КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
«Економічна історія»
«Промисловий розвиток українських земель у довоєнних п’ятирічках»
План
Вступ
Розділ І
Більшовицька стратегія і планиіндустріалізації
1.1. Передумови запровадження курсу наіндустріалізацію
1.2. Проголошення курсу наіндустріалізацію та її основні завдання
Розділ ІІ
Промисловий розвиток України та джерелаіндустріалізації
2.1. Джерела фінансування індустріалізації
2.2. Успіхи та труднощі індустріальногорозвитку України в роки перших п’ятирічок
2.3.Урбанізація
Розділ ІІІ
Головні наслідки індустріалізації в Українів роки перших п’ятирічок
Висновки
Список використаних джерел і літератури
ВСТУП
В20-30-ті рр. XX ст. завжди привертали увагу дослідників, що знайшло втілення вбагаточисленних монографіях, статтях, матеріалах конференцій, особливо врадянські часи. Але радянська історіографія, що характерезувалася надмірнимсуб’єктивізмом і комуністичною заідеологізованістю, створила черговий міф щодо“первічної доби перших п’ятирічних планів, промислових новобудов і успіхівколгоспного будівництва”, вона завжди потребувала критичного аналізу танаукової неупередженої оцінки. 30-ті роки стали найтрагічнішою сторінкою вновітній історії України, що в цей час виступила своєрідним випробувальнимполігоном для експерементів сталінського тоталітарного режиму, зазнавши тяжкихі драматичних демографічних, соціально-економічних і духовних втрат.
УкраїнськаРСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточновтратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користуваласяпісля її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числірозвитку її господарства, приймалися в Москві.
Запровадженнянеобмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне(всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органівобліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніальногохарактеру. Вже в другій половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзногобюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часівРосійської імперії.
Сталінне був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув привабливегасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відновити намаганняпоширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спонукав партію добудівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше кажучи, доперетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне індустріальнесуспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радянський Союззможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що комунізм єнайефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої програми селянамивиглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був комуністом),Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією та урядом.
СкасувавшиНЕП, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізаціюсільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до«побудови матеріально-технічної бази соціалізму». Головна проблема,яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— цефінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержатиіноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження(націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, аігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку)Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість зарахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві,легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.
Керівництвубуло не цікаво, якою ціною їхні плани будуть втілюватись у життя, адже попередубула велика мета, попереду — «великий прорив».
РОЗДІЛ 1.
Більшовицькастратегія і плани індустріалізації
1.1. Передумовизапровадження курсу на індустріалізацію.
Стрижневоюпроблемою промислового розвитку було фінансування будівництва заводів, шахт,електростанцій. Свого часу Ленін уважав, що істотну роль у цьому мали відігративнутрішні ресурси самої промисловості, однак його думка про організаціюгоспрозрахункових трестів як промислових об'єднань, котрі цілком відповідаютьза беззбитковість своїх підприємств (а збанкрутілі підприємства підлягаютьреорганізації або закриттю), у розглядувані роки зовсім не була реалізована. Щеза життя Леніна, у жовтні 1922 р., РНК РСФРР двічі обговорювала і схвалилаважливий законопроект про внесення в бюджет щорічних процентних відрахувань зосновних і оборотних капіталів госпрозрахункових трестів — так званої плати заресурси (в обсязі 5%). За дорученням Леніна комісія на чолі з Л. Б. Каменевимопрацювала «Положення про трести». У квітні 1923 р. це «Положення» булозатверджено Раднаркомом РСФРР. Проте в ньому не знайшлося місця длязаконопроекту про процентні відрахування з трестівських капіталів. Це означаловідмову політичного керівництва від курсу на впровадження самофінансуваннятрестів і справжнього госпрозрахунку. Таким чином, слушна ідея провнутрішньопромислове нагромадження як основне джерело індустріальногобудівництва не була реалізована. Індустріалізація потрапляла у залежність відресурсів інших галузей народного господарства.
Назаваді якнайшвидшому здійсненню індустріалізації ставали й інші труднощі: невистачало кваліфікованих робітників і спеціалістів, технічне устаткуваннязаводів і фабрик застаріло й зносилося, багатьох найважливіших видів машин,необхідних для новобудов, вітчизняна промисловість взагалі не виробляла; отже,для їхнього імпорту десь треба було винайти валюту.
Акапіталізму тим часом удалося подолати викликану війною кризу. Це породжувало впартійному апараті побоювання: чи утримається він при владі? Небезпекаввижалася з усіх боків. «… Не можна ні на хвилину забувати про те, застерігалосяв резолюції «Про внутріпартійне становище і про фракційну роботу опозиції»Першої Всеукраїнської конференції КП(б)У (жовтень 1926 р.),—що відноснастабілізація капіталізму на Заході весь час криє в собі небезпеку збройноїінтервенції проти СРСР...» Отже, вважалося, що історія відвела Радянському Союзудуже невеликий строк для подолання технічної відсталості й створеннявисокорозвинутої промисловості. Звідси виникали дві проблеми: темпівіндустріалізації та джерел її фінансування. Ці проблеми розв'язувалися вобстановці гострих суперечок і дискусій усередині правлячої партії. Характерідейної боротьби значною мірою ускладнювався особистим суперництвомавторитетних партійних діячів. Відмова Л. Б. Каменева та його тодішніхсоюзників у політбюро ЦК ВКП(б) Г. Є. Зінов'єва і Й. В. Сталіна від справжньогогоспрозрахунку й поглиблення начал непу в націоналізованій промисловостінаперед визначила економічну неефективність її функціонування та залежність відбюджету. А в країні, бюджет якої формувався передусім за рахунок надходжень ізсільського господарства, це означало залежність від селянських ресурсів.Принципова відмова від ленінської економічної політики призвела до того, щоостання втратила свій динамізм. У мирних умовах поступово набирав сили процесповернення до звичних із часів громадянської війни военно-комуністичних, тобтоадміністративних, методів управління економікою.
Спираючисьна ленінський заповіт, М. І. Бухарін намагався теоретично обґрунтувати побудовунового суспільства на базі НЕПу, повільного («черепашачого») «вростання» країнив соціалізм — без революційних переходів у новий якісний стан і тільки підвпливом поступових змін у внутрішній і міжнародній обстановці. Він рішучевиступав проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі йуважав, що усім прошаркам селянства слід розвивати своє господарство,нагромаджувати, збагачуватися. Та незважаючи на те, що на базі непу промисловийрозвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913) рівня, країнасуттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялосяелектроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство вцілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку.
Послідовниквоенно-комуністичноі доктрини Є.О.Преображенський у статті «Законсоціалістичного нагромадження» відкидав можливість співіснування соціалістичноїсистеми із селянським виробництвом і пропонував розвивати велику індустрію зарахунок руйнування дрібнотоварного селянського господарства. Така позиціязнаходила в більшовицькій партії чимало прихильників. Частина її керівників,зокрема Л.Д.Троцький, Л.Б.Каменєв, Г.Є.Зінов'єв, висунула ідею«надіндустріалізації» за рахунок селянства.
1.2.Проголошення курсу на індустріалізацію та її основні завдання
НаXIV з'їзді, в грудні 1925 року був взятий курс на «соціалістичнуіндустріалізацію», на посиленняе планово-директивного початку в побудовісоціалізму. В радянській історії цей з'їзд був названий «з'їздоміндустріалізації».
Ужовтні 1927 р. були опубліковані тези ЦК ВКП(б) до XV з'їзду партії, в якихзасуджувався лівацький курс прибічників Троцького. Наприкінці листопада 1927 р.відбувся Х з'їзд КП(б)У. Центральним завданням у галузі промисловості вінуважав здійснення режиму економії, раціоналізації виробництва, зниженнясобівартості продукції на основі систематичного зниження цін. Усе це давалозмогу навіть за умови неповного госпрозрахунку забезпечувати досить високітемпи розгортання індустрії за рахунок як внутрішньопромислового нагромадження,так і податків із селянських господарств.
Угрудні 1927 р. працював XV з'їзд ВКП(б). Він викрив псевдореволюційнуфразеологію Л.Д.Троцького, Л.В.Каменева, Г.Є.Зінов'єва й наголосив, щомаксимальне «перекачування» коштів зі сфери сільського господарства у сферуіндустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством,руйнацію сировинної бази самої індустрії, порушення рівноваги всієїнародногосподарської системи. З'їзд затвердив директиви першого п'ятирічногоплану розвитку народного господарства, розрахованого на 1928/29—1932/33господарські роки.
Булопідготовлено два варіанти плану: відправний (мінімальний) та оптимальний(максимальний). Середньорічний темп приросту промислової продукції становив 16% за директивами з'їзду, 20 % —за відправним і 22 % —за оптимальним варіантом.Показники максимального плану приблизно на 20% перевищували показникимінімального. В основу плана були закладені високі темпи індустріалізації,наступ на приватнокапіталістичні елементи міста та села шляхом значногопідвищення податкових ставок, заохочувальні міри по відношенню до бідних селяні посилення кооперування села.
Політика«соціалістичної індустріалізації» була направлена на:
· всесвітній розвиток державного сектора як основи соціалістичноїекономіки;
· внесення в управління народним господарством планового початку;
· встановлення нових взаємозв'язків між містом та селом зурахуванням розширення селянського попиту не лише на продукти споживання, але йна засоби виробництва;
· скорочення непромислового споживання, за рахунок чого зекономленікошти направити на будівництво заводів та фабрик.
Прицьому стверджувалося, що «соціалістична індустріалізація» може бути здійсненалише за рахунок внутрішніх джерел накопичення, так як СРСР не міг розраховуватина іноземні кредити.
Вквітні 1929 року відбулась XVI партконференція. На якій з двох розробленихДержпланом СРСР п’ятирічних планів, був відібраний перший завдання по якому,для промисловості були на 20% вищими.
Уплані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також містана робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державіповний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала їїполітичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, щореалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких малипозбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою:«Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Розділ ІІ
Промисловийрозвиток України та джерела індустріалізації
2.1. Джерелафінансування індустріалізації
Буливизначені джерела фінансування на проведення індустріалізації:
1) ізприбутків легкої промисловості та, головним чином, сільського господарства, щоперерозподілялися на користь індустріальних галузей;
2) зізначно збільшених податків на «непманів»; прямим наслідком цього, по суті,конфіскаційного оподаткування, доповненого прямим адміністративним натиском,стало повне згортання до 1933 року приватного сектору промисловості таторгівлі;
3) внутрішніпозики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій».Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалізації, інаселення України підписалося на суму понад 325 млн крб;
4)випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічкиінфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд крб.);
5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав:«Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки.Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальнезбільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоївбюджет одержав понад 500 млн крб., 1930 р. — 2,6 млрд, а 1934 р. — 6,8 млрдкрб.;
6) ізприбутків від монополій зовнішньої торгівлі колгоспним та радгоспним зерном,золотом, лісом, хутром та частково іншими товарами; на отриману від продажувалюту в країну ввозилось найновіше технологічне обладнання для заводів, щобудувалися;
7) режимекономії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режимуекономії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скороченняадміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже65 млн крб.;
8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, іншихверств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу
2.2.Успіхи та труднощі індустріального розвитку України
31928 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім,щоб «наздогнати і випередити капіталістичний світ» в економічних відносинах. Наперше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг їївиробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.
ДляУкраїни перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промисловогорозвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося наУкраїну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р.зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі.Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат уЗапоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейніпоставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезнебудівництво великих індустріальних країн.
У тімже 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те нібуло ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкоїпромисловості.
Щеніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезніекономічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового бумуXIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україніпішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Алетакі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Томунеобхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби,економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного.Тон цим зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпиіндустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки… Мивідстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань вдесять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянськогопатріотизму (чи російського націоналізму) спонукало радянських громадян«довести» світові, що їхня система краща.
Щобзбудити ентузіазм, використовувалися різні методи, серед них масові виробничізмагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті «Правда»(січень 1929р.) статті В. Леніна «Як організувати змагання». Ініціатором такогозмагання з'явилося керівництво шахт «Центральна» і «Артемвігілля».Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь2 млн. робітників, з них — 310 тис. на Україні.
Прогосподарську діяльність стали говорити, вживаючи військову термінологію:«прорив на тракторобудівному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад»,«штурм нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності,присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалисязаводи, міста й навіть республіки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багаторобітників і особливо членів партії та комсомолу пишалися своїми здобутками і зготовністю присвячували себе виконанню завдань, поставлених партією. До тих.хто працював із меншим ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення,прогули, недбале ставлення до обов'язків стали карними злочинами, за які можнабуло поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті),житлом чи навіть бути ув'язненим у сибірських трудових таборах.
Однак,незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себене виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці. Те, щозасоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план іпрацювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснюваласязлагоджено. Шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям,невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми черезнестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажумеханізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псувалимашини, на іншому через брак потрібного устаткування просиджували досвідченіробітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.
УРСР,як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політикуштурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, колипідводилися підсумки першої п'ятирічки в 1933 р., політбюро ЦК ВКП(б)заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Українізапропонували сформульовані Сталіном узагальнюючі цифри щодо випуску валовоїпродукції, на підставі яких п'ятирічка була виконана за чотири роки і тримісяці. Насправді ж показники знизилися з 23,7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., іп'ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним (таб. 1)
Таб.1 План 1-ї п’ятирічкиРоки Планові показники Кореговані показники Факти 1928-29 21,4% - 22% 1930 21,5% 32% - 1931 22,1% 45% 20,5% 1932 23,8% 36% 14,7%
Щостосується технічної політики, то вона полягала у створенніпідприємств-монополістів, продукція яких призначалася для потреб великихрегіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь»,«Азовсталь», «Дніпрогес», Краматорський машинобудівний, Харківський тракторнийзаводи тощо. У Донбасі було введено в дію 53 нові шахти, на металургійнихпідприємствах України споруджено 12 доменних печей. Наприкінці першоїп’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8 % продукції, республіканського – 20,3 %, місцевого – 9,9 %. З середини 30-х роківдедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства,створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношенняміж промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки.Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземніконцесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра черезкілька десятків років вичерпає себе і зазнає краху.
Одночаснорізко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного,життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 — 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України вдругій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.
Вперші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь,Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної,Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і іншіметалургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість,хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальнасила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а нена задоволення повсякденних потреб людини.
Вроки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільшвідомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти «Центральна».Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілляпри нормі 7 тонн, розрахованої тільки на вибійника, у 14,5 раза перекрившинорму виробітку. Приклад Стаханова стали наслідувати інші виробничники, вінактивно використовувався для розгортання соціалістичного змагання в усіхгалузях народного господарства, підвищення продуктивності праці. У досягненнівисокої продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно відспецифіки галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість,машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість,машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування,залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічнихпроцесів (чорна металургія) і т.д.
Усеце викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічноїграмотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітнимипрофесіями, технологічними процесами.
Однакспроба компартії організувати соціалістичне змагання у вигляді змагання ударнихбригад за умов відсутності матеріальної винагороди за виробничі досягнення«захлинулась» і, як наслідок, це спричинило негативні соціально-економічнінаслідки. Тому держава у цей період посилила економічне стимулювання виробничоїдіяльності, одночасно не відмовившись від позаекономічних заходів їїактивізації.
Досягненняпередовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників.Щорічно протягом 1934-1938рр. влада підвищувала норми, щоб хоч як-небудькомпенсувати витрату коштів, зумовлених запровадженням матеріального заохоченняпраці Починаючи з 1936р. держава почала підвищувати норми для всіх трудящих напідставі результатів високої продуктивності праці окремих стахановців, якікористувалися привілейованим виробничим становищем. До того ж, нормузбільшували без застосування нового технічного оснащення виробничого місцяробітника, яке повинне було сприяти виконанню виробничих програм, а за рахуноквиснаження власної фізичної сили робітника.
В1935р. з метою забезпечення виконання п’ятирічного плану була скасована верхнямежа в заробітках – тобто штучне обмеження їх розміру. Одночасний перехід відкарткової системи розподілу товару до його вільного продажу через магазинистворив можливість вільно витрачати додатково зароблені гроші й тим самимстимулював матеріальну зацікавленість. Запроваджена у 1936р. відрядна пряма іпрогресивна оплата праці робітників, яка значно збільшила їх заробітки, а такожвстановлення директорського преміального фонду створили ще один стимулпідвищення продуктивності праці. Проте, вже у 1937-1938рр., посилюючи репресії,влада поступово скасувала матеріальне стимулювання праці, яке не відповідалозрівняльним комуністичним догмам. Були встановлені «більш низькі шкалипрогресії», майже в усіх галузях народного господарства скасували преміювання,ліквідували різницю в оплаті кваліфікованих і некваліфікованих робітників.
Матеріальнестимулювання праці обмежувала відсутність товарів в державних магазинах івисока ціна на них в кооперативній торгівлі і на базарі, а також високавартість харчування в громадських їдальнях. Підрахунки переконують, що розмірринкових цін не відповідав рівню одержуваної робітниками зарплати, навітьзбільшеної у 1935-1936рр. До того ж, у 1934-1938рр. влада збільшила сумугрошей, що вилучались у робітників через позики і внески в ощадкаси та податки.Запроваджена у 1936р. «конверсія» позик дала змогу державі подовжити термін ізменшити відсоток коштів по них, що виплачувалися їх власникам. Широкопрактикувалося вилучення грошей у населення для сплати численних лотерейних«добровільних» внесків, для оборони і побудови повітряного флоту, на пам’ятникитощо. До того ж, погіршились умови праці трудящих, збільшилась кількістьаварій, на підприємствах усіх галузей промисловості не дотримувалася технікабезпеки.
В цейперіод продовжував діяти залишковий принцип розподілу коштів на охоронуздоров’я, на заходи соціального забезпечення, на комунальне і житловебудівництво. Антисанітарний стан підприємств харчової промисловості, нестачалікарняних ліжок, лікарів, ліків, недостатнє водопостачання мешканців міст,незабезпечення житлом робітників, а також неспроможність влади налагодититрамвайне і автобусне сполучення в містах України значним чином позначилося напогіршенні рівня життя трудящих, що в свою чергу, негативно впливало напродуктивність їх праці.
Вцілому, застосування державою економічного стимулювання праці в цей період буловимушеним, диктувалося відставанням рівня розвитку радянської економіки відрівня розвинутих капіталістичних країн. Вже протягом 1937-1938рр. тоталітарнийрежим рішуче відмовляється від матеріального заохочення виробничої діяльностіробітників.
Другап'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідалодійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.
В1938 році розпочалась третя п’ятирічка.
Партійно-радянськекерівництво країни все більше вдавалося до адміністративних, репресивних,надзвичайних заходів в управлінні народним господарством. Особливо жорсткінадзвичайні заходи запроваджувалися за указом Президії Верховної Ради СРСР від26 червня 1940 р. Цим указом замість семигодинного встановлювавсявосьмигодинний робочий день, замість шестиденного – семиденний робочий тиждень.Самовільне залишення підприємства кралось тюремним ув’язненням на строк віддвох до чотирьох місяців, прогул без поважної причини – засудженням довиправно-трудових робіт за місцем роботи на строк до 6 місяців з утриманням до25% зарплати.
За три зполовиною роки третьої п’ятирічки (1938 – червень 1941) в СРСР було введено вдію близько 3 тис. нових промислових підприємств, в тому числі в УРСР –600. У 1940 р. Україна давала 50,5% загальносоюзного видобутку вугілля, 67,6%залізної руди, 64,7% виробництва чавуну, 48,8% сталі, 49,7% — прокату, 74,5% — коксу, 25,4% — магістральних паровозів, 33% — тракторів, 73% — цукру. Як іраніше, головна увага приділялась піднесенню важкої промисловості. Так,виробництво засобів виробництва за ці роки зросло на 52%. 92% продукції важкоїпромисловості давали нові або повністю реконструйовані підприємства. У ціломувалова продукція всіх галузей промисловості УРСР за три роки збільшилася на41%. Але промисловість в роки третьої п’ятирічки як і в попередні п’ятирічкирозвивалася не стабільно і не виконувала накреслених планів (таб. 2).
Таб.2 План 3-ї п’ятирічкиПоказники План Виконано Вся промисловість +144% 120% Група А +97% 139% Група В +134% 99%
2.3.Урбанізація
Бурхливийрозвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятістьукраїнців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблемукраїнської історії було протистояння між українським селом і неукраїнськиммістом. Унаслідок політики індустріалізації, з напливом у міста мільйонівукраїнців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почализмінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така велика кількістьукраїнців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо ранішевони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового розвитку1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що вусьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робітниківбільше не йшли на південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики Україниспиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі.відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках,змушували українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати доміста. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи,призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть буввизначальним для українців.
Містарозросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України(а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всьогонаселення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в міськомусередовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а передпочатком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участьетнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 %міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р.українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частинапереселилася до великих промислових центрів. Як показано на табл. 4, саме в цихостанніх наплив українців був найпомітнішим явищем. Зріс також відсотокукраїнців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 %робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату.
Переважнабільшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на Право- таЛівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та на Півдніз їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли урядрозпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Протеспочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не моглаїх асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозноюзагрозою.
Величезнийприплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування йособливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко лишали свої родини вселі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. А ті,що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як селитися в убогиххалупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за картковою системою.Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що якимби тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя населі.
Розділ ІІІ
Головні наслідкиіндустріалізації в Україні в роки перших
п’ятирічок
Уцілому за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарногорежиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивелареспубліку на рівень справді економічно розвитих країн світу. За роки довоєнних п’ятирічокв Україні було збудовано понад 2 тис. нових великих промислових підприємств,набагато зросли натуральні обсяги промислової продукції. Так, виробництвоелектроенергії збільшилося з 1,3 до 12,4 млрд. кВт. год.(майже в 10 разів),видобуток вугілля зріс з 24,8 млн. т. у 1928 р. до 83,8 млн. т. у 1940 р.(більше ніж у 3 рази), залізної руди – з 4,7 до 20,2 млн. т (більше ніж у 4рази), виробництво чавуну – з 2,4 до 9,6 млн. т (в 4 рази) сталі – з 2,4 до 8,9млн. т (у 3,7 рази), прокату – з 1,8 до 5,6 млн. т (більше ніж у 3 рази),мінеральних добрив – з 57 до 1012 тис. т (більше майже ніж у 18 разів),металорізальних верстатів з 0,8 до 11,7 тис. штук (більше в 14,6 разів),тракторів з 0,2 до 10,4 тис. штук (більше в 52 рази). Успіхи, досягнуті впроведенні індустріалізації СРСР, а в його складі УРСР, за довоєнні п’ятирічкибули вражаючими.
Однаку другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малікапіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центриУкраїни були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москвівирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України вкапіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводівреспубліка отримувала лише 600.
Комуністичнийпровід України мав власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Післяпершої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів практично звелася донуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень угосподарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характерпромислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили передУкраїною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монополізувалавиробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилисязнову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українськихекономістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією таУкраїною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Українідуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд ізподальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'ятривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі.
Поприці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловийпотенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ятьразів). За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випередила ряд розвинутихєвропейських країн: друге місце в Європі по випуску машин (після Великобританії) і виплавці чавуну (після Німеччини ). Україна із аграрної країниперетворилася в індустріально – аграрну. Було ліквідовано безробіття,з’явилися тисячі нових робочих місць. Зросла також продуктивність праці (хочзаробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світінайбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничимипотужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну знайпередовіших промислових країн Європи.
Висновки
Всідосягнення індустріалізації значною мірою нівелювалися викладеними нижчеобставинами. До революції розвиток промисловості Росії регулювався в основномуринковими відносинами. Після ж 1928 р. ринок товарів виробничого призначення унашій країні взагалі зник: усе розподілялося за допомогою урядових установ —Держплану СРСР та УРСР, відповідних наркоматів. Всеросійський внутрішній ринокпоступився місцем єдиному загальносоюзному народногосподарському комплексові.Незважаючи на успіхи індустріалізації, рівень розвитку командної економікизалишався невисоким у порівнянні з передовими країнами світу. Невеликою,зокрема, була концентрація промисловості.
Індустріалізаціносила політичний характер, вирішувала соціально-політичні задачі, а власнепромислові проблеми відходили на задній план.
Індустріалізаціяпривела до падіння життєвого рівня населення. Відчуженість робітничого класувід засобі'в виробництва й бюрократичні методи директивного управління раз іназавжди визначили економічну неефективність промисловості.
Такпроходила форсована соціалістична індустріалізація – складова частинасталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Чим цей наступзакінчився, сьогодні знає весь світ. Щодо України, то її трудящі, якідобровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації, слабо відчули їїрезультати. Та й не дивно: майже три чверті промислової продукції, виробленоїукраїнськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд.
Необхіднобуло розпочинати не з важкої, а з легкої промисловості (швидше окуповуютьсявкладені кошти і населення забезпечується усім необхідних); не форсований апоступовий розвиток індустрії дав би збалансований розвиток промисловості тасільського господарства. Індустріалізацію слід було б проводити не на базітоталітарного режиму, а на базі ринкових відносин.
Список використаної літератури
1. Власов Віталій Сергійович Історія України. — К: Ґенеза, 2002.-256с.
2. -Кравченко В.І., Красноносо Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І.України у 20-30 роки ХХ ст… Мовою документів та очевидців. – Донецьк, 2002. — ст.
3. -Українські робітники: політична міфологема та компаративний нарис
4. С. Ковальов Донецький інститут туристичного бізнесу, Україна
5. -Історія України.- К.: Центр навчальної літератури, 2004.- 367с.
6. -Історія України 1917 — 1992: Довідник.- К.: Т-во «Знання»України, 1993.- 128с.
7. -Лановик Б.Д. Лазарович М. В. Історія України.- К.: Знання-Прес,2003.- 405с.
8. Історія України.- К., Львів: Каравела, Новий Світ-2000, 2002.-304с
9. Нагаєвський Ісидор. Історія Української держави двадцятогостоліття..- К.: Український письменник, 1993.- 416с.
10. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука;Вст. ст. С.В. Кульчицького. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 1993. —720 с.:
11. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник для студентіввищих навчальних закладів. Видання 3-тє, виправлене, доповнене. — К.:Академвидав, 2005. — 688 с. (Альма-матер)