Діалектна лексика у творчості письменників Сумщини

Гипероглавление:
Об’єктом нашого дослідження є
Предмет:
Мета дослідження:
Завдання дослідження:
Методи дослідження:
Наукова новизна.
Практичне значення роботи
Структура роботи.
–ою, -ею (такою головою, цею землею)
-ов, -ев (твов головов, цієв землев)
1.2. Відомості про східнополіські (лівобережнополіські) говірки
ОЗДІЛ 2 ХАРАКТЕРИСТИКА ДІАЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕНИКІВ СУМЩИНИ
2.1. Фонетичні і граматичні особливості діалектної лексики у творчості письменників Сумщини
больной мозоль
спасительницею
споминає
цвіточок
незнакомий!
ребйонка
обіжайте
всьо пропйом!
Бо Барабошка зна, що таке на Самарі «почьот і уваженіє» і як «бистро його можна потерять»
«Энто вы ко мне, што ли?»
хазяйства
партрета
ха-а-а-роший!
карасіром
2.2 Аналіз територіальних діалектних лексем-синонімів літературних слів
все зважив
Обсігнувать
дуже вимазалася
вимазуватися
Обпіцьколений –
поспішали
Ваторопка
3.2. Аналіз стану досліджуваної пр
облеми в загальноосвітній школі
3.3. Система роботи вчителя-словесника під
час вивчення діалектної лексики
проблєми
проблеми
Відповіді
Диктанти
Розумний – дурний.
не лічів
уваженіє
творчо-пошукові вправи
цвенькало,
бадеда, дівзуня
ВИСНОВКИ
ПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
--PAGE_BREAK--
ВСТУП
Українська діалектологія – це наука про українську діалектну мову, про місцеві різновиди української мови, її місцеві, територіальні діалекти. Вона вивчає закономірності живої мови в усій різноманітності її місцевих діалектів і говірок, а також географічне поширення діалектних явищ мови, окреслення певних діалектних одиниць у їх системі.

Початки української діалектології відносять до другої половини ХVІІІ ст., вони пов’язані з усвідомленням територіальної здиференційованості мови: це були спроби окреслити межі поширення поодиноких, переважно фонетичних явищ (Шафонський А. «Черниговского наместничества топографическое описание», 1778, опубліковано 1851).

У ХІХ ст. інтерес до діалектології зріс у зв’язку із загальним піднесенням етнології, національно-культурними рухами у різних слов'янських народів. Свідчення про діалектні явища у цей час ще мають несистемний характер, наводяться без необхідної локалізації. Головними проблемами діалектології були: встановлення діалектного членування, пояснення генези діалектних явищ 78, с.138].

Першими дослідниками діалектів української мови були О.Шафонський, О.Павловський, М.Максимович, І.Вагилевич, Я.Головацький, О.Потебня, К.Михальчук, О.Соболевський, О.Шахматов, А.Кримський, І.Зілинський.

Шафонський Опанас Филимонович (1740-1811) – український мовознавець. На основі матеріалів, зібраних українським істориком Д.Гащенком, написав у 1784-1786 рр. «Чернігівського намісництва топографічний опис з коротким географічним і історичним описом Малої Росії» (ч.1-2, надр. 1851), подавши окремі відомості про українську мову (українські говори), зробивши перші спроби характеристики українських діалектів Чернігівщини, започаткувавши ономастику (зокрема, з'ясував походження географічних назв краю) 78, с.734].

Михальчук Костянтин Петрович (1840-1914) – український мовознавець, етнограф. Вперше здійснив систематичний опис українських діалектів на основі порівняльних матеріалів, одержаних після обстеження українських говірок за єдиною програмою, визначив діалектне членування української мови, окреслив межі поширення трьох наріч – північного, південно-західного і південно-східного – і менших одиниць діалектного поділу. Підготував першу карту українських говорів 78, с.316].

Потебня Олександр Опанасович (1835-1891) – український мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, педагог. Розглядав питання історії української мови та української діалектології у зв’язку з відповідними аспектами російської мови. Відповідно до термінології свого часу називав українську мову малоруським наріччям, а терміном «русский язык» позначав сукупність східнослов’янських мов. («Про повноголосся», 1864; «Про звукові особливості руських наріч», 1865; «Замітки про малоруське наріччя», 1871; та ін.)[78].

На сьогодні в діалектології використовуються такі терміни та поняття: наріччя, діалект, говір, говірка.

Наріччя -найбільша одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об’єднаних у говори [78, с.370].

Діалект – різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості [8, с.225].

Говір – одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за фонетичними, акцентуальними, граматичними та лексичними ознаками [78, с.94].

Говірка — найменша одиниця територіальної диференціації діалектної мови [78, с.94].

Українська літературна мова має свою довгу та складну, драматичну історію. Нова українська літературна мова, основоположниками якої є І.П. Котляревський і Т.Г. Шевченко, виникла, народилася й виросла із надр розмовної народної мови чи територіальних діалектів. В її основі лежить середньонаддніпрянський діалект, а витворювали сучасні її норми усі говори, зокрема і говори південно-східного і південно-західного наріч української мови [28].

Ґрунтовне, всебічне вивчення усіх структурних рівнів українських говорів у сучасній вітчизняній лінгвістиці дедалі виразніше висувається до ряду найбільш актуальних мовознавчих проблем, як у плані фіксації та нагромадження конкретного мовного матеріалу, так і в розв’язанні комплексу теоретичних питань. Специфічні особливості східнополіського говору становлять конкретний науковий інтерес ще й з огляду на те, що Полісся нині розглядають як частку слов'янської прабатьківщини, чи, щонайменше, як район першої слов'янської міграції, — яскрава діалектна специфічність окресленого континууму складалася неперервно протягом багатовікової історії слов’янства на цих землях. Нині ж, навіть якщо взяти до уваги доволі інтенсивний процес нівелювання сучасних говорів, Полісся залишається однією з найархаїчніших у лінгвістичному плані частин Слов’янщини, тому місцеві мовні факти є важливим джерелом вивчення історії української мови. Зрештою, діалектна лексика східнополіського говору якоюсь мірою відбиває ще й історію цього ареалу як терену із типово природженим характером, як території активної взаємодії, взаємопроникнення елементів двох діалектних систем – північної і південно-східної, як пограниччя українців, білорусів і росіян, як зони інтенсивно міжмовного українсько-білорусько-російського контактування.

Актуальність цих проблем, їх недостатня теоретична розробленість і обумовили вибір теми нашого дослідження: «Діалектна лексика у творчості письменників Сумщини», яка передбачає вивчення східнополіських (лівобережнополіських) говорів.

Об’єктом нашого дослідження єукраїнська діалектна мова, методика вивчення діалектних явищ у школі.

Предмет:діалектна лексика у творчості письменників Сумщини, зміст, методи і засоби вивчення діалектної лексики у навчальних закладах на прикладі творчості письменників Сумщини.

Мета дослідження: з'ясувати роль діалектних явищ, їх фонетичні та граматичні особливості у творчості письменників Сумщини, розробити систему вправ та методичні розробки уроків для вивчення діалектної лексики у загальноосвітній школі.

Завдання дослідження:

Опрацювати наукову літературу (мовознавчу, історичну, етнографічну, фольклорні та краєзнавчі джерела, літературознавчі пам’ятки).

Подати характеристику східнополіських говірок.

Проаналізувати і систематизувати наукові погляди на предмет дослідження.

Проаналізувати програми та підручники з української (рідної) мови щодо вивчення діалектної мови в школі.

Проаналізувати і систематизувати результати констатуючих зрізів.

Класифікувати та з'ясувати роль та функції місцевих говорів у творчості письменників Сумщини.

Розробити конспекти уроків з теми у школі, розробити систему вправ для вивчення діалектів у школі.

Методи дослідження:

аналіз і синтез;

описовий;

анкетування;

частково-пошуковий;

систематизація літературних джерел.

Наукова новизна.Незважаючи на те, що особливості досліджуваних говорів достатньо повно розглянуті у лінгвістиці, діалектна лексика у творчості письменників Сумщини дотепер не була предметом спеціального вивчення, тому ми і взялися за висвітлення цієї теми.

Практичне значення роботиполягає в тому, що її результати можуть бути використані вчителями-словесниками, студентами філологічного факультету під час вивчення курсів української діалектології, української мови.

Структура роботи.Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. У вступі ми обґрунтували актуальність дослідження та визначили мету, об’єкт, предмет, завдання і методи дослідження.

У першому розділі «Діалектна лексика – один із шарів лексичної системи сучасної української літературної мови» ми висвітлюємо теоретичні питання про особливості східнополіського говору; аналізуємо і узагальнюємо досягнення мовознавців у цій галузі.

У другому розділі «Характеристика діалектної лексики у творчості письменників Сумщини» подаємо фонетичні і граматичні особливості діалектної лексики у творчості письменників Сумщини на прикладі творчості Миколи Гриценка, Степана Васильченка, Остапа Вишні, аналізуємо територіальні діалектні лексеми-синоніми літературних слів.

У третьому розділі «Методика вивчення діалектної лексики» ми подаємо аналіз програм і підручників з української мови, розробляємо систему вправ для вивчення діалектної лексики у школі, аналізуємо результати констатуючого зрізу.

У висновках підведено підсумки проведеного дослідження. У списку використаних джерел подано літературу (88 найменувань). У додатках містяться додаткові матеріали дослідження (5 додатків).
РОЗДІЛ 1 ДІАЛЕКТНА ЛЕКСИКА – ОДИН ІЗ ШАРІВ ЛЕКСИЧНОЇ СИСТЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
1.1. Перші спроби дослідження діалектів (говорів) у лінгвістиці
Українська діалектологія – порівняно молода лінгвістична дисципліна. Почала формуватися у 80-х роках ХVІІІ ст. Якщо аналізувати розвиток української діалектології від часу виникнення перших діалектологічних праць і до наших днів, то можна виділити три етапи (періоди):

Початковий (підготовчий) період, коли говори вивчалися на основі окремих спостережень (80-ті рр. ХVІІІ ст. – 60-ті рр. ХІХ ст.).

Описовий етап. Вивчення говорів відбувалося описовим шляхом із деяким застосуванням порівняльно-історичного методу (від праць О.О.Потебні, К.П.Михальчука до 20-30-х рр. ХХ ст.).

Етап вивчення говорів не тільки описовим шляхом, а й на основі досліджень лінгвістичної географії (від 20-30-х рр. ХХ ст. і до нашого часу).

Уперше питання ґрунтовного вивчення й класифікації українських говорів було поставлено в 80-х рр. ХVІІІ ст. Шафонським Опанасом Филимоновичем, мовознавцем, етнографом. Він є автором праці «Черниговского намесничества типографическое описание» (1851). У його підході до аналізу мовних рис певної місцевості в основу бралися етнографічні й навіть антропологічні особливості.

О.Шафонський розглядав українські говори лише Лівобережної України. Усі говори О.Шафонський поділяв на 3 зони:

1) північно-західна;

2) середня;

3) південно-східна.

1. За О.Шафонським, північно-західна зона знаходиться між Дніпром, Десною й Сожем і була з такою вимовою, як у Білорусі.

2. Середня зона між Десною, Сеймом і Сулою – це найчистіша українська мова.

3. Південно-східна зона на південь від Сули й аж до Чорного й Азовського моря. Це говори степові, «грубі» за своєю вимовою [57, с.19-20].

Основою для такого поділу у О.Шафонського була вимова звука [о] в історично нових закритих складах, тобто риса, яку пізніше частина вчених брала за визначальну для поділу говорів української мови: [к оớ н'], [в о л], [ко у н'], [в у л], [к’ін'], [в’іл].За Шафонським, у північно-західній частині говорять [к оớ н'], [но о ж],[вол],у середній – [ко у н'],[в у л],[но у ж], у південно-східній – [к’ін'], [н' і ж],[в’іл]. З погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика східноукраїнських говорів спрощена і неточна, але слід зазначити, що спостереження О.Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за сучасним діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями, виявили основні діалектні закономірності.

О.Шафонський у цілому правильно визначив південно-східну діалектну групу, а всі говори на правому березі Десни неправильно відносив до білоруських [57].

У 30-х рр. ХІХ ст. зовсім іншу схему класифікації говорів української мови висунув Михайло Олександрович Максимович (1804-1873) – видатний український і російський філолог, етнограф, перекладач, педагог. Учений розрізняв малоруське або українське, північно-східне і червоно-руське або галицьке (південно-західне) наріччя української мови. До першого він зараховував говори по обидва боки Дніпра, а також Полісся, Волині й Поділля, до другої – говори по обидва боки Дністра в Галичині та в Карпатах. Серед рис північно-східного наріччя, що протиставляються південно-західному, М.О.Максимович виділяв дієслівні форми майбутнього часу типу    продолжение
--PAGE_BREAK--знатиму, форму орудного відмінка однини іменників і займенників жіночого роду на –ою, -ею (такою головою, цею землею)відповідно до форм на -ов, -ев (твов головов, цієв землев) у південно-західному наріччі. В обох наріччях дослідник вирізняв піднаріччя: у північно-східному – українське (південне) і сіверське (північне), у південно-західному – галицьке і закарпатське [57, с.19-20].

Пізніше у своїй праці «История древнерусской словесности» у східному наріччі Максимович визначив групи говорів: києво-переяславську (вважав її найбільш зразковою); сіверську; слобожанську і волинсько-подільську. Так уперше в науці було визначено полтавсько-київський діалект як основний діалектний тип української мови.

Костянтин Петрович Михальчук, чиєю діалектологічною класифікацією українських говорів як робочою ми послуговуємося й дотепер, у структурі поліського наріччя також виділив сіверське піднаріччя (= східнополіський діалект) — до Десни, а почасти й далі за Десну (насамперед у Козелецькому й Остерському повітах) на півдні.

У його складі дослідник виділяв два говори (= за Михальчуком різноріччя): власне сіверський, розташований в Чернігівській губернії на північ від Десни (повіти: Городнянський, Сосницький, почасти Остерський, Чернігівський, Кролевецький і Новгород-Сіверський) та сіверсько-великоруський (Новозибківський, Стародубський, Суражський і Мглинський повіти). Останній говір Михальчук вважав перехідним, оскільки він мав, крім власне українських, риси російської та білоруської мов.

Серед одинадцяти найсуттєвіших диференційних ознак сіверського піднаріччя (східнополіського діалекту) Михальчук на перше місце ставить «переважаючий характер» дифтонгів (за Михальчуком перезвуків), підкреслюючи при цьому, що вони, будучи широко представленими у власне сіверському, відсутні у сіверсько-великоруському говорі (різноріччі) [70].

Південна межа східнополіського діалекту у Михальчука, як і в Шафонського, приблизна і прив'язана до Десни. Мережа обстежених населених пунктів (всього 59 в усій Україні), зібраний у них діалектний матеріал, що стосувався окремих фонетичних та морфологічних явищ (всього — 74), стан тогочасної діалектної науки — все це в комплексі не дозволяло Михальчукові розв'язувати питання діалектних меж у їх сучасному розумінні, хоча він — автор першої діалектологічної карти української мови.

Ще К. П.Михальчук, якому П. П.Чубинський передав власні матеріали, що свідчили «о совпадении делений Малорусского племени по наречиями говорам с делением Нестора на народцы» [70, с.67], відзначав, що «современные разновидности Южно-Русского племени поразительно совпадают с этнографической переписью их у Нестора, и даже повидимому не изменились самые пределы их обиталищ, что дает повод предполагать вероятность уцеления даже и первоначальных характеристических черт их» [70, с.67]. При цьому Михальчук був свідомий того, що «тысячелетний период бурной исторической жизни довольно значительно повлиял на прежний этнографический строй» [70, с.68].

Звичайно, важко погодитися з твердженням автора про те, що з часом не змінилися й самі межі проживання колишніх племен, а наступне тисячоліття значно вплинуло лише на їх етнографічний устрій: племінний суспільний лад щонайменше пов'язаний із осілим способом життя. Лише пізніше, під впливом князівської влади здійснився перехід від племінного побуту до територіального, а початком його стала необхідність міцно осісти на землі.

Починаючи від Михальчука, в українській діалектології усталилася класифікаційна думка щодо виділення за мовно-етнічним (генетичним) критерієм на старожитній українській території (до ХV-ХVІ ст.) двох діалектних груп: північно-східної (поліської) і південно-західної.

За Михальчуком, північно-східна група співвідноситься з літописними племенами полян і древлян (деревлян), а південно-західна — з дулібами на Волині і хорватами в Галичині. За ним же, сіверяни й дреговичі становили перехідний тип між північно- й південноруськими племенами, а уличі й тиверці на Поділлі були перехідною ланкою між полянами й древлянами та дулібами й хорватами [70].

На природу північноукраїнського наріччя та його менших територіально-мовних одиниць існували й інші, часто протилежні погляди.

Так, Олексій Соболевський вважав, що «северно-малорусские говоры, за немногими исключениями, принадлежат к числу или переходных, или смешанных, или — вместе — и переходных, и смешанных. Они обыкновенно или составляют переходную ступень от северно-малорусского поднаречия к южно-малорусскому или заключают в себе, рядом с белорусскими чертами, примесь черт южномалорусских» [70, с.68].

У рецензії на цитовану працю Костянтин Михальчук заперечував твердження автора про власне лише залишки («некоторые исключения») північних українських говорів: «Что же касается влияния южно-малорусских говоров, то действительно, глубокое воздействие их на всю северно-малорусскую речь… не подлежит сомнению… Но как бы глубоко ни было это воздействие, вызванные им изменения не могли касаться, конечно, самого существа природы северно-малорусских говоров...» [70, с.68].

Олексій Олександрович Шахматов обстоював процес утворення трьох східнослов'янських народностей (великоруської, білоруської та малоруської) на базі великих союзоплемінних груп (північної, середньоруської та південноруської, або малоруської). При цьому «великоруська народність об'єднала племена і наріччя північної групи зі східною гілкою середньоруської групи, а білоруська народність відповідає лише західній гілці цієї ж средньоруської групи» [85, с.327]. До південноруської (малоруської) племінної групи «належали племена, що сиділи на захід від сіверян, на південь від дреговичів. Приблизні границі на півночі визначалися течією Прип'яті; східною границею був Дніпро, який південноруси перейшли, очевидно, не раніше XIV ст.» [85, с.38].

У виділенні трьох великих племінних груп дослідник ішов швидше всього не від історичних фактів до мовних особливостей (спільних мовних рис), а навпаки. Так, за Шахматовим, середньоруська племінна група «займала обширний простір від басейну Німану до басейну Оки включно, оскільки середньоруська мовна риса — акання — чується, як у Гродненській, так і в Рязанській губерніях» [85, с.330].

В підходах О.Шахматова до класифікації українських говорів варто зупинитися не лише на характеристиці власне південно-руської (малоруської) союзоплемінної групи, а й на тій ролі, яку він відводив середньоруській племінній групі та окремим племенам, що входили до її складу, в формуванні російської і білоруської мов.

За автором, саме «племінна група, що складалася з сіверян, в'ятичів і радимичів, тотожна з… середньоруською племінною групою» [85, с.330]. Крім того, (після деякого сумніву) дослідник зауважив, що «до західної гілки цієї групи, крім в'ятичів і радимичів, потрібно віднести й дреговичів» [85, с.332].

Таким чином, білоруська народність та її мова, за Шахматовим, формувалася на базі західної гілки середньоруської групи і є прямою спадкоємницею мови в'ятичів, радимичів і (очевидно) дреговичів.

Східну ж гілку середньоруської племінної групи складали сіверяни, на базі яких та в додаток північної племінної групи й сформувалася великоруська народність і її мова.

Віднісши сіверян (за мовною ознакою акання) до великоросів, Шахматов вважав південноруськими (власне українськими) лише племена, розташовані на південь від Прип'яті та на захід від Дніпра: «Малоруси від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат говорять такими говорами, які ясно свідчать про племінну їх єдність» [85, с.339].

Правда, їх «пізніша історія по-різному відобразилася на мешканцях лісів — поліщуках, і на мешканцях відкритих місцевостей. Вивчення сучасних малоруських говорів відкриває різкі відмінності між північномалоруськими, що охоплюють лісовий простір — Полісся й південномалоруськими, чи українськими говорами». Тому автор приймає «споконвічний поділ південноруською групи на дві гілки — північну і південну» [85, с.339].

За Шахматовим, до «північної гілки південноукраїнської групи належали хорвати, бужани, які мешкали колись по Південному Бугу, древляни і, нарешті, поляни; до південної гілки цієї групи відносилися тиверці, уличі і волиняни» [85, с.344].

В подальшому Шахматов, на відміну від Михальчука, зупиняється на аналізові племінних міграцій та їх ролі у діалектотворчих процесах. Так, за ним, волиняни в русі з півдня (під тиском уличів, які рухалися з нижнього Дніпра в Пониззя, або Правобережжя — територію між Південним Бугом і Дніпром) зайняли територію дулібів, які жили на Південному Бугу, частково асимілювали їх, а частково витіснили на північ; витіснили древлян із Погориння, також потіснили на північ і бужан, які жили по Західному Бугу. Уличі ж і тиверці під натиском кочівників залишили Подніпров'я й зосередилися в Правобережжі (Пониззі).

Ріст Галицького князівства Шахматов пояснював поступальним рухом тиверців і уличів у землі хорватів: «… південне плем'я тиверців рухається в область північного племені хорватів; частково обидва племені зливаються, а частково хорвати залишають свої колишні території і заглиблюються у Карпати» [85, с.344], тобто на південь. Саме вони, за Шахматовим, привнесли в Карпати низку північноукраїнських рис. За вченим, «таке припущення про змішаний характер населення сучасної Галичини знаходить повне підтвердження в даних мови: по-перше, ми знаходимо в Карпатах такі говори, які безсумнівно повинні відноситися до північномалоруської групи (пор. перехід у них одовгого в у),по-друге, галицьке або червоноруське наріччя представляє на південномалоруській основі ряд північномалоруських особливостей, якими є, наприклад, ствердіння р, ствердіння т в 3-й особі обох чисел, заміна а під впливом попередніх пом'якшених приголосних в напрямку до е, співпадання ыта и в звукові ыі т.д.» [85, с.344].

Загалом же «малоруська група говорів відповідає за своїм складом давній південноруській групі», а «подібно до того, як південноруська племінна група ділиться на племена північні і південні, малоруське наріччя можна поділити на північне і південне піднаріччя» [85, с.369].

Обмеживши малоруські племена, що склали їх основу, правобережжям Дніпра (Шахматов вважав, що «малоруська група цілісніше, ніж всі останні, зберегла свій зв'язок з давньою групою відповідних їй говорів») [85, с.368], дослідник зіткнувся з ним же штучно створеною проблемою формування та поширення українських говорів на лівобережжі Дніпра, куди, за вченим, малороси перейшли не раніше XIV ст.

Так, за Шахматовим, північномалоруське піднаріччя сьогодні «чується в Чернігівській губернії..., далі в Поліссі, а саме в Радомишльському повіті Київської губернії, в північних повітах Волинської губернії і в південних (Мозирському і Пінському) повітах Мінської, на захід — в Підляшші, у більшій частині Гроденської і в усій майже Сідлецькій губернії, нарешті, до північномалоруського піднаріччя варто віднести й угоро-руські говори, які мають дифтонг —     продолжение
--PAGE_BREAK--і звуки у, ю на місці давніх о, ö» [85, с.369-370].

Тому «територія північномалоруського наріччя не є суцільною і однорідною:… угоро-руські говори повністю відірвані від інших південномалоруськими говорами Галичини» [85, с.371].

При цьому Шахматов залишав «у стороні заново заселену частину території, зайнятої північними малорусами (Подесення)» [85, с.370], позбавляючи права на автохтонність сучасних українців не лише південної, а й північної (сіверської) частини лівобережжя Дніпра.

Ретроспективно відштовхуючись у своєму діалектологічному аналізові від принципу старожитності, Всеволод Ганцов виходив з того, що «до кінця XV ст. українська територія власне не виходила з тих меж, в яких з давніх-давен, з передісторичних часів іще, живе український народ» [11, с.110-111]. Дослідник вважав, що, «грубо відмежовуючи цю старожитну… територію від території новоколонізованої, треба провести лінію Балта — Канів — Суми. На північний захід від цієї лінії будуть старожитні діалекти, на південний схід – нові». Глибоке ж «дослідження старожитних українських говорів виявляє… споконвічну відмінність серед них поміж двома групами говорів — північно-східною або поліською і південно-західною» [11, с.111].

Співставляючи обидві архаїчні групи говорів з давніми племінними групами, вчений відзначив, що «до північно-східної групи належали сіверяне, поляне, древляне і дуліби (вони ж волиняне і бужане), до південно-західної — тиверці, уличі і хорвати (якщо було таке плем'я)» [11, с.135].

Саме цей «передніший поділ на північно-східні і південно-західні говори» відповідає «теперішньому основному діалектологічному поділові на північні і південні українські говори» [11, с.131], за якими автором «визначалися ті головні діялектичні групи, на які, з генетичного виходячи погляду, можна поділити українську язикову територію. Це з одного боку північні українські говори, а з другого – південні». Південні «діляться на дві великі підгрупи — говори південно-східні або степові і говори південно-західні» [11, с.126].

Усі північні говори Ганцов поділив«на три головні групи:східню (лівобережні), посередню (правобережні від Дніпра до р. Горині) і західні (західна частина північної Волині і Підляшшя)». Дослідник не бачив підстав для відмежування підляських говорів «від західних поліських (тим більше від поліських у цілому», оскільки «принципіяльної відмінности поміж ними нема» [11, с.128].

Цьому висновкові передувало переміщення Ганцовим дулібів («вони ж волиняне і бужане» [11, с.135]) із південно-західного наріччя (за Михальчуком і Наконечним) у північно-східне.

Таким чином, Ганцовим було виділене північне (поліське) наріччя як суцільне територіально-мовне угрупування в його приблизно сучасних межах. Вартим уваги є й загальний підхід Ганцова до питання взаємозв'язків північних говорів з південними та південно-західних із південно-східними. З однієї сторони, «північні говори генетично становлять зовсім відрубну групу супроти південних» [11, с.104]. З іншої сторони, «південно-західні говори дуже різняться не тільки від північних, але й від південно-східних» [11, с.121], хоча «східні говори південно-східної групи становлять пізнішу формацію, що постала на основі давнішої південно-західної групи, а не на північно-східній». Однак і «участь останньої в утворенні цього нового діялектичного типу була дуже велика»; особливо цей вплив «позначився на системі морфології». За Ганцовим, «головним центром, який постачав колонізаційний матеріял для південного Лівобережжя, були Поділля і Галицька Наддністрянщина (як думали Михальчук і Шахматов)» [11, с.140].

Дещо пізніше (1928 р.) у праці „Діялектичні межі на Чернігівщині" [10] Всеволод Ганцов розвинув власні погляди на відмінну природу і суть перехідних утворень між давніми (старожитніми) говорами (чи мовами) та давніми і новоутвореними на прикладі північної і південної межі східнополіського діалекту.

Виходячи з того, що наукове осмислення діалектної одиниці розпочинається зі встановлення її зовнішніх меж, Ганцов прийшов до висновку, що «діялектологічне дослідження Чернігівщини ставить перед дослідником дві головні проблеми: проблему українсько-білоруського узграниччя і розмежування цих двох язикових територій і проблему взаємовідношення північних (поліських) і південних українських говорів, зв'язану з питанням про стару північноукраїнську діялектичну територію на Лівобережжі» [10, с.263].

У першому випадку йдеться про старожитню територію українсько-білоруських мовних контактів протягом багатьох століть. Врешті, як стверджує дослідник, зараз «ніде такої межі й немає»: маємо «широку територію говорів перехідних, що в ріжних комбінаціях і з ріжними варіаціями єднають в собі характеристичні особливості однієї з цих мов з особливостями другої» [10, с.262].

За Ганцовим, білоруський вплив на українські східнополіські говірки набагато виразніший і насамперед прослідковується у фонетиці: «акання і твердість цз усіх білоруських рис чи не найглибше заходять на північноукраїнську територію» [10, с.264]. І якщо приблизна південна межа акання дослідником прив'язується до Десни, то друга риса за браком фактичного матеріалу окреслюється лише фрагментарно.

«Далеко більше труднощів» вченому завдавало «питання про українські, власне північноукраїнські, впливи на білоруські говори» [10, с.167]. У пошуках істини дослідник вважав за доцільне відштовхуватися від першооснов: від українсько-білоруської етнографічної межі та тих ключових мовних критеріїв, які слугували б розмежуванню української та білоруської мов.

Слідом за Є.Карським Ганцов найхарактернішою для розмежування української і білоруської мов вважав диференційну ознаку твердості-м'якості приголосних перед ета и: «Як твердість приголосних перед ета ив звуковій системі українській, так м'якість їх перед цими звуками в звуковій системі білоруській має кардинальну вагу» [10, с.267]. Йдеться про межу, проведену на Лівобережжі «від м. Любеча на схід в напрямку до м. Ріпки, далі з відхилом на північ до м. Городні, потім в тому ж напрямку до с. Клюси (майже на межі з Могилівською губернією), а звідти межею поміж колишніми повітами Новозибківським і Сосницьким, далі на схід Новгород-Сіверським повітом (близько до межі його з колишнім повітом Стародубським) до р. Десни і Десною до Орловської губернії» [10, с.268].

З'ясовуючи, «як і в чому на північ від цієї межі, на білоруських говорах, позначився язиковий вплив український (поліський)» [10, с.270], Ганцов приходить до висновку, що «його треба класти на добу давнішу, зв'язуючи хронологічно з часом найбільшого культурного розквіту Києва та лівобережних північно­українських центрів» [10, с.271]. Саме тому «цей вплив не виступає так виразно, як пізніший – білоруський» [10, с.271] (міграційний, пов'язаний із заселенням південного Лівобережжя).

З метою його увиразнення дослідник вдається до оригінального прийому пошуку українських рис у білоруських говорах шляхом вияву фактів однакового впливу їх на дві суттєво відмінні діалектні системи (південно-західні і північно-східні білоруські говори): два структурно різні діалектні угрупування мають цілий ряд (13 виділених автором) рис, спільних з українською мовою (наявність дифтонгів на місті давніх *о, *е, *ě; закінчення прикметників и, і замість ий, ій; приставний г перед початковими голосними а, о, у,іта ін.).

Автор впевнений, що «всі ці особливості результат довгого впливу, що справляла українська язикова територія на здавна зв'язані з нею культурою і політично сумежні землі білоруські, землі Дреговичів і Радимичів» [10, с.271-272].

У взаємовідношенні ж північних і південних українських говорів на Лівобережжі діалектна ситуація для Ганцова-діалектолога зовсім інша. «Пізніші історичні часи (після XVI ст.) де в чому відмінили це архаїчнетло, ускладнивши діялектичний розвій Чернігівщини (як і Північного Лівобережжя взагалі) потужним впливом південноукраїнським, що найбільше позначився на південних частинах старого Українського Лівобережжя, надавши зовсім нового напряму язиковій його еволюції. Колонізаційний рух на південь «на степ» з півночі, з Українського Полісся, зустрівся з ще могутнішим рухом на схід із Західної України, і на новій, спільно колонізованій території перемогу мали не північні діялекти, а південні. І ці останні втягають з того часу в сферу свого впливу дедалі все ширшу територію Північного Лівобережжя, що діялектично перестає бути північно-українською, а робиться перехідною до південно­української, не втрачаючи своєї північної основи» [10, с.263].

Так були окреслені Всеволодом Ганцовим стан і перспективи подальших діалектних процесів між північними і південними українськими говорами на Лівобережжі як говорами старожитніми і новоутвореними.

До найтиповіших особливостей східнополіських говорів дослідник відніс:

наявність дифтонгів на місці давніх наголошених о, е та збереження о, е в ненаголошених складах;

подвійну рефлексацію *ěяк дифтонга іепід наголосом і як епри попередньому твердому приголосному без наголосу;

подвійну рефлексацію *ę як á під наголосом і як епри попередньому твердому приголосному без наголосу;

закінчення ез попереднім м'яким приголосним в іменниках середнього ряду ([ж и т': é], [з'í л': е]);

закінчення -и, -і (а не -ий, -ій) уназивному відмінку однини прикметників;

закінчення -и, -іjе в називному відмінку множини прикметників ([багáти л'ýди], [ворóниj, кóн'і]);

твердий р;

форми І особи дієслів: хоžý, лечý, ношý і под.;

форми ІІІособи дієслів 2-ї дієвідміни:     продолжение
--PAGE_BREAK--[хóдит'], [вóзит'],[нóсит'];

давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -у (-ю).

На противагу цим особливостям північних (власне східнополіських) говорів у сусідніх південних відповідно виступають:

монофтонгiз палаталізацією попередніх приголосних;

*ě > і незалежно від наголосу;

*ę > á (після шиплячих а) незалежно від наголосу;

закінчення а в іменниках середнього роду ([жит':á]);

закінчення -ий, -ій у називному відмінку однини прикметників;

закінчення -і в називному відмінку множини прикметників ([багáт']і, [воро н'í]);

м'який р';

дієслівні форми [ход'ý], [сид'ý], [воз'ý];

формами III особи 2-ї дієвідміни ходе, возе, носе;

10.давальний відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду -ові, -еві.

Між ними «територія говорів перехідних творить досить широку географічну смугу, до якої належать південні частини колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини» [10, с.175].

Наші акценти щодо наукової спадщини Всеволода Ганцова і зумовлені його пильною увагою до проблеми генези, формування та окреслення ареалів перехідних між північними і південними говорів.

З однієї сторони, стосовно всього північного наріччя його методика і власний «принцип діалектологічного розмежування українських говорів, який полягає в відмінній історії звуків ē, ō, ę і ьпід наголосом і без наголосу в північних говорах», «дає змогу точніше відмежувати від південних не тільки північні говори, але й говори перехідні» [10, с.96].

Користуючись цим критерієм і тим фактом, що в напрямку з півночі на південь відмінна історія найпівденніше проявляється насамперед стосовно рефлексів давніх ō, ē,дослідникові вдалося «значно поширити територію перехідних (від північних до південних) говорів, залічивши до їх всі ті говори з монофтонгом іта навіть з палаталізованими перед ними приголосними, що разом із тим, як і поліські говори, послідовно заховують о, е незмінні в складах без наголосу» [11, с.96].

Перехідні говори по-різному формувалися на правобережжі і лівобережжі Дніпра. На Правобережжі «поміж старожитними українськими діялектичними групами такі перехідні говори витворилися і на північній і на південно-західній основі». Тому «вплив тут був обопільний» [11, с.134]. Саме тому «на південній Київщині маємо… поєднання північних і південно-західних рис з перевагою південної фонетики і північної морфології» [11, с.132], а «говори південної Київщини не тільки географічно, а і з діялектологічного погляду становлять центральний український діялект, що органічно поєднує риси двох головних діялектичних груп українських — давніх північно-східних і південно-західних говорів» [11, с.133].

За дещо іншими критеріями виділені дослідником «перехідні від північних до південно-східних говори на Лівобережжі, що всі постали на північній основі, адже «говори південно-східної України — з'явище пізнішої формації», оскільки «територію цю колонізовано за пізніших часів — протягом ХV-ХVІП ст.» [11, с.134].

Поклавши за основу виділення на Лівобережжі ареалу перехідних (на північній основі) говорів факт наявності різних рефлексів у наголошеній і ненаголошеній позиціях давніх о та е, Ганцов у праці «Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку» [13] логічно продовжив їх ґрунтовну фонетико-фонологічну і почасти ареалогічну характеристику.

Виразно відмежувавши «фонеми уо, іе, тобто ті психічні ідеальні норми, що завжди перебувають у нашій свідомості» [13, с.125] (і насамперед першої з них), від варіантів їх багатоманітної звукової реалізації, дослідник:

1.акцентував увагу на подвійну природу дифтонга уо, яка проявляється:

а)в наявності дифтонга уо, на місці давнього ō;

б)і «дифтонга іена місці ēперед складом з ъі в тих випадках, де звук ö замість ē з'явився шляхом аналогії (напр., дав.-місц. одн. прикметників та займенників ж. р. тоjöі, sіп'öі замість тоjēі, sіп'еі і т. ін)» [13, с.127];

2.із суто об'єктивних причин (за наявного матеріалу) обмежився говірками «південної Чернігівщини, переважно Козелецького повіту, містини, що займає посереднє географічне становище поміж центральними вкраїнськими говорами Полтавщини з чистим монофтонгом і(замість ō, ē) та говорами середньої Чернігівщини, як характерними говорами Лівобережного Полісся», оскільки «вони мають великий інтерес саме для розуміння згаданого процесу — переходу ō, ē в і, — бо дають можливість на певній території спостерегти мало не всі ті одміни, що в них можна вбачити різні хронологічні стадії цього процесу» [13, с.118];

3.неодноразово підкреслював, що «наголос в історії ō, ē довгих у північних українських говорах має велику вагу. Старі ō, ē в нових замкнених складах під наголосом дифтонгізувалися, а без наголосу залишилися короткими і зберігалися як о, е» [13, с.139-140].

Звичайно, підходи В.Ганцова до аналізу діалектних явищ були кроком уперед порівняно з попередньою спробою Івана Зілинського класифікувати (упорядкувати) українські говори у праці «Проба упорядкування українських говорів» [38] як за рівнем оперування діалектним матеріалом, так і глибиною узагальнення.

При цьому наріжні камені, що клалися в основу, залишалися спільними:

Для Зілинського, як і Ганцова, найважливішими були фонетичні явища, і насамперед – «ріжні стадії розвою основних о, е в закритих складах та старого ћ» [38, с.342].

Поділ української мовної території на дві діалектні групи (за Зілинським, два наріччя): північно-західну (архаїчну) і південно-східну (новоутворену) — приблизно в однакових територіальних межах (за Ганцовим, по лінії Балта — Канів — Суми).

Однак якщо для Ганцова в цьому поділі закладені діалектні першооснови (поділ діалектних одиниць на архаїчні і новоутворені), то для Зілинського північно-західне наріччя — це ще й територія, де власне повний перехід давніх *о, *е в і(на відміну від новоутвореного південно-східного наріччя) ще не завершився.

У ньому залежно від ряду фонетичних факторів, і насамперед різних ступенів переходу давніх *о, *е в і, дослідник і виділяє два піднаріччя: поліське, або північноукраїнське; карпатське [38].

За Зілинським, північно-західне наріччя характеризується тим, що в ньому можна виділити у напрямку з півночі на південь три смуги говорів із різним ступенем переходу давніх *о, *е в і: дифтонгічну;

монофтонгічну (із монофтонгами у, о, ы, и та ін., які в своєму розвитку не дійшли до звука і;

чисто немонофтонгічну перехідну смугу із звуком іяк рефлексами давніх о, е, ћ уякій, однак, можна почути й монофтонги попередньої смуги.

Оця третя (перехідна) смуга «обіймає в Чернігівській губернії:

південні части повітів Остерського, Козелецького, Ніжинського, південно-східні части повітів Кролевецького та Глухівського і цілий повіт Конотопський; південні части повітів Путивльського і Рильського по річку Сейм в Курській губернії та сумежні північно-західні угли повітів Сумського і Лебединського Харківської губернії; в Полтавській губернії: північно-західну часть повіту Роменського, весь Прилуцький повіт, північні части повітів Лохвицького, Пирятинського і Переяславського...» [38, с.344].

Перехідна смуга, за Зілинським, продовжується в напрямку на захід у сусідніх Київській, Волинській губерніях. Крім того, продовження її на південь наявне в багатьох говірках «в долині Сяну в Галичині… і наконець в значній части карпатських говорів» [38, с.344].

Територія перехідних говорів на Лівобережжі в Зілинського загалом та ж, що й у Ганцова (південні регіони колишньої Чернігівщини та північні колишньої Полтавщини).

Олена Курило, акцентуючи увагу не стільки на поліську географію, скільки на внутрішню природу (суть) північних дифтонгів, у праці «Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі українських діалектів» [47] піддала сумніву твердження Ганцова (і ряду інших дослідників) про єдиний для всього українського мовного простору процес переходу давніх *о, *е в ічерез стадію дифтонгів.

Підставою для цього їй слугували два взаємопов'язані фактори:

північна та південна «українські звукові системи настільки відмінні, що творять дві різні бази для двох різних процесів зміни *о, *е в нових закритих складах» [47, с.168];

підтвердженням цьому є той факт, що «рефлекси давніх *о, *е в нових закритих складах у південній групі українських діялектів… не залежать від наголосу, а в північних діялектах зв’язані з наголосом» [47, с.167].

При цьому вона, відштовхуючись від тези Миколи Дурново про два різні процеси переходу *о, *е в і у двох основних (північній і південній) групах українських діалектів через спільну дифтонгічну стадію шляхом різного розвитку дифтонгів, прийшла до висновку, що «процес переходу о, е в іне мав у південних українських діялектів стадій дифтонгічности» [47, с.173].

Таким чином, за О.Курило, дифтонгічна стадія не була загальноукраїнською, а носила вузьколокальний (поліський) характер.

Погляди як Миколи Дурново, так і Олени Курило на різний перебіг процесів рефлексації давніх *о та *е в північних і південних українських говорах серйозно аргументовані і заслуговують на увагу. За такого розвитку фонетичних процесів маємо ще один доказ того, що перехідні між ними говори формувалися на північній основі.

Ф.Жилко в «Нарисах з діалектології української мови» в 1955 р. [34] припускав, що «територіальні діалекти доби початкового формування української мови визначалися кількома діалектними типами, а саме: 1) південно-східний (говори південної Київщини й частини Полтавщини-Посулля); 2) південно-західний; 3) північний». Вчений був переконаний, що «ці діалектні масиви лягли в основу тих діалектних груп, що є й тепер в українській мові...», а «на початку свого формування український народ займав середню Наддніпрянщину, Полісся і Волинь, Поділля, Галичину, Закарпаття і Буковину» [34, с.45].

За дослідником, твердження деяких істориків, які «вважали, що на територію Наддніпрянщини українське населення прийшло ніби після татарського нападу з Галичини, Поділля і Волині», та російського мовознавця О.І.Соболевського, який припускав, що «батьківщиною малоруського наріччя треба вважати південно-західний куток давньоруської землі», тобто галицько-волинське князівство»,… «не витримують жодної критики» [34, с.45], оскільки «південно-східний діалектний тип (говори середньої Наддніпрянщини)… хоч і зазнав певних змін, але визначав напрям тих перетворень, що взагалі відбулися в говорах південного сходу України» [34, с.46]. І хоча «дальше територіальне розширення українського народу на південь і південний схід, колонізаційний рух українського населення на схід супроводилися інтенсивним змішуванням носіїв різних говірок української мови, основою ж формування цих нових говірок були наддніпрянські говори» [34, с.47].

Проте уже в другому (переробленому) виданні «Нарисів»автор обстоює дещо іншу думку. Стверджуючи глибоку архаїчність північного та південно-західного діалектних типів, він приходить до висновку, що «південно-східний діалектний тип у його найбільш виразному вияві — правобережно-наддніпрянських і полтавських говірках — генетично пов'язаний з діалектом полян, який входив до південної групи племінних діалектів — предків української мови. Проте давня племінна підоснова південно-східних говорів стерта пізнішими заселеннями і дозаселеннями з півночі і заходу українських земель. Тепер ця підоснова виступає невиразно,у вигляді ареалів окремих діалектних елементів. Діалектотворчий процес на південному сході України виявляється переважно в інтеграції різнодіалектних елементів» [32, с.14].

Пізніше Ф.Т.Жилко повернувся до питання про поділ україномовної території на окремі діалектні угрупування, стверджуючи, що «українська мова становить поєднання двох ареальних систем: 1) північної і 2) південної; поділ на дві діалектні групи ґрунтується на прослідках, що відображають у мовній комунікації дві групи східнослов'янських племен:

1) древлян і південних сіверян; 2) волинян, дулібів, бужан,
білих хорватів, тиверців і уличів» [32, с.14], а «ареальна
система південної діалектної групи… виявляється ареальними системами південно-західної підгрупи діалектів і південно-східним діалектом» [32, с.23].

Правда, той факт, що полянський діалект не був віднесений Жилком до жодної з ареальних систем, що склали основу української мови, не перешкодив йому зробити висновок, що «формувався південно-східний діалект на новозаселених землях України внаслідок заселення і дозаселення з північних (поліських і південно-західних діалектів, пізніше з середньої Наддніпрянщини, говірки якої стали основою південно-східного діалекту» [32, с.26].

За Ф.Жилком, «західна межа східнополіського діалекту визначається приблизно вздовж р. Дніпра, східна межа розмежовується з говірками російської мови. Говіркові групи східнополіського діалекту вузькою смугою поширені на півночі слобожанських говорів у районі Рильська (Курська обл. РФ), Суджі, на північ від Білгорода — Старий Оскол Острогозьк і Георгіу Деж. Як ареальне утворення східнополіський діалект сформувався на території частини сіверян, а пізніше на території Чернігівського і Новгород-Сіверського князівств, між східнополіськими говірковими типами і говірковими групами південно-східного діалекту (слобожанським і середньонаддніпрянським) поширені говірки зональної структури (тобто перехідні — розрядка наша), переважно з основою північного діалектного типу» [32, с.22]. Межа між ними «пасмом ізоглос ареальних елементів визначається такою умовною лінією: р. Сейм — на схід від Прилук (Чернігівська обл.) — Біла Церква [32, с.26]. Північна ж межа «на Лівобережжі виявляється на крайній півночі Чернігівської області» [32, с.21], тобто дещо південніше українсько-білоруського кордону.

І.Г Матвіяс також дотримується думки, що «три наріччя української мови виділялися не завжди», оскільки «за давньоруської доби на території сучасної України населення утворювало дві етнічномовні групи: північно-східну і південно-західну — і відповідно виділялися північно-східне і південно-західне наріччя». Дослідник вважає, що «є всі підстави давні північно-східні говори співвідносити з полянами, древлянами, сіверянами і північними волинянами, південно-західні — з південними волинянами, уличами, тиверцями і білими хорватами» [52, с.31], хоча й дотримується думки, що «розрізнювальні риси українських говорів найчастіше відносно пізнього походження». Втім, це не перешкоджає дослідникові стверджувати, що «з виділенням на території України первісних північно-східного і південно-західного наріч добре пов'язуються висновки істориків про межі між Київським, Переяславським і Чернігівським князівствами як основою давньоруської держави, з одного боку, і рештою давньоруських адміністративно-політичних утворень у межах сучасної України, — з другого», а «ці межі, в свою чергу, є підстави пов'язувати з найдавнішими (племінними) етнічними межами» [58, с.32].

Південна межа поліських діалектів разом з перехідними (однак на північній основі) говорами Всеволодом Ганцовим у «Діялектологічній класифікації...» проведена південніше Холма, Луцька, Рівного і Новоград-Волинського, через Житомир, південніше Канева, через Лубни, по р. Сула до Сум і далі на північний схід.

Її ж Ф.Т.Жилко із урахуванням матеріалів до Атласу української мови для північних і південно-східних діалектів провів по лінії Бердичів — Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по р. Сейм [33].

І.Г.Матвіяс за матеріалами АУМ провів умовну межу по лінії Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Київ — Прилуки — Конотоп — по р. Сейм, зауваживши при цьому, що перехідна зона прослідковується як на північ, так і на південь від неї, а загалом територія власне північного наріччя поступово звужується [58, с.33-34].

Приблизно в цих же ареалах корелюються північні і південні говори С. П.Бевзенком [2].

Владислав Михайленко в досить широкому пасмі ізоглос, синтезованому за даними АУМ, акцентував, з однієї сторони, на тих, «які не творять широкої вібраційної зони ...» і «переважно пролягають по лінії Фастів — Васильків — Переяслав-Хмельницький Київської обл. — Прилуки Чернігівської обл. — Конотоп Сумської обл. — і далі по річці Сейм до межі з російською мовою», та на тих, які на межі північного і південно-східного наріч утворюють широку зону перехідних говірок (так звану смугу вібрації)», дійшовши висновку, що «за даними фонетичного розділу «Атласу української мови» протяжність зон вібрацій північного і південно-східного наріч сягає від 120 кілометрів на Правобережжі до 340 кілометрів на Лівобережжі, а «критерієм розмежування північного і південно-східного наріч є відмінності в рефлексації *о, *е в новозакритих складах, *ě, *ę, давніх *ы, *и (і)» [61, с.373-379].

Належної уваги заслуговують дослідження, присвячені історії та проблемам контактування східнополіського діалекту з південно-східним наріччям чи окремими його говорами за принципом погляду зі сторони — через призму становлення та окреслення зовнішніх меж останнього.

Так, Петро Бузук у праці «Діялектологічний нарис Полтавщини» [4], протиставляючи полтавські говірки говіркам «північного типу, що в них замість е, о з'являються так звані дифтонги або монофтонги не типу і», а ще більше акцентуючи, слідом за В.Ганцовим, на «залежність рефлексації е, о від наголосу», оскільки «межі цих обох фактів не збігаються», і характеризуючи цю ознаку за «важливішу рису північних говірок» [4, с.162-163], відзначив, що ізоглоси цих (та ряду інших) діалектних явищ проходять «приблизно в тому ж напрямі, що в ньому провів межу між перехідними говірками та південно-українськими Ганцов на своїй діялектологічній мапі України» [4, с.195].

У цьому зв'язку та в плані поповнення реєстру говірок, перехідних між власне східнополіськими та південно-східними, вартими уваги є й пасма ізоглос, виділені іншими дослідниками.

Зокрема, дослідниця середньонаддніпрянського діалекту Ганна Мартинова виокремлює на базі фонетико-фонологічного матеріалу північну межу середньонаддніпрянських говірок по лінії «східніше Білої Церкви — далі на південь по р. Росі — Миронівка Миронівського району — північніше Канева — південніше Переяслава-Хмельницького — далі в напрямку на Лубни до р. Сули», підкреслюючи при цьому, що «частина ізоглос пролягає північніше зазначеної лінії, де функціонують говірки із сукупністю рис північного наріччя» [53, с.21]. Аналіз же ізоглос лексико-семантичних явищ засвідчив, що «ареали північно-східної групи говірок правобережної Черкащини...» виділяються ізоглосами, «що перетинають східну зону по горизонталі і розташовані ступінчато в напрямку з півночі на південь», концентруючись «в основному у нижній течії річок Росі та Вільшанки і в верхів'ї річки Гнилий Тікіч» [53, с.67]. Серед лексем, поширених у північно-східній групі досліджуваних середньонаддніпрянських говірок, вона виділила також ряд лексем, «відомих іншим діалектам, зокрема поліським» [53, с.368].

Дослідниця припускає, що «полісько-середньонаддніпрянські ізоглоси є свідченням тривалих контактів говірок суміжних регіонів», однак вважає, що говорити про північноукраїнську основу середньонаддніпрянського діалекту не варто, оскільки «більшість проаналізованих лексем належить до інтердіалектних» [53, с.368 ].

Західна межа східнополіського діалекту проходить по Дніпру. Вона стабільна й виразна у дослідників північного наріччя чи окремих сусідніх (східно- та середньополіського) діалектів. На розв'язання питань виділення та внутрішньої диференціації східного Полісся було спрямовано й ряд інших праць дослідників минулого (XX) століття, наукові розвідки сучасних дослідників.

Питанням групування говорів займався І.М.Вагилевич. На його думку, в українській мові виділяються галицьке і київське наріччя, які розмежовуються ріками Серет і Буг. Умовно визначається ще карпатське наріччя, яке, за наявності в ньому особливостей галицького і київського наріч, характеризується домішками з сусідніх мов.

Заслуговує на увагу класифікація українських говорів академіка Агатангела Юхимовича Кримського (1871-1942), який поділив говори на два наріччя: західне і східне. Він робить спробу об'єднати всі українські говори у дві великі групи: західномалоруську та східномалоруську. У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922) А.Ю.Кримський намагається обґрунтувати свою схему групування українських говорів і подати характерні ознаки кожної з двох основних груп. [78, с.260-261].

Спроба групування українських говорів А.Ю.Кримського не знайшла прихильників серед діалектологів та істориків української мови. В основу класифікації він поклав переважно лексичні, фонетичні, менше – морфологічні особливості.

Отже, проблемамидіалектології як мовознавчої дисципліни, класифікацією українських наріч, говорів займалися багато відомих українських лінгвістів, які внесли вагомий внесок у розвиток цієї лінгвістичної науки.
    продолжение
--PAGE_BREAK--1.2. Відомості про східнополіські (лівобережнополіські) говірки
Східнополіськийговір – архаїчний діалект північного наріччя, що об’єднує групу українських говірок у північних районах Київської, Чернігівської та Сумської областей України, північній частині Брянської області Росії, в окремих районах Курської, Бєлгородської, Воронізької областей Росії. [Додаток А]. Межує на півдні з середньонаддніпрянським говором по лінії Київ-Прилуки-Конотоп і далі по річці Сейм до межі з російськими говірками.

Північна межа невиразна, проходить трохи на південь від державного кордону між Україною та Білоруссю. На півночі Чернігівської області і на крайньому північному кордоні Сумської області є групи говірок з білоруською діалектною основою.

Межа між східнополіським і середньополіським говорами пролягає в основному по Дніпру. По цій лінії проходила межа між Чернігівським і Київським воєводством, з середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. Дніпро був державним кордоном між Росією і Польщею. Дослідники вважають, що найважливішим чинником є те, що Дніпро був природним кордоном між давніми етнічними групами східних слов'ян, що в основі східнополіського говору лежить мова давньоруського племені сіверян, основою середньополіського говору виступає мова полян і древлян.

Східнополіський говір зберігає багато реліктових форм. Цей говір не становить однотипного утворення, а за рядом діалектних явищ членується на окремі групи говірок, які межують з говірками південно-східного наріччя і постали внаслідок міждіалектної інтерференції. Північна група говірок охоплює говірки на північ від лінії річки Дніпро – гирло р. Снов через Чернігів і далі крайні північні говірки східнополіського говору пояснюються взаємодією з білоруськими говірками. Осібно стоять крайні східні говірки східнополіського говору, специфіка яких зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбувалися на цій території [78, с.622].

Дослідники виділяють такі основні особливості східнополіських говірок:

східнополіські говори зберігають дифтонги на місці етимологічних [о], [е] та [ĕ]: [вуол], [діед];

для значної частини характерне акання [галавá], [вадá];

у більшості говірок диференціація фонем [е], [и] не залежна від наголосу;

наявність реліктів етимологічного [і] в північно-західній частині східнополіського говору;

втрата [j] на стику префіксальної й кореневої морфем [ви΄шла];

релікти давньої м'якості губних приголосних та ч’в частині східнополіського говору;

ослаблення фонеми ф і заступлення її х чи хв[хутбол], [хвáра];

збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);

наявність аферези [доднóйі];

закінчення у в давальному відмінку іменників чоловічого і середнього родів однини ( д áд'ко у, сеилу);

паралелізм іменних форм в орудному відмінку [рукóйу] – [рукой]);

займенники ІІІ особи однини в непрямих відмінках виступає без початкового н(до її);

наявність усічених форм [дóбри], [стари´];

інфінітивний суфікс –ть при дієслівних основах на голосний [бит'];

складена форма майбутнього часу [буду робит'];

вживання сполучника да, дак у єднальній та протиставній функціях 78, с.622.

Найголовніші риси північних говірок такі:

перехід ненаголошеного ев апісля м'яких і стверділих приголосних ( ос'еан', ос'а۬ н', с'аелоо, с'еалоо, жа۬н'іц: а);

вияв фонем ияк іпісля м'яких приголосних або як и(иі)після твердих приголосних; рефлекси давнього іпісля губних: і(в’ілк’і), іи(м’іилие), иі(биіт') – у решти східнополіських говірок и(вилки, милие, битие);

відповідник ненаголошеного ĕ в дієсловіцілувати: а(цалуват');

м'якість приголосних перед голосними переднього ряду (с'ін'і, т'іхоо, о۬ д’ін, з'еал'ениеĭ, м’еан'е);

м'якість зв іменнику з'а۬ з'у۬ л' ۬а, з'е зу۬ л' ۬а;

протетичний йв займеннику йон (йун, йуон)– «він»;

збірні форми іменників типу с'еи л' ۬ан': еи;

називний відмінок однини прикметників і займенників середнього роду на -ойе([малойе], [тойе]);

збереження основ на г, ку крайніх членах дієслівної парадигми: ст'еи р'еи гу, п’еи ку;

І особа множини теперішнього часу дієслів І дієвідміни на -ом(н'еи сом);

прийменник са «зі» ([са мнойу]).

Крайні східні говірки (на схід від лінії Шостка — Кролевець) мають такі основні риси:

початковий голосний в іменнику Явдоха:і(Йеи ўдооха), а(Йаўдооха);

рефлекс ненаголошеного ęв іменнику місяць:і(м’іс'іц') – у решті е(м’іс'еиц'), а(м’іс' ۬ац');

рефлекс ненаголошеного ę: и(рибий, заприжу, памить);

рефлекс ненаголошеного ęв числівникових формах на –дцять: и(дванац': ие т') – у решті говірок е(дванац’: ет'), а(дванац’: а۬ т');

нейтралізація ненаголошених и— е: (сеи ло, озеиро);

фонемна структура іменника шворіньшвуреин';

форми І особи однини теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни з основою на д, с: хоо۬д'у, во۬д'у, сид' ۬у, ко о۬с'۬ у, про о۬ с' ۬у;

ІІІ особа множини теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни на -ут'(хо о۬ д' ۬у۬ т');

«селезень» — [утак], «клуня» — [пун'а], вигуки, якими кличуть гусей: [т'ег-т'ег]. 57, с.38.

Цікавими і цінними для нас є говірки північних районів Сумської області, які належать до північноукраїнського діалектного масиву. Незважаючи на різноманітний характер територіальних говірок Сумщини, лексичний склад їх у своїй основі спільний зі словниковим складом української загальнонародної мови. Говіркам обох масивів Сумщини однаковою мірою властиві також лексеми, які або зовсім не відомі українській літературній мові, або відрізняються своїм значенням, фонетичною будовою чи морфологічними формами.

Основну масу слів становлять територіальні діалектні лексеми, що є синонімами до відповідних слів: 1) слів літературної мови: хабара – комірка в сінях; 2) семантичні діалектизми-омоніми до відповідних літературних слів.

Досить важливим є питання рефлексації етимологічних |о| та |е|. Про складний і тривалий процес їх переходу в фонему | і | в закритому складі свідчить наявність у відповідній позиції дифтонгів іе, уо, уита інших, що мають місце в живому мовленні носіїв східнополіських говірок (піеч, нуоч, вуоз, вуиз, звуор, куонь, куинь, друизд, привуиз і под.).

Ці говірки зберігають також і етимологічний звук і(вішня, містє, людіна, вуліца, свіння), з чого можна зробити припущення, що вони колись перебували в межах тих давньоруських говорів, у яких іартикулювався як високий і закритий передній звук.

Отже, в діалектологію як науку, яка почала розвиватися у 80-х роках ХVІІІ ст., зробили великий внесок багато відомих мовознавців (Шафонський О., Максимович М., Вагилевич І., Потебня О. та інші), які намагалися класифікувати українські говори. Також різні дослідники намагалися виділити основні особливості східнополіських говірок.
    продолжение
--PAGE_BREAK--РОЗДІЛ 2 ХАРАКТЕРИСТИКА ДІАЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕНИКІВ СУМЩИНИ
2.1. Фонетичні і граматичні особливості діалектної лексики у творчості письменників Сумщини
Предметом нашого дослідження є діалектна лексика письменників Сумщини, а саме у творчості Миколи Гриценка, Остапа Вишні та Степана Васильченка. Тому коротко зупинимося на життєвому та творчому шляхах письменників.

Гриценко Микола Семенович (9.05.1962, с. Тимченки Недригайлівського району) – поет, прозаїк, член спілки письменників України (1993).

Навчався в Козелянській середній школі. Закінчив 1984 р. факультет журналістики Київського університету. Працював з 1986 року на обласному радіо, телебаченні, представником Національної Ради України з питань телебачення та радіомовлення в Сумської області

Перші вірші опубліковано в київській газеті «Молода гвардія» (1983). Друкувався в альманахах «Вітрила», «Слобожанщина»; журналах «Дніпро», «Березіль».

Переможець міжнародного Конкурсу «Гранослов-93». Організатор мистецького центру «Собор» (м. Суми, 1998)

Твори: Довго кували зозулі: Оповідання. – К., 1992; На тім’ячку солодкої землі…: Поезія. – Суми, 1993; Самар: Повісті, новели, публіцистика. – Суми, 1998.

Остап Вишня — видатний український письменник-сатирик і гуморист. Павло Михайлович Губенко (справжнє ім'я письменника) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя панського маєтку. 1907 року закінчив Київську військово-фельдшерську школу. 3 1917 року навчався в Київсь­кому університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.

Друкуватися почав у Кам'янці-Подільському, який у 1919-1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони «Демокра­тичні реформи Денікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному жур­налі «Реп'яхи», підписана «П. Михайлович». У цьому фейлетоні розпо­відається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур пристає до по­громників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.

Після поразки УНР Остап Вишня був заарештований ЧК і спрова­джений до Харкова на слідство. Із в'язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан-Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті «Вісті ВУЦВК». З того ж року письменник почав друкуватися в «Селянській правді» під псевдонімом Остап Вишня. У 1920 — 1930-х рр. видав збірки «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому ве­селе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Ук­раїнізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші.

26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному теро­ризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено де­сятирічним ув'язненням у таборах. Всі твори Остапа Вишні підлягали вилу­ченню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування.

Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні («Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка», «Самостійний смітник» тощо). Письменника навіть змусили запе­речити факт власного ув'язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».

У повоєнний період виходили книжки «Весна-красна» (1949), «Виш­неві усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть!» (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Києві, похований на Байковому кладовищі. Вже після смерті письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки» (1958) та щоден­никові записи «Думи мої, думи мої…».

Степан Васильович Панасенко (справжнє прізвище Степана Васильченка) на­родився 27 грудня 1878 р. у м. Ічні на Чернігівщині в селянській родині. 1895 р. він вступив до Коростишівської семінарії, після закінчення якої вчителював на Київщині й Полтавщині. 1904 року С.Васильченко на­вчався у Глухівському учительському інституті, але змушений був зали­шити його і переїхати на Донбас, де за участь у робітничих демонстраці­ях 1905 р. він був заарештований. По виході 1908р. з Бахмутської тюрми С. Васильченко повернувся до Ічні і присвятив себе літературній праці. 1910 р. він переїхав до Києва, де протягом чотирьох років працював у газеті «Рада» завідувачем відділу хроніки. У роки Першої світової війни перебував на фронті.

Під час визвольних змагань українського народу 1917—1920 рр. пись­менник активно співпрацював із урядом УНР. Так, 1919 р. у Кам'янці-Подільському С.Васильченко написав на прохання С.Петлюри задля боротьби з антисемітськими настроями та єврейськими погромами опо­відання «Про жидка Марчика, бідного кравчика». Після встановлення радянської влади у 1921 р. С. Васильченко працював завідувачем дитя­чим будинком, а в 1922—1926 рр. — учителем трудової школи в Києві. Помер письменник 11 серпня 1932 р.

Твори:«Мужицька арихметика» (1910), повісті «Талант» (1924). Помітне місце у творчості письменника посідає дитяча тематика («Циганка» (1910), «Волошки» (1911), «Дома» (1912), «Олив'яний перстень» (1927) та ін.) Також писав С. Васильченко п'єси («На перші гулі» (1911), «Кармелюк» (1927) та ін.), кіносценарії, фейлетони, багато перекладав. В останні роки життя пись­менник розпочав працю над великою повістю про життя Т. Шевченка «Широкий шлях», але встиг завершити лише першу частину «В бур'я­нах», у якій розповідається про дитинство поета.

Північні (поліські) райони сучасної Сумської області раніше входили до Чернігівської губернії, а за радянської влади – області. Ось чому до письменників Сумщини ми відносимо й Степана Васильченка з Ічні – Чернігівської губернії (зараз області). Слід відзначити, що С. Васильченко, О. Вишня та М. Гриценко – вихідці з територій, діалектна мова яких відноситься до поширення говірок, перехідних між північними (поліськими) і південно-східними, однак на північній (поліській) основі. Ще слід підкреслити, що мовні (діалектні) особливості, засвоєні з дитинства, зберігаються в свідомості людини протягом усього життя. Звідси й база для вживання письменником діалектизмів у своїх творах.

Усі сучасні українські наріччя (діалекти, говори, говірки) визначаються сукупністю фонетичних, граматичних і лексичних рис. Специфіка фонетичних і граматичних особливостей зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбулися на цій території. Як відомо, східнополіський діалект української мови на півночі межує з білоруською мовою, на сході — з російською. Тому можемо сказати, що у місцевих говірках східнополіського говору наявні різноманітні варіанти тих чи інших слів, зокрема «русизмів» — слово, його окреме значення, вислів, граматична форма тощо, запозичені з російської мови або утворені за її зразком. На синхронному рівні під русизмом переважно розуміють російську мовну одиницю, що перебуває за межами української літературної мови і не зафіксована її словниками, яка потрапляє спонтанно при інтерференції чивключається із стилістичною метою в українське усне або писемне мовлення.

Розрізняють русизми лексичні (фразеологічні)– російське слово, словосполучення, речення, ужиті в українському тексті: Це для Михайла – «больной мозоль». І у нас учора кончили. Сама баба, не дивлячись на те, що була «общою спасительницею», хворіла часто. А прохсоюз їй: і угля,і дров, і хату перекрив…. Короче, ми посовітувалися… [17]. Не іначе, як сидять. Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна…. Ні, ні. Оставте мене, діти, тут. Помнідень суботній. В нас, — кажуть, — отвєти в задачнику вирвані, так оце хочем побачити Галю та попросити. Зразу навіть трудно уявить собі. Може, споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі. Що, що, мій цвіточок? Коли так, од цього разу я з тобой незнакомий!Зразу навіть трудноуявити собі [7]. Скільки за ребйонка? Кінь дійствітельно прихрамує….Альоша єдіть! Альоша, брат, розумнєй, од усєх! Не знайдьош, брат! Во, гдєобкрутить! Ньо-о, лошаді! Ні, — говорить дохтур, так ніззя. Не берьоть їхня. Для ранятих зібрано, ранятим і должно буть. Полюбив всейдушею дівицю, за нейо готов жисть всю й оддать. Бо все, що бог робив потім, — юриндапроти перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні. Хороший кінь, а больной. Нате вам оцю, дєдушка,бумажку та підіть у комфуз (комунхоз). «Понятно»то воно «понятно», та після такої заяви ще трудніше, бо виходить, що писатимеш про свій дім, про себе, значить, а як відомо, сама себе хвалить тільки гаряча каша. Об’язательно! Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. У соприкосновеніїз ворогом був, — от і навчився. Давай згуртуємося у військове соєдінєніє, бо інакше розгром. І таки пробився в расположеніє своєї Христі. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках ні в ногах не действують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісенькі. Єстьу Ленінграді, на Невському проспекті, Анічков міст. Хіба такі страженіябули, як з отими поганцями на горищі [68];

фонетичні (орфоепічні) – відхилення від нормативної вимови голосних, приголосних, інтонації під дією російської мови: Миколо, скажи матері, шо в магазінпшоно завезли…. Зате, коли Петро Семенович в «здравії і настроєнії» і білим лебедем плаває по колгоспному двору…. Ну й харашо, — думала собі Зінька – харашо, шо не взнав. От уже точно, шо – «студєнт». Сєтка — в кармані. …або бінзінув його не буде, або шохвер заболів…. Бо у кажного отут сховано лєктричество[17]. За штахетом в палісаднікуя побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. Схвильований і радісний, глибоко одчуваючивагу моменту, він стояв коло «діда» і складав урочисте обіщаннятовариству на вірність. Так і дольжно буть. Безпреміннонапишу, тільки і ви ж пишіть [7]. Руб поставиш, два возмьош! Пішли в совіщательну. Та, чоловіче божий, війна – це моє рідне дєло[68];

акцентологічні– відхилення від нормативного українського наголосу під дією російської мови: … а от шо скоро вóсімдесят стукне – страшнувато…;

словотвірні– заміна елементів української словотвірної системи відповідними російськими: «Тьотко Мошенська, тьоткоМошенська». … а прийде до діла, жалько їй старої печі. Свайба йдьоть! Дуже вже любили Іван з Віркою у всьому буть «луччими» і «первими». То одна, то друга пари раптово зупинялися, мов прислухаючись до своїх «суперниць» — в кого «лучче» получається і «перогодя» продовжували ще з більшим запалом [17]. Люди добрі! – кричав він, стоячи на возі, — слухайте, люди: помоліться за мою грєшну душу і прощайте навік! Желізом на даху! Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе, докоряючи і зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати дитину саму на уліці. Оце вамучениця – глядіть не     продолжение
--PAGE_BREAK--обіжайте! Воблий вигрівав проти огню спину, а мені огоньбив спину. Чистий актьор! [7]. Бо все, що бог робив потім, — юринда проти перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні. І вся ця гадюка строката, ця стрічка барвиста, переїхавши через Псьол, розмивається на майдані, перемішується з тим, що вже отаборились, і кричить і коням, і волам, і коровам. Завертай, всьо пропйом!Щоб усьо при мені поїли! [68].

Русизми можуть використовуватись як стилістичний засіб передачі макаронічної мови (Бо Барабошка зна, що таке на Самарі «почьот і уваженіє» і як «бистро його можна потерять»; « Чи та – што була та не давала Богу молиться, чи німецька власть, што двері до храму Божого одкрила? »; «Энто вы ко мне, што ли?» [17]. Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник! Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумнєй од усєх! Ану, найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во, гдє обкрутить! [7]).

Несвідоме змішування українських і російських мовних форм, так званий суржик, негативно позначається на культурі української і російської мов. З цим потрібно боротися шляхом підвищення рівня викладання мови в навчальних закладах, пропаганди мовних знань.

Також східнополіський говір межує з білоруською мовою, тому можемо сказати, що в українській мові багато білорусизмів – елементи білоруської мови як запозичення в іншій мові, зокрема в українській [31, с.20].

Онде … (при цьому найчастіше називається ім'я сусіда), та він же не рівня тобі – хазяїн! «та забери ці прокляті качани! Вдавись ними!» Гаряча,швидка на язик, може намолоть такого! [17]. От що дасть Дніпрельстан для сільського нашого хазяйства[68].

У творчості письменників Сумщини прослідковуються такі фонетичні і граматичні особливості даної говірки:

характерне акання: Бо у кажногоотут сховано лєктричество. Привіз оце Йван мій з Ромна такого ловкого партретаіз блискучого матер’ялу зробленого. Хоч, бува, і паганана вид, а вберуть у вінок – натуральна тобі квітка. Там завод ха-а-а-роший!Спочатку тих мужиків, коли ще не так багато, визбирають руками, вкидають у банку «з карасіром» [17]. За штахетом в палісаднікуя побачив сивого діда з довгим на голові волоссям [7]. Ех! Да! Пашов! [68].

ослаблення вимови фонеми [ф]і заступання її [х]чи [хв]: «Петра Семеновича у любій хвормі должні взнать!...» Іде пізно ввечері Барабаша додому із «другом своїм хронтовиком», як і він сам – з Йосипом; … довірили вчитися на «шохвера» і дали «полуторку»,. Може, вам, бабо Хведорко? «В рясній спідниці та «кохті» молодецькій, яку вона одягає так рідко, що вже й не зна, чи перед війною, чи після війни куплена?» Хватевже на цьому дізілі глухнуть…[17]. То ж книжка написана зовсім не для того, по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Чи немає у вас, Василію Івановичу, якої газети або книжки!? — питав хурщикАнтін монопольщика, зав’язуючи в хустину гроші за хуру[7]. А скажи ти мені, що воно ото за «шехпалка» така? Коли дивлюсь, а він під шахвою. Хвейн – пан прозивався (Фальфейн)Дохтура нема, хвершала нема [68].

релікти давньої м'якості губних приголосних та [ч’]: Та я мов боюсь сильне колотить, шоб билля не попалить, — Забрьоха на те, — чі мені, думаєш, жалько? А людей чімало вийшло її провести, бо, кажуть, не вредна була бариня. Ну цвєнькало хвастовите таке, в пе-те-у робе… .Чі обсіялись уже? Ох, в грудях отут пече, аж розпіра [17]. Пісьма пиши, не гордуй рідними! [7].

збереження дзвінкості кінцевих приголосних: Посічений дріт роздирав долоні, до ліктів текла крові лоскотала [17].

паралелізм іменних форм в орудному відмінку: І пішов, тримаючись однією рукойза дошки кладки, а іншойрозгрібаючи ряску перед собой. … торкнувся рукой їхніх очей. … як дим над водой[17]. Це ж передо мнойстелиться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу з страхіттями! Коли так, цього разу я з тобой незнакомий! [7]. Так було й зо мной.А дохтур за мной [68].

займенники ІІІ особи однини в непрямих відмінках виступають без початкового [н]: … а окрім Петра Семеновича ніхто не те що не вміє «оживить» оту мельницю – заходити в її боїться, щоб не привалило. Забрали тоді од її все до нитки. Але жоржини цвіли такі лише в їх[17]. Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його!То ж книжка написана зовсім не для того, по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. На заході червоніло небо і де-не-де по йомусвітилися зірки. Ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. Райко дивиться на йогоздивовано, кліпає очима. Я присунувся до його ближче [7].

наявність усічених форм ми можемо спостерігати на таких прикладах: … по переходці піду – все’дно ж упаду. Ну, Йване, ти, ’матьїдь. Завфермою сьодні пішов додому, як дим над водой п’янющий. Михайло, вийди на мент, тре’перебалакать. Переходь і ти, чо’боїшся? Я скікітобі казала, шоб ти з отим здоровилом не тягався?! Всяко бува’. А в мене ’чосьрозлазяться. … ’кийдурак просто так загубе? Знадуша міру [17]. Їдемльодом. Не подоба мені, дочка, і одну ніч ночувати в твого ката. У неділю мав од’їздити, а в суботу одусякого клопоту, думав. Ще й двері одчиню!.. – Одчинив. Мо’колись справді сватати будем. Хто буде на менинах? Халяви маю од старих чобіт, передадядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря. Н-не хо’[7]. А тіки за цю гребінку? Мо’й там так? А мо’воно ненадовго? Мо’сирівцю внести? Мо’, десь засвербіло? Карбованців, мабуть, по надцятьтепер штука… [68].

наявність інфінітивного суфікса–ть при дієслівній основі на голосний: … вистрелила з-за печі «бидова» Лідка, яка за життя так і не навчилась відповідно до рангу підбиратьслова. Хвате вже на цьому дізілі глухнуть….… техніку нову отримали, ділитьбудуть. Вже й мордяку вмиватьне хочеться. Гріх пилять [17]. Ти й читатьумієш? Вирішили – днів з кілька переждатьМишка потайки в будинку. Товариші, пошаматьби чого-небудь трошки! [7]. Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже двадцятеро. Да-а-а-а! Менш би слідувало прохать! А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігать! Так і дольжно буть [68].

фонетичні особливості місцевої говірки:

а)пом’якшена вимова [л']: Мольоко сольодке, аж нудьне… [17]. Здоровляось зовсім катма! Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами і зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати дитину саму на уліці [7]. Так і дольжнобуть [68];

б)поява звука у середині слова для полегшення вимови:Тут буде і мнясо, і сало. А то в нас радівовже три дні не балака [17]. Дід Назар цілу авдиторіюзібрав коло себе [7]. Галло!Та галлож твоїй матері! Так отака хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спинити, зветься гапендицит! У тюрмі ізгною сукиного сина! [68].

в) пом’якшена вимова приголосних у кінці слова в іменниках множини:… за буряками кормовими – бурякі «сахарні» [17].

10. форми І особи однини теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни з основою на [д], [с]: І походю! Приходю. Сидюв суді… Я сидю, чекаю: хай, думаю собі, як поснуть, тоді вже я прийму рішеніє. Та просю триста! [68].

Як ми бачимо, що у творчості письменників Сумщини, а саме у Миколи Гриценка, Степана Васильченка, Остапа Вишні представлені не всі фонетичні та граматичні особливості східнополіського діалекту. А також наявні фонетичні особливості, які не характерні для східнополіського діалекту. Є слова, утворені за зразком російської мови. Це пояснюється тим, що території зі східнополіськими говірками межують з російськомовними регіонами. Це особливо чітко прослідковується у творчості Миколи Гриценка та Остапа Вишні.
    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Аналіз територіальних діалектних лексем-синонімів літературних слів
Якщо не зважати на різноманітний характер територіальних говірок Сумщини, то лексичний склад їх спільний зі словниковим складом української загальнонародної мови. Але можемо сказати, що говіркам Сумщини властиві також лексеми, які невідомі українській літературній мові. Таке явище чітко прослідковується у творчості письменників Сумщини. Це можна побачити на таких прикладах при порівнянні функціонування у мовленні загальновживаних лексем і аналізованих діалектних: Він чітко все зважив, і дійшов висновку, що все буде гаразд. Він обдумавдобре пропозицію, але всеодно не погодився. Обсігнувать– обдумати, все зважити [17].

Олеся дуже вимазаласяшоколадом. Вони були схожі на поросяток, які люблять вимазуватися у багнюці.Обпіцьколений – дуже вимазаний, здебільшого чимось скоромним [17].

Вони поспішали, щоб не запізнитися на автобус. Спішити — людей насмішити. Ваторопка– спішка в якомусь ділі [17].

Вони швидко тікали від вовків, щоб не потрапити до них у пащу. Вони ледь втекливід злої собаки. Різати поли– тікати безповоротно [17].

Вони були сумні, бо у них не залишилось нічого. Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна. Марний– сумний [7].

Дивуюся, чому так на світі стало тяжко жити. Вони дивуютьсявсьому на світі. Чуманіти– дивуватися [7].

В їдальні принесли рахунокза обід. Рахуноку матчі був невтішний. По чарці випиймо та й уся рахуба. Рахуба– рахунок [7].

Дівчинайшла стежиною і ніжно посміхалася. Оце так дівчина, оце красуня! Оце так бадеда! Бадеда– дівчина [7].

Син залишив лише записку. Записка лежала на столі,до неї ніхто не торкався. Всю цидулку знав уже він напам'ять. Цидулка– записка [7].

Він займався сторонніми справами і ніхто на це не звертав уваги. Займайся спортом – буде краще здоров’я. Треба було наново хвируватися хазяйством. Хвируватися– займатися [7].

У селі серед хлопців були лише забіяки.Із таким лобурем, таким харцизякою! Харцизяка– забіяка [7].

Ганчірка лежала на підлозі, і всі об неї витирали ноги. На ньому була драна білизна. Дранка– драна білизна, ганчірка тощо [68].

Називайте мене просто на ім'я. Величали його Петром Івановичем. А дозвольте, — говорю, — спитати вас, як вас атитолувать? Атитолувать– величати, називати [68].

Ад’ютантйого величності. Коли це входить якийсь атютант. Атютант – ад’ютант [68].

Або є лексеми, які відрізняються своїм значенням, фонетичною будовою чи морфологічними формами. Це можна прослідкувати на таких прикладах.

Вони зголодніли і вирішили трішки перекусити. Пошматкувати– трохи перекусити [17]. Товариші, пошаматьби чого-небудь трошки! Пошамать– поїсти [7].

На вулиці лив дощ, і була непрохідна осіння багнюка. Бездно– непрохідна осіння багнюка «без дна» [17].

Юрба дітлахівнамагалася зламати паркан. Вони завжди ходили юрбоюна вечорниці. Тічка– юрба дітлахів, одержима зробити щось [17].

Теплого весняного ранку жінки прали на кладці. Переходка– кладка [17].

Сьогодні в селі помер чоловік, який намагався втопитися. Окалубився — помер недостойний чоловік [17].

Чоловіки зупинили свою роботу, щоб підгострити кóси. Осьолок– брусок, щоб підгострити косу [17].

Вона заридалана весь голос. Вінревів і не міг зупинитися. Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на увесь голос. Зарів– заревти на весь голос [7].

На порозістояло відро, повне яблук. Вночі на порозі стояло двоє закоханих. Дяк одігнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дітей, що дряпались на моріжку і верещали. Моріжок– поріг [7].

Лікаробстежував дитину дуже обережно. А дохтурза мной. Дохтур – лікар [68].

На вулиці була революція. Революціонери стояли під вікнами й кричали свої гасла. Ліворуціонером мене звали. Ліворуціонер –революціонер [68].

Багато слів становлять територіальні діалектні лексеми-синоніми літературних слів. Ці лексеми є синонімами до слів літературної мови: Взагалівін був доброю людиною. Він зовсімне такий. Ну ти вооше. «Жива, — посміхаючись у вуса говорить саме собі Барабошка, — і житимеш, поки вошемі я житиму» [17].

Він зновузапізнився на урок. Уп’ятьждуть.… а всі – уп’ять, на друге тільки дерево, повсідаються і все… [17].

Він допоміг їй донести сумку. Хух! Насилу доперла… [17].

Всі ретельно обшукувалимісцевість. Обшук тривав недовго. Лісничі обускна селі робили.Обуск– обшук [68].

Олена завжди співала гарно. Вінзавждиїй допомагає по господарству. Знаєте, баба вона всігдабаба [17].

Дівчина і хлопець йшли стежиною. Дівчина сміливо підняла руку вгору, щоб дати відповідь на задане питання. Всі знали, що він був за хлопець.Он людські діти уже й гусей на пастівень поодгонили, а ти все лежиш, парудило(а коли дівчина — дівзуня) [17].

У семи господинь і хата не метена. Вона була гарноюгосподинею.Ладно піду в драних, хай знають люди, шо тут в мене за мондя [17].

На лавістояв глечик. Він любив відпочивати на лаві. Хіба що з тиждень ще поговорять баби на ланці[17].

Вони розповідали смішні, цікаві історії. Від цих історійвже боліла голова. Отак Галька Гаврика розносила по Самару незлі, смішні історії [17].

Вони голосно кричалина подвір’ї. Дівчина крикнула від переляку. Хіба що тихіше вже «гайкала»на курей [17].

Отже, у творчості письменників Сумщини використовуються слова, які відрізняються від загальновживаних своїм значенням, фонетичною будовою чи морфологічними формами; є слова, які мають те саме чи близьке до літературного значення; у творах часто зустрічаються слова, які невідомі українській літературній мові. Тому вони насичують творчість, роблять її цікавою, народною.
РОЗДІЛ 3 МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ДІЛЕКТНОЇ ЛЕКСИКИ
3.1. Аналіз навчальних програмз української мови, програм факультативних занять та підручників
У комунікативно спрямованому навчанні рідної мови одне з провідних місць посідає засвоєння відомостей з лексикології. Чим багатший і різноманітніший словник мовця, тим точніше висловлює він свої думки і краще розуміє інших людей. Збагачення активного словника учнів, удосконалення граматичної будови їхнього мовлення, опанування українського мовленнєвого етикету значною мірою може й повинно здійснюватися засобами української лексикології.

Питому українську лексику впродовж багатьох десятиліть навмисне витісняли зі сфер суспільного життя, виробництва й побутового мовлення. Наслідком цього стало недостатнє розуміння учнями самобутності рідної мови, що утруднює виховання національносвідомого громадянина.

Основнимпідходом до вивчення лексики є вивчення словникового запасу рідної мови з погляду стилістичного вживання та призначення слів у мовленні. Таке вивчення розділу має виразно практичне спрямування й допомагає учням оволодіти багатством рідної мови, відповідально ставитися до вибору й уживання кожного слова, розуміти його виражальні можливості, свідомо вдосконалювати свою мовленнєву культуру.

Вивчення лексики здійснюється поетапно: пропедевтичний (початкові класи), систематичне вивчення, розгляд лексичних явищ під час вивчення словотвору і граматики, функціонально-стилістичний етап. Таке засвоєння теоретичного мате­ріалу має суттєве значення, адже дає можливість вивчати граматику на лексичній основі, практично показувати взаємозв'язки між розділами шкільного курсу мови, вільно оперувати словом, правильно, доцільно вживати в мовленні, залежно від мети висловлювання і ситуації мовлення.

Курс української мови в початкових класах не тільки важлива складова загального змісту початкової освіти, він одночасно виступає основним засобом опанування інших шкільних дисциплін. Тому, як і для середніх і старших класів, будується за комунікативною, лінгвістичною (мовною) та лінгвокраїнознавчою змістовими лініями. А відтак набуває пропедевтичного спрямування щодо забезпе­чення розвитку, вдосконалення усного мовлення, формування певного кола знання про мову і мовні уміння, забезпечує мотивацію навчання рідної мови.

Усі аспекти навчання мови пронизано роботою над збагаченням словникового запасу, що однозначно передбачає елементарні лексикографічні вправляння. Так, у період «Навчання грамоти» (1 кл.) передбачається формування умінь на слух відріз­няти українські слова від інших близьких мов; вибрати з-поміж 2-8 слів те, якому відповідає тлумачення, що дає вчитель.

У 2-му класі починається систематична робота над спостереженням за лексичним значенням слова, формуються вміння розподіляти слова на тематичні групи; виявляти слова, близькі та протилежні за значенням. У 3-4-х класах ця робота передбачає спостереження за значенням слів, прямим і переносним значенням, випадками багатозначності, найуживанішими омонімами (без терміна); дається термінологічне поняття про синоніми та антоніми.

Спостереження ролі зазначених понять у тексті проводяться протягом усього навчального часу початкової ланки освіти на спеціальних уроках з розвитку зв'язного усного та писемного мовлення та в межах усіх навчальних тем.

Аналіз програми для 5-11 класів (авторський колектив: Л. Скуратівський, Г. Шелехова, В. Новосьолова) показав, що на вивчення лексикології в основній школі за програмою відводиться 18 годин, в тому числі 2 години для ознайомлення з діалектизмами, термінами, жаргонізмами, що становить 11,1% від загальної кількості.

Програма передбачає ознайомлення з лексикологією у 5-му класі. Однак вивчення діалектизмів подається лише в шостому класі, для чого відводиться дві години і вивчаються групи слів за вживанням: загальновживані, діалектні слова, професійні слова (терміни), запозичені слова [72].

Основна мета навчання рідної мови (згідно нової програми для 5-12 класів за редакцією Л.В. Скуратівського) полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності. Так, авторами програми введено новий структурний елемент – внутрішньопредметні зв’язки вивчення кожної навчальної теми з фразеологією, морфологією, фонетикою, орфоепією, культурою мовлення та стилістикою, а також текстом [73, с.48]. Такими внутрішньопредметними зв’язками у цьому розділі є:

Фонетика, орфоепія. Вимова слів іншомовного походження, передача звуків в українській мові.

Культура мовлення і стилістика. Доречне вживання вивчених пластів лексики у власному мовленні; визначення їх ролі у текстах різних стилів.

Текст (риторичний аспект). Удосконалення умінь і навичок дотримуватися морально-етичних норм у процесі спілкування.

Відповідно до програмових вимог, учні повинні:

називати основні терміни розділу і знати, що вони означають;

визначати лексичне значення слова, групи слів за значенням, походженням, уживанням у мові; стилістичну роль діалектизмів, професійних слів, термінів, архаїзмів і неологізмів у художніх та науково-публіцистичних текстах;

доводити аргументовано приналежність слова до певної групи лексики;

редагувати тексти з лексичними помилками;

користуватися словниками іншомовних слів;

уміти доречно використовувати у власному мовленні вивчені пласти лексики;

складати висловлювання про професію з описом процесів праці; брати участь у розігруванні діалогів за певною ситуацією в офіційно-діловому стилі.

Повторення відомостей з лексикології заплановано на останньому ступені навчання під час вивчення стилістики. Так, діалектні слова вивчаються у розділі «Стилістичні засоби лексикології та фразеології», на вивчення якого відводиться 7 годин. Діалектна лексика вивчається у сукупності з побутовою, професійно-виробничою, науковою і діловою лексикою; просторічними, застарілими, запозиченими словами, неологізмами; вивчення їх стилістичних функцій.

Отже, у програмах з української мови приділяється достатньо часу для вивчення лексикології, але недостатньо годин відводиться на вивчення діалектної лексики.

Програмафакультативного курсу для 7 класу загальноосвітніх навчальних закладів (укладачі О.Глазова, Ю.Кузнецов) пропонує послідовне вивчення слова як основної одиниці мови й дослідження словникового складу мови, а саме: основних типів лексичних значень слів, їх структурно-семантичних розрядів; історичних змін у лексичному складі мови; української лексики за її походженням та особливостями вживання в різних стилях мовлення. Основна мета факультативного курсу – сприяти засвоєнню учнями лексики рідної мови відповідно до норм сучасної української літературної мови, формувати вміння і навички доречно й правильно вживати слова в мовленні з урахуванням їхніх стилістичних особливостей; збагачувати словниковий запас школярів [79, с.18].

Згідно програми факультативного курсу на вивчення складу лексики сучасної літературної мови з погляду стилістичного вживання відводиться 9 годин, що становить 26,5% від загальної кількості годин (34 години, одне заняття на тиждень). Відповідно до цієї програми учень знає визначення діалектизмів, уміє користуватися словником діалектних слів, розрізняє стилістично нейтральну та стилістично марковану, розмовну і книжну лексику. Таким чином, програма факультативного курсу формує вміння і навички не лише культури мовлення, а й грамотного письма, користування лінгвістичними словниками, правильного вживання слів рідної мови з урахуванням мети і ситуації спілкування.

Можна зробити висновок, що вивченню лексиці приділяється увага не лише на уроках з рідної мови, але також і в позаурочний час, про що свідчить проаналізована нами програма факультативного курсу.

Основні засади методики вивчення лексики викладені і в шкільних підручниках. Підручники з рідної мови визначають обсяг програмового матеріалу, подають визначення різних лексичних понять, орфографічні, пунктуаційні та інші правила, містять дидактичний матеріал. У них подана система тренувальних вправ, виконання яких покликане виробити в учнів уміння і навички з тієї чи іншої теми.

Аналізуючи підручники з рідної мови, можна сказати, що вони відповідають найголовнішим дидактичним вимогам:

відповідають програмовому матеріалу;

побудовані за лінійним принципом, теоретичний матеріал подано чітко, доступно;

матеріали мають значний виховний потенціал, дидактичний матеріал сприяє формуванню в учнів любові до своєї країни, її мови, вихованню кращих моральних якостей.

Система тренувальних вправ представлена досить широко. Однак майже всі завдання одноманітні і не спрямовані на всебічний розвиток учня. Вправи, які б стосувалися теми нашого дослідження, відсутні. Адже в основному використовують тексти письменників Західної України, де є велика кількість діалектизмів, на прикладах яких можна пояснити цю тему. В підручнику для 10-11 класів (Олійник О.) наявні вправи не лише репродуктивного характеру, а й творчо-пошукового, що збільшує інтерес учнів до вивчення діалектної лексики.

Наведемо деякі приклади вправ з підручників.

Так у 6-му класі подається таке завдання:

До кожного з діалектних слів доберіть із довідки відповідник. Запишіть слова парами.

І. Фамілія, кошуля, ногавиці, обіг, коц, фая.

ІІ. Порекло, мольфар, шуфля, митка, скрегулець, фашега.

Слова для довідки:І. Сім’я, сорочка, штани, кочерга, ковдра, буря.

ІІ. Прізвисько, чаклун, лопата, ганчірка, яструб, волоцюга.

Наступна вправа подібна до попередньої, але подано вже прислів’я.

Прочитайте прислів’я, замінивши діалектні слова дібраними з довідки синонімами – загальновживаними словами. Чи виграли від цього прислів’я? Чому?

1. Чужими руками добре ватри брати. 2. Файний, як лялька з болота. 3. Так пливе, як тупиця попід воду. 4. Як повна скриня, то й ми ґаздині. 5. У майстра повна тайстра.

Слова для довідки:гарний, сокира, багаття, господиня, торба.

Наприклад, у 10-му класі подано такий вид вправи.

Підготуйте виступ монолог «Давні звичаї, прикмети та традиції українського народу». Запишіть свій виступ на магнітофонну стрічку і прослухайте запис. Розпитайте у бабусь, дідусів про вашу тему, запишіть їхні розповіді. Потім порівняйте два записи. Зробіть висновок.

Отже, як ми бачимо, у підручниках подано різні види вправ: репродуктивні, творчо-пошукові тощо.

Проаналізувавши чинні програми і підручники з української мови, можна зробити висновок, що недостатньо уваги приділяється вивченню діалектизмів взагалі, процес формування всебічно розвиненої особистості вимагає творчого підходу. А для цього потрібно підвищувати мовленнєву вправність учнів, включаючи до уроку вправи, які тренують учнів правильно висловлюватися в різних ситуаціях, граматично правильно використовуючи мовні та мовленнєві одиниці.
    продолжение
--PAGE_BREAK--3.2. Аналіз стану досліджуваної проблеми в загальноосвітній школі
Дослідження проблеми діалектної лексики у творчості письменників Сумщини передбачає аналіз зазначеного питання (проблеми) в сучасній загальноосвітній школі.

Для з'ясування стану досліджуваної проблеми необхідно було з'ясувати рівень обізнаності вчителів із досліджуваною проблемою. З цією метою була розроблена і розповсюджена серед вчителів анкета (див. Додаток Б).

В анкетуванні взяли участь учителі міських шкіл Сумської та Чернігівської області.

З метою з'ясування поглядів педагогів на проблему ми запропонували вчителям дати відповіді на питання анкети. Досвід опитаних в цій галузі становить від 8 до 27 років.

Щоб визначити, скільки часу відводиться на вивчення діалектної лексики в школі, ми запропонували дати відповіді на це запитання. Деякі відповіді на питання були короткими, а інші – розкривали більш широко.

Всі вчителі чітко визначили, що на вивчення діалектної лексики відводиться (за новою програмою 5-12 класи) у 6 класі – 1 година, але разом з професійними словами та термінами, та в 10 класі – 1 година під час повторення розділу «Стилістичні засоби лексикології та фразеології».

На питання «Скільки часу відводиться на вивчення діалектизмів на ваших уроках?» 12,5% респондентів відповіли, що лише на уроці, де узагальнюються знання з лексикології; 25% опитаних зазначили, що вивченню діалектній лексиці приділяється більше уваги на уроках літератури, особливо при вивченні творчості письменників західних регіонів України.

Діаграма 3.2.1.Вивчення діалектної лексики на уроках />

Відповідаючи на наступне питання, 100% опитаних зазначають, що звертають увагу на місцевий діалект під час вивчення літератури рідного краю, особливо при вивченні творчості Остапа Вишні, Івана Багряного, Пантелеймона Куліша, Олександра Олеся, Олександра Довженка, Олекси Десняка. 25% респондентів зазначають, що звертають увагу на місцевий діалект під час аналізу художнього твору чи мовлення персонажів як один із засобів їх характеристики; досліджують мовний колорит своєї місцевості, яку роль відіграє ця лексика в даному творі, знаходять літературні відповідники.

Щоб дізнатися, чи пов'язують вчителі українську мову та літературу в плані розгляду діалектних слів, ми запропонували відповісти на це запитання. 100% респондентів відповіли, що так. 37,5% опитаних відповіли коротко – пов'язують українську мову та літературу, 37,5% — зазначили, що приділяють увагу діалектній лексиці при вивченні творчості Івана Франка, Василя Стефаника та інших представників літератури Західної України. 12,5% вчителів відповіли, що розглядають діалектну лексику під час вивчення творів І.П.Котляревського у 9 класі. У художній літературі діалектні слова вживаються для мовленнєвої характеристики героїв твору і відображення місцевого побуту. В українській мові їх можна використати під час уроків розвитку зв’язного мовлення (опису, розповіді). 12,5% опитаних підкреслюють, що у мові треба прагнути позбутися діалектних слів, оволодіти нормами української літературної мови, а в літературі їх можна розглядати як один із засобів створення місцевого колориту, переконливості художнього образу.

Діаграма 3.2.2.Зв’язок української мови та літератури

/>

Одним із запитанням нашої анкети було таке: «Чи використовуєте Ви на уроках тексти, в яких вживаються діалектизми?» Всі респонденти зазначили, що використовують тексти, в яких є такий шар лексики. Але 62,5% опитаних відповіли лише коротко — так. 12,5% — використовують рідко, 12,5% — за мету не ставили підібрати текст із діалектизмами, проте від такого мовного матеріалу не відмовлялися. Ще 12,5% вчителів беруть уривки з творів І.Франка («Захар Беркут»), Л. Українки, М. Стельмаха («Гуси-лебеді летять»).

Діаграма 3.2.3.Використання текстів з діалектизмами

/>

Аналізуючи відповіді на запитання «В який спосібВи пояснюєте значення діалектизмів?», ми з’ясували, що більшість вчителів (75%), щоб пояснити значення діалектного слова, використовують тлумачні словники та словники діалектизмів. 50% опитаних співставляють речення з діалектизмами і відредаговані, а також слова-діалектизми замінюють дібраними загальновживаними або літературними словами. Деякі респонденти зазначають, щоб пояснити значення діалектного слова, вони застосовують власні знання, запрошують працівників бібліотек, пояснюють в контексті речення, спираються на досвід учнів.

Діаграма 3.2.4.Пояснення діалектизмів

/>

Останнім запитанням нашої анкети було: «Діалектизми – засіб збагачення мови чи засмічення?» 87,5% респондентів відповіли, що діалекти – це засіб збагачення мови, бо вони вносять і характеризують колорит певних регіонів країни, використовувати їх потрібно тоді, коли це насправді стилістично виправдано, щоб не робили мову твору незрозумілою для читачів. Але ці ж опитані вказують, що діалектизми є і засобом засмічення, тому зловживати ними не потрібно. І лише 12,5 % вчителів відповіли, що такий шар лексики є засобом засмічення.
Діаграма 3.2.5.Діалекти – засіб засмічення чи збагачення мови

/>

Детальний аналіз відповідей анкетованих дозволяє зробити висновок, що вчителі в школі приділяють значну увагу вивченню діалектної лексики не лише на уроках української мови, де відводиться лише дві години на вивчення цієї теми у середній та старшій школі, а й на уроках української літератури, зокрема під час уроків літератури рідного краю та вивченні творчості письменників Західної України. Оскільки на вивчення діалектизмів відводиться недостатньо часу, тексти з діалектизмами вчителі використовують рідко, тому це призводить до того, що у мовлення учнів залишаються слова-діалектизми і їм дуже важко замінити їх літературними словами.
3.3. Система роботи вчителя-словесника під час вивчення діалектної лексики



Труднощівивчення української літературної мови в основній та старшій школах вносить діалектне оточення. Дуже часто учні вживають слова, які не притаманні літературній мові або взагалі не мають відповідників у ній. Діти використовують так званий «суржик» — запозичення слів з інших мов із вимовою наближеною до української. Наприклад: У кажногоє свої проблєми. Замість: У кожного свої проблеми. Або ось такий приклад: Отвєтинам не допоможуть, замість: Відповіді нам не допоможуть. Цій проблемі слід приділяти більше уваги, тому слід на кожному уроці давати учням завдання, вправи на добір паралелей з рідної мови, редагування текстів з діалектизмами, творчі зв’язні розповіді тощо. Добре знаючи місцеву говірку, вчитель добирає відповідні вправи на усунення діалектизмів з мови учнів.

Вважаємо за доцільне запропонувати такі види роботи з діалектним матеріалом. Ці та інші види вправ ми подаємо в уроках. (Див. додаток В)

Диктанти– вид тренувальних вправ, у процесі виконання яких учні відтворюють письмово сприйнятий на слух текст. Варто запропонувати п’ятикласникам або шестикласникам таку вправу:

Розподільний диктант

Записати слова у дві колонки: у першу – слова, які відповідають літературним нормам, у другу – їхні діалектні відповідники. (Слова взяті з творів письменників Сумщини).

Говорить, помирати, ладно, оставте, вмірать, відповідь, добре, ловкий, балака, матеріал, завжди, не зручно, понаравилась, всігда, полєзно, не вдобно, дійствітєльно, літак, корисно, дійсно, понятно, самольот, отвєт, споминає, зрозуміло, залиште, спритний, сподобалась, матер’ял, згадує.
Говорить Балака

Помирати Вмірать

Добре Ладно

Залиште Оставте

Відповідь Отвєт

Матеріал Матер’ял

Завжди Всігда

Не зручно Не вдобно

Сподобалась Понаравилась

Корисно Полєзно

Дійсно Дійствітєльно

Літак Самольот

Згадує Споминає

Зрозуміло Понятно

Спритний Ловкий

Можна запропонувати й інший варіант цієї вправи. Наприклад, учитель називає діалектизми, а учні добирають їхні літературні відповідники, або прослуховують магнітофонний запис наведеної вище вправи, занотовують лише ті слова, які відповідають літературній нормі. Цей вид роботи зручний тим, що запис можна прослухати у разі необхідності декілька разів, розвиває словниковий запас учнів, вміння швидко знаходити літературні відповідники, сприяє узагальненню матеріалу.

Велику роль в усуненні діалектизмів відіграють також завдання на переклад, наприклад:

Диктант-переклад.

Перекласти слова з російської на українську мову.

Быстро, больной, умирать, война, вообще, вóсемдесят, всегда, должны, доктор, каждого, кончили, иначе, оставьте, письма, понравиться, обязательно, понятно, лучше, настроение, нельзя, первым, полезно, самолёт, свадьба, спасибо, уважение.

Коли під час перекладу виникають певні труднощі або сумніви, учні звертаються до відповідних словників. Щоб навчити дітей правильно наголошувати слова, можна складати словнички наголосів.

Щоб уникнути помилки у вимові, учням доцільно пропонувати складати таблиці правильного наголошування слів в українській та російській мовах.

Наприклад:

Таблиця 3.3.1.1. Правила наголошування

Українська мова

Російська мова

Вісімдесят

Восемдесят

Дихальний

Дыхательный

Одинадцятий

Одиннадцатый

Диктант-завдання

Перепишіть текст. Підкресліть діалектизми. З’ясуйте їх значення, користуючись довідкою. Прочитайте кожне речення, замінивши діалектизм загальновживаним словом. Як від цього зміниться зміст тексту?(Для 5-6 класів — пропонуємо використовувати слова для довідок; для 7-9 класів — використовувати словник діалектизмів, для 10-12 класів — дібрати слова ссамостійно)

І варіант

Дранки! Баби, дранки! Всю цидулкузнав уже він напам'ять. Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна. Чуманіювід такої краси. Халяви маю од старих чобіт, передадядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря. Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на увесь голос.

Слова для довідок: Дранка – драна білизна, цидулка – записка, марна – сумна, переда – попередньо, зарів – заревів.

ІІ варіант

По чарці випиймо та й уся рахуба. Оце так бадеда! Треба було наново хвируватися хазяйствечком. Із таким лобурем, таким харцизякою! А дозвольте, — говорю, — спитати вас, як вас атитолувать?

Рахуба – рахунок, бадеда – дівчина, хвируватися – займатися, харцизяка – забіяка, атитолувать – величати.

Ще одним видом роботи є вибірковий диктант, який можна використовувати для закріплення вивченого матеріалу. Він виховує увагу учнів, привчає їх до швидкої орієнтації і реакції на почутий текст. Пропонуємо таку вправу.

Прочитайте текст. Випишіть парами загальновживані і діалектні слова. Допишіть до них одну-дві пари подібних слів, що їх чуєте у вашому селі (місті).

Чудесні барви

…А ще є риси мови, що звуться діалекти:

Це говори місцеві на дещо інший лад.

На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,

А огірок звичайний в Чернігові – гурок,

А кошик на Поліссі (в Іванкові) – кошівка,

І назви, і вимова різняться що не крок.

Раз якось на базарі професор із столиці

Заговорив із дідом, що ягоди привіз:

— То, значить, на Поліссі вродили полуниці?

Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.

Дід витріщає очі – і як це може бути?

— То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?

— Та ні, я просто знаю, як де говорять люди:

Прислухаюсь до мови – у цьому весь секрет.

Часто зустрічаються слова типу «лучче», «бурякі», «война», на позначення «краще», «буряки», «війна» відповідно. Тому вчителям потрібно добирати відповідні вправи на засвоєння правильного написання слів відповідно до літературних норм.

Наводимо зразки ситуативних вправ:

Скласти діалог із жителем Східного Полісся на тему «Зимові звичаї та обряди».

Уявіть, що ви кореспондент місцевої газети і вам запропонували взяти інтерв’ю у жителів вашого села (міста) з приводу святкування Різдва. Запишіть своє інтерв’ю.

Пригадайте історію з вашого життя, до якої можна було б додати діалектні слова.

Пропонуємо такі види репродуктивних вправ.Щоб запобігти вживанню учнями діалектизмів, особливу увагу варто приділяти добору синонімів та антонімів. Часто, добираючи синоніми до слів, учні під впливом місцевих говірок вносять до того чи іншого синонімічного ряду діалектизми:

Завжди – всігда;

Шкода – жалько;

Літак – самольот.

У таких мовних ситуаціях вчитель повинен і має навчити дітей диференціювати літературні слова із діалектизмами. Цьому сприятимуть і нижче наведені вправи.

1. До поданих слів дібрати синоніми і утворити з кількома з них антонімічні пари.

Глянути— поглянути, подивитися, зиркнути, споглянути, лупнути, блимнути, блиснути.

Розумний– недурний, хитромудрий, толковий, головатий, мислячий, премудрий, мудрий.

Терміновий– спішний, негайний, нагальний, невідкладний, першочерговий, пильний.

    продолжение
--PAGE_BREAK--Розумний – дурний.

2. Переписуючи речення, вставте дібране із синонімічного ряду слово, яке відповідає змісту речення (речення взято з творів письменників Сумщини):

1) То одна, то друга пари раптово зупинялись, мов прислухаючись до своїх «суперниць» — в кого ( краще, «лучче», гарно, ліпше) получається і «перегодя» продовжували ще з більшим запалом.

2) І то вже зранку до вечора ( вітає, поздоровляє, віншує, «витає» мати дорогих гостей.

3) Відімкне величезного нового замка, що явно ( не пасує, не підходив, був не до лиця, «не лічів», не личив) цій розвалюсі.

4) Бо Барабошка зна, що таке на Самарі «почьот» і ( шаноба, повага, пошана, признання, уваженіє) і як ( швидко, «бистро», прудко, хутко, жваво, невпинно) його можна потерять.

5) Привіз оце Йван мій з Ромна такого ( гарного, «ловкого», гожого, красивого, чудового, розкішного) патрета, із блискучого матер’ялу зробленого.

А потім прочитати так, як у автора.

Одним із видів вправ, які розвивають творче мислення учнів є творчо-пошукові вправи.

ВПРАВА. Підкресліть слова, які не входять до синонімічного ряду. Знайдіть у цих рядах слова-діалектизми.

1) Балакучий, говіркий, балакливий, цвенькало,язикатий, довгожданий,щебетливий, цокотливий.

2) Дівчина, дівуля, бадеда, дівзуня, панна, дивна, дівка, дівча.

3) Добре, гарно, ладно, хороше, гаразд, погано, славно, вдало.

ВПРАВА. Скласти твір-мініатюру на тему «Зимові свята», використовуючи слова-антоніми, синоніми, слова-діалектизми.

ВПРАВА.5-6 кл.: до діалектизмів дібрати літературні слова-синоніми із слів для довідки.

7-9 кл.:до діалектизмів дібрати літературні слова-синоніми, використовуючи словник.

10-12 кл.:до діалектизмів дібрати літературні слова-синоніми самостійно.

Ловкий– спритний, гарний, вродливий, миловидний, красивий, хороший, гожий, милолиций.

Дустувать– доставати, витягувати, виволікати, витаскувати.

Вошем– доречі, взагалі, справді, воістину.

Гайкати– кричати, кликати, галасувати, репетувати, гукати.

Цидулка– записка, писулька, нотатки.

Збагатить учнівський словник і така вправа:

До кожного літературного відповідника доберіть діалектний, який зустрічається у вашій місцевості. Проведіть паралелі і зробіть висновок про нормативні і діалектні слова.

Швидко – бистро, лікар – доктор, повинні – должні, впізнав – узнав, шкода, жаль – жалько, кожного – каждого, добре – ладно, гарний – ловкий, краще – лучче, настрій – настроєніє і т.д.

ВПРАВА. Серед поданих нижче слів знайти діалектизми і замінити їх літературними відповідниками.

Пильний, кліпати, жінка, дівзуня, помирати, бадеда, вікно, обща, понаравилась, машина, авдиторія, колючка, швидко, паганий, актьор, козак, безпремінно, робити, насмішка.

Звичайно, вивчення рідної мови в умовах діалектного оточення можна організувати і в позаурочний час: на факультативних заняттях, в гуртковій роботі, інших позакласних заходах. Наприклад, учитель пропонує записати діалектизми місцевої говірки і дібрати до них літературні відповідники. Матеріал оформити у вигляді словничка. Зібраний матеріал можна використовувати під час написання рефератів, повідомлень або доповідей, з якими учні виступатимуть на факультативних заняттях.

У позакласній роботі бажано використовувати магнітофонні записи про історію населеного пункту або легенд про походження назви села чи міста з уст старих людей, у мові яких трапляються діалектизми. Слухаючи записи, учні занотовують слова, що не відповідають літературній нормі, а потім колективно редагують прослухане.
ВИСНОВКИ
І. Розвиток української діалектології характеризується інтенсивним розвитком нових аспектів дослідження і широкою розробкою тих, які привернули увагу дослідників лише останнім часом.

На основі методів, які відіграли провідну роль у діалектологічних дослідженнях, чітко виділяють три етапи розвитку української діалектології.

Початковий (підготовчий) період, коли говори вивчалися на основі окремих спостережень (80-ті рр. ХVІІІ ст. – 60-ті рр. ХІХ ст.).

Описовий етап. Вивчення говорів відбувалося описовим шляхом із деяким застосуванням порівняльно-історичного методу (від праць О. Потебні, К. Михальчука до 20-30-х років ХХ ст.).

Етап вивчення говорів не тільки описовим шляхом, а й на основі лінгвістичної географії (від 20-30-х років ХХ ст. – до нашого часу).

Кожен етап відрізняється своїми особливостями підходів до розв’язання проблем діалектологічної науки. Початковий етап став стартовим для української діалектології. Описовий етап дав наукове підґрунтя, яке залишається базовим для сучасних діалектологів. Значно розширились рамки діалектології як науки у період від 20-х рр. до 80-х рр. ХХ ст. (тертій етап).

Класифікація українських діалектів (говорів) є однією з найважливіших проблем у мовознавстві. Вона включає в себе насамперед питання основного діалектного членування території української мови та встановлення окремих діалектів (говіркових груп) і зв’язків між ними.

Слід відзначити, що до середини 30-х років офіційно за основу була прийнята класифікація О. Соболевського. В середині 30-х років схема класифікації говорів О.Соболевського була замінена класифікацією, що походила від спроби К. Михальчука поділити говори української мови на три діалектні групи – наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. Ця класифікація як робоча схема прийнята і в наш час.

Вперше питання ґрунтовного вивчення та класифікації українських говорів було поставлено О. Шафонським, який розглядав українські говори лише Лівобережної України. Він поділяв їх на 3 зони: 1) північна; 2) середня; 3) південно-східна.

До того ж, значний внесок у розвиток діалектології зробили М.Михальчук, І. Вагилевич, Я. Головацький, О. Шахматов, В. Ганцов, Ф.Жилко, А. Кримський та інші. Вони були першими дослідниками діалектів української мови, які в основу своїх класифікацій клали переважно лексичні, фонетичні, морфологічні особливості.

ІІ. Східнополіський говір – архаїчний діалект північного наріччя, який межує з середньонаддніпрянським говором. Цей говір не становить однотипного утворення, а за рядом діалектних явищ членується на окремі групи говірок, які межують з говірками південно-східного наріччя. Осібно стоять крайні східні говірки східнополіського говору, специфіка яких зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбувалися на цій території.

Дослідники виділяють такі основні особливості східнополіських говірок:

східнополіські говори зберігають дифтонги на місціетимологічних [о], [е] та [ĕ]: [вуол], [діед];

для значної частини характерне акання [галавá], [вадá];

у більшості говірок диференціація фонем [е], [и] не залежна від наголосу;

наявність реліктів етимологічного [і] в північно-західній частині східнополіського говору;

втрата [j] на стику префіксальної й кореневої морфем [ви΄шла];

релікти давньої м'якості губних приголосних та ч’в частині східнополіського говору;

ослаблення фонеми ф і заступлення її х чи хв[футбол], [хвáра];

збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров);

наявність аферези [доднóйі];

закінчення у в давальному відмінку іменників чоловічого і середнього родів однини ( д áд'ко у, сеилу);

паралелізм іменних форм в орудному відмінку [рукóйу] — рукой);

займенники ІІІ особи однини в непрямих відмінках виступає без початкового н(до її);

/>/>наявність усічених форм [дóбри], [стари´];

інфінітивний суфікс –ть при дієслівних основах на голосний [бит'];

складена форма майбутнього часу [буду робит'];

вживання сполучника да, дак у єднальній та протиставній функціях.

ІІІ. Усі сучасні українські наріччя (діалекти) визначаються сукупністю фонетичних, граматичних і лексичних рис. Специфіка фонетичних і граматичних особливостей зумовлена не лише географічним положенням, а й міграційними процесами, що відбулися на цій території. Як відомо, східнополіський діалект української мови на півночі межує з білоруською мовою, на сході — з російською. Тому можемо сказати, що у місцевих говірках східнополіського говору наявні різноманітні варіанти тих чи інших слів. Це ми чітко прослідкували у творчості письменників Сумщини, а також визначили фонетичні і граматичні особливості даної говірки:

характерне акання;

ослаблення вимови фонеми [ф] і заступання її [х] чи [хв];

релікти давньої м'якості губних приголосних та [ч’];

збереження дзвінкості кінцевих приголосних;

паралелізм іменних форм в орудному відмінку;

займенники ІІІ особи однини в непрямих відмінках виступають без початкового [н];

наявність усічених форм (сьодні, загубе);

наявність інфінітивного суфікса –ть при дієслівній основі на голосний;

пом’якшена вимова [л'];

поява звука у середині слова для полегшення вимови;

форми І особи однини теперішнього часу дієслів ІІ дієвідміни з основою на [д],[с].

Можемо сказати, що говіркам Сумщини властиві також лексеми, які невідомі українській літературній мові. Таке явище чітко прослідковується у творчості письменників Сумщини. Це можна побачити на прикладах при порівнянні функціонування у мовленні загальновживаних лексем і аналізованих діалектних.

ІV. Зробивши аналіз підручників та навчальних програм з рідної мови, ми визначили, що на вивчення діалектизмів відводиться 2 години в основній школі та 1 година – в старшій школі. Підручники містять багато репродуктивних вправ, але вони всі одноманітні і не вимагають багато зусиль на виконання. Тому слід на уроці вводити більше творчих, пошукових завдань, аби сприяти всебічному розвитку школярів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Атлас української мови: у 3-х т. – Т.1-2. – К.: Наукова думка, 1984-1988.

Бевзенко С.П, Українська діалектологія. – К.: Вища школа, 1980. – 248с.

Бондаренко Н. Лексикологія (5 кл.)// Дивослово. – 2003. — №9. С. 51-55.

Бузук П.О. Діалектологічний нарис Полтавщини. – Історико-філологічний відділ Української академії наук. Збірник №64. Праці діалектологічної комісії. Український діалектологічний збірник. Книжка ІІ. – К., 1929. – С.159-195.

Булаховський Л.А. Питання про походження української мови // Булаховський Л.А. Вибрані праці в 5-ти томах. – Т.2. – К.: Наукова думка, 1977. – С. 9-216.

Бучко Д.Г. та ін. Українська лексика в історичному та ареальному аспектах. – К.: Наукова думка, 1991. – 184с.

Васильченко С. Чайка: Повісті та оповідання. Для серед. шкіл. в. – К.: Веселка, 1981. – 279с., іл.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладник і головний редактор В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001.- 1440с.

Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова. К.: Вища шк., 1980. – 234с.

Ганцов В.М. Діалектичні межі на Чернігівщині // Чернігів і північне Лівобережжя. Огляди, розвідки, матеріали. – К., 1928. – С. 262 – 280.

Ганцов В.М. Діалектологічна класифікація українських говорів // ВУАН. Записки історично-філологічного відділу. – Кн. ІV. (1924). – К., 1924. – С. 80-142.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
Ганцов В.М. До історії звуків в українській мові // Українська академія наук. Записки історично-філологічного відділу. – Кн. VІІ-VІІІ (1926). – К., 1926. С. 74-85.

Ганцов В.М. Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку // ВУАН. Записки історично-філологічного відділу. – Кн. ІІ-ІІІ (1920-22). – К., 1923. – С. 116-143.

Глазова О.П., Кузнецов Ю.Б. Рідна мова: Підруч. для 5 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Педагогічна преса, 2006. – 288с.:іл.

Глазова О.П., Кузнецов Ю.Б. Рідна мова: Підруч. для 6 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Педагогічна преса, 2006. – 288с.:іл.

Гримашевич Г.І., Мойсієнко В.М. та ін. Українська діалектологія: Практичний курс (Методичні рекомендації). – Житомир, 2001. – 32с.

Гриценко М.С. Самар: повісті, новели, публіцистика. – Суми: Собор, 1998. – 183с.

Грищенко П.Ю. Ареальне варіювання лексики. – К.: Наукова думка, 1990. – 267с.

Грищенко П.Ю. Моделювання системи діалектної лексики. – К.: Наукова думка, 1984. – 226с.

Гуйванюк Н., Руснак Н. Діалектний текст як лінгво-когнітивна одиниця // Українська мова. – 2003. — №2. – С. 102-110.

Дейниченко Н. Зовнішні ізголоси зоологічної лексики східнополіського говору. – Волинь-Житомирщина, 2001. №6. – С. 358-363.

Державна національна програма «Освіта. Україна ХХІ століття». – К.: Райдуга, 1994. – 64с.

Дзендзелівський Й.О. Спостереження над народною етимологією в українські мові // Дослідження з української діалектології. – К.: Наукова думка, 1991. – С.6-46.

Дорошенко Л.І. Історіографія діалектного членування східнополіського говору. – Волинь-Житомирщина, 2001. №6. – С. 238-248.

Дорошенко С.І. Діалектний словник Сумщини// Праці Х Республіканської діалектологічної наради. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – С. 126-131.

Дорошенко С.І. Матеріали до словника діалектної лексики Сумщини // Діалектологічний Бюлетень. – Вип… ІХ. – К., 1962. – С. 101-122.

Дослідження з української діалектології. Збірник наукових праць. – К.: Наукова думка, 1991. – 260с.

Етнографія України. – Навч. посібник / за ред… С.А. Макарчика. – Львів: Світ, 1994. – 520с.

Євтушок О.М. Актуальні питання сучасної діалектної лексики // Дивослово. – 1996.- №9. – С. 17.

Євтушок О.М. Про стан і деякі аспекти вивчення діалектної лексики // Українська мова та література в школі. – 1992. – №2. – С.3.

Єрмоленко С.Я. Бибик С.П., Тодор О.Г. українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів// за ред. С.Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001, — 224с.

Жилко Ф.Т. Ареальні системи української мови // Мовознавство, 1990. №4. С. 18-27.

Жилко Ф.Т. Говори української мови. – К.: Рад. шк., 1958. – 172с.

Жилко Ф.Т. Нариси з діалектології української мови. – К.: Рад. шк., 1966. – 232с.

Жовтобрюх М.А. Взаємодія української літературної мови і діалектів // Мовознавство. – 1973. — №1. – С. 10-23.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.: Вища шк., 1972. – С. 68-70.

Збереження історико-культурних надбань Сіверщини (Матеріал четвертої науково-практичної конференції). – Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. – 236с.

Зілінський І. Проба упорядкування українських говорів. – Записки наукового товариства імені Шевченка. Рік 1913. Том 117/118. Львів, 1914. – С. 333-375.

Кобцев Д.А. Українська мова. 5-7 класи: критерії оцінювання, тестові завдання, дидактичний матеріал, методичний коментар, соціокультурний принцип систематизації текстів. – Х.: Вид. група «основа», 2007. – 256с.

Кононенко П.П. та ін. Українська мова: Навч. Посібник. – 3-тє вид., перероб. –К.: Либідь, 1992. – 224с.

Куриленко В.М. Атлас лексики тваринництва у поліських діалектах. — Глухів: РВВ ГДПУ, 2004. – 260с.

Куриленко В.М. Діалектні зони в системі українськопольського макроареалу // Українське мовознавство. – Вип. 16. –С. 89-91.

Куриленко В.М. До проблем південної межі північного (поліського) наріччя // Філологічні науки. Збірник наукових праць. – Суми, 1999. – С. 66-71.

Куриленко В.М. Лексика тваринництва поліських говорів. – Суми. 1991. – 124с.

Куриленко В.М. Полісся: діалектна ареалогія та стратиграфія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Глухів: РВВ ГДПУ, 2004. – 182с.

Куриленко В.М., Приймак В.В. Східне Полісся (лінгвістичний та історико-археологічний аспект). – Полтава – Глухів: ГАПУ, 2006. 76с., карти.

Курило О. Спроба пояснити процес зміни о, е в нових закритих складах у південній групі українських діалектів // ВУАН. Записки історично-філологічного відділу. – Кн… ХІХ (1928). – К., 1928. – С. 167-183.

Ларин Б. Диалектизмы в языке советских писателей // Литературный критик. – 1935. — №11. – 314с.

Литвин І.В. Українська мова. Тести, вправи, творчі завдання: 5-11 кл.: Навч. посібник. – К.: А.С.К., 2005. – 272с.

Лисенко П.С. Словник поліських говорів. – К.: Наукова думка, 1974. – 159с.

Лисенко П.С. Словник діалектної лексики середнього і східного Полісся. – К., 1961. – 72с.

Лосінець С. Лексикологія. Лексика. Лексичне значення слова. Урок-рольова гра у 5-му класі // Українська мова і література. – 2001. №37. – С.6-7.

Мартинова Г.І. Середньонаддніпрянський діалект. Фонологія і фонетика: Автореф. дисертація докт. філол. наук. – К., 2004.

Мартинова Г.І. Середньонаддніпрянсько-поліські лексичні ізголоси. – Волинь-Житомирщина, 2001. — №6. – С. 364-370.

Матвіяс І.Г. Діалектна основа української літературної мови в першій половині ХІХ століття // Українська мова. – 2003. — №2. – С. 35-48.

Матвіяс І.Г. Групування говорів української мови // Структура українських говорів. – К.: Наукова думка, 1982. – С.123-140.

Матвіяс І.Г. Засади української діалектології // Мовознавство. – 2000. — №1.- С.3-4.

Матвіяс І.Г. Українська мова і її говори. – К.: Наукова думка, 1990. – 168с.

Методика навчання української мови в середніх освітніх закладах/Колектив авторів за ред. М.І. Пентилюк: М.І. Пентилюк, С.О. Караман, О.В. Караман, О.М. Горюшкіна, З.П. Бакум, М.М. Барахтян, І.В. Гайдаєнко, А.Г. Галетова, Т.В. Коршун, А.В. Нікітіна, Т.Г. Окуневич, О.М. Решетилова. – К.: Ленвіт, 2004. – 400с.

Михайленко В. До вивчення динаміки ізофон на території середньонаддніпрянсько-поліського діалектного суміжжя. – Волинь-Житомирщина, 2005. — №14. – С. 11-20.

Михайленко В. Розмежування північного і південно-східного наріч за даними фонетичного розділу «Атласу української мови». – Волинь-Житомирщина, 21001. — №6. – С. 371-380.

Михайловська Н. Матеріали для узагальнення та систематизації відомостей про групи лексики за значенням // Українська мова та література. – 2004.- №8.-С. 17-21.

Мойсієнко В.М. Контитуанти давнього ę у поліських говорах // Українська мова. – 2005. — №2. – С. 71-81.

Нагребельна Л. Літературна мова і місцевий діалект // Дивослово. – 1996. — №9. – С. 57-58.

Нетрадиційні уроки з рідної мови. 5-11 класи// Укладачі С.С. Скляр, Л.І. Нечволод. – Харків: Торсінг, 2004. – 160с.

Новосьолова В. Вивчення слова і його лексичного значення у школі // Українська мова та література в школі. – 2001. — №6. – С.8-100.

Олійник О. Українська мова: Підруч. для 10-11 кл. середньої школи. Вид 5-те. – К.: Вікторія, 2004. – 448с.

Остап Вишня. Вишневі усмішки: Усмішки, фейлетони, нариси/ Вступ. Стаття та впорядкування І.М. Дузя; Худож. Г.В. Гармидер. – Одеса: Маяк, 1983. – 271с.: іл.

Плющ М.Я., ГрипасН.Я. Українська мова: Довідник. – К.: Рад. шк., 1990. – С. 27-28.

Поліські зворини: Збірник пам'яті професора Миколи Васильовича Никончука. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2007. – 248с.

Програма загальноосвітніх навчальних закладів. Рідна (українська) мова для шкіл з українською мовою навчання. 5-12 класи 12-річної школи // Українська мова і література в школі. – 2005. — №5. – С. 36-46.

Програмазагальноосвітніх навчальних закладів. Рідна мова 5-11 класи / В.Новосьолова, Л.Скуратівський, Г. Шелехова // Українська мова та література. – 2001. – Число 36 (244), вересень.

Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Українська мова. 5-12 класи/за ред. Скуратівського Л.В. – К.: Ірпінь, 2005.

Рідна мова: Підруч. для 5-го класу / Г.Р. Передрій, Л.В. Скуратівський, Г.Т. Шелехова, Я.І. Остаф. – 5-те вид. – К.: Освіта, 1996. – 287с.

Рідна мова: Підруч. для 6 класу / Г.Р. Передрій, Л.В. Скуратівський, Г.Т. Шелехова, Я.І. Остаф. – 5-те вид. – К.: Освіта, 1996. – 286с.

Словник синонімів української мови: В 2 т./ А.А. Бурячок, Г.М. Гнатюк, С.І. Головащук та інші. – К.: Наук. Думка, 2001.

Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. – Суми: Рекламно-видавниче об’єднання «АС-Медіа», Сумський державний університет, 2003. – 608с.

«Українська мова». Енциклопедія. Редколегія: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), М.П. Зябяюк та ін. – К.: «Укр. енциклопедія», 2000. – 752с.: іл.

Українська мова й література. Програми факультативних та соціальних курсів: 7-11 класи. – К.: Ред. Журн. „Дивослово”, 2007.

Українська мова: Підруч. для 10-11 кл. шк. з укр. та рос. Мовами викладання / О.М. Бєляєв, Л.М. Симоненкова, Л.В. Скуратівський, Г.Т. Шелехова. – К.: Освіта. – 240с.

Урок української мови. 5-6 класи. Учитель року/ Упоряд. Є.І. Науменко, О.М. Чхайло. – Х.: Вид. група «Основа: ПП «Тріада+», 2007. – 160 с. – (Б-ка журналу «Вивчаємо українську мову та літературу»; Вип..10 (47)).

Усі види диктантів/ Автори-укладачі Л.Б.Чаговець, Н.Д. Павлова. – Х.: Торсінг плюс, 2008. – 448 с.

Шабельник Т.М. Рідна мова. 6 клас: Плани-конспекти уроків. – Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2008. – 320с.

Шафонський А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. – К., 1851.

Шахматов А.А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства народного просвещения, 1999. — №4. – С.324-384.

Шевелєва Л.А. Новий збірник диктантів з української мови для учнів 5-11 класів та абітурієнтів. – Х.: Веста: Видавництво „Ранок”, 2007. – 288с.

Шевченко Л.Ю. та ін. Сучасна українська мова: Довідник/ Л.Ю. Шевченко, В.В. Різун, Ю.В. Лисенко; За ред. О.Д. Понамаріва. – К.: Либідь, 1993. – 336с.

Шкільний словник української мови: синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, фразеологізми / Уклад. Т.К. Співак. – Х.: Весна, 2008. – 432с.