Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка

ДЕРЖАВНИЙВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ЗАПОРІЗЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
МІНІСТЕРСТВАОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДИПЛОМНА РОБОТА СПЕЦIАЛIСТА
 ІМЕННИКОВІДЕРИВАТИ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В «МАТЕРІАЛАХ ДО СЛОВНИКА…» Є. ТИМЧЕНКА
Виконала
 ст.групи 735186 Каліневич Наталія Вікторівна
КерівникСтовбур Л.М.
 к.філол. н., доцент
НормоконтролерБойко Л.П.
ЗАПОРІЖЖЯ
2009

ЗМІСТ
Завдання на дипломну роботу спеціаліста
Реферат
Вступ
Розділ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇСЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ОБ’ЄКТЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1.1 Словотвірні процеси удериваційній системі пізньої середньоукраїнської мови
1.2 Семантико – дериваційнахарактеристика словотворчих засобів XV-к.XVIIст
Розділ 2 СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ XV- к.XVII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДОСЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)
2.1 Особливості суфіксальноїреалізації іменникових дериватів чоловічого роду в середньоукраїнській мові
2.2 Різновиди конфіксальних іменниківчоловічого роду XV-к.XVII ст
2.3 Словотвірна підсистемабезсуфіксних іменників чоловічого роду
2.4 Композитні іменники чоловічого роду всловотвірній системі пізньої середньоукраїнської мови
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДЕРЖАВНИЙВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«ЗАПОРІЗЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
МІНІСТЕРСТВАОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ФАКУЛЬТЕТФІЛОЛОГІНИЙ КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
СПЕЦІАЛЬНІСТЬ:УКРАЇНСЬКА МОВА І ЛІТЕРАТУРА
 ЗАТВЕРДЖУЮ:
 зав.кафедри української мови
 доц.Стовбур Л.М.
10вересня 2008 року
 протокол№2
ЗАВДАННЯ
на дипломну роботу спеціаліста студентці
Каліневич Наталії Вікторівні
1. Темароботи: Іменникові деривати чоловічого роду в «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка) затверджена наказом по університету від 17 грудня 2008 р. № 2035с
2.Термін здачі студентом закінченої роботи 11 квітня 2009 р.
3.Вихідні дані до роботи: «Матеріали до Словника...» Євгена Тимченка
4.Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, що їх належитьрозробити) І. Еволюція іменниковоїсловотвірної системи української мови як об’єкт лінгвістичних досліджень.
1.1.Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньоїсередньоукраїнської мови.
 1.2.Семантико–дериваційна характеристика словотворчих засобів XV- к.XVIIст.
 ІI. Специфікасловотвору іменників чоловічого роду XV — к.XVII ст. (на базі «Матеріалів доСловника…» Євгена Тимченка)
2.1.Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічогороду в середньоукраїнській мові
2.2.Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XV-к.XVIIст.
2.3. Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду.
2.4. Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системі пізньоїсередньоукраїнської мови
3. Консультанти з роботи із зазначеннямрозділів роботи, що їх стосуютьсяРозділ Консультант
Підпис, дата
завдання видав завдання прийняв Вступ Стовбур Л.М. 10.09.2008 10.09.2008 Перший розділ Стовбур Л.М. 08.10.2008 08.10.2008 Другий розділ Стовбур Л.М. 06.01.2009 06.01.2009 Висновки Стовбур Л.М. 18.03.2009 18.03.2009
4. Дата видачі завдання 10 вересня 2008 року
 Керівник ___________ (підпис)
 Завдання прийняв до виконання ___________ (підпис)

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН№ п/п Назви частин та етапи роботи Термін виконання етапів роботи
При
мітка 1. Пошук наукових джерел з теми дослідження, їх вивчення та аналіз; укладання бібліографії
Вересень
2008р. 2. Добір фактичного матеріалу жовтень 2008 р. 3. Написання вступу грудень 2008 р. 4.
Підготовка розділу 1.Еволюція іменникової словотвірної системи української мови як об’єкт лінгвістичних досліджень січень 2009 р. 5.
 Написання розділу 2. Специфіка словотвору
 іменників чоловічого роду XV — к.XVII ст. (на базі
 «Матеріалів до Словника…» Євгена Тимченка) лютий 2009 р. 7. Формулювання висновків березень 2009 р. 8. Оформлення роботи, одержання відгуку та рецензії квітень 2009 р.
Студент-дипломник ___________________(підпис)
Керівник дипломної роботи ___________________(підпис)

РЕФЕРАТ
Дипломна робота спеціаліста «Іменникові деривати чоловічого роду в«Матеріалах до Словника…» Є. Тимченка містить 78 сторінок.
Для виконання бакалаврської роботи опрацьовано 83 наукових джерела.
Об’єктом дослідження є одна з найважливіших підсистем деривації — словотвір іменників чоловічого роду.
Предметом дослідження виступають деривати, які утворені суфіксальним,конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення та основоскладанням. Вибіртеми невипадковий: іменник – одна з найбільш багатих частин мови за своїмисловотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену йактивну ділянку української словотвірної системи.
Мета бакалаврської роботи – опис дериваційної еволюції іменниківчоловічого роду в середньоукраїнській мові XV – к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалівдо Словника …» Є.Тимченка.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
1)  виявити склад похіднихіменників чоловічого роду, що функціонували в пізній середньоукраїнській мовіта зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка;
2)  встановити шляхи розвитку йумови формування іменникових структур зазначеного типу;
3)  проаналізувати становлення семантикиусіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;
4)  визначити рівеньпродуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі деривації аналізованихпохідних.
Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних группохідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. Привизначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиницьвикористовується метод компонентного аналізу. Застосовується такожпорівняльний, порівняльно – історичний та зіставний методи.
Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що впершедосліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів доСловника…» Євгена Тимченка, тобто з’ясовуються особливості основоскладання, суфіксального, конфіксального танульсуфіксального словотвору та активності використання досліджуванихдериватів.
Сфера застосування. Результати дослідження можуть бути використані приукладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору лексикології,практикумів з морфеміки.
ДЕРИВАЦІЯ, СУФІКСАЦІЯ, КОНФІКСАЦІЯ, НУЛЬСУФІКСАЦІЯ, СЛОВОСКЛАДАННЯ,ОСНОВОСКЛАДАННЯ

ВСТУП
Незважаючи на одностайну думку лінгвістів про важливість дослідженняпитань словотвору в його сучасному та історичному аспектах, діахронічна системасловотворення української мови залишається мало опрацьованим розділомукраїнського мовознавства. Зокрема недостатньо вивчена словотвірна системасередньоукраїнської мови, без з’ясування якої історія української мови не можепретендувати на повноту.
На шляху до вивчення словотвору української мови як функціонуючої системибули здобутки і втрати. Так виклад словотворення в п’ятитомному академічномукурсі граматики української мови критика оцінила як певний крок назад навіть упорівнянні з двотомним академічним «Курсом сучасної української літературноїмови» 1951р. [4, с.109].Однак цей прорахунок був надолужений виданням цілогоряду праць з української словотвірної морфеміки і словотвору сучасноїукраїнської літературної мови, а саме: Н.Ф.Клименко «Система афіксальногословотвору сучасної української літературної мови» (1973); «Словотвір сучасноїукраїнської літературної мови» (1979); «Словотворча структура і семантикаскладних слів у сучасній українській мові» (1984), В.П.Олексенко «Словотвірні категоріїсуфіксального іменника» (2002), П.І.Білоусенко «Історія суфіксальної системиукраїнського іменника (назви осіб чоловічого роду)» (1993), «Нариси з історіїукраїнського словотвору (суфіксація)» (2002) тощо. У названих працях та рядіінших робіт у цілому досліджена словотвірна будова української мови відповіднодо висунутих теорією ідей з приводу принципів організації словотвірної системимови [1, с.8]. Проте ця проблема потребує ще глибшого й детальнішого розгляду,й зумовлює актуальність обраної теми.
Мета бакалаврської роботи – опис дериваційної еволюції іменниківчоловічого роду в середньоукраїнській мові XV – к.XVII ст.ст., що здійснюється на базі «Матеріалівдо Словника …» Є.Тимченка.  
Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
1) виявитисклад похідних іменників чоловічого роду, що функціонували в пізнійсередньоукраїнській мові та зафіксовані у «Матеріалах до Словника…» ЄвгенаТимченка;
2) встановитишляхи розвитку й умови формування іменникових структур зазначеного типу;
3) проаналізуватистановлення семантики усіх лексико-словотвірних типів описуваних субстантивів;
4) визначитирівень продуктивності словотворчих засобів, уживаних у процесі дериваціїаналізованих похідних.
Однією з найважливіших підсистем деривації є словотвір іменниківчоловічого роду, обраний об’єктом цього дослідження.
Предметом дослідження виступають деривати, які утворені основоскладаннямта суфіксальним, конфіксальним, нульсуфіксним способами словотворення. Вибіртеми невипадковий: іменник – одна з найбільш багатих частин мови за своїмисловотвірними можливостями, і її похідні становлять надзвичайно розгалужену йактивну ділянку української словотвірної системи.
Джерельною базою дослідження є: «Матеріали до Словника…» Євгена Тимченка,що відображають лексику окресленого періоду функціонування української мови.
Методи дослідження. Для характеристики лексико-словотвірних группохідних, тлумачення значення слів тощо використовується описовий метод. Привизначенні семантичної та словотвірної будови досліджуваних одиницьвикористовується метод компонентного аналізу. Застосовується такожпорівняльний, порівняльно – історичний та зіставний методи.
Наукова новизна бакалаврської роботи полягає в тому, що впершедосліджується словотвір іменників чоловічого роду в середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. на базі «Матеріалів до Словника…»Євгена Тимченка, тобто з’ясовуються особливостісуфіксального і конфіксального словотвору та активності використаннядосліджуваних дериватів.
Практичне значення дослідження. Результати дослідження можуть бутивикористані при укладанні посібників, розробці вишівських курсів зі словотвору,лексикології, практикумів з морфеміки.
Структура і обсяг роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів,висновків, списку використаної літератури (83 позиції). Загальний обсяг роботи –78 сторінок.

РОЗДІЛ 1 ЕВОЛЮЦІЯ ІМЕННИКОВОЇ СЛОВОТВІРНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНСЬКОЇМОВИ ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
 
1.1 Словотвірні процеси у дериваційній системі пізньої середньоукраїнськоїмови
 
Сучасний етап розвитку української дериватології характеризується намаганнямсистематизувати словотворчі одиниці на нових концептуальних чи методичнихзасадах, переглянути і уточнити деякі наукові поняття, що сформувалися упродовжкількох десятиліть становлення дериватології як науки. Ці тенденції засвідчуютьтакі монографічні праці, як «Морфеміка української мови» О.К.Безпояско таК.Г.Городенської (1987), у якій вперше словотворчі афікси української мови наспільній семантичній основі згруповано у функціонально-семантичні поля,«Українська словотвірна дериватологія» В.О.Горпинича (1998), де по-новомувитлумачено кілька засадних понять словотвору, зокрема такі, як словотвірнапохідність, твірна основа, словотворчий формант і спосіб словотворення, а також«Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова тареалізація» Є.А.Карпіловської (1999), автор якої, використавши нову ідеологіюмоделювання мови та найповніший генеральний реєстр слів, створила оригінальнийкомплексний опис суфіксальної підсистеми сучасної української літературноїмови, запропонувала модель функціональної суфіксальної граматики, що графічнорепрезентує суфіксальну підсистему в статиці і динаміці.
Підготовка ряду узагальнюючих праць з історії української мови, здійсненавітчизняними лінгвістами 70-х – 80-х рр., супроводжувалася остаточнимвиформуванням вчення про словотвір з морфології в окрему лінгвістичнудисципліну [2, с.3-4]. Постало питання підготовки й видання узагальнювальної праціз історичного словотвору. Тим часом, вітчизняними дериватологами протягомостаннього півстоліття було вивчено історію окремих фрагментів словотвірнихпідсистем різних частин мови (С.П.Бевзенко, О.П.Білих, П.І.Білоусенко,Т.М.Возний, С.В.Воропай, А.П.Грищенко, Л.Л.Гумецька, В.В.Ґрещук, К.А.Качайло,І.І.Ковалик, В.В.Німчук, В.М.Русанівський, Л.М.Стовбур, В.В.Токар,С.П.Самійленко та інші). Ці розвідки показали багатство словотворчих способів ізасобів української мови на різних етапах її розвитку. Особливе місце в системічастин мови посідає іменник: він є найбагатшим у словотвірному відношеннікласом слів. Іменникова дериваційна система української мови від найдавнішихчасів характеризується величезною кількістю формантів і, як правило, значнимчислом лексико – семантичних груп, у межах яких використовуються певні афікси [2,с.2-3].
В питанні історичного словотворення іменника значну роль відігралишироковідомі праці С.П.Бевзенка «Історична морфологія української мови»(1962р.), Л.Л.Гумецької «Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст.» (1958р.), С.П.Самійленка«Нариси з історичної морфології української мови. Ч.І.» (1964р.). Українськемовознавство накопичило досить великий матеріал з історичного словотворуіменника: досліджено історію ряду важливих дериваційних формантів, наісторичному матеріалі виконано низку робіт тощо.
Уперше послідовно системний підхід до вивчення словотвору в ряді працьзастосував І.І.Ковалик. Працюючи над виявленням специфічних особливостейсловотвірних понять, які мають становити певну системну цілісність, він тимсамим докладав зусилля до вивчення елементів словотвірної системи та способівїх структурної організації. На відміну від попередників І.І.Ковалик обґрунтувавнеобхідність виявлення словотвірних типів як основних вихідних словотвірнихвеличин у синхронічному, діахронічнму та порівняльно-історичному дослідженнімов, вважаючи, що суфіксологія не вичерпує всієї проблеми питання. Підсловотвірним типом у афіксальному словотворенні дослідник розумів узагальненесловотвірне поняття, яке включає в себе три складники: лексико-семантичнуєдність, єдність лексико-граматичного характеру твірної основи, єдністьафіксальної частини.
Найбільш повною і придатною для практичного використання в дослідженняхсловотвірних систем є класифікація лексико-словотвірних значень конкретнихіменників, виконана з ономасіологічних позицій М.Н.Янценецькою (1987р.), делексико-словотвірне значення визначається як реалізація власне словотвірногозначення на рівні семантичної теми більшого чи меншого ступеня узагальнення, щозв’язує семантичну і словотвірну семантику.
Питанню словотвору російських особових назв присвячені дві праці:Г.Г.Гінкена «Древнейшие русские двуосновные личные имена и их уменьшительные»,у яких автор розглядає словотвірну будову особових назв тільки одного типу – здвома основами; О.М.Селіщева «Происхождение руських фамилий, имен и прозвищ», деавтор поряд з історією виникнення вказаних у заголовку особових назв розглядаєі словотворчі засоби простих і складних особових назв.
До проблеми словотвірної будови слов’янських особових назв першимпідійшов учений Ф.Міклошич у праці «Die Bildungder slavischen Personennamen». У названій праці Ф.Міклошичрозглядає творення простих слов’янських особових назв і дає перелік суфіксів,за допомогою яких вони утворюються; творення складних особових назв, зважаючина частини мови, які можуть входити в склад першого або другого компонентаособової назви; форму сполучення обох компонентів складної особової назви; синтаксичневзаємовідношення двох компонентів складного слова; порядок компонентів ускладній особовій назві; він подає також алфавітний перелік основ, від якихутворюються слов’янські імена людей. Праця Ф.Міклошича і тепер не втратиласвоєї наукової цінності, і всі пізніші дослідження слов’янської ономастики більшоючи меншою мірою спираються на неї. Недоліком цієї праці можна вважати лишенеповноту наведеного автором слов’янського матеріалу, взятого тільки зболгарської, сербської, російської, чеської і польської мов. До того ж, Ф.Міклошичуне був ще відомий зв'язок між так званими простими і складними особовиминазвами, який довів пізніше А.Фік. Тому думка Ф.Міклошича відносно переважанняслов’янських особових назв з однією основою потребує корективів.
Історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітніісторичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та змінибудови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії. Панівним типомтворення іменників в період XV – к.XVII ст. був морфологічний типсловотворення, представлений в мові усіма своїми різновидами.
Для пізнання мови української народності XV-к.XVIIст. виняткове значення має також історичналексикографія, яка відіграла важливу роль у розвитку словотворення українськоїлітературної мови. Величезний внесок зробила праця Є.Тимченка «Материалы длясловаря письменной и книжной южнорусской речи XV-XVIIІ вв.». Часу для збирання й опрацюваннястароукраїнської лексики в Є.Тимченка було мало. Та незважаючи на це, автор на1904р. уклав словник, котрий налічував приблизно 12-13 тисяч статей. Машинописсловника, що налічує 2048 сторінок, нині зберігається в бібліотеці Інститутумовознавства імені О.О.Потебні й Інституту української мови НАН України. Джерельноюбазою його були 60 тисяч карток-контекстів, вибраних із 34 пам’яток українськоїмови XV-XVIIІ ст. О.Шахматов справедливокритикував не дуже чіткі принципи диференційного підбору реєстрових слів,орфографічне осмислення вокабул. Учений підкреслив: «Ми думаємо, що Словниквиграв би, коли б зареєстрував взагалі всі слова старовинних пам’яток, незупиняючись на різних дуже хистких критеріях». О.Шахматов підкреслив, щоЄ.Тимченко використав значну кількість пам’яток, у тому числі рукописні«Кройнику», що зберігалася в бібліотеці Київського університету, й хронограф,який належав редакції журналу «Киевская старина». Високо оцінюючи словникЄ.Тимченка, акад. О.Шахматов зазначав: «…І в тому вигляді, як праця виконана,вона являє видатний інтерес. Історичний словник містить декілька типів слів,досі не зареєстрованих в жодному словнику; слова ці пояснено здебільшого вірноі точно; вони оснащені прикладами, котрі передані дуже точно і якісупроводяться посиланнями на томи й сторінки…. Обробка слів, пояснення їхзначень, указівки на їх іноземне джерело зроблені дуже задовільно… Незважаючина повноту та деякі інші хиби словникової праці Є.Тимченка, ми признаємо йогонайвищою мірою корисною основою для повного історичного словника малоруськогословника». Підводячи підсумки розгляду машинопису Є.Тимченка акад. О.Шахматовпідкреслив: «…Цей словник, при всіх його недоліках, не можна не визнати працеювидатною й найвищою мірою корисною».
Традицію української наукової історичної лексикографії, основоположникомякої був Є.Тимченко, з честю продовжують мовознавці Інституту суспільних наукАН України у Львові, що під керівництвом Л.Л.Гумецької створили капітальний «Словникстароукраїнської мови XIV-XV ст.» у двох томах (К.,1977-1978).
«Матеріали до Словника…» Є.Тимченка не втратили своєї актуальності йможуть відіграти позитивну роль як база історико- лексикографічних таісторико-семантичних дослідів. Вони можуть слугувати за посібник длястудентства і широкого загалу, адже нині виходить у світ і читається доситьвеликий масив літератури, створеної нашою давньою мовою.
1.2 Семантико – дериваційна характеристика словотворчихзасобів XV— к.XVIIст
Чільне місце в морфологічному типі словотворення займає суфіксальнийспосіб, який полягав, здебільшого, у суфіксації основ. Продуктивність суфіксіврізна. Застосування суфікса зумовлене родом іменника, морфологічною природоюйого основи, лексичною категорією іменників, до складу яких входить ценовоутворення, та індивідуальним лексичним значенням основи. Так, наприклад,агентивні суфікси сполучаються з дієслівними основами із значенням дії, але втой же час вони зв’язані з певною основою і невзаємозамінні (-арь, -ачь,-тель). Ця основа тільки як виняток може вступати в зв’язок з двомасинонімічними суфіксами.
Найбагатшим і найрізноманітнішим є склад іменників чоловічого роду. У зв’язкуз цим найкраще представлені суфіксальні типи іменників чоловічого роду.Найбільшу строкатість суфіксальних типів має категорія назв осіб чоловічогороду. В той час як в інших категоріях іменників серед багатьох суфіксіввиділяється тільки кілька провідних суфіксальних типів, чоловічі особові назвибільш-менш рівномірно розподілені між шістьма відносно продуктивними суфіксами.Найменшу строкатість суфіксальних типів виявляє категорія абстрактних назвсереднього роду, за своїм значенням назв дій або властивостей [ 1, с.8 ].
Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови незміннопривертає увагу дослідників. Вона неодноразово ставала об’єктом як теоретичнихстудій з морфеміки та словотворення, так і предметом опрацювання при укладенні різнотипнихморфемних та словотвірних словників. Аналізу окремих ланок суфіксальноїпідсистеми, проблемам встановлення інвентаря її одиниць, визначення їхніхвластивостей, відношень між одиницями, особливостей використання одиницьсуфіксальної підсистеми в процесах творення слів різних частин мови присвяченобагато праць вітчизняних мовознавців (О.К.Безпояско, С.В.Воропай,К.Г.Городенської, Н.Ф.Клименко, М.Я.Плющ, Л.О.Родніної, М.В.Кравченко та ін.). Спробуописати суфіксальну підсистему як цілісний мовний об’єкт здійснено вколективній монографії «Словотвір сучасної української літературної мови» (К.,1979). У працях Л.Л.Гумецької, В.В.Німчука, І.І.Ковалика, С.П.Самійленка,А.П.Грищенка, Л.М.Полюги, П.І.Білоусенка та інших дослідників предметомдослідження ставала й історія формування окремих ланок та одиниць суфіксальноїпідсистеми української мови. Не оминули українські вчені своєю увагою йзакономірності функціонування певних суфіксів у різних типах морфемних структурслова (колективні монографії «Морфологічна будова сучасної української мови» (1975);«Морфемна структура слова» (1979); «Морфеміка української мови»К.Г.Городенської та О.К.Безпояско (1985). В останні роки вийшли також друкомморфемні словники української мови: двотомний словник-довідник І.Т.Яценка«Морфемний аналіз» (1980-1981), «Морфемний словник» Л.М.Полюги (1983), «Словникафіксальних морфем української мови» Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловської,В.С.Карпіловського та Т.І.Недозим (1998). У 1985 році побачив світ «Українсько-російськийсловотворчий словник» З.С.Сікорської.
Крім того, у сучасній лінгвістиці накопичено цінний досвід теоретичногоосмислення результатів аналізу будови та функціонування морфемної ісловотвірної підсистем мов, зокрема суфіксальної підсистеми як найбільшрозгалуженої й активної в слов’янських мовах. Цьому питанню присвячені праціМ.М.Шанського, В.В.Виноградова, О.А.Земської, Г.О.Винокура, М.Д.Степанової таін.
В іменниковій деривації завжди панівним був суфіксальний словотвір, протепереважно в новіші часи активною стала й конфіксація як засіб поповнення субстантивноїлексики. Суто префіксальний спосіб деривації представлений в іменниковійсистемі ще з праслов’янского періоду.
У працях зі словотвору останнім часом все більшої уваги стали надаватипроблемі конфікса. На сьогодні в навчально-методичній літературі є різніпогляди на це питання, але очевидно, що термін «конфікс» стаєзагальноприйнятим, а прихильники цього терміну наводять переконливі аргументи найого користь. Вже робляться спроби більш або менш систематичного опису ознак конфіскаціїна матеріалі різних частин мови. Виділення конфіксів у словотвірній ісловозмінній системі різних мов послідовно проводив В.П.Старинін у книзі «Структурасемітського слова» (1963р.), де наводяться приклади із індоєвропейських ісемітських мов, які переконливо свідчать про те, що конфіксація – явищезагальномовне.
Питання, пов’язані з конфіксацією, значною мірою ґрунтуються на науковихідеях, які склались у Казанському університеті протягом ряду десятиріч. Багатоз них розроблялось під керівництвом В.М.Маркова. Це наукові дослідженняГ.О.Ніколаєва, Е.А.Балаликіної, А.А.Амінової, Е.В.Казанської та ін. У конфіксорганізовуються афікси – твірні засоби, значить, семантика конфікса базуєтьсяна сумі словотвірних значень цих афіксів. Елементи конфіксів, функціонуючи як єдинийтвірний засіб, реорганізовують своє значення, і реорганізація ця йде відпростої суми значень елементів до повного їх злиття й ідіоматизації [20, с.9].
В останні роки значно посилився інтерес лінгвістів до конфіксації,вивчення особливостей цього способу деривації, специфіки функціонуванняконфіксальних морфем тощо (В.Старинін, В.Марков, Г.Ніколаєв, Л.Стовбур,І.Іншакова, К.Качайло, С.Воропай та ін.). Однак конфіксальна деривація іменникалишається однією з малодосліджених ділянок. Праці, присвячені іменниковійконфіксації, мають фрагментарний характер. У синхронічному розрізі поданоаналіз специфіки функціонування іменникових конфіксів сучасної української мови(С.Воропай), у діахронічному аспекті досліджено розвиток конфіксальнихіменників з постпозитивними елементами –ник (І.Іншакова), -ок (К.Качайло), таматеріально не вираженим другим компонентом (Л.Стовбур). Дослідження конфіксаціїяк одного з найпродуктивніших способів словотворення українського іменника XV — к.XVII ст. важливе для характеристикистановлення й функціонування дериваційної підсистеми цієї частини мови.
У своїх працях функції афіксів також розглядають О.Безпояско,П.Білоусенко, С.Воропай, К.Городенська, О.Меркулова, В.Німчук, М.Плющ та ін.
Неослабний інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов’янськомумовознавстві спостерігається ще з ХХ століття. У сфері наукових дослідженьперебували питання історії формування девербативних субстантивів (Л.Булатова,Л.Гумецька, І.Ковалик, А.Майборода), вивчено окремі типи цих похідних (А.Вовк,В.Токар, Л.Третевич, М.Наконечний), їх семантичну та морфологічну валентність(М.Кравченко), стилістичні функції (Л.Дідківська, Л.Родніна).
Останнім часом актуалізується дериваційний аспект вивчення згаданихпохідних з огляду на високу продуктивність окремих словотвірних типів і моделейвіддієслівних іменників у сучасній українській мові, зокрема девербативів ізграматичним значенням предметності. Увагу вчених привертає, насамперед,словотвірний статус розгляданих похідних, їхня дериваційна будова. Дериваційнийаспект вивчення віддієслівних похідних дав підстави для вибудови концепціїсловотвірної категорії опредметненої дії (І.Вихованець, К.Городенська), абокатегорії опредметнених значень дієслівних предикатів (В.Олексенко). Однакзгадана категорія не стала ще предметом спеціального системного аналізу, хоча йпотребує глибокого і об’єктивного розгляду [35, с.7].
Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способутворення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складнихіменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова,Л.П.Павленко, В.М.Ліпич, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп– Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитівсучасної української мови описано в працях Л.Є.Азарової, К.Г.Городенської,Н.С.Родзевич та ін. Але історія формування складно – суфіксальної підсистемиукраїнського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменниковихсуфіксів, які брали участь у складно – суфіксальній деривації, їх функціональнийобсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використаннядля вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на певних етапахрозвитку української мови залишається поза увагою мовців [33, с.3-10].
На сьогодні сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно– суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонентавизначається не всіма вченими. Майже всі композити середньоукраїнської мови єпохідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокіскладно – суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношенняхміж елементами). Опорними компонентами вони могли мати основи дієслівні абоіменникові.
У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про терміндля позначення процесу творення дериваційно складених лексем: «словоскладання»чи «основоскладання», хоча немало дослідників їх ототожнює (В.М.Немченко,В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється і в кодифікуванні термінів: основоскладання– це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). І.В.Каллістова, Л.П.Павленко таін. вважають, що найбільш придатним видається термін «словоскладання», оскількискладні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле,тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують. Проте більшість ученихнаголошує на необхідності розмежування цих понять, відводячи кожному з нихокреме місце в словотворенні (М.Н.Родзевич, О.І.Моісєєв, В.О.Горпинич та ін.).В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творенняскладних слів, другим є основоскладання [33, с.5-8]. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводитьдо різних тлумачень поняття «композит», яке в лінгвістичній літературісприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитівполягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів,основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набулаформально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розуміннікомпозити – це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).
 Префіксальні похідні іменники, які не мають в своїй структурі матеріальновиражених суфіксів, викликають до себе велику увагу лінгвістів, хоча тривалийчас не були предметом дериваційного дослідження. Такий спосіб словотворенняназивають ще конверсією, десуфіксацією, безафіксним, фонетичним, реверсивним чифлективним способом [49, с.14]. В.В.Лопатін вперше у слов’янськомумовознавстві обґрунтував нульсуфіксацію як спосіб творення похідних слів і дійшоввисновку, що в «безсуфіксних» типах носієм словотвірного значення є нульовийсуфікс [34, с.15], Л.Л.Гумецька винесла девербативи, утворені «безсуфікснимспособом», за межі суфіксальної деривації [15, с.79], послідовно вживає термін«нульовий суфікс» у своїй монографії Н.Ф.Клименко. А вже у вітчизняномумовознавстві поняття нульового суфікса було сформовано і зникла підстава дляназви безсуфіксний спосіб.
Аналіз мовного матеріалу приводить до висновку, що історичний словотвірукраїнської мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчиходиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функційсловотворчих одиниць у їх історії.

РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ ВСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XV–XVIIIст. ( НА БАЗІ«МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)
 
2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватівчоловічого роду у середньоукраїнській мові
 
Різні підходи до позначення предметів і явищ навколишнього світу (об’єктивно– нейтральні, суб’єктивний і підсилювальний) зумовлюють вибір певного коласловотворчих формантів. В українській мові спостерігається тяжіння довикористання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позиціювисокої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ), здебільшого для творення лексикистилістично нейтральної. Це зумовлюється не лише значенням суфікса, а й виборомтвірних основ: такі форманти не поширюють твірні основи просторічних, розмовнихслів. З другого боку, деривати, що займають у лексичній системі стилістичномарковані позиції, творяться за допомогою суфіксів, які розгорнули своюпродуктивність раніше (-анъ, -унъ) та ін. Це свідчить про те, що розвитоксловотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширеннямденотивної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсівукраїнської мови, їх розбудовою.
Щодо функцій всі суфікси можна поділити на три категорії: 1) суфікси, щопостійно зберігають лексичне значення (напр., суфікси назв дій на -нье\\-ние, -енье\\-ение;2) суфікси, позбавлені реального значення, які виконують роль чисто структурнихформантів і, внаслідок своєї непродуктивності, в свідомості мовців майжеперестали вимовлятися (зна-к, ста-н тощо); 3) багатофункціональні суфікси, яків сполученні з одними основами зберігають своє лексичне значення, у сполученніж з іншими – служать тільки іменниковими визначниками (-ець як формант, щосубстантивує прикметникову основу – стар-ець).
У процесі розпаду давньоруської мовної єдності на основі відповіднихговірок між XIV- XV ст. в основному вже сформуваласямова української народності, яка разом з лексико – граматичною системоюуспадкувала від давньоруської мови й систему катайконімного словотвору.
З давньоруської мови перейшли в середньоукраїнську і основні засоби катайконімногословотвору – суфікси –ц-і (-ець), -ан-и (-ян-и), — ичан-и.
Найпродуктивнішими був суфікс –ц-і, який приєднувався до топонімних основяк слов’янського, так і неслов’янськоо походження: волбырєвцєм, борысовцомъ,стрыець, бастунцы, радуньцы, церкасцовъ, каневцовъ, болоховцовъ, запорожцовъ,бучатець, нежиловцы, чигиринць, полтавци, запорожци, коломийци, полтавць,погорци.
У писемних пам’ятках української мови фіксуються катайконіми з суфіксом–ичан-и: львовчанє, тетеровчане, мазувчанинъ. Є.М.Прокопович, В.Н.Хохлачова,Н.Т.Шеліхова вважають, що в середньоукраїнській мові назви жителів продуктивноутворювались і за допомогою суфікса –ич– і становлять специфічну рису середньоукраїнськоїмови.
Вибір моделі з тим чи іншим суфіксом (простим чи складним) зумовлюєтьсяпереважно «словотвірним середовищем», але трактується, що вибір словотворчихзасобів зумовлюється аналогією та місцевою традицією, дія яких не піддаєтьсямоделюванню [8, с.34].
Відтопонімний словотвір є відносно самостійною одиницею за своїмиособливостями, моделями, словотворчими засобами і ресурсами, тенденціями ізакономірностями, що робить правомірним дослідження відтопонімного словотвору.Це нова сторінка в ономастиці, тільки вона дає можливість до кінця пізнатиприроду власної назви, оскільки при утворенні похідних топоніми такі своївластивості, які за інших умов існування залишаються надійно прихованими віддослідника.
Не вивчивши системи відтопонімного словотвору, не можна створити повноїкартини загальної словотвірної системи мови, бо перенесення закономірностейвідапелятивного словотвору на систему відономастичного не сприяє всебічному іглибокому його пізнанню, спотворює наше уявлення про справжній станвідтопонімної словотвірної системи.
Суфікс –ник (-ик)
В українській мові функціонували словотвірні моделі, що входили дословотвірних структур «прикметник – іменник», «дієслово – іменник», «іменник –іменник». Окремі дослідники віддають перевагу відприкметниковому типу творення,якщо в мові певного періоду є прикметник, який можна вважати твірним, напр.:безбожникъ – безбожный, неповинникъ – неповинный, побожникъ – побожный. Кваліфікуваннятаких іменників як полімотивованих допускає вважати утвореними від будь-якоїчастини мови: іменника, дієприкметника, дієслова, якщо останні фіксуються впам’ятках досліджуваного періоду.
У відприкметниковому словотворенні українська мова зберегладавньосхіднослов’янські лексико — словотвірнітипи дериватів з формантом -ник. Деякі іменники цього типу мали супровіднезначення місця дії: церковникъ (79:2,469), у окремих дериватів новоїукраїнської мови значення місця дії висувається на перший план. Напр.: городовникъ(79:1,184) – «міський житель», дорожникъ (79:1,224) – «придорожний вартівник».
Серед відприкметникових дериватів з формантом –ник лексико – словотвірнагрупа найменувань осіб за соціальним станом у середньоукраїнській мовіпоповнювалася не дуже інтенсивно, адже були збережені майже всі іменники, щофіксувалися в пам’ятках X-XIII ст. (служебникъ, будникъ, наказникъ). Напр.: бобровникъ (79:1,60)– «чиновник», обходникъ (79:2,23) – «посол», незникъ (79:1,487) – «бідняк»тощо.
Давньосхіднослов’янські іменники, що належали до лексико – словотвірноготипу назв осіб за зовнішньою чи внутрішньою ознакою, поступово виходили зужитку, однак тип у середньоукраїнській мові зберігся, про що свідчатьпоодинокі утворення: сильникъ (79:2,320) – «сильний», бездольникъ (79:1,47) –«нещасливець», знаменникъ (79:1,331) – «обманщик».
Кілька назв осіб за характерною поведінкою – давньосхіднослов’янський спадок: праведникъ (79:2,46),грешникъ (79:1,188). Матеріал пізніших середньоукраїнських пам’яток даєможливість поповнити цей ряд іншими іменниками, що функціонують у відповіднихтворах (прелесникъ). Більше їх у новій українській мові. Напр.: облудникъ,бездольникъ тощо.
Віддієслівні назви осіб у середньоукраїнській мові групуються за тими жлексико – словотвірними значеннями. Деякі з наведених нижче іменників можнавіднести і до відприкметникових похідних, твірні основи яких в сучасній мовівтрачені [19, с.84].
Група назв осіб – виконавців дії, названої дієсловом (за сталим тимчасовимзаняттям або за професією), поступово втрачали в своєму складі церковнослов’янські,книжні елементи, що фіксувалися в пам’ятках давньосхіднослов’янської доби.Однак основний її склад був збережений. Матеріал пізніших староукраїнських пам’яток показує словотвірну регулярністьрозвитку розглядуваного типу. Напр.: мерочникъ (79:1,426), мосяжникъ (79:1,436),клинникъ (79:1,367), колесникъ (79:1,371), крашенникъ (79:1,383), будьникъ (79:1,72)(робітник), бьльникъ (79:1,80).
Група назв осіб, які є об’єктами чи результатами дій, досить стійка вукраїнській мові. Приклади: колодникъ (79:1,372), страдникъ (79:2,369).
Групанайменувань осібіз формантом –ник за характеризувальною дією продовжила свій розвиток вукраїнській мові. Майже всі давньосхіднослов’янські іменники, які називали осібза процесуальною ознакою, що означає їх поведінку, погляд тощо, перейшли вукраїнську мову, панівна більшість із них збережена в сучасній мові. Напр.:бездольникъ (79:1,46), вымысленикъ (79:1,145), притворникъ (79:2,236).
У лексико – словотвірній групі назв осіб, де процесуальна ознака вказуєна соціальний стан особи, зміни відбулися не так бурхливо. Їх ядро, успадкованез попередньої епохи українською мовою у цілому задовольняло потребу мовців.Небагато новотворів цього типу дала нова українська мова, напр.: обивателъ (79:2,9) – «громадянин», наказникъ (79:1,458) – «приказчик», будникъ (79:1,71) – «робітник».
У пам’ятках старої і нової українських мов фіксується також ряд новихдериватів на –ник з різноманітними характеризувальними значеннями: типстосунків, внутрішня чи зовнішня ознака. Напр.: провинникъ (79:2,224) – «той,хто провинився», роздорникъ (79:2,280) – «розлучник».
Середньоукраїнська мова успадкувала з попереднього періоду майже всіназви осіб, що здійснюють дію за допомогою знаряддя, механізму, пристосування:вапенникъ (79:1,84), бедренникъ (79:1,52), колесникъ (79:1,371). Ця група сліввиявляє певну активність у вживанні упродовж всієї історії української мови.Однак значного поповнення новими десубстантивами не відбулось. Приклади: красильщик (79:1,373) – «той, хто фарбує», мельникъ (79:1,324), мосяжникъ (79:1,331) – «мідник», ремесникъ (79:2,270)– «ремісник», рьзникъ(79:2,304) – «м’ясник» тощо.
Назви осіб, що використовують предмет за призначенням, здійснюють трудовута інші дії над об’єктом поступоворозширювалися. Напр.: пищальникъ (79:2,108) – «дудочник».
Назви осіб, що торгують, купляють, володіють чимось. Ця лексико –словотвірна група поступово збільшила свій кількісний склад, напр.: бортникъ (79:1,163)– «пасічник», папьрникъ (79:2,83) – «той, хто виготовляє папір».
Лексико – словотвірний тип назв осіб, що функціонують у певній сферідіяльності, в українській мові свій склад розширював повільно. Лише кількаіменників поповнили групу найменування осіб, що функціонують в економічній,військовій і подібній діяльності. Напр.: судникъ (79:2,377),печатникъ (79:2,102), каменникъ (79:1,356).
Назвиосіб означального типу. Група назв осіб за предметом,який дає соціальну характеристику, в українській мові втрачає в лексичномускладі. Окремі слова виходять з ужитку, у інших (печатникъ (79:2,102),ключникъ (79:1,360)) предметно- характеризуючезначення булопослаблене вже в попередній період, через те вони систематично зблизилися знайменуванням осіб, що здійснювали дію за допомогою інструмента, пристосуванняабо з назвами людей за соціальним станом. Однак в українській мові все ж такитрапляються випадки розглянутих утворень, що свідчить про живучість лексико –словотвірного типу: бачмажникъ (79:1,145), картникъ (79:1,358) тощо.
Більшість найменувань за характерною поведінкою міцно закріпилася вукраїнській мові і з невеликими втратами дійшла до нашого часу. Напр.: шкодникъ(79:2,497), напастникъ (79:1,463) – «спокусник», трудникъ (79:2,401).
Група найменувань осіб за соціальним станом різнилася в українській мовіпостійним оновленням її складу у зв’язку зі зміною суcпільно — економічного життя носіївмови. При цьому на кожному етапі розвитку мови вона зберігала давньосхіднослов’янську основу і належала до найбільшчисленних. Реєстр назв посадових осіб не був постійним: дворникъ (79:1,201),коморникъ (79:1,373).
Суфікс –ецъ
Дослідники історії української мови звернули увагу на зростання кількостінайменувань осіб на –ець у середньоукраїнській мові порівняно з попередніметапом її розвитку [19, с.7]. Українська мова зберегла майже всі давнівідприкметникові найменування осіб на –ець, нові деривати фіксуються рідко.Більшість утворень на –ець має атрибутивні лексико – словотвірні значення.
Назви, що вказують на тип родинних та інших стосунків. У середньоукраїнськіймові нових власне відприкметникових утворень трапляється небагато. Напр.: единецъ(79:1,242), облюбенецъ (79:2,12), сыновецъ (79:2,382). Іменник сыновецъ почавмотиваційно співвідноситися із син, що сприяло відокремленню суфікса –овець. Вукраїнській мові цей процес завершився. У сучасній мові сыновецъспіввідноситься лише з син, адже давні прикметники на –ов зараз мають іншуфонемну структуру.
Найменування, що вказують на соціальний стан. Давні утворення цього типупоступово виходили з ужитку. Нових, власне відприкметникових дериватів,практично не трапляється, утворень відад’єктивних дієприкметників тежфіксується небагато. Приклади: богомислецъ (79:1,60) – «скитник», вырванецъ (79:1,151)– «обідранець», посланецъ (79:2,191), шубравецъ (79:2,503) – «бідняк».
Назви осіб за зовнішніми та внутрішніми ознаками. Панівна більшістьдавньосхіднослов’янських структур цього типу з чітко окресленою лексико –словотвірною семантикою була успадкована українською мовою. Однак новихутворень фіксується не дуже багато. Напр.: вырванецъ (79:1,151) – «обідранець», туземецъ (79:2,403), младенецъ (79:1,429) – «юнак».
Назви за характерною поведінкою. У середньоукраїнській мові поповненняцього типу новими утвореннями відбувалося повільно. Напр: бьглецъ (79:1,78),запамяталецъ (79:1,283), змашенецъ (79:1,326) – «зрадник», зычливецъ (79:1,345)- «доброзичливець», поганецъ (79:2,126) – «мерзотник», вырванецъ (79:1,151) –«обідранець», шаленецъ (79:2,489) – «безумець».
В українській мові розширилося коло дериватів з функціональним лексико –словотвірним значенням. Це переважно найменування осіб за місцем, способом,сферою діяльності: богомолецъ (79:1,67), гудецъ (79:1,192) – «гусляр», дьписецъ(79:1,224) – «історик», перекупецъ (79:2,96), стрьлецъ (79:2,370) –«полювальник», творець (79:2,387).
Суфікс –аръ
Запозичений суфікс –аръ належить до числа поширених словотворчихформантів на всіх етапах розвитку української мови, причому його продуктивністьвід століття до століття неухильно зростала, про це свідчать фіксації утвореньна –ар у лексикографічних працях.
Відприкметникових утворень у давньосхіднослов’янський період не було. Групадевербативів значно більша. Чільне місце в ній посідають назви осіб зафункціональною дією. Функціональні найменування – це майже всуціль назви засталим чи тимчасовим заняттям або професією: дударъ (79:1,236), рандаръ (79:2,262)– «орендар», референдаръ (79:2,270) – «доповідач», печатаръ (79:2,101) –«хранитель печатки», слюсаръ (79:2,232), сьчкаръ (79:2,382) – «різальниксоломи», сньцаръ (79:2,234) – «різник», бичкаръ (79:1,123) – «пастух», виридаръ(79:1,135) –«садівник».
Група відіменникових дериватів на –ар уже в XI – XIII ст. була найчисленнішою серед усіх утворень з цим формантом, найбагатшоюна лексико – словотвірні типи, давні тенденції набули дальшого розвитку [24, с.58].
Особи, які щось створюють: гончаръ (79:1,179), дикгнитаръ (79:1,208) –«сановщик», золотаръ (79:1,335), крайнькаръ (79:1,382) – «літописець», свьчкаръ(79:2,310), бондаръ (79:1,64) – «бочар», мынцаръ (79:1,442) – «монетчик».
Особи, які здійснюють трудову та інші дії над об’єктом – трудяться надякимось об’єктом: грабаръ (79:1,190) – «землекоп», сньцаръ (79:2,344) – «різник».Назви за місцем функціонування: практикаръ (79:2,208) – «астролог», шинкаръ (79:2,493)– «кабачник».
Суфікс –инъ
Суфікс –инъ у «чистому вигляді» внаслідок експансії форманта -янинъ ійого варіантів у пам’ятках української мови трапляється рідко. Переважнабільшість фіксацій з ним – це давньосхіднослов’янська спадщина. Натомість убагатьох структурах з фіналлю -янин можна виокремлювати як суфікс -инъ, так і -янинъ,оскільки ці деривати мотивуються подвійно: іменниками, що мають форму однини,та іменники, що стоять у множині: римлянинъ
Суфікс -инъ творить нові слова майжевиключно від однієї частини мови – іменника. Утворення на –инъ поєднують в собі, як правило, модифікаційне(предметно – характеризуюче) і мутаційне (сингулятивне) словотвірні значення.
Найменування осіб за назвою країни, етнічною, національною належністю:гречанинъ (79:1,193), муринъ (79:1,438) – «негр», забужанинъ (79:1,258) –«житель зарубіжжя», предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».
Найменування за належністю до певної соціальної групи. Давні утвореннячастково виходили з ужитку (людинъ, огнищанинъ), частково втрачали ознаки словотвірної членованості(господинъ).Проте тип не втратився, ця група поповнювалася утвореннями на –инъ і –анинъ: бояринъ (79:1,63) – «людинасереднього достатку», дворянинъ (79:1,203) – «придворний».
Назви за релігійною належністю свій склад майже не поповнювали. Крімуспадкованих з мови попередньої епохи іменників, фіксуються деякі новіутворення: господинъ (79:1,186) – «титул священика», поганинъ (79:2,145) –«язичник».
Суфікс –анъ (-янъ)
Бідний давньоруський матеріал, представлений одиничними утвореннями безживих мотиваційних зв’язків, а також пізні фіксації апелятивних структур на –анъдали підставу М.Белію трактувати –анъ як власне українське утворення. ЗаМ.Белієм, суфікс –анъ з’явився в українських південно –східних і меншою мірою в південно – західних говорах як результат семантичнооднотипних утворень від ідентичних основ типу головатень на структуру типуголован. Однак з огляду на те, що структури з цим формантом все ж фіксуються йу пам’ятках XI – XIII ст., і в середньоукраїнській мові XIV –XV ст. як мікротопоніми типу Києванъ,Грътанъ, Степанъ і власні та особові назви слід вважати лише факторами, щоінтенсифікували процес експансії праслов’янського за походженням суфікса в творенніукраїнської апелятивної лексики. Багато іменників з цим формантом полімотивовані,що дало підставу окремим мовознавцям одні і ті ж структури (типу голованъ,бороданъ) співвідносити або з твірними іменниками, або з прикметниками [3, с.114].
Відприкметникові похідні, що позначають людей, – це майже виключно найменування зазовнішньою ознакою: здорованъ (79:1,285). Віддієслівних назв осіб нефіксується. Відсубстантивні назви осіб всуціль атрибутивні. Майже всі вонихарактеризують особу за зовнішньою ознакою: гетьманъ (79:1,184), пасананъ (79:2,84),басурманъ (79:1,44). Також наявна назва знаряддя для певного виду діяльності: картанъ (79:1,359) – «пушка»; та результат дії: дувань (79:1,231) – «здобич».
Суфікс –унъ
Цейформант набув продуктивності йвикристалізувавсвої функції на терені української мови. У «Матеріалах до Словника…» ЄвгенаТимченка наявні лише віддієслівні іменники – назви за характерною поведінкою:брехунъ (79:1,68), бегунъ (79:1,47).
Суфікс –ачъ
Суфікс –ач в українській мові належить до тих, які за рівнемпродуктивності й функціональним навантаженням складають національну специфікуіменникового словотвору: дослідники неодноразово відзначали його високупродуктивність в українській мові. У пам’ятках давньосхіднослов’янськоїепохи утворень на –ач зафіксовано мало, тенденції дальшого розвитку форманталише закладалися. Тому подальша його доля виявилася такою неоднаковою в різнихсхіднослов’янських мовах [15, с.48].
Відприкметникове творення з суфіксом –ач на терені української мови булоі є найменш розвиненим: вусачъ (79:1,148), силачъ (79:2,148).
2.2Різновиди конфіксальних іменників чоловічого роду XVк. — XVIIст
Конфіксальна система української мови — продукт багатовіковогопопереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів може бути предметомспеціального дослідження. Конфіксальні деривати привертають увагу науковців зряду причин. Ці похідні мають досить складну і багато в чому ще не зовсім яснуісторію. Різноманітні в семантичному плані, вони становлять інтерес з точкизору структурних особливостей, хоча викликають значні труднощі при обробціматеріалу. У визнанні конфіксів як самостійних морфем, можна умовно виділититри етапи: 1) до 60-х років ХХ ст., мова йшла виключно про суфіксально – префіксальнесловотворення; 2) з кінця 60-х років, коли питання про конфікс з усією чіткістюбуло поставлено В.М.Марковим, але більшість вчених продовжувала залишатися напопередній точці зору (Лопатін В.В., УлухановІ.С. та ін.); 3) з 70-х років,коли проблема конфіксації розв’язується багатьма дослідниками, а термін«конфікс» отримує свій статус у мовознавчих працях (Казанська Е.В., АміноваА.А. та ін.).
У лінгвістичній літературі для позначення перерваних морфем існують різніназви: циркумфікс, біфікс, конфікси. Однак навіть серед прихильників терміна«конфікс» немає одностайної думки щодо його тлумачення [16, с.20]. У навчальнійлітературі конфікси найчастіше визначаються як «твірний засіб, що складається здвох афіксів». Ще конфікси визначають як морфему, двохафіксну морфему,двохелементний твірний засіб з єдиним словотвірним значенням. Останнєвизначення відповідає принципу, згідно з яким у результаті одиничного актуморфологічного словотворення до твірної основи приєднується одна (і тількиодна) словотвірна морфема. На сьогодні цей термін є загальноприйнятим, априхильники цього терміну дають переконливі аргументи на його користь. Отже, удипломній роботі ми схиляємось до визначення, за яким конфікси – це складнапереривчаста двохелементна морфема, яка має єдине словотвірне значення, якеформують її складові частини.
Особливість структурної організації конфіксальних морфем зумовлює їхфункціональне призначення. У процесі одиничного словотворчого акту конфіксвиконує одночасно структурну і семантичну функції. Структурна функціяконфіксальних морфем полягає в їх організуючій ролі. Створюючи нове слово,конфікс уводить його в певний лексико-словотвірний клас, зумовлює йогоналежність до певної частини мови, а також формує нову мовну одиницю. В основісемантичної функції конфіксів лежить їх здатність передавати різні типи значень[16, с.20 -21].
Препозитивним і постпозитивним елементам конфіксів (власне префіксів ісуфіксів) притаманні відповідні функціональні ознаки. Ця схожість виявляється вподібності морфологічних явищ, що морфи, які репрезентують відповідно першу ідругу частини конфіксів, мають такі ж правила їхнього вибору, які характернідля відповідних окремо взятих префікса й суфікса [71, с.38]. Проте ця схожістьне є повною: не всі самостійні префікси та суфікси вживаються в ролікомпонентів конфікса, так само як і не всі морфеми, що використовуються приконфіксальному словотворенні можуть функціонувати як власне префікси. Однакнемає жодного конфікса, де б друга частина зустрічалась тільки в складіконфікса й не могла виступати як самостійний суфікс. Як другий елемент конфіксвикористовується не більше ніж десята частина іменникових суфіксів [47, с.42]. Афікси, що використовуються в ролі препозитивних частинконфіксів, майже всі питомо українські і відповідають наявним у мовіприйменникам ( ви-, роз, без-, на-, не-) і історично виводяться з прийменників.Таким чином, повної тотожності між префіксами і суфіксами, з одного боку, іпершим та другим компонентами конфікса, з іншого – немає. Це споріднені,генетично пов’язані, але певною мірою самостійні системи дериваційних засобівмови [41, с.103].
Дериваційні афікси характеризуються узагальненим характером своїхзначень, який неоднаково проявляється в різних типах словотвірних морфем.Згідно з градацією абстрагованості значень, найнижчий ступінь узагальненостіпритаманний кореневим морфемам ( у корені закладене загальне лексичне значенняслова), вищий – префіксам і найвищий суфіксам [6, с.5-6].
За ступенем узагальненості значень конфікси займають проміжне місце міжпрефіксами й суфіксами. Однак вони мають свою внутрішню диференціацію зазгаданим критерієм. Найвищий ступінь узагальненості у конфіксів на позначенняабстрактних значень, менш узагальнені конфікси, що творять назви осіб тапредметів. У свою чергу останні також диференціюються щодо ступеня узагальненостізначень, бо конфікси – виразники локального значення менш абстрактні ніжконфікси – виразники кількісного та темпорального значень, а також меншабстрактні, ніж ті морфеми, що формують найменування осіб за певним типомстосунків або за віковими ознаками.
Формування конфіксального способу словотвору було викликане різнимипричинами: зміною словотвірних відношень у певних типах у зв’язку з розвиткомдієслівно — іменних і субстантивно — ад’єктивних відношень в українській мові,переорієнтацією словотвірних одиниць, калькуванням іншомовних похідних утвореньта становлення конфіксації як формування її на базі суфіксації й префіксації,але утворення дериваційних значень за допомогою комплексних словотворчихзасобів має специфічний характер. На відміну від префіксів та суфіксів«комплексні мовні засоби здатні за один прийом реалізувати великі обсягизначень, що відповідає раціональному характеру системи мови [35, с.16].
При конфіксальному словотворенні компоненти тієї частини словотвірногозначення, яку виражає афікс розподіляються між елементами конфікса, другийелемент якого передає загальне відношення предмета до поняття, названогомотивуючим словом (класифікуючи значення), а перший конкретизує це загальневідношення, виражаючи різні значеннєві модифікації (лексичне співзначення).Таке розмежування компонентів словотвірного значення між елементамисловотвірного засобу спостерігається тільки при конфіксації. При інших способахсловотворення де афікс є комплексною морфемою, таке розмежування не завжди наявне.
Іменники чоловічого роду – найменування осіб, утворені конфіксальнимспособом словотворення, поділяються на групи за зовнішніми чи внутрішнімиознаками, характерною поведінкою, об’єктом чи результатом діяльності, способомдії, соціальними станом, тимчасовим заняттям, типом особистісних стосунків і т.ін
Найбільша група найменувань осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками утвореназа допомогою конфіксів вы-…-никъ, рас-…-елъ, роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ,пер-…-никъ, под-…-никъ, по-…-елъ, з-…-никъ, на-…-никъ, не- …-никъ. Напр.:вымисленикъ (79:1,144) – «фантазер», распотрошителъ (79:2,291) –«марнотратник», переводникъ (79:2,92) – «керівник», подступникъ (79:2,140) –«хитрун», зневажитель (79:1,333) – «порушник», помстителъ (79:2,165) – «месник»,бездольникъ (79:1,50) – «нещасливець», безмолвникъ (79:1,48) — «мовчун»,розвязателъ (79:2,278) – «розв’язатель», згубникъ (79:1,315) – «гуртовик»,змышленикъ (79:1,329) – «видумщик», безбожникъ (79:1,48) – «той, хто втративвіру», безверникъ (79:1,48) – «невіруючий», взгордитель (79:1,97) – «той, хтозневажає щось або когось», змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається»,насильникъ (79:1,468) – «той, хто змушує», неповинникъ (79:1,494) – «невинналюдина». В більшості слів переважає постпозитивний компонент –никъ.
Група на позначення назв осіб за характерною поведінкою була однією знайбільших у середньоукраїнській мові, у її творенні брали участь переважноконфікси об-…-никъ, по-…–никъ, на-…–никъ, по-…-ыръ. Напр., наглядникъ (79:1,450)– «наглядач», облудникъ (79:2,11) – «обманщик», пожегникъ (79:2,147) –«підпалювач», наіздникъ (79:1,454) – «наїзник», перезахователъ (79:1,295) –«зберігач», возникъ (79:2,95) – «перевізник», выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник»,поводыръ (79:2,120) – «поводир», повьдачъ (79:2,124) – «розповідач», потьшителъ(79:2,197) – «той, хто заспокоює».
Назви осіб за об’єктом чи результатом дії у середньоукраїнської мовітворилися тільки за допомогою конфіксів вы-…-никъ, по-…-никъ, не-…-никъ.Наприклад: вымисльникъ (79:1,144) – «фантазер», поручьникъ (79:2,178) – «поручитель»,невольникъ (79:1,478) – «невільник». Інші форманти в цій функції майже невживалися. Потреби мовців наступних епох у творенні слів такого типуобслуговували конфікси з постпозитивним компонентом -никъ, зберігаючи невисоку,але відносно стабільну продуктивність. Напр, заступникъ (79:1,289) –«захисник», безбожникъ (79:1,48) – «безбожник», згубникъ (79:1,315) – «гуртовщик».
Група найменувань осіб за способом дії була не досить виразною. Вонанараховувала поодинокі утворення з конфіксами вы-…–никъ, при-…–никъ, на-…–никъ,пере-…–никъ, за– …–никъ, (рідше вы-…–ачъ, роз-… –ачъ, за-…–телъ): вывьдчикъ (79:1,132)– «розвідник», пришельникъ (79:2,241) – «прибулець», наказьникъ (79:1,458) –«прикажчик», перевозникъ (79:2,95) – «перевізник», розливачъ (79:2,280) – «поливальник»,выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хто пояснює»,вышпотителъ (79:1,163) – «спотворювач», заборонителъ (79:1,257) – «той, хтозабороняє», захователъ (79:1,295) – «зберігач».
Група найменувань осіб за соціальним станом (такі як вырванецъ (79:1,151)– «обідранець», отходенъ (79:2,65) – «відступник», безбедникъ (79:1,48) – «той,хто не відчув біди») нараховувала поодинокі утворення, які формувалися задопомогою різноманітних конфіксів вы-…–ецъ, от-…–енъ, без-…–никъ.
В назвах осіб за родинними зв’язками, товариськими стосунками нараховуєтьсялише три утворення: облюбенецъ (79:2,12) – «жених», безженецъ (79:1,50) –«нежонатий», домовникъ (79:1,221) – «домочадець».
Назви осіб за сталим чи тимчасовим заняттям належать до групи середньоїпродуктивності: дозорецъ (79:1,217) – «наглядач», видавецъ (79:1,134) – «той,хто щось виготовляє», отходенъ (79:2,63) – «християнин, що пішов від господаря»,опгонычъ (79:2,127) – «погонщик».
За реєстрацією назв посадових осіб, виконання професійних обов’язків нараховуєтьсядекілька утворень: перекупецъ (79:2,95) – «той, що перекуповує», переводникъ (79:2,92)– «керівник», наіздникъ (79:1,454) – «наїзник», заступникъ (79:1,290) –«замісник», дознавецъ (79:1,216) – «дослідник».
Найменування осіб за місцем народження, проживання, назвою країни,етнічною, національною приналежністю: предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».
Назви осіб за типом соціальних чи особистісних стосунків: провинникъ (79:2,224)– «той, хто провинився», роздорникъ (79:2,280) – «той, хто сварить людей»,выбранецъ (79:1,129) – «обраний», выволанецъ (79:1,131) – «вигнанець».
Високопродуктивними є типи іменників, утворених за допомогою конфіксів зпостпозитивним компонентом –никъ, якіутворюють широке коло лексико – словотвірних значень. Вони виявилися найбільшгнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи на потреби комунікативноїдіяльності, тому ми приділяємо їх аналізу більшої уваги і розглянемо цідеривати детальніше.
Конфікс на-…-никъ
Будучи одним з найпродуктивніших з-поміж конфіксів з другим компонентом–ник, у давньоруськоукраїнський період розвитку мови словотвірний тип іменниківіз зазначеним формантом належить до найчисленніших і найрозгалудженіших усемантичному плані. У джерелах середньоукраїнської мови функціонують утворенняз конфіксом на-…-никъ, успадковані з попередніх періодів, наприклад: намьстникъ,насльдникъ, які не входять до словника Євгена Тимченка. А ось новотвори напозначення осіб за соціальним станом, особливостями поведінки, які хоч і вневеликій кількості з’явилися у даний період розвитку української мовинаводяться у розглядуваних «Матеріалах до Словника…»: надворникъ (79:1,471) –«той, хто належить до великого княжого роду», наушникъ (79:1,492) – «пліткар»,наперстникъ (79:1,480) –«той, хто зберігає коштовності».
Лексико – словотвірний підтип найменувань з предметною семантикою(«предмет, що призначений знаходитись на тому, що називає мотивувальне слово»)починає формуватись ще у праслов’янський період, а у джерелахсередньоукраїнської мови фіксуються такі назви з предметним значенням: а)частини назв одягу: наплечникъ (79:1,482) – «верхня частина одягу священникавід плечей на спину», нагрудникъ (79:1,469), начольникъ (79:1,498); б) назви елементівкінської упряжі: наритникъ (79:1,485), набедрикъ (79:1,467); в) деякі іншінайменування: нагробникъ (79:1,469), напорожникъ (79:1,484). Вони називаютьдеривати на позначення неістот, що є характерною ознакою цього часу.
Словотвірний тип іменників з формантом на-…-никъ – один з найчисленнішихі найбільш розгалужених у семантичному плані серед конфіксальних дериватів.
Конфікс без-…–никъ
Утворення з даним конфіксом в основному представлені пам’яткамикнижнослов’янського типу мови. Урезультаті міжмовних контактів до ХVІІ-ХVІІІ ст. давня руськоукраїнська мова засвоїла певну кількість лексем зінших мов і найпоширенішими є запозичення з праслов’янської (беззаконикъ (79:1,41),безганикъ (79: 1, 4) – «той, хто не має Батьківщини, свого міста», безмездникъ(79:1,43) і т. ін.). Середньоукраїнська мова зберегла лексико – словотвірнітипи похідних ХІ-ХІІІ з розгляданим афіксом, хоч деякі слова виходять з ужитку,наприклад: безгодословникъ – «той, хто говорить нечесно, не до речі»,безприобщьникъ – «той, хто відлучений, не має причастя».
За допомогою аналізованого форманта у мові ХV-ХVІІІ ст. творилися виключно назвиосіб: а) назви осіб, у яких заперечується характерна зовнішня чи внутрішняознака, поведінка тощо: беззаконикъ (79:1,41), безнадежникъ (79:1,43), безмьздникъ(79:1,43);б) найменування осіб, за відсутністю того, що названо мотивувальним словом: безоружникъ(79:1,47), безградникъ (79:1,46), безимьньникъ (79:1,44); в) деякі похідніутворювали синонімічні пари: безвьрникъ – безбожникъ, безмьздникъ – безсребрьникъ.
Новотвори ХVІ-ХVІІІ ст. також співвідносні зприйменниково – відмінковими сполуками або відповідними іменниками в називномувідмінку. Здебільшого це назви осіб, у яких заперечується характерна зовнішнячи внутрішня ознака, поведінка тощо, названа мотивувальним словом (безеільникъ); похідні, що позначають осіб засоціальним станом (бездомникъ), але у розглядуваних нами «Матеріалах до Словника…»Є.Тимченка вони відсутні.
ХV-ХVІІІ ст. – етап шляху, яким йшлостановлення і розвиток словотворчої конфіксальної морфеми без-…-никъ, а всучасній українській мові більшість розглянутих лексико – словотвірних груп набулаподальшого ширшого розвитку.
Конфікс по-…-никъ
У писемних пам’ятках староукраїнського періоду виявлена невеликакількість похідних з елементом по-…-никъ: а) назви осіб за місцем народження чи проживання: повесникъ –«мешканець вісі»; б) назви осіб за часом їх народження: последникъ – «нащадок,представник наступного покоління»; в) назви осіб за соціальним станом:подверникъ – «придверник, приворотник» [37, с.109].
Численний матеріал пізніших часів переконливо свідчить про те, що цейконфікс набув продуктивності після ХІІІ ст. Наприклад: поплечникъ – «підручна людина, помічник», похльбникъ – «нахлібник, прихлібник,утриманець» [37, с.110].
Більше 120 дериватів виявлено впродовж писемної історії розвиткуукраїнської мови з конфіксом по-…-ник. Порівняно з попередньою епохою, уджерелах пізньої середньоукраїнської мови похідних назв осіб трапляєтьсябільше: подворникъ (79:2,130), попутникъ (79:2,171), поьздникъ (51:2,189),побережникъ (79: 2,124) – «лісник», посльдовникъ (79:2,181).
У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні віддієслівні похідні зконфіксом по-…-ник, які утворюють кілька лексико-словотвірних груп: а)найменування осіб за характерною ознакою, поведінкою: похлебникъ (51:2,186) – «нахлібник»,похатникъ (51:2,185) – «той, хто блукає по чужих хатах»; б) назви осіб за видомдіяльності: поручникъ (79:2,178) – «поручитель», порубникъ (79:2,177) – «той,хто самовільно рубає ліс, дерева», поьздникъ (79:2,181) – «виїзний суддя»; в) назвиосіб за соціальним станом: подвирникъ, поливальникъ; г) назви осіб завиконанням обов’язків: позолотникъ, погрянишникъ, позолотникъ.
Кількісне збільшення назв цього типу відбувається не лише внаслідок залученнянових твірних основ, а й за рахунок наповнення старих структур новим змістом: попутникъ(79:2,176), попльчникъ (79:2,175), припутникъ (79:2,147), пришельникъ (79:2,149),притрапезникъ (79:2,148), прикровникъ (79:2,145) .
Кофікс под-…-никъ
У давньоруськоукраїнський мові цей формант служить для творення назв осібабо тварин, котрі перебувають під тим, що позначене мотивувальним словом:подручникъ – «той, кому щось доручено» [37, с.111].
У середньоукраїнській мові XV-XVIII ст. регулярно, хоч і вневеликій кількості, з’являються новотвори з конфіксами под-…-никъ напозначення істот (зрідка – неістот): подушникъ (79:2,142) – «той, хто збираєподатки», подступникъ (79:2,140) – «підступна людина», подножникъ (79:2,131)–«килимок», подперсникъ (79:2,134) – «місце для зберігання коштовностей».
Конфікс за-…-никъ
Розгляданий формант у давньоруськоукраїнський мові виявлений лише у двохпохідних на позначення зброї, призначеної знаходитись на тому, що названовивідним словом: засапожникъ – «вид холодної зброї, кинджал», та відтінкушляху, який протікає за тим, що назване твірним словом: залозьникъ – «шлях,сухопутне відгалуження» [37, с.112].
У середньоукраїнській мові іменники з афіксом за-…-никъ служать дляпозначення осіб за особливостями поведінки: заушникъ (79:1,293) – «пліткар»,заступникъ (79:1,290) – «замісник». Всього у мові аналізованих пам’яток ХVІ-ХVІІІ ст. з конфіксом за-…-никъ налічуєтьсяблизько 10 дериватів [37, с.112].
Конфіксом над-…-ник
Наявні окремі деривати із конфіксом над-…-ник, як правило, назви того, щоперебуває над чимось, названим мотиватором: надгробникъ (79:1,50), наддверникъ(79:1,51), надпорожникъ (79:1,56) і позначали деривати на позначення неістот.
Обстежений матеріал дозволяє констатувати, що в середньоукраїнській мовіпри збереженні більшої частини похідних з попереднього періоду словотвірні типинабули подальшого розвитку, виникли нові словотвірні типи. Загальна кількістьіменників з постпозитивним компонентом –никъ, зафіксованих у джерелах ХV-ХVІІІ ст., 94 іменники, котрі дериватовані14 конфіксами [37, с.115]. Походження майже всіх типів утворень з просторовимзначенням пов’язане з ускладненням суфікса –никъ відмінкових конструкцій зприйменниками, які дають різну просторову орієнтацію ( за, на і т. д.).Конфіксальні похідні з постпозитивним компонентом –никъ позначають предмет,особу, котрі перебувають у якому-небудь відношенні до іншого предмета, особи,названого в основі. Ці відношення визначаються переважно лексичним значеннямпрепозитивної частини, що надає дериватам різноманітних значень: простору,сумісності, залежності чи підлеглості, схожості, заперечення. Як свідчитьматеріал, вцілому за допомогою конфіксів творилися назви осіб: конфіксибез-…-никъ, по-…-никъ,под-…-никъ, за-… -никъ в розглядуваний період служили лише для найменувань осіб, а конфікси на-…-никъ та над-…-никъмогли творити й назви неістот. У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка дериватиз конфіксами через-…-никъ, перед-… -никъ, уз-…-никъ, су-…-никъ, при-…-никъ,па-…-никъ, взагалі відсутні, хоча наявні в інших пам’ятках даного періоду.
Нерозвиненість, слабку продуктивність окремих конфіксальних типів зумовилитакі причини: 1) семантична перевантаженість форманта; 2) конкуренція з бокуформантів, які з’явились у мові й спеціалізуються в тому чи іншому плані; 3)виникнення соціальних потреб у найменуваннях певного типу [46, с.95]. Слабкапродуктивність конфіксів також може бути зумовлена й тим, що вінвикористовується для найменування предметів за їх ознаками (зовнішніми чивнутрішніми), котрі кількісно обмежені й не мають тенденції до зростання [37,с.115].
Основний шлях становлення конфіксальних словотвірних типів з другимкомпонентом –никъ – формування конфіксації на ґрунті суфіксації прийменниково –відмінкових форм [23, с.12]. Аналіз іменникових дериватів дає підставистверджувати, що прийменниково-відмінкові конструкції стали лише історичноюбазою для формування власне конфіксальних іменників. У період функціонуванняпізньої середньоукраїнської мови розглядувані конфікси продовжуютьфункціонувати з різним ступенем словотворчої активності, чіткішими стаютьконфікси кожного форманта.
Конфікси з постпозитивним компонентом -ецъ
Група конфіксів з постпозитивним компонентом –ець набагато біднішапопередньої. У середньоукраїнській мові деривати з постпозитивним компонентом–ець служать для творення назви осіб, котрі мешкають поблизу названої твірниміменником території та ін.
У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні віддієслівні похідні зпостпозитивним компонентом -ець, які утворюють кілька лексико-словотвірнихгруп: а) найменування осіб за характерною ознакою, поведінкою: облюбенецъ (79:2,12)– «жених», безженецъ (79:1,50) – «нежонатий»; б) назви осіб за видомдіяльності: дознавецъ (79:1, 216) – «дослідник», дозорецъ (79:1,217) –«наглядач», перекупецъ (79:2,95) – «той, що перекуповує», видавецъ (79:1,134) –«той, хто щось виготовляє»; в) назви осіб за соціальним станом: выволанецъ (79:1,131)– «вигнанець», выбранецъ (79:1,129) – «обраний», вырванецъ (79:1,151) –«обідранець».
Конфікси з постпозитивним компонентом –телъ
Дослідники одностайні в тому, що давньосхіднословянський суфікс –телъпраслов’янського походження, де він служив для творення назв осіб чоловічогороду [37, с.150]. У мові східних слов’ян суфікс –телъ був автохтоннимелементом, а старослов’янська мова стимулювала його словотворчу активність [37,с.151]. Нечисленні конфіксальні форманти з фінальним –телъ вичленовуються віменниках XVІ-XVIII ст. і великою продуктивністю невідзначаються.
У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка знаходимо поодинокіутворення, що позначають особу, котра виконує дію, названу мотивувальнимсловом: помстителъ (79:2,165) – «месник», захователъ (79:1,295) – «зберігач».
Деривати, що називають особу з огляду на її спосіб життя: распотрошителъ(79:2,291) – «марнотратник», зневажитель (79:1,333) – «порушник».
Конфіксальні форманти з фінальним –телъ, що називають особу завнутрішніми ознаками: помстителъ (79:2,165) – «месник», взгордитель (79:1,97) –«той, хто зневажає щось або когось», потьшителъ (79:2,197) – «той, хто заспокоює»,вышпотителъ (79:1,163) – «исказитель».
Конфікси з постпозитивним компонентом –ачъ
Суфікс –ачъ наслідок ускладнення парсловянського суфікса «аkъ». У слов’янських мовах цей суфіксбув досить продуктивним, виступаючи здебільшого в агентивній функції [37, с.152].
Як постпозитивний елемент конфіса –ач траляється лише у чотирьохформантах, які вичленовуються в похідних XV– к.XVII ст. Вони називають осіб за видомдіяльності: выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хтопояснює», розливачъ (79:2,280) – «поливальник», повьдачъ (79:2,124) –«розповідач».
Також у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні іменники чоловічогороду з постпозитивним елементом: -якъ: змышелякъ (79:1,329) – «той, хто щосьвигадує», –ячъ: змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається», –ыръ: поводыръ(51:2,120) – «поводир», –енъ: отходенъ (79:2,65) – «християнин, що пішов від господаря»,– ычъ: опгонычъ (79:2,127) – «погонщик», – инъ: предмьщанинъ (79:2,246) –«житель передмістя».
Приконфіксації елемени тієїчастинисловотвірного значення, яку виражає афікс, розподіляються між елементамиконфікса. Препозитивна частина конкретизує загальне відношення предмета допоняття, виражаючи різні значеннєві модифікації, тобто зумовлює належністьдеривата до певного загального словотвірного значення. Постпозитивний елементвиконує класифікуючу функцію, тобто виражає загальне відношення предмета дотого, що позначає мотивуюче слово. Друга частина конфікса також формуєлексико-словотвірну семантику слова або надає йому певного семантичноговідтінку, зумовлює семантичну дистрибуцію форманта в словотвірно-семантичнихполях, а також впливає на сферу поширення іменника та його стилістичнумаркованість. Постпозитивний компонент конфікса виконує модифікаційну функцію –модифікує граматичне значення твірного слова.
Вивчення становлення і розвитку конфіксальної словотвірної підсистемиіменника дає підстави стверджувати, дана підсистема української мови ХV-ХVІІІ ст. є закономірним продовженнямцієї системи праслов’янського періоду. Участь конфіксальних формантів уреалізації лексико-словотвірних значень неоднакова, тому що на конфіксальнудеривацію іменника істотно впливали як екстра-, так і інтралінгвальні чинники.Конфіксація стоїть в одному ряді з іншими морфологічним способами: вона служитьтворенню слів у одиничному акті словотворення, що здійснюється за допомогоюдвохелементної морфеми.
Конфіксальні деривати становлять цілісну систему, в якій кожен елементвиконує визначену йому функцію, виражаючи певне, лише йому притаманнесловотвірне значення, не ускладнюючи мовну модель, в якій вона реалізується, щодає можливість точно та чітко висловити думку.
Конфіксальна система середньоукраїнської мови – продукт багатовіковогопопереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів чи навіть одногоконфікса може бути предметом спеціального дослідження.

2.3 Словотвірна підсистемабезсуфіксних іменників чоловічого роду
На думку вчених, нульові словотворчі засоби давньої мови ХІ – ХІІІ ст.ст. виникли на основі матеріально виражених тематичних суфіксівіндоєвропейської епохи. Саме тому слова, утворені таким способом, спочатку малиу своєму складі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми, напр.: ходъ – cho-d-o-s [53, с.61]. Вчені також вказують, щозвичайний вплив на відповідні іменники мали їхні дериваційні зв’язки здевербативами. Спочатку іменники й дієслова «перебували в практичнихсловотвірних відношеннях», згодом уже в праслов’янській мові, вони стали сприйматисяяк похідні, і, врешті – решт, це стимулювало творення нових віддієслівнихіменників [2, с.21]. Нульовий суфікс продукує девербативи з різнимиграматичними показниками роду й числа, зокрема: іменники чоловічого роду знульовою флексією (типу напад, хід). Більшість таких дериватів утворюється набазі префіксальних дієслів. Отже, префіксація стимулює процеси нульсуфіксального девербативного словотворення.
Сучасний підхід до з’ясування словотвірних процесів дозволяє визначитиіменники з транспозиційним значенням опредметненої дії як синтаксичні деривати,які виникли внаслідок трансформації вербатива у субстантив, що пов’язано зізміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні (переміщеннядієслівних предикатів у граматичну позицію підмета). На противагу лексичнимдериватам, які містять у своїй структурі компонент, відсутній у семантицімотивувального, зміст синтаксичного деривата збігається зі змістом твірного, щодає підстави кваліфікувати такі семантичні відношення як транспозиційні.Формант за таких умов лише переводить дієслівну основу в іменникову.
Девербативні іменники, об’єднані спільним значенням «опредметненадія/стан», є репрезентантами різних родів дії: тривалої, розгорнутої в дії,результативної та ін.
Категорію опредметненої дії, процесу, стану формують іменники напозначення інтелектуальної, комунікативної діяльності людини; процесів,пов’язаних зі сферою її трудової та професійної діяльності; волевиявлення;морально – етичних понять і відносин; стану, почуттів; переміщення,пересування; виробничих та технологічних процесів; психічних та фізіологічнихпроцесів; дій суб’єктів живої і неживої природи; обрядів, звичаїв, традицій;дій, що належать до різних галузевих сфер.
Нульовий суфікс продукував розглядані віддієслівні іменники з різнимиграматичними показниками роду і числа, зокрема іменники чоловічого роду знульовою флексією (типу драпьжъ (79:1,232) – «пограбування», падежъ (79:2,79) –«падіння»). Більшість таких дериватів утворено на базі префіксальних дієслів,отже, є підстави вважати, що префіксація певною мірою стимулює процеси нульсуфіксальногодевербативного творення іменників із граматичним значенням предметності.
Нульові словотворчі засоби давньосхіднослов’янської мови виникли на базіматеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи, а тому словазгаданого типу творення спочатку мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну іфлексійну морфеми: бьгъ, ходъ. Великий вплив на подальшу долю таких іменсправило встановлення ними відношень з дієсловами, що активізувало словотвірнуактивність у праслов’янській мові деяких частинцих суфіксів. Паралельно від одних і тих же кореневих основ могли утворюватисяітеративні і каузативні дієслова. Це дало поштовх для творення новихдевербативів.
Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вонипоєднували в собі дві функції: словотвірну і флексійну, тобто виконували рольдериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певноготипу відмінювання. Ця двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структуриз нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом. Тематичнийсуфікс поступово втрачав своє словотвірне значення і повністю поглинавсяфлексією. Виразником словотвірної похідності між словами стала нульова морфема [2,с.67].
Пари «іменник – дієслово» в історичний період почали сприйматися мовцямияк взаємозалежні, в яких відбувалася зміна мотиваційної співвіднесеності, щодало ґрунт для зворотного словотворення. Г.О.Ніколаєв ці іменники в плані їхгенетичного відношення до однокореневих дієслів поділяє на три групи: а) утвореннянезалежно від дієслів і паралельно до них від одного давнього кореня (сучаснібрід, грім тощо); б) утворення від дієслова (прохід, загін); в) імена, щопослужили твірною базою для дієслів (рід, суд, лов та ін. «безпрефіксніутворення») [37, с.12].
Розвиток залежності нульової суфіксації від дієслів пов’язаний з рядомфакторів: 1) посиленням дієслівності в розвитку дієслівно-іменних словотвірнихвідношень; 2) із збереженням у семантиці віддієслівних імен, що втратили давніпохідні від даного імені, і дієсловом, яке часто є синонімом до втраченого; 3)з розвитком у цих іменах абстрактного значення дії чи стану; 4) з відсутністю матеріальновираженого елемента, який закріпив би їх місце в словотвірному ланцюгу та ін.
Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально – фонетичнихмодифікаціях нульового форманта. Так на місці давнього поєднання нульовогосуфікса й матеріально вираженої флексії – ь або –ъ виник формант, який являєсобою єдність нульового суфікса і нульового закінчення. При цьому давній суфікс– ь не зникає безслідно, а залишає по собі морфонологічні зміни в похіднійоснові ( пам’ятати – пам’ять, печатати –печать, мазати — мазь, зелений — зелень). У сучасній українській мові відсутніісторичні умови, що породили ці та більш давні чергування [2, с.68].
Ці зміни формують нові різновиди твірних основ у складі похідних,допомагають уникнути небажаних фонемних сполучень, створюють необхідні умовидля поєднання словотворчих одиниць.
В українській мові для творення назв осіб чоловічого роду нульовийформант виступає у двох модифікаціях: нульовий суфікс з додаванням закінчення–а та нульовий суфікс з додаванням нульового закінчення.
За допомогою нульового суфікса в XV– к.XVII ст. чоловічі назви осіб творилися восновному від дієслів. Іменників зі значенням особи фіксується небагато. Їхосновний масив успадкований з давньосхіднослов'янської мови.
Поступово збільшується кількість назв осіб — носіїв процесуальної ознаки,що визначає їх поведінку, соціальний стан, родинні стосунки тощо. Так, іменниквьжа (79:1,161) – «знавець» в «Матеріалах до Словника..» Є.Тимченка подаєтьсяаж під XVIII ст. Цей іменник послужив основою длятворення префіксального невіжа, що фіксується в пізніших пам’ятках.
Іменники чоловічого роду зі значенням опредметненої дії, утворені замоделлю ДО + -О (дієслівна основа з додаванням нульового суфікса) становлятьосновний масив розгляданих похідних, які позначають тривалу дію більшої чименшої інтенсивності, наприклад: пописъ (79:2,170) – «перепис», друкъ (79:1,234)– «друкування», похопъ (79:2,200) – «намаганння», примусъ (79:2,277) –«примушування», розмыслъ (79:2,283) – «роздумування», споръ (79:2,349) –«сварка». Згаданий словотвірний тип на різних етапах розвитку української мовибув досить продуктивним. Після ХVІІІ ст. іменники зазначеного типу збільшують свою чисельність.
Віддієслівні іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом можутьпозначати їх одноактну дію. Вони репрезентуються утвореннями, у яких виступаєтвірна основа інфінітива з усіченою фіналлю. Нульсуфіксальні утворення напозначення одноактової дії вже функціонували в XVІ – к.XVIIІ ст., наприклад: разъ (79:2,265) –«удар», хоч зустрічаються вони рідше вище зазначених іменників.
Девербативи, утворені за розгляданою моделлю, тяжіють до різних лексико –словотвірних груп, що є свідченням семантичної поліорієнтації нульовогоформанта. У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка це непоодинокі іменниковіутворення на позначення переміщення, пересування, наприклад: наиздъ (79:1,457)– «наїзд», упадъ (79:2,431) – «падіння», отходъ (79:2,73) – «відхід».
Вже фіксувались утворення на позначення комунікативної діяльності людей:викладъ, одчетъ, доказъ, розказъ і. т. ін. А у «Матеріалах до Словника…» наявнийлише один іменник розглядуваного типу: опытъ (79:2,50) – «допит».
Іменники на позначення вчинків людини виявили певну стійкість в історіїукраїнської мови. Окремі давньоруськоукраїнські іменники вийшли з ужитку, алебільшість збереглася, слугуючи моделлю для нових девербативів [53, с.66]:арештъ (79:1,34) – «арешт».
Активно відбувався процес творення девербативів на позначення морально-етичнихвчинків, стосунків між людьми: сваръ, отпоръ, посваръ, заводъ, допроси [53, с.66]. Але у розглядуваному нами словникузнаходимо лише два приклади: заводъ (79:1,262) – «суперечка», падежъ (79:2,79)– «падіння».
Іменників на позначення звукових процесів, що супроводжують дію словникЄвгена Тимченка фіксує порівняно невелику групу: гукъ (79:1,193) – «тріск»,покрикъ (79:2,155) – «крик», брязкъ (79:1,71) – «звук»;
Зустрічаються й структури на позначення дії, що належить до різнихгалузевих сфер: драпежъ (79:1,232) – «грабіж», пописъ (79:2,170) – «перепис».
Поступово розширюється коло іменників на позначення стану, почуттів,бажань і взагалі людських якостей: подзоръ (79:2,133) – «підозра», поспьхъ (79:2,185)– «поспішність», похопи (79:2,200) – «стремління». Ця група слів устароукраїнській мові належала до активного шару лексики і тому майже в повномускладі зберігається в сучасній мові [2, с.132].
Іменники з відсутнім другим компонентом на позначення назв певноїдіяльності називають дію, виражену мотивувальним словом: переборъ (79:2,92) –«перебирання», подьль (79:2,143) – «розподіл», примусь (79:2,227) –«змушування».
Певну стійкість виявив лексико-словотвірний тип іменників, що називаютьпроцеси інтелектуальної діяльності людини: домиселъ, задумъ; у розглядуваномунами словнику є лише один іменник даного типу: розмыслъ (79:2,283) – «роздуми».
В українській мові серед нульсуфіксних утворень активізувався формант іззакінченням –а. Це назви осіб за зовнішніми чи внутрішніми ознаками (Напр.:звадца (79:1,304) – «обманщик», згубца (79:1,315), кламца (79:1,315) –«брехун», лакомца (79:1,397) – «користолюбець»; за результатом діяльності (Напр.: звитяжца (79:1,305) – «переможець», мовца (79:1,432) – «оратор», вдавца(79:1,88) – «донощик»).
Протягом розвитку середньоукраїнської мови, утворення на позначенняпереміщення, пересування та іменники на позначення комунікативної діяльностілюдей використовуються різною мірою в усіх стилях розвитку мови, деривати напозначення одноразової дії вживаються переважно в уснорозмовному мовленні, мовіхудожніх творів, епістолярному стилі.
Іменникові структури з матеріально не вираженим постпозитивним елементомсформувалися на базі нульової суфіксації. Вони є дієвою словотворчою одиницеюдериваційної системи української мови, їх використання значно збагачуєкількість похідних іменників.
2.4 Композитні іменники чоловічого роду в словотвірній системіпізньої середньоукраїнської мови
Дослідники дійшли висновку, що складання основ як спосіб словотворенняіменників уже дуже широко простежувалося в праіндоєвропейській мові, пізніше – впраслов’янській, з якої воно перейшло до мов східних слов’ян. Слов’янськіскладні слова (назви божеств, людей, міст – Стрибогъ, Владимиръ) слугуютьоднією з ознак того, як розвивалось в праслав’янській мові словоскладання і такомупоширенню та збагаченню словника в давньописемній мові сприяло прийняттяхристиянства й зумовлені цим переклади з грецької мови.
Українська мова має у зв’язку зі своїм походженням двоякого роду складнііменники. Одні з них слов’янські мови успадкували із праслов’янської доби, іншівиникли вже в історичні часи, у ході розвитку окремих слов’янських мов.
В.В.Лопатін складно-суфіксальний спосіб називає «змішаним способомсловотворення». Дериватолог також зазначає, що «виключно продуктивним є типскладних іменників з другим компонентом – основою дієслова» [52, с.85].
В українській мові основоскладання перебуває у тісному зв’язку івзаємодії з розвинутою системою суфіксального творення іменників.«Основоскладання в поєднанні з суфіксацією використовується для творенняіменників, другим компонентом яких є основа дієслова або іменника. Суфіксвиступає як оформлювач складного слова» [30, с.134]. При творенні композитниходиниць використовувалися ті ж словотворчі засоби, що й при творенні простих забудовою іменників.
Середдериватологів немає одностайності з приводу такої ознаки складно – суфіксальних іменниківяк самостійна невживаність другого компонента [51, с.5]. Одні вчені вважають, щозазначені похідні відрізняються від чистого складання типом мотивації таформально підтверджуються самостійною невживаністю другого компонента (Бикова,Гонцова, Земська та ін.). Так, слова чорноземецъ, книголюбецъ не могли бутиутворені чистим складанням, бо не існує в мові слів земець, любець. Кожне з нихмотивується двома словами (книга і любити, земля і чорний), а суфікси«скріпили» це складення і внесли своє значення в загальний зміст слова.Прихильники іншої точки зору вважають, що такого критерію як «невживаністьдругого компонента» ще недостатньо для відмежування складносуфіксальних морфем,оскільки можливість другого компонента вживатись поза складенням ще не означає щосаме це слово є одним із твірних конкретного композита. Необхідно встановити,що воно має здатність до лексичної та синтаксичної сполучуваності з іншимитвірними, представленими в структурі складного слова у вигляді чистої основи.Твірні складення є членами синтаксичної конструкції, що входить у ролі мотивувальноїчастини в структуру значення складного слова (Макухіна, Моісєєв, Головін).Таким чином, при визначенні складно-суфіксальних дериватів слід спиратися не навживаність/невживаність у мові опорного компонента як самостійної лексичноїодиниці, а на семантично мотивувальні словосполучення: слова типу книголюбецъ можнарозгорнути в словосполучення з використанням другої частини як самостійногослова (любити книгу).
Що стосується морфологічної будови композитів, то перша частина маєзначно більше різновидів, ніж опорний компонент. Вона може бути представленаіменниковими й дієслівними основами.
Дослідники словотвору складних іменників вказують на синтаксичнийхарактер їхнього творення. Мовознавці розрізняють у складеннях внутрішнійсинтаксис, тобто порядок розташування елементів, їх зв'язок, і зовнішнійсинтаксис – співвіднесеність з еквівалентними синтаксичними конструкціями [41,с.7-8]. У словотвірній традиції складні слова співвідносяться зісловосполученнями, зв'язок з якими інтерпретується по-різному.
Сформувались різні підходи до вивчення композитів, до окреслення обсягупоняття, яке вони позначають, а також до розмежування основоскладання тасловоскладання як двох різновидів способу складання. У різних авторіввизначення композитів ґрунтується на певною мірою різних засадах, принципах.Виділяються чотири основні різновиди характеристик композитів [51, с.73]: 1) за основу береться морфемнаструктура слова: наявність двох чи більше кореневих морфем; 2) на перший планвисувається семантична єдність компонентів складання; 3) в основу трактуваннякомпозитів покладено співвіднесеність складного слова зі словосполученням; 4)складні слова утворюються за принципом аналогії.
Межа між композитами та простими дериватами встановлюється з урахуваннямкількості та значущості ономасіологічних ознак у складі лексеми: прості похідніназви мають одну ознаку, яка є центром лексичного значення, складні словамістять кілька кореневих компонентів семантична модифікація яких становитьсмислову структуру композита.
Композити (у вузькому розумінні) – це складні слова, утвореніосновоскладанням. Саме в цьому значенні ми вживаємо термін «композит» у своємудослідженні.
Композити з суфіксом -ець
На думку дослідників, складення в поєднанні з суфіксацією становило собоюосновний спосіб творення композитів — назв осіб у давньоруський період [81,с.22]
Складно — суфіксальні іменники з суфіксом –ецъ у мові ХІ – ХІІІ ст.становили різнопланову, високопродуктивну словотвірну мікросистему [51, с.96]. Частинаопорних компонентів складно-суфіксальних іменників – назв осібхарактеризувалися високим ступенем продуктивності й виконуваламоделеутворювальну функцію. Зокрема, досить вживаними були такі елементи:-носець. -давець, -творець. Деякі компоненти входять до складу одиничнихутворень, вживання яких обмежується рамками однієї пам’ятки, але є й такі,серед перших компонентів назв осіб яких за функціональною дією найбільшвживаними виступають: бого-, книго-. Найуживаніші компоненти складень являютьсвого роду продуктивну модель, ніби відкритий тип слова, за яким легкотворяться нові деривати. Назви осіб з опорною дієслівною основою й суфіксом–ецъ мали словотвірне значення «носій відношення до дії» або «носійпроцесуальної ознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості». Широкопобутують вони й у середньоукраїнській мові, їх творення з формантом –ецъпідпорядковане тим же закономірностям, що діяли в давньоруськоукраїнськийперіод. Щоправда, у пам’ятках ранньої середньоукраїнської мови зафіксовананевелика кількість таких похідних. Це зумовлено характером збереження джерел,де відображалося живе народне мовлення. А словотворення за допомогоюосновоскладання було дуже обмежене у народній розмовній мові ХІV-ХVІ ст. Проте у «Матеріалах до Словника…»Є.Тимченка, хоч і у невеликій кількості, але трапляються деривати, успадкованіз давньоруськоукраїнської книжної мови: книгописецъ (79:1,366) – «той, хтопереписує книги», богомолецъ (79:1,60) – «той, хто молиться богу».
Складно-суфіксальні іменники з субстантивно – вербальними основами тасуфіксом -ець широко побутують у середньоукраїнській мові. Проте у пам’яткахпізньої української мови зафіксована невелика кількість таких похідних. Цезумовлено характером збережених джерел, де відображалось живе народне мовлення.А словотворення за допомогою основоскладання було дуже обмеженим у народнійрозмовній мові XIV-XVI ст. Але спостерігається інтенсивнепоповнення структурного типу новими похідними: китоловецъ(79:1,364) – «той, хто ловить китів», речотворецъ (79:2,97) – «промовець»,броздоносецъ (79:1,71) – « той, хто сідлає коня».
Творення складних іменників, структура яких поєднувала субстантивно –вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинамимотивувального підрядного словосполучення. Усім композитам цього типу властивамодель N+V+ець (складання основи іменника зосновою дієслова з додаванням суфікса –ець, що підкреслює виконання дії надпевним об’єктом, вираженим першою основою складення, наприклад: полководець (79:2,95)– «той, хто водить полки».
Поодинокі іменники для адекватного опису їх значення потребуютьдоповнення, перефрази додатковим семантичним компонентом: земльделецъ (79:1,307)– «не той, хто робить землю, а той, хто робить на землі», богомолець (79:1,61)– «не той, хто молиться богом, а той, хто молиться богу».
У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання,погляди, моральні якості, у давньоруськоукраїнській мові морфологічне вираженняпершого компонента мало значно більше різновидів, ніж у попередній групі, ібуло представлене такими типами основ: субстантивними – книголюбецъ (79:1,367)– « той, хто любить книгу», адвербіальними – дъвоеженецъ (79:1,231) – «той, хтодвічі одружувався», нумеральними – перволюбецъ (79:2,88) – «той, хто бажає бутипершим», промінальними – самовидець (79:2,308) – «свідок».
Трапляються у джерелах середньоукраїнської мови композити з першимзайменниковим компонентом, що вказують на назви осіб за функціональною абохарактеризувальною дією, наприклад: самокупецъ, самодержець і т.д., але урозглядуваному нами словнику Євгена Тимченка вони відсутні.
Також наявні композити з ад’єктивно – субстантивними основами: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець».Творення таких іменників базувалося на атрибутивних відношеннях між частинамимотивувального підрядного словосполучення. Деякі композити аналізованогоструктурного типу характеризуються полімотивацією (так, похідні мотивуються йсловосполученням чужа земля, і складним прикметником чужоземний).
Складно – суфіксальні назви осіб з опорною дієслівною основою поділялисяна такі лексико – словотвірні типи: 1) найменування виконавців дії за сталим читимчасовим заняттям або професією; 2) назви осіб як носіїв процесуальноїознаки, що визначає їх уподобання, погляди, моральні якості.
У найменуваннях виконавців дії за сталим чи тимчасовим заняттям абопрофесією в ролі першого компонента вживалася основа іменників, наприклад:иконописьцъ (79:1,322) – «іконописець», каменосьчецъ (79:1,365) – «камнетес».
Композити з опорним вербальним компонентом називали особу, що виконувалабудь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першою основоюскладення: книгохранильникъ (79:1,370) – «той, хто зберігає книжки»,лъжеславникъ (79:1,426) – «той, хто розповідає брехню».
У назвах осіб як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх уподобання,погляди, моральні якості, вираження першого компонента було представлене такимтипом основи як нумеральна: первопрестольникъ (79:2,90) – «перший напрестолі».
Деривати, що позначають осіб за їхніми внутрішніми якостями,уподобаннями, поведінкою успадковані переважно з давньоруськоукраїнської мови: богомолець(79:1,61) – «той, хто молиться богу», богомислець (79:1,61) – «поглиненийбожеством».
Ліпич В.М. вказує на те, що найбільшу кількість дериватів ХV-ХVІІІ ст. становлять слова з другимкомпонентом –любецъ, які виникли внаслідок калькування, а до непродуктивнихвідносить –писецъ, -живець, -губецъ, -чтецъ. У «Матеріалах до Словника…»Є.Тимченка слова з данними компонентами взагалі відсутні.
Композити з ад’єктивно-субстантивними основами у середньоукраїнській мовізбереглися в достатній кількості: чужоселецъ, головоглавецъ, белобровецъ,златаовласец, жужоселецъ, а ось у досліджуваному нами словнику Євгена Тимченка наявнийлише один з них: чужоземець (79:2,485) – «чужоземець».
Творення складних іменників зі структурою, що поєднувала в собіад’єктивно-субстантивні основи, базувалося на атрибутивних відношеннях міжчастинами мотивувального підрядного словосполучення, деякі з ниххарактеризуються полімотивацією.
Слід відзначити, що не всі структурні типи складно-суфіксальних іменниківдавньоруськоукраїнської мови однаковою мірою успадковані українською мовоюнаступних століть. Еволюція мовних явищ супроводжувалась відбором окремих складників,що проявлялося в основному в зростанні продуктивності певних компонентівкомпозитів і зменшенні активності інших. Так, у середньоукраїнській мові позбавленіпродуктивності перші іменникові та займенникові елементи складень, а структурнітипи з ад’єктивно – субстантивними та нумерально – субстантивними основаминабувають подальшого розвитку.
Отже, суфікс –ецъ досить активно функціонував у сферіскладно-суфіксальної деривації іменників – назв осіб чоловічого роду. Про їхвисоку продуктивність свідчить активне їх використання в пам’ятках ХV-ХVІІІ ст. і творення нових дериватіввідповідної структури. Всі наведені композити є похідним з підряднимивідношеннями компонентів. Опорними (другими) основами в них виступають основидієслівні або іменникові, однак численнішу групу становлять утворення звербальним опорним компонентом. Похідні з опорною субстантивною основоюпоступаються зазначеним вище утворенням не тільки в кількісному плані, але й вплані вираження семантики, бо вони здебільшого виражали значення, якіпідкреслювали тільки зовнішні властивості чи внутрішні якості осіб. Значначастина складно-суфіксальних похідних з суфіксом –ецъ належать до книжної тацерковно-книжної лексики, лише невелика їх група представлена в джерелахблизьких до народно-розмовної мови.
Композити з суфіксом -никъ
Здебільшого за допомогою суфікса –икъ творилися іменники, що означали назви осіб від прикметникових основ на–ьн: должн-икъ та ін. У зв’язку з тим, що суфікс –икъ звичайно виступав увідприкметникових утвореннях такого типу, відбулося зрощення цього суфікса зприкметниковим суфіксом –ьн, внаслідок чого виник новий складний суфікс –ьникъ(-ьн-+ -икъ). Який після відповідних фонетичних змін оформився зрештою як –ник [3,с.110].
Складно-суфіксальні утворення з суфіксом –ьникъ були відомі ще у мовіслов’ян ХІ – ХІІІ ст., хоча суфікс –ьникъ поступався продуктивністю суфіксові–ецъ. Цей формант мав порівняно низьку активність у творенніскладно-суфіксальних морфем, очевидно тому, що він широко вживався у сферіформування системи монокореневих іменників – назв осіб за професією,спеціальністю, родом занять, утворених суфіксальним способом.
Складно – суфіксальні іменники з опорним субстантивним компонентом ісуфіксом –никъ називали якість, явище чи стан, які характеризувалися наявністютого, що названо в опорній основі й конкретизовано в першій основі складення.Творення композитів зі структурою, що поєднувала в собі дві субстантивніоснови, базувалося як на об’єктних відношеннях між частинами підрядногомотивувального словосполучення ( первопрестольникъ – перший на престолі), так ісурядних зв’язках між словами в словосполученні (чорнокнижникъ – чернь ікнига).
У середньоукраїнській мові зафіксовано невелику кількість композитів на-никъ, це здебільшого назви зовнішньої чи внутрішньої ознаки, що характеризуєособу, предмет, наприклад: богомольникъ (79:1,61) – «богомолець», богобоязникъ(79:1, 58) – «набожник».
Складно – суфіксальні іменники абстрактного значення називали розумовікатегорії, психічний стан: богомысленикъ (79:1,60) – «поглинений в сприйманнябожества», великоразумникъ (79:1,90) – «дуже розумний».
Композити з субстантивно вербальним компонентом називали особу, щовиконувала будь-яку дію, названу дієслівною основою й конкретизовану першоюосновою складення. Вони поділяються на такі лексико-словотвірні типи: 1) найменуваннявиконавців за сталим чи тимчасовим заняттям: книгохранильникъ, богомольникъ; 2)назви осіб, як носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, погляди,моральні якості: льжеславникъ, богобоязьникъ.
В основі творення деяких складно-суфіксальних похідних з адвербіально-вербальнимиосновами та суфіксом –ьникъ лежать словосполучення з підрядним зв’язкомприлягання, наприклад: великоразумникъ (дуже розумний), богобоязьникъ (відданийБогу).
Композити з опорним іменниковим компонентом і суфіксом –ьникъ називалиособу, яка характеризувалася тим, що названо в опорній основі й конкретизованов першій основі складення. Морфологічне вираження першого компонента малозначно більше різновидів і було представлене такими типами основ: 1) іменникові:богомольникъ; 2) прикметниковими:чорнокнижникъ; 3) числівникові: первопристольникъ.
Майже у всіх дериватах аналізованих структурних типів як перші, так ідругі компоненти не відзначаються високо частотністю, але є структурні типи, уяких другий компонент вживається більше одного разу: -мисленикъ, -верникъ, – славникъі т. д.
Творення складно-суфіксальних іменників з опорним субстантивнимкомпонентом та суфіксом –никъ базувалося як на об’єктних відношеннях, так і наатрибутивних, зокрема тих одиниць, які поєднували в собі ад’єктивно – субстантивніта промінально – субстантивні основи.
Складно – суфіксальні іменники з суфіксом –никъ та опорним субстантивнимкомпонентом трапляються в джерелах середньоукраїнської мови частіше порівняно здериватами з опорним вербальним елементом. Це свідчить про те, що формант –никъактивніше сполучається з іменниковими основами, ніж з дієслівними.
Середньоукраїнська мова, успадкувавши основні структурні типидавньоруськоукраїнських складних іменників, використовує значну кількість новихпохідних, утворених за вже існуючими в мові зразками, наприклад: чорнокнижникъ(79:2,474) – «той, хто знається на магії», зловьрникъ (79:1,312) – «єретик».
Отже, складно суфіксальні іменники з суфіксом –никъ є давнім типомутворень в українській мові, розвиток яких відбувався в напрямкупродуктивності. Розглянуті композити – це похідні з підрядними відношеннямикомпонентів. Опорними основами в них виступали основи дієслівні або іменникові,їм властива не лише специфіка народно – розмовної мови, а й книжнаспрямованість (вживалися в церковно-книжних пам’ятках).
Композити з нульовим формантом
Суфікси –ь, – ъ, – а в праслов’янській мові мали специфічний характер,вони поєднували в собі дві функції: словотвірну й флексійну, тобто виконувалироль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів допевного типу відмінювання. Ця двофункційність була рисою, яка суттєвовідрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженимформантом [1, с.21].
Давньоруськоукраїнська мова обмежено використовувала нульовий суфікс длятворення полі кореневих слів [81, с.85], а в пам’ятках ХІ-ХІІІ ст. чистескладення й нульова суфіксація використовувались, хоч і в невеликій кількості. Упізній середньоукраїнській мові вони представлені у двох структурних різновидах:з опорною вербальною основою та з опорною субстантивною основою.
Похідні, структура яких поєднувала основи іменників і дієслів,співвідносилися зі словосполученнями з об’єктними відношеннями міжкомпонентами. Композити з опорним вербальним елементом сформувались ще впраслов’янський період, цей тип був малопродуктивним, але базувався на живійнародній мові й функціонував майже поза церковнослов’янським впливом.
Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально-фонетичнихмодифікаціях нульового форманта. На місці давнього поєднання нульового суфіксай матеріально вираженої флексії –ь або –ъ виник формант, який становить собоюєдність нульового суфікса й нульового закінчення [1, с.66]. У староукраїнськіймові він виступав у двох модифікаціях: нульовий суфікс + закінчення –а та нульовийсуфікс + нульове закінчення. Формант із закінченням –а значно активнішевикористовувався для творення монокореневих нульсуфіксальних іменників.
Нульовий формант займав позицію високої продуктивності у сфері складно –суфіксальної деривації у пізній українській мові. У XVI –XVII ст. поповнюється склад дериватів – назвосіб з цим формантом: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ(79:1,239) – «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – « той, хтоїсть тварин», куроьдъ (79:1,392) – «той, хто їсть курей». Трапляються назвисвят: Великъдень (79:2,92) – «Пасха».
У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка відсутні нульсуфіксальні іменники,що позначають людей за внутрішніми якостями, уподобаннями, поведінкою: даролюбь,лютодьй, прьлюбодьй, зломисль, хоч вони наявні в інших пам’ятках цього періоду.
Творення композитів, що поєднували в собі субстантивно – вербальніоснови, базувалось на словосполученнях з об’єктними відношеннями: свиноьдъ — їсти свиню, зловърникъ – вірити злу.
Творення девербативів зі структурою, що поєднувала в собі субстантивно –вербальні основи, базувалося на об’єктних відношеннях між частинами підрядногомотивувального словосполучення, наприклад: волопасъ (79:1,112) – пасти волів, куроьдъ(79:1,392) – їсти курей, броваръ (79:2,69) – варити пиво.
Композити з опорним вербальним елементом, зафіксовані з попередніхстоліть: доматуръ (79:1,221) – «той, хто постійно сидить вдома», дьеписъ (79:1,239)– «історик; той, хто описує події», звьроьдъ (79:1,309) – «той, хто їстьтварин».
У таких похідних зберігається тенденція до трансформації високочастотнихдієслівних компонентів у суфіксоїди, наприклад: -ьдъ, -пасъ, -писъ. Перші желементи складень не належать до продуктивних, вони вживаються одноразово вякійсь конкретній лексемі, наприклад: звьро-, куро-, свино-. Композитианалізованої структури можна кваліфікувати як емоційно – виразні, динамічніутворення. Ізольована від матеріальних суфіксів, дієслівна основа надає їмстилістичного забарвлення, вона яскраво виражає ідею процесу.
Основні принципи виділення нульового словотворчого афікса в складнихіменниках з другим субстантивним елементом – ті ж, що і в іменниках з опорнимдієслівним компонентом.
Нульсуфіксальні – складні похідні з опорним субстантивним компонентомбули менш розповсюджені в пам’ятках середньоукраїнської мови, ніж композити зопорним вербальним компонентом. Це можна пояснити тим, що значна частинаскладень з опорним іменниковим елементом оформлена як іменники – чисті складення.
Слід відзначити, що нульсуфіксальні – складні іменники відрізняютьсятакою особливістю: їх опорні компоненти завжди знаходяться в постпозиції додругої основи слова; правила «зовнішнього» синтаксису мотивувальнихсловосполучень відповідають відношенням валентності між частинами складних слів[51, с.134].
Отже, композити з нульовим формантом протягом ХV-ХVІІІ ст. відрізнялися найбільшимспектром лексико-словотвірних значень. Нульовий формант був одним ізпродуктивних у сфері складно-суфіксальної деривації, хоча продуктивність цяпевною мірою обмежується високо частотністю опорних елементів складень(-ьдъ,-пасъ, -писъ), і тоді творення нових дериватів відбувалося за вже наявнимизразками. Попри це нульовий суфікс освоював дедалі більшу дериваційну базу. Аналізованіпохідні досить розгалужені як у плані вираження семантики, так і з точки зоруїх структурної організації. Аналізовані деривати функціонували переважно влітературних творах, фольклорних джерелах, рідше у церковно-книжних пам’ятках.
Складно-суфіксальні іменники з суфіксом -ца
Близьким до типу композитів на –ецъ за своєю словотвірною та лексичноюсемантикою є дериваційний тип складно – суфіксальних іменників з формантом –ца (-ця)на позначення осіб чоловічого роду.
Похідні з аналізованим формантом функціонували ще в давньоруськоукраїнськиймові, де були представлені лише конструкціями з опорним вербальним компонентом:злотворна, животодавца. У праслав’янській мові суфікс –ьца мав ще форму -ьса.
Суфікс –ца не був продуктивним у давньоруській, а у мові подальшихперіодів його продуктивність дещо зросла, оскільки у «Матеріалах до Словника…»Є.Тимченка спостерігаємо деривати даного типу: мужебойца (79:2,438) – «той, хтовбиває людей», злочинца (79:1,319) – « той, хто чинить злочинні дії»,благолюбца (79:1,53) – «той, хто любить блага», богомольца (79,1,60) – «той,хто молиться Богу», дивотворца (79:1,218)- «той, хто творить дива».
Таким чином, суфікс –ца займав позицію низької продуктивності в сферіскладно – суфіксальної деривації іменників протягом ХV-ХVІІІ ст. Композитні іменники зсуфіксом –ца – це найменш розгалужена група як у кількісному відношенні, так іплані вираження семантики. Вони представлені лише конструкціями з опорнимвербальним компонентом.
Складно – суфіксальні деривати чоловічого роду на –ица спостерігаються якз другою вербальною, так і субстантивною основами. У ролі першого елементавиступали основи іменникові, наприклад, мужобойца (79:1,438) – «той, хто вбиваєлюдей», богомольца (79,1,62) – «той, хто молиться богу», злочинца (79:1,313) –«той, хто робить злочинні справи», дивотворца (79:1,219) – «той, хто творитьдива». Аналізовані похідні співвідносяться з об’єктними підряднимисловосполученнями (вбивати людей, молитися богу, чинити зло, творити диво). Творенняаналізованих композитів з субстантивно – вербальними основами базувалося наоб’єктних відношеннях між частинами мотивувального сполучення, а значеннявиражалось спільним семантичним компонентом «той, хто».
Високою продуктивністю в системі композитотворення характеризувалися складно– суфіксальні форманти з постпозитивними компонентами -ецъ, -никъ, -О, вониосвоювали дедалі більшу дериваційну базу, розширювали коло лексико-словотвірнихзначень. Значно менше продуктивним був суфікс –ца. Крім того, суфіксивідрізнялися один від одного сполучуваністю з основами різних типів. Такформанти -ець та –О, -ца активніше сполучувалися з дієслівними основами, -никьз іменниковими.
Аналізовані складно-суфіксальні іменники української мови ХV– ХVІІІ ст. поділяються на два структурнірізновиди. Відповідно до основного поділу всіх похідних цього способусловотвору: складення з опорним субстантивним та вербальним компонентами.Морфологічна репрезентація першого елемента складення мала значно більшерізновидів і була представлена субстантивними, ад’єктивними, прономінальними,нумеральними та адвербіальними основами. Місце опорного компонента врозгляданих лексемах не завжди є фіксованим, трапляються випадки, коли вінзнаходиться на початку складення. Численнішу групу становили композити з другимвербальним елементом і поступалися зазначеним вище утворенням похідні з опорнимсубстантивним компонентом.
Описані структурні типи середньоукраїнської мови не мають якихосьістотних відмінностей у порівнянні зі словами аналогічної словотвірноїструктури, зафіксованими давньоруськоукраїнськими джерелами. Характеристикимотивувальних основ, способи поєднання компонентів композитів в основномувідповідають існуючим раніше тенденціям. Специфіка змістових відношень міжчастинами складного слова, співвідношення особливостей внутрішньої тазовнішньої валентності полікореневих давньоруськоукраїнських лексемзберігається у мові подальших періодів.
Складно – суфіксальні похідні – це результат розвитку дериваційноїсистеми української мови, її досить розгалужена й активна ділянка. Їхформування відбувалося за іншими законами ніж у похідних, утворених чистосуфіксальним способом: суфікс додавався не до готової композитної основи, аодночасно з поєднанням двох основ у цілісно оформлену одиницю.

ВИСНОВКИ
Система афіксів чоловічого роду, які використовувалися для творення назвосіб, при всій своїй варіативності зберегла цілісність і єдність на всійтериторії розселення української людності.
Зміни торкнулися, головним чином, матеріальних реалізаторів системи –суфіксів: змінилася їх продуктивність, розширився або звузився набір їхсемантичних функцій, зросла кількість формантів. З’явився ряд нових форматів,розширилась дериваційна база словотворення.
Зіставлення суфіксів через призму лексико – словотвірних значеньутворених ними слів показує, що при всій подібності суфікси різняться між собоюне лише набором функцій, рівнем продуктивності, а й словотвірними зв’язками зрізними частинами мови, семантичною орієнтацією при словотворенні, активністюїх використання в тих чи інших значеннях тощо. На рівні конкретних лексико –словотвірних значень в історії української мови конкурувало небагато формантів,що свідчить про високу впорядкованість словотвірної системи у рамках певноїваріативності. Конкуруючі словотворчі засоби зазнали стилістичної диференціаціїна рівні мовної норми, на рівні обслуговування різних тематичних груп лексики врамках єдиного лексико – словотвірного значення, що не виключає такождистрибуції афіксів за різними основами.
Високопродуктивні форманти –ник, -ець, -тель із широким набором лексико –словотвірних значень виявилися найбільш гнучкими й мобільними в реагуваннісловотвірної системи на потреби комунікативної діяльності. Ці суфікси постійнонарощували свою продуктивність, освоювали дедалі ширшу дериваційну базу,розширили коло лексико – словотвірних значень, що обов’язково призводило дорозриву єдиної сталої форми, тобто до появи поширених морфемно – ускладненихсуфіксів, які перебувають на різних етапах спеціалізації, руху дооднозначності. Винятком у цьому плані є високопродуктивний ібагатофункціональний в давньосхіднослов’янській мові нульовий суфікс, який вукраїнській літературній мові дещо звузив своє функціональне навантаження втворенні найменувань осіб, змінювався у багатьох випадках матеріально вираженимформантом –ок.
Функціонування суфіксів, які перебували в позиції високої продуктивності,супроводжується розширенням словотвірної бази за рахунок включення в неї слівтих частин мови, які раніше не брали участі в творені слів певного типу. Цеправило не стосується тих формантів, які мали вузькофункціональне значення.
Серед дериватів із модифікаційним словотвірним значенням у загальнихописах словотвірної афіксальної системи української мови звичайно невиділяються іменники зі значенням чоловічої статі, оскільки для українськоїмови є типовим творення найменувань жіночої статі від чоловічої, а не навпаки.Між тим фактичний матеріал показує, що такий словотвір мав місце в історіїукраїнської мови. Панівна більшість таких структур має мутаційне словотвірнезначення /бабник, бабич, дівчур/; модифікаційне словотвірне значенняспостерігається в небагатьох словах, і лише деякі з цих дериватів закріпилися влітературній мові.
У розвитку й становленні словотвірної системи української мови значнуроль відіграли запозичені суфікси, які в сполучуваності з власними чиіншомовними твірними основами /за винятком давньозапозиченого суфікса –ар/ перебувалив опозиції до східнослов’янських формантів: сполучувалися, як правило, лише знеслов’янськими твірними основами. Запозичені суфікси, виявляючи винятковупродуктивність, регулярність, творять чітко окреслені в семантичному планііменники, дериваційна база яких спирається як на іномовні, так і на власнітвірні основи. Конкуренція запозичених і власне українських формантів у рядівипадків зумовлює їх більш вузьку спеціалізацію.
В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, яків давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ,-ецъ, -аръ) пізніше розгорнули свою продуктивність суфікси (-анъ, -унъ) таінші. Найбільшою продуктивністю в творенні назв осіб характеризувалися суфікси -никъ,-ецъ, -ца, -О, які розширювали коло лексико – словотвірних значень. Отже,розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лишерозширенням денотативної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичнихресурсів української мови, їх розбудовою.
Конфіксація, виступаючи явищем пізнішим за суфіксацію та маючи власнийнабір формантів і власне коло функцій, посідає вагоме місце у становленнісистеми афіксальної деривації іменника XV — XVII ст. Конфіскація полягає у двобічному(двоелементному) ускладненні твірної основи у процесі формування похідногослова. Конфікс – це єдина двоелементна морфема, яка обрамляє твірну основу і маєєдине словотвірне значення, яке формують її складники. Конфіксальні деривати –надзвичайно розгалужена й активна ділянка української словотвірної системи.Конфікси з другим компонентом – никъ дали численні похідні з широким колом значень. Другі елементи цихафіксів виконують класифікаційну роль показника назви предмета, особи.Модифікація цих загальних значень відбувається через перший компонент конфікса.У сфері іменників з постпозитивним елементом –ник у препозиції звичайновиступають частини, співвідносні з колишніми префіксами.
Більшість цих дериватів утворена від іменникових основ. Відіменниковийсловотвір конфіксальних похідних за загальною кількістю утворень і діапазономлексико – словотвірних значень на тлі словотворення відприкметникового, віддієслівного,був найбільш продуктивним.
У середньоукраїнській мові високопродуктивними є конфікси вы-… -никъ,роз-…-никъ, роз-…-телъ, без-…-никъ, пер-…-никъ, по-…-никъ, на-…-никъ. Вонивиявилися найбільш гнучкими, мобільними в реагуванні словотвірної системи напотреби комунікативної діяльності. Таким чином, іменникова конфіксальнапідсистема, почавши становлення у праслов’янський період, до кінця XVII ст. сформувала підґрунтя дляподальшого розвитку.
Конфіксальні деривати становлять цілісну і органічну систему, якаперебуває у стані динамічного розвитку і постійних змін, що стосуютьсянасамперед матеріальних реалізаторів – конфіксальних формантів. Функціонуючипоряд з іншими морфемами, конфіксальні форманти належать до активнихсловотворчих засобів. Реалізуючи за один мовний акт великі обсяги значень,конфікси не переобтяжують мову, а функціонально і точно формують мовнусемантику.
Девербативи з опредметненим значенням дії формують категорію граматичноїсубстантивації, що утворюється на перетині синтаксису і словотворення. Появатаких девербативів пов’язана зі зміною синтаксичних умов функціонуваннядієслова в реченні – переміщення його в позицію підмета. Це дало підставирозглядані похідні вважати синтаксичними дериватами. На противагу дериватамлексичним, поява яких супроводжується певними змінами в семантиці твірних,зміст синтаксичних дериватів визначається виключно мотивувальним словом.Зберігаючи дієслівну семантику, девербативні іменники з опредметненим значеннямдії, процесу, стану успадковують від мотивувальних і певні формально – граматичніінтеграційні ознаки. Транспозитором, який переводить дієслово в іменниквиступає суфіксальний формант, що має нульове ономасіологічне навантаження і є носіємзначення граматичної предметності. Таку функцію в розгляданих синтаксичнихдериватах виконує нульсуфіксне словотворення. Іменники чоловічого роду знульовим суфіксом відзначаються стабільною продуктивністю. За структурнимиознаками розглядувані іменники утворюють багату і складну систему лексико –словотвірних типів, яка формувалася протягом тривалого історичного періоду.
Складно-суфіксальні похідні – результат активного розвитку дериваційноїсистеми української мови, її надзвичайно розгалужена і активна ділянка. Вони єневід’ємним компонентом формування значення слів і вираження думки, значнозбагатили лексичний склад української мови за писемний період її розвитку. Їхознаки: наявність у слові двох компонентів, цілісна оформленість, різногоступеня співвіднесеність зі словосполученням, наявність мотивованості, наявністьузагальненої словотвірної семантики – синтагматичного дериваційного значення,до якого додається словотвірне й категоріальне значення відповідного форманта.
Зародження основних моделей складно – суфіксальної деривації іменниківпростежується ще в найдавніших пам’ятках давньоруськоукраїнської мови.Остаточне формування структурних типів композитів припадає на XVII ст. Саме з цього часуспостерігається розширення дериваційної бази та інтенсивний ріст численностідосліджуваних похідних. У залежності від частиномовного походження другогокомпонента всі складні абстрактні іменники поділяються на дві групи: з опорноюдієслівною та опорною іменниковою основами.
У сфері складно – суфіксальної деривації діяла тенденція до залученнянайпродуктивніших формантів. Формування словотвірного значення, поєднаннясловотворчого форманта з твірною основою в структурах, утворених способомосновоскладання в поєднанні з суфіксацією, відбувалося за іншими законами, ніжу похідних, утворених суто суфіксальним способом, суфікс додавався не доготової композитної основи, а одночасно з поєднанням двох основ у ціліснооформлену одиницю. Успадкувавши загальнослов’янську словотвірну типологію всфері композитотворення, дериваційна система української мови надала різнимструктурним типам неоднаковий ступінь продуктивності, який міг знижуватись чинавпаки – підвищуватися з часом.
У словотвірній системі іменників середньоукраїнської мови XV-XVIII ст. уже намітилися риси, якіхарактеризують словотвірну будову іменників сучасної української літературноїмови, вже сформувалися продуктивні словотворчі типи, властиві і сучаснійукраїнській мові. Із зміною словникового складу мови, з випадінням застарілих іпоявою нових слів змінився до деякої міри склад словотворчих засобів мови: ряднепродуктивних афіксів вийшов з обігу, а на їхньому місці з’явилися новііменникові форманти (конфікси). І навпаки, деякі з непродуктивних афіксівактивізувалися і тепер входять до складу продуктивних іменникових словотворчихзасобів української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. БілоусенкоП.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічогороду): Монографія. – К.: КДПІ, 1993. – 214 с.
2. БілоусенкоП.І. Нариси з історії українського словотворення (суфіксація): Монографія /Білоусенко П.І., Німчук В.В. – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 205 с.
3. БевзенкоС.П. Із суфіксального словотвору іменника в пам’ятках українського полемічногописьменства поч. XVII ст. (наматеріалі «Перестороги») // Тези доп. та пов. Міжвузівської науковоїконференції з питань східнослов’янського іменного словотвору /Запоріжжя,1974р./. – К., 1974. – С 36-45.
4. БевзенкоС.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови. – К.:Наукова думка, 1991. – 342 с.
5. БезпояскоО.К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз). – К.: Наукова думка,1991. – 172 с.
6. БезпояскоО.К., Городенська К.Г. Морфеміка української мови. – К.: Наукова думка, 1987. –211 с.
7. БондаренкоА.В. Теорія морфологічних категорій. – Л.: Наука,1976. – 198с.
8. БурячокА.А. Іменниковий словотвір старокнижної лексики в українській літературній мові(кінець ХVІІІ – перша пол. ХІХ ст.) //Мовознавство. 1974. – №5. – С. 66-75.
9. ВиноградовВ.В. Современный русскийязык. Ч II. – М.: Наука, 1938. – Вид-воХарк. ун-ту. – 216 с.
10.   Виноградов В.В. Русский язык / Грамматическое учение о слове: Учебноепособие. – М.–Л.: Учпедгиз, 1947. –784 с.
11.   Виноградов В.В.Словообразование и егоотношение к грамматике и лексикологии // Вопросы теории и истории языка. – М.: Наука,1952. – 207 с.
12.   Вихованець І.Р., ГороденськаК.Г., Грищенко А.П. Граматика української мови. – К.: Рад. школа, 1982. – 208с.
13.   Вихованець І.Р.Прийменникова система української мови. – К.: Наукова думка, 1980. – 286 с.
14.   Вихованець І.Р. Частини мовив семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 255 с.
15.   Вознюк Л.В. Изучение состава слова исловообразования в школе: пособие для учит. – К.: Радянська школа, 1986. – 103 с.
16.   Воропай С.В. Системаконфіксального творення іменників в українській мові ХІХ – ХХ ст.: Дис. … канд.філол. наук: 10.02.01 /Запорізький нац. ун-т/ – Запоріжжя, 2000. – 264 с.
17.   Гинзбург Е.Л. Словообразованиеи синтаксис. – М.: Наука, 1979. – 263 с.
18.   Головин В.Г. Очерки по русской морфемике исловообразованию.– Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 188 с.
19.   Городенська К.Г. Проблемавиділення словотвірних категорій (на матеріалі іменника) // Мовознавство. –1994. — № 6. – С. 22-28.
20.   Горпинич В.О. Будова слова і словотвір. – К.:Наукова думка, 1977. – 118 с.
21.   Горпинич В.О. Назви жителів вукраїнській мові (питання словотвору, слововживання та нормування). – К.: Вища школа,1979. – 187 с.
22.   Горпинич В.О., Лобода В.В.,Масенко Л.Т. Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. –К.: Вища школа, 1967. – 156 с.
23.   Горпинич В.О. Українськасловотвірна дериватологія. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський держ. ун-т,1998. – 189 с.
24.   Грищук В.В. Деякі теоретичніпитання словотвірного значення // Мовознавство. – 1991. – № 3. – С. 34-41.
25.   Гумецька Л.Л. Нариссловотворчої системи української актової мови XIV –XV ст. – К.: Вид-во Академії наук УкраїнськоїРСР, 1958. – 298 с.
26.   Дідківська Л.П., РоднінаЛ.О. Словотвір. Синонімія. Стилістика. – К.: Наукова думка, 1982. – 170 с.
27.   Железнова Р.В. Из истории имен существительных с суффиксом -арь в русском литературном языке. – М.: Высшая школа, 1990. – 243 с.
28.   Жовтобрюх М.А., Волох О.Т.,Самійленко С.П., СлинькоІ.І. Історична граматика української мови. – К.: Вища школа,1980. – 304 с.
29.   Загнітко А.П. Теоретичнаграматика української мови. Морфологія. – Донецьк: Вид-во Донецьк. ун-ту,1996. – 437 с.
30.   Земська Е.А. Современный русский язык.Словообразование. – М.: Просвещение, 1973. – 304 с.
31.   Зверев А.Д. Словообразованиев современных восточнославянских языках.– М.: Высшая школа, 1981. – 163 с.
32.   Звєрєв А.Д. Словотвірнезначення в семантичній структурі похідних // Мовознавство. – 1988. – № 1. – С.21-27.
33.   Ільїн В.С. Префікси в сучаснійукраїнській мові. – К.: Вид–во АН УРСР, 1953. – 167 с.
34.   Ільїн В.С. Словотвір // Курссучасної української літературної мови. Т.І. – К.: Рад. школа, 1951. – С. 344-427.
35.   Іншакова І.О. Розвитокіменникової конфіксації в історії української мови (структури з компонентом –ник):Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. –Дніпропетровськ, 1996. – 26 с.
36.   Карпіловська Є.А. Суфіксальнапідсистема сучасної української літературної мови (будова та реалізація): Автореф.Дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /НАН України Інститут мовознавства ім…О.О.Потебні/. – К., 2000. – 24 с.
37.   Каспришин З.О. Особливостісловотвірної системи полімотивованих іменників зі значенням особи //Словотвірна та семантична структура української лексики/ Методичні читання«Словотвірна та семантична структура української лексики», присвячені пам’ятізасновника дериватологічної школи на Україні проф. Івана Ковалика. – Львів,1991.– 327 с.
38.   Каспришин З.О. Складнівипадки словотвірного аналізу // Українська мова і література у школі. – 1989.– № 11. – С. 53-59.
39.   Качайло К.А. Історіяіменникової конфіксації української мови (структури з другим компонентом –ок): Автореф.дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т/. –Дніпропетровськ, 1997. – 23 с.
40.   Клименко Н.Ф., КарпіловськаА.Є. Морфемні структури слів у сучасній українській мові // Мовознавство. –1991. – № 4. – С. 10-21.
41.   Клименко Н.Ф. Системаафіксального словотвору сучасної української літературної мови. – К.: Науковадумка, 1973. – 161 с.
42.   Ковалик І.І. Вчення прословотвір. – Львів: Видавництво Львівського університету, 1958. – 83 с.
43.  КоваликІ.І. Основні проблеми вчення про словотвір // Українська мова і література ушколі. – 1970. – № 11. – С. 22-30.
44.   Ковалик І.І. Питанняіменникового словотвору в східнослов’янських мовах у порівнянні з іншими слов’янськими мовами. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. – 194 с.
45.   Ковалик І.І. Питанняслов’янського іменникового словотвору. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1958. –152 с.
46.   Ковалик І.І. Питаннясловотвору: Зб. наук. праць. – К.: Вища школа, 1979. – 95 с.
47.   Ковалик І.І., СамійленкоС.П. Загальне мовознавство. – К.: Вища школа, 1985. – 425 с.
48.   Коломієць В.М. Суфіксальнийсловотвір в українських назвах сільськогосподарських професій // Питаннясловотвору і граматичної структури української мови. – Дніпропетровськ, 1976. –218 с.
49.   Кравченко М.В. Морфологічніявища і словотвірна структура слова // Укр. мова і літ. в школі. – 1984. – №6.– С. 51-55.
50.   Кровицька О.В. Назви осіб вукраїнській мовній традиції ХVІ–ХVІІ ст. Семантика і словотвір.– Львів, 2002. – 212 с.
51.   Ліпич В.М. Динаміка складно-суфіксальноїдеривації в українській мові XI –XIII ст.: Дис. канд. філол. наук:10.02.01. – Запоріжжя, 2005. – 194 с.
52.   Лопатин В.В. Русскаясловообразовательная морфемика: Проблемы и принципы описания. – М.: Наука, 1977.– 315 с.
53.   Максимець О.М. Формуваннясловотвірної структури іменників зі значенням опредметненої дії в новійукраїнській мові: Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. – Запоріжжя, 2007. – 158 с.
54.   Майборода А.В. Из истории украинскогословообразования // Суффиксальное образование существительных на материалеукраинских грамот XVI ст. –Харьков: Изд-во Харьк. ун-та, 1957. – 132 с.
55.   Майборода А.В. Творенняіменників чоловічого роду за допомогою суфікса –ок // Питання історичногорозвитку української мови. – Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1962. – 168 с.
56.   Меркулова О.В. Динамікаконфіксальної деривації української мови XI –XIII ст.: Дис. … канд. філол. наук:10.02.01 – Запоріжжя, 2005. – 229 с.
57.   Мукан Г.М., Передерій Г.Р.Префіксально-суфіксальний спосіб словотворення // Українська мова і літературау школі. – 1980. – № 9. – С. 42-47.
58.   Німчук В.В. Давньоруськаспадщина у лексиці української мови. – К.: Наукова думка, 1992. – 415 с.
59.   Німчук В.В., Лиса Г.І. «Матеріалидо Словника…» Євгена Тимченка: В 2-х томах. – К. – Нью-Йорк, 2003. – Т.1-2.
60.  Німчук В.В. Староукраїнськалексикографія. – К.: Наукова думка, 1980. – 304 с.
61.   Німчук В.В. Мовознавство вУкраїні в XIV – XVII ст. – К.: Наукова думка, 1985. – 222с.
62.   Олексенко В.П. Словотвірні категоріїсуфіксальних іменників: Монографія. – Херсон, 2002. – 239 с.
63.   Олійник І.С. Іменники зсуфіксом –ар (-яр) на позначення назв осіб // Питання словотвору. – К.: Науковадумка, 1979. – 87 с.
64.   Олійник І.С. Іменники зсуфіксом –ець на позначення назв осіб // Дослідження словотвору талексикології. – К.: Наукова думка, 1985. – С 12-22.
65.   Пінчук О.Ф. Словотвірнаструктура віддієслівних іменників сучасної української літературної мови.(Морфологічна будова сучасної української літературної мови). – К.: Науковадумка, 1975. – С. 35-82.
66.   Плахоніна О.В. Історичнізміни в морфологічній будові слів сучасної української мови (перерозподіл та ускладнення):Автореф. дис. … к. філол. наук: 10.02.01 /Харківський нац. ун-т/. – Харків,2006. – 20 с.
67.   Плющ М.Я. Словотвір //Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Гриценка. – К.: Вища школа,1997. – 493 с.
68.   Пономаренко В.Д. Словотвірнасемантика іменників-відад’єктивів сучасної української мови (проблемафразеологізації значень дериватів): Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01/Харк. держ. ун-т/. – Харків, 1996. – 21 с.
69.   Прокопчук О.О. Дієслівнізначення іменних віддієслівних утворень // Мовознавство. – 1975. – №1. – С.337-37.
70.   Романова Н.П.Словообразование и языковые связи. – К.: Наукова думка, 1985. – 188 с.
71.   Русаченко Н.П. Морфологічніпроцеси у словозміні та словотворі староукраїнської мови другої половини ХVI – XVIII ст.: Автореф. дис.… к. філол. наук:10.02.01 /НАН України Інститут української мови/. – К., 2004. – 20 с.
72.   Самійленко С.П. Нариси зісторії морфології української мови. Ч.І. – К.: Радянська школа, 1964. – 234 с.
73.   Сікорська З.С. Префіксально-суфіксальнііменники в сучасній українській мові // Українська мова і література у школі. –1986. – № 4. – С. 47-51.
74.   Слинько І.І., Гуйванюк Н.В.,Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навч.посібник. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.
75.   Словник афіксальних морфемукраїнської мови /Н.Ф.Клименко, Є.А.Карпіловська, Т.І.Недозим /. Інститутмовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. – К., 1998. – 435 с.
76.   Соколова С.О.Формально-семантичне варіювання перфіксів і проблема єдності слова //Мовознавство. – 2002. – № 1. – С. 32–37.
77.   Стовбур Л.М. Еволюціяконфіксальної деривації іменників (форманти з матеріально не вираженим другимкомпонентом): Дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 /Зап. держ. ун-т/. – Запоріжжя,2004. – 206 с.
78.   Тилик О.Ф. Іменники зізначенням подібності: способи творення та сфери використання: Автореф. дис.…к. філол. наук: 10.02.01 /Запорізький держ. ун-т/. – Запоріжжя, 2004. – 18 с.
79.   Тимченко Є. Матеріали доСЛОВНИКА писемної та книжної середньоукраїнської мови XV-XVIII ст.: У 2 кн. – К.: Вид-во Ін-туукр. мови НАНУ, 2003.
80.  ТокарВ.П. Історія суфікса –к(а) в українській мові. – Дніпропетровськ, 1959. – 50 с.
81.   Улуханов И.С.Словообразовательная семантика в русском языке и принципы ее описания. – М: Наука, 1977. – 256 с.
82.   Чабаненко В.А. Стилістикаекспресивних засобів української мови: Навчальний посібник. – Ч.1. – Запоріжжя:ЗДУ, 1993. – 214 с.
83.   Шведова В.О. Суфіксальнийсловотвір особових чоловічих імен (на матеріалі середньонаддніпрянськихлівобережних пам’яток др. пол. ХVІІ – п. п. VІІІ ст.)// Мовознавство. – 1979. – № 2. – С. 58-61.