ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ1. ОСОБЛИВОСТІІСТОРИЧНОГОРОЗВИТКУ КОСОВОВ XIV СТ.
1.1 Косовопід владоюОсманськоїімперії (ХIVст. – 1878 р.)
1.2 Соціально– економічнийі політичнийрозвиток Косовоу кінці ХІХст., та під часпершої Югославії
РОЗДІЛ2. РОЗВИТОК АЛБАНО– СЕРБСЬКИХПРОТИРІЧ, ТАВАРІАНТИ ЇХПОДОЛАННЯ ВДРУГІЙ ПОЛОВИНІХХ СТОЛІТТЯ
2.1 Загостренняалбано – сербськихпотиріч в другійполовині ХХстоліття
2.2 Шляхивирішенняпроблеми вКосово
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Регіональніконфлікти усвіті не припиняютьсяпротягом всієїісторії людства.Соціальна, національнаі конфесійнанеоднорідністьсуспільстванерідко приводятьдо конфліктів.Конфлікти єневід'ємноючастиною громадськогожиття. Протиріччяпронизуютьусі сфери життя: соціально-економічну, політичну, духовну. Одночаснезагостреннявсіх цих протирічстворює кризу.
Всилу свогогеографічногорозташуванняБалкани відіграютьключову рольу транспортніймережі, яказ’єднує західнута південно- східну частиниєвропейськогоконтиненту, а також Європуз країнамиСередньогоСходу та Азії.Крім того саметут пролягаєєдиний воднийшлях за векторомЗахід – Схід.
Існуєкілька причин, що спонукуютьлюдей різнихнаціональностейпідніматипитання автономіїі сепаратизму: расові, національніі релігійнірозходженняз глибокимиісторичнимикоренями, наякі накладаютьсяекономічніпричини і соціальнанерівність.
Невсі проблемицього рядувдається розв’язатимирним шляхом.Яскравий прикладтому албано- сербськіпротиріччя, він не тількипривернув увагуусього світу, але і втягнуву нього світовеспівтовариство, загострившибагато протиріч.Косовськийконфлікт – цескладова частинасерії балканськихконфліктів, пов'язаних зрозпадом Югославіїна самостійнідержави.
Сучасніподії на Балканахпідігріваютьв останній часінтерес доісторії балканськихнародів. А особливодо історіївиникненняалбано – сербськихпротиріч. Увідносононевеликому, з географічноїточки зоруКосово зустрілисядекілька світовихрелігій табагато різнобічнихкультурнихтрадицій.
Актуальністьданої темиполягає в тому, що албано –сербські протиріччядо цього часузалишаютьсяне вирішеними, у прийнятнійдля всіх учасниківконфліктуформі. Проголошенняпарламентомкраю Косово,17 лютого 2008 р.незалежностіКосова, неоднозначнооцінюється,і самими учасникамиконфлікту, іміжнародноюспільнотою.З 15 червня 2008 р.набрала чинностінова конституціяКосова, якубуло одноголосноприйнято парламентомКосово 9 квітня2008 року. А в січні2008 р. Косово оголосилопро створеннявласних збройнихсил.
Незалежністькраю визналиСША, Японія ібільшість країнЄвросоюзу.Росія, Китай,Іспанія відмовилисявизнати самопроголошенудержаву. Зокрема, Росія пообіцялане допуститичленства Косовав ООН. Українадосі не визначиласяз реакцією напроголошеннянезалежностіКосова. Міністрзакордоннихсправ СербіїВук Єремічзаявив на засіданніРади БезпекиООН, що Белградніколи не визнаєнезалежністьКосова.
Актуальнимє і інтернаціональнийхарактер проблеми.Саме тут з найбільшоюгостротоюперетнулисяінтереси Заходуі Сходу, християнствата ісламу, Європита Азії. Самеінтернаціональнийхарактер протиріч, споріднює їхз багатьмаключовимипротистояннями, що виникаютьв світі. Балканизавжди булиі є важливимцентромзагальноєвропейськоїспільноти іразом з тимнайбільш гарячоюточкою. Саметому до вирішенняалбано – сербськихпротиріч долучиласьбільшість країнсвіту і в томучислі Україна, яка направиласвоїх миротворцівв регіон суперечок.
Метакваліфікаційноїроботи полягаєв дослідженніісторії виникнення, розвитку албано– сербськихпротиріч, ташляхів її вирішення.Виходячи з цієїосновної мети, автор визначивтакі завдання:
Провести аналіз джерельної та літературної бази даної проблеми.
Прослідкувати історію виникнення конфлікту.
Вияснити причини, що впливали на виникнення та розвиток протиріч.
Розглянути позиції які відстоюють сторони – учасниці конфлікту.
Визначити аргументи які висувають та відстоюють албанці та серби.
Означити позиції міжнародних організацій щодо конфлікту.
З’ясувати можливі шляхи вирішення конфлікту.
Зробити загальні висновки.
Хронологічнірамки.Враховуючиспецифічністьтеми, початковимперіодом дослідженнядоцільно вважатиХІІ ст., колиз’явиласяісторична назвасучасногоКосова – Косовоі Метохія. ДеньпроголошеннянезалежностіКосова — 17 лютого2008 р. автор кваліфікаційноїроботи визначив, як кінцеву межувласного дослідження.
Історіографіяпроблеми.Сербо – албанськівідносини єоднією з «гарячих»тем нової балканськоїісторії. В останніроки було багатонаписано про«албанськепитання» встарій Сербії, тобто про албано– сербськівідносини вКосово і Метохії, в південнихобластях Сербії.
Багатоуваги приділялививченню даноїпроблеми, російські, аостаннім часоміукраїнськідослідники.Автором кваліфікаційноїроботи булашироко використанаробота О.Я.Маначинського«Косово і Метохія.Історичніперехрестя.Історичніособливості, причина тагенеза косовськогоконфлікту»[35].В праці висвітлюютьсяпричин накопичення«конфліктногопотенціалу»в Косово, що вкінцевомупідсумку призвелодо збройногоконфлікту, вплив зовнішніхчинників, застосуваннязбройних силНАТО для врегулюванняконфлікту, військово –політичнінаслідки війни, також буловикористаноще декількапраць цьогоавтора, а саме:« Косово – осередокнапруженостіСоюзній РеспубліціЮгославія »[36], «Югославия: приговор вынесен»[34].
Особливоавтор критикуєпозицію західнихдержав щодовирішенняконфлікту «… через Балканиі Чорне морепоширити свійвплив на Близькийі Середній Східта на Закавказзя»[35,36].Крім того вмонографіїприділяєтьсяувага причиніконфлікту міжалбанцями тасербами, таназиваютьсяособи, що маливідношеннядо конфлікту.Також авторнаголошує наупередженеставленнялідерів іноземнихдержав до сербів, та пояснює чомувони більшсхильні підтримуватиалбанців..
Крімтого в кваліфікаційнійроботі використовувалосьпраця М.І. Рижковата В.М. Тетьокіна«ЮгославскаяГолгофа»[43].Автори однобоковисвітлюютьстановище врегіоні виправдовуючидії сербів. Укнизі відчуваєтьсяностальгіяза втраченимисферами впливуРосії на теренахколишньоїЮгославії.Робота міститьв собі багатодокументальногоматеріалу, особливо того, що стосуєтьсярішень урядуі керівництваРосійськоїФедерації щодоподій в колишнійЮгославії, наводитьсябагато фотографічногоматеріалу.Автори даноїмонографіїакцентуютьувагу на тому, що до основнихпричин втручанняіноземнихдержав в конфлікт.Автор цієїмонографіїнаголошує назначимій роліРосії в домовленостяхпро припиненнявогню. В монографіїдосить чіткорозкриті інтересиРосії на Балканах.
Доситьцікавими єтакож роботиТ. Замятіної, яка постійнозаймаєтьсябалканськоїпроблеми, аособливо проблемиалбано – сербськихпротиріч вКосово. Цейавтор постійнодрукуєтьсяв журналі « Эхопланеты ». Зокремав кваліфікаційнійроботі використовувалисьтакі її праці:«Ненавистьв Косово густакак масло:(межнациональныйкризи в Косово)»[17],«Бархатнаяреволюция»югославськийваріант»[19],«Югославия.Огненное десятилетие»[18].
КрімО. Маначинськогосеред українськихавторів, щозаймалися цієюпроблематикою, необхіднозгадати праці: М. Александрова«Порохова діжкаЄвропи: Югославськийапект»[7],І. Денисенко«Сучасне балканськежиття»[15], В. Самохов «Новагаряча точка.Албанськийсепаратизмна Балканах: Формуванняі сучаснийстан»[44].
Вартовідзначити, що при виборісвоїх пріоритетівукраїнськіавтори в переважнійбільшостісхиляютьсядо позиції, якав цілому відповідаєофіційнійпозиції України.Українане визналанезалежністьКосово. ПрезидентВіктор Ющенкозаявив, що Українавиходитимез того, що длярішення провизнання абоневизнаннянезалежностіКосова длябільшості країнще потрібнийчас. Водночасу Косові перебувають98 українськихмиротворціву рамках спільногоукраїно — польськогомиротворчогобатальйонуУкрполбатбагатонаціональноїтактичної групиEast сил KFOR — сили підкерівництвомНАТО, відповідальніза забезпеченнястабільностів Косові. Російськіж автори більшепідтримуютьсербську сторонута піддаютьнищівній критиціпозицію СШАта НАТО в Югославії[56].
Длябільш ґрунтовноговивчення даноїтеми авторкваліфікаційноїроботи документиале нажаль всівони маютьвідношення, що до сьогоденногостановищаалбано – сербськихпротиріч. Цеперш за все«Нотатки з 5-оїконференціїМіжнародноїасоціації звивчення релігіїу Центральнійта СхіднійЄвропі (Львів,11-14 грудня 2003 р.)»[1], в котрій засуджуєтьсязбройний конфліктв Косово. Такожбуло використано«Резолюціюсоюзу сербівКосово і Метохії»[6], де наголошуєтьсяна постійнупрактику гнобленнясербів, таприводятьсяфакти що надумку союзудоводять правасаме сербівна спірну територію[3].Також буловикористано«ОбращениеСвященногоАрхиерейскогоСобора СербскойПравославнойЦеркви о Косовои Метохии», уякому визначенопозицію сербів, що Косово є«…неотьемлимойчастью территорииСербии»[4,1].Також використановисновокспостерігачівГаазького судущодо подій вКосово. «Сувернитетпредстанетпере судом»; використаноі нотатки з ХІМіжнародногоРуського НародногоСобору, а самевиступ ІєроманхаПетра Драгойловича[3], Резолюция1244 (1999), принятаяСоветом Безопасностина его 4011-м заседании[7]
Структурароботи:структурнодане дослідженняскладаєтьсяз двох розділів, та підрозділів, висновків тасписку використанихджерел та літератури– 57.Загальний обсягтексту – 63.
РОЗДІЛ1. ОСОБЛИВОСТІІСТОРИЧНОГОРОЗВИТКУ КОСОВОВ XIV СТ.
Длябільш точногоі повнішогорозуміннясучасних подійв ПівденноСхідній Європінеобхідно, хочприблизно знатигенезис тихпроцесів, якіпризвели доконфлікту.Албанська тасербськаісторіографіядоводять, щосаме албанці, або серби маютьнайбільшеісторичнихправ на Косовота Метохію.Вони жили тут, раніше інших, раніше за іншихосвоїли цютериторію вгосподарськомута культурномуплані, спорудилитут історичніпам’ятки [18,14].
Післярозпаду Римськоїімперії всятериторіясучасногоКосова ввійшлав склад Візантійськоїімперії. Докінця VI століттяКосово, як ібільша частинаБалканськогопівострова, було колонізованеслов’янами, які частковоасимілювали, а часткововитіснили, місцеве романізованенаселення наузбережжя(іллірійці), або в гори (валахиабо албанці).
ХочВізантія ізалишаласяномінальнимсюзереномтериторій, наяких розселилисяслов’яни, владаналежала місцевимвождям слов’янськихплемен, (жупанам), котрі на територіїсучасної Сербії, та сучасногоКосово утворилинапівдержавніутворення –жупанії. Хочажупанії поступовооб’єднувалисяв невеликікнязівства, процес утвореннядержавностібув доситьповільний, через віддаленістьтериторій, якібули населенірізними сербськимиплеменами, віддаленістьвід міст тацентрів торгівлі, відсутністьвзаємних економічнихзв’язків. Врезультатіна сербськійтериторіївиділилосьдекілька центрівутвореннядержавності, один з яких, знаходивсяна північ відсучасногоКосово – в Рашке[24,19].
Паралельноз утвореннямдержав проходивпроцес християнізаціїсербськогонаселення.Почавшись вперіод правлінняІраклія, хрещеннянаселення Рашкета Косово вцілому булозавершенеприблизно IXстолітті [28,6].
Убалканськихнародів відчуттярелігійноїприналежностіта релігійноїсолідарності,і досі має великезначення. Цейфактор пояснюєтьсяумовами багатовіковогочужоземногопанування.Християнськаправославнацерква відігравалаі зараз відіграєпомітну рольв консолідаціїсербськогонароду. Вонадовгий часзалишаласяєдиною організацією, яка зберегластруктуру івплив, об'єдналана ґрунті релігійнихпринципів різніверстви і прошаркинаселення.Церква сталатією силою, вякій народвбачав захисникасвоїх прав, берегиню культурноїспадщини. Вікамисербська православнацерква виконувалане лише релігійні, а й громадські, а іноді і державніфункції [28,8].
Сербипочали заселятиБалкани наприкінціVI — початку VII століття.В XII сторіччіяк позначеннярегіону, населеногосербами, з’явиласяісторична назвасучасногоКосово — Косовоі Метохія. УVIII-XII ст. територіяКосова і Метохіїстановилацентральнучастину Сербськоїдержави. Косово- означає крайчорних птахів, а метохіяминазивалисяволодінняправославнихмонастиріву цьому регіоні.Відомий як«збирач сербськихземель» легендарнийкнязь СтефанНеманя в XII ст., об'єднав князівствоРашка (СтараСербія), Косовоі Метохію, рядінших територійнаселенихсербами, в однудержаву. Формуванняєдиної держависприяло розвиткусербськоїсередньовічноїкультури, таукріпленнюправослав'яяк провідноїрелігії.
Історичні, географічні, культурні, духовні, топонімічніта інші фактиє переконливимдоказом, щообласть Косовоі Метохія булаколискою сербськоїкультури ідержави з тихпір, як сербиприйшли наБалкани. Те, щоСербськасередньовічнадержава маладуже високийрівень розвитку, підтверджуєтьсятакож фактом, що в той часколи населенняЛондона складало2000 жителів, НовоБрдо мав 40 000 мешканців, багато хто зяких були шахтарямита ремісниками.Багато іноземців, включаючисаксів, жилив Ново Брдо[35,8].
ОбластьКосово і Метохіястала центромСербськоїсередньовічноїдержави в IX-XIV ст., коли виникличисленні церквиі монастирі, а також єпархії(Приштинська- 1019 р.) і резиденціїєпископів.Метохійськемісто Печ, булоцентром Патріархіїз 1346 по 1459 і з 1557 по1766 роки. Найбільшважливі культурніта історичніцінності — монастиріГраканіца (1321р.), БогородицяЛевицька, ПатріаршийПеч і ВисокіДекані, як ізатишки середньовічнихміст Ново Брдо, Звецан чи ДушановГрад. СкарбимонастирівДекані, Граканіцаі ПатріаршийПеч містятьбільш ніж 300дорогоціннихрукописів ідрукованихкниг, а теж чималоінших пам’ятоккультури XII — XVIIIсторіч.
Вдругій половиніIX ст. розпочаласяінтенсивнаекспансіяболгар, на сербськіземлі. Косовостало ареноюборотьби міжПершим БолгарськимЦарством, Візантієюі більш слабкимсербськимкнязівствомРашка. На початкуX ст. Косово стаєчастиною Болгарськоїдержави Симеона.Спроба відновитисамостійністьРашки при Часлав'єзавершиласьневдало: докінця X ст., Косовознову повернулосяпід владу болгар, визнавши своїмсюзереном царяСамуїла.
Тавсе ж в 1018 р. болгарськадержава булазавойованавізантійськимімператоромВасилем II, а Косовота Рашка, фактичновперше післяIV ст., опиниласьпід контролемВізантії. Цепризвело, допереміщенняцентру формуваннясербськоїдержавностів приморськіобласті – вДуклю, де в серединіXI ст., утворилосьсильне слов’янськекнязівство, котре при КонстянтиніБодині підкорилоРашку і північнеКосово [39,15].
Напочатку XII ст., після смертіКонстянтинаБодіна, Дуклянськадержава розпалась.Косово зновустало ареноюпротистоянняміж відновленимкнязівствомРашка та Візантією.Переломниммоментом цієїборотьби сталовступ на престолРашки князяСтефана Немані, засновникадинастії Неманічей[35,17].
Наприкінці1160-х рр. він підкоривпівнічну частинуКосова, а докінця 1180-х рр. івсе Косово, Метохію ВардарськуМакедонію. Хочав 1190 р. СтефанНеманя потерпівпоразку відвізантійцівв Моравськійбитві, більшачастина Косоваі Метохії, буливизнані володіннямиСербськоїдержави, якаотрималанезалежність.ОстаточневходженнятериторіїсучасногоКосова в складСербії, сталосяв 1208 році, післявзяття Прізренаі Ліпляна. В1217 р. князь СтефанПервовінчаннийбув коронованийкоролем Сербії.
Вцей періодбільшістьнаселенняКосова булислов’янами, головним чиномсербами, проце свідчатьмонастирськіграмоти, якізбереглисяз того часу, вкотрих згадуютьсявиключно слов’янськіімена. Крімсербів, очевидно, в Косово проживаланевелика кількістьалбанців, валахів, греків, болгар, німців [35,11].
8вересня 1331 р.Стефан Душанакоронувавсяяк король Сербії.Внутрішнєстановищекоролівствабуло нетривким: у Зеті ставсязаколот знатіна чолі якого, стояв воєводаБогоя. Отримавшив свої рукивладу, Стефанприступив дозміцнення свогостатусу. ОкрімпідтримкиСербськоїправославноїцеркви (і особистоархієпископів— спочаткуДанила II, а пізнішеза його наступникаІоанникія), Душан отримаввідчутну допомогувід приморськихміст (зокрема, від Котора).Завдяки цьому, вже до 1332 р. заколотзетської знатібув придушений, а над самоюЗетою — вогнищемнеодноразовихзаколотів —був посиленийкоролівськийконтроль [25,360].
Перехідпід владу СтефанаДушана величезнихтериторій, дужерізних по своємурозвитку, населенихрізними народами, поставив передновоспеченимцарем серйознупроблему об'єднанняземель. Вихідбув знайденийв розділеннікраїни на дві, рівноправні, частини. Прицьому північна, населена переважносербами, частина, продовжувалауправлятисятрадиційнимиметодами сербськихкоролів, «засербськимизвичаями». Начолі неї вставсин Душана, Урош, що отримавкоролівськийтитул. Сам жеСтефан управляв«Романієй»— новозавойованимиземлями, в основномуз грецькимнаселенням.
Подібнерозділеннязнайшло своєвіддзеркаленняі в титулі монарха: так, на монетипоміщався напис«rex Rasie, imperator Romanie» — корольСербії («Рашки»)і імператорВізантії (Романії).В той же час, царський двірзалишавсяєдиним длявсієї новоствореноїімперії. Влаштованийвін був повізантійськомузразку: елітаотримала характернідля Візантіїтитули; вищідержавні посадистали іменуватисяна грецькийлад. За візантійськимиканонами оформлялисятакож документицарської канцелярії, проте, як правило, на сербськіймові. Приблизноз 1347 р. у внутрішнійполітиці СтефанаДушана починаєвиявлятисяінша тенденція— уніфікаціядержавногоуправління.У всіх областях, навіть у тих, що вже давноне входили доскладу Візантії, починаютьвводитисявладні структурипо візантійськомузразку: намісникімператора(«кефалія» —«голова») здійснювавсуд і управлінняна підвідомчіййому територіїз центром вмісті, що служилойому резиденцією[38,10].
Іхоча в даномувипадку неможна сказати, що Душан бувповністю оригінальнийв своїх діях(система «кефалій»в обмеженихмасштабахіснувала щепри дідовіДушана, Мілутіне), введення цихструктур навсій територіїдержави булоявною новиною.При цьому місцевазнать завойованихвізантійськихтериторійшироко притягуваласядо управліннякраїною, їїземлі і права, зберігалисяв недоторканості, а самі представникизнаті обіймаливищі посади.
Украйважливим крокомв розвиткудержавноїсистеми Душана, стало кодифікуваннязаконодавства.Ще раніше сербськоюмовою булоперекладеноцілий рядвізантійськихзаконів — зокрема, Номоканон(«Святосавськакормча» — збіркацерковнихправових норм), Прохирон («Законміський» —збірка цивільних, кримінальних,і частковоцерковних ісудових норм).
21травня 1349 р. наСоборі в Скоп’є, було оприлюдненоабсолютно новезведення законів— «ЗаконникСтефана Душана»(у 1354 р. його текстбув доповнений).Основна увагаприділяласясправам церкви, кримінальномуправу і підтримцігромадськогопорядку; майновісправи (регульованізвичаєвимправом) піддалисярегламентаціїзначно менше[28,9].
Цікаво, що кодексзобов’язувавдотримуватися«закону» і«правди», утому числі іімператора.Нова збірказаконів містила, наприклад, таківисхідні длясербськогозвичаєвогоправа норми, як становийсуд присяжнихабо колективнавідповідальністьжупанів абосіли. Одночасноз цим в кодексібула зафіксовананеобхідністьписьмовоговироку суду, а сам судовийпроцес бувуніфікований— що поряд зновою системоюпокарань, булоявним запозиченнямз Візантії.Створення«Законника», було лише частиноюнабагато ширшогопроцесу уніфікаціїзаконодавства.
Новийкодекс увійшовскладовоючастиною встворений занаказом СтефанаДушана збірникзаконів, доякого увійшлитакож перекладеніна сербський«Закон Юстиніана»(компіляціянорм візантійськогоправа), і скороченаверсія СинтагмиМатвія Властаря(збірка канонічнихцерковнихправил) [35,40].
Важливоючастиною політикиСтефана Душанастало йогореформуваннясербськоїправославноїцеркви. На Соборі1346 р., разом з вінчаннямСтефана нацарювання, замість колишньоїавтокефальноїархієпископіїв Сербії булазаснованапатріархія, першим патріархомстав ІоанникійII. Переведеннявізантійськогозаконодавства, а також підтримкавластей значноукріпили позиціїновоствореноїпатріархії.Особливо вартовиділити заступництвоДушана монастирямАфона [28,11].
У1347—1348 рр. імператорз сім'єю навітьпровів декількамісяців наСвятій горі, відвідуючиі обдаровуючирізні монастирі.При цьому різковиросло значеннясербськогомонастиряХиландар, а наважливі посадив інших монастиряхбули призначенісербські ченці[28,9].
ЩедрообдаровувавСтефан церквиі монастиріі в інших частинахсвоєї держави.У їх володіннізнаходилисязначні землі, самі монастирікористувалисяімунітетом.Помітним булоі будівництвонових церковнихбудівель: так, за прикладомсвоїх предків, ще будучи королем, Стефан віддавнаказ про початокбудівництвамонастиряСвятих Архангелів(поблизу Прізрена).У 1347 р. монастирбув освячений.
Заступництвоправославнійцеркві добрепомітно в юридичнихактах Душана: так, окрімпам'ятниківчисто церковногозаконодавства, велику увагуцеркві приділяєі «Законник».Перші 38 йогостатей, власне, регулюють цюсферу. Найбільшважливиминормами прицьому є: обов'язковістьцерковногошлюбу, заборонана перехід вкатолицтво(що було вельмиактуальне дляімперії, щоскладаласяз безлічі частин), регулюваннястосунків міжгосподаремсіла і священиком.
Незабаромпісля утвердженняна троні, Душанприступив доврегулюваннястосунків зсусідами. 19 квітня1332 р. він одружуєтьсяна сестрі новогоболгарськогоцаря ІванаОлександра, Олені. На кордоніз Боснією ситуаціятакож придбаластабільність, хоча Хум і долинаНеретви залишилисяв руках боснійськогобана, між сторонамибуло укладеноперемир'я.Забезпечивши, таким чином, відносний мирна західномуі східномукордонах Сербії, король забезпечивсобі можливістьзайнятисяпівденнимнапрямом, дерозташовувалисявеликі і багатіземлі, що належалиВізантійськійімперії.
У1333 р. Стефан Душаноголосив війнуімператоровіАндрониковіIII. Сербськівійська, вийшовшидо річки Струме, оволоділиСтруміцей. Вкінці того жроку Душануклав союз звізантійськимвельможеюСиргианом, щовтік від Андроника, Палеологом,і при його підтримцізахопившиМакедонію, приступив дооблоги Фессалоник.Проте смертьСиргиана відруки підісланоговбивці зруйнувалавсі подальшіплани [38,11].
26серпня 1334 р. СтефанДушан і АндроникIII уклали мир.Згідно з йогоумовами, сербиочищали Македонію, проте утримувализа собою Струміцу, а також Прілепі Охрід, крімтого, візантійцівиділяли сербськомукоролеві допоміжнийзагін для веденнявійни протиУгорщини. Хорошістосунки зВізантієюзбереглисядо самої смертіАндроника III.
15червня 1341р.візантійськийімператорАндроник III помер.Спадкоємцембув оголошениййого неповнолітнійсин, Іоан V, афактичнимиправителямикраїни сталимати новогоімператора, Ганна Савойська,і сподвижникАндроника III, полководецьІоан Кантакузін.У короткийтермін відношенняміж регентамизагострилися,і в жовтні 1341 р.Іоан Кантакузін, за підтримкипровінційноїзнаті оголосивсебе імператором[34,255].
Тимчасом силиСтефана Душанапочали просуванняна візантійськіземлі. З червняпо жовтеньсербські війська, ведучи бойовідії, досяглиоколиць Афона.Втім, не всебуло просто: ще в 1340 р. на сторонувізантійцівразом зі своїмиволодіннямиперейшла багатасербська вельможаХреля, фактично, він виявивсяглавою незалежногокнязівства, що займалопівденно — східнучастину Македонії(з центром вмісті Струміце).У цих складнихобставинахІоан Кантакузін, що частковорозгубив підтримкуприбічників, звернувся доСтефана Душана.
Всередині 1342 р.сторони уклаливійськовийсоюз і продовжилибойові дії.Сербські військадосягли значнихуспіхів в Албаніїі Македонії, а Іоан Кантакузінзумів встановитисвою владу уФессалії, аристократіяякої визналайого імператором.Проте, вже до1343 р. союз Душанаі Іоана Кантакузінарозпався, Стефанпочав переговориз константинопольськимдвором. У вересні1343 р. п'ятирічнийсин Стефана, Урош, одруживсяз сестрою імператораІоана. Такимчином, зближенняз Константинополемдозволилолегітимізуватизахопленнятериторіїсербами, а поліпшеннястосунків зімператорськимдвором давалопідстави дотого, що б кардинальнопереглянутистатус Сербськоїдержави [35,55].
Проте, вже до 1343 р. союзДушана і ІоанаКантакузіназнову розпався.У 1344 р. військаСтефана Душанавступили увідкрите протиборствоз покликанимиІоаном Кантакузіномна допомогусилами Умур- бея, правителяСмирні. У другійполовині травняодин з сербськихзагонів (якимкомандуваввоєвода Прелюб)потерпів поразкув битві приСтефаніане(на схід відСерр). Ця невдача, проте, не зупинилапросуваннясербів в Македонії: до осені 1345 р. вруках СтефанаДушана виявилися, Серри і півострівХалкидіки зАфоном. Успішнізавоюваннядали СтефануДушану основудля підвищеннясвого зовнішньополітичногостатусу, щовідбилося назміні йоготитулу [23,27].
16квітня 1346 р. (наПаску) СтефанДушан був коронованийяк «цар Сербіві Греків». Коронаціюпровів сербськийпатріарх ІоанникійII, на церемоніїбув присутнійі болгарськийпатріарх Сімеон.Втім, вартовідзначити, що новий титулне був визнанийбільшістюсусідів Сербії(Візантією утому числі), царем Душанаіменували лишепредставникиВенеції і Дубровника.Сам Душан, проте, визнавав завізантійськимімператоромверховенство, так, в тому ж1346 р. на переговорахз представникамимонастирівАфона, він давзгоду на те, щойого ім'я поминатиметьсяв молитвах лишепісля іменіімператораВізантії [8,10].
Напочатку 1347 р.відношенняз Візантією, які здавалося, що налагодилися, знов кардинальнозмінилися. ІоанКантакузінувійшов доКонстантинополя, ставши фактичнимправителемІмперії, новавізантійськавлада продовжилакурс на конфронтацію.У цих умовахвійська СтефанаДушана розвернулинаступ на південь,і до кінця 1348 р.зайняли ціземлі, залишивши, таким чином, під контролемКонстантинополялише Фракію.
Протезавоюванняземель, що щезалишалисяпід владоюВізантії, булонеможливеодними лишесухопутнимисилами, а флотомСербія не володіла.У 1350 р. СтефанзапропонувавВенеції антивізантійськийсоюз — з метоюопануванняКонстантинополя— проте, потерпівневдачу: республікане була зацікавленав подальшомупосиленніСербськогоцарства, і переговоризакінчилисяввічливоювідмовою венеціанців.До цього ж часувідноситьсязагостренняобстановкина північнихкордонах: післязакінченнятерміну перемир'ябоснійськийбан відмовивсяповертатиспірні території, почав будівництвофортеці в гирлір. Неретви ізробив декількапоходів наобласті щоналежали Сербії[46,35].
Ужовтні 1350 р. СтефанДушан виступивв похід протиБоснії. Бойовідії проти банаСтефана Котроманічабули доситьвдалі: сербськісили зумілиузяти ряд фортець,і продовжилипросуванняуздовж узбережжяАдріатики. Всередині жовтняприбуття військДушана очікувалосявже в містахШибенике іТрогире. Протеситуація змінилась, скориставшисьвідсутністюСтефана, активізувалисявізантійці.Встановившизв'язок зі своїмиприбічникамина недавновтраченихземлях і призвавшина допомогутурок, ІоанКантакузінрозвернувнастання наФессалію. Взв'язку з цимДушан був вимушенийпокинути Хорватіюі Боснію, і направитисвої сили напівдень. Результатомтаких дій сталавтрата всього, що було відбитеу боснійців, закріпитисяна цих територіяхсербам не вдалося.Втім, Македоніювдалося втримативід візантійців.
Черездеякий час вКонстантинополізнов розгоріласягромадянськавійна між ІоаномVI Кантакузіномта імператоромІоаном V Палеологом.Стефан Душанпідтримавмолодого імператора, на стороніКантакузінавиступилитурки. У 1352 р. сербськийзагін був розбитийосманами вбитві при Дімотіке.Невдачі змусилиДушана шукатисоюзників, у1354 р. він навітьзапропонувавПапі Римськомуорганізуватихрестовийпохід, протез цієї затіїнічого не вийшло[35,39].
Туркитим часом закріпилисяв місті Галліполі, що стало першимопорним пунктомосманів в Європі.У тому ж 1354 рокузнов ускладниласяобстановкана північнихкордонах царстваДушана. Цьогоразу бойовідії почав корольУгорщини ЛюдовикI. Проте епідеміяв угорськійармії (від якоїпомер, середінших, і браткороля) зупинилавійну; угорціповернулисядодому. Незабаромв Константинополібув повалений(і через деякийчас постриженийв ченці) ІоанКантакузін.ОдноосібнимімператоромВізантії ставІоан Палеолог, союзник Душана,і аж до самоїсмерті Стефанастосунки зКонстантинополемзалишалисярівними.
Такимчином, можнапрослідкувати, що конфліктміж албанськимта сербськимнаселенням, має глибокекоріння, тадовгу історію.Отже в новийперіод своєїісторії, тобтов період пануванняв Косово Порти, землі ввійшлиослабленимита роздрібненими.Вони не малиєдиної сильноївлади. Майжевсе населенняКосово і Метохіїбуло християнізовано.Християнськаправославнацерква відігравалаі зараз відіграєособливо помітнуроль в консолідаціїсербськогонароду.
Такожскладною булаі міжнароднаситуація. ТериторіяКосово постійнобула ареноюпротистоянняміж князівствомРашка та Візантією.І лише в останнійперіод передзавоюваннямиПорти, СтефануДушану, вдалосядещо нормалізуватистосунки зКонстантинополем,і навіть зробитиїх рівними. Алеоб’єднатинацію, та землів одне державнеутворення йомутак і не вдалося.Саме СтефануДушану вдалосяздійснити рядреформ в політичнійта економічнійсфері, реформуватиправославнуцеркву, такодифікуватизакон.
--PAGE_BREAK--
1.1Косово підвладою Османськоїімперії
Політикаопори СтефанаДушана на заможнуземельнуаристократію, під контрольякої були переданіжупи та намісництва, призвела післяйого смертідо швидкоїзагибелі Сербськоїдержави. В Косовоприйшов довлади ВоіславВойнович, якийпроводив власнуполітику (1363 р.), не рахуючисьз номінальнимцарем СербіїСтефаном УрошемV. Він став однимз найвпливовішихвельмож в Сербії.Поступово, вінстворив собівеличезніволодіння. Вкінці 1360-х рр.Косово булоподілене міжволодіннямиНіколи Алтомановича, князя Лазаряі короля Вукашина.Постійні війни, котрі вели міжсобою місцевіправителі, ослабили Сербію[35,48].
Зсередини XIV ст.посилиласязагроза турецькогозавоюваннябалканськихкраїн. У 1352 р. османизавдали поразкизагонам греків, сербів і болгар, що боролисяна сторонівізантійськогоімператора.Після того, яку 1371 р. турки розбиливійсько македонців,їхнім спустошливимнабігам сталипіддаватисяболгарські, а потім сербськіі боснійськіземлі. Черезреальну небезпекутурецькоговторгненняв Сербію і Боснію, володарі цихземель сталивиявляти прагненнядо зімкненняі консолідації.
Так, сербський князьЛазар Хребелянович, у 70-і рр. об’єднавшиусі північніі центральнісербські області, прагнув допідпорядкуваннясвоїй владі, деяких володаріву власних областях,і до припиненняв сербськихземлях феодальноїміжусобиці.
Політикакнязя «привеладо деякогозміцненнявнутрішньогостановища вкраїні».Об'єднання підвладою князяЛазаря значноїчастини населенихсербами земельмогло покластипочаток їхньоївнутрішньоїконсолідаціїв міцну єдинудержаву [46, 41].
Здійснюючизавойовницькуполітику Османськоїдержави, султанМурад I у 1382 р. напавна Сербію івзяв фортецюЦателицу. Немаючи достатніхсил для відсічі, Лазар був змушенийвідкупитисямиром і прийнятина себе зобов'язанняу випадку війнидати султану1 тисячу своїхвоїнів. Незабаромситуація якасклалася пересталавлаштовуватиобидві сторін.
Туркамхотілося більшого.У 1386 р. Мурад взявмісто Ніш. Усвою чергу, серби ще сподівалисярозірвати оковипринизливогомиру. У відповідьна військовіприготуваннятурків Лазароголосив пропочаток загальногоповстання.
У1386 р. сербськийкнязь завдавпоразки турецькимвійськам уПлочника. Одночасновін підсиливдипломатичнуактивність: були налагодженівідносини зУгорщиною, вдалося одержативійськовудопомогу відбоснійськоговолодаря Твартка, що направивв Сербію військона чолі з воєводоюВлатко Вуковічем[38,10].
Ізсербськихфеодалів укоаліції взялиучасть: ВукБранкович — володар південнихобластей Сербії,і деякі інші, сербський князьтакож одержавпідтримку відволодарівГерцеговиний Албанії. Такимчином, до складусоюзного військавходили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці, болгари і поляки.Його чисельністьколиваласяв межах 15-20 тисяччоловік. Слабкоюстороною військасоюзників булавідсутністьвнутрішньоїєдності. Донещастя, Лазаряоточувалирозбрат і зрада.Інтрига виходилавід Вука Бранковича, чоловіка старшоїдочки князя[46,37].
Турецькаармія підкомандуваннямМурада нараховувалавід 27 до 30 тисяччоловік. Вирішальнийбій між сербамиі турецькоюармією відбувся15 червня 1389 р. наКосовому полі- улоговині вПівденнійСербії, біляміста Приштина,із двох сторіноточеної горамиі прорізаноїпосерединір. Ситниця [46,38].
Напередоднібитви, 14 червня, в обох таборах, турецькомуі сербському, проводилисявійськовінаради. Багатотурецькихвоєначальниківпропонувалиприкрити фронтверблюдами, щоб їх екзотичнимвидом привестив замішаннясербську кінноту.Однак Баязид, син султана, заперечувавпроти застосуванняцієї дріб'язковоїхитрості: по-перше, це означалоб невір'я в долю, до того благоволившузброї Османів, а, по-друге, верблюдисамі моглизлякатисяважкої сербськоїкавалерії іпривести врозлад основнісили.
Султанпогодився ізсином, думкиякого розділяввеликий візирАлі — паша. Нараді союзників, багато хтопропонувавнав'язати ворогунічний бій.Однак взялагору думкаїхніх опонентів, що знаходиличисельністьсоюзної арміїдостатньою, щоб здобутиперемогу вденному бої[26,7].
Післяради сербськийкнязь улаштувавбенкет, під часякого зновувиявилисярозбіжності, взаємна ворожістьі образи. ВукБранковичпродовжувавінтригуватипроти МілошаОбилича, одруженогона молодшійкнязівськійдочці. Лазарпіддався повчаннямБранковичаі дав знатиіншому зятю, що сумніваєтьсяв його вірності.
В6 годин ранку15 червня почаласязапекла битва.Спочатку сербипотіснилитурків і до 2години дня вжестали долатиїх, але потімстратегічноюініціативоюміцно заволоділитурки. Із сербськоїсторони правимкрилом командувавтесть князяЛазаря ПівденьБогдан Брато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходивсясам Лазар. Збоку турківна правомукрилі бувЕвренос-Бег, на левом Якуб(старший синсултана); центромзбирався командуватисам Мурад. Однаксултан бувсмертельнопораненийМілошем Обиличем, що довів у такийспосіб свійпатріотизмі особистувідданістьсербськомукнязю [26,10].
Командуванняосновнимисилами турецькоїармії прийнявна себе Баязид.Турки стрімконапали на лівекрило союзноїармії. Бранкович, що ранішеобвинувачувавсвояка Мілошав зраді, самвиявив малодушністьі власне кажучизрадив загальнійсправі, відступившизі своїм загономза р. Ситниця.За ним побіглибоснійці, атакованікіннотою Баязита.Потім Баязидповернув направе крилосербів, де непохитнотримав ПівденьБогдан Вратко.Він мужньоборовся, алезагинув у запеклійі кривавійсутичці [26,11].
Післянього, один заіншим, командуванняприймали всійого дев'ятьсинів. Вони тежгероїчно боролися, але отрималипоразку в нерівномубою. Князь Лазарбився на смерть.Однак, коли вінвід'їхав перемінитизмиленого коня, відбулосянещастя. Військо, що звикло бачитийого попереду,і думаючи, щовін убитий, здригнулося.Спроби князявідновитипорядок ні дочого не привели.Необережнозаїхавши вперед, він був оточенийворогом, пораненийі відведенийдо вмираючогоМураду, за наказомякого йогоумертвили разомз Мілошем Обиличем.Серби, втратившисвоїх доблеснихвождів, почастидеморалізованізрадою Бранковича, потерпіли повнупоразку [54,120].
Післябитви на Косовомуполі, Баязид, ставши султаном, після смертібатька, спустошивСербію, а вдоваЛазаря, Милиця, вимушена булавіддати йомув дружини донькуМільєву. Такбула втраченадержавна незалежністьСербії, щоперетвориласяпісля поразкиу васала Туреччини[54,145]. У 1459 р. країнабула включенадо складу Османськоїімперії і, такимчином, потрапилапід багатовіковийтурецький гніт, що затримавекономічне, політичне ікультурнийрозвиток сербськогонароду.
Жоднаподія сербськоїісторії незалишила такогоглибокогоскорботногосліду, як поразкана Косовомуполі. Однак ітуркам перемогадісталасядорогою ціною: вони понесливеликі втрати, а смерть Мурадай убивствоспадкоємцяпрестолу викликалив Османськійдержаві тимчасовізаворушення.Надалі БаязидI, прозванийБлискавичним, продовжувавзавойовницькуполітику своїхпопередників.Він захопивБолгарію (1393-1396рр.), Македонію, Фессалію, зробивспустошливінабіги в Морею(1394 р.) і Угорщину(1395 р.). Розбившив битві підНікополем наДунаї (1396 р.) військохрестоносців, Баязид підкоривБоснію, примусивплатити собіданину Валахію, зміцнив турецькіпозиції. Битвана Косовомуполі сталанаціональнимсимволом боротьбиза свободу інезалежністьв свідомостісербськогонароду [54,200].
ЗXVI ст. розпочалосярозгортаннявизвольногоруху народівБалканськогопівостровапроти владиОсманськоїімперії. Почастішалиповстанняселян. Політичнаеліта сербськогонаселення, передусімПечська патріархія, встановилазв’язки з іншимидержавами –ворогами Порти(Венеціанськареспубліка, Австрія, Іспанія).Це дозволилопоєднати повстанняз війнами, котрівела Османськаімперія.
Рушійноюсилою антитурецькогоповстанняпочинаючи зXVI ст. була Австрія.В період австро– турецькоївійни 1593-1606 рр. посербськимземлям прокотиласяхвиля повстань, яка в значніймірі підбурюваласяПечською патріархією.Наступнийпідйом визвольногоруху припавна кінець XVII ст., коли австрійськимвійськам вдалосявитіснититурків з Угорщини.В 1688 р. австрійцізахопили Белград.Це викликаломасові виступина всіх сербськихземлях. З’явиласянадія на звільненнявсієї Сербії, та відновленняїї незалежності[39,13].
Однакв 1690 р. розпочавсяконтрнаступтурків, австрійцівідступилиз Македонії, а потім покинулиСербію. Турецьківійська зновузахопили Ніша потім і Белград.Розпочалисятурецькі репресії.За покликомПечськогопатріарха СаваIII, в 1690 р. розпочавсямасовий відтікправославногонаселення зтериторіїКосова, Південноїта ЦентральноїСербії за Дунайна територіюАвстрійськоїмонархії [54,210].
Цейвідтік православногонаселення, отримав назвуВеликого переселеннясербів. Йогорезультатомстало розширенняетнічної сербськоїтериторії напівніч: Банат, Срем, Бачка іБаранья булизаселені сербами, котрі прийшли.З іншого боку, опустілипівденносербськітериторії. Лишез Косово емігрувалопонад 37 000 сімей.Відтік сербськогонаселенняпродовжувавсяі в першій половиніXVIII ст., особливопісля поразкитурків в австро– турецькійвійні 1735 – 1737 рр.землі булиспустошені, господарствозруйноване[54,250].
Назвільненусербами територію, в XVII ст., розпочалосяпоступовепереселенняалбанців. Потрібносказати щоалбанці значноефективнішеінтегрувалисяв соціально– політичнусистему Османськоїімперії. Докінця XVIII ст. майжеполовина албанцівприйняла іслам, вони несливійськовуслужбу в турецькомувійську, в томучислі і в корпусіяничарів, албанцітакож прониклиі у вищі органивлади Порти, аж до самогопоста великоговізира.
Потрібносказати, що насамій територіїАлбанії владацентральногоапарату буласлабкою, управліннята земельнавласністьзнаходилась, переважно вруках місцевихфеодалів. Крімцього, більшістьтурків, якіпроживали націй території, були асимільованіалбанцями.
Напочаток XVII ст.припадає розквіталбанськоїекономіки, особливо торгівліі міськогоремесла. Ціфактори сприяликолонізаціїалбанськимнаселеннямсусідніх територій, котрі булиспустошенівнаслідок війнта еміграцій.
Зміниетнічногоскладу населенняКосово, призвелодо виникненняалбано – сербськогопротистояння.В XVIII ст. в результатіеллінізаціїправославноїцеркви на територіїОсманськоїімперії, вонапересталаслугуватицентром визвольногоруху сербів.В 1776 р. Печськийпатріархатбув знищений, припиниласяекспансіяГабсбургівна Балкани. Всеце сприялоспаду визвольногоруху, та йогопереміщеннюв ПівнічнуСербію. В Косовопродовжувавсяріст часткиалбанськогонаселення, особливо в йогозахідній частині[14,5].
Послабленнясербськогонаціональногоруху Косовоз кінця XVIII ст., супроводжувалосязародженнямта зростаннямалбанськогонаціональногоруху. Першійого зародкивідносять дотак званої«епохи пашликів», коли в умовахкризи центральноївлади в Порті, на регіональномурівні сформувалисьнапівнезалежніпашлики, керувалиякими місцевівеликі феодали, які не виступалипроти центральноївлади [14,7].
Значначастина Косовов 1780-х рр., потрапилапід владу Махмед–паші, якийстворив наземлях Центральноїта ПівнічноїАлбанії, Косовота ЗахідноїМакедоніївласне князівствоз центром вШкодері, і якийлише умовновизнав владусултана.
Напочатку XIX ст.Шкодерськийпашлик почавнабувати риснаціональногоутворенняалбанців, з’явилисязаклики доповної незалежностівід Туреччини.Однак це утвореннявиявилося нестійким. В 1831 р.війська Мустафи– паши булирозбиті, і врегіоні відновленацентральнавлада Порти.
Вторгненняосманськихвійськ в Албанію, а також постійніміжусобні війнимісцевих феодалівна рубежі XVIII –XIX ст., дали новийпоштовх допереселенняалбанців, вбільш спокійнеКосово. Часткаалбанськогонаселенняпродовжувалазростати, і досередини XIX ст.становила, приблизно 50%населення краю[35,59].
Одночаснозростало значенняКосова дляалбанськогонаціональногоруху. Вже в 1830-хрр. з початкомепохи централізаторськихреформ в імперії(танзимат) почалисявиступи албанцівпроти османськоївлади.
У1840-х рр… просвітницькадіяльністьНаума Векильхарджілягла в основуалбанськогонаціональноговідродження, лідери якоговиступали заоб'єднанняалбанськихземель і самоврядуванняв рамках Османськоїімперії. У 1866-1867рр. у Косовосталося великеповстанняалбанців протитурецькоївлади.
Асаме албанськанаціональнапрограма з’явиласяв кінці ХІХстоліття. Навідміну відінших балканськихнародів – сербів, греків, болгар, румун – до початкуСхідної кризи(1875 – 1878 рр.), у албанцівне було такоїнаціональноїпрограми. Напочатку кризиалбанці, яківоювали в рядахрегулярнихта нерегулярнихвійськ, в Османськійімперії, билисяпроти повстанців– християн [25,360]
Протепісля підписанняв 1878 році Сан — Стефанськогомирного договору, котрий не враховувавінтереси албанців, стався коріннийперелом внаціональномурусі. Питанняпро антиосманськеповстання булозняте з порядкуденного, замістьнього лідериалбанців виступилиз ідеєю об'єднаннявсіх населенихалбанцямиземель в автономнийвілайєт у складіімперії, тапроти розчленовуваннякраїни іноземнимидержавами [25,363].
10липня 1878 р. пройшоввсеалбанськийз’їзд, на котромубуло утвореноАлбанськаПрізренськулігу – воєнно– політичнуорганізацію, яка мала захищатинаціональніінтереси албанців.Місцем засіданьбуло обраном. Прізрен, містов Старій Сербії, на периферіїалбанськихетнічних територій.СпецифічноюособливістюСтатуту ліги( Карарнаме ), був іслам. Вусіх 16 статтяхСтатуту, навмиснене згадуютьсяалбанці таАбанія, навпаки, обумовлюєтьсялише в загальнійформі про «націюта державу», про «країну», про наш край»,«балканськукраїну» на«Балканах».Політичнимсуб’єктом Лігивиступаютьмусульмани[39,15].
СтворенняАлбанськоїліги в 1878 р. небуло результатомлише внутрішніхвизвольнихпроцесів, такяк албанці булина дещо нижчомурівні розвиткуніж інші народи.Албанська лігабула знаряддямспочатку вруках турецькоївлади, а потімі деяких великихдержав, длязбереженняосманськоїімперії. ВКонстантинополів квітні 1878 р. бувстворенийАлбанськийцентральнийреволюційнийкомітет ( в складякого ввійшли: Абдул Фразері, Паско Васо, Самі Фразері, Зія Пріштина, Яні Врето таін. ), котрийзаймався організацієюборотьби албанськоїсторони, противизвольнихакцій Сербії, Чорногоріїта Греції [55,137]
Створенняліги одночасноз підготовкоюдо проведенняБерлінськогоконгресу 1878 р., не було випадковістю.Адже спробаРосії здійснититут свої інтереси, а саме створититут ВеликуБолгарію, викликаласильну протидіюінших європейськихдержав. АнгліянаприкінціХІХ ст. дужебоялася посиленнявпливу Росіїу цьому регіоні,і тому розглядаланаціонально– визвольнуборотьбу слов’янськихнародів наБалканах якзнаряддя Росії, яке вона використовуваладля посиленнясвого впливуна Балканах[39,17].
ВКосово і Метохії, як і в іншихобластях сучасноїзахідної Македонії, переважаврадикальнийтип ісламу, носієм котрогобуло населеннягірських областейпівнічноїАлбанії. Лігарозвинулабурхливу діяльність,її відділеннябули створеніпо всій Албанії, Косову і ЗахіднійМакедонії, вдеяких регіонахучасники Лігивстановиликонтроль надмісцевоюадміністрацією.
Післявідмови портиобговорюватипитання простворенняавтономногоалбанськоговілайєта в 1880р. керівництвоЛіги розірвалозв'язки з Портою, а її озброєнісили зайнялиосновні центриКосова і ЗахідноїМакедонії. Нацих територіяхбула сформованамісцева албанськаадміністрація, підпорядкованатимчасовомууряду Ліги [25,350].
Втой час, як власнев Албанії комітетиЛіги були зайнятівнутрішнімиконфліктами, саме Косовостало ядромнаціональногоопору, в якийбули залученіширокі верствиалбанськогонаселення краю.Проте радикальнийтимчасовийуряд в Прізреніне отримавпідтримкипоміркованихкомітетівпівнічної іпівденноїАлбанії .
Тому, коли в 1881 р. доКосово вступилаосманськаармія, рух бувшвидко подоланий.Прізрен післядеякого опорубув захопленийтурками, потімвлада імперіїбула відновленаі в інших областяхКосово. Прізренськаліга припинилаіснування.
Вкінці XIX ст. вКосово посиливсяалбанськийпросвітницькийрух, була створенаціла мережашкіл і культурно-просвітницькихутворень. Унаціональномурусі почавсярозкол, наприбічниківавтономії, таприбічниківнезалежностіалбанськихземель. У 1896-1897рр. в результатіпосиленняпрослов'янськоїагітації вКосово і Македонії, а також у зв'язкуз виникненнямпретензійіноземнихдержав (зокрема, Австро-Угорщини)на встановленняпротекторатунад Албанією, розпочавсяновий підйомнаціональногоруху. Його центромзнову сталоКосово [35,40].
У1897 р. склався союзкосовськихміст (Прізрен, Печ, Пріштіна)на підтримкусамоврядуванняАлбанії. У 1899 р.в Пече (алб. Пейі)була заснованаАлбанська лігав Пейі, метоюякої сталаорганізаціяборотьби заоб'єднання іавтономіюалбанськихземель. Булистворені військовіформуванняі місцеві комітети, але в 1900 р. до Косовоі Албанії буливведені турецьківійська, щоподавили виступиалбанців.
Втой час, якалбанськийнаціональнийрух в Косовов кінці XIX ст.переживаврозквіт, сербськийнаціональнийрух продовжувавзнаходитисяв застої. Хочавже з 1850-х рр. натериторії краюпочаласяпропагандистськаі агентурнаробота емісаріві просвітителівСербськогокнязівства, прагнучихпідготуватигрунт для об'єднаннявсіх сербськихземель в рамкахнезалежноїдержави, політичнаактивністьмісцевогонаселеннязалишаласянизькою. Значнихрезультатіввдалося, проте, досягти вкультурно-освітнійсфері: в кінціXIX ст. в Косово, головним чиномв східних іпівнічнихрегіонах краю, було заснованобезліч сербськихшкіл і культурно-просвітницькихсуспільств.
У1896 р. була досягнутаугода між Сербієюі Чорногорієюпро розділ сфервпливу в Косово, Македонії іАлбанії: Метохія, Санджак і ПівнічнаАлбанія визнавалисязоною інтересівЧорногорії, Східне Косовоі Македонія— Сербії. У томуж році Сербіяі Чорногоріяспільно виступилина захист культурно- релігійноїавтономіїслов'ян Косова, коли турецькавлада спробувалипризначитимитрополитомПрізрена грека— фанаріота[41,244].
В1878 р. Сербія отрималанезалежністьвід Османськоїімперії. Значнопізніше у 1912 р., Сербія отрималаконтроль надКосово і Метохією.І лише в 1918 р. Косовоувійшло доскладу Королівствасербів, хорватіві словенів, дебуло розділенеміж Вардарськой, Зетськой іМоравськоюбановінамі[41,250].
Такимчином, можназробити висновок, що протиріччяміж албанськимта сербськимнаселеннямв Косово навітьпісля завоюваньПорти, не лишене припинилися, а навіть набулинового розвитку.На це посприялиі міжусобніпротиріччя, всередині краю,і нестабільністьзовнішньоїполітики. Врезультатізавоювання, зламу традиційнихпоземельнихстосунків іторгівельнихзв'язків, введеннянових податківі закріпаченняселянства, економікаКосово прийшладо занепаду, цілі райониспустіли. Почавсяперший масовийвитік сербівз Косова, колискисербськогонароду. Місцевааристократіябула витисненамусульманами, у тому числіз числа слов'ян, щоприйнялиіслам.
продолжение
--PAGE_BREAK--
1.2Косово у складіЮгославії
ТериторіяКосова спочаткубула частиноюКоролівствасербів, хорватів,і словенціву 1918-1945рр., а з 1929 р. у складірізних провінцій.Албанськадержава включалав себе більшучастину албанськихтериторій.Природно, щона Балканах, де особливов період османськогопанування малимісце великіміграції тазмішуваннярізних народів, мов та релігій, не було можливостіпровести чіткіетнічні кордони.
Області, права на котрізаявлялавеликоалбанськапропаганда, ніколи не входилив склад албанськоїдержави. Однакдеякі албанськіполітичнілідери, яківтратили деякісвої привілегіїпісля розпадуПорти, не бажалимиритися зкордонами новихдержав на Балканах.Вони відразуж розгорнулипідривну діяльність, ціллю котроїбуло зумовитирозпад цихдержав, першза все Сербіїта Греції [49,360].
Напершому місцібула фашистськаІталія. Алеокрім Італіїтретій КомуністичнийІнтернаціонал, штаб квартиракотрого знаходиласяу Москві, такожпритримувавсясхожих поглядів.«Косовськийкомітет», членикотрого знаходилисяна великоалбанськихпозиціях, напочатку 1920 р.встановивзв’язки зКомінтерном; в грудні 1921 р. одинз лідерів цієїорганізаціїБарам Цурі, зустрівся зрадянськимпредставникому Відні та провівз ним переговорипо проблеміКосово та Метохії, він також передаврадянськомудипломатумеморандумз викладеноюпрограмоюКомінтерну[49,363].
Вперіод міждвома світовимивійнами частинаалбанців, котразалишаласяжити в югославськійдержаві, виявлялисеціоністськіустремління, які у відкритійформі підтримали, напередоднідругої світовоївійни фашистськісили в Європі, перш за все вІталії та Германії.ФашистськаІталія надавалабезпосереднюдопомогу албанськимтерористамв Югославіїпісля Першоїсвітової війни.Керівники цьогоалбанськогоруху ХасанПріштина таМустафа Крояотримувалидопомогу відіталійськогоуряду спочаткув розмірі 50 000лір в місяць, пізніше приблизно200 000 лір в місяць, а в вересні1927 р. – значнобільшу суму[22,377].
Вміжвоєннийперіод комуністичнийрух, очолюванийКомінтерном, в своїх планахприділяв увагудіяльностіалбанськихіредентистів.В 1928 р. албанськимиемігрантамив СРСР булозаснованоКомуністичнугрупу Албанії.Зокрема, в резолюції, котра булаприйнята начетвертомуз’їзді Комуністичноїпартії Югославії, котрий проходивв Дрездені у1928 р., наголошувалося, що партія висловлюєсолідарністьз революціонерамиробочими таселянами, «залбанськимнаціонально– революційнимрухом в особіКосовськогокомітету тазакликає робочийклас надаватибудь яку допомогув боротьбірозділеногона частинипригноблюваногонароду за створеннянезалежноїі об'єднаноїАлбанії» [22,379]. Дещо пізніше, в середині 1937р., Комуністичнапартія Югославіїзасновує Обласнийпартійнийкомітет Косовота Метохії.
З1939 р. підривнадіяльністьфашистськоїІталії, котрабула направленапроти Чорногоріїта Югославії, стає ще більшактивною. Яквідомо, 7 квітня1939 р. Італія окупувалата анексувалаАлбанію. ГрафЧано уже в липні1939 р. надав інструкціїалбанськимемігрантамщодо проведенняакцій в Епірі, в Косово таМетохії. Щодоцього він полюблявповторювати«… косово –албанськийірридентськийрух це – ніж, приставленийдо серця Югославії»[22,380]. Саме в цей часу Римі в 1939 р. булозасновано бюроз організаціїалбанського«ірридентського»руху в Югославії, а уже в січні1940 р. лідер Албанськоїфашистськоїпартії в СкадаріКоль Біба зробивзаяву, що найближчимчасом будутьанексованідеякі частиниЮгославії таГреції.
Зпочатком другоїсвітової війни, та нападом наЮгославіюфашистськихсил6 квітня 1941 р. розпочавсярозділ Югославськоїдержави, котрийсупроводжувавсявключеннямбільшої частиниКосова та Метохіїв створенуфашистами вАлбанії — ВеликуАлбанію. МустафаКроя, прем’єр– міністр урядив червні 1942 р.відвідав Косовоі Метохію івідкрито заявив, що « необхіднодокласти зусиллядо того, щоб внайближчийчас всіх сербівстарожилівз Косово вигнати… Потрібновсіх сербівпроголоситиколоністами,і за це з допомогоюалбанськихта італійськихурядів заслатив концентраційнітабори Албанію.А сербів переселенцівпотрібно убити.»[21,340]. Місцеві албанціза допомогоюсвоїх одноплемінниківз Албанії і здопомогоюфашистськихсил, розпочалимасові злочинипроти сербів, більшість їхбуло вигнанозі своїх земель.
Уроки Другоїсвітової війнивелика частинаКосова булавключена доскладу італійськогопротекторатуАлбанія. В періодіталійськоїокупації албанськіозброєні формуваннярозвернулиборотьбу завигнання сербівз територіїкраю. В цей періодбули скоєнізлочини надне албанськимнаселенням(сербами, євреями, ромами та інш.).100 000 сербів буливиселені. За1941 — 1945 рр. у Косовоі Метохію булопереселеноприблизно 100тис. албанців.Це відповідалопланам італійськихміграційнихслужб, що планувалипереселити100 тис. албанців.У Косові і Метохіїфашистськавлада наділялаалбанців землеюі роздавалаїм будинкисербів, якихбуло вбито абовигнано [40,47].
Албанськаірридентськадіяльністьв міжвоєннийперіод, малазначну підтримкуз боку фашистськихдержав, котрібули зацікавленів знищенніщойно створеноїюгославськоїдержави (КоролівстваЮгославії), котре вониназивали продуктом«версальськоїсистеми». Післявиходу фашистськоїІталії з війни, територіязнаходиласьпід прямимконтролемНімеччини.
УрядкоролівськоїЮгославіїнамагавсядопомагатиповерненнюсербів в Косовоі Метохію. Значнакількістьсербських сімейповернулося, було немалоі нових переселенців.Сербська владавела боротьбуз радикальноналаштованимиелементамисеред косовськихалбанців.
Наприкінці1943 р. було створеноДругу албанськулігу. Восени1943 р. албанськіпартизанивизволили відгітлерівськихокупантів м.Дебар — центрнаселеногоалбанцямирайону Югославіїі підняли надним червонийпрапор із двоглавиморлом — державнийпрапор Албанії.У результатівідбувся першийалбано — югославськийконфлікт. ЙосипБроз Тіто вважавцей акт проявомекстремістськоговирішеннятериторіально-національногопротиріччяі запропонувавплебісцит: спочатку требазвільнити цірайони відокупантів імісцевих зрадників, а потім народисамі вирішать, чого вони прагнутьі куди хочутьіти. Але плебісцитне відбувся.
Уквітні1944 р.–було створено21-у Добровольчудивізію СС«Скандерберг», що була укомплектованамусульманамиз Албанії таїхніми співвітчизникамиз Косова. Наголовних уборахвійськовослужбовцідивізії носилисимвол Скандербергасередньовічногонаціональногогероя, якийпрославивсяу боротьбіпроти османськихзавойовників, а на рукавах— його герб: двоглавийчорний орелна червономутлі [49,380].
Дивізія«Скандерберг»виявиласянебоєздатною,її солдатиграбувалинаселення, ане воювали зпартизанами, масово знищувалицивільне сербськенаселення. Уцей час деслов’янізаціята етнічнічистки набралиформи геноциду.Саме тоді албанцістали етнічноюбільшістю украї Косовоі Метохії [49,382].
ПіслязвільненняКосова, партизанамибула створенаАвтономнаКосово-Метохійськаобласть (серб.АвтономнаКосовсько — Метохійскаобласть), якчастина ДемократичноїФедеральноїЮгославії, з1946 р. — НароднаРеспублікаСербії в складіФедеративноїНародної РеспублікиЮгославія.
Післявійни Тітто, сподіваючисьна входженнядо складу ЮгославіїАлбанії, в обмінна передачуїй Косова іМетохії прийняв400 тис. біженцівз Албанії, іпереселив зКосова і Метохіїв інші регіониЮгославії 200тис. сербів.Одночаснорозширюваласясамоврядуванняпровінції.Після Другоїсвітової війниуряд СоціалістичноїФедеральноїРеспублікиЮгославіїпрагнув дооб'єднання зАлбанією, які з деякимиіншими країнами, при головнійролі Югославії.
Щобстворити привіддля об'єднанняз Албанією, Тіто дозволивалбанцям, яків ході Другоїсвітової війнивиявилися натериторіїЮгославії, залишитисяв Косово. Історичноалбанці давнопроживали вКосово, але нескладали істотноїчастини населенняаж до початкуXX століття.
Отжеможна зробитивисновок, щовизволившисьз під гнітуПорти, Косовопотрапило підгніт Югославськоїдержави, такі не отримавшисамостійності.Можна сказатищо і на цьомуетапі історії, про благополуччя, чи самостійністькраю мало хтодумав. Аджебільшістьалбанськихполітичнихлідерів, намагаючисьповернути собіпривілеї, небажали миритисяз новими кордонамина Балканах.
Ісаме в цей періодпочинаютьпроявлятисяалбанськісеціоністськіустремління.Косово зновустає ареноюполітичноюборотьби великихсвітових держав.Саме в цей часрозпочинаютьсямасові вигнання, зі своїх домівоксербів, та заселеннятериторію краюалбанцями.Починає розвиватисята набуватирадикальнихформ націоналізм, серед косовськихалбанців. Сербськавлада намагаласявести боротьбуз ними, алебезрезультатно.Албано – сербськіпротиріччяпочинаютьнабувати гострихформ, які вмайбутньомугрозили перетворитисяу збройні сутички.
РОЗДІЛ2. ВИНИКНЕННЯТА РОЗВИТОКАЛБАНО – СЕРБСЬКИХПРОТИРІЧ
2.1Загостренняалбано – сербськихпротиріч, вдругій половиніХХ століть
Косовськапроблема, а вбільш широкомусенсі – албано– сербськівідносининабули в останнідесятиліттяне лише наукове, але і актуальнеміжнародно– політичнезначення. Більшістьполітиків, військових, дипломатів, вчених, експертівсходяться надумці, що витокининішньогокосовськогоконфлікту слідшукати в складнійісторії всьогоБалканськогорегіону, особливов подіях початкуХХ ст., які призвелидо великихзмін.
Балкани– це конфліктнийгеополітичнийпростір, наякому відбуваєтьсячасте й інтенсивнечергуванняподій. Дестабілізуючийосередок існуєв Албанії, щосприяє пожвавленнюалбанськогонаціоналізмуі в Косово. Внаслідокдій НАТО Балканистають зоноюособливої увагиальянсу: великийвійськовийконтингентмиротворчихсил НАТО перебуваєв Боснії, додатковіконтингентирозташованів Албанії таМакедонії, вУгорщині вздовжсербськогокордону розміщенібази, а біляберегів Чорногоріїстоїть Шостийфлот США [56,7].
Значнуроль в косовськомуконфліктівідіграє проблеманаціональногосамовизначення.Нинішня косовськакриза виникласаме з такоїпроблеми. Крімтого, було щебагато іншихмоментів, іншихнашарувань, таких як релігійнівідмінності,історичніобрази, кризаекономічногорозвитку, політичнанестабільність, дія ззовні наконфлікт усерединідержави.
Крімтого, для повнішогоосмисленняцих конфліктівможна застосуватипоняття націоналізмуяк ідеології, яка обґрунтовуєвимогу політичноговизнання етногруппив суспільствіі є засобоммобілізаціїруху за змінуполітичногостатусу абоетнічногодомінування[56,17].
Косовськийконфлікт більшоюмірою можнаохарактеризуватияк етнонаціональний, де під етнонаціоналізмомрозумієтьсяконфлікт міжетнічнимигрупами, в якийзалучена держава.У цьому конфліктіодна з етногрупкеруєтьсяідеологієюнаціоналізмуі вимагає свогополітичноговизнання водному з двохможливих видів: політичнаавтономія (аждо створеннянаціональноїдержави) абополітичнепереважанняетногрупи вструктурінаселення. Вобох випадкахконфлікт відбуваєтьсяпо етнічнійлінії, і виконаннявимог однієїіз сторін означаєзміну державногоустрою суспільства.
Розібратисяу витоках албано- сербськихпротиріч вцілому, і в конфліктів Косово зокрема, неможливо, якщоне знаєш історіїпитання. Неможна обійтистороною історіюі менталітетсербів, щобзрозуміти, чомувони так завзятозахищають самеземлі Косовоу складі Югославії, а тепер і Сербії.На територіїКосово знаходитьсявеличезнакількістьпам'ятниківсербськоїкультури –православніцеркви, монастиріі інші культовіспоруди [21,345].
Томуобійти все цестороною булоб украй помилковим.Аналізуючиконфлікт безврахуванняісторичноїпідоснови, менталітету, місцевихособливостей, міряючи всезагальнимишаблонами –було б украйпомилковим.Наприклад, албанці експлуатуютьісторичнийфакт, що слов'яниприйшли наБалкани відноснопізно – в ХІст. н.е., сербськадержава булазаснована в12 столітті. Сьогоднівсі сторони, залучені вконфлікт, вКосово, використовуютьвласну національнуісторію якідеологічнийінструментдля виправданнятеперішньогополітичногомоменту [21,347].
Етнонаціональніконфлікти, якправило, носятьзатяжний характер.Ознаками затяжногоетнонаціональногоконфлікту вданому регіоніє: відтягуваннязакінчення, чергуванняугод і насильствав структурнійситуації, щоне змінюється, підвищенакровопролиття, пособництвоворогуючимсторонам зовнішніхсил, поширеннямісцевогоконфлікту замежі кордонівдержави. Косовськийконфлікт поширивсяв регіональномупросторі івийшов за межідержави. У цьомузатяжномуконфліктіберуть участьзовнішні сили, перш за всеприкордоннідержави.
Сербиосновним аргументомв антиалбанськійриториці висуваютьфакти геноцидусербів, з бокуалбанськогонаселення підчас другоїсвітової війни, а також в подальшихза цими післявоєннихроків, пік насильстваприйшовся, наїх думку, на80-і рр. ХХстоліття. Саметоді починаєвиникати націоналізм, різних відтінків.
Причиною, що викликаладо життя націоналізм, стала політикадецентралізації, яка проводиласяв першій половині50-х років підчас введеннясистеми самоврядування.Передбачалося, що шляхом передачіфункцій федераціїреспублікам, республік — областям (зрізам), а зрізів — районам(общинам), приодночасномурозвитку суспільногосамоврядуваннябуде досягнутевідмираннядержави, назміну якомуприйде пряменародовладдяпролетаріату, що самоорганізовується[8, 10].
Вимогипредставниківнаціональнихрухів, що процвітаютьв країнах котріпротистоятьодна одній, багато в чомуоднотипні. Вонивиходять зідейної спадщиниXIX ст. — «історичного»і «природного»права, а такожз національногопринципу. Вобгрунтуванняхпозицій обохсторін містятьсяпосилання нарезолюції ООНта інші документиміжнародногоправа про національнесамовизначення, права людиний національнихменшин, що можнатрактуватина користь якоднієї, так ііншої сторонни[14, 10].
У70-і рр. ХХ ст. албанськінаціоналістипочали переслідуватикосовськихсербів, створюватиїм нестерпніумови життя.Псували майно, заважали торгуватина ринку, сербівмогли побити, зґвалтувати.Серби сталижорстокими.У березні 1981 р.стався черговийвибух албанськогонаціоналізму.У Пріштініпочалися заворушення, що охопили веськрай. Загинуло9 чоловік і більше200 було поранено.
Націоналіститепер вимагалинадання краюстатусу республіки, оскільки республікамала право навихід із складуЮгославії. УКосово ввелинадзвичайнийстан, але приборкатинаціоналістичнийрух не вдалося.Надзвичайнеположення товідміняли, тознову вводили, а Косово продовжуваловирувати.
Залбанцяминамагалисяабияк домовитися, проте на політичнійарені з’явивсяСлоблдан Мілошевич, президентСоюзної РеспублікиЮгославія(1997-2000 рр.), Сербії(1986-2000 рр.).Укріпивши своїпозиції в державномуапараті Сербії, він взявся заКосово. Сербськінаціоналістиперейшли внаступ і отрималиперемогу. Украй направилидодатковіпідрозділифедеральноїполіції, і, користуючисьзаворушеннями, що виникли вберезні 1989 р., колизагинуло більше20 чоловік, сербськавлада ввеланадзвичайнийстан і в 1990 р.ліквідуваликосовськуавтономію.
5липня 1990 р. буларозпущенакраєва скупщина, а в жовтні тогож року прийнятанова конституціяСербії, по якійсербські автономнікраї втратилимайже всі права, зберігши переважнолише культурнуавтономію.Албанці сталигнобленоюнацією. Хочетьсяпривести сказаніСлободаномМілошевічемслова: «У насніколи не булопроблем ні зоднією національноюменшістю вСербії, включаючиалбанців»[15,90].
Перемогасербських буланетривкою.Силоміць«утихомиривши»албанців, вонине знищилипричини конфлікту, проте, знищившиможливостідля легальноїборотьби занезалежністькраю, вони штовхнулиалбанськихнаціоналістівдо збройноїборотьби. Албанськінаціоналісти, як помірні, такі крайні активізувалися.
Дляпроведеннязбройної боротьби, албанськиминаціоналістамибуло створенотерористичнуВизвольну арміюКосова (ВАК).Загальновідомо, що косовськіалбанці, вдаючисьдо терористичнихактів та організовуючивуличні заворушення, розраховувализмусити світовеспівтовариствонадати спеціальнийстатус Косову, після чого, бувби прокладенийшлях до незалежності.Боротьба терористівпроти лояльнихдо влади албанцівгомогенізувалаалбанськийсепаратистськийрух за принципом«хто не з нами, той проти нас»[15,90].
Назміну настрївалбанськогонаселення вКосові, найбільшоюмірою вплинулапоява тероризмуяк засобу політичноїборотьбисепаратистів.Безглуздістьостаннього(оскільки вінще ніде у світіне сприяв здійсненнюмети і не змінивкордонів), атакож небезпекутого, що вінможе призвестидо ще більшогозагостренняконфлікту врегіоні, ранішевід усіх зрозумілаалбанськаінтелігенція[23,25].
Більшістьсербів сприймаютьвимоги албанцівяк сепаратизм, руйнуванняїхньої національноїдержави, спробувідібрати уних споконвічнітериторії наяких вони мешкалибагато століть, які вважаютьсвоєю колискою.Албанськасторона вважаєситуацію, щосклалася, «історичноюнесправедливістю»не тільки збоку сербів, чорногорціві македонців, а й з боку «великихдержав», що недопустилиутворенняїхньої етнічноїдержави.
ПісляДругої світовоївійни, світовийпорядок визначаєтьсяв геополітичномуракурсі – балансомдвох суперпотуг– США та СРСР, а в міжнародно– правовому, функціонуваннямінститутівООН. Зокрема, важлива рольу легітимізаціїполітичнихдій належитьРаді БезпекиООН. Геополітичносвіт був поділенийна зони переважнихвпливів двохсупердержав, та на проміжнийпростір конфронтації, в якому точиласяз переміннимуспіхом боротьбаза домінуванняй встановленнясвого впливу.
Обидвідержави велитакож активнупідривну роботув країнах «третьогосвіту». Отже, фактично зберігавсястан світовоївійни, яка маланазву «холодної», що навряд чиможна назвати«світовимпорядком». Зонадії міжнародногоправа зберігалася, але як формадосягненнякомпромісівта домовленостейу взаєминахміж суперпотугами, хоча, зрозуміло, поширюваласяі на звичайнівзаємини міжіншими державами.Обидві супердержавидотримувалисяконцепційобмеженогосуверенітетуу взаєминахзі своїми «васалами», тобто закониміжнародногоправа тут частопоступалисяміркуваннямгеополітичногогатунку[33, 151].
Слідзауважити, щопротягом останніх300 років чисельністьалбанськогонаселення украї постійнозбільшувалась, а сербського— зменшувалась.Це спричинювалосьяк високимитемпами народжуваностіалбанців, такі недостатнімсоціально-економічнимрозвиткомобласті, щопризводилодо еміграціїсербів[34, 280].
Сьогодніоднією з головнихпроблем післявоєнногорозвитку Косово,є проблемабіженців івимушенихпереселенців.Основнимипричинами, стримуючимипроцес поверненнявимушенихпереселенцівз Косово (сербівв основному), в місця свогоколишньогомешкання, можнаназвати:
загрозу особистій безпеці, страх за власне життя;
слабке і невчасне фінансування будівельно-відновлюваних робіт соціальної інфраструктури і житла, відсутність побутових умов, емоційно-психологічний клімат;
проблеми працевлаштування переселенців, що повернулися [39, 15].
Однієюз найважливішихумов, сприяючихвирішеннюскладних ісуперечливихпроблем подоланнянаслідківконфлікту, єпідтримкаправопорядкуі забезпеченнябезпеки, тим, хто повернувсяв місця колишньогопроживання.А його, як показуєсьогоднішнійдосвід, повноюмірою забезпечитине вдаєтьсяні офіційнимвластям Сербії, ні миротворчимсилам, ні вжетим більшеалбанцям[43, 250].
Прослідковуючипроцес виникненнята загостренняконфлікту, можна виділитиекономічніта політичніпричини, йоговиникнення:
Дополітичнихпричин косовськогоконфліктуналежать такі:
внутрішня політична нестабільність в Косово;
антисербська спрямованість американської політики, яка триває; про це свідчить той факт, «що розморожування» югославських рахунків у банках США і Європи Сполучені Штати Америки пов'язували з політичними вимогами до колишнього СРЮ;
механізми «дисциплінування» Балканських країн різноманітні, проте помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшої корпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;
турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;
зацікавленість провідних країн світу, насамперед США, в остаточному розпаді та підпорядкуванні колишнього СРЮ. Західні країни активно сприяли відокремленню краю, хоча на словах закликали вирішувати питання на основі територіальної цілісності Югославії;
Німеччина відроджує геополітичні принципи концепції Середньої Європи і освоює за допомогою власної потужної економіки те, що було втрачено у двох світових війнах на Балканах;
нездатність керівництва минулого СРЮ, і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косова, реалізувати політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;
схильність тодішнього керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;
прихована і відкрита підтримка сепаратистських настроїв місцевого населення ззовні, як з боку мусульманських держав, так і з боку сильної албанської діаспори;
наявність історичної національної ідеї етнічних албанців — створити так звану Велику Албанію [34,43].
Доекономічнихпричин косовськогоконфліктузараховуютьтакі економічніпроблеми вЮгославії, якіпов'язані знаслідкамиекономічноїблокади, припиненнямінвестуванняі заморожуваннямюгославськихрахунків закордоном:
низький промисловий рівень розвитку регіону, високий рівень безробіття (за деякими даними, до 60 %), низький рівень освіти, що поряд з етнічною непримиренністю провокує активне невдоволення дієздатного населення і створює підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;
хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничих галузях (дотепер переважна більшість спеціалістів були сербами, проте події останніх років призвели до того, що майже всі спеціалісти серби залишили Косово, а це одразу далося взнаки);
розвиток тіньової економіки, що призвело до порушення основ косовського господарства;
великі запаси на території краю корисних копалин, у тому числі рідкоземельних (до 50 % запасів колишньої Югославії лігнітів, цинку, олова і срібла, 98 % — хрому і 36 % — магнезитів), що дає можливість керівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів для автономного існування;
фінансова підтримка сепаратистів з боку іноземних держав: Албанії, Туреччини, ісламських держав Азії та Африки[34, 35]
Такимчином, на мійпогляд, косовськапроблема залишаєтьсяневирішеноюі потребуєдослідження.Конфлікт загаломє наслідкомнеадекватногоусвідомленняреальностіполітичнимиелітами якЗаходу, так іЮгославії. Воснові кризилежить послідовнезастосуваннязахідною дипломатієюпринципупостімперськоїлегітимностій спроба штучнопідтриматиіснуваннянежиттєздатнихдержав, які вподальшомувикористатидля власнихінтересів.Конфлікт вКосово ставсерйознимвикликом регіональноїбезпеки наБалканах, оскількивже з 1997 р. буввписаний вміжнароднийконтекст.
продолжение
--PAGE_BREAK--
2.2Шляхивирішенняпроблеми вКосово
У1945 р. Косово іМетохія утворилиавтономнуобласть, у 1963 р.автономнийкрай у складіСербії. ПершаКонституціяФНРЮ 1946 р. створюваласяпід сильнимвпливом КонституціїСРСР 1936 р. Вонаостаточнозатверджувалафедеральнийустрій, визначаючи, що Югославіяє «союзноюдержавоюреспубліканськоїформи, об'єднаннямрівноправнихнародів, якіна основі правана самовизначення, включаючи правона відділення, виразили своюволю жити спільноу федеральнійдержаві»[41,245].
Союзнимиодиницямиставали республіки, як одиниціспівдружностінародів, щопроживаютьна їх територіях.Сербія булаконституйована, як складнафедеральнаодиниця. Воєводіна, де проживалоблизько 500 тис.угорців, і Косовоі Метохія отрималистатус автономнихобластей ускладі Сербії.
Стосункиміж республікамиі федеральнимиорганами в цейперіод будувалисяна пріоритетіцентральноївлади. АлбанціКосово не булизадоволенісвоєю долеюу складі Югославії.В усякому разі, в цьому запевнявкерівництвоСРСР Ходжа в1949 році.
УКосові і Метохіїпочав проявлятисякрайній албанськийнаціоналізм, що супроводжувавсядемографічнимвибухом і спробоютільки логікоювеликих чисел(у структурінаселенняКосова і Метохіїалбанці становлять87 %, серби — 12 %, іншінації — 1 %), вийтизі складу Сербіїі приєднатисядо Албанії. Прицьому не враховувалось, що під тискомалбанців цютериторіюзалишили 200 тис.сербів. А з 1945 р.з благословеннятодішньої владина їх місцепоселилосьблизько 350—400 тис.албанців, якізалишили Албанію.У такий спосібтривалий часзмінюваласьетнічна структуранаселення вКосові і Меторії,і створювалисьумови для виступуалбанців наполітичнійсцені з вимогоювиокремитиїх у державнеутворення[35, 16].
Протев 50-і рр. анти — югославськадіяльністьв краї не носиламасового характеру.Вона виявляласяв створеннімережі підпільнихгруп, залученнів них відданихлюдей, пропагандистськійдіяльності, особливо середмолоді, налагодженнізв'язків вкерівництвіреспублікиі країни. Албанськінаціоналіститак і діяли поетапах: пропаганданаціоналізму– в 50-х, демонстраціїі провокації– в 60-х, озброєнаборотьба – в70-х, повстання– на початку80-х, війна занезалежність– в кінці 90-х роках.Підпільніорганізаціїусерединікраїни булипідтримуваніалбанськимиорганізаціямипо всьому світу:“Союз косоварів”з центром вРимі, пізніше– в Туреччині, третя «Прізренськаліга», з центромв Нью-Йорку іфіліями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції, Бельгії, ФРН.
В1963 р., за новоюкоституцієюствореноСоціалістичнийАвтономнийКрай Косово, як частинаСоціалістичноїРеспублікиСербія в складіколишньої СФРЮ.Албанськекерівництвоцієї провінціїнамагалосябудь-що змінитиназву Метохія, оскільки цебуло беззаперечнимдоказом тогощо ця територіявже з ХІІ ст. єскладовоюсербськоїдержави, їїрелігійнимта культурнимосередком[42, 112]
Конституціябула беззаперечносуперечливимзаконом: з одногобоку, піднімавсястатус національнихменшин, якістали називатисянародністю, а автономніобласті, зокремаКосово, отрималистатус країв.З іншого боку, принижувалосязначення націїв політичнійсистемі. Керівництвокраїни намагалосяпобудуватинове, так званесамостійнесуспільство, тому в зміненійструктуріпарламентуне знайшливіддзеркаленняпринципи облікуінтересівнародів інародностей, що населялиЮгославію.
Алев багатонаціональнійкраїні не можнабуло не враховувативимоги народів, що населяютьїї. Тому з 1967 р. по1971 р. було прийнято42 поправки доКонституції.Які збільшувалисуверенністьправ республікі країв, та звужуваликомпетенціїфедерації.Передбачалося, що такими змінамибудуть знятіпричини міжнаціональнихконфліктів.Проте запобігтирозвиткунаціоналістичнихвиступів вкраїні не удалося[42, 130].
Томув 1968 р. албанськимикомуністичнимилідерами подвійнуназву Косовоі Метохіятрансформованов Косово. Цюзміну з тодішнімкерівництвомСербії ніхтоне узгоджував, отже воно й непідозрювало, чого домагаютьсяалбанці[42, 115].У 1968 р. в краї сталисямасові виступи, демонстраціїнаціоналістичноїалбанськоїмолоді, якібули розігнаніполіцією, албанцідіяли вже активніше– влаштовувалипровокаціїта диверсії, руйнувалисербські церковніі культовіпам'ятники, залякувалиправославненаселення.
Хвилізаворушеньі вандалізмуохопили нетільки міські, а й сільськірайони Косоваі Метохії, щопосилило відпливсербськогонаселення доцентральнихчастин Сербії.На територіїКосова і Метохії, жителі залишили800 сербських ічорногорськихселищ, які згодомзаселили албанці[39, с.49].
Югославськавлада на чоліз Тіто — Карделем— Бакаричем, тобто без єдиногосерба у вищомукерівництві, після виходуз нього ОлександраРанковича в1966 р., не вживалазаходів щодоприпиненнямасового відпливусербськогонаселення зКосова, а всі, хто намагавсяговорити проце, звинувачувалисьу «сербськомунаціоналізмі»і зазнавалижорстокихрепресій. Післятого як Ранковичпішов з посади, албанці сталисміливішими, а їхній націоналізм— войовничішимі непримиреннішим.
Вонипочали вважатисебе переможцямищодо сербів.У 70-ті рр. почастішаливипадки, колинавколо сербськогонаселеннястворюваласянетерпимаобстановка,і воно змушенебуло залишативласне майноі тікати доСербії. У 1971 — 1981рр. (між рокамипереписівнаселення) 50тис. сербів)залишили Косово[42, 137].
Албанізаціїцього краюбагато в чомусприяв і зовнішнійчинник: втручання, підтримкасецесіоністів, заклики добунту і підривусербськоїдержавності.Згідно з конституцієютодішньої СФРЮ,1974 р., автономнийкрай Косовоне тільки входивдо складуСоціалістичноїРеспублікиСербії, а й наділявсяще ширшимиповноваженнями, набував політичноїі економічноїсамостійності.Отримавшииповноваженняза рішеннямвсіх питаньвнутрішньогожиття, Косовопочало володітишироким подвійнимстатусом: зодного боку, воно були складовоючастиною Сербії, а з іншої – фактичномали ті ж права, що і сама республікав рамках СФРЮ.
Сербіяне могла прийнятижодне рішеннябез схваленняавтономногокраю, а він усвою чергу мігне вважатисяз думкою керівництваСербії. На практиціпри вирішеннігосподарськихабо політичнихпитань важкобуло досягтиєдності республіки– керівні органикраю підкорялисяреспубліканськимлише в томувипадку, якщовважали цевигідним длясвоїх інтересів.Автономнийкрай володіврівними правамиз республіками, окрім одного– не міг відокремитисявід Сербії.Тому в Косовоз перших дніввиступу албанцівзвучали вимогинадання краюстатусу республіки.Оскільки албанціза чисельністюбули четвертоюнацією в СФРЮпісля сербів, хорватів імусульман, вонивважали своївимоги обгрунтованими[42, 222].
КерівництвоСербії боялося«контрреволюційногопідпілля» вКосово, томупродовжуваласьйого діяльністьпо албанізаціїкраю, і підсилюваласьробота міністерствавнутрішніхсправ і службибезпеки. Алез боку керівництвакраїни і іншихреспублік діїСербії часторозцінювалисяяк унітаристськіі піддавалисярізкій критиці.
В1974 р. були розширеніавтономні праваСАК Косово, таприрівненодо інших республікЮгославії. В1980 р. албанцірозпочинаютьрух за визнанняКосово окремоюреспублікоюСФРЮ, а далі іза повну незалежність.Але в 1990 р. (підчас розпадуСФРЮ) автономіябула зменшена, заснуваннямАвтономногоКраю Косово, та «деградацією»головногостатуту, зКонституціїКраю до СтатутуКраю. У відповідьгрупа албанськихполітиківстворює «КонституціюРеспублікиКосово» і проголошуєнезалежністьпровінції.Владою СРЮ булооголошенонадзвичайнийстан, у липнібув розпущенийпарламентКосова[42, 150].
Уберезні 1981 р. вКосово спалахнулоповстання. Дужешвидко соціальнийпротест перерісв постійнуполітичнуакцію, яка тривала10 років, підсилившинапруженістьусерединіСербії і загострившиміжреспубліканськівідносини. Вжечерез кількаднів демонстрантинесли транспарантиз відкритополітичнимивимогами: «Косовореспубліка»,«Ми албанці, а не Югослави»,«Косово – косоварам».Албанці, боячисьвтратити високийрівень автономії, заявили просебе як просилу, яка готовавідстоюватисвої цілі. Поступовомітинги сталиносити антидержавнийхарактер – всечастіше звучаливимоги прооб'єднання зАлбанією, зфлагштоківскидалисяюгославськіпрапори. Сепаратистівактивно підтримувалаАлбанія, радіо- і телепередачіякої приймалисямайже на всійтериторіїКосово[45, 40].
Демонстраціїв краю супроводжувалисясаботажем наокремих підприємствах, поширеннямлистівок, активізацієюдіяльностіпо перетвореннюКосово на «етнічночистий край».Націоналістивикористовувалибудь-які методи, аж до погрозфізичноговинищуванняв адресу сербіві Чорногорії.Албанці поганилипам'ятникикультури, православніцеркви і кладовища, підпалювалибудинки, талюдей, насильницькизаймали чужуземлю, обмежувалисвободу пересування
Подальшийрозвиток подійпов'язують зім'ям СлободанаМілошевича, обраного в 1986р. головою ЦКСоюзу комуністівСербії. У 1987 р.популярністьцієї людининестримнозросла – йоговиступ в квітнів Косово-полі, де він впершевідкрито говоривпро несправедливеположенняСербії в югославськійфедерації іпообіцяв сербськомународові захист, було сприйнятояк національнасербська програма.У Мілошевичісерби побачилинаціональноголідера[12, 144].
У1988 р. він організувавряд маніфестаційі так званих«мітингівістини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове, Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралосявід 100 до 300 тис.чоловік. Натхненніможливістювперше говоритипро свої національніпочуття, проблемивлади, людискандувалиім'я Мілошевича, несли йогопортрети. Докінця 80-х р. вінвиділився зпартійно-державноїолігархії істав незалежнимносієм політичногосуверенітету, фактично«недоторканнимполітичнимправителемСербії», переставділити владуз «залишкамиолігархії», створив свійштаб близькихрадників, «інтимнеколо посвячених», підкреслювалиюгославськіучені[12, 147].
Уберезні 1989 р.СербськоюСкупщиною булоприйнято поправкидо КонституціїСербії, якіпозабавлялиавтономнийкрай Косовоправа вето щодоконституційнихзмін у Сербії(як і іншогоавтономногокраю — Воєводини).Ці поправкиалбанці Косовозустріли уштики. Починаютьсянегаразди зюгославськимта сербськимкерівництвом, та заворушенняна етнічномуґрунті, більшачастина албанцівв Косові бойкотуєперепис населення1991 р., як і всі вибори.Пізніше вониобрали тимчасовийуряд, очолюванийБуджаром Букоші, який був визнанийАлбанією вжовтні 1991. Нанеконституційномуреферендумі1992 р., більшістькаже «так»незалежностіКосова.
В1992 р. стає частиноюРеспублікиСербія (СоюзноїРеспублікиЮгославія).Ситуаціязагостряються1996 р. і перетворюютьсяна відкритугромадянськувійну між АрмієюЗвільненняКосова (алб.Ushtria Зlirimtaree Kosovлs) таалбанськихвійськовиходиниць з однієїсторони тасербсько-югославськихз іншої. Призводитьдо виїзду Косоваколо 500.000 албанцівта 12.000 загиблих.
1998р. розстановкасил у країкардинальнозмінилася: почалася«радикалізаціяпозицій косоварів»щодо наданняКосову державногостатусу. Напочатку 1998 р.бойовики ВАК, що пройшлипідготовкув албанськихтаборах, спровокувалипоновленняконфлікту, щовилилося узбройні сутичкиіз сербськоюполіцією, вибухив македонськихмістах Гостівар, Куманово таПрилеп і вбивствамирних жителів, що не припинялися.Крім насильницькоговитісненнясербів із краю,і блокади сербськихсіл серед методів, до яких вдавалисятерористи, буливбивства іпогрози наадресу лояльнихалбанців, якіне бажали воювати[12, 150].
Загостренняконфліктупочалося зтого, що в жовтні1998 р. президентуСРЮ С. Мілошевичубуло переданоофіційне посланняВашингтона, у якому йшлосяпро неминучістьповітрянихударів НАТО.13 жовтня 1998 р. РадаНАТО приймаєполітичнерішення щодонанесенняракетно-бомбовихударів по територіїЮгославії узв’язку з кризоюв Косово. Рішенняпро військовідії проти суверенноїкраїни НАТОвийшло за рамкиВашингтонськогодоговору щодоутворенняАльянсу, якийпередбачає, що він є сутообороннимблоком із певноюзоною відповідальності[12, 152].
Такерішення прийнятев обхід РадиБезпеки ООН, хоча і на підтримкуїї резолюцій.Отже, воно створюєпрецедентпорушенняміжнародногоправа, оскількимандат назастосуваннявійськовоїсили може датитільки РБ ООН.Без цього будь-якідії державиабо блоку державпроти будь-якоїсуверенноїкраїни кваліфікуютьсяне інакше, яквоєнна агресія.
Великомасштабнівоєнні діїпроти суверенноїдержави неможуть не викликатизасудженняз боку міжнародноїспільноти. Цесправедливо, оскільки, якщоламають систему, починаєтьсябезладдя йсваволя, порушуєтьсяусталенийпорядок, і тодібудь-хто вважатимеможливим братина себе правовтручання накористь якої-небудьгрупи населенняв тій або іншійкраїні. Так ів ситуації зКосово світовагромадськістьне залишиласябайдужою. Вбагатьох країнахпройшли акціїпротесту протиракетно-бомбовихударів НАТОпо Югославії.
В1999 р. НАТО заставляєвийти з Косовасербсько-югославськівійська і ставитьпровінцію підконтроль ООН.За період з 12червня 1999 р. по16 січня 2000 р. кількістьвикраденихі зниклих осібсклало 688 чоловік.З них: 630-серби,36-албанці, 22-представникиінших національностей.Доля 581 викраденогоцивільногоневідома, 69 убито,6 втекло і 32 відпущенона свободу.Зареєстрованечисло зламанихі насильнозайнятих приватнихквартир, щоналежать сербам,- 776 в Пріштині, понад — 200 в КосовськійМітровіні, 190- в Гнілане, багатов Косовому Поліі Ліпляні[35, 60].
Укампанії етнічногочищення, післядислокаціїКФОР і УНМІК, з Косово і Метохіївигнано близько350 000 сербів, циган, мусульман, турок і іншогонеалбанськогонаселення, зних 250 000 сербів.Члени терористичної«АОК» здійснювалиособливо сильнийтиск на територіюГоре, де проживалаавтохтоннаетнічна група- горянці, якимв школах іповсякденномужитті забороняликористуватисярідною сербськоюмовою, з метоюпомилковопредставитицю групу якалбанськунаціональність.
Післявстановленняв Косово тимчасовоїадміністраціїмісії ООН значнечисло біженцівзалишилосяна територіїСербії, головнимчином з числасербів і циганів.За сербськимиданими, їх числов 2002 р. складало277 тисяч чоловік.
23жовтня 2004 р. підконтролемтимчасовоїадміністраціїпройшли виборидо парламентуКосова. Більшістьголосів (47%) буливіддані Демократичномусоюзу Косово(лідер – ІбрагімРугова, помірні), Демократичнапартія Косово(лідер – колишнійпольовий командирХашим Тачи)отримала – 27%голосів. Щеодин колишнійкомандир АрміїВизволенняКосова – РамушХаранднай –очолював паріюАльянс за майбутнєКосово[15, 91].
Всіалбанськіпартії виступализа незалежністькраю. Переважнабільшістькосовськихсербів виборипроігнорували— проголосувалоблизько 900 чоловік, тобто менше1 % сербськогонаселення. Наїх думку, в країне було створенонормальнихумов для проведеннявиборів, щопризвело дочерговогокровопролиттяв березні 2004 р., коли в результатібезладів іпогромів 19 чоловікзагинули, 4 тисячісербів і іншихнеалбанціввтратили дах, були спаленісотні будинківі зруйнованідесятки православниххрамів і монастирів.
Кількістьмісць в парламентіКосово розподіляєтьсяза етнічноюознакою: етнічнималбанцям належить100 місць з 120, останнізарезервованіза національнимименшинами, утому числі 10 —за сербами.Президентаі уряд Косова- вибирає парламент.Уведенні тимчасовоїадміністраціїмісії ООН знаходилисяміліція і системаправосуддя, цивільнаадміністрація, формуванняцивільнихінститутіві демократизація, відновленнягосподарстваі економічногорозвитку. Поступовофункції внутрішньогоуправліннябули переданіорганам владиКосова[16, 21].
6грудня 2004 р. урядКосова очоливРамуш Харадінай, обвинуваченийв скоєнні злочинівпроти мирногонаселення вроки війни. Уберезні 2005 р. вінподав у відставкупід тискомєвропейськоїгромадськостіі з'явився передМіжнароднимтрибуналом.На зміну йомуприйшов помірнішийБайрам Косумі.Після смертів 2006 р. ІбрагимаРугови президентомбув вибранийФатмір Сейдігу, а прем'єр-міністромзнов став колишнійпольовий командирАЗК — Агим Чеку.З 9 січня 2008 р. урядКосова очолюєХашим Тачи, уминулому польовийкомандир АрміїЗвільненніКосова, підозрюванийв сприяннівикраданняммирних сербськихгромадян дляподальшогопродажу їхвнутрішніхорганів в клінікиЄвропи і Америки[16, 23].
Спочаткувідносно Косовасвітова спільнотанамагаласязастосуватиформулу «стандартидо статусу», яка передбачаладосягненняконсенсусуміж всіма політичнимисилами і етнічнимигрупами, і лишепісля цього— визначеннястатусу краю.Проте ця політика, не привела нідо поверненняв край сербів, ні до припиненнянасильства.У жовтні 2005 р. Радабезпеки ООНвисловиласяза початокпереговорівпро статускраю. 16 лютого2008 р. Євросоюзсхвалив розміщеннямісії EULEX в Косово.
31січня 2006 р. назасіданніконтактноїгрупи по Косову, на рівні міністрівзакордоннихсправ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина,Італія, ЄС іНАТО) було прийнятозаяву, згідноз якою «привирішенніпитання простатус Косовонеобхідноповністю взятидо уваги характеркосовськоїпроблеми, якаоформиласяв результатірозпаду Югославії, конфліктів, що послідувализа цим, етнічнихчищень і подій1999 р., а також йоготривалогоперебуванняпід міжнароднимуправліннямнаоснові резолюціїООН 1244» [7].Міністри висловилисяза необхідністьзробити всізусилля длядосягненнядомовленостіпо Косову вжев 2006 р… Росія виступилапроти встановленняконкретнихтермінівврегулювання, так само як іСербія. Булипогоджені триосновні принципипереговорів:
Косово не може бути повернене під управління Сербії;
не може бути розділено;
не може бути приєднано до іншої держави.
Главоюміжнароднихпосередниківпо врегулюваннюпроблеми Косовапризначенийколишній президентФінляндії МартіАхтісаарі.Останнім часом, дуже частопочали проявляютисяміжетнічнізіткнення міжсербами і албанцями, що досягликульмінації2004 р. коли післязагадковоговбивства албанськогохлопця, масиозброєнихалбанців руйнувалисербські церкви, монастирі тадержавні інституції[17, 19].
Незалежністьпроголошенапарламентомкраю Косово17 лютого 2008 р.Деклараціюпро незалежністьприйнято відкритимголосуванням109 з 120 депутатівкосовськогопарламенту, некосовариучасті в голосуванніне брали.Тогож дня презентованоофіційні символиКосова. ПрапоромКосова є жовтезображенняобрисів краюна синьомуполотнищі ізшістьма білимизірками вгорі[24, 19].
Країнане є членомООН, проте їїнезалежністьвизнали понадп'ятдесят країнзі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об’єднанеКоролівство, Польща. Натомістьтакі країни, як Іспанія, Росія, Грузія, Молдова, самаСербія й деякіінші все ще неготові визнатиКосово, головнимчином черезте, що побоюютьсявиходу окремихтериторій зісвого складуподібним чином, як це відбулосяз Косово.
ВоїславКоштуніца, прем’єр Сербії, заявив, що йогокраїна ніколине визнаєнезалежністьКосова й боротиметьсямирним шляхомза існуванняКосова на правахавтономії лишев складі Сербії.Євросоюз ужевислав до провінціїсвою поліцейсько-адміністративнумісію, що маєзамінити миротворчісили ООН (KFOR). Белградрозкритикувавтакі дії, заявивши, що це демонструєвизнання незалежностікраю Косово, який є невід’ємноючастиною Сербії.У самому Косовотакі дії Європиоцінили якдозвіл напроголошеннянезалежності.
Десяткитисяч людейвийшли на вулиціПріштини –столиці краю– для святкування, не дочекавшисьспеціальногозасіданнякрайовогопарламенту.За вихіднімісцевий аеропортприйняв удвічібільше рейсів, аніж зазвичай.До провінціїз’їжджаютьсяалбанці з усьогосвіту. Середприїжджих –і закордоннікореспонденти.
Тимчасом іншийнастрій пануєна вулицяхБелграда. Тамтисячі демонстрантівзібралися біляпосольстваСловенії, якаголовує в Євросоюзі, щоб висловитипротест діямвлади Косово.Для жителівСербії Косово– святиня, деє багато історичнихпам’яток, зокремамонастирів, оскільки доXVIII ст. там бувпрестол сербськогопатріарха[31, 6].
Главауряду СербіїВоіслав Коштуніцавже назвавнезалежнеКосово “псевдокраїною у складіСербії». Крімтого, Сербськавлада підписаларезолюцію, згідно з якоюпроголошеннякерівництвомКосово незалежностіє незаконнимі недійсним, а всі серби, які проживаютьна територіїкраю, залишатимутьсягромадянамиСербії та матимутьправо не визнаватинезалежності, проголошеноїкосоварами.Також у Белградіпообіцялипослабитидипломатичністосунки зкраїнами, якіготові визнатинезалежністьКосово. ОднакПрезидентСербії БорисТадіч заявив, що відносиниз країнами необриватимутьповністю, навітьу разі відправкиіз Сербії дипломатівцих держав.
Разоміз Сербією актунезалежностіКосово опозиціонуєРосія. У міністерствізакордоннихсправ РосійськоїФедераціїповідомили, що визнанняодносторонньогопроголошеннянезалежностіКосово деякимикраїнами Заходуматиме впливна ситуаціюв Абхазії йПівденнійОсетії[30, 6].
Такимчином описовачастина косовськогоконфліктупотребує істотногоаналітичногодослідженняі розглядурізних причин, що привели докризи. Країназіштовхнуласяз проблемоюміжнародноговизнання. Вихідз ситуації, тобто проголошеннянезалежності, не знайшовбагато прихильників.Це рішення незадовольняєв повній мірівсіх учасниківконфлікту. Тимбільше що церішення розділилоі міжнароднуспільноту, дотого ж доситьважко спрогнозувати, наскільки довгопротримаєтьсянове політичнеутворення.Залишаютьсяневирішениминизка проблем, це і демографічна,і соціальна,і політична.
продолжение
--PAGE_BREAK--
ВИСНОВКИ
Югославськакриза загаломє наслідкомнеадекватногоусвідомленняреальностіполітичнимиелітами якЗаходу, так ібезпосередніхучасниківконфлікту. Воснові кризилежить послідовнезастосуваннязахідною дипломатієюпринципупостімперськоїлегітимностій спроба штучнопідтриматиіснуваннянежиттєздатнихдержав.
ПодальшепоглибленняБалканськоїкризи становитьзагрозу сучаснійсистемі міжнароднихвідносин взагалі.Врегулюванняконфлікту наБалканах принциповонеможливе безрадикальнихзмін політикиЗаходу щодоЮгославії, атакож і в самійСРЮ. ПолітикаЗаходу загналаїї у глухийполітичнийкут, вийти зякого принциповонеможливо безповної відмовивід принципупостімперськоїлегітимностій визнаннягельсінськихпринципівтакими, що неможуть бутизастосованідо державнихформацій, якіутворилисяв результатірозпаду Югославії.Тільки такерішення відкриєшлях до формуванняжиттєздатнихнаціональнихдержав за участісвітовогоспівтоваристваі дасть змогудосягти стабільностіна Балканах.
Основнірезультатикризи на постюгославськомупросторі зпогляду діяльностіміжнароднихорганізаційі системиєвропейськоїбезпеки є такими:
зміна структури системи рівноваги сил, що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і закону сили через відсутність партнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливість застосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свого бачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;
виключена можливість встановлення політичної рівноваги, урівноваження негативних тенденцій на глобальному й регіональному рівнях, які виникають внаслідок того, що на провідну роль у міжнародному процесі претендує одна держава;
Заразна шляху цивілізованогоурегулюванняцього конфліктузнову нагромадженовелику кількістьнасилля. Хочапотрібно сказатищо албанці тасерби жилимирно на однійтериторії, іміж ними незавжди виникалижорстокі збройніконфлікти.Хоча, тепермирне врегулюванняконфліктунавряд чи можливо.
Проблемуврегулюванняситуації вКосово, звичайнож, потрібнорозглядатизначно ширше, враховуючивсі обставини.Такий підхідвимагає не лишезнання архівнихдокументів, врахуванняфактору історичноїспадщини, алеі осмисленняінших факторівцієї проблеми– політичних, економічних, соціальних, культурнихта релігійних.Без такогопідходу неможливознайти раціональнепоясненняскладної косовськоїпроблеми, котрачасто черезодносторонністьпідходу європейськихполітичнихкіл (серби виступаютьвинуватцямиалбанськихстраждань), посуті, ще більшеускладнюється, що робить неможливимвирішення їїв цивілізованомута мирномуруслі.
Потрібновраховувати, що в соціокультурномуплані албанськаетнічна групаблизька до такзваного «закритого»або традиціоналістськоготипу, для котрогохарактернаповільна реакціяна реальністьяка міняється, при різкомузростанністихійноїактивностів кризовихситуаціях.
НиніБалкани — цепростір, наякому частой інтенсивночергуютьсяподії. Дестабілізуючийосередок існуєв Албанії, яканеабиякою міроюсприяла терористичномубуму в югославськійпровінціїКосово. Тількиактивна політикана Балканахдопоможе запобігтиескалаціїкризи. А покищо Косово єкласичнимприкладомтрагічноїневідповідностідвох міжнародно- правових принципів— права наційна самовизначення, аж до відокремленняі права державина непорушністькордонів.
Внаш час, найбільшагресивні, тірухи, котрівиступаютьза переглядтеперішньогостану албанцівта державнихкордонів наБалканах, атакож за створеннянових албанськихдержав абоєдиної «ВеликоїАлбанії».
Покищо ідею ВеликоїАлбанії непідтримуєніхто, крімчастини самихалбанців, іреалізаціяїї дуже сумнівна, оскільки Югославіята Македоніяне готові поступитисяні частиноюсвоїх земель, ні правом самостійновирішувативласну долю.І в цьому прагненніне допуститиствореннямононаціональнихдержав зарахунок зміниіснуючих кордонівїх непідтримуватимутьвсупереч сподіваннямсепаратистіві Західна Європа,і США, і Канада,і Росія, і Китай,і багато іншихкраїн, оскількив кожній з нихє власні етнічніменшини і пов'язаніз ними проблеми.
Зрозуміло, що відокремленняКосова і частиниМакедоніїспричинилодо колосальнихзсувів у регіональномубалансі інтересів.СтворенняВеликої Албаніїна територіїплощею 60 тис.км2зчисельністюнаселенняприблизно 7 млнчол. дестабілізуєситуацію наБалканах.
Такимчином, на думкуавтора кваліфікаційноїроботи, косовськапроблема залишаєтьсяневирішеноюі потребуєвиважених дійсвітової спільноти.Хоча Косовоі проголосилонезалежність, прийняло своюконституцію, намагаючисьвирішити проблему, але доситьважко сказати, що цей варіантвирішенняпроблеми, влаштовуєвсіх учасниківконфлікту.
Чизуміють європейці, позбувшисьстереотипів, реально проаналізуватигеополітичнуситуацію наБалканах, деосновною загрозоюмиру став албанськийсепаратизм, покаже час. Апоки що непримиренніпродовжуютьборотися завизнання незалежноїдержави Косово.
Невиключенаможливість, що НАТО, можливо, скористаєтьсянагодою черговийраз показати, хто відіграєпровідну рольв Європі й завдастьповітрянихударів по сербах, як це було вБоснії. А покищо сербськей албанськепрочитанняісторії, теперішніпозиції Белградаі Пріштини, висунуті нимипопереднівимоги не маютьсенсу. Компромісбез сильноготиску з бокунеможливий.
Такимчином, у Косовівже сформувавсяосередок етнічногоконфлікту —албанськийчинник — мінауповільненоїдії, що можеспрацюватив будь — якиймомент, дестабілізувавшиобстановкуодразу у двохреспублікахЮгославії —Сербії і Чорногорії, а також у Македонії.Конфлікт миттєвоможе переростив балканськувійну. Усе церазом з яскравовиражениміноземнимпідігріваннямсепаратизмуетнічних албанціву Косові й Метохіїстановитьсерйозну загрозумиру і безпеціна Балканах.
Якщовизнати головнимправо наційна самовизначення, то у XXI ст. точитимутьсянескінченнісуперечки щодокордонів, і 100або 150 нових членівООН зможутьостаточнопаралізуватиі без того складнупрацю світовогоспівтовариства.Якщо ж визнатипріоритетомнепорушністькордонів, цеспровокуєнескінченніконфлікти наБалканах, уТибеті, Кашмірі, на Кавказі йінших регіонахсвіту.
Можливо, доцільно розробитинове міжнародно- правове положення, що адресуватиметьсяне державамі етносам, абезпосередньогромадянам, які представляютьетнічні меншини, забезпечуючиїм рівні праваз представникамититульнихнацій. У світііснують позитивніприклади: шведина Аландськихостровах уФінляндії, французи інімці у Швейцарії.
Подіїв Косово сталипрологом розпадуЮгославії інових війн. Ічас настав. 24березня 1999 р. НАТОпочало агресіюпроти суверенноїкраїни — СоюзноїРеспублікиЮгославія.
Заналізу Балканськоївійни та іншихконфліктівостанньогочасу випливає, що їх природаістотно змінюється.Навіть класифікаціявійн за масштабомна світові, регіональні, локальні тазбройні конфліктипотребує дещоіншого трактування.Перенесенняцентра вагизбройної боротьбив повітря ікосмос, її тотальнаінформатизаціяглобалізуютьпрактичнобудь-який збройнийконфлікт.
Такимчином, на нашпогляд, косовськапроблема залишаєтьсяневирішеноюі потребуєвиважених дійсвітової спільноти.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Джерела
Центрально-Східна Європа: релігійні зміни та релігійний плюралізм Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.) Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ. www.pravoslavie.ru/arhiv/.
« Сувернитет предстанет пере судом ». 22.04.2009 16:32 Айя Куге (Белград). www.pravoslavie.ru.
Страдание сербського народа в Косово и Метохии в наше время / Выступление на ХІ всемирном Руском Народном Соборе. Иероманх Петр Драгойлович. www.pravoslavye.org.ua.
Обращение Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово и Метохии. Принято на заседании Священного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви, проходившего с 14 мая по 25 мая 2007 г. в Белграде. www.pravmir.ru/article_3064.html.
Геноцид сербського население Косово и Метохии в годы Второй мировой войны. osdea.ru/?cat=50.
Резолюцію союзу сербів Косово і Метохії. www.pravoslavye.org.ua
Резолюция 1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-м заседании.http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1999/res1244.htm
Література
Александров М. Порохова діжка Європа: Югославський аспект // Українське слово. – 2000. № 46 – С. 9 – 11.
Бобицький Н. Косово – Висновки для України. Міжнародно — правовий аспект. // Дзеркало тижня. – 2008. – 23- 29 лютого. – С. 5.
Бовин А. Россия и НАТО: отдаляющиеся планеты // Известия. 1999. — 29 апреля. С. 12.
Герасимов Е. Косово. Пять лет спустя // Международная жизнь. – 2004 — № 4-5 – С. 183 – 191.
Головинський К. Фактор особистості та криза – портрет Слободана Мілошевича на тлі конфліктів в колишній Югославії // Людина і політика. – 2002. — № 3. – С. 144 – 155.
Губенко Д. Причина для ненависті: сербо – албанський конфлікт в Косові. // Коментар. Додаток до часопису критика. – 2004. — №3. – С. 4 -8.
Гуськова Е. Прецедент: Тероризм как метод достижения независимости: ( Переговорній процес на Косово ) // Литературная газета. – 2008 – 16 — 22 января. – С. 3 – 10.
Гренвил Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.- С. 89 – 92.
Денисенко І. Сучасне балканське життя //Історія в школі. – 1999. — № 1 -2. – С. 21 – 23.
Ейде К. Косово: шлях, що лежить попереду //НАТО Ревю ( історичні зміни на Балканах ) – 2004 — грудень –С. 18 -19.
Замятина Т. Ненависть в Косово густа как масло: ( межнациональный кризис в Косово ) // Эхо планеты. – 2004 — № 13 — С. 14 – 15.
Замятина Т. Бархатная революция» югославський варіант // Эхо планеты. – 2000 — № 42. – С. 14 – 17.
Замятина Т. Югославия. Огненное десятилетие // Эхо планеты. – 2001 — № 9. – С. 14 – 17.
Искендерев П.А. Сербо – албанские разраничение и общественно – политическая ситуация в Сербии в 1913 – 1914 гг. // Человек на Балканах: власть и общество, опыт взаимодействия ( конец ХІХ – начало ХХ в. ) Сборник статей. – сп. б, 2009.- С. 336 – 352.
Искендрев П. А. Косово в начале ХХ века.: столкновения этносов, религий, епох. // Человек на Балканах: социокультурное изменения процесса модернизации на Балканах. ( середина ХІХ – середина ХХ в. ) Сборник статей. – СП. б, — 2007 – С. 376 – 383.
Иванова Ю. Албанцы и славяне закономерно ли противостояние? // Материалы 28 межвузовской научно – методической конференции преподавателей и аспирантов 15 – 22 марта 1999 г. Санкт –Петербург. СПб., 1999 –С. 24 — 35.
Калинцев Н. Косово в лабіринтах проблем. ( Этнические чистки в Косово. Трагическая судьба Сербов ) // Эхо планеты — 2004 — № 18 – 19 — С. 18 – 20.
Карасев А.В. Исторические корни возникновения современного косовского конфликта. Інститут славяноведения РАН // Человек на Балканах. Сб. статтей. – СП.б., — 2007. — С. 353 – 367.
Кожемякин М. Последняя битва на Косовом поле: (Проблема независимости Косово в 90 – е и ХХІ в.) // Эхо планеты — 2006 — № 9 — С. 6 – 11.
Кожемякин М. Эффект Косово. Взгляд изнутри. // Эхо планеты. – 2006 — № 48 – С. 6- 11.
Косово и Метохия – Сербский край // Наука и релігія — № 5 – С. 6 – 11.
Косово провозгласило независимость. Что думают в Западной Європе? // Эхо планеты… – 2008. — № 8 – С. 18 – 19.
Коваль О. Косово незалежність із відстрочкою // Дзеркало тижня. — 2007 — 15 грудня – С. 5 – 7.
Коспрук В. Косовська рана « християнської Сербії » Дзеркало тижня. — 2007 – 24 — 30 листопада – С. 6 – 8.
Коспрук В. Незалежність Косово чи прецедент не рішення для європейських націй // Дзеркало тижня – 2006 – 25 лютого – С. 5.
Кузнецов Е. Сувернитет. Незыблемый и неделимый: сувернитет государства может быть ограничен, если оно им злоупотребляет. // Международная жизнь. – 2004 — № 7 – 8 – С. 150 -167.
Маначинський А. Я. Югославия: приговор вынесен. – К.: Изд. Дом «Румб», 2005. – С. 250 – 288.
Маначинський О. Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина та генеза косовського конфлікту – К.: 2001.- С. 6 – 63.
Маначинсткий О. Косово – осередок напруженості в Союзній Республіці Югославія // Історія в школі. – 1999. — № 1-2. – С. 10 – 14.
Писарев Ю.А. Образование югославского государства. – М.: Наука, 1975-416 – 5 С .
Полегоев Г. Косово – история ненависти // Эхо планеты. – 1999. — № 15 – С. 6 – 13.
Решетников Л., Смирнова Н. Советско албанский конфликт. Как это было. //Коммунист. — 1990. — № 9.- С. 11 – 20.
Романенко С.А., Улунян А.А. Балканская политика 90-х годов: в поисках смысла // Pro et Contra. — 2001. — Т.6,- №4. — С. 46 — 59.
Романенко С.А. Югославия, Россия и «славянская идея»: Вторая половина XIX — начало XXI века. М.: Институт права и публичной политики, 2002.- С. 243 – 342.
Романенко С.А. Югославия: история возникновения, кризис, распад, война, образование независимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной и Юго-Восточной Европы в XIX-XX вв. / Московский общественный научный фонд. М.: Изд. центр науч. и учеб. программ, 2000.- 495 С.
Рыжков Н.И. Тетёкин В.Н. Югославская Голгофа. – М.: ОЛМА-ПРЕСС,2000 – С. 200 – 300.
Сагайдачний І. Мирний план для нової війни (Політичний статус Косова) // Дзеркало тижня. – 2007 — 10 лютого – 6 С.
Самохов В. Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний стан// Політика і час. – 2001. — № 9.- С. 30 -41.
Самохвалов В. Нова гаряча точка: Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучасний етап. // Політика і час. – 2001 – № 9 – С. 30 – 41.
Сироткин В. Ревизия в Косово под флагом НАТО: (События на Балканах: история и современность) // Литературная газета. – 2004. – 23-30 марта (№11). – 1 С.
Сербо – албанские отношения в начале ХХ в.: мифы и реальность // Двести лет новой сербкой государственности: к юбилею начала первого сербського восстания 1809 – 1813 гг. – СП. б., 2005. –С. 40-45.
Смирнова Н.Д. Институт всеобщей истории РАН балканський кризи (Косово) в контексте национальной безопасности России. Взгляд в ХІХ век. // Человек не Балканах в эпоху кризисов и этноетнических столконовений ХХ века. – СП. б, — 2002. –С. 290 -295.
Смирнова Н., Языкова А. Балканы в росийской политике ХІХ – ХХ веков // Европейский альманах. История, традиции, культура. — 1977. — М.: Наука, 1985. – С. 290 – 295
Стругар В. Югославия в огне войны 1941-1945гг. – М.: Наука, 1985. –343 – 355 С.
Терешко С. Балкани: в очікуванні незалежності Косово / зеркало тижня. – 2006 – 17 червня – 5 С.
Центральноевропейские страны на рубеже ХХ – ХХI вв. Аспекты общественно – политического развития. Историко – политологический справочник. Отвественный составитель Ю.С. Новопашин. — М.: Новый хронограф, 2003. – 256 С.
Черкасов Д. Косово поле. Балканы. – М.: АСТ. 2006. – 398 С.
Шамраєнко Т. Балканська «порохова бочка» детонує в сучасність // Віче. – 1999 р. — № 8. — С. 138 -147.
Шерр Дж. Регіональна безпека і диктат крайнього терміну (Росія. Пошук нових перспектив. Розв'язанн проблеми Косова і можливі наслідки. НАТО і Україна: що нас очікує в майбутньому. Як правильно розуміти ситуацію в Грузії ) // Дзеркало тижня. — 2007 – 1 грудня. – С. 3 – 15.
Ющенко допоможе українським миротворцям в Косові грошима і обладнанням // www.newsru.ua/ukraine/25apr2008/cossofo.html.