Вплив козацькихлітописів на розвиток українознавства
Літописикозацької доби належать до найцінніших пам’яток української писемності танайважливіших історичних та українознавчих джерел ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони маливеличезний вплив на розвиток українознавства, всіх його концентрів, збагатилиджерельну базу українознавчих досліджень. Звісно, що й наукових праць, присвяченихцим пам’яткам, досить багато. Чимало вчених у різні часи досліджували ці твори,розглядаючи їх здебільшого як історичні, рідше – як літературні та лінгвістичніджерела. Однак автори наявних праць [1] майже не торкаються значення козацькихлітописів для розвитку українознавства як комплексної системи знань про Українута українців, її змістовної, джерельної та історіографічної бази.
Мета пропонованоїстатті – розглянути літописи козацької доби з погляду українознавства,привернувши особливу увагу як до їх джерельного значення, так і до збагаченнязнань про Україну, до їх ролі в подальших українознавчих студіях. Актуальністьтакого підходу зумовлюється тим, що в науці ще недостатньо висвітленийкомплексний характер козацьких літописів, їх джерельно-інформаційний потенціал.Українознавча цінність літописів козацької доби полягає в тому, що вони доситьповно відбивають особливості епохи і містять унікальні відомості пронайважливіші події ХVІІ – початку ХVІІІ ст., виступають як пам’ятки усної таписемної мови і в такий спосіб дотичні до кожного з концентрів українознавства,включаючи етногенез українського народу, формування української нації,створення Козацько-гетьманської держави, розвиток культури, мови, ментальностіукраїнців, боротьбу за волю і незалежність. Незамінне значення козацькихлітописів і для з’ясування процесу формування української національної ідеї, їїконкретизації в умовах Національно-визвольної війни українського народу підпроводом Богдана Хмельницького та в подальший період.
В арсеналікозацького, тобто українського літописання ХVІ – ХVІІІ ст., найважливіше місцепосідають: “Літопис Самовидця”, “Літопис Самійла Величка” та “Літопис ГригоріяГрабянки". Як справедливо зазначають дослідники [2, 114, 153–154], ціпам’ятки, з одного боку, стали логічним продовженням традицій українськоголітописання княжої доби, а з іншого – утвердили новий етап його розвитку. Долітописних пам’яток козацької доби відносять також літописні записи родиниЛизогубів, “Уманський літопис” у складі хроніки Ф. Сафоновича, ”Літописець”Василя Дворецького та ін. Залишки літописної традиції характерні для творівСтефана Лукомського, Петра Симоновського та ін. Поглиблене дослідженнякозацьких літописів як першоджерел національної суспільно-політичної таісторичної думки кінця ХVІІ – XVIII ст. створює додаткові можливості дляосмислення витоків та безперервності українознавчих досліджень, а такожпередумови для інституціоналізації українознавства як науки у 2-ій половині ХІХст.
Як відомо, понадсто років на Лівобережній Україні існувала автономна козацька державаГетьманщина, яка мала окреслену територію, власну управлінську адміністрацію,військо, судочинство, фінанси, проводила відносно незалежну економічну,соціальну і культурну політику, підтримувала міжнародні контакти. Незважаючи наліквідацію російським царизмом Гетьманщини, її державницькі та культурнітрадиції значно впливали на українське національно-культурне пробудження кінцяXVIII – 1-ої половини XIX ст., сприяли зародженню нового етапу українськоголітописання як важливого рубежу на шляху становлення наукової національноїісторіографії, а відтак – і українознавства як системи знань про Україну.
Твори козацькоїстаршини належать до унікальних пам'яток української історичної і політичноїдумки і проливають світло на найважливіші події української історії віднайдавніших часів до початку XVIII ст. Проблематика козацького літописаннятісно пов'язана з темою національно-визвольного руху, боротьби за відновленнякозацьких вольностей та української державності. Червоною ниткою через усілітописи проходить ідея захисту автономних прав козацтва та всього українськогонароду. Їх автори мали за мету не тільки зафіксувати для потомків героїчністорінки української минувшини, але й закласти в суспільній свідомості національнуідентичність, розуміння необхідності відродження української державності,розвитку національної культури і мови. Вони сприяли утвердженню в суспільномувжитку таких ключових понять, як “Україна”, “український народ”, “українськаземля”, “нація”, “Вітчизна” та ін., їх цілісного розуміння стосовно всієїетнічної території України та її народу.
Літописи Г. Грабянки, С. Величка та ін. пройняті мазепинськимдухом автономізму, відстоювання демократичного полково-сотенного устроюГетьманщини. Вони возвеличили справедливість Визвольної війни українськогонароду, патріотизм, військовий талант і мудрість її провідників, насампередБ.Хмельницького. Козацькі літописці зробили важливий крок на шляху поступовогопереходу від систематизації фактів і описування подій до їх осмислення іпояснення. Звертаючи увагу на цю сторону їх спадщини, видатний фахівець угалузі генеалогії В. Модзалевський, котрий плідно досліджував біографіїпровідних представників української шляхти та козацької старшини, рекомендувавісторикам звернутися до свідомісної сфери історичного процесу середини XVII –XVIII ст.: „В українській історичній літературі є велика прогалина: майжезовсім не вивчена історія Гетьманщини з боку її ідеології… Переглядаючигалерею українських мучеників, стає ясним тільки одне, що їх карали „зазраду", за те, що вони мали сміливість йти проти централістичних змаганьвлади і були переконані в тім, що Україна й після договору 1654 року лишаласянезалежною і автономною державою" [3, 10]. Подібну думку щодо взаємозв’язкуміж історичними подіями та їх сприйняттям у суспільній свідомості висловлював іМ. Грушевський. „Я даю досить місця сьому матеріалові, – писав він у передмовідо IX тому „Історії України-Руси", – бо історикові кінець кінцем не менше,а часом навіть і більше важно знати не тільки те, як саме проходили події (вдеталях здебільшого їх і не можна відтворити), – а як вони були прийняті йвідчуті сучасниками, як переломилися в їх свідомості і які враження й настроїсеред них викликали” [4, 6].
Прикладвсебічного і ґрунтовного аналізу літописних пам’яток показав видатнийукраїнський історик-джерелознавець І.Крип'якевич, підкреслюючи, що не слід„обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тількидеякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно хвалити, нікритикувати, любити ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт зафактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищаємо з порохунеправди і тенденції, якими вкрив їх час; освітлюємо ряди людей, що йдуть знезвісних сторін і прямують до незвісних мет; входимо в вир страждань і утіх,стремлінь і бажань, антагонізмів і симпатій, якими жили люди перед віками;аналізуємо чужі душі, досліджуємо краї і культури, переживаємо цілі епохи"[5, 48].
Сучаснеукраїнознавство ще не осмислило методологічного значення козацьких літописів зточки зору суспільно-політичних і культурно-духовних поглядів їх авторів. Г. Грабянка,наприклад, наголошував на значенні знань в освітньому розвитку людей,застерігав від забуття героїчних сторінок історії України козацької доби, яка,на його думку, за своїм значенням аж ніяк не поступається історії Єгипту,розгрому монголо-татарських орд, минувшини інших народів. Поставити українськийнарод у рівень з іншими народами намагався і С. Величко, доводячи Богом дане йомуправо бути вільним і щасливим на своїй землі. Осягнення світоглядних орієнтирівлітописців, мотивів їх історико-літературної творчості дозволяє повніше оцінитиджерельну вартість їх спадщини як для історії та філології, так і для всьогоукраїнознавства, для дослідження національно-визвольного руху тасуспільно-політичного життя. Відомо, що козацькі літописи призначалися нестільки для нащадків, скільки для сучасників і служили моральною підтримкою увизвольній боротьбі українського народу проти польського і російськогопоневолення, важливою психологічною підмогою для захисту козацьких «правта вольностей». Оцінка подій і фактів у літописах залежала відіндивідуальних поглядів авторів, конкретного призначення твору та загальної суспільно-політичноїситуації на час їх написання. Як слушно зазначив відомий історик В. Степанков,«вкрай важливою проблемою є дослідження національної свідомостіукраїнців», оскільки «до сьогоднішнього дня у польській історіографіїта в працях окремих українських науковців продовжує спостерігатися виразнатенденція до її заниження» [6, 9]. Відомо, що козацькі літописи є саметими творами, в яких тогочасна національна свідомість яскраво проявляється нетільки у виборі окремих тем, а й у стилі та характері їх висвітлення.
Лейтмотивомкозацьких літописів є ідея визволення України, досягнення нею автономії тасоборності українських етнічних земель і українського народу, яку їх авторичерпали з досвіду минулого, з тогочасної усної народної творчості, фольклору, образотворчогомистецтва. Літописці, більшість яких вийшли з кола військових канцеляристів,послідовно розвивали думку про необхідність єдності всіх українських земель, адеякі з них навіть відстоювали їх політичне об'єднання у єдиній козацькійдержаві. Як відомо, ідея соборності була потужною зброєю в руках гетьманаІ.Мазепи у боротьбі за поширення своєї влади на Правобережжя.
Твори Самовидця,Г. Грабянки, С. Величка відіграли важливуроль для створення інших козацьких літописів та літературно-історичних творівукраїнознавчого характеру, послужили для них не тільки джерелом, але йметодологічним дороговказом. Ідеться про праці В. Рубана, В. Полетики, О. Рігельмана, Я. Марковича, Ф. Туманського і, нарешті, про “ІсторіюРусів”, які за своєю ідейно-політичною спрямованістю та максимально наближенимдо науки змістом заклали, у свою чергу, фундамент просвітницької та романтичноїісторіографії 1-ої половини XIX ст., сприяли протистоянню російській імперськійісторіографії. Основними елементами останньої, за визначенням В. Кравченка,«було заперечення окремого від загальноросійського етногенезу українців,тенденцію до зниження соціального статусу козацтва, запереченнядоговірно-правової основи перебування Гетьманщини у складі Росії та історичноїлегітимності прав і свобод козацької держави, засудження самостійницькоїполітики українських гетьманів, виправдання централізаторської політикиросійського уряду на Україні" [7, 86–88].
Цінні дляукраїнознавства відомості козацьких літописів забезпечили тяглість українськоїісторіографії, своїм змістом заповнили серйозну прогалину в знаннях про Українуй українців, на що свого часу звертав увагу О. Оглоблин, зазначаючи, що «вісторичній літературі утворилася якась прогалина, майже прірва між українськоюісторіографією першої половини XVIII ст… й епохою Котляревського… Всебагатство української історіографії і цілої громадсько-політичної думки другоїполовини XVIII століття… залишилося поза увагою української історичної наукиі приречене було на майже цілковиту „архівну загибель“ [8, 62].
Українознавчедослідження літописного матеріалу козацької доби відкриває широкий горизонт ідля філологічного осмислення його форми і змісту, з’ясування особливостей мови,її народного колориту, специфіки тогочасних літературних стилів. З цією метоюважливо застосовувати методи лінгвістичного та літературознавчого аналізу, якийпередбачає необхідність всебічного дослідження не лише змісту текстів, але і їхформи, ідейного та естетичного аспектів.
Аналізуючизначення козацьких літописів для розвитку українознавства, доцільно звернутиувагу на їх досить багату і різноманітну джерельну базу. Використовуючи праціпопередників, документи канцелярій, гетьманські універсали, міжнароднідоговори, щоденники, спогади, польські та інші хроніки, народну творчість,власні спостереження, автори намагалися документалізувати виклад матеріалу,надати йому більшої достовірності, переконливості та доказовості. Це особливостосується тих сюжетів, де йдеться про українсько-польські таукраїнсько-османські взаємини.
Подальше вивченнялітописів козацької доби потребує об’єднання зусиль представників різнихгалузей наук: істориків, філологів, правників, філософів, культурологів,етнологів та ін., тобто воно повинно проводитись системно і комплексно, зпозицій українознавства. Але й надалі пріоритет залишається за джерелознавцямита історіографами. Можна приєднатися до думки сучасних фахівців, зокрема І. Дзири,про те, що літописи виступають як історико-літературне джерело осмисленнявсього буття українського народу від давньоруської епохи до скасуванняГетьманщини. “Тісний зв’язок між подіями ХІ–ХІV і ХV –ХVІІ століть безумовносприяв утвердженню в українському середовищі усвідомлення тяглості національноїісторії за відсутності правлячої династії”[9, 512]. Ось чому поставленапроблема залишається актуальною і потребує, з одного боку, подальших дискурсів,об’єднання зусиль представників різних наук, а з іншого – ширшого включення їхзмісту до навчальних програм з українознавства в усіх ланках загальної тапрофесійної освіти.
Отже, козацькілітописи відіграли винятково важливу роль у розвитку українознавства. По-перше,вони збагатили знання про формування української нації в козацько-гетьманськудобу, про її боротьбу за волю, незалежність і власну державність. По-друге, літописистали цінним джерелом для подальших українознавчих досліджень, оскількипроливають світло на всі проблеми буття українського народу в добу модерноїісторії. По-третє, поява козацьких літописів засвідчила потужний поступінтелектуального і духовного розвитку українського народу, його природнетяжіння до самопізнання, до засвоєння надбань освіти і культури,сконцентрованих в українознавстві. По-четверте, козацькі літописи послужилинадійним містком, який поєднав літописну традицію княжої доби зі становленнямнаукового українознавства середини і 2-ої половини ХІХ ст. Власне, вони вже небули літописами у буквальному значенні слова, а виступали якісторико-літературні твори з елементами наукового осмислення подій, явищ іфактів. За своїм інформаційним потенціалом вони не вичерпали свого джерельногозначення і в сучасних умовах.
Література
1. Дзира Я.І. Українськаісторіографія другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. та перекази про БогданаХмельницького // Історіографічні дослідження в Українській РСР. – К.,1968;Мыцык Ю.А. Украинские летописи ХVІІ века.– Днепропетровск, 1978; Апанович Е.М.Рукописная светская книга ХVІІІ века на Украине.– М., 1983; Корпанюк М.П.Крайове та козацьке компілятивне літописання як історико-літературне явище.–К., 1997; Дзира І.Я. Козацьке літописання 30–80-х рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчийта історіографічний аспекти.– К., 2006.
2. Калакура Я.С. Українськаісторіографія. Курс лекцій.– К., 2004.– 495 с.
3.Модзалевський В. Галереяукраїнських політичних смертників, емігрантів, засланців та в'язнів // Пам'яткиУкраїни. – 1991. – №5.
4. Грушевський М.С. ІсторіяУкраїни-Руси: В ХІ т., XII кн. – К., 1996. – Т. IX. – Кн. 1.
5. Дашкевич Я. Іван Крип'якевич –історик консервативно-державницької школи // Воля і Батьківщина. – 2000. – Число1 (15/31).
6. Степанков В. Українська революціяXVII століття: актуальні проблеми дослідження // Українська козацька держава:витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 2000.
7. Кравченко В.В. Нариси зукраїнської історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ– середина ХІХ ст.). – Х., 1996.
8. Оглоблин О. Григорій Покас та його”Описание о Малой России” (1751)// Наук. зб.– Нью-Йорк, 1952.
9. Дзира І.Я. Козацьке літописання30–80-х рр. ХVІІІ ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К., 2006.– 566 с.