/>План
Вступ
1. Писемніісторичні джерела
2. Документальніісторичні джерела
3. Оповідніісторичні джерела
4. Визначеннядійсності документальних та оповідних писемних джерел
Висновки
Список використаноїлітератури
/>Вступ
Вивченняісторії, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займаєтьсяспеціальна наукова дисципліна — джерелознавство. Під історичними джереламирозуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людськогосуспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження,написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типівісторичних джерел:
1. речові — пам'ятки матеріальної культури— археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо),архітектурні пам'ятники;
2. етнографічні — пам'ятки, в якихзнаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чиіншого народу;
3. лінгвістичні джерела, тобто дані зісторії розвитку мови;
4. усні джерела — народні пісні, історичнідуми, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;
5. писемні джерела, які є основоюісторичних знань.
Важливимиджерелами є дані побуту, вдач, звичаїв, які нерідко відсутні в письмовихджерелах і збираються етнографією; дані мови, досліджувані лінгвістикою, і усніджерела — билини, казки, пісні, прислів'я й т.п., досліджувані фольклористикою.Окремі джерела лише умовно можуть бути віднесені до тієї або іншої групи. Так,деякі етнографічні джерела вивчають і археологія й етнографія; антропологічніджерела стоять на грані природознавства й історії. Розвиток суспільствапостійно веде до особливо швидкого розширення різновидів письмових і виникненнюзовсім нових видів джерел. Наприклад, винахід і використання звукозаписнихфото- і кіноапаратів привело до утворення особливої групи кіно-, фоно- іфотоматеріалів.
Писемніджерела, як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері та ін.), так ідруковані більше пізніх історичних періодів, становлять найбільш масову групуджерел. Вони різняться за своїм походженням (матеріали державних, вотчинних,фабрично-заводських, відомчих, особистих і інших архівів), змістом йпризначенню (статистико-економічні матеріали, юридичні акти, діловоднідокументи, законодавчі пам'ятники, дипломатична й військова документація, судово-слідчісправи, періодична преса й ін.).
Писемніджерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
- актові матеріали — джерела, що єнаслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти,договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
- оповідні пам'ятки — літописи, спогади,щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та іншітвори.
/>1. Писемні історичні джерела
Чільнемісце в історичній науці посідають писемні джерела. Саме вони становлять основупереважної більшості наукових праць в Україні.
Видоварозмаїтість письмових джерел по всесвітній історії наступна:
· літописи(наприклад, «Повість минулих літ»),
· законодавчіакти (укази, універсали, закони),
· діловадокументація (протоколи, звіти установ, службове листування тощо),
· приватні акти,
· періодичнапреса (газети, журнали, листівки),
· статистичніджерела (ревізії, переписи населення, статистичні зведення),
· документиособового походження (приватні листи, мемуари, щоденники, автобіографії),
· літературніпам’ятки (наприклад, «Повчання дітям» Володимира Мономаха).
· публіцистика,
· політичнітвори,
· науковіпраці.
Алевсі вони поділяються на дві великі групи (або «роди»):
1.документальні;
2.оповідні (або наративні)./>2. Документальні історичні джерела
Документальніджерела відбивають історичну подію або явище безпосередньо, без будь-якоїоцінки її людиною, яка письмово зафіксувала цю подію. Такі джерела виникають упроцесі конкретних подій, тому вважаються більш вірогідними. До документальнихпам’яток відносяться закони, укази, розпорядження, угоди, переписи тощо.
Документальні джерела – вид писемних джерел, що виникли в процесідіяльності різних державних громадян чи приватних установ, організацій, підприємствтощо. Мають діловий, офіційний характер, різний зміст, усталену форму йформуляр окремих зразків. Це законодавчі акти, організаційно-розпорядчадокументація установ, організацій, підприємств, звіти, ділове офіційнелистування; акти, довідки, документи судово-слідчі, дипломатичні, військовітощо.
Документальніісторичні джерела відбили окремі факти. Наприклад, в актах у формі певнихюридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори міжприватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела маютьособливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих іінших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період./>3. Оповідні історичні джерела
Оповідніджерела — літописи, хроніки, історичні повісті та ін. передають історичні подіїв тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомостіоповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв'язнурозповідь про історичні події.
Оповідні джерела – рід усних та писемних джерел, особливістю яких єфіксація інформації про події та явища суспільно-політичного, соціально-економічного,культурного життя у вигляді розповіді в довільній формі (плач, повчання,похвала, подорожні записки тощо). Цінність цих джерел полягає в тому, що вонивідтворюють складні процеси формування етносу, його мови, літератури,національної свідомості, героїзму боротьби за незалежність. Вони такожінформують нас про ставлення їхніх авторів до відтворюваних у описах подій, аотже, і про світогляд їхніх авторів. Оповідні твори виникли у найдавніші часи уформі епосу, міфів, легенд, казок, переказів, пісень, дум тощо. Пізніше вонилягли в основу хронік, літописів, різноманітних історичних та літературнихтворів. Багато усних оповідей записали етнографи, фольклористи.
Воповідних джерелах подію або явище зафіксовано в переказі автора, на підставійого особистих вражень. Зрозуміло, що на цьому переказі позначилося йогосвітосприйняття, погляди, а сама подія отримала його оцінку. До оповіднихпам’яток належать листи, спогади, літописи, публікації в періодичній пресі,літературні твори. Звісно, до них слід ставитися досить критично, усвідомлюючиїхню специфіку. Але саме оповідні джерела дають нам можливість з’ясувати, як тачи інша подія сприймалася її сучасниками, як розуміли світ, до чого прагнули іпро що мріяли наші предки.
Писемніджерела складалися свого часу людьми, які, мали власні інтереси і уподобання,часто переслідували власні цілі. Отже, джерело може містити помилковуінформацію, викривлену як зумисне, так і через непоінформованість автора.Особливо це стосується оповідних пам’яток. Саме тому для висвітлення однієїісторичної проблеми дослідникам необхідно розглянути цілий комплекс джерел.Більше того, зіставляючи інформацію, вміщену у здавалося б давно відомихджерелах, по-різному її інтерпретуючи, історики часто доходять цілком новихвисновків й навіть роблять наукові відкриття./>4. Визначення дійсності документальних та оповідних писемних джерел
Визначеннядійсності джерела складається з рішення трьох завдань: встановлення тексту,інтерпретація джерела й вивчення його походження. Встановлення текступроводиться за методикою, розробленою текстологією, і включає: прочитання йосмислення тексту, виявлення пізніших приписок і вставок (інтерполяції),визначення відношення до оригіналу; якщо не оригінал, то відновлення історіїтексту й первісного авторського оригіналу й т.п. Інтерпретація джереласкладається з з'ясування, що саме повідомляється в ньому про конкретні факти,події і явища, у тлумаченні прямого й алегоричного значення тексту, розшифровціспецифічних виражень, метафор, натяків. Вивчення походження джерела вкладаєтьсяу встановленні ім'я автора (атрибуція), часу, місця й умов виникнення джерела.Дата й місце можуть бути визначені приблизно, по непрямих ознаках методамипалеографії, метрології, дипломатики й ін. Тільки збіг всіх непрямих ознакдозволяє вважати завдання вирішеним. Атрибуція по непрямих ознаках (зміст,мова, стиль, почерк) завжди ненадійна і повинна вважатися робочою гіпотезою доїї документального підтвердження. Однак деякі завдання можуть залишатисяневирішеними (атрибуція, місце й умови виникнення). Методи подальшого аналізузалежать від характеру інформації, що втримується в джерелі.
Документальніджерела (законодавчі пам'ятники, акти й ін.) у цілому не мають потреби в доказівірогідності. Однак у них можуть бути окремі частини оповідального характеру(преамбули, історичні введення), які повинні зазнавати внутрішньої критики.Встановивши дійсність документального джерела, дослідник розкриває йогокласовий й політичний зміст, вивчає конкретні умови й історію виникнення, йогомісце в суспільному житті, витягає з документа відомості, що потрапили в ньогонезалежно від волі укладача.
З'ясуваннявірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.)складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація;розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток.Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовуєтьсяобстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими вінрозраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляєзвістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерелазапозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі. Вивчення всієїсукупності джерел, використаних в оповідальному творі, проливає світло на йоговірогідність. Класові й політичні позиції автора, його особисті симпатії йантипатії впливають на об'єктивність свідоцтва. Тенденційність джерела можепроявлятися відкрито або завуальовано (загальний тон, характеристики, умовчанняпро відомі факти й т.п.). При перевірці конкретних звісток джерелавикористовують методи логічно-значеннєвого аналізу й зіставлення. Збіг фактів урізних джерелах, що виникли незалежно один від одного, свідчить провірогідність; збіг же у всіх деталях припускає запозичення.
Знання проминуле, котрі «видобуває» історична наука, подеколи називають"історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо своюповедінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше,інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць нашихпопередників (з "історіографічної традиції"), так і з тогосередовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичногодосвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, частовідступає на другий план, тоді як зміст «образу історичного минулого»визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, щобуло насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому).Власне, спираючись саме на цей «образ» ми й визначаємо своюповедінку. Тобто, можна сказати, що історія — це не лише людина в минулому, алей минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можнапредставити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої єджерелознавство, історіографія та усна традиція.
Висновки
Підводячипідсумок, можна вказати що історичне джерело – це певна якість артефактівминулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить відкомплексу уявлень епохи про залишки минулого.
Центральне місцесеред історичних джерел займають письмові тексти — хроніки, документи, листи іт.п. — їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).
Історичніджерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого,використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такоїреконструкції виникають історичні праці — статті, монографії, підручники — їхназивають вторинними історичними текстами (або історіографією).
Писемніджерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:
- документальні матеріали — джерела, що єнаслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти,договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;
- оповідні пам'ятки — літописи, спогади,щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та іншітвори.
Документальніісторичні джерела відбивають окремі факти. Наприклад, в актах у формі певнихюридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори міжприватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела маютьособливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих іінших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.
З'ясуваннявірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.)складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація;розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток.Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовуєтьсяобстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими вінрозраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляєзвістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерелазапозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі.
Список використаної літератури
1. Биск И.Я., Курс лекций поисточниковедению новой и новейшей истории, Тамбов, 1971;
2. Історичне джерелознавство. Підручник(Я.С. Калакура та ін.). – К.,2002;
3. Ключевский В.О. Источниковедение:Источники русской истории: Соч. в 9 т. / В.О.Ключевский.– М.: Мысль, 1989. – Т. 7;
4. Макарчук С. Писемні джерела з історіїУкраїни. – Львів, 1999;
5. Медушевская О.М. Источниковедение:Теория, история и метод: Учеб. пособие.— М., 1996.— 80 с.;
6. Підгаєцький В.В. Теорія імето-дологіяджерелознавства з історії України XX cm. Конспект лекцій. — Дніпропетровськ:Дніпропетровський держуніверситет, 1996;
7. Пушкарев Л.Н. Классификация историческихисточников. – М., 1975;
8. Теория и методика историографических иисточниковедческих исследований: межвуз. сб. науч. тр. – Днепропетровск, 1989.