--PAGE_BREAK--Збірки матеріалів науково-практичних конференцій, семінарів, громадських слухань, які проводилися в Україні та за кордоном під час обговорювань конституційних проектів, становлять восьму групу джерел[18].
Хронологічні довідники з новітньої історії України склали дев’яту групу джерел. З них найбільш ґрунтовними є праці В.Литвина[19], що відображають головні історичні події 1990-х рр.
Десяту групу джерел репрезентують матеріали, що висвітлюють результати парламентських та президентських виборів. Це – неопубліковані і опубліковані документи поточного архіву Центральної виборчої комісії, статистичні збірки, матеріали конференцій, використання яких дало змогу дослідити зміни в розстановці політичних сил на кожному етапі конституційного процесу.
Матеріали періодичних видань становлять одинадцяту групу джерел. Важливою складовою джерельної бази стали закони, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови уряду, Центральної виборчої комісії, надруковані в офіційних виданнях: „Голос України”, „Урядовий кур’єр”, „Президентський вісник”, „Відомості Верховної Ради України”; висновки та рішення Верховного і Конституційного судів України, розміщені у виданнях органів влади: „Вісник Конституційного Суду України”, „Офіційний вісник України”.
Під час дослідження використовувалися публікації (замітки, інформаційні повідомлення, аналітичні статті) у періодичних виданнях: „Дзеркало тижня”, „Демократична Україна”, „Молодь України”, „Літературна Україна”, „Комуніст”, „Товариш”, „Сільські вісті”, „Народна газета”, „Час-Time”, авторами яких є журналісти, політики, громадські діячі. Ці матеріали дали змогу отримати цінні фактографічні та аналітичні дані щодо подій суспільно-політичного життя в Україні 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.
Матеріали інформаційної мережі Інтернет склали дванадцяту групу джерел. Вагоме значення для дослідження мали: стенограми пленарних засідань, база законопроектів, нормативно-правова база, інформація щодо персонального складу парламенту всіх скликань, розміщені на офіційних веб-сайтах Верховної Ради України, Президента України та уряду. Використовувалися також матеріали, розміщені на веб-сайтах політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації.
Окрему групу джерел склали збірки компакт-дисків „Верховна Рада України” і „Законотворча діяльність”, видані Управлінням комп’ютеризованих систем апарату Верховної Ради України, в яких розміщені неопубліковані стенограми пленарних засідань, тексти законопроектів, порівняльні таблиці тощо.
Отже, джерельна база є надзвичайно широкою та багатоманітною, що зумовлює можливість комплексного всебічного вивчення досліджуваної проблеми.
У другому розділі „Основні етапи конституційного процесу в Україні (1990-1995 роки)” доводиться, що питання прийняття нової Конституції УРСР порушувалося в 1960-х-70-х рр. українськими дисидентами. У другій половині 1980-х рр. союзні процеси перебудови зумовили активізацію суспільно-політичного життя і національно-визвольного руху в республіці. Характерними рисами стали розкол партійного керівництва на консерваторів і реформаторів та активні спроби опозиції прийти до влади, які вилилися у масові мітинги і політичні акції.
Після виборів до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 р. політична активність перемістилася до парламенту, а її рушійною силою стали члени „Народної ради” (лідер І.Юхновський), які мали на меті створення самостійної української держави.
Першим важливим кроком на шляху до незалежності було прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Ця подія започаткувала новітній конституційний процес та стала наслідком політичного компромісу між носіями різних політичних сил у Верховній Раді. Чинниками, які спонукали до її прийняття комуністичну більшість – „групу 239” (лідер О.Мороз), були власна невизначеність щодо подальших дій, зростання впливу опозиції, бездіяльність центрального керівництва, розширення прав республік внаслідок союзної конституційної реформи, формування в регіонах ідей місцевого патріотизму та приклад інших республік.
Проте, відсутність у депутатів спільної програми державного будівництва призупинила конституційний процес. Члени „Народної ради” наполягали на наданні Декларації конституційного статусу, комуністи не погоджувалися з цим. Загострення політичної ситуації влітку-восени 1990 р. через загальний страйк шахтарів і студентів, які, серед інших вимог, порушували питання про надання Декларації конституційного статусу, активізувало процес формування Комісії по розробці нової Конституції Української РСР під головуванням Голови Верховної Ради Л.Кравчука.
Діяльність Комісії та її робочої групи на чолі з Л.Юзьковим відбувалася в умовах протистояння між депутатами-комуністами і членами „Народної ради” навколо обговорення проекту Союзного договору та на фоні масових виступів шахтарів, викликаних проведенням 17 березня 1991 р. референдуму щодо долі СРСР. Наслідком її роботи та черговою політичною поступкою стало схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, яка визначила ключові принципи розбудови держави.
Головним завданням другого етапу конституційного процесу стало здобуття Україною незалежності. Чинниками, які спонукали Верховну Раду УРСР до прийняття 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, виступили серпневі події в Москві та заборона діяльності КПРС, внаслідок чого документ підтримали депутати-комуністи. Ухвалений Акт сприяв розвиткові конституційного процесу, оскільки вміщував принципи створення незалежної держави, неподільність та недоторканність її території, чинність виключно Конституції і законів України.
Після всеукраїнського референдуму і виборів Президента України 1 грудня 1991р. діяльність Конституційної комісії та її робочої групи активізувалася, про що свідчить розроблення ними на основі Концепції нової Конституції один за одним чотирьох конституційних проектів.
Характерною особливістю цього етапу є зародження протиріч між гілками влади, пов’язане з заснуванням 5 липня 1991р. посади Президента України, в особі якого члени „Народної ради” бачили символ державної незалежності, а комуністи – можливість забезпечення власних позицій у разі зміни політичного режиму. Однак, через брак конституційно-правової практики жодні з них не мали чіткого уявлення про його роль та функції.
Владні суперечності, які виникли відразу після президентських виборів, мали інституційний характер й були спричинені ініціативою Президента України Л.Кравчука вибудувати власну виконавчу вертикаль шляхом заснування посад представників Президента на місцях, як вищих посадових осіб виконавчої влади, бажанням перебрати на себе частку повноважень парламенту, видаючи укази з економічних питань, та прагненням безпосередньо керувати урядом.
Боротьба за розподіл повноважень між Л.Кравчуком та прем’єр-міністром Л.Кучмою, що відбувалася на тлі погіршення економічного становища суспільства, спричинила у червні 1993 р. політичний страйк шахтарів Донбасу, які вимагали проведення референдуму про довіру Президентові, парламенту і радам усіх рівнів. Гостра криза влади, що виникла в державі, призвела до дострокового припинення повноважень Президента і парламенту 24 вересня 1993 р. З огляду на підготовку до майбутніх виборів питання прийняття Конституції відійшло на другий план.
Третій етап конституційного процесу, який розпочався виборчою кампанією 1994 р., засвідчив про його активізацію, пов’язану з намаганням новообраного Президента України Л.Кучми здійснювати пряме керівництво виконавчою владою та закріпити ці функції положеннями Конституції. Так, 6 серпня 1994 р. Л.Кучма видав укази щодо забезпечення керівництва Кабінетом Міністрів України, іншими органами виконавчої влади та підпорядкування собі голів рад та їхніх виконкомів.
4 вересня Президент направив до парламенту звернення, в якому наголошував на необхідності відновлення конституційного процесу. 20 вересня Верховна Рада ухвалила Постанову „Про чисельний склад комісії з опрацювання проекту нової Конституції України”, а 21 листопада затвердила її персональний склад.
Діяльність Конституційної Комісії виявилася малопродуктивною головним чином у зв’язку з тим, що після внесення главою держави 4 грудня 1994 р. на розгляд парламенту законопроекту „Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” стосунки між ними загострилися в ході обговорення і прийняття документа.
Оскільки схвалений 18 травня 1995 р. закон „Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні” не зміг набрати чинності, Л.Кучма запропонував Голові Верховної Ради України О.Морозу укласти Конституційний договір між парламентом і Президентом, який дав змогу уникнути конфронтації у взаєминах гілок влади й сприяв продовженню роботи над розробкою нової Конституції.
У третьому розділі „Позиції політичних сил під час прийняття Конституції України 1996 року” доведено, що хоча факт укладання Конституційного договору й сприяв розвитку конституційного процесу, започаткувавши його черговий четвертий етап, принципи документа не розв’язали проблем, що склалися у владних стосунках. З метою оперативного опрацювання пропозицій до проекту Конституції Конституційна Комісія 19 червня 1995 р. утворила робочу групу, до складу якої увійшли 10 правознавців (Ф. Бурчак, А. Заєць, В. Шаповал та ін.).
Взявши за основу конституційний проект від 26 жовтня 1993 р., робоча група розробила законопроект, який увібрав у себе проекти політичних партій, громадських організацій, пропозиції народних депутатів, органів влади, вітчизняних і зарубіжних фахівців. Документ було прийнято за основу на засіданні Конституційної Комісії 23 листопада 1995 р. З цього часу розпочався етап політичного узгодження його положень робочою групою на чолі з В. Буткевичем та Л. Підпаловим.
Зрештою на засіданні Конституційної Комісії 11 березня 1996 р. доопрацьований проект було схвалено. Однак, розбіжності у поглядах глави держави та голови Верховної Ради на процедуру прийняття Конституції – шляхом затвердження на референдумі (Л. Кучма) або ухвалення парламентом (О. Мороз), призвели до загострення відносин між представниками гілок влади, що уповільнило конституційний процес.
На етапі подання законопроекту до парламенту виявилися й розходження позицій народних депутатів щодо його прийняття. Члени лівих фракцій (КПУ, СПУ) не погоджувалися на обговорювання проекту на засіданні сесії з огляду на ризик його попереднього схвалення та направлення на референдум і виражали недовіру Конституційній Комісії. За їхньої ініціативи офіційне представлення проекту Конституції України відбулося 20 березня 1996 р. на спеціальному засіданні, яке виключало необхідність реєстрації народних депутатів у сесійній залі. З цього часу конституційний процес повністю перемістився в політичну площину, а його ініціатива перейшла на бік президентського оточення.
Тиск з боку глави держави змусив представників правих і центристських фракцій парламенту створити у квітні 1996 р. депутатську узгоджувальну групу під головуванням М. Сироти, яка отримала статус Тимчасової спеціальної комісії. Її діяльність була спрямована на об’єднання представників різних політичних сил та гілок влади з метою узгодження суперечливих положень і прийняття проекту Верховною Радою України. Водночас, у парламенті реєструвалися альтернативні проекти, розроблені депутатами-членами КПУ, ХДПУ, СДПУ: № 0496/1 (С. Гмиря, Г. Долженко), № 2327/1 (В. Моісеєнко), № 0496/2 (Ю. Буздуган), № 0496/3 (М.Карнаух), № 0496/4 (В. Шишкін).
Обговорення проекту Конституції в першому і другому читанні засвідчило неоднозначність ставлення народних депутатів до його прийняття: представники центристських, правих фракцій і частка позапартійних депутатів вбачали у ньому можливість вибудувати новий державний лад, представники лівих фракцій знаходилися в опозиції до проекту. Була ще й частина депутатів, які з певних причин не визначили свою позицію щодо нової Конституції. Така неузгодженість гальмувала конституційний процес у парламенті та викликала незадоволення з боку глави держави.
Указ Президента „Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України”, виданий 26 червня 1996 р., ледве не спричинив чергову політичну кризу та змусив представників різних політичних сил, присутніх у Верховній Раді, піти на поступки й об’єднатися навколо прийняття Основного Закону. 28 червня 1996 р. після двох діб напруженої роботи Верховна Рада України прийняла нову Конституцію України.
У четвертому розділі „Передумови внесення змін до Конституції України (1996-2005 роки)” доводиться, що з прийняттям Конституції почався п’ятий етап конституційного процесу, адже реалізація президентсько-парламентської форми правління не привела до оптимального розподілу повноважень між гілками влади, поза правовим полем вирішення лишилася низка протиріч, які назріли у їхніх стосунках.
Вперше питання про внесення змін до Конституції України було виведено на рівень законопроектів у 1998-99 рр., коли до Верховної Ради були внесені проекти № 2339 (Г. Крючков, П. Симоненко) і № 3029 (А. Єрмак, Г. Омельченко), в яких пропонувалося змінити Основний Закон в частині взаємин між парламентом, Президентом та Урядом. Проте до їхнього розгляду справа не дійшла з огляду на підготовку до майбутніх парламентських і президентських виборів.
Неспроможність Верховної Ради України вчасно прийняти закон „Про Державний бюджет України на 2000 рік” зумовила загострення політичної та соціально-економічної ситуації в країні та призвела до створення 13 січня 2000 р. парламентської більшості у складі 11 центристських і правих фракцій, яка висловила готовність відповідати за здійснення реформ та наполягала на переобранні керівництва парламенту.
Після обрання на другий термін Президент України Л.Кучма з метою розширення власних повноважень за рахунок Верховної Ради та зростання впливу регіонів ініціював внесення змін до Конституції України. Реальним виявом цього стало видання ним 15 січня 2000 р. Указу „Про проголошення Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою”.
Результати референдуму, проведеного 16 квітня 2000 р., засвідчили підтримку починань глави держави з боку громадськості й спричинили черговий політичний конфлікт, що призвело до протистояння в середині правих фракцій, які утворювали парламентську більшість. У виконавчій владі конфлікт вилився в те, що Президент почав відчувати опозицію з боку глави уряду. Однак, у зв’язку з відсутністю в українському законодавстві положень, які б закріплювали порядок виконання державою ухвал народного волевиявлення та відповідальність парламенту на випадок їхнього ігнорування, рішення референдуму залишилися не втіленими у життя.
29 травня 2000 р. Президент України створив Конституційну комісію, яка внесла на розгляд Верховної Ради конституційний законопроект. Відповіддю на ініціативу Л.Кучми став проект закону № 5300-1, розроблений групою у складі 152 народних депутатів (Г. Крючков, С. Головатий, М. Сирота, О. Мороз та ін.).
На цьому етапі уповільнення конституційного процесу було спричинено черговим загостренням стосунків між главою держави і парламентом, вершиною якого став „касетний скандал” – оприлюднення народним депутатом О. Морозом 28 листопада 2000 р. запису розмов, які начебто стосувалися причетності Л. Кучми та інших посадовців до справи про зникнення опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. У відповідь народні депутати від опозиції виступили з ініціативами відставки міністрів силових відомств, початку процедури імпічменту Президента та організували проведення масових демонстрацій. Владне протистояння призвело до вимушеної відставки 17 квітня 2001 р. прем’єр-міністра України В. Ющенка.
Активізація конституційного процесу розпочалася після парламентських виборів 2002 р. із внесення депутатами до Верховної Ради конституційних проектів № 0998 (О. Ющик, М. Лавриненкота ін.) і № 0999 (Г. Крючков, О. Мороз, А. Матвієнко та ін.). У той же час Л.Кучма вніс до парламенту свій законопроект „Про внесення змін до Конституції України” та організував проведення його всенародного обговорення. 12 липня 2003 р. президентський проект було направлено до Конституційного Суду України, однак 23 серпня відкликано главою держави у зв’язку з тим, що частина депутатів розкритикувала його положення.
Натомість народні депутати подали до Верховної Ради України відразу три законопроекти про внесення змін до Конституції: № 3207-1 від 1 липня 2003 р. (А. Матвієнко, В. Мусіяка, А. Мартинюк, О. Мороз), № 4105 від 4 вересня (С. Гавриш, Р. Богатирьова, П. Симоненко та ін.) і № 4180 від 19 вересня (Р. Богатирьова, С. Гавриш, К. Ващук та ін.) Їхньою спільною рисою була пропозиція щодо переходу до парламентсько-президентської форми правління.
продолжение
--PAGE_BREAK--