Зміст
Вступ
Розділ І. Зовнішня політика Філіпа IV Красивого
1.1 Боротьба за укріплення зовнішньополітичних позиційФранції. Фландрські війни
1.2 Конфлікт з Римським ПапоюБоніфацієм VIII. “Авінйонський полон”
Розділ ІІ. Внутрішня політика Філіпа IV Красивого
2.1 Заходи Філіпа IV Красивого щодо зміцнення королівськоївлади у Франції. Виникнення Генеральних штатів
2.2 Розгром Ордену тамплієрів
Висновок
Список використаних джерел
Додатки
/>Вступ
Якщо подивитисяуважно на парадний портрет французького короля Філіпа IV — гравюру, виготовленупо печатці, — на перший погляд стані зрозуміло, чому він одержавши в історіїепітет Le Bel, Красивий. Тонкі правильні риси й ніжна юнацька особа яскравовиділяються з невиразного ряду портретів численних монархів, залишених намепохою високого й пізнього Середньовіччя. Це візуальне спостереження, однак, ажніяк не підтверджує думка деяких істориків, що король Філіп був усього лише" іграшкою в руках спритних радників" (Й. Шуста) або що в ньому булощось " холодне, нерухоме, як у статуї" (В. Кинаст). Скоріше здається,що ця особа випромінює якусь особливу меланхолію, мабуть, і замкнутість,таємницю. І все це разом узяте, відповідає словам Фавье, що Філіп Красивий — першаіз загадок, якими обплутана історія його майже тридцятирічного правління.
Суперечливі погляди наособистість цього короля обумовлені політичним кліматом епохи, у якій він жив.Його прагнення до незалежності Французького королівства й об'єднаннюроманізованної Галлії розцінюється іноді як французький імперіалізм — насамперед істориками, що виходять із фікції універсальної Римської імперії. Цяфікція, однак, була анахронізмом уже до Філіпа Красивого. У його ж часи вонавже викликала тільки антипатію європейських народів, що вбачали в ній опікуРимської курії й німецький тиск. Крім того, самакорона цієї фіктивної імперії все частіше ставала яблуком розбрату в усьомухристиянському світі.
Правління Філіпа IVКрасивого, одного з останніх Капетів, доводиться на період загострення зіткненьміж світською й церковною владою. Причому відбуваються зіткнення вже не тількина рівні папський Рим — Римська імперія, як це було в часи Штауфенів: спроби відродити світську владу папства натрапляють на відсіч і зростаючунаціональну й державну самосвідомість усієї Європи.
З домаганнями на верховенствонад світською владою виступає й папа римський Боніфацій VIII. У його особі, зодного боку, й в особі Філіпа Красивого, з іншого боку, зіштовхуються дві вкрайезопові особистості, що займають по відношенню одна до іншої непримиренні позиції. Це зіткнення наклало свій відбиток на всю епоху. Доцього часу суперечити папському престолу (та й то в дуже ввічливій і обережнійформі) дозволялися хіба що римські імператори. І раптом на це наважився французькийкороль.
Філіп IV (1268 — 29 листопаду1314), названий Красивим, син і наступник Філіпа III, і Ізабелли Арагонської,правив як король Франції з 1285 до своєї смерті. Він був чоловіком Хуани IНаваррської, на підставі цього шлюбу він також був Королем Наварри (як Філіп I) і графом Шампанським з 1284. (дів. додаток 2)
Член династіїКапетінгов, Філіп народився в палаці Фонтеблу в Сен-Марне. Філіп отримавпрізвисько, Красивий через свою гарну зовнішність, але його непохитнаособистість отримала також інші епітети.
Його правління зіграловажливу роль у процесі занепаду політичної могутності феодалів і зміцненнямонархізму у Франції. Він продовжував справу батька і діда, але умови йогоепохи, особливості його характеру, дії радників, що оточували його, помічниківще більше підкреслили та підсилили забарвленнянасильства, і жорстокості, що були присутні й раніше.
Радники Філіпа, виховані вдусі традицій, прагнули завжди підшукати «законний» ґрунт для вимог ідомагань короля, і переводили найважливіші дипломатичні спори у форму судовихпроцесів. Усе правління Філіпа наповнене зварюваннями, «процесами»,дипломатичним кляузництвом.
Так, наприклад, підтвердившиза королем англійським Едуардом I володіння, Філіп після цілого ряду причіпоквикликав його на суд, знаючи, що Едуард, який воював якраз у цей час зшотландцями, з'явитися не може. Едуард, боячись війни з Філіпом, надіславши донього посольство і на сорок днів, дозволивши йому зайняти Гієнь. Філіп зайнявгерцогство і не захотів залишити його. Почалися дипломатичні переговори, якіпривели до качану військових дій. Врешті-решт Філіп віддав Гиень з тим, щобанглійський король як і раніше приніс йому присягу, івизнав собі його вассалом.
Філіп IV зумів налаштувати дособі фламандське міське населення; граф фландрський залишився майже самотнійперед французькою армією, і потрапив у полон, а Фландрія була приєднана доФранції. Війна зі змінним успіхом тривала більше двох років; тільки в 1305 р. фламандці були примушені поступитися Філіпу досить великою частиноюсвоєї території, визнати васальну від нього залежність решти земель, видати длястрати близько 3000 громадян, зруйнувати фортеці і т.д.
Об’єктдослідженння: Філіп IV Красивий (1285-1314).
Предметдослідження: економіка і політичний розвиток Франції.
Хронологічні межі:1285-1314 роки
Мета роботи:виявлення головних напрямків політики короля Франції Філіпа IV Красивого.
Завдання:
Вивчити іпроаналізувати теоретичні положення по данній темі.
З'ясувати причини,наслідки воєн і конфліктів для історії країни.
Дослідитиджерельну базу дослідників по даній темі.
Практичне значення полягає втому, що роботу можна використовувати у навчально-виховному процесі, припідготовці різноманітних наукових виступів, доповідей, статей. Дана робота можевикликати інтерес у викладачів і студентів історичних факультетів інститутів та університетів, а також учнів, та всіх тих, кого цікавлять подіївсесвітньої історії, зокрема історія економічного та політичного розвитку.
Даний матеріалможна використовувати при укладенні конспектів лекцій у школі.
Актуальність темиполягає в тому, щоб визначити, який відбиток залишило правління Філіпа IVКрасивого на подальший розвиток Французького королівства.
У процесі виконаннябакалаврської роботи використано ряд наукових методів, які забезпечили глибокеі якісне дослідження поставленої проблеми. Синтез і теоретичні узагальненнявикористані нами при обробці фактичних матеріалів наукових праць відомихвітчизняних та зарубіжних авторів, публікацій у періодиці. За допомогоюпорівняльного аналізу данної літератури з'ясувалися особливості використанняісторичної літератури. При узагальнені фактичного матеріалу, систематизаціїрезультатів дослідження, укладення висновків,використовувалися узагальнюючий аналіз та метод систематизації. За допомогоюаксіологічного методу був проведень відбір матеріалу та його оцінка.
Серед багатьохпраць особливої уваги заслуговує книга Константін Рижов «Всі монархи світу- Західна Європа» [29]. Важливу увагу приділяє К. Рижов політиці якувпроваджував Філіп Красивий.
Також заслуговуєуваги книга Р. Ернест і Тревор Н. Дюпюі “Всесвітня історія війн” [6]. У нійрозглядаються зовнішня політика та воєнні дії Філіпа Красивого.
Праця КостянтинаРижова [29] „Всі монархи світу" насичена матеріалом про політичні події таінші явища суспільного розвитку країни.
Тепер французький король мігвикористовувати папство як знаряддя своєї політики. Зокрема, це дозволилоФіліпу IV з санкції папи розправитися з Орденом тамплієрів, який знаходився підпапським заступництвом. Королівська скарбниця заборговувала цьому багатомуордену величезну суму, і, аби позбавитися від боргів і оволодіти його майном,тамплієри були звинувачені в єресі і ідолопоклонстві. Цей процес надтамплієрами увійшов в історію Франції про що є багато наукових праць Бордонов Ж.„Повсякденне життя тамплієрів в XIII столітті” [4],Демурже А. „Життя й смерть ордена тамплієрів 1120-1314" [10], Демурже А.„Жак де Моле — великий магістр ордена тамплієрів” [11].
Структурабакалаврської роботи. Бакалаврська робота складеться із вступу, двох розділів,висновків, списку використаної літератури. Основний зміст бакалаврський роботивикладений на 50 сторінках. Список використаних джерел включає 43 найменування.
/>Розділ І.Зовнішня політика Філіпа IV Красивого/>1.1Боротьба за укріплення зовнішньополітичних позицій Франції. Фландрські війни
Філіп IV (Philippe IV le Bel) залишається дляісториків у деякому роді загадковою фігурою. З одному боку, вся політика, щопроводитися ним, заставляє думати, що він був людиною залізної волі і великоїенергії, звиклою з непохитною завзятістю йти до поставленої мети. ЛітописецьВільгельм Шотландець, писав про Філіпа, що король мав красиву і благородну зовнішність,витончені манери, і тримав собі дуже переконливо. При всьому цьому вінвідрізнявся незвичайною лагідністю й скромністю, з відразою уникав непристойнихрозмов, часто був присутній на богослужінні, з точністю виконував пости і носивволосяницю. Він був добрий, поблажливий і охоче покладав довіру на такихлюдей, які на це не заслуговували. Вони — то, за словами Вільгельма, і буливинуватцями всіх тихнув бід, і зловживань, якими було відмічено його правління,введення гнобительських податків, надзвичайних поборів і систематичногопсування монети. Інший літописець, Джованні Вілані, писав, що Філіп був дужекрасивий, обдарований серйозним розумом, але багато займався полюванням і любивпокладати на інших турботи про справи управління. Жоффруа також повідомляє, щокороль легко підкорявся поганим порадам. Таким чином, доводити визнати, щовелику роль у політиці Філіпа грали його наближені: канцлер Пьер Флотт,охоронець печатки Гильом Ногаре і коад'ютор королівства Ангерран Маріни. Всі цебули люди незнатні, вознесені на вершини влади самим королем.
Філіп IV Красивийнародився у Фонтенбло в 1268 році від Філіпа III і Ізабелли Арагонської.
Всі монархи світу- Західна Європа. Костянтин Рижов Москва, 1999
Філіп вступивши напрестол сімнадцяти років від народження і перш за все зайнявся сіцілійським іарагонським питанням, що дісталися йому по спадку від батька.
Він відразуприпинив військові дії і не зробив нічого для підтримки претензій свого братаКарла Валуа, який мріяв стати арагонським (або сіцілійським) королем.Переговори, тягнулися ще десять років і завершилися тім, що Сіцілія залишиласяза арагонською династією. У стосунках з англійським королем Едуардом I політикаФіліпа була енергійнішою. Між підданими двох держав часто траплялися зіткнення.Скориставшись одним з них, Філіп в 1295 р. призвавши англійського короля, яксвого васала, на суд паризького парламенту. Едуард відмовився підкорятися, ійому була оголошена війна. Обоє супротивники шукали собі союзників.Прибічниками Едуарда стали імператор Адольф, графи Голландський, Гельдернський,Брабантський і Савойський, а також король Кастільський. Союзниками Філіпа булиграф Бургундський, герцог Лотарінгський, граф Люксембурзький і шотландці. Втім,лише шотландці і граф Фландрський Гюї Дампьер зробили реальний вплив на події.Сам Едуард, зайнятий важкою війною в Шотландії, уклав в 1297 р. з Філіпомперемир'я, а в 1303 р. — мир, за яким Гиень була залишена за англійськимкоролем. Весь тягар війни ліг на плечі фламандців. В 1297 р. французька арміявторглася до Фландрії. Сам Філіп обклавши Лілль, а граф Роберт Артуа отримавперемогу при Фурне. Після цього Лілль здався. В 1299 р. Карл Валуа захопив Дуе,пройшов через Брюгге й у травні 1300 р. вступив до Генту.
Він ніде незустрічав опору. Граф Гюї здався в полон разом з двома своїми синами і 51лицарем. Король позбавив його володінь як бунтівника, і приєднав Фландрію досвого королівства. В 1301 р. Філіп об'їхав свої нові володіння і усюди бувзустрінутий виявленнями покірливості. Але він зараз же обклав країну великимиподатками. Це викликало незадоволеність, а суворе управління ЖакаШатільонського ще більш підсилило ненависть до французів. Коли в 1301 р. уБрюгге почалися безлади, Жак присудивши винних до величезних штрафів, велівзламати міську стіну і збудувати в місті цитадель. Тоді в травні 1302 р.спалахнуло друге, набагато потужніше повстання. Протягом одного дня народперебивши в місті 1200 французьких лицарів і 2000 солдатів. Після цього всяФландрія взялася за зброю. У червні підійшла французька армія на чолі зРобертом Артуа. Але в битві при Куртре вона була розгромлена. Разом зі своїмвоєначальником лягло більше 600 французьких лицарів. Тисячі шпор, знятих зубитих, були складені в мастрихтській церкві як трофеї переможи. Філіп не мігзалишити так, щоб не помститись за таку ганьбу. В 1304 р. на чолі 60-тисячноїармії король підступив до кордонів Фландрії. У серпні в битві при Монс-ан-Нюллефламандці зазнали поразки, і відступили до Лілля. Після декількох нападів Філіпуклав мир з сином графа Гюї Дампьера Робертом, який знаходився в нього вполоні. Філіп погодився повернути йому країну, при цьому фламандці зберегли всісвої права і привілеї.
Проте зазвільнення свого графа і інших полонених, міста повинні були виплатити великуконтрибуцію. Як запорука сплати викупу король узяв собі землі на правом берегуМааса з містами Лілль, Дуе, Бетюн і Орши. Він повинен був повернути їх післяотримання грошей, але порушивши договір і назавжди залишив їх за Францією.
Ці подіїрозверталися на тлі протиріч, що загострювалися з кожним роком, з папоюРимським. Спочатку, здавалося, ніщо не провіщало цього конфлікту. Ніхто зєвропейських королів не був такий улюблений папою Боніфацієм VIII, як ФіліпКрасивий. Ще в 1290 р., коли папа був лише кардиналом Бенедетто Гаетані і як папськийлегат приїжджав до Франції, він захоплювався благочестям молодого короля.Зійшовши на престол в 1294 р., Боніфацій старанно підтримував політикуфранцузького короля в Іспанії і Італії. Перші ознаки взаємного недовір'явиявилися в 1296 р. У серпні папа обнародував буллу, у якій забороняв мирянамвимагати і отримувати субсидії від духівництва.
Всесвітня історіявійн. Книга перша. Р. Ернест і Тревор Н. Дюпюі — Москва: Полігон 1987
По дивнійвипадковості, а може бути, і у відповідь на буллу, Філіп в той час заборонившививозити з Франції золото і срібло. Цим він знищував одне з головних джерелпапських доходів, французька церква вже не могла посилати жодних грошей доРиму.
Вже тоді моглавиникнути суперечка, але положення Боніфация на папському престолі було щенеміцним, кардинали благали його припинити скандали, викликані буллою, і вінпоступився їм. (дів. додаток 4)
В 1297 р. булаобнародувана булла, що фактично відміняла попередню. Як видно, папа чекав, щокороль теж зробить поступки. Філіп дозволивши вивозити до Риму доходи папи,яких той отримував від французького духівництва, але продовжував гнобитицеркву, і незабаром сталися нові зіткнення з папою. Архієпископ Нарбоннськийскаржився Боніфацию, що королівські сановники відняли в нього ленну владу наддеякими васалами його кафедри і взагалі заподіюють йому різні образи. Папапославши в цій справі легата до Парижа єпископа Пам’єрського Бернара Сессе.Одночасно йому було доручено вимагати звільнення з полону графа Фландрського івиконання даної раніше обіцянки про участь в хрестовому поході. Бернар, відомийсвоєю зарозумілістю і запальністю, був абсолютно не та людина, якій можна булоб довірити таке делікатне доручення. Не добившись поступок, він ставзагрожувати Філіпу інтердиктом і взагалі говорив так різко, що вивів зазвичайхолоднокровного Філіпа з себе. Король відправив до Памье і у графство Тулузськедвох членів своєї ради зібрати докази для звинувачення Бернара в непокірності.У ході слідства з'ясувалося, що єпископ під час своїх проповідей часто вживавненалежні вирази і настроював свою паству проти королівської влади. Філіп велівзаарештувати легата і взяти під варту в Санлі. Він зажадав також від папи, абитой позбавив влади Бернара і дозволивши віддати його світському суду. Папавідповідав королеві гнівним листом, вимагав негайного звільнення легата,загрожував Філіпу відлученням і повелівав йому з'явитися на свій суд для того,щоб виправдатися від звинувачень у тиранії та поганому управлінні. Філіп велівурочисто спалити цю буллу на паперті собору Паризької Богоматері.
В 1300 році французький король Філіп IVКрасивий окупував Фландрію, скориставшись закликом багатих фламандськихгородян, що постійно конфліктували з ремісниками й міською біднотою. Однакфранцузьке панування тільки загострило внутрішні протиріччя в країні. Корольувів нові податки, що обурило фламандців.
В 1301 році протифранцузів невдало повстали ремісники Брюгге. У травні 1302 року вони виступиликуди більш успішно. До жителів Брюгге приєдналися фламандські селяни йнаселення інших міст Фландрії. На чолі повстання встав купець Петро Кениг ізБрюгге.
Фламандцям удалося витиснути французів ізкраїни. Французькі гарнізони удержалися тільки в замках Куртре й Кассель. Філіппославши у Фландрію лицарське ополчення, посилене ломбардскими арбалетчиками йбидалями — іспанськими метальщиками дротиків. Армію з 7,5 тисячі вершників і3-5 тисяч піхотинців очолив генерал-капітан граф д'Артуа.
Фламандці вирішилизустріти французів на ріці Маас поблизу Куртре. Фламандське військо складалосяз піхоти. Спереду були арбалетчики, лучники й пікінери, позбавлені панцирів.Фламандська піка — годендаг була грізною зброєю. Його наконечник, являв собоювелике металеве яблуко з довгим кинджалом, так що годендаг можна буловикористовувати і як спис, і як булаву. За легко озброєними воїнами стоялаважка фламандська піхота. Її бійці були одягнені в кольчуги й залізні каски йпанцирці, озброєні довгими піками з ромбічними залізними наконечниками.
Фламандці сталифалангою уздовж струмка Тренінг. У резерв був виділений загін під командуваннямодного лицаря (усього у фламандському війську було 10 лицарів). Інший загін, щоскладався з жителів Ипра, блокував замок, щоб запобігти вилазці французькогогарнізону.
Всесвітня історія,т.4.М. АНСССР, 1964
11 липня військод'Артуа пішло в наступ. Фронт атаки не перевищував 1 км, оскільки болотистібереги струмка утрудняли дії кавалерії. Правий фланг фламандців був прикритийрікою, а лівий — укріпленим монастирем. Тому французи наступали в три лінії йне могли використовувати свою кількісну перевагу. Близько 7 годин ранкуарбалетчики й бидали відкинули фламандських лучників за струмок. Однак фаланзіїхні стріли й дротики не заподіяли шкоди. Д'Артуа наказав лицарям пройти крізьвласну піхоту й атакувати ворога. При цьому частина арбалетчиків виявиласяпотоптаною французькими кіннотниками.
Поки лицаріпереправлялися через струмок, фламандці зненацька контратакували їх. Правда,французам удалося прорвати центр ворожої фаланги, але контратака фламандськогорезерву відкинула їх назад за струмок. Лицарське військо прийшло в повнебезладдя й кинулося навтьоки. Фламандці переслідували й убивали французів. Уних був наказ: полонених не брати. Тільки лицарів загинуло 700 чоловік, азагальні втрати французького війська, включаючи зброєносців і піхотинців,склали близько 4 тисяч чоловік.700 золотих шпор, знятих з убитих лицарів,фламандці помістили в місцевій церкві. У зв'язку з цим бій у Куртре називаютьще битвою «золотих шпор».
Після поразки приКуртре Філіп удержавши у Фландрії тільки кілька міст на півдні й більше ненамагався завоювати цю країну.
У квітні 1303 р.Боніфаций відлучив короля від церкви і звільнив сім церковних провінцій убасейні Рони від васальної залежності і від присяги на вірність королеві. Міраця, втім, не мала жодної дії. Філіп оголосив Боніфація лжепапою єретиком інавіть чорнокнижником. Він зажадав скликати Вселенський собор для висловленняцих звинувачень, але при цьому говорив, що папа має бути на цьому соборі якобвинувачений. Від слів він перейшов до справи. Влітку вірний йому Ногаре звеликою сумою грошей відправився до Італії. Незабаром він вступивши в стосункиз ворогами Боніфация і склав проти нього обширну змову. Папа в цей часзнаходився в Ананьі, де 8 вересня хотів піддати Філіпа прилюдному прокляттю.
Напередодні цьогодня змовники увірвалися в папський палац, оточили Боніфація, обсипали йоговсякими образами і зажадали його зречення. Ногаре загрожував, що закує його вланцюги і як злочинця відведе на собор у Ліоні для винесення над ним вироку.Папа витримав ці нападки з гідністю. Три дні він знаходився в руках своїхворогів. Нарешті, жителі Ананьі звільнили його. Але від перенесених приниженьБоніфаций упавши в такий розлад, що з'їхав з глузду і 11 жовтня помер. Йогоприниження і смерть мали тяжкі наслідки для папства. Новий папа Бенедикт XIвідлучив від церкви Ногаре, але припинив переслідування самого Філіпа. Літом1304 р. папа помер. На його місце був вибраний архієпископ бордоський Бертрандю Гота, що прийняв ім'я Климента V. Він не поїхав до Італії, а буврукопокладений у Ліоне. В 1309 р. він оселився в Авіньоні і перетворив це містона папську резиденцію. До самої смерті він залишався слухняним виконавцем воліфранцузького короля. Окрім багатьох інших поступок Філіпу, Климент погодився в1307 р. із звинуваченнями проти ордена тамплієрів.
В 1314 році Філіпзадумавши новий похід на Фландрію, де активізувалися антифранцузькі сили. 1серпня він скликавши Генеральні Штати, які дали згоду на введення надзвичайногоподатку на війну перший в історії акт оподаткування з санкції народногопредставництва.
Похід не відбувся,бо 29 листопаду 1314 р. на 46-му році життя у Фонтебло король помер, мабуть,від інсульту, хоча чутка приписувала його смерть прокльону Жака де Моле.
Сучасники нелюбили Філіпа Красивого, близькі до нього люди боялися розсудливої жорстокостіцього незвичайно гарного і дивно безпристрасного правителя. Насильство надпапою викликало обурення на всьому християнському світі. Крупні феодали булиневдоволені утиском їх прав і посиленням центральної адміністрації, щоскладалася з людей неблагородних. Купці, торгівці, ремісники обурювалисязбільшенням податків, так званим «псуванням» монети, тобто зменшеннямїї золотого вмісту при примусовому збереженні її номінала, що призводило доінфляції. Спадкоємці Філіпа були вимушені пом'якшити політику централізації, щопроводилася їм.
Правління ФіліпаIV Красивого, що зійшов на французький престол у віці сімнадцяти років,розглядається істориками не лише як один з найбільш важливих періодів в історіїФранції, але і як один з найбільш суперечливих.
Важливим це правління представляється тому, щоФранцузьке королівство досягає вершини своєї могутності: найбільша зачисельністю населення держава на християнському західному світі (13-15 млн. аботретина всього католицького світу), справжнє економічне процвітання (доситьпривести як приклад збільшення площ орних земель або розквіт ярмарок уШампані). Крім того, влада монарха настільки посилюється, що у Філіпі бачатьпершого в Європі правителя нового типу: держава як ніколи могутня іцентралізована, оточення короля — легісти — виховані іосвічені люди, справжні фахівці в області правознавства.
Проте ця веселкова картина не погоджується зіншими фактами. Так, економічний розквіт, що здається, лише маскує уповільненукризу, про що свідчить багаточисельні потрясіння на фінансовому ринку (приФіліпі монетарна політика була украй, як зараз говорять, волюнтаристською). А вкінці його царювання, ярмарки в Шампані взагалі не витримали конкуренції зморською торгівлею італійців, а додатково, буквально наступного року післясмерті короля вибухає спустошливий голод 1315-1317. Більш того, якщоприглянутися, те можна побачити, що король погано знав своє королівство: віннавіть не уявляв, як далеко тягнуться його кордони, він не зміг встановитипрямі податки, а ефективне і чітке управління державою так і залишилосянедосяжним. чи навряд королеві додавши популярності ланцюг сумнівних,напівполітичних, напівсвітських скандалів, зокрема, процес єпископа міста Труа,якого звинуватили у вбивстві королеви за допомогою чаклунства або процесєпископа Памьерського, Бернара Сессе, процес, який ускладнив і без тогонепрості стосунки між королем і папою. А процес тамплієрів? А заключення уфортецю невісток короля і страта їх коханців? Загалом, особа короля ФіліпаКрасивого залишається загадковою. Кім він був? Стрижнем французької політикиабо простим інструментом у руках своїх радників? Автори хронік — сучасникикороля — схиляються, в основному, до іншого варіанту — вони, зокрема, докоряютькоролеві в невмілій монетарній і податковій політиці, пояснюючи це тим, щокоролеві давали нікчемні поради бездарні радники. Але, не дивлячись на такуневизначеність в оцінках, у королеві бачать все-таки «некласичного»монарха середньовіччя. Хоча хронікери і наполягають на тому, що Франціявідносилася до нього з повагою, якому, щоправда, він, нібито, зобов'язанийавторитету його діда, Філіпа-II Августа, що зробивекономічні і політичні реформи, направлені на посилення центральної влади.
Лейтмотивом істориків, сучасних ФіліпуКрасивому, є жаль про епоху «Його Величності Людовика Святого», якурозглядається майже, що як золоті століття, тоді як Філіп IV характеризуєтьсяне інакше як «антипод Людовіка Святого». Але, не дивлячись на все це,історики сходяться в одному: з цим королем почалася новаепоха. Проте, чи навряд варто перебільшувати «сучасність» ФіліпаКрасивого Франції його часу.
І все-таки правління Філіпа IV Красивого склалоповоротну епоху в історії середньовічної Франції: він розширив королівствоприєднанням нових земель (незадовго до смерті він приєднав до Франції Ліон зйого округою), змусив церкву і феодальних володарів покорятися велінням короляі придушивши у своїй державі всяку незалежну від себе владу. Королівськаадміністрація при ньому охопила всі сторони життя суспільства: міста, феодальназнать, духівництво — всі потрапили під її контроль. Його правління здавалосясучасникам годиною жорстоких утисків і деспотизму. Але за всім цим видно булавже нова епоха. За допомогою багаточисельної корпорації юристів королькористувався кожною слушною нагодою для установи всюди королівських судів івведення римського права. До кінця його життя вся судовавлада в країні перейшла виключно до корони, а державне життя отримало абсолютноінший характер, чим при його попередниках./>1.2Конфлікт з Римським Папою Боніфацієм VIII. “Авінйонський полон”
Філіпп IV, порушивши старовинні привілегіїдухівництва, обклавши його податками. Це привело до сутички з папою БоніфаціємVIII. В 1296 р. папа видав буллу, що забороняла під загрозою відлучення відцеркви обкладати духівництво податками, а духовним особам без дозволу папиплатити податки. У відповідь на це Філіпп IV заборонивши вивозити з країнизолото і срібло, позбавивши тим самим папу можливості отримувати з Франціїцерковні платежі. Боніфацій VIII вимушений був зняти свої погрози. Аленезабаром конфлікт між королем і папою розгорівся з новоюсилою. Цього разу причиною суперечки постало питання про суверенітет.
Боніфацій VIII з великою завзятістю продовжувавтеократичну політику своїх попередників, яка була несумісна з незалежністюокремих національних держав у Західній Європі. Папа і його прибічники доводили,що у світі суверенна лише одна влада — влада папи, отримана «від апостолаПетра». Папа не підзвітний жодній земній силі, тоді як королі залежать від«намісника апостолів» на землі і можуть бути відлучені ним від церквиі позбавлені тім самим свого сану. Ця теорія, що зжила себе, не визнавала впринципі світського державного суверенітету, давно вже перестала відповідатиреальному співвідношенню політичних сил. Державна централізація в Англії,Франції і інших країнах Західної Європи досягла такої міри, що королівськавлада могла вже не зважати на папські домагання на політичне верховенство іпідпорядкувати собі національну церковну ієрархію. Саме на таку дорогувступивши Філіпп IV. Королівські легісти (знавці законів) обгрунтовувалипосиленнями на римську правову доктрину непорушність права монарха, воля якогоє законом для всіх підданих, у тому числі і осіб духовногозвання.
Аби заручитися широкою підтримкою всіх впливовихнаціональних сил у зіткненні з папою, Філіп IV скликавши в 1302 р.представників трьох станів — духівництва, дворянства і городян всієї Франції(Генеральні штати). Городяни і дворяни рішуче підтримали короля проти папи,духівництво зайняло невизначену позицію. Папа перейшов у наступ і пославшисвого легата до Франції, аби на місці проголосити відлучення короля від церкви.Але папський легат був за наказом Філіпа ІV арештований. Тепер корольнаправивши до Риму своїх людей, аби організувати антипапські виступи і вигнатипапу з Риму. Королівські агенти з навербованими найманцями напали на папськурезиденцію в місті Ананьї і захопили Боніфація VIII. Приголомшений завданимиобразами, старезний папа незабаром помер. В 1305 р. на папський престол бувзведений ставленик Філіпа IV архієпископ Бордоський під ім'ям Климента V.Папство надовго потрапило в залежність від французьких королів. В 1309 р.папська резиденція була перенесена з Риму у французьке місто Авіньон (містобуло куплене папою за гроші і вважався його власністю), де вона знаходиласяпротягом 70 років («Авінйонський повний»). Тепер французький корольміг використовувати папство як знаряддя своєї політики. Зокрема, це дозволилоФіліпу IV з санкції папи розправитися з Орденом тамплієрів, який знаходився підпапським заступництвом. Королівська скарбниця заборговувала цьому багатомуордену величезну суму, і, аби позбавитися від боргів і оволодіти його майном,тамплієри були звинувачені в єресі і ідолопоклонниці. Підтортурами вони «призналися» у цих гріхах і були засуджені наспалювання, а їх майно перейшло в скарбницю.
Авіньйонськийполон.
“Авінйонський полон” — період з 1309 по 1378,коли резиденція глав католицької церкви знаходилася не в Римі, а в Авінйоні. В1309 Климент V (француз), що ставши папою незабаром після поразки папиБоніфация VIII у конфлікті з королем Франції Філіпом IV Красивим, переїхав доАвінйону. Це місто, що належало графам Провансу, папа Климент VI викупив в 1348у свою власність. В Авінйоні папи відчували собі в набагато більшій безпеці,чим у неспокійному Римі, де відбувалися гострі конфлікти між аристократичнимиугрупуваннями. До того ж Папська держава в центрі Італіїтоді фактично розпалося. (дів. додаток 1)
До Авінйонськогоперіоду відноситься правління римських пап:
Климент V:1305-1314
Іоан XXII:1316-1334
Бенедикт XII:1334-1342
Клемент VI:1342-1352
Інокентій VI:1352-1362
Урбан V: 1362-1370
Григорій XI:1370-1378
Авінйонський період в історії папства малонагадував реальний повний, швидше це була співпраця пап з сильними французькимикоролями. Всі папи цього періоду були французами, французька більшість була і уколегії кардиналів, що обирали пап. Чимало кардиналівслужило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичнімісії на користь французького короля, були виконавцями його волі.
До цього часу папство втратило минулу роль уполітичному житті Європи. Проте як внутрішньоцерковний інститут вонопосилилося. Влада пап у церкві набула воістину монархічного характеру. Єпископиі абати віднині не обиралися місцевим духівництвом і ченцями, а призначалися папами. Значно збільшилися доходи папської казни, бувстворений центральний фінансовий орган папської адміністрації. За допомогою
Мулен Л.Повсякденне життя средньовічних ченців Західної Европи (X — Хувв) — Молодагвардія, 2002
бюрократичногоапарату своєї курії папи, що непомірно розрісся, контролювали всі сферицерковного життя.
Італійськийгуманіст Петрарка, що побував в Авінйоне і різко засуджував небачену розкішпапського двору, охарактеризував перебування пап у цьому місті як«вавилонський» полон.
/>Розділ ІІ.Внутрішня політика Філіпа IV Красивого/>2.1Заходи Філіпа IV Красивого щодо зміцнення королівської влади у Франції.Виникнення Генеральних штатів
Кінець XIII — початок XIV ст у політичнійісторії Франції був ознаменувань оформленням станової монархії, або феодальноїмонархії із становим представництвом. Підставою для становлення нової формидержави служив процес централізації країни і подальшого посилення королівськоївлади. Воно було зв'язане, зокрема, із значним розширенням на той час територіїкоролівського домена. Успіхи французького короля в боротьбі з англійським напівдні країни були підкріплені приєднанням до домена короля — Лангедока(колишнє графство Тулузьке), частини Аквітанії в 1308-1309 рр., а такожобластей за течією річок Дордоні і Гаронни і в 1285 р. — Наварри. Англійцізберегли лише вузьку смугу уздовж побережжя Біськайського. Важливимипридбаннями були графство Шампань, приєднане до королівського домена післяшлюбу Філіпа IV (1285-1314) з дочкою і спадкоємицею графа, і багате місто Ліону центрі країни (1307). На початку XIV ст домен короля займав вже 3/4 територіїкоролівства. Це укріпило домагання короля на владу як верховного суверена, щобажав перетворити все населення країни на своїх підданих. Для цього Філіп IV,ламаючи ієрархію, встановлював прямі зв'язки з ар’єр-васалами; за допомогоюсуду і податків включав у сферу своєї політики селянство, залежні від світськихі церковних феодалів.
Розширюючи компетенцію королівського суду йПаризького парламенту, як вищої судової інстанції, монархія скорочувала юстиціюсвітських і церковних феодалів, а також сферу міського суду. У першій половиніXIV ст. ст. парламент стає постійним органом з фіксованим числом членів (100прокурорів, адвокатів, радників). Його діяльність була спрямована спрямована нанівелювання місцевих звичаїв і поступове вироблення загальнодержавного права. Управління Філіпа IV закладаються заставляють основи державно-податковоїсистеми. Введений ним непрямий податок з продаваємих у країні товарів отримав ународі назву «поганого». Для поповнення скарбниці Філіп IV не гидуваві прямим грабунком. Міняючи вміст дорогоцінного металу — золота в монеті, вінздобув собі славу фальшивомонетника.
У Філіпа було й друге прізвисько:фальшивомонетник. Воно залишилося за Філіпом IV до наших днів, хоча багатоправителів потім перевершили його в цьому ремеслі. Своє прізвисько корользаслуживши тім, що був «політичним ковалем з Реймса», як проказувавбрат короля Карл Валуа. Цей «реймский коваль» привернув увагу й ДантеАлигьері, що, випустивши в «Божественній комедії» чимало саркастичнихстріл на адресі Капетінгов, присвятив кілька рядків грошовим маніпуляціямФіліпа й зв'язав смерть Філіпа від іклів кабана з королівською підробкою монет.(Філіп умер 29 листопаду 1314 р. у результаті декількох ударів, перший з якихназдогнав його 4 листопаду на полюванні. Легенда про те, що він упавши з коня йпіддався нападу кабана, була у свій час широко поширена). Філіп IV неодноразововиганяв євреїв-лихварів з королівства, конфісковуючи на користь страти їх майноі беручи з їх великі суми за право повернутися в державу. Він вимагав позики вміст і, не повертаючи боргів, розоряв міські фінанси. Це полегшувало йомуздійснення політики, направленої на поступову ліквідаціюкомунальних вільностей і підпорядкування міського управління королівськомучиновникові.
Члени міського управління у свою чергуперекладали тягар податків на ремісників. Ця ситуація викликала антиподатковіміські повстання. Найбільш великим з їх було повстання 1306 р. у Парижі,безпосереднім приводом до якого з'явилося нове псування монети. Міська біднотаобернула свій гнів не лише проти королівських чиновників фінансового відомства,але і проти багатих городян, піддавши розгрому їх будинки. Королеві довелосясховатися в замку лицарів Ордена тамплієрів і пережити декілька принизливихднів його облоги. Потім послідувала жорстока розправа з повсталими. Оформленняподаткової системи було тісним чином пов'язано з реформами в армії. Сенс їхполягав у заміні феодального ополчення найманою армією з числа французькихлицарів і чужоземців. Спонукавши феодалів викуплятивійськову службу, король прагнув створити військову організацію з жорсткоюдисципліною і підпорядкуванням королеві. Відомою стимул-реакцією для цих реформФіліпа IV була війна у Фландрії.
Консолідація станів і зростання їх політичноїактивності. Разом з посиленням королівської влади другою істотною стороноюутворення станової монархії став процес оформлення станів і зростання їхполітичної активності. Найбільш виражені форми цей процес набув у середовищігородян. Стани дворян, духівництва і городян намагалися захищати свої привілеїперед лицем королівської влади, що окріпла, консолідуючись на різнихтериторіальних рівнях, головним чином у рамках провінцій. Їх привілеї булизазвичай підтверджені письмовими хартіями.
У цих умовах монархії довелося ділитипрерогативи — судові, податкові, військові, — не з окремими крупнимивотчинниками, а із становими групами, які володіли хоча і обмеженою, алевсе-таки владою на місцях. Королівська влада, претендуючи на вищий суверенітет,не мала проте для його реалізації достатніх засобів і була вимушена проситидопомоги — грошової, військової і політичної - станів. Результатом цьогопроцесу стало утворення органу станового представництва — зборів, на якихмонарх радився із станами при вирішенні найбільш важливих питань внутрішньої ізовнішньої політики. Члени цих зборів, на відміну від зборів королівськоїкурії, малі бути виборними, а крім того на них були присутні представникиміського стану. Втрачаючи комунальні вольності, міський станотримав політичне визнання в рамках держави. Загальнодержавний орган становогопредставництва — Генеральні штати — був вперше скликаний у зв'язку з боротьбоюФіліпа IV з папою Боніфацієм VIII.
Історія середніхстоліть, М. «Наука», 1970 34. Сказкін С.Д. Історія середніх століть,М. 1980
В 1302 р. корользбирає представників трьох станів: духівництва, дворянства і городян Франції.Оформився представницький орган країни, що отримав назву Генеральних Штатів.Генеральні Штати стають більш менш дієвим станово-показним інститутом держави.
Три стани Генеральних Штатів засідали окремо.Конституційне положення цього органу закріплено не було, що приводило допостійних розбратів між станами. Ці обставини практично зробили ГенеральніШтати знаряддям у руках французьких королів. Проте в окремих випадках Генеральним Штатам удавалося протистояти королівській владі,зайнявши тверді позиції при обговоренні деяких питань і ухваленні рішень.
Початок роботи зборів від станів дозволившиконсолідувати всі суспільні сили, виступаючі за об'єднання країни. Королідістали можливість звертатися за підтримкою до станів, обминувши правителівнайбільших сеньйорій. На цих зборах обговорювалися питання внутрішньої і зовнішньої політики, але, перш за все введення новихподатків. Введення постійних загальнодержавних податків дозволило королівськійвладі створити постійну професійну армію замість рицарського ополчення ібюрократичний апарат управління.
Впершезагально-французькі збори станів були скликані в 1302 році. Їх стали називатиГенеральними Штатами на відміну від штатів (зборів) в окремих провінціях.
Кожен стан був подань окремою палатою. Першапалата складалася з вищого духівництва. У другій — засідали виборні віддворянства. Причому найбільш знатні до складу палати не входили, а брали доля вроботі королівської курії. Третій стан, як правило, складався з представників міських комун (ешвенів). Кожна палата мала одинголос, а оскільки рішення приймалися більшістю голосів, привілейовані станималі переваги.
Всі питання розглядалися Генеральними Штатамиокремо по палатах. Рішення виводилося простою більшістю голосів. Остаточнезатвердження рішення проводилося на спільних зборах всіх палат, причому кожнапалата мала лише один голос. Таким чином, привілейовані стани(духівництво і дворянство) завжди мали гарантовану більшість.
Періодичність скликання Генеральних Штатів небула встановлена. Це питання вирішував сам король залежно від обставин іполітичних міркувань. Питання, що виносяться на розгляд Генеральних Штатів, і тривалістьїх засідань визначалася королем. Вони скликалися, аби виразити позицію станівдо оголошення королем війни, переговорів про мир, укладення договорів,загострення конфліктів з Папою Римським і так далі. Король запитував думкуГенеральних Штатів по ряду законопроектів, хоча формальна їх згода на ухваленнякоролівських законів не потрібна.
Але найчастішепричиною скликання Генеральних Штатів була потреба короля в грошах, і вінзвертався до станів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговийподаток.
Виникнення станово-представницької монархії іпоступова концентрація політичної влади в руках короля не піддали центральніоргани управління істотній реорганізації. Важливе місце в системі центральногоуправління зайняла створена на базі королівської куріїРада Нотаблів. У цю раду входили легісти, а також 24 представники вищоїсвітської і духовної знаті (принци, пери Франції, архієпископи і так далі).Рада збиралася один раз у місяць, але його повноваження носили виключнодорадчий характер.
На місцях країнабула розділена на бальяжі і превотажі на чолі з бальї і з, що здійснювалипоточне управління, збір податків і спостереження за судовими органами.
Прагнучи доцентралізації місцевого управління, король вводить нові посади губернаторів.Вони призначалися в бальяжах, замінюючи бальї і отримуючи ширші повноваження:забороняти будувати нові замки, не допускати приватних воєн і так далі.
В XV столітті з'являються такі посадові особини,як генерал-лейтенанти, що призначаються зазвичай з принців крові і знатногодворянства. Зазвичай вони управляли групою бальяжей або адміністративнимокругом, який у кінці XV століття почав називатися провінцією./>2.2Розгром Ордену тамплієрів
Климент V відкрив першу сесію Екуменічногособору клятвою, яку приніс у Вьенськом соборі в суботу 16 жовтня 1311 р.Представники духівництва, що зібралися, повинні були розглянути три основніпитання: про орден тамплієрів, про допомогу Святій Землі і про реформу церкви.Запрошення на Собор були розіслані щонайменше 161 прелатові, не кажучи вже пропредставників папської курії і вікарних єпископів. Церковники повинні булиз'їхатися звідусіль — з Італії, Франції, Священної Римської імперії, зІберійського півострова, з Британських островів, із Скандинавії і СхідноїЄвропи; повинні були прибути і чотири великі патріархи. Собор носив воістинууселенський характер, бо запрошені були як представники найзахідніших,ірландських єпархій, так і архієпископства Ризького католицького світу, що знаходивсяна самому сході. Були запрошені також великі правителі держав: німецькийімператор, королі Франції, Англії і іберійських держав, а також Сіцілії,Угорщини, Кіпру і Скандинавії. Проте не встигло завершитися офіційне відкриттяСобору, не встиг папа благословити високі збори, як стало ясно, що все пішлокриво і навскіс. Більш за третину прелатів особисто на Соборі не присутні — один з хроністів називає число 114. Не з'явився жоден король, за виняткомФіліпа Красивого, та і той прибув лише навесні наступного року і зовсім не длятого, щоб обговорювати церковні реформи, а всього лише аби чинити тиск на папуіз сповна певного питання — виголошення вироку Ордену тамплієрів. Вінзатримався рівно настільки, скільки знадобилося йому для досягнення своєї мети.(див. додаток 3) / Протягом декількох, що передували Собору, місяців, Климентактивно збирав показання свідків проти ордена тамплієрів, маючи намірпредставити їх у Вьені. Проте процеси поза Францією все ще продовжувалися, інавіть у серпні 1311 р. Климент поспішно розсилав інструкції щодо вживаннятортур до особливо непокірним у Кастілії, Арагоні, Португалії, Тоскані,Ломбардії, на Кіпрі і у генуезьких володіннях у Греції, бажаючи скорішеотримати довгождані признання. Отримані матеріали слідства були вивчені папою вприорстві Гразін, де він зупинився разом з деякими зі своїх кардиналів,безпосередньо перед качаном Собору, а також — спеціальною групою прелатів імагістрів різних наук, які зібралися біля Оранжа. Можливо, саме ця група створила горезвісні rubricae, тобто короткий виклад основнихматеріалів слідства, піднісши їх учасникам Собору в найбільш зручній і легкосприйнятній формі.
Збереглися лише rubricae процесу в Англії, алеякщо вважати, що і все інше було викладено в тому ж дусі, то стає очевидноюабсолютно певна спрямованість роботи комісії, призначеної Климентом: основнийупор робиться на чутки і плітки, викладені у свідченнях свідків, що не буличленами ордена, тоді як свідчення тих тамплієрів, які наполегливо заперечувалисвою провину, практично відсутні, хоча їх на Британських островах булапереважна більшість. Наприклад, звинувачення, що стосувалися зречення відХриста, визнані доведеними через визнання всього лише двох тамплієрів, один зяких, Жоффруа де Гонневіль, пріор Аквітанії, хоча і вступав в орден у Лондоні,але в справі тамплієрів свідчив у Парижі, при абсолютно інших обставинах, прощо у вказаній роботі немає навіть згадки. Свідчення ж 13 інших свідків, з якихлише один був тамплієром, наведений як підтвердження позиції комісії. Ні водному з цих свідчень не міститься прямі свідоцтва зречення, хоча про нього«всі чули». Один з таких свідків, багатий лицар Джон д'Ер, заявивши,що прочитавши в щоденнику одного тамплієра, що Христос — не Син Божий інароджений не Дівою, але народився від сім'я Іосифа, чоловіка Марії, і бувзачатий тим же способом, що і всі інші люди, і був він зовсім не Христом, алжепророком, і розіпнули його не заради порятунку родулюдського, але за власних його ганебних діянь.
Фо Г. Справатамплієрів — Євразія, 2004
Аналогічні історії цитувалися і на доказ іншихзвинувачень. Томас де Редемер, домініканець, схоже, виявився особливо кориснийслідству. З приводу звинувачень в образі Святого хреста — паплюженні,знехтуванні ногами і так далі — він розповів історію про те, як «одинтамплієр, убитий смертельною недугою в гостях у своєї сестри, заборонивши їйпід яким би то не було приводом оголювати його тіло після смерті. Проте цікавасестра, сподіваючись, що виявить на тілі брата деякий знак особливої святості,оголювала його і дійсно виявила. зображення розіпнутого Христа прямо насідниці, зовсім поряд із заднім проходом». Що ж до невіри тамплієрів уСвяті таїнства, те Томас де Редемер чув від деякого Реджінальда де Брайбофа,домініканця, що один тамплієр, що недавно помер у Лінкольні, під годинупричастя «отримавши гостію з руки священика, зберіг облатку в ротінезайманою, а коли вийшов з церкви, виплюнув її у відхоже місце». Подібнимже чином «доводилися» і інші статті звинувачення. З приводу непристойнихпоцілунків хтось Річард Берард повідомив, наприклад, що ще років 25 тому чув,як один госпітальєр, посперечавшись з тамплієрами, обізвав їх«целовальниками дуп». А з приводу схильності до гомосексуалізмулондонський нотаріус Роберт де Дорчерер заявивши, що Гі де Фореста, магістрАнглії, “побажав володіти їм з метою звершення гріха содомії, проте ж йомуудалося втікти”. Святі отці, зрозуміло, прекрасно усвідомлювали, що їмпідсовують всього лише вельми полегшений і значно вкорочень варіант матеріалівслідства; при цьому відомо, що повні протоколи допитівсвідків у різних країнах були доступні для вивчення, коштувало лише їхзатребувати. Хоча зрозуміло й ті, що у відведений година уважне читанняпротоколів було чи навряд можливе.
Окрім витягів з матеріалів слідства, яким папазабезпечив учасників Собору, він запропонував прелатам також виразити своєособисте відношення до справи письмово — приблизно так, як це зробив папаГригорій X на останньому Уселенському соборі в Ліоні в 1274 р. Збереглися лишедва з подібних письмових відгуків; вони написані Жаком Дюезом, єпископомАвіньона, що потім змінив Климента V на пості папи і папою Іоаном, що ставши в1316 р., і Гийомом Ле Мером, старезним єпископом Анжера. Жак Дюез написавши,що, як йому представляється, показань свідків більш ніж достатньо длявиголошення залишкового вироку, і якщо буде прийнято рішення розпустити орден,то папа повинен зробити це своєю владою суверенного понтифіка. Тон цьоговідгуку виразно свідчить про бажання єпископа Авіньона засудити орден ірозпустити його; він навіть заявляє, що ліквідація ордена не нанесе скільки небудь серйозної утрати вірі, оскільки тамплієри від неї відступилися і, удавшисьдо гордині і користолюбства, самі спровокували ненависть до ордена. Папа,зрозуміло, повинен виклопотати згоди в членів високих зборів, забороняючиорден, хоч би з ввічливості, але насправді він сповна має право розпуститиорден своєю владою. Гийом Ле Мер ще відкритіше виразив своє вороже відношеннядо тамплієрів. Дехто стверджує, пише він, «що ордену необхідно надатиможливість захисту, вважаючи, що не можна без широкого обговорення відрізуватив церкві настільки важливий її член, не нанісши збитку справедливості»,проте багато хто дотримується іншої крапки зору: цей орден слід знищитиневідкладно, бо на всьому християнському світі довкола нього киплять пристрастіі розбрати, «тім більше зараз, коли багато його злочинів і єретичніпомилки отримали настільки очевидні докази під годину судових і інквізиційнихрозслідувань завдяки виступу майже двох тисячсвідків».
Гийом Ле Мер пропонує рішення, у значній мірісхоже на виводи Жака Дюеза: пані слід розпустити орден ex officio «або повсій строгості законі, або власною верховною владою», оскільки тамплієри«вже нанесли званню християнина чималу втрату в очах невіруючих і невірних,і навіть поколивали в дійсній вірі декого з віруючих». А всі «порожніі безглузді міркування щодо (надання їм) захисту» мають бути безжалісновідметені; майно ж ордена слід зберегти для Святого Престолу. Недостатньовагомим аргументом, з крапки зору автора відгуку, є і те, що колись, за часівсвоєї підстави, це був чудовий орден, бо подібні твердження не мають жодноговідношення до теперішнього стану мов. Розпуск ордена слід виробити невідкладно,«бо випадкова іскра, що спалахнула в результаті помилок (тамплієрів), можевикликати таку пожежу, що в нім загине весь світ». Сперечатися і міркуватиотут нічого, довкола ордена і без того вже розгорівся скандал, який, якщо йогоне погасити, здатний спричинити подалі ослаблення позицій церкви. Климент боявсянового і куди більшого скандалу, якщо знов почнеться слідство в справіБоніфація VIII, бо слухання свідків у цій справі вже відбулися в 1310 р. і напочатку 1311 р. — в Авіньоні і у Римі. Можливо також, він сподівавсяпідготувати ґрунт для організації нового хрестового походу — ця ідея завждинадзвичайно його цікавила, викликаючи живий інтерес. Так або інакше, кількаразів у ході першої сесії він оголошував, що «оскільки складно, практичнонеможливо» обговорювати справу тамплієрів всім Собором, то має бутивибрана комісія, до якої увійдуть найбільш шановані прелати з декількох країн,які розглянуть показання свідків і зроблять відповідні виводи. Що і сталося.Декілька днів члени комісії провели в кафедральному соборі Вьена, слухаючисвідчення свідків і короткий виклад протоколів слідства, «скільки їм булобажане їх слухати». З числа членів комісії була виділена невелика групапід головуванням патріарха Аквілєї. Цілком можливо, Климент чекав, що цюмаленьку групу буде неважко схилити на свою сторону і переконати, що найкраще — розганяти орден. Упевненість папи відбита в аркушах посланців Арагону від 12 і27 грудня 1311 р. своєму королеві, де смороду розповідають, що Климентпривселюдно заявивши на Соборі про вилучення власності тамплієрів. Папа вжезрозумів, що більшій частині святих отців надзвичайно милий думка про створеннянового ордена, хоча сам він особисто вважав за краще б передати майнотамплієрів ордену госпітальєрів — таке рішення дало б можливість уникнутистворення нового Статуту і запобігло б спробам захопленню цієї власності іншимиорденами, що мали вужчий національний характер. Філіп Красивий бачив, як таневлада Климента V над Собором. Після чотирьох років зусиль справа тамплієрівзнову була під загрозою, а тому Філіп повернувся до випробуваних методівзалякування.30 грудня він скликавши в Ліоні, зовсім недалеко від Вьена, збориГенеральних штатів, які повинні були відбутися 10 лютого 1312 р. Жоднихпротоколів цих зборів не збереглися, проте, мабуть, вони все-таки відбулися вдругій половині березня і ухвалили тамплієрам вирок по всіх пунктах. Арагонськіпосланці відзначають у своїх листах, що 17 лютого від короля прибуло спеціальнепосольство, що складалося з Людовика д'Евре, графа Сен-Поль і графаБулонського, Ангеррана де Маріньі, королівського камергера і у той час першогокоролівського міністра, Ногаре і Плезіана. Разом з чотирма французькимикардиналами і одним італійським вони щодня радилися з папою, дотримуючи прицьому велику секретність. Ці зустрічі продовжувалися дванадцять днів, а 29 лютого французькі посланці повернулися до свого короля.
2 березня Філіп IV надіславши папі лист зМакона, іншого найважливішого міста на річці Соні на північ від Ліона. Папа,мабуть, мав сильні передчуття, що гнів короля ось-ось обрушитися на нього. Ідійсно, лист був лише злегка завуальованим ультиматумом. На думку короля, багаточисельні злочини і єресь тамплієрів привели донеобхідності розпустити орден.
“А тому, горівши завзяттям захистити дійсну віруі щоб настільки тяжка образа, нанесена Ісусові Христу, не залишилася безкарною,ми з коханням, відданістю і упокорюванням просимо Ваша Святість розпуститизгаданий орден і висловити бажання створити новий рицарськийорден, якому було б
Аддисон Ч. Дж.Історія рьщарей-тамшшеров, церкви Темпла й Темпла, написана Чарльзом Дж.Аддисоном, зсквайром із Внутрішнього Темпла — Алетейа, 2005
переданий майнозгаданого ордена, а також його права, винагороди і обов'язки."
З іншого боку,майно могло б бути передане і одному з вже існуючих рицарських орденів, якбипапа визнав, що «це краще послужити славі Добродії і Святої Землі».
Будь-яке рішення папи, пише король, «мипокірливо приймемо і виконаємо, зберігши за собою лише ті права, якимиволодіємо ми самі, наші прелати, барони і інші сеньйори, а також всі жителінашого королівства і якими мі згідно із законом користувалися до згаданих вищеарештів.20 березня Король Філіп IV з братами Карлом і Людовиком, а також зісвоїми трьома синами і значним озброєним загоном прибув у Вьен.22 березняКлимент провів таємну консисторію, у якій взяла участь спеціальна комісія ідеякі з кардиналів. Тепер уже чотири п'ятих присутніх проголосували за розпускордена, можливо розуміючи, що від протистояння нині мало пуття, а можливо, ітому, що були злякані або приголомшені появою французів. Так або інакше, Рамон,єпископ Валенсії, виявився практично наодинці, колиопротестував це рішення, прийняте „проти розуму і справедливості”.
Про рішеннярозпустити орден було урочисто оголошено на засіданні Собору 3 квітня. УолтерХемінг боро так описує цю сцену:
“Святійший папа всівся на місце судді, щобухвалити вирок, і по одну сторону від нього сидів король Франції, а по іншу — король Наварри, його (Філіпа) син, а потім деякий клірик уставши і заборонившипід страхом загального відлучення від церкви кому або говоритихоч слово під час засідання, окрім як виклопотавши особливий дозвіл або ж напрохання самого папи.
Анонімний чернець,що продовжує хроніки Гийома де Нанжі, пише, що король Філіп сидів від папиправоруч, „тобто як би трішки нижче“.
Аддисон Ч. Дж.Історія рицарів-тамшшеров, церкви Темпла й Темпла, написана Чарльзом Дж.Аддисоном, зсквайром із Внутрішнього Темпла — Алетейа, 2005
Забезпечивши собі від можливих неприємнихдискусій, Климент звернувся до зборів із словами псалму: „Тому не встоятьнечестиві на суді, і грішники — у зборах праведних“ 36.Потім він прочитавши вголос буллу про розпуск ордена „Vox inexcelso“.
„А тому, розглянувши лавину ганебних і мерзотнихпідозрінь і звинувачень, а також враховуючи секретність і порочність прийому ворден нових братів і відступ багатьох тамплієрів від загальноприйнятиххристиянських звичаїв, особливо в тому, що, приймаючи інших у братерство, вонизмушували їх давати обітниць і присягатися, що нікому не розповідять про свійвступ до ордена і ніколи його не покинути — чому, мабуть, і виникло упередженнядо ордена, — і свідчивши про грізний протест, хвиля якого піднялася протиордена так, що її, здається, неможливо буде стримати, якщо згаданий орденпродовжить існування, а також відчуваючи згубність як для самої віри, так і длядуш віруючих багаточисельних злочинів, здійснених братами згаданого ордена. якізагрузнули в мерзотній єресі і злочинній ідолопоклонниці, відрікшись відДобродії нашого Ісуса Христа, і повинні в огидному божевіллі содомії. Пам'ятаючитакож, що Римській церкві доводилося деколи розпускати прославлені ордени попричинах незрівняно менш серйозним, чим перераховані вище, і без пред'явленнябратерствам настільки жахливих звинувачень, мі не без гіркоти і печалісердечною і не судовим вироком, але нашим апостольським безстроковимрозпорядженням розпускаємо вищезазначений орден тамплієрів і відміняємо йогоСтатут, одягається і назву і накладаємо заборону на його подальшу діяльність зісхвалення Святійшого собору, а також строго забороняємо кому або вступати увказаний орден у майбутньому, або ж носити його одяг, або ж називати собітамплієром перед іншими людьми. Якщо хто порушить наш указ, він буде відлучнийвід церкви ipso facto. Більш того, ми залишаємо братів і майно цього ордена врозпорядженні Святого Престолу і мають намір, з Божою допомогою, обернути всеце на благо християнської віри і Святої Землі ще до закінченнянинішнього Собору.»
На закінчення папазавірив присутніх, що віднині рахуватиме всяку протидію його указу, свідоме абомимовільне, марним і незаконним.
Отже, заборонивши незгодним виступати на Соборі,Климент отримав таки перемогу, розпустившись орден, хоча залишкового вирокутамплієрам не ухвалив. Проте після виходу булли «Vox in excelso» ніщобільше не стримувало його опонентів, і на християнському світі висловлювалисярізні думки на цей рахунок. Багато, без сумніву, щиро вірили у винністьтамплієрів; але незабаром стало очевидне, що чимало і інших, особливо за межамифранцузького королівства. Багато хто був або шоковані, або цинічно веселилися,бачивши, якими негідними методами користується папа на Соборі і як йомувідкрито загрожує французький уряд. Схожі обставини вже мало місце в Пуатье в1308 р. і привели до тихнув же результатів, проте тодішні зустрічі Філіпа IV іпапи хоч і не були таємними, все-таки стали предметомзагальної уваги, і лише Уселенський собор зі всією очевидністю показавши,наскільки багато хто невдоволений політикою Климента.
Але які б не були сумніви, папа орден розганяв,і тепер перед ним стояли практичні питання: як розпорядитися власністю ордена ічастками самих тамплієрів. Природно, головним було питання про власність.Климент виявив, що його бажання передати майно тамплієрів госпітальєрам протирічитьдумці більшості кардиналів і святих отців, а також радників Філіпа Красивого,за вельми примітним виключенням Карла Валуа і Ангеррана де Маріньі. Ні погрози,ні зачитування донесень про недавню велику переможу госпітальєрів над туркамине допомогли йому переконати своїх противників, що така передача для нихбажана. Святі отці по колишньому протистояли папській волі, настільки виразновираженою 15 квітня, і знову Клименту довелося діяти своєю владою. Він заявившипрелатам, що, якщо вони не погодяться на передачувласності, він зробить її сам.
Папське рішення втілилося в буллі «Adprovidam» від 2 травня 1312 р. Майно тамплієрів початково передбачалосязберегти для підтримки Святої Землі і боротьби з невірними, а тому папа і йогопорада вирішили, що найправильнішим було б навіки передати це майно госпітальєрам.
21 березня 1313 р. Леонар де Тібертіс, пріорордена госпітальєрів у Венеції, діючи від імені свого великого магістра,погодився виплатити в скарбницю короля Франції 200 000 турських ліврів упорядку компенсації тих збитків, які, згідно заяви Філіпа Красивого, понеслайого держава, оплачуючи всі витрати протягом тих років, що тривав процес.Французький уряд заперечив спробу госпітальєрів узяти ініціативу у свої руки ізвинуватив їх у незаконному втручанні у внутрішні справи країни. У листі від 8червня 1313 р. Климент V заспокоює Філіпа IV після чергового протесту,викликаного діями Альберта фон Шварцбурга, великий пріор ордена госпітальєрів українах Заходу. Пріора призвали до папи, де він пояснивши, що не мав намірувтручатися, а всього лише бажав просити виплати субсидій, які затримувалися,внаслідок чого магістр і братерство в заморських країнах, «витратившись ублаго Святої Землі, випробовували жорстоку нестаток». Інакше кажучи, віндуже багато вдячний «за благовоління і милості, які були йому надані. особливо на Вьенськом соборі», і єдине його бажання — з'явитися передкоролем, щоб принести йому і його синові Людовикові «дорогоціннідари». Зробивши це, він може негайно покинути королівський дворець.
Навіть після смерті Філіпа IV у листопаді 1314р. французька монархія не бажала ослабити свою хватку.14 лютого 1316 р. Леонарде Тібертіс був вимушений зробити нову серію пропозицій учинок порушуючидоговір, ув'язненого в березні 1313 р., згідно якому представникам Філіпа IV, атепер і його сина Людовика X, вважалися «різні крупні суми грошів» урахунок власності тамплієрів. Визнаючи це, де Тібертіс, проте, вказує, щовиплата 200 000 турських ліврів вже обумовлена як перший внесок, а додаткові 60000 турських ліврів виплачено у відшкодування витрат, понесених французькоюмонархією під час процесу. Орден госпітальєрів тепер пропонував Франціїпоступитися тім майном тамплієрів, яку було їй передане в користування з тихпір, як орден був оголошений у країні поза законом, а також анулювати всі боргифранцузької королівської сім'ї ордену тамплієрів, відшкодувати все те, щокоролівські чиновники встигли привласнити після початку арештів, і дві третиниплатежів, що належати, з переданих госпітальєрам маєтків, а крім того — вартість рухомого майна і каплиць, які знаходилися в руках представниківкоролівської влади до сього часу. Ці пропозиції практично всі були прийнятіФіліпом V, що зійшов на престол в 1316 р., і записані в постанові парламентувід 11 жовтня 1317 р. Мабуть, французька монархія все-таки ледве поступиласясвоїми позиціями, отримавши ще одну кругленьку суму в 50 000 турських ліврів,якові орден госпітальєрів зобов'язався виплатити їй протягом трьох років якостанній внесок 6 березня 1318 р. Джованні Віллані навітьзаявивши, ніби орден ставши «бідніший, ніж був до того».
Справжнє своє завершення процес тамплієрівотримав в 1314 р. Папа Климент V не квапився втілювати в життя рішення провласноручне виголошення вироку керівникам ордена — того самого вироку, на якийЖак де Моле і багато інших так довго сподівалися. Лише 22 грудня 1313 р. папапризначив комісію з трьох кардиналів, аби розібратися з цим питанням. У неївходили Нікола де Фровіль, Арно д'Ош і Арно Нувель.18 березня 1314 р. кардиналискликали в Парижі спеціальну раду, на якій присутні Філіп де Маріньі,архієпископ Санський, а також інші відомі прелати і магістри богослів'я іканонічного права. Перед радою з'явилися Жак де Моле, Гуго де Пейро, Жоффруа деГонневіль і Жоффруа де Шарне. Ця сцена описана одним з їх сучасників, ченцем,що продовжив хроніки Гийома де Нанжі.
Оскільки всі цічетверо без виключення прилюдно і добровільно призналися в злочинах, щоставився їм у провину, і не заперечували своїх первинних свідчень, видно незбираючись від них відмовлятися і надалі, рада ретельним чином розглянулабезліч зв'язаних питань і, засідаючи у Демурже А. Жак де Моле — великий магістрордена тамплієрів — Євразія 2008 дворісобору Нотр Дам у Парижі, у понеділок після дня св. Георгія, виніс ухвалу,згідно якій вони засуджувалися до довічного тюремного ув’язнення в особливосуворих умовах. Але, на жаль, коли кардинали вже визнали справу закритою,абсолютно несподівано двоє із засуджених, а саме великий магістр і пріорНормандії, виступили з промовою, що приголомшила всіх самозахистом, обертаючислова свої до кардинала, який тільки що прочитавши проповідь, і архієпископаСанському, і знов відреклися від своїх свідчень, зробленихраніше.
Так розвіялися сумніви, що заплутували великогомагістра під час процесу. Він був вже старий, за 70, і майже 7 років провів ув'язниці. Пристрасна надія на справедливе рішення папи, навіть під часорганізованого захисту ордена самими тамплієрами, не виправдалася.
Приголомшуючийвиступ цих двох людей на якийсь час збив кардиналів з пантелику. Хроністпродовжує:
“Потім їх просто передали до рук паризькогопрево, який був присутній на раді, а самі кардинали вирішили як слід обдуматищо сталося. Але як тільки новини ці досягли королівського палацу, король,порадившись з досвідченими людьми зі свого оточення, проте не запитуючи порадив представників духівництва, до вечора того ж дня наказав спалити обохзлочинців на одному з маленьких острівців Сени, що знаходився між королівськимсадом і монастирем св. Августина. Можна було спостерігати, як вони готуютьсяприйняти смерть на вогнищі — з легкою душею і чистою совістю, проявляючи волю імужність, і всі, хто це бачив, були захоплені і уражені мужністю і стійкимбажанням повністю заперечувати свою провину. Інші ж двоє були кинуті в застіноквідповідно до винесеного вироком”.
Страта була проведена так поспішно, що пізнішевиявилося, що острівець Або де Жавіо, або Єврейський острів, на якому спалиликерівників ордена, належавши не королеві, а ченцям Сіна Жермен де Пре, так щоФіліпу довелося послати письмове роз'яснення, що підтверджувало,що це аж ніяк не є посяганням на права монастиря. Героїчна смерть Жака де Молеі Жоффруа де Шарне швидко обростила безліччю легенд.
Рано вранці всуботу 20 квітня помер папа Климент.29 листопаду того ж року помер ФіліпКрасивий.
Згідно легенді, Жакде Моле перед смертю призвавши їх обох з'явитися з їм разом на Суд Божий непізніше чим через рік. Відношення Джованні Віллані до цих подій також вельмикрасномовно: (див. додаток 5)
“Після чого на короля Франції і його синівобрушилася чимала ганьба, і вони знайшли безліч ворогів — як із за цього гріха,так і із за нападу на папу Боніфація. Вночі, після того, як великий магістрордена і його товариш загинули мученицькою смертю, їх попілі порох були зібрані братами мирянами і іншими віруючими і, подібно досвященних реліквій, понесені і заховані в надійних і святих місцях."
Висновок
Філіп Красивий так і залишився фігуроюзагадковою й суперечливою в історії. Одні його називають великим реформатором,інші жорстоким деспотом, що потрапив під вплив своїх радників. Результати йогоцарювання виявилися невтішними: вертикаль влади до кінця так і не сформувалася, зате в кінець розладнались фінанси.
Зиґзаґи його політики, як і часті перепадинастрою, а так саме манеру завмирати, не мигаючи вп'явшись в одну крапку,багато сучасних дослідників зв'язують із маніакально-депресивним розладом йогосвідомості. За свідченням очевидців, у певні періоди він був веселий, балакучийі навіть жартував. Але незабаром ставав похмурим, замкнутим, мовчазним іжорстоким. Що ж, сильним світу цього теж властиві слабості. І, проте, корольФіліп Красивий за час свого правління зробив Францію найдужчою країною світу йпочав нову еру в історії цієї держави.
Правління Філіпа IV Красивого (1285-1314) засвоїм значенням прирівнюється до правлінь Філіпа Августа й Людовіка Святого.Діяльний поборник нововведень, Філіп зіграв істотну роль у перетворенні Франціїв сучасну державу. Оточивши собі такими радниками, як ПьерФлот, Гийом Ногаре й Пьер Дюбуа — людьми, метою яких було посилення йцентралізація королівської влади, Філіп заклав основи абсолютної монархії.
Філіп методично розширював територіюкоролівства. Для виправдання захоплення земель своїх васалів він використовувавнорми феодального права, користуючись своїм положенням володаря всієї Франції.В 1294-1303 йому майже вдалося завоювати Гасконь, володіння англійського короляЕдуарда I. Філіп мав намір прибрати до рук багате графство Фландрію, щопримикало з іншого боку до його королівства, і навіть якийсь час утримувавйого. На південному сході Філіпу вдалося придбати Франш-Конте й землі навкругиміст Ліон і Тулуза.
Філіп обмежив участь пап в управлінніфранцузькою церквою, виступив проти передачі справ з французьких релігійнихсудів у папський суд і відхилював вимогу папи про те, щоб духівництвооподатковувалося тільки з папської згоди. Філіп ігнорував булли Боніфація VIII,що затверджували переваги церкви й папи над королями. Якщо духівництвовідмовлялося виплачувати йому податки, він оголошував його поза закону й навітьдозволивши своїм прихильникам захопити Боніфація як заручника в італійськомумістечку Анан'ї. Цей вчинок привів до швидкої кончини літнього папи. ПотімФіліп забезпечив обрання на папський престол французького прелата, повелів йомузалишитися у Франції й поселитися в місті Авіньоні, у Провансі. Отут папиперебували впродовж більшої частини 14 ст. як справжні маріонетки французькихкоролів. Щоб зміцнити своє положення, Філіп висунув уявні звинувачення в єресіпроти старовинного рицарського ордена хрестоносців — тамплієрів. Філіп вирішивпривласнити багатства ордена й таким чином ліквідувати борги монархії. В 1307 він примусив папу зайнятися справами тамплієрів. У ходіфальсифікованих судилищ, тортур і переслідувань, що продовжувалися протягомсеми років, тамплієри були повністю розорені, а їх майно відійшло до корони.
З ім'ям Філіпа зв'язується перше скликанняГенеральних штатів Франції, що традиційно розглядаються як національні збори,що складалися з представників декількох станів: першого (духівництво), іншого(феодали) і третього (городяни). Щоб одержати кошти на війний забезпечити суспільну підтримку своєї політичної й військової діяльності,Філіп зустрічався з членами зборів в 1302, 1308 і 1314.
Після себе Філіп позбавивши централізованудержаву. Французька феодальна аристократія була незадоволена зміцненняммонархії й накладеними на неї обмеженнями. Після смерті Філіпа дворяни зажадалидотримання гарантій традиційних феодальних прав. Хоча виступи феодалів вдалосяподавити, вони сприяли ослабленню династії Капетінгів, яка тепер страждала відкороткочасних правлінь королів і відсутності прямих спадкоємців. Коли синФіліпа IV Людовик Х (1314-1316) помер, династія Капетінгов вперше за 329 роківзалишилася без спадкоємця по чоловічій лінії. Збори великих феодалів ухвалилирішення, що корона винна перейти до брата Людовика Х Філіпа V, який правив з1316 по 1322. Такий же крок був повторений в 1322, і цього разу престолдістався братові Філіпа V Карлу IV (1322-1328). Колиостанній теж помер, не залишивши сина, корона перейшла до його найближчогородича по чоловічій лінії, двоюрідного брата Філіпу Валуа — основоположникадинастії Валуа, яка утримувала кермо влади Францією до кінця Середніх віків.
Сучасники не любили Філіпа Красивого, близькі донього люди боялися жорстокості цього незвичайно гарної й дивно безпристрасноїлюдини. Насильство над папою обурило в усьому християнському світі. Великіфеодали були незадоволені обмеженням їхніх прав і посиленням центральноїадміністрації, що складалася з людей безрідних. Оподаткований стан обурювавсязбільшенням податків, так називаною «псуванням» монети, тобтозменшенням її золотого змісту при примусовому збереженні її номіналу, щоприводило до інфляції. Спадкоємці Філіпа були змушенізм'якшити впроваджену їм політику централізації.
Правління Філіпа IV Красивого, що зійшло нафранцузький престол у віці сімнадцяти років, після смерті свого батька ФіліпаIII, 5-го жовтня 1285 року, розглядається істориками не тільки як один знайбільш важливих періодів в історії Франції, але і як один з найбільш суперечливих.
Важливим це царювання представляється тому, щоФранцузьке королівство досягає вершини своєї могутності: найбільше почисельності населення держава в християнському західному світі (13-15 млн. аботретина всього католицького миру), дійсне економічне процвітання (доситьнавести як приклад збільшення площ орних земель або розквіт ярмарку в Шампани).Крім того, влада монарха настільки підсилюється, що в Філіпі бачать першого вЄвропі правителя нового типу: держава як ніколи могутня й централізована,оточення короля — легісти — виховані й утворені люди,дійсні фахівці в області правознавства.
Однак ця райдужна картина не погоджується зіншими фактами. Так, що здається економічний розквіт лише маскує кризу, про щосвідчить численні потрясіння на фінансовому ринку (при Філіпі монетарнаполітика була вкрай, як зараз говорять, волюнтаристична). А наприкінці йогоцарювання, ярмарки в Шампані взагалі не витримали конкуренції з морськоюторгівлею італійців, а до того ж, буквально наступного дня після смерті королявибухає спустошливий голод 1315-1317. Більше того, якщо придивитися, то можнапобачити, що король погано знав своє королівство: він навіть не представляв, якдалеко простираються його границі, він не зміг установити прямі податки, аефективне й чітке керування державою так і залишилося недосяжним. Навряд чикоролеві додала популярності ланцюг сумнівних, напівполітичних, напівсвітськихскандалів, зокрема, процес єпископа міста Труа, Гишаром, якого обвинуватили вубивстві королеви за допомогою чаклунства або процес єпископа Памьерского,Бернара Сессе, процес, що ускладнив і без того непрості відносини між королем іпапою. А процес тамплієрів? А висновок у міцність невісток короля й стратаїхніх коханців? Загалом, особистість короля Філіпа Красивого залишаєтьсязагадковою. Ким він був? Стрижнем французької політики або простим інструментому руках своїх радників? Автори хронік — сучасники короля — схиляються, восновному, до другого варіанта — вони, зокрема, дорікають короля в недотепніймонетарній і податковій політиці, пояснюючи це тим, що королеві давали нікчемніпоради бездарні радники. Але, незважаючи на таку невизначеність в оцінках, укоролі бачать все-таки «некласичного» монарха середньовіччя. Хочахронікери й наполягають на тому, що Франція ставилася до нього з повагою, якій,щоправда, він, нібито, зобов'язаний авторитету його діда, Філіпа Августа, що почали економічні й політичні реформи, спрямовані напосилення центральної влади.
Лейтмотивом істориків, сучасних Філіпу Красивому,є жаль про епоху «Його Величності Людовика Святого», що розглядаєтьсямайже, що як золоте століття, тоді як Філіп IV характеризується не інакше як«антипод Людовика Святого». Але, незважаючи на все це, історики сходяться в одному: із цим королем почалася нова епоха. Однак,навряд чи варто перебільшувати «сучасність» Філіпа Красивого йФранції його часу.
І все-таки правління Філіпа IV Красивого склалоповоротну епоху в історії середньовічної Франції: він розширив королівствоприєднанням нових земель (незадовго до смерті він приєднав до Франції Ліон зйого округою), примусив церкву й феодальних володарів коритися велінням короляй придушив у своїй державі всяку незалежну від себе владу. Королівськаадміністрація при ньому охопила всі сторони життя суспільства: міста, феодальназнать, духівництво — усе потрапили під її контроль. Його правління здавалосясучасникам часом жорстоких утисків і деспотизму. Але за всім цим видна була вженова епоха. За допомогою численної корпорації юристів король користувавсякожним зручним випадком для установи всюди королівських судів і введенняримського права. До кінця його життя вся судова влада вкраїні перейшла винятково до корони, а державне життя одержало зовсім інший чимпри його попередниках.
/>Списоквикористаних джерел
1. Аддисон Ч. Дж. Історія рьщарей-тамшшеров, церквиТемпла й Темпла, написана Чарльзом Дж. Аддисоном, зсквайром із ВнутрішньогоТемпла — Алетейа, 2005.
2. Барбер М. Процес тамплієрів — Алетейа, 1998.
3. Батир К.И. Історія феодальної держави Франції, М.1975
4. Бордонов Ж. Повсякденне життя тамплієрів в XIIIстолітті — Молода, гвардія, 2004
5. Виймар П. Крестовие походи. Міф і реальністьСвященної войни — Євразія, 2003.
6. Всесвітня історія війн. Книга перша.Р. Ернест іТревор Н. Дюпюі — Москва: Полігон 1987
7. Всесвітня історія, т.4.М. АНСССР, 1964
8. Гарро.А. Людовик Святої і його королівство — Євразія, 2002
9. Графський В.А. Загальна історія права й держави.М.,2000.
10. Демурже А. Життя й смерть ордена тамплієрів1120-1314 — Євразія, 2007
11. Демурже А. Жак де Моле — великий магістр орденатамплієрів — Євразія 2008
12. Демурже А. Рицари Христа — Євразія, 2008
13. Заборів М. Введення в історіографію крестовихпоходів. — Наука, 1966
14. Загальна історія держави й права. / Під ред.К.И.Батир. — М., 1995.
15. Історія держави й права зарубіжних країн., Під редО.А. Жидкова й Н.А. Крашенинниковой. Ч.1,2. — М., 1999.
16. Історія крестових походів (за редакцією ДжонатануРайли — Смита) — Крона-Пресс, 1998
17. Історія середніх століть, М. «Наука»,1970 34. Сказкін С.Д. Історія середніх століть, М. 1980
18. Лобе М. Трагедія ордена тамплієрів — Євразія, 2003
19. Люблинская А.Р. Французький абсолютизм у першійтретині XVII століття. — М., 1995.
20. Люшер.А. Французьке суспільство часівАвгуста-Філіпа Євразія, 1999
21. Мельвиль М. Історія ордена тамплієрів — Євразія,2003
22. Мишо Г. Історія крестових походів. — Алетейа, 2003
23. Моріс Дрюон «Железний король». Першакнига із серії «Проклятие королі» (Железний король. Ув'язненийШато-Гайара. Пер. с франц.М., 1981)
24. Мулен Л. Повсякденне життя средньовічних ченцівЗахідної Європи (X — ХIVст) — Молода гвардія, 2002
25. Настенко И., Яшнев Ю. Історія Мальтійського ордена- Російська панорама, 2005
26. Перну Р. Крестоносци — Євразія, 2001
27. Печникова Р. Мальтійський орден колись і тепер — Наука, 1990
28. Рид П. Тамплиери — Аст, 2005
29. Рижов К. Всі монархи світу — Західна Європа.Москва, 1999
30. Ришар Ж. Латино-Ієрусалимське королівство — Євразія, 2002
31. Робінсон Д.Д. Рицари Храму в крестових походах — ЗтСетера Паблишинг, 2004
32. Сказкін С.Д. З історії соціально-політичного йдуховного життя Західної Європи в середні століття. Материали науковоїспадщини, М., 1981
33. Фавье Ж. Ангерран де Мариньи: радник Філіпа IVКрасивого — Євразія, 2003
34. Федоров К.Г. Історія держави й права зарубіжнихкраїн. — Ростову-на-Дону, 1994.
35. Фо Г. Справа тамплієрів — Євразія, 2004
36. Хачатурян Н.А. Виникнення Генеральних Штатів уФранції, М., 1976
37. Хачатурян Н.А. Станова монархія у Франції ХIV-ХVвв., М. «Высшая школа», 1989
38. Хрестоматія по загальній історії держави й права /Під ред.З.М. Черниловского. — М., 1994.
39. Хрестоматія по історії середніх століть, М. 1961
40. Черниловский З.М. Загальна історія держави й права.- М., 1995
41. Чи Г.Ч. Історія інквізиції в ередние століття. — Брокгауз-Ефрон, 1912
42. Швонин Ю.Е. Імперська ідея й проблема державності вЗахідної Європи, М. 1993
/>Додатки
Додаток 1
/>
Папський палац вАвінйоні
Додаток 2
/>
Філіп IV Красивий
Додаток 3
/>
Браття орденутамплієрів
Додаток 4
/>
Папа РимськийБоніфацій IV
Додаток 5
/>
Останній великиймагістр ордену тамплієрів Жак де Моле