Юридична психологія, Бедь

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
/>
МАУП
В. В. Бедь
ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
2-ге видання, доповнене, перероблене
Київ 2004
ББК 88.4я73 Б38
Рецензенти: М. В. Костицький, д-р юрид. наук, проф. О. В. Іванов, канд. психол. наук
Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 6 від 30.09.02)
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-683 від 01.04.02)
Бедь В. В.
Б38 Юридична психологія: Навч. посіб. — 2-ге вид., доп. і переробл. — К.: МАУП, 2004. — 436 с.: іл. — Бібліогр.: с. 426­430.
ISBN966-608-376-0
Навчальний посібник підготовлено відповідно до програми дисципліни «Юридична психологія» юридичних факультетів вищих навчальних закладів. Включає розділи загальної частини (предмет, завдання і система юридичної психології; методологічні і загальнопсихологічні основи; соціально-психо­логічні аспекти юридичної діяльності) і особливої частини (правова психоло­гія, кримінальна психологія, психологія слідчих дій, психологічні аспекти у діяльності учасників судового процесу — судді, прокурора, адвоката, особли­вості психологічної консультації та судово-психологічної експертизи, виправ­на психологія).
Для студентів, аспірантів і викладачів юридичних факультетів, а також для працівників правоохоронних органів і тих, хто цікавиться проблемами юри­дичної психології.
ББК 88.4я73


ISBN966-608-376-0
© В. В. Бедь, 2004
© Міжрегіональна Академія
управління персоналом (МАУП), 2004
розглянути проблеми правової соціалізації особистості, факто­ри і умови формування правосвідомості і причини її деформа­ції;
розкрити психологічні аспекти криміналізації особистості, ме­ханізми злочинної поведінки і особистості злочинця, а також психологічних слідчих дій;
викласти психологічні питання перевиховання правопорушни­ків;
надати допомогу студентам у вивченні психологічних проблем у діяльності юриста.
У ході роботи над книжкою автор використовував публікації з проблем юридичної психології і матеріали досліджень, а також до­свід юридичної практики і досягнення галузевих юридичних наук. При аналізі окремих теоретичних, методологічних і практичних пи­тань юридичної психології висловлено власний погляд автора на їх порозуміння і розв'язання.
І.Загальна частина
Розділ 1 --PAGE_BREAK--ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ
Психологічна наука, вивчаючи психічне життя людини, відкриває за­кономірності, знання яких необхідне кожному, хто покликаний вплива­ти на людей, спрямовувати їхні діяння, виховувати їх. Сказане повною мірою стосується діяльності юридичних кадрів. Видатний російський вчений, який вже понад сорок років працює в царині юридичної психо­логії і правознавства, доктор юридичних наук, професор О. Ратінов від­значає: «Правова теорія не відмовлялася і не могла відмовитися від ви­користання даних психології. Реальна потреба в цьому була настільки очевидною і настійною, що вона змушувала юристів у наукових дослі­дженнях звертатися до тверджень загальної психології, котрі приклада­лися і пристосовувалися до розв'язання правових питань або до само­стійного психологічного вивчення і узагальнення слідчої і судової прак­тики і розробки на цій основі психологічних рекомендацій. Досить сказати, що кримінально-правова наука не змогла б вирішити питання про підстави кримінальної відповідальності без дослідження психічного ставлення суб'єкта до своїх дій та їх результатів. У покаранні виховна, виправна функція також має свій важливий психологічний аспект»1.
Юридична психологія як окрема психологічна дисципліна має свої особливі завдання, вивчає ті закономірності людської психіки, що пов'язані з участю людей в галузі суспільних відносин, які регу­люються правом (правовідносини).
§ 1. Предмет ізавдання юридичної психології
Юридична психологія є прикладною наукою. Її «батьківськими» дисциплінами в рівній мірі є психологія і юриспруденція. В галузі
Ратинов А. Р. Судебная психология как наука // Юридическая психология: Хресто­матия. — М.: Юристъ, 2000. — С. 9-10.
суспільних відносин, які регулюються нормами права, психічна ді­яльність людей має своєрідні риси, психічні закономірності висту­пають тут в особливих проявах і сполученнях, котрі невластиві ін­шим умовам людського життя. Як приклад можна навести психічні процеси (пізнавальні, емоційні, вольові), що лежать в основі випра­влення злочинців, чи психічні процеси і стани, пов'язані з участю у кримінальному судочинстві.
Слідчий, проводячи попереднє слідство, з'ясовує складні й та­кі, що важко піддаються врахуванню психічні та психологічні яко­сті людей, їхні взаємини, умови життя і діяльності, індивідуальні особливості потерпілого, підозрюваного (обвинуваченого), свідків та ін. Без психологічних знань дуже важко орієнтуватися у тих конфліктах і ситуаціях, з котрими йому, а також судді, співробіт­никові органів дізнання, прокурору та іншим учасникам юридич­ного процесу, доводиться стикатися у своїй роботі. Психологічна компетентність юриста допомагає «запобігти чреватим іноді важ­кими наслідками помилкам, що можуть виникнути при судженні про людські вчинки внаслідок неврахування психологічних моме-нтів»1.
Психологічні знання необхідні юристам-практикам і для того, щоб розвивати в себе такі важливі професійні якості, як гостра спо­стережливість і міцна пам'ять, гнучкість розуму та інтуїція, врівно­важеність і витримка, рішучість і наполегливість, доброзичливість і принциповість тощо.
Отже, юридична психологія — галузь психологічної науки, яка ви­вчає закономірності та механізми психічної діяльності людей у сфері відносин, що регулюються правом.
Об'єктом психологічної науки є психіка особистості як власти­вість високоорганізованої матерії, яка є особливою формою відобра­ження суб'єктом правовідносин об'єктивної реальності, саморегуля­ції на цій основі своєї поведінки і діяльності.
В історії психології мали місце різноманітні підходи при визначен­ні її предмета (душа, свідомість, поведінка, особистість, психічна діяль­ність та ін.).
По-різному визначають і предмет юридичної психології. Так, О. Брусиловський відносить до предмета юридичної психології зло-
Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — 2-е изд. — М.: Учпедгиз, 1946. —
С. 26.
чин, особу злочинця після його засудження, психологію криміналь­ного судочинства, психологію всіх учасників судової процедури1.
О. Ратінов вважає, що предметом юридичної психології виступа­ють психічні явища, механізми і закономірності людської психіки, по­в'язані з виникненням, зміною, виконанням, порушенням і застосу­ванням права2.
A.Дулов предметом судової психології називає особливості роз-
витку та прояву психологічних закономірностей, пов'язаних із про-
цесом діяльності щодо здійснення правосуддя:
а)виникнення, розвиток психічних властивостей особистості, які
призводять до протиправної поведінки;
б)зміна розвитку психічних властивостей в результаті здійснення
злочину й участі у процесуальній діяльності;
в)процеси зміни (виправлення) психіки тих осіб, які скоїли зло-
чини3.
B.Васильєв як предмет юридичної психології виділяє психологіч-
ні основи особистості та діяльності в умовах правового регулюван-
ня, систему «людина — право», основною ланкою в якій є особис-
тість як суб'єкт діяльності4.
На думку О. Глоточкіна і В. Пирожкова, предметом юридичної психології є граничні проблеми психології та права, соціальні про­блеми, пов'язані з виникненням і динамікою причин, умов і перед­умов скоєння злочину і розшуком злочинця, проведенням кримі­нальних справ на стадії попереднього розслідування, судового роз­гляду, виконанням покарання, виправленням і перевихованням засуджених5.
Є й інші позиції щодо предмета юридичної психології. Їх різнома­нітність підкреслює складність цього питання, що обумовлюється не­обхідністю пояснити предмет юридичної психології і з позиції юри­дичної науки, і з позиції психологічної науки.
Брусилоеский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза. — Харьков: Юриздат УССР, 1929. — С. 17.
Ратинов А. Р. Методологические вопросы юридической психологии // Психол. журн. — 1983. — Т. 4, № 4. — С. 111.
Дулое А. В. Судебная психология. — Минск: Вышэйш. шк., 1975. — С. 16. Васильев В. Л. Психология юридического труда и юридическая психология // Проб­лемы повышения эффективности применения юридической психологии. — Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1988. — Вып. 815. — С. 90.
Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психология. — Рязань: Высш. шк. МВД, 1995. — С. 19.
Автор дотримується думки, що предметом юридичної психології є
вивчення психічних явищ, механізмів і закономірностей особистості (особи), які проявляються у сфері дії права.
Завдання, котрі ставить перед собою юридична психологія як на­ука, прийнято ділити на загальні й одиничні.
Загальними завданнями юридичної психології є:
науковий синтез юридичних, психологічних і соціально-психо­логічних знань;
розкриття психологічної сутності фундаментальних понять і ка­тегорій права;
вивчення методологічних і теоретичних основ юридичної пси­хології;
розробляння методик (і нових методів) теоретичних і приклад­них досліджень у царині юридичної психології;
створення професіограм і психограм юридичних професій;
розробляння методики профорієнтації й профвідбору юристів та ін.
Одиничні завдання юридичної психології пов'язані з розробкою теоретичних підходів і практичних рекомендацій щодо найефектив­нішого здійснення правочинної діяльності. Серед них можна виділи­ти такі:
дослідження психологічних аспектів ефективності правових норм і розробляння психологічних основ щодо нормативної ре­гуляції різних правовідносин;
психологічне дослідження особистості злочинця, розкриття мо­тивації злочинної поведінки;
розробляння методів і заходів психологічного впливу з метою викриття злочинців;
дослідження психологічних закономірностей діяльності різних видів професійної юридичної діяльності;
розробляння соціально-психологічних основ профілактики зло­чинів;
дослідження психологічних закономірностей діяльності виправ­но-трудових закладів для розробляння системи заходів щодо виправлення і перевиховання засуджених.
Поряд із вищезазначеними завданнями можуть ставитися і тим­часові, зумовлені конкретними життєвими обставинами (наприк­лад, теоретичне і методичне забезпечення навчальної дисципліни «Юридична психологія» і окремих її спецкурсів; розробляння прак­тичних рекомендацій для юристів з окремих напрямів їхньої діяль­ності тощо).
При реалізації завдань юридичної психології повинні враховува­тися певні вимоги1. По-перше, юридична психологія має дати, так би мовити, соціально-психологічну «фотографію» стану і динаміки дер­жавно-правових явищ, аналізувати їх з урахуванням досягнутого рів­ня розвитку держави і права. По-друге, дослідження юридичної пси­хології мають встановлювати «діагноз» розвитку психологічного аспекту правових явищ. По-третє, важливою вимогою до реалізації завдань юридичної психології є вивчення психологічних факторів, які впливають на державні та правові процеси.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Історія розвитку юридичної психології2
Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки. Але правова регуляція людської поведінки досліджувалася ще видатними давньогрецькими філософами: Сократ (469-399 рр. до н.е.) висунув ідею про необхідність збігу справедливого і законного; Платон (427-347 рр. до н. е.) вперше вказав на дві категорії психоло­гії, які лежать в основі соціального розвитку — потреби і можливос­ті людей; Аристотель (384-322 рр. до н. е.) висловив положення про право як мірило справедливості.
У період формування нової прогресивної буржуазної ідеології в Європі відбувся поворот у розумінні суті права. Одним із принципів правового світогляду нового часу став принцип гарантій особистіс-ного розвитку, забезпечення автономності її поведінки.
У ХУШ-ХІХ ст. зароджується кримінальна, потім — судова, а пізніше юридична психологія. Вперше факти стосовно психології зло­чинної поведінки, психології особистості злочинця і психології пока­зань свідків широко вивчалися в Німеччині. Основоположник кримі­налістики австрієць Г. Гросс (1847-1915) створює фундаментальну працю «Кримінальна психологія» (він же творець першого в світі музею криміналістики в Граці). У цій праці Г. Гросс використав бага-
Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре­тические проблемы. — К.: Выща шк., 1990. — С. 105.
При підготовці матеріалу цього параграфа автор спирався на монографію М. В. Кос-тицького «Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы». — С. 40-68.
тий матеріал із галузі експериментальної психології (дослідження ні­мецького психолога і фізіолога В. Вундта, французьких психологів А. Біне і Т. Рібо, німецького психолога Г. Еббінгауза та ін.).
Наприкінці ХІХ ст. розширюються уявлення про психологічну сут­ність злочинної поведінки, а в ХХ ст. з'явилися фундаментальні дослі­дження з цієї проблеми: Р. Луваж «Психологія і злочин» (Гамбург, 1956 р.), Г. Тох «Правова і кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961 р.), О. Абрахамсон «Кримінальна психологія» (Нью-Йорк, 1961 р.) та ін.
Слід назвати антропологічний підхід у кримінології, закладений італійським психіатром Ч. Ломброзо (1835-1909) і його послідовни­ками Е. Феррі (1856-1929) і Р. Гарофало (1847-1926). У книжці «Зло­чинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини і тюрмознавства» (1876 р.) Ч. Ломброзо робить висновок про те, що злочини не можна виправити, боротьба зі злочинністю повинна здій­снюватися шляхом фізичного знищення чи довічної ізоляції «вродже­них» злочинців. Біологізаторський підхід у поясненні природи зло­чинної поведінки був підданий серйозній критиці.
У Росії про необхідність враховувати психологію злочинців ви­словлювався І. Посошков (1652-1726). В його працях давалися пси­хологічні рекомендації про способи допиту обвинувачених і свідків, розглядалася класифікація злочинців.
Князь М. Щербатов (1733-1790) один із перших авторів вказував на необхідність підготовки законів із урахуванням психології наро­ду, позитивно оцінював фактор праці у перевихованні злочинця, по­рушив питання про можливість дострокового звільнення злочинця від покарання.
У Росії в третій чверті ХІХ ст. з юридичної психології з'явилися праці І. Баршева «Погляд на науку кримінального законознавства», К. Яновича-Яневського «Думки про кримінальну юстицію з точки зору психології і фізіології», А. Фрезе «Нариси судової психології», Л. Владимирова «Психічні особливості злочинців по новітніх дослі­дженнях», в яких висловлювалися ідеї чисто прагматичного викори­стання психологічних знань у конкретній діяльності судових і слід­чих органів.
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пов'язані з інтенсивним розвитком психології, психіатрії, інших галузей права (насамперед — криміна­льного). Деякі вчені, які представляли ці науки в той період, займали прогресивні позиції (І. Сєченов, В. Бехтерев, С. Познишев, С. Корса­ков, В. Сербський, А. Коні та ін.).
З'явилися перші спроби обґрунтування окремих кримінально-правових позицій психологічними знаннями. У підручнику Б. Спасови-ча «Кримінальне право» (1863 р.) вже використовуються психологічні дані про злочини. У Казані публікується перша монографія з судової психології — праця А. Фрезе «Нариси судової психології»(1874 р.).
Розвиток психології, психіатрії та права привів до необхідності оформлення юридичної психології як самостійної наукової дисцип­ліни. П. Ковалевський 1899 р. порушив питання про поділ психопа­тології та правової психології, а також введення цих наук у курс юри­дичної освіти.
На початку ХХ ст. в юридичній психології з'являються експеримен­тальні методи дослідження. Значна кількість праць цього періоду при­свячена психології показань свідків. Це праці І. Холчева «Мрійлива брехня» (1903 р.), Г. Португалова «Про показання свідків» (1903 р.), Є. Кулішера «Психологія показань свідків і судове слідство» (1904 р.). На цю ж тему були доповіді М. Хомякова «До питання про психо­логію свідка» (1903 р.), А. Завадського і А. Єлістратова «Про вплив питань без навіювання на достовірність показань свідків» (1904 р.), О. Гольдовським «Психологія доказів свідків» (1904 р.).
1902 р. експерименти щодо визначення достовірності показань свідків проводив німецький психолог В. Штерн. Його завданням був не пошук науково обґрунтованих прийомів отримання показань свід­ків, як у А. Біне, а встановлення ступеня достовірності свідчень. Спи­раючись на свої дані, В. Штерн стверджував, що показання свідків принципово недостовірні, хибні, оскільки «забування є правилом, а спогад — винятком». Підсумки свого дослідження В. Штерн доповів на засіданні Берлінської психологічної спілки. Вони викликали вели­ку зацікавленість в юридичних колах багатьох країн Європи. Згодом В. Штерн створив персональну концепцію пам'яті, яка мала яскраво виражений ідеалістичний характер. Згідно з цією концепцією пам'ять людини не є відображенням об'єктивної реальності, а виступає лише як її викривлення на догоду вузько егоїстичним інтересам особистос­ті, її індивідуалістичним намірам, її гордості, пихатості, честолюбст­ву тощо.
Доповідь В. Штерна викликала бурхливу реакцію і у російських юристів. Затятими прихильниками В. Штерна в Росії стали професор Петербурзького університету О. Гольдовський, професори Казансь­кого університету А. Завадський і А. Єлістратов. Вони самостійно провели серію дослідів, подібних дослідам В. Штерна, і зробили ана­логічні висновки. Сам О. Гольдовський зазначав, що психологічні основи помилок дуже відмінні і висновок із зіставлення картини, від­твореної свідком, з дійсністю виходить дуже сумний. Свідок не дає точної копії, а тільки її сурогат.
Над питаннями психології показань свідків у Росії працювали та­кож М. Хомяков, М. Бухвалова, А. Бернштейн, Є. Кулішер та ін. 1905 р. вийшов збірник «Проблеми психології. Брехня і показання свідків». Багато статей збірника пронизувала ідея про недостовір-ність показань свідків.
Значну увагу розвитку юридичної психології приділив великий вчений-фізіолог, психіатр і психолог В. Бехтерев (1857-1927). Під йо­го керівництвом було здійснено перше експериментальне досліджен­ня малолітніх злочинців, результати якого знайшли відображення в праці «Про розумову працездатність малолітніх злочинців» (1903 р.) Саме він за допомогою експериментальних методів вивчав злочин­ність як психологічне явище і особистість злочинця. Підсумки дослі­дження були викладені в його працях «Про експериментальне психо­логічне дослідження злочинців» (1902 р.) і «Об'єктивно-психологіч­ний метод у застосуванні і вивченні злочинності» (1912 р.).
Значний внесок у розвиток юридичної психології зробив А. Коні (1844-1927) — юрист і громадський діяч, видатний судовий оратор. Узагальнивши свій практичний досвід, він висловив багато цікавих положень і порад із психології судової діяльності та психології судді як головної фігури в кримінальному процесі, про психологію проку­рора і адвоката. У праці «Достоєвський як криміналіст» А. Коні роз­крив важливе значення для слідства і суду вивчення внутрішнього сві­ту злочинця. Він читав курс лекцій «Про злочинні типи», закликав ввести на юридичному факультеті Петербурзького університету кур­си психології і психопатології.
1908 р. з ініціативи В. Бехтерева і Д. Дриля був створений Науко­во-навчальний психоневрологічний інститут, до програми якого вхо­дила і розробка курсу «Судова психологія». На базі цього інституту 1909 р. створюється Кримінологічний інститут. Судовою психоло­гією почали займатися професійні психологи, визначилося коло спе­цифічних проблем — вивчення психіки злочинця, свідків та інших учасників кримінального процесу, діагностика брехні, судово-психологічна експертиза та ін.
1920 р. при Московському університеті було створено Інсти­тут радянського права, до якого вже наступного року увійшов відділ кримінології. 1924 р. при юридичному факультеті Київсько­го інституту народного господарства відкривається кримінальна клініка.
Розвитку юридичної психології в перші роки після 1917 р. надто сприяв великий суспільний інтерес до питань здійснення правосуддя, особистості злочинця та ін. У країні почався пошук нових форм за­побігання злочинності та перевиховання правопорушників. Юридич­на психологія брала активну участь у розв'язанні цих проблем. 1925 р. вперше у світі створено Державний інститут з вивчення зло­чинності і злочинця. Упродовж перших п'яти років Інститут опублі­кував багато праць із юридичної психології. Спеціальні кабінети з вивчення злочинця і злочинності було відкрито в Москві, Ленінгра­ді, Саратові, Києві, Харкові, Мінську, Баку та інших містах. Одно­часно проводилися дослідження з психології показань свідків, психо­логічної експертизи та деяких інших проблем.
Цікаві дослідження провів психолог А. Лурія в лабораторії експе­риментальної психології, створеної 1927 р. при Московській губерн­ській прокуратурі. Він вивчав можливості застосування методів експериментальної психології для розслідування злочинів і сформу­лював принципи роботи пристрою, що згодом отримав назву «вик­ривача брехні» (лай-детектор).
Суть судово-психологічних шукань того періоду сучасний радян­ський психолог А. Петровський охарактеризував так: «У 20-ті роки » судова психологія" — це авторитетна і обширна галузь науки, яка має за предмет вивчення психологічні передумови злочину, побут і психологію різних груп злочинців, психологію показань свідків і су­дово-психологічну експертизу, психологію ув'язненого (тюремна пси­хологія) і т. п."1
У цей же період багато уваги приділяв питанням психології пока­зань свідків відомий судовий психолог харківської школи О. Бруси-ловський2. Слід особливо зупинитися на дослідженнях А. Тагера, який немало зробив для судової психології взагалі і для психології показань свідків зокрема. Він вважав, що кримінальний процес — це найбільш реальний дослідницький процес і що формування і вивчен-
Петровский А. В. История советской психологии. — М.: Просвещение, 1967. — С. 181.
Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза; Брусиловский А. Е. Немые свидетели (из очерков по судебной психологии) // Право и жизнь. — 1928. — № 2.
ня наукових основ його передумов не може не дати значного матері­алу для законотворчості.
17 грудня 1928 р. А. Тагер виступив на раді Психологічного інсти­туту з доповіддю «Про підсумки і перспективи вивчення судової пси­хології». Разом з О. Брусиловським, С. Познишевим, С. Геллерштей-ном він брав активну участь у роботі І Всесоюзного з'їзду з вивчення поведінки людини (Москва, 1930). З'їзд мав спеціальну секцію з су­дової психології, де обговорювалися різні питання вивчення психо­логічних проблем, які стосуються боротьби зі злочинністю. Були за­слухані доповіді А. Тагера «Про підсумки і перспективи вивчення судової психології» і О. Брусиловського «Основні проблеми психоло­гії в кримінальному процесі».
Достатньо серйозна робота в 20-30-ті роки велася з вивчення пси­хології ув'язнених. Так, учений-криміналіст М. Гернет (1874-1953) 1925 р. видав працю «У в'язниці», в якій розкриваються особливості психології людей, що відбувають тюремне покарання.
З досліджень того часу цікавими є праці К. Сотоніна, в яких ви­світлювалися психологічні аспекти діяльності слідчого і судді, питан­ня отримання правдивих показань свідків, методи виявлення в них мимовільної брехні.
На початку 30-х років через негативні політичні зміни і посилен­ня комуністичного тоталітарного режиму дослідження з судової психології, так само, як і дослідження в царині трудової, соціаль­ної, медичної психології, були призупинені. І лише починаючи з 60-х років стали знову обговорюватися пекучі проблеми юридичної психології.
1964 р. була прийнята постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо по­дальшого розвитку юридичної науки і поліпшення юридичної освіти в країні», котра відновила юридичну психологію в усіх юридичних вищих навчальних закладах країни. У 1965-1966 рр. почалося викла­дання спеціальних курсів юридичної психології в юридичних вузах Москви, Ленінграда, Мінська та деяких інших містах. 1966 р. Мініс­терством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР було проведено Всесоюзний семінар із питань викладання юридичної психології і ос­новних проблем цієї науки.
У травні 1971 р. в Москві відбулася перша Всесоюзна конферен­ція із судової психології, а в червні 1971 р. в Тбілісі на 4-му Всесоюз­ному з'їзді психологів судова психологія була представлена окремою секцією.
Восени 1986 р. в м. Тарту (Естонія) пройшла Всесоюзна конфере­нція з юридичної психології. На цій конференції зібралися і виступи­ли з доповідями і повідомленнями представники всіх республік і регі­онів Радянського Союзу. У цих доповідях широко обговорювалися проблеми методології і структури юридичної психології, завдання її окремих галузей (кримінальна психологія, психологія потерпілого, психологія попереднього слідства та ін.), а також структура курсу цієї дисципліни, що передбачається, і методика її викладання у вищому навчальному закладі.
Після розпаду СРСР юридична психологія поступово розвиваєть­ся на теренах новостворених суверенних держав.
Нині юридична психологія розвивається насамперед з таких про­блем:
загальні питання юридичної психології (система, методи, зв'яз­ки з іншими науками);
психологічні проблеми протиправної поведінки;
психологія слідчого і слідчої тактики;
психологічні особливості неповнолітніх правопорушників;
психологія організованої злочинності тощо.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Система юридичної психології
" Під системою юридичної психології розуміється логічне розта­шування проблем і питань, що вивчаються нею і які відображають рівень її розвитку, тенденції і перспективи"1.
Аналізом системи юридичної психології займаються різні спеціа­лісти — юристи, психологи, юридичні психологи. Розглянемо окремі підходи щодо розв'язання цього питання.
К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію (предмет — правосвідомість), кримінальну (предмет — причини зло­чинності, пов'язані з якостями особистості), судову психологію і ви-правно-трудову2.
О. Ратінов вважає, що до системи юридичної психології входять:
загальні питання (предмет, система, методи);
правова психологія (психологія нормативно-правової регуляції);
Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре­тические проблемы. — С. 160.
Платонов К. К. Система психологии и теория отображения. — М.: Наука, 1982. — С. 291.
кримінальна психологія (психологія злочинності і особистості злочинця);
судова психологія (психологія слідчої і судової діяльності);
виправна психологія (психологія виправлення і перевиховання правопорушників)1.
А. Дулов як прихильник самостійної юридичної психології висло­влював думку про те, що юридична психологія складається із загаль­ної і особливої частини. Загальна частина охоплює її предмет, мето­ди, завдання, психологічну структуру діяльності щодо здійснення правосуддя, психологічний аналіз злочинної діяльності, а особлива частина — психологічні основи попереднього слідства, судової діяль­ності, діяльності виправно-трудових закладів2.
Досить поширеною є система юридичної психології, запропоно­вана В. Васильєвим. Вона складається з таких блоків3.
Загальна частина включає предмет і завдання юридичної психо­логії, методи, історію розвитку, зв'язок з іншими науками, основи за­гальної і соціальної психології, правосвідомість, психологію юридич­ної праці та психологію правовідносин у сфері підприємництва.
Особлива частина містить такі дисципліни: психологія потерпіло­го, психологія неповнолітнього, кримінальна психологія, слідча пси­хологія, психологія судового розгляду кримінальної справи, виправ­но-трудова психологія, адаптація особистості звільненого до умов нормального життя, судово-психологічна експертиза.
Не вдаючись в детальну наукову суперечку, можна висловити не­згоду з такою системою юридичної психології по кількох пунктах. Не зрозуміло, чому проблема правосвідомості виявилася в загальній ча­стині системи? Чим пояснити необхідність виділення проблеми, по­в'язаної з адаптацією особистості звільненого з місць позбавлення волі до умов нормального життя, з дисципліни виправно-трудова психологія? Нарешті, чому особлива частина носить назву «Судова психологія», хоча включає в себе і кримінальну психологію, і слідчу, і виправно-трудову?
З погляду організації навчального процесу у вищому навчально­му закладі необхідно більш точно і логічно побудувати систему юри­дичної психології. Чим же керуватися, розв'язуючи це питання?
Ратинов А. Р. Советская судебная психология. — М.: Знание, 1967. — С. 5-6. Дулов А. В. Судебная психология. — С. 43-46.
Васильев В. А. Юридическая психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — С. 13.
«При розгляді системи юридичної психології необхідно виходити з того, що вона є самостійною галуззю знання, яка знаходиться на стику психології і юриспруденції, і як будь-яка наука повинна мати: методологію, теорію, історію, технологію практичного застосування теоретичного знання, спрямованість практичного застосування цьо­го знання»1.
Враховуючи наведені вимоги до системи юридичної психології і сьогоднішній рівень її розвитку, пропонується такий варіант систе­ми юридичної психології (див. рис. 1).
Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні скла­дові вирішують свої специфічні завдання:
правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відо­браження людиною правових явищ, досліджує психологічні ас­пекти ефективної правотворчості, психологію правової соціалі­зації особистості, психологію індивідуальної і суспільної право­свідомості;
кримінальна психологія вивчає психологічні механізми право­порушень і психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і розпаду злочинних груп;
судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які стосуються судочинства (психологію суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів і адвокатури, психологіч­ний зміст їхньої діяльності; психологію звинувачених, підозрю­ваних, потерпілих, свідків; психологічні основи слідчих дій; ме­тодологію і методику судово-психологічної експертизи);
виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особ­ливості виправлення і перевиховання правопорушників пе­реважно у виправно-трудових закладах (процес адаптації цих осіб до перебування у виправних закладах; їхній психічний стан, викликаний позбавленням волі; формування установки на виправлення; реадаптація звільненого до життя на волі та ін.).
Синтез психології та юридичних наук в юридичній психології по­винен привести до взаємного збагачення і більш успішного розв'я­зання складних і актуальних проблем, пов'язаних із підвищенням ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності.
Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — С. 165.

Система юридичної психології

І. Загальна частина


Предмет, завдання, історія розвитку
Методологічні основи і методи
Загальнопсихологічні та соціально-психологічні основи
Психологія юридичної праці
II. Особлива частина






Психологія судочинства
Правова психологія
Кримінальна психологія
Судова психологія
Психологія слідчих дій
Виправна (пенітенціарна) психологія     продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 2
МЕТОДОЛОГІЧНІ основи
І МЕТОДИ ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ
Постійною інформацією для юридичних працівників є факти, по­дії, явища про правопорушення, котрі відображаються у зовнішньо­му середовищі у формі матеріально зафіксованих слідів, різних обра­зів у свідомості людей. Виявлення інформації, її аналіз і оцінка скла­дають суть пізнавального аспекту в діяльності юриста, спрямовану на розкриття, розслідування і запобігання будь-яким злочинам.
Слід відзначити специфіку соціального пізнання: людина не зав­жди має можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із тим, що доступне при пізнанні природних об'єктів. Для со­ціального пізнання характерно й те, що явище, подія не лише може не збігатись із сутністю, а й викривляти її. Коли ті чи інші явища, які лежать на поверхні, наприклад, предмети, виявлені на місці події, ви­кривляють дійсну суть явищ.
Результатом пізнавальної діяльності юриста є встановлення об'єк­тивної істини, під якою розуміється адекватне відображення того чи іншого об'єкта людиною, відтворення його таким, яким він є незале­жно від суб'єкта, який пізнає цей результат, і його свідомості. Вста­новлення істинності пізнання відбувається за допомогою доведення, яке здійснюється шляхом визначених логічних роздумів і чуттєвого сприйняття предметів і явищ. Доведення в юридичній психології як процес, що складається з єдності розумових і практичних операцій щодо відтворення реальної картини значущого з будь-якої юридич­ної справи фрагмента дійсності, визначення його правових властиво­стей і наслідків, засвідчених висновків, пов'язано і з теорією пізнан­ня, і з логікою — наукою про мислення.
Пізнавальну і засвідчувальну сфери діяльності юриста відзначають видатні дослідники В. Васильєв, А. Дулов, О. Ратінов та ін.1
Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 138-140; Дулов А. В. Судовая психология. — С. 52;
Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М.: Юрид. лит., 1967. —
С. 41.
У зв'язку з цим підвищується роль методології пізнання в юридич­ній психології. Чіткість методологічної позиції юридичного праців­ника не дає можливості йому надмірно захопитися збором лише ем­піричного матеріалу, віддати себе у володіння фактам на шкоду тео­ретичних узагальнень, відволіктися на побічні явища, збитися з основної лінії пошуку істини. Вона також не дасть можливості обме­жуватися лише теоретичними шуканнями, спонукає слідчого і проку­рора, суддю й інспектора, адвоката і захисника вникати в соціальні реальності, вивчати правову проблему в самій дійсності, керуючись при цьому суворими науковими критеріями оцінок.
§ 1. Методологічні принципи в юридичній психології
Доцільно зупинитися насамперед на розгляді загального і відмін­ного у змісті трьох доволі близьких понять: методологія, методика і метод. Особливо важливо з'ясувати, у чому полягає зв'язок методи­ки і методології, бо від цього безпосередньо залежить як якість пси­холого-правового дослідження, так і успішність практичних дій юри­дичного працівника.
Метод визначається як спосіб досягнення будь-якої мети, вирішен­ня конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практично­го чи теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує ре­зультативну функцію, вказує юристу, як він повинен поводити себе стосовно об'єкта пізнання, які пізнавальні та практичні операції по­винен здійснити, щоб досягти поставленої мети.
Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в юридичній діяльності. Науково обґрунтована методика вивчення, на­приклад, особистості правопорушника припускає сукупність правил, що регулюють послідовність здійснення юристом відповідних опера­цій і застосування при цьому певних методів. Методика — ніби модель дослідження, розгорнута у часі. Вона завжди конкретна й унікальна, бо визначається характером об'єкта вивчення, цілями і завданнями, зовнішніми обставинами тощо.
Найважливішим і найскладнішим з трьох аналізованих понять є поняття «методологія», яке трактується так: методологія — це систе­ма принципів і способів організації і побудови теоретичної та прак­тичної діяльності, а також вчення про цю систему.
Щодо питання про структуру методології відповіді спеціалістів неоднозначні. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методо­логії. Автор вважає, що найбільш повно і чітко суть поняття «мето­дологія» дослідження сформульована викладачами кафедри психоло­гії Міжрегіональної Академії управління персоналом за участю чле-на-кореспондента АПН України, доктора психологічних наук, професора Л. Бурлачука. У структурі методологічного знання вони виділяють чотири рівні1:
рівень філософської методології;
рівень загальнонаукової методології;
рівень конкретно-наукової методології;
рівень процедур і методики дослідження.
Рівень філософської методології — це загальний спосіб пізнання реальної дійсності. З погляду філософської методології, ядром якої є діалектика, гносеологічні принципи (принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і практики), а також осно­вні закони і парні категорії діалектики служать основоположними вимогами будь-якого дослідження з будь-якої наукової дисципліни. Це пояснюється тим, що науку цікавлять не лише самі явища, а й їх походження (джерела), внутрішній взаємозв'язок, причинна обумов­леність.
Рівень загальнонаукової методології характеризує сукупність тих методологічних принципів, які можуть застосовуватися для цієї нау­ки (наприклад, у психології, управлінні, педагогіці, математиці тощо). Загальнонаукова методологія вирішує, виходячи з вимог фі­лософської методології, загальні для цієї наукової дисципліни про­блеми, виділяючи при цьому свої основоположні ідеї.
Рівень конкретно-наукової методології — це сукупність тих прин­ципів і теорій, котрі притаманні і можуть застосовуватися для цілком конкретного напряму (галузі) тої чи іншої науки (наприклад, для загальної психології, соціальної психології, юридичної психології тощо).
Рівень процедур і методики дослідження визначає вимоги, котрі необхідно враховувати юридичному працівникові, коли він зверта­ється до будь-якого методу чи техніки (процедури) вивчення конкрет­ного явища.
Програма вивчення дисципліни «Методологія соціально-психологічних дослід­жень». — К.: МАУП, 1997. — С. 3.
Перед тим, як розглядати методологічні філософські принципи, необхідно докладніше розкрити поняття «принцип». Це важливо ще й тому, що чимало студентів мають труднощі на семінарах і екзаме­нах, щоб дати правильну відповідь на поставлене запитання.
Найзагальніше визначення принципу представляє його як поча­ток, основу, вихідне положення (першопочаток, основоположення) явищ дійсності та їх пізнання. Принципи характеризують як об'єкти­вну реальність, так і реальність суб'єктивну. Наприклад, у принци­пах зв'язку і розвитку, у принципах вищої нервової діяльності відо­бражено буття речей і явищ об'єктивного світу, їх властивості й від­носини. Принципи становлять основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення. Як гносеологічне явище прин­цип багатогранний і має двояку природу, виконує дві різні функції:
а)принцип — це знання про дійсність. Розумова діяльність дослід-
ника, обробляючи емпіричний матеріал, описуючи результати
досліду, приводить до утворення наукових понять, а потім,
здійснюючи синтез знань, підводить судження і поняття під
принципи й ідеї;
б)принцип — це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в цій якості,
принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнан-
ня, своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій. Напри-
клад, принцип єдності логічного та історичного в пізнанні вима-
гає, щоб теоретичне пізнання предмета проводилося з урахуван-
ням історії як самого предмета, так і з урахуванням його пізнання.
Принципи виникають у результаті узагальнення досвіду пізнання. В об'єктивній дійсності принципів немає, і тому вони не можуть з'яви­тися як відображення самої дійсності у свідомості людини. Вони є ві­дображенням пізнавальної діяльності, практики наукового пізнання.
Велике значення для юридичної психології має філософський     продолжение
--PAGE_BREAK--принцип розвитку, бо явища, що вивчаються нею, відзначаються ви­сокою динамічністю. Суть цього принципу полягає в направленій, необоротній, закономірній зміні матерії і свідомості. У результаті розвитку виникає новий якісний стан суспільного об'єкта.
Об'єктом юридичної психології є людина як суб'єкт правоохорон­ної діяльності і учасник суспільних правовідносин, а також група лю­дей (колектив). Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особис­тість чи психолого-правові явища в групі (колективі) в їхньому розвит­ку, в динаміці. Оцінюючи, наприклад, звинуваченого, юрист-практик повинен простежити життєвий шлях цієї людини: час, місце народжен­ня і проживання, дитинство, навчання в школі, трудову діяльність, сі­мейне життя і т. д. Використання принципу розвитку дасть йому змогу з'ясувати, як змінилася свідомість звинуваченого в часі, які причини і тенденції цих змін, що собою представляє ця людина сьогодні. Якщо мова йде про оцінку будь-якої групи людей, то принцип розвитку ви­магає розглядати розвиток цієї спільноти як обумовлений розвитком спільної діяльності її членів із урахуванням специфіки завдань, які роз­в'язуються, і особливостями групи. При цьому сам розгляд «руху» гру­пи повинен відбуватися в досить широкому часовому діапазоні.
Нарешті, вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибира­ючи той чи інший метод психологічного впливу на них, важливо зав­жди пам'ятати, що психіка особистості й психологія групи не є щось застигле, нерухоме. Вони безперервно змінюються, знаходяться в по­стійному русі. Зміни психіки особистості й психології групи обумов­лені вирішенням різного роду суперечностей під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Тому логіка психолого-правового пізнання повинна відтворювати логіку розвитку явища, що вивчаєть­ся, історію його виникнення і розвитку.
Гносеологічний зміст принципу загального зв'язку полягає в тому, що, вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються явища, що розглядаєть­ся. Важливо виявити ієрархію зв'язків між елементами, які входять до структури явища, що вивчається, виділити в них головні й другорядні. Важко говорити про розуміння того чи іншого соціального явища, про можливість прогнозувати його подальший розвиток у тому разі, коли не визначені основні зв'язки його з іншими явищами.
Насправді, будь-який юридичний феномен пов'язаний багато в чому з іншими явищами, і його ізольоване однобічне вивчення безпе­речно призводить до викривленого, помилкового висновку. Для при­кладу: одне із завдань юридичної психології — виділення криміноген­них особистісних якостей і передумов. Вивчення цього явища може привести до успіху лише в тому разі, коли аналізуються у взаємозв'яз­ку всі фактори, що діють на особистість: її взаємозв'язок із середови­щем, у котрому ця особистість здійснює свідому діяльність; цілі і цін­ності, моральні норми й інтереси особистості; характер взаємин в сім'ї і з тими, хто нас оточує; потреби і можливості їхнього задоволення професією, яку має ця людина, та ін.
Системні зв'язки в предметі пізнання існують об'єктивно і притаман­ні всім галузям соціальної дійсності, в тому числі і тим, які вивчаються юридичною психологією. За допомогою принципу загального зв'язку досліджуються психологічна сторона права і правосвідомості, правомір­на і протиправна поведінка людей, діяльність злочинної групи тощо. Принцип системного підходу в загальному випадку припускає1:
розгляд явища, що вивчається як система, тобто як система багатьох взаємодіючих елементів;
визначення складу, структури, організації елементів і частин си­стеми, виявлення провідних взаємодій між ними;
виявлення зовнішніх зв'язків системи, виділення серед них го­ловних;
визначення функції системи і її ролі серед інших систем;
виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.
В юридичній психології принцип системного підходу означає роз­гляд психології державних і правових утворень як сукупності елемен­тів, кожен із яких прямо чи побічно залежить від інших, впливає на них, породжує разом із ними відносно самостійне державне чи пра­вове установлення більш високого порядку.
Системне вивчення, наприклад, дає можливість представити юридич­ну психологію, з одного боку, як систему, яка входить в системи більш високого порядку — в психологію і правознавство, а з іншого — як сис­тему, котру можна поділити на підсистеми більш низького рівня — пра­вову психологію, кримінальну, судову, пенітенціарну.
Принцип системного підходу в юридичній психології дозволяє юристу-практику встановити механізм визначального впливу соці­ального середовища (його особливостей) на правомірну чи проти­правну поведінку окремої людини і соціальної групи. За допомогою цього принципу вивчається якісний характер, цілісність об'єкта і предмета пізнання юридичної психології, вплив змін у державно-правовій системі на психіку окремої особистості, її діяльності та по­ведінки.
Філософський принцип єдності теорії і практики випливає з само­го змісту ставлення людини до навколишнього світу. Людина не при­стосовується до природи, як тварина, вона активно діє, і ця її діяль­ність є способом і формою ставлення до об'єктивного світу як до при­родного, так і до суспільного. Така діяльність представляє собою процес практико-теоретичного перетворення і освоєння навколиш-
Аверьяцев А. Н. Системное познание мира. — М.: Политиздат, 1985. — С. 9.
нього світу. Теорія і практика — дві нерозривно пов'язані і взаємо-обумовлені сторони життєдіяльності людини.
Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини і визначальну роль практики в процесі пізнання. Практика — критерій істинності того чи іншого теоретич­ного положення. Теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною. Практика, яка не спрямовується теорією, страждає стихійністю, відсутністю необхідної цілеспрямованості. Са­ме в цьому виявляється єдність теорії і практики.
Сказане характерне і для юридичної психології. Результативне ви­рішення завдань, які ставить перед юридичною психологією практи­ка, можливе лише на основі добре розробленої теорії. Більше того, чим ширше і складніше коло практичних завдань, тим гостріше від­чувається потреба в теорії. Разом з тим, постійно відчувається необ­хідність переходу від емпіричного рівня осмислення психологічної ре­альності до теоретичного.
Будь-яке вивчення психолого-правового явища починається з ана­лізу практики, життєвих ситуацій. Але робиться це не навмання, а з наукових позицій, котрі мають бути продумані, вироблені юристом ще до постановки завдань вивчення. Отримавши в результаті дослі­дження сукупність фактів, він проводить теоретичне узагальнення і пояснення цих фактів, завершуючи свою роботу висновками, покли­каними втілитися на практиці в конкретні заходи і дії.
Принцип конкретно-історичного підходу у філософії виступає як за­гальний принцип пізнання, який однаковою мірою застосовується як при дослідженні явищ природи і суспільства, так і при вивченні свідо­мості й мислення людини. Вимоги цього принципу діалектики — роз­гляд предметів і явищ дійсності в їхніх конкретних історичних зв'язках і відносинах. Він передбачає аналіз предмета чи явища пізнання як тако­го, що виникає, функціонує і розвивається, відмирає в часі, коли кож­ний теперішній стан цього предмета чи явища обумовлений попереднім.
Специфіка застосування принципу конкретно-історичного підхо­ду в юридичній психології полягає в тому, що за його допомогою простежується поетапний розвиток особистості правопорушника чи злочинця, індивідуальної і соціальної правосвідомості з урахуванням місця, часу, обставин, що склалися, та інших факторів. Слід відзна­чити, що конкретно-історичний підхід у дослідженні дає змогу про­аналізувати психологію різних правопорушників, які жили в різні епохи, виділяти їхні особливості, спільні і відмінні риси.
Розглянуті принципи методології філософського рівня — принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і прак­тики, конкретно-історичного підходу — однаково справедливі, необ­хідні і дійсні при пізнанні проблем біології і математики, соціології і економіки, психології й управління, педагогіки й інформатики і т. д.
На базі загальних філософських принципів склалися методологіч­ні принципи психології, котрі безпосередньо стосуються і юридичної психології. Які ж ці принципи? В чому їхня суть? Як вони впливають на вивчення і оцінку психолого-правових фактів і явищ?
Суть принципу     продолжение
--PAGE_BREAK--детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої особистості обумовлена загальним буттям, яке формує її поведінку. У застосуванні до юридичної психології це означає, що соціальне ото­чення (і «макросередовище», і «мікросередовище») впливає на свідо­мість як окремої особистості, так і малої групи. Це виявляється у фор­муванні потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особисто­сті і малої групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємин та ін. Цей принцип означає, що психіка людини обумовлена умовами її іс­нування. Практична діяльність і соціальне середовище, в якому знахо­диться індивід, є основними факторами, що визначають і формування її психіки, і специфічні особливості її властивостей.
Принцип детермінізму орієнтує юриста, по-перше, на пояснення багатьох психолого-правових явищ, виходячи з життєдіяльності лю­дини і тих соціальних груп, членом котрих він є. По-друге, принцип націлює на те, що, змінюючи матеріальні, соціальні, духовні умови життя і діяльності людей, можна добиватися необхідних змін у пове­дінці людини, в її відносинах із законом.
Принцип детермінізму вимагає від юристів-практиків враховува­ти вплив різних факторів буття на розвиток психолого-правових явищ. Він спонукає слідчого і суддю, адвоката і прокурора, працівника кри­мінального розшуку і відділу по боротьбі з економічними злочина­ми тощо спрямовувати зусилля на з'ясування конкретної причинної обумовленості тих чи інших психолого-правових явищ об'єктивни­ми суспільними відносинами, на пошук зв'язків індивідуальної чи групової свідомості з умовами праці та побуту людей, з характе­ром виробництва, з тим господарським механізмом, який в цей мо­мент діє.
Принцип єдності свідомості та діяльності розкриває складну діа­лектику людської свідомості та діяльності як особливого виду люд­ської активності.
Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в цей момент представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розви­ває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкуван­ня як специфічний вид діяльності). Чим глибше і детальніше відомий життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, її резуль­тати, тим більш точно і всебічно можна оцінити її особистість.
Свідомість і діяльність взаємопов'язані і взаємообумовлені. С. Ру-бінштейн так розкривав суть цього принципу: «Основний позитивний зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в утвер­дженні їх взаємозв'язку і взаємообумовленості: діяльність людини обу­мовлює формування її свідомості, її психічних зв'язків, процесів і влас­тивостей, а ці останні, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою їх адекватного виконання»1. В іншій праці він підкреслив: «Ді­яльність і свідомість — не два в різні боки обернені аспекти. Вони утво­рюють обмежене ціле — не тотожність, але єдність»2.
Група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну струк­туру якої складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досягнення. Зміст і характер спільної діяльності справляє формуючий вплив на психіку кожного члена групи і психологію групи в цілому, котрі, в свою чергу (і психіка індивіда, і психологія групи), виявляються в діяльності.
Для юридичного працівника вкрай важливе розуміння того, що психіка особистості й психологія групи формуються і розвиваються в процесі діяльності, в діяльності вони і виявляються.
Прикладне значення цього принципу для юридичної психології дуже велике:
аналіз спільної діяльності, її результатів, а також вчинків і дій членів групи дають змогу юристові робити висновки про рівень не лише свідомості та інших властивостей окремої особистості, а й про зміст, розвинутість і спрямованість психолого-правових явищ, притаманних цій групі;
зміни, корекція самої діяльності людей в позитивний бік може сприятливо відобразитися на розвитку індивідуальної свідомос­ті й групових психологічних феноменів;
Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 251.
Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — М.: Гос. учеб.-педагог. изд-во, 1935. — С. 51.
• враховуючи офіційні й неофіційні ролі конкретної особистості в тій чи іншій групі, можна повніше вивчати процес формуван­ня цієї особистості.
Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психо­логії давно. «У відповідності з особистішим підходом жодне з психіч­них явищ, чи то процес, стан чи властивість особистості, яке проявля­ється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи — дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без урахування особис-тісної їх обумовленості»1.
Принцип особистісного підходу передбачає розгляд конкретної особистості як пов'язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (еле­ментів структури особистості), які відображають всі зовнішні впли­ви. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов потребує, писав С. Рубінштейн, "… йти до пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості, виходячи із зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків"2.
Психолого-правовий аспект у наведених положеннях полягає в тому, що вчинки, поведінка і справи здійснюються в соціальному се­редовищі, в певній групі. Більше того, мікросередовище (соціальне оточення, групові феномени) справляють на дії і поведінкові вчинки особистості людини великий вплив.
При врахуванні принципу особистісного підходу розглядаються в єдності якості людини як представника певної соціальної групи й ін­дивідуальні особливості її способу мислення і почуттів.
Особистіший підхід не просто пов'язаний з іншими методологіч­ними принципами психологічної науки, а й вбирає всі основні прин­ципи психології (недарма в окремих працях використовується термін особистісно-соціально-діяльнісний підхід). Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості в її залученні до групи у поєднанні головних факторів її розвитку — соціального середовища, діяльнос­ті особистості, її внутрішньої активності.
Знання методологічних принципів філософського і загальнонау-кового рівня і вміле застосування їхніх вимог дозволяє уникнути гру­бих помилок у роботі юриста, підвищити якість вивчення юридичної проблеми і скоротити час. Методологічні принципи наукового пі-
Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1969. — С. 198.
Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 183.
знання практики є основою, базою, на якій будується змістовний ана­ліз об'єкта і предмета юридичної психології.
§ 2. Методи пізнання в юридичній психології
Роль методів у розвитку будь-якої науки величезна. «Метод, — писав І. Павлов, — найперша основна річ. Від методу, від способу дії залежить вся серйозність дослідження. При хорошому методі і не ду­же талановита людина може зробити багато. А при поганому методі і геніальна людина буде працювати марно і не отримає цінних, точ­них даних»1.
Можна стверджувати, що розвиток юридичної психології як нау­ки безпосередньо залежить від її методичної оснащеності. Тому ко­жен дослідник, пошуковець, практик повинен уявляти методичні мо­жливості юридичної психології, вміти вибрати, а коли необхідно, і розробляти у відповідності з метою і завданнями дослідження конк­ретні методики. Для цього потрібно мати чітке уявлення про систему методів, яка використовується для пізнання в юридичній психології.
Оскільки метод є способом досягнення певних результатів у пі­знанні та практиці і він завжди містить дві органічно пов'язані сто­рони — об'єктивну і суб'єктивну2, виділяють теоретичні й емпіричні методи дослідження (рис. 2).

ні
ч и т
е
р
о
е
Т
Загальнонауковий метод
















Моделювання










Кібернетичний метод










Математичний метод










гі о
ял но
аи
нс
ізп     продолжение
--PAGE_BREAK--С
ино
дч ои
тди

71 еид Мри ю




ні
ч и ір пі
м
Е
Спостереження


Експеримент
Опитування: бесіда, інтерв'ю, анкетування


Аналіз результатів діяльності


Тестування     продолжение
--PAGE_BREAK--метод моделювання. Суть його полягає в установ­ленні схожості явищ (аналогії), адекватності одного об'єкта іншо­му в певних відносинах і на цій основі перетворення простого за структурою і змістом об'єкта в модель більш складну (оригінал). Спеціаліст у царині юридичної психології отримує можливість пе­ренесення даних за аналогією від моделі до оригіналу. Модель — це допоміжний засіб, який в процесі пізнання дає нову інформацію про основний об'єкт вивчення. При цьому дослідник, виявивши харак­терні риси, властивості, ознаки існуючих психолого-правових явищ, починає пошук нового їхнього компонування, поєднання, моделює принципово новий стан явища, що вивчається. Так виникають мо-делі-гіпотези, які носять передбачливий характер і потребують пе­ревірки, моделі-концепції, що перетворюються в науково обґрунто­вані теорії. У психологічній літературі виділяється розумовий екс­перимент — особливий вид моделювання. В його зміст вкладається співвідношення між теоретичними й експериментальними даними, отриманими в дослідженні, і моделлю, яка імітує ті ситуації, котрі могли б виникнути при реальному експериментуванні. Така ідеаль­на модель дає змогу виявити найважливіші зв'язки і співвідношен­ня в об'єкті, що вивчається, пояснити і конкретизувати вже наявні прийоми і правила.
Моделювання — складний процес через різноманітність і склад­ність самих психолого-правових явищ і процесів, що вивчаються. Од­нак необхідність застосування цього методу стає все відчутнішою і нагальнішою. Моделювання є сенс здійснювати в тих умовах, коли:
а)експеримент над об'єктом, який цікавить спеціаліста, з якихось
причин неможливий безпосередньо (наприклад, недоступний
фізично в даних умовах, існують перепони морального чи ін-
шого характеру);
б)експеримент над об'єктом вимагає невиправдано великих ви-
трат часу і засобів;
в)експеримент над моделлю забезпечить точніші результати.
Метод моделювання дозволяє вивчати психологічні явища за до­помогою моделей матеріальних, знакових та ідеальних (уявних).
В юридичній психології, як показує практика, більшою мірою за­стосовні ідеальні моделі, а не матеріальні. Вони будуються у свідо­мості дослідника, тому їх можна вважати певною формою мислення, за допомогою котрого чуттєво-наочні уявлення строго логічно об'єд­нуються в цілісний образ.
Метод моделювання має велике значення для практичної юридич­ної психології, що вивчає такі проблеми, як предмет і місце, резуль­тати і наслідки правопорушення за допомогою моделей психологіч­них особливостей особистості звинуваченого, підсудного, потерпі­лого, свідка, модель психологічних особливостей скоєного злочину тощо.
Останнім часом до теоретичних методів в юридичній психології стали відносити і кібернетичний метод1. Раніше кібернетичний метод інтерпретувався як спосіб, за допомогою якого можна пізнати пред­мет, що цікавить під кутом зору можливості керування ним. Не ви­падково метод знайшов досить широке застосування в криміналісти­ці для вивчення можливостей управління поведінкою злочинця в си­туації виявлення злочину і викриття винного. Пізніше кібернетичний метод став використовуватися для інформаційного забезпечення пра­воохоронної і правозастосовної діяльності. Поширенню цього мето­ду сприяло впровадження в діяльність органів юстиції і правоохорон­них органів електронно-обчислювальної техніки. В юридичній пси­хології застосування кібернетичного методу дає можливість проводити опрацювання різноманітної інформації, котра пов'язана, по-перше, з психологічним аспектом правової поведінки, по-друге, з психологічними особливостями особистості конкретного злочинця, по-третє, з психологічною стороною професійної діяльності юридич­них кадрів. Цілком природно, що кібернетичний метод дозволяє та­кож вирішувати задачі теоретичного характеру: висувати наукові гі­потези, проводити психологічне обслідування великої кількості різ­них верств і груп людей в регіоні та ін.
Близький до кібернетичного математичний метод, який широко і успішно використовується в таких науках, як соціологія, економіка, управління, маркетинг тощо. Цей метод відрізняється від багатьох


Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Новый юрист, 1998. — С. 51-52.
розглянутих раніше теоретичних методів насамперед тим, що є кіль­кісним способом вираження тих чи інших ознак, властивостей, явищ, які вивчаються. В юридичній психології математичний метод дозволяє виразити кількісно різні психологічні вияви чи психолого-правові явища. Наприклад, психічні процеси, стани, що вивчаються, можна зобразити математичними символами і визначити кореляцій­ний зв'язок між ними і тенденції їхнього розвитку, моделювати окре­мі психолого-правові явища. Елементи математичної статистики, те­орія ймовірностей, теорія експертних оцінок, теорія рефлексивного управління та інші напрями математичної науки знаходять все біль­ше застосування в юридичній психології.
Емпіричні методи пізнання психолого-правових явищ різноманіт­ні. В юридичній психології в тій чи іншій мірі використовуються всі вказані на рис. 2 методи. Розглянемо їхній зміст, сфери застосування і вимоги, котрі слід враховувати в практичній діяльності юриста, який звертається до того або іншого методу.
Спостереження як метод пізнання передбачає цілеспрямовану фік­сацію проявів поведінки однієї людини чи групи людей або ж окре­мих психолого-правових реакцій. Це складний процес: можна диви­тися, але не бачити; в звичному, буденному побачити нове і т. д. До­свідчений спеціаліст оцінює конкретну особистість чи групу за сумою іноді ледве помітних зовнішніх проявів.
С. Рубінштейн відзначав: «У повсякденному житті, спілкуючись із людьми, ми орієнтуємося в їхній поведінці, оскільки ми нібито «чи­таємо» її, тобто розшифровуємо значення її зовнішніх даних і розкри­ваємо зміст тексту, отриманого таким чином у контексті, який має свій внутрішній психологічний план. Це «читання» проходить по­верхнево, оскільки в процесі спілкування з присутніми у нас вироб­ляється більш-менш автоматично функціональний психологічний підтекст до їхньої поведінки»1.
При використанні методу спостереження в умовах процесуаль­ної діяльності все набагато складніше, тому що людина спостері­гається частіше за все в незвичній для неї обстановці і при цьому має бажання приховати свої справжні властивості й стан особис­тості.
Предметом психологічного спостереження виступають лише зов­нішні компоненти поведінки чи діяльності:


Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — С. 179-180.
моторні (рухові) елементи практичних і гностичних дій: рухи, переміщення і нерухомі стани людей; швидкість і напрямок ру­ху; дистанція між людьми; спільні дії групи і т. п.;
мовні акти, їхній зміст, спрямованість, частота, тривалість, ін­тенсивність, експресивність, особливості лексичної, граматич­ної і фонетичної будови;
міміка, жести, поза, пантоміміка, експресія звуків;
зовнішні прояви деяких вегетативно-судинних реакцій: зблід-нення чи почервоніння шкіри, зміна режиму дихання, потови­ділення тощо.
Предметом психологічного спостереження можуть виступати і си­туації, що виникають, наприклад, в умовах попереднього розсліду­вання, при допиті звинуваченого, в ході бесіди зі свідками, при вико­нанні роботи засудженими та ін.
Спостереження може бути включене (спостерігач є учасником життєдіяльності групи; відомі випадки, коли в камеру до ув'язнених спеціально підсаджують людину, котра проводить спостереження за засудженими) і невключене (спостереження з боку), суцільне чи ви­біркове, постійне чи тимчасове. Для отримання об'єктивних резуль­татів при спостереженні необхідно заздалегідь визначити, яке психо-лого-правове явище буде вивчатися, скласти програму спостережен­ня, визначити місце спостереження і його роль у середовищі осіб, які вивчаються, правильно фіксувати виділені ознаки, зовнішні прояви. Для реєстрації результатів спостереження можуть бути використані щоденники чи карточки спостереження, а також технічні засоби (маг­нітофон, фото- і кінознімання). Слід при цьому враховувати, що в умовах попереднього розслідування технічні засоби можуть застосо­вуватися лише в рамках процесуального закону.
В юридичній психології розрізняють також неопосередковане і опо­середковане спостереження. У першому випадку спостереження здійс­нює особа, котра робить відповідні висновки за результатами спосте­реження. Так робить спостереження, наприклад, слідчий, інспектор ДАІ, співробітник відділу боротьби з економічними злочинами, ін­спектор митної служби та ін. Опосередковане спостереження суттєво відрізняється від неопосередкованого тим, що юрист отримує відомос­ті про результати спостереження, зробленого іншими особами — пси­хіатром, психологом і т. д. Характерна особливість опосередкованого спостереження полягає в тому, що його результати завжди оформля­ються документально (наприклад, у висновку психіатричної експерти­зи чи у висновку психолога). Важливо підкреслити, що зафіксовані в документах результати опосередкованого спостереження можуть бути використані як доказовий матеріал, тоді як результати неопосередко-ваного не можуть бути зафіксовані процесуально.
Успіх у використанні методу спостереження юридичними працівни­ками багато в чому залежить від об'єктивних, обстановочних і суб'єк­тивних факторів. Вирішальне значення належить суб'єктивним факто­рам, тобто якостям, здібностям, знанням, навичкам і вмінням особи, яка здійснює спостереження. Доцільно у зв'язку з цим згадати слова академіка А. Лосєва: "… Ніяка діалектика не врятує вас, якщо живі очі ваші… не побачать справжньої дійсності, яка зобов'язує вас".
    продолжение
--PAGE_BREAK--Експеримент обґрунтовано вважається одним із важливих методів в юридичній психології. Під експериментом розуміється таке дослі­дження, коли навмисно чи планомірно викликається зміна психологі­чних станів, процесів, явищ, що вивчаються, і враховуються умови, в яких вони проходять. Експеримент дає змогу варіювати фактори, кот­рі впливають на людину чи групу людей, дає можливість відтворюва­ти психолого-правове явище, що вивчається неодноразово.
Основна відмінність експерименту від спостереження в тому й по­лягає, що експериментальний метод передбачає активне втручання в діяльність чи поведінку досліджуваної особи або групи людей. Як відзначав І. Павлов, "… спостереження збирає те, що йому пропонує природа, досвід же бере у природи те, що йому потрібно"1. Інакше кажучи, при спостереженні дослідник повинен очікувати настання того чи іншого психічного чи психологічного явища, а при експери­менті він може за чітко визначеною програмою зміни зовнішньої си­туації навмисно викликати потрібний психічний процес чи психоло­гічне явище.
Методологічною базою експерименту в психолого-правовому до­слідженні є концепція соціального детермінізму. Оскільки психічне і соціально-психологічне обумовлено сукупністю факторів, які детер­мінують конкретне явище, остільки, впливаючи на ці фактори і ви­вчаючи причинно-наслідкові зв'язки, дослідник може виявити струк­туру детермінації цього явища і роль окремих факторів.
Таким чином, експеримент дає змогу:
• створювати умови, в яких виявляється психіка особистості й психологія групи;


Павлов И. П. Полн. собр. соч. — Т. 2; Кн. 2. — С. 274.
варіювати в потрібних напрямках самі умови проходження пси­холого-правового явища, яке вивчається, тобто виділяти вплив окремих факторів, встановлювати зв'язки і систему взаємоза-лежностей і спостерігати дійсні його закономірності;
суворо дозувати кількісно психолого-правові явища, що аналі­зуються, і умови їхнього проходження.
Залежно від характеру експериментальної ситуації виділяють екс­перимент лабораторний і природний. Особливістю лабораторного експерименту є те, що він проводиться в спеціально обладнаній ла­бораторії, оснащеній необхідною апаратурою. У ході такого експе­рименту діяльність і поведінка людини проходить у штучних умовах, створених дослідником. Лабораторний експеримент дає змогу за до­помогою приладів вимірювати окремі психічні процеси, фіксувати їх­ні прояви в поведінці і діяльності індивіда. Наприклад, за допомогою реєстраційних приладів можна досить точно виміряти швидкість ре­акції людини на зовнішній подразник, ступінь її емоційної стійкості, швидкість формування тих чи інших навичок та ін.
Слід зазначити: успіхи сучасної психології, в тому числі і юридич­ної, були б неможливими без результатів лабораторних експериментів. Однак не можна вважати, що лабораторний експеримент є універса­льним і надійним засобом пізнання психіки людини. Найсуттєвіший недолік цього виду експерименту — його певна штучність, котра мо­же призвести до порушення природного ходу психічних процесів, а від­повідно, до неправильних висновків. Крім того, багато проблем юри­дичної психології не можуть вивчатися в лабораторних умовах.
Природний експеримент, ідея якого належить великому психоло-гу-дослідникові О. Лазурському1, покликаний усунути окремі недо­ліки лабораторного експерименту. Його суть у тому, що діяльність і поведінка людини чи групи людей вивчаються в природних, звичних умовах життєдіяльності (на робочому місці досліджуваного, в соціа­льних групах, членом котрих він є, і т. д.), а зміні піддаються деякі фактори у відповідності із задумом експериментатора. Наприклад, проведення суттєвих експериментів має на меті перевірити і оцінити психофізичні якості потерпілого, свідків та інших осіб. У ході його слідчий може активно втручатися в ситуацію і створювати такі умо­ви, в яких виявляється психолого-правовий факт.


Лазурский А. Ф. Естественный эксперимент и его школьное применение. — Пб.: Изд-во К. Л. Риккеръ, 1918.
Залежно від ступеня втручання експериментатора в проходження психічних процесів і явищ експерименти поділяються на констатуючі і формуючі. Констатуючий експеримент пов'язаний з вирішенням такого завдання: виділити серед сукупності факторів один чи кілька й оцінити їхній вплив на психолого-правове явище. У ході подібного експерименту дослідник отримує відповідь на питання про те, який вплив різних факторів на предмет, що вивчається, і за спрямуванням (позитивний чи негативний), і за силою, і за стійкістю. Формуючий експеримент (в окремих працях він носить назву навчального чи ви­ховного) передбачає суттєву зміну позиції дослідника: перехід від ви­вчення фактів і їх психологічного пояснення до процесу формування необхідних якостей і властивостей особистості (ціннісних орієнтацій, соціальних установок, норм поведінки, рис характеру і т. п.). Прикла­дом формуючого експерименту можуть бути експерименти відомого педагога-дослідника А. Макаренка, пов'язані з перевихованням ді-тей-правопорушників у дитячих колоніях під Полтавою і поблизу Харкова.
Отже, експериментальний метод забезпечує глибше вивчення пси-холого-правових явищ, ніж спостереження.
Для збору первинної інформації в юридичній психології викорис­товуються різні види опитувань: бесіда, інтерв'ю, анкетування.
Бесіда діагностична як спосіб пізнання психічних процесів, ста­нів, властивостей особистості має давні традиції. Ще стародавні філософи Сократ, Платон, Аристотель надавали великого значен­ня накопиченню знань про характер і поведінку різних верств на­селення, їх запити і потреби шляхом групових та індивідуальних бесід з людьми. Як метод юридичної психології бесіда основана на безпосередній взаємодії між юридичним працівником і опитува­ним. Її суть полягає в тому, що одній чи кільком особам ставлять­ся запитання, на які вони відповідають усно. При цьому зміст за­питань розкриває ту психолого-правову проблему, котру виділив дослідник або юрист-практик. Цей метод широко застосовується при вивченні особистості і є досить легким і результативним спо­собом отримання інформації про особливості психічних явищ спів­розмовника в процесі мовного спілкування з ним. Приміром, у бесіді можна отримати дані про загальноосвітній і культурний рі­вень людини, його ставлення до себе і людей, соціальних ціннос­тей, фактів і подій, оцінити особливості його моральної і правової свідомості, виявити інтереси, вольові та емоційні якості. Розмовасам на сам із людиною дає змогу юристові розкрити її задуми і по­чуття, зрозуміти мотиви і установки, джерела її активності чи па­сивності, специфіку сприйняття нею фактів, почути оцінки і су­дження за цими фактами.
Дієвість бесіди багато в чому залежить від того, як формулю­ються запитання. Якщо запитання явно передбачають односкладо­ві відповіді (наприклад, запитання «Чи були ви свідком вчораш­ньої сварки ваших колег по роботі Р. і Н.?» потребує малоінфор­мативних відповідей «Так» чи «Ні»), то отриманої інформації, як правило, недостатньо для аналізу психолого-правової проблеми. Щоб відповіді співрозмовників були повніші, слід ставити запи­тання на зразок: «Що ви знаєте про вчорашню сварку ваших ко­лег по роботі Р. і Н.?», «Що ви думаєте з цього приводу?», «Як ви оцінюєте цей випадок?» та ін. Запитання такого типу не лише да­ють більше потрібної інформації, а й розкривають позицію, уста­новки співрозмовника.
Дієвість бесіди визначається також виконанням таких вимог до її підготовки і проведення, як: цілеспрямованість і плановість; невиму­шеність і довірливість; вибірковість та індивідуальність; уважність, терпіння і такт; умілий вибір часу і місця проведення.
У практичній діяльності юридичних працівників бесіда в умовах процесуальної діяльності майже завжди характеризується високою психічною напруженістю осіб, які виступають у ролі співрозмовни­ків. І це не дивно: бесіда зі слідчим чи прокурором є для людини ду­же значною подією, що змінює її психічний стан (підвищена збудли­вість, почуття тривоги тощо). Тому використання бесіди в подібних випадках потребує ретельної підготовки, створення відповідного клі­мату у стосунках між співрозмовниками.
При всій простоті бесіда як метод пізнання інших людей має сут­тєвий недолік: висновки про особливості психіки людини робляться на основі їх власних відповідей. Ось чому так важливо в процесі бесі­ди використовувати спостереження: юридичний працівник, отриму­ючи вербальну і невербальну інформацію, порівнюючи її, може зро­бити більш правильні висновки про психічні процеси, властивості й стани особистості.
Інтерв'ю як різновид опитування досить широко використовуєть­ся в юридичній практиці, особливо на початковій стадії дослідження з метою розширення, уточнення, доповнення інформації, отриманої за допомогою інших методів.
З погляду організації розрізняють формалізоване інтерв'ю (відзна­чається досить суворою, запрограмованою і незмінною тактикою по­ведінки інтерв'юера і змістом запитань) і вільне (опитуваний може не лише варіювати запитання та їх послідовність, а й сам створювати ті чи інші вербальні ситуації взаємодії). Вільне інтерв'ю за своїм харак­тером є динамічним і гнучким, що вимагає доброї підготовки юри­дичного працівника (вміння швидко орієнтуватися в ситуації, звер­тати свою увагу і мислення на різні аспекти однієї і тієї ж теми інтер­в'ю та ін.). Перевага вільного інтерв'ю полягає в тому, що ситуація взаємодії інтерв'юера і опитуваного більш природна, бо вони не зв'я­зані якимись жорсткими рамками як в постановці запитань, так і у відповідях на них.
Проводячи інтерв'ю, спеціалісту в царині юридичної психології корисно враховувати психологічний тип респондента. Цікаві реко­мендації висловлює французький соціолог М. Гравітц у праці «Ме­тоди соціальних наук»1:
а)якщо досліджувана особа належить до так званого наївного ти-
пу, то до неї можна підходити прямо. Люди цього типу щиро-
сердно розказують про себе, про суспільні події і викладають
точно те, що знають, а також свою точку зору;
б)людина егоцентричного типу вимагає підвищеного інтересу до
своєї особи. Вона любить говорити про ті речі, в яких особисто
зацікавлена. Однак вона не викривляє факти, а лише посилює
їхнє значення, щоб возвеличити саму себе. Досвідчений інтер-
в'юер завжди може відсіяти перебільшення і визначити точну
міру речей;
в)при типі, який прагне сповіді, не потрібна особлива зацікавле-
ність в його особистості. Досить почати розмову і дати можли-
вість людям цього типу говорити. Вони розповідають із най-
дрібнішими подробицями про свої вчинки, про своє середови-
ще, про все, з чим вони стикалися;
г)найважче мати справу з науковим типом. Він говорить лише в
ім'я істини, любить обґрунтованість, логічну несперечливість
думки.
Використовується в юридичній психології і     продолжение
--PAGE_BREAK--анкетування як один із найбільш оперативних способів отримання інформації з будь-якої


Гравитц М., Пэнто Р. Методы социальных наук: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1972. — С.146-147.
психолого-правової проблеми. Наприклад, анкетний метод досить широко застосовується при вивченні механізму утворення злочинно­го наміру, а також при дослідженні професіограм слідчого, судді, прокурора, оперативного працівника та ін.
Суть анкетування полягає в тому, що опитувані відповідають на за­здалегідь підготовлені і продумані запитання в письмовому вигляді. Зміст і форма запитань визначаються, по-перше, завданнями вивчення того чи іншого психолого-правового феномена і, по-друге, особливо­стями опитуваних осіб. Розрізняють питання про факти свідомості (пи­тання про життєві факти, про знання, про думки, погляди, оцінки, цін­нісні орієнтації та ін.), про факти поведінки, про особистість опитува­ного (вік, стать, освіта, професія і т. д.). За формою запитання анкети можуть бути закритими (опитуваному пропонується набір варіантів відповідей, з котрих він має вибрати один чи кілька варіантів), відкри­ті (запитання не містять ніяких варіантів відповідей) і напівзакриті (пропонується готовий набір варіантів відповідей і зберігається мож­ливість опитаному повідомити свою думку). У результаті анкетування отриманий матеріал піддається статистичному опрацюванню і якісно­му і кількісному аналізові.
Одним із методів опосередкованого вивчення психіки особистості і психолого-правових явищ є аналіз результатів діяльності окремої людини чи групи людей. Його методологічною основою виступає принцип єдності свідомості та діяльності, одна із сторін якого поля­гає в тому, що психіка і психологічні явища виявляються головним чином у діяльності. Тому, аналізуючи результати діяльності, а також сам процес досягнення цих результатів, способи діяльності, можна отримати необхідну інформацію про численні психічні явища конк­ретної людини чи психологію групи. Для психолого-правового ви­вчення інтерес мають продукти, процес і способи як фізичної, так і інтелектуальної праці.
За допомогою цього методу можна вивчати рівень знань, навиків і вмінь особи, яка цікавить дослідника чи юриста-практика, особливос­ті проходження пізнавальних, вольових і емоційних процесів, окремі риси її характеру (наполегливість, відповідальність, цілеспрямованість, рішучість та ін.) Результатами праці можуть бути об'єкти, які стосу­ються особистості законослухняної людини чи правопорушника, а та­кож до розслідуваного чи розглядуваного судом правопорушення.
Для вивчення особистості в юридичній психології з успіхом засто­совується метод тестування. Як метод психологічної діагностики тес­тування використовує стандартизовані запитання і завдання (тести), які мають певну шкалу значень1.
Тести використовують не лише для отримання будь-яких нових психологічних даних про людину чи групу людей, але частіше для оцінювання рівня розвитку будь-якої психологічної риси цієї особис­тості в порівнянні з середнім рівнем (встановленою нормою чи стан­дартом). Вони дають змогу вивчати здібності людини, індивідуальні особливості проходження психічних процесів (сприйняття, пам'яті, мислення, мови), уваги та інших психічних станів, вид темпераменту, риси характеру та ін.
Тестування займає своє місце і в арсеналі юридичної психології. Відомий спеціаліст у цій сфері М. Костицький вважає, що для цілей попереднього розслідування, судового розгляду, профілактики пра­вопорушень можуть застосовуватися тестові методики2.
Усю сукупність тестів можна поділити на три види: тести-запи-тальники, тести-завдання і проективні тести.
Тест-запитальник ґрунтується на системі заздалегідь відпрацьова­них і перевірених із огляду їхньої надійності запитань, за відповідя­ми досліджуваних можна судити про їхні психологічні та соціально-психологічні риси. Прикладом тесту-запитальника може бути тест Т. Лірі. Він багатоаспектний і спрямований на дослідження міжосо-бистісних відносин і взаємного сприйняття. Тест включає в себе перелік із 128 характерологічних властивостей-тверджень, які можуть бути згруповані у 8 психологічних тенденцій, що визначають різні особистісні риси:
1-ша тенденція — домінантність — владність — деспотичність (відображає лідерські дані, прагнення до домінування, здатність брати відповідальність на себе);
2-га тенденція — упевненість у собі — самовпевненість — са­мозакоханість (відображає впевненість у собі, діловитість, незалежність, у крайньому вияві — егоїстичність і черст­вість);
3-тя тенденція — вимогливість — непримиримість — жорсто­кість (дає змогу оцінити дратівливість, критичність, нетерпи­мість до помилок партнера);


Краткий психологический словарь / Ред.-сост. Л. Карпенко; Под общ. ред. А. В. Пет­ровского, М. Г. Ярошевского. — 2-е изд. — Ростов н/Д: Феникс, 1998. — С. 383. Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию. — С. 229.
4-та тенденція — скептицизм — упертість — негативізм (харак­теризує недовірливість, підозріливість, образливість, злопам'ят­ність);
5-та тенденція — поступливість — покірність — пасивна підле­глість (дає змогу оцінити критичність до себе, скромність, со­ром'язливість);
6-та тенденція — довірливість — слухняність — залежність (оці­нює рівень шанобливості, вдячності, намагання принести ра­дість партнеру);
7-ма тенденція — добросердність — несамостійність — надмір­ний конформізм (характеризує здатність до взаємодопомоги, комунікабельність, уважність, доброзичливість);
8-ма тенденція — чуйність — щирість — жертовність (відобра­жає делікатність, ніжність, прагнення турбуватися про близь­ких, терпимість до недоліків інших).
Тест Т. Лірі можна використовувати, наприклад, при вивченні сімейних стосунків: виявити ідеальні та реальні уявлення про себе й один про одного всіх членів сім'ї, з'ясувати причини незгод між ба­тьками і т. ін.
Тест-завдання передбачає оцінку психологічних властивостей, якостей і поведінки людини не на основі того, що вона говорить (стверджує), а на базі того, що вона робить. У тестах цього типу да­ється серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких су­дять про якість, що вивчається. Прикладами тестів-завдань є відомі бланкові тести «Кількісні відносини» (вивчення мислення, логічності висновків), «Розстановка чисел» (дослідження обсягу, розподілу і пе­реведення уваги), «Пам'ять на числа» і «Пам'ять на слова» (вивчення тимчасової зорової пам'яті) та ін. Слід зазначити, що за допомогою бланкових тестів-завдань важко оцінити будь-яку одну «чисту» якість людини. Так, бланковий тест «Пам'ять на числа» дозволяє до­слідити не лише пам'ять, а й увагу, логічність мислення, психомото­рику досліджуваного.
Критерієм при оцінці відповідей на запитання (завдання) тесту, як правило, є кількість і характер помилок і час, витрачений на їх вирі­шення. Вимірювання частіше всього роблять за допомогою будь-якої бальної системи. За кожну відповідь нараховують певну кількість очок (балів). Загальна оцінка виражається в сукупності набраних очок (балів). Природно, що бальна система не має сили абсолютної міри. Вона має силу лише в цій системі вимірювання і не ґрунтується на будь-якому абсолютному критерії. Незважаючи на цю свою обме­женість, така система є серйозним засобом вимірювання і застосову­ється досить часто.
Проективні тести призначені для вивчення тих психологічних і по-ведінкових особливостей людини, що нею слабо усвідомлюються чи викликають до себе з її боку негативне ставлення. В основі проектив­них тестів лежить механізм проекції, згідно з яким не усвідомлені лю­диною позитивні й особливо негативні характеристики вона схильна приписувати не собі, а іншим людям, «проектувати» їх на інших. При застосуванні проективних тестів про досліджуваного складають дум­ку на основі того, як він оцінює ситуації, інших людей, які властиво­сті їм приписує. Прикладом проективного тесту є тест американсь­кого психолога Г. Мюррея (він уперше описав процес проекції в си­туацію зі стимулами, яка допускає їх різну інтерпретацію). Тест складається з 30 картинок, на котрих зображені люди, які знаходять­ся в ситуації, що допускає кілька тлумачень. Досліджувана особа має придумати будь-який випадок для цих людей. Інтерпретація відпові­ді робиться за змістом розповідей випадків на різні теми, ставленням досліджуваного до навколишнього середовища, навіть за змінами то­ну голосу, за ваганнями при відповідях та ін. Гіпотеза полягає в то­му, що досліджувана особа ідентифікує себе тією чи іншою мірою з головним героєм картинки. Отже розкриття риси і потреби героя, тема розказаної історії інтерпретуються як характерні для неї самої. Тест Г. Мюррея — перший додаток поняття проекції до психологіч­ного дослідження.
Велику увагу проективним тестам приділив Л. Франк, який впер­ше розробив класифікацію проективних методик:
конститутивні (досліджуваному пропонується будь-який аморф­ний матеріал, якому він має надати змісту. Приклад — тест шведського психіатра Г. Роршаха, котрий полягає в інтерпре­тації досліджуваним набору чорнильних плям різної конфігура­ції та кольору, які мають певний зміст для діагностики прихо­ваних соціальних установок, спонукань, властивостей харак­теру);
конструктивні (пропонуються оформлені деталі — фігурки лю­дей і тварин, моделі їхніх помешкань тощо, з котрих потрібно створити усвідомлене ціле і пояснити його);
інтерпретативні (необхідно витлумачити, інтерпретувати будь-які події чи ситуації. Приклад — згаданий тест Г. Мюррея);
катартичні (пропонується здійснення ігрової діяльності у спе­ціально створених умовах. Наприклад, психодрама дає можли­вість досліднику виявити винесені поза імпровізоване уявлення конфлікти);
рефрактивні (особистісні особливості, приховані мотиви ви­вчаються за довільними змінами, які вносяться в мову, почерк та ін.).
Цю класифікацію Л. Франка доповнив український психолог, до­ктор психологічних наук, професор В. Бурлачук1:
експресивні (здійснення досліджуваним зображувальної діяль­ності, наприклад, малюнок на задану чи вільну тему);
імпресивні (вивчення результатів вибору стимулів з ряду запро­понованих. Наприклад, кольоровий тест Люшера, в якому як стимули виступають кольорові квадрати, а інтерпретації вихо­дять із символічного означення кольорів);
адитивні (у цих тестах від досліджуваного вимагається завер­шення початого речення, оповідання, історії. Наприклад, тест Розенцвейга: закінчити незакінчені речення чи висловлювання однієї з дійових осіб на сюжетному малюнку).
Тести проективного типу представляють підвищені вимоги до рі­вня підготовки і розвитку досліджуваних і вимагають високої про­фесійної кваліфікації дослідника.
Отже, розглянуті методи пізнання в юридичній психології ви­користовуються комплексно як єдина система, за допомогою якої відбувається отримання конкретних фактів про окрему особис­тість чи групу людей. Надійні факти в руках дослідника чи прак­тика дозволять їм проникнути в суть психолого-правових явищ, які вивчаються.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§3. Методи психологічного впливу на особистість
У діяльності будь-якого юридичного працівника завжди має міс­це психологічний вплив на особистість чи групу людей. Виступ судді перед підлітками в школі, бесіда слідчого з потерпілим чи свідками, діалог інспектора митниці з правопорушником — ці і подібні ситуа-


Бурлачук В. Ф. Введение в проективную психологию. — К.: Ника-Центр, 1997. — С. 9-13.
ції в діяльності юриста пов'язані не лише із з'ясуванням суті конкрет­ної справи, але і з впливом на людей. Метою психологічного впливу є виховання чи перевиховання особистості, стимулювання її до зако­нослухняної поведінки, мотивування будь-якої особи до відкритості і щирості при свідченні і т. п. Психологічний вплив на окремих осіб у процесі розслідування кримінальної справи покликаний блокувати чи зменшувати протидію тих людей, котрі свідомо викривляють чи приховують істину.
Методи психологічного впливу, які використовуються юридичними працівниками, відрізняються від методів пізнання, розглянутих вище.
Розкриємо методи психологічного впливу як спосіб впливу на психіку правопорушника, потерпілого чи свідка з метою спонукання їх до свідчень із приводу обставин правопорушення.
Складним, але дієвим є метод переконання як спосіб словесного впливу, котрий включає в себе систему доведень, побудованих на законах логіки. Успішне переконання веде до прийняття і наступно­го включення нових аргументів у систему поглядів, яка склалася у правопорушника, до певної трансформації світогляду в цілому і оці­нки конкретної ситуації, а значить, і зміни мотиваційної основи по­ведінки. Переконання ґрунтується на усвідомленому прийнятті люди­ною висловлюваних юристом ідей, на їх аналізі й оцінці. При цьому висновок може бути зроблений як самостійно, так і слідом за тим, хто переконує. Процес переконання вимагає іноді великих часових затрат і використання різноманітних відомостей і елементів оратор­ського мистецтва. Прикладами застосування переконання стосовно правопорушників є непоодинокі випадки добровільної здачі в руки правоохоронних органів осіб, які захопили повітряне судно із заруч­никами на борту чи банк. Багатогодинні, а часом і багатоденні бесі­ди з ними, використання вагомих аргументів, які мають емоційну забарвленість, залучення до бесід родичів дають можливість праців­никам правоохоронних органів досягти бажаного, уникнути крово­пролиття і людських жертв.
Механізм переконання спрямований безпосередньо на мислен­ня людей, їхні знання і досвід. Використовуючи цей механізм, мо­жна викликати у правопорушника не лише розуміння ситуації і ви­сунутих доведень, а й готовності діяти у відповідності з цим розу­мінням.
Умовами успішного впливу механізму переконання є апеляція до почуттів людини для збудження у неї відповідних емоцій, ясність і до­ступність думок юридичного працівника, його вміння привернути правопорушника, потерпілого чи свідка до себе і завоювати його до­віру. Практика показує, що переконання як метод психологічного впливу доцільно використовувати при індивідуальному спілкуванні з людиною. Це пов'язано насамперед з тим, що для переконання ду­же важлива концентрація уваги на обговорюваному предметі. Зви­чайно, механізм переконання застосовується і тоді, коли юристові до­водиться працювати з групою людей.
Застосовується метод переконання в тих випадках, коли необхід­ність дій, які вимагаються від правопорушника чи іншої особи, може бути доведена. Саме в цьому випадку правопорушник із більшою ймовірністю прислухається до доводів працівника правоохоронних органів, усвідомить корисність того, що йому рекомендують.
У цілому процес переконання повинен допомагати людині розі­братися в іноді складній і суперечливій ситуації, що склалася, вияви­ти допущені помилки у своїх діях, усвідомити їхні наслідки і прийня­ти правильне рішення. При попередньому розслідуванні і в діяльнос­ті щодо здійснення судочинства метод переконання, справляючи вплив на моральну правосвідомість правопорушника, змушує його переосмислити і змінити своє ставлення до скоєного. Відзначимо та­кож: переконання в роботі із засудженими повинно допомагати їм сформувати лінію своєї поведінки на майбутнє.
Заслуговують на увагу роздуми спеціаліста в царині юридичної психології Ю. Чуфаровського про використання в юридичній прак­тиці з метою психологічного впливу на особистість методу переда­чі (приховування) інформації1. Під передачею інформації мається на увазі цілеспрямована передача певних відомостей про факти, по­дії, знання в процесі спілкування з людиною. В умовах здійснення правосуддя метод передачі інформації призводить до зміни спрямо­ваності розумових процесів особи, на котру чиниться вплив. Зазда­легідь зібрана і вміло подана інформація, впливаючи на проходжен­ня інтелектуальних, емоційних і вольових процесів, може дати по­зитивний результат. Наприклад, часто правопорушник, потерпілий чи свідок не можуть згадати про якісь важливі для слідства деталі; шляхом передачі цій особі певної порції інформації можна стиму­лювати його спогади. Якщо людина дає неправдиві свідчення, то в цьому разі передача інформації також може змінити його погляди і


Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 80-82.
оціночні судження. Звичайно, у цьому разі інформація, яка переда­ється юридичним працівником, повинна мати об'єктивні джерела: офіційні документи (протоколи оглядів і обшуків, характеристики і т. п.) і висновки спеціалістів. Лише за цієї умови, отримавши інфор­мацію, винний може переглянути свою позицію і дати правдиві сві­дчення.
На практиці досить часто між юридичним працівником і право­порушником складаються нещирі, складні, а часом і конфліктні стосунки. Щоб добитися позитивного результату, інформація, що передається правопорушнику, повинна створювати в нього вра­ження повної чи хоча б достатньої обізнаності юриста. Тоді виб­раний раніше варіант поведінки визнається правопорушником недієздатним, після чого настає або зізнання, або придумування нової моделі своєї поведінки щодо юридичного працівника. Важ­ливо підкреслити: необхідність негайної зміни своєї поведінки під­вищує ймовірність помилок у діях правопорушника, а значить, по­легшує розкриття брехні в його вербальних і невербальних фор­мах спілкування.
Приховування інформації від правопорушника, свідка чи потер­пілого з боку працівника юриспруденції переслідує інші цілі психо­логічного впливу на особистість. У цьому разі співробітник право­охоронних органів, володіючи даними, котрі викривають правопо­рушника, потерпілого чи свідка в брехні чи приховуванні, не використовує їх до певного моменту. Тим самим у зазначених осіб може виникнути ілюзія про те, що слідчий чи інспектор не обізна­ний про суть і деталі юридичної справи. На цій основі у них виникає оманливе уявлення про переслідувану працівником правоохорон­них органів мету і про своє становище, що породжує, в свою чергу, переоцінку своїх можливостей, а також необережність у висловлю­ваннях і поведінці. Як результат — людина без необхідності відкри­вається, стає уразливою для передачі в потрібний момент юридич­ному працівникові раніше приховуваної інформації.
Використовуючи метод передачі (приховування) інформації як спосіб психологічного впливу на особистість, необхідно враховува­ти низку факторів:
а) умови передачі інформації, обстановка самого процесу мають забезпечувати зосередженість уваги саме на інформації, що по­дається, а якщо ні, то сила психологічного впливу цієї інфор­мації буде знижена;
б)спосіб передачі інформації (усна чи письмова, документи і т. п.)
визначається, виходячи з конкретної мети психологічного
впливу, передбачуваного інтересу до інформації і реальних об-
ставин;
в)форма передачі інформації може бути окличною, розповід-
ною, ствердною і запитальною. Її вибір визначається специфі-
кою реагування особи, котрій адресована інформація. Якщо
інформація розрахована на миттєву реакцію людини, то, як
правило, використовується оклична і запитальна форми пере-
дачі інформації, а у разі коли передбачається період осмислен-
ня і продумування, — розповідна форма викладення інфор-
мації;
г)послідовність і швидкість подання інформації. Юридична прак-
тика показує, що логічна послідовність і пов'язаність в переда-
чі інформації, несподіваність її подання підвищують силу пси-
хологічного впливу на особистість;
ґ) доказовість і переконливість інформації. Ця умова безпосеред­ньо сприяє активізації розумових, емоційних і вольових проце­сів особи, на яку впливає слідчий, інспектор або інший предста­вник правоохоронних і правочинних органів;
д)постійний контроль за впливом інформації, що здійснюється за
допомогою спостереження за реакцією (міміка, жести, поза, по-
гляд і т. п.) правопорушника, потерпілого, свідка й аналізом їх-
ніх мовних висловлювань.
Одним із психологічних методів впливу на особистість правопо­рушника є     продолжение
--PAGE_BREAK--
Серед методів психологічного впливу на особистість слід назва­ти метод прикладу. Суть цього методу полягає в тому, що в процесі виховної роботи відтворюються дії, прийоми, манери, правила по­ведінки в спілкуванні. Здавалось би, метод прикладу є чисто педа­гогічний спосіб впливу на інших людей. Але в основі цього методу лежить психологічний феномен — наслідування. Схильність людей до наслідування не можна вважати сліпим, механічним копіюван­ням дій і вчинків інших людей (сказане стосується насамперед під­літків і дорослих людей, в дитячому віці наслідування часто має не-усвідомлений характер).
Методом прикладу юрист передає своє ставлення до об'єктів, явищ життя, до діяльності, до інших людей через власну роботу, дію і поведінку. В юридичній психології за допомогою методу прикладу можна викликати критичне ставлення до правопорушника, потерпі­лого, свідка до себе за рахунок зіставлення конкретних дій, вчинків і висловлювань тієї особи, що чинить вплив, зі своїми власними. Осо­бливу важливість цей метод набуває в роботі з неповнолітніми і ти­ми правопорушниками, які порушили закон вперше.
Отже, в арсеналі юриста досить багато методів вивчення особис­тості, яка його цікавить, і психологічного впливу на неї. У зв'язку з цим перед ним постає завдання добре засвоїти ці методи і вміло ни­ми користуватися в конкретних ситуаціях.
Розділ 3
ЗАГАЛЬНОПСИХОЛОГІЧНІ
ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ
ОСНОВИ В ЮРИДИЧНІЙ ПСИХОЛОГІ 1
Юридична психологія, як самостійна галузь психологічної науки, широко використовує теоретичні положення, розроблені в загальній і соціальній психології. Це стосується насамперед таких понять, як психіка і свідомість особистості, її психічні процеси, властивості і ста­ни, соціально-психологічні явища (поведінка, спілкування, взаємодія людей і т. п.). Без знання загальнопсихологічних і соціально-психо­логічних основ неможливо вивчати конкретні психолого-правові явища.
§ 1. Поняття про психіку ісвідомість особистості
На відміну від неорганічної природи, будь-який живий організм взаємодіє з навколишнім середовищем. Психіка — вища форма взає­мозв'язку живих істот із навколишнім світом, виражена в їхній здат­ності реалізовувати свої спонукання і діяти на основі інформації про нього. За допомогою психіки тварина і людина активно відображає об'єктивний світ і на цій основі здійснює регуляцію своєї поведінки і діяльності.
Психічне відображення виникло в процесі довготривалого розви­тку живої матерії, кори головного мозку і найпростіших суб'єктив­них явищ — переживань, емоцій, а також найпростішої форми пі­знання — відчуттів.
В основі роботи мозку лежить рефлекс, тобто закономірно ви­никаюча відповідь організму на подразнення, яке йде із зовнішньо­го середовища чи з внутрішніх органів. Видатний фізіолог і психо­лог І. Сєченов пояснював, що «всі акти свідомого і несвідомого
При підготовці матеріалу розділу автор використав працю професора кафедри пси­хології і педагогіки Закарпатського інституту ім. А. Волошина МАУП А. О. Мали-шева »Психология личности и малой группы". — Ужгород, 1997.
життя за способом походження є рефлексами". Він виділив в них три основні ланки:
а)початкова — зовнішні подразнення і перетворення їх органами
почуттів у процес нервового збудження, яке передається в мозок;
б)середня — процеси збудження і гальмування в мозку і виник-
нення на цій основі психічних станів (відчуттів, думок, почут-
тів і т. п.);
в)кінцева — зовнішнє подразнення.
Цей механізм рефлекторної діяльності характерний для простих рефлексів. Останні дослідження фізіологів показали, що складним ре­флексам відповідає ще один, четвертий елемент — зворотний зв'язок. Він інформує мозок про характер тих змін, які відбулися в даний мо­мент в організмі, і якщо мозок виявляє відхилення від заданої ним програми (дія у відповідь виконана невдало), він відразу ж посилає нові сигнали про корекцію дії.
Таким чином, анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної ді­яльності забезпечує:
а)прийом зовнішніх і внутрішніх впливів;
б)перетворення їх у нервові імпульси і передачу в мозок;
в)розшифровку і переробку прийнятої інформації, видачу команд
у вигляді нервових імпульсів до м'язів (залоз);
г)прийом і передачу в мозок інформації про результати здійсне-
ної дії (зворотний зв'язок), і за необхідності — корекцію пов-
торних дій.
Рефлекторний принцип психічної діяльності дав змогу І. Сєчено-ву зробити дуже важливий для психології висновок про детермінова­ність, причинну обумовленість усіх дій і вчинків людини зовнішніми впливами.
Ідеї І. Сєченова про рефлекторний характер психіки та її регуля­тивну роль у поведінці людини і тварин були експериментально під­тверджені й конкретизовані І. Павловим — творцем учення про ви­щу нервову діяльність.
Рефлекси за походженням бувають двох видів: вроджені й набуті, або, за класифікацією І. Павлова, — безумовні й умовні. Безумовні рефлекси є функцією головним чином нижчих відділів центральної нервової системи, котрі розташовані в підкіркових утвореннях голов­ного мозку і в спинному мозку.     продолжение
--PAGE_BREAK--Безумовний рефлекс здійснюється на основі постійного, генетично обумовленого нервового зв'язку між чуттєвими (сприймаючими) елементами нервової системи і виконав­чими органами. Прикладами безумовних рефлексів є звуження зіниць під дією світла, кашель при попаданні в гортань стороннього тіла, смоктальні рухи новонародженого та ін.
Умовний рефлекс здійснюється вищими відділами головного моз­ку і оснований на часових зв'язках, які утворюються між певними не­рвовими структурами в індивідуальному досвіді тварини і людини. Він виникає при неодноразовому поєднанні (збігу) байдужого для ор­ганізму подразника з безумовним подразником. Класичним прикла­дом умовного рефлексу є поведінка тварини: якщо поєднати звучан­ня дзвінка (спалах електролампи) з годуванням, наприклад, собаки, то вони починають викликати харчову реакцію (слиновиділення, по­вертання голови і т. п.), яку без поєднання ніколи не викликали.
Безумовні й умовні рефлекси виконують функції зв'язку організму тварини і людини з навколишнім середовищем, забезпечують його при­стосування до цього середовища і нормальну життєдіяльність у ньому.
Кора великих півкуль мозку відчуває вплив різноманітних сиг­налів, які йдуть як іззовні, так і з самого організму. У зв'язку з цим І. Павлов розрізнив дві принципово відмінні сигнальні системи.
Перша сигнальна система включає в себе сигнали, які йдуть від предметів і явищ навколишнього світу. До неї відносяться різні зоро­ві, слухові, нюхові, смакові, дотикальні подразники. Перша сигналь­на система є в людини і тварин.
Друга сигнальна система притаманна лише людині і пов'язана зі словами і словосполученнями, котрі також сигналізують про певні предмети і явища світу. Причому слово виступає в трьох видах — як слово, яке чується, яке бачиться (написане) і промовлене про себе. Найважливіше полягає в тому, що людина реагує не на звукову (гра­фічну) оболонку слова, а на його змістове значення. Друга сигналь­на система є фізіологічною основою людського мислення.
Вища ступінь розвитку психіки, властива лише людині, називаєть­ся свідомістю. Свідомість визначає розумну і цілеспрямовану поведін­ку людини, засновану на глибокому розумінні законів і закономірнос­тей об'єктивного світу, на ставленні до світу зі знанням його власних об'єктивних властивостей і можливостей. Саме наявність свідомості дозволяє людині попередньо обдумувати і планувати свої дії, ставити свідомо перед собою цілі, відповідні задоволенню тієї чи іншої потре­би, і досягати їх, подумки наперед уявляти собі результат дій.
Людина народжується, не маючи свідомості, але вже має індиві­дуальні особливості своєї психіки. У процесі спілкування з іншими людьми і діяльності психіка особи розвивається і з'являється свідо­мість. В її розвитку вирішальну роль зіграла праця як особливий вид взаємодії людини і природи.
Тому можна дати інше визначення: свідомість є вищою формою психіки, котра виникла в процесі суспільної трудової діяльності лю­дей при постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови.
Якщо розглядати структуру людської психіки з погляду обізнано­сті процесів, які відбуваються в ній, то можна виділити несвідомість, підсвідомість, свідомість і надсвідомість (рис. 3).
Надсвідомість



Свідомість


Підсвідомість




Несвідомість




Підсвідомість


Свідомість
Надсвідомість
Рис. 3. Структура психіки людини залежно від рівня обізнаності процесів, які відбуваються в ній
Несвідомість — це сукупність психічних процесів, актів і станів, які не усвідомлюються людиною. Прикладом несвідомості є агресив­ний потяг. До несвідомості відносять все те, усвідомлення чого по­требує значних зусиль чи взагалі неможливе.
Підсвідомість — сукупність актуально не усвідомлених психічних процесів і станів людини. Термін «підсвідомість» близький до несві­домого, але все ж між ними існує й різниця: до підсвідомого відно­сять ті психічні явища і процеси, про наявність яких людина або не підозрює в цей момент, або не знає про них протягом тривалого ча­су, або взагалі ніколи не знала.
Надсвідомість — це психічні явища, котрі здатна викликати в се­бе людина в результаті цілеспрямованого і довготривалого самороз­витку своєї психіки.
Слід особливо підкреслити, що свідомість людини носить суспіль­ний характер. Її розвиток обумовлений соціальними умовами. За до­помогою свідомості кожен із нас відображає об'єктивну дійсність.
Відображальна діяльність людини представляє собою єдність об'­єктивного і суб'єктивного. Об'єктивний характер відображення ви­ражається в тому, що воно за своєю суттю є результатом впливу об'­єктивного світу, реальних предметів, об'єктів, фактів. Водночас відо­браження має і суб'єктивний характер, бо відтворює реальний світ конкретної людини зі всіма її особливостями (досвід, знання, цілі й завдання, стан та ін.).
«Будь-який психічний факт, — писав С. Рубінштейн, — це і шма­ток реальної дійсності і відображення дійсності, не або одне, або дру­ге, а й одне й друге; саме в тому і полягає своєрідність психічного, що воно є і реальною стороною буття і його відображенням — єдніс­тю реального та ідеального»1.
Важливою особливістю психічного відображення є й те, що воно носить випереджальний характер («випереджальне відображення» — П. Антохін). Випереджальний характер психічного відображення є результатом накопичення і закріплення досвіду. Як тільки жива істо­та потрапляє в стан, аналогічний тому, що траплявся раніше, перші ж впливи середовища викликають всю систему реакції у відповідь.
Усі вказані особливості психічного відображення приводять до то­го, що психіка виступає в ролі регулятора поведінки живих організмів.
Нарешті, слід відзначити, що психіка, психічна форма регуляції життєвих процесів «усередині» організму і його взаємодії з навколиш­нім середовищем, зі світом речей, ідей і людей не стоїть на місці. Як і все живе, вона розвивається. На відміну від тілесних фізіологічних функцій, психічні явища розвиваються не тільки і не стільки за зако­нами генетики, скільки в результаті ускладнення різних видів діяль­ності (фізичної, розумової, сенсорної та ін.).
Психологічну структуру особистості складають психічні процеси, психічні властивості і психічні стани. Розглянемо суть, види і особ­ливості цих психічних явищ.
§ 2. Психічні процеси
Психічними процесами в психологічній структурі особистості на­зивають окремі форми чи види психічної діяльності людини. Розріз­няють:
Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — С. 12.
а)    продолжение
--PAGE_BREAK--пізнавальні психічні процеси, спрямовані на пізнання людиною
навколишньої дійсності. До них належать відчуття, сприйнят-
тя, уява, пам'ять, мислення, представлення, мова;
б)емоційні процеси, за допомогою котрих людина відбиває на-
вколишню дійсність у переживаннях. Емоційні процеси і почут-
тя людини в її життєдіяльності відіграють роль внутрішньої ре-
гуляції кожної особистості;
в)вольові процеси, що забезпечують перехід від пізнання і пере-
живань людини до практичної діяльності. Вольові процеси, ви-
конуючи спонукальну і гальмівну функцію, дають змогу люди-
ні контролювати свої вчинки та дії.
Слід підкреслити, що саме поняття «процес» характеризує дина­міку вказаних психічних явищ.
Пізнавальні процеси
Відчуття — це відбиття в корі головного мозку окремих власти­востей, предметів, об'єктів і явищ навколишнього світу, які вплива­ють у цей момент на органи почуття людини.
Фізіологічним механізмом відчуттів є діяльність різних аналізато­рів: зовнішніх (зорові, слухові, шкірні, смакові, нюхові) і внутрішніх (сигналізують про голод, спрагу, рівновагу і т. д.).
Кожен аналізатор складається з трьох елементів:
а)рецептора у вигляді органів почуття (око, вухо, ніс, рот, шкіра
і рецептори, закладені у внутрішніх органах і м'язах тіла). Ре-
цептори реагують на зовнішні чи внутрішні подразники;
б)аферентних і еферентних нервових волокон, які проводять нер-
вове збудження від рецептора до центрів спинного чи головно-
го мозку (аферентні) і назад (еферентні);
в)кори головного мозку, де відбувається управління процесом
взаємодії людського організму з навколишнім середовищем.
Аналізатор не пасивно реагує на подразники, а змінює функціональ­ний стан рецепторів під впливом отриманих із відділів мозку сигналів.
Розрізняють зорові, слухові, нюхові, смакові, шкірні і органічні відчуття.
Для юриста-практика важливо знати, що відчуття характеризу­ються такими показниками, як чуттєвість і пороги.
Чуттєвість — це здатність людини відчувати слабкі подразнення (абсолютна чуттєвість) і здатність відчувати слабкі відмінності між подразниками (чуттєвість до розрізнення).
Абсолютним порогом відчуття є мінімальна величина подразника, при який вперше виникають відчуття. Наприклад, відстань, з якої людина починає чути тікання наручного годинника, що знаходиться в іншому кінці кімнати. У табл. 1 наведені відчуття для зору, слуху, смаку, запаху і дотику1.
Таблиця 1
Середні значення абсолютних порогів відчуттів для різних органів відчуття людини



№ з/п
Органи відчуттів
Величина абсолютного порога відчуттів
1.
Зір
Здатність сприймати в ясну ніч полум'я свічки на відстані до 48 м від ока
2.
Слух
Розрізнення тікання наручного годинника в повній тиші на відстані до 6 м
3.
Смак
Відчуття наявності однієї чайної ложки цукру в розчині, який містить 8 л води
4.
Запах
Відчуття наявності парфумів лише при одній їх краплі в приміщенні, яке має 6 кімнат
5.
Дотик
Відчуття руху повітря, який здійснений падінням крила мухи на поверхню шкіри з висоти близько 1 см
Дані таблиці свідчать про те, що чуттєвість основних аналізато­рів людини досить висока.
Порогом розрізнення називають найменші зміни в силі подразни­ка, котрі можуть бути відображені цими аналізаторами. Наприклад, щоб помітити (відчути) зміни ваги предмета, покладеного на руку, потрібно до початкового вантажу додати приблизно 1/30 його ваги2.

1Немое Р. С. Психология: Учеб. пособие. — М.: Просвещение, 1990. — С. 115.
2Платонов К. К., Голубее Г. Г. Психология: Учеб. пособие. — М.: Высш. шк., 1977. —
С. 135.
Відчуття людини вдосконалюються в результаті її практичної дія­льності. Люди, які присвятили себе музичному мистецтву, вміють розрізняти найменші відхилення при слуханні хору чи оркестру, в той час як для звичайних слухачів ці відхилення залишаються непоміче­ними. Майстер-шліфувальник може за допомогою пальців визначи­ти найменші шорсткості на поверхні деталей, котрі він обробляє. Те, що неможливо зафіксувати очима, він розпізнає за допомогою так­тильних відчуттів.
Уся робота аналізаторів людини спрямована на взаємодію з на­вколишньою природою і соціальним середовищем, на пристосуван­ня людей до них, а іноді і на зміну зовнішнього середовища. Тому за­звичай діють не окремі аналізатори, а весь людський організм в ці­лому.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Сприйняття представляє собою відображення в свідомості люди­ни предметів і явищ об'єктивного світу при їхньому безпосередньому впливі на органи відчуттів. На відміну від відчуттів, у процесі сприй­няття формується цілісний образ предмета, явища, ситуації і т. д. Ди­влячись на знаряддя вбивства, наприклад сокиру, слідчий сприймає її як цілісний предмет; у той же час органи почуттів інформують йо­го про окремі властивості сокири (форма, величина, ступінь гостро­ти леза та ін.).
Основні види сприйняття:
а)залежно від ведучого аналізатора, який бере участь у побудові
образу, традиційно виділяють зорове, слухове, дотикове (так-
тильне), смакове, нюхове сприйняття;
б)залежно від об'єкта сприйняття розрізняють сприйняття мате-
ріальних предметів, простору, часу, руху, швидкості, основних
соціальних життєвих явищ і т. п.
Психологічну суть сприйняття об'єкта можна уявити через опис його властивостей, до основних з них відносять: предметність, ціліс­ність, осмисленість, константність і вибірковість.
Предметність сприйняття полягає в тому, що отримані із зовніш­нього світу враження людина завжди відносить до тих чи інших пред­метів явищ. Вона чує не просто звуки, але звуки людського голосу, ор­кестру, птаха і т. п. У разі коли джерело вражень людині не відоме, во­на намагається його визначити хоча б за допомогою здогадок.
Цілісність сприйняття виражається в тому, що образи сприйняття представляють собою цілісні, закінчені предмети. Цілісність предме­та визначається його функціональним призначенням в діяльності чи житті людини.
Осмисленість сприйняття фіксує його зв'язок з мисленням і па­м'яттю. Річ у тім, що сприйняття — це не просте механічне відобра­ження мозком людини того, що знаходиться перед її очима, чи того, що чує її вухо. Сприйняття завжди пов'язане з минулим досвідом лю­дини, з осмисленням і усвідомленням предмета чи явища. Зокрема, ве­лику роль у процесі сприйняття відіграє упізнавання: людина нібито накладає образ попередніх сприйняттів, які зберігає її пам'ять. Вклю­чення словесно-розумової діяльності в процесі сприйняття сприяє більш повному і всебічному пізнанню предмета сприйняття.
Константність сприйняття — відносна постійність сприйманої фор­ми, величини, кольору предмета незалежно від умов, в котрих воно відбувається. Людина бачить величину і форму предмета правильно, такими, якими вони є насправді, незалежно від відстані і розташуван­ня в просторі.
Вибірковість сприйняття — це переважне виділення одних предме­тів і об'єктів у порівнянні з іншими, обумовлене особливостями лю­дини: її досвідом, потребами, установками і т. д. Наприклад, розмов­ляючи на багатолюдній вулиці зі своїм другом, людина бачить у на­товпі лише свого співрозмовника, а вся маса людей є для неї фоном. Кожен спеціаліст здатний сприймати в предметах і явищах головним чином те, що його цікавить.
І. Сєченов розрізняв два види сприйняття:
сприйняття як реакція охоплення. Ця реакція спрямована на те, щоб пізнати предмет чи визначити будь-яку його якість. Напри­клад, при переході через вулицю людина охоплює оком авто­мобіль, що рухається трасою, миттєво визначає відстань і т. д.;
сприйняття як реакція детального бачення. Воно спостерігаєть­ся при глибокому пізнанні предметів і явищ (вивчення слідчим хатинки на дачній ділянці, де стався злочин).
Особливості сприйняття визначаються станом особистості: при емоційному піднесенні, радісному переживанні процес сприйняття за­гострений; засмучення, відчуженість «затуляють» вуха і очі, людина мало що чує і бачить.
Помилкове сприйняття спостерігається при явищах ілюзії (від лат. Штіо — помилка), суть яких — неадекватне відображення предмета, що сприймається, чи його властивостей.
Уявлення — це образи предметів чи явищ реальної дійсності, кот­рі в цей момент людина не сприймає. В основі всякого уявлення зав­жди лежить відтворення минулих відчуттів і сприйняттів. На думку І. Сєченова, уявлення за своїми нервовими механізмами відрізняють­ся від сприйняття лише різницею у збудниках. Для процесу сприйнят­тя збудником є предмет зовнішнього світу, котрий індивід чує, ба­чить, якого торкається і т. д.; для уявлення збудником є слово чи ду­мка про предмет або явище. Слово чи думка викликає образ, оживляє збережені мозком сліди фізіологічних реакцій, які відповідають ми­нулим процесам сприйняття.
Таким чином, уявлення є, по суті, відтворюючим сприйняттям. Однак воно часто відрізняється від початкового сприйняття:
уявлення, звичайно, слабкіше за сприйняття. Лише в окремих людей уявлення бувають дуже яскравими: деякі письменники, художники, композитори нібито бачать і чують персонажів сво­їх романів, картин, опер;
уявлення не бувають стійкими і незмінними образами того чи іншого предмета. Уявлення є процесом, а не зафіксованим не­рухомим образом. Кожен відчув на собі процес «танення» того чи іншого образу з плином часу, коли одні деталі предмета ви­ступають на перший план, а інші зникають.
Люди помітно відрізняються один від одного за колом своїх уяв­лень. Індивідуальні відмінності виявляються в переважаючих видах уявлення. Є люди, в яких дуже яскраві уявлення, вони «бачать» все те, про що їм розповідають, «бачать» героїв книг, які читають, і т. п. Інші люди мають яскраві слухові уявлення, вони нібито перебувають у світі слухових образів.
Живі, конкретні й точні уявлення не виникають самі по собі, вони розвиваються лише в процесі певної діяльності, в тому числі у проце­сі навчання і сприйняття.
Уявлення пов'язані з усіма психічними процесами і відіграють ве­лику роль у психічному житті людини. Процеси мислення, пам'яті й уяви ніколи не проходять без участі уявлень. Суттєва роль уявлень і в емоційних реакціях, і у вольових виявах людини.
Пам'ять — це процес організації і збереження минулого досвіду, який робить можливим його повторне використання в діяльності чи повер­нення в сферу свідомості. У визначенні дуже точно вказується на часову сутність пам'яті, її віднесеність до минулого, теперішнього і майбутнього.
Те, що сприймається людиною, не зникає безслідно: в корі вели­ких півкуль головного мозку зберігаються сліди від процесу збуджен­ня. Ці сліди створюють можливість виникнення збудження і тоді, ко­ли подразник відсутній. На основі цього людина може запам'ятати і зберегти, а потім відтворити образ відсутнього предмета чи відтво­рити засвоєні раніше знання. Фізіологічним механізмом пам'яті є асо­ціації, в основі яких лежить зв'язок між окремими фактами і явища­ми, відображеними у свідомості людини. Пам'ять засновується на асоціаціях за схожістю, спорідненістю і контрастом.
Як і сприйняття, пам'ять є процесом відображення. Однак особ­ливість пам'яті в тому, що вона має справу з отриманими раніше об­разами і поняттями. Інакше кажучи, якщо сприйняття відображає ма­теріальні предмети і явища безпосередньо, то пам'ять відображає об­рази (поняття), котрі сприймалися (осмислювалися) в минулому.
Основними процесами пам'яті є запам'ятовування, збереження (забування) і відтворення.
Запам'ятовування визначається як процес, що забезпечує зберіган­ня отриманих вражень (матеріалу) в пам'яті. Воно виступає як важ­лива умова наступного відтворення матеріалу. Запам'ятовування по­чинається із затямлення, котре здійснюється мимоволі (ненавмисно). Потім людина може ставити за мету свідоме затямлення значущого матеріалу. У цьому разі відбувається довільне (навмисне) запам'ято­вування. Запам'ятовування само собою, якщо воно пасивне, якщо в ньому не бере участь наше «Я», — це накопичення багатств у лабі­ринті, ключі від скарбниці якого знаходяться у величезній заплута­ній зв'язці. І ключі ці безликі. Образно кажучи, запам'ятовування без мети, без особистісного значення — це стрілянина в порожнечу.
Емоційне забарвлення матеріалу сприяє його запам'ятовуванню. Людина пам'ятає образи, з дитинства береже неповторні миттєві ра­дощі. Вона на довгі роки запам'ятовує куточки міст чи лісові стежки, якщо з ними було пов'язане щось значуще, важливе для її серця.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Збереження і забування представляють собою дві сторони єдино­го процесу довготривалого утримання сприйнятої інформації. Збере­ження — це динамічний процес, який здійснюється на основі актив­ної переробки, узагальнення і систематизації матеріалу. Зберігається і пам'ятається добре все те, що лежить у системі свідомо організова­ного, спланованого життя. Забування — процес випадання певної ін­формації з пам'яті людини.
Забувається насамперед те, що перестає бути для людини суттє­вим і значущим. Крім того, швидко забувається інформація в тому разі, якщо вона при запам'ятовуванні була погано «укладена» в па­м'ять.
Відтворення — процес, який полягає у відновленні й реконструк­ції актуалізованого змісту пам'яті. Відтворення пов'язане з розумо­вими діями, котрі й здійснюють реконструкцію відтворюваного ма­теріалу (зміна плану, перестановка, переконструювання матеріалу і т. п.). Саме в реконструкції виявляється неможливість трактування процесу відтворення лише як процесу згадування, в його відокрем­ленні від мислення, мови, установок людини. По суті, людина ніколи не відтворює зміст пам'яті в тій формі, в якій він запам'ятовувався.

За характером психічної активності пам'ять поділяють на (рис. 4):

/>

Емоційну

Довільну

Мимовільну
Рис.4. Види пам'яті
а)об'єкт запам'ятовування. Розрізняють образну пам'ять (па-
м'ять на образи), котра поділяється на окремі підвиди залежно від
аналізаторів: зорову, слухову, смакову, дотикову і нюхову пам'ять;
рухову (моторну), що проявляється в запам'ятовуванні, збереженні
та відтворенні рухів і дій; словесно-логічну — виражається в запа-
м'ятовуванні, збереженні та відтворенні думок, понять, словесних
формулювань; емоційну пам'ять на пережиті людиною емоції і по-
чуття;
б)ступінь вольової регуляції пам'яті. Розрізняють довільну пам'ять
(людина ставить перед собою свідому мету на запам'ятовування, на
утримання потрібного змісту для наступної дії, що потребує вольо-
вих зусиль) і мимовільну (фіксація вражень від навколишнього світу
без спеціально поставленої людиною мети). Мимовільно запам'ято-
вується те, з чим індивід активно працює, що йому цікаво і т. п.;
в)тривалість збереження інформації. Розрізняють пам'ять коротко-
часну (забезпечує втримання інформації на час, необхідний для вико-
нання будь-яких операцій; крім того, виявляється тоді, коли матеріал
запам'ятовується на короткий строк, а подальше збереження його вва-
жається непотрібним) і довготривалу (забезпечує довготривале — го-
дини, дні, роки, десятиріччя — збереження інформації).
Продуктивність пам'яті визначається багатьма причинами як об'­єктивного (характер матеріалу, його кількість, обставини та ін.), так і суб'єктивного порядку. Серед суб'єктивних причин виділимо такі:
ступінь завершеності дій запам'ятовування;
ставлення людини до тієї чи іншої діяльності;
попередній досвід індивіда;
емоційне налаштування людини;
вольові зусилля, які докладаються в ході запам'ятовування.
Мислення — процес пізнавальної діяльності індивіда, яка харак­теризується узагальненим і опосередкованим відображенням дійс­ності. Мислення — вищий пізнавальний процес, властивий лише людині. Воно відображає світ в його суттєвих зв'язках і стосунках. Мислення розкриває те, що безпосередньо у сприйнятті не дано — закономірні зв'язки і суттєві взаємовідношення між предметами та явищами. Так, спостерігаючи одні явища, людина судить про інші, котрі певним чином із ними пов'язані (за зовнішніми ознаками лю­дини можна судити, хоча б наближено, про її внутрішній стан).
В основі процесу мислення лежать тимчасові нервові зв'язки двох видів:
першосигнальні нервові зв'язки, які виникають під впливом зов­нішніх подразників і пов'язані з відчуттями, сприйняттями й уявленнями;
другосигнальні нервові зв'язки, які утворюються в корі головно­го мозку за допомогою слів і відображають суттєві зв'язки між предметами.
Мислення включається з того моменту, коли під впливом потреби визначається мета і в певній ситуації виникає перепона до її досягнен­ня: не вистачає чи знань, чи засобів, чи методів для того, щоб досягти мети і задовольнити потребу. Воно являє собою оперування в голові образами-символами, знаками для того, щоб прийняти правильне рі­шення (виробити той порядок дій, що приводить до бажаного резуль­тату). Розумова діяльність людей здійснюється за допомогою розумо­вих операцій: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації.
Аналіз — це уявне розкладення предмета чи явища на частини, що їх утворюють, тобто виділення в них окремих частин, ознак і власти­востей. Будь-який аналіз починається з попереднього загального ознайомлення з предметом чи явищем, тобто виникає спочатку в практичній діяльності людини, а потім переростає в розумовий акт. Наприклад, щоб розумово розкласти мотор автомобіля на відповід­ні частини, потрібно кілька разів його розібрати.
Слід пам'ятати, що аналіз не є простим механічним переліченням усіх складових елементів, ознак і властивостей предмета. Він завжди є цільовим, спрямованим на вирішення якогось певного теоретично­го чи практичного завдання.
Синтез — це розумове поєднання окремих елементів, частин і ознак в єдине ціле. Як і процес аналізу, синтез виникає спочатку в практичній діяльності. Щоб зберегти в розумі той самий мотор, не­обхідно навчитися збирати його на практиці.
Аналіз і синтез нерозривно пов'язані, знаходяться в єдності один із одним у процесі пізнання. Аналіз дає знання про окремі елементи предмета (об'єкта, явища), а синтез, спираючись на результати ана­лізу, забезпечує знання предмета (об'єкта, явища) в цілому.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Порівняння — розумове встановлення схожості та відмінності між предметами дійсності. Порівняння завжди відбувається з певної точки зору, під якимось кутом зору, задля вирішення якогось завдання. На­приклад, на допиті слідчий чи працівник слідства завжди порівнює сві­дчення потерпілого і підозрюваного (звинуваченого) для того, щоб знайти спільне, а також відмінності, правдиве і нещире і т. д.
За допомогою розумової операції порівняння людина набуває пев­них знань, отримує необхідний матеріал для наступного аналізу і синтезу, абстрагування і конкретизації. Стаючи складовим елемен­том інших операцій мислення, порівняння обумовлює розвиток ро­зумових здібностей особистості.
Абстракція — це таке пізнання дійсності, котре полягає в розумо­вому відволіканні від ряду несуттєвих ознак (властивостей) предме­тів і відносин між ними з метою виявлення суттєвих ознак (властиво­стей). Без процесу абстракції неможливе проникнення «в глибину» явища чи предмета, вивчення його суті. Так, вирішуючи будь-яку юридичну проблему, спеціаліст розкладає її на складові огляду впли­ву на проблему, що вивчається (операція порівняння), виділяє в ній найбільш суттєві, головні складові, виключаючи при цьому другоря­дні, несуттєві елементи (операція абстракції). Виявлені суттєві части­ни (ознаки) проблеми стають основою майбутнього рішення.
Конкретизація — розумова операція, котра означає перехід від загального до одиничного (одиничне при цьому відповідає цьому за­гальному). Конкретизувати — значить навести приклади, факти, ілю­страції, які підтверджують загальне теоретичне положення, закон, те чи інше психолого-правове явище. Конкретизація пов'язує знання людини з реальною практикою і допомагає правильно зрозуміти дійсність.
Розумові операції абстракції і конкретизації взаємопов'язані між собою — і ті й інші як підсумок пізнання є проникненням в суть пред­метів (об'єктів) і явищ.
Залежно від способів виконання розумових дій виділяють три ви­ди мислення:
предметно-дійове — вид мислення, пов'язаний з практичними діями над предметами. Це найбільш елементарний вид мислен­ня, який представляє собою безпосереднє сприйняття предметів у процесі дій з ними. Основними умовами розв'язання розумо­вих задач у цьому разі є правильні дії (прийоми) людини з від­повідними предметами. Цей вид мислення широко репрезенто­ваний у людей масових робітничих професій;
наочно-образне — мислення, що ґрунтується на сприйнятті й уявленні. Людина оперує наглядними зображеннями предметів і об'єктів через їхні образні уявлення. Наприклад, переставлен­ня меблів на місці злочину. Слідчий може уявити собі, як стоя­ли меблі в кімнаті до моменту скоєння вбивства, що змінилося в розташуванні меблів під час бійки і т. д. Образи слугують тут способом вирішення поставленого перед юристом завдання. Добре розвинуте наочно-образне мислення — серйозний помі­чник у діяльності юриста;
абстрактно-логічне — мислення поняттями шляхом розміркову­вань. Розмірковувати — означає пов'язувати між собою різні по­няття, щоб у підсумку одержати відповідь на питання, яке постає перед людиною, розв'язати розумову задачу. Абстрактно-логічне розмірковування використовується при розв'язанні задач із математики і фізики, хімії і теоретичної механіки і т. п. У цьо­му разі людина послідовно аналізує умови задачі, з'ясовуючи, що їй відомо, що невідомо і як можна на основі відомого розв'я­зати конкретну задачу. Абстрактно-логічне мислення — головне в мисленні юридичного працівника, на котре він спирається при складанні версій події, що відбулася в оперативно-розшуковій ді­яльності, під час допиту, слідчого експерименту і т. д.
Процес мислення починається загальним логічним законом. І все-таки у різних людей мислення неоднакове. Індивідуальні особливос­ті розумової діяльності людини — насамперед результат розвитку йо­го розуму в процесі навчання, діяльності, життя.
Відмінності в мисленні людей проявляються в різноманітних яко­стях мислення, найбільш суттєвими із них є:
•широта розуму (виявляється, з одного боку, в широкому кругозо­рі, різносторонній допитливості, а з іншого — характеризується всебічним і творчим підходом до пізнання теорії і практики);
глибина розуму (виявляється в умінні проникнути в сутність складних питань життя і діяльності, зрозуміти причини виник­нення подій і явищ, передбачити їх розвиток і т. д.);
самостійність мислення (вміння людини висувати нові завдан­ня і знаходити потрібні рішення і відповіді без допомоги інших людей, але спираючись на їхні знання, думки і досвід);
критичність розуму (характеризується вмінням людини строго й об'єктивно оцінювати свої і чужі думки, старанно доводити і перевіряти всі положення і висновки, що висуваються);
гнучкість розуму (самостійність і свобода думки при виборі способу розв'язання нових задач; це розум, якому чужі трафа­рети і шаблони);
швидкість розуму (здатність людини швидко розібратися в складній ситуації, швидко обдумати і негайно прийняти пра­вильне рішення).
Усі названі якості мислення розвиваються в процесі пізнавальної та практичної діяльності людей.
Уявлення того, що в минулому людина не сприймала створення образів предметів і явищ, з якими раніше вона не зустрічалася, ви­никнення ідеї того, що лише буде створено, складає особливу форму психічної діяльності — уяву.
Уява — це створення людиною чогось нового: нових образів і ду­мок, на основі яких виникають нові дії та предмети.
Хоча уява відноситься до пізнавальних процесів, вона служить людині не лише для пізнання навколишнього світу, а й для його пе­ретворення.
Фізіологічною основою уяви є процес утворення нових поєднань і комбінацій з тих тимчасових нервових зв'язків у корі головного мо­зку, які вже склалися за минулий досвід. Важливу роль в утворенні нових зв'язків відіграє слово, котре оживляє нервові зв'язки, які ра­ніше не вступили в поєднання один із одним, сприяє виділенню в предметах нових ознак.
Залежно від активності й усвідомленості людиною створення но­вих образів виділяють такі види уяви:
•мимовільна уява. У цьому разі нові образи виникають під впли­вом малоусвідомлених чи взагалі неусвідомлених потреб і на­мірів людини. Уява виникає «сама собою», без будь-яких спря­мованих зусиль. Наприклад, дивлячись на дивакуваті хмари, що пливуть на небі, людина «бачить» обрис тварини, якусь конструкцію. Мимовільна уява найчастіше виникає у сновидін­нях, у стані напівсну, «бездумного» відпочинку і т. п.;
•довільна уява. Вона являє собою процес навмисної побудови об­разів у зв'язку зі свідомо поставленою метою в тій чи іншій сфе­рі діяльності. Наприклад, адвокат, очікуючи індивідуальної бе­сіди зі своїм підзахисним, будує уяву про те, як може відбувати­ся спілкування. При цьому образи в нього виникають у результаті спеціального наміру — створити щось конкретне в ході бесіди для з'ясування певних питань.
Залежно від оригінальності є:
відтворювана уява. Її суть у тому, що уява нового — для цієї лю­дини — образу предмета чи явища відтворюється на основі сло­весного опису, сприйняття зображення у вигляді карт, схем, креслень і т. п. Прикладом відтворюваної уяви може служити реконструкція слідчим події, що відбулася за окремими факта­ми, деталями і слідами, які збереглися;
творча уява — самостійне утворення нових образів, які реалі­зуються в нових предметах, об'єктах, ситуаціях, явищах. Тут людина не спирається на якийсь готовий опис чи умовне зобра­ження.
Уява більше, ніж інші пізнавальні психічні процеси, пов'язана з почуттями людини. Можна холоднокровно, безсторонньо сприйма­ти світ, думати про щось, але не можна без емоцій уявляти. Часом уява не лише виникає під впливом почуттів, а й сама стає одним із найбільш могутніх їхніх джерел. Це дуже важлива властивість уяви, тільки через неї людина може оцінити, що значать для неї ті чи інші обставини.
І ще про один зв'язок слід обов'язково згадати. Образи уяви зав­жди включають елементи тих знань і навиків, які необхідні для здійс­нення творчої діяльності. Основними блоками тут є:
а) виникнення ідеї, задуму;
б)«виношування» задуму, в ході якого ідея уточнюється, а часом і видозмінюється;
в)вивчення вимог і умов для реалізації ідеї;
г)накопичення необхідного матеріалу;
ґ) процес реалізації задуму.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Мова — це процес індивідуального її використання з метою на­самперед спілкування з іншими людьми. Мова забезпечується пери­феричними (рухові, голосові, артикуляційні) і центральними (кора
мозку) апаратами, органами сприйняття і розуміння слів та їх сполу­чень, відтворення і використання їх у житті. Людині властиво вжива­ти знаки для позначення предметів і осмислення дійсності. Людська мова є знаковим відображенням у мозку, одним зі способів кодуван­ня і передачі інформації. Для розуміння мови інших людей необхідне її перекодування, переведення у внутрішній зміст, на основі якого встановлюються змістові елементи. Це результат аналітико-синтетич­ної діяльності мозку.
Фізіологічний механізм людської мови розкривається у вченні І. Павлова про другу сигнальну систему. «Слово, завдяки всьому по­передньому життю дорослої людини, пов'язуючи з усіма зовнішніми і внутрішніми подразниками, які приходять у великі півкулі, всі їх си­гналізує, всі їх заміняє і тому може викликати всі ті дії, реакції орга­нізму, які обумовлюють ті подразники»1.
Дослідження психологів Л. Виготського, О. Леонтьєва, П. Гальпе-ріна та інших показали, що мовна діяльність є засобом перетворення предметних дій в розумові. Важливими етапами формування розумо­вих дій поряд із попереднім ознайомленням із порядком зовнішніх дій є їхнє мовне виконання (зовнішнє і внутрішнє).
Слова здатні активізувати кору мозку, багато тимчасових зв'язків, включити попередній досвід у діяльність. Вони впливають не лише на другу сигнальну систему і навіть підкірку. За допомогою словесних впливів (при незмінному в цей момент комплексі безпосередніх подраз­ників) можна викликати активний стан кори мозку, всієї нервової сис­теми, впливати в потрібному напрямку на психіку і діяльність людини.
Мова в діяльності юриста виступає як носій інформації і як засіб впливу як на окрему людину, так і на групу осіб.
ВИДИ МОВИ
Для емоцій характерне й те, що особистісна і суспільна значущість (оцінка) переживань, які відчуваються людиною, можуть при певних умовах не збігатися.



ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ЕМОЦІЙ
СпонуканняРегуляція
Рис. 6.     продолжение
--PAGE_BREAK--Функції емоцій
Емоційні процеси відіграють роль внутрішньої регуляції діяльно­сті та поведінки людини (рис. 6).
Емоції, виконуючи функцію оцінки, безпосередньо через пережи­вання оцінюють і виражають значущість предметів, явищ і ситуацій для досягнення цілей і задоволення потреб людини. Вони є тією сис­темою сигналів, через яку особистість дізнається про значущість то­го, що відбувається.
З оцінки того, що відбувається, витікає друга функція емоцій — спонукання до дії. Залежно від знака оцінки (позитивного чи негати­вного) дія може бути спрямована чи на привласнення, оволодіння по­трібної, чи на припинення неуспішної дії, чи на вибір іншої.
Емоції виконують регулювальну функцію, впливаючи на спряму­вання і здійснення людиною відповідної діяльності. Регуляція дій здійснюється як через емоційну оцінку певних подій, так і через акту­алізацію індивідуального досвіду. Минулий досвід успішних чи неус­пішних дій і вчинків людини визначає відповідний вибір у конкрет­ній ситуації.
Експресія як функція емоцій пов'язана з тим, що переживання ду­же часто супроводжуються органічними змінами (почервонінням, зблідненням, почастішанням дихання, серцебиттям і т. п.), проявля­ється в так званих експресивних (виразних) рухах. До останніх від­носяться міміка — рухи обличчя, пантоміміка — рухи всього тіла, во­калізація — зміна інтонації і тембру голосу. Не лише в повсякденно­му житті, а й в діловій обстановці за виразними рухами можна досить точно оцінити зміни в психологічному стані людей.
З часів Ч. Дарвіна і до наших днів панує теорія універсальності емоційних лицевих виразів, підкріплена експериментальними дани­ми. Емоції виражаються одними й тими ж способами, внаслідок чого вони служать засобом розуміння внутрішнього стану іншої людини і предметом наслідування, засобом зараження тією чи іншою емоцією. Не можна не відзначити, що на вираження емоцій впливає культура (люди однієї культури можуть бути більш стримані у вираженні емо­цій в порівнянні з людьми іншої культури) і національні особливос­ті. Міміка є важливим, а іноді незамінним засобом передачі пережи­вань, думок і волі від однієї людини до іншої, знаряддям впливу на групи людей.
Емоції розрізняються за змістом, спрямованістю, а також за си­лою, тривалістю, глибиною, швидкістю виникнення і дієвістю. Вихо­дячи з цього, емоції можуть проявлятися у формі дуже рухомих емо­ційних процесів і більш стійких емоційних станів.
Емоції бувають1:
позитивні — задоволення, радість, піднесеність, гордість, захо­плення, симпатія, полегшення та ін.;
негативні — незадоволення, горе, журба, сум, туга, відчай, за­смучення, тривога, переляк, страх, жалість, співчуття, розчару­вання, презирство тощо.
У процесі суспільно-історичного розвитку, соціального життя лю­дей в сфері їхніх переживань з'являється особлива форма — почуття. Вони виникають як узагальнення емоцій, на відміну від останніх, які відображають ситуативне значення предметів у конкретних умовах, що склалися, виділяють ті явища, котрі мають постійну мотиваційну значущість.
Почуття — стійке емоційне ставлення людини до інших людей, до самого себе, до суспільства в цілому.
Вони є вищим продуктом розвитку емоцій. Почуття породжують­ся об'єктивною дійсністю, але при цьому вони суб'єктивні, оскільки одні й ті ж явища для різних людей можуть мати різне значення.
Нерідко емоції і почуття позначаються одним і тим самим термі­ном, хоча зміст їх різний. Наприклад, страх в умовах небезпеки для життя може виявлятися у вигляді переляку чи боязні (емоції). Страх втратити повагу в колег по роботі — це вже почуття, в основі якого лежить діяльність другої сигнальної системи.
Лук А. Н. Эмоции и личность. — М.: Знание, 1982. — С. 24-25.
Почуття людини — це ставлення її до світу, до того, що вона ро­бить, що з нею відбувається в її безпосередньому переживанні. Вони відрізняються відносною стійкістю і постійністю.
Почуття — могутня сила особистості. Той, хто любить чи нена­видить, не знає перешкод; він добивається мети навіть у тих випад­ках, коли потрібно подолати величезні труднощі.
Виокремлюють моральні, інтелектуальні, естетичні й практичні почуття.
Моральні (етичні) почуття виражають ставлення людини до інших людей, до Батьківщини, до сім'ї, до самої себе. До них належать: гу­манізм, патріотизм, честь, достоїнство, совість, сором та ін. Різнома­нітність моральних почуттів відображає різноманітність людських стосунків. Наскільки в етичних почуттях закладені моральні норми, настільки вони регулюють поведінку людини.
До сфери почуттів відносять почуття довіри і прихильності до лю­дей, почуття товариськості й дружби.
Особливе почуття, яке виникає у людини і між людьми, — любов, яку Б. Шоу визначив як величезне перебільшення відмінностей між однією людиною і всіма іншими1. Любов породжує дуже великий спектр переживань — від блаженства і захоплення до горя, прини­ження, ревнощів, відчаю і ненависті.
Інтелектуальні почуття виражають і відображають ставлення осо­бистості до процесу пізнання. Приклади інтелектуальних почуттів: до­питливість, подив, радість відкриття нового та ін. Предметом інтелек­туальних почуттів є як сам процес пізнання, так і його результат.
Інтелектуальні почуття — могутній стимул пізнання, навчання, наукової творчості. З повсякденної практики відомо, що учні (студе­нти), які втратили внаслідок тих чи інших причин цікавість до пред­мета, починають гірше вчитися, проявляють меншу здатність оволо­діння знаннями. І навпаки, любов до знань, радість відкриття нового веде до піднесення всіх інтелектуальних сил особистості; людина при цьому легко засвоює навчальний матеріал і творчо мислить.
Естетичні почуття виникають у людини у зв'язку із задоволенням чи незадоволенням її естетичних потреб. У них відображаються і ви­ражаються ставлення суб'єкта до різних факторів життя, іншої лю­дини, картин природи, творів мистецтва (почуття насолоди і захоп­лення, презирства і огиди, трагічного і комічного і т. д.).
Див.: Лук А. Н. Эмоции и личность. — С. 80.
Людство ввело у свій духовний вжиток поняття прекрасного. Са­ме прекрасне як цінність створює відповідні орієнтації людей на ес­тетичні почуття.
Естетичні почуття ушляхетнюють особистість, впливають на її мо­ральність, роблять її чутливішою до переживань іншої особистості. Вони впливають і на інтелектуальні почуття: естетично вихована лю­дина в самому процесі пізнання і в знаннях знаходить прекрасне.
Практичні почуття — це позитивне емоційне ставлення до діяльно­сті, практичної роботи, подолання труднощів. Активний працівник, борець відчуває величезну радість перемоги, досягнувши бажаної ме­ти. Практичні почуття органічно пов'язані з волею людини і проявля­ються в специфічних емоціях рішучості, сміливості й дерзання. Вони допомагають долати труднощі, що трапляються, недоліки в собі, здій­снювати вчинки, на які в інших ситуаціях людина не спромоглася б.
Емоції та почуття відіграють велику роль у спілкуванні юриста з іншими особами. З одного боку, дають змогу краще розв'язати про­блему контакту з людьми, привернути їх до себе, але з другого — не­гативні емоції юридичного працівника можуть негативно відбитися на його діяльності. Керувати емоціями — одне із складних завдань у роботі юриста.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Вольові процеси
Воля — це свідома організація і саморегуляція людиною своєї дія­льності та поведінки, спрямована на подолання труднощів при досяг­ненні поставленої мети.
У психічній діяльності людини воля виконує дві взаємопов'язані функції — спонукальну і гальмівну. Воля — це здатність контролю­вати свою діяльність і активно спрямовувати її на досягнення своїх цілей. Вона представляє особливу форму не лише вміння чогось до­битися, а й вміння відмовитися від чогось, коли це потрібно (А. Ма­каренко).
Воля забезпечує перехід від пізнання (пізнавальні процеси) і пере­живання людини (емоційні процеси) до практичної діяльності.
Значення вольових процесів у житті й діяльності людей велике. Якщо безвольна людина в праці нікчемна, то у складній, критичній ситуації вона може бути і небезпечна. За допомогою волі людина ор­ганізує свою діяльність і керує своєю поведінкою.
Рухи і дії, які здійснюються людиною, за ступенем участі в них во­лі поділяють на мимовільні (поворот голови на звук раптового пост­рілу) і довільні (перехід через підвісний міст у гірському яру). У дові­льних рухах і діях виділяють вольові, свідомі дії, спрямовані на певну мету (критичний виступ на діловій нараді).
Мимовільні рухи і дії людина здійснює без заздалегідь усвідомле­ної і поставленої кимось (чи собою) мети, не відчуваючи ускладнень і не докладаючи зусиль. Вони імпульсивні за характером, не мають чіткого плану. Причина руху тут цілком зовнішня, а самі дії — авто­матичні; в них виявляються орієнтувальні, захисні та інші вроджені реакції організму.
У довільних діях людина наслідує певну мету, долає перешкоди різного ступеня складності. Вольові дії характеризуються фізичними і психічними зусиллями, які викликані подоланням значних трудно­щів, перепон.
Вольовий процес, як правило, включає три етапи — підготовчий, основний і кінцевий (рис. 7).
Мотиви





Прийняття
і4-
к
рішення
Виконання прийнятого рішення
Аналіз результатів
Підготовчий
Основний
Кінцевий     продолжение
--PAGE_BREAK--Енергійність і наполегливість — риси, в яких виявляється ступінь активності людини. Зазвичай, люди енергійні бувають і наполегли­вими. Вони здатні до довгого і непослабного напруження енергії. Во­льове зусилля в міру подолання перешкод і труднощів у них не по­слаблюється, а зростає. Оцінюючи ситуацію, енергійний і наполегли­вий юрист знаходить в ній те, що допомагає досягненню мети; спосіб дій не сковує його і застосовується до того часу, поки є найкращим із можливих, а потім негайно замінюється іншим, тільки-но буде вста­новлено, що новий спосіб швидше веде до мети.
Ще один характерний штрих у діяльності енергійної та наполег­ливої людини: вона може тимчасово припинити виконання завдан­ня, виждати, щоб у більш сприятливій обстановці успішно його роз­в'язати. Ненаполегливі люди не здатні вичікувати, вони відступають перед невдачами, піддаються постійному почуттю сумніву, а стикнувшись з перепоною, часто відмовляються від прийнятого рі­шення.
Витримка і самовладання — це здатність людини стримувати свою психічну і фізичну активність у різних ділових і життєвих ситуаціях. Уміння юриста володіти собою, стримувати себе від дій, викликаних почуттями роздратованості, досади, гніву, злості і т. п., дуже пози­тивно впливає на його діяльність, насамперед на процес спілкування з різними категоріями людей.
Самостійність виявляється в діях, які здійснюються юридичним працівником з твердим переконанням у правильності своєї поведін­ки. Вона передбачає впевненість у своїх силах, здатність взяти на се­бе відповідальність за свої дії, наполегливість у досягненні мети. Для несамостійного спеціаліста характерні легка підвладність зовнішньо­му впливу, некритичне сприйняття порад інших, очікування розпо­ряджень «зверху», побоювання брати відповідальність за прийняте рішення на себе.
Старанність — вольова риса, яка виявляється в ретельному, сис­тематичному і своєчасному виконанні розпоряджень і рішень керів­ництва. Вона передбачає також ініціативу з боку юридичного пра­цівника при виконанні ним отриманого завдання.
Упевненість у своїх силах. Без упевненості у власних силах жодна людина не може виконати вольової дії. Той спеціаліст, який не впев­нений, що може справитися з поставленим перед ним завданням, зде­більшого виявляє метушливість, вносить дезорганізацію в роботу і, як правило, в підсумку — провалює завдання. Ще великий О. Суво­ров говорив: «Надійся на себе, в цьому полягає основа хоробрості». Важливо підкреслити, що невпевненість юриста передається оточую­чим, у тому числі і тим, хто ставить завдання ввести в оману слідст­во, приховати наявну інформацію, перекласти вину за скоєне на ін­ших і т. д.
Для багатьох юристів-практиків (наприклад, слідчого, інспектора карного розшуку, співробітника відділу боротьби з організованою злочинністю, інспектора ДАІ та ін.) важливими вольовими рисами є сміливість і хоробрість, стійкість і мужність.
Сміливість і хоробрість виявляються в готовності людини при ви­конанні своїх обов'язків боротися і долати небезпеку (боротьба з озброєним злочинцем, допомога дітям і старшим у разі пожежі бу­динку чи квартири і т. д.). Сміливість відрізняється від хоробрості тим, що вона не припускає нерозсудливості, а враховує реальну не­безпеку.
Стійкість і мужність характеризують духовну і фізичну витрива­лість людини. Стійкій особистості притаманні принциповість, ціле­спрямованість, самостійність, витримка і самовладання. Мужність як показник духовної зрілості людини пов'язана зі збереженням розум­ного підходу в різних ситуаціях, в умінні керувати своїми почуттями, потребами і спонуканнями.
Розвинення вольових рис невіддільне від самовиховання, яке по­чинається із самопізнання. Тому важливо «подивитися на себе» ні­би з боку, побачити ступінь сформування вольових рис і прагнути до вольового самовдосконалення. Формуванню волі сприяє посту­пове наростання тих чи інших розумових, фізичних дій. У тому ра­зі, коли вони граничні, але подоланні, вольове зусилля супроводжу­ється позитивними емоціями, посильність породжує впевненість в успіху.
Дії і вчинки людини регулюються всіма розглянутими психічни­ми процесами. Але вищою формою психічної регуляції поведінки і ді­яльності людини є воля.




§3. Психічні властивостіособистості
Психічними властивостями особистості називають найбільш сут­тєві і стійкі індивідуально-психологічні особливості людини. До них належать спрямованість особистості, її темперамент, характер і здіб­ності.
Темперамент — характеристика індивіда щодо динамічних особ­ливостей його психічної діяльності (темпу, ритму, інтенсивності пси­хічних процесів і станів).
Наукові дослідження засвідчили, що темперамент людини обумов­лений її біологічними (фізіологічними) особливостями. Академік, лау­реат Нобелівської премії І. Павлов експериментально встановив, що темперамент залежить від особливостей вищої нервової діяльності, ос­новних процесів — збудження і гальмування — і від їх співвідношен­ня. Він довів, що процеси збудження і гальмування у різних людей мо­жуть відрізнятися за силою, рухомістю, врівноваженістю.
Сила нервових процесів є показником працездатності нервових клітин і нервової системи в цілому. Сильна нервова система витри­мує велике і довготривале навантаження, в той час як слабка при цих умовах «ламається».
Врівноваженість нервових процесів — певний баланс процесів збудження і гальмування. Ці процеси можуть бути врівноважені один з одним за силою, а можливо, і неврівноважені — один із них може бути сильніший.
Рухомість нервових процесів — це швидкість і легкість зміни од­ного процесу на інший. Вона забезпечує пристосування до несподі­ваних і різких змін обставин.
На основі вивчення властивостей нервової системи І. Павлов роз­робив учення про типи вищої нервової діяльності (ВНД), кожному з яких відповідає певний тип темпераменту (табл. 2).


Таблиця 2
Співвідношення темпераменту і типу нервової системи
Властивості нервової системи за І. Павловим



Тип темпе­раменту




Сила процесів
Врівноваженість (збудливість і гальмування)




Рухо­мість процесів




Тип ВНД




збуд­ження
гальму­вання
Сангвінічний
Сильний
Сильний
Врівноважений
Рухомий
Живий
Холеричний
Більш сильний
Більш слабкий
Неврівноважений
Рухомий
Нестри­маний
Флегматичний
Сильний
Сильний
Врівноважений
Малору­хомий
Інерт­ний
Меланхолій­ний
Слабий
Слабий
Неврівноважений
Рухомий або
інертний
Слабий


Підкреслимо відмінність ВНД від темпераменту:
а)тип ВНД — поняття фізіологічне, а темперамент — поняття
психологічне;
б)тип ВНД — це природна, вроджена властивість. Вона є фізіо-
логічною основою темпераменту.
Властивості типу нервової системи, за І. Павловим, упродовж життя змінюються, але змінюються дуже повільно і лише в обмеже­них рамках. Тому властивості темпераменту зберігаються протягом довготривалого відрізку життя і змінюються лише повільно і посту­пово.
Таким чином,     продолжение
--PAGE_BREAK--темперамент — це індивідуальні властивості люди­ни, які визначають динаміку її психічної діяльності і поведінки.
Виділяють дві основні фундаментальні характеристики динаміки проявів і поведінки:
загальна психічна активність, яка визначає енергетичну напру­женість людини (темп, ритм, швидкість, інтенсивність, пластич­ність та ін.);
емоційність, котра визначає знак (позитивний чи негативний) і характер емоцій і почуттів (вразливість, збуджуваність, чуттє­вість та ін.).
У зв'язку з цим однією з властивостей темпераменту є екстравер­сія—інтроверсія. Поняття екстраверсія—інтроверсія були введені швейцарським психологом К. Юнгом для означення двох протилеж­них психологічних типів особистості. В основі цього поділу лежить спрямованість особистості або на світ зовнішніх об'єктів, або на яви­ща власного суб'єктивного світу.
Екстраверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямова­на на предмети і явища навколишнього світу. Екстравертам властиві імпульсивність, товариськість, гнучкість поведінки, ініціативність. Вони легко входять у контакт із новими людьми, швидко адаптують­ся в незнайомій обстановці.
Інтроверт — психологічний тип людей, психіка яких спрямована всередину, у свій власний внутрішній світ, котрому вони надають ви­щу цінність. Для інтроверта характерні замкнутість, схильність до са­моаналізу, ускладнення в контактуванні з іншими людьми. Він почу­ває себе комфортно, коли знаходиться наодинці зі своїми думками, переживаннями.
Отже, відмінності за темпераментом — це відмінності не за рівнем можливостей психіки, а за своєрідністю її виявів. Темперамент накла­дає відбиток на індивідуальний стиль діяльності та поведінки кожної особистості.
Коротко розглянемо психологічну характеристику темпераментів.
Сангвінік — це живий, рухливий, гарячий, дуже продуктивний тип людини, але лише тоді, коли в неї багато цікавої справи, тобто по­стійне збудження. Вона швидко реагує на зовнішні подразники і прагне зміни вражень. Невдачі і неприємності переживає порівняно легко. Настрої сангвініка мінливі, але переважає серед них почуття душевної рівноваги, благополуччя. Товариський, володіє різномані­тністю і багатством міміки, швидким темпом мови.
Холерик — як правило, поривчастий, швидкий, нетерплячий. Від­різняється високою реактивністю і активністю. Швидкий психічний темп переживань. Реактивність переважає над активністю. Тому він винятково пристрасний в роботі, але нерідко неврівноважений, схи­льний до різкої зміни настроїв, емоційних спалахів, при недостатній вихованості — запальний і різкий. Дуже товариський; мова швидка, енергійна, супроводжується яскравою мімікою і жестами.
Флегматик — це людина на вигляд спокійна і врівноважена, пові­льна і неповоротка, незворушна. Зовні почуття, настрої, як правило, стійкі, емоції свої виражає у виняткових випадках. Довго приймає рі­шення, але проявляє наполегливість в його виконанні. Взявшись за будь-яку справу, доводить її до кінця. Важко змінює один вид діяль­ності на інший, відчуває складності в адаптації до нової обстановки. У спілкуванні вибірковий, мова зважена, емоції скупі. І. Павлов на­зивав флегматиків «трударями життя».
Меланхоліком називають людину, схильну до глибоких пережи­вань, болісно чутливу, з пониженою активністю, з нестійкою увагою. Меланхолік уразливий, недовірливий, болісно реагує на найменші образи, замкнутий. Як вважав І. Павлов, він чи не найнещасніший серед інших людей. Для меланхоліка кожне явище життя стає гальмів­ним його агентом, він ні в що не вірить, ні на що не сподівається, в усьому бачить і очікує погане, небезпечне. За неблагополучних об­ставин у меланхоліка може розвинутися відчуженість. У контакт із ін­шими людьми входить дуже вибірково. Мова в'яла, міміка і жести часто відсутні.
Чому кожній людині корисно знати особливості свого темпера­менту? З якою метою юристу слід вивчати темперамент обвинуваче­ного, підозрюваного, потерпілого та інших?
По-перше, виявлення особливостей темпераменту дає можли­вість людині вибрати для себе більш підходящу сферу діяльності, яка відповідає його типу ВНД. Не існує «поганих» чи «хороших» темпераментів, оціночний підхід у цьому разі недоречний. Кожен темперамент у конкретних видах діяльності має свої достоїнства і недоліки. Навряд чи меланхолік успішно справиться з обов'язка­ми начальника відділу боротьби з організованою злочинністю. Можна вважати невдалим вибір професії прокурора чи судді для холерика.
По-друге, існування в психіці людини стійких динамічних харак­теристик, які формуються на основі біологічних факторів, дозволяє їй найоптимальніше витрачати свої енергетичні можливості. Знаючи свій темперамент, будь-який працівник може усвідомлено регулюва­ти режим, ритм, інтенсивність різних сфер діяльності.
По-третє, темперамент зумовлює індивідуальний стиль діяльності особистості. Саме особливості темпераменту визначають шляхи і способи роботи слідчого, інспектора карного розшуку, начальника митної служби та ін.
По-четверте, знання свого темпераменту і темпераменту інших людей дозволяє юристові більш правильно будувати взаємини з ними, впливати на них силою прикладу. Так, поривчастість холе­рика можна усунути тактовністю, стриманістю. Висловлювати критичні зауваження меланхоліку доцільно лише наодинці, в делікатній формі, торкаючись його ділових чи особистих якостей тощо.
Для віднесення тої чи іншої людини до певного виду темпера­менту слід вивчити у нього ступінь виразності, насамперед таких рис, як активність, емоційність, особливості психомоторики (зв'я­зок психічних процесів із рухами і діяльністю людини). Для цього використовуються різні методи психології (спостереження, екс­перимент, психологічні тестування та ін.), котрі розглянуті в роз­ділі 2.
Характер — це інтегральна (єдина ціла) властивість, яка включає найрізноманітніші психічні явища особистості.
У перекладі з грецької «характер» означає «печать», «чеканка». У виразі «це характерно для нього» міститься таке: певні дії, вчинки людини є для неї типовими, закономірними. Характер особистості ні­би накладає певний відбиток на її поведінку, на її стосунки з іншими людьми. Він визначає склад особистості, визначеність людини як су­б'єкта діяльності, спілкування, пізнання.
«Риси характеру, — писав С. Рубінштейн, — це ті суттєві власти­вості людини, з яких із певною логікою і внутрішньою послідовніс­тю випливає одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключають­ся як не сумісні з ними, протилежні їм, інші»1.
Які ж суттєві властивості, що виділяються і закріплюються в лю­дині, стосуються її характеру?


Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — Т. 2. — С. 220-221.
Щодо характеру, то йому притаманні лише ті властивості (риси, якості), котрі виражають ставлення людини до основних аспектів життя і діяльності. Характер може проявитися як в цілях, які людина ставить собі, так і в засобах і способах, якими вона прагне досягти їх. При цьому виділяють:
ставлення людини до суспільства, навколишнього світу і до окремих людей (чуйність, гуманність, агресивність, альтруїзм чи асоціальність і т. д.);
ставлення до діяльності (працелюбство, активність, ініціатив­ність, діловитість, організованість чи антиподи цих рис);
ставлення до речей (акуратність — неохайність, бережли­вість — марнотратство, сумлінність — халатність та ін.);
ставлення до самого себе (скромність — пихатість, самокритич­ність — некритичність тощо).
Таким чином, у психології під характером розуміється сукупність особливостей (рис) людини, котрі складаються і проявляються в ді­яльності та спілкуванні і визначають своєрідність її поведінки в пев­них життєвих ситуаціях.
Не можна погодитися з думкою тих дослідників, які розглядають характер як щось незмінне в психіці особистості, незалежне від сус­пільних умов. Як стійке цілісне утворення, характер людини форму­ється всім укладом життя, що включає в себе певний спосіб дій в єд­ності з об'єктивними умовами. Спосіб же дій людини завжди вихо­дить із певних потреб і мотивів, включає спосіб думок, почуттів і спонукань. Відповідно, в характері людини завжди можна виділити:
інтелектуальні риси: допитливість, кмітливість, критичність ро­зуму, глибина думок та ін. Їхній високий розвиток багато в чо­му визначає відповідне ставлення людини до навколишньої дій­сності (принциповість, упевненість, самостійність і т. п.);
емоційні риси: рвучкість, уразливість, гарячковість, байдужість та ін. Ці риси характеру також відіграють велику роль у житті людини. Річ у тім, що її ставлення до світу, діяльності, речей, інших людей і до себе завжди переживається, тобто виражаєть­ся в почуттях і емоціях;
вольові риси: цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, само­владання та ін. Вольові риси є складовими характеру, його твер­дістю. Від Аристотеля йде ототожнення характеру з вольовими рисами особистості, тобто характер поділяється на сильний і слабкий залежно від прояву вольових рис. Виражаючи своє ста­влення до будь-чого чи будь-кого, людина здійснює певні дії і вчинки, котрі потребують вольових зусиль. За словами С. Рубін-штейна, у вольових вчинках характер, з одного боку, складаєть­ся, а з іншого — проявляється.
Як властивість особистості характер тісно пов'язаний з темпера­ментом. У деяких випадках їх важко відділити один від одного. Фі­зіологічний механізм, основа характеру, за висловом І. Павлова, отримав назву «сплаву» типологічних властивостей вищої нервової діяльності (темпераменту) і складних, стійких систем тимчасових зв'язків, які утворюються в корі головного мозку людини в результа­ті життєвого досвіду, під впливом умов її життя і діяльності. Водно­час характер людини справляє сильний вплив на виявлення темпера­менту, на його зміну і вияв у діяльності людини.
Основна відмінність між ними полягає в тому, що темперамент ви­значений переважно природженими біологічними властивостями нер­вової і ендокринної системи людини, тоді як у становленні характеру ві­діграють визначну роль середовище і виховання. Характер людини фо­рмується упродовж життя, в процесі діяльності і спілкування.
У характері кожної людини потрібно бачити єдність стійких і ди­намічних властивостей. Основа характеру закладається поступово, закріплюється в процесі життя і стає типовою для цієї людини, а кон­кретні вияви характеру можуть видозмінюватися залежно від ситуа­ції, в якій знаходиться людина, під впливом людей, з якими вона спі­лкується. Залишаючись сама собою, вона може виявляти то більшу, то меншу щирість чи замкненість, рішучість або нерішучість, твер­дість чи м'якість. Помітні зміни в поведінці людини обумовлюються і тимчасовими станами психіки. Життєрадісна людина може стати похмурою, спокійна — афективною і т. ін.
Проблема типології характерів дотепер повністю не розв'язана. Одна з найбільш повних і цікавих типологій характеру розроблена К. Леонгардом (Берлінський університет ім. Гумбольдта) і А. Личко (Ленінградський психоневрологічний інститут ім. В. Бехтерева). Основою типології є поняття акцентуації характеру — крайні варіа­нти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені, що від­бивається на всій поведінці людини, створює особливий стиль її дій і вчинків. Враховуючи практичну значущість для юриста типології характеру при вивченні людей і врахуванні особливостей їхнього ха­рактеру в юридичній діяльності, цей матеріал досить повно наведено в додатку 1.
При розв'язанні проблеми виховання характеру слід виходити з того, що характер людини визначається тими соціальними умовами, в яких вона живе і діє. Тут важливі два моменти. З одного боку, риси характеру представляють собою продукт суспільно-історичних умов в їхньому загальному вигляді. Загальні соціальні, типові обставини жит­тя людей, однакові суспільні умови формують загальні сторони і риси їхнього характеру. З іншого боку, індивідуальна, неповторна своєрід­ність життєвого шляху, умов життя і діяльності кожної окремої люди­ни викликає індивідуальні особливості характеру, приводить до роз­витку і закріплення в характері індивідуальних особливих рис.
Спонукання, які породжуються обставинами життя, є тим «буді­вельним матеріалом», з якого складається характер. Тому формуван­ня і розвиток характеру пов'язані з відбором і закріпленням в люди­ні соціально ціннісних мотивів поведінки. Витоки характеру і ключ до його формування — в мотивах його діяльності та поведінки.
У виробленні рис характеру людини суттєву роль відіграє колектив. Співдружність, розуміння, взаємодопомога, а також вимоги, які висуває колектив щодо поведінки своїх членів, розвивають у людей моральні норми, котрі стають критерієм їхніх вчинків і дій, перетво­рюючись із часом у риси характеру. Видатний німецький філософ І. Кант з цього приводу зауважив: "… Тутголовне не те, що робить із людини природа, а те, що вона робить із себе, бо перше стосується тем­пераменту. і лише друге свідчить про те, що в неї характер".
    продолжение
--PAGE_BREAK--Здібності — психічна властивість особистості, яка представляє собою сукупність індивідуально-психологічних особливостей людини, які дозво­ляють їй успішно оволодівати чи займатися тією чи іншою діяльністю. Здібності характеризують можливості особистості для досягнення успіхів у навчанні і в праці. С. Рубінштейн, якому належить заслуга в розробці основних положень психології здібностей, відзначає: "… Здібності люди­ни — це вияви, сторони його здатності до навчання і праці"1.
Заперечуючи тотожність здібностей і таких суттєво важливих компонентів діяльності, як знання, вміння і навички, психологія під­креслює їхній взаємозв'язок, єдність. Взаємозв'язок виявляється у то­му, що освоєння знань, вироблення умінь і навичків передбачає на­явність здібностей, а формування і розвиток здібностей до певної ді­яльності передбачає освоєння пов'язаних із нею навичків, умінь і знань. Таким чином, здібності виявляються не в знаннях, уміннях і


Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — Т. 2. — С. 126.
навичках, а в динаміці їх набуття, тобто в тому, наскільки швидко, легко засвоюється процес оволодіння знаннями, вироблення вмінь і навичок, необхідних для цього виду діяльності.
У структурі особистості здібності тісно пов'язані з такими ри­сами, як специфічні особливості пам'яті, емоційні властивості, риси характеру, якості інтелекту. Існують підходи, в основі яких здібності тлумачаться тільки як біологічний феномен (вроджені) чи тільки як набуті властивості особистості. Яка ж природа здіб­ностей насправді?
Усі перелічені види здібностей не даються людині у готовому ви­гляді як щось вроджене. Вони формуються і розвиваються в процесі життєдіяльності людини. Але здібності несуть у собі природні перед­умови розвитку у вигляді задатків. Задатки — це вроджені анатомо­фізіологічні особливості мозку, нервової системи, органів чуття лю­дини, які ставлять природну основу розвитку її здібностей. Задатки як природні особливості особистості багатозначні і можуть реалізо­вуватися в різних видах здібностей. При цьому розрізняють вродже­ні (природжені) і спадкові задатки. Перші можуть бути зумовлені не лише спадковістю, а й умовами розвитку; другі включають в себе те, що передається індивіду від його предків.
Здібності відчуттів, емоціональної збудливості, психомоторики розвиваються на основі вроджених, але не обов'язково спадково схо­жих з батьківськими, задатків. Педагогічні, управлінські здібності за­датків не мають і формуються лише в процесі навчання, виховання і практичної діяльності.
Усі здібності людини як психічні явища можуть бути класифіко­вані в чотири групи: елементарні, складні, загальні й особисті.
Елементарними загальними здібностями, притаманними всім людям, хоча і різною мірою їх вияву, є основні форми психічного відображення: здатність відчувати, сприймати, думати, пережива­ти, приймати і здійснювати рішення і запам'ятовувати. Кожен еле­ментарний вияв цих здібностей є відповідною дією, яка виконуєть­ся з різним сенсорним, розумовим, вольовим, мнемонічним ус­піхом. Ці елементарні загальні здібності лежать в основі трьох інших груп.
Елементарними особистими здібностями, які властиві вже не всім людям і які мають у різних осіб значні індивідуальні особливості, є такі, наприклад, як окомір, музичний слух, критичність мислення, смислова пам'ять, спостережливість. Такі складні властивості індиві­да виявляються у відповідній специфічній діяльності, якість якої і за­лежить від цих особливостей особистості.
Складними загальними здібностями, якими в тій чи іншій мірі наділені всі люди, є здібності до загальнолюдських видів діяльності: праці, гри, навчання, спілкування один з одним, естетичної і моральної діяльності. Кожна з тих, що входить у цю групу здібностей, являє собою складну структуру властивостей особистостей. Тому на відміну від елементарних здібностей, про які говорять в однині: «здібність мислення» — про склад­ні здібності говорять у множині: «здібності до навчання, до праці» і т. д.
Складні особисті здібності в історії людства розвивалися спочат­ку до ремесел, а потім до професій. Їх іноді називають професійними, специфічними, спеціальними, особливими. До них належать педаго­гічні здібності, організаторські, конструкторські і т. д.
Залежно від рівня розвитку здібностей можна говорити про обда­рованість, талант, геніальність.
Обдарованість — це якісно своєрідне поєднання здібностей, від яких залежить можливість досягнення успіху у виконанні тої чи іншої діяльності. Решта здібностей не просто співіснує поряд одна з одною і незалежно одна від одної, а змінюється, набуває якісно іншого ха­рактеру залежно від наявності й ступеня розвитку інших здібностей. Обдарованість зумовлює широту можливостей людини до чого-небудь, до якої-небудь діяльності.
Талант — це сукупність здібностей (насамперед спеціальних), які дають змогу отримати продукт діяльності, що відрізняється оригі­нальністю і новизною, високою досконалістю та суспільною значу­щістю. Талановитим можна бути в найрізноманітніших видах діяль­ності. Особливістю таланту є високий рівень творчості при виконан­ні діяльності. Творчість — робота, яка породжує щось нове, яке ніколи раніше не існувало. Це нове орієнтоване не на пристосування до соціальних, логічних, психологічних та інших умов, які склалися, а на їх перетворення, нерідко пов'язане навіть із ризиком.
Геніальність — вищий рівень розвитку як загальних, так і спеціа­льних здібностей, що дає можливість здійснити принципово нове в тій чи іншій сфері діяльності. Творчість геніальної людини має для суспі­льства історичне й обов'язково позитивне значення. Тому відмінність генія від таланту не стільки в ступені обдарованості, скільки в тому, що геній створює епоху суспільства в розвитку культури, техніки. З усіх відомих визначень «генія» можна виділити слова І. Канта: «Ге­ній — це талант винаходу того, чого не можна навчити чи навчитися.
Так, можна навчитися від іншого, як потрібно робити хороший вірш; але від інших не можна навчитися тому, як створити хороший віршо­ваний твір, бо це само собою повинно випливати з природи автора»1.
Однією з важливих особливостей психіки людини є можливість надзвичайно широкої компенсації одних властивостей іншими. Суть цього явища в тому, що відносна слабкість якої-небудь однієї здібно­сті зовсім не виключає можливості успішного виконання навіть та­кої діяльності, котра найбільш тісно пов'язана з цією здібністю. Від­сутня здібність може бути в дуже широких межах компенсована ін­шими, високо розвинутими у цієї людини.
У професії юриста суттєве значення має багато видів здібностей: здібність до узагальнення фактичного матеріалу у встановленні зв'яз­ків між окремими фактами (явищами), здібність знаходити нову точ­ку зору на виявлені обставини, здібність швидко оцінювати обстано­вку, здібність установлювати психологічний контакт у спілкуванні, здібність до організації діяльності інших людей, здібність бачити проблему там, де все здається ясним, тощо.
Спрямованість — складна властивість особистості, яка включає систему спонукань, що визначає активність людини, і вибірковість її стосунків.
Спрямованість включає в себе різні компоненти, котрі взаємопо­в'язані та взаємообумовлені. У наукових джерелах вони називають­ся: погляди і переконання, потяги і бажання, потреби і мотиви, світо­гляди і цілі, інтереси і схильності, установки й ідеали, звички і мрії і т. д. Щоби більш строго підійти до їхнього аналізу, досить, на наш погляд, як основні, провідні елементи спрямованості виділити потре­би, мотиви, світогляд, мету і цінності особистості.
Розглянемо докладніше суть виділених компонентів спрямовано­сті особистості.
1. Потреба визначається як стан людини, який створюється потре­бою в об'єктах, необхідних для її існування, і які виступають джере­лом її активності. Потреба — це завжди психічне відображення по­треби в чомусь, у предметах чи умовах, необхідних для підтримки життєдіяльності людини.
Слід зазначити, що потреба, як стан людини, носить пасивно-активний характер: пасивний, оскільки в ньому виявляється залеж­ність людини від того, в чому вона відчуває потребу, і активний, ос-


Кант И. Соч. В 6 т. — М.: Мысль, 1964. — Т. 2. — С. 201.
кільки він включає в себе прагнення до її задоволення і того, що мо­же її задовольнити.
Історія розвитку людини пов'язана з історією розвитку її потреб. У психології існують різні класифікації потреб людини. Найбільш розширеною є ієрархія потреб, запропонована американським пси­хологом А. Маслоу (рис. 8).
/>
Рис. 8.     продолжение
--PAGE_BREAK--Класифікація потреб (за А.Маслоу)


Усі рівні потреб взаємообумовлені. З нейрофізичного погляду, по­треба являє собою утворення механізмів головного мозку, котрі по­в'язані з регулюванням поведінкових актів.
2. Проблема спрямованості — це насамперед питання про дина­мічні тенденції, що як мотиви визначають людську діяльність.
Мотиви не лише спонукають і спрямовують діяльність людини, але й надають її вчинкам і діям суб'єктивний характер. Здійснюючи однакові за формою вчинки, люди нерідко керуються різними, навіть протилежними мотивами, надають особистісного значення своїй по­ведінці; відповідно й оцінка цих вчинків повинна бути різною.
Існують різні форми мотивів, одні з них носять спонукальний ха­рактер (потяг, бажання, установка, переконання), інші — притягаль­ний (інтереси, мрії, ідеали).
Установка — це психологічний механізм регуляції поведінки; схи­льність людини до сприйняття тої чи іншої інформації або її готов­ність діяти у відповідному напрямі.
Установка є своєрідною формою відображення, коли взаємо-об'єднуються потреби людини і ситуація, в якій вона задовольняєть­ся. Вона представляє, як писав Д. Узнадзе, цілісний стан особистості, спрямованість на певну активність.
Установка як внутрішня готовність особистості до певної діяль­ності надає цілісності діяльності особистості і суттєво впливає на її ефективність. Людина з виробленою сильною установкою на запам'ятовування повніше і краще засвоює інформацію, яка сприймається, ніж та, у кого такої готовності немає. Якщо, напри­клад, поставити будь-яке ділове завдання перед працівником, який психологічно не готовий для його сприйняття, і якщо це завдання не збігається з його установкою (по суті з психофізичним настро­єм людини), то він, як правило, займає негативну позицію. Уста­новка має велике значення в життєдіяльності людини не лише при сприйнятті інформації (рішення), а й оцінці іншого індивіда.
Потяг являє собою психічний стан, який виражає неусвідомлену чи недостатньо усвідомлену потребу індивіда. Потяг безпредметний. Поки людина лише відчуває потяг, не знаючи, який предмет цей по­тяг задовольнить, вона не знає, чого вона хоче, перед нею немає усві­домленої мети, на яку вона повинна спрямувати свої дії. Потяг є пе­рехідним станом: у міру того як він усвідомлюється чи знаходиться предмет задоволення потреби, на який спрямовується потяг, він пе­реходить у бажання.
Бажання є переживанням і усвідомленням можливості чимось володіти або щось здійснити. Бажання як мотив діяльності харак­теризується чітким усвідомленням предмета потреби і можливих шляхів його задоволення. Як емоційно забарвлене, бажання за­гострює усвідомлення мети майбутньої дії і побудови її плану. Тому не випадково мету визначають іноді як усвідомлений образ результату, що передбачається, на досягнення якого спрямоване бажання.
Переконання — усвідомлена потреба особистості, яка спонукає її діяти відповідно до своїх ціннісних орієнтацій та ідеалів. Окрім усві­домлення, переконання характеризується зв'язком зі світом почуттів. Інакше кажучи, переконання є системою усвідомлених і просякнутих почуттями життєвих принципів. Вони виступають як сильні збудни­ки, як життєво важливі мотиви поведінки.
Переконання — це своєрідний «сплав» із пізнавальних, емоційних і вольових компонентів, вони мають силу внутрішньої необхідності.
Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби людини, зосередже­ність на певному змісті, який викликає прагнення зрозуміти його. С. Рубінштейн визначає інтерес як спрямованість помислів особисто­сті на певний предмет. Під помислами при цьому розуміється думка-турбота, думка-залучення, яка всередині себе містить і певний емо­ційний заряд. Інтерес — це мотив, який діє в силу усвідомленої зна­чущості й емоційної привабливості.
Особистісні інтереси мають суттєве значення в житті людини. Вони є найбільш дійовими стимулами розширення кругозору, набуття нових професійних знань, служать однією з умов творчого ставлення до справи.
Мрія як мотив поведінки є усвідомленим в уяві образом бажано­го. Мрія виражає потребу людини в таких предметах чи умовах існу­вання, які не представлені в наявній ситуації, але які можуть бути створені в результаті її діяльності. Мрія — це певною мірою відстро­чене бажання. Вона завжди спрямована на майбутнє, на перспективи життя і діяльності людини.
Ідеал — це уявлення людини про те, що для неї є більш доскона­лим, чого вона прагне.
Ідеали являють собою сукупність норм поведінки, які втілюють найцінніші та найпривабливіші людські риси. В ідеалі людина особ­ливо цінує те, що їй, як правило, не вистачає. Ідеал виражає не те, ким насправді людина є, а те, якою б вона бажала бути. Це кращі тен­денції, котрі, втілюючись у відповідному образі, стають мотивом і ре­гулятором розвитку людини.
3. Світогляд — узагальнена система поглядів, переконань і іде­алів, в яких людина виражає своє ставлення до навколишнього природного і соціального середовища. Світогляд є узагальненням знань, досвіду й емоційних оцінок, у котрих відображені особли­вості суспільного буття людини, її місце в системі суспільних від­носин. Він безпосередньо і визначає життя і діяльність особис­тості.
Особистісний світогляд — це міра розуміння людиною природи і суспільства, соціальних відносин і цінностей, її погляд на світ і своє місце в ньому. Він відображає довкілля через призму цілей та інтере­сів людини. У свідомості особистості світогляд нероздільний від мо­ралі і здатності до саморегуляції.
З психологічного погляду в структуру світогляду включені філо­софські, соціально-економічні, моральні, правові, естетичні та інші погляди, переконання та ідеї.
Світогляд особистості оцінюється за змістом, повнотою, логічною послідовністю, ступенем дійсності.
4. Цілі та цінності. Поняття особистісних цілей пов'язане з осво­єнням конкретним індивідом суспільних і групових цінностей. Соці­альні цінності, переломлюючись крізь призму індивідуальної життє­діяльності, входять у структуру особистісних цінностей (часто їх на­зивають «ціннісні орієнтації особистості»).
Цінність — це те, що представляє для цієї людини зміст, значен­ня. Важливо підкреслити, що індивід в обстановці, що склалася, як правило, обирає такий спосіб поведінки, який приводить до утвер­дження його цінностей.
Основний зміст ціннісних орієнтацій людини складають його сві­тоглядні погляди, ідеї і переконання, глибокі та постійні уподобан­ня, моральні принципи, визначеність і послідовність поведінки, по­стійність стосунків із навколишнім світом та іншими людьми.
Система ціннісних орієнтацій становить основу життєвої концепції і філософії життя особистості. Які ж цінності заслуговують на те, щоб до них прагнути? Зазначимо найважливіші загальнолюдські цінності:
активне дійове життя;
фізичне і психічне здоров'я;
можливість розширення свого світогляду, підвищення освіти, загальної культури;
наявність хороших і вірних друзів;
кохання;
цікава творча робота;
суспільне визнання (повага близьких, колективу);
щасливе сімейне життя;
свобода суджень і вчинків;
•прагнення робити добро і дарувати радість близьким людям тощо.
Доводиться із сумом констатувати, що є люди, в яких ціннісні орі­єнтації зводяться до «трійці» — гроші, речі, влада. Увесь сенс життя вони бачать в накопиченні. Така одноманітна спрямованість нега­тивно відбивається на розвитку особистостей цих людей.
Усвідомлення своїх мотивів і цінностей приводить людину до по­ставленої мети.     продолжение
--PAGE_BREAK--Мета — уявне передбачення результату діяльності.
Зв'язок між мотивом і метою людини такий: мета — це те, що до­сягається діями людини (інакше кажучи, це об'єкт, який може задо­вольнити ту чи іншу потребу), а мотив — це те, заради чого необхід­не досягнення саме такої, а не інакшої мети.
На основі цілей і мотивів у людини формується перспектива своєї життєдіяльності. Цінність особистості багато в чому визначається ак­туальністю, привабливістю і суспільною значущістю її перспектив.
Спрямованість особистості як психічна властивість, розкриваючи організацію внутрішнього життя людини, дає змогу в ході вивчення психологічного образу конкретного індивіда отримати відповідь на запитання: чого хоче ця людина? що для неї цінне і привабливе? до чого вона прагне? Відповіді на ці запитання мають велике значення для практичної діяльності юридичних працівників.
Формування і розвиток спрямованості людей — складний і дов­готривалий процес, який охоплює всі сторони життя і діяльності лю­дини. У цьому процесі важливо все: гармонійне співвідношення в неї суспільних (колективних) і особистих цілей і перспектив, широта ін­тересів і захоплень, піднесеність ідеалів і мрій, повнота світоглядних знань і переконань тощо.
І все ж таки провідне місце, на наш погляд, у формуванні і розвит­ку спрямованості особистості займають потреби. Саме вони виступа­ють джерелом мотивів, що спонукає людину до певних вчинків і дій.




§ 4. Психічністаниособистості
Психічні стани — особлива характеристика психічної діяльності людини за певний період. Вони викликаються зовнішніми обстави­нами, самопочуттям цієї особистості, її індивідуальними особливо­стями і впливають на її поведінку і дії. Саме поняття «стан» харак­теризує статику явища (на відміну від психічних процесів) і його мі­нливість (на відміну від більш стійких психічних властивостей).
Що таке стан, найпростіше зрозуміти на прикладі. Упродовж дня людина щось відчуває, сприймає нові предмети, про щось ду­має, радіє удачам, непокоїться перед серйозним заходом, відчуває напруження, якщо доводиться вирішувати складні питання, і т. п. Ось вам і калейдоскоп процесів сприйняття, пам'яті, мислення, во­льових та емоційних, психомоторних дій і т. п., які змінюють одне одного. Але от щось трапилося, пов'язане з роботою чи особистим життям. Поведінка людини змінюється, певні психічні процеси з ди­намічних стають відносно статичними. Людина задумлива, стурбо­вана, засмучена… Процес чи процеси перейшли (трансформували­ся) в стан.
Таким чином, на основі психічних процесів виникають і розвива­ються більш стійкі і довготривалі психічні стани. Це складні, суціль­ні, динамічні явища, які багато в чому визначають своєрідність всієї психічної діяльності особистості на цьому відрізку часу (проходжен­ня процесів, виявлення властивостей). Вони підвищують чи знижують активність психічної діяльності людини.
До психічних станів належать вияви почуттів (настрої, афекти, тривога, фрустрація та ін.), уваги (зосередженість, розсіяність), волі (рішучість, розгубленість, упевненість), мислення (сумнів) і т. д.
Психічним станам притаманні такі особливості.
Цілісність. Хоча стани і відносяться переважно до певної сфери психіки (пізнавальної, емоційної, вольової), вони характеризують психічну діяльність у цілому за певний відрізок часу.
Рухомість і відносна стійкість. Психічні стани мінливі: мають по­чаток, кінець, динаміку. Вони менш постійні, ніж властивості особис­тості, але стійкіші і вимірюються більшими одиницями часу, ніж пси­хічні процеси.
Прямий і безпосередній взаємозв'язок із психічними процесами і вла­стивостями особистості. У структурі психіки стани розташовують­ся між процесами і властивостями особистості. Вони виникають у ре­зультаті відображальної діяльності мозку. Але виникнувши один раз, стани, з одного боку, впливають на психічні процеси (визначають то­нус і темп відображальної діяльності, вибірковість відчуттів, сприй-няттів, продуктивність мислення індивіда і т. д.), з іншого — предста­вляють собою «будівельний матеріал» для формування властивостей особистості. Психічні стани служать фоном, який сприяє вияву особ­ливостей особистості чи маскування їх.
Індивідуальна своєрідність і типовість. Психічні стани кожної людини своєрідні, оскільки нерозривно пов'язані з індивідуальни­ми особливостями особистості, її моральними та іншими рисами. Так, людині з сангвінічним темпераментом властиво частіше пере­більшувати успіхи і тлумачити все в мажорному світлі, бо найтипо-вішим для неї є піднесений стан. Риси особистості та психічні ста­ни, які переживаються, не завжди відповідають один одному. Те, що приймається іноді за рису особистості, видається нетиповим для цієї людини, тимчасовим станом. Наприклад, пригніченість може бути не лише стійкою рисою особистості меланхолійного темпераменту, а й проявлятися як стан, викликаний в неї неприємностями на ро­боті, в побуті.
Крайня різноманітність психічних станів. Стверджувати це дозво­ляє неповний їхній перелік: розгубленість і зосередженість, надія і без­надійність, віра і зневіра, піднесення і спад, нерішучість і рішучість, напруженість і спокій.
Полярність. Кожному психічному стану відповідає протилежний. Так, активності протистоїть пасивність, впевненості — невпевне­ність. Полярність станів, швидкий перехід людини з одного стану в протилежний особливо яскраво виявляються в незвичайних (екстре­мальних) умовах.
Психічні стани мають рефлекторну природу. При цьому одні з них безумовно-рефлекторного походження (стан ситості чи стан голоду), а інші (переважна більшість) — умовно-рефлекторні (наприклад, у людини, яка звикла починати роботу в один і той же час, перед її по­чатком виникає стан оптимальної готовності до діяльності).
Психічні стани зовнішньо виявляються в зміні дихання і кровообі­гу, в міміці, пантомімі, рухах, ході, жестах, інтонаційних особливос­тях мови і т. д. Так, дихання у збудженому стані стає частим і глибо­ким; в напруженому — сповільненим і слабким; у стані страху — різ­ко уповільненим; при несподіваному здивуванні дихання миттєво частішає, але зберігає нормальну амплітуду.
У збудженому стані чи стані напруженого очікування може підви­щуватися частота і сила пульсу, величина кров'яного тиску в дуже широкому діапазоні (залежно від значущості для людини ситуації, що виникла). Зміна кровообігу зазвичай супроводжується зблідненням чи почервонінням тіла людини.
Індикатором психічного стану людини нерідко служать її рухи і дії (за невпевненими чи в'ялими рухами судять про втому, за різкими і енергійними — про бадьорість).
Настрій
Пристрасть
Види емоційних станів
Афект
Стрес --PAGE_BREAK--Пристрасть — сильне, глибоке і стійке переживання, з яскраво вираженою спрямованістю на досягнення мети чи предмета потягу. Пристрасть, спрямована на суспільно важливі цілі, збагачує особис­тість, веде до видатних досягнень. Безмірна любов до науки, техніки, мистецтва — це теж вияв пристрасті.
Пристрасть являє собою сплав емоцій, мотивів, почуттів, сконцен­трованих навколо певного виду діяльності чи людини (предмета). Часто пристрасть викликає перезбуджений стан людини. Тому там, де потрібен точний розрахунок, велика уважність і точність рухів, ро­зумові дії, перезбуджений стан, безумовно, шкідливий, бо призводить до напруженості, до поганих думок.
Страх — це стан тривоги і викликаного нею пригнічення (збу­дження) психіки і діяльності людини, пов'язаний з усвідомленням не­безпеки. Як психологічна реакція страх впливає на фізіологічні, нер­вові й психічні процеси і прояви людини. Він визначає проходження пізнавальних, емоційних і вольових процесів. Людина перестає воло­діти своєю увагою, не може правильно оцінити звичайну ситуацію, її дії і рухи стають імпульсивними. Треба зазначити, що стан страху од­нієї людини може викликати страх в інших.
Страх переживається в різному ступені і перехідних формах. До емоційних реакцій типу страху відносять занепокоєння. Воно прита­манне будь-якій людині, яка знаходиться в небезпеці. Занепокоєння може вилитися в негативну чи позитивну реакцію. Воно може зроби­ти людину (групу людей) скутою, порушити нормальне проходжен­ня фізіологічних і психічних процесів. У цьому разі людина нервуєть-ся, погано орієнтується в обстановці, допускає неточні й неправиль­ні рухи та дії. Але занепокоєння може викликати в неї і робочу енергію, мобілізувати сили і діяти успішно.
З часом занепокоєння може перетворитися в переляк, побоюван­ня (зазначимо, що переляк може бути викликаний і раптово як реак­ція на несподіваний, сильний подразник). Переляк, побоювання — більш складний психічний стан, який має, як правило, виражений елемент пригнічення.
Неконтрольований переляк, побоювання можуть перерости в гли­бокий страх. Цей стан надовго паралізує психіку людини, робить її практично непрацездатною. Людина зазвичай тимчасово втрачає на­віть вироблені навики. Людина, яка перебуває в стані глибокого стра­ху, повинна бути ізольована, бо вона негативно впливає на інших. Па­нічний страх одного індивіда може перерости в паніку групи людей.
Особливе значення для юридичної практики мають конфліктні емоційні стани — стрес, афект, фрустрація.
Стрес (від англ. stress— напруженість) — нервово-психічне пере­напруження, викликане значним за силою подразником, адекватна реакція на який раніше не сформована, але повинна бути знайдена в ситуації, що склалася.
Поняття «стрес» було введене канадським патологом Г. Сельє (1936). Він визначив стрес як сукупність адаптаційно-захисних реак­цій організму людини на впливи, які викликають фізичну чи психіч­ну травму.
Стрес виникає в екстремальній життєвій ситуації і вимагає від лю­дини мобілізації нервово-психічних сил. Він з'являється в ситуаціях небезпеки, загрози, образи і т. п. Стрес призводить до змін у прохо­дженні психічних процесів, трансформації мотиваційної структури ді­яльності, порушення рухової і мовної поведінки. Г. Сельє вважає, що стрес проходить у своєму розвитку три етапи:
«етап тривоги», під час якого мобілізуються захисні сили орга­нізму;
«етап опору», який відображає повну адаптацію до стресора;
3) «етап виснаження», який виникає неминуче, якщо впливає на людину тривалий час.
Сильними подразниками можуть бути фізіологічні (дуже високі і низькі температури, гострі хімічні і механічні впливи) і психічні (по­відомлення про передсмертний стан близької людини, хуліганський вчинок, несподіваний напад озброєного злочинця тощо). Психічний стрес супроводжується надмірно підвищеним емоційним напруженням, яке може або посилити працездатність, активність особистості або, навпаки, різко знизити їх і навіть стати причиною хвороби. Людина здатна навчитися адекватній поведінці в різних стресових ситуаціях, і таке завдання стоїть перед тими юридичними працівниками, які у сфе­рі своєї діяльності досить часто стикаються з подібними ситуаціями.
Афектами (від лат. а//гсїш — душевне хвилювання, пристрасть) на­зиваються переживання великої сили, з коротким періодом проходжен­ня. Вони характеризуються значними змінами у свідомості, порушен­ням вольового контролю і т. д. Прикладами афектів є відчай, сильний гнів, страх. Афект викликається несподіваним чи дуже сильним по­дразником, до якого людина зразу не може пристосуватися. Часто це буває в результаті конфлікту з іншими людьми, довготривалої неува­ги до будь-якого прохання, перевтоми, грубого фізичного насилля.
Афект найчастіше виникає у неврівноважених, слабохарактерних людей. Зовнішньо він може виявлятися у надмірній активності, яка у цьому разі недоречна, жестах, вигуках чи, навпаки, у затримці рухів, які доходять до заціпеніння.
У стані афекту відбувається зміна звичної поведінки людини, де­формується її установка, «звужується свідомість» через порушення нормальної взаємодії процесів збудження і гальмування. Порушення свідомості може призвести до нездатності в майбутньому згадати окремі епізоди події, яка викликала афект, а в окремих випадках — завершитися втратою свідомості і повною амнезією1.
Слід зазначити: стан афекту не є станом неосудності, бо афект — це не патологічна дезорганізація психіки. Імпульсивні дії, здійснені в стані афекту, малоусвідомлені, але це зовсім не означає, що вони повністю не пов'язані зі свідомістю (вони є необдуманими, але не ви­падковими). Тому злочин, скоєний у стані афекту, кримінально ка­рається (цей стан підлягає в ході розслідування доведенню, і для йо-


Амнезія (від грецьк. а — заперечна частка і тпете — пам'ять) — порушення пам'яті, яке виникає при різних локальних ураженнях мозку.
го встановлення потрібне проведення судово-психіатричної експерти­зи, але він (стан афекту) може враховуватися як обставина, яка по­м'якшує відповідальність.
Фрустрація (від лат./гшїїМю — обман, розлад планів) — складний психічний стан, що характеризується наявністю стимульованої потре­би, яка не знайшла свого задоволення. Стан фрустрації супроводжу­ється різними негативними переживаннями: розчаруванням, роздрато­ваністю, тривогою, відчаєм, апатією та ін. Фрустрація викликається об'єктивно неподоланними (чи суб'єктивно так зрозумілими) трудно­щами, що виникають на шляху до досягнення мети. Виникає фрустра­ція тоді, коли ступінь незадоволення вище того, яке людина може стер­піти. Високий рівень фрустрації призводить до дезорганізації діяльнос­ті і зниження її ефективності. Крім того, вона негативно впливає на взаємини людей. Річ у тім, що якби хоча б одна людина знаходилася в стані фрустрації, вона може виявляти агресивність, апатію, байдужість і т. п. В одних випадках це може призвести до передконфліктної' ситуа­ції, в інших — порушити емоційний контакт у спілкуванні.
Особливе місце серед психічних станів займає увага (деякі автори відносять увагу до психічних процесів, інші розглядають увагу як психічний стан людини).
Увага — це зосередженість і спрямованість психічної діяльності людини на якийсь предмет чи явище дійсності.
Наша думка з цього приводу така: увага — це процес, але, збері­гаючись довго, вона стає вже станом (уважність чи неуважність). Без уваги неможлива ефективна робота чи спілкування, тим більше в та­кій складній і важливій діяльності, як юридична.
Увага нероздільна зі спрямованістю особистості та її інтересами, вона може виникати за мотивами пізнавальними і моральними. Часто увага людини виявляється як риса характеру, як вираження звичної форми поведінки. Уважність виражає ставлення людей один до одно­го, виявляється у ставленні до праці, навчання, у ставленні до себе.
Увага може бути (див. рис. 10):
а) мимовільною (ненавмисною). Вона виникає внаслідок особливо­стей діючих на людину подразників. До таких особливостей нале­жать сила подразника (сильний звук, різкий запах, великий предмет серед маленьких та ін.), новизна і незвичайність подразника, його ди­намічність (рухливість). Початковою формою мимовільної уваги за­звичай є орієнтувальний рефлекс — рефлекс на новизну. І. Павлов називав його (рефлекс) «Що таке?».
Підкреслимо ще раз — мимовільна увага мобілізується автома­тично, без участі свідомості. Подразником, спонукальним сигналом для нього виступають фізичні властивості предметів і явищ: їхня но­визна, яскравість, контрастність, несподіваність, сила вияву та бага­то інших;
б)довільною (навмисною). Цей вид уваги виникає внаслідок сві-
домо поставленої мети: спрямувати увагу на певний об'єкт чи явище
дійсності. Вона пов'язана з вольовим зусиллям людини. Спонукаль-
ною причиною активізації психіки тут виступають не фізичні якості
подразника, а внутрішня психічна причина — свідома воля людини.
Будь-яка трудова діяльність потребує зосередженості уваги на цілком
певному предметі праці. Збереження стійкої довільної уваги залежить
від усвідомлення обов'язку при виконанні діяльності, чіткого розу-
міння мети і завдання цієї діяльності, інтересів і звичних умов робо-
ти, а також від сприятливої обстановки;
в)позадовільною. Щоб зрозуміти природу вищої форми уваги, роз-
глянемо приклад. Студент ледве примусив себе сісти за написання
контрольної роботи з цивільного права. Виявляючи довільну увагу,
він починає розумові і моторні дії. Однак примусити себе довго сиді-
ти над контрольною важко, і природа приходить на допомогу. З'яв-
ляється позадовільна увага (іноді її називають вторинно-довільною).
Які її властивості? По-перше, вона не вимагає великих вольових зу-
силь. По-друге, замість волі на роль двигуна виходить пізнавальний
інтерес, логіка дій. Інакше кажучи, затягує сам процес вивчення норм
цивільного права і розв'язання практичних завдань, і студент працює
задоволено, не відчуваючи важкого напруження. --PAGE_BREAK--* * *
Підсумовуючи аналіз психологічних станів, зазначимо, що вони багато в чому залежать від психологічної атмосфери в групі (колек­тиві), стосунків між людьми, організації праці та відпочинку.


§ Б.Соціально-психологічніаспекти юридичної діяльності
Розгляд окремих питань діяльності юридичних працівників із по­зиції соціальної психології є важливим як з погляду виявлення резер­вів підвищення її ефективності, так і з погляду формування і розвит­ку особистості юриста.
Психологічна структура діяльності юриста
Професійна діяльність — вид трудової діяльності людини, яка во­лодіє комплексом теоретичних знань, практичних навиків і вмінь.
При всій своєрідності діяльність — це об'ємне і багаторівневе яви­ще, включене до системи суспільних відносин. Як зазначає О. Леон-тьєв, «поза цих відносин людська діяльність взагалі не існує»1. У зв'я­зку з цим слід особливо підкреслити: діяльність юриста має яскраво виражений соціальний характер.
Психологічна структура будь-якої, в тому числі і юридичної діяль­ності включає в себе такі елементи: потреби, мотиви, цілі, засоби і кін­цевий результат (рис. 11).
Терміном «потреба» зазвичай позначають три феномени:
а)об'єктивні потреби людей в певних умовах, які забезпечують їх-
нє життя і розвиток;
б)властивості особистості, які визначають її ставлення до дійс-
ності і власних обов'язків;
в)певні стани психіки людини, які відображають її потребу як ор-
ганізму чи особистості.


Юридична діяльність

Мотиви


Способи дії


(заходи)
+\ Цілі --PAGE_BREAK--Соціально-психологічні особливості роботи юриста
У вітчизняній психологічній науці встановлено, що психологічний аналіз діяльності відображає її зовнішні умови (об'єкт і предмет дія­льності, середовище, результати та їхній вплив на психіку), внутрішні умови (розглянуті вище потреби, мотиви цілі, способи), а також мож­ливості управління і самоуправління. Характеристика психологічних особливостей діяльності юриста передбачає дослідження як специфі­ки вказаних компонентів, так і специфіки взаємодії цих компонентів. Виходячи з вказаного підходу, можна зазначити такі соціально-пси­хологічні особливості роботи юриста.
Насамперед слід підкреслити, що юридична діяльність відрізняється надзвичайно високою відповідальністю. У руках юриста (наприклад, прокурора, судді, слідчого, оперативного працівника та ін.) зосереджені особливі владні повноваження, право і обов'язок застосовувати владу від імені держави. Як відзначає Ю. Чуфаровський, у багатьох юридич­них працівників розвивається «професійне почуття підвищеної відпові­дальності за наслідки своїх дій».1З психологічного погляду складність розв'язання практичних завдань юристом полягає в тому, щоб почуття відповідальності не придушувало його активності, не спонукувало до надмірної обережності й не сковувало його мислення.
Безпосередня практична діяльність юриста включає в себе різно­манітні інтелектуально-пізнавальні, оціночні, комунікативні дії, які полягають у вивченні людей і ситуацій, що виникають (цивільні спо-


Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 216.
ри, конфлікти, злочини та ін.), в ухвалі рішень і розробці плану їх ре­алізації, в координації дій з іншими спеціалістами тощо. Аналіз ро­боти слідчих, суддів, адвокатів, інспекторів митних служб та інших показує, що вона відрізняється наявністю значних інтелектуальних навантажень, пов'язаних зі складністю завдань, що вирішуються, врахуванням великої кількості різноманітних (часом суперечливих) факторів. Інформаційні навантаження створюються через необхід­ність постійно тримати в полі зору цілу сукупність питань, які скла­дають зміст юридичної справи, яка розглядається. Юрист не може, зосередившись на вирішенні одного питання, випустити з-під конт­ролю інші. Більше того, кожне питання потрібно вирішувати з ура­хуванням численних взаємозалежних проблем. А якщо ні, то можли­ве обманне вирішення проблеми, що завдає шкоди і державі, і конк­ретним людям, і престижу професії юриста.
Характерна особливість діяльності юриста — наявність у ній оці­ночних психічних процесів, мета яких полягає у визначенні своєї по­зиції, свого ставлення (позитивного чи негативного) до оцінюваної заяви, події, факту. Частіше оціночний процес з боку юридичного працівника являє собою розгорнуте зіставлення фактичних даних із оціночними критеріями — правовими нормами і вимогами. У ряді випадків оціночне судження залежить від безпосередньої, часом без­звітної емоційної реакції. Іноді вибір визначається емоційною при­вабливістю альтернативи1. У підсумку оціночних психічних проце­сів формується рішення про бажаний чи небажаний розвиток подій, про значущість соціально-правової проблеми, що виникла, про від­носну роль різних факторів і умов, які впливають на хід і результати юридичної справи. Оціночне судження специфічне тим, що воно за­лежить не лише від об'єктивної ситуації, від об'єктивного стану справ, а й від потреб, інтересів і намірів юриста, від його особистих переваг. Звідси випливає: в юридичній діяльності значну роль відігра­ють такі якості юриста-спеціаліста, як принциповість, об'єктивність, неупередженість, послідовність тощо.
Особливе місце в структурі юридичної діяльності займають кому­нікативні дії, спілкування юриста з колегами за професією, з керівни­ками підприємств (фірм) і закладів, начальниками відділів (служб) і рядовими співробітниками, а також із потерпілими, обвинуваченими,


Теплое Б. М. Ум полководца: Избр. труды. В 2 т. — М.: Педагогика, 1985. — Т. 2. — С. 233.
підозрюваними, свідками, злочинцями та іншими особами. Комуні­кативні дії включають різні види контактів:
бесіди з метою отримання важливої інформації, необхідної для прийняття рішення;
директивна взаємодія, пов'язана з постановкою завдань, дору­чень, стимулюванням активності та ініціативи від окремих осіб;
переговори з різною категорією людей;
колективне (групове) мислення як форма пошуку найкращого рішення в складній ситуації;
•спостереження за мовою і діями співрозмовників тощо.
Оскільки обсяг комунікативних дій в роботі юриста надто суттє­вий, з одного боку, і дуже важливий — з другого, для успішного спі­лкування з людьми представнику юридичної служби необхідні роз­винуті комунікативні якості: чуйність, сприйнятливість, товарись­кість, спостережливість, впливовість та ін. Окрім зазначених рис, у професійного юриста повинні бути добре розвинуті комунікативні вміння: привертати людей до себе, слухати і формулювати запитан­ня, " читати" невербальні сигнали і порівнювати їх з мовою співроз­мовника, використовувати у своїй мові психологічний закон краю (закони першого і останнього місця) та ін.
Особливість юридичної праці виявляється і в тому, що вона вима­гає високих організаторських здібностей. Чим це пояснюється? У чо­му виражається? Річ у тім, що для багатьох юридичних професій ха­рактерною рисою є організаційний бік діяльності, а саме: а) організа­ція власної роботи протягом різних часових проміжків (часом в умовах ненормованого робочого дня); б) організація спільної робо­ти з іншими посадовими особами, правоохоронними органами1. Важливість організаційного боку в діяльності юриста полягає також у тому, що він повинен швидко розібратися в ситуації, що склалася, виділити найсуттєвіші, головні ситуаційні фактори, прийняти найдо­цільніше рішення. Зробити це без високої самоорганізованості і ко­ординації спільних зусиль дуже важко.
Ще одна психологічна особливість юридичної діяльності полягає в тому, що в багатьох випадках результат діяльності в конкретних ри­сах невідомий. Працівник — спеціаліст виробничої сфери завжди має образ кінцевого продукту у вигляді конкретної речі, предмета і т. п.


Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 137.
Навіть менеджер «бачить» плоди своєї праці ще на етапі планування. Для юриста, скажімо слідчого, результат майбутньої роботи здебіль­шого невідомий. Він шукає людину, яка скоїла злочин, але ще не знає, що і де знайде і чи знайде взагалі цього разу, які будуть знайде­ні речові докази і т. п. Тому в роботі юриста знання майбутнього продукту виступає як знання вимог, критеріїв, норм, яким відповідає пошуковий результат.
Для більшості юридичних професій характерні висока емоційність праці і значні вольові зусилля. Такі зовнішні подразники, як вигляд убитого чи покаліченого тіла, спалений будинок чи обкрадена квар­тира викликають у людини негативні емоції: страждання, сум, горе, ненависть, гнів та ін. Навпаки, успішне вирішення юридичної справи, надання юридичної допомоги людям, попередження правопорушень і злочинів виявляється в позитивних емоціях: задоволення, радість, щас­тя. Вольові зусилля юрист виявляє і на етапі розумової дії (коли обмір­ковуються цілі, визначаються шляхи і засоби їх досягнення і прийма­ється рішення), і на етапі виконання прийнятого рішення. Юридичний працівник нерідко може відчувати боротьбу мотивів у вольовій дії — боротьбу між почуттям обов'язку і спонуканнями, які йому суперечать. Воля виявляється саме в умінні примусити себе зробити те, що диктує почуття обов'язку, вгамувати спонукання, які суперечать обов'язку.
Не можна не зазначити, що в окремих юридичних професіях (слід­чий, інспектор митної служби, суддя та ін.) як особливість діяльності виступає     продолжение
--PAGE_BREAK--постійна психічна напруга. Очікувана загроза нападу зло­чинця, недостатність інформації про наміри осіб, які проходять мит­ний контроль, ризик для власного життя, розуміння відповідальнос­ті за прийняті рішення суддею тощо, активізують всю психіку юрис­та, мобілізують його сили і резерви. Природно, що перебувати в такому стані, відчувати велику психічну напругу, працювати на межі розумових і фізичних сил довгий час дуже важко. У зв'язку з цим юридичний працівник повинен виховувати в собі психологічну стій­кість, здатність до самоконтролю (під самоконтролем розуміється процес жорсткого регулювання вчинків, мотивів, установок і пони­ження на цій основі негативного впливу на юридичного працівника різних факторів психічної напруги).
Важливою психологічною особливістю в діяльності, наприклад, прокурора, судді, працівника митної служби, співробітника відділу боротьби з економічними злочинами та інше є проблема вибору в си­туації підкупу. Вибір здійснюється між бажанням збагатитися і про­фесійним обов'язком. У такому виборі беруть участь смислові цінні­сні орієнтації, раніше закладені під час вивчення особистості та її професійного життя. В умовах соціальної ситуації, що склалася, ко­ли морально-етичні норми поведінки розмиті, ця проблема є особли­во складною. На наш погляд, ситуація підкупу посадових юридичних осіб може бути розв'язана:
•встановленням спеціального контролю за антисоціальною по­ведінкою відповідального працівника;
•розвитком моральних і ціннісних орієнтацій. Найпродуктивнішим є другий спосіб вирішення ситуації підкупу.
Закріплені у свідомості ціннісні орієнтації можуть виконувати сигна­льні функції. І при серйозному закріпленні цієї функції можна гово­рити про рефлексну основу законослухняної форми поведінки.
Юридична робота проходить у рамках правового регулювання, чинне законодавство регламентує діяльність юриста. Проте специфі­кою юридичної діяльності є її творчий характер. Це зумовлено різно­манітністю завдань, що вирішуються, особливостями кожної юри­дичної справи, а також індивідуально-психологічними рисами тих людей, які залучені в юридичну справу, що розглядається. Творчий характер у діяльності юриста виявляється в тому, що, керуючись нор­мами права, він обирає найбільш прийнятні способи дій, методи ро­боти, які відповідають конкретній ситуації.
Таким чином, діяльність юриста насичена практичними соціаль­но-психологічними проблемами. Ці проблеми необхідно враховува­ти і щодо навчання студентів юридичної спеціальності, і в самій реа­льній діяльності, і в процесі перепідготовки юридичних кадрів.
Встановлення психологічного контакту у спілкуванні
Одна із соціально-психологічних проблем спілкування — встано­влення і розвиток психологічного контакту з людьми.
У роботі юридичного працівника спілкування займає значне міс­це. Воно відбувається в рамках різноманітних професійних дій, та­ких, як спілкування з громадянином, який звернувся за юридичною консультацією, профілактична бесіда, адміністративний розгляд пра­вопорушень, у ході допиту, очної ставки, інших слідчих дій, у проце­сі судового розбору тощо. У кожній дії відображені особливості про­фесійного спілкування.
Спілкування юриста здебільшого не просто його розмова з іншою людиною, а акт поведінки і дій, які здійснюються для вирішення пев­них професійних завдань. Особливості спілкування слідчого, інспекто­ра, судді, захисника, адвоката визначаються тим результатом, який має бути досягнутий (свідчення, встановлення істини, зміна поведінки громадянином та ін.), проходженням в режимі права і правовідносин, контактом, зазвичай, з непростими людьми, обстановкою напружено­сті, часто — конфліктності й протиборства.
Одна із суттєвих особливостей юридичного спілкування — заці­кавленість юриста в тому, щоб більше говорив його співрозмовник. Людину, яка активно говорить, можна легше і краще зрозуміти, отримати необхідну для вирішення питання інформацію, простежи­ти її позицію і тактику розмови.
Значення психологічного контакту юриста з громадянами, з яки­ми йому доводиться спілкуватися, у стосунках і взаємодії з якими він вирішує професійні завдання, важко переоцінити. Річ у тім, що слова того, хто говорить, належать не лише йому, а й тому, хто його слухає. І якщо думки і почуття однієї людини не викликають відповідних ду­мок і почуттів у співрозмовника, то ні про який психологічний кон­такт говорити не можна. Наступає невидимий розрив між співрозмо­вниками і, цілком природно, ефективність спілкування буде вкрай низькою.
Психологічний контакт установлюється в тому разі, коли наявне співміркування, виникло співпереживання, взаєморозуміння між спів­розмовниками. Основа психологічного контакту — загальна заціка­вленість у предметі розмови, близькість в оціночних судженнях. Слід підкреслити: психологічний контакт не означає, що інтереси, потре­би, оцінки людей, які спілкуються, повністю збігаються. Але єдиний зацікавлений підхід до обговорення того чи іншого питання обов'яз­ковий.
Можна дати таке визначення: психологічний контакт в юридичній діяльності — це вияв юристом і громадянином взаєморозуміння і пова­ги цілей, інтересів, доводів, пропозицій, яке приводить до взаємного до­вір 'я і сприяння один одному.
Розвиток контакту між людьми в психологічному плані прохо­дить три стадії:
взаємне оцінювання;
взаємна зацікавленість;
уособлення в діаду1.


Чуфароеский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 192.
У ході оцінювання відбувається зовнішнє сприйняття один одно­го, формування першого враження, яке складається на основі сприй­няття зовнішнього образу людини, її експресивних реакцій (хода, по­за, жести, міміка та ін.), мови і особливостей голосу. Вже у процесі взаємного оцінювання між людьми виникають симпатія чи антипа­тія (зазвичай на підсвідомому рівні). Розвиток контакту продовжу­ється, безперечно, лише за наявності позитивного ставлення один до одного, тобто коли є взаємна симпатія. Тому юристові для розвитку психологічного контакту необхідно викликати до себе почуття сим­патії будь-якої особи, з якою йому доводиться спілкуватися. Щоб ви­кликати симпатію до себе, іноді доводиться грати роль зацікавленої людини. Бо люди шукають зближення з тими, хто їх підтримує. Вони тягнуться до того, хто розглядає їх як особистість, в якої є певні по­зитивні риси.
Найбільший інтерес до себе і до процесу майбутнього спілкуван­ня юрист може викликати у людини під час бесіди. Якщо він показує своєму співрозмовнику, що уважно слухає його, виявляє співчуття і зацікавленість до предмета розмови, демонструє повагу до його осо­бистості, то можна розраховувати на успіх у встановленні психоло­гічного контакту.
У юриста, наприклад, слідчого, інспектора карного розшуку, спів­робітника відділу боротьби з економічними злочинами, досить час­то розмова носить неприємний характер. Щоб встановити психоло­гічний контакт у цій ситуації, слід показати співрозмовнику при всіх відмінностях позицій і розбіжності поглядів готовність його зрозумі­ти й обговорити його аргументи. Не чинити прямого тиску, не демон­струвати силу власного «Я», а виявити прихильність до людини і го­товність її вислухати, зрозуміти і розібратися в суті того чи іншого питання.
Важко запропонувати якийсь алгоритм, наслідування якого га­рантовано забезпечує встановлення психологічного контакту в будь-яких ситуаціях діяльності юриста. Занадто багато причин і факторів впливають на цей процес. Але розкрити, виходячи з наявних теоре­тичних досліджень, узагальнення досвіду юридичної практики, у то­му числі й особистої, сукупність психологічних прийомів з метою розв'язання проблеми налагодження психологічного контакту, уяв­ляється можливим.
По-перше, зазначимо суттєві психологічні фактори, які зумовлю­ють установлення психологічного контакту:
психологічна складність, об'єктивна чи суб'єктивна оцінка не­безпеки тих прав, проблем, з приводу яких юрист намагається встановити психологічний контакт;
психологія співрозмовника (потерпілого, підозрюваного, обви­нуваченого, свідка, який бажає отримати юридичну консульта­цію та ін.), зайнята ним позиція, вибрана тактика поведінки;
психологічні особливості обстановки, в якій здійснюється спіл­кування;
психологія особистості юриста;
психологічна ефективність способів спілкування і встановлен­ня контакту, які застосовуються юридичним працівником.
Прийняття до уваги цих факторів, визначення сприятливих для психологічного контакту характеристик, виключення негативних мо­ментів виступають основними психологічними умовами успіху в установленні контакту.
По-друге, справедливе ставлення до особистості співрозмовника. Авторитет юриста створюється роками, його сумлінною працею, ува­жним ставленням до людей і тих проблем, які їх хвилюють. Поголос про кожного юридичного працівника доходить до більшості грома­дян, і в них складається установка на довіру чи недовіру, повагу чи неповагу до юриста. Тому про свій імідж як про справедливого, по­рядного, розумного, розуміючого представника влади юрист пови­нен турбуватися при кожному спілкуванні, підтверджуючи і закріп­люючи добре ім'я або прагнучи виправити помилки своєї поперед­ньої роботи.
Відомо, що перше враження найсильніше, і його необхідно по­слідовно і наполегливо поліпшувати, щоб людина, яка прийшла чи була викликана до юриста, могла йому довіритися. Для цього по­трібно:
а) зовнішньо виражена увага до громадянина, до проблем, які йо­го турбують, до пошуку виходу зі складної ситуації, в яку він потрапив;
6)нагадування про те, що лише він, юрист, може допомогти йо-
му, показати реальні можливості цієї допомоги;
в) неодноразове нагадування, що лише довірившись юридичному працівнику, громадянин зможе розв'язати свої проблеми.
Якщо спілкування відбувається з особами, які належать до зло­чинного світу, то можна підвищити свій авторитет, продемонстру­вавши добре знання «блатного» жаргону, субкультури злочинного середовища, інформованість про структуру і діяльність злочинних груп у регіоні, про конкретних їхніх представників. У цьому разі ви­кликаний на бесіду відразу зрозуміє, що має справу не з новачком, якого можна легко ошукати, а з юристом, який знає злочинний світ.
По-третє, явна демонстрація своєї об'єктивності, відсутність при­страсності і «обвинувального нахилу». На шляху психологічного контакту зазвичай стоять психологічні бар'єри побоювань, насторо­женості, оборонної позиції, недовіри, а часом і ворожості. Недовіра людей стимулюється різними причинами:
справою, з приводу якої здійснюється спілкування (найчастіше вона є складною, небезпечною);
невизначеністю ситуації, яка може завершитися переважно не­приємними наслідками;
побоюванням зустріти в особі юридичного працівника ворога, який лише й думає про притягнення до відповідальності;
незвичною офіційною обстановкою, яка не налаштовує на щи­рість;
уявлення про особистість юриста як про нечесну, глуху до люд­ського болю людину;
помилкова тактика бесіди юриста, неправильно вибраний під­хід та ін.
Послаблення настороженості, неспокою, підвищення довіри до се­бе досягається конкретними діями і словесними запевняннями про об'єктивність позиції юриста, посиланнями на закони, які зобов'язу­ють обидві сторони до пошуку істини, заявами про готовність шука­ти такі обставини, які можуть мати місце і бажані для прийняття рі­шень на користь громадянина (або мають характер пом'якшувальних обставин для підозрюваного і обвинуваченого).
По-четверте, накопичення погоджень — добре відомий і здавна, з часів Сократа, застосовуваний психологічний спосіб. Його суть поля­гає в тому, що на початку бесіди юрист ставить перед співрозмовни­ком ряд запитань, на які він, звичайно, відповідає «так». Це можуть бути запитання із приводу способу прибуття до правоохоронного ор­гану («Ви отримали нашу повістку?», «Ви приїхали до нас з роботи?» і т. п.), з приводу погоди чи різних подій («Ви дивилися вчора футболь­ний матч Європейської ліги чемпіонів?», «Одяг у Вас мокрий, певно, потрапили під дощ. Так?» і т. п.), з приводу анкетних даних («Мені ві­домо, що Ви недавно приїхали в наше місто. Це так?» та ін.), з приво­ду стану співрозмовника («Напевно, Ви трохи здивовані моїм запро­шенням?» та ін.) тощо. Важливо, що на перші 5-7 запитань людина від­повідає «так», і це налаштовує її психіку на погодження, настроює до зближення поглядів і оцінок у майбутній після цих запитань розмові. Пошук і підкреслювання всього спільного, що лише може бути між співрозмовниками, що створює «ниточки зв'язку» між ними, веде до утворення діади «ми», що полегшує обговорення складних проблем, з'ясування в тому числі й кримінальних подій.
По-п'яте, використання прийому «психологічне погладжування». За своїм змістом цей прийом являє собою визнання юридичним працівни­ком позитивних моментів у поведінці й особистості співрозмовника, на­явність правоти в його позиції і словах. Застосування цього способу за­спокоює людину, підвищує в неї почуття впевненості, формує уявлення про те, що юрист справедливий, помічає хороше, не налаштований не­гативно. «Психологічне погладжування» як прийом спрямований на спонукання співрозмовника до визнання достоїнств і позитивних рис юриста у відповідь, що відбивається і на встановленні психологічного контакту, і на характері проходження бесіди. У змістовному плані «пси­хологічне погладжування» — це вираження глибокого розуміння пере­живань співрозмовника, його почуттів і тривог, визнання його рівності з іншими людьми і права вести розмову на рівних, визнання його інте­лекту, підходу до подій, що відбуваються, похвала за витримку і само­владання, вміння вести себе в складній ситуації тощо.
По-шосте, актуалізація у співрозмовника мотивів щирості. Поява у людини бажання «говорити» є головним моментом при встановленні психологічного контакту. Зазвичай прийняття такого рішення стриму­ється іншими мотивами, відбувається внутрішня боротьба мотивів «го­ворити — не говорити». Завдання юриста в тому й полягає, щоб надати психологічну допомогу у потрібному виборі, змінити позицію скритнос­ті на відвертість. Тут доречно спертися на мотив наслідування принци­пам свого достойного життя (звернути увагу на наявність у людини хо­роших життєвих принципів і достойного способу життя в минулому), на мотив самоповаги (аналіз сильних сторін особистості, проявів сміливос­ті, волі, стійкості в складних ситуаціях тощо), на мотив любові до ближ­нього (нагадування про близьких і коханих, про її обов'язок стосовно них), на мотив особистої вигоди (пояснення підозрюваному, обвинува­ченому, підсудному прикладів із правоохоронної практики, коли щи­рість сприяла задоволенню інтересів цієї категорії людей).
Розглянуті прийоми — досить прості і разом із тим дієві способи встановлення психологічного контакту зі співрозмовником, які зде­більшого приводять до успіху. Бувають, безумовно, складні ситуації, коли конфронтацію, наприклад між юристом і підозрюваним, не вда­ється подолати — допитуваний продовжує брехати, приховує прав­ду. У такому разі юристу доводиться переходити до більш енергій­них мір викриття брехні, використовуючи різні психологічні прийо­ми впливу (про це йтиметься в розд. 8).
На закінчення зазначимо: психологічний контакт і довірчі стосунки, що виникають на його основі, мають локальний характер. Частіше всьо­го це довір'я, обмежене якоюсь інформацією, буває тимчасовим, яке не виходить за рамки будь-якої частини конкретної ситуації. У цьому разі не можна вести мову про довіру, яка буває при дружбі між людьми. Од­нак встановлення і такого обмеженого, разового контакту і довірчих стосунків дуже важливе для юридичного працівника, бо він часто стає початком серйозного успіху в його професійних діях.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Вивчення і оцінка особистості, яка цікавить юриста
Спілкування юриста з людьми незалежно від предмета розмови багато в чому визначається знанням їх особливостей, таких, як ха­рактер проходження психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), структура спрямованості особистості, її характер, мотиви діяльності та багато іншого. Ось чому будь-який юрист-практик до процесу спілкування і в ході його постійно вивчає і оцінює свого спів­розмовника. Це дозволяє йому зрозуміти вчинки і дії людини, з'ясу­вати причини зміни її поведінки, правильно будувати стосунки, ви­значати шляхи і способи психологічного впливу і т. п. В юридичній психології вивчення особистості підозрюваного, обвинуваченого, по­терпілого, свідка, засудженого розглядається як необхідна умова по­дальшого впливу на неї для здійснення цілей слідства і правосуддя.
У розд. 2 вже розглядалися наукові методи пізнання: спостережен­ня, бесіда, експеримент, інтерв'ю, аналіз результатів діяльності, тес­тування та ін. Ці методи можуть із успіхом застосовуватися і для ви­вчення конкретної особистості, яка цікавить юридичного працівни­ка. А тут розкриємо зміст інших методів вивчення особистості.
Метод вивчення документів — це спосіб збору інформації про осо­бистість, орієнтований на отримання даних про соціальні факти, цін­ності, норми поведінки і т. п. Такими документами є: характеристи­ка з місця роботи (навчання), медична довідка, листи, щоденники, за­яви, скарги, книги, брошури, а також кіно- і аудіоплівки, фотографії тощо. З різним ступенем повноти, відбиваючи матеріальне і духовне життя людини, документи надають юристові як об'єктивні факти, так і закріплені в них прояви індивідуальної свідомості. Річ у тім, що будь-яка соціальна і соціально-психологічна інформація, джерелом якої виступає документ, являє собою результат певної соціальної дій­сності і відображає ставлення людини до світу, діяльності, інших лю­дей, розкриває її інтереси, нахили, бажання, думки і т. п. За допомо­гою аналізу документів можна виявити психологічні механізми формування соціальних установок особистості та їхні зміни, виявити мотиви поведінки і їхню спрямованість, отримати інформацію про залежність індивіда від того середовища, в якому він перебував чи перебуває, тощо.
Важливо підкреслити: юриста цікавить не лише подія, інформація, а й психологічний її аспект. Тому, вивчаючи документи, необхідно враховувати й те, про що в них йдеться, і те, як про це пишеться, і те, чому так говориться.
Аналізують документи традиційним і формалізованим способом. Традиційний аналіз документів (його ще називають якісним) — це вся різноманітність розумових операцій, спрямованих на інтерпрета­цію відомостей, які містяться в документі. Коротше кажучи, тради­ційний аналіз документів — це їхнє читання і аналіз змісту тексту. Формалізований метод аналізу документальних джерел (його інша назва — контент-аналіз) пов'язаний з якісно-кількісною обробкою масиву інформації. Техніка контент-аналізу зводиться до ряду опера­цій, головними з яких є: виділення одиниць аналізу, відбір одиниць аналізу в тексті і статистичне опрацювання1.
Корисним і інформативним при вивченні особистості, яка ціка­вить юриста, є біографічний метод, який дає змогу вивчити життєвий шлях людини. Цей метод заснований на вивченні історії життя осо­бистості і соціальних форм її індивідуального розвитку. Автобіогра­фічні дані, свідчення очевидців, насамперед батьків, братів і сестер, дають можливість юристу простежити, в яких умовах мікросередови-ща проходило життя індивіда, які фактори найбільше впливали на розвиток у нього психологічних властивостей, станів.
Теорія і практика показують, що структура життєвого шляху має свої фази і генетичні переходи між ними. Саме на стиках фаз, перехо-


див. докладніше: Лекции по методике конкретных социальных исследований / Под ред. Г. М. Андреевой. — М.: Изд-во МГУ, 1972. — С. 77-82; Методы социальной психологии. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. — С. 43-60.
дах відбуваються важливі життєві зміни. Наприклад, найбільш ранні переживання дитинства, початок усвідомлення свого власного «Я» пов'язано з трирічним віком. Які умови сімейного життя були у цієї людини в цьому віці? Якого характеру програми майбутнього життя закладалися трирічній дитині батьками і найближчим оточенням? Які особливості навчання і поведінки в школі, у вищому навчально­му закладі? Ці та інші запитання дають можливість оцінити індиві­дуально-психологічні особливості людини як відображення її індиві­дуального досвіду.
Як об'єкти вивчення є автобіографії, листки з обліку кадрів та ін­ші письмові документи, власна розповідь потерпілого, свідка, підо­зрюваного, обвинуваченого і дані бесід із його близькими. Встанов­лення часу будь-яких психологічних проявів, тих чи інших ціннісних орієнтацій, соціальної деградації, елементів психопатології тощо до­поможе юридичному працівникові визначити особистісне ставлення (самовиправдання, задоволення, каяття, байдужість і т. п.) співроз­мовника до певного психолого-правового факту.
Метод незалежних характеристик полягає в оцінці за єдиною шкалою кількох опитуваних незалежно один від одного, особисті-сних якостей людини і в подальшому узагальненні їх незалежних оцінок. В узагальненій оцінці певною мірою взаємопогашаються можливі суб'єктивні відхилення, що забезпечує достатню об'єктив­ність отриманих результатів. Як зазначав відомий психолог К. Пла­тонов, "… характеристика — це не тільки (а точніше, не стільки) те, що написано про людину, а те, що про неї відомо і може бути ска-зано"1.
Наприклад, у розкраданні на овочевій базі шляхом створення невра­хованих надлишків підозрювався їїзавідувач. У процесі розгляду справи слідчий отримав сім незалежних характеристик від службовців і пра­цівників бази, в яких вони дали оцінку своєму керівникові за такими пси­хічними рисами його особистості, як добросовісність, чесність, здир-ництво, самовілля, брехливість, лукавство і вивертливість. Всі опиту­вані добре знали ділові й особистісні риси завідувача бази. Отримані результати показали, що слідство йде правильним шляхом і підозри стосовно цієї людини мають під собою ґрунт. Подальше слідство під­твердило припущення юриста.


Платонов К. К., Голубев Г. Г. Психология: Учеб. пособие. — С. 22.
При використанні цього методу слід мати на увазі важливу обста­вину: окремі характеристики можуть бути неповними, однобічними, відображати суб'єктивне ставлення до цієї особи залежно від форма­льних і неформальних стосунків, що складаються між цією особою і особою, яка її характеризує. Це зобов'язує юридичного працівника надто обережно використовувати кожну характеристику, ретельно її аналізувати. У цілому метод незалежних характеристик у руках до­свідченого юриста є дійовим засобом вивчення ділових і моральних якостей особистості.
Процес оцінки особистості починається із загального сприйнят­тя — з першого враження, яке відбувається на підсвідомому рівні.
Від точності «прочитання» зовнішніх особливостей і «вирахування» особливостей внутрішнього світу співрозмовника залежить успішність взаєморозуміння. Як же відчувається проникнення у внутрішній світ ін­шого? Навіть поверховий погляд дозволяє досвідченому юристові ба­гато побачити в людині: її зовнішній вигляд, вираз обличчя, статура, за­чіска, манери поведінки — все це характеризує людину з погляду її пси­хічного стану, готовності вести розмову, рівня її культури і т. д.
Разом з тим, перше враження приховує в собі можливість зробити неточну оцінку, а часом і неправильну. Річ у тім, що при першій зу­стрічі основна роль відводиться різним стійким схемам сприйняття і оцінювання іншої людини. У психологічній літературі описуються найтиповіші схеми формування першого враження про людину. У ко­жній схемі спрацьовує цілком визначений фактор, який так чи інак­ше присутній в ситуації знайомства. Які ж це фактори?
Фактор переваги починає працювати в ситуації нерівності парт­нерів (коли один з партнерів у спілкуванні відчуває перевагу іншого з важливого для нього параметра — розуму, матеріального станови­ща, зросту та ін.). У цьому разі, людина, яка переважає над іншою з важливого параметра, оцінюється цією іншою значно вище і за інши­ми значними параметрами. Інакше кажучи, відбувається її загальна особистісна переоцінка.
Фактор привабливості пов'язаний із сприйняттям партнера у спіл­куванні як надзвичайно привабливого зовні. Помилка, яка допуска­ється в цьому разі, полягає в тому, що зовні привабливу людину парт­нер переоцінює і за іншими важливими психологічними і соціальни­ми параметрами. Так, в експериментах показано, що гарніших по фотографіях людей оцінюють як більш впевнених у собі, щасливих і щирих, турботливих і порядних.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Фактор ставлення спрацьовує тоді, коли людина відчуває харак­тер ставлення до себе партнера у спілкуванні. Помилка сприйняття в такому разі проявляється в тому, що людей, які добре до неї ставлять­ся чи поділяють якісь важливі для неї ідеї, вона схильна оцінювати вище і за іншими показниками.
Фактор поблажливості проявляється в тому, що людина сумніва­ється в позитивних якостях іншого, ставиться до нього з поблажли­вістю. Її філософія така: поки ти не доведеш своєї порядності, тебе не можна таким вважати. Якщо ефект поблажливості виявляється над­мірно, то цілком резонно припустити наявність у такої людини пев­них психічних відхилень.
Фактор психологічного стану пов'язаний з тим, що людина в хо­рошому настрої сприймає оточуючих насамперед у світлих тонах (до речі, вона й сама часто викликає у них симпатію). Людина в стані роздратування, гніву, затяжної депресії сприймає навколишній світ, у тому числі й людей, в сірому чи темному кольорах. Тому психічний стан індивіда може бути джерелом помилок в оцінюванні незнайомої особистості.
Таким чином, причини помилок сприйняття і оцінки особистості, яка цікавить юриста, обумовлені:
а)особливостями особистості людей, які сприймаються;
б)ненавмисним чи навмисним впливом людей, що сприймають-
ся, на юриста;
в)особливостями особистості самого юридичного працівника.
Найдоступніший і такий (що найбільш широко застосовується)
шлях отримання психологічної інформації про незнайому людину, яка представляє професійний інтерес для юриста-практика, — спосте­реження за цією людиною при зустрічі, при встановленні психологіч­ного контакту, при розмові. Саме візуальна експрес-діагностика і формує перше враження про людину за зовнішнім виглядом і пове­дінкою.
Успіх юриста у сприйнятті, вивченні й оцінці особистості потерпі­лого, підозрюваного, обвинуваченого, свідка та інших залежить від його особливої підготовленості до психологічного спостереження, від рівня сформування навиків і вмінь «читати» іншу людину.
Насамперед необхідно знати, що серед зовнішніх ознак до психо­логічно інформативних належать:
1) мова — її зміст, манера, логіка, вимова, словниковий запас, тембр, експресія, гучність тощо. Однак багатьом вдається при­ховати свої думки, сказати не те, що думає, тому предметом психологічного спостереження повинні бути й інші зовнішні прояви психології особистості;
міміка, жести, поза, пантоміміка, погляд. Кожен співробіт­ник — спеціаліст у сфері юриспруденції (слідчий, оперативний працівник, дільничний інспектор, адвокат та ін.) зобов'язаний вміти «читати» мову зовнішніх проявів психології особистості, бо вона щиріша за мову слів. Зміст фраз люди, як правило, більш-менш ретельно контролюють, у той час як невербальні прояви майже не піддаються усвідомленому контролю. Жести і міміка виражають душевні хвилювання, істинний стан людини, її ставлення до предмета розмови. Не випадково славетний співак Ф. Шаляпін говорив: «Жест — це не рух тіла, а рух ду­ші». В експресії людини, її міміці, позі, жестах проявляються ду­мки, почуття, наміри, що так важливо знати юридичному пра­цівникові. Навіть хода може немало сказати про психологію конкретної особистості; розрізняють ходу людей впевнених у собі і невпевнених, зарозумілих і невимогливих, розпущених і неохайних, схвильованих і стурбованих, настроєних рішуче і боязливо, відпочилих і тих, що готуються до якоїсь дії і т. д.;
зовнішність. Зовнішній вигляд людини дозволяє оцінити її охайність, підтягнутість, стриманість, акуратність, уміння ве­сти себе з достоїнством чи, навпаки, неохайність, неакурат­ність і т. д.;
анатомічні особливості фізичного образу — форма обличчя, контур тіла, статура, положення голови.
Уміння помітити інформативно важливі елементи зовнішнього образу конкретної людини і його експресивні реакції, індивідуально діагностувати їх — складне психологічне завдання. Його складність пояснюється тим, що психологічні значення мови зовнішніх проявів багатозначні1. Крім того, багато осіб (підозрювані, обвинувачені, за­суджені) намагаються маскувати свої справжні думки, стани, наміри. Однак можна стверджувати, що справжній юрист-професіонал може відрізнити удаване від реального, щире від брехливого тощо.


Див. докладніше: Ниренберг Дж., Калеро Г. Читать человека как книгу: Сокр. пер. с англ. — М.: Экономика, 1990; Пиз А. Язык жестов: Пер. с англ. — Воронеж: НПО «Модэк», 1992; Щёкин Г. В. Как читать людей по их внешнему облику. — 2-е изд. — К.: Украина, 1993; та ін.
Щоб скласти психологічний портрет конкретної особистості на основі спостереження, юристові-практику корисно дотримуватися та­ких правил:
вибірковість і цілеспрямованість;
комплексність. Це правило попереджує про недопустимість ка­тегоричних психологічних оцінок на основі одиничної фіксації будь-яких ознак. Необхідно збирати інформацію за широким колом ознак, перевіряти її, використовувати всю сукупність можливих у цій ситуації методів вивчення особистості;
психодіагностика змісту висловлювань. У мові людини містить­ся психологічна інформація, яка характеризує її інтереси, погля­ди, переконання, життєві цінності, установки, звички, спосіб життя, культуру та інші особливості. Щоб зрозуміти їх, потріб­но, як кажуть, слухати слова, а чути душу;
оцінка виразу очей людини. Важко судити про особистість, жодного разу не подивившись пильно їй в очі. Один досвідче­ний юрист підмітив: «Потрібно вдивлятися не лише в Криміна­льний кодекс, а й в очі людини»;
оцінка поз, жестів, міміки, загального вигляду людини та її зо­внішності (про це згадувалося вище);
оцінка ознак криміналізації мови. Кримінальний жаргон харак­терний для осіб, які належать до кримінального середовища (що­правда, за останні роки такий жаргон став притаманним і де­яким категоріям молоді, яка вважає його «модним» і «сучас­ним»). Слова і вирази типу «ворожбит» — слідчий, «фуфлогон», «шапіро» — адвокат, «западло» — нижче злочинного достоїнст­ва, «ксіва» — документ, паспорт, «перо» — ніж, «кент» — друг, " потрапити в колір" — уміло збрехати та інші повинні насторо­жити юриста і пильніше придивитися до людини, яка часто вжи­ває такі слова;
звертати увагу на татуювання. Як правило, татуювання не прос­то прикраси і прояв викривлених смаків, а мають у собі смисло­ве навантаження, яке видає належність до злочинного світу, став­лення до закону, працівників правоохоронних органів, статус у кримінальному середовищі і т. д. Наприклад, могильний хрест за плечима — вбивство, ворог до смерті; кинджал, обвитий змією, — зухвалий хуліган; абревіатура БОСС — «был осужден советским судом»; КОТ — «коренной обитатель тюрьмы»; СЛОН — «смерть легавым от ножа» і т. д. Татуювання і абревіа­тури не повинні залишитися непоміченими юристом, і він пови­нен їх психологічно інтерпретувати;
виявлення і пояснення незвичайної поведінки людини. Часом поведінка і зовнішньо виражений психологічний стан явно не вкладаються у звичну схему (наприклад, прихід до слідчого лю­дини, яка підозрюється в злочині, з посмішкою, бравурними ме­лодіями, без настороженості і розгубленості);
виявлення суперечливості особистості. Цілком допустимо, що не будь-яка суперечливість свідчить про кримінальну схиль­ність людини. Але в юридичній практиці нерідко зустрічають -ся особи, в яких суперечливість (наприклад, невідповідність ви­явлених якостей зовнішньому образу, який намагається надати собі людина, підвищена готовність до самозахисту і підозрі­ливість до інших тощо) є наслідком скритності, дволичної по­ведінки, маскування злочинного способу життя. Якщо така су­перечливість юристом виявлена, то вона повинна підштовхну­ти його до поглибленого вивчення її причин;
спостереження за зовнішніми ознаками психічних станів інди­віда, якого вивчає юридичний працівник. Такими ознаками є: а) інтонація голосу, зміна його темпу, пауз, тембру; б) колір об­личчя; в) вираз очей і напрямок погляду; г) спітніння; ґ) рухи рук та ін. Схвильованість і страх, радість і тривога, напруже­ність і розслабленість, злість і розгубленість — всі ці види ста­нів можуть багато чого сказати спостережливому юристові.
У сприйнятті й оцінці особистості, яка цікавить слідчого, інспек­тора, суддю, адвоката, захисника та іншого юридичного працівни­ка, проявляються такі соціально-психологічні феномени, як експек-тації, ідентифікація і емпатія.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Експектації (від англ. expectation— очікування) — це система очі­кувань, вимог щодо норм поведінки і виконання індивідом соціаль­них ролей. Експектації носять неформалізований і не завжди усвідом­лений характер. Юристові-спостерігачу іноді правильно здається, що ця людина збирається щось зробити, відбувається нібито очікування його поведінки. Така здатність формується в тих людей, які не лише постійно спілкуються з іншими, але завжди аналізують кожен акт спілкування, підмічають елементи поведінки співрозмовників аж до тонкощів.
Ідентифікація (від лат. identificare— ототожнювати) у соціальній психології означає стати на місце іншої людини, подивитися на світ її очима, оцінити ту чи іншу ситуацію його можливостями, його ро­зумом. Ідентифікація таким чином визначає психологічну здатність відкинути вантаж власного досвіду і лише своїх поглядів, відійти від свого «Я» і наблизитися до «Я» іншої людини.
Використовуючи цей механізм у спілкуванні з людьми, юристові вдається викликати співрозмовників на відверту розмову, краще за­своїти відповідні оцінки, норми, ідеали як окремої людини, так і гру­пи людей. Саме тому до ідентифікації корисно звертатися завжди то­ді, коли треба добитися взаєморозуміння, проявити одностайність.
Емпатія (від грецьк. empatheia — співпереживання) — це розумін­ня іншої людини через емоційне проникнення в її внутрішній світ, в її почуття і думки; це співпереживання, співчуття.
Просто чи складно вивчати і розуміти людей за допомогою емпа-тії? Відповідь не може бути однозначною. Просто для тих, у кого цей механізм працює, і складно для тих, у кого він не працює. Низька ем-патійність — синонім нечуттєвості, бездушності, черствості. Людина, в якої не працює психологічний механізм емпатії, не здатна відповіс­ти на почуття іншого, запалитися чужою радістю чи зажуритися чу­жим сумом. Вона робить багато помилок у стосунках із людьми.
Як тут не згадати мудрі слова великого українського педагога В. Сухомлинського про те, що треба починати з елементарного, але разом із тим найскладнішого — з формування здібності відчувати ду­шевний стан іншої людини, вміти ставити себе на місце іншого в най­різноманітніших ситуаціях… Глухий до інших людей — залишиться глухим до самого себе; йому буде недоступне найголовніше в жит­ті — емоційна оцінка власних вчинків.
Нормальна емпатійність — величезна перевага. Юрист, у якого механізм емпатії розроблений, володіє ніби додатковими органами почуттів, додатковим зором і слухом. Він краще визначає, наскільки співрозмовник м'який чи суворий, спокійний чи напружений, впев­нений чи невпевнений в собі тощо.
Однак надто висока емпатійність може стати причиною деяких психологічних труднощів. Мається на увазі занадто велика залеж­ність деяких людей від психічного стану і настрою оточуючих. Така людина не господар свого власного емоційного стану. Вона ніби по­трапляє в залежність від пристрастей інших людей.
Усі люди сприймаються по-різному, тому що мають свої індиві­дуально-психологічні особливості. Юристові корисно знати, що серед його співрозмовників можуть бути такі типи людей:
«черепахи» — їхній душевний світ захований під «панциром» особистості; важко здогадатися, про що вони думають, що і як переживають у цю хвилину (найчастіше до цього типу належать інтелектуали, люди сором'язливі або недалекі);
" дикобрази" — постійно когось підозрюють, завжди чимось не-задоволені й стривожені. Вони чекають звідусіль неприємнос­тей, тому завжди напружені й до всіх налаштовані вороже;
" леви" — люди справи, їхній внутрішній світ схований за метою дій і операцій. Вони завжди відчувають свою перевагу над ін­шими і пишаються цим;
«хамелеони» — люди, які вміють «тримати ніс за вітром», при­стосовуватися до обставин. Вони можуть, якщо цього вимагає ситуація, лестити чи обурюватися, бути сумирними чи бунта­рями;
" безколірні" — категорія людей, яка не піддається будь-якій ха­рактеристиці. Ці люди (їх ще називають «сірі») розчиняються в натовпі, не залишаючи в пам'яті іншої людини ніяких слідів про свій образ.
Тому, вивчаючи нову людину і оцінюючи її, юристу бажано:
а)перед початком розмови зорієнтуватися у зовнішньому образі
співрозмовника (слід зазначити, що найбільш інформативною,
з психологічного погляду, є перша хвилина зустрічі);
б)у процесі спілкування постійно спостерігати за людиною і вло-
влювати найменші зміни в її поведінці за рухом обличчя, мімі-
кою, жестами, позами;
в)аналізувати і усвідомлювати «психологічні сигнали» за зовніш-
нім рисунком поведінки потерпілого, підозрюваного, обвину-
ваченого, свідка і будь-якої іншої людини;
г)змінювати власну систему спілкування у зв'язку зі змінами в
зовнішній поведінці співрозмовника.
Отже, діяльність юриста охоплює велике коло проблем психоло­гічного й соціально-психологічного характеру, тому знання основ за­гальної і соціальної психології по праву вважається передумовою глибокого засвоєння теоретичних і практичних положень особливої частини юридичної психології.
II. Особлива частина


Розділ 4
ПРАВОВА ПСИХОЛОГІЯ




Правова психологія — розділ юридичної психології, який вивчає правосвідомість, принципи її формування і розвитку, причини її ре­формації.
Основними проблемами правової психології є:
психологія правової соціалізації особистості;
психологічні умови ефективності правових норм;
асоціальні стереотипи поведінки;
психологічні аспекти ефективної правотворчості.




§ 1. Правова соціалізація
Процес складання основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей та ін.) відбувається в певних соціа­льних умовах шляхом засвоєння і перетворення індивідами соціаль­ного досвіду, накопичення людством досягнень культури. Ще у ХІХ ст. англійський письменник В. Годвін відзначав: «Все, чим людина зі своїм розумом відрізняється від тварини, є результатом життя в суспільстві».
    продолжение
--PAGE_BREAK--Соціалізація особистості — це процес і результат засвоєння і від­творення людиною соціального досвіду, який здійснюється в ході ді­яльності й спілкування. З цього визначення випливає, що соціаліза­ція є двостороннім процесом, який включає в себе, з одного боку, за­своєння індивідом соціального досвіду (як соціальне середовище впливає на людину за рахунок її входження в систему соціальних зв'язків), а з другого — відтворення соціального досвіду (як сама лю­дина впливає на середовище за рахунок власної діяльності). Важли­во підкреслити, що "… людина не просто засвоює соціальний досвід, а й перетворює його у власні цінності, установки, орієнтації"1.
Соціалізація особистості — процес багатогранний. Одним із ос­новних його напрямів є правова соціалізація, під якою мається на увазі вироблення в ході освоєння соціального досвіду ціннісно-нор­мативної орієнтації особистості, за якою приписи суспільних норм сприймаються нею як власні життєві установки.
Правова соціалізація як процес включає в себе:
а)засвоєння критеріїв оцінок юридично значущих ситуацій;
б)вивчення законів і соціальних вимог, які визначають міру мож-
ливої і належної поведінки в суспільстві;
в)усвідомлення своїх прав та обов'язків і способів їх реалізації;
г)оволодіння необхідними соціальними навиками шляхом на-
вчання того, як користуватися правовими знаннями, вимогами,
правилами.
Кожен громадянин повинен не лише з'ясувати, що в суспільстві ді­ють конкретні закони і правила, а й віднести їх до самого себе, тобто усвідомити, що вони означають для нього, що йому дозволяють, а що забороняють (у тому числі усвідомити і ті покарання, які він мо­же понести за порушення законів).
Існують різні способи засвоєння норм права і правових цінностей у ході соціалізації особистості. Зазначимо деякі з них1:
предметний спосіб. Засвоєння відповідного способу дій, шабло­нів поведінки відбувається в процесі тієї чи іншої діяльності лю­дини, її взаємодії з іншими людьми;
традиційний спосіб, коли людина, спостерігаючи дії і поведін­ку людей в різних ситуаціях, засвоює відповідні звички і шаб­лони поведінки в ситуаціях соціальної взаємодії, що найчасті­ше трапляється;
раціональний спосіб. У цьому разі людина дізнається про пра­вові цінності, стандарти правової поведінки на уроках у школі, із бесід з іншими людьми, з книжок і по каналах засобів масо­вої інформації.
Усе людське життя проходить у рамках певних соціальних груп. Івшколі, і на роботі, і на відпочинку людина весь час вступає у взає­модію з оточуючими. Тому значний арсенал навиків соціальної по­ведінки формується завдяки стійким емоційним реакціям оточуючих на ті чи інші способи поведінки.


Шиханцое Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Изд-во МГУ, 1988. — С. 28.
У соціальній психології виділяють три основні стадії процесу со­ціалізації:
дотрудова стадія охоплює період життя людини до початку трудової діяльності. Ця стадія поділяється на ранню соціаліза­цію (від народження дитини до вступу до школи) і на весь шкі­льний період життя людини, її навчання в технікумі, коледжі, вищих навчальних закладах;
трудова стадія включає період трудової діяльності людини;
•післятрудова стадія охоплює пенсійний період життя.
Процес засвоєння правових норм, оволодіння стандартами право­вої поведінки проходить послідовно, згідно з виділеними вище стаді­ями соціалізації особистості.
Перші елементи правової культури дитина набуває вже в ран­ньому віці. «Вона включається в правоподібну діяльність, набуває навиків і засвоює стандарти нормативно-оціночної поведінки, отримує перші юридичні уявлення з казок, набуває в рольових іг­рах поняття про функції права і його представників і поступово фо­рмує, хоч і примітивну, дитячу, але власну картину правового жит­тя. З віком, у міру розширення кола спілкування, ускладнення дія­льності, відбувається інтенсивне збагачення і розвиток цієї та інших сфер свідомості»1.
Головне завдання правової соціалізації — забезпечення право­мірної поведінки особистості, що передбачає формування і розви­ток у неї правосвідомості. У широкому розумінні слова під право­свідомістю розуміється весь правовий досвід поведінки особисто­сті чи групи людей. Правосвідомість виступає як одна з форм суспільної свідомості, зміст і розвиток її обумовлені матеріальни­ми і духовними умовами існування суспільства. Як орієнтовна ос­нова правознавчих дій правосвідомість визначає поведінку люди­ни в сфері найсуттєвіших соціальних відносин. Її основа — не стільки знання численних правових норм, скільки усвідомлення і прийняття соціальних цінностей, які знаходять своє відображення в праві.
До основних ознак правосвідомості можна віднести такі: а) правосвідомість не лише відображає соціальну реальність, але й активно на неї впливає;


Ратинов А. Р., Ефремова Г. Х. Правовая психология и преступное поведение. — Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1988. — С. 43.
б)як механізм правосвідомості виступає мовно-розумова діяль-
ність людей; саме друга сигнальна система відображає систему
правових знань і понять, яка регулює суспільні відносини;
в)правосвідомість не може існувати без конкретного носія — люд-
ської особистості чи групи (категорія групової правосвідомості
виникає тоді, коли за ознакою єдності усвідомлення своїх право-
вих норм у суспільстві відбувається об'єднання людей у групи);
г)правосвідомість не лише відбиває правовий досвід особистості,
а й мотивує її поведінку. Інакше кажучи, вона виконує функ-
цію регулятора поведінки людей.
Правова інформованість і мотивація правомірної поведінки зале­жить від соціальних зв'язків людини, від ступеня її залучення в пра­вову культуру суспільства, а також від залучення в соціальні групи, які істотно впливають на розвиток правосвідомості.
Як один із компонентів свідомості особистості правосвідомість включає в себе три елементи:
когнітивний (пізнавальний) — характеризується сукупністю правових знань і вмінь;
емоційний — визначається оціночними судженнями і ставлен­ням людини до норм права (позитивне, нейтральне, негативне);
поведінковий (вольовий) — припускає наявність психологічної установки на правослухняну поведінку, звички до виконання норм права і нетерпимого ставлення до правопорушників.
Щоб стати справжнім регулятором правослухняної поведінки, правові знання повинні отримати позитивне емоційне забарвлення і перейти в ціннісні установки особистості, перетворитися в її внут­рішні переконання, у звичну форму поведінки.
Дуже важливими інститутами правової соціалізації є сім'я і школа. При цьому основними психологічними механізмами формування пра­восвідомості у дітей і підлітків є наслідування (усвідомлене чи неусві-домлене) будь-якого прикладу чи зразка і навіювання (неусвідомлене відтворення індивідом досвіду тих людей, з якими він спілкується). Мо­рально-правові ціннісні орієнтації для дитини персоніфіковані у фігу­рах її батьків, родичів. Саме від них вона дізнається, як необхідно себе поводити в різних ситуаціях, копіює з них моделі соціальної поведін­ки. При цьому ступінь засвоєння правових норм і установок, зразків поведінки суттєво залежить від ставлення дитини до батьків чи роди­чів, які виступають носіями певних соціальних цінностей і норм права. Якщо до батьків, родичів, учителів у дитини сформоване позитивне емоційне ставлення, то вона засвоює відповідно з механізмами наслі­дування та навіювання і конкретний зміст процесу спілкування, а та­кож їхній спосіб мислення, звички, ставлення до речей, явищ, подій. Важливо підкреслити, що в цьому разі засвоюються і ті морально-правові цінності, якими керуються в своєму житті батьки, родичі, вчи­телі, формуються основні морально-правові категорії.
Якщо ж ставлення дитини до батьків, родичів, учителів негатив­не, то вона не визнає не лише конкретних осіб, а й систему мораль­но-правових цінностей, носіями яких вони є. У молодої, ще не до кін­ця сформованої людини відбувається переорієнтація на інших людей з іншою, часто деформованою, системою цінностей.
Правова соціалізація продовжується на спеціальних уроках у школі і на навчальних заняттях у вузах. Вона здійснюється не лише у вигляді розповідей-бесід, а й у формі зустрічей школярів і студентів із представниками правоохоронних органів. На заняттях і зустрічах учні отримують інформацію про принципи державного устрою, про роль і функції права в суспільному житті, про права та обов'язки гро­мадян, про сумні наслідки недотримання правових норм тощо. Слід зазначити, що в останні роки в Україні стали значно більше уваги приділяти правовому вихованню.
Розвиток правосвідомості відбувається також під час трудової стадії процесу соціалізації. Тут основним інститутом правової соціа­лізації виступає трудовий колектив. Поведінка людини в групі зале­жить від розуміння нею своєї соціальної ролі, а регламентується сис­темою соціальних норм і системою соціальних заходів впливу. Ши­рока система заходів схвалення і примушення, аж до використання заходів припинення, використовується для впливу на особистість у тих її проявах, які стосуються інтересів суспільства.
Сфера морально-правових відносин у людини безпосередньо пов'я­зана з поняттям соціальної справедливості, яке характеризує міру мож­ливостей для самореалізації особистості в цих суспільних умовах. Кож­на людина звертається до цього поняття в ситуації зіткнення належного і бажаного. Соціальна несправедливість унеможливлює самореалізацію особистості (а це вищий рівень її соціалізації), звідки й виникає соціаль­на напруженість у вигляді агресивності, заздрощів та ін.
Справедливість — категорія морально-правової свідомості, поняття про належне, пов'язане з історично мінливими уявленнями про необме­жені права людини. Вона містить вимогу відповідності між реальною значущістю відмінності індивідів (соціальних груп) і їхнім соціальним становищем, між їхніми правами й обов'язками, між діянням і віддачею, працею і винагородою, злочином і карою і т. п. Будь-яка невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється людиною як несправедливість1.
Соціальна справедливість — категорія, яка має відношення не ли­ше до права взагалі, а й до окремих його галузей і правових інститу­тів. Одним із прикладів дії принципу соціальної справедливості при правовому регулюванні майнової відповідальності робітників і слу­жбовців за шкоду, завдану підприємству (організації), є звільнення від обов'язку відшкодовувати збитки, яка може бути віднесена до ка­тегорії нормального виробничо-господарського ризику. Оправданий виробничий і господарський ризик, спрямований на досягнення сус­пільно корисної мети, не може вважатися злочином і, значить, тягну­ти за собою повну і підвищену майнову цивільно-правову відповіда­льність.
Соціальної справедливості часто-густо не вдається досягти при нанесенні шкоди, оскільки неможливо виявити того, хто її заподіяв, або через некредитоспроможність. Наприклад, аварія на Чорнобиль­ській АЕС показала, що самому власнику джерела підвищеної небез­пеки не під силу відшкодувати багатомільйонні суми збитків, тому втрати, заподіяні аварією, залишаються невідшкодованими.
Отже, правова соціалізація включає в себе засвоєння правових норм і вимог, формування навиків правослухняної поведінки, усві­домлення особистістю обов'язку перед суспільством і розуміння не­обхідності дотримання соціальних норм, що в кінцевому підсумку по­винно забезпечувати високий ступінь правової вихованості людини і її нормативну поведінку.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Правова соціалізація
і правослухняна поведінка особистості
Кожна особистість включена залежно від видів діяльності та спіл­кування в різноманітні соціальні групи, в яких вона виконує певну соціальну роль. Соціальна роль не зводиться лише до правового ста­тусу індивіда, вона характеризується як його певними правами і обо­в'язками, так і комплексом нормативних вимог до поведінки. Річ у тім, що формальна і неформальна соціальна група є носієм тих чи


Див.: Советский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энцикл., 1983. — С. 1255.
інших соціальних цінностей, норм поведінки, а також служить дже­релом примусового впливу, спрямованого на забезпечення відповід­ності поведінки членів групи вказаним нормам.
У навчальному, трудовому, спортивному, військовому та іншому ко­лективі, а також у дворовій компанії чи іншій неформальній групі лю­дей, окрім вказаних, спрацьовує такий соціально-психологічний меха­нізм соціалізації, як конформність1. За своєю суттю — конформність — це прагнення пристосувати свою поведінку до вимог решти членів коле­ктиву чи групи людей. Від інших механізмів правової соціалізації кон-формність відрізняється тим, що виникає конфлікт між тим, що думає людина, і тим, як поводить себе насправді, між тим, що вона говорить, і тим, як діє реально. Інакше кажучи, конформність фіксується там, де є конфлікт між власною думкою індивіда і думкою групи (колективу), до якої він належить, якщо подолання цього конфлікту здійснюється шля­хом згоди з думкою групи (колективу).
Розглядаючи співвідношення конформності й дотримання норм права, О. Яковлєв виділяє такі ситуації:
а)особистість схвалює правові норми і підкоряється їм, тому що
внутрішньо приймає їх зміст;
б)людина не схвалює ті чи інші правові норми, але підкоряється їм;
в)індивід не схвалює (не приймає) правові норми і не підкоряється їм;
г)людина погоджується зі змістом правових норм, але не підко-
ряється їм2.
Якщо особистість свідомо дотримується соціальних норм, враховує їх у своїй взаємодії з іншими людьми, — наявний свідомий конформізм, який характеризує морально-правову зрілість особистості, її здатність оцінити норми права і на цій основі будувати свою поведінку.
Якщо ж особистість дотримується соціальних норм, у тому числі й норм права, під впливом групового тиску і факторів зовнішнього по­рядку, — це підкорений конформізм, який може стати на шлях проти­правного типу. Це пояснюється тим, що, використовуючи «сприятли­ву» для себе ситуацію (наприклад, відсутність соціального контролю членів групи), особа з конформізмом, який підкоряється, може обрати незаконні засоби для досягнення своєї мети.
Конформність (від лат. conformis— подібний, відповідний) — тенденція людини змінювати свою поведінку під впливом інших людей таким чином, щоб вона відповідала думкам оточуючих.
Яковлев А. М. Преступность и общественная психология. — М.: Юрид. лит., 1967. — С. 168.
За соціальною спрямованістю групи поділяються на соціальні й антисоціальні. Можливі випадки деградації нормальної соціальної групи (наприклад, у рамках трудового колективу об'єднуються осо­би — розкрадачі майна, а водночас нормальна сім'я перетворюється в аморальну та ін.).
Як уже зазначалося, сім'ї належить особлива роль у правовій со­ціалізації. Тому дефект соціалізації в сім'ї найнебезпечніший. Пору­шення в засвоєнні морально-правових норм, прийнятих у суспільст­ві, спостерігається «з вини» сім'ї у таких випадках1:
батьки словесно і своїми вчинками стверджують аморальні і на­віть антисоціальні способи поведінки (відбувається пряме за­своєння дитиною чи підлітком норм асоціальної поведінки);
батьки словесно дотримуються загальноприйнятих моральних норм поведінки, але здійснюють дії і вчинки, які їм суперечать (у дітей виховується лицемірство, з'являються асоціальні установки);
батьки словесно і на ділі дотримуються загальноприйнятих по-ведінкових норм, але при цьому не задовольняють емоційних потреб дитини (підлітка), що значно ускладнює нормальний процес соціалізації;
батьки застосовують як основні методи виховання такі: насил­ля, примушування, приниження особистості дитини (підлітка).
Сім'ї, для яких характерні дефекти правової соціалізації, що про­вокують дитину (підлітка) на скоєння правопорушень і злочинів, кримінологи називають неблагополучними. Виділяють такі види не-благополучних сімей ( рис. 12): --PAGE_BREAK--аморальної сім'ї характерні пияцтво й алкоголізм її дорослих членів, систематичні конфлікти (скандали та бійки), розпусні дії бать­ків. Виховання в таких умовах дітей, як правило, деформоване (батьки залучають своїх дітей до випивки, застосовують до них тілесне покаран­ня, часом навіть у жорстокій формі, та ін.). Такі сім'ї калічать дітей, фо­рмують психопатичні риси характеру, розвивають у них озлобленість і агресивність. Так формується потенційний правопорушник.


Згідно з кримінологічними дослідженнями судимість одного з членів сім'ї збільшує ймовірність скоєння злочину неповнолітніми в 4-5 разів. Див.: Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С.34.
Пятнадцатилетний убийца // Мир новостей. — 2001. — 13 лют. — № 7(373).
Руслан К. (12 років) засуджений за жорстоке побиття свого од­нокласника. Батько, який неодноразово лікувався, — хронічний алкого­лік, постійно бив хлопця. Мати Руслана сама боялася свого чоловіка і тому не могла захистити сина. Вчився Руслан погано, ні в яких гро­мадських справах участі не брав, часто прогулював шкільні уроки. Що­до однокласників вів себе озлоблено, грубо, часто бив їх (особливо тих, хто слабший за нього). Був неввічливий і в стосунках із учителями — дозволяв собі грубі жести, плювався.
Відчуваючи, що клас його відкидає, набув нових «друзів», серед яких один був раніше судимий, а двоє перебували на обліку в дитячій кімнаті міліції. Утік з дому, весь вільний від школи час проводив разом з дружка­ми, почав вживати спиртні напої. Коли один із його «друзів» в стані ал­когольного сп 'яніння сказав йому, що він не може побити свого однокла­сника Ігоря, тому що той вищий за нього і сильніший фізично, Руслан «завівся » і того ж вечора жорстоко побив його металевим прутом.
Проблемна сім'я характеризується суперництвом між батьками за головне становище в сім'ї, роз'єднаністю, ізоляцією між батьками і дітьми. Постійна атмосфера напруженості між батьками призводить до того, що дитина (підліток) прагне якомога менше перебувати вдо­ма, втрачає емоційний контакт із батьками, виходить з-під соціаль­ного контролю дорослих. І в цьому разі створюються умови для кри­міногенного формування дітей (підлітків).
Неповна сім'я з дефектами в структурі часто створює певну склад­ність у правовій соціалізації дітей і підлітків. Це пов'язано насампе­ред з тим, що дитина (підліток) відчуває емоційний дискомфорт, який виявляється в емоційному голоді, почутті власної неповноцінності, «ущербності».
Ольга С. (14 років) вчиться в сьомому класі. Сім'я розпалася, живе з матір 'ю. Стосунки у них конфліктні. Вчиться в школі незадовільно, всі їїінтереси спрямовані на придбання нових речей, косметики. До ін­ших людей байдужа, часто каже неправду, не вміє співчувати іншим, подавити небажані емоційні прояви, злісно жартує, лається. Щоб за­довольнити свої потреби в одязі, дорогих речах та ін., щосуботи і що­неділі стала виїжджати в районний і обласний центри і займатися проституцією. При черговій зустрічі вкрала у чоловіка гаманець із до­кументами і грошима, була швидко затримана і відправлена в колонію для неповнолітніх.
Псевдоблагополучна сім'я відрізняється безперечним домінуван­ням одного з батьків, наявністю жорстоких стосунків між членами сі­м'ї, застосуванням насильства, фізичного покарання як основних ме­тодів виховання. Часом трапляються сім'ї, в яких виховання дітей можна назвати варварським. Часті фізичні покарання призводять, по-перше, до появи у дитини (підлітка) дратівливості, озлобленості, агресивності, по-друге, до заниженої самооцінки особистості дитини (підлітка), по-третє, до втрати чуйності і здатності співпереживати ін­шим людям, по-четверте, до появи ворожості стосовно батьків. У по­дібних сім'ях діти часто тікають із дому, вступають в якесь злочинне угруповання і скоюють правопорушення аж до злочину.
Алік Д. (15 років) засуджений за розбійний напад у складі групи і зараз знаходиться в колонії для неповнолітніх. Ріс у повній сім "їз непо­ганим матеріальним достатком. Починаючи з п 'яти-шести років ба­тько за найменшу провину його суворо карав, часом застосовував фі­зичну силу. Хлопчик ріс боязливим і лякливим, щодо батька у нього ви­никло почуття ненависті. У13років уперше втік з дому і повернувся лише через 2 тижні. Як тільки він зайшов до хати, був побитий бать­ком. Через місяць, не витримавши образ, погроз і побоїв, знову втік. У сусідньому районному центрі познайомився з такими ж, як він, кину­тими напризволяще хлопцями. Щоб якось виживати, вони крали про­дукти на ринку, відбирали гроші у малолітніх дітей і, нарешті, зважи­лися на розбійний напад. Всі, в тому числі й Алік, швидко були затри­мані й засуджені.
Таким чином, дефекти сімейної правової соціалізації призводять до формування в особистості викривленої структури потреб і до со­ціально-негативних відхилень у поведінці.
Нерідко стають правопорушниками, а потім і злочинцями так зва­ні важкі учні через те, що для них школа перестає бути місцем, де во­ни задовольняють потреби в пізнаванні, спілкуванні, належності до групи. Річ у тім, що здебільшого шкільні педагоги ставляться до «важких» учнів негативно, в роботі з ними використовують лише ме­тоди покарання, повчальних бесід, уражають самолюбство дітей, ви­ставляючи перед класом напоказ усі негативні риси цих учнів. Через невмілі дії вчителів стосунки «важких» учнів із класом порушуються, що наносить їм душевну травму і налаштовує їх проти «всіх і вся». Конфліктні стосунки з педагогами і адміністрацією школи, розрив взаємин із однокласниками, стан відкинутого штовхають дітей на розваги і розвивають у них потяг до алкоголю, наркотиків і т. п. Рано чи пізно вони поповнюють ряди правопорушників, для яких харак­терні зв'язки з тими особами, які мають аналогічні погляди на жит­тя, близькі ціннісні орієнтації і поведінку.
Важливо мати на увазі, що у таких підліткових (а часом і дитячих) групах різко послаблюється соціальний контроль однієї з функцій про­цесу правової соціалізації — спадкоємність між поколіннями. Річ у тім, що морально-правові норми і цінності (повага до закону, працелюбс-тво, соціальна відповідальність, справедливість та ін.) можуть бути за­своєні лише у процесі спілкування з дорослими, в ході спільної діяль­ності з ними. В разі коли підлітки знаходяться в контакті лише зі свої­ми ровесниками, то зразки правослухняної поведінки, зумовленої правовими нормами і культурними традиціями, ними не засвоюються. Такі групи за несприятливих соціальних умов можуть переростати з розважальних в асоціальні, а поведінка їхніх членів — спочатку в амо­ральні вчинки, а потім в серйозні правопорушення.
Законослухняна поведінка індивіда формується соціальними усто­ями конкретного суспільства. Саме соціальне середовище створює передумови для реалізації тих чи інших правових норм. Законослух­няна поведінка є результатом правової соціалізації, у ході якої відбу­вається засвоєння особистістю моральних і правових заборон, соці­альних стереотипів поведінки. Вона визначається почуттям соціаль­ної відповідальності, соціальної справедливості, повагою до права. При формуванні особистості в нормальних умовах соціалізації пра­вові заборони приймаються людиною і стають звичними нормами її поведінки. У неї розвивається механізм соціального саморегулюван­ня, під яким розуміється звична готовність чинити і діяти в конкрет­ній обстановці певним чином.
Що ж лежить в основі правового регулювання? Воно базується на співвідношенні прав і обов'язків особистості та суспільства. Повнота і ступінь реалізації прав багато в чому залежать від соціальних уста­новок особистості, її ціннісних орієнтацій та інших психологічних явищ.
Отже, як зазначалося, розвиток правосвідомості завжди зумовле­ний навколишнім соціальним середовищем. На його формування впливають численні фактори макросередовища (політика, економіка, ідеологія, культура та ін.) і мікросередовища, які переломлюються че­рез конкретні умови життєдіяльності особистості. Регулятивна сторо­на правосвідомості пов'язана з інтересами і потребами особистості, а також із волею. Схильність людини дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у суспільстві норм, її готовність дати звіт за свої дії та вчинки пов'язана з соціальною відповідальністю. Її суть — зі­ставлення вчинків людей з тим, як вони повинні поступати за цих об­ставин. Особливо виділимо правову відповідальність як визначену законом міру обов'язкових вимог, які ставляться державою до кож­ного члена суспільства. Правова відповідальність — це примусовий спосіб впливу на поведінку тих осіб, які ухиляються від виконання ос­новних вимог суспільства.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 3. Психологічніумовидієвостіправових норм
Вивчення ефективності правових норм — одне з серйозних за­вдань правової науки, тому що соціальні норми є важливим засо­бом впливу на індивіда. Розуміння законів соціального розвитку, ролі права у формуванні особистості, знання тих шляхів і способів, якими право виконує завдання розвитку правосвідомості громадян, дає змогу ліпше виявити соціально-психологічні й психологічні причини, скоєння правопорушень.
Оскільки правова норма завжди пов'язана з людськими стосунка­ми, то оцінити дієвість правової норми можна лише на основі аналі­зу соціальних факторів, у тому числі й тих, які мають психологічне забарвлення.
Спеціалісти в галузі юридичної психології виділяють такі групи умов дієвості правових норм1:
макросоціальні умови (рівень соціально-економічного розвит­ку суспільства, правова система і культура, соціальні інститу­ти, ідеологія і т. д.);
мікросоціальні умови (найближче оточення людини — формаль­ні і неформальні малі групи);
3)особистіші умови суб'єкта, який реалізує право.
Розглянемо ці групи умов дієвості правових норм докладніше.


Див.: Васильев В. Л. Юридическая психология: Учебн. для вузов. — С. 110-122; Еникеев М. И. Общая и юридическая психология: Учебн. для вузов. — М.: Юристъ, 1996. — С. 234-238; Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учебн. для вузов. — С. 49.
Право як сукупність правил поведінки (норм), санкціонованих владою, здійснення яких забезпечено заходами державного примусу з метою охорони захисту і розвитку суспільних відносин, що відпові­дають об'єктивним потребам суспільства та інтересам народу, буде ефективним на практиці. Суть і зміст правових норм визначаються характером економічних відносин, рівнем соціально-економічного розвитку суспільства. Ефективність правових норм залежить також від політичної стабільності держави, від роботи державних і суспіль­них інститутів, правової культури членів суспільства.
Істотно впливає на реалізацію правових норм громадська думка, під якою розуміється виражене у формі певних суджень, уявлень і оці­нок ставлення соціальних груп до різних явищ чи проблем соціаль­ного життя, які стосуються загальних інтересів. Суспільна думка ви­никає як продукт усвідомлення назрілих і тих, що потребують роз­в'язання, соціальних проблем і проявляється в зіставленні, а іноді й у зіткненні різних поглядів і позицій щодо правового акта (закону), який обговорюється, в схваленні, підтримці чи, навпаки, запереченні тих або інших правових норм, які приймаються законодавцями. То­му не випадково при розробці того чи іншого правового акта в Укра­їні проводяться опитування, спрямовані на з'ясування громадської думки щодо правової норми. Завдання законодавців при цьому — виявити міру погодження з основними положеннями нормативного акта тієї частини суспільства, інтересів якої він торкається. Цілком очевидно, що наявність погодження з правовим актом у суспільній думці, підтримка його громадянами країни створює сприятливі соці­ально-психологічні умови для його реалізації. І навпаки, якщо зако­нодавці ігнорують суспільну думку, не прислухаються до неї і не вра­ховують у своїй роботі, то прийнятий правовий акт виконувати­меться далеко не в кожному конкретному випадку.
Наприклад, відсутність повних правових гарантій щодо запобі­гання шкоді від діяльності атомних електростанцій викликає негатив­ну реакцію широкого загалу громадськості. Необгрунтованим юри­дично і несправедливим по суті є твердження, що катастрофа ядерних реакторів є неподоланна сила1, а значить, власник не зобов'язаний відшкодовувати втрати.
Часом соціальні норми закріплюються в документах без будь-якого обговорення з громадянами країни.


Див.: Юридический справочник для населения. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 282.
Значно впливає на дієвість правової норми престиж права в сус­пільстві. Високий ступінь поваги до права в суспільстві дозволяє реалізувати різні нормативні акти без суворого використання ін­струментів санкцій і контролю. Повага до права, внутрішня згода з правовими вимогами і впевненість у необхідності дотримання пра­вових норм, свідоме ставлення до них — свідчення того, що рівень правосвідомості членів суспільства досить високий. Повага до пра­ва лежить у самій суті правового виховання, мета якого полягає в тому, щоб добитися такого ставлення громадянина до правових норм держави, коли вона у своїй практичній діяльності та спілку­ванні визнає особистісну цінність закону, конкретного правового припису.
Значущою соціально-психологічною умовою дієвості правових норм є соціальна орієнтація особистості як система ціннісного ставлення до об'єктів соціальної дійсності. В основі соціальних орієнтацій лежить сукупність потреб і установок особистості, які формують схильність до певного сприйняття і оцінки дійсності. Відповідно, соціальні орієнтації є одним із джерел соціальної, в то­му числі й правової, діяльності особистості. У процесі взаємодії з макросередовищем, зокрема з наукою, культурою, традиціями і звичаями, людина вступає в так звані ціннісні відносини чи відно­шення значущості (здатність того чи іншого явища або предмета за­довольняти певні потреби особистості). Соціально-психологічною формою виявлення ціннісних відносин виступають ціннісні орієнта­ції. У зв'язку з цим слід відзначити, що правопорушникам прита­манна нестійка система ціннісних орієнтацій, яка відзначається гіпертрофованим характером основних її елементів, серед яких го­ловне місце займає егоцентризм, що оснований на уявленнях осо­бистості про себе як про найважливішу соціальну цінність. Завище­на оцінка значущості своєї особистості нерідко супроводжується не­гативним ставленням до суспільного порядку, норм моралі та права.
Друга група психологічних умов ефективності правових норм — мікросоціальні умови — виконує функцію соціально-психологічного забезпечення правореалізації. В чому особливість мікросоціальних умов? Як вони проявляються в реальному житті людини?
Мікросоціальні умови пов'язані з найближчим оточенням людини, із тими, з ким вона безпосередньо контактує (формальні малі групи — сім'я, навчальний клас, робоча бригада, співробітники відділу фірми і т. д., неформальні малі групи — коло друзів, компанія відпочива­льників у санаторії тощо). Основне призначення малої соціальної гру­пи — цілеспрямоване регулювання міжособистісних відносин з метою реалізації інтересів групи. Маючи в наявності певні санкції (міри впли­ву), внутрішньогрупові стосунки впливають на поведінку людини. Якщо норми права схвалюються і визнаються цією соціальною гру­пою, то її члени свідомо дотримуються правових приписів. У цьому разі ефективність правореалізації підвищується за рахунок того, що со­ціальні норми, які склалися, самої групи доповнюють, закріплюють пра­вові. Можливий варіант, коли в соціальній групі офіційні правові при­писи не схвалюються, виникає спокуса їх порушити, але загроза пока­рання змушує людей цього не робити.
Дієвість правових норм знижується в тому разі, коли людина по­трапляє в малу групу антисоціальної спрямованості, члени якої не ви­знають норм права і порушують їх у своїй життєдіяльності. Серед со­ціально-психологічних підтримок, які безпосередньо впливають на виконання членами такої групи правових норм, слід вказати на про­яви уваги мікрооточення до особистості правопорушника у зв'язку з його конкретними діями, а також заохочення, схвалення цих дій, чи, навпаки, їх засудження. Найбільш сильними криміногенно значущи­ми негативними підтримками, які стимулюють антигромадську по­ведінку правопорушників, є алкоголізм і наркоманія. Задоволення цих викривлених потреб об'єктивно суперечить інтересам суспільст­ва, послаблює соціально корисні зв'язки правопорушників, створює напружену мікросоціальну обстановку, часто штовхає людину на злочин.
Досить важливу роль у механізмі антигромадської поведінки правопорушників відіграє конкретна життєва ситуація. Вона являє собою сукупність обставин життя особи, які сприяють виникненню в неї за певних умов рішучості вчинити суспільно небезпечне діян­ня. Володіючи невеликою протяжністю у часі й просторі, конкретні життєві ситуації характеризуються також різним ступенем їх психо­логічної напруженості, взаємозв'язком із соціальним середовищем і впливом на особистість правопорушника. На відміну від мо­тиву — внутрішнього спонукання, конкретна ситуація в усвідомлен­ні особи виступає як привід, який потребує прийняття певного рішення. Багато спеціалістів зазначають, що вплив соціального середовища як життєвої ситуації носить актуалізований характер, оскільки особистість взаємодіє з ним у цей момент перед скоєнням злочину1. У цьому, по суті, й полягає відмінність життєвої ситуації від несприятливих умов формування особистості, які володіють від­носно великою протяжністю у часі та поступовим характером на­копичення негативної інформації.
Третя група умов ефективності правових норм відноситься до інди­відуально-психологічних особливостей індивіда, який ухвалює рішен­ня про правильність поведінки. Річ у тім, що вибір варіанта поведінки залежить не лише від сили впливу зовнішніх обставин (макросоціальні умови), а й від особистості, зокрема від її інтелектуальних, емоційних і вольових особливостей, системи потреб, нахилів, інтересів, психічного стану тощо, які є як наслідком середовища і виховання, так і особисто вроджених якостей.
Мотиви правослухняної поведінки особистості різні:
а)переконаність у суспільній корисності вчинку, який здійснюється;
б)правовий обов'язок, обов'язок перед суспільством;
в)професійне почуття відповідальності;
г)практична корисність вчинку для інших людей;
ґ) стереотип, звична поведінка;
д)конформізм (підкорення більшості);
е)боязнь правової чи моральної відповідальності;
є) особиста користь від здійснення вчинку;
ж)егоїстичні інтереси;
з)негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються пра-
вомірними засобами2.
Найвищим рівнем мотивації правослухняної поведінки слід вва­жати переконаність особистості в соціальній цінності вчинку, який здійснюється, корисного для суспільства і найближчого соціального оточення.
Відповідно, дієвість нормативного акта визначається тим, наскі­льки він відповідає об'єктивним потребам суспільства в цілому, під­тримується різними соціальними групами і якою мірою реалізується громадянином, який з повагою ставиться до права.
Водночас у житті нашого суспільства існують ситуації опору за­кону, неприйняття правових норм різними соціальними групами і


Антонян Ю. М. Взаимодействие личности и конкретной ситуации // Механизм преступного поведения. — М.: Наука, 1981. — С.76-77; Волков Б.С. Мотивы преступления. — Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. — С. 134.
Кудрявцев В. Н., Казимирчук В. П. Современная социология права. — М.: Юристъ, 1995. — С. 169.
окремими індивідами. Основні фактори, які зумовлюють негативне ставлення до права і його норм, наведено в табл. 3.
Таблиця 3
    продолжение
--PAGE_BREAK--Фактори, які негативно впливають на дієвість правових норм



Групи умов дієвості правових норм
Основні фактори
І. Макросоціальні умови
1.Війна законів, викликана кризовими явищами в
політичній, економічній і правовій сферах
2.Важке матеріальне становище більшості населення
країни, його різке розшарування на багатих і бідних
3.Певна криміналізація та корумпованість окремих
гілок влади
4.Корумпованість правової системи
ІІ. Мікросоціальні умови
1.Наявність у суспільстві соціальних груп зі
специфічною субкультурою:
•групи організованої злочинності
•владно-кланові угруповання
•молодіжне і підліткове середовище
•групи, основними потребами яких є вживання алкоголю і наркотиків
2.Прагнення окремих антисоціальних впливових груп
до влади
ІІІ. Особистісні умови
1.Неповага окремих громадян до основних морально-
правових норм
2.Правовий нігілізм (заперечення загальноприйнятих
цінностей)


Представлені в табл. 3 фактори, які негативно впливають на ефек­тивність правових норм, — це основні напрями в діяльності держав­них органів, законодавчої і виконавчої влади з вирішення поставле­них перед суспільством завдань для закріплення правопорядку.
Інтереси особистості і суспільства дуже різноманітні, і не всі взаємо­відносини між членами суспільства піддаються правовій регламента­ції. Особливість правових норм полягає в тому, що вони відобража­ють найсуттєвіші стосунки між людьми.




Отже, у ході соціалізації особистості відбуваються засвоєння люди­ною норм і цінностей соціального середовища, входження в нього і від­творення соціальних норм. Цей об'єктивний процес засвоєння соціа­льних функцій, ролей, норм, обов'язків і набуття навичок соціально значущої поведінки проходить на раціонально усвідомленому і емоцій­ному рівнях шляхом формування індивідуального і засвоєння соціаль­ного досвіду. Він супроводжується взаємним впливом навколишнього середовища на особистість і — в порядку зворотного зв'язку — особис­тості на середовище та інших учасників суспільних відносин. Скоєння правопорушення, однак, свідчить про неефективність попередньої, до злочину, соціалізації, наявність дефектів у взаємодії з середовищем. Та­ка неузгодженість у соціалізації виявляється часом у незначних за сво­єю соціальною значущістю проступках і антигромадських діях. Але, якщо залишати такі дії без коригування соціальним середовищем, це призводить до подальшого відсторонення особистості і формування в неї суб'єктивної готовності застосувати в критичних ситуаціях засвоє­ний нею протиправний варіант поведінки. Чим вужчі зв'язки особис­тості з навколишнім світом, відзначає Ф. Бурчак, чим обмеженіша її предметна діяльність, тим слабше діятиме соціалізуючий механізм і тим однобокішою буде особистість1. Тому цілеспрямоване регулюван­ня і всебічне стимулювання оптимального процесу соціалізації є важ­ливим напрямом ранньої профілактики правопорушень. Неопосеред-кованими провідниками такої соціалізації особистості виступає сім'я, трудовий (навчальний, військовий та ін.) колектив, неформальні дру­жні групи та інші елементи мікросередовища.
































Бурчак Ф. Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. — К.: Выща шк., 1986. — С. 26.
Розділ 5
КРИМІНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ




Кримінальна психологія — сфера юридичної психології, яка ви­вчає психологічний механізм правопорушень і психологію правопо­рушників, проблеми утворення, структури, функціонування і розпа­ду злочинних груп.
Кримінальна психологія вивчає ті психічні закономірності, які проявляються в процесі формування злочинної установки особисто­сті, в ході задуму, підготовки і скоєння злочину. Вона досліджує осо­бистість злочинця, структуру і психологічні особливості злочинних груп.
У вітчизняній кримінальній психології відкидається підхід про «природженого злочинця», реалізується діалектичний погляд, в яко­му повинні враховуватися і біологічне, і соціальне в цій конкретній особистості. При цьому провідне місце у формуванні психологічних особливостей злочинців відводиться соціальним факторам. Навіть суто вроджені і спадкові властивості індивіда позбавлені від впливу макро- і мікросередовища. Але існують і біологічні передумови про­типравної поведінки. До них належать (дані дослідження Г. Ава-несова)1:
патологія біологічних потреб (причина багатьох сексуальних викривлень і сексуальних злочинів);
неврастенія, психопатія та інші нервово-психічні захворювання;
спадкові захворювання (особливо захворювання дітей, викли­кані алкоголізмом батьків);
психофізичні навантаження, конфліктні ситуації, використання нових видів енергії, які призводять до різних захворювань і слу­жать кримінальним фактором.
Отже, при вивченні злочинної поведінки необхідно враховувати співвідношення соціального і біологічного в структурі конкретної особистості, пам'ятаючи про те, що злочинність зумовлена насампе­ред соціальними факторами, але завжди слід мати на увазі й індиві­дуально-психологічні, біологічні особливості особистості злочинця.


АванесовГ. А. Криминология и социальная профилактика. — М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1980. — С. 226-230.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 1. Поняттяособистостізлочинця ітипологіязлочинців
Аналіз психологічної і криміналістичної літератури показує, що вивченню особистості злочинця приділяється досить велика увага (праці В. Васильєва, А. Дулова, В. Глазиріна, М. Єнікеєва, К. Ігоше-ва, М. Костицького, О. Ратінова, Ю. Чуфаровського та ін.).
Як сприймати поняття «особистість злочинця»? В окремому право­порушникові не можна абсолютизувати будь-які злочинні його особ­ливості. Водночас у кожного злочинця можна виявити те спільне, що характерне для всіх злочинців певної категорії. Лише в цьому аспекті правомірний термін «особистість злочинця». Злочинець — це особа, яка скоїла злочин і визнана винною в результаті судового розгляду.
Злочинна поведінка зумовлена взаємодією особистості із соціаль­ним середовищем. Політичні, соціально-економічні, духовні сторони суспільства справляють зовнішній вплив на формування механізму злочину, а психічні особливості формують механізм злочину зсереди­ни. Важливо підкреслити, що будь-які соціальні, зовнішні умови проявляються в злочині, переломлюючись через особистість, тобто через її внутрішній світ. Тому особистість злочинця не просто відо­бражає зовнішні умови життєдіяльності, але є активною стороною взаємодії з тим чи іншим середовищем.
У психіці людини не існує якихось особливих «злочинних рис». Ще видатний психолог ХІХ-ХХ ст. О. Лазурський у своїх працях під­креслював, що викривлений розвиток людської особистості пов'яза­ний не з відсутністю або недостатністю тих чи інших психічних якос­тей (розуму, волі, емоцій), а більшою мірою з невідповідністю (виді­лено мною. — В. Б.) між особливостями психіки і тими зовнішніми умовами, в яких відбувається розвиток людини1.
Вивчення особистості злочинців і законослухняних громадян дає змогу спеціалістам дійти висновку, що злочинці гірше засвоїли вимо­ги правових і моральних норм, вони більше відчужені від суспільст­ва і його соціальних цінностей, від малих груп — сім'ї, трудових чи навчальних колективів, у них погана соціальна адаптованість. Зло­чинці відрізняються від законослухняних людей не «злочинними ри­сами» їхньої психіки, а тими негативними рисами характеру, тією спрямованістю особистості, які склалися в умовах їхнього життя, на-


Лазурский А. Ф. Классификация личностей. — Л.: Госиздат РСФСР., 1924. — С. 27.
вчання і діяльності. Для злочинця характерні агресивність у поведін­ці та імпульсивність у діях, відчуженість від суспільних цінностей і ду­ховної культури, високий рівень тривожності й невпевненості в собі. Усі ці риси формуються в рамках індивідуального буття, а також біо­логічно зумовлених особливостей. Особистісні якості людини, які проявляються в злочинному діянні, — свідчення її морально-психологічних недоліків (жорстокість, соціальний негативізм, жадіб­ність тощо).
Отже, відмінність злочинної поведінки від правомірної зумовлена ціннісними орієнтаціями, поглядами і соціальними установками інди­віда. Загальновизнано, що саме в координатах ціннісно-нормативної системи особистості та соціального середовища, їхній взаємодії слід шукати безпосередні причини злочинної поведінки1.
У типології особистостей злочинців виділяють:
а)загальний тип злочинця;
б)особистість злочинця певної категорії;
в)особистість злочинця певного виду.
Ці градації відносяться між собою як загальне, особливе й одиничне. Вивчаючи злочинця, юридичні працівники досліджують його індивіду­альність (одиничні, неповторні риси), його особливі риси (ті, які прита­манні, наприклад, шахраям чи учасникам розбійних нападів) і загальні (ті риси, які наявні майже в усіх представників злочинного світу).
Типологія особистості злочинців проводиться на кількох підста­вах: залежно від ціннісно-орієнтаційної деформації особистості, за змістом ціннісно-орієнтаційної спрямованості і на психорегулятивній підставі2(див. рис. 13). Пояснимо типології особистості злочинців.
Асоціальний тип злочинця (менш злісний) відзначається несфор-муванням у людини позитивних ціннісних орієнтацій, позитивних со­ціальних установок, які не лише впливали б на його поведінку, а й утримували від можливої протиправної поведінки у складних, часом конфліктних ситуаціях.
Антисоціальний тип (злісний) притаманний професійному злочин­цю, який виявляє постійну готовність до злочинів, до злочинної по­ведінки. Як правило, ці люди неодноразово скоювали злочини і ма­ють стійкі підсвідомі кримінальні спонукання.


Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 222-224.
Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — М.:
Юристъ, 1996. — С. 302-304.
За ціннісно-орієнтаційною деформацією особистості злочинця
Типологія особистості злочинця
За змістом ціннісно-орієнтаційної спрямованості особистості злочинця
Асоціальний тип
Корислива категорія
Антисоціальний тип
Корисливо-насильницька категорія --PAGE_BREAK--Корисливо-насильницька категорія злочинців характеризується поєднанням корисливих посягань із насиллям над особистістю. Виді­ляють чотири види корисливо-насильницької категорії злочинців:
а)грабіжники;
б)учасники розбійних нападів;
в)насильницькі вимагачі (рекетири);
г)убивці з корисливою метою.
Насильницька категорія злочинців, яка відрізняється агресивною, антигуманною спрямованістю до життя, здоров'я і особистої гіднос­ті інших людей, це:
а)хулігани;
б)злісні хулігани;
в)особи, які посягають на честь і гідність особистості шляхом об-
рази і наклепу;
г)особи, які здійснюють агресивно-насильницькі дії проти особи-
стості — вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних
ушкоджень та ін.
Випадковий тип особистості злочинця пов'язаний з дефектами психічної саморегуляції. Це особи, які скоїли злочин уперше через ви­падковий збіг обставин, бо не змогли протистояти криміногенній си­туації через низький рівень самоконтролю. Скоєний злочин супере­чить загальній поведінці цієї особистості і є випадковим.
Для різних видів злочинів (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких, випадкових) характерні викривлення в мотиваційній сфері правопорушника. Тому, оцінюючи особистість людини, яка скоїла злочин, юристові необхідно виявити домінуючі мотиви його життя і ді­яльності. Без цього важко, а часом і неможливо, розкрити суб'єктивну сторону особистості злочинця, бо злочинні діяння, однакові за юридич­ними ознаками, можуть бути зумовлені різними спонуканнями. Цікавий приклад у зв'язку з цим наводить харківський спеціаліст А. Зелінський: " Розкрадання, наприклад, в одному випадку виявляє хижацьку і при-дбавальну спрямованість винного (є яскраво виражений мотив у пове­дінці цієї особистості. — В. Б.), а в другому — слабовілля і навіюваність. Від першого швидше за все можна очікувати повторного розкрадання, від другого — найрізноманітніших вчинків"1.
Здійснюючи вчинки і дії, люди виходять із різних спонукань, нерід­ко керуються прямо протилежними мотивами, які відіграють винятко­во важливу роль у життєдіяльності кожного індивіда. Сукупність стій­ких мотивів, які орієнтують діяльність особистості, Г. Щокін справед­ливо вважає ядром спрямованості особистості2. Саме потяги і бажання, інтереси і переконання, установки та ідеали виступають ме­ханізмом регуляції поведінки людини. Теоретичні дослідження і кри-
Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений: Структура, связи, прогнозирование. — Х.: Выща шк., 1980. — С. 50.
Див.: Щёкин Г. В. Основы психологических знаний: Учеб. пособие. — 2-е изд. — К.: МАУП, 1996. — С. 28-29.
мінальна практика показують, що мотиваційна сфера особистості зло­чинця характеризується егоцентризмом, неприйняттям ним соціальних цінностей, стійким конфліктом із частиною представників навколиш­нього середовища, виправданням себе. В особистості злочинця пере­важає викривлена система цінностей, яка формується в ході соціаліза­ції, бо не є вродженою. Багато злочинів пов'язані із заздрістю, що є пе­редумовою для розкрадань, грабіжництва і розбою.
Одним із найнебезпечніших різновидів викривлених потреб є по­треба в алкоголі та наркотиках, які виступають каталізатором зло­чинних дій. Вивчення осіб, засуджених за вбивства (500 чоловік), свідчить про те, що майже половина з них почала вживати спиртні напої і наркотики з раннього віку. І як наслідок — відзначалися най­більшою агресивністю. Агресивні дії в основному проявлялися в по­грозах, побиттях, образах і бійках, тобто були спрямовані проти осо-бистості1.
На підлозі кухні однокімнатної квартири в калюжах крові лежали два трупи. 44-річна уродженка Тернополя Галина Денисенко і їїспівме-шканець-земляк Анатолій Стасюк були по-звірячому зарізані, кожній з жертв убивця наніс десятки ножових поранень, понівечивши тіла до невпізнанності. Їх виявив місцевий дільничний, який прийшов перевіри­ти квартиру. Сусідка, яка ввечері чула несамовиті крики з квартири Галини Денисенко, повідомила про це в міліцію...
Вже наступного дня головний підозрюваний у цій справі — 21-річ-ний Олексій Смолін — був оголошений в розшук. Смолін, уродженець і житель Брянської області, останні місяці мешкав у Москві на квар­тирі у матері. Надивившись під час служби в Чечні на всілякі жахи війни, парубок, намагаючись упоратися з депресіями, став пити. Як ві­домо, алкоголь у цій справі поганий помічник, але людина, яка спиваєть­ся, як правило, розуміє це занадто пізно. Алкогольне сп 'яніння виклика­ло в нього злість і ненависть до горілчаних братів чи випадкових пере­хожих. Якщо раніше все закінчувалося банальним мордобоєм без особливо важких наслідків, то 13 грудня 2000 р., відзначивши день на­родження приятеля, Смолін пішов в «запій»...
Як і слід було очікувати, деталі того фатального вечора, коли було скоє­не вбивство, Смолін пам'ятає досить невиразно. У гості він прийшов напід­питку, його щедро частували, потім, як йому здалося, Анатолій образив його неуважним висловлюванням (після того як гість почав надто звер­тати увагу на Галину), парубок розлютився і схопив ножа...1
На ґрунті викривлених потреб виникає відповідна система інтере­сів, яка є сходинкою від потреби до поведінки людини. Наприклад, у більшості розкрадачів, шахраїв, хабарників матеріальні інтереси, так званий інстинкт накопичення, є основним сенсом їхнього життя і ді­яльності. І вони, духовно обділені, намагаються компенсувати це гро­шима, речами, розгульним життям. Важливо підкреслити, що го­ловною антисоціальною стороною цих викривлених потреб є вишу­кування неправомірних джерел їхнього задоволення.
Особливу небезпеку для суспільства представляють запеклі злочин­ці — вбивці, насильники, бандити, грабіжники. Найнебезпечнішими є ре­цидивісти, для яких злочинна діяльність є стійкою орієнтацією в їхньому житті. Вони відзначаються крайньою жорстокістю та імпульсивністю, відсутністю почуття милосердя до людей, низьким рівнем культури. Біль­шість злочинів скоюється запеклими злочинцями з прямим наміром. Ра­зом зі сферою свідомості у них починає функціонувати підсвідома спря­мованість на скоєння певних злочинів, що штовхає їх на все нові.
Глибоке вивчення юридичними працівниками психологічних особливостей особистості обвинуваченого дає можливість, по-перше, правильно кваліфікувати злочин, по-друге, здійснювати вибір най­більш придатних психологічних способів впливу на обвинуваченого в процесі проведення слідчих дій, по-третє, більш успішно виявляти причини та умови злочину.
Із психологічного погляду, вивчення особистості звинуваченого включає в себе дослідження його внутрішнього світу, потреб, інтере­сів, мотивів, які визначають вчинки та дії людини, емоційної і вольо­вої сфери, індивідуальних особливостей мислення, пам'яті, сприйнят­тя, уяви та інших психічних явищ.


    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Соціально-демографічна характеристика особистостізлочинця
Однією з найважливіших соціально-демографічних ознак, які ха­рактеризують особистість злочинця, є вік. Спеціалісти-психологи роз­глядають його як якісно визначений етап становлення і розвитку осо­бистості, як період із притаманними йому психологічними особливос­тями сприйняття людиною навколишнього світу. Через це вікові особ­ливості не можуть не впливати на злочинну поведінку. Вікові особли­вості повинні цікавити слідчого, суддю, адвоката, прокурора та інших юридичних працівників як результат соціальних змін особистості, її со­ціальних функцій, соціального досвіду, способів реагування на конф­ліктні ситуації та ін. Відповідно, соціально-психологічні особливості того чи іншого віку так чи інакше виявляються в певних формах зло­чинної поведінки, що передбачає необхідність диференційованого ви­вчення певного контингенту правопорушників за віковою структурою.
Дуже важливою характеристикою особистості злочинця є освіта. Прямої кореляційної залежності між рівнем освіти і формою антигро­мадської поведінки немає, однак рівень освіти впливає і на правосві­домість, і на формування світоглядних поглядів, і на здатність вибо­ру того чи іншого варіанта поведінки. Так, серед осіб, які скоїли зло­чини в Закарпатті за період 1999-2000 рр., початкову освіту мали 3 %, неповну середню — 27 %, середню — 65,8 %, вищу 4,2 %.
Звертає на себе увагу той факт, що ця група злочинців мала віднос­но високий рівень освіти. Пояснення цьому бачиться в тому, що оскільки освітній рівень населення в цілому в країні постійно підвищу­ється, то це стосується і осіб, які причетні до злочинних діянь. Значна частина досліджуваного нами контингенту правопорушників є люди молодого віку. Слід підкреслити: в порядку загальної кореляції, як і ра­ніше, відзначається стійке відставання правопорушників від своїх за­конослухняних ровесників за рівнем освіти та культури. Значний інте­рес представляє питання про співвідношення пізнавального і мораль­ного моментів у процесі формування особистості, про те, що є носієм цілісності людської особистості — знання чи моральність. Практика свідчить, що висока освіченість не є бар'єром, який розділяє правопо­рушників і законослухняних громадян, і не гарантує соціально схваль­ної поведінки. Найчіткіше це проявляється в екстремальних умовах криміногенної ситуації, яка впливає не лише на свідомість особистос­ті, її раціональні елементи, а й на глибинні емоційні компоненти психі­ки. Таким чином, не слід переоцінювати освіченість, набагато важли­віше світоглядна і моральна спрямованість знань (особливо гостро ця проблема постає перед молоддю). Отже, стає зрозумілим, чому особи з порівняно високим рівнем освіти можуть скоювати злочини. На наш погляд, найперспективніший шлях розв'язання цієї проблеми — забез­печення (посилення) моральної, гуманістичної спрямованості освіти як єдності знань, моралі, інтересів і поведінки особистості.
Суттєве значення для характеристики особистості злочинця мають відомості про його соціальний стан і рід занять. Стосовно досліджува­ного контингенту злочинців ці відомості дозволяють встановити, в яких соціальних прошарках найбільш розповсюджені злочини. На­приклад, особи які скоїли злочини в Закарпатті за 1999-2000 рр. за со­ціальним станом характеризуються так: робітники — 50,3 %, службов­ці та інженерно-технічний склад — 25,2 %, учні — 4,5 %. Аналіз кримі­нальної практики показує, що не можна просто пов'язувати характер праці і протиправну поведінку. Необхідно враховувати складну взає­модію виділених факторів з іншими — культурно-освітній рівень, по­треби, інтереси тощо. Особливої уваги заслуговують ті особи, які на момент скоєння злочину ніде не працювали і не навчалися. Негативне ставлення до праці та схильність до паразитичного існування негатив­но відбиваються на розвитку їхньої особистості, загострюють відно­сини з оточуючими і певною мірою зумовлюють виникнення криміно­генної ситуації.
Всього за добу правоохоронці Хмельницького розкрили жахливе вбив­ство сім'ї місцевого підприємця. В озері на околиці одного з мікрорайонів були знайдені покалічені тіла чоловіка і жінки — подружжя, які торгу­вали на місцевому речовому ринку. При огляді квартири вбитих праців­ники міліції виявили, що вхідні двері не закриті, в одній кімнаті були явні сліди пограбування, а в спальні в ліжку акуратно накритий, ніби він спав, їх дев'ятирічний син. Однак виявилося, що хлопчик задушений...
Коло підозрюваних помітно звузилося, коли з'ясувалось, що серед знайомих потерпілих був 34-річний житель Хмельницького, безробіт­ний, раніше судимий за квартирні крадіжки і хуліганство. Під час за­тримання наступного дня після трагедії «знайомий » цинічно заявив: «Я цих двох порішив, а малого задушив».

Див.: 34-летний наркоман убил всю семью предпринимателей // Факты. — 2001. — 2 февр. — № 27.
Підозрюваний розповів, що раніше бував у гостях в цій сім'ї і вирі­шив поживитися добром. Заздалегідь все обдумав і підготував (упаку­вав у сумку одноствольну рушницю, сокиру, молоток) і, як він зізнався потім, «вколовши кубів п 'ять наркоти », пішов на «ділову » зустріч. На околиці міста злочинець влаштував справжню бійню...1
Значний інтерес представляє вивчення особистості злочинця в си­стемі конкретних форм її соціальної діяльності. Утверджений в пси­хології дієвий підхід у вивченні явищ психічного життя особистості дозволяє вивчити її "….в деякому здійснюваному процесі життєдіяль­ності, який стосується саме її. За цієї умови можна виявити, які суспі­льні процеси і форми безпосередньо впливають на формування осо-бистості"1і, певна річ, з'ясувати роль особистості в становленні сво­го «Я».
Злочинцям властиве суперечливе поєднання негативних і позитив­них рис особистості і таке ж суперечливе за своїм змістом поєднання форм соціальної діяльності. А це означає, що при вивченні способу життя злочинця слід уникати однозначних характеристик і прагнути вивчення в системі його різних за соціальною значущістю видів дія­льності.
Вузьке розуміння діяльності може призвести до теоретичних по­милок у дослідженні особистості злочинця, які, в свою чергу, можуть потягнути за собою помилки в практиці боротьби зі злочинністю, зо­крема в роботі щодо виправлення і перевиховання злочинців. У зв'я­зку з цим автор не може підтримати концепцію О. Ковальова, який при побудові типології особистості злочинців як одного з типів виді­лив так званий глобальний тип особистості з повною кримінальною зараженістю. «Всі їхні помисли, почуття, — стверджує О. Кова­льов, — пов'язані із замислами скоєння злочинів.»2. Висловлюван­ня означає, що вся життєдіяльність такої особистості має антигро­мадський характер, підпорядкована злочинним цілям і, відповідно, невиправна. Якщо всі елементи структури особистості злочинця на­були явно виражений антигромадський характер (повна криміналь­на зараженість), тоді доведеться констатувати приреченість цієї осо­бистості на скоєння злочинів і в майбутньому. А це є, по суті, визнан­ня обумовленості поведінки, яка давно піддана справедливій критиці і відкинута вітчизняними кримінологами і психологами.
Твердження, що все життя того чи іншого злочинця, всі конкретні форми його прояву є кримінальними, не доведене. Припущення про «тотальну кримінальну зараженість», стверджує О. Яковлєв, не дове­дено, воно ґрунтується на прямій аналогії з фізичними захворюван-


Абульханова-Славская К. А. Диалектика человеческой жизни. — М., 1977. — С. 8. Ковалев А. Г. Психологические основы исправления правонарушителя. — М.: Юрид. лит., 1968. — С. 50.
нями організму і несе на собі відбиток понять, прийнятих у сфері по­бутової свідомості1. Повністю асоціальні особи не зустрічалися на­віть серед обстежених рецидивістів — такий висновок зробили в свій час спеціалісти-юристи, які вивчали причини і профілактику сімей­но-побутових злочинів та інших правопорушень у м. Києві і трьох областях України2.
У соціальній дійсності життєдіяльність людини представляє собою сукупність різноманітних форм рольової і нерольової поведінки. Причому перші становлять більшість форм соціальної активності особистості, в тому числі й особистості злочинця. Наприклад, дослід­ники відзначають дуалістичний (подвійний) характер поведінки сі­мейно-побутових злочинців: з одного боку, людина дисциплінована на роботі, а з другого — дебошир і деспот у сім'ї (60 % вивчених осіб характеризувалися за місцем роботи позитивно, водночас за місцем проживання — лише 20 %).
У структурі особистості злочинця особливий інтерес представля­ють психічні властивості, які дають найбільш повне уявлення про глибинні процеси, які безпосередньо визначають її поведінку, і серед них провідною є соціальна спрямованість особистості. Оскільки про ядро спрямованості особистості — її мотиви — йтиметься в наступ­ному розділі, зупинимося на інших її компонентах.
У злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент спрямованості особистості, як соціальна установка. За результатами досліджень, заснованих на загальнопсихологічному понятті соціаль­ної установки, до наукового обігу введено поняття антигромадської установки як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку. Для багатьох правопорушників характерна     продолжение
--PAGE_BREAK--особистісна установка на злочинну діяльність (в особи з викривленими потребами, антигро­мадськими поглядами і звичками). Особистісна установка на злочин­ну діяльність обумовлює здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агреси­вні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.


Див.: Яковлев А. М. Теория криминологии и социальная практика. — М.: Наука, 1985. — С. 97.
Див.: Предупреждение семейно-бытовых правонарушений. — М.: Наука, 1989. — С. 106.
Багато злочинів скоюються особами, які мають ситуативну установку на злочинну діяльність. Вона виражається в емоційній обу­мовленості особи до конфліктного реагування на певні життєві об­ставини, за яких стикаються протилежні потреби та інтереси конф­ліктуючих. Ситуативна установка найбільш властива для правопо­рушників підліткового і молодого віку, що є відображенням їхньої загальної соціальної незрілості, внутрішньої суперечливості, емоцій­но-вольової нестійкості, які зумовлюють невідповідні реакції особи на об'єктивні обставини. Це твердження, що має під собою теоретич­ну і практичну основу, вимагає окремого розгляду психології непов­нолітніх злочинців.




§ 3. Психологія неповнолітніхзлочинців
Напружена, нестійка соціальна і економічна обстановка, яка скла­лася нині в Україні, зумовлює зростання різних відхилень в особисті-сному розвитку і поведінці дітей. Серед них особливу тривогу викли­кають не лише відчуженість, яка прогресує, підвищена настороже­ність неповнолітніх, а й їхній цинізм, жорстокість, агресивність. Найбільш гостро цей процес виявляється у перехідному — підлітко­вому — віці.
Сучасний підліток живе у світі, складному за своїм змістом і тен­денціями соціалізації. Це пов'язано, по-перше, з економічною і еколо­гічною кризою, яка вразила наше суспільство, що викликає у дітей почуття безнадійності й роздратування (додамо — при відсутності по­чуття особистої відповідальності). По-друге, з темпом і ритмом техні-ко-технологічних перетворень, які ставлять до підлітків нові вимоги. По-третє, з насиченим характером інформації, що глибоко впливає на дитину, яка ще не виробила чіткої життєвої позиції (варто особливо зазначити у зв'язку з цим серйозний дефіцит позитивної інформації в засобах масової інформації, в кіно- і телефільмах). У підлітків бурхли­во розвивається почуття протесту, часто неусвідомленого, відбуваєть­ся втрата загальносоціальної зацікавленості, що призводить до егоїз­му. Річ у тім, що підлітки більше, ніж інші вікові групи населення, страждають від нестабільного соціального, економічного і морально­го становища в країні, втративши сьогодні необхідну орієнтацію в цін­ностях та ідеалах, — старі зруйновані, нові лише створюються. Підліт­ки не лише не знають у що вірити, а й вважають, що більшість дорос­лих зазвичай говорить неправду, що «зараз кожен живе для себе, намагається якось викрутитися, обдурити іншого»1.
Типовий стан агресивності підлітка характеризується гострим, ча­сто афективним переживанням гніву, імпульсивною безладною ак­тивністю, бажанням на комусь чи навіть на чомусь «зірвати зло». Аг­ресивні дії неповнолітніх виступають як:
засіб досягнення якої-небудь значущої для цього підлітка мети;
спосіб психічної розрядки, заміщення, задоволення блокованої потреби і забороненої діяльності;
спосіб задоволення в самореалізації і самоутвердженні.
Агресивність в особистісних характеристиках неповнолітніх фор­мується в основному як форма протесту проти нерозуміння дорослих, через незадоволеність своїм станом у суспільстві. Водночас на розви­ток агресивності підлітків впливають і окремі природні особливості (наприклад, збуджуваність і сила емоцій), а також найближче оточен­ня. Суттєво те, що агресивність неповнолітніх виявляється не лише в деструктивних формах поведінки (бійки, сварки, злі жарти і т. п.), а й в злочинах — бандитизм, убивство, зґвалтування і т. д.
Справжній маніяк-душогуб в особі 12-річного підлітка був затрима­ний 22 грудня 2000р. в Підмосков'ї. Довгий час Олександр Тимошин, який вважався важкою дитиною, тероризував своїх ровесників, знахабнів від безкарності, по-звірячому вбив 13-річну дівчинку. Але цій трагедії мож­на було запобігти. Адже ще 25 листопада батьки іншої дівчинки подали заяву в міліцію про спробу зґвалтування, яку вчинив малолітній «відмо-розок». Напавши на однокласницю, намагався зґвалтувати її,а коли дів­чинка вчинила опір, навіть полоснув їїножем по шиї, до крові порізав шкі­ру. А через три тижні він мало не задушив у порожньому класі першо­класницю, котра врятувалася лише завдяки батькам, які в той момент заглянули в кімнату. Але, не бажаючи тягатися з «малолітками», не-передбачувані працівники районного УВС чомусь не вжили ніяких про­філактичних заходів щодо нейтралізації небезпечного для суспільства підлітка. В результаті у селі сталася трагедія. Підстерігши в безлюд­ному місці восьмикласницю Л., яка поверталася додому разом з п'яти­річною племінницею Настею, Тимошин накинувся на школярку. Настя побігла по допомогу, але коли батьки прибігли, усе вже було скінчено.


Семенюк Л. М. Психологические особенности агрессивного поведения подростков и условия его коррекции: Учеб. пособие. — М.: Флинта, 1998. — С. 37.
Отримавши більше десятка ножових поранень у спину, шию, живіт, Л. померла до приїзду «швидкої допомоги „1.
Безумовно, не всі правопорушення неповнолітніх настільки злісні та трагічні. Багато правопорушень молодших школярів і підлітків скоюються на ґрунті бешкетництва, неправильно зрозумілої роман­тики (наприклад, крадіжка яблук чи груш у чужому саду). Але вод­ночас треба мати на увазі, що більше 50 % злочинців-рецидивістів свій перший злочин скоїли у підлітковому віці.
У середовищі неповнолітніх останнім часом поширюються нові види злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим. Це тор­гівля наркотиками, розбійні напади на підприємців, комп'ютерні зло­чини, рекет у своєму середовищі та ін.
Нетовариськість підлітка і конфліктні ситуації, в які він потрап­ляє, дуже часто є наслідками його неправильної самооцінки. При цьому перешкодою для нормального розвитку особистості підлітків із завищеною самооцінкою є занижена критичність до себе, до своїх дій і вчинків, а із заниженою — підвищена самокритичність.
Відомо, що в людському житті найскладнішим перехідним ета­пом є саме підлітковий вік, коли людина відзначається підвищеною вразливістю до всього того, що робить її дорослою. У цьому віці відбувається формування і розвиток моральних уявлень, понять і переконань, засвоєння моральних норм, цінностей, суспільних ви­мог до поведінки, в тому числі і правових норм. У віці 11-15 років закладаються самосвідомість, самооцінка, які є важливими факто­рами в процесі особистісного самовизначення і саморегулювання. І будь-які несприятливі соціально-економічні умови, в яких зна­ходиться підліток, можуть привнести негатив у його моральну по­зицію, життєві цінності (важко втриматися, щоб не навести прик­лад негативного впливу на розвиток психіки дітей пияцтва їхніх батьків).
Для цього віку характерні поведінкові стереотипи, серед яких най­поширенішими є такі2:
• реакція опозиції, яка викликається завищеними вимогами до навчання, поведінки підлітка, зайвими обмеженнями, неувагою


Див.: Малолетний маньяк // Мир новостей. — 2000. — 29 дек. — № 1 (367) Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С.315-316.
до його інтересів дорослих. Така реакція проявляється у втечах із дому, в браваді сп'янілого стану, а часом і в антисоціальних діях;
реакція імітації за своєю суттю є наслідування певної особи. На жаль, зразком для деяких підлітків може стати й антисоціаль­ний герой;
реакція компенсації пов'язана з відшкодуванням невдач в одній сфері успіхом в іншій (неуспіхи в навчанні багато підлітків ком­пенсують успіхами в бійках);
реакція емансипації проявляється в бажанні підлітка звіль­нитися від надокучливої опіки батьків і вчителів (крайня фо­рма — заперечення загальноприйнятих цінностей і норм за­кону);
реакція групування пов'язана з об'єднанням ровесників у гру­пи, які відзначаються однорідною спрямованістю, боротьбою за панування на своїй території;
реакція захоплення проявляється в найрізноманітніших формах (стиль в одязі, азартні ігри, рокери та ін.).
Становлення підлітка багато в чому визначається тим, які соці­альні зразки він обирає, з якими стереотипами поведінки стикається, які норми і цінності “вбирає» в себе, перебуваючи в сім'ї, на вулиці, у школі, коледжі тощо.
Установлено, що межі підліткового періоду приблизно збігають­ся з навчанням дітей у 5-8 класах загальноосвітньої школи і охоплю­ють вік від 11-12 до 14-15 років (фактичний вступ у підлітковий вік може відбуватися на рік раніше або пізніше).
Особливий стан підліткового періоду зумовлений складністю і ва­жливістю процесів розвитку, що відбуваються в цьому віці. Перехід від дитинства до дорослості — основний зміст і специфічна відмін­ність фізичного, розумового, морального і соціального розвитку під­літка.
Найхарактерніше в особистості підлітка те, що в нього виникає уявлення про себе уже не як про дитину, він починає відчувати себе дорослим, прагне бути ним1. Почуття дорослості з'являється в ре­зультаті усвідомлення і оцінки зрушень у фізичному розвитку і ста­тевому дозріванні, а також у результаті спілкування і спільної робо-


Эльконин Д. Б. Психическое развитие в детском возрасте. — М.; Воронеж: НПО «МОДЭК», 1995. — С. 66-86.
ти з дорослими, в ході яких «спрацьовує» феномен наслідування зов­нішнім ознакам дорослості (куріння, особливий лексикон, гра в кар­ти та ін.). Специфічна соціальна активність підлітка полягає у вели­кій чутливості до засвоєння норм і цінностей, способів поведінки, які існують у світі дорослих та їхніх стосунках.
Дослідження показують, що особливості проявів і проходження підліткового періоду визначаються конкретними соціальними обста­винами життя і розвитку підлітка, його суспільним становищем у сві­ті дорослих людей і найближчим оточенням (референтні групи, сім'я та ін.). найважливішою умовою формування особистості «важкого» підлітка є негативне ставлення в сім'ї, алкоголізм батьків чи родичів, їхня аморальна поведінка і т. п. (слід зазначити, що іноді викривлену моральну атмосферу навколо підлітка створюють і люблячі батьки, які надмірно плекають своє чадо).
Основні психологічні особливості підліткового віку — підвищена конформність, навіюваність, групова залежність, демонстративна не­залежність від старших, бравада, недостатній соціальний контроль власної поведінки, завищене наслідування кумирам та ін. Особистість " важкого підлітка" характеризується низьким рівнем соціалізації і ві­дображає прогалини в його вихованні в сім'ї, школі, які (ці прогали­ни) заповнює особливе «виховне середовище» — вулиця, двір, ву­личні групи з негативною спрямованістю. Обмеженість життєвого досвіду, знань, конфліктність у стосунках із дорослими, потреба в са­моствердженні, чутливе реагування на думку ровесників визначають особливості психіки неповнолітніх.
Спілкування зі своїми ровесниками — провідний тип діяльності в цьому віці. Саме у спілкуванні засвоюються норми соціальної пове­дінки, встановлюються відповідні стосунки, розвивається почуття симпатії чи антипатії. Якщо потреба у спілкуванні реалізується не в сприятливих умовах, а у неформальних підліткових групах і вулич­них компаніях, котрі як цінність сповідують випивку, наркотики, ху­ліганство і т. п., то таке спілкування може стати для підлітка небезпе­чним криміногенним фактором.
У зв'язку з цим необхідно відзначити, що для неповнолітніх ха­рактерне скоєння злочинів у складі групи. Це пояснюється кількома причинами:
а) беручи участь у групових діях, підлітки сміливішають і нахаб­нішають (група з аморальними і протиправними позиціями пе­ретворюється на «стадо»);
б)скоюючи правопорушення, члени групи всіляко «облагороджу-
ють» їх мотиви, викривлено оцінюють поведінку потерпілого;
в)у групі відбуваються схвалення скоєних дій та ігнорування вла-
сної відповідальності за протиправну поведінку;
г)в емоційній сфері підлітків, які скоїли злочин у групі, послаб-
люється почуття сорому, чутливість до страждань інших людей
(з великої кількості опитаних неповнолітніх правопорушників
40 % ні перед ким не відчували почуття сорому, а решта 60 %
відчували лише у зв'язку з покаранням, а не у зв'язку з амора-
льністю скоєного антисоціального діяння1.
Зазвичай, кримінальну спрямованість групі надають раніше суди­мі дорослі або люди юнацького віку, які зловживають алкоголем чи наркотиками і ведуть розгульне життя.
Наприкінці осені 2000 року із завидною регулярністю відбувалися зухва­лі нічні «візити » злочинців у різні офіси. Злочинці виламували вхідні двері або виривали решітки на вікнах службових приміщень, що, як правило, зна­ходились на першому чинапівпідвальному поверхах… Викрадаючи комп'ю­тери, принтери, телевізори та іншу велику апаратуру, злодюжки якимось чином примудрялися проносити свою здобич вулицями, залишаючись при цьому непоміченими. Наприкінці листопада оперативники випадково звер­нули увагу на кількох молодих людей, які, ніде не працюючи, жили на ши­року ногу і регулярно приторговували всілякою технікою.
Дванадцятирічних В. Козлова і А. Решетилова та тринадцятирі­чного Є. Власова затримали, вилучивши у них крадену апаратуру, яку вони прийшли здавати на ринку перекупникам. Через малих слідчі ви­йшли на їхніх старших спільників. Першим був взятий 15-річний учень ПТУ О. Агапов, на квартирі в якого знайшли цілий склад ще не про­даних крадених речей — монітори, телефони, комп'ютерні запчасти­ни. Подільниками виявилися 18-річний Д. Щербаков («сидів» на герої­ні і в свій час притягався до кримінальної відповідальності за збері­гання наркотиків) і 17-річний А. Баженов (раніше потрапляв під слідство за крадіжку).
На цей момент злочинці зізналися в шести крадіжках. За поперед­німи підрахунками оперативників, молодики скоїли принаймні два десят­ки подібного роду злочинів2.


Еникеев И. М. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 317. Див.: Детская банда // Мир новостей. — 2000. — 29 дек. — № 1 (367).
Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена впливом багатьох факторів, серед них, на наш погляд, головними є:
несприятливі соціальні умови (особливо сімейні);
індивідуальні особливості особистості підлітка. У процесі про­ведення судово-психологічних експертиз було проаналізовано 62 кримінальні справи щодо сексуальних злочинів неповноліт­ніх у віці від 12 до 18 років, вивчені механізми їхньої злочинної поведінки залежно від особистісних характеристик. У структу­рі особистості більшості підлітків діагностувалися акцентуації характеру. У групі тих, хто скоїв насильство поодинці, перева­жали: епілептичний тип — 64 %, шизоїдний — 12 %, нестій­кий — 11 %, а серед тих, хто скоїв насильство в групі (48 осіб), діагностувався гіпертимний тип характеру — 14 %, нестій­кий — 13 % і конформний — 10 %1;
безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референт­них груп;
соціальна неконтрольованість.
Підвищення уваги суспільства до життя, навчальної та ігрової ді­яльності підлітків, поліпшення соціально-економічних умов, органі­зація соціально корисної та цікавої життєдіяльності можуть сприяти вирішенню проблеми зниження і викоренення злочинності неповно­літніх.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Психологіяорганізованоїзлочинності
Групові злочини, як показують дослідження, становлять понад 20 % усіх злочинів. Суспільна небезпека організованої злочинності вища в порівнянні з індивідуальними злочинами, що зумовлюється кількома психологічними і соціально-психологічними факторами, а
саме:
скоєння злочину в умовах групи психологічно полегшується, відчувається вплив інших членів групи;
організована злочинність відрізняється просторовим розмахом (нерідко охоплює цілі регіони, галузі господарства) і масшта­бом злочинного діяння (розкрадання в особливо великих роз­мірах, контрабанда і т. п.);
є можливість залучення в злочинну діяльність нових осіб, у то­му числі державних службовців і неповнолітніх;
справляється певний вплив на діяльність злочинної групи і пси­хічне антисоціальне зараження.
Злочинна група має певну ієрархічну структуру (у більшості ви­падків структура виглядає як піраміда, на вершині якої перебуває во­жак) і досить високий рівень саморегуляції. Вона відзначається сис­темою своїх норм поведінки і міжособистісних відносин:
а)у злочинній групі існує жорстка система безумовного підкорення,
за якою «нижчий» виконує розпорядження «вищого» в ієрархії;
б)взаємини засновані на егоїстичному розрахунку, на утверджен-
ні переваги шляхом грубої фізичної сили;
в)у злочинній групі відбувається поділ ролей і функцій, які вико-
нуються кожним членом групи (вожак, касир — утримувач «об-
щака», зв'язківці, рядові бойовики, охоронці та ін.);
г)члени злочинної групи пов'язані круговою порукою, іноді скріп-
леною кров'ю (в багатьох бандах існує клятва мовчання як своє-
рідний «кодекс честі» бандита).
До сказаного можна додати: чим небезпечніші дії злочинної групи, тим більш диференційовані ролі і функції кожного члена групи.
Психологія організованої злочинності відрізняється спільністю злочинних цілей та інтересів. При цьому злочинна група створюєть­ся з метою скоєння не одного-єдиного злочину, але для постійної і довготривалої злочинної діяльності (юридична практика показує, що окремі злочинні групи займаються антисоціальною діяльністю упро­довж кількох років), інакше кажучи, злочин перетворюється на реме­сло членів злочинної групи, що формує у них відповідну психологію, субкультуру. Якими є психологія бандита, його моральне обличчя і людські якості, можна судити з такого прикладу.
Банда Капущу з'явилася в Підмосков'ї 1995 року: саме тоді звіль­нився із зони після восьмирічного ув'язнення за скоєне вбивство уродже­нець Болгарії. Знаючи, що в нього важка форма туберкульозу і довго йому прожити не вдасться, Микола, замість того щоб подумати про душу і вічність, вирішив в останні свої роки заробити за всяку ціну ба­гато грошей і як слід «помститися» ненависному людству за свою до­лю, що не склалася. Спочатку до банди входили чотири особи. А коли вчинили кілька розбійних нападів на магазини і квартири, вожак вирі­шив позбутися своїх помічників. Для початку запропонував заради
«найбільш справедливого поділу» двом подільникам, О. Волкову і Д. Си­ротку, вбити «третього зайвого» — С. Кулагіна. Потім спровокував Волкова на вбивство Сиротка — ніби двом більше залишиться. А після цього вбив і самого Волкова, привласнивши всі гроші собі.
Два роки потому Капущу завів дружбу з 22-річним В. Зобовим, ра­зом з яким почав грабувати автовласників. Влітку 1997року склад кри­вавої банди поповнився запеклими кримінальниками В. Нікітіним, В. Гу-левським і С. Росляковим. Ще двоє, які прийшли в угруповання трохи згодом, особливої ролі в діяльності банди не зіграли і невдовзі були вби­ті своїми ж за «неблагонадійність».
Багато злочинів скоїла ця банда. Лише за серпень 1997року ці нелю­ди позбавили життя 9 людей. Найпідлішим їхнім злочином можна вва­жати вбивство «човникарки» Є. Ларіної і її домочадців. Ларіну та її чоловіка в цивільному шлюбі О. Семикіна катували на очах трьох ді­тей. Забравши наявні гроші, золоті прикраси і машину з товаром, го­ловорізи пішли, залишивши після себе п'ять трупів. Дітей — 11-річного Максима, 15-річну Діану, 16-річну Оксану та їхню матір Нікітін і Ка-пущу порішили пострілами впритул. Зв'язаного Семикіна облили бен­зином, і він згорів живцем.
Через кілька місяців схопили вожака і решту бандитів1.
При аналізі злочинної діяльності окремої особистості у складі гру­пи жоден співучасник групового злочину, якщо він визнаний таким, не може бути невинним. Але при оцінці особистості співучасника юридичні працівники повинні мати на увазі, яка його роль у скоєно­му груповому злочині, які його цілі і мотиви, якою мірою він міг пе­редбачити наслідки своїх дій і дій всієї групи в цілому, як він ставить­ся до самого факту скоєння злочину, та ін. Особливу увагу необхідно приділити аналізу ролі організатора, підбурювача, виконавця, помі­чника, з'ясувати значення дій кожного з них у скоєному злочині. Як­що злочин скоєний з попередньою змовою, то юристові важливо ви­явити ситуацію виникнення змови і місце кожного з її учасників.
Як правило, злочинна група для її членів виступає як референтна, і поведінка кожного визначається цілями та інтересами цієї групи, її не­писаними нормами, експектаціями групи, прагненням до позитивної оцінки групою своїх дій і поведінки, конформністю стосовно вимог ці­єї групи до її учасників. Причому в злочинній групі досить ефективно діють своєрідні санкції як засіб примусу щодо дотримання проголоше­них «верхівкою» норм поведінки. Санкції можуть бути позитивними (у разі, якщо член групи виконає її сподівання) і негативними (стосов­но тих, хто відхиляється від групових стандартів).
Організована злочинність не має меж. За останні роки кримінал звив міцне кубло злочинної спільноти, яка займається торгівлею но­вонародженими. Наймані вбивці-кілери холоднокровно і безжально влаштовують точно сплановану прицільну стрільбу, різанину; з'яви­лися так звані кілерські групи. Кримінальні угруповання беруть участь у незаконному обігу зброї, організовують кубла, викорис­товуючи сексуальних рабинь і т. п. У злочинне середовище все біль­ше залучаються жінки і молодь.
Корислива мотивація — провідна мета злочинних дій. Як показу­ють дослідження, вона характерна для 75 % злочинних посягань1. Наприклад, контрабанда, торгівля зброєю, кіднепінг (викрадення ді­тей з метою шантажу і отримання викупу), наркобізнес, торгівля но­вонародженими, підробка грошей, хабарництво, крадіжки, рекет та інше є корисливими злочинами.
Кожен вид організованої злочинності, підкоряючись певним зага­льним соціально-психологічним закономірностям, водночас має свої психологічні особливості, свій соціально-психологічний механізм ста­новлення і функціонування, свою спрямованість і стійкість. Це усклад­нює діяльність працівників слідчих органів, судів, прокуратури та ін­ших юристів-спеціалістів. Кожен із них повинен володіти високими професійними знаннями, навиками і вміннями, самоорганізованістю, наполегливістю, відповідальністю, винахідливістю, витримкою, само­критичністю, прагненням постійно поповнювати свій арсенал новими способами і формами боротьби з організованою злочинністю. Зокре­ма, останнім часом все більшого значення набувають переговори зі злочинцями, які дозволяють в багатьох випадках забезпечити усунен­ня небезпеки для людей, уникнути застосування сили. Переговори зі злочинцями — новий підхід у вирішенні боротьби з організованою злочинністю, який вимагає відповідних знань і умінь від працівників сил правопорядку і громадської безпеки.
Розділ 6
    продолжение
--PAGE_BREAK--психологія злочинного діяння




Найнебезпечніша частина правопорушень, що мають явну анти­соціальну направленість, — злочинність. Будь-який злочин (держав­на зрада чи терористичний акт, зловживання владою чи службовим становищем, службова фальсифікація чи отримання хабара, контра­банда і бандитизм, посягання на особу, її політичні, майнові та інші права тощо) є суспільно небезпечним діянням, яке карається законом. Ефективна боротьба зі злочинністю з психологічного погляду вима­гає глибокого аналізу протиправної дії осіб, які скоїли злочини, ви­вчення психологічної структури злочину, а також причин, що спону­кають людину до злочинної поведінки.




§ 1. Психологічні причинизлочинної поведінки
Кримінологічну суть злочинів складає їхня мотивація, яка в су­б'єктивній формі відображає всю сукупність об'єктивних причин і умов. Причинність злочинної поведінки — складний об'єкт для ви­вчення. Вона може бути різнобічно досліджена тільки в рамках комплексу наук про людину і суспільство: соціології, соціальної психології, загальної психології, психофізіології і біології. На со­ціально-психологічному рівні досліджуються криміногенні власти­вості таких явищ, як соціальні традиції, настрої, правосвідомість, ціннісні орієнтації, а також механізмів — громадської думки, мо­ди, міжособистісного спілкування, психологічного впливу, кон­формізму та ін. Психологічний аспект розкриває зв'язки психічних станів і процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостей (спрямованості, здібностей, характеру) зі злочинною поведінкою. На психофізіологічному і біологічному рівнях ста­виться завдання виявити вплив властивостей нервової системи, те­мпераменту і процесів фізіологічного характеру на злочинну по­ведінку.
Аналіз формування злочинної поведінки з позицій психології пе­редбачає пошук відповідей на такі запитання: чому скоєно злочин? що призвело чи примусило цю людину обрати злочинний варіант по­ведінки в конкретній ситуації? який психічний стан індивіда, його психічні властивості, які проявились у злочинній дії?
Відповіді на ці запитання не можуть бути однозначними, бо злочин як свідома дія людини завжди є результатом складної взаємодії най­різноманітніших причин. Поведінка людини спонукується і регулюєть­ся його індивідуальним, суб'єктивним сприйняттям і відображенням реальних життєвих обставин і причетністю індивіда до цих обставин.
Об'єктивними причинами правопорушень є суперечності в соціа­льних і економічних відносинах — низький рівень життя людей, не­доліки організаційного і адміністративно-господарського характеру, безробіття, найближче соціальне оточення та ін.
Суб'єктивні причини злочину — соціальні позиції особистості, си­стема цінностей та інтересів, рівень соціалізації і правосвідомості, со­ціальні установки і стереотипи поведінки, а також психодинамічні особливості особи і тимчасові психічні стани.
Оскільки поведінка людини не буває прямим наслідком безпосе­редньо чинних факторів (соціально-економічних умов життя, ситуа­тивних обставин і т. п.), то її неможливо розглядати за аналогією з причинністю в явищах природи. Система зовнішніх обставин у пове­дінці особи переламується через її внутрішній світ, через її психіку. Звідси випливає важливий висновок: у злочинній поведінці проявля­ється єдність об'єктивних і суб'єктивних факторів людської життєді­яльності.
Спроби наукового пояснення психологами особи злочинця і зло­чинної поведінки беруть початок у ХХ ст. Одна з перших концепцій полягає в тому, що злочинець має низку специфічних негативних рис характеру або особистості в цілому. Так, П. Поллітц виділяв у зло­чинця такі психічні особливості, як «відсутність співчуття», «заниже­ність відчуття болю», «байдужість до покарання», «пихатість», «схи­льність до пияцтва», «сексуальна розпущеність» та ін.1Під впливом досліджень психіатрів (зокрема К. Шнейдера, який дав класифікацію психопатичних особистостей) на початку 30-х років кримінологи за­цікавились психіатричними інтерпретаціями злочинця. Наприклад, А. Мерген відмічав, що тенденція до злочину закладена в людині з самого початку, «психопат піддається їй тому, що сила цієї тенденції дістає патологічну перевагу над всіма іншими»2.


Розин В. М. Психология для юристов. — М.: Изд. дом «Форум», 1997. — С. 70. Шнайдер Г. Й. Криминология: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1994. — С. 84.
Послідовники біологізаторського підходу, і зокрема представники фрейдистської та неофрейдистської шкіл, пояснюють природу агресив­ності як першопричину насильницьких злочинів. Агресивність — по­ведінка, метою якої є нанесення шкоди якомусь об'єкту або людині. Вона виникає, на думку фрейдистів і неофрейдистів, унаслідок того, що з різних причин не реалізуються окремі неусвідомлювані вроджені потяги, що збуджує агресивну енергію, енергію нищення. Як такі не­усвідомлювані вроджені потяги З. Фрейд розглядав лібідо, А. Адлер — прагнення влади, переваги над іншими, Е. Фромм — потяг до ни­щення.
Очевидно, що при такому поясненні агресивність неминуче по­винна виникнути в будь-якої людини з вродженими, сильно вираже­ними неусвідомлюваними потягами, які далеко не завжди здатні реа­лізуватися в житті і тому знаходять свій вихід у деструктивній, ни­щівній поведінці.
Проте такі дослідники агресивності та її природи, як А. Бандура, Л. Берковиць, А. Басс, Е. Квятковська-Тохович, С. Єніколопов та інші суттєво змінили точку зору на природу агресії та її вираження.
Усе більша роль в природі агресії відводиться соціальним факто­рам, які діють за життя. Так, А. Бандура вважає, що агресія — резуль­тат спотвореного процесу соціалізації, зокрема результат зловживан­ня батьками покараннями, жорстоким ставленням до дітей. Л. Берко-виць вказує, що між об'єктивною ситуацією і агресивною поведінкою людини завжди виступають дві опосередковані причини: готовність до агресії (злість) та інтерпретація, тлумачення для себе цієї ситуації.
Біологічні фактори не можна відокремлювати, відривати від соці­альної сутності особи, але разом з тим не можна їх і не враховувати. Біологічні властивості людини взаємодіють із певними психічними утвореннями, є умовою розвитку його психічних якостей в конкрет­них соціальних обставинах. «Серед обстежених нами рецидивістів ус­тановлено 14 % осіб, останні злочини яких значною мірою обумов­лені, на наш погляд, генетично і структурно нижчими властивостя­ми: ексцесами темпераменту, патологією психіки, підсвідомими потягами»1.
Сьогодні кримінологи вважають, що шукати пояснення злочин­ній поведінці особи треба не в фізіології і психіатрії, а в соціальній


Зелинский А. Р. Рецидив преступлений: Структура, связи, прогнозирование. — Х.: Выща шк., 1980. — С. 46.
психології та в психологічних теоріях особистості. Та й більшість спе­ціалістів доходить думки, що злочинець — не якась особлива дефек­тна особистість, а одна з можливих ліній розвитку подій1.
Тому причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, вра­ховуючи і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких формується особистість та реалізується її життєдіяльність.
Серед причин злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори, що визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно-вольові регуляційні особливості. Стосовно останнього, то в злочи­нах, що скоюються при домінуванні в поведінці емоційної сфери, пев­ні дії виникають раптово і мають імпульсивний характер. У структу­рі таких дій різко зростає роль рухових (моторних) компонентів і знижується роль оціночно-орієнтовних.
Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середо­вища, яке її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т. д. Аце безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антигро­мадських звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і по-ведінкові стереотипи впливає на людину, яка потрапила в таке мік-росередовище. Таким чином, соціальне в людині зумовлене самим її існуванням у суспільстві і різних малих групах, її діяльністю і спілку­ванням, які виникають на цій основі, потребами, інтересами, цінніс­ними орієнтаціями. Саме соціальна взаємодія і комунікації формують поведінку людини та її внутрішнє уявлення про саму себе. При цьо­му під соціальною взаємодією розуміється прагнення людей до узго­дженої поведінки, без якої неможливе соціальне життя, а також наяв­ність своєрідного зворотного зв'язку (його роль відіграють уявлення індивіда про те, що, з його погляду, від нього очікують інші люди, як вони його бачать і сприймають). У зв'язку з цим американський пси­холог Т. Шибутані відзначає: «Особиста відповідальність фіксується людиною в той момент, коли вона представляє собі, що від неї чека­ють інші учасники. Лінії дії окремих індивідів взаємно підганяються одна одній, оскільки кожен може приймати роль інших, формувати Я-образ із приписуваною їм точкою зору і здійснювати пристосуван­ня до приписуваних їм намірам і експектаціям»2.


Розин В. М. Психология для юристов. — С. 70.
Шибутани Т. Социальная психология: Пер. с англ. — Ростов н/Д: Феникс, 1998. — С. 82.
Важливим елементом соціальної взаємодії є власна діяльність ін­дивіда, яка багато в чому зводиться до контролю за своєю поведін­кою. Свідома поведінка формується в процесі спілкування, спільної роботи. Узгоджена дія у стійких ситуаціях залежить від кожного учасника комунікативного процесу, який зберігає свою особисту ав­тономію і контролює себе з погляду групових експектацій. Найбіль­шою самосвідомістю володіє та людина, яка слідкує за Я-образами і допускає менше спонтанності у своїх вчинках.
Юрист завжди повинен пам'ятати про те, що детермінантів поведінки людини у рамках соціальної взаємодії принаймні дві — група і особис­тість. Кожен учасник соціальної взаємодії — особистість, продукт особ­ливої історії. Кожна група людей також має свою історію, яка не залежить від однієї окремої людини (досить пригадати, що шаблони поведінки іс­нували значно раніше, ніж черговий індивід вступав у ту чи іншу соціаль­ну групу). Відповідно, щоб зрозуміти, що відбувається в ситуації право­порушення, потрібно знати особливості як окремої особистості, так і за­кономірності функціонування групи, членом якої є ця особистість.
Суттєво й інше: в реальній соціальній поведінці взаємодія не обо­в'язково має узгоджений характер. Досить часто виникають конфлік­ти як «по горизонталі», так і «по вертикалі». У ситуації конфлікту люди мимоволі, а часто свідомо заперечують очевидне, забувають те, що до цього добре пам'ятали, тлумачать події у бажаному для них напрямі, приписують іншим властивості, які характерні для них са­мих, замість розумних дій учиняють істерику і т. ін. Подібна поведін­ка у психологічній науці називається «захисною», а відповідні психі­чні механізми — «захисними». У контексті злочинної поведінки за­хист будується з метою уникнути усвідомлення власних слабкостей чи небезпечної зовнішньої ситуації.
Тому багато спеціалістів обґрунтовано вважають, що протиправ­ні дії зумовлені, з одного боку, груповими ефектами (в тому числі й впливом літератури, ЗМІ), а з другого — особистістю правопоруш­ника. Наприклад, О. Ратінов серед факторів, які зумовлюють форму­вання у правопорушників певного відчуття особистої безпеки, визна­чає такі:
"• надія на щасливий випадок, яка породжується прикладами ін­ших правопорушників, поганими зразками літературної і кіно-продукції і т. п.;
• успішність минулих дій суб'єкта, схильність до ризику зростає відповідно успіху;
«ризикованість» може бути властивістю особистості правопо­рушника, яка виражається в пристрасті до гострих відчуттів;
визнання ризику «фатумом життя», що особливо характерне для фаталістичної позиції багатьох рецидивістів"1.
Отже, причини злочинів мають соціально-психологічний харак­тер. Такий підхід створює реальну основу для встановлення зв'язку між соціальними умовами життя і психологічними властивостями окремих особистостей. Біологічно успадковані якості людини є умо­вою розвитку її психічних властивостей у визначенні певних соціаль­них обставин.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Психологічна структура злочинного діяння
Психологічний аналіз злочинного діяння пов'язаний з аналізом психологічного змісту структури злочинного діяння. Основними еле­ментами структури злочинного діяння є:
мотивація і мотиви злочинної дії;
формування мети злочинної дії;
прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії; спрямованість і зміст злочинного заміру;
способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;
досягнення результату і ставлення суб'єкта до цього резуль­тату.
Будь-яка вольова, свідома дія характеризується передбаченням майбутнього результату — її мети. Мета як елемент злочинної дії ви­конує двояку функцію: по-перше — усвідомлення правопорушником об'єкта, предмета чи особи, на яку спрямовується його дія; по-дру­ге — бажання досягнути певного результату.
Мета дії є системоутворюваним фактором усіх структурних еле­ментів дії, вона регулює свідомість вибору відповідних способів і за­собів для її досягнення. Мета діяльності формується людиною, усві­домлюється нею як щось необхідне і можливе за певних умов.
Взаємозв'язки між результатом і метою можуть виступати у формі:
а)«невиконання» мети (приготування до злочину і замах на скоєн­ня злочину, коли мета злочину, наприклад пограбування квар-


Ратинов А. Р. Личность преступника и проблема ценностей // Вопросы борьбы с преступностью. — М.: Юрид. лит., 1978. — Вып. 29. — С. 113.
тири, не здійснюється до кінця з причин, які не залежать від во­лі злочинця);
б)«виконання» мети — злочинна (в результаті злочинного діяння особа отримує те, на що вона розраховувала);
в)«перевиконання» мети (результат дії перевищує передбачувану мету. Наприклад, навмисне нанесення тяжких тілесних ушко­джень, які призвели до смерті, хоча це не входило у плани дію­чої особи).
Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння найповнішу інформацію про психологію злочинця дає суб'єктивна сторона, а в ній — характеристика мотивів злочину. У зв'язку з цим доцільно глибше розкрити психологічну суть мотиваційної сфери особистості. Під мотивацією поведінки розуміється кількість спону­кань людської діяльності, які визначають поведінку людини в ціло­му. Виходячи з концепції про ідентичність психічних процесів як в соціально корисній, так і в злочинній поведінці, більшість дослід­ників розглядають мотив таким спонуканням до злочинної поведі­нки, який є його рушійною силою, психологічною причиною. В ос­нові його лежить актуалізована потреба, яка спонукає до дії. На формування мотиву впливають потреби, ціннісні орієнтації, конф­ліктні ситуації, об'єктивні обставини та ін.1При цьому вирішальну роль відіграє ієрархія мотивів. Те, які мотиви в цій ієрархії займуть провідне, а які підлегле місце, визначається, на думку Б. Ломова, не спонтанним розвитком індивіда, а його становищем у суспільстві2. Вказані фактори впливають на посилення чи послаблення мотиву, його заміщення чи зміну, а також на боротьбу мотивів. Складний характер процесів впливу такого роду факторів на поведінку осо­бистості викликає труднощі при встановленні мотиву злочинної поведінки.
Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є клю­човою інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип ком­плексності психологічного дослідження злочинної поведінки. Не випадково С. Рубінштейн називав мотивацію через психіку детер­мінацією, що реалізується. «Мотивація, — писав він, — це опосе­редкована процесом її відображення суб'єктивна детермінація по-
Зелинский А. Р. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. — Х.: Выща
шк., 1986. — С. 41.
Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука,
1984. — С. 202.
ведінки людини світом. Через свою мотивацію людина вплетена в контекст дійсності»1.
Механізм відображення об'єктивних причин у мотивації зло­чинної поведінки може бути представлений таким чином (рис. 14)2:
/>
Причини злочинності


Рис. 14. Механізми відображення об'єктивних причин у мотивації злочинної поведінки
безпосередні зв'язки опосередковані зв'язки > зворотні зв'язки




Рубинштейн С. Л. Человек и мир (отр. из рукописи) // Методологические и теоре­тические проблемы психологии. — М.: Наука, 1969. — С. 370. Лунев В. В. Мотивация преступного поведения. — М.: Наука, 1991. — С. 173.
Мотивація злочинної поведінки може бути:
а)ситуативною, як правило, малотривалою, згорнутою у часі та
просторі, заздалегідь не підготованою, недостатньо усвідомленою,
яка багато в чому визначається стереотипами поведінки і психоло-
гічним станом особистості; така мотивація частіше всього нестійка;
б)навмисною, відносно тривалою, розподіленою в часі та прос-
торі, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих
деталях; така мотивація, як правило, відображає домінуючі орієнта-
ції суб'єкта, і тому вона більш стійка.
Мотивація виконує такі функції:
причинно-відображальну (формується у взаємодії соціального середовища і особистості);
спонукальну (штовхає людину до активності);
смислоутворювальну (має для індивіда особистіше значення);
регулятивну (спрямовує дії людини відповідно до актуальних бажань);
контрольну (виступає як еталон складової у процесі зіставлення індивідом бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).
Таким чином,     продолжение
--PAGE_BREAK--мотивація злочинної поведінки може бути визначе­на, з одного боку, як внутрішній стрижень її походження, а з друго­го — як результативна взаємодія особистості правопорушника із со­ціальним криміногенним середовищем.
Більшість злочинних дій полімотивовані. Наприклад, підліток, скоюючи пограбування, бажає не лише роздобути грошей на розва­ги, а й самоутвердитися в колі своїх ровесників. Організовані злочин­ці, здійснюючи корисливі діяння, прагнуть до влади над своїм ото­ченням. Однак у злочинній поведінці завжди можна виявити мотив, який домінує. Німецький психолог Х. Хекхаузен відзначає: «Поведін­ка людини у певний момент часу мотивується не будь-якими чи всі­ма можливими її мотивами, а тим із найвищих мотивів в ієрархії (тобто з найсильніших), який при цих умовах ближче всіх пов'язаний з перспективою досягнення відповідного цільового стану чи, навпа­ки, досягнення якого піддано сумніву.
Такий мотив активізується, стає дієвим. У цьому разі ми стикає­мося з проблемою актуалізації мотиву, тобто з проблемою виділення ситуаційних умов, які призводять до такої актуалізації»1.


Хекхаузен Х. Мотивация и деятельность: Пер. с нем. — М.: Педагогика, 1986. — Т. 1. — С. 34.
Часом мотив, який домінує, має стійкий і тривалий характер. Так, на Івано-Франківщині скоєно вбивство на ґрунті помсти, до якого злочинець «йшов» тридцять років1.
Серед особливостей мотивів злочинної поведінки треба виділити:
їх відносну антисоціальність, що проявляється у вузькоособис-тісних спонуканнях, які протиставлені більш високим суспіль­ним інтересам;
переважання матеріальних і вітальних (природних) спонукань над духовними;
домінування спонукань типу потягів, а не обов'язку;
панування спонукань із найближчими цілями, а не з життєво важливими перспективами;
низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цін­ностей, офіційно прийнятих у суспільстві.
На стадії мотивації злочинного діяння може виявитися розбіж­ність між метою дії та її небажаними наслідками, що призводить до внутрішнього конфлікту (боротьба мотивів). Наприклад, можуть зі­ткнутися такі несумісні між собою спонукання, як негідні почуття і доводи розуму, корисливий інтерес і посадовий обов'язок, ревнощі і кохання тощо.
Серед усіх елементів складу злочину мотиви є суб'єктивною сто­роною злочину і в ході розслідування поряд із іншими елементами підлягають обов'язковому виявленню і доведенню, через них можна визначити ступінь суспільної небезпеки злочинного діяння і самого злочинця, вид і міру покарання.
Етап мотивації завершується прийняттям особою рішення про ско­єння злочину чи відмову від нього. Прийняття рішення про скоєння злочину може здійснюватися у різних формах:
а) воно може виділятися у свідомості індивіда як особлива фаза — у цьому випадку рішення зводиться до усвідомлення мети злочину;
6)воно може наступити у стадії боротьби мотивів саме собою —
у цьому разі рішення є результатом розв'язання цієї боротьби
(внутрішнього конфлікту).
Психологічні умови, в яких людина приймає рішення про скоєн­ня злочину, також можуть бути різні:
1) умови без стресів і сильного збудження, при достатній кількос­ті часу на його обдумування (наприклад, прийняття рішення на


Див.: Тридцать лет с мечтой о мести // Криминальные сюжеты. — 2001. — № 2 (47).
скоєння замовного вбивства і терористичного акту). В цьому разі рішення породжує розважливу поведінку злочинця, яка враховує логіку розвитку подій;
2) умови у вигляді сильного збудження, недостатній кількості часу на обдумування рішення, наявність конфліктної ситуації. Рішен­ня, яке приймається при цьому, викликає необдуману поведінку, яка ґрунтується на запалі, а не на точному розрахунку (напри­клад, скоєння вбивства чи зґвалтування на емоційній основі).
Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії є складовими по­няття «злочинний задум», у характеристиці якого виділяють:
спрямованість задуму (майбутній результат діяння, на досяг­нення якого спрямоване злочинне діяння);
зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які пов'язані з досягненням мети злочинного діяння).
До здійснення дій задум залишається внутрішнім психічним утво­ренням. Тому суб'єкт несе відповідальність не за задум, а за скоєння (за підготування) злочину. Необхідно зазначити: у структурі злочин­ного діяння суттєве саме виникнення і формування задуму, тому що аналіз цього процесу дає можливість виявити особистісні особливос­ті злочинця.
Наступним елементом у психологічній структурі злочинного діян­ня є способи, засоби і умови його скоєння. Важливість аналізу цього елементу визначається тим, що межі дії залежать від умов дій, від ви­користовуваних знарядь і засобів. Наявні засоби впливають на спо­соби дії та на динаміку задуму. Спосіб скоєння злочину свідчить про психофізіологічні особливості людини, його знання, навики, вміння, звички тощо. Злочин набуває специфічної конкретності через спосіб його скоєння, через ті знаряддя і засоби, які використані злочинця­ми. Спосіб скоєння злочину вказує, в тому числі, і на ступінь його со­ціальної небезпеки.
«Чорних» ріелторів, які займаються шахрайством, а часом і вбив­ствами, відловлюють у різних містах. У грудні 2000 р. в передмісті Ро­стова-на-Дону заарештували «спеціалістів з нерухомості», на рахун­ку яких три вбивства і ще ціла низка кримінальних злочинів.
На дачі в підвалі вони організували камеру тортур, де мали «пере­конувати » одиноких квартировласників «добровільно » віддати їмсвою житлову площу. Різноманітним садистським пристосуванням, напев­но, могли б позаздрити навіть середньовічні інквізитори. Так, першій жертві вони розтрощили кувалдою пальці на лівій руці, підсмажили на вугіллях ступні обох ніг і дали повисіти на «дибі» доти, доки полоне­ний не виконав усі їхні вимоги. А після «оформлення» угоди своїм нота­ріусом його зарізали...1
На цьому прикладі очевидна попередня усвідомлена підготовка до дій, відбір знарядь і засобів, тобто злочинці передбачали розви­ток подій.
Отже, злочинний задум об'єктивується в способах і результатах йо­го реалізації, а спосіб зумовлений метою і мотивами злочинного діян­ня, психофізіологічними і психічними особливостями діючої особи.
Здебільшого скоєння злочину пов'язане з досягненням наперед планованого     продолжение
--PAGE_BREAK--
Розділ 7
    продолжение
--PAGE_BREAK--ПСИХОЛОГІЯ слідчих дій
Слідча дія — цілеспрямований процес збору і перевірки дока­зів, який здійснюється слідчим у певному порядку. При цьому ос­новним елементом психологічної структури діяльності слідчого виступає його пізнавальна діяльність для вивчення найрізноманіт­ніших фактів, на основі яких проходить відтворення минулої по­дії, пов'язаної з правопорушенням. Суттєвим у діяльності слідчо­го при попередньому розслідуванні є її нормативний характер: закон не тільки регламентує окремі слідчі дії, а й встановлює по­рядок розслідування, регулює стосунки слідчого з учасниками кримінального процесу, обмежує його роботу певними часовими рамками.
Залежно від конкретних обставин справи здійснюються певні слід­чі дії, серед них першочерговими є: огляд місця події, обшук і вилу­чення, затримання підозрюваного (обвинуваченого), допит, пред'яв­лення до впізнання, відтворення обстановки і обставин події. Врахо­вуючи важливість і складність допиту потерпілого, підозрюваного (обвинуваченого) і свідків, а також специфіку цієї слідчої дії, це пи­тання докладно розглядається далі.
§ 1. Психологіяогляду місця події
Огляд місця події — це процес збирання інформації про злочинну дію на місці вчинення за допомогою активного сприйняття, аналізу та синтезу наявних предметів, об'єктів і явищ. Метою огляду місця події є виявлення і безпосереднє використання матеріальних об'єктів, їхніх ознак і взаємозв'язків, які мають суттєве значення для розсліду­вання події.
Особливість огляду місця події як однієї із слідчих дій поля­гає в тому, що інформацію, яка отримана в ході огляду, неможли­во отримати шляхом проведення інших слідчих дій (наприклад, сліди злому квартири, сліди рук і ніг, розміщення предметів, зник­нення окремих речей, наявність чи відсутність деяких документів і т. п.).
Саме сприйняття обставин місця події дає можливість слідчому уявити картину події, на основі отриманої емпіричної бази висунути версії та організувати проведення інших слідчих дій.
З психологічної точки зору огляд місця події включає в себе емпі­ричне спостереження, активну розумову діяльність (провідними ро­зумовими операціями є порівняння, аналіз і синтез, конкретизація й абстрагування).
Огляду місця події притаманні:
невизначеність слідчої інформації (на початку розслідування в юриста багато запитань, на які він не в змозі поки що відповіс­ти: що сталося, хто винен у злочині чи нещасному випадку, чо­му це сталося і т. ін.);
публічність слідчих дій (огляд місця події повинен проводитися в присутності експертів, працівників органів дізнання, понятих та інших осіб);
невідкладний характер (огляд місця події проводиться негайно, оскільки будь-яка відстрочка може призвести до зміни обста­новки, втрати слідів і доказів, утрату важливої інформації від очевидців і свідків);
узгодженість дій оперативної групи (чітке розмежування функ­цій між учасниками оперативної групи, керівником якої найча­стіше є слідчий);
розподілення і переключення уваги слідчого (необхідність сприйняти обстановку місця події в цілому і водночас, виділи­ти найбільш значущі групи об'єктів);
перевантаження оперативної пам'яті слідчого і висока психоло­гічна напруженість;
поєднання в діяльності слідчого пізнавального елементу (сприйняття обстановки, фактів, явищ; виявлення між ними причинного зв'язку; висунення версій), пошукового елементу (виявлення змін в обстановці, викликаних діями злочинця, ви­лучення слідів та інших речових доказів), організаційних еле­ментів (дії з приводу керування оперативною групою) і посвід-чувальних елементів (закріплення, посвідчення і фіксація вияв­лених під час огляду слідів, встановлених фактів, речових доказів шляхом складання протоколу, схем, креслень, прове­дення фото- і кінознімання та аудіо- і відеозапису).
Названі характерні риси огляду місця події свідчать про те, що дана слідча дія є активним пізнавально-інтелектуальним процесом, у ході якого виявляються і вилучаються окремі стани, властивості й ознаки матеріальних об'єктів та їхні взаємозв'язки для того, щоб установити механізм минулої події, отримати ін­формацію про особистість злочинця, про мотиви і мету вчинено­го діяння.
Слідчий повинен прагнути того, щоб огляд місця події був точ­ним, повним, об'єктивним і цілеспрямованим. Подія злочину складає певну систему слідів, які існують у просторі та часі. Успіх огляду міс­ця події багато в чому залежить від професійного і життєвого досві­ду слідчого, його знань у галузі криміналістики і такої важливої ри­си, як криміналістична спостережливість. Криміналістична спосте­режливість юриста проявляється в умінні помічати характерні, але малопомітні і, на перший погляд, незначні особливості обстановки, людей, предметів і змін, що з ними відбулися, які мають або можуть мати значення для вирішення завдань слідства. Структуру спостереж­ливості складають:
а)почуттєві основи — робота органів відчуття людини (зору, слу-
ху, дотику, нюху та ін.);
б)особисті основи — мислення і знання про об'єкт спостереження
(є таке прислів'я: «Людина дивиться очима, а бачить розу-
мом»); мотивація. Бажання і потяг пильно спостерігати і вияв-
ляти все те, що має значення; вольові якості, пам'ять, психічна
врівноваженість тощо.
Для досвідченого слідчого з розвинутою криміналістичною спо­стережливістю всі деталі про щось «говорять»: пилинка на підвікон­ні, недопалки, сліди губної помади, відломлені кусочки предметів, залишки їжі тощо. Доречно згадати такі слова: «Спостережли­вість… — риса, без якої криміналіста взагалі немає. Якщо криміна­ліст дивиться, але не бачить, бачить, але не спостерігає, спостерігає, але не аналізує, доки за його милістю хоч трохи досвідченіший зло­чинець буде веселитися на волі, а ні в чому не винні люди опинять­ся за гратами або під підозрою, йому краще якомога скоріше міня­ти професію»1.
У ході огляду місця події слідчий критично розглядає різноманіт­ні предмети й об'єкти, а також їхні властивості та ознаки з різного погляду, постійно запитуючи самого себе: «Що це означає? Чому це сталося? Чим це могло бути викликано?» і т. д.
У квартирі Б., який разом із сім'єю поїхав відпочивати до Криму, бу­ло здійснено крадіжку. При огляді місця події слідчий звернув увагу на шпінгалети вікон і помітив на одному вікні сліди спеціального пристрою, за допомогою якого шпінгалети були відкриті. Потім слідчий оглянув шафи, ящики, трюмо і всюди виявив характерні сліди від ножа. Не прой­шла повз його увагу і така деталь, як запах одеколону на підлозі (слід­чий відразу припустив, що злочинець це зробив для того, щоб пошукова собака не могла взяти слід). Слідчий вилучив два флакони, на яких пізні­ше були виявлені відбитки пальців рук злочинця. Зібрані матеріали були в подальшому використані для розкриття злочину.
Об'єкти і предмети, які спостерігає в процесі огляду місця події слідчий, як правило, численні, складні і багатозначні. Здійснюючи огляд місця події, юридичний працівник одночасно вирішує ряд пи­тань:
виявити, зафіксувати, вилучити і дати оцінку слідам злочину та іншим речовим доказам;
вивчити обстановку події в цілому для з'ясування характеру й обставин події, що розслідується;
отримати початкову інформацію для висунення версій про ме­ханізм події, його можливих учасників і особи злочинця;
спостерігати за поведінкою потерпілого і свідків;
слідкувати за діями інших учасників оперативної групи;
контролювати свої дії, висловлювання;
виявляти емоційну стійкість тощо.
Тобто під час огляду місця події потрібно нічого не випустити з поля зору, слуху, нюху, дотику, постійно розподіляти і переключати увагу та робити все це безпомилково. Окремі правила спостережен­ня, які забезпечують його інтенсивність, осмисленість і врівноваже­ність, наведені в додатку 2.
При огляді місця події слідчий не повинен обмежувати себе пошу­ком слідів, які відповідають його версії, необхідно шукати і вивчати кожен факт, піддаючи сумніву ознаки спостереження.
Огляд місця події дає можливість отримати певні відомості, в то­му числі і про особливості злочинця. Наприклад, про статеву належ­ність злочинця свідчить характер злочину (грабежі, зґвалтування, розбої, терористичні акти частіше вчиняються особами чоловічої ста­ті, а шахрайство, вбивство новонародженої дитини — жінками); за­лишені на місці події речі (запальнички, портсигар, люлька швидше за все належать чоловікам, шпильки, приколки, посуд, одяг, губна помада — жінкам); викрадені речі та інша, отримана в процесі огля­ду місця події інформація дасть змогу зробити, нехай припущений, висновок про вік злочинця (дорослі при крадіжках найчастіше кра­дуть дорогі речі, а підлітки — спортивні товари, годинники, солодо­щі і т. п.); про його професію (у способах скоєння злочину часто реа­лізуються професійні навики і вміння); про мотиви злочину (так, зникнення грошей говорить про корисливий мотив, наявність трупа без виявлення ознак пограбування дає змогу зробити припущення про вбивство з хуліганських мотивів або в бійці); особливості його характеру (жорстокість, злість, мстивість обережність, боягузливість і т. п.) та емоційного стану, в якому він перебував у момент скоєння злочину (наприклад, якщо злочинець потурбувався про знищення слідів, не порушив порядку в кімнаті, загасив світло, зачинив за со­бою двері і т. п., то можна припустити, що він людина обачна, хо­лоднокровна).
Незважаючи на те, що чуттєва сторона вивчення місця події є до­мінуючою, головну роль в огляді відіграють раціональні, логічні ме­ханізми пізнавальної діяльності слідчого. Це вимагає від нього як аб­страктного, так і конкретного мислення, відтворюваного уявлення, сильних інтелектуальних навиків, відтворення картини події, яка вже відбулася.
Досить часто слідчий стикається на місці пригоди з маскуванням злочину, що скоюється злочинцем, а в окремих випадках і потерпі­лим. Психологічною основою дій з приводу маскування злочину є вчинення їх в умовах дефіциту часу, тому самі дії відрізняються не­повнотою, недбалістю і т. д.
Існують різноманітні способи маскування злочину:
маскування. У цьому випадку злочинець прагне змінити свою зовнішність (використання масок, елементів гриму, штучне створення особливих прикмет у зовнішньому вигляді) і прихо­вати сліди злочину (наприклад, знарядь злочину, зміни поло­ження тіла жертви та ін.);
фальсифікація передбачає створення удаваних слідів для того, щоб спрямувати слідство на хибний шлях. З цією метою зло­чинці навмисно залишають «сліди» рук і ніг, предмети, які на­лежать іншим людям, сліди крові, елементи одягу тощо, нама­гаючись надати «слідам» помітність і чітку виразність (саме останні і сприяють викриттю фальсифікації);
•інсценування. За своєю суттю інсценування являє собою комбі­націю маскування і фальсифікації для штучного створення пев­ної ситуації, з метою маскування істинної події. Так, вбивству може бути надано вигляд самогубства, підпалу — випадкове са­мозапалення, грабежу — крадіжка із зломом і т. п. При інсце­нуванні думки злочинця і його дії спрямовані на те, щоб поси­лити відмінності між тим, що сталося насправді, і тим, що він намагався залишити після себе. Звичайно, інсценування — це своєрідний психологічний вплив злочинця на діяльність слідчо­го, намагання спрямувати його на хибний шлях;
•утаювання і знищення доказової інформації. Маскування, фальсифікація та інсценування здебільшого можуть
бути розпізнані. Яким чином?
Перш за все слідчому необхідно постійно ставити перед собою за­питання «чому?» і «що це означає?», обмірковуючи, припускаючи, піддаючи критиці та перевірці всі свої думки і висновки1.
Версія про інсценування може бути висунута слідчим на підставі характерних особливостей психології поведінки злочинця при маску­ванні злочину, одна з яких полягає в тому, що він проявляє надзви­чайну мобілізацію сил для створення хибних слідів (старанно розки­дані речі, багато поламаних і розбитих без всякої потреби предметів та ін.). Досвідчений слідчий відразу помітить відсутність тих слідів, які обов'язково випливають із логіки імітованої події. Справедливо звучать слова Шерлока Холмса про те, що «нічого так не оманливе, як надто очевидні факти». Саме подібні, надто очевидні факти і ста­раються підкинути слідчому деякі злочинці, щоб спрямувати його на хибний шлях. Приклад, наведений з праці І. Вансберга, заслуговує на увагу.
Одному рецидивісту, який уявив себе великим спритником, прийшла в голову ідея перехитрити «наївного » юриста, який розглядатиме ско­єне ним злочинне діяння. Щоб відвести сліди від себе, він ініціював ма­льовничу картину пиятики, яка нібито передувала злочину. Тоді слід­чий повірить, що його скоїв хтось із горілчаних братів… Інсценування виглядало так: у кімнаті, де було скоєно злочин, «спритник» поставив на стіл недопиті півлітровку та чвертку, два великих стакани, дюжи­ну слив, розрізані навпіл помідори, шматки хліба і рибу, столовий ніж.
Усе це виглядало цілком правдоподібно і простака повинно було б зби­ти з пантелику.
Але — простака! Слідчий Ковтун П. І., що оглядав кімнату, до їх­нього числа не належав. Йому було властиве гостре критичне відчут­тя, вміння зіставляти й аналізувати. В обох пляшках, розмірковував слідчий, залишилось зовсім мало горілки — десь не більше ста грамів. Важко повірити, щоб люди стільки пили і не закушували, якщо закуска була під рукою. А те, що ніхто й ложки не умочив, було очевидним. У кімнаті немає жодної сливової кісточки, жодного кусочку недоїденої риби, жодної хлібної крихточки. Можна було б подумати, що їх встигли прибрати, але порох і загальна засміченість заперечували це. Тут уже давно ніхто не прибирав.
Так, ще нікого не підозрюючи, ще не маючи ніякої версії злочину, слідчий вже зрозумів, що його хотіли збити з пантелику надто оче­видними фактами. Не збили! Навпаки, це інсценування навіть допомог­ло — тільки не злочинцю, а його викривачеві: плануючи хід слідства, слідчий у своїх роздумах врахував і цю спробу обману1.
Слідчий, у ході огляду місця злочину, відтворюючи події, повинен допускати найрізноманітніші варіанти поведінки злочинця, здійсню­вати ретельну їхню перевірку, не обмежувати пошук судженнями ти­пу: «цього не могло бути тому, що це дуже нерозумно» або «цього не могло бути тому, що для злочинця це дуже розумно». Кожна по­дія індивідуальна, а в поведінці злочинця можуть бути такі дії, які вступають у суперечність з логікою «нормальної, звичайної, позитив­ної» поведінки.
Як правило, огляд місця події є слідчою дією з цілком конкретно­го виду злочину. Аналітична діяльність слідчого залежатиме від ви­ду злочину. Вона повинна бути спрямована на виявлення тих слідів злочину, які властиві грабежу, розбою, крадіжці, зґвалтуванню, вбив­ству. У додатку розкриваються особливості огляду місця події зале­жно від виду злочину.
Для вдалого огляду місця злочину В. Васильєв рекомендує вирі­шувати такі три завдання:
1) зібрати всю інформацію, яка може мати відношення до події, що розглядається (не обмежуючись збором відомостей для од­нієї версії);
проаналізувати зібрану інформацію і на її основі спробувати створити версію, яка б пояснила попередню подію;
зіставити кожну висунуту версію із загальною обстановкою мі­сця події і об'єктивно відзначити всі суперечності. Якщо при пе­ревірці кожної версії виявлені суперечності, необхідно знову по­вернутися до розв'язання першого, а потім другого завдання1.
Таким чином, психологія місця пригоди — це, по-перше, профе­сійне спостереження як навмисне, вибіркове і цілеспрямоване вияв­лення і збирання інформації за допомогою органів відчуття; по-дру­ге, розумова діяльність слідчого, яка полягає в аналізі емпіричних даних як юридично значущих фактів в їх синтезі; по-третє, реконст­рукція досліджуваної події за її окремими проявами.
Основний зміст пізнавальної діяльності слідчого при огляді місця події пов'язаний з розкриттям причинно-наслідкової обумовленості фактів. Успіх огляду місця події значною мірою залежить від таких психологічних якостей слідчого, як його спостережливість, знання ін­дивідуально-психологічних особливостей осіб, які належать до кри­мінального світу, професійний та життєвий досвід, рівень розвитку мислення й уяви, а також інтуїції. Про роль інтуїції в слідчій практи­ці спеціалісти говорять так: «Слідча практика — це заснована на досвіді і знаннях інтелектуальна здатність швидко, безпомилково знаходити вирішення творчого завдання при обмеженому вихідному матеріалі. Вона відіграє позитивну роль щодо істини, збору доказів, найбільш ефективних прийомів слідства»2.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 2. Психологіяобшукуі вилучення
Одним із основних елементів обшуку як слідчої дії, з точки зору психології, є примус стосовно особи, яку обшукують. На відміну від огляду місця події, обшук — це, як правило, відшукування свідомо схованих предметів і документів, що мають доказове значення для розкриття злочину. Інакше кажучи, при обшуку відома мета (у зв'яз­ку з чим і де він має проводитися, які предмети, цінності і документи підлягають пошуку і вилученню), але наявна невизначеність шляхів
Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 352-354.
Гранат Н. Л., Ратинов А. Р. Решение следственных задач. — Волгоград: Высш.
следст. шк. МВД СССР, 1978. — С. 24.
установлення місця знаходження предметів і документів, які цікав­лять слідство. На якому психологічному фоні проходить обшук? Від­значимо найважливіші сторони:
примусовий характер обшуку, а також виникнення в деяких ви­падках конфліктних ситуацій викликають підвищене психоло­гічне напруження учасників обшуку;
пошук схованих матеріальних предметів здійснюється в умовах безпосередньої взаємодії суперечних сторін;
кожна сторона прагне якомога краще пізнати стратегію і так­тику поведінки іншої сторони, сама ж — уникнути будь-якої де­маскуючої поведінки;
кожна сторона своєю поведінкою намагається вплинути на по­ведінку і дії іншої сторони;
у психологічній діяльності особи, яку обшукують, інтенсивно функціонують захисні механізми.
Проведення обшуку передбачає наявність і виявлення слідчим про­фесійних знань, навичок і вмінь, а також різноманітних психологічних якостей. Насамперед слідчому необхідно мислено виконати завдання знаходження предметів чи документів, які мають доказове значення для розкриття злочину. Для цього він повинен побудувати мислену мо­дель дій особи, яку обшукують, з приводу схову цінностей чи знарядь злочину, «побачити» можливі мислені процеси і послідовність його дій. Дуже важливо попередньо вивчити особу, яку обшукують (вік, освіта, риси характеру і звички, професія, схильність та інтереси і т. п.), поставити себе на її місце, подумки відтворити поведінку і дії злочин­ця, коли він вирішував питання про спосіб і місце переховування пред­метів чи документів. Цілком зрозуміло, що в процесі обшуку, як і при огляді місця події, необхідна професійна спостережливість юриста. За­лежно від об'єкта, способу організації та послідовності розрізняють певні види обшуку (див. рис. 15).
Своєчасному початку обшуку, плануванню його проведення, ко-ординованості дій учасників обшуку (в разі коли обшук проводить­ся оперативною групою) сприяє серйозна підготовка до обшуку. (У додатку вказані основні дії, яких повинен вжити слідчий в процесі підготовки до обшуку.)
Страх перед вилученням створює в свідомості обшукуваної осо­би душевне хвилювання, стан афекту. В основі афекту лежить пере­живання людиною стану внутрішнього конфлікту, який викликаний суперечністю між вимогами, які до неї ставляться, і можливостями

/>

За об'єктами пошукуЗа послідовністюЗа способом організації
/>


Обшук у приміщенні


Обшук ділянок місцевості
й
ййи
ийивй
нинои
ннрбв
нооо
витосп
рввоу
еронор
О     продолжение
--PAGE_BREAK--Класифікація обшуку
виконання цих вимог. Для стану афекту характерним є звуження свідомості, при якому увага людини повністю поглинається обста­винами, що викликали стан афекту. Афект дезорганізує нормальну психічну діяльність індивідуума, при цьому в нього мимовільно фор­муються захисні механізми1, які мають специфічні форми в залеж­ності від складу особистості обшукуваного, його індивідуально-психологічних особливостей (в одних це може проявлятися у формі мовчання, замкнутості, в інших — у формі мовної активності, на­віть агресивності і т. д.). Завдання слідчого полягає в тому, щоб, впливаючи на особу, яку обшукують, з одного боку, посилювати її афективний стан, а з другого — знайти «слабке місце» в його захис­них механізмах.
Найбільше корисної інформації дають спостереження за поведінкою особи, яку обшукують. У зв'язку з цим слідчому необхідно знати основ­ні психологічні закономірності в конфліктній ситуації обшуку:


Захист психологічний — це система регуляторних механізмів, які слугують усуненню або зведенню до мінімуму негативних, травмуючих особистість, переживань, викликаних станом тривоги, душевної тяжкості.
а)у складній конфліктній ситуації обшуку людина прогнозує своє
майбутнє життя залежно від результатів обшуку, що призводить її в
стан сильного психологічного збудження (це збудження зовні може
виявитися в почервонінні обличчя чи зблідненні, в різко виражених
рухах, тремтінні і хрипоті голосу, зміні пози і т. п.);
б)наближення слідчого або іншого члена оперативної групи до
місця знаходження схованих предметів, цінностей чи документів при-
зводить до того, що в мозку обшукуваного активуються осередки, які
пов'язані з подією злочину і його наслідками. Ця обставина, як пра-
вило, обов'язково змінює поведінку людини, що проявляється в її екс-
пресії, змінюванні голосу.
По справі Г., притягнутого до кримінальної відповідальності за крадіжку, в квартирі обвинуваченого був проведений обшук. У ході обшуку виявили ряд предметів, які представляли інтерес для справи. У тайнику, вмонтованому в письмовий стіл (шухляда з подвійним дном), були знайдені золоті речі та великі суми грошей. Працівники слідчої групи вирішили на цьому закінчити обшук. Уже виходячи із бу­динку, один із них почав оглядати сіни. У цей час дружині обвинува­ченого, яка до цього була спокійна, раптово стало погано, вона вибіг­ла у двір, знепритомніла і почала битися в конвульсіях. Лікар швидкої допомоги, оглянувши її, висловив припущення, що приступ вона симу­лює. Це насторожило працівників оперативної групи. Вони поверну­лися в будинок і на цей раз ретельно провели огляд сіней. Розглядаючи стіни, вони звернули увагу на те, що всі стіни поштукатурені, а на одній із них хазяями було прикріплено кілька вертикальних дощок, в які було вбито цвяхи. Вони, очевидно, використовувались як вішаки для старої одежі і різних предметів. Коли один із працівників потяг­нув за один із цвяхів, дошки відійшли, як двері. За ними в схованці, вмонтованій між двома стінами, знаходився родич Г., який сховався і якого шукали як вбивцю1.
Подумки відгадати дії обшукуваної особи в разі приховання нею предметів чи документів слідчому допомагає знання психологічних факторів, які враховують злочинці при виготовленні тайників і схо­вищ. А. Дулов називає такі фактори:


Еникеев М. И., Черных Э. А. Психология обыска и выемки: Учеб. пособие. — М.: ИМПЭ, 1994. — С. 39-40.
розрахунок на появу фактора втоми й автоматизму (напри­клад, документ часто кладуть у книжку, яка знаходиться в се­редині книжної полиці, розраховуючи на те, що слідчий, поча­вши огляд книг із якого-небудь краю полиці, швидко втомить­ся і в його роботі проявиться автоматизм);
розрахунок (сподівання) на бридливість (закопують предмети в перегній, опускають в місце для відходів і т. д.);
розрахунок на виявлення такту та інших благородних проявів слідчого (приховання предметів чи документів у ліжку тяжко­хворої людини або в ліжку малолітньої дитини та ін.);
навмисна недбалість приховання предмета (покладено його на видному місці);
відволікання уваги слідчого виготовленням тайників-двійників (розрахунок на те, що при виявленні першого порожнього тай­ника, такі ж тайники не оглядатимуться);
розрахунок на організацію конфлікту під час обшуку з метою відволікання уваги для переховування предмета чи документів.
Велике значення має поведінка самого слідчого або іншої особи, яка бере участь в обшуку. Його витримка, самовладання, емоційна стійкість, впливають не тільки на власну увагу, зосередженість, а й на поведінку обшукуваної особи. Навіть у тому випадку, коли дов­гий час не вдається добитися позитивного результату, слідчий не по­винен допускати будь-яких емоцій, які можуть негативно вплинути на процес обшуку. Для забезпечення високої пошукової активності доцільно не приступати до огляду нового об'єкта до повного огляду попереднього, припинити метушню і сторонні розмови, за необхід­ності контактувати з обшукуваною особою коректно і стримано, ро­бити перерву для відпочинку при появі ознак утоми. Корисно також міняти види діяльності: переходити від огляду однієї групи предметів до огляду іншої, від вивчення дрібних предметів (книжок, листів і т. п.) до огляду великих предметів (меблів, апаратури і т. п.). Це дасть змогу слідчому зменшити вплив одноманітних подразників і моно­тонності дій на стійкість його уваги.
Складним питанням проведення обшуку є встановлення мовного контакту з особою, яку обшукують. Роль такого контакту суттєва, бо допомагає переконувати, спостерігати за реакцією обшукуваної осо­би, встановлювати взаємозв'язок виявлених об'єктів з іншими, їхнє значення для цієї особи і т. ін. Практика слідчих дій показує, що в про­цесі обшуку необхідно якомога ширше залучати обшукувану особу до бесіди, запитувати її про призначення тих чи інших предметів, час і мі­сце їх придбання та ін. Слухаючи відповіді обшукуваної особи, слід­чий одночасно спостерігає за її станом. Словниковий подразник поси­лює процеси емоційного збудження обшукуваної особи, міняє тембр її голосу, манеру розмови, а також ускладнює можливість контролю за власною поведінкою та психофізіологічними реакціями.
Багато слідчих у процесі обшуку схиляють обшукувану особу до дій, наприклад, просять відкрити сховище або хлів, вийняти і пока­зати речі і т. п. Використовуючи цей прийом, необхідно враховува­ти, що обшукувана особа може застосувати різні хитрощі, щоб відве­сти слідчого від об'єкта пошуку (рис. 16).
/>


Рис. 16.Можливі хитрощі обшукуваної особи


Успіхові обшуку сприяє знання способів скоєння злочину, засо­бів злочину, предметів, які мають відношення до злочину, і рівень володіння слідчим пошуковими прийомами. Не випадково у працях з юридичної психології відмічається, що обмеженість засобів обшу­ку, які застосовуються слідчим, може бути використана особою, яка ховає в своїх інтересах. Тому професійний розрахунок, а не метод проб і помилок — основа в діяльності юриста при обшуку. Не мож­на при цьому забувати і про обачність. Складна психологічна ат­мосфера обшуку, серйозні несприятливі наслідки для особи, яку об­шукують (виявлення в неї засобів злочину чи інших предметів, які мають доказове значення у справі), можуть підштовхнути її або ін­ших зацікавлених осіб до застосування не тільки хитрощів і прово­кацій, а й сили. Ось чому особистий обшук з метою вилучення зброї є одним із необхідних засобів гарантії безпеки учасників обшуку і всіх присутніх осіб, який проводиться перед початком слідчих дій. Оскільки обшук пов'язаний із проникненням у приміщення, з об­стеженням предметів і документів особистого характеру, слідчий повинен дотримуватись певних морально-етичних норм: не вда­ватись до дій, які принижують честь і гідність особи, яку обшуку­ють, не розголошувати обставини інтимного життя, проводити осо­бистий обшук тільки особою тієї ж статі і в присутності осіб тієї ж статі і т. ін.
Цілеспрямованість і правильна організація спільних дій оператив­ної групи, стриманість і настійливість у діях кожного учасника цієї групи — складові успіху при проведенні обшуку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Впїмка — вилучення в окремих громадян, а також підприємств, установ і організацій предметів і документів, необхідних для кри­мінальної справи. Як слідча дія вона багато в чому подібна до об­шуку, але в той же час має свої психологічні особливості. Відзна­чимо деякі з них:
при вилученні немає необхідності в пошукових діях, бо воно здійснюється щодо конкретних, заздалегідь відомих об'єктів, коли точно відомо, де і у кого вони знаходяться;
як правило, вилучення проводиться за добровільною згодою осіб, у разі опору вилучення може бути проведено примусово;
основні психологічні прийоми впливу при вилученні — навію­вання і переконання;
конфліктна ситуація, яка виникає при вилученні, має інше, більш м'яке психологічне забарвлення;
найчастіше вилучення предметів і документів проводиться в за­кладах і організаціях.
Після перевірки фактів, що підтвердили достовірність повідомлен­ня про незаконну видачу за відповідну винагороду головним лікарем цен­трального пологового будинку Р. новонароджених дітей жінкам, які бажали їх усиновити (удочерити), була порушена кримінальна справа за ознаками отримання хабара.
Обшуком, проведеним відразу ж після порушення кримінальної спра­ви, в столі і сейфі службового кабінету Р. були виявлені гроші, похо­дження яких вона пояснити не змогла. Крім того, була виявлена запис­на книжка і чернетки, які містили довгий список прізвищ та адреси жі­нок, які бажали (як потім з'ясувалося) усиновити дітей.
У відділах РАГСу було проведено вилучення довідок про народжен­ня дітей, виданих на них у центральному пологовому будинку міста. Виявилось, що всі вони підписані (і видані) Р1.
Основним психологічним фактором є психологічний вплив на пі­дозрюваного чи обвинуваченого, бо їм стає відомо, якими докумен­тами, що їх викривають, володіє слідство. Отримані при вилученні результати багато в чому визначають всю подальшу тактику попе­реднього слідства, а також конкретні дії слідчого.




§ 3. Психологія впізнання
З психологічної точки зору, впізнання — це процес, при якому осо­ба сприймає пред'явлені їй об'єкти, зіставляє, порівнює їх з уявними образами об'єктів, які сприйняті нею раніше, і на основі цього дохо­дить висновку про їхню тотожність, схожість чи відмінність. Упізнан­ня здійснюється на підставі перцептивного порівняння образу поточ­ного сприйняття з образом, який зберігається в пам'яті. Об'єктами впізнання можуть бути люди, трупи і частини трупів, тварини, різнома­нітні предмети, документи, приміщення, ділянки місцевості та ін. Сам процес упізнання здійснюється безпосереднім пред'явленням натураль­них об'єктів чи їхніх зображень. Суб'єктами впізнання виступають сві­дки, потерпілі, підозрювані та обвинувачені.
З позиції змісту впізнання виділяють дві стадії: 1) підготовча. На цій стадії проходить попередній допит про обста­вини, при яких ті, що впізнавали, раніше сприймали певне облич­чя чи предмет, з'ясовуються основні прикмети, особливості об'єк­та впізнання. Важливо при цьому враховувати психофізіологічні особливості особи, яка впізнає, її психічний стан у момент сприй­няття об'єкта, місце, час, умови спостереження об'єкта, який впіз­нається, а також ступінь її зацікавленості в результатах справи. При підготовці до впізнання людей, особі, що впізнає, ставлять за­питання за системою «словесного портрета» (стать, зріст, статура, особливості форми голови, колір і довжина волосся, ознаки об­личчя і його відмінні особливості, особливі прикмети і т. д.);


Еникеев М. И., Черных Э. А. Психология обыска и выемки: Учеб. пособие. — С. 72.
2) основна — саме впізнання. Впізнання може бути симультан-ним1— це впізнання відразу, в результаті миттєвого збігу обра­зу людини (предмета), що знаходиться в пам'яті особи, яка впіз­нає, і об'єкта, який їй пред'явлений для впізнання. Впізнання може бути сукцесивним2— впізнання проходить поступово, шляхом мисленого порівняння, відбору, зіставлення ознак об'єк­та, відбитих в пам'яті і які сприймаються у процесі впізнання. Впізнання пов'язане з властивістю людини виділяти в об'єкті йо­го стійкі особливості — ознаки (у криміналістиці ці стійкі властивос­ті об'єктів називаються ідентифікаційними ознаками). Всі предмети мають характерні зовнішні властивості, прояви, які дають змогу від­різнити один предмет від іншого. Ознаки можуть бути суттєвими і не­суттєвими, властивими і випадковими. Пояснимо це поняття:
суттєвою є ознака, яка обов'язково належить предмету за будь-яких умов, ознака, без якої предмет не може існувати, яка відріз­няє один предмет від усіх інших;
властивою є та ознака, яка належить усім предметам цього кла­су, але не є суттєвою.
Цілком зрозуміло, що достовірне впізнання може здійснюватися тільки на підставі суттєвих і властивих ознак.
Крім того, розрізняють ознаки достатні й необхідні для впізнання (наприклад, для впізнання людини за її зовнішніми достатніми і необ­хідними ознаками є характерні особливості її обличчя, описані за сис­темою «словесного портрета»; ознаки тільки одягу не можуть бути до­статніми і необхідними). Психологія впізнання багато в чому визнача­ється особливостями особи, яка впізнає, її ставленням до події злочину і самого правопорушника. Суттєво впливає на впізнання тривалість первинного сприйняття: бачив той, хто впізнає, злочинця один раз протягом короткого проміжку часу чи зустрічався з ним багато разів. Складним є і психологічний стан того, хто впізнає, в момент упізнан­ня. Зокрема, він може відчувати страх, оскільки боїться помсти злочи­нця, його родичів, друзів. Не виключено, що той, хто впізнає, може від­чувати і жалість до злочинця у зв'язку з його суворим покаранням у


Симультанний (від лат. яітиі — в один і той же час) — термін, що означає практичну одночасність проходження будь-яких психічних процесів через їхню зверненість і автоматизованість.
Сукцесивний (від лат. шссєніо — наступність, спадкоємність) — термін, що означає розгорнуту послідовність перебігу будь-якого процесу.
разі викриття. Всі ці психологічні моменти необхідно враховувати слі­дчому в процесі підготовки і проведення впізнання.
Здійснюваний на попередньому допиті процес опису ознак особи, що впізнає, вимагає, як правило, певної допомоги з боку слідчого. Ця допо­мога виявляється, як уже зазначалося, у формулюванні «словесного пор­трета», а також у використанні різноманітних засобів спостереження — фотографій, малюнків, схематичних зображень, діапозитивів тощо.
Відомо, що найбільш інформативними ознаками людини є її облич­чя. Спостерігач найчастіше запам'ятовує форму обличчя, носа, вели­чину і форму лоба, брів, рота, губ, підборіддя і колір очей. Опорну ба­зу для впізнання людини за її зовнішністю становлять такі ознаки фі­зичного вигляду людини, як зріст, колір волосся і очей, форма і величина носа, конфігурація губ. Краще запам'ятовуються особливос­ті зовнішнього вигляду індивідуума в тому разі, коли вони мають від­хилення від норми (наприклад, шрам на обличчі, як особлива прикме­та, сприятиме розшуку і впізнанню злочинця)1.
На якість і кількість ознак, які сприймаються при спостереженні, а потім використовуються при впізнанні, впливають такі фактори:
а)вік особи, яка впізнає. Так, неповнолітні, особливо малолітні
діти, багато ознак зовнішності дорослої людини при сприйнят-
ті оцінюють хибно. Дитина майже кожну дорослу людину вва-
жає високою; підлітки і юнаки нерідко людей у віці 35-40 років
називають старими; літні люди, які виступають у ролі особи,
що впізнає, часто применшують вік людей, які молодші за
них;
б)життєвий і професійний досвід. Наприклад, діти дуже часто
розказують про ознаки одягу, не розрізняючи назви кольорів,
тонів, важко і з помилками визначають розміри та відстань; фо-
тограф, унаслідок своїх професійних якостей, може легко визна-
чити риси зовнішнього вигляду людини;
в)загальна соціальна активність особи. Сприйняття будь-якого об'-
єкта і подальше його впізнання зумовлені розумовими процесами;
останні залежать від інтересів особистості, її психічної активності;
г)тип пам'яті і час, який пройшов з моменту сприйняття об'єкта
до моменту його впізнання.
Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України впі­знання проводиться у присутності не менше трьох чоловік. Психоло-


Щёкин Г. В. Как читать людей по их внешнему виду. — С. 18-19, 58-73, 124-127.
гічно важливо, щоб особи, які пред'являються до впізнання, суттєво не відрізнялися одна від одної за віком, ростом, статурою, формою окремих частин обличчя, кольору волосся і зачіскою. Особа, яку впі­знають, має право зайняти будь-яке місце в групі осіб, які будуть пред'являтися до впізнання. Потерпілому, свідку, будь-якій іншій особі, яка впізнає, роз'яснюються його права й обов'язки, а потім ста­вляться запитання: «Чи впізнаєте Ви кого-небудь із цих громадян? Якщо впізнаєте, то вкажіть на цю особу і поясніть, за якими ознака­ми Ви її впізнали, за яких обставин раніше її бачили».
Необхідно мати на увазі такий психологічний нюанс: у стоячому стані і в русі проявляється більша кількість пізнавальних ознак (кра­ще сприймається і оцінюється зріст людини, її статура і фігура взага­лі, вид ходи, яка є індивідуально-виразною рисою людини та ін.).
Криміналісти і психологи останнім часом надають великого зна­чення використанню для впізнання особи її усної мови. Мова люди­ни цілком індивідуальна і відрізняється такими особливостями, як швидкість, акцент, довгі чи короткі речення, діалекти, жаргонні сло­ва, фонетичні і словникові особливості. Яким чином відбувається впі­знання злочинця за його мовними особливостями? Наприклад, у су­сідній кімнаті, при відчинених дверях, слідчий перебуває в полі зору для особи, яку впізнають, почергово розмовляє з пред'явленими для впізнання особами і дає їм для читання завчасно підготовлений текст (у тексті містяться такі слова, за якими може бути здійснено впізнан­ня). Після цього він просить особу, яка впізнає, повідомити, якою за рахунком у порядку черговості відповідала особа, яку вона впізнала, і якщо так, то за якими мовними ознаками вона її впізнала. Весь хід упізнання за усною мовою фіксується з використанням звукозапису1.
У слідчій практиці застосовуються також фонотека голосу і мови. Наприклад, телефонні розмови з терористом-вимагачем, записані на магнітну плівку, дали змогу за особливостями його мови впізнати го­лос і назвати ім'я людини, якій він належить2.
Трапляються випадки, коли немає можливості приставити підо­зрюваного чи обвинуваченого на впізнання. Тоді впізнання прово­диться за його фотокарткою, яка пред'являється одночасно з фото­картками не менше трьох осіб.


Еникеее М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 514-515.
Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — С. 261.
У всіх випадках результати пред'явлення для впізнання слідчий перевіряє і оцінює, щоб не допустити помилок у цій важливій слідчій дії. Перевірка правильності впізнання здійснюється шляхом зістав­лення словесного опису людини особою, яка впізнає при допиті і при впізнанні. При цьому необхідно враховувати, що словесна реакція учасників процесу впізнання може не збігатися з їхньою поведінкою.
Свою специфіку має впізнання предметів — знарядь і засобів тру­дової діяльності, побутового вжитку, предметів безпосереднього ото­чення людини та його особистих речей. Найбільш загальною побу­товою ознакою предметів є їхня форма, контур. Сприйняття предме­тів також цілком індивідуальне, що пов'язане з психологічними особливостями особи, яка сприймає (окомір людини, її спостережли­вість, тип пам'яті тощо, її позиції в момент спостереження за погод-ними умовами та ін.). Не виключено, що сприйняття може супрово­джуватися ілюзіями (наприклад, ефект іррадіації1призводить до пе­ребільшення розмірів світлих і добре освітлених предметів).
У процесі впізнання слідчий повинен контролювати свою поведін­ку (рухи, позу, міміку та ін.) і мову, щоб дотриматися процесуальних правил упізнання і виключити можливість будь-якого психологічно­го тиску на учасників цієї слідчої дії. Особливо необхідно проявити такт при впізнанні трупа, враховуючи те, що особами, які впізнають, є частіше за все рідні та близькі. Витримка і самоорганізованість, від­повідальність і фактичність, комунікабельність і емоційна стій­кість — всі ці професійні якості повинні проявлятися в діях слідчого під час підготовки та проведенні впізнання.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 4. Відтворенняобстановки іобставин події
Відтворення обстановки і обставин події — самостійна слідча дія, яка проводиться з метою перевірки фактичної можливості здійснен­ня будь-якої події, дії чи явища за певних обставин і при відомих умовах.
Відтворення обстановки і обставин події спрямоване на перевірку доказів, що є в оперативних працівників, та отримання нових.


Іррадіація (від лат. іггайіагє — сяяти, випускати промені) — оптичне явище, яке полягає в тому, що світлі предмети на темному фоні видаються більшими за їхні справжні розміри, а темні на світлому фоні — меншими.
Психологічна особливість відтворення обстановки і обставин по­дії полягає в тому, що при їх проведенні відтворюється, моделюється ситуація, яка уявляється слідчим чи описана будь-ким (потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим, свідком), і здійснюються завчасно ви­значені дослідні дії. Щоб підкреслити принципову відмінність відтво­рення обстановки і обставин події від огляду, зробимо посилання на конкретний приклад. Упевнившись твердо, що віконна кватирка лег­ко відчиняється і достатньо велика для того, щоб підліток зміг через неї залізти в пограбовану квартиру на першому поверсі, слідчий кон­статує це як факт і зазначає його в протоколі огляду. Але перевірка можливості підлітку середньої статури піднятися на підвіконня, від­чинити і пролізти через кватирку в будинок є змістом експерименту як слідчої дії.
Так само суттєвою є відмінність відтворення обстановки і обставин події від упізнання. Воно може проходити в спеціально створеній об­становці, але при впізнанні відсутня основна риса відтворення обста­новки і обставин події — досвідчена перевірка можливості виконання будь-якої дії, наприклад можливості впізнання конкретної людини за певних умов і обставин спостереження. Тому для перевірки надійності попереднього впізнання проводиться відтворення обстановки і обста­вин події щодо виявлення можливостей розгледіти і впізнати людину за рисами обличчя на далекій відстані в умовах туману. Моделюючи відповідну обстановку і умови, слідчий встановлює1:
чи була можливість бачити, розрізняти і впізнавати певні пред­мети, їхні форми, розміри, колір за даних умов їх віддаленості освітлення, кута зору;
чи можливо здійснити певні дії за даних умов за певний час;
чи була можливість чути і розрізняти певні слова і звуки;
чи володіє дана особа певними здібностями вчиняти цю дію?
Чим повніше враховані всі фактори, які можуть вплинути на резуль­тати відтворення обстановки і обставин події (наприклад, однорідність погодних і кліматичних умов, наявність першочергових засобів дій — знарядь, пристосувань, матеріалів та ін.), тим більш доказовими є ці ре­зультати. Найскладніше в проведенні відтворення обстановки і обста­вин події — моделювання суб'єктивних факторів. Загальновідомо, що афективна діяльність людини і її окремих дій, а також особливості пове­дінки багато в чому визначаються її тимчасовим психічним станом, від­творити який неможливо. Звичайно, що в ході відтворення обстановки і обставин події недоступне відтворення і самої події злочину.
До проведення відтворення обстановки і обставин події залуча­ється широке коло осіб: поняті, обвинувачений, потерпілий, спеціа­лісти різних галузей знань, технічний персонал. Керує відтворенням обстановки і обставин події слідчий: розміщує учасників і розподі­ляє між ними функції; створює умови, максимально наближені до тих, в яких відбувалася подія або дія, яка перевіряється; визначає чер­говість відтворення; зміст кожного з них; оцінює результати, отри­мані в ході експерименту і т. д. Присутність багатьох людей може певним чином вплинути на результати експерименту, зокрема вини­кнення соціально-психологічного феномена інгібіції може подавити активність людини. Необхідно також враховувати, що обвинуваче­ний (а інколи і потерпілий) не завжди виявляє наявні в нього знання, навички і вміння, старається часом приховати можливість правиль­ного сприйняття будь-якого явища чи відтворення будь-якої дії.
Як правило, відтворення обстановки і обставин події проводить­ся на місці події, що дає змогу змоделювати ситуацію з більшим сту­пенем вірогідності. Більше того, відтворення на місці злочину сприяє пожвавленню асоціативних зв'язків, кращому згадуванню обставин події злочину1. Водночас у слідчій практиці трапляються випадки, коли відтворення проводять за межами місця події. Найчастіше це відбувається тоді, коли необхідно перевірити професійні знання і вміння обвинуваченого.
У змістовному плані більшість відтворень обстановки і обставин події являють собою вивчення і оцінку психофізіологічних, фізичних, психологічних можливостей людини, а саме:
а)сприйняття будь-якого об'єкта чи предмета за певних умов (від-
чути запах, розрізнити або побачити об'єкт, почути звуки або
людську мову і т. д.);
б)здійснення тієї чи тієї дії (злом сейфа, проникнення в гараж че-
рез вирізаний отвір, виготовлення підробленої печатки і т. д.).
"… На одному із ринків Ташкента при спробі розрахуватися підробкою за куплений пучок цибулі був затриманий реалізатор фальшивих купюр, росіянин за національністю. Чоловік запанікував, зрозумів, що сильно «вля-


Глазырин В. Ф. Психология следственных действий. — Волгоград: Высш. следст. шк. МВД СССР, 1983. — С. 118.
пався», спробував викинути свої сумки і втекти, але працівники міліції його затримали. На першому ж допиті з'ясувалося, що це якийсь Гурі-нов — житель Іркутська. В нього … виявили 211 казначейських білетів п'ятирублевого номіналу, виготовлених не виробництвомДержзнаку.
Припертий до стінки, Гурінов визнав, що фальшиві грошові знаки друкував сам, у себе вдома. А тим часом, в автоматичній камері збері­гання ташкентського вокзалу співробітники відділу боротьби з фаль-шивомонетництвом Головного управління боротьби з економічними злочинами знайшли сумку з речами Гурінова. Крім сорочок і штанів, на дні сумки лежало триста новеньких 5-рублевих купюр. Гурінов сказав, що ні сном ні духом не знає, чия це сумка, але викликана з Іркутська його дружина впізнала сумку і речі чоловіка.
Дав свої результати і обшук на іркутській квартирі Гурінова: там знайшли поліграфічні валики, ручний прес, фарби, клей і багато чого іншого. Проведений слідчий експеримент показав, що Гурінов не міг діяти самостійно. Багаторазові експерименти друкування грошей на квартирі Гурінова закінчувалися невдачею. Отриманий в слідчому експерименті результат переконав оперативних співробітників у то­му, що в цій справі замішана принаймні ще одна людина. Так вони ви­йшли на співучасника Гурінова — якогось Варфоломєєва. Зрозумівши, що слідчі сіли йому на хвіст, Варфоломєєв зумів знищити вдома під­пільну лабораторію, а те, що не встиг знищити, викинув в Ангару. Зовсім випадково, але шість кліше для друкування 5-рублевих купюр були знайдені студентами, які відпочивали на березі річки.
Отже, відтворення обстановки і обставин події щодо вивчення мож­ливості друкування фальшивих грошей однією особою в певних умовах дав змогу слідству вийти на спільника і успішно завершити цю справу "1.
Теоретичне вивчення і реальна практика слідчих дій переконує, що досліди з відтворення обстановки і обставин події краще прово­дити багаторазово. При цьому доцільно виконувати дослідні дії за­лежно від ступеня адаптації людини в конкретних умовах, варіюючи окремі умови дії. Багаторазове проведення одного й того ж експери­менту дає змогу детальніше і глибше пізнати явище, що вивчається, впевнитися в тому, що отримані результати не є випадковими2. По-


Див.: В поисках фальшивых купюр // Мир новостей. — 2000. — 11 нояб. — № 46(360). Белкин Р. С. Теория и практика следственного эксперимента. — М.: Высш. шк. МВД СССР, 1959. — С. 99.
вторні дослідні дії повинні бути проведені стільки разів, скільки не­обхідно для того, щоб можна було впевнитися в закономірності отри­маного результату. Як зазначалося, в процесі багаторазового прове­дення відтворення доцільно варіювати окремі умови дій. Так, при пе­ревірці можливості чіткого сприйняття обличчя людини свідкам можна міняти місце спостереження, інтенсивність освітлення і т. ін. Варіативність може бути пов'язана і зі змінами психологічного стану осіб, які виступають у ролі досліджуваних.
У процесі відтворення обстановки і обставин події його учасники перебувають у складному психологічному стані, мають, як правило, значне емоційне напруження, що впливає на характер їхніх дій, пове­дінку і мову. Це повинно враховуватися слідчим як при підготовці, так і в процесі самого відтворення обстановки і обставин події. Річ у тім, що відтворення обстановки і обставин події є сильним засобом психологічного впливу на його учасників, оскільки його результати підозрюваному чи обвинуваченому важко заперечити.
Так, підозрюваний у вбивстві шофера-експедитора в автофургоні ГАЗ-53 на допиті заперечував свою причетність до злочину. Було проведе­но відтворення обстановки і обставин події, у процесі якого вдалося вста­новити: один ключ із вилученої при особистому обшуку підозрюваного зв'яз­ки ключів підходить до замка стартування автофургона потерпілого, а другий — до замка його будинку, із якого зникли носильні речі та аудіо- і відеотехніка. Заперечити результати відтворення обстановки і обставин події підозрюваний не зміг, а після того як при обшуку в його квартирі знай­шли речі і апаратуру вбитого, визнав свою вину і почав давати свідчення.
У відтворенні обстановки і обставин події головними є проведен­ня дослідів і правильна оцінка отриманих результатів. Щодо події, яка проходить перевірку, отримані результати можуть бути:
а)позитивними (ця подія могла відбуватися);
б)негативними (ця подія могла не відбуватися).
Результати відтворення обстановки і обставин події інтерпрету­ються як наявність об'єктивних можливостей здійснення певної події (дії) і як суб'єктивна можливість виконання певної дії цією особою.
Позитивний результат відтворення обстановки і обставин події дає змогу слідчому зробити вірогідний висновок про те, чи відбулася ця подія насправді. Чому тільки вірогідний висновок, а не однознач­ний? Тому що можливість розрізняти риси зовнішнього вигляду лю­дини, можливість чути крики або характерні звуки, можливість ви­конувати будь-які дії (наприклад, самостійно зібрати тротилову ша­шку), сама собою не є ще доказом того, що ця особа дійсно розрізня­ла, чула, зробила щось. Не доводить цього і суб'єктивна можливість особи, яку випробовують. Такий висновок буде правомірним у тому разі, коли він заснований на сукупності наявних доказів, а не на оці­нці результатів одного експерименту.
Спеціалісти вважають, що ще складнішою є оцінка отриманих ре­зультатів відтворення обстановки і обставин події1. Для дослідів, які перевіряють об'єктивну можливість існування певної події (дії), нега­тивний результат дає можливість найчастіше робити достовірний ка­тегоричний висновок про те, що можлива подія (дія) не могла стати­ся. Для отримання абсолютної впевненості в такому висновку дослі­ди проводяться багаторазово і зі змінами виконавців цієї дії (необхідно враховувати, що психологічні особливості окремих інди­відуумів можуть значно відрізнятися від посередніх людських мож­ливостей). Що стосується негативних результатів досліджень, які пе­ревіряють суб'єктивні можливості певної особи, то вони повинні оці­нюватися, виходячи із зайнятої цією особою позиції. Зокрема, якщо людина не бажає показувати свої навички і вміння, виконувати ті чи інші дії, то експеримент втрачає сенс. А якщо в особи, яку випробо­вують, є бажання досягти позитивного результату у відтворенні об­становки і обставин події, то її нездатність виконати певні дії, які їй нібито вдавалися раніше, може мати кілька причин:
її твердження про те, що вона вчинила цю подію (дію) в мину­лому, не відповідає дійсності;
навички і вміння, які були в минулому, з часом утрачені, а пси­хофізичні параметри втратили свою чутливість і гостроту;
неповторність психічних явищ — пізнавальних, емоційних, во­льових процесів, станів людини. Відомо, що в момент пригоди стан афекту, який виникає, може викликати в індивідуума при­плив незвичайної сили, різко актуалізувати його здібності і чи­нити те, чого він повторити не зможе. Крім того, необхідно ма­ти на увазі, що дії людей в значній мірою визначаються їхніми мотиваційними спонуканнями, які є різними в момент вчинен­ня події і в процесі відтворення обстановки і обставин події.


Чуфаровский Ю. В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Новый юрист, 1999. — С. 387.
Отже, оцінюючи результати відтворення обстановки і обставин події, які мають на меті перевірити суб'єктивні можливості виконан­ня певних дій цією особою, необхідно врахувати вплив описаних ви­ще факторів.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§5. Психологія перевірки свідчень на місці
Слідча дія перевірка свідчень на місці проводиться для встановлен­ня відповідності або невідповідності свідчень допитаних осіб (підо­зрюваного, обвинуваченого, потерпілого або свідка) обстановці міс­ця здійснення події.
Основні завдання, які вирішує слідчий при перевірці свідчень на місці, такі:
з'ясувати обізнаність чи необізнаність допитаної особи про до­сліджувану подію, що дає змогу визнати (або не визнати ) її оче­видцем або учасником цієї події;
перевірити вже наявні свідчення;
отримати додаткову інформацію стосовно тієї, яка вже була отримана в ході допиту підозрюваного, обвинуваченого, потер­пілого або свідка;
викрити особу, яка дає неправдиві свідчення.
/>
За своїм змістом перевірка свідчень на місці включає елементи огляду місця події, допиту, впізнання, слідчого експерименту, у зв'яз­ку з чим поєднує в собі психологічні особливості цих слідчих дій. За­гальні та відмінні риси перевірки свідчень на місці та вказаних слід­чих дій наведені в табл. 4.
Закінчення таблиці 4
123



Перевірка свідчень на місці та допит
Отримання пояснень, свідчень від допитуваної особи
При допиті не відбувається огляд місця події, демонстрації певних дій та зіставлення отриманих повідомлень із матеріальною обстановкою події злочину
Перевірка свідчень на місці та впізнання
Вказування місця, де сталася подія, і предметів, які знаходилися з ним у певному зв'язку
При впізнанні допитаній особі пред'являються раніше відібрані предмети у вибраній слідчим обстановці. В ході перевірки свідчень ця особа сама впізнає місце і предмети, які там знаходяться. Підсумок впізнання — впізнання предмета за будь-якими ознаками. В процесі перевірки свідчень особа, яку перевіря­ють, дає інформацію про те, що і як сталося, демонструє дії учасників події
Перевірка свідчень на місці та відтворення обстановки і обставин події
Єдина мета — вияснити, чи могла статися ця подія на тому місці, у тих умовах і таким чином, як повідомила про це особа, яку допитують. Однаковий порядок оцінки результатів
При перевірці свідчень на місці мета більш широка — не тільки з' ясувати, чи могла статися ця подія на цьому місці, а й якою мірою вона відома особі, яку допитують, і як вона сталася. Немає необхідності відтворювати обстановку й умови, варіювати дослідні дії. Не тільки демонстрація дій, а й отримання пояснень
Під час підготовки до перевірки свідчень на місці необхідно вра­ховувати ряд моментів, які мають психологічний аспект. По-перше, необхідно визначити ті обставини, які підлягають перевірці. По-дру­ге, правильно вибрати час відтворення свідчень (якщо обвинуваче­ний дає правдиві свідчення, то через затримку з виїздом на місце події він може змінити свою позицію). По-третє, вивчити психологічні осо­бливості особи, чиї свідчення перевіряються (важливість цього стану полягає в тому, що хороші знання психіки цієї людини допоможуть встановити і підтримувати потрібний психологічний контакт, уник­нути конфліктних ситуацій). По-четверте, підготувати запитання, які підлягають з'ясуванню.
У психологічному плані перевірка свідчень на місці споріднена з пси­хічним процесом упізнання. На місці події, перебуваючи серед предме­тів, про які під час допиту людина говорила по пам'яті, вона в змозі зга­дати такі факти і деталі, які в кабінеті слідчого забула. І сам слідчий у ході відтворення свідчень на місці може отримати більше інформації, бо він не тільки слухає (як при допиті), а й бачить конкретні образи пред­метів і документів, порівнює і зіставляє. Це дає можливість йому глиб­ше сприймати й осмислювати подію, що вивчається.
Після прибуття на місце підозрюваний, обвинувачений, потерпі­лий або свідок вільно викладає відповідні обставини, які пов'язані з подією, що вивчається. Як правило, слідчий намагається встановити шлях проходження до місця злочину, місцезнаходження предметів, які мають значення для слідства, невідомих слідству осіб, обставини, які сприяли скоєнню злочину, та ін.
Проводилося слідство у справі про зґвалтування та вбивство чоти­рирічної Х. Як підозрюваний фігурував С. У результаті продуманої ор­ганізації слідства, висунення і перевірки обґрунтованих версій і психо­логічно грамотно проведених допитів С. визнав себе винним у посяган­ні на зґвалтування та вбивстві Х.
При виїзді на місце пригоди С. відтворив свої дії стосовно Х. аж до запихання трупа у мішок. При перевірці свідчень він відтворив такі де­талі й обставини, які при початковому огляді місця події були перекру­чені і неправильно відображені в протоколі огляду. Разом з іншими до­казами суд визнав С. винним у скоєнні злочину.
У процесі перевірки свідчень на місці пригоди слідчий може зітк­нутися з рядом труднощів психологічного характеру. Перш за все можливі неправдиве впізнання і добросовісна омана від потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого чи свідка. У вкрай напруженому психічному стані особа, яку перевіряють, може відчувати ілюзію по­вторного бачення тих обставин, які в дійсності сприймаються нею вперше. Часом відбувається невпізнання об'єктів і предметів із чітко вираженими впізнавальними ознаками. Все це повинно враховувати­ся слідчим, викликаючи в одних випадках сумнів у правдивості свід­чень цієї особи, а в інших — зміну умов перевірки свідчень на місці події чи викриття в брехні і т. д.
Сильний психологічний вплив на підозрюваного, обвинувачено­го мають його пояснення з «запобіганням»: до приходу на місце при­годи особа, яку допитують, має розповісти слідчому, як вона вигля­дала, де відбувалася подія, яка цікавить слідство, яка обстановка мі­сцевості чи приміщення і т. дСвідчення на місці пригоди з «упередженим» перешкоджає відмові підозрюваного, обвинувачено­го від правдивих показань.
Психологічне значення при перевірці свідчень на місці має і орга­нізація фотографування, відеозапису, які відображають дії підозрю­ваного, обвинуваченого на шляху проходження, при пошуку і свід­ченнях об'єктів і предметів, виконанні ним окремих операцій і т. д.
Успішне відтворення свідчень на місці події вимагає від слідчого високих організаторських здібностей, спостережливості, твердих нави­чок і вмінь щодо психологічного аналізу обстановки, фактів і ситуацій.




§6. Судово-психологічна експертиза
Правильному розв'язанню завдань розкриття і розслідування зло­чинів, а також перевихованню тих, хто скоїв злочин, сприяє викорис­тання працівниками правоохоронних органів і правосуддя психологі­чних знань. Однак юридична практика показує, що слідчий і суддя, ін­спектор карного розшуку і адвокат та інші особи, які представляють правосуддя, не в усіх випадках можуть користуватися в своїй роботі сучасними даними, методами і методиками психологічної науки. Тому виникає необхідність звертатися до експертів-психологів для проведен­ня судово-психологічної експертизи2, в ході якої професійний психо­лог отримує нові факти, корисні для встановлення істини в криміналь­ній справі. Спеціаліст-психолог, який виступає в ролі експерта, може надати слідчому, наприклад, інформацію про особливості сприйняття пам'яті і мислення дітей певного віку чи людей похилого віку, про ха­рактерний вплив на перебіг певних психічних процесів особистості та її поведінки стану алкогольного сп'яніння чи стресу тощо. У криміна­льному процесі судово-психологічна експертиза виступає як одна із ос­новних форм практичного застосування спеціальних психологічних
Закатов А. А., Оропай Ю. Н. Использование научно-технических средств и специ­альных знаний в расследовании преступлений. — К.: Выща шк., 1980. — С. 71. Експертиза (від лат. ехреМш — досвідчений) — дослідження і вирішення за допо­могою компетентних осіб будь-якого питання, що потребує спеціальних знань.
знань в юриспруденції. Судово-психологічна експертиза є одним із за­собів встановлення істини в судочинстві, джерелом доказів. Потрібно відрізняти судово-психологічну і судово-психіатричну експертизи:
судово-психологічна експертиза вивчає суттєві для криміналь­ної справи особливості психічної діяльності обвинувачених, по­терпілих і свідків;
судово-психіатрична експертиза вивчає психічні прояви, які ви­ходять за межі норм, тобто є патологічними1.
Спроби використати судово-психологічну експертизу в криміналь­ному судочинстві застосовувались давно. Так, ще 1928 р. А. Лурія, вивчаючи психологічні процеси, розробив моторну методику діагнос­тики афективних слідів, яка виявилась прообразом детектора брехні. Але рівень розвитку практичної психології в цей період відставав від потреб юридичної практики, ефективних науково обґрунтованих ме­тодик всебічного дослідження особистості не існувало, тому експерт­ні завдання глибоко не вирішувалися. Суттєвий внесок у встанов­лення і розвиток судово-психологічної експертизи зроблено україн­ськими вченими О. Брусиловським, В. Внуковим, Я. Канторовичем2.
Першим вагомим дослідженням в галузі судово-психологічної експертизи була праця О. Брусиловського «Судово-психологічна екс­пертиза». Теоретичні положення, що містяться в ній, та практичні рекомендації не втратили свого значення і дотепер.
Серед сучасних дослідників проблем судово-психологічної експе­ртизи необхідно назвати праці Ю. Грошевого, М. Костицького, М. Коченова, З. Митрохіної, В. Нара та ін.3
Загальний предмет судово-психологічної експертизи — особли­вості психіки тих людей, дослідження яких має значення для встанов­лення істини в кримінальних справах.


Патологія (від грецьк. pathos— страждання і logos— вчення) — вчення про хво­роби, відхилення від норми. Патологічний — хворий, не нормальний. Внуков В. А., Брусиловский А. Е. Психология и психопатология свидетельских пока­заний малолетних и несовершеннолетних. — X., 1929; Канторович Я. А. Психология свидетельских показаний. — X., 1929.
Грошевой Ю. M. Психологическая экспертиза на предварительном следствии // Крими­налистика и судебная экспертиза. — К., 1970. — Вып. 7; Костицкий M. В. Судебно-психологическая экспертиза. — Львов, 1987; Костицкий M. В., Нар В. Т. Судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе. — К., 1985; Коченов M. M. Судебно-психологическая экспертиза. — М., 1977; Mитpохина З. И. Судебно-психологическая экспертиза. — X., 1995; Юридична психологія / За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьєва. —
К., 2000; та ін.
Окремими предметами судово-психологічної експертизи можуть бути:
наявність або відсутність в обвинувачених у момент скоєння злочину афекту;
принципова здатність свідків, підозрюваних і потерпілих (особ­ливо дітей) правильно сприймати важливі для кримінальної справи обставини;
здатність свідків, підозрюваних і потерпілих давати правильні свідчення про суттєві для справи обставини;
здатність неповнолітніх обвинувачених, які страждають розу­мовою відсталістю не з причини психічних захворювань, усві­домлювати в повному обсязі значення своїх дій;
можливість виникнення різних психічних переживань, які перешкоджають нормальному виконанню професійних функ­цій (наприклад, на залізничному транспорті, в авіації, в діяль­ності оператора автоматизованих систем управління на ви­робництві і т. п.).
Окремо слід наголосити: в процесі судово-психологічної експер­тизи встановлюється не достовірність свідчень обвинувачених, свід­ків і потерпілих (це не входить у компетенцію судово-психологічної експертизи, а є предметом вивчення справи слідчим і судом), а з'ясо­вуються можливості допитуваної особи, в силу її індивідуально-психологічних особливостей сприймати факти і явища, зберігати їх у своїй пам'яті та відтворювати на допиті.
Судово-психологічна експертиза призначається постановою слід­чого або ухвалою суду, де повинні бути відображені обставини спра­ви, визначений експерт або група експертів, сформульовані запитан­ня, які потребують експертного дослідження. За наявності даних, які свідчать про розумову відсталість неповнолітнього підсудного, суд може призначити для проведення експертизи дитячого психолога або шкільного педагога. В окремих випадках експертами призначаються спеціалісти-психіатри.
Таким чином, судово-психологічна експертиза у змозі дати харак­теристику особистості і тих її ознак, які можуть бути елементами складу злочину — сильного душевного хвилювання обвинуваченого, що виникло раптово, безпорадного стану потерпілого, сильного страху свідка, депресії потерпілого і т. д. Вона сприяє розкриттю і розслідуванню злочинів, а також організації процесу перевиховання засудженого в умовах виправно-трудової установи.
Підставами для обов'язкового призначення судово-психологічної експертизи є:
розумова відсталість неповнолітнього обвинуваченого (попере­дньо проводиться судово-психологічна експертиза);
сексуальні злочини;
сумніви в здібностях особи адекватно сприймати важливі для слідства обставини і давати по них правильні свідчення;
ознаки вкрай підвищеного і раптового емоційного перенапру­ження, яке проявилося в злочинній дії.
Крім того, існують необов'язкові підстави для призначення судо­во-психологічної експертизи. Це:
встановлення авторства письмового документа за його пси­хологічними особливостями (психолого-лінгвістична експер­тиза);
встановлення непатологічного психологічного стану особи, схильної до самогубства;
розслідування випадків, пов'язаних із використанням техніки (в автотранспортних, авіаційних, залізничних, воднотранспорт­них, аварій на виробництві і т. п.).
Виходячи із цього, розрізняють певні види судово-психологічних експертиз (див. рис. 17).
Отже, основним завданням судово-психологічної експертизи є на­уково обґрунтована діагностика непатологічних психічних аномалій в розвитку особи потерпілого, підозрюваного чи свідка. Як галузь психології діагностика почала розвиватися з кінця ХІХ ст. на вимогу практики і часу. Відомими її представниками були американський психолог Дж. Кеттел (1860-1944), німецький психолог Г. Еббінгауз (1850-1909), французький психолог А. Біне (1857-1911), англійський психолог і антрополог Ф. Гальтон (1822-1911) та ін. Так, Дж. Кеттел уперше вжив у психологічній літературі термін "інтелектуальний тест", вивчав об'єм уваги і навички читання, зафіксував феномен ан-тиципації1. Г. Еббінгауз справедливо вважається автором створення першого, власне, психологічного експериментального методу для ви­вчення пам'яті. З іменем Ф. Гальтона пов'язана поява психологічних опитувальників для оцінки особливостей зорового сприйняття, мис-лених образів. Суттєвий крок у розвиток психодіагностики зробив


Антиципація (від лат. апНеіраНв — передбачення) — здатність людини уявити собі можливий результат дії до її здійснення.


Види судово-психологічних




експертиз



/>

/>

Судово-психологічна експертиза потерпілих у справах про сексуальні злочини
Судово-психологічна експертиза визначення
здатності неповнолітньої особи
усвідомлювати значення вчинюваних нею дій
Судово-психологічна експертиза у справах про події, пов'язані з керуванням технікою
Посмертна судово-психологічна експертиза
Психолого-лінгвістична експертиза
Комплексна судова медико-психологічна експертиза
Комплексна психолого-
психіатрична експертиза --PAGE_BREAK--Види судово-психологічних експертиз


А. Біне, який разом із колегами розробив методику для вивчення ін­телекту дітей. Нині психодіагностика володіє великою кількістю мето­дик, які дають змогу вирішувати, в тому числі, і завдання судово-психологічної експертизи1. Методики проведення судово-психологічної експертизи, тести, які при цьому використовуються, визначаються не тільки її цілями та завданнями, а й особливостями виду експертизи. Роз­глянемо деякі з виділених видів.




Див.: Блейхер В. М., Бурлачук Л. Ф. Психологическая диагностика интеллекта и личности. — К.: Выща шк., 1978.
Судово-психологічна експертиза емоційних станів пов'язана з ви­явленням в особи, яка скоїла злочин, сильного душевного хвилю­вання (стану фізіологічного афекту1), стресу і фрустрації. Кваліфі­кована оцінка емоційних станів підслідної особи багато в чому ви­значається обсягом інформації про особу та її поведінку. Дуже важливим є також опитування свідків, у ході якого стає можливим оцінити, як виглядала підслідна особа перед злочином і в момент його скоєння, які особливості в її поведінці спостерігались після то­го, що сталося. Вже на перших етапах слідчих дій необхідно з'ясу­вати у підслідної особи:
а)її соматичний стан напередодні злочину (наявність нервових,
соматичних та інших захворювань, хронічної втоми, безсоння та ін.);
б)особливості особистих стосунків підслідного з жертвою (наяв-
ність конфлікту, його причину, перебіг, способи вирішення та ін.);
в)особливості взаємин з жертвою, наявність спільних знайомих,
захоплень тощо.
При призначенні судово-психологічної експертизи емоційних ста­нів слідчий у зіставленні формулює такі типові запитання:
Які індивідуально-психологічні особливості підслідної особи ?
Які особливості особистих стосунків підслідної особи і жертви ?
Як виявлені особисті характеристики могли вплинути на особ­ливості поведінки підслідної особи в досліджуваній ситуації ?
В якому психологічному стані перебувала підслідна особа в мо­мент скоєння злочину?
Чи перебувала підслідна особа у стані фізіологічного афекту або в іншому емоційному стані, що суттєво вплинуло на її по-ведінку2?
Двадцятирічні Д. Забєлін і Д. Тимофєєв вийшли прогулятися на ву­лицю. Розмовляючи біля під'їзду будинку, де жив Д. Забєлін, із знайо­мою дівчиною, вони вже збиралися йти додому, коли із машини, що під -їхала, вийшов чоловік середнього віку з дівчиною. Йому не сподобався погляд Д. Тимофєєва і його відповідь на запитання «Що ти на мене так дивишся?». Провівши дівчину, він повернувся, з ходу дістав ніж і став убивати хлопця (у цей момент один із друзів відійшов). Бандит воло-


Фізіологічний афект слід відрізняти від патологічного, який розглядається як гострий короткочасний психічний розлад, що виник раптово. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С. 543-544.
дів ножем із знанням справи. Він відразу розпоров живіт, два рази вдарив у бік і розпоров печінку. На крики друга прибіг Д. Забєлін і неві­домий кинувся на нього. Судмедекспертиза нарахувала в нього сім наскрізних поранень.
Особа злочинця була встановлена вже на другий день через дівчину, яка була сусідкою Д. Забєліна. Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи затриманий С. визнаний осудним. Була проведена судово-психологічна експертиза емоціонального стану С. в момент скоєння зло­чину. З'ясувалося, що С. за останні два місяці відчував психічне переван­таження через сімейні негаразди і втрату роботи. В день скоєння зло­чину він у черговий раз пробував влаштуватися на одну із фірм шофером, але безуспішно, оскільки роботодавець дізнався про його пристрасть до спиртних напоїв. Аналіз індивідуально-психологічних особливостей С. ви­явив достатню силу нервових процесів, але деяку неврівноваженість — перевагу збуджуваних процесів над гальмівними. Він відрізнявся помір­ною товариськістю, разом із тим була виражена висока тривожність, схильність до конфліктів. У момент злочину відзначалися яскраво вира­жені емоційні переживання образи, незадоволеності собою. На допиті С. зазначив, що в той день у нього не вдалася в призначеному місці зустріч з дівчиною — квартира, куди вони приїхали, була замкнена. В контакт із експертом вступив легко і без тиску відповідав на запитан­ня, в тому числі і про пригоду. Аналіз психічного стану С. в момент зло­чину, проведений експертом-психологом, не виявив у нього стану фізіо­логічного афекту. Однак самі дії С. мали раптовий та імпульсивний ха­рактер. На особливості його поведінки у ситуації, що вивчається, суттєво вплинули психічне напруження і тривожність у зв'язку з від­сутністю роботи та грошей, сімейний конфлікт, що затягнувся, і фру­страція, яка виникла через невдалу зустріч із дівчиною.
Судово-психологічна експертиза потерпілих у справах про сексу­альні злочини проводиться, як правило, стосовно малолітніх і непо­внолітніх жертв сексуальних злочинів. У цьому разі в компетенцію судово-психологічної експертизи входить оцінка здатності психіч­но здорових потерпілих розуміти характер і значення злочинних дій винного, а також оцінка здатності чинити йому опір. При цьому здатність розуміти характер і значення вчинених дій означає досяг­нення потерпілою (потерпілим) такого рівня психічного розвитку, який дає змогу правильно розкрити справжні заміри злочинця, оці­нити небезпечність ситуації, зрозуміти моральний бік того, що від­бувається, і його наслідки; що стосується оцінки здатності потерпі­лої (потерпілого) чинити опір злочинцю, то дослідники виділяють дві групи1:
а)перша група потерпілих характеризується такими рисами, як
побоювання, лякливість, підлеглість, навіюваність, довірливість, не-
самостійність. Стан страху і розгубленості приводить їх до пасивно-
го підкорення волі ґвалтівника;
б)друга група потерпілих найчастіше володіє рисами істерично-
го типу характеру (див. додаток 1). Для них характерні збудливість,
уразливість, слабий вольовий контроль поведінки, що не дозволяє їм
своєчасно усвідомити небезпеку ситуації і вжити заходів безпеки.
Експертиза соціально-психологічних особливостей членів злочин­ної групи спрямована на виявлення структури злочинного угрупован­ня, визначення ролі кожного її учасника й особливостей зв'язку між ними. Експерт-психолог може дати висновок про те, яким є вплив групи на окремого учасника, встановити неформальних лідерів зло­чинного угруповання, розкрити найтиповіші форми взаємозв'язку між членами групи при підготовці злочину, в ході його скоєння і в процесі розкриття.
При розкритті злочину, який було скоєно трьома особами, експерт-психолог установив неформального лідера. Ним виявився якийсь С., ко­трий не тільки фізично сильніший за двох інших злочинців, а й володіє більш високим інтелектуальним рівнем розвитку, має організаторські здібності, добру уяву і міцну пам 'ять. Саме він розробляв плани погра­бування торгових точок і розподіляв ролі між учасниками злочинного угруповання. Дані судово-психологічної експертизи були враховані су­дом при винесенні обвинувального вироку.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
/>

впливу на допитуваного

Рис. 18.     продолжение
--PAGE_BREAK--Структура підготовки допиту

Запитання, заплановані для постановки на допиті, повинні відпо­відати таким вимогам:
запитання повинні бути точними, ясними, конкретними і корот­кими;
запитання не повинні містити твердження і оцінки з боку слідчого;
запитання формулюються так, щоб на них були отримані певні і недвозначні відповіді;
запитання не повинні містити в собі підказок на певну відповідь;
кожне запитання має бути логічно окремим;
запитання не повинні бути спрямовані на заплутування допи­туваного;
запитання не повинні принижувати чи ображати допитувану особу.



1
Визначення місця можливих прийомів психологічного впливу на допитуваного






Визначення часу проведення допиту
Психологічна
'І
Хронологічна
Зворотна
Логічна
Врозкид
щення реальних ознак, властивостей подій іншими, відсунувши їх за часом чи місцем; викривлення форми, структури, послідовності по­дій; помилкового винайдення схожості різних об'єктів і осіб; поділ цілісної події на не пов'язані між собою частини та ін.1
Тому будь-яке повідомлення потерпілого, свідка, підозрюваного (обвинуваченого) потребує ретельного аналізу впливу тих факторів, які могли вплинути на його зміст.
Формування показань з психологічного погляду має свої особливос­ті залежно від виду допиту. Виходячи з процесуального положення до­питуваного і його віку виділяють такі види допиту (рис. 20).
Види допиту
За процесуальним положенням допитуваного
За віковими особливостями допитуваного
Допит підсудного
Допит малолітнього     продолжение
--PAGE_BREAK--Класифікація допиту за двома критеріями
Доцільно розглядати психологію допиту з урахуванням його ви­ду, бо ним визначається як змістова частина допиту, так і його фор­ма. Безумовно, вид допиту впливає також і на поведінку слідчого, ви­бір відповідних прийомів психологічного впливу на допитувану осо­бу, характер взаємодії з нею тощо.


Адамов Ю. П. Лжесвидетельство. — М.: Всесоюзн. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1977; Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей.
Особливо слід відзначити таке: якщо слідчий належним чином не підготувався до допиту, то годі очікувати від нього цілеспря­мованості та впевненості. Непідготованість слідчого до допиту на­вряд чи залишиться непоміченою допитуваним, що спричинить посилення її хвилювання, ускладнить процес згадування необхід­них даних. Що стосується свідків і потерпілих, які дають неправ­диві показання, то непідготовленість слідчого лише зміцнить їхні позиції.




§2. Психологіядопиту потерпілого
Одна з центральних фігур попереднього слідства і розгляду спра­ви в суді — потерпілий. Конкретні обставини, причини й умови зло­чину не можуть бути розкриті повністю, якщо до уваги не береться особистість потерпілого. Річ у тім, що його поведінка, яка відносить­ся до об'єктивних ознак складу злочину, може впливати на обвину­ваченого, а іноді (необхідна оборона і застосування при цьому сили і певних засобів) і виключає її.
Формування показань потерпілих має свої особливості, пов'язані з їхніми специфічними переживаннями, які викликані здійсненими стосовно них злочинними наслідками. Психічні переживання потер­пілих, зокрема в тих випадках, коли злочинне діяння тією чи іншою мірою загрожує життю, здоров'ю і гідності особистості, характери­зуються емоційною глибиною, підвищеною гостротою. Потерпілі, які є об'єктом злочинного посягання, сприймають картину скоєного зло­чину, відчуваючи на собі його безпосередній вплив. Тому в них при переробці і збереженні відбитої в момент злочину інформації досить часто роль емоційних проявів, переживань, пов'язаних із фізичними, психічними і соціально-побутовими наслідками злочину, більш значна.
Найхарактернішою реакцією потерпілих на ситуацію нападу є стан страху. Як емоційне відображення небезпеки страх зумовлений невір'ям у свої сили, відсутністю інформації про сприятливий вихід із ситуації, що склалася. Залежно від характеру загрози інтенсивність і специфіка переживання страху варіюється в досить широкому діапа­зоні відтінків (побоювання, переляк, жах). У стані страху потерпілі часто, перебільшуючи небезпеку, викривлено сприймають події, від­биваючи їх у пам'яті в гіпертрофованому вигляді (жертва перебіль­шує кількість нападників, їхні сили, використовувані підручні та ін­ші засоби і т. д.). В умовах боротьби потерпілі нерідко погано чи ви­кривлено запам'ятовують прикмети злочинця, не запам'ятовують по­слідовність і окремі моменти події. Якщо злочинців кілька, то потер­пілі часто не запам'ятовують кожного з них і не можуть згадати, хто першим скоїв ті чи інші насильницькі дії.
Саме тому при допиті потерпілих і оцінці отриманих від них свідчень слідчий повинен мати на увазі, що страх, біль, фізичні страждання, збу­дження і напруження, а у випадках скоєння сексуального злочину, крім того, і особистісні, інтимні переживання, становлять сукупність різних, але взаємопов'язаних між собою емоцій, що ускладнюють психологіч­ний стан потерпілих.
У процесі допиту потерпілого слідчого цікавлять деталі злочину. Тому першочергово при допиті потерпілого треба з'ясувати:
обставини, які передували злочину, взаємини потерпілого зі злочинцем. Слід мати на увазі, що 75-80 % злочинів проти особистості скоюються особами, які пов'язані з потерпілим родинними, службовими, інтимними та іншими близькими стосунками1;
обставини скоєння злочину (час, місце, обстановка, послідов­ність і характер дій злочинця, характерні ознаки його зовніш­ності, особливі прикмети та ін.);
наслідки злочину.
У ході допиту слідчий насамперед має з'ясувати умови, в яких по­терпілий сприймав подію злочину, чи його психічний стан в момент посягання і після нього. Неабияке значення мають і психічні стани, які виникали у потерпілого до злочину. До них можна віднести ста­ни як результат психічної безпорадності потерпілих (душевна хворо­ба, непритомний стан, малолітній вік) і фізичної безпорадності через хворобу, фізичні вади, похилий вік тощо. Безпорадність потерпілого може бути наслідком алкогольного сп'яніння чи прийому наркоти­ків. Попередній до злочину психічний стан потерпілого, здатний у певний час посилювати викривлення в показаннях у справі, викли­кає додаткові негативні фактори на сприйняття і відбиття багатьох деталей злочину (це особливо притаманне для потерпілих, які знахо­дилися до злочину в стані алкогольного сп'яніння чи наркотичного «кайфу»).
При проведенні опитування і оцінці фактів, про які повідомляє по­терпілий, слід враховувати те, що під час злочину поле свідомості по­терпілого різко звужується, логіка мислення і в цілому розумовий процес знаходяться в пригніченому стані. Суттєво й те, що увага по­терпілого лише в окремих випадках концентрується на деталях події, бо думка його нав'язливо повертається до страхів, болю і побоювань, пов'язаних із діями злочинців.
Спеціалісти в сфері юридичної психології справедливо зазнача­ють, що під впливом емоційного напруження потерпілі на перших допитах мало що згадують про обставини, які передували злочи­ну. Буває, що зразу ж після посягання в результаті так званого проактивного гальмування1потерпілі не можуть згадати подальші події.
Водночас, допитуючи потерпілого, слідчий повинен виявити всі важливі обставини його взаємодії зі злочинцем до скоєння злочину і після нього. Тільки так можна зрозуміти мотиви злочину і механізм його скоєння. Від потерпілого слідчому потрібна інформація про те, де, коли, яким чином, якими знаряддями і засобами скоєно злочин, хто його скоїв і хто до нього причетний.
Усе це пояснює, чому на повторних допитах показання потерпі­лих виявляються, як правило, повнішими, ніж на початку розсліду­вання кримінальної справи. Іноді процес переробки сприйнятої ін­формації про злочин може тривати у потерпілих і кілька місяців після проведення з їхньою участю слідчих дій. Тому в складних си­туаціях, щоб відновити всі суттєві обставини злочину, знайти не ви­явлені на першому допиті факти і деталі, можливо проведення кіль­кох допитів.
Під час допиту потерпілого багато що значить аналіз способу йо­го життя, особистісних якостей, стереотипів поведінки, соціальних зв'язків, комунікативних особливостей.
Практика слідчої діяльності показує, що нерідко сама поведінка потерпілого сприяє скоєнню злочину ним безпосередньо, провокує його (така поведінка в юридичній психології називається віктим-ною). Віктимність є значущим фактором в аналізі взаємодії злочин­ця і потерпілого, в оцінці правдивості показань останнього.


Гальмування проактивне (від лат. pro — раніше, activus — діючий) — нервовий процес, який виявляється в тому, що відповіді, які стосуються попередніх елементів інформації, гальмують відповіді щодо наступних її елементів.
Слід ретельно перевіряти показання потерпілого, в яких трапля­ються такі найхарактерніші помилки:
перебільшення уявлення про деякі моменти пережитої події (на­приклад, про кількість злочинців і предмети, які вони викорис­товували);
узагальнення, особливо на початковому етапі пояснень і пока­зань щодо дій злочинців («усі тримали», «усі били», «усі ґвал­тували» і т. п.);
провали пам'яті, пропуски при описі деяких важливих елемен­тів події;
помилковість щодо послідовності при відтворенні окремих де­талей і дій учасників злочину;
помилки у визначенні тривалості тієї чи іншої події;
додавання і наділення описуваних подій, дій і предметів наду­маними і невластивими їм ознаками, рисами;
помилкові висловлювання і помилкове розуміння сказаного в процесі мовного спілкування слідчого і потерпілого.
Перераховані види помилок, як правило, відносять не до всіх по­казань потерпілого, а до якихось окремих фактичних обставин, мо­ментів, деталей. Вони зазвичай поєднуються з точними деталями по­відомлення, змішуються з ними, що ускладнює завдання слідчого.
Повертаючись з відрядження, К. зайшов у привокзальний ресторан і був запрошений незнайомою компанією в гості, де продовжував пия­чити. Отямився він на вулиці без верхнього одягу, грошей і документів. У першій бесіді зі слідчим він нічого не міг сказати по суті, в основному схлипував, охав і заламував руки від горя та сорому. Показати буди­нок, де він провів ніч зі своїми «друзями », потерпілий не міг. Нічого не згадав і про прикмети злочинців, про обстановку квартири, в якій зна­ходився.
Але на другому допиті, дещо заспокоївшись, він згадав про окремі деталі події: а) при вході в будинок звернув увагу на мелодійний звук, який чувся від дверей; б) у квартирі був імпортний магнітофон з яск­равою наклейкою на передній панелі; в) чоловік, який запропонував йо­му разом «повеселитися», був у сорочці блакитного кольору з синіми смужками.
Багато плутанини викликала його розповідь про час виходу з рес­торану. Потерпілий назвав спочатку близько 22.00, потім близько 23.00 і навіть десь опівночі.
Лише досвід слідчого, його вдумлива і копітка робота дозволили знайти в показаннях потерпілого раціональне зерно і правильно оціни­ти всю інформацію.
Під час допиту потерпілих необхідно враховувати можливість су­перечливих бажань, побоювань і т. п. Наприклад, непорядна поведін­ка потерпілого у зв'язку з подіями злочину може викликати в нього прагнення «перекрутити» інформацію (описаний вище приклад зі слідчої практики відповідає цьому випадку). Іноді потерпілий уникає показань, пов'язаних з інтимною стороною життя, що призводить як до неусвідомленого, так і усвідомленого викривлення окремих аспек­тів події, що розслідується.
Необ'єктивність показань потерпілого може мати й інші причи­ни. Оскільки потерпілому завдається безпосередня шкода діями зло­чинців, то він часом прагне помститися їм за завдані страждання, біль, образи і т. п. Деякі потерпілі відчувають бажання отримати ма­ксимальну моральну компенсацію в разі засудження правопоруш­ника. При цьому потерпілий може переслідувати і корисливі цілі, перебільшуючи розміри завданої йому шкоди (блискучий приклад тому — показання Шпака в кінокомедії "Іван Васильович міняє професію"), хоче приховати свою непорядну поведінку і т. п. Крім того, необ'єктивність показань потерпілого може пояснюватися та­кож соромливістю, зніяковілістю, незручністю розповіді про дії зло­чинця чи свої власні в момент скоєння злочину. Такі ситуації вини­кають найчастіше при допиті потерпілих у справах про сексуальні злочини.
Одним із факторів, які впливають на показання потерпілого, мо­же виявитися навмисне чи ненавмисне навіювання. Здебільшого це характерне для неповнолітніх потерпілих, але навіюванню можуть бути піддані і дорослі. Для того щоб уникнути шкідливої дії навію­вання, на допиті передбачені певні процесуальні міри, зокрема забо­ронені навідні запитання, які можуть підказати потерпілому бажану відповідь.
Показання потерпілого залежать від багатьох суб'єктивних і об'­єктивних факторів. Знання слідчим психологічних закономірностей процесу формування показань та їх особливостей у потерпілого, ви­вчення мотивації і психічних властивостей, станів, процесів потерпі­лого допомагає вибрати найдоцільніші тактичні прийоми для отри­мання потрібних відомостей.
Важливу роль при цьому відіграє поведінка самого слідчого. Неуважність, грубість, підозрілість слідчого гостро переживається потерпілим, що посилює його емоційно-негативний стан. Тому за­вдання слідчого — максимально заспокоїти потерпілого, запевнити його в тому, що злочин буде ретельно й об'єктивно розслідуваний, своїм спокоєм, тактовністю допомогти потерпілому зняти метушли­вість у думках і рухах, багатослів'я, акцент на несуттєве і т. п.


    продолжение
--PAGE_BREAK--§3. Психологіядопиту підозрюваного іобвинуваченого
Теоретичні дослідження і практика слідчої діяльності переконли­во підтверджують, що притягнення особи як підозрюваного чи обви­нуваченого пов'язане з різкою зміною в його житті, зі зрушеннями у психіці, які посилюються в умовах ізоляції. Прагнучи ухилитися від відповідальності та приховати свою участь у злочині, винний нама­гається приховати від оточуючих пов'язані з цим переживання. Така тенденція значною мірою дезорганізує його психічні процеси. Адже підозрюваний і обвинувачений зовсім не обов'язково можуть бути злочинцями. Тому притягнення до кримінальної відповідальності не­винної особи призводить до ще серйозніших психічних наслідків. Не­щастя, що несподівано звалилося на неї, породжує неадекватні вчин­ки, які можуть сприйматися і пояснюватися малодосвідченими слід­чими як «докази поведінки». Прагнучи покласти кінець болісному стану, невинний може застосувати навіть самообмову.
Процесуальна ситуація підозрюваного і обвинуваченого має сут­тєві відмінності, тому доцільно розглядати допит підозрюваного і об­винуваченого окремо.
Допит підозрюваного. Одна з характерних особливостей допиту підозрюваного — обмеженість інформації і дефіцит часу на його під­готовку. Відсутність достатніх викривальних доказів зобов'язує слід­чого у процесі допиту підозрюваного використовувати багатоваріа-тивну тактику. Водночас допит підозрюваного зразу після його за­тримання чи арешту має і позитивний бік, адже підозрювана особа не встигає детально продумати, всебічно обґрунтувати неправдиву версію; як правило, її показання містять явні суперечності.
Основне завдання слідчого при допиті підозрюваного полягає в тому, щоб отримати відомості, які дають змогу перевірити його при­четність до злочину, що розслідується. Тому необхідно виділяти такі обставини, які можуть бути відомі лише особі, яка скоїла злочин. І якщо підозрюваний мовчить про факти, які вже виявлені слідством, то це повинно насторожити слідчого.
Під час допиту підозрюваному ставляться насамперед ті запитан­ня, відповіді на які вже відомі юристу. Мета постановки таких запи­тань — виявити позиції підозрюваного щодо правосуддя. Позитивні результати дає метод непрямих запитань. Він полягає в тому, що за­питання, суттєві для розслідування, маскуються серед зовні «безпеч­них» запитань, які нібито не стосуються події, яка цікавить слідчого. Таким чином можна аналізувати обізнаність підозрюваного про учасників злочину, про час, місце і способи його здійснення, знаряд­дя, які застосовувалися, та інші обставини. Крім того, непрямі запи­тання доречні і як засіб маскування мети слідчого, бо підвищений ін­терес допитуваного до окремих епізодів злочину може свідчити про те, що у слідчого відсутня необхідна сукупність доводів.
/>
Для підозрюваного на попередньому слідстві характерні психоло­гічні стани тривоги, невизначеності, неможливості правильного перед­бачення ситуації, що склалася. Часто він не знає, якими доводами во­лодіє слідчий, які запобіжні заходи будуть вибрані, які слідчі дії будуть проведені і т. п. Такий психологічний стан підозрюваного повинен враховуватися слідчим при розробці й застосуванні різних тактичних і психологічних прийомів (табл. 5).
/>
Складним є питання про пред'явлення підозрюваному доказів. Річ у тім, що поспішне і невміле пред'явлення доказів зменшує їхню викрива­льну спрямованість, дає можливість підозрюваному висунути неправди­ві пояснення. Тому слідчий повинен передбачити всі нюанси, які можуть знизити викривальну силу доказів, по можливості попередньо нейтралі­зувати контраргументи допитуваної особи. Докази слід пред'являти з урахуванням їхнього взаємозв'язку, при цьому психологічний вплив на підозрюваного в міру пред'явлення доказів повинен зростати.
Якщо скоєно груповий злочин, то при індивідуальному допиті підо­зрюваних слідчому доцільно використати соціально-психологічні особ­ливості міжособистісної взаємодії людей в злочинних групах. До них відносяться різноспрямовані інтереси членів групи, суперництво, анта­гонізм, егоцентризм1, прагнення «урвати собі шматок побільше від спільного пирога» і т. п. У ході допиту окремі члени групи намагаються зменшити свою роль у скоєнні злочину, перекладаючи вину на інших.
Останнім часом в юридичній психології виявляється інтерес до до­слідження захисної домінанти2правопорушника. Домінанта, як пра­вило, виникає в людини у зв'язку з більш-менш серйозними подіями в житті, за наслідки яких вона переживає, у зв'язку з якими вона відчу­ває почуття страху, невпевненості і т. п. Людина, котра скоїла тяжкий злочин, зазнає сильне психічне напруження. Під впливом домінанти
Егоцентризм (від лат. ego— я і centrum— центр кола) — зосередженість індивіда лише на власних інтересах і проблемах, небажання і нездатність розуміти і враховувати проблеми інших людей.
Домінанта (від лат. dominans— панівний) — тимчасово панівна рефлекторна система, яка зумовлює роботу нервових центрів у цей момент і тим самим надає поведінці індивіда певну спрямованість.
злочинець намагається поводитися так, щоб гарантувати собі безпеч­ність, уникнути викриття, а отже, покарання. Інакше кажучи, поведін­ка злочинця на допиті носить своєрідний захисний характер. Його прагнення приховати причетність до злочину, необхідність маскувати­ся, виглядати спокійним і впевненим посилює гальмуючі процеси у клітинах головного мозку. Після цього починає переважати процес збудження, який проявляється в активності людини, прагненні виго­воритися і т. д. Виявлення таких станів у ході допиту сприяє отриман­ню правдивих показань і розкриттю злочину.
Велику роль у процесі допиту відіграє правильна адекватна інтер­претація невербальних сигналів (міміка, жести, поза та ін.), які роз­кривають емоційно-вольовий стан підозрюваного. Зовнішні ознаки прояву страху, неспокою, задоволення, брехні тощо не мають дока­зового значення. Але ці сигнали можуть дати слідчому орієнтовну ін­формацію. Наприклад, уникання зорового контакту, потирання до­лонь, прикриття рота долонею тощо повинні спонукати слідчого до більш ретельного аналізу причин такої поведінки.
Сильним психологічним станом, який формує мотиви поведінки підозрюваного, є страх позбавитися волі, звичного способу життя, «перспективи» опинитися серед злочинців. Такий стан особливо притаманний особам, які вперше скоїли злочин і притягнені до кри­мінальної відповідальності. В такій ситуації підозрюваний думає, що уникнути затримання, арешту, вироку, пов'язаного з позбавлен­ням волі, можна лише, заперечуючи свою вину, брехливими пока­заннями. Такий психологічний стан формує позицію підозрювано­го, яку слідчому необхідно подолати. Для цього треба пояснити пі­дозрюваному, що доказування вини мало в чому залежить від його визнання, а вирішальною мірою визначається сукупністю доказів довести йому, що щиросердне каяття, а також активне сприяння розкриттю злочину є для суду обставиною, яка пом'якшує відпові­дальність.
Вище зазначалося, що під впливом домінанти дії злочинця но­сять захисний характер. Але саме ці дії і вчинки повинні приверта­ти увагу слідчого, бо дають підставу для припущення про причет­ність підозрюваного до скоєного злочину (такі дії мають назву «до­кази поведінки»). Можна виділити найпоширеніші докази поведінки злочинця1:
створення обманного алібі;
немотивований і несподіваний від'їзд;
спроба спрямувати слідство на обманний шлях;
вияв підвищеної зацікавленості до процесу розслідування зло­чину;
розповсюдження вигаданих чуток про особистість злочинця і мотиви його дій;
спроби переговорити, підкупити потерпілих, свідків;
демонстративність поведінки, яка покликана переконати оточу­ючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть то­чно встановлених фактів («не бачив», «не чув» і т. п.);
зміна звичних стереотипів після скоєння злочину;
обізнаність щодо таких деталей, про які міг знати лише винний;
повернення, часом неодноразове, на місце події тощо.
У різних слідчих ситуаціях докази поведінки виявляються по-різ­ному.
У кущах біля невеликої річки був виявлений труп молодої жінки з чи­сленними різаними ранами. На місці події знайшли знаряддя вбивства — косу і надто характерні сліди, які дали змогу в загальних рисах відтво­рити картину злочину. Очевидців не виявилося.
Серед осіб, можливо причетних до злочину, увагу слідчого при­вернув двоюрідний брат вбитої К. Він виявляв у зв'язку з розсліду­ванням помітне хвилювання, розпитував двох інших підозрюваних про те, чого їх викликали на допит, цікавився, чи оглядають їхній одяг, чи можна по слідах рук виявити злочинця. Саме К. і виявився вбивцею.
Що стосується обманного алібі, то детальний допит підозрювано­го допомагає виявити, наскільки його твердження істинні. Напри­клад, підозрюваний каже, що в цей час «був у театрі», але на запи­тання про назву і зміст вистави, виконавців ролей відповісти не мо­же. Окрім того, певні деталі висловлених ним «казок» також демонструють фальшивість алібі — в психології відомо, що деталі другорядних обставин люди зазвичай забувають. Разом з тим, не слід поспішати з викриттям усіх суперечностей і неправдивих тверджень підозрюваного, бо це може насторожити його, підвищити самоконт­роль за мовою і зовнішніми ознаками поведінки, а також відмовити­ся давати показання.
Психологічно найскладнішою ситуацією допиту підозрюваного є його відмова давати показання. Мотиви закритості при допиті різні:
страх перед покаранням;
побоювання помсти співучасників;
сором за скоєне, докори сумління;
бажання приховати інтимні подробиці;
антипатія до слідчого;
самоствердження тощо.
Які б не були мотиви відмови давати показання, завдання слідчо­го — пояснити підозрюваному, що такою поведінкою він позбавля­ється можливості самозахисту, і як наслідок — можливості з'ясувати пом'якшуючі його відповідальність обставини.
У слідчій практиці трапляються випадки самообмовлення підо­зрюваного. Які причини і цілі самообмовлення? Це може бути пов'я­зано з винятковим психічним перенапруженням у результаті довго­тривалих допитів, з грубими порушеннями прав особистості (згадає­мо часи сталінських репресій, коли багато підозрюваних не витримували катувань за стінами Луб'янки і зовсім невинні брали ви­ну на себе, щоб скоріше покінчити зі свавіллям і насиллям щодо сво­єї особистості), з тактичними прорахунками слідчого, з бажанням приховати інший, більш тяжкий злочин.
Розслідуючи справу про мотоцикл на автобусній зупинці, слідчий отримав оперативні дані про причетність до події двох молодих ван­тажників лісоскладу Р. і Н. Якихось доказів, що дозволили б їх за­тримати, слідчий не мав. Викликавши по черзі Р. і Н. на допит, він все більше переконувався, що крадіжку мотоцикла здійснив Н. Але при другому допиті Р. «зізнався»у скоєному. З'ясувалося, що самооб-мовлення було викликане бажанням приховати крадіжку і продаж машини ГАЗ-69, які він скоїв вісім місяців тому, і отримати менше покарання.
Слідчий може зробити припущення, що підозрюваний обмовляє себе, якщо він часто і наполегливо переконує його в «чесності» зіз­нання, дає завчені показання, нездатний повідомити факти, що по­винні бути відомі тому, хто скоїв злочин. З метою викриття самооб-мови використовуються:
детальний повторний допит;
перевірка показань на місці події;
очна ставка;
слідчий експеримент тощо.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Допит обвинуваченого. Цілком обґрунтовано вважається, що об­винувачений є найбільш поінформованим і найбільш психологічно складним джерелом доказів. Правдивість його показань певною мі­рою можна стимулювати шляхом роз'яснення значення щиросердно­го зізнання, яке слугуватиме як обставина, що пом'якшує відповідаль­ність за скоєний злочин. Важливо зазначити: акцент повинен робити­ся не на визнанні вини, а на каятті і сприянні слідству в розслідуванні злочину.
Якщо обвинувачений визнає свою вину, то завдання слідчого — отримати вичерпні показання щодо всіх обставин, які він вважає сут­тєвими для розслідування справи. Важливо при цьому виявити ті об­ставини, достовірність яких може бути перевірена, а також з'ясувати причини, які призвели обвинуваченого до злочину, основні соціально-демографічні дані про його особистість і відомості про спільників.
Допит обвинуваченого проводиться за всіма пунктами пред'явле­ного обвинувачення. У зв'язку з цим на початку допиту обвинуваче­ному пояснюються суть пред'явленого обвинувачення, санкції відпові­дної норми Кримінального кодексу, його право на захист. На цій же стадії допиту слідчому необхідно вжити заходів, які полегшили б об­винуваченому вибір правильної лінії поведінки (наприклад, пояснити, що обманна позиція може нашкодити йому і його близьким, що від йо­го правдивості в показаннях залежить доля невинних людей та ін.).
Під час допиту обвинуваченого слідчий обов'язково повинен вра­ховувати можливі зміни його показань, тому всі суттєві деталі фіксу­ються. Ці зміни можуть виникнути через прагнення обвинуваченого зменшити свою вину, убезпечити від відповідальності близьких, че­рез розуміння ним того, що проти деяких доказів можна придумати спростування і т. д.
Позиція закритості обвинуваченого, яка досить часто трапляєть­ся на початковій стадії допиту, не повинна переростати в конфлікт між ним і слідчим. Досвідчений юрист не конфліктує з обвинуваче­ним, а викриває його, використовуючи наявні докази, прийоми пра­вомірного психічного впливу, ефективну тактику розслідування злочину.
Ставлення обвинуваченого до скоєного злочину, пред'явленого обвинувачення і можливого покарання залежить від мотивів, якими він керується в ході розслідування кримінальної справи. Тому одне із завдань слідчого в процесі допиту — вивчення і аналіз мотивів, які сформувалися в обвинуваченого упродовж його життя.
У психологічному аспекті відмінності в становищі обвинувачено­го і підозрюваного менш суттєві, ніж в процесуальному, тому при до­питі обвинуваченого можна використати розглянуті вище тактичні психологічні прийоми і засоби впливу.




§4. Психологіядопиту свідків
Показання свідків відіграють велику роль у діяльності слідчих і суддів, захисників і адвокатів, прокурорів та інспекторів. Вони спри­яють установленню обставин підготовки і скоєння злочину, виявлен­ню осіб, які скоїли злочин, мотивів їхніх злочинних дій, визначенню соціально-психологічних даних, які характеризують особистість обвинуваченого (потерпілого), інших очевидців події.
У психологічному плані показання свідків — це відтворення рані­ше сформованих вражень, актуалізовані образи подій, що сталися. При цьому дуже суттєво, наскільки правильним, адекватним є про­цес сприйняття в цього свідка, які особливості збереження і реконст-рукції1сформованих образів в його пам'яті.
У зв'язку з цим юридичному працівникові слід орієнтуватися на закономірності функціонування пам'яті:
найміцніше в пам'яті утримується те, що викликає підвищену реакцію людини (крики, спалах світла, постріли і т. п.);
найсильніше зберігається початок або кінець якогось процесу чи дії («закон краю»);
найкраще запам'ятовується незакінчена, перервана дія («ефект Зейчарнік»);
процес забування найбільш інтенсивний протягом перших трьох — п'яти діб після сприйняття події.
Показання свідків поділяються на:
прямі, основані на безпосередньому сприйнятті суттєвих для справи обставин (таких свідків називають очевидцями);
непрямі, що ґрунтуються на повідомленнях інших осіб.
Реконструкція образів відбувається під дією таких впливів. Наприклад, обговорення подій, навіювання, що виникають під впливом чуток або повідомлень засобів масової інформації, можуть викликати деформації в показаннях за рахунок реконструкції (зміни) раніше сформованих вражень і образів.
При цьому змістом показань свідків можуть бути як відомості про фактичні дані (вони мають доказову силу), так і оціночні судження.
Досвід показує, що в усіх випадках допиту повинна передувати бесіда слідчого зі свідком. Її основна мета — зняти у свідка психічне напруження, усунути можливу недовіру, викликати в нього готов­ність дати правдиві свідчення.
Після невимушеної короткої бесіди і пояснення свідку, у зв'яз­ку з чим він викликаний на допит, слідчий вислуховує його вільну розповідь. Причому слідчий повинен виявляти повагу і довіру до показань свідка, з його боку недопустимі глузування, неуважність, поспіх, грубість і т. п. Отримуючи опис будь-яких деталей, він мо­же поцікавитися, чим викликана така підвищена увага до цих об­ставин. Вислуховуючи свідка, юрист може зробити деякі висновки про розвиненість чи нерозвиненість у людини окремих видів па­м'яті, про схильність до навіювання, про вибірковість його уваги тощо.
Окрім повідомленого свідком, у нього в пам'яті може бути і ба­гато іншого, нерідко дуже суттєвого для слідчого. Це пояснюється тим, що свідок не дає точне відображення побаченого, а розповідає про свої враження, про те, що, на його думку, важливо і потрібно розповісти юристові. Він може ненавмисно не розповісти слідчому про ключові деталі, вважаючи їх неважливими, дещо забути з того, що хотів розповісти (особливо якщо його перебивають). Є й інфор­мація, що не дуже запам'яталася, яка може бути «витягнута з гли­бин» пам'яті лише за допомогою певних механізмів упізнання. Ожи­вити пам'ять і виявити все, що збереглося в ній, можливо постанов­кою певних запитань, виїздом на місце злочину, опитуванням на місці злочину, відтворенням обстановки свідком і порівнянням з тим, що залишилося.
Тому після закінчення вільної розповіді, слідчий формує додатко­ві, уточнювальні, контрольні запитання. Те, що згадує свідок, знач­ною мірою залежить від формулювання запитань слідчим. Вони по­винні стосуватися суті справи, бути вибудувані в логічний ланцюжок, співвіднесений із загальною логікою розслідування. За формою запи­тання мають бути образно нейтральними, тобто в них не повинно бу­ти образів, які можуть включатися у відповідь. Якщо запитання по­в'язане з відповіддю, несприятливою для свідка, його доцільно ста­вити на завершальній стадії допиту. Формулюючи запитання і вислуховуючи відповіді, слідчому необхідно уважно стежити за сво­єю інтонацією, контролювати міміку і жести, адже все це може справляти навіювальний вплив на свідка.
Іноді свідку може бути надана психологічна допомога у пред'яв­ленні схем, зображень, макетів, пропозиції графічно показати об'єкт, карту огляду та ін. Активізації репродуктивної1і розповідної діяль­ності свідка допомагають такі прийоми, як пропозиція описати по­дію у хронологічному порядку, нагадувальні запитання.
У ході допиту слідчий повинен відокремлювати факти, які описа­ні впевнено, від тих, що повідомляються з певним сумнівом. Важли­во з'ясувати, чим зумовлені впевненість чи сумнів свідка, а також умови сприйняття ним цього факту.
Будь-яке повідомлення свідка вимагає ретельного аналізу тих фа­кторів, які могли вплинути на його зміст (рис. 21). Насамперед те, що вказано в повідомленнях свідка, багато в чому залежить від об'єкта і предмета сприйняття (наприклад, матеріального об'єкта і людини чи групи людей), фону спостереження, погодних умов, освітленості тощо. Наприклад, більшість насильницьких злочинів (вбивства, зґвалтування, розбійні напади і т. п.) скоюється в темну частину доби, при поганій видимості. У цих умовах, безсумнівно, відбиваються ін­дивідуальні особливості свідка — ступінь його адаптації до темряви, зміни у сприйнятті кольору, форми, розмірів предметів, відстаней та ін. Слідчий повинен враховувати й ту позицію, яку займав свідок під час події: місце, відстань до об'єкта сприйняття, об'єкти між ними, кут зору і т. п. Існує закономірна залежність сприйняття від життєво­го досвіду, статі, віку, рівня інтелекту, особливості професії та ін. Так, чоловіки в середньому краще запам'ятовують місцевість, дорогу, по­дії, а жінки — обстановку, людей, їхній одяг, психічний стан. Для слідчого сказане означає: характер сприйняття події, виражений у по­казаннях свідка з певною своєрідністю.
Похибки та помилки в показаннях свідків (неповнота і зайве, не­точності та ін.) — звичайне, а не виняткове явище. Помилковість у повідомленні стосується найчастіше не свідчень у цілому, а певних їх фрагментів. Це можуть бути помилки в мовній комунікації (неправи­льне розуміння смислу слів, термінів, помилкова їхня інтерпретація), викривлення форми, розміру і структури описаного об'єкта, часу проходження подій та ін. Зокрема, при розслідуванні злочинів часто


Репродукція (від ре… і лат. produce— виробляю) — відтворення утриманого в пам'яті.
/>

Фізичні умови сприйняття події:
поле огляду;
освітленість;
місцезнаходження;
погода та ін.

Індивідуальний тип пам'яті
і якості інтелекту: провідний аналізатор; ступінь запам'ятовування; спрямованість сприйняття та ін.

виникає необхідність, допитуючи свідка, встановити точний час сприйнятої ним події. Швидкоплинні події (автотранспортні приго­ди, нещасні випадки в результаті порушення техніки безпеки, імпу­льсивні насильницькі дії і т. п.) вимагають допиту по можливості бі­льшої кількості свідків, ретельного зіставлення їх свідчень. Для акти­візації спогадів про час події доцільно як точку відліку вибрати якусь пам'ятну для свідка подію, час якої відомий, а потім попросити свід­ка відтворити послідовність його дій, їхню тривалість до чергового моменту, який цікавить слідчого.
Справу про обвинувачення М. в отруєнні ціанистим калієм дружи­ни було припинено внаслідок суперечності наявних доказів категорич­ному висновку судово-медичної експертизи про час настання смерті по­терпілої. Через два роки постанова про припинення справи як необґрун-тованої була відмінена, і слідство поновлене.
У процесі початкового розслідування Ф., начальник цеху підприєм­ства, де працював М., показав, що в середині жовтня (потерпіла помер­ла 7 листопада) той попросив у нього «Правила з техніки безпеки і

--PAGE_BREAK--§5. Психологічніособливості допиту неповнолітніх
Збільшення агресивних тенденцій в підлітковому середовищі від­биває одну з найгостріших соціальних проблем суспільства, де останніми роками зросла молодіжна злочинність, зокрема підлітків. Почастішали випадки групових бійок, які носять жорстокий харак­тер, збільшилася кількість злочинів неповнолітніх проти особисто­сті, які тягнуть за собою тяжкі тілесні ушкодження. Проблема агре­сивності підлітків, яка стосується всього суспільства в цілому, викликає глибоке хвилювання як педагогів, батьків, так і юридич­них працівників.
Слідчий має знати, що формування чуттєвих уявлень у підліт­ків відзначається наочно-образною спрямованістю і недостатньою розвиненістю узагальнень за суттєвими ознаками. У них менший обсяг сприйняття і довготривалої пам'яті, ніж у дорослих, частіше за все неточне відображення просторових якостей об'єктів (вели­чина, віддаленість, кольорові відтінки та ін.). Для підлітків харак­терні також складність словесного оформлення події через низьке сформування понятійної сфери і небагатого словникового запасу. Разом з тим, психіці підлітків притаманні й позитивні якості, що сприяють установленню істини, а саме: підвищена орієнтувальна діяльність, загострена увага до окремих деталей події, безпосеред­ність, щирість.
Знання психологічних особливостей підлітків дає можливість юридичним працівникам цілеспрямованіше вирішувати завдання розслідування злочинів, у тому числі проведення допиту.
В. Васильєв виділяє п'ять етапів допиту неповнолітнього1:
початковий етап, коли слідчий в усній формі отримує від підліт­ка його анкетні дані (вік, в якій школі і в якому класі вчиться, в яких умовах живе, з ким товаришує і т. д.). Основне завдання цього етапу — діагностика особистості допитуваного. Багато відомостей про підлітка слідчий може отримати заздалегідь із бесід з батьками, від інспектора дитячої кімнати міліції, діль­ничного інспектора;
другий етап, на якому встановлюється психологічний контакт. Темою бесіди тут, як правило, є навчання підлітка, його захоп­лення, інтереси і т. д. На цьому етапі виробляється загальна лінія поведінки обох співрозмовників, визначаються такі параметри спілкування, як ритм, темп, невербальні засоби і т. д.;
третій етап — головна частина допиту, завданням якої є отри­мання від допитуваного необхідної інформації по справі;
четвертий етап — слідчий зіставляє отриману від підлітка інфор­мацію з наявною і у запитально-відповідній формі намагається усунути суперечності, неточності, неясності і т. п.;
п'ятий, останній етап допиту — слідчий записує в протокол отриману інформацію (при цьому зберігаються лексичні особ­ливості мови неповнолітнього), представляє її в письмовому ви­гляді допитуваному, який, підтвердивши правильність записа­ного в протокол, його підписує.
Вивчаючи особистість неповнолітнього, слідчий повинен передусім встановити його позитивні якості, час змінення його поведінки в гір­ший бік, з'ясувати причини, які сприяли цим змінам, та ін. Це дозволить слідчому сформувати правильне уявлення про людину, об­рати правильну тактику допиту і належні заходи психологічного впли­ву на підлітка.
Розслідуючи справу про вбивство з хуліганських мотивів Т., слідчий зіткнувся з цілим рядом труднощів: злочин був здійснений два роки то­му і залишався нерозкритим, очевидців убивства не було виявлено, не були знайдені і закріплені матеріальні сліди злочину.
Виникло припущення, що очевидцем вбивства міг бути учень 8-го класу Л. Перевірити це можна було лише через допит. До його прове­дення слідчий готувався кілька днів: поговорив із учителями школи, де навчався Л., його знайомими і сусідами. Виявилося, що Л. вчиться ста­ранно, захоплюється математикою і шахами, але разом із тим надто замкнений в собі, важко сходиться з людьми і нікого не пускає «до себе в душу ». Реакція на оточуюче явно сповільнена, зате невдачі він пам 'я-тає і аналізує дуже довго. В нього яскраво виражений слабкий тип нер­вової системи, за темпераментом — меланхолік.
Тактика допиту була розроблена відповідно з психічними особливо­стями особистості Л. Слідчий запропонував йому розповісти автобіо­графію. Сказавши кілька фраз про рік народження, склад сім % навчан­ня в школі, він замовк. Тоді слідчий став ставити запитання, з яких Л. зрозумів, що він добре знає його сильні сторони і ставиться із співчут­тям до його слабких сторін. Кілька разів під час допиту Л. намагався замкнутися, «піти в себе », але щоразу слідчий ставив саме таке запи­тання, на яке можна було легко відповісти.
Коли між ними встановився повний психологічний контакт і слід­чий відчув, що Л. «відтанув», він поцікавився, чи не носить Л. в душі тягар, і сам став розповідати, як той провів першу половину дня, коли сталося вбивство. Тактичний прийом влучив у саму ціль. За виразом обличчя Л. можна було здогадатися, які переживання мучили його два останніх роки.
А далі розповідай сам, — сказав слідчий.
Але ви ж все знаєте, — заявив Л. Однак через хвилину почав гово­рити, як мимоволі став свідком убивства і як довго мучився, боячись розповісти правду.
Л. не було поставлено жодного прямого запитання про вбивство, але внутрішньо він уже був підготовлений до розповіді про нього. Пра­вильні дії слідчого, велика підготовча робота дозволили юристові до­могтися бажаного.
Успішність допиту неповнолітнього багато в чому залежить від вибору місця і обстановки його проведення. Практика показує, що допит неповнолітнього підозрюваного (обвинуваченого) доцільно проводити в кабінеті слідчого. Суворість і офіційність зустрічі під­креслює важливість і значущість розслідування. За часом допит під­літка має тривати не більше однієї години, допит дітей молодшого шкільного віку до 30 хвилин, а дітей дошкільного віку — не більше
20 хвилин1. При допиті неповнолітнього, який не досяг 14 років, при­сутність педагога обов'язкова (він може дати необхідну слідчому кон­сультацію щодо встановлення психологічного контакту з підлітком, формулювання запитань і т. п.
Позитивний вплив на свідчення підлітка справляє спокійна, без­конфліктна обстановка допиту. Неповнолітньому допитуваному спо­чатку слід пояснити, з якого приводу проводиться допит, які його обов'язки і права. Після встановлення психологічного контакту, слід­чий спонукає підлітка до вільної розповіді, в ході якої, як правило, його не перебивають і не підказують її напрям. Потім за допомогою запитань уточнюються і перевіряються окремі деталі подій, їх послі­довність. Для активізації відповідей на запитання слідчого підлітку необхідно надавати мнемонічну2допомогу — нагадування послідо­вності розвитку подій, пред'явлення речових доказів, допит у різних планах, ознайомлення допитуваного з показаннями інших осіб, до­пит на місці події тощо.
Враховуючи психічні особливості підліткового віку, в ході допи­ту необхідно дотримуватися таких педагогічних вимог:
а)не акцентувати увагу підлітка на тих обставинах, які можуть
завдати шкоди його вихованню;
б)припиняти нецензурні вислови і кримінальний жаргон;
в)не допускати цинічних оцінок, проявів розв'язності і вульгар-
ності.
Водночас мовна діяльність самого слідчого повинна бути корект­ною, ввічливою з проявом поваги до особистості неповнолітнього, без підлещування і панібратства.
При розслідуванні групових злочинів важливо з'ясувати органі­затора, «вожака» злочинного угруповання і його дійсну роль.
Як правило, організаторами злочинних угруповань неповнолітніх є раніше судимі дорослі чи юнаки, які вже притягалися до криміналь­ної чи адміністративної відповідальності. Вони мають більший життєвий досвід, фізично сильніші за інших і саме цим привертають і підкоряють своїй волі нестійких і таких, що відчувають певні життє­ві труднощі, підлітків із негативною орієнтацією.


Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 498, 502.
Мнемоніка (від грецьк. шпетопікоп — мистецтво запам'ятовування) — система різних прийомів, які полегшують спогади окремих фрагментів і деталей події.
Досить часто неповнолітні намагаються приховати справжніх ор­ганізаторів таких угруповань через різні мотиви: страх, поради близьких, почуття фальшивої дружби і т. д. В такому разі слідчий, впливаючи на психіку підлітка, може використовувати також такі до­пустимі прийоми, як демонстрація своєї обізнаності, розвінчання «во­жака», пред'явлення доказів та ін.
Психологічно складним є допит дітей дошкільного (від 3 до 6 ро­ків) і молодшого шкільного віку (від 6 до 10 років). Підготовка і про­ведення допиту цієї категорії неповнолітніх обов'язково вимагає вра­хування їхніх вікових особливостей. Наведемо деякі з них:
діти в такому віці дуже піддаються навіюванню дорослих;
у них розвинута схильність до уяви;
діти відчувають труднощі в установленні причинно-наслідкових зв'язків явищ й інтерпретації значення дій малознайомих людей;
пам'ять у такому віці відзначається мимовільним і слабким роз­витком спрямованості на відмінні особливості об'єктів;
діти сприймають зовнішній образ людини зазвичай не точно (погано запам'ятовують риси обличчя, зміщують поняття «мо­лодий» і «старий» і т. д.) та ін.
У ході підготовки до допиту дітей дошкільного і молодшого шкільного віку слідчому бажано використати консультації педагога і психолога. Залучення дитини до спілкування має відбуватися посту­пово: спочатку дати їй можливість освоїтися з місцем проведення до­питу, потім провести орієнтовну бесіду на доступній дитині мові, а згодом перейти до діалогу. Складність запитань необхідно нарощу­вати поступово, надаючи мнемонічну допомогу допитуваному. Бага­то слідчих спонукають дитину повторювати запитання вголос, що можна вважати виправданим прийомом.
Знання психологічних особливостей підлітків, дітей дошкільного і молодшого шкільного віку забезпечує індивідуальний підхід до кожної особистості під час підготовки і проведення допиту, що під­вищує його ефективність.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§6.Психологіяочноїставки
Очна ставка — це одночасний допит двох раніше допитаних осіб з метою усунення суперечностей в їхніх показаннях стосовно одних і тих самих обставин. Очна ставка — різновид допиту, тому до неї за­стосовано чимало з розглянутих вище рекомендацій у підготовці до­питу і використання тактичних і психологічних прийомів. Разом з тим очна ставка відрізняється підвищеним динамізмом і гостротою міжособистісної конфліктної взаємодії.
З погляду психології очна ставка представляє собою бесіду, яка розвивається між трьома особами. Саме це і служить підґрунтям для самостійного аналізу цієї слідчої дії в юридичній психології1.
Підставою для проведення очної ставки є наявність суперечнос­тей у показаннях раніше допитаних осіб. У цьому зв'язку між цими особами на початку очної ставки мають місце конфліктні взаємини і висока психічна напруженість. Як правило, один із них (а часом і обидва) дає цілком свідомо показання, які не відповідають істині. Мета очної ставки в тому й полягає, щоб встановити істину. Впли­ваючи на особу, яка дає неправдиві показання, викриваючи її, слід­чий, по суті, використовує другого учасника очної ставки як засіб активного психічного впливу на того, хто дає неправдиві показан­ня. Очевидно, що роль слідчого на очній ставці надто складна: не­обхідно постійно, невідривно стежити за допитуваними, щоб ви­ключити високий безконтрольний контакт між ними (особливо об­мін інформацією); слід постійно контролювати власну поведінку, проявляючи емоційну стійкість і самовладання; необхідно фіксува­ти результати очної ставки (досвід показує, що краще, якщо вони будуть записані на магнітофон чи диктофон. У разі неможливості використовувати запис за допомогою аудіотехніки доцільно дору­чити протоколювання очної ставки іншій юридичній особі).
Причиною суперечностей в показаннях осіб, викликаних на очну ставку, можуть бути:
а)явно неправдиві показання одного чи обох допитуваних. Для
слідчого важливо з'ясувати мотиви свідомо неправдивих показань
(прагнення уникнути кримінальної відповідальності чи пом'якшити
її, небажання видавати слідству співучасників, побоювання помсти,
родинні почуття, підкуп і т. п.);
б)обман. У цьому випадку слідчому необхідно на очній ставці
викрити ,«зняти» його, а не посилювати;
в)попередній злочинний досвід допитуваного. В цьому разі слід-
чому необхідно вивчити старі кримінальні справи і матеріали;


Комарков В. С. Психологические основы очной ставки. — Х.: Харьк. юрид. ин-т, 1976; Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей.
г) неприязні стосунки між допитуваними. Як правило, конфлікт на очній ставці буде продовженням конфліктних стосунків, які вини­кли раніше.
Важливо також враховувати й таке: розподіл допитуваних на тих, хто дає неправдиві свідчення, а хто правдиві, носить умовний, при­пустимий характер. Такий поділ здійснюється на базі сукупності вже зібраних перед очною ставкою доказів, на вивченні психологічних особливостей особистості допитуваних, на основі професійних знань і досвіду слідчого. А втім, оскільки зібрані ще не всі докази, остільки кінцевої, однозначної думки про те, що один із них добросовісний, а інший — ні, бути не може.
Участь в очній ставці як мінімум трьох людей призводить до то­го, що проявляється соціально-психологічний феномен інгібіції1. Слідчому необхідно максимально використати це явище, яке виявля­ється в гальмуванні поведінки людини, у можливих прорахунках дій і усних обмовах.
Слідча практика дає можливість дати деякі рекомендації щодо ор­ганізації очної ставки:
перед зустріччю допитуваних установлюється, наскільки вони знають один одного і які між ними стосунки;
у першу чергу на очній ставці допитується особа, яка дає свід­чення зізнання, а в другу — особа, яка заперечує це тверджен­ня. Запитання, що ставляться особі, яка займає позицію спри­яння слідству, і приблизні відповіді на них повинні чинити пси­хічний тиск на другого допитуваного;
слідчий утримується від запитань, які свідчать про його непо­інформованість;
при вияві ознак обману, замовчування про суттєві для слідства обставини юрист розцінює це як протидію слідству, підкреслю­ючи, що лише зізнання може пом'якшити відповідальність обвинуваченого;
суперечності знімаються в напрямі від менш значущих обставин до більш значущих;
слідчий уникає позиції повної недовіри до показань одного з учасників очної ставки (річ у тім, що частіше за все викривля-


Інгібіція (від лат. іп^Ьєтє — стримувати, зупиняти) — погіршення продуктивності виконуваної діяльності, її швидкості, якості в присутності інших людей чи спостерігачів як реальних, так і уявних.
ються окремі факти), а також навіювального впливу на осіб, які дають свідчення; 7) доцільно поставити ряд запитань, відповіді на які можуть бу­ти правдивими з обох сторін. Позитивна оцінка таких відпо­відей слідчим може понизити конфліктність взаємодії сторін під час очної ставки. Зазвичай очна ставка проводиться у службовому кабінеті слідчо­го чи в слідчому ізоляторі. При цьому допитуваних необхідно роз­містити таким чином, щоб вони знаходилися в полі зору слідчого. Спеціалісти зазначають, що очна ставка в обстановці слідчого ізоля­тора чи в тюремних умовах впливає на психіку потерпілих і свідків, у них мимовільно виникає почуття жалю до злочинця1.
Якщо на очній ставці має відбутися зустріч виконавця чи спів­учасника з «вожаком» злочинного угруповання, то попередньо цих осіб необхідно психологічно підготувати до цієї зустрічі. У свій час вони були залежні від цього «вожака», і відкритий виступ проти нього на очній ставці стає початком розриву цієї залежності, що, природно, вимагає великих вольових зусиль і психологічної готов­ності.
Потрібно мати на увазі, що на очній ставці майже ніколи не буває повністю незнайомих і байдужих один одному людей. Як правило, вони певною мірою знайомі і між ними склалися якісь стосунки. Все це багато в чому впливає на результати очної ставки, причому особ­ливо відчутний тиск на поведінку і мову чинять родинні зв'язки, службова чи особиста залежність, інтимні стосунки. Ось чому не виключені випадки, коли після з'ясування характеру взаємин можли­вих учасників очної ставки, слідчий доходить висновку про недоці­льність її проведення.
Неоднозначним є питання про час проведення очної ставки, причо­му в ряді випадків правильний вибір часу очної ставки може виявитися одним із вирішальних факторів успіху. Які тут можуть бути варіанти?
Перший варіант. Якщо слідчий в процесі вивчення індивідуально -психологічних особливостей допитуваних доходить висновку, що в ході очної ставки недобросовісний учасник може чинити психологіч­ний тиск на особу, яка дає правдиві показання, то момент проведен­ня очної ставки передчасний.


Соловьев А. Б. Очная ставка на предварительном следствии. — М.: Всесоюзн. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 1970. — С. 37.
Другий варіант. Якщо має відбутися очна ставка між потерпілим і обвинуваченим, а потерпілий пережив сильне душевне потрясіння, викликане злочинним діянням, то і в цьому разі не слід поспішати з проведенням очної ставки.
Третій варіант. Якщо виникає небезпечність того, що вже допи­тані особи можуть забути істотні обставини події, що сталася, а це призведе до втрати частини доказового матеріалу, то необхідно про­водити очну ставку не відкладаючи.
Четвертий варіант. Практика слідчої роботи показує, що очна ставка найбільш ефективна тоді, коли вона проводиться несподівано для особи, яка дає неправдиві показання. Фактор раптовості справляє на неї сильний психологічний вплив, і це можна використа­ти, враховуючи ситуацію, що склалася.
Підхід слідчого до вибору часу проведення очної ставки повинен базуватися на всебічному аналізі особистості кожного з допитуваних, займаної ним позиції і реальної обстановки, яка склалася в ході роз­слідування правопорушення.
Продумана підготовка очної ставки, ретельний психологічний ана­ліз осіб, які братимуть у ній участь, вибір відповідних прийомів впли­ву на них забезпечують високу результативність цієї слідчої дії.
    продолжение
--PAGE_BREAK--* * *
Представляють інтерес психологічні прийоми діагностики особи до правопорушення за відсутності доказів. Для такої діагностики О.Гельмановим і С. Гонтарем1розроблений оригінальний психоло­гічний метод, який, по суті, об'єднує ідеї психологів і криміналістів з питань допиту2, захисної поведінки3, а також невербальних проявів у процесі спілкування1та ін. Метод не служить забезпеченню проце-


Гельманов А. Г., Гонтарь С. А. Как установить участие лица в правонарушении? Эффективный и экономичный метод диагностики скрываемой причастности и получения признания виновного в отсутствие доказательств. — М.: Изд. дом «Форум», 1999.
Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей; Еникеев М. И., Черных Э. А. Психология допроса. — М.: ИМПЭ, 1994; Филонов Л. Б. Психологические способы выявления скрываемого обстоятельства. — М.: Изд-во Акад. МВД СССР, 1979. Ратинов А. Р., Ефремова Г. Ф. Психологическая защита и самооправдание в генезисе преступного поведения // Личность преступника как объект психологического исследования. — М.: Юрид. лит., 1979; Фрейд З. Психология Я и защитные механизмы. — СПб.: ТОО «Гамма», 1993; Розин В. М. Психология для юристов. — М.: Изд. дом «Форум», 1997. --PAGE_BREAK--§1.Психологічнахарактеристикасудової діяльності(при розгляді кримінальних справ)
Психологія судового процесу при розгляді кримінальних справ досліджує закономірності, пов'язані з психічною діяльністю всіх осіб, які беруть участь у розгляді справи, а також виховний вплив судово­го процесу і вироку на підсудного й інших осіб, роль громадської думки та її вплив на суддів тощо.
Діяльність суду та учасників судового процесу дуже різноманіт­на, складна і відповідальна, бо саме суд покликаний вирішувати кри­мінальну справу по суті і винести відповідний вирок.
Головний вид діяльності в суді — конструктивний, сутність якого міститься в прийнятті рішень у разі виникнення спірних питань і ви­несення вироку. Проте конструктивний діяльність у суді, з погляду логіки самого судового розгляду, не є за часом першою. Вона може здійснюватися тільки після того, як реалізована пізнавальна діяль­ність у суді. Інакше кажучи, конструктивна діяльність можлива лише у тому разі, якщо здійснено процес пізнання й оцінки зібраної і про­веденої в процесі попереднього слідства інформації. Розглянемо докладніше суть пізнавальної і конструктивної діяльності в суді та її психологічні особливості.
Специфіка пізнавальної діяльності в суді зумовлена насамперед тим, що на основі матеріалів попереднього розслідування суд одер­жує готову модель події, що піддається дослідженню. Наявність у ма­теріалах попереднього слідства версії події, безумовно, полегшить су­ду пізнання фактів, явищ, обставин справи. Водночас версія сприй­мається судом тільки як ймовірна істина, що обов'язково повинна перевірятися і старанно досліджуватися. Відомий спеціаліст у царині судової психології А. Дулов відзначає: «Пізнавальна діяльність орга­нів слідства полегшує роботу суду і водночас ні в якій мірі не знижує важливості, відповідальності суду щодо пізнання досліджуваних обста­вин. Судове дослідження обставин справи є самостійним найважливі­шим елементом здійснення правосуддя (виділено автором. — В. Б.), проводиться з повним дотриманням принципів гласності, усності, безпосередності судового розгляду.
Те ж саме варто сказати і про пошуковий елемент пізнавальної діяльності. Хоча ця частина роботи і повинна бути виконана на попередньому слідстві, суд не позбавляється права і навіть зобо­в'язаний згідно із процесуальним законом »… у необхідних випад­ках зажадати нові документи, викликати раніше не допитаних свід­ків і т. д.1"
У чому ж конкретно виявляється пізнавальна діяльність у суді?
По-перше, для суду важливо вивчити в усіх деталях матеріали кримінальної справи й оцінити всі її обставини. Варто підкресли­ти: обсяг інформації, що використовує суд, як правило, набагато менший загального обсягу інформації, зібраної в процесі прове­дення попереднього слідства з кримінальної справи. Це поясню­ється тим, що під час пошукової діяльності на попередньому роз­слідуванні збирається будь-яка інформація, що стосується кримі­нальної справи, при цьому стосовно окремих фактів і деталей пізніше може бути встановлена їхня незіставленість до аналізова­ної події.
Вплив
громадської
думки,
сформованої
до слухания
кримінальної
справи
(громадський
резонанс,
ЗМІ, плітки
і т.п.)
1
б)




2








3
Детальне вивчення: а) матеріалів кримінальної справи + джерел доказових фактів і оцінка всіх обставин кримінальної справи




Перевірка на достовірність версії попереднього слідства; висунення і перевірка інших можливих версій
її
Зіставлення моделі події (юридичного факту) і певної норми кримінального закону
Вплив поведінки осіб, які знаходяться в залі, на учасників судового процесу (соціальний статус і авторитет, професіона­лізм, правова культура і професійна етика, уміння переконувати і т. п.)
4
Вивчення особистості підсудного, потерпілого, свідків та інших осіб --PAGE_BREAK--громадська думка, що формується до слухання справи і стає ві-
домою суддям. Вона може впливати на хід ведення судового процесу
і винесення вироку. Якщо громадська думка формувалася на основі
помилкової або перекрученої інформації і має яскраве емоційне за-
барвлення, то це може призвести до серйозних судових помилок. Не-
абияка роль преси й інших засобів масової інформації у формуванні
неправильної громадської думки (маються на увазі випадки, коли в
гонитві за сенсацією журналісти виносять твердження про винність
або невинність тієї або іншої особи до розгляду кримінальної справи
в суді). Щоб сформована громадська думка не завдавала шкоди інте-
ресам правосуддя, судді повинні дуже обережно ставитися до неї і не
піддаватися її тиску. Відомий юрист А. Коні (1844-1927) підкреслю-
вав: «Суддя повинен бути вище цього у здійсненні свого високого
завдання, заснованого не на тимчасових враженнях, а на вічних і не-
змінних основах правосуддя»1.
Певним чином вплинути на хід судового розгляду може факт по­ширення різнопланових пліток або неофіційної інформації про заан-гажованість судді, підозра його в хабарництві (що може використо­вуватись із метою незаконного впливу на поведінку судді);
б)поведінка осіб, які знаходяться в залі. Якщо в ході розгляду
справи між учасниками виникають гострі конфлікти, а в залі — на-
пружена атмосфера, як бомба сповільненої дії, то, безумовно, пізна-
вальна діяльність суду ускладнена, і увага суду буде спрямована на
зняття конфліктних ситуацій. У разі спокійної обстановки можлива


Кони А. Ф. Избр. произведения. В 2 т. — М.: Госюриздат, 1959. — Т.1. — С. 36.
кропітка і вдумлива робота з вивчення й оцінки доказового матеріа­лу, одержуваного в процесі судового розгляду.
Вище зазначалося, що головним видом судової діяльності є конс­труктивна діяльність, пов'язана з прийняттям рішень щодо спірних питань і винесенням вироку. Які ж психологічні і соціально-психологічні умови сприяють успішному здійсненню конструктивної діяльності судом? До них можна віднести такі1:
колегіальне ухвалення рішення;
забезпечення невтручання в діяльність судді до ухвалення рі­шення;
законодавче гарантування свободи особистого переконання судді, що лежить в основі прийнятого рішення;
вимога безперервності розгляду справи.
Дія психологічних і соціально-психологічних явищ більшою мірою виявляється в колегіальності ухвалення рішення. Колегіальний поча­ток при здійсненні правосуддя відповідає закономірностям соціальної психології, що обумовлюють ефективність діяльності соціальних груп, враховують її роль у групі, соціальну перцепцію (сприйняття) і розу­міння людьми один одного та ін. Вирішенню складних завдань щодо розгляду кримінальних справ сприяє взаємодія при ухваленні рішення групою осіб. Відповідно до соціально-психологічних закономірностей у ході спільного вироблення рішення:
а)підвищується ефективність мислення кожного з членів групи;
б)пом'якшується крайність показників психічних процесів усіх
членів групи;
в)підвищується об'єктивність доказів.
У судовій практиці трапляються випадки, коли ухвалення рішення і винесення вироку здійснюється одностайно, але така одностайність є результатом тиску думки більшості в суддівській колегії на власне пе­реконання окремого члена суду. Такий вияв конформізму нерідко зни­жує позитивне значення колегіальності. Тому кожен член суду пови­нен піддавати свої висновки в справі внутрішньому самоконтролю, щоб перевірити, чи не робляться ці висновки під впливом більшості.
У цілому конструктивна діяльність суду складається з ряду послі­довно реалізовуваних дій (див. 23).
В основі прийнятого рішення у кримінальній справі лежить осо­бисте суддівське переконання, що складається на базі раціонального
/>

Виявлення і ретельна перевірка всіх фактів, які належать до кримінальної справи

Забезпечення, перевірка виконання відповідними органами
ухваленого судом
вироку[б"|

Прийняття рішення у справі винесення вироку

ЛІ

--PAGE_BREAK--Засоби досягнення бажаних результатів у процесі судового розгляду


Реалізуючи комунікативну діяльність, суду необхідно регулювати зазначені види відносин і підкоряти їх єдиній меті — встановленню істини щодо кримінальної справи, яка розглядається.
Значущою є виховна діяльність суду. Річ у тім, що здійснення пра­восуддя не обмежується притягненням до кримінальної відповідаль­ності тих осіб, які скоїли злочин, і визначенням їм відповідного по­карання. Одне із завдань правосуддя — виправлення і перевихован­ня злочинців, виховання кожного громадянина в дусі суворого дотримання законів і моральних норм поведінки.
Виховна роль правосуддя виявляється насамперед у специфічній формі діяльності суду — повному, об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи. Неухильне дотримання судом норм за­кону на всіх стадіях судового процесу є основою виховного впливу правосуддя. Доречно у цьому зв'язку навести вислів В. Леоненка: «Аналіз судової практики свідчить, що процесуальне спрощенство, від­ступ від приписів процесуальних правил (скажімо, з міркувань нібито доцільності), низька культура судочинства негативно відбиваються на повноті, об'єктивності і різнобічності дослідження всіх обставин спра­ви, призводять до з'ясовування поверхневих, недостатньо обґрунтова­них, а іноді й помилкових вироків і рішень. Крім того, ігнорування процесуальних норм створює в громадян враження про формальне ставлення суду до виконання своїх обов'язків, про його упередженість, що знижує виховально-попереджувальний вплив1». Про який вихов­ний ефект суду можна судити з такого прикладу?
Відомий у певних колах В. Зарубинський був заарештований за розповсюдження аматорського порно за участю малолітніх. Він був «схиблений » на сексі і не розлучався з відеокамерою. Обшук на кварти­рі, обладнаній під студію, при понятих перевершив очікування опера-тивників: у «домашній студії» Зарубинського було вилучено близько сотні касет порнографічного матеріалу. Причому багато відеокасет виявилися із самою огидною дитячою порнухою.
На думку слідства, доказова база була більш ніж достатня. Голов­не обвинувачення: виробництво і поширення порнопродукції. За законом йому «світило» як мінімум 2 роки позбавлення волі. І раптом, провівши трохи більше тижня в слідчому ізоляторі, 57-річний В. Зарубинський опинився на волі по амністії. Його звільнили не за те, що він украв шма­ток хліба, щоб не померти з голоду, а за те, що понівечив десятки душ неповнолітніх.
Такий формальний підхід до правосуддя, явне спрощенство до ана­лізу суті злочину, безтурботна лояльність до тих, хто переступив за­кон, доведена до абсурду, не тільки не справляє потрібного виховного впливу на обвинувачуваного, а й наплодить нових злочинців. Не випа­дково, опинившись на волі, Зарубинський вимагав узяти під варту спів­робітників міліції за їхні неправомірні, на його думку, дії2.


До речі, за подібне правопорушення в США карають суворо.


На початку 2001 р. у Москві був затриманий американський корис­тувач дитячого порносайта в Інтернеті, що сплатив аванс за інтим­ний зв'язок із чотирнадцятирічним московським хлопчиком. Коли він прибув у російську столицю, правоохоронні органи разом зі своїми коле-


Леоненко В. В. Профессиональная этика участника уголовного судопроизводства. — К.: Наук. думка, 1981. — С. 78-79.
Див.: Детское порно против РУБОПа // Мир новостей. — 2001. — 20 марта.
гами при закордонних посольствах спрацювали блискавично: вже через п 'ятнадцять хвилин після того як заокеанський педофіл опинився в ру­ках міліції, в його американській квартирі було зроблено обшук. Тепер у США йому пред 'явлене обвинувачення в зберіганні, розповсюдженні, збуті дитячої порнопродукції і спробі вступити в статевий контакт із неповнолітнім. За це загалом йому загрожує сорок п'ять років ув'яз­нення1.
Значний виховний вплив має оголошення вироку. Покарання, яке виноситься судом, повинно бути справедливим і відповідати вимогам закону про зіставлення покарання тяжкості скоєного злочину й інди­відуально-психологічних особливостей особистості підсудного. При цьому варто звертати увагу і на формулювання вироку: він повинен бути чітким і ясним, конкретним і дохідливим для всіх присутніх у залі судового засідання.
Стосовно підсудних виховний вплив суду продовжується і піс­ля винесення вироку протягом досить тривалого часу, необхідно­го для виправлення злочинців. Ефективним виховним засобом висту­пає громадська думка, сила якої виявляється в тому, що особистість постійно відчуває на собі вплив сукупності правових і моральних ви­мог, соціальних норм. Дієвість використання громадської думки залежить від того, наскільки вона авторитетна для підсудного, то­му звертаються до неї з метою виховного впливу тільки тоді, коли суд буде переконаний в небайдужому ставленні підсудного до цієї думки.
Нарешті, для виховного впливу суду на всіх учасників судового процесу важливе значення має дотримання етичного боку правосуд­дя. Про це писав ще А.Коні: «Можна також наполегливо бажати, щоб у виконання форми й обрядів, якими супроводжується відправ­лення правосуддя, вносився смак, почуття міри і такту, тому що суд є не тільки судилищем, а й школою»2.
Отже, психологія судової діяльності будується на вивченні як за-гальнопсихологічних (сприйняття, представлення, мислення, уява, пам'ять та ін.), так і соціально-психологічних (розуміння людьми один одного, авторитетність особистості, колегіальність ухвалення рішення, конформізм тощо) характеристик усіх учасників судового


Див.: Маньяк выходит на охоту // Труд-7. — 2001. — № 23. — 7 июня. Кони А. Ф. Избр. произведения. — Т. 1. — С. 47.
процесу та їхніх стосунків. Психологічний аналіз судової діяльності дає можливість побачити найскладніші її форми і розробити реко­мендації, спрямовані на підвищення ефективності правосуддя.




§2.Психологіясудді
Головну роль у здійсненні функцій правосуддя відіграє особистість судді, його професійна майстерність, моральні якості. Як організатор судового процесу суддя повинен володіти цілеспрямованістю, органі­заторськими здібностями, наполегливістю, високим рівнем самоорга-нізованості, критичним ставленням до результатів попереднього роз­слідування, умінням управляти своєю і чужою емоційною сферою. До­свідченому судді притаманна висока відповідальність за свою діяльність, за прийняті рішення. Оскільки суддя постійно перебуває в центрі уваги всіх учасників судового процесу, то його мова, репліки, зауваження, запитання і навіть міміка, жести, поза піддаються контро­лю й оцінці присутніх у залі. Щодо цього першокласний суддя відзна­чається витримкою і неупередженістю, ввічливістю, умінням слухати людину.
Розкриваючи психологію судді, слід зазначити, що однією з го­ловних характеристик особистості судді є його професійна спрямо­ваність. Під професійною спрямованістю розуміється сукупність моральних, інтелектуальних, характерологічних і психофізіологічних якостей особистості. Професійна спрямованість судді містить у собі такі елементи:
1) усвідомлення свого професійного обов'язку. Почуття обов'язку передбачає турботу про професійну честь, про постійне удоско­налення своєї професійної майстерності, прагненням виховува­ти своєю діяльністю шанобливе ставлення до закону, правосуд­дя. Професійний обов'язок судді поєднується з високими етич­ними вимогами, серед яких важливе місце займає суддівська совість. У чому суть цього поняття? Як поняття моральної сві­домості совість виражає здатність особистості здійснювати са­моконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обо­в'язки.
Ось як визначив роль і значення суддівської совісті Ю. Грошевой: «Саме суддівська совість служить внутрішнім стимулом до дотриман­ня вимог закону, до формування такого змісту переконання, що від­повідає зібраним у справі доказам. Совість судді протистоїть таким негативним якостям… як упередженість, грубість і т. д. Якщо суддя усвідомить, що він упереджено оцінив той або інший доказ, що під його головуванням у кримінальній справі не досліджені всі можливі судові версії, він відчуває докори сумління, осуджує себе. Інакше ка­жучи, совість судді, усвідомлення ним професійного обов'язку обумо­влює й усвідомлення особливої відповідальності за повноту, об'єкти­вність і різнобічність дослідження кримінальної справи, за законність і обґрунтованість судового вироку»1. Із сказаного випливає, що суд­дівська совість змушує суддю, по-перше, співвідносити свої рішення з нормами права і моралі, а по-друге, у своїй діяльності керуватися власними переконаннями і протистояти різноманітним зовнішнім впливам;     продолжение
--PAGE_BREAK--
    продолжение
--PAGE_BREAK--§3.Психологічніособливостісудовогодопиту
Основні психологічні закономірності допиту розглянуті в розді­лі 8 «Психологічні основи допиту» цього посібника. Проте судовий допит має свою специфіку, що відрізняє його від допиту на попере­дньому розслідуванні. Ця специфіка визначається самою процедурою судового допиту. Так, допит підсудних у суді відбувається, як прави­ло, в такому порядку: головуючий пропонує підсудному дати пока­зання з приводу пред'явленого обвинувачення і відомих йому обста­вин справи. Після того як підсудний закінчить виклад своїх показань у вигляді вільної розповіді, його допитують прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, цивільні позивач і відповідач, їхні законні представники, захисник, громадський захисник. Підсудному мають право ставити запитання й інші підсудні. Потім його допитують суд­дя та народні засідателі. Суддя може ставити запитання в будь-який момент судового розгляду.
Такою ж загалом є схема допиту потерпілих і свідків (перед допи­том цих осіб попереджають про відповідальність за давання неправ­дивих показань). При цьому слід зауважити, що згідно з Конституці­єю України потерпілий чи свідок мають право не давати показань стосовно себе та близьких родичів.
Інша специфіка судового допиту полягає в тому, що суд не має можливості зіставляти отримані показання з доказами, які ще не ві­домі допитуваному.
Розрізняють такі різновиди судового допиту (рис. 25):
установлення психологічного контакту між судом і підсудним. Це нелегка задача, оскільки складна сама обстановка судового розгляду. Сувора об'єктивність, без будь-якої упередженості, із з'ясуванням обставин як проти підсудного, так і на його ко­ристь, тактовна поведінка самих суддів, правильне вирішення судом заявлених клопотань (у тому числі підсудним) — усе це створює сприятливу психологічну обстановку1;
індивідуальний підхід до підсудного. Варто одержати з матері­алів справи такі відомості про риси характеру підсудного, його навички, схильності, інтереси, використання яких сприяло б одержанню точних і правдивих показань;
взаємини між прокурором і захисником. Неприпустимі у сто­сунках між ними грубість, нетактовність, роздратування, неети­чні заяви і репліки;
характер і тон запитань підсудному. Часом суддя або інший учас­ник процесу, формулюючи запитання, показує своє негативне ставлення до підсудного і його показань, демонструє зневагу до нього. Така поведінка ускладнює допит, підсудний замикається і часом відмовляється від давання показань. Запитання повинні формулюватися чітко, стисло, зрозуміло й в коректному тоні.
З психологічного погляду цілком зрозуміло, що тактичні прийо­ми й особливості допиту підсудного залежать від його поведінки на суді, обраної ним позиції (табл. 6).
Таблиця 6
    продолжение
--PAGE_BREAK--Психологічні особливості допиту
Підсудного, який визнав себе винним
Підсудного, який не визнав себе винним
Підсудного, який на попередньому слідстві визнавав себе винним, а в суді провину заперечує
1
2
3
Мета — повне, всебічне й об'єктивне з'ясовування всіх обставин справи. Характерні риси допиту — деталізація показань, одержання максимуму фактичних даних
Мета — з' ясовування і зіставлення окремих фактів у показаннях для одержання висновку про винність або невинність підсудного
Мета — з'ясувати причину зміни показань (бажання уникнути відповідальності, пом'якшити свою провину, обмовити кого-небудь, отримання показань незаконним способом чи шляхом примусу, насильства та ін.) і довести винність або невинність підсудного     продолжение
--PAGE_BREAK--§4.Психологіясудовихсуперечок івинесеннявироку
Формування особистого переконання суддів у справі відбуваєть­ся в процесі з'ясування кожним із них усіх фактів і обставин, їх осмис­лення й оцінки, виявлення між ними певних зв'язків і закономірнос­тей. Значну роль у формуванні особистого переконання суддів по розглядуваній справі відіграють промови прокурора і захисника. Певною мірою своїми виступами і прокурор, і захисник справляють психологічний вплив на суд, щоб домогтися бажаного для них ви­року.
Прокурор у своїй промові підтримує правильність висунутого під­судному обвинувачення або у встановленому законом порядку від­мовляється від обвинувачення, аналізує підсумок судового слідства з погляду державного обвинувачення. Захисник, виступаючи після прокурора, у своїй промові висловлює суду свою думку щодо значен­ня перевірених і досліджуваних у процесі судового слідства доказів із позиції захисту. Він наводить докази, що спростовують обвинувачен­ня, пред'явлені підсудному, викладає факти й обставини, що пом'як­шують його провину, висловлює свою думку з приводу запропоно­ваного прокурором покарання, вступає з ним у полеміку, а також ви­словлює свої міркування з приводу застосування кримінального закону та міри покарання.
Цілком очевидно, що позиції обвинувачення і захисту різні. І про­курор, і захисник прагнуть переконати суд у правильності своїх по­зицій. Кожен із них дає ретельний аналіз не тільки тих доказів, які підтверджують висновки, що викладаються промовцем, а й тих, що використовує протилежна сторона в спростуванні.
Судді здійснюють складну розумову діяльність: «Уважно вислухо­вуючи виголошені промови, судді подумки слідом за ораторами кри­тично простежують пройдений у процесі судового слідства шлях по­шуку істини. Осмислюючи факти, їх пояснення, висновки прокурора і захисника, вони мимоволі порівнюють їх із власними висновками, стосовно правдивості яких у них склався відповідний ступінь упевне­ності. Збіг висновків промовця з особистими висновками суддів сприяє формуванню в останніх ще більшої впевненості в їхній правиль­ності. Розбіжність же у висновках змушує суддів критично оцінити ту сукупність доказів, що наводиться на їхнє підтвердження. При цьому судді зосереджують увагу і на тих знаннях, що формують їхнє власне переконання. Це приводить до того, що суперечності між висновка­ми у промовах прокурора і захисника, з одного боку, і сформовани­ми у свідомості суддів — з другого, спонукають останніх до перевір­ки обґрунтованості одних і других. Подібним чином судді поступа­ють і в разі наявності суперечностей у висновках прокурора і захисника. Така розумова діяльність суддів на цьому етапі судового розгляду дає їм змогу пройти ще раз процес переконання в істиннос­ті або хибності висновків, що сформувалися»1.
Слід зауважити: ступінь впливу прокурора і захисника на формуван­ня особистого переконання суддів залежить не тільки від якості їхніх промов, а й від наявності у суддів свого власного переконання. І чим більш завершеним є суддівське переконання, сформоване в ході з'ясуван­ня ним фактів і обставин справи, їхнього осмислення й оцінки, тим важ­че воно піддається зміні під впливом виступів прокурора і захисника. Обидва в процесі судових суперечок впливають на суддів, по-перше, логічною доказовістю промов і, по-друге, емоційно-психологічною переконливістю. Логічне й емоційне служать одній меті і виступають завжди в нерозривній єдності. Водночас кожен із цих методів має своє призначення:
логічний доказ служить засобом обґрунтування запропонова­них висновків;
емоційний вплив припускає безпосередній вплив на почуття суддів.
Заключна стадія судового розгляду — винесення вироку. Специ­фіка стосунків, що виникають між складом суддів у кімнаті для на­рад, полягає в тому, що судді позбавлені можливості вступати в контакт з іншими особами. Звідси — необхідність кожним із суддів виявляти підвищену психічну активність (розумові операції, робо­та пам'яті й уяви, спрямованість і концентрація уваги і т. п.) під час обговорення всіх питань, що стосуються винесення вироку. У кім­наті для нарад в обов'язковому порядку повинна виявлятися така психологічна закономірність спілкування, як побудова стосунків між суддями на принципах рівності, взаємної поваги і довіри. По­рушення зазначених вимог може призвести до грубих юридичних помилок.
У чому перевага колегіального обговорення в кімнаті для нарад при винесенні вироку? Колегіальне обговорення усуває вплив емоцій­ного компонента в тій інформації, що сприймав кожен із суддів у хо­ді судового розгляду, забезпечує більш точне і повне розуміння цієї інформації. Колегіальне обговорення, в кінцевому підсумку, знижує імовірність фактичних помилок. А сам факт суворого обмеження ко­легіальності сприяє підвищенню почуття відповідальності суддів за результати їхньої діяльності.
Загальна процедура ухвалення рішення (винесення вироку) така:
головуючий ставить запитання в тій послідовності, в якій вони викладені щодо вимог кримінально-процесуального законодав­ства;
вислухавши думки суддів (ніхто з них не має права утримува­тися від відповіді), головуючий висловлює своє власне переко­нання з питання, що вирішується1;
якщо особисті думки кожного із суддів за змістом збігаються, то колективна думка формується в процесі їх виявлення;
якщо думки суддів розділяються, то організовується обговорен­ня питання, що вирішується, і тих обставин кримінальної спра­ви, які впливають на його розв'язання. За наявності розбіжнос­тей у думках з'ясовуються ті докази, на підставі яких у суддів формувалися особисті переконання. Після обговорення спірних обставин приймається колективне рішення простою більшістю голосів.
Психологічну атмосферу обговорення спірних обставин досить точно описує В. Бохан: «У дискусії, що виникає між суддями в кімнаті для нарад, варто розрізняти такі моменти: доведення власної думки, вимагання доказів від іншого і спростування думок співрозмовника. Поряд із доведенням власної думки суддя повинен уважно оцінювати і розбирати вголос переконання інших членів складу суду. Якщо пере­конання не вмотивовані, то варто звернути увагу суддів на цю обста­вину і запропонувати навести докази, що підтверджують ці переконан­ня. Тільки за наявності доказів можна робити висновки про хибність або істинність висловлюваних переконань. Помилкові думки варто не тільки заперечувати, а й спростовувати їх, тобто наводити на підтвер­дження їхні хибні пояснення, мотивування, докази»2.
Залежно від характеру прийнятого рішення (осудження підсудно­го, виправдання його або спрямування справи на додаткове розслі­дування) складається відповідно обвинувальний або виправдуваль­ний вирок, або визначення суду.
Судді в ході обговорення доходять висновку не тільки про вин­ність підсудного, а й визначають йому міру покарання, базуючись при цьому на встановлених нормах закону. Суттєво, що питання про


Закон зобов'язує головуючого висловлювати свою думку останнім. Ця вимога має психологічне пояснення: не допустити навіювального впливу з боку головуючого. Бохан В. Ф. Формирование убеждений суда. — С. 139.
міру покарання вирішується, в тому числі, і на підставі різнобічного вивчення особистості підсудного.
Слід зазначити, що в окремих випадках суд відчуває реальну складність винесення вироку через недосконалість законодавчих норм. Приміром, у Росії зростає кількість ритуальних убивств, проте суди при призначенні міри покарання ставлять засудженим якісь ін­ші мотиви. Причина проста: жоден служитель Феміди не ризикне об­ґрунтувати вирок, виходячи з неіснуючої норми кримінального пра­ва, — сучасний російський закон не передбачає відповідальності за відправлення культових обрядів, що потребують людських жертв.
Своєрідну крапку в самоосвіті Максима К. поставив так званий культ сатани, що наказує сповіднику заволодівати душами людей у ви­значені дні місячного календаря. Відправлення цього ритуалу нібито по­вертало його учасникам почуття внутрішньої рівноваги.
Першою жертвою Максима і його одновірця Ігоря став вісімнадця­тирічний Денис, якого вони спочатку побили, потім ввели у вену препа­рат, що паралізує, а потім двічі вдарили ножем у горло. Більше того, Максим відрізав Денисові голову і спеціальним ножем вирізав із його шиї шматок тканини, виготовив у такий спосіб сатанинський «фе­тиш », що дає його власнику право володіти душею убитої ним людини. Згодом склянка з цим продуктом буде виявлена міліціонерами в безпо­середній близькості від їхнього кубла.
Але душевного спокою, знайденого сатанистами в результаті вбив­ства Дениса, вистачило тільки на тиждень. За першим з'явилися дру­ге, третє, четверте вбивства...
За визначенням Санкт-Петербурзького міського суду Максим К. за­суджений на 24 роки позбавлення волі з утриманням у колонії суворого режиму. Як мотив, що підштовхнув його до вбивства, суд назвав… ху­ліганські спонукання. Подібне мотивування не узгоджується з усім тим, про що говорив Максим у ході всього судового процесу (до речі, визнаний авторитетною комісією лікарів душевно здоровим)1.
У наведеному прикладі суд визначив суворе покарання, хоча і від­чував складність мотивування злочинних дій. Але, як показує судова практика, досить часто при призначенні покарання суд виявляє лібе­ралізм. Так, у п'ятьох регіонах Російської Федерації судді відповідно --PAGE_BREAK--ПСИХОЛОГІЯ діяльності
ПРОКУРОРА Й АДВОКАТА
(у кримінальних справах)






У будь-якій організації, де поділ праці визначено, внески, які очі­куються і вимагаються від різних учасників, називаються соціальни­ми ролями1(до них відносяться, в тому числі, і професійні ролі2). Ро­лі не можуть бути визначені в термінах поведінки самі собою, а тіль­ки як сукупність взаємних прав і обов'язків. Обов'язок — це те, що людина змушена робити, виходячи з тієї ролі, яку вона відіграє в кон­кретній ситуації. Прокурор як посадова особа органів прокуратури здійснює в суді функції державного обвинувача. Адвокат — особа, професія якої — надання юридичної допомоги громадянам і органі­заціям, в тому числі захист їхніх інтересів у суді. Такі обов'язки про­курора й адвоката викликають відповідні очікування щодо їхніх дій з боку інших людей.
Але виступаючи у визначеній професійній ролі, прокурор чи адвокат володіють також правами стосовно інших учасників того або іншого процесу. Права прокурора й адвоката утворюють екс-пектації (система очікувань, вимог), що звернені до суддів, підсуд­ного, свідків, експертів та інших осіб, які присутні у залі судового засідання.
За своєю суттю діяльність прокурора й адвоката має протилежну спрямованість, що ускладнює їхню взаємодію в суді. Проте з психо­логічних позицій в діяльності і прокурора, і адвоката є багато спіль­ного: дослідження матеріалів розглядуваної кримінальної справи, ви­вчення особистості підсудного, формування особистого переконання, проведення допиту підсудного, свідків та ін.
Важливість і значущість прокурорської й адвокатської діяльнос­ті потребує докладнішого її розгляду з погляду юридичної психо­логії.


Шибутани Т. Социальная психология. — С. 45-47. Див.: Краткий психологический словарь. — С. 325.
§1.Психологіяпрокурорськоїдіяльності
Діяльність прокурора дуже різноманітна. Вона пов'язана як із ро­ботою державних органів і посадових осіб, так і з охороною закон­них інтересів і прав громадян. Обвинувальна діяльність прокурора повинна поєднуватися з усіма іншими його обов'язками.
Прокурор не стоїть над судом, а покликаний сприяти його успіш­ній роботі. Головне завдання прокурора в обвинувальній промові на суді — кваліфікований аналіз доказів. Він повинен переконати інших учасників судового розгляду в доброякісності та достовірності цих доказів. У разі заперечення підсудним своєї вини обов'язок прокуро­ра розглянути детально докази, які він наводить, зіставити їх з ін­шими доказами, показати їхню неспроможність, проаналізувати експертні висновки. Якщо ж дані слідства не підтверджують обви­нувачення, пред'явлені підсудному, прокурор зобов'язаний відмови­тися від підтримки обвинувачення.
Кваліфікуючи злочин, прокурор має розкрити зміст відповід­ної статті Кримінального кодексу, обґрунтувати правильність її застосування, розкрити об'єктивні та суб'єктивні сторони відпо­відного складу злочину. При призначенні покарання він повинен враховувати особистісні особливості підсудного (ціннісні орієнта­ції, мотиваційну сферу, стиль його поведінки, основні риси харак­теру та ін.). Справедливо вважають: при характеристиці особис­тості підсудного розкривається особистість самого прокурора, йо­го ставлення до людей, розуміння їхніх проблем, рівень його професійної та психологічної підготовки. У своїй діяльності про­курор в суді завжди повинен дотримуватися правила: покарання може досягти мети тільки тоді, коли воно законне, справедливе і суворо індивідуалізоване. Психологічний аспект цього правила такий:
від надмірно суворого покарання може постраждати особис­тість;
від надмірно м'якого покарання зникає віра в правосуддя.
Судова практика показує, що найбільш складна частина обвину­вальної промови прокурора — характеристика особистості підсудно­го. Досить часто спостерігається тенденція надмірного «згущення барв» аж до неприпустимого приниження людської гідності. Дореч­но згадати у зв'язку з цим вислів А. Коні: "… Стриманість у слові, об­думаність і справедливість у висновках і поряд з осудом доведеного злочину — ставлення до підсудного без черствої однобічності і без образи в ньому почуття людської гідності"1.
Тільки об'єктивний аналіз державним обвинувачем як позитив­них, так і негативних якостей особистості підсудного може сприяти винесенню справедливого вироку. Висловлене положення має особ­ливу актуальність у разі розгляду кримінальних справ, скоєних не­повнолітніми. У багатьох випадках аналіз формування особистості неповнолітнього злочинця дає можливість виявити фактори, що сут­тєво вплинули на проявлення у підлітка криміногенних елементів (пияцтво батьків, відсутність належного контролю за поведінкою не­повнолітніх у школі, негативний вплив «вулиці» і т. п.). Соціальний аналіз особистості підлітка і навколишнього мікросередовища, об'­єктивна оцінка рівня впливу цього середовища на його психіку, по­ведінку — одна з важливих сторін у діяльності державного обвину­вача. Подібний соціально-психологічний аналіз особистості підсуд­ного стає одним із доказових факторів при визначенні прокурором міри його покарання. Варто зазначити ще один важливий момент у діяльності прокурора при розгляді кримінальних справ про злочини неповнолітніх: він виступає не тільки як обвинувач, а й як вихова­тель. Тому він роз'яснює сутність законів, принципи моралі, вказує шляхи викорінювання злочинів, що певним чином відбивається на змісті і формі його виступу в суді, на сприйнятті слів прокурора скла­дом суду і всіх присутніх у залі засідання.
Значне місце в обвинувальних промовах прокурора приділяєть­ся викладу фактичних даних. На жаль, деякі прокурори замість ква­ліфікованого аналізу доказів обмежуються переказом матеріалів справи. Оповідальний характер викладу фактичних обставин спра­ви замість аналітичного різко знижує дієвість виступу прокурора в суді і може служити одним із критеріїв його професійної непридат­ності.
До речі, далеко не всі кримінальні справи вимагають обов'язко­вого викладу фактичних обставин у промові прокурора. Можна ви­ділити ситуації, коли виникає така необхідність:
а)прокурор наполягає на зміні обсягу поданого обвинувачення;
б)прокурор вимагає зміни кваліфікації складу злочину;
в)між прокурором і захистом з'являється незгода з фактичних об-
ставин справи.
Найбільш ретельно прокурор повинен досліджувати виправдува­льні версії, що висувають у судовому розгляді захисник і підсудний. Така ж ретельність і скрупульозність в аналізі доказів повинні бути у випадках, коли обвинувачення засноване на побічних доказах. Річ у тім, що взаємозв'язок цих доказів опосередкований якимись проміж­ними обставинами і «не лежить на поверхні». Завдання прокурора в цій ситуації — зробити ці зв'язки очевидними.
Психологічно складним елементом прокурорської діяльності в су­ді є його полеміка із захистом. У своїх висловлюваннях, репліках про­курор не повинен бути голослівним і необ'єктивним. Вияв поваги до адвоката, громадського захисника є нормою його поведінки в поле­міці з ними.
Отже, всебічний аналіз події злочину повинен бути спрямований прокурором на те, щоб довести: подія злочину мала місце, і в його скоєнні винен підсудний. І навіть очевидність справи і визнання провини підсудним не знімає з нього обов'язку доведення обвину­вачення. Внутрішнє переконання прокурора в обґрунтованості і за­конності обвинувачення повинно сформуватися на основі доказів усіх обставин справи. Якщо матеріали судового слідства не підтве­рджують обвинувачення, пред'явленого підсудному, прокурор зобо­в'язаний відмовитися від обвинувачення. Це дуже складний психо­логічний крок з його боку: важко переступити через бар'єр, що ви­ник, тому що він сам підтверджує обвинувальний висновок. Професор М. Єникеєв підтверджує: «Цим, очевидно, і пояснюється майже повна відсутність відмов прокурорів від обвинувачення в су­довій практиці»1.
Для досягнення успіху у своїй діяльності прокурор повинен мати певні якості. Розглянемо їх, виходячи з особливостей професіограми прокурора.
Пізнавальна (пошукова) діяльність прокурора вимагає розвитку всіх процесів. Оскільки прокурорська діяльність відноситься до кате­горії складної інтелектуально-практичної діяльності, остільки вона припускає наявність у прокурора таких якостей його психіки, як спо­стережливість, допитливість, стійкість уваги, уміння сконцентрувати її на важливій для цього тимчасового періоду діяльності і т. д. Цього потребують, з одного боку, жорсткі рамки закону, що регламентує діяльність державного обвинувача, з другого — характер криміналь-


Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 575.
них справ, що розглядаються (убивства, бандитизм та ін.), а також соціальна атмосфера, в якій відбувається його діяльність.
Пізнавальна (пошукова) діяльність прокурора має особливе зна­чення при веденні допитів у залі судового засідання членів злочинно­го угруповання. Тут у всій повноті виявляються його спостережли­вість, орієнтування в ситуації тощо.
Одна з найважливіших професійних сторін у діяльності прокуро­ра — комунікативна. Спілкування займає в роботі державного обви­нувача одне з головних місць і пов'язане з установленням істини у кримінальній справі. У процесі судового розгляду прокурор спілку­ється з адвокатами, експертами, підсудними, потерпілими, свідками і до кожного з них повинен знайти відповідний підхід, манеру поведі­нки. У зв'язку з цим слід особливо підкреслити необхідність оволо­діння прокурором мистецтвом промови, бо, як відзначав А.Коні, «слово — одне з найбільших знарядь людини. Безсиле саме по собі — воно стає могутнім, коли сказане вміло, щиро і вчасно. Воно здатне захоплювати собою того, хто говорить і засліпити його навколиш­нім блиском. Тому моральний обов'язок судового оратора — пово­дитися обережно і помірковано з цією зброєю і робити своє слово ли­ше слугою глибокого переконання, не піддаючись спокусі гарної фо-рми...»1. Обвинувальна промова прокурора, її майстерність є теж одним із критеріїв його професійної підготовки.
Судова практика показує, що завдяки високому розвитку комуні­кативних навичок і умінь прокурор під час діалогу з підсудним ви­кликає його на відвертість, формує в нього прагнення очиститися від неправди і дати правдиві показання. У створенні такого психічного стану підсудного виявляються майстерність постановки запитань, ведення діалогу, звертання до емоційної сфери підсудного та ін.
Ця історія сталася в маленькому місті Бєлореченську Краснодар­ського краю. Три школярки ні за що убили матір однієї з них. Лена Д., Світлана М. і Світлана А. вчилися добре, жоден шкільний захід не об­ходився без них. Лена Д. росла в сім'ї одна, мама ходила за нею, як кур­ка за непутящим курчам. Зайва опіка 16-річній школярці набридла: че­рез постійне слідкування, обвинувачення і повчання матері своєї дочки і їїподруг почалися сварки. Після чергової такої сварки дівчата все об­говорили, а наступного дня скоїли звіряче вбивство. На березі річки дочка хлюпнула в обличчя матері кислотою, потім «дияволиці» затяг­нули жінку в яр, спорудили вогнище і вилили на неї бензин...
«Панянки»-вбивці подбали про алібі, але зробили це достатньо не­вміло, тому слідство незабаром вийшло на них...
Лена Д. заперечувала свою причетність до вбивства, плуталася в показаннях, на окремі запитання не давала відповідей. Прокурор, ста­ранно вивчивши її життя і психічні особливості, розповів на суді про те, що Лена — не рідна дочка Ольги Олександрівни, що жінка удочери­ла її, коли та була зовсім маленькою, дворічною дівчинкою, саме тому так піклувалася про неї. Після цих слів Лена Д. визнала себе винною і дала правдиві показання1.
Сутність конструктивної (реконструктивної) сторони діяльності прокурора полягає в аналізі і синтезі тієї інформації, що зібрана в справі під час попереднього судового слідства з погляду створення концепції державного обвинувачення. Необхідно дати пояснення:
коли прокурор ознайомлюється з матеріалами попереднього розслідування, то його розумова діяльність спрямована насам­перед на реконструкцію події злочину (відтворення події, що мала місце в минулому, за зібраними слідчими доказами);
встановлення істини в справі, планування його судової перспек­тиви є конструктивною стороною діяльності прокурора.
Конструктивна сторона прокурорської діяльності вимагає від прокурора доброї оперативної і довготривалої пам'яті, схильнос­ті до аналітичного мислення й уяви, таких якостей його розуму, як глибина (здатність проникнути в сутність фактів, передбачати результати вчинків і явищ), широта (можливість охопити одноча­сно велике коло питань і фактів), швидкість (уміння швидко оці­нювати обстановку і приймати грамотні рішення), критичність (здатність зважувати факти, відшукувати помилки та ін.), гнуч­кість (здібність до аналізу явищ із різноманітних поглядів, варію­вання засобів дій і т. д.).
Значущими для організаційної сторони діяльності прокурора є йо­го організаторські здібності в роботі з людьми і вольові якості. Що стосується організаторських здібностей в роботі з людьми, то вони виявляються в процесі консультацій з різними спеціалістами, напри­клад, криміналістами, психологами, педагогами, медиками та ін.
Організаторські здібності виражаються й в навичках організації сво­єї роботи: уміння вчасно вивчити матеріали попереднього розсліду­вання, зробити кваліфікований аналіз, одержати додаткову інформа­цію, підготувати відповідні матеріали для виступу в суді і т. д. Во­льові якості прокурора (цілеспрямованість — спрямованість мислення на розв'язання певної задачі і здатність тривалий час за­йматися її вирішенням, самостійність — уміння знаходити вирішення навіть складних завдань без сторонньої допомоги, наполегливість, зі­браність, ініціативність, рішучість та ін.) забезпечують готовність державного обвинувача до складної діяльності для підтримки держа­вного обвинувачення.
Засвідчувальна сторона діяльності прокурора пов'язана з вико­ристанням промови в письмовій формі при оформленні передбачених законом постанов. Уміння передати в письмовій формі свою думку для нього так само важливо, як і уміння виражати її вголос.
У ході судового розгляду прокурор вступає в полеміку з різни­ми учасниками судового процесу (полеміка з адвокатом, допит підсудного або потерпілого і т. п.). В усіх випадках успіх спілку­вання забезпечується досягненням психологічного контакту з уча­сниками полеміки, здатністю не припуститися конфронтації в спі­лкуванні з ними. Оскільки державному обвинувачеві в подібних випадках доводиться переборювати протидію осіб, зацікавлених у тому або іншому завершенні справи, то йому важливо дотримува­тися спокою, коректного тону, шанобливого ставлення до будь-якого опонента. «Сила обвинувача — у доказах, а не в епіте-тах»1, — писав А. Коні. Як би не був переконаний прокурор у сво­їй правоті, якими б необґрунтованими не здавалися йому заперечення підсудного або захисника, він не повинен показувати своє обурення і роздратування. Якщо, приміром, державний обви­нувач не згоден із позицією адвоката-захисника, він повинен до­вести необґрунтованість його тверджень, спираючись на факти і норми закону.
Отже, прокурор, виступаючи в суді у кримінальній справі, обви­нувачує від імені держави, що вимагає від нього виняткової скрупу­льозності аналізу доказів, бездоганно зроблених висновків і високої мовної майстерності. Розглянуті сторони прокурорської діяльності в його обвинувальній промові виступають у комплексі, але кожна ви­рішує при цьому свої завдання. І чим більш гармонійна професійна структура особистості прокурора, тим вище рівень компетентності, навичок і умінь, професіоналізму в цілому в його діяльності держав­ного обвинувача.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§2.Психологічніособливостідіяльностіадвоката
Діяльність захисника в кримінальному судочинстві спрямована на спростування обвинувачення (підозри), на пошук обставин, які ви­правдовують або пом'якшують провину. Відповідно до Криміналь­но-процесуального законодавства України участь захисника при провадженні дізнання, попереднього слідства і в розгляді криміналь­них справ у суді є обов'язковою, крім випадків відмови підозрюва­ного, обвинуваченого і підсудного від захисника у встановленому за­коном порядку.
Відмова від захисника не може бути прийнята:
у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у скоєн­ні злочину до вісімнадцяти років;
у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі та ін.) не можуть самі реалізувати своє право на захист;
у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судочин­ство;
при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру.
Захист у кримінальних справах — один із найбільш складних і ва­жливих інститутів захисту прав та інтересів громадян. Окрім профе­сіоналізму, він вимагає високої принциповості, самовіддачі, мужнос­ті, а часом і сміливості.
Процес проходив у Московському обласному суді. Марко Йосипо­вич Кочан захищав неповнолітнього, обвинувачуваного у скоєнні на­вмисного вбивства, і той визнавав свою провину. Але досвідчений адво­кат, побачивши підлітка, вивчивши його особистісні властивості у справі й в бесідах з ним, його батьками, друзями, знайомими, зрозумів, що дитина не винна. Довести це було дуже складно. Головне в цій конк­ретній ситуації — ціна принципового захисту була дуже високою. Річ у тім, якщо його підзахисний не вбивав, що відповідало дійсності, то ставало ясно — вбивство вчинив син генерал-лейтенанта міліції. Кину­ти відкритий виклик владі в роки брежнєвського «застою» означало поставити на карту власну свободу. І проте адвокат зважився на захист і… виграв процес1.
Серед структурних компонентів діяльності щодо здійснення пра­восуддя (пізнавальний, комунікативний, конструктивний, організа­торський, засвідчувальний і виховний) роботі адвоката притаманні всі перелічені, крім засвідчувальної діяльності. Розглянемо психоло­гічні особливості кожного із зазначених компонентів захисної діяль­ності.
Захист інтересів обвинуваченого вимагає вивчення безлічі різно­манітних фактів і обставин, що відносяться до розглядуваної кри­мінальної справи. Адвокатові доводиться аналізувати наявні в справі докази, пізнавати інформацію й інтерпретувати її з погляду можливості використання для виправдання підзахисного або пом'я­кшення його провини. Пізнавальний компонент діяльності адвока­та спрямований на розв'язання складного завдання — встановлен­ня істини з метою виправдання особи, яка притягається до відпові­дальності, або пом'якшення її покарання. Успішне вирішення цього завдання потребує пошуку необхідних доказів, з'ясовування тих об­ставин справи, що можуть представити обвинуваченого з позитив­ного боку. Уміння знаходити серед багатьох фактів такі, що спрос­товують обвинувачення або дають можливість пом'якшити відпо­відальність, передбачає глибину розуму, спостережливість, проникливість, самостійність і гнучкість мислення, міцну пам'ять. У пізнавальному компоненті діяльності адвоката виявляються та­кож його активність і критичність, в основі яких лежить точна й об'єктивна оцінка наявних фактів.
Комунікативний компонент у діяльності адвоката дає змогу глиб­ше вивчити психологічні причини скоєння злочину, дати повнішу ха­рактеристику особистості обвинувачуваного, правильно будувати стосунки з іншими учасниками кримінального процесу, уникнути де­структивних конфліктних ситуацій. Уміння спілкуватися з людьми в роботі адвоката означає:
• уміння будувати стосунки з підзахисним;


Див.: Экскурсия в адвокатуру: прошлое и настоящее // Основы государства и права. — 2000. — № 2. — С. 67.
уміння підтримувати ділові стосунки з прокурором, слідчим, суддею та іншими учасниками судового процесу;
уміння встановлювати психологічний контакт із зазначеними особами (найперше з підзахисним);
уміння надавати підзахисному психологічну допомогу;
уміння вибирати визначену стратегію поведінки в конструктив­ному конфлікті з прокурором, виходячи з реального стану1.
Комунікативність як якість особистості адвоката допомагає йому правильно сприймати й оцінювати людей, успішно налагоджувати стосунки з учасниками судового розгляду, привертати їх до себе, пси­хологічно грамотно «читати» реакцію на висловлювані думки тощо.
Що стосується спілкування адвоката з підзахисним, то важливою умовою його успішності є їхня психологічна сумісність. У психології під сумісністю розуміється взаємне сприйняття партнерів у спілкуванні і спі­льній діяльності, засноване на оптимальному поєднанні (подібності або взаємодоповнюваності) ціннісних орієнтацій, соціальних установок, ін­тересів, характерів та інших значущих для міжособистісної взаємодії ха­рактеристик. Сумісність, як правило, супроводжується виникненням взаємної симпатії, впевненості в успішному результаті. Особливе значен­ня сумісність набуває в складних умовах, у важкому стані, коли досяг­нення загальної мети відбувається при дефіциті засобів, часу, простору, кількості учасників. Суд, безперечно, є дуже складною ситуацією для підзахисного, тому вибір обвинуваченим захисника (так само як і від­мова від нього), а також психологічний контакт між ними чималою мі­рою обумовлений саме цим психологічним явищем. Досить часто в су­довій практиці відмова обвинуваченого від раніше обраного ним захис­ника пояснюється психологічною несумісністю цих осіб.
Виникненню сумісності у стосунках між адвокатом і підзахисним сприяють такі професійні й особистісні якості захисника:

•професійні навички й уміння захисника, обумовлені його тео­ретичними знаннями і практичним досвідом;
правильне розуміння захисником свого процесуального статусу;
загальна культура адвоката, його тактовність, толерантність, емоційна стійкість;
уміння поєднати захист законних інтересів обвинуваченого з ін­тересами правосуддя;
розвинена атракція (уміння привернути підзахисного до себе) та ін.
Процес спілкування між захисником і підзахисним має ряд пси­хологічних труднощів, що обумовлені головним чином психічним станом обвинуваченого. Звичайний психічний стан більшості обви­нувачуваних — стреси (особливо висока нервово-психічна напруже­ність у невинних підслідних). Основний стресор — загроза особис­тому благополуччю людини і його близьких (загроза стосується не тільки фізичного існування, а й соціального статусу особистості, її престижу, життєвих планів, соціальних цінностей тощо). Іншим не­гативним станом, що виникає в обвинувачених, є фрустрація — крайня дезорганізованість свідомості і діяльності людини внаслідок обмеження життєво важливих потреб, переживання безвихідності. Остання виникає під впливом у перспективі позбавлення волі (об­меження інформації і можливості спілкуватися з рідними, близьки­ми та ін.).
У цих складних ситуаціях процес спілкування захисника і підза­хисного супроводжується скутістю, психологічною напруженістю. Встановити психологічний контакт із підзахисним — не така прос­та справа. Вона вимагає від адвоката і терпіння, і наполегливості, і розвинених комунікативних умінь. Для подолання психологічного бар'єра в спілкуванні захисника і підзахисного можна використо­вувати ряд рекомендацій, які довели свою дієвість на практиці (див. додаток 7).
З метою подолання негативного стану підзахисного адвокатові до­цільно спробувати довести йому, що без душевної рівноваги немож­ливо домогтися позитивного результату, а також затамувати особи­сті образи і перебороти агресивність в його поведінці. Від адвоката потребуються такі комунікативні навички й уміння в спілкуванні з підзахисним і його родичами, які б викликали з їхнього боку абсо­лютну довіру до нього.
Велику роль у діяльності адвоката відіграє організаторський ком­понент. Річ у тім, що захист як процес не має суворої нормативної регуляції. Тому підготовка до судового процесу, планування захис­ту, використання певних прийомів і методів — усе це залежить від ор­ганізаторських умінь адвоката.
Конструктивний компонент діяльності адвоката включає насам­перед ухвалення рішення про обрання тієї або іншої стратегії і такти­ки захисту з урахуванням обставин справи і поведінки обвинувачу­ваного (див. табл. 7).
Таблиця 7
    продолжение
--PAGE_BREAK--Характеристика різноманітних тактичних варіантів захисту підсудного1



Оборонна тактика
Нейтральна
Наступальна тактика захисту




захисту
тактика захисту
1. Прийняття
1. Пропозиція про
1. Прихований виклик на всі
захистом версії
співпрацю зі
пропозиції слідчого про контакт.
слідства цілком, без
слідчим, що
2. Нав'язування слідчому
будь-яких
виходить від
конфліктної ситуації.
поправок.
захисника.
3. Організація контрвипадів на дії
2. Спостереження
2. Психологічне
слідчого.
адвоката за
вивчення
4. Захоплення ініціативи при
діяльністю
логічності
проведенні ряду слідчих дій.
слідчого.
слідчого
5. Нав'язування трудомістких
3. Фіксування


слідчих дій із метою захисту.
помилок у роботі


6. Постійний і системний аналіз
слідчого.


усіх дій слідчого.
4. Використання


7. Формування системи пропозицій,
слабких місць


які руйнують обвинувальну
(помилок)


концепцію слідчого
попереднього




розслідування для




захисту підсудного




Вибір тактики захисту багато в чому визначається її стратегією, що може бути:
а) аналітичною (пошук доказів для виправдання підзахисного або пом'якшення
його провини);




б) побудованою на системі психологічних пасток для слідчого
Природно, до конструктивного компонента відносяться розу­мові операції у співвіднесенні ситуації злочину до змісту криміна­льних і кримінально-процесуальних норм. Цей компонент діяльно -сті адвоката виявляється і при визначенні структури захисної про­мови на суді.


Див.: Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Зеркало, 1998. — С. 255-256.
Заслуговують на увагу думки талановитого судового оратора, по­ета, письменника С. Андрієвського1(1847-1919) про завдання захис­ника в кримінальній справі. Він відзначав, що захисникові потрібно відстоювати вузькі інтереси окремої особи проти суспільства, яке вже готове придушити винного, а адвокат повинен врятувати його. То­му, якщо суд не зрозуміє окремої душі, то підсудний загине без най­меншого милосердя. І далі С. Андрієвський робить висновок: «Я пе­реконаний, що захисник, який зумів проникнути в душу підсудного, який збагнув у ній як погане, так і хороше, словом, який злився з під­судним внутрішньо, — майже в кожному захисті мимоволі оторопіє перед тим, як важко йому буде винести на світло, перед далекими, не­знайомими особами суддів, усе те інтимне, майже невимовне, чим він сповнений унаслідок найщирішого спілкування зі злочинцем, на пра­вах його єдиного на світі сповідника й охоронця… Тому майже не­має такої справи, де б шлях до вироку міг здатися захисникові насті­льки легким, рівним і приємним, що можна було б відразу промчати ним на баскому коні по-молодецьки із клинком героя, що заздалегідь святкує перемогу»2.
Успішне здійснення захисної діяльності вимагає від адвоката ви­соких моральних якостей. Пояснюється це тим, що в діяльності адво­ката значно частіше й гостріше, ніж у будь-якій іншій юридичній ді­яльності, виникають ситуації, правильне вирішення яких залежить від дотримання не тільки правових норм, а й моральних принципів. А. Коні справедливо зазначав: «Кримінальний захист подає більше приводів для пред'явлення вимог, почерпнутих із галузі моральної, ніж діяльність обвинувальна, через складні і багатозначні ставлення до свого клієнта — підсудного і до суспільства»3. Наприклад, захис­ник не може відмовитися від захисту в разі коли характер злочину, особистість злочинця супротивні його моральним позиціям. Адвокат захищає не злочин, а людину, її законні права й інтереси, тому кож­ну свою процесуальну дію він оцінює і з погляду її правомірності, і з погляду морального. У поведінці захисника повинні виявлятися


Андрієвский Сергій Аркадійович народився 1847 р. в селі Олександрівна поблизу Луганська. Закінчив юридичний факультет Харківського університету. Працював судовим слідчим, прокурором і адвокатом. Саме адвокатська діяльність принесла йому славу талановитого судового оратора.
Цит. по: Смолярчук В. И. Гиганты и чародеи слова: судебные ораторы второй половины ХІХ — начала ХХ века. — М.: Юрид. лит., 1984. — С.66. Кони А. Ф. Избр. произведения. — Т. 1. — С. 55.
незмінна стриманість і коректність стосовно всіх учасників судового розгляду, інтелігентність і висока моральність. Професійний обов'я­зок адвоката — бути принциповим і послідовним у захисті.
Принципова, кваліфікована, психологічно грамотна діяльність адвоката є гарантією того, що знизяться або зникнуть у судовій прак­тиці випадки, коли невинний відданий суду, коли прийняте судови­ми органами рішення порушує законні права й інтереси обвинуваче­ного.
Професія адвоката — одна з найшанованіших у суспільстві. Бути адвокатом — це складне, тонке мистецтво, що відрізняє його від усіх інших юридичних спеціальностей. Крім професійних знань, навичок і умінь, адвокатові необхідно мати покликання, бути мужньою і обо­в'язково порядною людиною. Ось яку характеристику адвокатам дав Робесп'єр: «Це люди безстрашні і красномовні, опора невинності і бич злочину… Їхня діяльність дорогоцінна для людства і необхідна для духовного прогресу суспільства. Це школа громадянських чес­нот, де таланти і доблесті навчалися, захищаючи справи громадян пе­ред судом в один прекрасний день виступати на захист народу перед законодавцем.»1.


    продолжение
--PAGE_BREAK--§3.Психологічніаспективідносинадвоката іпрокуроравсуді
Захист — це функція, протилежна функції кримінального переслі­дування, що у кримінальному процесі виступає в двох формах: підоз­ра у скоєнні злочину й обвинувачення. Участь захисника в кримі­нальному судочинстві — необхідна умова реалізації принципу зма­гання, що за своїм змістом має психологічний характер. Принцип змагання означає надання обом сторонам (обвинуваченню і захисту) можливості найповніше обґрунтувати свої позиції, надати всіх необ­хідних доказів і запобігти вірогідним зловживанням своїми правами якоюсь однією стороною.
Протиставлення доказів обвинувачення і захисту при виробницт­ві у кримінальній справі дає змогу уникнути обвинувального ухилу, сприяє справедливому вирішенню справи.


Экскурсия в адвокатуру: прошлое и настоящее // Основы государства и права. — 2000. — № 2. — С. 68.
Сказане визначає різноманітні процесуальні функції прокурора і захисника. Проте незважаючи на протилежні позиції між ними мож­ливі й обов'язкові нормальні ділові взаємини. Основу їх становить за­гальна для прокурора і захисника мета діяльності — надавати допо­могу у здійсненні правосуддя, в установленні істини в справі. Стосунки, що складаються між адвокатом — захисником і прокуро­ром — державним обвинувачем, повинні будуватися на дотриманні кожним із них наданих прав і обов'язків, на розумінні завдань суду.
Спілкування між прокурором і захисником у суді відбувається як:
контакт ситуаційно-діловий, що здійснюється для вирішення конкретного завдання судового розгляду;
контакт статусно-рольовий, який відзначає соціальну роль осіб, які спілкуються. Це не спілкування двох друзів, які розмовля­ють у комфортній обстановці, а взаємодія людей, котрі займа­ють протилежні позиції у тій самій справі;
контакт пізнавально-оціночний. У судовому розгляді прокурор і захисник подають судові свої докази, розкривають причини скоєння злочину, дають психологічну характеристику підсудно­му і т. п. Висловлення одного з них сприймається іншим, оці­нюється і, виходячи з цього, будується відповідне висловлення;
контакт міжособистісний — спілкуються особистості, які пев­ним чином ставляться один до одного, відчувають симпатії або антипатії, намагаються вплинути один на одного і т. д.
Отже, спілкування між прокурором — державним обвинувачем і адвокатом — захисником у суді має складний, різнобічний хара­ктер і є психологічно насиченим актом. Щоб спілкування між ни­ми було по-справжньому діловим, розумним і сприяло виконанню завдань правосуддя, слід дотримуватися певних психологічних правил.
Першим правилом у стосунках прокурора і захисника в суді по­винна бути постійна підтримка внутрішньої установки на встанов­лення істини і реалізації принципу соціальної справедливості. Для прокурора (так само як і для захисника) не може бути «бажаних» ви­словлень певного змісту, що задовольняють його тільки тому, що во­ни збігаються з його припущеннями і версією. «Бажаним» у спілку­ванні між державним обвинувачем і захисником у ході судового роз­гляду повинно бути тільки одне: кожен із них виявляє чесне ставлення до доказів і виключає недобросовісність у відстоюванні своєї пози­ції. Тому і реакція, скажімо, прокурора на слова захисника, його думка і погляд мають бути діловими. У ході судових суперечок потріб­но розбиратися з проблемою, її причинами, а не переходити «на осо­бистості», відкрито висловлюючи неповагу, а часом і зневагу до уча­сників судового розгляду.
Одне з правил спілкування між зазначеними особами — відмова від демонстрації своєї переваги. Не можна виявляти упередженість стосовно, наприклад, молодого прокурора, якщо об'єктивно він ще не має достатнього досвіду, а захисник і за віком старший від нього, і набагато перевершує державного обвинувача в стажі роботи. Де­монстрація переваги одного із них завжди помічається суддями, гро­мадянами, які знаходяться в залі засідань і, як правило, сприймаєть­ся ними негативно.
Правило передбачливості в спілкуванні між прокурором і захисником у суді має враховувати наслідки сказаного ним і пове­дінки. Мається на увазі неприпустимість відповідей на заперечен­ня, зауваження, репліки одного з них у грубій, недоброзичливій формі, характер постановки запитань один одному, до підсудного і свідків. В. Васильєв наводить приклади, коли прокурор виявляє своє зневажливе ставлення до сказаного захисником, виявляє ба­жання підкреслити свою владу, захистити честь мундира, втрача­ючи при цьому свою гідність в очах суду й інших учасників судо­вого розгляду1.
Це правило можна висловити так: «Не нашкодь!», тобто не на­шкодь своїми висловлюваннями і поведінкою діловим відносинам, підтримуй спокійну психологічну атмосферу судового розгляду на­віть тоді, коли далеко не все йде за продуманим планом. Тому у процесі спілкування прокурора і захисника кожний із них повинен думати не тільки про те, що сказати один одному, але й як сказати. Недоброзичливий, іноді навіть ворожий тон може серйозно зашко­дити спілкуванню і зіпсувати стосунки між людьми.
Обов'язковим має бути правило поваги до співрозмовника і до того, що і як він говорить. У процесі діалогу прокурора і захисника кожному з них варто чітко виражати — позою, мімікою, погля­дом — готовність сприйняти висловлення, об'єктивно в них розі­братися. Неприпустимо під час формулювання запитання захисни­ку, щоб останній у цей час дивився на годинник, демонстрував посмішку (або посмішку залу) і показував, що опонент йому набрид. Завдання учасників судового розгляду — слухати, вивчати, розуміти, оцінювати.
Правило стримування емоцій безпосередньо впливає на стосу­нки між прокурором і захисником у суді. Зайва емоційність і не­стриманість може розпалити атмосферу не тільки між зазначени­ми особами, а й у залі судового засідання в цілому. Емоційна не­стійкість може перерости в образи, крики, що знижує дієвість доказів сторін і ускладнює вирішення спірного питання по кримі­нальній справі.
Правило активного вислуховування також обумовлює стосунки між захисником і прокурором. Невміння слухати іншого — дуже поширене явище, що різко знижує ефективність ділового спілкування. Слухаючи опонента, необхідно прагнути до розуміння того, що він хоче або не хо­че сказати. Активне вислуховування реалізується за допомогою прихи­льності до того, хто говорить, реагування мімікою, жестами, поглядом на зміст промови того, хто говорить, резюмування короткими фразами типу: «Я вас зрозумів так… Правильно?», «Виходить, ви підтверджує­те… Так?» і т. д. Слухати мовчки, не перебиваючи опонента — це і ви­значена тактика, і вияв увічливості, психолого-педагогічного такту (до­кладніше про засоби вираження юристом психолого-педагогічного так­ту під час спілкування див. у додатку 8).
Правило вивчення опонента й врахування у спілкуванні його ін­дивідуально-психологічних особливостей. Це правило дає можли­вість прокурору і захиснику гнучкіше вести діалог, брати участь у су­дових суперечках. Спостереження за поведінкою і промовою, напри­клад прокурора, дає змогу захисникові хоча б приблизно оцінити його темперамент і окремі риси характеру, що добре використовува­ти під час спілкування. Якщо помічені психологічні особливості лю­дини не відповідають наміченому сценарію спілкування з ним і по­ставленим цілям, слід внести відповідні корективи в процес взаємо­дії. Успіх у вивченні іншої людини залежить від його особистої підготовленості до психологічного спостереження.
Украй важливим, на наш погляд, правилом відносин прокуро­ра — державного обвинувача й адвоката — захисника є підпорядку­вання спілкування між ними вирішенню завдань правового вихован­ня. Кримінальне судочинство поряд із зміцненням законності і пра­вопорядку, попередженням і викорінюванням злочинів, охороною інтересів суспільства і прав їхніх громадян повинно сприяти вихован­ню останніх у дусі неухильного дотримання Конституції України, за­конів, норм і правил поведінки. Елементи виховання інших людей у діях, поведінці і словах прокурора і захисника виявляються з момен­ту їхньої появи в залі до закінчення засідання суду. Енергію, що ви­ховує, несе не тільки зміст запитань, висловлювань, судових промов цих осіб, але й їхні взаємини, помітні всім присутнім. Гармонійна по­будова відносин між державним обвинувачем і захисником, які що­найкраще відповідають вимогам культури, поваги, психолого-педагогічного такту — серйозна й суттєва передумова підвищення виховного впливу судового розгляду на всіх його учасників.
Судова практика має приклади нетактовної поведінки прокурора стосовно захисника. Як себе вести в цьому випадку адвокатові? Го­ловне — не відповідати на випад державного обвинувача відповід­ною грубістю. Слід реагувати в рамках наданих захиснику прав, до­тримуючись витримки і спокою. Щоб підтримати свою честь і гід­ність, захисник може через головуючого в суді зажадати занесення до протоколу судового факту образи і привселюдного вибачення від прокурора.
Мають місце також порушення судом норми Кримінально -процесу -ального кодексу про рівність прав учасників судового розгляду що­до надання і дослідження доказів, заяв і клопотань. І в подібних си­туаціях адвокат — захисник повинен діяти наполегливо і послідов­но, але в рамках наданих йому правом.
Отже, відносини між прокурором — державним обвинувачем і ад­вокатом — захисником у суді при розгляді кримінальної справи бу­дуються на суворому розумінні ними покладених на них завдань, на­даних кожному з них прав і на дотриманні норм службової етики і психолого-педагогічної тактовності.




    продолжение
--PAGE_BREAK--§4.Судоваетикавдіяльностіпрокурорайадвоката
Етика — наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життє­діяльності людини. Етика забезпечує моральний характер тих взає­мовідносин між людьми, які випливають насамперед із їхньої профе­сійної діяльності.
Юрист із професійними знаннями, навичками й уміннями повинен мати морально-вольові якості, додержуватися у своїй діяльності пев­них принципів і правил поведінки. Етика змушує юриста аналізува­ти свої вчинки, брати на себе відповідальність за них, оцінювати вла­сні дії.
Якісна характеристика етичного розвитку особистості юриста ви­являється в її моральній культурі, а саме:
культурі моральної свідомості, що виражається в знанні мора­льних вимог суспільства, у спроможності людини свідомо об­ґрунтовувати цілі і засоби діяльності;
культурі моральних почуттів, яка припускає багатство емоцій­ної сфери особистості, здатність до співчуття, співпереживання;
культурі поведінки, котра характеризує здатність особистості до вибору форм і засобів поведінки в різних ситуаціях.
Від юридичних працівників етика потребує непідкупності, вірнос­ті духу і букві Закону, дотримання рівності всіх перед Законом. Од­ним із гуманних принципів права є презумпція невинності — вимога вважати обвинуваченого невинним доти, доки провина його не до­ведена судом.
Судова етика як наука про моральні принципи судочинства по­кликана сприяти моральному вихованню суспільства і посадових осіб, які здійснюють правосуддя. Не викликає сумніву твердження про те, що моральні принципи, які визначають стосунки учасників судочинства, є суттєвою гарантією суб'єктивних прав особистості. Це пояснюється тим, що судочинство стосується честі і гідності людини.
Не випадково в працях прогресивних юристів минулого зверта­ється велика увага на моральні позиції прокурора й адвоката.
Судовий процес, який проходить в умовах гласності, вимагає від прокурора — державного обвинувача стриманості, коректного і ввіч­ливого ставлення до кожного, хто постає перед судом і дає показан­ня. Він не повинен перетворювати судові суперечки в цькування під­судного, збуджувати в нього неприязні почуття, перебільшувати важ­ливість доказів. Виконуючи свій обов'язок перед суспільством, прокурор повинен дотримуватися суворої моральної дисципліни, ви­являти однакову турботу про інтереси суспільства і людську гідність. От як писав про моральну відповідальність прокурора П. Сергеїч: " Якщо злочин скоєний негідником, обвинувачення може бути суво­ре, захисту залишається піклуватися про пом'якшення відповідально -сті. Якщо злочинець, навіть убивця, — добра, чесна людина, усі труд­нощі на стороні прокурора. Але в обох випадках оратор, який зна­ходиться в невигідних умовах, повинен дотримуватися реалій. Це надзвичайно важко, особливо для обвинувача. Сказати: так, я знаю, що це хороша людина, упевнений, що, будучи виправданою, вона стане піклуватися про дітей убитого, як про власних; я знаю, що ка­торга не буде для нього більшим покаранням, ніж усвідомлення сво­го злочину і вічні докори сумління; знаю, що вдова убитого проба­чила його, і все-таки потребую каторги — сказати це нелегко. Звину­вачувати… у такій справі неймовірно важко, і охоче послухав би всякого, хто міг би навчити мене цьому, але підтверджую, що обви­нувач повинен визнавати моральні достоїнства підсудного"1(виділе­но мною. — В. Б.).
Уміння прокурора вести себе на судовому процесі, його загаль­на і професійна культура визначають виховний вплив суду. Обов'я­зок честі і гідності прокурора усією своєю поведінкою виявляти по­вагу до суду як до органу правосуддя і до всіх учасників судового розгляду.
Така ж вимога, безумовно, пред'являється і до адвоката — захис­ника. Адвокат насамперед є служителем правосуддя, і етика адвока­та — одна з важливих складових його професійної майстерності. Один із славнозвісних представників цієї шляхетної професії П. Але­ксандров (1836-1893) писав: «Я бажав би виконати обов'язок мій не тільки як захисник, але й як громадянин, тому що немає сумніву, що на нас, як суспільних діячах, лежить обов'язок служити не тільки ін­тересам, що захищаються нами, але і вносити свою лепту, якщо для того є можливість, із питань суспільного інтересу»2.
Спеціалісти справедливо зазначають, що проблема судової етики в діяльності адвоката має особливу значущість і важливість. Дійсно, як узгодити внутрішнє переконання і професійний обов'язок надати допомогу підзахисному, який обрати шлях захисту в разі повної до­веденості злочину або тоді, коли підсудний у довірливій бесіді при­знається захисникові про скоєний злочин, а на суді усе заперечує? Моральні сумніви адвоката в цих питаннях дуже глибокі і їхнє вирі­шення спирається на високі моральні принципи.
Головний суддя адвоката — його власна совість. Саме вона має підказати йому допустимість тих прийомів, які він використовує, ви­конуючи свої обов'язки захисту підсудного. «Кримінальний захисник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброєною знанням і глибокою чесністю, безкорисливою і незалежною в суджен-


Сергеич П. Искусство речи на суде. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 110. Речи известных русских юристов. — М.: Юрид. лит., 1985. — С. 3. --PAGE_BREAK--ПСИХОЛОГІЯ СУДОВО ПРОМОВИ






Мова є втіленням думки, процесу мислення і засобом передачі, ідей, поглядів, оцінок іншим людям. Значна частина професійних дій юридичного працівника в суді здійснюється через виголошення про­мови. Такі психологічні феномени, як намір, ставлення, пропозиція, рішення тощо, передаються суддею, прокурором і захисником за до­помогою мови, через зміст і форму вираження.
До основних психологічних засобів мови належать: власне мовні (вербальні) засоби, що включають слово; немовні (невербальні) засо­би — міміка, жести, поза, соціальна дистанція спілкування між юрис­том і слухачами та ін.
Кожен із засобів певним чином впливає на ефективність мови, а їхнє вміле використання підвищує дієвість мови в тому або іншому конкретному випадку. Успіх приходить тоді, коли вони використо­вуються юридичним працівником взаємопов'язано, коли врахову­ються основні психологічні закономірності впливу слова і неверба-льних засобів.
Мова судового оратора має чітке цільове призначення — пе­реконливо і вірогідно довести винність або невинність людини. Це покладає на оратора велику відповідальність за зміст мови, за ті аргументи, якими він оперує. Річ у тім, що його слова мо­жуть вплинути на долю людини, про яку він говорить. Крім то­го, судова промова покликана представити суду в найбільш пере­конливій формі докази або контрдоводи і тим самим допомогти йому прийняти правильне рішення. Тому висока мовна культура юридичного працівника — одна зі складових його професійної майстерності.


§1.Загальнахарактеристикапсихологічних засобівмовиюриста
Основний інструмент мовної діяльності юридичного працівни­ка — слово. Оцінюючи його значення, П. Сергеїч писав: «Слово — велика сила, але треба зауважити, що воно союзник, завжди готовий стати зрадником»1.
Мова юриста повинна відрізнятися насамперед багатством слов­никового запасу і словникової чистоти. Якщо в нього бідний слов­никовий запас, то його промова складається з примітивних і шаб­лонних слів, йому важко в потрібний момент підібрати саме те сло­во. Як наслідок, болісні пошуки найбільш підходящих слів є причиною багатослівності, непотрібних повторів, що знижує діє­вість мови юриста, а часом викликає роздратування в тих, хто його слухає. Треба завжди пам'ятати: справжню цінність представляють ті висловлення, в яких «найглибші думки зливаються з найпрості­шими словами»2.
Мета мови судового оратора — найбільш переконливо висвіт­лити суть справи, відповісти на запитання, яке цікавить людину, так, щоб воно було зрозуміле будь-кому з присутніх у залі судово­го засідання. Тому необхідно прагнути того, щоб кожне слово бу­ло доступним для слухачів. Право взагалі, і мова юриста зокрема, відрізняється достатком спеціальних термінів, виразів, тонкощами словесних зворотів, які часто невідомі і не цілком зрозумілі бага­тьом пересічним громадянам, присутнім на суді. Коли на них об­рушуються такі спеціальні терміни і поняття, безумовно, відомі юристам, як превенція, презумпція, промульгація, віндикація і т. п., вони не тільки дивуються «вченості» мови юриста, а й внут­рішньо обурюються. Цілком природно, що виключити з юридич­ної лексики такі терміни і поняття не можна, але користуватися ними потрібно з урахуванням особливостей адресата і конкретної обстановки.
Правильність мови — це дотримання норм сучасної рідної мови. Ненормативне, помилкове вживання окремих слів, словосполучень і цілих фраз характерне, як правило, для просторіччя. Тому виступ, що містить багато ненормативних варіантів, сприймається як такий, що має примітивне забарвлення, а той, хто виступає, як оратор, що не володіє мистецтвом впливати на думки і почуття інших людей.
На жаль, ще часто трапляються промови юристів, у котрих думки оформлені дуже недбало, неохайно. Неправильно вжите слово, поми­лково побудована фраза викликають у слухачів іронічні зауваження,


Сергеич П. Искусство речи на суде. — С. 37. Кони А. Ф. Собр. соч. Т. 4. — С. 142.
а часом і здивування: «Як же так може виражати свої думки юридич­ний працівник?» Ось кілька прикладів:
«Можна вважати, що цей факт більш-менш установлений» (факт мав місце, тобто був або є, або відсутній);
" Стара судимість обвинуваченого є його негативним мінусом" (але мінус ніколи в природі й у суспільстві не мав позитивного значення);
«Більша половина шляху нами пройдена» (а хіба половина мо­же бути більшою?);
" Як я сказав вище… " (помилка, яка зустрічається дуже часто у мові: слова «вище» і «нижче» вживаються в письмовій мові, а в усній необхідно використовувати слова «раніше» і «пізні­ше») і т. д.
Словникова чистота мови знижується й в тому разі, коли видозмі­нюються і руйнуються стійкі словосполучення. Наприклад:
Говорять
це не грає значення.
він виконує роль...
уражати інтереси партнерів...
він привласнив левову частину прибутку...
якість продукції бажає багато кращого
не тільки…, а також.
як.,а також.
Треба говорити
це не має значення...
він відіграє роль...
ущемляти інтереси партнерів...
він привласнив левову частку прибутку...
якість продукції залишає бажати багато кращого
не тільки., але й.
як.,так і. --PAGE_BREAK--виразністю, що покликана під­вищити дієвість її сприйняття. Поняття «виразність мови» достатньо широке і містить у собі:
•емоційну виразність (експресивність), прояви почуттів. Слово юриста несе не тільки думки, а й почуття, що виступають в єд­ності. Слово, яке вимовляється безсторонньо і байдуже, втра­чає свій вплив. У «Правилах вищого красномовства» відомийдержавний діяч і оратор М. Сперанський (1772-1839) відзначав, що " основа красномовства. суть пристрасті. Сильне відчуван­ня і жива уява для оратора необхідні цілком"1. Він підкреслю­вав, що спокійна душа «зовсім інакше споглядає предмети, ін­акше мислить, інакше звертається, інакше говорить, ніж душа, що зворушена пристрастю»2. Ось ще одне його цікаве суджен­ня: " Під пристрасним у слові я розумію ті місця, де серце ора­тора говорить серцю слухача, де уява запалюється уявою, де за­хоплення народжується захопленням. Оратор повинен бути сам пронизаний пристрастю, коли хоче її породити в слухаче-ві"3. Щирість, щиросердне хвилювання (у розумній мірі!) імпо­нують слухачам і викликають у них відповідні почуття;
лексичну промовистість — використання образних слів і слово -сполучень, словесних зворотів, яскраво сформульованих вира­зів, застосування прислів'їв і приказок тощо;
фонетичну промовистість — чітку і ясну вимову, зміну гучності і ритму. Інтонація збагачує зміст слова, забезпечує краще його сприйняття. Промова на одній ноті стомлива не тільки для слу­хачів, а й для того, хто говорить (працюють ті самі м'язи мов­ного апарату). Зміна гучності і ритму посилюють промову, але не можна переходити на крик, бо як говорить східна мудрість: «Якщо ти кричиш, значить ти не правий і слабкий». Загальна порада, по А. Коні, така: «Говорити слід голосно, ясно, чітко, не монотонно, по можливості виразно і просто. Тон промови можна підвищувати або знижувати залежно від змісту і значен­ня даної фрази і навіть окремих слів»4.
Промова юриста може бути часом стриманою або піднесеною емоційно, усе залежить від того, які завдання вона покликана вирі­шити. Наприклад, у промові про навмисне вбивство цілком припус­тима неоднозначність емоційної виразності і стриманості до вира­ження співчуття й обурення. Такий підхід пояснюється тим, що в по­дібній промові на перший план виступають точність у висвітленні подій, моральна оцінка, аналіз мотивів, що призвели до трагічної


Сперанский М. М. Из «Правил высшего красноречия» // Об ораторском искусстве [Сборник]. — 4-е изд. — М.: Политиздат, 1973. — С. 81. Там само. — С.85. Там само. — С.88.
Цит. по: Смолярчук В. И. Гиганты и чародеи слова: судебные ораторы второй половины ХІХ — начала ХХ века. — М.: Юрид. лит., 1984. — С.1 64.
розв'язки. А в судовій промові, пов'язаній з економічним злочином, навряд чи необхідно виражати емоції при аналізі різноманітних цифр, висновків перевірки, хоча в окремих випадках, якщо це дореч­но, можна підвищити емоційність висловлювань.
Стислість і жвавість — теж важливі складові судової промови. Захоплення викликають адвокати і прокурори, судді й експерти, які вміють сказати жваво і стисло. Навпаки, утомлює слухати водянисті промови, багатослівні виступи. Як приклад лаконічної промови роз­глянемо виступ видатного судового оратора, адвоката Ф. Плевако. Письменник В. Вересаєв у спогадах розповідав, що Ф. Плевако взяв­ся захищати бабусю, яка вкрала чайник. Прокурор, боячись красно­мовства Плевака, вирішив вибити в нього з рук головні козирі. Він сам сказав, що підсудна хвора, бідна і стара. Але, стверджував про­курор, власність священна, на ній тримається держава, а тому стару потрібно судити.
Піднявся Ф. Плевако. Він виголосив:
«Багато бід, багато випробовувань довелося пережити Росії за її більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги терзали її, половці, татари, поляки. Усе витерпіла, усе переборола Росія, тільки міцніла і росла від випробувань. Але тепер, тепер… Бабуся вкрала чайник ціною в 30 ко­пійок. Це вже Росія, звичайно, не витримає, від цього вона загине без-поворотно»1.
Говорити стисло — велике мистецтво, і воно не приходить само собою. Треба навчитися скорочувати тексти, на яких будується усний виступ, відсівати зайве, непотрібне. Хорошу допомогу оратору надає кількаразове повторення тих або інших місць майбутнього виступу, щоразу в усе більш стислому вигляді. Необхідна наполеглива робота над кожною фразою, «щоб словам було тісно, а думкам просторо».
Говорячи про лаконізм, слід зазначити: утруднює сприйняття про­мови лексична надмірність, використання плеоназмів — виразів, які містять зайві слова. Наприклад:
" головна суть" (але суть — це саме найголовніше, суттєве);
«устаткування, що марно простоює»(а може устаткування про­стоювати корисно?);
" передчувати заздалегідь" (але передчувати — це заздалегідь відчувати те, що відбудеться);
" невикористані резерви" (резерви — це те, що не використано).
Зайве слово, багатослівність у судовій промові свідчать не тільки про недбалість промови юриста, а й вказують також на нечіткість йо­го думок, непевність уявлень про предмет висловлення.
Народний вислів прадавніх людей гласить: «Живе слово напо­ловину належить тому, хто його слухає». Важко з цим не погоди­тися. Вимога говорити живим словом — вимога до будь-якого ви­ступу юриста на судовому засіданні. Живе слово на відмінність від читаного або завченого народжується в той час, коли оратор ви­кладає чергову думку. Про таких юристів говорять: очевидно, що він думає і говорить, говорить і думає; коли він зупиняється, об­думуючи свої фрази, то змушує думати й інших учасників судово­го розгляду. На цій основі базується увага слухачів до промови юриста: їх зв'язують спільні думки.
Іноді суддя, прокурор, адвокат, експерт у суді читають заздалегідь написаний текст. Така промова погано сприймається присутніми. Психологи встановили, що за півгодинне читання з листа сприйма­ється тільки 17 % інформації. Інакше кажучи, через недбалість юрис­та в перші півгодини, коли увага в слухачів найактивніша, втрача­ється 83 % інформації. І це не може не позначитися на розумінні ін­формації. Виступ із листа не привчає самого юридичного працівника думати і міркувати. Найцінніше в усному виступі — міркування вго­лос.
"...Текст, читаний або завчений, а потім промовлений напа­м'ять, — це не той текст, не те слово, не та структура промови, що народжуються в безпосередній живій промові одночасно з думкою. Бо писати — не значить «говорити за допомогою папера». А гово­рити — не те ж саме, що промовляти вголос написане. Це процеси, глибоко відмінні між собою"1, — відзначав відомий спеціаліст у сфе­рі ораторського мистецтва І. Андроников.
Нарешті, судова промова залежить і від     продолжение
--PAGE_BREAK--тембру, гучності, тону. За­гальновизнано, що хрипкий, глухий голос спотворює сприйняття на­віть сильних за змістом слів, а баритон або бас завжди пестять слух. Голос має бути достатньо гучним, щоб слова були добре чутно в будь-якому кінці залу судового засідання. Справедлива також дум­ка, що тихі промови сприймаються багатьма як боязкі, як прояв не­певності самого юриста.


Андроников И. Л. Слово написанное и сказанное. // Я хочу рассказать вам… — 2-е изд. — М., 1965. — С. 536.
Впливає на сприйняття й ефективність судової промови і її темп. Коли юрист говорить занадто швидко, то він стомлює слухачів через їхню напружену увагу за промовою. При цьому можливі випадки, ко­ли деякі промовці «ковтають» закінчення слів і навіть речень, що утруднює розуміння мови. Повільний темп навіює нудьгу і найчасті­ше сприймається байдуже, а якщо такий темп поєднується з невираз­ністю промови, то різко знижується активність слухачів, вони відвер­таються і починають думати про своє (при цьому внутрішньо висло­влюючи невдоволення тим, хто говорить).
Виділені загальні вимоги до судової промови зовсім не означають дотримуватись у виступах якогось штампа. Цінність промови судді, прокурора, адвоката визначається її індивідуальністю, вираженою у ви­значених особливостях, у наявності так званої «родзинки». Розвиваю­чи свою промову, збагачуючи її і постійно коригуючи, юридичний пра­цівник може зробити її грамотною, логічною, виразною, лаконічною і живою, що забезпечить більш високу дієвість його усних виступів.




§2. Психотехніка судової промови
Слово «техніка» походить від грецького гвсНпв — мистецтво, май­стерність. У сучасній психології в зв'язку з цим говорять про психо­техніку, психотехнологію — науково обґрунтовані психологічні засо­би і прийоми при виконанні певних дій і діяльності в цілому. Психо­техніка мови — це такі деталі, тонкощі в мовній діяльності людини, що відрізняють справжнього майстра від дилетанта. Готуючи себе до юридичної діяльності, не можна ставитися зневажливо до вирішення питання «як говорити?» Помиляються ті молоді юристи, яким здаєть­ся це простим і не таким, що заслуговує на увагу. Наприклад, 30 % опитаних потерпілих, свідків і підозрюваних, із якими працівники ор­ганів прокуратури, слідства, міліції не змогли встановити контакт, до числа причин цього віднесли, в тому числі, низьку культуру промови юридичних працівників, невміння володіти мовою, мімікою, жеста­ми та ін1.
Які ж основні психологічні правила, прийоми і вимоги обов'язко­ві до застосування в судовій промові юриста?


Див.: Столяренко А. М. Психологические приемы в работе юриста: Практ. пособие. — М.: Юрайт, 2000. — С. 6. --PAGE_BREAK--Психотехніка переконання, доведення і спростування заперечень є важливим елементом судової промови. Судовий розгляд проходить у змагальній формі, у напруженій обстановці, що відзначається проти­стоянням, протиборством, суперечкою. Доказувати, переконувати, об­ґрунтовувати, спростовувати доводиться і прокурору, і захиснику, і експерту-психологу, і судді. Їм доводиться домагатися глибокого й осмисленого розуміння своєї позиції слухачів, визнання своєї правоти, прийняття судом рішення, яке відповідає суті доказуваного однією із сторін процесу. Варто особливо зазначити: переконувати, впливати на почуття, спонукати до прийняття своєї думки доводиться не просто слухачів, а юристів — людей, схильних до самостійних суджень. При­чому такі ситуації для прокурора і захисника — не виняток, а норма. Стверджуючи, переконуючи опонента й інших учасників судового процесу, юристу необхідно враховувати такі правила:
а)правило обґрунтованої повноти висловлень. Недостатня повно-
та у висвітленні питання, доведенні дають опоненту привід говорити
" про недогляди" юриста, «про недооцінку» ним чогось, домагаючись
при цьому кращої позиції. Говорити повно зовсім не означає гово-
рити усе, що знаєш. Більше того, можна з розрахунком пропустити
щось, залишивши частину аргументів під кінець. Розрахунок і поля-
гає в тому, щоб, очікуючи конкретних заперечень або спростувань
опонента, мати додатково заготовлені відповіді. Іноді варто голов-
ний аргумент залишити на останні хвилини судових суперечок «ви-
стріливши» ним на завершення;
б)правило «опуклої» подачі головного. Це правило має на меті до-
вести до свідомості опонента головне, суть доказів, домогтися того,
щоб почув навіть той, хто не хоче слухати і розуміти. Досягається це
інтонацією, повторенням, роздільним і чітким проголошенням слів і
фраз, уповільненим темпом, деталізацією, прямим звертанням уваги
слухача на головні елементи формулювань або доказів (часто викори-
стовуються такі звороти: «таким чином, перше..., друге...»; "із того, що
я тільки що виклав, випливає..." і т. д.). Прокурор, захисник повинні
користуватися будь-яким випадком, щоб стисло повторити раніше ви-
користані докази, які важко спростувати опоненту в суперечці. Це змі-
цнює його позицію і посилює доказовість тверджень;
в)правило фундаментальності припускає звертання в процесі до-
казу до положення тієї або іншої науки. Наприклад, доречно і вагомо
звучать аргументи, що базуються на дослідженнях криміналістики,
кримінології, психології, педагогіки та інших наук, на встановлених
закономірностях тієї або іншої наукової дисципліни. Подібне можли-
во тоді, коли юрист компетентний в цій науковій галузі і добре під-
готувався до суперечок у суді. Факти, як відомо, — мати доказів,
вони займають головне місце в комплексі всіх юридичних доказів. І
чим вагоміша база фактів, тим вища їхня психологічна переконли-
вість. Посилання на щось незаперечне, раніше доведене завжди пере-
конливе. В юридичних справах пріоритетне значення належить дока-
зам від імені закону. Посилаючись на нормативні акти, доцільно не
просто називати їх і згадувати номера статей, пунктів, а й зачитува-
ти їх, роз'яснюючи і звертаючись до документів, що коментують їх;
г)правило відтворення подій і дій. Застосування цього правила
сприяє доказовій силі фактів. Перехід від словесного розгляду подій
і дій до їхнього відтворення дає можливість усунути окремі неточно-
сті й суперечності в показаннях потерпілого, підсудного, свідків, що
підвищує доказовість висновків юриста;
ґ) правило апеляції до розуму, логіки і досвіду. Практика показує, що багато людей не сприймають положення правових документів, які нерідко написані складною для розуміння мовою. Тому при побудо­ві доказів доцільно звертатися до логіки міркувань, розуму, справед­ливості й до особистого досвіду людини.
Досить часто в ході судового розгляду сторони висувають запере­чення з приводу висловлень, доказів іншої сторони. У таких випад­ках необхідно спростовувати заперечення. Ефективність спросто­вування заперечень багато в чому визначається успішністю викорис­тання юристом таких психологічних правил:
а)правило недопущення втрати ініціативи. Почуваючи силу до-
казів опонента і своєї нездатності хоч щось заперечити по суті, деякі
юристи намагаються відвести розмову вбік, перевести її в таке русло,
де вони можуть відчути себе сильнішими і вагомо заперечувати. Не-
обхідно дуже уважно стежити за діями опонента і не піддаватися на
цей виверт. Варто не втрачати ініціативу розмови і продовжувати об-
говорення саме того питання, з якого опонент слабкий;
б)правило озвучування розбіжностей. Щоб можна було конкрет-
но і чітко розглянути суть розбіжностей, необхідно їх уточнити і
сформулювати. У противному разі не виключена гаряча суперечка
лише тому, що кожна сторона по-різному зрозуміла той самий факт або висловлення;
в)правило визнання права того, хто суперечить, на свою думку.
Це правило розраховане на попередження надмірної емоційності то-
го, хто суперечить, і переходить у розмові на крик. Додамо до сказа-
ного: опонент може наговорити всяке, причому й таке, що часом за-
чіпає самолюбство; не треба вступати в дискусію з усіх нападок,
краще залишити опонента при своїй думці і заперечити лише найсут-
тєвіші положення;
г)правило використання суперечностей опонента. Уважний і з
доброю пам'яттю юрист обов'язково помітить суперечність в опонен-
та (вони майже завжди бувають у людини, що хвилюється або щось
приховує). Професіонал використовує ці суперечності для посилення
своєї позиції, а також для того, щоб викликати розгубленість в опо-
нента;
ґ) правило пастки. Іноді добре «упіймати на слові» фальшиву і вивертку людину, забезпечити її самовикриття. Ось приклад із практики проведення судового розгляду: свідок заперечив своє зна­йомство з підсудним. Раптом прокурор ставить запитання: «Ска­жіть, з якого приводу у Вас була сутичка з ним улітку?» Свідок за­думався: «Ні, ніякої сутички в мене з ним не було». «Пригадайте краще… Літо, кафе...». Свідок знову думає і відповідає: «Ні, у нас усе було нормально»;
д)правило часткової згоди із запереченнями опонента. Цінність
його в дійсному прагненні юриста зрозуміти й оцінити заперечення
опонента, які можуть наблизити до істини. Психологічна доцільність
цього правила в тому, що воно демонструє опоненту справедливе
ставлення до його заперечень, а це, у свою чергу, зобов'язує остан-
нього погоджуватися хоча б у чомусь з іншою стороною, із її спрос-
туваннями. Доречно використовувати прийом «так, але...». Виявля-
ється, що «так» — це те, що здається правильним, якщо не врахову-
вати інших суттєвих обставин. Виходить, що «так» — це більше, ніж
" але", і тільки підтверджує слабкість заперечень;
е)правило «Я на Вашому місці». Воно теж досить часто викорис-
товується в судовій практиці і нерідко сприяє успіху в діяльності юри-
ста. Зміст правила: з одного боку, продемонструвати опоненту, що
його положення зрозуміло, а з другого — показати, до яких виснов-
ків треба дійти, якщо міркувати чесно. Це дає змогу виявляти лукав-
ство опонента, фальшивість його міркувань і заперечень;
є) правило контрзапитань належать до поширених прийомів у су­довій практиці. Чим чіткіше контрзапитання, чим точніше вони " б' ють" по слабкостях заперечень опонента, тим вони дієвіші і тим більше сприяють торжеству своїх доказів;
ж) правило перефразування, утрирування, доведення до абсурду. Неправдиві заперечення і відпирання опонента відповідно до цього правила переказуються юристом у перебільшеній формі. У цьому ви­падку стає очевидною слабкість позиції опонента. Іноді це може бу­ти ланцюжок міркувань, в яких усе більше і більше виявляється хиб­ність заперечень тощо.
Комплекс правил доказу і спростування в стислій формі наведений у додатку 10, а можливі логічні помилки в доказі — у додатку 11.
Психотехніка використання немовних засобів у судовій промо­ві — істотний елемент її дієвості. Ефективність привселюдного висту­пу визначається не тільки за допомогою слова, а й невербальних за­собів, що посилюють думку того, хто говорить. Серед правил вико­ристання немовних засобів стисло розглянемо такі:
а)правило пози зобов'язує зайняти ту позу, що відповідає наміче-
ному впливу. Поза може бути владною, рішучою, шанобливою, за-
грозливою, такою, що запрошує до спільного пошуку істини та ін.;
б)правило жесту говорить про доцільність у необхідних випадках
супроводжувати промову відповідним жестом («січний» рух руки,
рух перед грудьми стиснутої в кулак кистю, «удар» кулаком або до-
лонею по повітрю, рух витягнутої вперед долонею, що сигналізує
«Почекайте!» і т. д.);
в)правило міміки, яка впливає, супроводжує мовне висловлення
зміною виразу особи (виразу доброзичливості, щирості, сумніву, іро-
нічності, строгості, незгоди, непримиренності та ін.). Міміка може
ствердити, підсилити зміст слів і фраз, але ж вона може і послабити і
навіть додати їм іншого змісту;
г)правило незмінного самовладання. На будь-якого слухача зав-
жди справляє сильне враження самовладання того, хто говорить, що
виявляється у мовній формі, відповідних жестах, позі, міміці. Спокій-
на поза, помірні жести, відкрита міміка — свідчення сили, впевнено-
сті і гідності прокурора, захисника.
У додатку 12 наведені характерні жести руками, ногами, рухи го­лови, що варто знати судовому оратору.
Отже, оволодіння психотехнікою судової промови необхідно юри­дичному працівникові для того, щоб мовні і немовні засоби, а також --PAGE_BREAK--§3. Психологічніособливості промовисудді, прокурорайадвокатавсуді
Обвинувальна промова прокурора покликана відповідати певним соціальним сподіванням і спиратися на систему незаперечних дока­зів. Структурно промова державного обвинувача складається з таких частин:1
вступна частина;
виклад фактичних обставин злочину;
аналіз і оцінка зібраних у справі доказів;
обґрунтування кваліфікації злочину;
характеристика особистості підсудного і потерпілого;
пропозиції про міру покарання;
питання відшкодування заподіяного злочином збитку;
аналіз причин і умов, що сприяли скоєнню злочину. Пропози­ції щодо їх усунення;
9)висновок.
В обвинувальній промові прокурора виявляються його компетент­ність, комунікативні навички й уміння, мовна культура, етика пове­дінки та багато чого іншого.
Основним елементом промови прокурора є аналіз події злочину, що повинен бути спрямований на доказ того, що подія злочину мала місце й у скоєнні його винен підсудний. Вся доказова база повинна забезпечити правильність висунутого обвинувачення. При цьому ні очевидність справи, ні визнання провини підсудним не знімає з про­курора обов'язку доведення обвинувачення. На основі сукупності до­казів державний обвинувач повинен сформувати у судді та інших учасників процесу внутрішнє переконання в обґрунтованості і закон­ності обвинувачення.
Судові докази розподіляються на кілька груп (рис. 26).
Група 1: підтверджувальні або спростовуючі подію злочину
Група 3: підтверджувальні або спростовуючі окремі епізоди звинувачення
Група 2: підтверджувальні або спростовуючі конкретний склад злочину
Група 4: особистісні характеристики підсудного і потерпілого --PAGE_BREAK--ф ф ф
«Золотою ланкою», що скріплює воєдино всю систему доказів і особистих переживань судді, прокурора, адвоката, є їхній привселюд­ний виступ у суді. Він визначає майбутнє судове рішення, значною мірою від того, як «подається» матеріал кримінальної справи в при­вселюдному виступі, залежить «бути або не бути» покаранню чи ви­правданню. Такий гучний висновок не є перебільшенням. Вся історія розвитку привселюдної думки і судочинства підтверджує висловлене судження.
Підтвердимо це фактами, що виходять із «глибини століть». Існує така легенда1. У V ст. до н. е. Всевишній, стурбований сварками лю­дей, що не припиняються, направив на Землю пані Риторику (не бо­гиню, але дуже проникливу і розумну жінку), спорядивши її скринь­кою зі скарбами, використання яких може допомогти людям розібра­тися між собою. Риторика зі своїми скарбами опинилася в Сіракузах (острів Сицилія). Мандруючи, Риторика зустріла двох подорожніх — Каракса і Ліссія. Вона звернулася до них із проханням допомогти від­чинити скриньку зі скарбами. Коли кришка скриньки була піднята, Риторика і подорожні побачили два предмети: квітку лілії й з обох боків гострий меч. Що б це могло означати? Каракс і Ліссій запита­ли про це посланницю Всевишнього.
Риторика присіла на камінь, взяла в руки лозинку і намалювала на піску картину, що відтворена в книзі «Міфи стародавнього світу». Ось як виглядає малюнок Риторики:
/>
Завершивши малюнок, вона передала подорожнім стисле Послан­ня Всевишнього, в якому було усього чотирнадцять слів. Послання гласило: «Люди, учіться красиво і зрозуміло говорити; шукайте разю­чу силу переконання словом. І хай прийде мир у сім'ї ваші».
Отже, лілія — символ краси мови; разючий меч — символ сили пе­реконання. Краса слова і сила переконання — дві сторони майстер­ності усної мови.
Пройшло кілька років. Риторика, перед тим як покинути Землю, продиктувала Караксу і Ліссію свої думки про красу мови і силу пе­реконання словом. Книга була названа «Риторикою», і з того часу вона подорожує світом як зведення правил і засобів мистецтва при­вселюдного виступу.
Мистецтвом переконання словом володіли визначні політики, фі­лософи, учені. Видатними серед них були греки Демосфен і Сократ, Платон і Аристотель, римляни Цицерон і Квінтиліан та ін.
Ораторська майстерність не може не привернути увагу студен­тів — майбутніх юридичних працівників. Причина тому — значу­щість, що не минає, «скарбів Риторики» у діяльності прокурора, ад­воката, судді і будь-якого іншого представника юридичних професій. Останнім часом на прилавках книгарень з'явилося достатньо науко­вої і популярної літератури з риторики, і студент, який думає про свою майбутню кар'єру, знайде можливість її вивчити.
Розділ 12

ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
§ І.Деякі психологічні питанняцивільно-правового регулюванняусферіекономіки
Основною юридичною формою регуляції ринкових відносин є до­говір. З психологічного погляду договір можна розглядати і як фор­му міжособистісних відносин, і як форму співвіднесення інтересів і по­треб людей, їхніх вольових зусиль.
За своєю суттю договір це:
оформлення зобов'язальних стосунків між людьми;
угода сторін, що веде за собою виникнення, зміну і припинення правовідносин, тобто визначених прав і обов'язків його учас­ників;
•угода, виконання якої забезпечується силою державного примусу. Як впливає цивільно-правовий договір на діяльність сторін? Він
визначає:
а)порядок дій і засоби їхнього виконання;
б)характер взаємодії партнерів;
в)систему контролю за відповідними діями;
г)мотивацію виконання дій.
Як видно з перелічених положень, цивільно-правовий договір у процесі його виконання має в тому числі й психологічний зміст, обу­мовлений психологічною структурою людської діяльності1.
Коло необхідних умов для укладання найпоширеніших договорів (купівлі-продажу, поставки, перевезення, оренди та ін.) нормативно урегульоване. Проте це не означає, що при укладанні договору й осо­бливо при його виконанні та або інша сторона дотримує головного соціально-психологічного принципу — принципу добросовісності партнерів. У центральній і регіональній пресі наводяться приклади, коли окремі фірми, організації і приватні особи, укладаючи договір, обманюють другу сторону, не виконують цілком або частково умо­ви договору, завдаючи їй матеріальних і моральних збитків. І прик­ладів таких, на жаль, досить багато. Ось деякі з них.
Пригадаємо діяльність різноманітних пірамід типу «МММ», «Хо-пер», «Гермес», «Планета Плюс», «АЛД» та ін. Кожне із зазначених акціонерних товариств укладало з громадянами договір про залучення
Більш докладно психологічна структура діяльності розкрита в першій книзі «Юридичної психології».
їхніх коштів під економічну програму з наступним поверненням грошо­вої суми і виплатою винагороди у вигляді відсотків. У договорі вказува­лися права й обов'язки сторін, терміни дії, особливі умови, форс-мажор і навіть гарантії виконання договору. І що вийшло на ділі...
Доля прикладу «Хопер-інвест», створеного 1993 року: не повернув 4 мільйонам вкладників близько 1SOмільйонів доларів. Незважаючи на те, що Центральний банк не видав «Хопру» ліцензію, його власники знайшли лазівку в законі й представили усіх вкладників як співзасновни-ків фірми. Свідоцтва про внески в статутний фонд не вносилися, всі угоди державної реєстрації не проходили. І хоч двоє з організаторів ці­єї липової фірми постали перед судом і за шахрайську діяльність одер­жали певні терміни позбавлення волі, мільйонам постраждалих грома­дян домогтися повернення своїх грошей дотепер не вдалося1.
•••
Минулого літа киянин Н. у складі групи відправився милуватися Францією. На сторінках газети він ділиться враженнями від організа­ції туру: «Починалася туристична поїздка чудово: оператори турфір-ми, чемно усміхаючись, швидко оформили договір, попередили про по­рядок вильоту, митного огляду, умов проживання і харчування і т. д. А от після прибуття до Парижа почалися проблеми відразу ж, як тільки група дісталася до заброньованого й оплаченого ще в Києві го­телю. Араб, який зустрів мене біля стойки, повідомив, що я поселений у двомісний номер, мій партнер уже заселився. Увійшовши, я виявив то­вариша по нещастю (він був із Краснодара), який сказав, що ліжко в номері одне, не вдалося відшукати навіть другого рушника. На щастя, в одного з моїх друзів у Парижі виявилися родичі, і я умолив їх дати мені можливість переночувати. Йдучи з готелю, я домігся в керуючо­го ваучера, в якому було зазначено, що мене розмістили в двомісному номері...
Повернувшись до Києва, я показав туроператорам два докумен­ти — договір, підписаний у тому числі й представником фірми (там чорним по білому написано, що я сплатив за одномісний номер), і вау­чер, привезений із Парижа. Порушення моїх споживчих прав було більш ніж очевидне. Проте «чемні» оператори, навіть не вибачившись, спо­чатку всю провину звалили на французів, а потім, зчинивши крик, завер-
Див.: Вкладчики остались в полном… хопре // Мир новостей. — 2001.— № 1B(3B4). — 29 апр.
шили розмову словами: «Багато тут вас ходить, усім не догодиш...». Гроші за готель мені так і не повернули...»1
Спеціалісти, які займаються вивченням сучасного цивільного права в сфері економіки, відзначають усезростаючий зв'язок її з ети­кою і соціальною психологією, насамперед із міжособистісною взає­модією в умовах ринкових відносин. «Докладно регульовані в усіх цивільно-правових системах правила про наслідки визнання догово­ру недійсним, спрямовані на те, щоб несприятливі результати відчув той, хто порушив правила гри, застосував недостойні прийоми для одержання вигоди, зневажив для цього вимоги закону. Може пост­раждати і той, хто діяв легковажно, необдумано, некомпетентно. Водночас охороняються інтереси добросовісного, порядного учасни­ка ринку, підготовленого до тієї діяльності, якою він займається»2.
Суттєву роль в охороні системи ринкових відносин відіграє зобо­в'язання відшкодування порушниками заподіяних збитків (матеріа­льних або моральних). Охорона інтересів громадян неможлива без відшкодування заподіяних втрат. При розв'язанні цього питання правові системи різних держав виходять з етично-психологічної сут­ності проблеми: збитки, заподіяні засобом, який суперечить добро­порядності, підлягають відшкодуванню. До таких засобів варто від­нести насильство або погрозу фізичного насильства, зловредність, наклеп тощо.
Важливими цінностями ринкових відносин є престиж, імідж, ре­путація фірми, підприємства або певної особи. Імідж (від англ. image— віддзеркалення) визначає місце кожної організації й окре­мої ділової людини в структурі соціально-економічних і міжособис-тісних відносин. Порушення моральних або правових норм у діяль­ності фірми або підприємства, що стало відомо громадськості, зни­жує їхній престиж. Приміром, у відомої всьому світу компанії Microsoftцього року похитнулася репутація. Проти компанії вису­нутий один із найбільших позовів за обвинуваченням у расовій дис­кримінації. Колишні і ті, що продовжують працювати у фірмі чор­ношкірі співробітники, обвинувачують адміністрацію в расизмі і розраховують одержати від Microsoftкомпенсацію в 5 млрд дол.
Когда теряешь веру // Досуг. — 2001. — № 18. — 6 февр.
Халфина Р. О. Современный рынок: правила игры. — М.: Гуманит. знание, 1993. — С. 76. --PAGE_BREAK--§2. Психологічна характеристика цивільного процесу
Особливостями цивільних правовідносин є те, що вони виявля­ються як різні варіанти трьох правомочностей:
1)правомочності вимоги (можливість очікувати від зобов'язано-
го суб'єкта виконання ним своїх обов'язків);
2)правомочності на власні дії;
3)правомочності на захист (можливість вимагати використання
державно-примусових заходів у випадках порушення суб'єктом права).
Багато цивільно-правових норм носять психологічний характер. Так, заперечування угод, що зроблені під впливом обману, насильст­ва, практично неможливе без урахування психологічних обставин. Проблема провини і відповідальності в цивільному праві, проблема відповідності покарання у скоєному і багато інших проблем потре­бують від юридичного працівника, у тому числі, і психологічних знань. "… Необхідність аналізу цивільного судочинства з психологі­чної точки зору очевидна. Представляючи собою взаємодію людей в умовах цивільно-процесуального регламенту (виділене автором. — В. Б.), правосуддя у цивільних справах насичено всім тим, що вивчає психологія: цілі, мотиви, почуття, пізнання, рішення, переконання і т. д. Дослідження їх саме собою представляє чималий інтерес, але суть проблеми полягає в іншому: в тому, щоб поставити знання про всі ці психологічні явища на службу цивільному судочинству, вияви­ти психологічні закономірності, що спостерігаються при відправлен­ні правосуддя у цивільних справах, їхню роль у практиці правосуд­дя, досягнення цілей, поставлених перед правосуддям, особливості виховного впливу суду"1.
У будь-якому цивільному процесі правова регуляція обов'язково взаємопов'язана з регуляцією поведінки його учасників. Наміри гро­мадянина, його інтереси, честь, гідність, воля й інші психологічні по­няття наведені в кожному цивільному процесі.
Процесуальний статус значною мірою визначає соціально-рольову поведінку громадянина. Розглянемо позиції сторін у цивільному про­цесі докладніше.
Позивач — це особа, яка звернулася в суд або третейський суд по захист свого порушеного (що оспорюється) права або інтересу, який охороняється законом. Позивач (громадянин або юридична особа) має у своєму розпорядженні певні права:
може ознайомитися з матеріалами справи;
має можливість заявляти відводи і ставити запитання учасни­кам процесу;
може подавати докази і брати участь в їхньому дослідженні;
має право давати пояснення суду і подавати свої міркування щодо питань, які виникли в ході судового розгляду;
може оскаржити рішення і визначення суду;
має можливість вимагати примусового виконання рішення су­ду і чинити інші процесуальні дії, передбачені законом.
Предметом позову є спірні правовідносини. Вид позову визнача­ється характером вимог, виставлених позивачем до іншої сторони: він може бути спрямований на присудження відповідача до учинення певних дій або до стримування від неправомірних дій, на зміну або припинення правовідносин.
Відповідач — одна із сторін цивільної справи, притягнута до спра­ви у зв'язку з пред'явленням до неї позову. Статус відповідача пов'я­заний із цивільно-правовою відповідальністю, із юридичними наслід-


Резниченко И. М. Психологические аспекты искового производства. — Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1989. — С. 4.
ками невиконання обов'язків, передбачених цивільним правом, із по­рушенням суб'єктивних цивільних прав іншої особи.
Найскладнішою і психологізованою для аналізу цивільної справи є судова ситуація при протиборстві сторін, тобто конфліктна ситуа­ція. Причини міжособистісних конфліктів різноманітні1:
природне зіткнення матеріальних і духовних інтересів сторін у процесі їхньої життєдіяльності;
неправильні рішення, наприклад, з оплатою праці або розподі­лом завдань;
нездатність зрозуміти іншу сторону як наслідок значної втрати і перекручування інформації в процесі міжособистісного спіл­кування;
незбалансована рольова взаємодія;
егоїстичні орієнтації однієї зі сторін, необгрунтоване прагнен­ня бути лідером в усіх справах;
неврівноваженість характеру, причепливість, схильність до під­бурювання людей та ін.
Як перераховані причини впливають на виникнення конфліктних ситуацій при розгляді цивільної справи в суді? Річ у тім, що в ході соціальної взаємодії у будь-якої людини існує визначений діапазон очікуваної поведінки з боку партнера. Ці варіанти очікуваної пове­дінки можуть бути бажаними, допустимими, небажаними і неприпу­стимими (див. рис. 27). Якщо реальна поведінка партнера у взаємодії не укладається в рамки бажаного або допустимого, то виникає перед-конфліктна ситуація або конфлікт. Характер поведінки відповідача (або позивача) залежить від особливостей ситуації взаємодії, індиві­дуально-психологічних особливостей людини, її психічного стану, ставлення до партнера у взаємодії.
При неконструктивному конфлікті сторони, як правило, вдаються до використання методів боротьби, які засуджуються з позицій мора­льності і психології взаємодії. Одна зі сторін (а часом і обидві) може застосовувати психотравматичні засоби взаємодії, завдавати мораль­них збитків особистості. Дуже важливо, щоб суд іноді зупинив імпуль­сивні, спонтанні й аморальні дії сторін, закликав сторони, що конфліктують до усвідомлення значущості залучених у конфлікт мо­ральних і соціальних цінностей і знайшов взаємоприйнятне рішення.


Анцупов АЯ., Малышев А. А. Введение в конфликтологию: Как предупреждать и разрешать межличностные конфликты. — К.: МАУП, 1996. — С. 18-23.

/>

Реальна поведінка
особи Б














Позивач
А
Небажана поведінка особи Б (виникає передконфліктна ситуація)
Допустима поведінка особи Б
Бажана поведінка особи Б
Допустима поведінка особи Б
Б
позивач. --PAGE_BREAK--Оцінка іншої сторони як психологічна передумова до конфліктної взаємодії на суді
Умовою відповідальності за правопорушення є провина, що мо­же виражатися у формі:
• умислу, який означає, що особа передбачає протиправність сво­єї поведінки і можливість настання негативних наслідків для окремого громадянина або організації, але свідомо не вживає заходів для їх запобігання.
Резников, розбираючи речі, що дісталися йому в спадщину від бать­ка, виявив серед них кілька злитків платини. Він розповів про це своему приятелю, а той повідомив фінансовим органам, що в приватної особи знаходиться майно, яке в його власності бути не повинно. Резников на­явність у нього платини не заперечив.
Фінансові органи вручили Резникову повістку про те, щоб він розпо­рядився платиною у встановленому законом порядку. Оскільки Рєзни-ков цього не зробив, на нього подали позов про примусову відчуженість платини з відшкодуванням їївартості за державними розцінками1.
• необережності, що має місце, коли особа хоча і не передбачала і не бажала своєї протиправної поведінки, але могла її передба­чати і запобігти, проте не виявила необхідної пильності, сум­лінності, передбачливості.
У міській газеті було опубліковано матеріал про роботу місцевого м'ясокомбінату. У газеті писалося, зокрема, про низьку якість продук­ції, що випускається, грубе порушення технології виробництва, анти­санітарний стан у цехах і т. д.
Директор комбінату звернувся в суд із позовом до редакції газети про стягнення збитків, котрі комбінат зазнав у зв'язку з втратою партне­рів. Кореспондент газети заявив у суді, що не припускав такої реакції з боку споживачів продукції м'ясокомбінату, не передбачив того, що під­мочена репутація заводу може так відбитися на його економічній діяль­ності. Суд визнав провину кореспондента по необережності2.
Під час судового розгляду основне завдання цивільного суду — врегулювання протиборства інтересів сторін на законній підставі. При цьому між сторонами, з одного боку, сторонами і судом, — з другого, відбувається безупинний процес циркуляції інформації, яка психологічно не однотипна. Суду від позивача і відповідача адресу­ється в основному спонукальна інформація у формі клопотань, заяв, вимог. Ця інформація сприймається, переробляється, критично оці­нюється і служить базою для прийняття судового рішення. Саме по собі судове рішення є теж інформацією, адресованою позивачеві і від­повідачеві. Судове рішення виконує такі функції: інформаційну, уза­гальнену і спонукальну. Воля суду може виявлятися також у формі розпоряджень, припущень і дозволів.
Ефективність цивільного процесу значною мірою залежить від установлення між його учасниками комунікативного контакту, по-


Див.: Подарок… через суд // Санкт-Петербургские ведомости. — 2000. — № 876. — 18 нояб.
Див.: Подмоченная репутация // Жизнь. — 2001. — № 87 (346). — 16 февр.
розуміння, правильної поведінки. Специфіка міжособистісної взаємо­дії в цивільному процесі в порівнянні з кримінальним процесом істот­на і виявляється в тому, що активність суду тут незмінно поєднується з ініціативою сторін. Ось чому суперечки сторін у судовому засіданні вважаються найбільш психологізованими. Річ у тім, що протиборст­во інтересів під час суперечок досягає найвищої напруженості, бо ко­жна зі сторін намагається довести (або нав'язати) суду свій погляд. У ході суперечок, не обмежених у часі, позивач і відповідач мають пра­во повторних виступів, можуть не тільки уточнюватися окремі дета­лі справи, а й виникати нові запитання. Суд зобов'язаний припиняти різноманітні відхилення від суті справи, а тим більше — образи на адресу іншої сторони.
Коли постає необхідність врегулювання міжособистісних стосун­ків, у повному обсязі виявляється рефлексивність судді, його здат­ність адекватно моделювати життєві ситуації, ставити себе на місце позивача і відповідача, здійснювати соціально-рольову ідентифіка­цію.
Активність поведінки сторін обумовлена здатністю обговорюва­ти зібрані в справі докази, заявляти клопотання і ставити запитання, але головним чином — ставленням до вимог протилежної сторони. Потрібна добра обізнаність у психології людей, щоб координувати дії сторін, врівноважувати їхні зусилля, надавати сторонам рівні до­казові можливості, знижувати гостроту і напруженість їхньої міжосо­бистісної взаємодії. У цивільному судочинстві кожна сторона (як і ін­ші особи, причетні до справи) має право на участь у дослідженні і пе­ревірці доказів, на участь у допиті свідків, має право висловити свою думку стосовно достовірності й доказової сили показань свідків. Усе це ускладнює роботу суду і потребує від нього організованості, чіт­кості та відповідальності.
Як правило, суд, проявляючи свої владні повноваження, визначає стратегію своєї поведінки стосовно чотирьох типових ситуацій1:
безконфліктна, конструктивна взаємодія сторін;
гостроконфліктна взаємодія сторін;
уявний конфлікт (виникає через недостатність інформації, по­милкових уявлень);
удаваний конфлікт (імітація конфлікту заради досягнення при­хованих цілей).
Яка роль адвоката-представника в цивільному судочинстві і пси­хологія його діяльності? Адвокат-представник захищає права й інте­реси, які охороняються законом, свого довірителя. З цією метою він оцінює докази, обґрунтовує доведеність або недоведеність відповід­них фактів, аналізує й оцінює можливість застосування норм. Серед його психологічних якостей варто назвати насамперед уміння вислу­ховувати людей, які звертаються по допомогу, ставити уточнювальні і конкретні запитання, виявляти толерантність і емоційну стійкість та ін. Важлива відмінність цивільних справ від кримінальних полягає в тому, що кримінальні справи приходять у суд, а отже, і до адвоката, вже розроблені. А в цивільній справі збір доказів, позиція, бесіди зі свідками і багато чого іншого — усе це адвокат повинен виконати са­мостійно.
Прокурор у цивільному процесі може виступати або як пред'яв­ник позову (звертатися в суд по захист прав і інтересів інших осіб), або вступати в справу для надання висновку. У першому випадку він бере участь у судових суперечках, у своїй діяльності підпорядковуєть­ся вимозі рівності сторін. У другому — його діяльність виявляється в промові, що має підсумковий, узагальнений характер, причому оцін­ки в ній даються від імені держави. У своєму виступі прокурор здійс­нює аналіз причин цивільного правопорушення, звертає увагу суду на ту інформацію, що є основою для винесення окремої ухвали. У ді­яльності прокурора реалізуються практично всі сторони юридичної діяльності: соціальна, комунікативна, конструктивна (реконструкти­вна), організаційна тощо.
Наприкінці зазначимо, що в цивільному процесі промова проку­рора і промова адвоката мають ряд особливостей, обумовлених їх­ньою спрямованістю: вони виголошуються для розв'язання цивільної суперечки. На відміну від судового розгляду по кримінальних спра­вах, промова прокурора в суді у цивільних справах не обвинувачує, а робить висновок у справі; промова адвоката не захищає, а надає юридичну допомогу сторонам. Тому ці промови більш лаконічні, менш емоційні. Проте виступи прокурора й адвоката повинні бути грамотними, логічними, виразними з використанням певних рито­ричних прийомів, спрямованих на підтримку стійкої уваги судової аудиторії.
Ефективність судового розгляду цивільних справ багато в чому за­лежить від старанності, скрупульозності їхньої попередньої підготов­ки, основу якої складає пізнавальна діяльність судді. Вже на початко­вому знайомстві з позовною заявою і матеріалами, які додаються до неї, він поринає в ситуацію, вирішення якої неможливе без глибокої обізнаності всіх обставин справи. Надзвичайно важливе значення тут мають повнота, достовірність тих матеріалів, що можуть стати дока­зом у судовому розгляді. При цьому завдання судді не тільки усвідо­мити суть справи для себе, а й знайти можливість засвідчення відпові­дних фактів. Крім того, вивчаючи справу, суддя аналізує поведінкові особливості сторін, особистісні якості учасників цивільного процесу, використовуючи наявні психологічні знання, навички й уміння вивчен­ня оцінки особистості. Його пізнавальна діяльність на цьому етапі ду­же різноманітна і потребує вирішення таких питань1:
визначення сукупності фактів, що підлягають виявленню;
з'ясовування кола доказів, які підлягають дослідженню;
визначення складу осіб, котрих необхідно або доцільно залучи­ти до участі в процесі;
призначення у разі потреби судово-психологічної експертизи тощо.
Головна особливість пізнавальної діяльності суду полягає в його опосередкованості, в тому, що пізнання здійснюється за допомогою доказів у вигляді слідів пошукових фактів. Причому достатньо часто ці сліди (наприклад, матеріальні ознаки фактів) спотворюються, при­ховуються або навіть знищуються. У цьому зв'язку перед судом по­стає завдання реконструювати справжні події на наявному фактич­ному матеріалі, винайти джерела доказових відомостей і встановити їхню достовірність.
Складним елементом у пізнавальній діяльності суду є оцінка доказів. За своєю суттю оцінка доказів — явище об'єктивно-суб'єктивне. Вона багато в чому визначається правовою компетентністю судді, його пра­вовим світоглядом, а також ціннісними орієнтаціями особистості. Здійс­нювана через внутрішнє переконання судді, оцінка доказів означає її не­залежність від будь-яких зовнішніх впливів. Оцінюючи докази через вну­трішнє переконання, суддя усуває наявні суперечності між ними, визначає їхню юридичну значущість. У ході оцінювання доказів вияв­ляються його інтелектуальні, вольові й емоційні компоненти психіки.
Правильне судове рішення — це законне, обґрунтоване і справе­дливе рішення. Що розуміється під справедливістю судового рішен­ня? В чому виявляється соціально-психологічна сторона в судовому рішенні? Питання достатньо складні, але їхнє правильне розуміння дозволяє юристові грамотніше виконувати свої функціональні обо­в'язки.
Справедливість судового рішення. У змістовному плані справедли­вість судового рішення — його моральна бездоганність, найдоцільніше застосування правових норм. З психологічного погляду справедливе рі­шення знаходить схвалення й у сторін судового розгляду, і в присутніх у залі судового засідання, і в більшості громадян цього району, області або суспільства в цілому. Очевидно, що рішення суду прийнято в ситу­ації, описаній нижче, було позитивно сприйнято людьми.
Щойно призначений начальник ЖЕКу Комсомольського району м. Херсона А. Коляда перш за все взявся за скорочення списку мешкан­ців із заборгованістю з квартплати. Оголосивши «хрестовий похід » на неплатників, тридцятирічний Коляда сам же його й очолив.
...65-річна Марія Іванівна на порозі своєї квартири зіткнулася з на­чальником ЖЕКу, який заявив їй: «Борг у 500 гривень дає нам право ви­селити вас із восьмирічним онуком. Завтра ж на ваше житло буде на­кладений арешт».
У той же вечір жінка подзвонила дочці, яка поїхала в Москву на заробітки, і розповіла про біду, що раптово звалилася. Дочка заспокої­ла матір, пообіцяла повернутися за місяць додому з грошима і запла­тити заборгованість з квартплати. Але ніяке «за місяць » начальника ЖЕКу не влаштовувало. Марії Іванівні дали добу.
Жінку похилого віку шляхом обману змусили погодитися на угоду: їїдвокімнатну квартиру продали за 4500 доларів, надавши житло в на-піврозваленій халупі на околиці міста (у ній не було ні світла, ні опа­лення). При цьому виручені від угоди гроші начальник ЖЕКу сховав у свою кишеню.
Комсомольський районний суд м. Херсона, розглянувши позов Марії Іванівни і її дочки, ухвалив рішення повернути постраждалим відібра­не в них житло. Обласний суд залишив це рішення в силі.
Варто додати: чиновник так «удосконалив» житлове законодав­ство, що і сам, зрештою, потрапив на нари. А. Коляда засуджений до чотирьох років позбавлення волі1.


Див.: Объявив войну неплательщикам квартплаты, начальник ЖЭКа арестовал жилье особо провинившихся и выселил должников из квартир // Факты. — 2001. — № 71 (0893). — 21 апр. --PAGE_BREAK--
струвати зацікавлене ставлення до обох сторін спору, надавати мож­ливість кожній із них пропонувати варіанти розв'язання й обґрунту­вання їх, знімати прояви ворожості, знервованості, припиняти грубі обвинувачення й образи опонентами один одного. У ході діалогу сто­рін він повинен постійно контролювати спрямованість і ступінь уста­леності своєї уваги: про що говорить ця особа, що ховається за її дум­ками, чи готова вона йти на поступки опоненту, чи бачить засіб знят­тя суперечностей в позиціях сторін і т. д. Створення обстановки порозуміння вимагає від судді жорсткого самоконтролю власних по­ривів і спонукань. Варто визнати, що звичка переривати того, хто го­ворить, властива багатьом людям, у тому числі і юридичним праців­никам. Зізнаватися в такій «ваді» людині дуже важко, але необхідно. Більше того, судді бажано виробити «контрзвичку» — установку на рішуче самоприпинення будь-якого поривання перервати розповідь одного з учасників переговорів. Навіть якщо йому здається, що усе зрозуміло і питання вичерпане. Навчитися терпіти багатослівність позивача або відповідача — це і є вираження зацікавленості до лю­дини і справи, що її хвилює.
Суддя, який організує взаємодію сторін, повинен відзначатися підвищеною раціональністю, об'єктивністю, здатністю передбачати можливу поведінку сторін і за необхідності нейтралізувати прояви конфронтаційної свідомості особистості. Природно, головна гідність судді господарського суду полягає в його здатності приймати закон­ні, обґрунтовані і справедливі рішення в розв'язанні спору.
Розділ 13
ПСИХОЛОГІЧНА КОНСУЛЬТАЦІЯ І СУДОВО-ПСИХОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА
§ 1. Психологічна консультація в кримінальному процесі
Важливою і невід'ємною формою використання спеціальних пси­хологічних знань має бути залучення психологів для надання консультацій з питань, які є їхньою компетенцією. У законі ця форма використання спеціальних знань не обумовлена, але аналіз практики дізнання і слідства свідчить про можливість її застосування.
Консультант — це обізнана особа, яка не має чітко визначеного процесуального статусу (як експерт або спеціаліст), але застосовує спеціальні знання для роз'яснення процесуальним особам, в тому числі адвокату, значущих для справи фактів і обставин з позицій на­укової чи практичної діяльності, в якій він є професіоналом. Психо­логічна консультація може проводитися на всіх етапах процесу роз­криття і розслідування злочинів; вона стосується змісту заяви і по­відомлення, особи заявника, мотивів поведінки, психологічних особливостей скоєння злочину і особистості злочинця. Можливе її ви­користання при підготовці до проведення огляду місця події. Вона є важливим джерелом інформації для слідчого, органу дізнання, адво­ката щодо аналізу поведінки особистості як злочинця, так і потерпі­лого, іншої процесуальної особи і служить виробленню її внутрі­шньої позиції (переконання).
Поряд з іншими у кримінальному процесі можуть застосовува­тись у формі консультації і психологічні знання. На нашу думку, виходячи з абстрактно-функціональної єдності спеціальних знань, зміст психологічних знань, які застосовуються експертом, спеціа­лістом або консультантом, не залежить від форми. Він повинен бу­ти психологічним за суттю, базуватись на новітніх досягненнях психологічної теорії і практики. Це знання не тільки загальної психології, а й різних її галузей (педагогічної, медичної, юридич­ної тощо).
Закон виходить із того, що спеціальні знання використовуються у кримінальному процесі і оцінюються нарівні з іншими матеріалами. Саме тому психологічна консультація є допустимою і можливою в ді­яльності правоохоронних органів і захисту. Наявний досвід психоло­гічної консультації слідчих, адвокатів, суддів свідчить про потребу в ній і високу її ефективність.
Психологічна консультація може мати процесуальний і непроце-суальний характер. Непроцесуальна — надається учасникам проце­суальної діяльності (слідчим, адвокатам, позивачам та ін.) і зводить­ся до роз'яснення положень психологічної науки і практики; вона мо­же випереджати призначення психологічної експертизи і полягати у наданні допомоги зацікавленій особі у формулюванні запитань для психолога-експерта, визначенні предмета експертного дослідження тощо.
Процесуальна психологічна консультація можлива, на нашу дум­ку, на всіх стадіях процесу (попереднього розслідування, судового роз­гляду кримінальної справи, поновлення кримінальної справи, понов­лення кримінальної справи у зв'язку із заново відкритими обставина­ми). У цьому разі вона повинна мати офіційний характер, надаватися в письмовій формі на письмову вимогу органу дізнання, слідчого, ад­воката, суду. Для процесуальної консультації надається необхідна ін­формація — матеріали кримінальної справи, наглядового або адвокат­ського провадження, документи, висновки експертиз.
Консультація психолога може знадобитися при підготовці до уча­сті в окремих слідчих діях: допиту, ставки віч-на-віч, пред'явлення для упізнання, відтворення обставин і події злочину, судово-психіатричної експертизи та ін. Названі слідчі дії пов'язані із взаємо­дією слідчого, особи, яка проводить дізнання, адвоката з іншими людьми (обвинуваченими, свідками та ін.) або з продуктами їхньої діяльності. У першому випадку психологічний чинник присутній в чистому вигляді як психологічні особливості конкретної людини, які потрібно стимулювати з метою отримання інформації про злочин та особу (осіб), що його скоїла; у другому — він трансформований у продукти діяльності, предмет злочинного посягання, засоби та зна­ряддя його здійснення.
Особа, яка розуміється на психології, може надати консультацію з таких питань:
1) основних напрямів і нових досягнень у галузі загальної, віко­вої, юридичної, соціальної психології;
міжіндивідуальних психологічних відмінностей, типології осіб, специфічних проявів поведінки та діяльності окремих психоло­гічних типів;
вікових особливостей психічного розвитку особи, зміни дина­міки і темпу пізнавальних, емоційно-вольових процесів на різ­них етапах становлення і розвитку особи;
психологічного змісту виконуваних людиною трудових опера­цій, можливих помилок на психологічному ґрунті, типології та­ких помилок, взаємовпливу особистісних (суб'єктивних) і ерго­номічних (об'єктивних) чинників праці;
впливу на поведінку перенесених психічних і соматичних захво­рювань, затримок розвитку, особливостей соціальної адаптова­ності;
типових психологічних рис дорослих і неповнолітніх злочинців, прийнятих залежно від особистісних, соціальних, криміноген­них особливостей особи, варіантів делінквентної поведінки, мо­жливих варіантів дій залежно від ситуації та її учасників;
окремих психологічних феноменів, станів, процесів, їхньої на­явності чи відсутності в ситуації скоєння злочину;
рекомендацій щодо засобів психологічного впливу на особу з метою встановлення психологічного контакту.
Процесуальна регламентація використання психологічних знань у формі консультації, як уже зазначалося, потребує письмового звертан­ня слідчого або адвоката-захисника за місцем роботи психолога або особисто до нього з проханням дати роз'яснення з питань, указаних у такому листі. У необхідних випадках психолог ознайомлюється з ма­теріалами справи (чи частиною їх). Участь консультанта є альтерна­тивною, тобто залежить від волі органу слідства і не ставиться йому в обов'язок. Письмова консультація прирівнюється до документів, хоча і не має доказової сили. У законі слід передбачити також порядок оплати праці консультанта, як це має місце стосовно спеціалістів.
Може скластися враження, що реалізація зазначених пропозицій щодо консультацій психолога ускладнить попереднє слідство. Такі побоювання безпідставні. Реальність гарантій прав особи в криміна­льному судочинстві, розвиток змагальності, допуск адвоката до про­цесу із моменту затримання або пред'явлення обвинувачення, наступ­на реформа організаційної структури органів попереднього розсліду­вання, використання консультативної форми, залучення спеціальних знань істотно допоможе перебудові попереднього слідства, підви­щить його науковий рівень, дозволить діяти більш диференційовано та альтернативно при кваліфікації скоєного, визначенні процесуаль­ного статусу конкретної особи (перш за все, у справах про зазіхання на особу, життя, здоров'я, суспільний порядок), розв'язанні питання про надіслання матеріалів для застосування заходів адміністративно­го або громадського впливу.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§2. Судово-психологічна експертиза в кримінальному процесі
Експертиза як форма залучення спеціальних знань у кримінально­му процесі передбачена КПК України. Вищезазначені норми стосу­ються і психологічної експертизи як форми використання психологіч­ної інформації у кримінальному процесі.
Законодавець, регламентуючи випадки обов'язкового проведення експертизи, вказує, що вона проводиться для визначення психічного стану підозрюваного (обвинуваченого), коли виникає сумнів у їхньо­му засудженні або здатності давати звіт у своїх діях чи керувати ни­ми, а також для визначення психічного або фізичного стану свідка чи потерпілого у випадках, коли виникає сумнів у їхній здатності правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, і давати щодо них правдиві свідчення.
Норма КПК України обмежує обов'язкове проведення експер­тизи виявленням психічного стану обвинуваченого, коли виникає сумнів щодо його засудження. Маючи медичні критерії (психічна хвороба, хворобливий стан психіки), суд може зробити висновок стосовно осудності особи. Але її психічний стан, психічні особли­вості, що вплинули на скоєння злочину, можна дослідити лише за наявності психологічних критеріїв, тобто за умов спільної роботи психіатрів і психологів.
Психолог може залучатись до проведення експертизи з метою вста­новлення особливостей особистості, сприймання і мислення. У літера­турі описані випадки, коли свідчення неповнолітніх, що стали основою для тяжких обвинувачень, у результаті проведення експертизи вияви­лись вигаданими, викликаними конформізмом чи фантазією. Тому в усіх випадках виникнення навіть незначного сумніву з приводу прави­льності сприймання і відтворення неповнолітнім обставин, що цікавлять суд, висновок судово-психологічної експертизи є необхідним.
Виходячи з практики застосування судово-психологічної експер­тизи у кримінальному процесі визначимо обставини, за яких вона по­винна призначатись:
відставання рівня психічного розвитку від вікової норми;
перенесені чи наявні соматичні захворювання, особливо інфек­ційні, хронічні або невиліковні;
наявність особливостей, що засвідчують крайню неврівноваже­ність, емоційність або агресивність, порушення психічних про­цесів (сприйняття, уява, увага, пам'ять, мислення);
асоціальна поведінка потерпілого, що провокує скоєння злочи­ну, наявність окремих ознак, які допускають можливість силь­ного душевного хвилювання правопорушника;
нерозуміння або неналежна оцінка соціальної, моральної суті і значущості своїх дій;
сумніви щодо правдивості показань свідків і потерпілого, що базу­ються на їхній невідповідності характеру ситуації чи інших даних;
невідповідність установлених мотивів характеру скоєного;
сумніви в оригінальності авторства тексту.
Юрист — суб'єкт кримінального процесу на підставі теоретичних знань, особистого професійного та життєвого досвіду повинен визна­чити адекватність дій особи характеру ситуації. Однак у деяких ви­падках виникають ускладнення, і тоді на допомогу повинен прийти експерт-психолог, зокрема, коли спостерігається:
незвичність, химерність мотивації поведінки підозрюваного, свідка, обвинуваченого, потерпілого;
різка відмінність поведінки вказаних осіб від традиційно харак­терної відповідній віковій і статевій групі;
невідповідність характеру поведінки цілям і мотивам скоєного;
духовна «глухота» правопорушника, свідка або потерпілого;
явно несприятливі умови найближчого оточення, в якому дов­гий час знаходився правопорушник (особливо неповнолітній);
різко виражені характерологічні особливості об'єкта (надмірна в'ялість або активність, замкнутість або ейфорія тощо);
незвичність поведінки суб'єкта у момент скоєння злочину, химер­ність у зовнішньому вигляді, міміці, жестикуляції, рухах тіла;
дані, що свідчать про акумуляцію емоційного збудження або переживань тощо.
При наявності вказаних обставин згідно з порядком, установленим КПК України стосовно повнолітнього та неповнолітнього, повинна призначатись судово-психологічна експертиза. Її мета — дати макси­мально вичерпну відповідь на поставлені запитання. У зв'язку з цим необхідно чітко визначити межі й можливості судово-психологічної експертизи, компетенцію експерта-психолога. У юридичній і психоло­гічній літературі існують різні думки з цього приводу. Одні автори вва­жають, що компетенцією судово-психологічної експертизи є певний рі­вень інтелекту, наявність фізіологічного афекту. Інші до цього дода­ють індивідуальні риси і загальну характеристику особи, мотиваційну сферу, домінантні мотиви, здатність адекватно сприймати і відтворю­вати інформацію, вплив природного оточення або умов на психіку, відповідність «паспортного» віку інтелектуальному, педагогічну за­пущеність, психогенні фактори криміногенної ситуації.
Ми підтримуємо позицію, що при визначенні компетентності судо­во-психологічної експертизи у кримінальному процесі слід виходити з сьогоднішнього рівня розвитку психологічної науки і усвідомлення юридичною практикою потреби у спеціальному психологічному знан­ні. У такому разі до компетенції судово-психологічної експертизи слід віднести встановлення:
здатності підозрюваних (обвинувачених), свідків, потерпілих (із врахуванням індивідуально-психологічних і вікових особливо­стей, рівня розумового розвитку) правильно оцінювати обста­вини, що мають значення для справи, і давати правдиві свідчен­ня;
наявності або відсутності у суб'єкта в момент скоєння проти­правних дій фізіологічного афекту або інших емоційних станів, здатних суттєво вплинути на його поведінку;
здатності неповнолітніх обвинувачених, які страждають розу­мовою відсталістю, не пов'язаною з психічним захворюванням, повністю усвідомлювати обставини і контролювати свої дії;
здатності потерпілих правильно сприймати характер і значен­ня дій злочинця;
можливості виникнення психічних станів, які перешкоджають нормальному здійсненню професійних функцій;
провідних, панівних (у психологічному значенні цього понят­тя) мотивів поведінки людини і мотивації конкретних вчинків як важливих психологічних факторів, що характеризують особу;
впливу перенесених або наявних психічних і соматичних захво­рювань і хворобливого стану на індивідуально-психологічні особливості особи, їхні прояви у скоєному злочині або свідчен­нях, даних із цього приводу; • авторства письмового тексту.
Судово-психологічна експертиза може встановити психологічні особливості особи, що проявилися у зв'язку зі скоєним злочином, психологічні аспекти самого злочину — ставлення особи до скоєно­го, його мотиви, цілі, потреби і рівень домагань тощо. До її компете­нції не належить висвітлення етичних, філософських, педагогічних, медичних і правових особливостей злочинів і злочинців.
Судово-психологічна експертиза, на відміну від консультації і за­лучення спеціаліста-психолога, може призначатися лише після пору­шення кримінальної справи. У літературі висловлювалася думка про можливість проведення експертизи щодо порушення кримінальної справи на стадії попередньої перевірки матеріалів. Незважаючи на слушність такої думки (кваліфікація скоєного злочину може залежа­ти від результатів експертизи), основне заперечення полягає в тому, що висновок експертизи, проведеної до порушення кримінальної справи, має процесуальне значення ординарного документа. Відкла­даючи порушення кримінальної справи у зв'язку з призначенням екс­пертизи, органи слідства втрачатимуть час, необхідний для перевір­ки «по гарячих слідах».
Отже, виходячи з міркувань доцільності, психологічна експертиза не повинна проводитись до порушення кримінальної справи. Вихо­дом може бути застосування інших форм психологічних знань — кон­сультації, залучення спеціаліста, а також психологічна підготовле­ність учасників кримінального процесу.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Для вивчення стану впровадження судово-психологічної експер­тизи у кримінальний процес на попередньому слідстві нами проана­лізовано 144 кримінальні справи. Аналіз свідчить, що органи діз­нання її практично не призначають. На наш погляд, це зумовлюєть­ся двома причинами:
а)теоретичні і методичні розробки орієнтують на призначення
судово-психологічної експертизи на прикінцевому етапі слідства,
коли вже в основному зібрані докази, допитані свідки, потерпілі,
проведені судово-медичні, судово-технічні та інші експертизи, які
значною мірою є інформаційною базою для психологічної експер-
тизи;
б)недостатньою інформованістю працівників дізнання про
практику і можливості психологічної експертизи. Згідно з наши-
ми даними, у 31,9 % випадків судово-психологічну експертизу при­значають слідчі органів МВС, у 14,8 % — прокурори та їхні помі­чники (в основному це працівники військової або транспортної прокуратури), у 3,6 % — начальники слідчих відділів органів
МВС.
Аналіз кримінальних справ показує також, що у 2/3випадків пси­хологічна експертиза призначається у справах, слідство в яких від­несено згідно з КПК до компетенції прокуратури. Так, 27,4 % від загального числа експертиз проводилось у справах про вбивства, 26,8 % — у справах про зґвалтування, 5,5 % — у справах про само­губства.
Призначенню психологічної експертизи повинна передувати значна підготовча праця слідчого чи органу, що вважає її за доці­льне. Тільки з'ясувавши об'єктивні і особливо суб'єктивні сторони скоєного злочину, особливості особистості підозрюваного (обвину­ваченого), свідка, потерпілого, при наявності інших приводів, слід­чий або орган дізнання приймає рішення про проведення психоло­гічної експертизи та її вид. При підготовці такої експертизи слідчі мають можливість користуватись консультаціями спеціалістів у цій галузі, причому найчастіше такі консультації мають усний харак­тер; поширена також практика їх отримання від фахівців кафедр кримінального права і процесу, психології, психіатричних лікарень по телефону.
Відповідно до наших спостережень, потреба в психологічній експе­ртизі була відсутньою у 8-11 % випадків її призначення. Досліджен­ням встановлено, що не менше половини консультацій мали негатив­ний характер, тобто слідчі отримували роз'яснення про недоцільність проведення судово-психологічної експертизи, відсутність для неї під­став і реального об'єкта дослідження, можливості вирішення питань, які цікавлять слідчого. Деякий бум з приводу судово-психологічної експертизи пов'язаний з її новизною, своєрідною модою, недостат­ньою обізнаністю щодо можливостей і прагненням отримати інформа­цію не тільки про психологічні, а й про юридичні («стан сильного ду­шевного хвилювання», «особлива жорстокість», «важка образа», «про­тизаконне насильство») чи етичні («розпущеність», «моральний рівень особи») феномени.
Тому необхідна організація відповідної просвітницької роботи, підготовка спеціальної наукової і методичної літератури з метою орі­єнтації працівників правоохоронних органів на цільове проведення судово-психологічної експертизи та застосування інших форм психо­логічних знань у кримінальному процесі.
До обов'язкових судово-психологічних експертиз потрібно було б віднести експертизу неповнолітніх підозрюваних і обвинувачених, які не досягли 16 років, експертизу малолітніх свідків, потерпілих від сексуальних посягань, експертизу для встановлення відставання від норми в інтелектуальному розвитку, психологічного змісту сильного душевного хвилювання (афекту, стресу, фрустрації), закріпивши це положення в законі.
Проблематичним є питання про час призначення психологічної експертизи на попередньому слідстві. З одного боку, у зв'язку зі спе­цифічністю об'єкта дослідження (психіки конкретної людини) бажа­ним є негайне її обстеження після скоєння злочину, особливо, коли йдеться про свідка і потерпілого. З другого — оскільки обстеженню підлягає не тільки людина, а й продукти її діяльності, інші обстави­ни справи, призначення психологічної експертизи є бажаним на за­вершальному етапі слідства. Аналіз практики показує, що психоло­гічна експертиза призначається, як правило, після пред'явлення об­винувачення і до закінчення слідства.
Установлено також, що стосовно підозрюваних судово-психологіч­на експертиза призначалась лише у 4,9 % випадків, переважно з таких категорій справ, як заподіяння тілесних ушкоджень, сексуальні злочи­ни, порушення правил безпеки і експлуатації транспорту. На нашу ду­мку, ширше її проведення на ранніх етапах слідства було б доцільним, оскільки прискорювало б правову оцінку доказів у справі.
При підготовці до призначення судово-психологічної експертизи потрібно передусім цільове збирання інформації. Джерелами її мо­жуть бути свідчення про особливості формування і розвитку особи підекспертного, його навчання в школі та інших закладах, офіційні документи, що характеризують особу, її листи, щоденники, записи та інші продукти діяльності, дані про характер поведінки у криміноген­ній ситуації, медичні документи про перенесені соматичні і психічні хвороби, перебування на лікуванні, обліку в психонаркологічному диспансері та ін. Вказані джерела первинної інформації для призна­чення психологічної експертизи можуть мати процесуальний і непро-цесуальний характер; іноді вони отримуються за допомогою психо­лога, якому доручається проведення психологічної експертизи. З огляду на те, що КПК України не забороняє особі, яка брала участь у справі як спеціаліст, бути експертом у цій же справі, слідчим може бути використана інформація, отримана за допомогою спеціаліста-психолога. Саме тому необхідно орієнтуватися перш за все на спеці­алістів, які працюють у НДІ, навчальних закладах, клініках.
Підготувавши необхідні матеріали, отримавши консультацію або опрацювавши необхідну літературу, визначивши, хто проводитиме експертизу, слідчий, орган дізнання і прокурор згідно з КПК Украї­ни укладають умотивовану постанову. У ній вказуються підстави для призначення експертизи, тобто обставини, які свідчать, що проведен­ня її є необхідним, прізвища і посади експертів, питання, з яких слід дати висновок, об'єкти дослідження (в нашому випадку такими ви­ступає конкретна людина, її психіка), матеріали, які надаються екс­перту.
У законі спеціально не передбачені вимоги, що пред'являються до постанови слідчого про призначення експертизи взагалі і психо­логічної зокрема. Згідно з існуючою традицією, такі постанови складаються з трьох частин: вступної, мотивувальної і резолютив­ної. У мотивувальній частині, як правило, вказуються обставини справи, у якій призначається експертиза. На нашу думку, урядовець не зобов'язаний вказувати, якими міркуваннями він керувався, при­значаючи експертизу і конкретного експерта, роз'яснювати свою позицію, як про це йдеться в окремих літературних джерелах. До­статньо вказати, які обставини повинні бути з'ясовані. У цьому ви­падку можна говорити про констатацію імперативного характеру, на яку слідчий має право відповідно до закону: він несе моральну і правову відповідальність за правильне, повне і різнобічне розсліду­вання кримінальної справи. Закон не містить прямих вимог розши­фрування мотивів призначення експертизи; отже, слідчий не зобо­в'язаний робити це у постанові. У більшості проаналізованих нами постанов вказувалось, що для правильного розслідування конкрет­ної справи необхідні психологічні знання або що з метою розсліду­вання конкретної справи необхідно встановити психологічний стан особи (обвинуваченого, підозрюваного тощо). Правда, у деяких по­становах такі формулювання відсутні. Після короткого викладу об­ставин справи слідчі вказували, яку експертизу вони призначають і які питання перед нею ставлять. Вважаємо, що такий варіант поста­нов не суперечить закону, але з погляду культури оформлення про­цесуальних документів та судової етики короткий виклад міркувань про те, що в конкретному випадку необхідні психологічні знання (в описовій частині), був би доцільним.
Далі в описовій частині слідчий вказує статті КПК, якими він ке­рувався, призначаючи психологічну експертизу. На практиці в цьо­му питанні мають місце розбіжності й неточності. Наприклад, при призначенні експертизи неповнолітнім обвинуваченим слідчі керу­ються лише статтями кодексу.
У резолютивній частині постанови про призначення психологіч­ної експертизи вказується, яка саме експертиза призначається, кому вона доручається, перелік питань, хто направляється на експертизу, які матеріали кримінальної справи (або їх частина) надаються експер­там для вивчення і дослідження. Важливе значення тут має правиль­не формулювання запитань та дотримання умови, що вони є компе­тенцією спеціалістів, яким доручається проведення експертизи. У спе­ціальній науковій літературі слідчі орієнтуються на лаконічність, конкретність і логічність у постановці запитань перед експертами.
Результати аналізу постанов про призначення психологічних екс­пертиз свідчать про дотримання більшістю слідчих цих вимог. Як пра­вило, спочатку ставляться загальні за змістом запитання (наприклад, про індивідуально-психологічні особливості підекспертного), далі — запитання щодо окремих, безпосередньо розслідуваних фактів і обста­вин. На нашу думку, такий підхід виправданий і доцільний: експерт-психолог не може встановити окремі ознаки особи, наприклад, підви­щену навіюваність (сугестивність) або особливості вольової регуляції, не констатувавши загальних особливостей конкретної людини.
Поряд з тим непоодинокі факти, коли ставиться єдине запитання, наприклад, чи не перебував обвинувачений у момент скоєння інкри­мінованого йому злочину у стані фізіологічного афекту, чи не пере­бувала потерпіла від сексуального злочину у безпорадному стані, який вплив мала втомленість водія під час ДТП тощо. У таких ви­падках загальні запитання містяться у контексті головного запитан­ня або перебувають «поза кадром». Має місце також неконкретизо-вана, загального характеру постановка запитань. Наприклад, слід­чий ставить запитання, чи діяв Ж. у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту) і як з його діями пов'язані роз­чарування у мріях, спричинені службою в армії. Або в іншій справі — чи мав можливість В., якщо взяти до уваги його психічний стан, про­довжувати напад на потерпілого після завдавання йому ножового по­ранення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Перелік запитань, які ставить слідчий (суд) перед судово-психо­логічною експертизою, повинен бути достатньо повним із тим, щоб відповіді на них давали вичерпну картину психологічних аспектів злочину, психічного стану підекспертного, особливості його сприй­мання та оцінювання тощо. Саме тому, на нашу думку, завжди є доцільною постановка загального запитання про особистіші особли­вості, що дало б змогу в разі виникнення нових нюансів у розсліду­ваній справі не призначати нову експертизу (додаткову або повтор­ну), а використати інформацію загального характеру, яка є у вис­новку.
За наявності постанови про призначення психологічної експерти­зи слідчий, згідно з КПК України, повинен, упевнившись в особі екс­перта, вручити йому копію постанови про призначення експертизи. Реалізація цього положення закону може бути здійснена в приміщен­ні органу слідства, куди викликається (запрошується) експерт, або за місцем роботи експерта. Слідчий зобов'язаний роз'яснити експерту його права та обов'язки, попередити про кримінальну відповідаль­ність за відмову виконати обов'язки експерта, за подання явно непра­вдивого висновку, про нерозголошення даних попереднього слідст­ва. Щоправда, останнє не передбачено в законі і є істотною прогали­ною. Про виконання вказаних дій слідчий повинен скласти протокол, в якому вказує дані про особу експерта, його компетентність, роз'яс­нення йому процесуальних прав і обов'язків, зазначити зроблені екс­пертом заяви.
Після вказаних процесуальних дій експерт повинен приступити до проведення експертизи. У законі не вказані терміни, в рамках яких повинна бути проведена експертиза, але є вимога діяти, дотри­муючись правил, а саме — інтенсивно і без зволікання. У тих випад­ках коли проводиться комплексна психолого-психіатрична експерти­за, її термін відповідно до існуючої норми не повинен перевищувати 30 днів. На практиці мають місце випадки, коли слідчі вимагають провести психологічну експертизу за один-два дні, що практично не­реально. Вже йшлося про те, що потрібно не менше двох-трьох об­стежень, які слід проводити в інтервалі кількох днів. Необхідний та­кож час для вивчення матеріалів справи, продуктів і предметів діяль­ності тощо. Отже, при максимальній інтенсивності праці на проведення нескладної психологічної експертизи треба не менше од­ного тижня, а коли йдеться про складні комплексні дослідження — не менше двох-чотирьох тижнів.
Згідно з КПК, експерт для забезпечення належного проведення психологічної експертизи має певні права, в тому числі — на озна­йомлення з усіма матеріалами кримінальної справи. Думка про ди­ференційоване надання слідчим матеріалів справи експерту, яка тра­пляється в літературі, психологічної експертизи стосуватися не пови­нна. Експерт-психолог може подати клопотання про надання йому відсутніх у справі матеріалів, необхідних для складання висновку (до­кументів, що характеризують особу підекспертного, показань свідків про його розвиток і поведінку, медичних документів та ін.), а при від­мові слідчого — оскаржити його дії прокурору відповідно до КПК України.
З дозволу слідчого, прокурора експерт-психолог може бути при­сутнім при проведенні слідчим допиту та інших слідчих дій. З огляду на те перелік слідчих дій за участю експерта не обмежений. На нашу думку, це можуть бути будь-які слідчі дії (допит віч-на-віч, вилучен­ня, обшук, упізнання, огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події та ін.), що дадуть можливість отримати інформацію психологічного характеру для розв'язання завдань експертизи. Під час слідчих дій (перш за все допиту, допиту віч-на-віч) експерт-психолог може, з дозволу слідчого, ставити запитання допитуваним, що стосуються предмета експертизи. Ці запитання та відповіді на них заносяться у протокол слідчої дії. Вказані особливості діяльності екс­перта на попередньому слідстві нагадують участь спеціаліста, що є ще одним доказом про єдину природу різних форм використання психологічних знань у кримінальному процесі, в тому числі на стадії попереднього слідства.
Експерт-психолог може робити висновки рідною мовою або ко­ристуватися допомогою перекладача. У нашій практиці мали місце такі випадки, коли обвинувачений або потерпілий не володіли дер­жавною мовою.
Важливим моментом у проведенні судово-психологічної експерти­зи є дотримання прав та інтересів учасників кримінального процесу, що охороняються законом. У цій групі осіб особливими гарантіями забезпечується обвинувачений. Тут слід виділити групу загальних прав обвинуваченого, які він має у зв'язку із проведенням будь-якої експертизи, у тому числі судово-психологічної, та його права у випадку, коли він сам виступає підекспертним.
До першої групи відноситься право обвинуваченого порушувати клопотання про призначення експертизи, причому таким правом він користується у крайніх випадках. Так, із проаналізованих нами 216 ви­сновків судово-психологічних експертиз лише у 6,1 % вони признача­лися за клопотанням обвинуваченого. На випадок заявленого клопо­тання слідчий повинен його розглянути та прийняти рішення; якщо клопотання задовольняється, приймається постанова про призначен­ня експертизи, із якою слідчий зобов'язаний ознайомити обвинуваче­ного. Якщо слідчий відмовляє у клопотанні, він зобов'язаний винести вмотивовану постанову, з якою ознайомлює обвинуваченого. Про факт ознайомлення обвинуваченого з постановою про призначення експертизи або відмови від її призначення складається протокол.
Обвинувачений може заявити відвід експерту-психологу. У випад­ках коли експерт був учасником процесу або є родичем будь-кого з учасників кримінальної справи, коли він особисто чи його родичі є за­цікавленою стороною, коли він є родичем особи, яка проводить слід­ство чи дізнання, слідчий повинен задовольнити таке клопотання.
У законі та спеціальній літературі питання про порядок задоволення клопотань про відвід експерта не розроблене. На нашу думку, тут мож­ливі два варіанти: а) слідчий приймає постанову про відвід експерта і про доручення проведення експертизи іншому складу спеціалістів з подальшим ознайомленням із цим клопотанням про скасування по­передньої постанови про призначення експертизи, і після її скасування вносить нову постанову. Уявляється, перший варіант доцільніший, а другий більше відповідає духу нашого кримінального процесу — адже ні за яких інших обставин орган, який прийняв рішення, не має права його переглядати сам. У законі також не передбачено час ознайомлен­ня обвинуваченого з рішенням про призначення експертизи, і на прак­тиці це призводить до того, що обвинуваченого ознайомлюють із по­становою про призначення судово-психологічної експертизи під кінець слідства у справі, що практично позбавляє його можливості реалізува­ти надані йому законом права.
На нашу думку, ніякі «тактичні» міркування слідчого про те, що об­винувачений може перешкодити проведенню експертизи, впливати на експерта і т. ін., не можуть бути прийняті. Правильною є позиція укра­їнських учених про те, що постанова про призначення експертизи спо­чатку пред'являється обвинуваченому, а потім матеріали справи та об'­єкти дослідження передаються експертам. Ознайомившись із постано­вою про призначення експертизи, обвинувачений може клопотати про додаткові запитання, іншу редакцію запитань, інший склад експертів, недоцільність експертизи тощо. Клопотання обвинуваченого заносять­ся у протокол пред'явлення постанови, і слідчий повинен із приводу цих клопотань прийняти своє рішення, про що доводить до відома об­винуваченого мотивованою постановою. Слідчий може задовольнити клопотання або відмовити в ньому. Якщо клопотання задовольняєть­ся, слідчий вносить доповнення до першої постанови про призначення експертизи, ознайомлює із ним обвинуваченого та особу, якій доруче­но проведення експертизи.
Обвинувачений з дозволу слідчого може бути присутнім при про­веденні експертизи.
Після закінчення судово-психологічної експертизи обвинувачений має право ознайомитись з її висновком; робити пояснення, запере­чення, зауваження, заявляти клопотання про призначення додатко­вої або повторної експертизи. Все це заноситься у протокол пред'яв­лення матеріалів експертизи і вирішується в установленому порядку. В спеціальній літературі є рекомендації запрошувати для участі у пред'явленні матеріалів експертизи самого фахівця для пояснення спеціальних положень. Ми приєднуємося до цієї думки, виходячи зі специфіки і складності судово-психологічної експертизи, і в процесі реформи кримінально-процесуального законодавства вважали б та­ку пропозицію доцільною.
Окрім названих прав, неповнолітній обвинувачений або особа з фізичними чи психічними вадами, які не в змозі здійснювати своє право на захист, можуть ознайомитися з постановою про призначен­ня експертизи, з її висновком у присутності захисника, законного представника, педагога або лікаря. Теоретично це означає, що при призначенні й ознайомленні з висновками судово-психологічної екс­пертизи може бути присутнім спеціаліст-психолог. На нашу думку, вказаним особам делеговані права обвинуваченого, зазначені вище, тобто вони мають право клопотати про призначення експертизи, про запрошення конкретного експерта, про редакцію сформульованих за­питань, ознайомитись з висновком і висловлювати свої міркування з цього приводу, вносити клопотання про призначення додаткової або повторної експертизи.
Друга група прав обвинуваченого є похідною від першої і правово­го статусу обвинуваченого у кримінальному процесі. Маються на увазі випадки, коли обвинувачений (підозрюваний) сам є підекспертним. Перш за все, виникає питання, чи підлягає обвинувачений обстеженню та про його обов'язки. У випадках обов'язкового призначення експер­тизи, якщо проводиться комплексна психолого-психіатрична експерти­за для визначення психічного стану підозрюваного або обвинувачено­го, встановлення його віку тощо, обвинувачений або підозрюваний під­лягає експертизі у примусовому порядку з можливим поміщенням у пси­хіатричний лікувальний заклад. Підозрюваний на такому обстеженні не може перебувати більше 10 днів (згідно з КПК України).    продолжение
--PAGE_BREAK--
В інших випадках, якщо обвинувачений (підозрюваний) відмов­ляється від проведення стосовно нього простої психологічної або комплексних психологічних експертиз, він не може бути підданий експертному обстеженню. Що стосується неповнолітнього обвинува­ченого або підозрюваного, то питання про таку відмову вирішується спільно неповнолітнім, його законними представниками і адвокатом, тобто він не має права самостійно дати згоду на експертизу або від­мовитися від неї.
Примусове проведення психологічної експертизи стосовно повно­літнього обвинуваченого повинно вирішуватися не інакше як із санк­ції прокурора чи рішення суду.
КПК України передбачено, що і адвокат-захисник може реалізу­вати своє право щодо призначення і проведення психологічної екс­пертизи після вступу у справу, заявляючи клопотання про призначен­ня психологічної експертизи, про додаткову і повторну експертизу тощо. Проблематичним є питання про участь (присутність) адвоката у проведенні експертизи. В літературі інколи досить широко тракту­ються права захисника на участь в експертизі за аналогією з права­ми обвинуваченого. На нашу думку, права адвоката у процесі призначення і проведення психологічної експертизи є похідними від прав обвинуваченого, тому він може бути присутнім при проведенні окремих експертних досліджень, допиті експерта з дозволу слідчого тощо. Висловлювалось також міркування про розширення прав адво­ката на стадії попереднього слідства, що, безперечно, повинно стосу­ватися такої процесуальної дії, як експертиза, про неправомірне при­рівнювання за участю в доказуванні адвоката з обвинуваченим; дум­ка, що адвокат повинен мати не тільки право (як і обвинувачений) брати участь у доказуванні, а й обов'язок використати всі надані йо­му законом права і можливості для встановлення обставин, що ви­правдовують або пом'якшують вину підзахисного.
На нашу думку, правовий статус адвоката повинен відрізнятися від правового статусу обвинуваченого. Він повинен мати право більш активно діяти в процесі попереднього слідства, у тому числі при призначенні і проведенні експертизи, бути присутнім під час про­ведення усіх слідчих дій, не будучи зв'язаним із волевиявленням слід­чого. Зрозуміло, що керівна роль слідчого при цьому зберігається.
Аналіз кримінальних справ, зокрема стосовно неповнолітніх, свід­чить про підвищення активності адвокатів-захисників у застосуванні судово-психологічної експертизи. У 16,2 % справ адвокати заявляли клопотання про призначення психологічної експертизи; на 2/3ці кло­потання були задоволені.
Важливим при призначенні і проведенні судово-психологічної екс­пертизи на попередньому слідстві є питання про права інших зацікав­лених у справі учасників процесу. Мова йде про потерпілих, цивіль­них позивачів та їхніх представників. На нашу думку, у процесуаль­ному статусі цих осіб взагалі і стосовно експертизи зокрема існують суттєві відмінності, а тому необгрунтованим є включення їх в одну групу з обвинуваченим під назвою «зацікавлені учасники криміналь­ного процесу» і наділення їх тими ж правами, що й обвинуваченого. Оскільки результати психологічної експертизи, окрім комплексної психолого-психіатричної, незначною мірою пов'язані з майновими інтересами цивільного позивача та цивільного відповідача, то деталь­но розглядати їх участь в експертизі недоцільно.
З потерпілим ситуація трохи інша не тільки тому, що він є особою, якій заподіяно моральну, фізичну і матеріальну шкоду, а й тому, що він сам може виступати підекспертним. Згідно з КПК України потер­пілий може заявляти клопотання про призначення і проведення експер­тизи, доручати її проведення конкретним експертам, формулювати або вносити доповнення у поставлені перед експертами питання. Хоч у за­коні не деталізовано право потерпілого щодо експертизи, однак, ви­ходячи із загального права про клопотання, принципу змагальності і необхідності мати аналогічні права з обвинуваченим, потерпілі повин­ні мати можливість активної участі в справі, у тому числі при призна­ченні і проведенні судово-психологічної експертизи. Потерпілий згід­но з КПК України може пред'являти докази (листи, характеристики, щоденники тощо). У законі нічого не сказано про обов'язок слідчого повідомляти потерпілого про призначення експертизи, окрім випадків, коли він є підекспертним. На нашу думку, це право, а не обов'язок і, призначивши судово-психологічну експертизу, він може повідомити потерпілого і розглянути заявлені ним клопотання.
Не передбачена також можливість потерпілого бути присутнім при проведенні експертизи стосовно обвинуваченого. Однак, виходя­чи із загальних принципів рівності учасників процесу та змагальнос­ті, потерпілий повинен мати таке ж право бути присутнім при прове­денні окремих досліджень, як і обвинувачений. У літературі вказува­лося на наявність у потерпілого такого права у тих справах, коли екс­пертиза призначалася за його клопотанням. Визнаючи у цілому таке право за потерпілим, вважаємо, що стосовно психологічної експер­тизи воно повинно бути обмежене з тих же причин, що й для обвину­ваченого.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Потерпілий може заявляти відвід експерту, і слідчий повинен цей відвід розглянути і прийняти з цього приводу рішення.
У законі вказується на право потерпілого ознайомлюватися з усіма матеріалами справи, в тому числі з висновком судово-психологічної експертизи. Представник потерпілого має ті ж права, що і сам потер­пілий. Законом не передбачено специфічного статусу неповнолітніх потерпілих, які, на нашу думку, повинні мати той же комплекс прав, що й неповнолітні обвинувачені, у тому числі і стосовно експертизи.
Друга група прав пов'язана з участю потерпілого в експертизі як підекспертного. Із проаналізованих нами 216 матеріалів у 19,7 % ви­падків судово-психологічні експертизи проводилися щодо потерпі­лих. Це мало місце у справах про заподіяння тілесних ушкоджень, при сексуальних злочинах, примушуванні давати свідчення.
Наприклад, у справі про обвинувачення Б. у заподіянні своїй дру­жині Любові В. тяжких ушкоджень на ґрунті сімейних стосунків слід­чий призначив судово-психологічну експертизу не тільки обвинува­ченому, а й потерпілій для встановлення особистих особливостей та як вони виявилися в криміногенній ситуації, чи могла поведінка по­терпілої спровокувати протиправні дії з боку її чоловіка. Отримав­ши психологічний «портрет» обвинуваченого й потерпілої, а також психологічний аналіз ситуації, слідчий зміг більш повно і правильно дати правову оцінку скоєній дії.
Стосовно потерпілих від статевих злочинів на вирішення психо­логічної експертизи слідчими ставилися запитання про особисті осо­бливості, про те, чи потерпіла в момент зазіхання перебувала за пси­хологічними ознаками у безпорадному стані, як вплинуло відставан­ня у психічному розвитку неповнолітньої потерпілої на адекватність оцінки ситуації сексуального зазіхання, чи розуміла вона характер і значення скоєних з нею дій та ін.
У плані аналізованих нами проблем виникає питання, чи може по­терпілий від злочину піддаватися експертному обстеженню обов'яз­ково і чи може він примусово направлятися на експертизу до медич­ної установи для проведення комплексних медико-психологічних і психолого-психіатричних експертиз.
Так, наприклад, М. Строгович заперечує проти поміщення в медич­ний заклад для експертного обстеження осіб, які не є обвинувачуваними та потерпілими (тобто на стаціонарне психолого-психіатричне і меди­ко-психологічне обстеження потерпілий може бути поміщений). З цією позицією можна погодитися. Коли ми говоримо про примусове прове­дення судово-психологічної експертизи, то маємо на увазі призначення її супроти волі потерпілого. Очевидно, він може бути приведений на екс­пертизу примусово, якщо відмовиться з'явитись у відповідну установу.
У нашій практиці мав місце випадок примусового проведення комплексної медико-психолого-психіатричної експертизи потерпілої Б. за нанесення умисних тілесних ушкоджень і примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій для встановлення тяж­кості та характеру тілесних ушкоджень, причин і механізму психічної травми і наслідків для здоров'я, наявності амнезії з приводу складеної під фізичним і психічним примусом працівниками дізнання явки з по­винною і даних нею показань. Визначальною в застосуванні примусо­вого призначення і проведення експертизи була потреба встановити тяжкість і характер тілесних ушкоджень, заподіяних Б. Виходячи із аналізу цього та подібних випадків, які є в практиці розслідування кримінальних справ, вважаємо, що в КПК України повинно бути передбачене обов'язкове проведення експертизи не тільки для вста­новлення тяжкості і характеру тілесних, а й душевних, психічних ушкоджень. Останні, будучи прихованими, мають найнегативніші наслідки для здоров'я особи, працездатності, ніж тілесні (соматичні) ушкодження. У наведеному випадку психічна травма призвела до розвитку у потерпілої істероїдної психопатії, довготривалої втрати працездатності.
Висновок судово-психологічної експертизи згідно з КПК України складається з трьох частин. У вступній частині вказується вид експер­тизи, що проводилася, коли, де, ким (прізвище, освіта, спеціальність, науковий ступінь і звання, функція експерта), на якій підставі була проведена, стосовно кого, в чиїй присутності, запитання експертам, які матеріали передані для дослідження, де знаходиться підексперт-ний (у слідчому ізоляторі, лікувальному закладі тощо).
В описовій (дослідній) частині висновку стисло вказуються обста­вини справи в інтерпретації експертів, однак у межах, окреслених в постанові про призначення експертизи; далі подаються анамнестичні дані, результати бесіди і спостереження, застосовані експерименталь­но-психологічні методи, отримані результати, проводиться інтерпре­тація отриманих даних. На цій основі описуються психологічні особ­ливості особи підекспертного, дається аналіз ситуації скоєння злочи­ну, психологічний портрет підекспертного та характеристика його поведінки у криміногенній ситуації.
У прикінцевій частині даються відповіді на поставлені запитання, що одночасно є висновками щодо аналізу, проведеного в описовій (дослідній) частині, вказується дата складання документа, що завер­шується особистими підписами експертів.
Документ має назву «Висновок експертів», що відповідає КПК України; при проведенні комплексних психолого-психіатричних екс­пертиз у зв'язку з вимогами психіатрів і застосованою у судово-психіатричних відділеннях "Інструкцією про проведення судово-психологічних експертиз" він називається «актом». На нашу думку, форма, яка діє в системі судово-психіатричних установ стосовно під­сумкового документа, є застарілою, прийнятою ще у дореволюційно­му російському процесуальному законодавстві. Мабуть, у цьому пи­танні слід дотримуватися одностайності.
Ознайомившись із висновком судово-психологічної експертизи, слід­чий має право допитати експерта з метою отримання роз'яснень, допов­нень до висновку. Про такий допит складається протокол. Допит експе­рта може мати місце у зв'язку з неповним описом проведеного дослі­дження і його результатів, нечіткістю, нелогічністю окремих положень, наявністю нероз'яснених спеціальних термінів, визначень, наявністю розбіжності між описовою частиною і резолютивною, а також при роз­біжностях висновків членів експертної комісії. Отже, у процесі допиту компенсуються окремі недоліки експертного висновку та досліджуваних дій. У випадку якщо експерти не відповіли на поставлені запитання, від­повіли неповно або з недотриманням методики провели експеримента­льно-психологічне обстеження, і ці недоліки слідчий не усунув і не міг усунути в процесі допиту, він може призначити додаткову або повтор­ну експертизу. При допиті експерта-психолога із дозволу слідчого мо­жуть бути присутніми зацікавлені учасники процесу (підозрюваний, об­винувачений, потерпілий і їхні адвокати та представники).
Кримінально-процесуальний закон зобов'язує слідчого пред'явити обвинуваченому (підозрюваному) матеріали судово-психологічної екс­пертизи для ознайомлення. Закон не встановлює терміну їх пред'явлен­ня, а на практиці це відбувається наприкінці слідства при пред'явленні обвинуваченому всіх матеріалів справи. Зрозуміло, такий порядок по­збавляє його права добиватися призначення повторної чи додаткової експертизи, якщо він із первинною не згоден, тобто активно реалізу­вати своє право на захист.
Після отримання матеріалів експертизи, допиту експертів, озна­йомлення з матеріалами експертизи підозрюваного (обвинуваченого) слідчий повинен провести оцінку отриманих матеріалів із погляду до­казового права (як доказу). На цьому етапі суб'єктами доказування також є:
органи, відповідальні за справу: орган дізнання, особа, яка про­водить дізнання, слідчий, начальник слідчого відділу, проку­рор;
особи і органи з особистими інтересами: потерпілий, його пред­ставник, цивільний позивач і відповідач, їхні представники, пі­дозрюваний, обвинувачений, адвокат.
При оцінці висновку судово-психологічної експертизи органи, від­повідальні за справу, і учасники кримінального процесу аналізують кваліфікованість, об'єктивність, компетентність експертів. Це свого ро­ду дублювання, оскільки при призначенні експертизи аналогічний ана­ліз уже проводився. Учасники процесу, яким було дано можливість ознайомитись з постановою про призначення експертизи, також мали таку можливість, інші ж учасники процесу проводять оцінку кваліфі­кації, об'єктивності і компетентності експертів-психологів за результа­тами даного ними висновку. Ні слідчий, ні тим більш учасники проце­су, як правило, не мають знань у галузі психології, тому оцінка квалі­фікації експерта на практиці проводиться формально, залежно від службового і наукового статусу експерта, місця його роботи. Але при оцінці висновку критерієм стає логіка, послідовність і ясність мислен­ня експертів, тобто, скоріше, моменти, що стосуються форми, а не змі­сту висновку. Слідчий і учасники процесу, які оцінюють висновок су­дово-психологічної експертизи, визначають, чи не вийшли експерти за межі своїх повноважень, чи не давали висновки з правових питань, від­повідаючи, наприклад, на запитання слідчого про «особливу жорсто­кість», «причини злочину» та ін., чи не виконували експерти функцій слідчого.
Важливим моментом в оцінці висновку судово-психологічної екс­пертизи є оцінка матеріалів експертизи з погляду на їхню оригіналь­ність (наприклад, листи підекспертного). Вже йшлося про те, що в деяких випадках експертиза призначається на початкових стадіях по­переднього слідства, коли, звичайно, ні у слідчого, ні тим більше в екс­пертів не було в розпорядженні усіх матеріалів справи. Це дуже суттє­вий факт: іноді додаткові експертизи призначалися за клопотанням учасників процесу або вказівкою прокурора тільки тому, що у розпо­рядженні експертів-психологів не було всіх матеріалів попереднього слідства. Так, наприклад, із 9,6 % додаткових експертиз у загальній кількості проаналізованих нами половина пов'язана з тим, що в роз­порядження експертів не були надані всі матеріали попереднього слід­ства. Повторні експертизи становлять 8,6 % серед проаналізованих на­ми експертиз.
Важливою особливістю при оцінці висновку судово-психологічної експертизи є визначення учасниками процесу його наукової обґрун­тованості. У літературі пропонується виходити «від супротивного»:
цей вид експертизи взагалі не має наукових засад;
висновок експертів обґрунтовано не на соціальних знаннях і не на даних науки;
наукові положення і дані, на яких базується експертиза, викли­кають сумнів;
експерти у конкретному випадку неправильно застосували на­укові положення;
висновки базуються не на конкретних результатах, а на серед­ніх чи приблизних даних;
слідство було неповним, тому висновки викликають сумнів;
експерти не застосували обов'язкових для цього виду дослі­дження методик;
експертиза неправильно визначила ознаки, на яких ґрунтується висновок;
експерт неправильно визначив деякі ознаки і тому дав хибні ви­сновки.
Питання про наукові засади судово-психологічної експертизи на сьогодні вже вирішене: висновок експерта є обґрунтованим, якщо він ґрунтується на даних науки, в якій експерт є професіоналом. Саме то­му проведення судово-психологічної експертизи, окрім психолога, кимось іншим (педагогом, психіатром, дефектологом) неправомірне. Для оцінки висновку судово-психологічної експертизи важливим є те, щоб він ґрунтувався на результатах конкретних досліджень, конкрет­ного підекспертного, а не на середніх чи приблизних даних.
Не можна визнати обґрунтованим висновок, зроблений без засто­сування достатньої кількості методик, хоча у кожному конкретному випадку перелік і кількість методик дослідження визначаються екс­пертами з урахуванням особи підекспертного і ситуації скоєння зло­чину; набір методик повинен бути достатнім для отримання інфор­мації про загальні особливості особистості, її інтелектуальну, емоцій­но-вольову сферу, прояви особистості у конкретних ситуаціях. Окрім того, експериментальне обстеження повинно бути проведене не мен­ше двох разів із зазначенням про це у висновку.
Наприклад, при проведенні експертизи щодо Г., який обвинувачував­ся за умисне вбивство при обтяжувальних обставинах на підставі бесіди і аналізу матеріалів кримінальної справи (далеко не повної, оскільки екс­пертиза проводилася на початковому етапі слідства), встановлено, що злочин скоєний у стані фізіологічного афекту. При оцінці висновку слі­дчий звернув на це увагу і призначив додаткову експертизу в іншому складі експертів, яка констатувала відсутність афекту. Повторна експер­тиза, проведена лабораторією судово-психологічної експертизи у НДІ судової психіатрії, підтвердила висновки додаткової експертизи.
Висновок судово-психологічної експертизи повинен відповідати кримінально-процесуальному закону за формою, об'єктивно висвіт­лювати хід і результати дослідження, бути ясним і визначеним. У ньому не може бути вказано те, чого насправді не було. Наприклад, у процесі вивчення ми натрапляли на факти, коли дослідження про­водилося однією особою, а висновок підписувався комісією. Це не­гативний приклад переймання досвіду судової психіатрії, де комісія підтверджує висновок лікаря-доповідача за допомогою клінічної бесіди та спостереження. Такий порядок для судово-психологічної експертизи неприйнятний: кожен член комісії повинен не тільки працювати з матеріалами кримінальної справи, а й особисто брати участь в експериментально-психологічному дослідженні та інтер­претації даних.
Проведене нами вивчення матеріалів кримінальних справ свідчить також про певне переоцінювання значення судово-психологічної екс­пертизи. Це стосується, зокрема, випадків, коли констатація «невід­повідності психічного розвитку неповнолітнього паспортному віку», стану афекту, «безпорадного стану потерпілої» призводила до помилкової зміни кваліфікації справи або навіть її припинення.
В інших випадках, зокрема, коли судово-психологічна експер­тиза призначалася прокурором або слідчим за клопотанням адво­ката, обвинуваченого, інших осіб, її висновок слідчим ігнорувався. В обвинувальному висновку без коментарів зазначалося, що прово­дилася психологічна експертиза, яка встановила те і те. Наприклад, незважаючи на те, що у висновку судово-психологічної експертизи, призначеної на клопотання адвоката, вказувалось, що В. у момент заподіяння тілесних ушкоджень дружині та її коханцеві діяв у стані фізіологічного афекту, слідчий і надалі кваліфікував дії обвинува­ченого за умисне тяжке тілесне ушкодження, а не за умисне тяжке ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання. Щодо підозрюваної П. (яка мала малолітню дитину і була вагіт­ною) у справі про вбивство чоловіка, якого вона застала вдома з ко­ханкою, встановлений у неї в момент скоєння злочину фізіологіч­ний афект був проігнорований. У справі були зібрані матеріали, які свідчили, що після того як підозрювана увійшла в квартиру і поба­чила в ліжку незнайому жінку, потерпілий довго ображав її, прини­жував гідність (пропонував усім трьом випити шампанського, бути присутній підозрюваній при тому, як він буде займатися коханням), тобто дані про особливу емоційну напруженість криміногенної си­туації. Все ж слідчий у постанові про притягнення П. як обвинува­чуваної кваліфікував її дії як убивство в сварці. Пізніше ця поста­нова була прокурором скасована, і дії обвинуваченої вже кваліфі­ковані правильно — за умисне вбивство, скоєне в стані сильного душевного хвилювання.
Указаний факт ігнорування висновків судово-психологічної експер­тизи слідчими, на нашу думку, пов'язаний із острахом взяти на себе відповідальність, оскільки краще кваліфікувати злочинну дію за стат­тею, яка передбачає важче покарання, з тим, щоб прокурор або суд підправили його. Ці факти свідчать про низький професійний рівень деяких слідчих. За результатами нашого аналізу, приблизно одна тре­тина висновків судово-психологічної експертизи явно або приховано ігнорувалась, їм не була дана оцінка в обвинувальному висновку.
У законі непередбачена можливість проведення так званої конт­рольної експертизи в разі наявності у справі двох або більше експер­тиз одного і того ж предмета дослідження. У практиці мають місце непоодинокі випадки призначення повторної експертизи не через сумніви в достовірності, а через суперечності у висновках попередніх експертиз. Причина вже вказувалась нами: недостатня кваліфікова-ність, невміння чи небажання взяти на себе відповідальність за оцін­ку висновків експертизи як джерела доказів.
Питання про місце проведення експертизи, як зазначалось вище, повинен вирішувати слідчий з урахуванням думки і можливостей екс­пертів. При проведенні додаткових і повторних комплексних психо­лого-психіатричних експертиз згідно з КПК України слідчий і про­курор, як правило, ухвалювали проводити їх стаціонарно, що, зрозу­міло, сприяло більшій повноті експериментального обстеження, глиб­шому вивченню особи досліджуваного.
Учасники процесу, ознайомившись із дозволу слідчого з виснов­ком експертизи після її проведення або по закінченні слідства і пред'явлення матеріалів обвинуваченому, його адвокату, потерпіло­му та ін., оцінюють висновок, протокол допиту (інформацію, що до­повнює експертизу) на тій же підставі, що й органи слідства і проку­рор. Вони можуть за результатами такого ознайомлення заявляти клопотання, у тому числі про призначення додаткової і повторної експертиз.
Отже, результати проведеного дослідження (аналіз літератури, ви­вчення матеріалів кримінальних справ і висновків судово-психологіч­ної експертизи, опитування слідчих та адвокатів-захисників) підтве­рджують високу ефективність і доцільність використання на стадії попереднього слідства психологічних знань у формі судово-психологічної експертизи, причому на сьогодні її можливості далеко не вичерпані.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§3. Судово-психологічна експертиза в цивільному та адміністративному праві
Найчастіше судово-психологічна експертиза застосовується в криміна­льному процесі (її сутність і особливості розглянуті в першій книжці «Юридичної психології»). Проте в цивільному й адміністративному про­цесі часом теж не можна обійтися без проведення судово-психологічної експертизи. Вона використовується в тих випадках, «коли пізнання осіб, відповідальних за ухвалення рішення в сфері соціального і виробничого управління, охорони здоров'я, освіти тощо, буває недостатньо».1Профе­сор М. Костицький зазначає такі обставини, за яких доцільно признача­ти експертизу:
необхідність одержання об'єктивної оцінки ухваленого рішен­ня, скоєної дії, обраного напряму, їхньої реальної або перспек­тивної якості, ефективності;
конфліктна ситуація і необхідність одержання думки незацікав-леного спеціаліста про сутність суперечки, його предмет і т. п.;     продолжение
--PAGE_BREAK--
за результатами судово-психологічної експертизи, яких дійшов суд, відповідають дійсності). При цьому визначається наукова обґрунто­ваність і достовірність експертного висновку. Визнання судом екс­пертного висновку обґрунтованим і достовірним робить цей висно­вок джерелом прямих або непрямих доказів.
Висновок судово-психологічної експертизи не має переваг перед іншими джерелами доказів. Він оцінюється не тільки суддями, а й іншими учасниками судового процесу: прокурором, захисником, пози­вачем, відповідачем, правопорушником і т. д. В разі незгоди з висновка­ми експертизи ці особи мають право клопотатися перед компетентними органами або особою про виробництво додаткової або повторної експертизи.
Практика використання судово-психологічної експертизи в суді показує, що її можливості постійно збільшуються. Це пояснюється розширенням предмета судово-психологічної експертизи, удоскона­люванням методів психодіагностики особистості і малої групи, роз­витком її організаційних початків.
Розділ 14
ВИПРАВНА (ПЕНІТЕНЦІАРНА) ПСИХОЛОГІЯ
Виправна (пенітенціарна1) психологія — галузь юридичної пси­хології, яка вивчає умови й особливості виправлення і перевихован­ня правопорушників, переважно у виправно-трудових закладах. Зо­крема, ця галузь юридичної психології досліджує інтелектуальні та особистісні властивості правопорушників, процес їхньої адаптації до перебування у виправно-трудових закладах, психічні стани, ви­кликані позбавленням волі, методи і прийоми виховної роботи з цією категорією осіб, формування позитивної установки на випра­влення та ін. Виправна (пенітенціарна) психологія вивчає як психо­логію окремих правопорушників, так і структуру формальних і не­формальних груп у місцях позбавлення волі, психологічні феноме­ни і механізми їх виникнення і функціонування. До завдань пенітенціарної психології належать також дослідження ефективнос­ті покарання, зміна психіки особистості засудженого в процесі від­буття покарання, формування особливостей його поведінки в умо­вах табірного і тюремного режимів.
У тісній взаємодії з кримінально-виконавчим правом, педагогікою, психологією праці і соціальною психологією виправна психологія роз­робляє практичні рекомендації щодо ресоціалізації2засуджених, засо­би і прийоми психологічної корекції особистості правопорушників.
Суттєвою особливістю виправної психології є те, що вона має спра­ву з людьми, які скоїли злочин, і ставить завдання їх перевиховання, залучення до соціально корисної трудової діяльності, адаптації до нор­мального існування після покарання в суспільстві. Відомо, що переви­ховувати завжди складніше, адже цей процес пов'язаний з ломкою, певною мірою усталених в особистості поглядів на життя, його цінно­сті і способи досягнення мети.
Пенітенціарний (від лат. роепИепНагіш) — той, що стосується покарання, головним чином кримінального.
Ресоціалізація — ціннісна переорієнтація особистості засудженого, формування і розвиток у неї міцних стереотипів соціально-позитивної поведінки.
    продолжение
--PAGE_BREAK--§ 1. Психологіязасудженого, завдання іумови ресоціалізації
Перебування в місцях позбавлення волі дуже сильно відбиваєть­ся на психіці людини. Наявність режиму в тюрмі чи таборі, обме­ження біологічних і духовних потреб, різка зміна стереотипу жит­тя, який склався, переживання, викликані засудженням, — усе це впливає насамперед на психічний стан індивіда. Найтиповішим є стан нетерпіння, очікування змін (перегляд справи, розконвоюван-ня, звільнення), що завжди характеризується підвищеною психіч­ною напруженістю. Туго натягнута струна, як відомо, з часом ло­пає. Так само відбувається і з людиною: підвищена психічна напру­женість призводить до зривів у поведінці засудженого. У багатьох розвивається стан приреченості і безнадійності, що викликає паси­вність у вчинках і діях людини. У деяких засуджених позбавлення волі спричиняє пригнічений стан, який є наслідком зневіри у мож­ливість знову повернутися після відбування покарання до нормаль­ного життя. Зрештою, дуже розповсюдженим психічним станом осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, є туга (за волею, за домівкою, за рідними людьми), під впливом якої можливий про­яв дратівливості.
Зазначений психічний стан найбільш гостро і глибоко виявляєть­ся в перші три-чотири місяці перебування в місцях позбавлення волі, що цілком зрозуміло: ломка сталого життя, відсутність ясної перспе­ктиви призводять до появи різних негативних емоцій, до постійної внутрішньої боротьби мотивів (насамперед боротьба між «потрібно» і «хочу»).
Засуджений змушений примиритися зі своєю долею і пристосову­ватися до нових умов. Спеціалісти зазначають: «Однак він не поки­дає спроб змінити їх, пристосувати до себе. Навіть люди, нездатні рішуче протистояти зовнішнім обставинам (такі, що легко підда­ються навіюванню, конформні), намагаються змінити ці обставини, якоюсь мірою привести їх у відповідність до своїх уявлень, понять, поглядів, стереотипів. „Бунт проти нових умов із боку окремих за­суджених, внутрішні конфлікти, які переживаються ними через не­здатність адаптуватися, можуть породжувати серйозні нервово-психічні порушення“1.
/>

    продолжение
--PAGE_BREAK--00
Рис. 28. Основні напрями ресоціалізації особистості засудженого у виправно-трудовому закладі
§2. Психологічніаспекти організації життєдіяльностізасуджених
Вище зазначалося, що важливим фактором впливу на психіку засу­дженого є режим відбування покарання. При цьому кожному виду ув'язнення відповідає свій режим — загальний, суворий, особливий. Режим слід трактувати не лише як фактор покарання, а й як фактор ресоціалізації особистості засудженого. Оскільки режим виправно-трудового закладу визначає щоденну життєдіяльність ув'язненого, остільки сама життєдіяльність засудженого повинна відповідати завданню його залучення до умов соціальної норми.
В існуючих в'язницях, таборах, колоніях тюремний режим більшою мі­рою виконує каральну функцію, обмежуючи засудженого у задоволенні найнасущніших потреб. Взяти, наприклад, норму житлової площі для ув'язненого — 2 м2. При такій «нормі» він обмежений у задоволенні навіть кисню. Але й ця «норма» не дотримується не лише у тюрмах і ко­лоніях, а й навіть у слідчих ізоляторах, де під слідством знаходяться осо­би в очікуванні вироку суду. Незважаючи на те, що у відомий слідчий ізолятор Бутирку весь час навідуються всілякі комісії з прав людини, які засуджують дику завантаженість камер, ситуація не змінюється. На сьо­годні в одній загальній камері для чоловіків міститься до 70 чоловік за­мість 30 за нормою. Люди сплять сидячи або по черзі1.
Що ж стосується тюрем, таборів і колоній, то в них часто має міс­це примусове утримання ув'язнених у барачних умовах із порушен­ням елементарних санітарно-гігієнічних вимог.
З психологічної точки зору недопустимим є спільне утримання ув'язнених незалежно від рівня їхньої морально-психологічної ураже­ності. Розпусний вплив закоренілих злочинців отримує в цих умовах додаткові стимули, формуючи сприятливі для цієї категорії осіб звичаї і традиції поведінки. Мікроклімат у таких групах, як правило, важкий, що пов'язано з частими конфліктними ситуаціями. Адже саме мікро­клімат, головною складовою якого є характер взаємин у групі, суттє­во впливає на формування поведінки засудженого як всередині самої малої групи, так і з персоналом виправно-трудового закладу. Особли­во жорстоко травмується психіка молодих людей, які потрапили під вплив запеклих злочинців. Практика показує, що в таких умовах не­стійка психіка юнака може мати незворотні психічні деформації.
Корисну пораду дають О. Глоточкін і В. Пирожков: «У процесі керівництва адаптацією засуджених слід враховувати психологічну і кримінальну сумісність, яка має особливе значення при розміщенні засуджених у первинних колективах (загонах, ланках, бригадах і т. п.). У середовищі засуджених відкинутими, несумісними найчасті­ше є особи з психічними і фізичними вадами, поганими звичками, неохайні, опущені, з якими ніхто не хоче жити в одній кімнаті, сидіти за одним столом, працювати в одній бригаді»1.
У тюрмах, таборах і колоніях зароджується і функціонує кримі­нальна субкультура, яка обслуговується особливою кримінальною філософією виправдання і возвеличення злочинної поведінки, маску­ванням низьких спонукань високими кримінальними мотивами. Ця субкультура має свою систему цінностей, до якої можна віднести кру­гову поруку, відданість «братству» і злодійським традиціям, суворе дотримання «законів» злочинного світу тощо. Багато проявів кримі­нальної субкультури виявляються значущими для слабосоціалізова-ної частини молоді, суттєво впливаючи на її поведінку. Зокрема, ба­гато засуджених саме в місцях позбавлення волі отримують «уроки» цинізму, жорстокості, зухвалості, оволодівають блатним жаргоном і мовою умовних жестів, притаманних злочинному світу.
Найстійкіші стереотипи тюремної поведінки виражені у таких правилах2:
а)для стійко привілейованих прошарків:
по можливості не працювати, примушувати працювати за себе «чушків» і «ображених»;
якщо працювати, то лише на престижних місцях (днювальним, черговим в їдальні, санчастині, бібліотеці);
не брати участі у будівництві інженерно-охоронних споруд;
не прати білизни; не прибирати за собою, перекладаючи ці обо­в'язки на низькостатусних засуджених;
б)для нестійко привілейованих («шісток»):
працювати, але без перевиконання норми;
ухилятися від будівництва охоронних споруд;
виконувати будь-яку роботу за завданням «авторитетів» (мити підлогу, прасувати одяг, прибирати);
Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психология. — С. 315. Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 608.
в) для стійко непривілейованих («ображених»):
добре працювати;
виконувати будь-яку роботу як за завданням «авторитетів», так і за завданням адміністрації.
У місцях позбавлення волі існує система «норм» стосовно відно­син з адміністрацією, стосовно режиму, сфери побуту (наприклад, не пробачати образи, спілкуватися лише у своєму колі, переслідувати осіб, які звернулися по захист до адміністрації та ін.).
Слід відзначити складність становища жінок у тюрмі чи таборі. Стан високої психічної напруженості, відсутність санітарно-гігієнічних умов, убогість обстановки, важка робота, конвой, ходіння строєм, примітивні звички, боротьба за виживання — все це звалю­ється на жінку і морально її вбиває. Спеціалісти зазначають, що пси­хічні втрати жінок у тюрмі більші, ніж у чоловіків. Це пояснюється тим, що сфера блокованих у них потреб ширша і глибша, самі втра­ти переживаються гостріше, особистісне самозбереження досягається складніше. Специфіка жіночої психології практично не враховується працівниками жіночих колоній, що викликано знову ж таки їхньою слабкою професійною підготовкою.
Найбільше травмується психіка неповнолітніх, які відбувають термін покарання в колонії. Потрапляючи в кримінальну субкультуру в най­більш вразливому до зовнішніх впливів періоді свого життя, підлітки відчувають глибинну особистісну перебудову, «навернення до нової ві­ри», прилучення до традицій, норм і цінностей злочинного світу. Рання криміналізація, випробування ритуалом «прописки» і на витривалість та інші випробування, які існують у місцях позбавлення волі, сприяють десоціалізації особистості підлітка. Не випадково, частина неповноліт­ніх, які скоїли злочин, виходить з колонії вже не випадковими, а закоре­нілими злочинцями, які оволоділи за час перебування в місцях позбав­лення волі всіма тонкощами кримінального ремесла. Цей факт свідчить про те, що виправно-трудові заклади далеко не в усіх випадках успішно вирішують завдання ресоціалізації особистості засудженого.
Жорсткі, а часом і жорстокі, методи впливу, режим у вигляді лише каральної функції, несприятливі умови життєдіяльності засуджених пе­ретворили тюрми, табори і колонії на «академії» злочинності, в стінах яких частіше формуються лише негативні якості — злість, нестрима­ність, нервовість, невір'я у справедливість як соціальну норму тощо.
Навіть праця, як один із вагомих факторів ресоціалізації особис­тості засудженого, через погану організацію може приносити ув'яз-     продолжение
--PAGE_BREAK--§3. Методи вивчення особистостізасудженого і психологічного впливу на нього впроцесі перевиховання
Ефективність виховного впливу значною мірою визначається знан­ням індивідуальних особливостей особистості засудженого, його соці­альних орієнтацій і цінностей, інтересів і настанов. Тому одна з про­відних проблем виховної роботи у виправно-трудовому закладі — ви­вчення особистості засудженого. З цією метою можливе використання таких методів (рис. 28). Розглянемо стисло суть кожного.




Методи вивчення особистості засудженого

/Мі Метод вивчення матеріалів
\уособової справи
Аналіз даних медичного
обстеження
Метод спостереження
Аналіз результатів виховного впливу
Діагностична бесіда
Діагностика
особистісних змін --PAGE_BREAK--Метод впливу на особистість засудженого через групу, через мікро-середовище виявляється досить ефективним за умови, якщо ця мала група (мікросередовище) прийняла такі цінності і норми, які близькі чи якоюсь мірою співвідносяться з основними соціальними цінностя­ми і нормами. Вплив групи ув'язнених (мікросередовища) на поведі­нку своїх членів величезний, контроль і санкції дуже жорсткі. Впливаючи на групу в цілому (до такого впливу адміністрації і вихо­вателів можна віднести: хорошу організацію праці, результати якої принесуть цій групі деякі блага; поліпшення побутових умов; заохо­чення трудової ініціативи; укріплення соціальних зв'язків із зовніш­нім середовищем та ін.), тим самим відбувається виховний вплив і на кожного її члена.
Об'єкт особливої турботи співробітників виправно-трудових за­кладів — особи зі стійким антисоціальним спрямуванням, злісні по­рушники режиму. Стосовно них у багатьох випадках цілком обґрун­тованими є каральні обмеження. В той же час практика показує, що позитивний результат у виховній роботі з ними досягається в тому разі, коли вдається знизити їхній груповий статус, «розвінчати» їхню життєву позицію, ставлення до праці та інших людей.
Отже, процес перевиховання правопорушників в умовах виправ­но-трудового закладу може бути дієвим лише тоді, коли вихователі добре вивчили індивідуально-психологічні особливості кожного за­судженого і грамотно в психолого-педагогічному плані використову­ють різноманітні методи впливу на особистість ув'язненого. Виховна мета покарання досягатиметься, якщо покарання не ламає волі засу­дженого, а сприяє зміні її спрямованості. Тому вимоги, примушуван­ня повинні поєднуватися з системою заохочень, яка зміцнює впевне­ність людини в своїх силах, викликає в неї почуття задоволення, спо­нукає до повторення позитивних вчинків і дій.
Розглядаючи коло завдань, які розв'язуються виправною (пенітен­ціарною) психологією, слід відзначити і таку важливу проблему, як реадаптація звільнених до умов життя на волі. Вся виховна робота у виправно-трудовому закладі має закінчуватися саме підготовкою за­судженого до життя в нових для нього, досить важких умовах.
Процес реадаптації до нормального соціального середовища після тривалого терміну позбавлення волі — явище складне, воно потребує значних вольових зусиль. Це зумовлено тим, що, як правило, людина, яка вийшла з тюрми, табору чи колонії, стикається з побутовою не­влаштованістю (часто не має житла), настороженим ставленням до неї рідних і знайомих, з труднощами працевлаштування і т. д. Все це впли­ває на психіку звільненого, і часом радість звільнення змінюється не­впевненістю в собі, озлобленістю до навколишніх і через безвихідь з'яв­ляється думка знову повернутися до асоціального способу життя.
Ось чому в умовах виправно-трудового закладу необхідно прово­дити виховну роботу з підготовки засуджених до життя на волі. Ця психологічна підготовка спрямована на активізацію психіки людини, її емоцій і волі для формування соціальної настанови на правильну поведінку в суспільстві, на входження її в нове соціальне середовище, на подолання майбутніх труднощів. Психологічна підготовка тих, хто звільняється з тюрми, табору, колонії, повинна актуалізувати внутрішнє бажання порвати зі злочинним світом.
Звичайно, зусиль адміністрації і вихователів виправно-трудових закладів у розв'язанні проблеми адаптації звільнених до умов життя на волі недостатньо. Необхідні соціальні програми адаптації таких осіб з урахуванням їхньої соціально-психологічної типології. Найваж­чий час для реадаптації — період від трьох місяців до одного року1. Саме в цей період і необхідно проводити інтенсивну роботу щодо со­ціальної реабілітації звільненого з відповідним соціально-правовим забезпеченням. Мається на увазі організація контролю за його пове­дінкою в побуті і громадських місцях. Контроль як перевірка відпо­відності поведінки звільненої особи соціальним нормам необхідний, але він не повинен перетворюватися на адміністративний нагляд з елементами приниження особистості людини. Якщо звільнений з місць позбавлення волі не влаштовується на роботу, не має постій­ного місця проживання, порушує громадський порядок, необхідно спочатку з'ясувати причини такої поведінки і по можливості надати допомогу для зміцнення позитивних зв'язків з соціальним середови­щем. Наявність соціально корисних зв'язків звільненого від покаран­ня в основних сферах його життєдіяльності, відсутність суттєвих відхилень у поведінці може розцінюватися як показник успішної со­ціальної реадаптації.
Істотний внесок у відновлення в колишнього злочинця загально­людських норм і цінностей може зробити церква. Її миротворницькі зусилля здатні утримати людину від повторного злочину, не допус­тити " зриву" у своїй поведінці і стати на шлях виправлення.




Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — С. 457; Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — С. 619; Чуфаров-ский Ю. В. Юридическая психология. — С. 435.
висновки


Психологічна підготовленість юриста повинна розглядатися не як бажаний додаток до його професійних якостей, а як обов'язкова складова професіоналізму. Без сумніву можна стверджувати: без від­повідної психологічної підготовки прокурору і судді, слідчому та дільничному інспекторові, адвокату і захиснику важко добитися ве­ликих успіхів у своїй роботі.
У зв'язку з цим слід мати на увазі три основні групи професійно-психологічної підготовленості юридичних кадрів:
1. Перша група — професійно-психологічне вміння. Частина дій і прийомів роботи юриста має переважно психологічну спрямованість і зміст. Для успішного їх виконання психологічні рекомендації віді­грають значну роль. Вищий ступінь оволодіння ними і характеризує професійно-психологічне вміння. Найважливішими з них є такі:
а)уміння враховувати і створювати психологічні умови для ефек-
тивного вирішення поставленого юридичного завдання. Кожний ви-
падок, кожна ситуація, які стають предметом юридичного розгляду, іс-
нують за певних умов. У комплексі цих умов помітне місце належить
психологічним обставинам: об'єктним (відповідність дій юриста пси-
хології тієї особи, з якою він має справу і яка виступає об'єктом його
сприйняття, вивчення, взаємодії і впливу), обстановочним (відповід-
ність дій юриста особливостям обстановки, стосунків і т. п.), суб'єкт-
ним (відповідність дій юриста і процесу реалізації наміченій ним меті
його власній підготовленості, стану, установкам);
б)уміння професійно оперувати основними психологічними засо-
бами. Будь-яка дія, прийом впроваджуються в життя за допомогою
певних засобів. У числі їх юридична наука і практика називають пси-
хологічні засоби: мовні і немовні. До психологічних засобів з повним
правом можна віднести і рольову поведінку юриста. Справжня майс-
терність у використанні мови і немовних засобів спілкування, рольо-
вої поведінки в юридичній діяльності потребує знання теоретичних
основ спілкування і багатої практики;
в)уміння користуватися в юридичній роботі особливими психо-
логічними прийомами: складання психологічного портрета людини
чи малої групи людей; психологічний аналіз листів, скарг, заяв і
повідомлень свідків, потерпілих та інших осіб; встановлення психо-
логічного контакту із співрозмовником; діагностика неправди та приховуваних обставин тощо.
Друга група професійно-психологічної підготовленості юриста вимагає такі професійно розвинені психологічні якості: сприйняття, увага, спостережливість, пам'ять, уявлення, уява, мислення. Відсут­ність чи недостатній розвиток цих якостей зменшує професійні нави­ки і вміння, погіршує точність дій. Спосіб формування і розвитку цих якостей — вправи-тренінги і реальна практика.
Третя група професійно-психологічної підготовленості юриста — професійно-психологічна витримка. Зв'язок її із загальним психологіч­ним станом особистості безсумнівний, але водночас це й спеціальна адаптованість до специфічних факторів юридичної діяльності. Вона передбачає: відсутність психологічних реакцій негативного типу в ек­стремальних умовах чи при дії стрес-факторів; уміння виявляти розум­ну настороженість і увагу до ризику, небезпеки, несподіваності; ви­триманість психологічного тиску з боку третіх осіб, які намагаються впливати на ведення юридичних справ; уміння володіти собою в психо­логічно напружених, конфліктних ситуаціях та ін.
Така структура психологічної підготовленості юриста має в своїй основі головну особливість його діяльності — роботу з людьми, серед людей і для людей. Формуванню професійно-психологічної підготов­леності юридичних кадрів у вищому навчальному закладі сприяє ви­вчення курсу «Юридична психологія».
Професія юриста завжди ставила високі вимоги до його особис­тих якостей і професійної майстерності. «Закон» і «законність» — слова одного і того ж кореня, але не тотожні. Законність — суворе виконання законів. Є багато переконливих свідчень стосовно того, що юридичний закон нічого не вартий, якщо він знаходиться в руках аморальних людей. Навіть найкращий закон може породжувати не­справедливість, якщо його втілюють у життя некомпетентні і духов­но бідні служителі Феміди.
Процеси демократизації і відкритості суспільства вимагають сер­йозного ставлення до розуміння і формування професійних якостей юристів, серед них не на останньому місці повинна бути і психологі­чна підготовка майбутніх фахівців.
    продолжение
--PAGE_BREAK--ДОДАТКИ




Типи акцентуацій характеру
Гіпертимний тип. Люди, які належать до цього типу, відрізняють­ся надмірною шумливістю, товариськістю, самостійністю. Незважа­ючи на хороші здібності, живий розум, вміння схоплювати все на льоту, вони непосидливі, недисципліновані. Відзначаються майже завжди хорошим, навіть дещо піднесеним настроєм, переповнені енергією. Погано переносять жорстку дисципліну і суворо регламен­тований режим. У незвичайних ситуаціях не губляться, виявляють ви­нахідливість. Завжди тягнуться до компанії, прагнуть до лідерства. Швидко відходять, швидко миряться після сварок. «Слабким місцем» гіпертимного типу є неперенесення одноманітної обстановки, а та­кож монотонної праці.
Циклоїдний тип. Характеризується зміною фази підвищеної актив -ності (гіпертимності) фазою пониженої діяльності (субдепресивності). У субдепресивній фазі відмічається млявість, занепад сил. Спілкуван­ня з оточуючими починає обтяжувати, компаній уникають. Скар­жаться на нудьгу. В період піднесення циклоїдний тип людей вигля­дає як гіпертимний. Помітні невластиві їм звичайно жарти і бажання всюди встигнути.
Лабільний тип. Головна риса — крайня нестійкість настрою; він змінюється часто і з незначних приводів. Маломотивовані зміни на­строю можуть створювати в оточуючих враження поверховості і лег­коважності. Однак цих людей відзначають глибокі почуття і прихи­льність, вірна дружба. Люблять компанії, нову обстановку. Чутливі до уваги оточуючих, до похвали і заохочення. Не схильні до ролі лі­дера в групі. Самооцінка відрізняється щирістю і вмінням правильно визначати риси свого характеру. «Слабкою ланкою» в характері є несприйняття з боку значущих осіб, втрата близьких чи розлука з ти­ми, до кого були прив'язані.
Астеноневротичний тип. Головними рисами є підвищена втомлю -ваність, дратівливість і схильність до іпохондрії. Втомлюваність особливо виявляється при розумових заняттях або при фізичних і емоційних напруженнях. Дратівливість веде до несподіваних афекти­вних спалахів, легко змінюється покаянням і сльозами. Такі люди уважно прислуховуються до найменших тілесних відчуттів, охоче лі­куються. Шукають компанію, але швидко від неї втомлюються і на­дають перевагу самотності або спілкуванню з одним близьким дру­гом. Психологічним захистом у важкій ситуації стає прагнення захи­стити себе від фізичного і психічного навантаження.
Сенситивний тип. Для цього типу характерні дві головні риси: надмірна вразливість і почуття власної неповноцінності. У собі ба­чать багато недоліків, особливо в сфері морально-етичних і вольо­вих якостей. Рано формуються почуття обов'язку, відповідальність, підвищені моральні вимоги до себе і оточуючих. У виборі приятелів і дружбі розбірливі. Близькому другу надають перевагу перед шумною компанією, охоче поступаються йому лідерством. Свою нерішучість і сором'язливість намагаються подолати активною громадською ро­ботою. Самооцінка відрізняється високим рівнем об'єктивності. Бре­хати і прикидатися не люблять і не вміють. Ударом по слабкій ланці зазвичай служать ситуації недоброзичливої уваги оточуючих, насмі­шки або підозри у непорядних вчинках.
Психоастенічний тип. Головними рисами психоастенічного типу є нерішучість, схильність до нескінченних роздумів, тривожна підозрі­ливість у вигляді побоювань за майбутнє, схильність до самоаналізу, легко виникають нав'язливі побоювання. Психологічним захистом від постійної тривоги за майбутнє стають прикмети і ритуали, а також пе­дантизм і формалізм, прагнення все наперед передбачити. Реакція гі-перкомпенсації у відносинах своєї нерішучості і невпевненості може ви­явитися в несподіваних і безапеляційних висловлюваннях, перебільше­ній рішучості і поспішності дій в той момент, коли саме потрібна обачність і обережність. Самооцінка, незважаючи на схильність до са­моаналізу, далеко не завжди відзначається правильністю і повнотою.
Шизоїдний тип. Головними рисами є замкнутість і недостатність інтуїції у спілкуванні. Нелегко встановлюють неформальні емоційні контакти; ця нездатність нерідко важко переживається. Швидке ви­снаження в контакті спонукає до ще більшого заглиблення в себе. Не­достатність інтуїції виявляється також і в невмінні зрозуміти чужі пе­реживання, вгадати бажання інших, здогадатися про невисловлене вголос. Внутрішній світ майже завжди закритий для інших і наповне­ний фантазіями, котрі призначаються тільки для самих себе і служать утіхою честолюбства або мають еротичний характер. Захоплення від­різняються силою, постійністю. Ударом по «слабкому місцю» шизої-дної акцентуації є випадки, коли необхідно швидко і легко вступати в неформальні контакти з присутніми.
Епілептоїдний тип. Головною рисою епілептоїдного типу є схи­льність до періодів злісно-нудного настрою з роздратуванням, яке накипає, і пошуком об'єкта, на котрому можна зірвати злість. У групі намагається встановити порядок, вигідний для себе. Влада над іншими може видатися ударом по його слабкій ланці. Захопле­ний нею, він втрачає контроль над собою, настільки подавляє і гні­тить тих, що потрапили до нього в залежність, що проти нього на­зріває загальний бунт, котрий позбавляє його колишніх переваг і надовго дезадаптує. Серед захоплень може бути відзначена схиль­ність до азартних ігор. Звичайними рисами є в'ялість мислення, ма-лорухливість, незграбність, інертність. Дріб'язкова скрупульозність, акуратне дотримання правил, педантизм можуть розглядатися як спосіб компенсації власної інертності.
Істероїдний тип. Головна риса — егоцентризм, ненаситна жага уваги присутніх до своєї особи, потреба викликати здивування, за­хоплення, пошану, співчуття. Істероїдна акцентуація часто поєдну­ється з психічним інфантилізмом — реакція на втрату чи зменшення уваги близьких. Маючи хороше інтуїтивне почуття настрою в групі, бажань і подій, що тільки назрівають, люди істероїдного типу пер­шими їх виражають. Але лідерами вони стають на годину, бо перед труднощами пасують, друзів легко зраджують, обділені захопленими поглядами зразу втрачають весь запал. Невдачі у колі ровесників іс-тероїди схильні виміщати на своїх батьках. Улюблені, розпещені з ди­тинства, на подив своїх батьків, вони платять їм холодністю, а то і злобою.
Нестійкий тип. Рано виникає підвищений потяг до задоволень, розваг, бездіяльності, неробства. Охоче підкоряються і наслідують тих, чия поведінка обіцяє насолоду, веселість і зміну легких вражень. Глибокої любові до близьких ніколи не відчувають. До сімейних тур­бот і негараздів ставляться байдуже. Нездатні самі зайняти себе, по­гано переносять самотність. У компаніях найперше шукають розваг. Боязливість і недостатня ініціативність призводять до того, що нестійкі люди легко стають слухняним знаряддям асоціальних груп.
Конформний тип. Головна риса цього типу — постійна і надмірна пристосованість до свого безпосереднього оточення. Життєве прави­ло — думати, «як всі», поступати, «як всі». Від присутніх намагають­ся ні в чому не відстати, але не люблять виділятися, забігати наперед. Намагаючись завжди відповідати своєму оточенню, зовсім не можуть йому протистояти. У хорошому колективі стають непоганими людь­ми, старанними працівниками. У поганій компанії засвоюють її звичаї і звички, манери поведінки. Надають перевагу стабільному оточенню, раз і назавжди встановленому порядку. Слабке місце в конформному характері — нетерпимість до різких змін. Ламання життєвого стереотипу, позбавлення звичного товариства можуть по­служити причиною реактивних станів.
Змішані типи. На змішані типи людей припадає половина випадків явної концептуації. Риси одних типів поєднуються один з одним до­сить часто, а інших майже ніколи. Існують два роди поєднань, різних за природою: типи проміжні і типи амальгамні. Проміжні типи пред­ставляють поєднання, наприклад, лабільного з астеноневротичним і сенситивним; астеноневротичного з сенситивним; виділяються лабіль­но-циклоїдний, конформно-гіпертимний типи. Амальгамні типи — це також змішані типи, але іншого плану. Вони формуються як наслідок напластування на риси одного типу рис іншого в силу неправильного виховання чи інших психогенних факторів.




Додаток 2
Психологічні правила забезпечення інтенсивності, осмисленості і стійкості спостереження при огляді місця події
Самостимулювання уваги. Якщо юридичний працівник усві­домлює і подумки нагадує собі, що успішне спостереження ві­діграє дуже важливу роль у попередженні, припиненні і розслі­дуванні правопорушень, то його увага посилюється.
Вольове напруження. Мобілізувати волю можна думкою про те, що не буває злочинів і злочинців, які б не залишали ніяких слідів. Вольовим зусиллям потрібно терпляче і наполегливо шукати сліди злочину, здійснювати самоконтроль і самоуправ­ління увагою.
Обґрунтований розподіл і переключення уваги. Існує залежність повноти і точності сприйняття спостережуваного від часу, про­тягом якого воно здійснюється. Тому при огляді найважливі­ших точок і зон місця події кожен об'єкт чи предмет, що викли­кає підозру, слід розглядати пильно на менше 2-3 хвилин.
Забезпечення комплексності сприйняття в ході спостереження. Необхідно, спостерігаючи, і дивитися, і слухати, і нюхати, і за необхідності пробувати на смак, і торкатися (не порушуючи при цьому слідів).
Врахування адаптаційної залежності чуттєвості. Адаптація зо­ру при переході людини зі світла у темряву відбувається про­тягом 15-20 хвилин, а з темряви на світло — максимум за 20­40 секунд. Адаптація нюху настає: до запаху йоду — за 50-60 секунд, камфори — за 90 секунд, горілого і тютюнового ди­му — за 3-5 хвилин.
Вербалізація виявленого. Уявне промовляння слів і речень, які відображають розуміння виявленого і його оцінку, асоціатив­но вмикає можливість використання знань, пов'язаних із ци­ми словами, і тих, що зберігаються в пам'яті.
Складання уявної картини. Побудова картини події за резуль­татами спостереження на місці події дає змогу юристові роз­ширити місце огляду і здійснювати пошук слідів злочину в найбільш ймовірних місцях.
Критичність спостереження. Поспішність висновків, надмірна самовпевненість, малообґрунтовані припущення є причиною грубих помилок при огляді місця події. Тому в ході спостере­ження не можна піддаватися суб'єктивним, поверхневим пояс­ненням і самовпевненим висновкам, а треба постійно звертати увагу на суперечливі версії, негативні обставини (відсутність слідів, предметів і т. п.).
Збереження психологічної врівноваженості. У процесі огляду місця події намагатися не реагувати емоційно на перешкоди (настрій натовпу, шум, сторонні розмови, вид крові, зойки і крики потерпілих і т. п.), долати почуття сильного хвилюван­ня, страху, тривоги, володіти собою, зберігаючи спокій.


Використання мікроперерв. Єдиний спосіб підтримати тривалу підвищену спостережливість — короткочасні пере­рви (п'яти-семихвилинні перерви через годину-дві активної роботи).
Врахування добової динаміки спостережливості. Необхідно виявляти підвищену увагу до її якості в години, коли очікуєть­ся її спад (у перші 30 хвилин роботи, після їжі, ввечері, вночі, особливо з 0 до 5 години ранку).
Виключення ілюзій (обманних сприйняттів). Юристу слід ма­ти на увазі можливість їх виникнення і перевіряти виниклі сум­ніви, а якщо зберігаються — повідомляти по інстанції.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Підготовка слідчого до обшуку1
У ході підготовки до обшуку слідчому необхідно отримати відпо­віді на такі запитання:
Що слід шукати? Як виглядають розшукувані предмети (фор­ма, колір, запах і т. ін.)?
Що представляє собою об'єкт, який підлягає обшуку (його площа, рельєф, кількість приміщень, їхнє розташування та ін.)?
Хто, окрім обшукуваного, може знаходитися на об'єкті в мо­мент обшуку?
Яке штучне і природне освітлення об'єкта обшуку?
Чи є на об'єкті телефон або інші засоби зв'язку?
Де можуть знаходитися розшукувані предмети чи документи?
Хто робитиме обшук?
Які технічні засоби та інші матеріали необхідно взяти з собою?
9.Коли найзручніше почати обшук?
10. Скільки часу він може тривати?


При підготовці обшуку необхідно:
скласти плани обшукуваного об'єкта і порядку обшуку з чітким розподілом функцій для кожного учасника;
заздалегідь подумати про вибір понятих;
передбачити способи зв'язку зі слідчим підрозділом.

/>
Зняття емоційного напруження
Актуалізація позитивних якостей допитуваного
Формування особистісного змісту давання правдивих показань
Збудження асоціацій за схожістю, контрастом і суміжністю
Встановлення психологічного контакту
Постановка перед допитуваним розумових задач
Пробудження і підтримання інтересу до допиту і його результатів
Надання мнемонічної допомоги допитуваному
Демонстрація позитивних якостей слідчим
Використання фактора раптовості
Повага гідності особистості при спілкуванні
Психодіагностика нещирої поведінки допитуваного

/>

Комбінації емоційних і логічних прийомів
Спонукання до каяття і щиросердного зізнання
Представлення
доказів, що потребують від допитуваного деталізації показань
Створення у допитуваного перебільшеного уявлення про обізнаність слідчого
Використання позитивних сторін особистості допитуваного


Логічний аналіз суперечностей у
показаннях допитуваного
Приховування від допитуваного обізнаності слідчого про ті чи інші обставини справи
Використання
антипатії допитуваного до когось із співучасників


Використання раптовості при постановці несподіваних запитань


Логічний аналіз суперечностей між інтересами допитуваного
і його співучасників


Пред'явлення доказів, які
спростовують показання
допитуваного


Непрямий допит — постановка запитань, які маскують головне запитання про причетність допитуваного до злочину


Створення ситуації, яка викликає обмовлення допитуваного, що свідчать про його причетність до злочину --PAGE_BREAK--Психодіагностика причетності особи до правопорушення за відсутності доказів1


Перша бесіда-опитування
Головні завдання:
з'ясування кола осіб, причетних до події, що вивчається;
отримання вихідних даних, які характеризують подію, що ви­вчається.


Запитання 1. «Ви знаєте, чому Вас запросили на цю бесіду?» Відповіді
А. Правдива відповідь людини, яка не має відношення до злочину, як правило, неухильна і нерідко містить згадку злочину, деякі міркуван­ня про нього. Людина не пов'язує цю подію з собою, а тому їй немає потреби замислюватися про значення повідомлюваної нею інформації.
Б. Нещира — вкрай невизначені відповіді можуть свідчити про причетність до події (злочину). Вслуховуючись у пояснення, юрист може вловити прояви прихованого акценту на повну непричетність опитуваного в ланцюжку «подія — суб'єкт — бесіда». Демонстрація цього акценту для людини настільки важлива, що вона іноді жертвує природністю своєї заяви.


Запитання 2. «Ви вірите в те, що цей (цю) злочин (подію) дійсно було скоєно?»
Відповіді
А. Правдива — непричетні особи, зацікавлені в установленні іс­тини, не маючи підстав для приховування відомої їм інформації, як правило, погоджуються з тим, що подія мала місце.
Б. Нещира — винні часто дають інші відповіді, бо намагаються будь-яким способом приховати свою обізнаність, ускладнити вста­новлення обставин події, спрямувати слідство на обманний шлях і усунути необхідність подальшого розслідування.


Звичайно, оцінка відповідей приблизна, індивідуальні відмінності можуть бути різноманітні.
Запитання 3. «Хто, на Вашу думку, міг би це зробити?» Це запи­тання виявляє бажання людини допомогти слідству.
Відповіді
А. Правдива — ті, що не мають причин щось приховувати, як пра­вило, називають прізвища.
Б. Нещира — винні ухиляються від згадування конкретних імен. Коли ж називають їх, у відповіді обов'язково містяться вигадані об­ставини, які моделюють слідову картину причетності цих осіб до по­дії (злочину).


Запитання 4. «Чому Ви так думаєте?» Таке запитання спонукає особу аргументувати свої припущення конкретними фактами, які мо­жуть дати додаткову інформацію про обставини події (злочину) і свідчити про ступінь обізнаності особи про нього.
Відповіді
А. Правдива — невинні часто дають пояснення, які узгоджені з відповіддю на попереднє запитання і обґрунтовують зв'язок назва­них осіб із фактами.
Б. Нещира — причетні особи або дають вкрай розпливчасті і не-визначені відповіді, або якщо називають конкретних осіб, то їхня аргументація відрізняється детальністю, зв'язністю, що зазвичай свідчить про попередню продуманість того, що можна «підсунути» слідству, а також про обізнаність щодо події. Якщо відповідь напе­ред не продумана, то вона буває розпливчастою, при цьому імена не називаються.


Запитання 5. «Хто, на Вашу думку, міг би скоїти цей злочин (по­дію) з найменшою ймовірністю?» Запитання є контрольним, воно прямо протилежне запитанню 3, потребує відновлення і відтворення тих асоціативних зв'язків, які були створені у ході нещирої вимуше­ної відповіді, викликає труднощі, дає змогу отримати додаткову ін­формацію про подію і осіб, причетних до неї.
Відповіді
А. Правдива — непричетні постараються назвати імена. Б. Нещира — причетні прагнуть ухилитися від того, щоб виклю­чити будь-кого з числа підозрюваних.
Запитання 6. «Хто мав найкращі можливості це зробити?» Фор­мулювання запитання передбачає оцінку опитуваним об'єктивних (відсутність алібі, наявність знарядь і засобів скоєння злочину і т. д.) і суб'єктивних (задум, мотив, мета, знання і вміння, навики і т. п.) можливостей особи, причетної до події.
Відповіді
А. Правдива — непричетні до події особи зазвичай називають конкретні імена, детальна аргументація в силу їхньої необізнаності, як правило, відсутня.
Б. Нещира — причетні зазвичай кажуть, що це міг зробити будь-хто, боячись мимовільно проявити обізнаність про деталі події.


Запитання 7. «Як Ви думаєте, що заслуговує людина, яка це зробила?» Відповіді
А. Правдива — непричетні запропонують реалістичне покарання без врахування будь-яких обставин, які пом'якшують чи збільшують провину.
Б. Нещира — причетна особа, знаючи, хто скоїв злочин, буде по­блажлива і почне наводити обставини, які пом'якшують провину, го­това «спустити все на гальмах».


Запитання 8. «Ви думали коли-небудь про те, щоб зробити щось подібне?»
Відповіді
А. Правдива — непричетний відкидає таку можливість.
Б. Нещира — причетна особа допускає можливість помилки в рані­ше даних відповідях і прагне профілактувати її, повідомляючи, що рані­ше думала про це, але в силу певних причин не здійснювала ніяких дій.


    продолжение
--PAGE_BREAK--Запитання 9. «Ви коли-небудь брали щось „в позичку“ без наміру потім повернути?» Запитання схоже на попереднє, але дає можливість причетному «зберегти своє лице».
Відповіді
А. Правдива — непричетна людина відразу ж відкине таку мож­ливість. Інша назва вчинку, який нею здійснюється, не змінить її ставлення до нього, і тому незадоволення, виявлене нею, буде при­родним.
Б. Нещира — причетна особа може сказати, що вона думала про це, навіть припускає таку можливість за певних умов, але ніколи не робила нічого подібного.


Запитання 10. «Якби Ви захотіли зробити щось подібне, як би Ви це здійснили?»
Відповіді
А. Правдива — чесні люди зазвичай не мають готової відпові­ді, бо вони не розглядають нічого подібного стосовно себе.
Б. Нещира — винні особи часто описують, як насправді було скоєно злочин або дають пояснення, які мають багато спільного зі справжньою подією (в їхньому описі досить часто присутні реальні деталі події).
У кінці першої бесіди-опитування доцільно подякувати опитуваного і всім виглядом показати, що бесіда закінчена, скласти папери, встати і да­ти опитуваному, якщо він був щирим, розслабитися (що часто і відбува­ється). А потім поставити несподіване запитання: «Як, по-вашому, в дійс­ності відбувалася ця подія?» Розрахунок робиться на те, що бесіда закін­чена, настало заспокоєння, захисні механізми можуть активізуватися із запізненням, а особа — допустити помилку. На таке запитання винна осо­ба, володіючи інформацією, у зовні неформальній обстановці може роз­повісти про деталі події, але ніби припущеннями, від третьої особи.




Друга бесіда-опитування1


Головні завдання:
підвищення психологічної напруженості;
збільшення числа проявів винним обізнаності.
Запитання 1. «Чи хочете Ви додати щось до того, про що ми гово­рили під час першої бесіди?»


Другу бесіду-опитування слід проводити через один-два дні і починати її з тих осіб, які викликають найбільшу підозру.
Відповіді
А. Правдива — непричетна особа може додати до раніше сказа­ного деякі відомості, бо не боїться несхожості відповіді з першою і хоче чимось ще допомогти слідству.
Б. Нещира — причетна може знову викласти раніше сказане, як правило, слово в слово. Може спостерігатися збентеження і невпев­неність, бо людина усвідомлює, що причиною повторної зустрічі, мо­жливо, стали її помилки в першій.


Запитання 2. «Чи є у Вас якісь нові міркування чи підозри про те, хто міг скоїти цей злочин (подію)?»
Відповіді
А. Правдива — оскільки невинний через бесіди з іншими мав мож­ливість отримати додаткові відомості, він, скоріше за все, внесе якісь уточнення.
Б. Нещира — причетна особа знає, хто це зробив, і головне за­вдання — за будь-яку ціну приховати свою причетність, а також отримати інформацію про хід розслідування і наявні стосовно неї пі­дозри. Тому на це запитання вона відповідає заперечливо або її за­уваження мають формальний характер.




Запитання 3. «З усіх, хто працює (проживає) тут, кого б Ви виклю­чили з числа підозрюваних?» Запитання протилежне попередньому, яке потребує певної розумової напруженості і зіставлення попередніх показань із теперішніми. Помилка, допущена при відповіді на це за­питання, може мати серйозні наслідки.
Відповіді
А. Правдива — непричетні особи поводитимуться так само.
Б. Нещира — лінія поведінки причетного попередня. Небезпека заплутатися примушує його дотримуватися попередніх показань, не відступаючи від них навіть у дрібницях.


Запитання 4. «Що, на Ваш погляд, почуває людина, яка це зробила?» Відповіді
А. Правдива — непричетні особи вагаються відповісти на це за­питання, і це цілком природно.
Б. Нещира — причетні особи будуть описувати, скоріше всього, свої власні переживання.


Запитання 5. «Чи є якась причина, що не дає змоги виключити Вас з числа підозрюваних?»
Відповіді
А. Правдива — непричетні схильні до гнівних протестів.
Б. Нещира — причетна особа відповідає непевно з порівняно слабкою емоційною реакцією. Людина гарячково розмірковує про себе, аналізує ситуацію, сприймаючи її як пастку. Вона намагається згадати, де вона припустилася помилки, чому їй поставили таке за­питання. Дезорганізація і дезорієнтація свідомості зазвичай поміт­ні зовні.


Запитання 6. «Чи є пояснення тому, що Вас бачили (могли бачи­ти) на місці події (злочину)?»
Відповіді
А. Правдива — непричетні відповідають заперечливо.
Б. Нещира — причетна особа буде вимушено давати будь-які по­яснення. Відносна невизначеність запитання (без вказування часу, місця, супутніх обставин), яка дає зрозуміти опитуваному, що юрист володіє якимось відомостями, примушує його або спокійно, або га­рячково перебирати можливі варіанти пояснень.
Наступні два запитання ставляться разом, з інтервалом від трьох до п'яти секунд.


    продолжение
--PAGE_BREAK--Запитання 7. «Я помітив Вашу реакцію на це запитання під час йо­го обговорення. Мені здається, що ця тема Вас дуже хвилює?» Запи­тання цілком є певним натяком.
Відповіді
А. Правдива — гнівна реакція, бо цей натяк образливий.
Б. Нещира — через небезпеку, яку приховує необережне вислов­лювання у відповідь на запитання, в опитуваного може візуально спостерігатись напруження.
Запитання 8. "… Ви це зробили?" Відповіді
А. Правдива — у невинного вона може проявитися у вкрай емо­ційній формі (наскільки це дозволяє виховання).
Б. Нещира — причетний ледве контролює реакції і нормалізує свій стан.


Запитання 9. «Можливо, Ви поводитеся і реагуєте так тому, що в минулому зробили щось подібне?.. Розкажіть про це». Запитання, яке відкриває причетному вихід із безпорадного становища.
Відповіді
А. Правдива — непричетна особа не оцінить «допомогу» і буде наполегливо заперечувати свою вину.
Б. Нещира — причетний, найімовірніше, скористається наданою йому можливістю відвести від себе підозри в цьому злочині (події) розповіддю про нібито такий, що мав місце в минулому. Причому яв­на вигадка, напевно, міститиме елементи досліджуваної події.


Запитання 10. «Чи хотіли б Ви пройти випробування на поліграфі1?» Відповіді
А. Правдива — непричетний схильний сказати впевнено: «так» чи " ні".
Б. Нещира — більшість винних осіб відповідають: «так, але.»і наводять різні обмовки.


Запитання 11. «Як Ви думаєте, який би у Вас був результат при проведенні випробування на поліграфі?» Запитання, яке з'ясовує сту­пінь переконаності опитуваної особи у своїй невинності.
Відповіді
А. Правдива — непричетні переконані у позитивних для них ре­зультатах.


Поліграф (детектор брехні) — комбінований технічний пристрій, який дозволяє фіксувати психічні і психофізіологічні функції людини і їхню зміну під дією різних впливів.
Б. Нещира — причетні особи також можуть висловити таке пере­конання, але допускають можливість помилки.
Наприкінці бесіди-опитування слід осмислити результати, за не­обхідності переглянути чи прослухати записи, зроблені за допомогою аудіо- чи відеотехніки. У підсумку юридичний працівник може схи­литися до переконання, що результати опитування характеризують цю людину як обґрунтовано підозрювану. Якщо ж висновки не ви­значені, то слід використовувати інші методи.


Додаток 7
Рекомендації для подолання психологічного бар'єра у спілкуванні захисника і підзахисного1
При спілкуванні захисникові необхідно враховувати внут­рішній стан підзахисного, а також той факт, що він сам постій­но вивчається підзахисним.
Захисник повинен пам'ятати, що вся інформація, котра надхо­дить від нього, оцінюється підзахисним украй негативно, скеп­тично. На оцінку впливає його психічний стан, викликаний стресовою і фруструючою ситуацією.
Ставлення підзахисного до захисника визначається більше по­чуттями, ніж розумом. Тому при першій зустрічі необхідно під­готувати перші фрази і дії, що викликали б у підзахисного по­зитивні емоції.
Захисникові варто бути гранично відвертим не тільки з підза­хисним, а й із самим собою. Будь-яка недовіра, фальш, допу­щені з обох боків, зводять нанівець усі зусилля щодо досягнен­ня взаємної згоди і призводять, як правило, до негативного ре­зультату.
Підзахисному варто роз'яснити, що захист можливий тоді, ко­ли між адвокатом і підзахисним будуть виключені взаємні пі­дозри і недовіра.
Установленню контакту з підзахисним сприяє ретельний аналіз адвокатом особистості підзахисного і вибір найефективніших у конкретному випадку психологічних прийомів впливу.
7. Надалі, у ході захисту, адвокатові необхідно виявляти макси­мальну толерантність, коректність, тактовність і витримку в спілкуванні з підзахисним.




Додаток 8
Засоби вираження юристом психолого-педагогічного такту в спілкуванніз людьми
Не давити своїм авторитетом активність співрозмовника.
Виявляти принциповість і твердість у проведенні своєї лінії без приниження партнера по спілкуванню.
Висловлювати зауваження, заперечення і роз'яснювати юри­дичні норми без вияву пихатості і нав'язливого моралізу­вання.
Бути в спілкуванні з людьми природним, без фамільярності і панібратства.
Будувати спілкування на довірі, але без необгрунтованої до­вірливості.
Бути в спілкуванні серйозним, діловим, але без сухості, часом використовуючи доречні жарти і гумор.
Використовувати найбільш м'які засоби впливу на партнера по спілкуванню:


рекомендації;
поради;
побажання тощо.
В разі необхідності переходити до застосування більш катего­ричних і суворих засобів впливу на людину.
Враховувати індивідуально-психологічні особливості партне­ра по спілкуванню, а також реальну ситуацію спілкування.
Виявляти увагу і глибоку повагу до внутрішнього світу людей, бажання й уміння їх зрозуміти, обмежуючи при цьому розу­міння людини від згоди з ним.
10. Розумно реагувати на критичні зауваження на свою адресу — без агресії і гніву.
    продолжение
--PAGE_BREAK--Структура судової промови
1Вступна частина
Завдання:
Привернути пильну увагу аудиторії.
Створити зацікавленість аудиторії до змісту промови і до своєї особистості.
Встановити психологічний контакт із аудиторією.
Підготувати аудиторію до сприйняття основної позиції оратора.
2Основна частина Завдання:
Викласти фактичні обставини справи й дати їм оцінку.
Дати психологічну характеристику підсудного і потерпілого.
Аргументувати процесуальну та правову позицію оратора.
Підтримати зацікавленість і увагу аудиторії.
Викликати задоволення аудиторії своїм стилем промови і поведінкою.
3Висновок Завдання:
Дати підсумкове визначення позиції судового оратора.
Сформулювати своє звертання до суду з чітко вираженим проханням.
Забезпечити стислість, конфіденційність і промовистість.




Додаток 10
Правила доказу в суперечці на судовому засіданні1
В усьому, що продумане, розрізняйте необхідне і корисне, не­минуче і небезпечне.
Не забувайте відмінності між міркуванням, що стосується суті су­перечки, і аргументацією, спрямованою на людське, моральне.
Не доказуйте очевидного.


Правила сформульовані автором на основі праці П. Сергеича «Искусство речи на суде». — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 214-221.
Стверджуючи кожне окреме положення, не забувайте головної думки.
Не висловлюйте без певної підготовки яскравий доказ або сильне заперечення.
Відкиньте всі посередні і ненадійні докази.
Якщо докази сильні, варто наводити їх порізно, докладно роз­виваючи кожен окремо. Якщо докази слабкі, необхідно зібра­ти їх докупи.
Намагайтесь якнайчастіше підкріплювати один доказ іншим.
Не намагайтесь пояснити те, в чому самі не повністю розби­раєтесь.


Не намагайтесь доказувати більше, коли можна обмежитися меншим.
Не допускайте суперечностей у своїх доказах.
Не доказуйте, коли можна заперечити.
Використовуйте при доказі факти, що признаються опонентом.
Заперечуйте супротивнику його власними доказами.
Не занадто напружуйтесь, відповідаючи опоненту, робіть це легко, як щось добре зрозуміле всім слухачам.
Додаток 11
Логічні помилки в доказі висунутого юристом положення1
Помилка щодо слідства — ігнорування можливості існування багатьох причин. Якщо встановлюється багато причин, то з них виявляється конкретна, що обумовила цю подію.
Помилка поспішного узагальнення — не враховуються всі об­ставини, що є причиною явища (події), із приводу якого ро­биться узагальнення.
Помилка спірної підстави: як аргумент, що підтверджує тезу, ви­сувається таке положення, що саме по собі потребує доказу (є спірним).
Порочне коло або коло в доказі: теза виводиться з посилань, а посилання, у свою чергу, виводяться із тези (утворюється коло, що не доказує ні тези, ні посилань).
При роботі над цим додатком автор спирався на такі джерела: Ивин А. А. Основы теории аргументации. — М.: Владос, 1997; Кондаков Н. И. Логический словарь. — М.: Наука, 1971.
Підміна тези: почавши доказувати одне положення (тезу), через якийсь час заміняють його іншим положенням (тезою), порушу­ючи тим самим закон тотожності.     продолжение
--PAGE_BREAK--Аргументація до людини — замість аргументів посилаються на людину, авторитет якої підтримує висунуту тезу (замість обґру­нтування помилкової тези посилаються на людину, яка підтри­мує її і має негативну характеристику).
Аргументація до публіки — прагнучи довести висунуту тезу, юрист вдається не до об'єктивних аргументів, а намагається впливати на почуття людей.


Додаток 12
Характерні жести, знання яких важливе для судового оратора
Жести руками
Відкриті долоні — чесність, відвертість.
Долоня, повернена вгору — прохальний жест. З такою позицією легше домог­тися виконання прохання, тому що вона не демонструє тиску від того, хто просить.
Долоня, повернена униз (дивиться в підлогу) — владність. З боку того, хто ви­користовує подібну позицію, відчувається психологічний тиск. Руки, перехрещені на грудях, — спроба сховатися, відсторонитися від ситуації. Негативна реакція.
Схрещені на грудях руки зі стиснутими в кулаки долонями — посилений жест схрещених рук. Вороже ставлення. Можливість психічної атаки. Схрещені руки з пальцями, що щільно обіймають передпліччя (охоплення рук) — нега­тивно-придушене ставлення до ситуації.
Схрещені руки з позицією великих пальців вертикально спрямованих вгору -почуття захисту (перехрещені руки), упевненість (демонстрація великих пальців).
Одна рука перехоплює другу, що вертикально йде вздовж тіла, в ділянці пе­редпліччя, ліктя або плеча: більш легка форма перехрещених рук. Руки вільно опущені, але одна ніби потискує другу — спроба зберегти емоцій­ний спокій.
Одною рукою робить жест ніби поправляє гудзик на рукаві другої, браслет годинника, манжету — прихована знервованість. Руки за спиною:
Одна рука охоплює другу в ділянці долоні — самовпевненість, владність, почуття переваги.
Одна рука охоплює зап'ястя іншої — спроба самоконтролю. Одна рука перехоплює верхню зону передпліччя другої — спроба самоконтро­лю, але виражена сильніше, ніж у попередньому випадку. Роль великого пальця — демонстрація агресивності, сили, напористості, почуття переваги.
Руки в кишенях, великі пальці зовні — упевненість, зарозумілість, що атакує жест. У жінок — агресія, панівний характер.
Великі пальці, що стирчать із задніх кишень — панівний характер. --PAGE_BREAK-->
Психологічні елементи підготовки до привселюдного виступу1
Настройтесь на уявну аудиторію.
Тримайтесь під час виступу впевнено, демонструючи тверду пе­реконаність у своїх словах.
Спрямовуйте свій погляд на слухачів. У жодному разі не уни­кайте поглядів, спрямованих на вас. Не дивіться в одну точку. Перед тим як почати виступ, обведіть поглядом аудиторію на­чебто ви хочете переконатися в тому, що вона готова до сприй­няття ваших слів.
Починайте говорити тільки після того як в залі запанує тиша.
Стежте за чіткістю вимови, не говоріть занадто швидко і ні в якому разі не монотонно.
З перших же слів уважно спостерігайте за реакцією аудиторії. Саме в критичні моменти виступу говоріть переконливо, най­більш впевнено, з наголосом на кожному слові.
У жодному разі не показуйте, що промова дається вам важко, що ви втомилися або в якісь моменти почуваєте себе непевно.




Додаток 14
Типи професійної мотивації
Адекватний тип. Ціннісні орієнтації і пов'язані з ними мотиви вступу до юридичного вищого навчального закладу цілком узгоджу­ються з реальною, суспільно значущою поведінкою особистості. В абітурієнта виявляється виражена мотивація «на діло», тобто на бо­ротьбу зі злочинністю, захист інтересів громадян. Така спрямова­ність, як правило, повинна поєднуватися з високим інтелектом, пра­вовою ерудицією, загальною культурою, достатньо ясним уявленням про майбутню професійну діяльність. Людей цього типу відрізняє уміння аналізувати детективну літературу з правового погляду.
Ситуативний тип. У цьому разі на вибір професії вирішальний вплив справляють матеріальні міркування, престиж професії, її роман-


Швальбе Б., Швальбе Х. Личность, карьера, успех: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1993. — С. 240.
тична спрямованість. Прагнення поступити до юридичного вузу у та­ких людей обумовлено випадковими факторами (прагнення прести­жного становища в суспільстві без вираженого інтересу до самої спе­ціальності, вибір професії під впливом якогось її представника, а та­кож батьків або інших родичів). Ситуативний тип мотивації, як правило, пов'язаний із тенденцією до розчарування в своїй діяльнос­ті, незадоволеністю нею і як наслідок — формального ставлення до своїх обов'язків.
3.Конформістський тип. Вибір професії відбувається під тиском
референтної групи, норми якої для людини є головним регулятором
поведінки. Цей варіант мотивації стосується осіб, які працюють у
правоохоронних органах на технічних посадах, дітей, батьки яких є
представниками юридичних професій. До конформістського типу
відноситься також мотив прагнення не відставати від ровесників,
будь-що одержати вищу освіту.
Поряд із конформістськими тенденціями в абітурієнтів цієї групи може мати місце й адекватна мотивація, тому до них варто підходи­ти індивідуально.
4.Компенсаторний тип. Ця мотивація трапляється в абітурієнтів,
що обирають юридичну професію як галузь діяльності, де є можливість
змінити себе (перебороти в собі непевність, тривожність, переживання
особистої неспроможності і т. п.). Можливі два варіанти розвитку осо-
бистості абітурієнта з компенсаторним типом мотивації:
а)робота зі спеціальності не дає очікуваних результатів, а навпа-
ки, збільшує переживання своєї неспроможності, сприяє виник-
ненню емоційних стресів;
б)відбувається гіперкомпенсація слабких сторін особистості, фор-
мується надмірна тенденція до домінування, а часом — до про-
яву жорстокості, що призводить до серйозних професійних по-
милок.
5.Кримінальний тип. Хоча цей тип мотивації трапляється серед
абітурієнтів украй рідко, він потребує безумовного виявлення. Осо-
би з таким типом мотивації прагнуть використовувати юридичну
освіту в своїх цілях, що характеризується антисоціальною спрямова-
ністю. Їм властива безпринципність, схильність до авантюри, нечес-
ність і т. п.
Зазначені типи професійної мотивації вступу до юридичних вузів можуть трапляться в різноманітних поєднаннях, бо поведінка люди­ни завжди є полімотивованою.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Аверин В. А. Психология личности: Учеб. пособие. — СПб, 1999.
Андреева Г. М. Социальная психология: Учебник. — 2-е изд. — М., 1988.
Аникина Н., Бедь В. Учет судом психологических особенностей несовер­шеннолетнего подсудимого — гражданского ответчика в советском уго­ловном процессе // II Всесоюз. конф. по эксперим. психологии. — Львов,
1988.
Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступника и расследование преступления. — М., 1996.
Антонян Ю. М. Жестокость в нашей жизни. — М., 1996.
Антонян Ю. М. Преступность и психические аномалии. — М., 1987.
Антонян Ю. М. Психология убийства. — М.,1977.
Ароцкер Л. Е. Тактика и этика судебного допроса. — М., 1969.
Асмолов А. Г. Психология личности. — М., 1990.


Бедь В. В. Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. Вип. 5. — Оде­са: Астропринт, 1999.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Бедь В. В. Психологічна освіта працівників правоохоронних органів // Актуальні проблеми психологічної освіти в системі підвищення ква­ліфікації кадрів: Республік. наук.-практ. конф. / Укр. ін-т підвищ. ква­ліфікації кер. кадрів освіти Мін-ва освіти України; Ін-т психології Акад. пед. наук України; Т-во психологів України. — К., 1994.
Бедь В. В. Психологічна підготовка адвоката-захисника. Актуальні про­блеми політики: Зб. наук. праць. Вип. 5 / Одеська державна юридична академія; Південноукраїнський центр гендерних досліджень. — О., Аст-ропринт, 1999.
Бедь В., Береський Я., Прохоренко А. Обговорення проблем експеримен­тально-психологічних досліджень в правознавстві // Рад. право, 1989.
Бедь В. В., Козубовська І. В., Сагарда В. В. Охорона психічного здоров'я учнів як засіб попередження правопорушень серед неповнолітніх // Ма­теріали міжрегіон. конф. «Психологічне здоров'я вчителів та учнів» / Наук.-метод. центр освіти Запорізького міськвиконкому; Ін-т психоло­гії Акад. пед. наук України. — Запоріжжя, 1994.
Бедь В. В., Козубовська І. В., Сагарда В. В. Покарання і розвиток особи­стості // Сучасна психологія в ціннісному вимірі: Матеріали третіх Кос-тюківських читань, 20-22 груд. 1994 р. — Т.1 / Т-во психологів Украї­ни; Ін-т психології Акад. пед. наук України. — К., 1994.
Бедь В. В. Конкретно-социологическое исследование эколого-психоло-гических особенностей экологических правонарушений должностных лиц производственных предприятий // Эколого-экономические и соци­ально-правовые вопросы природопользования и охраны природы. — Львов, 1989.
Бедь В. В. Социальная зрелость как критерий определения возраста де-ликтоспособности несовершеннолетних правонарушителей // II Все-союз. конф. по эксперим. психологии. — Львов, 1988.
Бедь В. В., Малышев А. А. Социально-психологические аспекты юриди­ческой деятельности. —Ужгород, 2001.
Бойков А. Д. Этика профессиональной защиты по уголовным делам. — М., 1978.
Бохан В. Ф. Формирование убеждений суда. — Минск, 1973.
Брусиловский А. Е. Судебно-психологическая экспертиза. — Харьков,
1929.
БурлачукЛ. Ф. Введение в проективную психологию. — К., 1997.
Бурчак Ф. Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. — К., 1986.
Васильев В. Л. Психологическая культура прокурорско-следственной де­ятельности: Учеб. пособие. — СПб., 1998.
Васильев В. Л. Психологический анализ отношений, возникающих на до­просе, очной ставке// Психология личности и малых групп. — Л., 1977.
Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М., 1991.
Внуков В. А., Брусиловский А. Е. Психология и психопатология свидете­льских показаний малолетних и несовершеннолетних. — Харьков, 1929.
Гапанович Н. Н. Опознание в следственной и судебной практике. —
Минск, 1978.
Глазырин Ф.В. Изучение личности обвиняемого и тактика следственных действий. — Свердловск, 1973.
Глоточкин А. Д., Пирожков В. Ф. Исправительно-трудовая психоло­гия. — Рязань, 1985.
31 . Глоточкин А. Д., Пирожков В.Ф. Психологическое состояние человека, лишенного свободы. — М., 1968.
Головаха Е. И. Структура групповой деятельности: Социально-психологический анализ. — Киев, 1979.
Гранат Л. Н. Правовые и нравственно-психологические основы обеспе­чения законности на предварительном следствии. — М., 1992.
Грошевой Ю. М. Проблемы формирования судейского убеждения в уго­ловном судопроизводстве. — Харьков, 1975.
Грошевой Ю. М. Психологическая экспертиза на предварительном след­ствии// Криминалистика и судебная экспертиза. — Киев, 1970.
Гуров А. И. Профессиональная преступность. Прошлое и современ­ность. — М., 1990.
Дановский С. Л., Петухов Е. В., Хохряков Г. Ф. Личностные свойства осужденных и социально-психологические методы их исследования. —
М., 1982.
Дидковская С. П., Клименко Н. И., Лисиченко В. К. Подготовка и прове­дение отдельных видов экспертиз. — Киев, 1977.
Дулов А. В. Судебная психология. — Минск, 1975.
Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии: Учеб. для вузов. — М., 1996.
Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведе­нии. — Харьков, 1986.
Злобина Е. Г. Общение как фактор развития личности. — Киев, 1981.
Илларионов В. П. Переговоры с преступниками. — М., 1993.
Канторович Я. А. Психология свидетельских показаний. — Харьков,
1925.
Кертес И. Тактика и психологические основы допроса. — М., 1965.
Киселев Я. С. Судебные речи. — Л., 1967.
Козубовская И. В., Бедь В. В. Совершенствование психологической подготовки юристов // Наук.-метод. конф. «Проблеми та перспективи управління якістю підготовки спеціалістів», 1-4 груд. 1993 р. / Мін-во освіти України; Ін-т системних досліджень освіти України; Київський ін-т інженерів цивільної авіації. — К., 1993.
Козубовська І. В., Сагарда В. В., Бедь В. В. Роль шкільної психологічної служби в профілактиці правопорушень серед неповнолітніх // Матеріа­ли Всеукр. наук.-метод. конф. «Гуманізація навчально-виховного про­цесу як засіб попередження правопорушень серед учнівської та студент­ської молоді» / Мін-во освіти України; Ін-т системних досліджень осві­ти. — К., 1994.
Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1997.
Косевский М. Агрессивные преступники. — Варшава, 1979.
Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологичес­кие и теоретические проблемы. — К., 1990.
Костицкий М. В. Вопросы методики судебно-психологической эксперти­зы// Криминалистика и судебная экспертиза. — К., 1985. — Вып. 25.
Костицкий М. В. Комплексные судебные экспертизы с привлечением психо­логии// Криминалистика и судебная экспертиза. — К., 1985. — Вып. 30.
Костицкий М. В. Судебно-психологическая экспертиза. — Львов, 1987.
Костицкий М. В., Нар В. Т. Судебно-психологическая экспертиза в уго­ловном процессе. — К., 1985.
Котов Д. П. Установление следователем обстоятельств, имеющих пси­хологическую природу. — Воронеж, 1987.
Коченов М.М., Осипова Н.Р. Психология допроса малолетних свидете­лей. — М., 1984.
Краткий психологический словарь / Под общей ред. А.В.Петровско­го. — 2-е изд. — Ростов н/Д, 1998.
Кричевский Р.Л., Дубовская Е.М. Психология малой группы: Теоретиче­ский и прикладной анализ. — М., 1991.
Кудрявцев В.Н. Правовые поведения: нормы и патология. — М., 1986.
Кудрявцев В.Н. Социальные отклонения. — М., 1984.
Лебедев С.Я. Традиции, обычаи и преступность. — М., 1995.
Леоненко В.В. Профессиональная этика участников уголовного судо­производства. — Киев, 1981.
Леонтьев А.А., Шахранович А.М., Батов В.И. Речь в криминалистике и судебной психологии. — М., 1977.
Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.
Липман О. Психология лжи. — Харьков, 1926.
Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростка. — Л., 1983.
Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психоло­гии. — М., 1984.
Малышев А.А. Психология личности и малой группы. — Ужгород, 1997.
Матвиенко Е. А. Судебная речь. — Минск, 1972.
Обозов Н. Н., Щёкин Г. В. Психология работы с людьми. — 4-е изд. —
К., 1998.
Общая психология / Под ред. А.В.Петровского. — М., 1977.
Пантелеев В. А. Психология судебного разбирательства по уголовным делам. — М., 1980.
Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. — М., 1982.
Петровский А. В., Шпалинский В. В. Социальная психология коллекти­ва. — М., 1978.
Пиз А. Язык телодвижений: Как читать мысли других по их жестам. — Воронеж, 1992.
Пирожков В. Ф. Законы преступного мира молодежи. — М., 1992.
Пирожков В. Ф., Щербак С. П. Формирование коллектива осужденных в ИТК. — М., 1983.
Психологические механизмы регуляции социального поведения/ Под ред. М. И. Бобневой. — М., 1979.
Ратинов А. Р. Психологическое изучение личности преступника. — М.,
1982.
81 . Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М., 1967.
Результати анонімного соціологічного дослідження Закарпатського ін-ту ім. А.Волошина МАУП. — Ужгород, 2000.
Рогачевский Л. А. Эмоции и преступления. — Л., 1984.
Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. В 2 т. — М., 1989.
Самоукина Н.В. Психология и педагогика профессиональной деятельно­сти. — М., 1999.
Смолярчук В.И. Гиганты и чародеи слова: судебные ораторы второй по­ловины ХІХ — начала ХХ века. — М., 1984.
Сопер П. Основы искусства речи: Пер. с англ. — 2-е изд. — М., 1992.
Социальная психология и общественная практика / Под. ред. Е. В. Шо-роховой, В. П. Левкович. — М., 1985.
89.Столяренко А.М. Психологические приемы в работе юриста. — М.,
2000.
Сундиев И.Ю. Психология социальных групп и межличностных отно­шений, значение ее анализа для совершенствования правоохранитель­ной деятельности. — М., 1990.
Теория юридического процесса/ Под ред. В.М. Горшнева. — Харьков,
1985.
Томан И. Искусство говорить. — Киев: Политиздат Украины, 1986.
Филонов Л.Б. Психологические способы изучения личности обвиняемо­го. — М., 1983.
Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.
Фрейд З. Психология Я и защитные механизмы. — Л., 1993.
Хохряков Г.Ф. Социальная среда и личность. — М., 1982.
Чуфаровский Ю.В. Психология в оперативно-розыскной деятельности правоохранительных органов. — М., 1996.
Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.,
1998.
99.Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология. — М., 1997.
100. Шепель В.М. Имиджелогия: советы личного обаяния. — 2-е изд. — М.,
1997.
101 . Шибутани Т. Социальная психология: Пер. с англ. — Ростов н/Д, 1998.
Шиханцов Г. Г. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М., 1998.
Щёкин Г.В. Как читать людей по их внешнему облику. — 2-е изд. — К., 1993.
Щёкин Г.В. Основы психологических знаний: Учеб. пособие. — 2-е изд. — К., 1996.
Юридична психологія / За заг. ред. проф. Я. Ю. Кондратьева. — К.,
2000.
Яковлев А.М. Преступность и социальная психология. — М., 1971.
Ярочкин В.И. Организованная преступность. — М., 1995.
Ярошевский М.Г. Психология в ХХ столетии: теоретические проблемы развития психологической науки. — М., 1974.
    продолжение
--PAGE_BREAK--ЗМІСТ


вступ з
I.ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 5
Розділ 1. Предмет, завдання і система юридичної психології 5
§1.Предмет і завдання юридичної психології 5
§2.Історія розвитку юридичної психології 9
§3.Система юридичної психології 15
Розділ 2. Методологічні основи і методи юридичної психології 19
§1.Методологічні принципи в юридичній психології 20
§2.Методи пізнання в юридичній психології 29
§3.Методи психологічного впливу на особистість 45
Розділ 3. Загальнопсихологічні та соціально-психологічні
основи в юридичній психології 53
§1.Поняття про психіку і свідомість особистості 53
§2.Психічні процеси 57
§3.Психічні властивості особистості 82
§4.Психічні стани особистості 97
§5.Соціально-психологічні аспекти юридичної діяльності ....106
II.ОСОБЛИВА ЧАСТИНА 130
Розділ 4. Правова психологія 130
§1.Правова соціалізація 130
§2.Правова соціалізація і правослухняна поведінка
особистості 135
§3.Психологічні умови дієвості правових норм 142
Розділ 5. Кримінальна психологія 149
§1.Поняття особистості злочинця і типологія злочинців 150
§2.Соціально-демографічна характеристика особистості
злочинця 155
§3.Психологія неповнолітніх злочинців 160
§4.Психологія організованої злочинності 166
Розділ 6.     продолжение
--PAGE_BREAK--Психологія злочинного діяння 170
§1.Психологічні причини злочинної поведінки 170
§2.Психологічна структура злочинного діяння 175
§3.Психологічні наслідки скоєного злочину 181
Розділ 7. Психологія слідчих дій 185
§1.Психологія огляду місця події 185
§2.Психологія обшуку і вилучення 192
§3. Психологія впізнання 199
§4. Відтворення обстановки і обставин події 203
§5.Психологія перевірки свідчень на місці 209
§6. Судово-психологічна експертиза 212
Розділ 8. Психологічні основи допиту221
§1. Психологія формування показань 221
§2. Психологія допиту потерпілого 230
§3. Психологія допиту підозрюваного і обвинуваченого 235
§4. Психологія допиту свідків 242
§5. Психологічні особливості допиту неповнолітніх 248
§6. Психологія очної ставки 252
Розділ 9. Психологія судової діяльності (у кримінальних справах)258
§1. Психологічна характеристика судової діяльності
(при розгляді кримінальних справ) 259
§2. Психологія судді 270
§3. Психологічні особливості судового допиту 275
§4. Психологія судових суперечок і винесення вироку 282
Розділ 10. Психологія діяльності прокурора й адвоката
(у кримінальних справах) 288
§1. Психологія прокурорської діяльності 289
§2. Психологічні особливості діяльності адвоката 295
§3.Психологічні аспекти відносин адвоката і прокурора
в суді 301
§4. Судова етика в діяльності прокурора й адвоката 305
Розділ 11. Психологія судової промови309
§1. Загальна характеристика психологічних засобів
мови юриста 309
§2. Психотехніка судової промови 317
§3.Психологічні особливості промови судді, прокурора
й адвоката в суді 324
Розділ 12.     продолжение
--PAGE_BREAK--
§3. Судово-психологічна експертиза в цивільному
та адміністративному праві 374
Розділ 14. Виправна (пенітенціарна) психологія 382
§1. Психологія засудженого, завдання і умови
ресоціалізації 383
§2. Психологічні аспекти організації життєдіяльності
засуджених 390
§3. Методи вивчення особистості
засудженого і психологічного впливу
на нього в процесі перевиховання 395
ВИСНОВКИ 401
ДОДАТКИ 403
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ
ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 426
The manual is prepared in accordance with program of «Psychology of Law» discipline. In the general part of it a subject, tasks and system of law psychology; methodological and generally psychological fundamentals; social and psychological aspects of legal activity are covered. Special part gives an opportunity to form theoretical knowledge in psychology of law, criminal psychology, psychology of investigated actions. It displays psychological as­pects in activity of at-trial procedure participants — judge, attorney, advocate; accents on psychological consultation and psychological examination features.
It is meant for students, candidates and teachers of law departments, law machinery workers and all who are interested in psychology of law problems.
Навчальне видання Бедь Віктор Васильович
ЮРИДИЧНА ПСИХОЛОГІЯ
Навчальний посібник 2-ге видання, доповнене і перероблене
Educational edition Bed', Victor V.
PSYCHOLOGY OF LAW
Educational manual 2nd edition, supplemented and revired
Відповідальний редактор T. M. Тележенко Редактор В. В. Полковенко Коректори Є. В. Оратовська, Т. К. Валицька, Г. П. Васьківська Комп'ютерне верстання Н. Є. Бойко Оформлення обкладинки A. M.Літош
Підп. до друку 29.12.03. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 18,7. Обл.-вид. арк. 26,40. Тираж 6000 пр. Зам. №
Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП) 03039 Київ-39, вул. Фрометівська, 2, МАУП
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи ДК№ 8 від 23.02.2000