«Українськепитання» уполітичнихдискусіях1910–1914 рр.
Поразкареволюції1905–1907 рр. і фронтальнийнаступ реакціїсупроводжувалисявиразним поправіннямросійськоголібералізму.Партія кадетів, що виникла нахвилі революціїі гучно іменуваласебе партією«народноїсвободи», швидкорозгублюваласвій «демократичнийконституціоналізм», перейшовшина позиціїобстоювання«вільного», завойовницькогонаціоналізмуяк у зовнішній, так і у внутрішнійполітиці. Принаймнітак бачив їїзавдання провіднийідеолог кадетівП. Струве. Віднинійого ідеаломстав «націоналізманглосаксонськоготипу, який небоїться суперництва, свідомо ставитьсобі за метупрозелітизм, оскільки віритьу те, що не розчинитьсяу морі чужоріднихелементів, аперетворитьїх у себе».
Навідміну відлідера кадетівП. Мілюкова, який намагавсяякось дистанціюватисявід націоналістичноговеликодержавництва, Струве не вважавнеобхідниммаскуватиантиукраїнськусуть свого«прозелітизму».Історичнийпроцес, доводиввін, уже довершивзлиття малоруськоїнародностіз великоруською,і творенняпаралельнихросійській«малоруської»та «білоруської»культур означалоб «колосальнерозтрачуванняісторичноїенергії населенняРосійськоїімперії». ТомуСтруве беззастереженьвідкидав ідеюукраїнськоїавтономії –навіть у томуурізаномувигляді, в якомувона існуваладля Польщі іФінляндії.Українськепитання Струвеоголошував«шкідливоюінтелігентськоювигадкою», закликаючидо постійноїборотьби проти«українськогопартикуляризму».
Антиукраїнськіполемічнівиступи Струвена сторінкахредагованоїним «Русскоймьісли» розв'язалидискусію, якатривала і підчас Першоїсвітової війниі в якій зіткнулисяне лише двіліберальнітрадиції –російська іукраїнська.У дискусіювключилисясоціал-демократи, причому російські(більшовицькі)і українськіпідходи нетільки виразновідрізнялися, а й стикалисяу непримиренномудвобої. «Українськепитання» виявилосятим пробнимкаменем, щодавав змогувідрізнитисправжнійдемократизмвід уявного,«відроджувальний»націоналізмвід імперського.В дискусіїпропонувалисятеоретичнімоделі, які вжечерез п'ятьроків дісталиможливістьреалізації.У тому, що Українау 1917–1918 рр. сміливобрала на себетворення принциповонових зразківнаціонально-персональноїавтономії, дістали свійпрояв теоретичнінапрацюванняпередвоєннихі воєнних років.
Можнавпевнено твердити, що російськийлібералізм, який у ходіпершої російськоїреволюціїдосить вправножонглювавідеями поділувлад, забезпеченняправ особи, демократичногосамоуправління,«спіткнувся»саме на національномупитанні. Вжедискусії зпитань автономіїПольщі і Фінляндії, які активновелися впродовж1905–1907 рр., показали, що централізаторські,імперськітенденції втеоретичнихпобудовахлібералівберуть гору.У вибудуванійраціоналістичніймоделі новоїполітичноїсистеми незнайшлося місцянаціональнійсвободі. Колиж справа дійшладо українськогопитання, імперськаналаштованістьросійськоїліберальноїполітичноїдумки сталаочевидною.
Наперші статтіСтруве, вміщенів «Русскоймысли» (1910, №6 та1911, №1) відповідавБ. Кістяківський(під псевдонімом«Українець»).Насампередвін звернувувагу на те, що«різко явленийегоїзм» у ставленнідо українстваз боку частиниросійськогосуспільстває свідченнямтого, що ідейноюполемікоюсправа необмежується: адже вонасупроводжуєтьсязакидами у біквластей, звинуваченнямиїх у бездіяльності.Українськомународові відмовляютьу праві матисвою інтелігенцію,– але «хібамати близькусобі по духуі мові інтелігенцію– це привілейлише великоруськогонароду?» Торкаючисьпроблемирозтрачування«психічнихсил населення»,«історичноїенергії народу», Кістяківськийзапитував: хібане є розтратоюпсихічноїенергії навчаннянещаснихмалоросійськихдітей чужою, нерозумілоюїм мовою.
ВідповідьСтруве не забарилася.Українськоїкультури немає, доводив він,«її можна тількинавмисне створити».Українськамова може зберігатисяяк місцеве«наріччя» іпідживлюватисяу нижчих верствах, але немає ніякогосенсу виводитиїї на політичнийярмарок. «Якщоінтелігентська«українськадумка» вдаритьв народну масута запалитьїї своїм «українством», це загрожуватимевеличезнимта нечуванимрозколом руськоїнації, що станесправжнімдержавним танародним лихом».Висновок Струвеабсолютнобезкомпромісний:«Російськапрогресивнагромадськадумка повиннаенергійно, безусяких ваганьі пом'якшень, вступити відейну боротьбуз «українством»».
Останнійвипад не пройшовповз увагу С.Єфремова, якийу черговомуогляді в «Украинскойжизни» «похвалив»Струве за те, що він закликаєлише до ідейноїборотьби «іне дійшов покищо до приписупро «вилучення»люб'язної культуриіз вжиткуполіцейськимизаходами».Панові Струве, писав Єфремов, варто було бспрямуватисвої удари непроти «партикуляризмів», а проти змертвляючоїказенноїодноманітності.Якщо ж він цьогоне зрозуміє, то йому вартознайти в собісили об'єднатисяз меншиковимиі савенками.
Насторінках«Літературно-науковоговісника» гіднувідповідьП. Струве давМ. Порш. Звертаючисьдо економічноїаргументаціїросійськоголіберала, вінбачить підґрунтявиступів Струвеу прагненніросійськоїбуржуазіїзабезпечитисобі міцніпозиції навсеросійськомуринку і продовжитиденаціоналізаціюі зросійшеннянаселенняокраїн. «Одсоціалізмучерез лібералізмдо імперіалізму– ось головніетапи в розвиткунашого ідейногопротивника».
Зтаких самихпозицій полемізувавіз Струве С.Петлюра, особливонаголошуючина тому, що партіякадетів зраджуєсвоїм програмнимвимогам проправо наційна самовизначення.«Колишнє добреобличчя» державноїнації набуваєіншого вигляду,і в цьому останньомувимальовуютьсягострі зубивойовничоїденаціоналізації»,– зауважуваввін.
Фальші відвертуімперськуспрямованістьпозиції Струвевикривали нелише українці.На сторінках«Украинскойжизни» із статтею«К вопросу обукраинскойкультуре»виступив Ф. Корш.Вміло спростовувавдоводи СтрувеєврейськийпубліцистВ. Жаботинський.У відповідьна сентенціюпро те, що, мовляв, Київ, Одеса, Катеринославговорять російськоюмовою і «вженіколи нерозмовлятимутьпо-малоросійськи», Жаботинськийзауважував:60 років томуне лише всяПрага, а й майжевесь Будапештрозмовлялинімецькою, ідумка про те, що на цих бруківкахпануватимемужицька мова, могла здатисябезглуздоюй дикою. Ниніж чеська в Празіі мадярськав Будапештізвучать не лишена вулицях, алеи в суді, театрі, університеті».
Керівництвокадетськоїпартії час відчасу відмежовувалосявід крайнощіввеликодержавногонаціоналізмуі навіть закликалосвоїх колег-партійців«приборкатибурхливі почуття».Перед виборамидо IV Державноїдуми конференціякадетськоїпартії ухвалилавважати статтюСтруве «Загальноросійськакультура іукраїнськийпартикуляризм»вираженнямлише його власноїпозиції. П. Мілюков, який вважавсебе прибічником«державинаціональностей», доводив, що«відштовхування»від неросійськихнародів є політичнонебезпечним:«ми ризикуємолишитися знашим національнимобличчям потой бік культури».Проте про автономіюУкраїни Мілюковне хотів і чути.
Спробуобговоритиукраїнськупроблему віч-на-вічпринаймні зісвоїми київськимиколегами попартії кадетськілідери зробилилише наприкінці1913 р. У жовтніна зустріч зактивом партіїбули запрошеніпредставникиїї київськогокомітету І.Полторацький, Е. Шольп, Ф. Штейнгель, В. Косинський, М. Василенкота М. Могилянський.У викладі киянполітичнаплатформаукраїнствамала досить-такискромний вигляд: ми прагнемолише, говоривФ. Штейнгель,«щоб на Українудивилися якна область, щомає таке ж правона автономію, як і Польща».М. Василенкояк правознавецьдоводив необхідністьзрівняння управах «державних»і «недержавних»націй. Критичнішебув настроєнийІ. Полторацький, який підкреслив, що такі виступи, як статті Струве,– «вода на млинсепаратизму».Проте великоговраження доводикиян на присутніхне справили.Струве, хочай говорив пронеобхідністьпродиктованихздоровим глуздомпоступок національнимменшинам, робивнаголос намеханізмахпротидії домаганням«недержавних»народів: найого думку,їхня відцентровасила будепаралізована, якщо ці народипротиставлятимутьсяодин одному.П. Мілюков допускавпостановкупитання пророзширенняправ самоврядування, але проголошеннянаціональноїавтономіївизнав несвоєчасним.
Зближенняпозицій українськихі російськихлібералів невдалося досягтиі під час відвідинКиєва Мілюковимна початкулютого 1914 р. Уході його зустрічіз представникамиукраїнськихнаціональнихорганізаційМ. Грушевськийвиступив здоповіддю«Сепаратизмта федерація», яку обговорюваливпродовж 6 годин.За її підсумкамиМілюков зробиввисновок, щоукраїнці непосягають ніна єдністькраїни, ні намонархію.
Вимогафедераціїставиться нимияк перспективна, а реально йдетьсяпро національно-територіальнуавтономію ікультурнесамовизначення.Все ж, виступаючи19 лютого в Думіз приводу заборониурочистостейна честь 100-річчявід дня народженняШевченка, Мілюковзнайшов запотрібне підкреслити, що партія кадетівніколи не підтримаєгасло федераціїі не має нічогоспільного зпозицієюавтономістів-федералістів.Найбільше, нащо кадети можутьпогодитися, це на визнанняобґрунтованимивимог українціву межах культурно-національноїавтономії.
Природно, що така заявавикликала вКиєві новухвилю обурення.У передденьнової зустрічікадетськихлідерів з українцями, призначеноїна 24 березня, відбуласяконференціякадетськоїпартії, на якійгостро зіткнулисядва підходидо розв'язаннянаціональноїпроблеми. Говорячипро її загострення, М. Некрасовпропонувавзайнятисяз'ясуваннямпозицій, «покище можемо говоритине тільки зпіною у роті.Гірше буде, коли вони різкоспливуть наповерхню убурхливі часи».Йому заперечувавФ. Кокошкін, пов'язуючиполітичнесамовизначенняз «великоюнебезпекою»розтягуванняпитання «аждо союзу державвключно». Мілюковзнову був непохитним.«Хай не перевантажуютьнас широкимивимогами,… щобне було зновукатастроф»,– говорив він.
Нановій зустрічів Києві Мілюковтеж ні на йотуне відступаввід своєї позиції: максимум –культурнесамовизначенняі широке самоврядування.М. Грушевськийнаполягав напринциповійпостановціпитання проавтономію, зауваживши, що промоваМілюкова в Думі«була ударомв спину дружньоїсторони в тойсамий час, колинаші групиборються завстрійськоюорієнтацієюта з гаслом«СамостійноїУкраїни».М. Славинськийдодав, що якщокадети не зроблятькрок назустрічнаціональнимтечіям, останні«підуть боковимирічищами, несприятливимияк для партії, так і для справисвободи Росії».Однак ніякідоводи позиціюкадетськоголідера не похитнули.«Краще хайзазнають крахудеякі надмірнівимоги та надіїукраїнців, –сказав він, –ніж партіяк.-д. візьме насебе несвоєчасніта непосильнізавдання».
Природно, що остороньдискусії вукраїнськомупитанні немогла лишитисяжодна з політичнихсил, що велиборотьбу завплив на маси.Найнепримиреннішупозицію в нійзайняли націонал-радикали, на роль головногоідеолога якиху 1913 р. впевненопретендувавД. Донцов. Окриленийточністю своїхпрогнозівп'ятирічноїдавності, віндошкульновикривав «пп.Мі-люкових, Струве і як тамвони всі щеназиваються», які «показализрештою і намсвоє «національнелице», зриваючиту гарну маску, яку вони носилив «юні дні»своєї політичноїневинності».Максимум того, що вони теперзгодні пропонуватиУкраїні – цеправо на культурнесамовизначення, право плекатисвою культурушляхом приватноїініціативисамого українськогосуспільства, без всякоїдопомоги держави.Донцов звертавособливу увагуна те, що до таборуворогів українствапереходятьчимраз лівішіросійськіелементи і щоне лише в чорносотенній, а й у ліберальнійпресі «українствовже проголошенодержавноюнебезпекою, з котрою требаборотися зцілою енергієюі без жаднихзглядів».
Своєріднимпідсумком цихдискусій ставвихід у світна початку1914 р. книги «Украинскийвопрос», написаноїО. Лотоцькимта П. Стебницькимі виданої анонімноредакцією«Украинскойжизни». Це бувсправжнійманіфесторганізованогоукраїнства, обґрунтованийнауково і оформленийу вигляді солідногоісторико-філософськоготрактату.
Йогоавтори булисвідомі того, що відповідаютьна назрілусуспільнупотребу розрядити«вкрай тяжкуатмосферуворожості, підозрілостіта адміністративнихдіянь, спрямованихна найчутливішісторони національногожиття українців».Націоналістичнетрактуванняукраїнськогопитання, доводиливони, «огортаєйого туманом, за яким важкорозгледітисправжню йогоприроду». Отже, йшлося прооб'єктивне іспокійне висвітленняукраїнськогопитання в контекстіполітики. Авторисвідомо утримувалисявід полемічнихприйомів ібудь-яких закидівна адресу конкретнихосіб. Мова йшлапро українськунаціональнуідею і пронаціональнінадбання українства, про основніетапи українськогонаціональногоруху і формиукраїнськогополітичногожиття, про централізмі асиміляторствов національнійполітиці Росії, про згубнінаслідки такоїполітики.
Насамому початкукниги авторизнайшли запотрібне застерегтичитача, що вданому випадкуне може бутий мови про якісьпозви двохнародностейна підставістарих історичнихправ і обов'язків.Взагалі нераціонально, вважали вони, обґрунтовуватибудь-які національнівимоги історичнимиправами. Йдетьсяпро об'єктивнийаналіз процесівасиміляціїв Україні: чинастільки вониглибокі, щонеобхіднимстало злиттядвох народностейв одну? Щоб датина це запитаннячітку й недвозначнувідповідь(«злиття невідбудеться»), автори докладноаналізуютьвідмінностівеликоросійськогой українськоготипів, особливостіукраїнськоїмови, увеськомплекс проблем, які сьогоднівкладаютьсяв поняття «етнічнаідентичність».Докладнопроаналізувалиавтори і «ходячізвинувачення»проти українства, спеціальнонаголосившина тому, що«хворобливасхильністьу природнихі законнихявищах запідозрюватитаємні і злочинніпружини зовнішніхвпливів лишезатемнює українськепитання нашкоду всіхзацікавлениху його справедливомуі доцільномурозв'язанні, передусім длядержави». Зображенняукраїнськогоруху як інтелігентськоїтечії, яку можнадопустити чине допустити, хибує на великукороткозорість, бо він завждимав корені внаціональномужитті і розвиватиметьсяза будь-якихумов. Двохсотлітняборотьба з нимне тільки нерозчинилаукраїнців у«російськомуморі», а й створилаумови для появив українствішовіністичнихнастроїв. «Зцієї точки зоруістиннимисепаратистамив Росії справедливоможна назватиідейних натхненниківборотьби протиукраїнськогоруху».
Книгамала неабиякийсуспільнийрезонанс ішвидко розійшлася, так що вже черезрік виниклапотреба в їїдругому виданні(у 1917 р. вийшлой третє, доповнене).Навіть у російськійпресі з'явилосячимало доброзичливихвідгуків нанеї з особливимнаголосом наоб'єктивностіавторів іґрунтовностіїхньої аргументації.Те, що книгадопомагаєзвичайномуросійськомучитачеві «звільнитисявід туманунаціоналістичнихупереджень», відзначалосяв редакційнійстатті редагованогоВ. Короленкомжурналу «Русскоебогатство».Оглядач журналу«Современныймир» у зв'язкуз виходом другоговидання книгиконстатував:«Українськенаціональнесамовизначенняне є абстрактноюформулою: воновже втілилосяв життя».
Найбільшіполітичнідивіденди відучасті в дискусіїрозраховувалиодержати більшовики, які будувалисвою стратегіюна визнаннірівноправностінацій та їхньогоправа на самовизначення.Викриттюантидемократизмукадетів ібеззмістовностіїхнього лозунгу«культурногосамовизначення»присвячувалисядесятки статейВ. Леніна. Зайого словами, шовінізм партії«народноїсвободи» відрізнявсявід чорносотенного«Тільки білимирукавичкамита більш дипломатичнообережнимизворотами».Готуючи в листопаді1912 р. тези деклараціїдумської фракціїРСДРП, Ленінпідкреслив, що більшовикиповинні виступити:«Проти націоналізмуурядового, зуказаннямпригнобленихнародностей: Фінляндія, Польща, Україна,євреї і т.д. Лозунгполітичногосамовизначеннявсіх національностейнадто важливовказати точно…».
Утому, що національнепитання навесні1913 р. стало предметомобговоренняв Державнійдумі, була чималазаслуга лівогокрила російськоїсоціал-демократії.20 травня більшовикГ. Петровськийвиголосив зїї трибунипромову «Пронаціональнепитання», якуйому допомагавготувати Ленін.«У всьому світіне знайти нічогогіршого, нічогоганебнішого, ніж те, що виробляютьу нас над пригноблениминародностями,– говорив він.– Ніде на земнійкулі немаєтакої дикої, середньовічноїінституції, як смуга єврейськоїосілості…Чорносотенціта їхні лакеїназивають Росіювеликою слов'янськоюдержавою, напевне, тому, що у ційвеликій державібільш ніж будь-депригнічуютьслов'янськінароди. Арешти, обшуки, штрафи, поліцейськепереслідуванняза таємне вивченнярідної мови,– скажіть, детаке ще збереглось? Де це може бутиу XX сторіччі?».
Якщовинести задужки деякіполемічнікрайнощі ізрозумілехвилюваннямалодосвідченогооратора, якогоувесь час перериваливигуками справа, цю промову слідоцінити якдосить вдалепублічне озвученняпрограмнихвимог більшовиківу національномупитанні. ПозиціяСтруве і йогоприхильниківбула охарактеризованаПетровськимяк лакейськащодо чорносотенства, як обстоюванняпід лозунгамидемократизмуідеї панівноїнації. «Поняття«демократія»,– наголошувавробітничийдепутат, –включає в себецілковитевизнання цілковитоїрівноправностінацій». Справжнійдемократизмзабезпечуєпослідовнийі вільнийрозвитокнаціональностейна основі«цілковитогонаціональногосамовизначення».
Обстоюваннядемократичнихпідходів урозв'язаннінаціональногопитання ірівноправностінацій у більшовицькійстратегії ітактиці виділялобільшовиківз-поміж іншихтечій російськоїполітичноїдумки і здобувалоїм чимало симпатій, особливо уробітничомусередовищі.Проте, написавшина своєму прапорігасло рівноправностінацій, більшовицькілідери не тількине запропонувалиреальні механізмийого реалізації, а й перешкоджалийого втіленнюв життя тим, щокатегоричнозаперечувалипринцип організаціїпролетаріатуза національноюознакою. Неробило їм честіні намаганнярозколоти іпоглинути вжеіснуючі національнісоціал-демократичніпартії, нікатегоричневідкиданняяк «безумовношкідливих»культурно-національноїавтономії та«поділу шкільноїсправи понаціональностях».Одночаснебезкомпромісневизнання праванацій на самовизначенняі надто обережне, щоб не сказатибільше, ставленнядо реальнихвимог національнихрухів переводилодискусію уплощину абстрактнихтеоретичнихпобудов, далекихвід тогочаснихжиттєвих реалій.
Зточки зоруполітичноїетики позиціябільшовиківу дискусіяхіз національногопитання такожне була бездоганною.Залучивши доспівробітництвау «Дзвоні»кількох відомихлітераторівіз праворадикальноготабору, Юркевичзвернувся заналогічноюпропозицієюі до більшовиків.Відповідь Г.Зінов'єва найого лист ізцією пропозиціюбула ухильною, але загаломкоректною.Ленін же зробивдо листа Зінов'єваприписку, вякій висловивсвоє глибокеобурення проповіддювідокремленняукраїнськихробітниківв окремусоціал-демократичнуорганізацію.Коли невдовзіпісля цьогов більшовицькомужурналі «Просвещение»з'явилася ленінськастаття «Проправо наційна самовизначення», в якій ішлосяпро твердевизнання більшовикамиправа Українина самостійнудержаву, Юркевичвідповів Ленінустаттею «Єзуїтськаполітика».«Яким робомІлін, як і взагаліфракція більшості, може одночаснобути самостійникомі разом з тимворогом самоорганізаціїробітниківпоневоленоїнації?» – запитуваввін. Самостійницькийпрапор, вважавЮркевич, більшовикипіднесли тількидля того, «щобиілюзоричнимкличем відвернутиробітництвопоневоленихнацій від боротьбиза ті національніправа, які давноздобули собізахідноєвропейськінароди».
Полемічнийпафос Юркевичазрозумілий, хоч поділитийого важко: адже позиціяЛеніна поданатут у його власній, не в усьомуоб'єктивнійінтерпретації.Ленін ніколине був самостійникомв юркевичевомурозумінні; вйого статтійшлося не пропідтримку ідеїнезалежноїУкраїнськоїдержави, а лишепро безумовнеправо Українина таку державу.Втім, елементикон'юнктурності, а водночас іфанатизму йсектантськоїупертості вбільшовицькійпостановцінаціональногопитання Юркевичпідмітив точно.Енергійнапротидія більшовиківсамоорганізаціїпролетаріатупоневоленихнацій не пішлана користьефективностіборотьби протисамодержавства.
Особистісніакценти в полеміціЮркевича зЛеніним додалигіркого перцюв і без тогонадто нервовій неврівноваженівідносини міжУСДРП і РСДРП; в усякому разіу лексиці Леніначастішаютьтакі далеконе дипломатичнівирази щодоЮркевича, як«короткозорий, вузький, тупийбуржуа», «хлопчикбез штанів»тощо. Ленінбудь-що намагавсязнайти в середовищіукраїнськихсоціал-демократівсвоїх однодумців, тих, хто підтримувавби його ідею– єдиних, безподілу занаціональностями, робітничихорганізацій.Саме тому йомутак сподобаласянадіслана зЦюриха в «Правду»в середині1913 р. стаття запідписом«П. Грищенко»(на думку В. Головченка, це псевдонімчлена ЗК «Спілки»П. Бензі). ПротеЛеніну хотілося, щоб хоча б непрямакритика ЮркевичапролуналазсерединиУСДРП. Особливінадії покладалисяним у цьомуплані на О. Лолу(В. Степанюка), який працюваві у РУП, і в «Спілці»,і в УСДРП, алена початку1914 р. відійшоввід останньої, вважаючи себебільшовиком, членом Паризькоїсекції закордоннихорганізаційРСДРП. Утім, іЛола, який жваволистувавсяз Леніним, обстоюваву своїх працяхідею національнихробітничихорганізаційі не мав наміруполемізуватиз Юркевичем.
ЗрештоюЛенін пішовна хитрість– попросив І.Арманд «тактовнопровести…через Лолу іпару-другуукраїнців»(«проти Юркевичаі без його відома, бо цей шахрайбуде пакостити»)власноручнонаписане ним«Зверненнядо українськихробітників», щоб за їхнімипідписамивмістити йогов українськомудодатку догазети «Путьправды».Непривабливістьтакого крокуособливо впадаєу вічі на тлітого факту, щознаряддямінтриги Ленінобрав «наївну», за його словами, людину, якапостійновідгукуваласяна проханняЛеніна пронадсиланняйому різнихстатистичнихвідомостей, українськоїпубліцистикитощо. Втім, Лолавиявився ненастількинаївним, щобне розпізнатисуті хитромудроїкомбінації.Щоправда, вінпереклав ленінськийтекст і підписавйого, але нестав займатисязбираннямпідписів підним. Заклик «Доукраїнськихробітників»за підписомО. Лоли бувопублікованийу «Трудовойправде» з резюмеЛеніна, в якомувін не відмовивсобі у задоволенніще раз затаврувати«поганих порадниківробітників, дрібнобуржуазнихінтелігентівіз «Дзвону».
Підкилимніігри і дріб'язковезведення рахунків, нерозуміннягостроти передвоєнноїнаціональноїситуації інезваженіполітичнікроки, спрямованіна створеннявсе нових осейрозмежуванняв національнихрухах – ці таінші вадибільшовицькоїтактики вукраїнськомупитанні доволічасто перекреслювалите позитивне, що містилосяв їхній національнійстратегії.
Ізовсім недалекийвід істини бувЛ. Юркевич, якийписав напередоднівійни про «великукороткозорістьїх національноїполітики, вкотрій вонивиходять нез ясних і означенихміркувань, атільки з інтересівдня і з інтересівфракційних».Під час обговореннянаціональногопитання наодному закордонномузібранні російськихмарксистівЮркевич іронічнозапитував своїхросійськихколег: «За якихумов українськімарксистиможуть здобутиїх ласку?» «У1905 році, – говориввін їм, – випідтримувалинаших ортодоксальнихтоваришів протинаших самостійників, а в 1914 році, навпаки, підтримуєтенаших шовіністівпроти нас –правовірнихмарксистів.Скажіть же, наякій нозі маємоскакати передвами і що взагалімаємо робити?».
Атим часом хмариу Європі згустилисянастільки, щонова війнастала неминучою.«Ми майже фізичновідчували, –констатувавД. Донцов, – якпо наших хребтахзнов готовебуло переїхативажке колесоісторії». Напругаособливо відчуваласяв Галичині, ближчій доепіцентрупідземнихєвропейськихзсувів. Саметут за рік допочатку світовоївійни у політичномудискурсі з'явиласяідея політичногосепаратизму, вплетена вконтекст «новогоцентру слов'янськоїгравітації».