--PAGE_BREAK--Візантійський історик Лев Диякон, який був учасником цієї війни між Візантією і Києвом у 960-их роках, стверджував, що місцеве кримське населення таври (яких він називав „тавроскіфами" і „скіфами") і вояки князя Святослава є єдиним народом. Тобто, населення Криму і Наддніпрянщини наприкінці X століття є близькими настільки, що безпосередній учасник бойових дій навіть не може їх розрізнити.
Як свідчать стародавні карти, на території Криму було багато власних назв, близьких до назв Київщини: «Рос», «Росіа». «Рософар», «Россо» (Тендрівська коса), «Россгка» (поблизу Євпаторії) та ін. Ці назви набули поширення на півострові дуже рано, в IV- VI століттях, коли жодних варягів у регіоні не могло бути. Власні назви Криму виразно перегукуються з Наддніпрянськими: Рось — Росава — Роставиця — Родня. Сьогодні найбільш поширена версія, що і в Наддніпрянщині, і в Криму ці назви пов'язані з перебуванням там сарматського племені роксолан, яке згодом повністю розчинилося серед слов'ян.
Тмутаракань була поглинута візантійськими колоніями в Криму наприкінці XII століття.
Починаючи з 1024 року, коли Константинополь був завойований хрестоносцями, Візантія втратила свої впливи на півострові. В 1223 році Чингізхан здійснив похід на руські землі. 30-тисячна армія кіннотників на чолі з найбільш досвідченими його воєначальниками Субудаєм і Джебе вторглися в причорноморські степи і захопили Крим. Згодом територія Криму стала об’єктом експансії венеціанців та генуезців. У 1242 році в низинах Волги монголо-татари заснували свою державу – Золота Орда, а на більшості завойованих земель, в тому числі і Крим, встановлювали свою адміністрацію – баскаків з військовими загонами, обумовлювали розмір і збирали велику данину. В 1254 році засновано столицю Золотої Орди – м. Сарай. Завойовники зберегли місцеву владу, а князям видавали ярлики – право княжіння, яке було дістати дуже нелегко. Такий був виданий свого часу Данилу Галицькому. Часом влаштовувалися каральні експедиції. Практикувалося відбирати хлопчиків і потім виховувати з них яничар. Під час правління Узбека Султан Мухамеда в 1313-1342 роках Золота Орда досягла найвищої військової могутності. Щоб не допустити зміцнення Русі, він проводив політику нацьковування руських князів один на одного. Жорстоко придушував анти ординські повстання. З іменем Узбека пов’язане будівництво мечетей та палаців в Криму. [6, с.257]
В цей же час в гірській частині Криму після того, як Візантія втратила тут свої впливи, зміцніла держава Феодоро. Її столиця Мангуп мала вигляд гірської фортеці та була центром ремесел і торгівлі. Сусідами Феодоро стали генуезькі купці, що переселилися сюди та заснували свої колонії, які називались Газарія. В цей час сюди почали переселятися вірмени (14 ст.), а дещо раніше – євреї (13 ст.). Генуезці намагалися розширити свої володіння за рахунок прибережної зони, що належала Феодоро. Часто протиріччя між феодорцями та генуезцями призводили до збройних конфліктів.
Якщо у давнину Кримський півострів називався Таврікою, то у XIII ст. татари найменували місто Солхат (нині Старий Крим) Кримом. Згодом ця назва поширилась на весь півостів. На початку XIII ст. до кримських міст стали переселятися вірмени й італійці. Останні заснували на Кримському узбережжі факторії – торговельні пункти, найбільшим з яких була Кафа.
В XIII ст., як було зазначено вище, Крим захопили монголо-татари, витіснивши при цьому половців зі степової зони. Крим став улусом (провінцією) Золотої Орди з центром у місті Солжті. Наприкінці XIIIст. Полчища татарського еміра Ногая розорили Судак і Кафу, обклали населення Криму даниною. Татарські намісники в Криму почувалися повноправними володарями півострова. Але після загибелі хана Ногая (близько 1290р.), татари знову були підкорені золото ординцями.
Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Постійні суперечки суттєво ослабили центральні владу і посилили відцентрові тенденції в Орді. Внаслідок чого і відбулося відокремлення в 1449р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави – Кримського ханства з правлячою династією Гіреїв, яке проіснувало до 1783 року. Династія Гіреїв була союзником Литви. Тому в 1443р. при підтримці великого князя литовського кримським ханом став Хаджі-Гірей. Татарські загони бралди участь у Грюнвальдській битві, а кілька тисяч їх осіли в Литві назавжди. І саме з певною підтримкою Литви Кримське ханство здобуло незалежність. [8, с.13]
Кримському ханству підпорядковувались кочові орди Північного Причорномор’я, Приазов’я та Кубані. Столицею держави стало місто Бахчисарай. Уся повнота влади належала хану та беям (багатим сановникам), а також мусульманському духовенству на чолі з муфтієм. Але сама по собі держава була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Однією з причин цього була нестабільність в верхівці влади, де постійно йшла боротьба за престол. Другою вагомою причиною було не знання осілого землеробства навіть на початку XVI ст., вівся кочовий спосіб життя. Це було причиною економічної неспроможності конкурувати з іншими країнами. Наприкінці XIV – на початку XV ст. в основі економіки лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні навіть прожиткового мінімуму населення. Кримські правителі мало піклувалися про розвиток господарства та торгівлі в країні, натомість прагнули збагачуватися за рахунок пограбування сусідніх народів. Вони примушували своїх підданих чоловічої статі у загарбницьких походах на сусідні землі. Турецько-татарські загони забирали ясир – людей-бранців. Фізично міцних молодих чоловіків використовували на земляних та будівельних роботах, як веслувальників на галерах. Тисячі людей продавали в рабство на невільницьких ринках, найбільшим з яких знаходився в місті-фортеці Кафі, де, як правило, татари й турки збували бранців. Українці це місто називали “упирем, що п’є руську кров”. У самому Кримському ханстві полонені жінки та чоловіки ставали рабами місцевих беїв.
Під час набігів татари влаштовували полювання на знатних людей, за яких можна було отримати великий викуп. Але не завжди їм вдавалося доставити ясир у Крим, оскільки запорожці заздалегідь оповіщали жителів про небезпеку й організовували засідки та погоні за ворогом, рятували захоплених.
Незважаючи на те, що кримські –хани та їх союзники ногаї панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, та численну армію (на початку XVI ст. вона налічувала 100 тис. озброєних вершників), їм не під силу було підкорити багаті генуезькі та грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя – оттоманських турків.
По смерті князя Ягайла його син Казимир для боротьби з Московським князівством уклав союз з Великою Ордою (нова назва Золотої Орди), яка була ворогом Криму. Під впливом московської політики й багатих дарунків кримський хан Менглі-Гірей почав агресію проти України (1474р.). У 1475р. Велика Орда, порушивши договір, напала на Крим, скинула Менглі-Гірея, посадила свого хана. Місцеве населення звернулося по допомогу до Туреччини, яка радо втрутилася в цей конфлікт. У 1478 році ханом знову став Менглі-Гірей, але вже як васал Османської імперії. Але це було навіть на користь Кримському ханству, адже воно могло відчувати підтримку могутнього созерена.
Під владою Османської імперії Крим користувався значною автономією. Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах Знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Гіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. 18 ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Територія України була основним об’єктом кримськотатарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для воєнних дій. Крім того польсько-литовська держава не мала змоги надійно захистити кордони своєї держави. Прикордонні фортифікаційні споруди були в запустінні, гарнізони укріплених замків слабкими, наймане військо налічувало лише 4 тисячі осіб.
Для нападів на українську територію татари використовували особливу тактику. Проникнувши на територію України, татари два-три дні відпочивали біля кордону, розділялися на три загони, які прямували в різних напрямках. Ці загони, у свою чергу, розділялися на менші загони та знову розходилися в різні сторони. Таким чином татари оточували поселення з чотирьох сторін, забирали здобич (людей, худобу, майно) і повільно відступали, уникаючи зустрічей з козаками.
До великих походів татари й турки готувалися тривалий час, тому в Україні про них дізнавалися заздалегідь і готувалися дати відсіч.
У 1448р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. І хоча кримський хан Хаджи-Гірей був певний час союзником Литви, це не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити загарбницькі набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів. Підписавши мирний договір з московським царем Іваном Васильовичем та заручившись підтримкою Туреччини, татарські орди в 1482 році організували великий похід на Україну, захопили і пограбували Київ. Було взято в неволю велику масу населення України. Згодом татари витіснили з Причорномор’я Литву, почали заселяти степи. Орда перетворила торгівлю українськими бранцями на одне з головних джерел прибутку. Татарські напади спустошували Поділля, Київщину, Волинь, Холмщину, Галичину. За кілька років південь і центр України перетворилися майже на пустелю. Литовський посол у Криму 1548р. зазначав, що в Україні скоро не залишиться населення. Польсько-Литовська держава намагалася збройними силами дати відсіч ворожим наскокам. У цій боротьбі брали участь українські феодали, які виграли чимало битв проти ординців. До їх числа належать, перш за все, волинський князь Костянтин Острозький, черкаські старости Богдан Глинський, Остап Дашкович, вінницький староста Бернард Претович.
Загалом татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства. Оскільки вона здійснювалася цілеспрямовано і регулярно, виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу. Особливо спустошливими були татарські набіги на Київщину та Брацлавщину наприкінці XVI — на початку XII ст. Так, за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 наскоків, а з 1600 по 1647 р. — 70. Середня чисельність захоплених у полон за один раз наближалася до 3 тисяч, хоч часом вона сягала аж 30 тис. Так чи інакше, українці зазнавали серйозних втрат. Лише па Поділлі між 1578 і 1583 рр. кожне трете село було або зруйноване татарами, або стало безлюдним.
У XVI – на початку XVIIст. У Криму відбувався перехід кримських татар від кочового до осілого способу життя. Зміни у соціальному житті вплинули на реформування адміністративно-територіального устрою ханства. Територія ханства, що складалася з Північного Причорномор'я, частини Північного Кавказу та власне самого Криму, було поділено на 6 бейликів. На чолі бейлика стояли беї, що походили з п'яти найзнатніших татарських родів. На чолі ханства стояв хан, проте його влада була обмежена беями та контролювалася султаном Туреччини. Хан мав численний двір та чиновників, що збирали державні податки та здійснювали судочинство. Великої уваги татари приділяли розвиткові зовнішньої торгівлі з Московським царством, Річчю Посполитою.
Упродовж XVI – XVII ст. Кримське ханство продовжувало здійснювати грабіжницькі наступи на Україну. Головною силою, яка протистояла турецькій та татарській навалі в Україну, були українське козацтво та його могутня фортеця на Дніпрі – Запорізька Січ. А вже з початку XVII ст. почало здійснювати походи на Крим. В 1616р. козацькі війська під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Перекоп і Кафу. Інколи кримські татари вступали у воєнно-політичні союзи з Україною. Після заключения миру 24.12.1624 татарський хан уклав угоду з гетьманом М. Дорошенкомпроти Туреччини. Козаки допомогли хану Шагін-Гірею знищити турецький флот. Однак після перемоги протурецької фракції та смерті М. Дорошенка в 1628 році козаки змушені були залишити Крим. В 1648р. гетьман Б. Хмельницькийуклав угоду з ханом Іслам-Гіреем IIIі татарська армія допомогла козакам одержати перемогу над поляками у Корсунській битві (1648) і Зборівській битві (1649). Гетьман І. Виговсь-кийвідновив союз з кримським ханом, і в 1659 році кримськотатарські загони взяли участь у Конотопській битві (1659). Гетьман П.Дорошенкопідтримував добрі стосунки з Кримським ханством, тимчасом як запорізькі козаки під проводом І. Сіркапродовжували здійснювати походи на Крим. Ситуація знову змінилася після укладення «Вічного миру» (1686). У 1686 р. гетьман Самойлович, невдоволений московською політикою, неохоче приєднався до грандіозного походу на Крим, що його організували росіяни. Хоч у ньому брало участь понад 100 тис. росіян і майже 50 тис. козаків, брак підготовки й тяжкі природні умови призвели до провалу цієї акції та великих втрат. В 1692 році П. Іваненко уклав угоду проти Московії та Польщі з ханом Селім-Гіреєм, який визнав його гетьманом України. 1711 гетьман П. Орлик уклав договір з кримським ханом Девлет-Гіреєм IIпроти Московії. Проте замість обіцяної допомоги татари 1711-1714 здійснили кілька походів на Правобережну та Слобідську Україну. Це була остання спроба українсько-татарського союзу.
Як васал Туреччини також кримський хан мав приймати участь у загарбницьких походах султанської армії. Під час Хотинської (польсько-турецької) війни 1621 р., частих російсько-турецьких війн татари брали участь у воєнних походах турок. Спустошливі наскоки татар приносили їм великі прибутки, але виснажували ханство. Переламним для Кримського ханства став Стамбульський договір 1700 р. між Туреччиною та Росією. З того часу Крим більше не загрожував російським територіям, зокрема Україні. Знесилений та принижений у своєму державному статусі, він був відкритим для закордонного втручання.
З другої половини XVII ст. ханство занепало і остаточно втратило незалежність внаслідок російсько-турецьких воєн. Вперше російські війська змогли вступили у Крим під час кримських походів 1736-1739 рр.Однак турецький протекторат протягом тривалого часу був перешкодою на шляху загарбання півострова Російською імперією. Під час війни 1768-74 рос. війська на чолі з князем В. Долгоруким в 1771 р. оволоділи всією територією ханства. За умовами Кючук-Карнайджийського миру, підписаного 12 липня 1774 р., Крим було проголошено незалежним від Туреччини — це був подарунок Росії. Тоді ж з метою економічної основи ханства царський уряд зміг вивести усе християнське населення за кордони Криму. Останній хан Шагин-Гірей для стабілізації почав проводити реформи, що зустріли опір з боку беїв та мусульманського духовенства. Унаслідок цього в 1783р. Шагин-Гірей втік та відмовився від ханства на користь російської імператриці Катерини II. Крим втратив незалежність та перетворився на провінцію Російської імперії. Спочатку його було приєднано до Новоросійського краю, а в 1802 р. виділено в окрему Таврійську губернію з центром у м. Сімферополі. Використовуючи вигідне стратегічне становище Криму, царський уряд прийняв рішення про заснування м. Севастополя і перетворення його в основну базу Чорноморського флоту. Для історії України, як і всієї Східної Європи, приєднання Криму до Росії було епохальною подією. Тюркських кочовиків, чиїм останнім осередком в Європі було Кримське ханство і чий останній напад на Україну відбувся у 1769р., нарешті приборкали. Степ, який тисячоліттями був джерелом небезпеки для осілого люду, що населяв його порубіжжя, нарешті став приступним для селянського плуга.
Майже через століття починається Кримська війна (1853-1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси Російської імперії не змогли подолати новітню техніку та технології передових європейських держав Англії та Франції. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити Давнім спробам Російської імперії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти.
продолжение
--PAGE_BREAK--Територія Криму була окупована союзними державами. І саме через сусідство кримського півострова з Україною, на неї ця війна вплинула найбільше. Українські губернії стали головним джерелом продуктів, до царської армії було мобілізовано сотні тисяч українців – або на службу на передовій, або для охорони кордонів. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855р. Того року царський уряд закликав народні маси до добровільного служіння в армії. Селяни це сприйняли як поштовх до відновлення козацтва, яка в їхній свідомості асоціювалась з скасуванням кріпацтва. Тисячі селян почали записуватися у нові полки, при цьому відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тисяч селян в 400 селах оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Це було однією з головних проблем Російської держави на той час.
На початку вересня англо-французькі війська висадились на територію Криму. На їхню думку, окупація Криму повинна була примусити царя Миколу І укласти договір. Англійці вважали, що їх план буде виконано дуже швидко, французи ж цієї думки не поділяли. Маршал Вальян Сент-Арно писав: “Росія допустить окупацію Криму тільки після запеклого опору й великих жертв. Тому ми повинні до всього бути готовими і не мати ніяких ілюзій щодо тих втрат, яких нам доведеться зазнати.” Головною подією в цій війні стала битва за Севастополь.
27 серпня 1855 р. розпочався шалений штурм бастіонів Севастополя. На 349-й день оборони командування наказало захисникам залишити охоплену полум'ям південну частину Севастополя. Північну, куди відступила решта захисників, ворог так і не зміг взяти до кінця війни.
Російський царизм капітулював і в березні 1856 р. підписав у Парижі мирний договір, продиктований переможцями. Росію позбавили права мати військово-морський флот і військові фортеці на Чорному морі. Під владу Туреччини знову перейшла південна частина Бессарабії, населена переважно українцями. Фактично у війні зазнав поразки самодержавний устрій Російської імперії.
Ця поразка була зумовлена відсталістю росіян у всьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективнішою, ніж у противників, незважаючи на те, що їх бази знаходилися за тисячі кілометрів від поля бою; командування росіян виявилося некомпетентним, а царським солдатам, хоч і дуже хоробрим, не вистачало технічних умінь…
1.4 Становище півострова після розпаду Кримського ханства
Приєднання Криму до Росії законодавчо було закріплено урядовим маніфестом від 8 квітня 1783р. З цього моменту розпочинається новий відлік розвитку у всіх сферах життя як країни, так і суспільства. Російська імперія проводила політику, спрямовану на позбавлення татар кращих земель, які потім роздавалися представникам російського дворянства. А татар виселяли з цих територій. Хоча якщо вже розглядати міграції та розселення татар, то потрібно почати з 70-х років XVIII ст. Тоді населення Кримського ханства становило близько 300 тисяч чоловік. Але відразу ж після зайняття російськими військами території Криму під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. частина татарського населення емігрувала в єдиновірну з ним мусульманську Туреччину. Ногайцi (приблизно 120 тис. чол.), якi до того кочували в степах Пiвнiчного Причорномор'я, перемiстилися на Кубань, а потiм (у 1783 р.) частково втекли за цю рiчку i далi в Кавказькi гори, не прийнявши полiтичних змiн, що сталися в Криму, а частково були переселенi царською адмiнiстрацiєю у приуральськi степи з воєнно-стратегiчних мiркувань. У 1778-1783 рр. пiвострiв залишили близько 32 тис. християн — переважно грекiв i вiрменiв. Їхнє переміщення у малонаселені тоді землі Приазов’я було організовано російським урядом. Це було перше виселення, влаштоване Росією, і мало за мету послабити ханство економічно і зробити його повністю залежним від Російської імперії. [3, с.19]
Таким чином, в результатi цих мiграцiйних процесiв на час офiцiйного приєднання Кримського ханства до Росiйської держави на територiї пiвострова мешкало близько 140 тисяч чоловік. З них 78,7% (54 936 чол.) становили татари, 17,2% (12 000 чол.) — греки та вiрмени, 2,1% (1 500 чол.) — цигани, 2% (1 407 чол.) — євреї, караїми i кримчаки. Обширна ж пiвнiчна (материкова) частина новоутвореної Таврiйської областi являла собою справжню пустиню. Лише за 30 верст вiд Перекопу жили казахи (426 осiб чоловiчої статi), закинутi сюди ще в часи пересування полчищ Чингiзхана.
Для Росії приєднання Криму було однозначно позитивним фактом. Так Росія одержала вихід до Чорного моря. Виникли сприятливі умови для розвитку нових приєднаних територій. Починається експлуатація земельних ділянок Кримського півострова. Це було ще одним поштовхом для виїзду татар до Туреччини, хоча до другої половини XIX ст. вона не мала такого масового характеру, як це вiдзначалося iнодi в iсторико-краєзнавчiй лiтературi. Як правило, кількість татар, які виїхали з Криму, значно перебільшувалася.
В Криму вже у серединi 90-х рокiв XVIII ст. визначилася тенденцiя до пiдвищення як загальної кiлькостi населення пiвострова, так i чисельностi в його складi представникiв татарської етнiчної групи. За даними п'ятої ревiзiї, в 1795 р. тут проживало 157 319 чол. обох статей, 126 тис. з них становили татари. 3 вiдомостi ж про кiлькiсть чоловiчого населення у мiстах i селах, складеної Таврiйським обласним правлiнням у 1804 — 1805 рр., видно, що татар чоловiчої статi налiчувалося в той час у Криму понад 70 тис.
У 50 — 60-тi роки XIX ст. демографiчна ситуацiя в дослiджуваному регiонi iстотно змiнилася. Подiї Кримської вiйни, наслiдком яких стали втрати вiд бойових дiй, збiльшення смертностi вiд хвороб i голоду, вiдхiд частини населення з пiвострова, поклали початок процесу зменшення загальної чисельностi жителiв Криму. Пiсля закiнчення вiйни темпи скорочення кiлькостi мiсцевого населення ще бiльше посилилися. Головну роль у цьому вiдiграла емiграцiя наприкiнцi 50 — на податку 60-х років 141 667 татар обох статей у Туреччину. Особливо багато їх виїхало з Перекопського та Євпаторiйського повiтiв. Внаслiдок емiграцiї опустiли 687 поселень. За даними на 1 сiчня 1863 р. в Криму залишилося тiльки 103 тис. татар (56 563 особи чоловiчої i 46 388 — жiночої статi). В емiграцiйний рух включилися й ногайцi, якi на цей час повернулися з Кавказьких гiр i були поселенi на лiвому березi рiчки Молочнi води.
В цiлому за 134 роки (з.1783 по 1917 р.) приєднання Криму до Росії. його населення зросло в 5,8 раза, i досягло в 1917 р. майже 809 тис. чол. Демографiчною особливiстю пiвострова була велика питома вага мiського населення. Якщо в масштабах усiєї губернiї вона в 1897 р. становила 20%, то безпосередньо в Криму в той самий час — 41,8, в 1910 р. — 43,4, в 1913 р. — 49,2%. Пояснити це явище можна тим, що рiзке скорочення кiлькостi населення у другiй половинi XIX ст. торкнулося головним чином сiльської мiсцевостi. Крiм того, механiчний фактор приросту населення мав для кримських мiст бiльше значення, нiж для повiтiв, якi через земельний голод самi були джерелом внутрiшньої мiграцiї в мiста. Якщо серед сiльського населення Криму уродженцем iнших губернiй i держав був кожний шостий-сьомий, то серед мiського — кожний другий-третiй житель.
Швидке зростання мiського населення наприкiнцi XIX — на початку XX ст. об'єктивно стимулювалося розвитком торгiвлi та мiсцевої промисловостi, що посилився в умовах iмперiалiзму, а також iнтенсивним курортним будiвництвом i пов'язаним з цим розширенням сфери послуг. Найвищi темпи приросту населення спостерiгалися через це саме в приморських мiстах. Приплив у Крим жителiв iнших губернiй i держав робив нацiонально- релiгiйну структуру його населення дуже складною. В 1917 р. на пiвостровi жили представники 34 нацiй i народностей, що належали до 10 рiзрих релiгiй та релiгiйних течiй.
Наприкінці XIX ст. розпочалося національне відродження кримських татар, їхній лідер Ізмаїл Бей Газініралі прагнув модернізувати кримськотатарське суспільство й інтегрувати його з іншими народами Російської імперії. У результаті було утворено кримськотатарську літературну мову, діяло близько 350 шкіл. Однак після поразки революції 1905 проросійська орієнтація І. Бей Газіріналі втратила популярність. Нове покоління кримськотатарських лідерів утворило 1909 партію «Ватан», яка виступила за політичну самостійність кримських татар. Після Революції 1917 в Росії в Криму сформувалися 4 політичні течії: 1) російська з прихильників подальшого перебування Криму в складі Росії; 2) кримськотатарська, яка прагнула спочатку автономії, а згодом і повної незалежності; 3) українська, яка прагнула включити Крим до складу України; 4) більшовицька. 25.3.1917 відбувся 1-й Всекримський мусульманський з'їзд, на якому було обрано мусульманський виконавчий комітет і його голову муфтія Чембіджана Чембеєва, згодом лідера кримськотатарського національного руху. У липні 1917 виникла політична партія Міллі Фірка, яка відстоювала інтереси кримських татар і виступала за утворення незалежної кримськотатарської держави. Ця політична організація відіграла ключову роль у створенні й роботі кримськотатарського парламенту — Курултаю. У Бахчисараї в грудні 1917 — січні 1918 вищий законодавчий орган ухвалив «Кримськотатарські основні закони» та обрав національний уряд — Директорію, у складі 5 осіб на чолі з Чембеєвим (Челебі Чігановим). У листопаді 1917 внаслідок виборів були утворені Кримські губернські збори, в складі яких домінували російські есери (Міллі Фірка одержала 31%). У грудні 1917 більшовики утворили Кримську раду, основною опорою якої були севастопольські моряки, що в січні 1918 встановили свою владу над Кримом. Однак уже наприкінці 1917 влада в Криму перейшла до рук більшовиків, які проголосили у березні 1918 утворення республіки Тавриди.
Після утворення Української народної республіки Крим до її складу, згідно з 1 Універсалом Української Центральної Ради, не було включено. Але у квітні 1918 укр. війська під командуванням полк. П. Болбо-чана витіснили більшовиків з Криму і здобули Сімферополь та Бахчисарай. Проте під тиском німецького командування українські частини змушені були залишити Крим, що призвело до втрати Чорноморського флоту, на кораблях якого вже було піднято державний прапор УНР. Захопивши Крим, німці встановили тут окупаційний режим на чолі з ген. Кошем. Формально цивільне управління півостровом було передано Кримському крайовому уряду, який очолював ген. С. Сулькевич. Кримський уряд вів ворожу політику щодо України, що спричинило митну війну. Параліч економіки півострова, викликаний запровадженням гетьманським урядом блокади, примусив уряд С.Сулькевича піти на переговори з Києвом. У жовтні 1918 було укладено прелімінарну угоду, на підставі якої К. мав входити до складу України, діставши внутрішню автономію — власний парламент, територіальні військові формування та адміністрацію. Падіння влади гетьмана П. Скоропадського поклало край планам об'єднання Криму з Україною. У листопаді 1918 закінчилася німецька окупація Криму, влада тут перейшла до рук уряду, на чолі якого був С. Крит. Його підтримували денікінці та війська країн Антанти, які висадилися на територію півострова. Проте вже в квітні 1919 тут знову встановився більшовицький режим і 6 травня Крим було проголошено Соціалістичною радянською республікою, яка вже у червні того ж року була ліквідована денікінцями. З квітня 1920 Крим став базою врангелівців. У листопаді 1920 Крим втретє окупували більшовики, а 18.10.1921 В. Ульянов підписав декрет про утворення «Автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки як частини РСФРР в межах Кримського півострова». Державними мовами проголошувалися російська та кримськотатарська.
У 1920-х проводилася політика «татаризації» Криму. Під проводом кримськотатарського націонал-комуніста Велі Ібрагімова 1923-1928 виникла мережа культурно.-освітніх установ. Кінець політиці «татаризації» був покладений масовими репресіями серед місцевої політичної та культурної еліти і депортації 35-40 тис. кримських татар. Тисячі татар загинули під час колективізації та голоду. 1938 року татарська мова була переведена насильно на кириличний алфавіт. Всі рештки автономії Криму були ліквідовані.
У роки Другої світової війни Крим з осені 1941 р. до травня 1944 р. був окупований німецько-фашистськими військами. 1941 р. радянська влада депортувала 45-50 тис. німців. Після звільнення півострова від гітлерівців за рішенням Москви 18-20.5.1944 р. понад 188 тис. татар за нібито колаборацію з німецьким режимом були вивезені на спецпоселення до Казахстану та Середньої Азії. За різними оцінками, загинуло від 42,5 до 50% татар, вивезених під час депортації, та у перші роки життя на поселеннях. У червні 1944 з Криму були депортовані 20 тис. місцевих греків, 20 тис. вірмен і 17 тис. болгар. Депортація була одним із засобів «детатаризації» Криму (іншими засобами були знищення культурних та історичних пам'яток, заміна історичних назв місцевостей новими на зразок «Советский», «Первомайск», «Красногвардейск») та заселення його вихідцями з Росії, Білорусі та України. За повоєнний період кількість населення у Криму збільшилася майже в 10 разів.
30 червня 1945 р. Кримську АРСР було ліквідовано, натомість створено звичайну область у складі РРФСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР та Президії Верховної Ради Української РСР про передачу Кримської області до складу України. Цим жестом центральне керівництво переклало на плечі українського народу частку моральної відповідальності за насильне виселення кримських татар та інших народів Криму. Центральним моментом у передачі Криму було визнання за Україною ролі надійного партнера Росії у зміцненні СРСР.
На відміну від інших депортованих народів СРСР, кримські татари до кінця існування радянської влади так і не були повністю реабілітовані. 1956 р. їх було звільнено з-під адміністративного нагляду без права повернення на батьківщину. В 1960-х оформився організований рух кримських татар. Він набирає як легальних (посилання петицій до радянських. органів з вимогою дозволити повернутися до Криму), так і нелегальних (діяльність молодіжних національних груп на чолі з М. Джамільовим). 1966-67 р. кримські татари організували демонстрації у Москві, внаслідок яких голова КГБ Ю. Андропов у липні 1967 змушений був зустрітися з кримськотатарськими лідерами. У вересні 1967 р. з кримських татар було знято звинувачення у співпраці з фашистською Німеччиною. 1967 р. 100 тис. кримських татар спробували повернутися до Криму, але там змогло поселитися лише 900 сімей. Решта внаслідок свідомих перешкод з боку державних і партійних органів змушена була повернутися на місця попереднього проживання. У 1970-80-х р.р. опозиційний рух кримських татар встановив тісні зв'язки з українськими (П. Григоренком та ін.) і росїйськими (А. Сахаровим та ін.) дисидентами.
Згідно з даними перепису 1989 р. у СРСР налічувалося 272 тис. (за неофіційними даними 400-500 тисяч кримських татар. З них лише 28 тисяч проживало у Криму. В 1987-1989 роках відновився рух кримських татар за повернення до Криму. В 1989 р. виникла Організація кримського татарського руху, її політичними вимогами були повернення на батьківщину та відновлення автономії Криму. В листопаді 1989 Верховна Рада СРСР засудила депортацію кримських татар і дозволила їхнє повернення. До вересня 1993 у Крим повернулося 260 тисяч чоловік. Наприкінці червня 1991 у Сімферополі було скликано 2-й (після 1917) курултай, який обрав уряд (меджліс) на чолі з М. Джемільовим. Курултай проголосив Декларацію національно суверенітету, прийняв державний прапор (на ньому зображено символ династії Гіреїв на голубому тлі) і державний гімн, відновив вживання латинського алфавіту. Рух кримських татар категорично виступав проти приєднання Криму до Росії або його поділу між Україною і Росією. У відповідь на розгортання українського національого руху 1989-1990 та масове повернення кримських татар на батьківщину активізувався рух місцевого російськомовного населення Криму, яке налічує близько 1,6 млн. чоловік та тяжіє до Москви. У січні 1991 місцеві партії і державна верхівка організувала референдум, під час якого 93% учасників висловилося за відновлення автономного статусу Криму. 12 лютого 1991 було відновлено Кримську АРСР у складі Української РСР.
Під час державного перевороту 19-21 серпня 1991 місцеві партії і державні органи підтримали змовників. Під час референдуму 1 грудня 1991 54% населення Криму підтримало незалежність України. Утворений у серпні 1991 Республіканський рух на чолі з Ю. Мешковим, виступав за приєднання Криму до Росії. 5 травня 1992 Верховна Рада Криму прийняла акт про незалежність Республіки Крим, однак це рішення було скасоване Верховною Радою України як незаконне. З літа 1992 місцеве російськомовне керівництво користувалося майже повною політичною автономією, чинячи свідомі перешкоди реалізації українських та кримськотатарських національних вимог. Курултай і Верховна Рада Криму діють як два альтернативні законодавчі органи. У жовтні 1992 на поселення кримських татар в Алушті були вчинені збройні напади, які призвели до нової ескалації напруженості у міжнаціональних стосунках. 600 тисяч українського населення, значною мірою зрусифіковане й політично розрізнене (найбільше політичне об'єднання -Український громадянський конгрес Криму), не відіграє значної ролі у розвитку політичної ситуації. У січні 1994 Ю. Мешков внаслідок виборчої кампанії, яка супроводжувалася серією політичних убивств, став президентом Республіки. Радикалізація політичного руху російськомовного населення підважувала компроміс, укладений з кримськими татарами у жовтні 1993. Розкол всередині російськомовної політичної еліти (між прихильниками президента і прихильниками Верховної Ради) та її відверто антагоністична позиція у відношенні до українських органів влади загрожувала політичною нестабільністю як у Криму, так і в усій Україні, та загостренням українсько-російських міждержавних відносин. Враховуючи ці обставини, Верховна Рада України 17 березня 1995 відмінила дію Конституції Республіки Крим і ліквідувала інститут президенства у Криму.
продолжение
--PAGE_BREAK--Якщо робити висновки з даного розділу, то можна зазначити те, що Крим так чи інакше завжди був пов’язаний з Україною. Починаючи від Кіммерії, яка існувала і на території материкової України, закінчуючи вже сьогоденням. Кримські татари, яких постійно виселяли, є національним етносом, який формувався протягом тисячоліть і є невід’ємною частиною населення Криму.
2. Кримськотатарська проблема в незалежній Україні
2.1 Акт приєднання Криму
До складу Української РСР Крим було приєднано 19 лютого 1954 року. Микита Хрущов, який на той час стояв на чолі Радянського Союзу “подарував” півострів Україні, де довгий час сам працював на державних і партійних посадах. Про це писалося багато статей, де пояснювались причини цієї передачі. Приводом до “подарунку” стала 300 річниця Переяславської угоди про возз’єднання України з Росією. У цей рік з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування річниці. На додаток до численних урочистостей, міріадів публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, й було здійснено передання Криму — як «свідчення дружби російського народу».
Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що між Кремлем і Києвом виникло порозуміння, і Росія хотіла зробити Україну своїм партнером в керуванні країною. Але звісно Російська СФРР була головним партнером. Українці ж не вірили в можливість здобути незалежність, так як ще починаючи з XIX ст. влада змушувала своєю політикою повірити людей в те, що українці є малоросами і без могутньої Росії неспроможні самостійно існувати. А для Кремля отримати підтримку українців було дуже важливим. Це пояснюється не тільки тим, що наша держава була другою по величині у всьому Союзі, а й тим, що це була єдина нація, яка могла виступити серйозним противником російській гегемонії.
Тому приєднання Кримської РСР до території України було своєрідним підлещуванням. Для Росії це було вигідно ще з однієї причини. Через наближеність та економічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки, ніж з Росією. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинила економічний хаос в регіоні, й компенсувати втрати довелося київського бюджету. Ще важливішим було те, що за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. І взагалі, якщо подумати, Хрущов не мав права передавати Крим, адже ця територія не є ні українською, ні російською, а історично належить кримським татарам, яких частково було виселено під час другої світової війни за наказом Сталіна.
Починаючи з 1783 році, коли Росія приєднала півострів до своєї Катеринославської губернії, а нині це – Дніпропетровська область сучасної України, території, що знаходилися неподалік від моря, а особливо Південний берег Криму з його цілющим субтропічним кліматом, поступово отримував статус рекреаційної зони для імператорської родини та російської аристократії. Водночас, неродючі землі гірського і степового Криму не дозволяли розвивати тут сільське господарство, а півострів, особливо в курортний сезон, потребував все більше продуктів харчування. Саме з прилеглих українських територій півострів одержував продукти, якими його не могло забезпечити власне виробництво. Тому передання Криму Україні позбавило Радянську Росію багатьох проблем, які вона таким чином переклала на плечі України.
Розірвання економічних зв’язків з Україною стали причиною катастрофічного становища, що склалося в Криму в роки Другої світової війни, а також після звільнення півострова від нацистів. Саме Микита Хрущов першим із радянських керівників усвідомив масштаби економічного занепаду, розорення і бідності, які запанували на півострові після війни. Пустували татарські аули. Висохла земля, уламки військової техніки… таким побачив степовий Крим Хрущов, коли приїхав 1953 року відпочивати до Ялти. За свідченнями очевидців, довго знаходитися у стані бездіяльності Хрущов не міг, тому поїхав оглядати увесь півострів. На шляху йому зустрілися голодні і безпорадні переселенці з російського Поволжя, котрі повинні були замінити на цих землях депортований кримсько-татарський народ, проте не мали жодного уявлення як обробляти кам’янисті кримські схили.
Саме після цієї поїздки по Криму Хрущов остаточно прийняв рішення про передачу Криму Україні, що й було зроблено майже через рік у відповідності до тогочасного радянського законодавства. І саме з цієї дати, як вважають експерти, почалася справжня повоєнна відбудова і економічне піднесення півострова. Через 37 років, у 1991-му, після розпаду СРСР Україна проголосила незалежність. Якраз у цей час почали звучати голоси на підтримку передачі Криму назад до Росії, мотивуючи тим, що більшість населення Криму є російськомовним. Проте цей рух не було підтримано більшістю кримчан і Крим залишився у складі України, отримавши при цьому автономію.
2.2 Соціальні проблеми, які виникли з поверненням татар на Україну: громадянство, місце проживання, фінансове забезпечення
Кримські татари, які почали повертатися в 1989-1990 роках на свою Батьківщину, зіткнулися з великою кількістю проблем. Саме повернення було зумовлене конфліктами між етносами в Узбекистані, які доходили до “різні”. Корінні жителі Криму їдуть на землі своїх предків і тут починають боротися за свої права. Було створено громадсько-політичну організацію кримських татар – ОКНР (29 квітня – 2 травня 1989 року). Згодом (15 червня 1990 року) вийшов перший номер періодичного видання Організації кримськотатарського національного руху. Це видання не тільки надавало людям, які попри все почали масово повертатися на свої землі, отримувати необхідну інформацію, але й слугувало для більш чіткої координації різноманітних сил у національному русі. Крім того однією з її головних цілей було встановлення діалогу між місцевим населенням та кримськими татарами.
Одною з головних проблем є отримання українського громадянства, адже, як зазначено законом, для цього потрібно прожити на Україні не менше п’яти років і добре володіти українською мовою. За станом на 1 січня 2000 р. в Криму було прописано 258500 раніш депортованих осіб, з них 255473 кримських татар, 536 німців, 1865 греків, 306 болгар, 320 вірмен. З них 146793 осіб повернулися на півострів до 13 листопада 1991 р. і відповідно до права «нульового вибору» були включені до складу первісного корпусу громадян України. Решта, хто переїхав до Криму після 13 листопаду 1991 р., мали пройти через процедуру натуралізації або підтвердження належності до громадянства України. І це було великою проблемою. Адже татарам не має де жити, тобто прожити тут потрібний термін для отримання громадянства не могли, а з іншого боку, в Узбекистані вони отримували ще якісь пільги (наприклад, пенсію), в той час як на території України не мали на неї прав. Згодом було укладено українсько-узбецьку домовленість про співробітництво у справі вирішення питань громадянства раніш депортованих осіб та їх нащадків, а це приблизно 62246 чоловік.
Зобов’язання щодо припинення іноземного громадянства та отримання протягом календарного року документа про неналежність до нього дають іноземці. Особи без громадянства подають до паспортно-візової служби декларацію про відсутність іноземного громадянства. Така вимога передбачається ст. 8 Закону України «Про громадянство України». Декларація заповнюється безпосередньо заявником і не потребує засвідчення в якихось інстанціях. Після її надходження у відділ паспортної реєстраційної та міграційної робота ГУ МВС України в Криму ухвалюються рішення про отримання заявником громадянства України. Таким чином було частково вирішено цю проблему, але далеко не повністю.
Другою з основних проблем є нестача території для проживання. Кримські татари почали масово захоплювати землі. Так у серпні місяці 2005 року в м. Алушта на вулиці Ювілейній 20 організована група захопила будівлю і в десяти квартирах поселилася самовільно. Суд ухвалив рішення про виселення нових мешканців, але виконавцям не дали його реалізувати. Громадяни, котрі захопили житла, не дають представникам закону виконати рішення. В Республіканському комітеті земельних ресурсів підрахували – лише в 2006 році на півострові захопили 1300 гектарів землі.
І якось цю проблему потрібно вирішувати. Фінансування розселення татар дуже мале, а враховуючи те, що потік їхній постійно зростає, на це потрібно виділяти як можна більше грошей. Але кримська влада нічого не робить.
Президент України Віктор Ющенко заявив, що для Української держави та уряду Криму проблеми кримських татар є першочерговими. Про це він сказав у своєму зверненні до українського народу з нагоди 61-ї річниці від дня депортації з Криму кримських татар.
«Ми запропонуємо справді ефективні програми соціальної підтримки репатріантів, які б передбачали створення нових робочих місць, справедливу систему землевідводу під житлове будівництво, були спрямовані на забезпечення культурних і освітніх потреб кримських татар», – зазначив Президент України. Він запевнив, що національні спільноти будуть підтримані на законодавчому рівні. Але нажаль щось конкретне й досі не було зроблене.
Починаючи з 2005 року гостро постала проблема навколо Бахчисарайського ринку. 10 липня цього року татари почали вимагати закрити місцевий Бахчисарайський ринок та віддати їм цю територію. Вони вважають: на ній розташована пам’ятка архітектури «ханський мавзолей». Татари блокували роботу базару і не пускали туди працівників – через це спалахнула бійка.
Після бійки пікет кримських татар залишився біля ринку, а торгівці пішли блокувати трасу «Бахчисарай-Сімферополь» – так вони намагаються привернути увагу влади до, як вони вважають, хуліганських дій кримських татар.
Жан Запрута, заступник голови спілки споживачів «Ринок» розповідав: «Крымские татары самовольно заварили ворота и запретили торгующим выходить на рабочие места. Ночью облили прилавки мазутом, спалили стеллажи. Татары посчитали это место, на котором расположен рынок, своим святым местом, и там никому нельзя торговать. Эта земля принадлежит только крымским татарам».
Натомість татари переконують, що винне в конфлікті саме керівництво ринку. Адже земля, на якій торгують, належить культурному заповідникові, і тут розташоване стародавнє поховання кримських татар.
Ахтем Чийгоз, голова Бахчисарайського регіонального Меджлісу: «Решением Бахчисарайского регионального Меджлиса была попытка провести акцию протеста по незаконным действиям рынка на территории памятника Украины. Пятого-шестого дирекцией рынка произвели самовольно земляные работы вокруг Дербе-мавзолея».
Втім, керівництво ринку апелює до рішень двох судів, що визнали претензії кримських татар на землю ринку за незаконні. Тому протистояння триває. Згодом група підприємців ринку «Центральний» — 26 чоловік, більшість з яких кримські татари, вирішила вивезти з ринку свої столи і контейнери. За їх словами, вони не хочуть торгувати на місці поховання ханів і святих.
Проти вивозу устаткування виступила решта підприємців ринку. Вони стверджують, що столи для торгівлі — власність ринку.
26 зі 150-ти підприємців з ринку «Центральний» написали колективну заяву, у якій просять дозволи вивезти свої робочі столи і контейнери з території ринку. Кажуть, не хочуть торгувати на святому для мусульман місці. За їх словами, все устаткування, на яке зараз претендують, 10 років тому вони встановили за свої гроші.
Директор ринку Володимир Медведєв каже, що все майно належить ринку і його пайовикам.
Пред’явити документи на майно жодна зі сторін не змогла. І контейнери, і торгові столи поки залишалися на своїх місцях. Міський голова Бахчисараю Дмитро Кретов пообіцяв вирішити конфлікт якнайшвидше.
Коли ситуація почала погішуватися працівники ринку зібралися під будівлею Верховної Ради Криму з вимогою виконати рішення сесії міської ради, згідно якої Бахчисарайський ринок мав працювати до поки не побудували б новий. Проте парламентарії Автономії, незважаючи на пропозицію кількох депутатів обговорити ситуацію в Бахчисараї, суворо дотримувилися порядку денного позачергової сесії — регламент не передбачає внесення на розгляд додаткових питань. Згодом навколо цієї проблеми почали розсіюватися хмари, але нажаль, як згодом вияснилося, ненадовго. Кримські татари та працівники ринку домовилися. На розширеному засіданні за участі місцевої влади підписано погоджувальний протокол. В документі йдеться, що директор конфліктного ринку з вівторка має поетапно звільнити територію від контейнерів та кіосків. На все у нього є 10 днів.
До 12 вересня бахчисарайський ринок мали ліквідувати повністю. Ситуація в Бахчисараї стабілізувалася. Але коли закінчився термін домовленості підприємців, меджлісівців, керівництва автономії і Бахчисарайського району про те, що Центральний ринок припиняє своє існування і в місті відкривають іншій, торгівці на новому місці обурилися. Вони відмовилися підпорядковуватися колишньому начальству. Ось так і досі проблема передачі Бахчисарайського ринку є відкритою.
Крім того 12 вересня 2006 року, татари влаштували новий мітинг, цього разу на території Свято-Успенського монастиря.
Татари виступали проти зведення православними священиками чергової будівлі на території храму. Поруч із ним колись була духовна школа татар — Медресе, яку зруйнували за радянських часів. На думку татар, ця земля належить їм. Тобто, як ми бачимо, кримські татари всіляко намагаються відвоювати свою історичну спадщину.
Виявляється, що кримські татари розраховують на підтримку Світового банку, але не стільки матеріально, скільки юридично. Кримськотатарський народ сподівається, що міжнародні правозахисники допоможуть відсудити історичну спадщину, відібрану в часи примусового виселення 1944-го року.
На думку народного депутата Мустафи Джамільова, міжнародна допомога кримським татарам не викликала такої гостроти в Криму, якби влада підійшла до болючого питання збалансовано — спрямовано віддала вільні землі татарському народу, а не чиновникам з Києва чи бізнесменам з Москви. А тепер іншого не лишається, як звертатись до міжнародної спільноти.
Мустафа Джамільов, народний депутат України: «Мы никогда никакую помощь не принимали, если она обусловлена какими-то политическими требованиями, уступками. Мы на это никогда не пойдем».
Представники кримських татар у парламенті скаржаться на патову ситуацію в законотворенні. Мовляв, всі спроби провести через Верховну Раду закони, спрямовані на вирішення земельних проблем, досі натикались на нерозуміння колег-законотворців. Тому міжнародна правова підтримка необхідна, аби зрушитись із мертвої точки.
Рефат Чубаров, народний депутат України: «Часто буває, що до розробки закону долучаються інші структури світові, як Рада Європи чи Венеціанська комісія. Оскільки Світовий банк має багато досвіду щодо проблем корінних народів, ми хотіли б залучити його спеціалістів до розробки правових механізмів повернення облаштування та компенсацією».
Втім, історики далеко не єдиної думки щодо доцільності повернення татарам історичних пам`яток. Кримський історик Володимир Поляков пропонує чітко розділяти їх на культові споруди та інші пам`ятки. Мечеті треба відновлювати і передавати, а ось інші пам`ятки — питання спірне.
Володимир Поляков, історик: «Государство – более надежный защитник памятников культуры. Мы имеем прецедент – Чуфут-Кале. Да, это памятник караимского и крымско-татарского народа, но передавать его в собственность одной или двух общин – это совершенно неразумно».Експерти кажуть: проблеми землі для кримськотатарського народу не існувало би, якби татари, повертаючись до Криму, селилися компактно. Відтак могли б висувати своїх депутатів до місцевих рад і законно вирішувати земельні проблеми на рівні органів місцевого самоврядування.
Однак на практиці кримські татари на сьогодні ні в одному населеному пункті в Криму не становлять більше половини голосів виборців. Цьому причиною – квота на розселення ще від ЦК Компартії взірця 1989 року.
Наталія Беліцер, експерт Інституту демократії ім. Пилипа Орлика: «Це була свідома політика з огляду на майбутні виборчі процеси, щоб ніколи кримські татари не могли створити більшість при обранні в представницькі органи влади».
продолжение
--PAGE_BREAK--