--PAGE_BREAK--Ця розвідка була пізніше розгорнута на тритомну працю під назвою «Vergleichende Grammatik des Sanscrit. Zend. Armenischen, Griechischen, Lateinischen, Altslavischen, Gotischen und Deutschen» — «Порівняльна граматика санскритської, зендської, вірменської, грецької,, латинської, литовської, старослов'янської, готської і німецької мов» (Берлін, 1-ше вид. 1833—1852; 2-ге вид. 1857—1861; 3-тє вид. 1868— 1870 (посмертно). У перекладі французькою мовою, з чудово написаним вступом її видає Мішель Бреаль (1832—1916) вже під назвою «Grammaire comparee des langues indoeuropeennes» «Порівняльна граматика індоєвропейських мов» (1866—1874).
У передмові до своєї праці Ф. Бопп писав: «У цій праці я маю намір дати порівняльний, що зіставляє все споріднене, опис організму названих у заголовку мов, дослідження їх фізичних і механічних законів і походження форм, що позначають граматичні відношення. Ми не торкаємося тільки таємниці коренів або принципів найменування первісних понять тими чи іншими звуками… Але крім того ми прагнемо простежити мову в її утворенні і розвитку… В більшості випадків первинне значення, а разом з тим і походження граматичних форм з'ясовуються самі по собі через розширення нашого лінгвістичного кругозору шляхом простого зіставлення споріднених за походженням явищ, які протягом тисячоліть були розділені один з одним, але все ще зберігають в собі незаперечні риси колишньої спільності».
І справді, почавши свій аналіз із порівняння санскритської дієвідміни з дієвідміною грецької, латинської, перської та германської мов, Ф. Бопп увесь час поширює коло досліджуваних індоєвропейських мов: у зв'язку з розшифруванням авестійської мови він замінює новоперську мову її архаїчнішим різновидом мовою — Авести (зенд), для найчіткішого розмежування фактів германських мов виділяє готську мову і мову німецьку; поява литовських граматик дала йому змогу використати фактичні матеріали литовської мови; у другому томі першого видання (1835) додано матеріали старослов'янської мови, а в другому виданні — і мови вірменської; давньопрусській і албанській мовам він присвячує окремі статті; не залишає поза увагою і мов кельтських, тобто охоплює майже всі відомі в той час індоєвропейські мови. Більше того, він зараховував до індоєвропейських мов і мови" малайсько-полінезійські та мови південного Кавказу, які до індоєвропейської сім'ї мов не належали.
З другого боку, Ф. Бопп не обмежився лише аналізом дієвідмінювання споріднених індоєвропейських мов. Перший том його праці охоплював розділи — «Система письмен і звуків», «Про корені», «Утворення відмінків»; другий том — «Прикметники», «Числівники», «Займенники», «Займенникові прислівники», перша половина розділу «Дієслово»; третій том — «Дієслово» (закінчення), «Словотвір». Фонетику Ф. Бопп в окремий розділ порівняльного вивчення індоєвропейських мов іще не виділяв, фізичні та механічні закони, про які він згадує і під якими розуміє звукові закони і співвідношення голосних та приголосних звуків, спеціальної уваги його не привертають, як не приваблюють його і проблеми вживання граматичних форм та проблеми будови речення. Об'єкт його наукових інтересів — це майже виключно морфологія, а в межах морфології — словозміна (деклінація та кон'югація). Основне завдання дослідження морфології — відтворення первинного значення складових елементів флективного слова, відшукання їх першоджерел, висвітлення походження індоєвропейських флективних форм. j j# В аналізі граматичних форм Ф. Бопп виходить із традиційної формули формальнологічної граматики: суб'єкт, зв'язка, предикат. На його думку, не тільки речення, а й дієслівна форма має тричленну будову і відповідає основним елементам логічного судження; у будь-якій дієслівній формі він убачав результат поєднання предикативного елемента з речовим значенням із тією чи іншою формою допоміжного дієслова (зв'язки) «бути». Дієсловом у вузькому розумінні цього слова він вважав лише зв'язку — лат. esse (санскритський дієслівний корінь as-). Так, наприклад, у сигматичних аористних формах санскр. adiks-cam (adiksam), грецьк. єбєіхаа (Ібєі^а) я показав, лат. dicsi (dixi) я сказав та ін. суфікс -s- становить собою, на його думку, допоміжне дієслово «бути» (санскр. as- лат. es-), що втратило самостійне значення і приєдналося до предикативного елемента —дієслівного кореня dik-(грецьк. бвіх) показувати.
На думку Ф. Бонна, всі слова в найдавніші часи можуть бути зведені до односкладових дієслівних коренів і коренів займенникових. Від дієслівних коренів, таких, як as- бути, tan- розтягати, утворилися дієслова та імена; від займенникових коренів, таких, як ta, та — займенники, прийменники, сполучники, частки. До утворених у такий спосіб слів додавалися вже закінчення (флексії), що за своїм походженням є самостійними словами (здебільшого займенники). Так, особові закінчення дієслів, напр., санскр. asmi, грецьк. eifxi (^-eajii), лит. esmi, старосл. ієсмь мають у своєму складі дієслівний корінь as-, es- і форму займенника першої особи однини; давні форми іменників типу санскр. sunus, лит. medus, лат. hostis називного відмінка однини складалися з кореня (основи) і видозміненого вказівного займенника sa цей; у формі латинського імперфекта (leg-e-bam я читав) суфікс -Ьа- утворився з форми суплетивного дієслова esse (корінь bhu-, nop. старослов. ВТЯТИ).
Ф. Бопп висловив припущення, що не тільки дієслово «бути», а й інші допоміжні дієслова могли брати участь в утворенні дієслівних форм. Пор., наприклад, спосіб утворення латинської форми майбутнього часу типу cantabo — співатиму і cantare habeo; nop. ще сербохорватське— Йу носити, болгарське — ще нося, укр.— носитиму та ін.
Так Ф. Бопп приходить до висновку, що індоєвропейські мови, виникли шляхом аглютинації, тобто шляхом склеювання, поєднання рівних елементів для творення граматичних форм слів. Та не все в теорії аглютинації є науково обгрунтованим, переконливим, хоч і те менш обгрунтованою була трохи загадково сформульована теза Ф. Шлегеля про внутрішні зміни кореня як єдине джерело походження флексії або ж думка Карла Фердінанда Беккера — автора праці «Organismus der Sprache» («Організм мови», 1827) про те, нібито не флексії утворилися із службових слів, а, навпаки, службові слова (і, передусім, займенники) виділилися із складу колись єдиного, неподільного слова.
Історична заслуга Ф Боппа полягала не в розв'язанні того завдання, яке він сам вважав основною метою своєї наукової діяльності, а в тому, що він на величезному фактичному матеріалі з граматичної будови всіх груп індоєвропейських мов довів їхню цілісну єдність, спорідненість, спільність походження, що шляхом порівняння можна виділити, встановити генетично спільні елементи граматичної будови індоєвропейських мов, що метод порівняння споріднених мов між собою дозволяє факти, явища однієї мови пояснювати з допомогою фактів, явищ іншої мови і відкриває, отже, нові обрії, перспективи їх наукового вивчення.
Констатувавши, що саме Ф. Бопп створив порівняльну граматику індоєвропейських мов, Антуан Мейє зауважував: «Після Боппа залишалося суворо простежити розвиток кожної мови, побуду ваги історичну фонетику, теорію вживання форм і теорію речення, встановити строгі закони і особливо усунути умоглядні висновки про походження форм, у чому Бопп є прихильником старих ідей і аж ніяк не основоположником нового вчення» г.
Можна заперечувати, спростовувати, відкидати окремі думки Ф. Боппа. Можна виявляти, відзначати неточність і застарілість фактичного матеріалу в його працях. Але слід і пам'ятати чудову оцінку наукової діяльності Ф. Боппа, яку дав їй у своїх лекціях із порівняльного мовознавства 1883 і 1901 pp. Пилип Фортунатов: «Успіхи, зроблені наукою після Боппа у порівняльному дослідженні індоєвропейських мов, такі, що лінгвістичні праці самого Боппа становлять у наш час головним чином історичний інтерес, а цей інтерес, це значення вони назавжди зберігають, бо на їх основі створювалися всі роботи з порівняльного вивчення індоєвропейських мов».
14. Расмус Раск. (Rasmus Rask, 1787—1832). Уже в передмові до першої своєї друкованої праці 1811 р. «Підручник з ісландської або давньопівнічної мови» Р. Раск, відкидаючй формальнологічиу граматику і визначаючи нові завдання граматичних досліджень, вважав, що завдання граматики — не давати вказівки, як потрібно утворювати слова, а описувати, як слова утворюються і змінюються.
У 1814 році Р. Раск пише, а в 1818 р. публікує датською мовою свою основну працю «Undersogelse от det gamle Nordiske eller Island-ske Sprogs Oprindelse» («Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або походження ісландської мови», Копенгаген, 1818); друга її частина була перекладена (не зовсім точно і вправно) німецькою мовою і опублікована в «Порівняльних таблицях основних європейських мов» І.'Фатера під заголовком «Про фракійський клас мов» («Uber die thra-kische Sprachklasse», Halle, 1822). На самому початку цієї праці P. Раск вказує на виключне значення мови для історії, походження кожного народу, її надзвичайну стійкість. «Релігійні вірування, звичаї і традиції народів, їхні громадські інститути в давні часи — все те; що ми знаємо про них,— у кращому разі можуть дати нам лише натяк на споріднені відношення і походження цих народів… Але кожний засіб пізнання походження народів та споріднених зв'язків їх у сивій давнині, коли історія покидає нас, не є таким, як мова. Протягом одного людського покоління народ може змінити свої вірування, традиції, встановлені звичаї, закони та інститути, може піднятися до певного ступеня освіченості або повернутися до грубості та неуцтва, але мова за всіх цих змін продовжує зберігатися, якщо не в своєму первісному вигляді, то в усякому разі в такому стані, який дозволяє узнавати її протягом цілих тисячоліть».
Складається мова з двох частин, сторін: окремі слова, матерія мови (лексика), без якої мова взагалі не існує, і різноманітні форми і зв'язки, зміни цих форм і способи зв'язку, або лад мови (граматика), без яких народ не може говорити, то й сама мова не може бути створена. І щоб правильно судити про спорідненість, давність тощо порівнюв-ваних між собою мов, потрібно зважати на обидві сторони мови і особливо не забувати про граматику, бо ж досвід показує, що лексичні відповідності найбільшою мірою ненадійні: при зносинах народів між собою неймовірно велике число слів переходить з однієї мови в іншу, незалежно від характеру походження і типів цих мов. Граматичні ж відповідності є далеко надійнішими ознаками спорідненості або спільності походження, бо ж відомо, що мова, яка змішується з іншою, надзвичайно рідко або, вірніше, ніколи не засвоює форм відмінювання і дієвідмінювання іншої мови, а, навпаки, швидше втрачає свої власні. Англійська мова не запозичила форм відмінювання і дієвідмінювання із скандінавської чи французької, а, навпаки, втратила чимало давніх англосаксонських флексій. Так само ні датська мова не засвоїла німецьких закінчень, ні іспанська — готських чи арабських.
Та для визначення спорідненості мов досить вагомими можуть бути не тільки форми відмінювання й дієвідмінювання, а й свідчення лексики, якщо вона розглядається розчленовано: «Мова, якою б змішаною вона не була, належить разом з іншими до однієї групи мов, коли найістотніші, матеріальні, необхідні та первинні слова, що становлять основу мови, є у них спільними» коли щонайперші і найнеобхідніші слова, які позначають елементарні предмети думки, є у них ідентичними.
Окреслюючи цей спільний для споріднених мов основний лексичний фонд, Р. Раск звертає увагу і на те, що слова цього фонду надзвичайно стійкі, що, скажімо, займенники і числівники при змішуванні з іншими неоднорідними мовами зникають найостаннішими, і на те, як слова можуть змінювати своє значення, зупинився на збереженні у латинській мові слова hostis із первісним значенням «чужинець, ворог» і зміні цього значення в російському «гость», польському gosd і т. д., і на характеристиці розрізнювальних ознак слів споконвічних (успадкованих) і запозичених, і на потребі при морфологічному членуванні слів і порівнюванні їх між собою не розкладати самий корінь і не порушувати його.
Залучення словникових свідчень для доведення спорідненості мов приводить Р. Раска до формулювання одного з найважливіших понять порівняльного мовознавства, або компаративістики,— до поняття регулярних звукових відповідностей, до потреби встановлення букве-них переходів, тобто закономірних звукових відповідностей в одно-кореневих словах і формах споріднених мов. Коли у двох мовах є відповідності саме в словах такого роду і в такій кількості, що можуть бути виведені правила буквених (-звукових) переходів з однієї мови в іншу, тоді між цими мовами є близькі споріднені зв'язки; особливо коли епос тер і гаються відповідності у формах і будові мови.
Такими є, наприклад, відповідності у грецьких та латинських словах типу': грецьк. [іетєр — лат. mater мати, грецьк. фГ]уод — лат. fagus бук та ін. Таким же є і вперше встановлений Р. Раском закон пересування приголосних у германських мовах типу р, t, k—f, р, h (лат. pater — давньоісл. fadir отець, лат. tu — давньоісл. pu ти, лат. cornu — давньоісл. horn ріг), d, g — t, k (лат. duo — давньоісл. tveir, лат. genu — давньоісл. kne коліно), bh, dh, gh —b, d, g (грецьк. фєрсо — давньоісл. bera несу, грецьк. діра — давньоісл. dyrr двері, грецьк. ХоХг] — давньоісл. gall жовч).
Такі факти, явища, міркування, порівняння вели Р. Раска до потреби доведення співвідношення між різними мовами, спорідненості та ступеня спорідненості мов, їх джерел.
\. Розв'язуючи цю проблему, Р. Раск послідовно порівнює ісландську мову з грендландською, баскською, фінською, лапландською і кельтською- мовами і доходить висновку, що всі мови (крім кельтських, які він пізніше приєднав до індоєвропейських) не споріднені з ісландською і жодна з них не може бути джерелом ні для ісландської, ні для скандінавських та германських мов взагалі.
Аналіз же споріднених з ісландською інших мов Р. Раск будує за ступенем їхньої спорідненості. Поставивши ісландську мову в центрі досліджуваних мов, він зіставляє її спочатку з норвезькою,* далі ці дві мови з шведською і датською, далі всі ці скандінавські мови з іншими германськими мовами, далі — германські мови з литовською і слов'янською і, нарешті, германські, балтійські та слов'янські мови — з мовами грецькою та латинською.
Аналізуючи взаємозв'язки між литовською і слов'янською мовами, Р. Раск уперше правильно визначає балтійські мови як окрему, самостійну галузь індоєвропейських мов, вказує на істотні відповідності між слов'янськими, балтійськими та германськими мовами, які можна пояснити тільки тим, що всі ці мови походять із єдиного спільного джерела.
Таким джерелом, на думку Р. Раска, є «давньофракійська» мова, власне, не мова стародавньої Фракії, а невідома, вимерла мова доісторичних часів південно-східної Європи. Оскільки ж латинська і особливо грецька мови є найдавнішими і єдиними-спадкоємцями «давньофракійської» мови, то саме вони й повинні розглядатися як джерело всіх германських, балтійських та слов'янських мов.
На жаль, Р. Раск надто вже рішуче ототожнював «давньофракій-ську» мову з відомою з античних пам'яток давньогрецькою мовою і в такому вигляді й розглядав її як центр системи європейських мов. Що ж до мов азіатських, таких, як індійські та іранські, то вони, на думку Р. Раска, якщо і споріднені з ісландською мовою, то спорідненість ця дуже далека і йде через мови «фракійські», тобто грецьку і латинську.
Можна, звичайно, пожалкувати, що Р. Раск, навіть побувавши під час мандрівки 1816—1823 pp. по Азії і в Індії, до об'єкту своїх досліджень не залучив санскритської мови, але своїми розвідками він фактично довів, що порівняльно-історичні студії можуть будуватися на матеріалі й окремих груп європейських мов, а пізніші мовознавчі пошуки показали, що деякими своїми рисами давньогрецька мова є навіть архаїчпіша від санскриту.
15. Якоб Грімм (Jacob Grimm, 1785—1863). Якоб Грімм та його брат Вільгельм Грімм (1786—1859) відомі всім як збирачі та видавці фольклору. Казки братів Грімм користуються великою популярністю у багатьох народів світу. Проте Я. Грімм відомий також і як автор чотиритомної праці «Deutsche Grammatik» — «Німецька граматика» (1819—1837) та праці «Geschichte der deutschen Sprache» («Історія німецької мови», 1848, 2-ге вид. 1853, 3-тє посмертне вид. 1867). Я. Грімм розпочав і укладання академічного словника німецької мови з наміром охопити, зареєструвати словниковий запас німецької мови від Мартіна Лютера до Йоганна Гете. Перший том цього словника вийшов 1854 p., останній — 1860 року.
продолжение
--PAGE_BREAK--За словами Я. Грімма, «з усіх людських винаходів, які люди старанно зберігали і які за традицією передавали один одному, які вони створили відповідно до закладеної в них природи, мова, як здається, є найвеличнішим, найблагороднішим і найневід'ємнішим надбанням. Виникнувши безпосередньо із людського мислення, пристосовуючися до нього, крокуючи поряд із ним, мова стала спільним надбанням і спадщиною всіх людей, без якої вони не можуть обійтися, як не можуть обійтися без повітря, і на яке всі вони мають однакове право...».
«Наша мова — це також наша історія» і щоб її відтворити, потрібно відмовитися від загальнологічниХ схем, які заважають спостереженню— душі дослідження, потрібно відмовитися від традиції розгляду живих мов з позицій і через призму грецької та латинської мов, потрібно взяти собі за зразок порівняльну ботаніку та анатомію і старанно вивчати будь-який діалект, бодай навіть найнезначніший і зневажуваний, бо ж у ньому є свої переваги перед великими і найбільш шанованими діалектами та мовами. Тим-то й «Німецька граматика» Я. Грімма, перший том якої вийшов 1819 p., а потім у цілком переробленому виданні 1822 p.,— це перший опис цілої групи діалектів (германських), починаючи від найдавніших засвідчених пам'ятками форм, опис, що став правити за зразок для всіх наступних розвідок про інші діалекти, які були засвідчені стародавніми пам'ятками. І що особливо характерно, що до кожного із спостережуваних явищ, до кожної, навіть найдрібнішої рисочки досліджуваних германських діалектів Я. Грімм ставиться з якоюсь особливою, своєрідною шанобливістю. І, може, саме ця закоханість у досліджуваний матеріал і дозволила романтикові Я. Грімму так грунтовно заглиблюватися в аналіз внутрішньої будови мови.
Іще Р. Раск 1814 р. формулює поняття регулярних звукових відповідностей, зокрема явищ «пересування приголосних» у германських мовах. Датський мовознавець Яків Хорнеман Бредсдорф (1790—1841) у розвідці датською мовою 1821 p. «От aarsagerne til sprogenes forandringer» («Про причини звукових змін»), чітко розрізняючи букви та звуки і звертаючи увагу й на явища аналогії, також описує стисло перше германське пересування приголосних. Незалежно від Р. Раска і Я. Бредсдорфа Я. Грімм у виданні першого тому своєї «Німецької граматики» 1822 р. також розповідає про виявлене ним «пересування звуків» (Lautverschiebung), що одержало пізніше назву «закону Грімма».
Сутність цього закону, який справедливіше було б назвати «законом Рсска — Грімма», хоч останній чіткіше і на більшій кількості прикладів розкрив його, полягає в тому, що система проривних приголосних всіх германських мов пересунулась на один ступінь, а саме: а) індоєвропейським глухим проривним р, t, k у германських мовах відповідають глухі щілинні f, р, h лат. pellis (міх) — гот. fill (шкіра), грецьк. treis — гот. divis (три), грецьк. kyon род. kynos (собака) — гот. hunds нім. Hund (собака); б) індоєвропейським дзвінким придиховим bh, dh, gh у германських мовах відповідають дзвінкі проривні придихові: санскр. bhratra — гот. bropar (брат), санскр. madhyas (середній) — гот. midjis (межа); в) індоєвропейським дзвінким проривним b, d, g у германських мовах відповідають глухі проривні р, t,k: грецьк. baite (плаття пастуха) — гот. paida (одяг), лат. duo — гот. twai (два), лат. ager (поле) — гот. akrs (акр).
Цей закон встановлює відповідності між германськими та іншими індоєвропейськими мовами.
Р. Раск та Я. Грімм встановили і друге пересування приголосних, що пов'язане з виявленням фонетичних відмінностей між верхньонімецькими і нижньонімецькими діалектами, між німецькою мовою та іншими германськими мовами: нім. Tag (день) — гот. daga, англ. day, швед, dag; нім. Wasser (вода)—гот. wato, англ. water, швед, wat-ten; нім. Zunge (язик) — гот. tuggo, англ. tongue, швед, tunga.
Фонетичні закони Раска—Грімма, обсяг, характер, хронологія яких будуть неодноразово ще уточнюватися, витлумачуватися, є першим прикладом і першим взірцем фонетични-х законів, на пізнанні яких великою мірою грунтується і сучасне мовознавство; вони були результатом тривалого і точного спостереження, старанного вивчення діалектів і виявлення своєрідних рис будови кожної мови.
У своїй праці «Історія німецької мови» серед багатьох проблем Я. Грімм, хоч і трохи прямолінійно, схематично, ставить питання про характер, ступінь спорідненості германських мов з іншими індоєвропейськими мовами. На його думку, германські мови найближче споріднені з литовською (балтійськими) і слов'янською (слов'янськими) мовами. Про це свідчить, наприклад, наявність двох форм відмінювання прикметників, близькість відмінкових флексій, спільність в утворенні деяких груп дієслів і типів словотворення, а також етимологічна тотожність коренів багатьох слів германських, балтійських і слов'янських мов. Спорідненість германських мов з латинською і грецькою мовами є, за Я. Гріммом, більш далекою. Ще дальшими є зв'язки германських мов з мовами кельтськими. Я. Грімм вважав, дцо прабатьківщиною індоєвропейців була Азія. Кельти та інші європейські народи відірвалися раніше від спільного племені, швидше видозмінили свої мови, а германці та їх східні балтійські та слов'янські сусіди через своє географічне положення більшою мірою зберегли і свої давні споріднені зв'язки.
Однією з незаперечних наукових заслуг Я. Грімма є і створення першої наукової періодизації історії німецької мови. В основу своєї періодизації Я. Грімм поклав історико-фонетичний принцип (характер вокалізму та консонантизму, різноманітні фонетичні зміни і пов'язані з ними морфологічні явища) і, виходячи з таких ознак, виділив три періоди: давньоверхньонімецький (althochdeutsch) — від появи перших пам'яток (VIII ст.) і до кінця XI ст.; середньоверхньонімецький період (mittelnoch deutsch) — з XII ст. і до середини XV ст.; ново-верхньонімецький період (neuhochdeutsch) — із середини XV ст. і донині. Проблема періодизації історії розвитку кожної мови одна з першочергових і найскладніших проблем і в сучасному мовознав- * стві. Тим-то спроба періодизації історії німецької мови Я> Грімма зберігає своє наукове значення до наших днів.ч
Я. Грімму здавалося, що санскритська, зендська, значною мірою латинська і грецька мови характеризуються багатою, привабливою, дивною завершеністю форми, у якій всі лексичні і граматичні складові частини гармонійно поєднуються між собою. В сучасних діалектах Індії, в перській, новогрецькій і романських мовах внутрішня сила і гнучкість флексії здебільшого втрачена, порушена, а частково з допомогою різних допоміжних засобів і відтворена. У мовах германських відбувається той же процес утрати колишньої повнішої досконалості форм, а заміна втраченого здійснюється тим же шляхом. «Якщо порівняти готську мову IV ст. із сучасною німецькою мовою, то там ми помітимо милозвучність і енергійність, а тут за рахунок їх утрати — у багато разів зрослу відпрацьованість мовлення. Всюди давня потужність мови виявляється зменшеною такою ж мірою, якою давні спроможності і засоби заміщені чимось новим., переваги чого також не можна недооцінювати» г. Так обережно і не в усьому чітко Я. Грімм оцінював поширену в першій половині XIX ст. думку, що ототожнювала редукцію флексії з руйнуванням мови взагалі, багатство і різноманітність флексій — з багатством і ступенем розвитку мови.
J6. Олександр Востоков (1781—1864). Іще 1802 р. О. Востоков починає працювати над укладанням етимологічного словника старослов'янської мови. У 1809 р. у своєму «Изложении об зтимологиче-ском словаре» бій повідомляє, що працює над етимологічним порівняльним словником, або глосарієм, словено-російської та інших єди-нокореневих з нею мов індоєвропейських, тобто не тільки польської, богемської та інших словенських діалектів, але й німецької, грецької, цельтської з їх діалектами, щоб показати різні ступені спорідненості між усіма мовами і поступове походження та перехід слів з однієї мови в іншу. Варто відзначити, що в той же час О. Востоков чітко розрізнює слова «першокласні» і слова «другокласні». Першу групу складають слова, найнеобхідпіші в повсякденному мовному вжитку людей; вони дуже рідко запозичаються. До другої групи належать назви не всім взагалі країнам властиві, а такі, що переходять від одного народу до іншого; звідси навіть і очевидна схожість таких імен в різних мовах не становить ще доказу про єдиноплеменність народів або про спорідненість мов. Ці роздуми молодого О. Востокова про поділ слів на групи залежно від уживання і походження їх дуже нагадують міркування Р. Раска про успадковані та запозичені слова. Для ілюстрації ж спорідненості мов О. Востоков використовує слова типу око, сердце, день, ночь, солнце, вода, стою, лежу та под., порівнюючи їх з відповідними словами різних, стародавніх та нових, європейських мов.
Наведені факти незаперечно свідчать, що О. Востоков уже 1809 р. мав досить чіткі уявлення про спорідненість мов («походження їх від одного кореня») та про методи виявлення цієї спорідненості, що будував він свій етимологічний словник російської мови (який, на жаль, не був закінчений) вже на нових лінгвістичних засадах.
А втім, інтерес до лексикографії був у Востокова сталий: 1843 р. О. Востоков видає Остромирове євангеліє 1056—57 pp., додаючи до нього граматичні пояснення і словник; бере активну участь «в укладанні «Словаря церковнославянского и русского язьїка», виданого Російською Академією 1847 p.; редагує «Опьіт областного вели-корусского словаря» (1852) та додатки до нього (1858); 1858— 1861 pp. виходить його двотомний «Словарь церковнославянского язьїка».
Багато часу і уваги приділив О. Востоков описові старовинних рукописних пам'яток. З його ім'ям пов'язані численні видання окремих пам'яток, а то й цілих збірок пам'яток. Старанно, сумлінно досліджуючи палеографічні особливості пам'яток, О. Востоков прагнув точно визначити їхню етнічну приналежність і хронологію. Його праця «Описапие русских и словенских рукописей Румянцевского музеума» (1842) або «Сборник памятников, находящихся вне России» (1827), як і «Грамматические обьяснения на три статьи Фрейзинген-ской рукописи» (1865), стали зразком для всіх наступних поколінь слов'янських палеографів.
В «Описі...» дослідник уже чітко розрізняє болгарські, сербські, російські («північно-руські») і українські («південно-руські») «ізводп», або редакції старовинних пам'яток.
Саме з такого методу вивчення стародавніх рукописів і виросла славнозвісна праця 1820 р. О. Востокова «Рассуждение о славянском язьіке, служащее введением к грамматике сего язьїка, составленной по древнейшим оного письменньїм памятникам», за яку його було обрано членом Російської Академії, а також членом кількох зарубіжних академій і наукових товариств. Патріарх слов'янської філології, Й. Добровський був такий вражений відкриттями О. Востокова, що хотів негайно припинити друкування своєї нової книги («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris») і переробити її відповідно до положень праці О. Востокова.
І справді, у розвідці О. Востокова було чимало нових, цілком оригінальних спостережень і висновків із фонетики та морфології старослов'янської мови. Ось для прикладу деякі з них.
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалася колись літера ь. Іще в доповіді 1810 р. «Иосифа Добровского примечания на Шлейце-ровьі рассуждения о старославяиском (или церковнославянском) язьіке» О. Востоков писав, що цей знак напевно, був не корисним як в кінці слів, так і в середині; нащо ж бо було розумному Кирилові впроваджувати в славенську азбуку такий знак, якого не було в його взірці — грецькому алфавіті, коли б цього не вимагала вимова словенська?.. Відносно ж початкового вживання цієї літери вчений вважає, що літеру ь писали (принаймні, повинні були писати) тільки замість короткого голосного або, краще сказати, напівголосного..., який ледве чувся у вимові. У цій праці О. Востоков вже впевнено розповідає про редуковані голосні ь та ь, про занепад їх або ж заміну голосними о та е в певних позиціях у давньоруській мові, приблизно у XIII ст.,
У стародавніх слов'янських пам'ятках вживалися колись знаки ж та а, так звані юси. До появи праці О. Востокова ці знаки вважалися загадковими. Вивчаючи вживання цих знаків у пам'ятках старослов'янського письменства і залучаючи до порівняння інші слов'янські мови, О. Востоков прийшов до думки, що літери ж та А та двоголосні написання їх \Ж і ітл в кирилівській азбуці первісно мали звук польських з, щ, iq і що, отже, ці звуки, які збереглися нині тільки в польській мові та ще в мові люнебурзьких слов'ян, існували в тій старій словенській, на яку перекладена Біблія. Це своє твердження О. Востоков обґрунтовує докладним порівнянням багатьох слів старослов'янської мови зі словами польської мови та випадками змішування юсів у стародавніх лам'ятках із літерами для позначення нено-сових голосних. Пор., наприклад: старосл. ДяхБТз — польськ. d^b — рос. дуб, старосл. масо — польськ. miejso — рос. мясо. Встановлення
цієї фонетичної закономірності (вимовляння іҐї як о> А як е і подальша деназалізація) відкривало шлях для широких зіставлень слов'янських мов з іншими індоєвропейськими мовами (nop. напр., старосл. п&сь — польс. g%s— рос. гусь — нім. Gans; старосл. пать—польськ. piejc рос. пять — грецьк. pente, санскр. репса) і пояснення багатьох явищ у межах слов'янських мов (nop., напр., форми типувьзАтн— вьзьмл, има— имєиє та ін.).
О. Востоков встановлює, що старослов'янська мова після задньо-язичних г, к, х не могла мати голосних переднього ряду, -а після ж, ш, ч, ц, щ не трапляються в ній голосні заднього ряду. Але згодом такий стан змінився: замість старих написань типу гьібель, кьісль, хьітрь починають писати гибель, кисль; хитрь. Так відкриваються перспективи для вивчення однієї з найважливіших рис усіх слов'янських мов — палаталізації задньоязичних приголосних г, к, х, установлення їх відносності абсолютної хронології.
На матеріалі старослов'янської та інших слов'янських мов О. Востоков показав, що являють собою і такі звукові відповідності, як-от доля звукосполучень tj, dj (nop. старосл. св-Ьшта, польск. Swieca, рос. свеча; старосл. мєжда, польськ. miedza, рос. межа), східнослов'янське повноголосся відповідно до своєрідних звукосполучень в інших слов'янських мовах (nop. старосл. градь, болг. град, польск. grod, чеськ. hrad — замок, кремль, рос. город; старосл. глава, болг. глава, серб, глава, польськ. gtowa, рос. голова), як витворилися повні прикметники з коротких унаслідок приєднання до них форм анафоричного займенника и, іє, м, як відбувся процес зникнення форм су-піна та іп.
У 1843 р. О. Востоков друкує «Грамматические правила словен-ского язьїка, извлеченньїе из Остромирова евангелия», а 1863 р. виходить у світ його «Грамматики церковно-словянского язьїка, изло-женная по древпейшим оного письменньїм памятникам». Авторитет О. Востокова як дослідника старослов'янської мови був настільки великим, що, наприклад, такий видатний дослідник слов'янських мов, як ФранцМіклошич (1813—1891)*із вдячністю прийняв зауваження О. Востокова на свою книгу «Lautlehre und Formenlehre der Alt-slovenischen Sprache» («Фонетика та морфологія старослов'янської мови»).
Чітко розмежовуючи мову старослов'янську і російську, О. Востоков встановлює для останньої три періоди її історичного розвитку: давній період (до кінця XIV ст.), середній період (до XVIII ст.) і новий період (з XVIII ст.). У своїй праці «Русская грамматики по начер-танию сокращенной грамматики поліїее изложенная» (1831) О. Востоков, відкинувши формально-логічну схему, докладно розглядає і зіставляє мовні форми різних стилів, використовує факти живої розмовної мови і порівнює їх з матеріалами споріднених мов. Його аналіз правил російського наголошування, опис прийменникових конструкцій, уживання типів двочленних речень зберігають свою наукову цінність і в наші дні.
Встановлюючи, обґрунтовуючи тезу про близьку спорідненість між собою слов'янських мов, О. Востоков дійшов висновку, що, чим глибше в старовину йдуть письмові пам'ятки різних слов'янських діалектів, тим більшу подібність вони мають. Він вважав, що міщ різними слов'янськими діалектами з найдавніших часів існували розбіжності, але спочатку ці розбіжності мали місце не в граматичних формах, а лише у вимові та вживанні окремих слів, і наука, зіставляючи свідчення пам'яток мертвих мов із фактами живих мов та діалектів, ре-конструюючи вихідні форми, не засвідчувані писаними пам'ятками, спроможна відтворювати далеке минуле споріднених між собою мов.
Роль О. Востокова в історії мовознавчої науки стисло і точно схарактеризував Ізмаїл Срезневський (1812—1880): «Ніким не випереджений, сам собою потрапивши на пряму дорогу в той час, коли і на заході Європи не чулося ще подиху нового історичного напряму філології і мовознавства, Востоков зробив ряд відкриттів, які повинні були змінити уявлення про слов'янську мову, що панувала доти. Цим поглядом на долю слов'янської мови, що збігся з наступними відкриттями західноєвропейських філологів, Востоков заклав міцну основу слов'янської філології як самостійної галузі філологічних досліджень: усі слов'янські філологи повинні були стати його послідовниками або залишитися в числі відсталих. Крок незабутній: його одного б вистачило, щоб поставити Востокова поряд з великими подвижниками науки» *.
продолжение
--PAGE_BREAK--17. Вільгельм Гумбольдт (Wilhelm von Humboldt, 1767—1835). Своєрідне місце в історії науки про мову посідає німецький мовознавець, літературознавець, філософ і державний діяч В. Гумбольдт. Із почуттям глибокої пошани говорив про нього Ф. Бопп; його учнями і послідовниками називали себе Август Потт, Гейман. Штейнталь, Георг Курціус, Август Шлейхер, Карл Фосслер і навіть такий учений, як Іван Бодуен де Куртене. На філософських та мовознавчих поглядах В. Гумбольдта прагнуть побудувати свої теорії мови такі сучасні мовознавці, як наприклад, Лео Вайсгербер. Проте, скажімо, І. В. Том-сен вважав, що «абстрактне і нереальне, іноді навіть містичне, у лінгвістичних працях Гумбольдта не дозволяє нам повністю оцінити значення його праць або навіть зрозуміти той вплив, який вони нібито мали на розвиток мовознавства *. А Мейе в рецензії на одну працю Л. Вайсгербера, різко критикуючи його за спробу повернути мовознавство назад до Гумбольдта, писав: «Цей філософ не зробив нічого для прогресу науки про мову, як, наприклад, творець індоєвропейської граматики і лінгвістики Бопп, і не створив школи, визначної цінними працями і численними учнями».
Така оцінка значення наукової діяльності, наукової мовознавчої спадщини В. Гумбольдта надто вже неточна: по-перше, В. Гумбольдт, за влучною характеристикою Олександра Потебні, стоїть на межі двох напрямів науки: він «геніальний передвісник нової теорії, що не зовсім звільнився від пут старої», тобто є вченим свого часу, своєї епохи, і, по-друге, В. Гумбольдт — палкий прихильник і захисник формованого порівняльно-історичного мовознавства, основоположник порівняльної граматики малайсько-полінезійських мов і основоположник нової галузі науки про мову — загального, теоретичного мовознавства.
Основною працею В. Гумбольдта є тритомний трактат «Ueber die Kavi-Sprache auf der Insel Java» («Про мову каві на острові Ява», 1836—1840), посмертно виданий його братом, знаменитим природознавцем Олександром Гумбольдтом. Особливо широкої популярності набув вступ до цього трактату «Ueber die Verschidenheit des mensch-lichen Sprachbaues und ihren Einfluss auf die geistige Entwickelung des Menschengeschlechts» («Про різноманітність будови людської мови та її вплив на духовний розвиток людства»). З інших праць В. Гумбольдта слід назвати ще його доповідь у Берлінській Академії «Про порівняльне вивчення мов стосовно до різних епох їх розвитку» (1820), статтю про мову басків у додатках.до V тому «Мітрідата» І. Аделунга та І. Фатера (1821), роботи «Про виникнення граматичних форм та вплив їх па розвиток ідей» (1824), «Про буквенне письмо і його зв'язок із будовою мови» (1824), «Про двоїну» (1827), «Про зв'язок письма -з мовою» (1836) та ін.
Вивчення, розуміння, витлумачення мовознавчих поглядів, філософських роздумів В. Гумбольдта про мову ускладнюється кількома обставинами. В. Гумбольдт знав величезну кількість мов, починаючи відмови басків і кінчаючи мовами аборигенів Північної Америки і мовами малайсько-полінезійськими, підвалини порівняльної граматики яких подав він у другому томі своєї основної праці. Такий неймовірно багатющий фактичний матеріал забезпечував широчінь мовознавчої проблематики, лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, ґрунтовність, точність, проникливість його спостережень та висновків. Філософські ж переконання В. Гумбольдта формувалися під впливом Іммануїла
Канта (1724—1803), Георга Гегеля (1770—1831), Йоганна Гердера (1744—1803), частково Фрідріха Шелліига (1775—1854) та Йоганна Фіхте (1762—1814). Лінгвістичні концепції В. Гумбольдта складалися під впливом основних положень класичної німецької філософії, що добре з'ясував російський філософ-матеріаліст Н. Г. Чернишевський, коли він відзначав: «Треба одначе не забувати, що він (Гумбольдт.— /. /(.) хоч багато займався філософією і науками, близькими до неї, не мав сил виробити самостійну картину думок про ті дуже широкі питання, дослідженням яких спеціально займаються мислителі, називані філософами; він підкорявся впливові панівного тоді в Німеччині метафізичного напряму філософії… Він тільки поділяв захоплення тодішнього освіченого німецького суспільства фантастичними мудруваннями Канта, Фіхте, Шеллінга» х. Е. Кант визнавав об'єктивний світ речей в собі непізнаваним, примирюючи матеріалізм з агностицизмом.
Про непізнаваність явищ мови дуже часто відмічав В. Гумбольдт: «Нам не дано пізнати форму мови в усій її сукупності і цільності свого характеру...». Вчення Канта про суперечності (антиномії) чистого розуму позначилось на встановленні діалектичного розуміння мови. На розуміння Гумбольдтом діалектичного характеру мовних процесів виявився вплив філософії І. Фіхте, який в рамках суб'єктивного ідеалізму розвиває діалектичне сприймання процесу діяльності.
Філософія природи Ф. Шеллінга, його трансцендентальний ідеалізм спирався на тотожності духа і природи, що вплинула на погляди В. Гумбольдта на тотожність духа народу і його мови: «мова народу є його дух, а дух народу є його мова...».
Вчення Г. Гегеля про мову, про два періоди у розвитку мови мали великий вплив на Гумбольдта. В. Гумбольдт услід за І. Герценом цікавився питанням походження і генеалогії мови, порівняльного вивчення мов, їх класифікації та ролі мови у розвитку духа народу. Звідси — надзвичайна суперечливість наукової творчості В. Гумбольдта, його непослідовність у витлумаченні мовних явищ, його прагнення будь що увібгати призбирані й систематизовані мовні факти в прокру-стове ложе ідеалістичних схем, пояснювати мовні факти в термінах і на основі ідеалістичної філософії. А з другого боку, свої мовознавчі спостереження й висновки В. Гумбольдт послідовно протиставляє панівним па той час умоспоглядальним, схоластичним, механістичним поглядам па мову як па дар божий або навмисний витвір людського розуму, як на механічну суму знаків — заступників понять, як на втілення формальнологічних схем, як на мертві, непорушні норми, закріплені в писемних пам'ятках (див. 8). Звідси — висвітлення складних мовознавчих проблем у формі діалектичних антиномій, протиставлень, що мають характеризувати і сутність самої мови, її природу, будову, функціонування, вживання, становлення й розвиток, хоч деякі з цих протиставлень чітко й не окреслені, а то й затемнені складним способом викладу, а в поодиноких випадках не позбавлені й елементів містичності.
Основною, нейтральною мокоянянчокг проблемою, яку вперше поставив і над розв'язанням якої все своє свідоме життя працював В. Гумбольдт, є проблема співвідношення мови як форми людської діяльності установлення причин та джерел мов та їхнього впливу на хід розумового проблему, В. ГумбольдтП формулює свої положення про мову як творчу діяльність, про розмежування понять мови і мовлення, загальнонародний характер мови, и ттТіий характер, будови мови, її цілісність, завершеність,2прр, нерозривний зв'язок мови і мислення. форми, досконалість", становлення й розвиток, про завдання і методи мовознавства.
В. Гумбольдт розглядає мову не як щось застигле, нерухоме, створене раз і назавжди, не як «мертвий продукт», а як безперервний творчий процес. За своєю суттю мова, на думку В. Гумбольдта, є щось постійне і разом з тим у кожний певний момент і мінливе. І навіть фіксація її з допомогою письма являє далеко не досконалий, скам'янілий, мумієвидиий стан, що передбачає відтворення його в живому мовленні. «Мова є,— говорить В. Гумбольдт,— не продукт діяльності (ergon), а діяльність (energia). її справжнє визначення тому може бути тільки генетичним. Мова являє собою безперервну діяльність духу, що прагне перетворити звук у вираження думки»
В. Гумбольдт свідомий того, що це визначення не мови, а мовлення, бо «під мовою слід розуміти тільки всю сукупність актів мовленнєвої діяльності», бо ж «мова як сукупність її продуктів відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності». Так уперше в мовознавстві було започатковано розмежування понять мови і мовлення. В. Гумбольдт не надавав цьому протиставленню такого значення, як пізніше, скажімо, Фердінанд де Соссюр, але, розмежовуючи ці поняття, він указував і на те, що мову не можна уявляти собі у вигляді обчислюваної сукупності, що мова складається не тільки з фактів, із скам'янілого в письмі мовлення, із словника, граматики, із уже сформованих елементів, що заховують у собі живий зародок нескінченних формацій, а й з методів, способів, за допомогою яких здійснюється безперервний процес розвитку. Виходить, що мова — такою ж мірою діяльність, як і викінчене утворення.
Мова виникає з притаманної людині здатності і потреби говорити. Говорять не лише окремі особи. Акт мовленнєвої діяльності за своїм характером є окремим, індивідуальним. То, може, й мову як сукупність мовленнєвої діяльності слід розглядати як явище індивідуальне? То, може, й реальне буття мова має лише в мовленні окремого індивіда? Питання про індивідуальне та соціальне у мові привертало увагу і мислителів XVII—XVIII ст.
В. Гумбольдт не тільки не заперечує, а й всіляко підкреслює визначну роль особи, індивіда у творенні й розвиткові мови. Та з не меншою категоричністю він підкреслює, що мова не є довільним витвором окремої людини, а належить завжди цілому народові, що у формуванні мови бере участь увесь народ, що мова завжди розвивається тільки в суспільстві. Аналізуючи взаємозв'язки окремої особи, народу і мови, В. Гумбольдт наголошує на тому, що мова підноситься над окремими індивідами, що в кожну хвилину мова- належить і тому, хто говорить, і тому, хто розуміє, бо ж обидва вони є представниками народу, що людина розуміє себе остільки, оскільки її слова зрозумілі іншим, що пізніші покоління успадковують мову від поколінь минулих, що народ виражає у мові думки і почуття. Мова за своєю будовою тотожна для всіх людей: у ній так чудесно поєднується індивідуальне і загальне, що однаково правильно сказати: «Увесь рід людський говорить однією мовою, і кожна людина має свою мову» *.
Мова тільки на перший погляд здається хаотичним нагромадженням звуків, форм, правил і т. п. Нас >авді ж, і в цілому, і у своїх складових частинах мова становить струнку систему взаємопов'язаних і взаємозалежних елементів. В. Гумбольдт спеціально наголошує на тому, що навіть на первинних етапах свого існування мова — цілісне і викінчене утворення. Для того, щоб людина могла зрозуміти хоча б одне-однісіньке слово, не просто як душевне спонукання, а як членороздільний звук, що позначає поняття, вся мова і в усіх своїх зв'язках повинна бути закладена в ньому. У мові нема нічого одиничного, кожний її окремий елемент виявляє себе лише як частина цілого. Одним із завдань наукового вивчення мови є, за В. Гумбольдтом, збагнути первинний зв'язок явищ і пізнати мову як внутрішньо взаємопов'язаний організм, що сприяє правильній оцінці і кожного явища окремо. І, може, більш намацуючи, аніж чітко окреслюючи виявлювані структурні особливості мови, В. Гумбольдт підсумовує свої спостереження, роздуми над системним характером будови мови так образно висловлюючись, що мову можна порівняти з широкою тканиною, у якій кожна нитка більш або менш помітно переплетена з усіма іншими. Користуючися мовою у будь-якому відношенні, людина торкається тільки однієї частини цієї великої тканини, але завжди поводиться при цьому так, нібито в ту ж хвилину вона має перед очима все, з чим частина ця перебуває в неминучому зв'язку і внутрішній гармонії.
Мова для В. Гумбольдта — це насамперед творче знаряддя, творчий орган вираження мислення, формування думки. Інтелектуальна діяльність і мова утворюють нерозривну єдність. Без мови мислення не може стати ясним, уявлення не може стати поняттям. Іще не витворене цілком поняття оформляється і закріплюється в слові. Слово — відображення образу предмета, створеного в душі мовця. Слово, власне, не містить готового поняття, воно лише підказує спосіб утворення прнять властивими йому засобами. Тільки звук дозволяє думці виявитись у мовленні, стати приступною для чуттєвого сприймання. Будучи вираженими, думки із суб'єктивних, якими вони були до початку мовлення, стають об'єктивними елементами і вже такими повертаються в мозок людини, де використовуються для творення нових думок. Людина може досягнути світорозуміння лише в тому випадку, коли вона володіє ясністю і визначеністю думки шляхом сумісного мислення з іншими. Це досягається через втілення думки в звукову форму, через об'єктивацію думки. «Мова — це постійно повторювані зусилля духу, спрямовані на те, щоб зробити артикульований звук засобом вираження думки» х.
Підкреслюючи нерозривну єдність мови і мислення, В. Гумбольдт указує водночас й на те, що дух людини постійно прагне звільнитися від пут мови, яка обмежує, сковує внутрішні відчуття людини, загрожує навіть задушити їх своєю природою. Маючи взагалі символічний характер, мова має відповідати мисленню своєю будовою, інакше вона недосконало буде відбивати те, з чим безпосередньо пов'язана. Сукупність словникового складу мови відтворює обсяг її світу, граматична будова мови дає уявлення про організм мислення. Мова має супроводжувати думку, надавати думці можливість у безперервній послідовності переходити у мові від одного елемента до іншого і знаходити знаки для всього, у чому вона має потребу для свого зв'язку. Але мислення, як і поняття, не може звільнитися від слова, як людина не може перемінити обличчя. І ця суперечність, ця боротьба між думкою і словом веде до витончених утворень, до збагачення мови «розумовим змістом».
В. Гумбольдт уважає, що в розвиткові мови-є дві фази: творення і перетворення. Перша, коли звукотворча сила звука перебуває на піднесенні і в живій діяльності; друга, коли повністю встановилася хоча б зовнішня мовна форма і настає удавана зупинка, за якою відбувається неприхований спад цієї творчої чуттєвої сили. Але у фазі спаду в мові можуть виникати нові життєві принципи і здійснюватися вдалі перетворення.
У мові, на думку В. Гумбольдта, фіксується певний світогляд, що відбиває духовні якості її носія. Зумовлюється це тим, що вся мова перебуває між людиною і природою, яка впливає на неї внутрішньо і зовнішньо. Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти і засвоїти світ предметів… Тому що сприймання і діяльність людини залежать від її уявлень, то її відношення до предметів цілком визначається мовою. Мова описує навколо людини нібито чарівне коло, вийти з якого можна тільки вступивши в інше коло, тобто вивчивши іншу мову. Вивчення іноземної мови можна було б уподібнити тому придбанню нової точки зору в попередньому світорозумінні.
На цих теоретичних підвалинах будується вчення В. Гумбольдта про внутрішню форму мови («іппеге Sprachform»), що відображає особливості національного світорозуміння, і про внутрішню форму слова, у якій знаходить відображення своєрідностей зв'язків звукової форми з поняттям, характерне для кожної мови окремо. Поняття форми мови ширше від поняття граматичної форми слова, воно охоплює і звукові форми мови (оформленість звука визначається його членороздільністю), і граматичні форми (закономірності як словопоєднання, так і словотвору), і етимологічні форми (оформлення коренеслів). Усі ці зовнішні форми визначаються внутрішньою формою — принципами, аспектами оформлення світу думок за допомогою мови та зображувальними елементами мовлення.
Формі протиставлено матеріальний зміст мови; але щоб знайти зміст мовної форми, потрібно вийти за межі мови. Зміст мови — це, з одного боку, звук взагалі, а з другого, — сукупність вражень і мимовільних рухів духу, що передують утворенню понять на базі мови. У мові не може бути безформної матерії, форма ж мови — це синтез у духовній єдності окремих мовних елементів, розглядуваних у противагу їй як матеріальний зміст. Так В. Гумбольдт приходить до висновку про єдність форми і змісту в мові, про змістовність форми і оформленість змісту. Досліджуючи ж різноманітність мовних форм, він створює, ідучи за Августом Шлегелем, так звану морфологічну класифікацію мов — поділ усіх мов на інкорпоруючі (напр., мови америкац-ських індіанців), ізолюючі (напр., китайська мова), аглютинативні (напр., мови тюркські) і флективні (індоєвропейські мови).
Аналізуючи будову слова і речення в різних мовах, В. Гумбольдт прагне пов'язати цю класифікацію мов з визначенням досконалості та ступеня їх розвитку. Поділяючи всі мови на мови суворо правильної форми й такі, що відступають від суворої правильності, він суворо правильними мовами вважав лише мови флективні, індоєвропейські, санскритську. Саме у цих мовах, на його думку, найповніше здійснюється синтез зовнішньої і внутрішньої форм, саме вони діють на дух всебічно і гармонійно, саме в цих мовах флексій (зовнішня і внутрішня), щільне злиття кореня та суфіксів, а також наголос забезпечують єдність будови слова і розпізнавання слів як тих чи інших членів речення. Інші ж мови не можна визнати особливо придатними для формування думки, бо ж у них або послаблена єдність слова, або стиснена свобода поєднання слів для вираження думки, або ж наявні обидві ці вади.
продолжение
--PAGE_BREAK--Так В. Гумбольдт приходить до поділу мов на досконалі і недосконалі, до помилкового висновку, ніби інкорпоруючі, ізолюючі та аглютинативні мови у порівнянні з мовами флективними є первіісніші і менш досконалі. І хоч він неодноразово й підкреслював часткові переваги неіндоєвропейських мов, його тези про те, що з кожної мови можна робити висновки про народний характер і що окремі морфологічні типи мов становлять собою різні ступені їх утворення, неминуче вели до неправильних тверджень про нерівноцінність різних мов та про нерівноцінність розумового розвитку народів — носіїв відповідних мов. Тим-то цілком обгрунтованою є різка і справедлива критика цих поглядів В. Гумбольдта у розвідках М. Г. Чернишевського, який відзначав, що немає нічого необачнішого, ніж судити про характер мислення народу, виходячи з будови слів та речень відповідної мови (Полн. собр. соч., т. 10, с. 831 і далі). Більше того, М. Чернишевський вважав навіть саме протиставлення досконалих і недосконалих мов науково неправомірним.
Ця, як і інші вади лінгвістичних поглядів В. Гумбольдта, має своїм джерелом найістотнішу, провідну хибу — ідеалістичну основу його філософських поглядів на мову. В. Гумбольдт невірно визначає взаємовідношення мови, свідомості і буття. Свідомість для В. Гумбольдта — це особливе начало, що існує незалежно від об'єктивної дійсності і розвивається за своїми власними законами. Правильно визначивши одну з найсуттєвіших рис мови як знаряддя думки, він не бачив разом із тим, що мова, як і свідомість, є відображенням об'єктивної дійсності. У мові він вбачав посередника між чуттєво сприйманою об'єктивною дійсністю і людиною.
Із цієї першої гносеологічної помилки випливає друга: закони розвитку мови визначаються не своєрідністю природи, будови, функціонування, вживання мови, не суспільними умовами її формування й розвитку, а споконвічною і постійною діяльністю народного духу, що виступає у процесах пізнання, у прогресі мови як незрозуміла і навіть містична сила. В. Гумбольдт раз у раз апелює прямо або посередньо до «духу народу», вводить його у визначення всіх найважливіших мовознавчих понять, пояснює його діяльністю і виформування різноманітних мов, і своєрідності психічного складу, науки, культури, мистецтва народів.
Уже в філософії Й. Гердера досить виразно прозвучала думка про те, що мова тісно пов'язана з іншими формами вияву духовного життя колективу. В. Гумбольдт пішов далі. За його словами, «Мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є 'його дух і дух народу є його мова — важко уявити собі щось більш тотожне. Як вони зливаються в єдине і неприступне нашому розумінню джерело, лишається для нас незбагненним… ми повинні вбачати в духовній силі народу реальний визначальний принцип і справжню підставу відмінності мов, тому що тільки духовна сила народу є життєвим і самостійним явищем, а мова залежить від неї». Визначивши в такий спосіб дух народу як причину відмінностей мов, В. Гумбольдт пов'язує з духом народу і розвиток мови. Мова, твердить він, є душа у всій її сукупності. Вона розвивається за законами духу. І яких би змін не зазнавала мова, за яких би конкретно історичних умов вона не змінювалася, її поступовий розвиток може здійснюватися лише в межах, що їх наперед визначила якась споконвічна сила — стабільний, незмінний, таємничий дух народу.
У своїй філософії мови В. Гумбольдт не зважив на тогочасні надбання матеріалістичної філософської думки, а одягнені в мовознавчі шати ідеалістичне вчення Г. Гегеля про абсолютну ідею, її саморозвиток і ідеалістична теза І. Канта про принципову непізнанність «речі в собі» призвели В. Гумбольдта до відмови від справжнього історизму, завели у безвихідь, стали на перешкоді до розкриття причин відмінностей у будові мов і висвітлення впливу цих відмінностей на хід розумового розвитку людства.
Звичайно, не можна не зважати і на стан розвитку тогочасної науки про мову. Нові обрії, нова проблематика і нові методи історичного досліджування мов тільки-но починали окреслюватися. Видатна роль у визначенні нових завдань формованого історичного мовознавства належала й В. Гумбольдтові. Для розв'язання тих завдань, які вперше поставив у мовознавстві В. Гумбольдт, потрібні були б точні, глибокі, вичерпні описи наявних мов у їхньому сучасному стані та в їхній історії, а такі описи мов тоді тільки-но створювалися. Саме тому В. Гумбольдт так багато уваги приділяє завданням та методам наукового вивчення мов. На погляд В. Гумбольдта, і мовознавство загальне, що, вивчаючи всі мови, прагне збагнути мову взагалі, і мовознавство порівняльне, що за своєю природою може бути тільки історичним, мають грунтуватися на результатах старанного вивчення окремих мов. За обставин, коли загальне мовознавство ще не досить глибоко дослідило окремі мови, порівняння багатьох може допомогти дуже мало. Наріччя навіть найвідсталіших народів надто благородний витвір природи, щоб його можна було розбити на шматки і відтворити за цими уламками. Мова — організм, її потрібно вивчати як індивідуальну, самобутню систему, виявляти її своєрідності, її розвиток, зв'язок із формуванням народного духу. Та вивчаючи й окрему мову, виходячи з точного знання однієї з небагатьох мов, потрібно встановлювати зв'язок різних мов доти, доки можна його простежити, і в кожній окремій мові точно перевірити, чи утворився він самостійно або ж у її граматичному і лексичному складі помітні сліди іншого впливу і якого саме. Порівняльне ж вивчення мов може дати позитивні наслідки у досліджуванні мов, розвиткові народів і утворенні людства тільки тоді, коли воно стане предметом самостійного студіювання, спрямованого на виконання своїх завдань і здійснення своєї мети. А щоб порівнювати між собою, скажімо, санскритську і семітську сім'ї мов, потрібно відшукати спільне джерело окремих своєрідностей, поєднати розрізнені частини в органічне ціле. Інакше кажучи, порівняльний метод має служити зіставленню мов за їх типологічною будовою для висвітлення єдиного процесу мовотворчості.
18. Інші мовознавчі дослідження першої половини XIX ст. Наукова діяльність основоположників порівняльно-історичного мовознавства мала величезне значення для всього наступного розвитку науки про мову. Найістотнішими надбаннями їх є: відмова від абстрактного теоретизування, від ототожнювання формальнологічних і мовних явищ, дбайливе використання наявного і постійне призбирування нового мовного, матеріалу, фактичне обгрунтування історичної спорідненості індоєвропейських мов, установлення історичної мінливості мов, витворення нового, порівняльно-історичного методу і широке впровадження його в практику лінгвістичного аналізу. Всі ці надбання, висновки, переконливо аргументовані на різноманітному мовному матеріалі, відкривали нові обрії мовознавчих досліджень, дозволяли у кожній окремій мові науково розмежувати факти генетичної тотожності від фактів запозичання, дозволяли відтворювати історію фонематичної системи, граматичної будови та словникового складу будь-якої індоєвропейської, мови і всіх індоєвропейських мов не тільки в хронологічних межах їх писаних пам'яток, а й у незадокументований період їх існування, відкриваючи можливість застосування порівняльно-історичного методу до вивчення історії будь-якої мови, будь-якої групи, сім'ї споріднених між собою мов, утверджували історич-*ний підхід як провідний принцип досліджування мов і —що найголовніше — дозволяли виявляти, встановлювати закономірності, закони формування й розвитку мов, удосконалювати методику лінгвістичних досліджень і створювати тим самим і мовознавство як самостійну і точну науку.
Про це красномовно свідчила вже наукова діяльність німецького вченого Августа Фрідріха Потта (1802—1887), його праця, присвячена вивченню проблем етимології та порівняльної фонетики індоєвропейських мов.— «Etymologische Forschungen auf dem Gebiete der indogermanischen Sprachen, mit besonderem Bezug auf die Lautumwandlung im Sanskrit, Griechischen, Lateinischen, Littau-schen und Gothischen» («Етимологічні розвідки в галузі індогерманських мов, з особливим підкресленням переходу звуків у санскритській, грецькій, латинській, литовській і готській мовах», 2 томи, 1833— 1836; 2-ге вид.—6 томів, 1859—1876).
Грецькі, римські, середньовічні мовознавці та-філософи надто вже скомпрометували, знеславили етимологію. Г. Лейбніц, Р. Раск і О.Востоков її реабілітували. Але тільки А. Потт, виявивши неабияку ерудицію (і не тільки в індоєвропейських мовах) та винахідливість, спромігся наочно показати, що етимологія слова — це історія слова, відтворена на підставі стародавніх пам'яток однієї мови та свідчень споріднених мов. І якщо, наприклад, старосл. мати, род. матєрє, укр. мати, род. матері, лат. mater, гр. meter, санскр. matas, авест. mata, давньовірм. mair, нім. Mutter, >англ. mother, алб. motre (сестра), лит. mote (господиня) мають переважно одне й те саме значення і закономірні звукові відповідності, то їх можна розглядати як варіанти ар-хетипу, праформи, реконструйованої для всіх індоєвропейських мов форми у вигляді mater. А. Потт вважав, що в етимологічних пошуках потрібно розрізняти близькість мов, що грунтується на спільності походження мов, на кровній спорідненості в минулому їх носіїв, і близькість мов, що є наслідком засвоєння чужих мовних елементів, що в лабіринті етимології закономірні звукові відповідності є надійніші, ніж значення, часто схильні до несподіваних стрибків. За його словами, виклад фонетичних перетворень у германських мовах, зроблений Гріммом, має більшу цінність, аніж кілька філософій мови. Своєю працею А. Потт проклав шлях до справді наукових етимологічних студій. Йому ж належить і перша ґрунтовна розвідка про'циганів та їх мову —^«Die Zigeuner in Europa und Asien», I—II (1844—1845).
Важливу роль у розгортанні порівняльно-історичних студій відіграла романська філологія. Романські мови давали наочний зразок того, як на грунті латинської мови виникали й розвивалися інші романські мови, історія яких простежувалася в хронологічних межах, приблизно 2500 років. Перше місце у створенні романської філології належить французькому вченому Франсуа Ренуару (1761 — 1836) — дослідникові французької і провансальської мов та літератур, авторові шеститомного словника провансальської мови (Париж, 1838—1844) і шеститомної збірки провансальської поезії трубадурів. Перший том цієї збірки мав назву «Grammaire de la langue готапе» «Граматика романської мови» (Париж, 1816). Це перша граматика романських мов, побудована на текстах давньопровансальської літератури. А втім, Ф. Ренуар термін «романська мова» («готапе») вживав для позначення саме старопроваисальської мови, помилково вважаючи, що саме вона (а не мова латинська) була тією мовою, з якої виникли всі відомі нам сучасні романські мови. Тим-то справжнім основоположником романської філології є не Ф. Ренуар, а німецький учений Ф р і д р і х Д і ц (1794—1876), як пізніше це констатували І такі видатні дослідники романських мов, як Г а с т о н П а р і с (1839—1903), Поль Мейер (1840—1917), Граціадіо А с к о -лі (1829—1907).
Ф. Діц видає 1836—1843 pp. в Бонні тритомну працю «Grammatik der romanischen Sprachen» («Граматика романських мов»), у якій послідовно застосовує порівняльний метод Ф. Боппа і історичний метод Я." Грімма. Поділяючи всі романські мови на дві групи — східну (румунська, італійська) і західну (старофранцузька, старопровансальська, французька, іспанська, португальська), Ф. Діц показує, як виникла і розвивалася «форма» цих мов (звуки, флексія, словотвір і синтаксис). Перші два томи (фонетика і морфологія) у наш час мають лише історичне значення, але третій том (синтаксис) зберігає майже повністю свою наукову цінність і тепер. У 1854 р. в Бонні Ф. Діц видає ще двотомний «Etymologisches Worterbuch der romanischen Sprachen» — важливе доповнення до «Граматики», у якому подає походження багатьох романських слів, розрізняючи серед них, по-перше, елементи, спільні для всіх романських мов, і, по-друге, елементи, поширені в окремих мовних областях — італійській, ісиапо-иортугальській і франко-провансальській. З інших думок Ф. Діца, що знайдуть своє розгортання в наступні десятиліття, варто вказати па тезу про звукові зміни лише в межах звуків, близьких за артикуляцією, вимовою, на вагомість у морфологічних змінах принципу аналогії, на роль етнічного фактора в розвиткові мови (перехід початкового f в h в іспанській мові він пояснював, наприклад, впливом мови басків, у якій немає звука f). Ф. Діцу належить і цікава розвідка про словотвір у романських мовах — «Romanische Wortschopfung» (Бонн, 1875).
На першу половину XIX ст. припадає й інтенсивне виформування слов'янської філології, пов'язане безпосередньо з національним відродженням слов'янських народів. Засновником нової славістики був чеський мовознавець Йозеф Добровський (1753—1829). Будучи одним із діячів чеського національного відродження, Й. Добровський своєю діяльністю дав поштовх розвиткові слов'янського мовознавства і за межами Чехії. Основними працями «патріархсі слов'янської філології» були: «Geschichte der bohmischenSprache una Literatur» («Історія чеської мови та літератури», 1-ше вид.— 1792), «Glagolitica» («Глаголиця», 1807), «Ausfuhrliches Lehrgebaude der boh-mischen Sprache» («Докладний підручник чеської мови», 1809) та «Іп-stitutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської старого діалекту», 1822).
Уже в першій своїй розвідці Й. Добровський розповідає не тільки про історію чеської мови та літератури. Його цікавлять і загальні слов'янські проблеми. Дослідник твердо переконаний, що всі слов'янські мови близько споріднені між собою, але разом із тим і вважає, що розбіжності між окремими слов'янськими мовами існували вже з найдавніших часів. Добра обізнаність Й. Добровського із живими слов'янськими мовами та із давніми слов'янськими пам'ятками дозволила йому створити першу наукову граматику старослов'янської мови. До XIX ст. старослов'янську мову помилково уявляли як мову-матїр, від якої постали всі сучасні слов'янські мови. На початку XIX ст. вже було незаперечно доведено, що старослов'янська мова не є мо-вою-матір'ю для всіх слов'янських мов. Виникла потреба визначити живомовні її джерела. І в статті 1806 p. «Uber die altslavenische Spra-che» («Про старослов'янську мову»), і в розвідці «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris» («Основи мови слов'янської давнього діалекту») Й. Добровський припускав, що живомовною основою старослов'янської мови була мова сербська. Аче під впливом знаменитої розвідки О. Востокова 1820 р. він був змушений відмовитися від своєї тези. Й. Добровському належить і значна розвідка про життя, діяльність Кирила та Мефодія (1823).
Учень Й. Добровського, один із діячів словенського національного відродження, словенець із походження, австрійський філолог-славіст Варфоломій Копітар (1780—1844) пише «Граматику слов'янської мови Крайпи, Каріптії та Штірії» (1808) і видає «Клоців- кодекс» (1836) — важливу старослов'янську пам'ятку, писану глаголицею. Грунтуючися на лексиці латинського і німецького походження, відбитій у старослов'янських пам'ятках (напр., ольтарь — лат. аі-tarium, пость — герм, fasta), В. Копітар висловив думку, нібито живомовною основою старослов'янської мови була мова паннонська (словенська), територіально близько розташована від центра латино-німецької культури.
Посилаючись на те, що найдавніші глаголичні пам'ятки старослов'янської мови рясніють паннонізмами, до думки В. Копітара пристав іПавел Йосеф Шафарик (1795—1861) — визначний чеський і словацький історик та філолог, словак із походження, що боровся за визволення чеського і словацького народів від австро-иімецького панування, проте, обстоював, як і ЯнКоллар (1793—1852), мовно-літературну єдність словаків із чехами. Своїми працями «Історія слов'янської мови і літератури всіма наріччями» (1826), «Слов'янські старожитності» (1837), «Слов'янська етнографія» (1842) та ін., розповідаючи про життя, мову, усну народну творчість та літературу слов'янських народів, П. Шафарик мав значний вплив на розвиток слов'янської філології, на розвиток національного відродження слов'янських народів.
Своєрідна постать в історії слов'янської філології В у к Сте-фанович Караджич (1787—1864) — визначний сербський філолог, фольклорист, етнограф і поет. До В. Караджича в Сербії була в ужитку книжна старосербська мова, далека від народної. В. Караджич реформує сербську літературну мову, ставши на шлях зближення її з мовою народною. Виходить його «Граматика сербської мови за говорами простого люду» (1814) і «Малий слов'яно-сербський пісенник простого люду» (1814), «Сербський словник із німецькими та латинськими тлумаченнями» (1818), «Сербські народні казки» (1821), (1823), «Сербські народні пісні» (4 кн. 1833) та ін. Своєю науковою діяльністю В. Караджич прокладав шляхи творення літературних мов для всіх слов'янських народів.
продолжение
--PAGE_BREAK--