Місце зовнішніх міграцій населення в Донбасі у відновленні і формуванні його трудових ресурсів

МИКОЛА АЛФЬОРОВ,
здобувач кафедри історіографії, джерелознавства, археології, методики викладання історії Донецького національного університету
МІСЦЕ ЗОВНІШНІХ МІГРАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ДОНБАСІ У ВІДНОВЛЕННІ І ФОРМУВАННІ ЙОГО ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ У 1943 — 1951 рр.
У статті вперше досліджуються демографічні та міграційні процеси, простежується роль зовнішніх міграцій у формуванні трудових ресурсів на Донбасі у 1943-1951 рр. Показані деякі аспекти державної демографічної та міграційної політики, співвідношення і роль природного та механічного приросту, їх вплив на зміну чисельності населення області і формування її трудових ресурсів у повоєнні роки.
На сучасному етапі розвитку суспільства багато уваги приділяється вивченню так званих білих плям в історії. Однією з них є міграційні та демографічні процеси у 1943-1950-ті роки, як в Україні в цілому, так і в Донбасі зокрема. Це стосується і періоду 1943-1951 рр., коли розпочиналося та йшло повоєнне залюднення Донбасу. Хоча тема відбудови Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни та у повоєнний час була у радянській історіографії хрестоматійною, і їй було присвячено велику кількість загальних праць і тематичних монографій, але у першу чергу досліджувалися роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відновлення органів влади, відбудови окремих галузей господарства та підприємств, особливо вугільних та металургійних. В деяких працях йшлося й про формування робітничих кадрів, але розглядалася головним чином роль шкіл фабрично-заводського навчання у створенні кваліфікованих кадрів важкої промисловості, а демографічні та міграційні процеси, що складали основу залюднення й відновлення та формування трудових ресурсів регіону, не розглядалися. В узагальнюючих працях ці процеси зведено, як правило, до положення, що Донбас відбудовувала уся країна, що не дає уявлення про їх хід [1]. З числа монографій слід відзначити численні праці відомого дослідника відбудови Донбасу М.Ф. Хорошайлова, у яких розглянуто відновлення та роль партійних, комсомольських та профспілкових організацій, відбудова окремих підприємств, роль соціалістичного змагання у процесі відбудови промисловості [2]. За тим же принципом побудовано й праці інших дослідників цього періоду історії Донбасу, які уточнюють окремі деталі, але теж не розглядають міграційні та демографічні проблеми, роль зовнішніх міграцій на відтворення і формування трудових ресурсів Донбасу у цей час [3]. Сучасна українська історіографія теж не досліджує цього питання. Практично всі дослідники оперують тільки даними переписів 1939 та 1959 рр. Отже, дослідження відновлення демографічної картини Донбасу та його трудових ресурсів через призму міграційно-демографічної політики залишаються актуальними й сьогодні.
Мета статті — на основі комплексного аналізу здобутків історіографії, вивчення архівних матеріалів та періодичних видань дослідити процес зовнішніх міграцій населення і їх роль у відновлення трудових ресурсів Донбасу (у межах сучасних Луганської і Донецької областей) у 1943-1951 рр., їх вплив на зміни демографічної картини регіону.
Виходячи з рівня розробленості питання, джерельною базою дослідження можуть бути тільки документи того часу, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, державних архівах Донецької та Луганської областей.
Остаточне визволення Донбасу восени 1943 р. поставило питання про відбудову його промислового потенціалу, зруйнованого під час окупації, щоб забезпечити потреби воєнної промисловості у вугіллі та металі, й залюднення Донбасу, щоб забезпечити його необхідними трудовими ресурсами. Щоправда, якщо перше завдання ставилося ще до остаточного визволення регіону, то усвідомлення другого відбувалося поступово, що знайшло своє відображення у відповідних постановах ДКО, РНК, ЦК ВКП(б). Так ще Постанова РНК УРСР «Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу» від 15 лютого 1943 р. і Постанова ДКО «Про відбудову вугільних шахт Донбасу» від 22 лютого 1943 р. передбачали, з огляду на бойові дії, виконання відбудовчих робіт місцевими робітниками та службовцями, але вже Постанова ДКО «Про першочергові заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу» від 26 жовтня 1943 р. виходила з того, що у регіоні немає достатньої кількості робочої сили, зобов'язавши, зокрема РНК УРСР, ЦК КП(б)У та інші установи мобілізувати для робіт з відбудови шахт 125 тис. осіб з числа працездатного сільського населення, у тому числі 100 тис. з УРСР. Окрім того, у жовтні-листопаді 1943 р. НКО повинен був мобілізувати 50 тис. призовників старшого віку на відбудову шахт. До лютого 1944 р. мала бути відновлена мережа шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН) контингентом у 40 тис. осіб і мережа ремісничих училищ (РУ) на 10 тис. осіб. Усі мобілізовані звільнялися від призову до РСЧА. ЦК ВЛКСМ зобов'язувався мобілізувати 5 тис. осіб на відбудову шахт, а Наркомвугіллю дозволялося повернути на вугільні підприємства одну тисячу керівних та інженерно-технічних працівників з числа евакуйованих [4]. А тим часом з вересня 1943 р. формуються бригади, відбудовчі загони з учнів ФЗН та РУ для відбудови і монтажу енергетичних і металургійних підприємств Донбасу. У їх складі було 20 тис. учнів другого класу РУ та випускників ФЗН [5]. То якою ж була демографічна ситуація у регіоні?
У багатьох працях за точку відліку чисельності населення регіону беруться дані на січень 1945 р. для Ворошиловградської і на січень 1944 р. — для Сталінської областей, які не відбивають дійсної картини людських втрат регіону. Отже вважаємо за доцільне користуватися даними на осінь 1943 р. На 1 вересня 1943 р. у Ворошиловградській області нараховувалося 718341 особа, або 34,9% від чисельності населення області у 1941 р. З них міського населення — 264748, сільського — 453593 [6]. Таке співвідношення міського та сільського населення відбиває той стан, що склався під час війни. А загалом у регіоні залишилося тільки 10% довоєнної чисельності робітників. Крім того, мобілізації місцевого населення проходили з труднощами. Так, у м. Єнакієвому з 40 тис. працездатних на відбудові підприємств працювало тільки 14 705 осіб, а з майже 3 тис. осіб, яким було вручено повістки, з'явилися тільки 36% [7]. На відбудову горлівських шахт замість тисячі осіб, які повинні були прибути з Дзержинського району, прибуло тільки 10% [8] і т.д. Затримувалося й повернення населення, евакуйованого на схід на початку війни. Так, 23 листопада 1943 р. Ярославський обком ВКП(б) був змушений прийняти навіть спеціальну постанову про негайне повернення у Донбас евакуйованих інженерів, техніків і робітників [9]. Подібні постанови приймали й партійні органи інших східних областей СРСР.
Тому не дивно, що одна за одною приймаються постанови про мобілізацію населення, головним чином з визволених територій УРСР. У жовтні 1943 р. ДКО приймає постанову, за якою мало бути мобілізовано 38 тис. осіб на підприємства чорної металургії, але за чотири дні до закінчення терміну мобілізації її було виконано лише на 18% [10]. У листопаді 1943 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР визначили невідкладні заходи з відбудови залізничного транспорту, відповідно до яких на це потрібно було спрямувати 28 тис. осіб, а ЦК ВЛКСМ — «Про участь комсомольських організацій у відбудові вугільної промисловості Донбасу», яким зобов'язував їх взяти шефство шляхом закріплення комсомольських організацій за вугільними трестами, шахтами і т.д. Подібні постанови приймалися по усіх галузях народного господарства. Відповідно приймалися й постанови місцевих органів. Так, постановою Сталінського бюро обкому КП(б)У і облради про заходи з відбудови соляних шахт вимагалося мобілізувати 400 осіб працездатного населення, постановою від 1 жовтня — 5 тис. осіб для відбудови заводів у м. Краматорську, для Наркомтяжбуду — 2 тис. осіб, а постановою від 4 листопада — 4400 осіб для відбудови енергогосподарства і т.д. [11]. Одночасно було відновлено й систему оргнаборів, які й стали основою залюднення Донбасу й відновлення його робітничих кадрів. У звільнені райони України спрямовувались уповноважені вугільних підприємств, будівельних організацій та ін. для мобілізацій сільського населення. Перші оргнабори розпочалися майже одночасно з подальшим просуванням лінії фронту на захід. Так, у вересні 1943 р. радянські війська визволили Сумщину і вже через місяць на відбудові шахт працювала бригада М. Клименка з Сумської області. Звільнили Чернігівщину — і з'явилася бригада породників А. Милейка з Чернігівщини [12] і т.д.
Це призвело до зростання чисельності населення — вже на 1 жовтня 1943 р. населення Ворошиловградської області збільшилося на 256065 особи, склавши 974406 осіб, з яких міського — 444023 осіб, сільського — 530383 осіб [13]. Але вже згодом темпи зростання чисельності населення різко зменшуються, досягнувши через місяць 22998 осіб, в результаті чого на 1 листопада 1943 р. населення області досягло 997404 особи, з яких 478170 мешкало у містах, а 519244 — у селах. Таке падіння темпів зростання населення (з 256 тис. осіб до 22,9 тис. осіб) за один місяць обумовлено поверненням у перші місяці після остаточного визволення області евакуйованих та біженців, які перебували під час окупації на території сусідніх областей Росії та України.
Одночасно відбувалися й внутрішньообласні міграції населення, викликані у першу чергу мобілізаціями на відбудовчі роботи та призовами молоді до ФЗН та ремісничих училищ, про що свідчать і зміни сільського населення у цей час. Так, з 1 листопада 1943 р. до 1 листопада 1944 р., сільське населення зменшилося з 519244 осіб до 505534 осіб, тобто майже на 14 тис. осіб, а вже через місяць воно складало 529 894 особи, тобто зросло на 34884 особи. Це свідчить про повернення мобілізованого раніше сільського населення до місць постійного мешкання, а різниця пояснюється природним приростом, прибуттям спеціалістів і демобілізованих, призовами молоді до шкіл ФЗН та РУ, оргнаборами. Усього чисельність населення Донбасу на грудень 1943 р. досягла 25774007 осіб і продовжувала збільшуватися. Так, у Сталінській області на 1 грудня 1943 р. нараховувалося 1577603 особи, а тільки за сам грудень чисельність населення збільшилася ще на 123303 особи, склавши 1701306 осіб (54,8% від чисельності населення області у 1941 р.), 1144587 з яких — міське населення. Незважаючи на це, працездатного населення було замало. Тому чергова постанова обкому від 5 січня 1944 р., присвячена виконанню робіт з відбудови Зуївської електростанції, ставила питання перед ДКО про виділення 1 тис. — 1,2 тис. осіб з числа нестройових частин, або трудармійців. Підсумок мобілізації на підприємства вугільної промисловості було підбито Сталінським обкомом наприкінці січня 1944 р. За ним було мобілізовано зі Сталінської області — 36946, Сумської — 647, Миколаївської — 1820, Запорізької — 1530, комсомольців Полтавської області — 133, Сумської — 343, Чернігівської — 74, робітників зі сходу — 246 осіб [14] і т.д.
Проте темпи залюднення Донбасу не могли задовольнити потреб підприємств у робітниках. Тому, згідно з постановою ДКО від 28 лютого 1944 р. для відбудови підприємств верстатобудування по лінії НКО у другій половині 1944 р. підлягали мобілізації 2тис. військовозобов'язаних, звільнених від строкової служби, а у першій — ще 3 тис. осіб, а 31 травня 1944 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про шефство областей України за вугільними трестами Донбасу». Відповідно до цієї постанови за Ворошиловградським і Сталінським обкомами партії закріпили відповідні області, а райони України — за окремими комбінатами, трестами, шахтами. Продовжувалися й молодіжні призови через обкоми та райкоми відповідних областей за рознарядками ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ. На 1 травня 1944 р. на підприємствах вже працювало 43500 молодих людей. Але більшість з них не мали ніякого фаху. Тому 2 жовтня 1944 р. указом Президії Верховної Ради СРСР «Про державні трудові резерви СРСР» для підготовки фахівців призову до РУ і залізничних училищ підлягали юнаки 14-15 років, і 16-17-ті років — до шкіл ФЗН. Згодом накази відповідних наркомів мобілізації до ФЗН/РУ було поширено й на дівчат.
Поступово зростала й чисельність населення регіону, склавши на 1 січня 1944 р. у Ворошиловградській області — 1042887 осіб, на 1 листопада 1945 р. — 1244091 і тільки на 1 грудня 1945 р. — 1388971 особу, тобто 77,3 % довоєнної чисельності населення [15]. При цьому чисельність міського населення стрімко зростала, а сільського коливалося майже на одному рівні. Зрозуміло, що таке зростання не могло пояснюватися тільки природним приростом, бо у тому ж 1944 р. у Ворошиловградській області фіксувався негативний показник природного приросту: народилося 13053 особи, а померло 15497 осіб. Тобто, природний приріст складав — 2444 особи, а по Сталінській, хоча й був позитивним, але досягав тільки 12556 осіб [16]. Отже, зростання чисельності населення регіону, а разом з тим і його трудових ресурсів, відбувалося у перші після визволення роки виключно за рахунок зовнішніх керованих міграцій — оргнаборів, мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, евакуйованих, молодіжних та комсомольських призовів та ін. Більш детально виявити склад прибулих дозволяють звіти облстатуправлінь та окремих підприємств. Так на 1 січня 1945 р. до м. Красний Луч прибуло: 882 — демобілізованих, 727 — репатрійованих, 175 — інвалідів, 40 — евакуйованих, 1568 — інші (оргнабори, мобілізовані до шкіл ФЗН, інтерновані). До Кадієвського району — 2865 демобілізованих, 1500 репатрійованих, 1847 інвалідів, 3589 — інші [17]. Уточнюють картину доповідні записки підприємств. До тресту «Сталінвугілля» у 1945 р. прибуло: за угодами — 782, розконвойованих-227, з ФЗН/РУ — 262, вільнонайманих — 8429, інтернованих — 3327, репатрійованих — 2010 осіб. До тресту «Зуївантрацит»: військовополонених — 1095, інтернованих — 1540, оточенців — 596, репатрійованих — 1755 осіб [18]. Проте одночасно йшов й зворотній процес — самочинне залишення підприємств (так звані дезертири виробництва) та виїзд за межі регіону. Наприклад, з Горлівського коксохімічного заводу на початок 1945 р. вибуло 48% робітників, які прибули на протязі 1944 р. При цьому, 68% — самочинно, головним чином мобілізовані з Вінницької та Рівненської областей, а також учні молодіжного відбудовчого загону №18. З тресту «Донбасбудматеріли» вибуло 77%, зі Сталінського металургійного заводу — 34,5% усіх прибулих з інших областей України — мобілізовані по лінії НКО, за оргнаборами, з ФЗН/РУ [19]. --PAGE_BREAK--
І все ж, ця плинність населення компенсувалася постійно зростаючою чисельністю прибулих. Так, тільки у 1945 р. до Ворошиловградської області прибуло — біля 76 тис. осіб [20], а до Сталінської — 195 тис. осіб [21]. Влітку 1945 р. до цього долучилися й депортації українського населення з земель, що відійшли до Польщі. З квітня до вересня 1945 р. в Донбас прибуло близько 4,3 тис. родин. Усе це й забезпечило зростання механічного приросту населення регіону, а разом із тим і зростання загальної чисельності населення, яке склало на кінець війни біля 3 млн. осіб, тобто збільшилось порівняно з вереснем 1943 р. більше ніж на 700 тис. осіб.
Отже, залюднення й формування трудових ресурсів Донбасу у 1943-1945 роках відбувалось головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій населення, які здійснювалися воєнно-адміністративними методами через молодіжні призови, мобілізації фахівців за лінією НКО, оргнабори, спрямування репатрійованих та інтернованих, розконвойованих та амністованих (не говорячи вже про такий спецконтингент як військовополонені, який не відображали статистичні звіти), що дозволило збільшити чисельність населення регіону й заклало підмурок для його повоєнного залюднення.
У четвертій п'ятирічці, коли й відбулась у головному повоєнна відбудова Донбасу, особливих змін зі станом трудових ресурсів не сталося. Природний приріст продовжував поступово зростати у наступні роки, але голод 1946-1947 рр. позначився на ньому негативно, склавши у Ворошиловградській області біля 10 тис., а у Сталінській — більше 7 тис. осіб. Тому й у наступному році темпи природного приросту хоча й збільшилися, але залишилися досить низькими. Тільки з поступовою ліквідацією наслідків голоду темпи зростання населення збільшуються, перевищивши у Ворошиловградській області у 1949 р. 16,5 тис. осіб і досягнувши у 1951 р. — 32493 осіб [22], а у Сталінській відповідно 59 тис. і 83 тис. осіб [23]. Проте, якщо врахувати, що цей приріст міг стати трудовим ресурсом не раніше ніж через 15-16 років, тобто на кінець 50-х років, то на перший план під час відбудови висувається механічний приріст населення.
Розуміння цього чинника знайшло відображення у постановах уряду, наказах та розпорядженнях міністерств про мобілізації населення, оргнабори, мобілізації молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ, молодіжних і комсомольських призовів та ін., тобто шляхом зовнішніх керованих міграцій, які дають стрімке зростання чисельності прибулих до регіону та механічного приросту населення, який і давав збільшення чисельності населення, а відповідно і його трудових ресурсів. У розпал голодомору 1947 р. чисельність прибулих дещо зменшилася, але і при цьому досягла у Ворошиловградській області 151330 [24], а у Сталінській — 258271 особи [25]. У першу чергу це були молоді люди, мобілізовані до шкіл ФЗН і ремісничих училищ та за оргнаборами, які прибували на відбудову шахт, металургійних та коксохімічних заводів. Найнижчий показник прибуття по обох областях припадає на липень-серпень. Такий стан керованих міграцій не міг задовольнити потреб відбудови. Тому 21 травня 1947 р. з'являється постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок проведення організованого набору робітників», згідно з якою голови колгоспів повинні були надавати допомогу уповноваженим з оргнабору у колгоспах, не перешкоджати колгоспникам виїжджати разом з родинами. Членам родин вербованих робітників надавалися пільги, але суттєво змінити становище постанова так і не змогла. Відсутність соціально-побутових умов та тяжкі умови праці, особливо у вугільній промисловості, призводили до великої плинності робітничих кадрів і населення. Тому у 1947 р. механічний приріст дещо зменшився і склав у розглядуваних областях відповідно 52699 і 73567 осіб [26].
І тільки постанова ЦК ВКП(б) «Про стан партійно-політичної роботи на вугільних шахтах Донбасу» від 28 лютого 1948 р. звернула увагу на причину великої плинності кадрів — умови праці та життя прибулих, намітивши низку відповідних заходів, внесла зміни до умов оргнаборів та мобілізацій молоді до шкіл ФЗН та ремісничих училищ. Зрозуміло, що соціально-побутові умови не могли швидко змінитися. Як результат, у 1948 р. механічний приріст дещо зменшився, досягнувши 109967 осіб у Ворошиловградській області і 167418 — у Сталінській [27]. Проте збільшилася кількість молоді, яка прибувала за призовами до ФЗН та ремісничих училищ, а також кількість дорослих за оргнаборами. У 1948 р. до Ворошиловградської області прибуло 191526 [28], а до Сталінської — 354064 особи [29]. При цьому фіксувався постійно високий показник щомісячного прибуття. Найбільший відсоток прибулих давали області України. Так, 72% усіх прибулих до Ворошиловградської області склали мешканці України, 17,6% — РФ, 2,3% — Молдавії, 2,5% — БРСР.
У наступні роки чисельність прибулих поступово зменшується. У 1949 р. до Ворошиловградської області прибуло 181067 осіб, а до Сталінської — 306701 особа [30]. При цьому 58,3% прибули до Ворошиловградської області з УРСР, 32% — з РФ, 2,9% — з Молдавії, 2,6% — з БРСР, а до Сталінської — 65,7% з УРСР, 33,2% — з РФ, 1,1% — з БРСР. Переважну більшість прибулих склали мобілізовані до ФЗН та ремісничих училищ та за оргнаборами.
Ця ж тенденція простежується і у наступні роки, хоча коливання чисельності прибулих помітні ще на початку 1950-х рр. У 1950 р. до Ворошиловградської області прибуло 146307, а до Сталінської — 290507 осіб [31]. У 1951 р. до Ворошиловградської області прибуло 160285, а до Сталінської — 326112 осіб [32]. Як і у попередні роки прибували головним чином з сіл України і Росії. Так, до Сталінської області з областей України прибуло 221115 осіб, або 67,9% від загальної чисельності прибулих. З областей Російської Федерації — 89633 особи, або 27,5%, а з 14 інших республік СРСР — 14723 особи, або 4,6%. З 221115 осіб, що прибули з України, у межах області перемістилося 94738 осіб, або 42,8%, з них — 74119 у містах області і 18612 із сіл до міст області.
Поступова відбудова народного господарства й укомплектування кадрами промислових підприємств, зростання чисельності населення області та його трудових ресурсів призвели до зменшення механічного приросту наприкінці 1940-х- поч. 1950-х рр. У 1950 р. у Ворошиловградській області він склав 47635 осіб, 65,7 % з яких прибули з областей України, 33,2% — Росії, 1,1% — Білорусі, представники інших республік давали негативний показник механічного приросту населення: Молдови — 0,3%, Казахстану — 1,6%. Найбільший приріст дали: Кам'янець-Подільська область — 5304, Житомирська — 3972, Ізмаїльська — 3118, Станіславська — 2690, Воронезька — 4600, Курська — 4023, Ростовська — 2984. У Сталінській області механічний приріст у 1950 р. склав 117562 особи [33]. Найбільше зростання населення за 1948-1949 рр. відбулося в таких містах, як Горлівка — на 29%, Макіївка — на 26,6%, Жданов — на 22,3%, Сталіно — на 21,4%. У містах та селищах міського типу за 1949-1950 рр. населення збільшилося на 289306 осіб, механічний приріст склав 268768 осіб, або 92,2%. Чоловіків у працездатному віці нараховувалося 676988 осіб, з них робітників — 594247, або 87,7%. Жінок нараховувалося 846927, з яких працювало 395180 осіб, або 46,7%. Зріс і віковий склад населення, що пояснювалося механічним приростом населення у зв'язку з відбудовою і розвитком промисловості.
Влітку 1951 р. відбулася остання депортація українського населення з західних земель, що відійшли до Польщі вже у 1951 р., яка стала одним з останніх заходів із залюднення регіону й формування його трудових ресурсів воєнно-адміністративними методами. До Сталінської області було переселено 1962 родини, які розселили по 50-100 родин у селах області [34]. А 21 листопада 1951 року було прийнято нову постанову Ради Міністрів СРСР «Про впорядкування проведення організованого набору робітників», що остаточно закріпила принцип їх добровільності, пільги та відмову від військово-адміністративних методів управління міграціями населення. Це призвело до деякого зниження рівня міграцій. У 1951 р. механічний рух населення у містах і міських поселеннях характеризувався, як і раніше, великим прибуттям населення з інших областей і значним вибуттям осіб. У цей час прибуло 160285 осіб до Ворошиловградської області, а до Сталінської — 326112 осіб, а механічний приріст населення міст і сіл склав відповідно 53367 та 99800 осіб [35]. Чисельність населення Ворошиловградської області на кінець 1951 р. склала 2042 тис. осіб, а Сталінської — 3276 тисяч, усього чисельність населення регіону досягла 5318 тис. осіб. Тобто, чисельність населення Донбасу, а разом з тим й трудових ресурсів, за 1943-1951 рр. досягла й перевищила рівень 1939 р.
Висновки
1. За роки війни чисельність населення регіону зменшилася майже вдвічі, що не давало можливості успішно виконувати завдання з відбудови промислового потенціалу Донбасу. Тому одним з головних завдань стало залюднення регіону й відновлення його трудових ресурсів, вирішення якого відбувалося головним чином за рахунок керованих зовнішніх міграцій (мобілізацій місцевого населення, молоді, депортацій і т.д.), які проводилися воєнно-адміністративними методами.
2. У 1943-1951 рр. у регіон прибуло близько 2,8 млн. осіб. При цьому чисельність прибулих до Сталінської області постійно перевищує чисельність прибулих до Ворошиловградської у 1,5-1,7 рази. Одночасно йшов і зворотній процес — вибуття населення з регіону, незважаючи на адміністративно-командні методи проведення міграцій, проте чисельність населення регіону, а відповідно і його трудових ресурсів, збільшилася майже вдвічі і досягла рівня 1939 р. Основною складовою цього став механічний приріст населення. Природний приріст тільки у 1951 р. наблизився до довоєнного рівня і не міг забезпечити промисловість та сільське господарство виключно місцевою робочою силою, що й стало передумовою проведення керованих зовнішніх міграцій і у наступні роки і подальшого зростання чисельності населення Донбасу і його трудових ресурсів.
3. В цей час складаються й основні пропорції між міським та сільським населенням. Якщо на момент визволення сільське населення перевищувало міське, то на 1951 р. воно складало біля 1/5 загальної чисельності населення регіону, коливаючись приблизно на одному рівні. В той же час чисельність міського населення постійно зростала, передумовою чого були в першу чергу зовнішні міграції. Хоча з початку 1950-х років йде поступове зменшення зовнішніх міграцій, але вони зберігають своє значення у збільшенні чисельності населення і його трудових ресурсів й у наступні роки.
В подальшому доцільне поглиблене вивчення коливань чисельності населення і трудових ресурсів по окремих промислових та аграрних зонах регіону.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Денисенко П.І. Комуністична партія України — організатор відбудови народного господарства республіки (1943-1945). — К.: Політвидав України, 1968; Советский тыл в Великой Отечественной войне. Кн.2.- М.: Мысль, 1974; История рабочих Донбасса. Т.2. — К.: Наукова думка, 1981.
2. Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. — К.: Вища школа, 1973; Хорошайлов Н.Ф. Суровые годы войны. — К.: Политиздат Украины, 1977.
3. Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України. — К.: УВС, 1996; Ткаченко А.С. Трудящиеся Донбасса — фронту. — Донецьк: Донбас, 1995 та ін.
4. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам 1917-1967. Т.3 — М.: Политиздат, 1968. — С. 175.
5. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. — Донецьк: Донбасс, 1980. — С. 224.
6. Державний архів Луганської області (ДАЛО), ф. Р-2519, оп. 10, спр. 7, арк. 164.
7. Державний архів Донецької області (ДАДО), ф. 326, оп. 2, спр., арк. 72.
8. Правда: выездная редакция в Донбассе. — 1943. — 14 декабря.
9. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг., с. 224.
10. ДАДО, ф. 326, оп. 2, спр. 32, арк. 70.
11. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг., с. 209.
12. Правда: выездная редакция в Донбассе. — 1944. — 18 января.
13. ДАЛО. Ф. Р- 2519. Оп. 10, спр. 11, арк. 11.
14. ДАДО, ф. 326, оп.1, спр. 398, арк. 17.
15. ДАЛО, ф. Р- 2519, оп. 10, спр. 7, арк. 12,17.
16. ДАДО, ф. Р — 4249, оп. 1-додат., спр. 543, арк. 2.
17. ДАЛО, ф. Р-2519, оп. 10, спр. 28, арк. 38.
18. ДАДО, ф. Р-4249, оп. 2, спр. 63, арк. 29.
19. Там само, спр. 63, арк. 29.
20. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), ф. Р-582, оп. 11, спр. 42, арк. 4,209.
21. Там само, спр. 41, арк. 21, 51, 68.
22. ДАЛО, ф. Р-2519, оп. 10, спр. 169, арк. 16.
23. ДАДО, ф. Р-4249, оп. 1-дод., спр. 543, арк. 2.
24. ЦДАВО України, ф. Р — 582, оп. 11, спр. 118, арк. 68,122,179, 232.
25. Там само, спр. 119, арк. 41, 98, 154, 289.
26. Там само, спр. 117, арк. 105.
27. Там само, спр. 184, арк. 40.
28. Там само, арк. 60.
30. Там само, спр. 48, арк. 9, 156,213.
31. Там само, спр. 236, арк. 237.
32. Там само, спр. 286, арк. 37,237.
33. Там само, спр. 236, арк. 237.
34. Там само, спр. 286, арк. 326.
35. Там само, спр. 286, арк