Прокурорський нагляд в Україні, Нор

Текст відскановано.
Можуть бути помилки.
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет
імені Івана Франка
Кафедра кримінального процесу і криміналістики
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
Львів
Тріада плюс 2002
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ: Курс лекцій для студентів юридичних вищих навчальних закладів. — Кол. авторів: Нор В.Т., Береський Я.О., Когутич І.І., Котик З.Д., Гузела М.В., Павлишин А.А., Анікіна Н.П., Писарчук С.І. // За ред. проф. В.Т. Нора. -Львів: Тріада плюс, 2002. — 280 с.
Запропонований курс лекцій підготовлений відповідно до університетської програми з навчальної дисципліни «Прокурорський нагляд в Україні». У ньому з'ясовується суть, завдання, предмет прокурорського нагляду, правові основи, функції та основні напрями діяльності української прокуратури. Висвітлено характеристику системи і структури органів прокуратури України, принципів її організації та діяльності, особливості служби в органах прокуратури.
Він буде корисний для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також для працівників правоохоронних органів.
Рекомендовано до друку Вченою Радою юридичного факультету Львівського національного університету.
Протокол №3 від 31 жовтня 2002 р.
© Гузела М.В.
© Павлишин А.А.
© Анікіна Н.П.
© Писарчук С.І.
© «Тріада плюс», 2002
ВСТУП
Навчальна дисципліна «Прокурорський нагляд» — невід'ємний елемент повноцінної професійної юридичної освіти. Знання основ організації й діяльності прокуратури, її можливостей у справі захисту інтересів особи, суспільства, держави, її місця та ролі в українській правовій системі необхідні не тільки тим випускникам вузів, котрі вирішили обрати за місце своєї праці прокуратуру. Не менше цих знань потребують юристи, які працюють в органах представницької й виконавчої влади, у судах, установах банку, комерційних струк­турах, тобто усюди, де потрібні висококваліфіковані спеціалісти. У підручнику основна увага зосереджена на прикладних питаннях, що характеризують суть та основні галузі прокурорського нагляду. Ра­зом з тим розглядаються й інші функції прокуратури, питання ор­ганізаційного, кадрового, наукового забезпечення її діяльності. Такий підхід, що враховує тісний взаємозв'язок власне прокурорського на­гляду з іншими видами діяльності, дозволяє якнайповніше розкрити державний потенціал прокуратури.
Необхідною умовою успішного оволодіння комплексом знань, запропонованих в курсі лекцій з прокурорського нагляду, виступає наявність серйозної базової підготовки тих, хто вивчає цю навчальну дисципліну. Для того, щоб наочно уявляти природу, суть і характер діяльності прокурора, механізм функціонування прокурорської сис­теми, необхідно володіти глибокими пізнаннями практично в усіх га­лузях права (і матеріальних, і процесуальних). Разом з тим сту­дентам необхідно максимально повно використовувати результати вивчення інших навчальних дисциплін. Сподівання на самодостат­ність оволодіння матеріалами, що обмежуються рамками винятково прокурорської проблематики, які властиві багатьом із тих, хто вивчає курс прокурорського нагляду, не можуть бути виправданими, хоча б з тієї причини, що не враховують багатомірність зв'язків прокурор­ського нагляду із найрізноманітнішими сферами правової дійсності.
Робота з матеріалами, що визначають тематичний зміст на­званої навчальної дисципліни, для того, щоб вона дала бажаний результат, повинна поєднуватись із постійним вивченням стану за­конодавства.
Це особливо важливо в наш час, коли законотворча діяльність вирізняється динамізмом і масштабністю.
Корисним для поглибленого оволодіння навчальним матеріа­лом варто визнати регулярне ознайомлення з публікаціями на відповідну тематику в таких періодичних виданнях, як журнали: «Право України», «Вісник прокуратури України», «Офіційний вісник України» тощо. Суттєву допомогу у цьому напрямку може надати вивчення методичних посібників, присвячених діяльності прокуратури щодо здійснення нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів, які відносяться до окремих правових сфер.
Курс лекцій підготований на основі сучасного законодавства, матеріалів практики прокурорсько-наглядової діяльності, аналізу ме­тодичних розробок, відомчих нормативних актів Генеральної про­куратури України. Враховуючи труднощі, з якими стикаються випуск­ники вузів в процесі набуття практичних навичок роботи в право­охоронних органах, суттєва увага приділена характеристиці мето­дичних аспектів прокурорського нагляду та інших видів прокурорсько-слідчої діяльності.
ТЕМА 1: СУТЬ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ
ПЛАН
1. Поняття прокурорського нагляду в Україні. Його предмет, завдан­ня і система.
2. Роль і місце прокуратури в системі державних органів України.
3. Історія становлення та розвитку прокуратури України.
4. Правові основи організації та діяльності прокуратури.
5. Понятійний апарат прокурорського нагляду.
6. Співвідношення прокурорського нагляду із суміжними юридич­ними дисциплінами.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
1. ПОНЯТТЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ, ЙОГО ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА
Поняття «прокурорський нагляд» є різноаспектним. Тому прокурорський нагляд, як до речі і багато інших понять юридичної науки, таких як «кримінальний», «цивільний» процес чи криміналістика тощо, — можна і потрібно розглядати та вирізняти у декількох значеннях. Зокрема, проку­рорський нагляд потрібно вивчати і розуміти у чотирьох значеннях:
1. Прокурорський нагляд як самостійна галузь державної діяльності.
2. Прокурорський нагляд як самостійна галузь права України (хоча з цією тезою погоджуються далеко не всі науковці).
3. Прокурорський нагляд як самостійна галузь правової (юридичної) науки.
4. Прокурорський нагляд як самостійний курс навчальної дисципліни.
Саме за такого підходу і потрібно з'ясовувати і в подальшому вивчати суть прокурорського нагляду, його предмет, завдання, сис­тему та ряд інших питань та категорій.
Прокурорський нагляд як самостійна галузь державної діяль­ності полягає в тому, що у відповідності з Конституцією України, Законом «Про прокуратуру» та багатьма іншими нормативно-пра­вовими актами (КПК, ЦПК, ГПК, законами «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.) -органами прокуратури України різносторонньо здійснюється одна із основних функцій держави, а саме правоохоронна функція.
Різносторонньо тому, що: по-перше, прокурорський нагляд, як вид діяльності — це специфічне функціонування у напрямі нагляду від держави за додержанням і правильним застосуванням законів відповідними численними суб'єктами правозастосування, а саме:
1. Кабінетом Міністрів України.
2. Міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.
3. Органами державного і господарського управління та контролю.
4. Радою міністрів Автономної Республіки Крим.
5. Місцевими радами, їх виконавчими органами.
6. Військовими частинами.
7. Політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами.
8. Підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності.
9. Посадовими особами.
10. Громадянами.
По-друге, прокурорська діяльність не обмежується тільки на­глядовою функцією, а охоплює також:
1) кримінальне переслідування, тобто дізнання та досудове слідство;
2) координацію діяльності інших правоохоронних органів (органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів податкової міліції, ор­ганів митної служби та ін.) у спільній боротьбі зі злочинністю;
3) підтримання державного обвинувачення в суді та представництво в ньому інтересів громадянина або держави.
Деякі моменти потребують пояснення. Якщо все вищесказане розуміти буквально, то виходить, що прокуратура здійснює нагляд і за кожним громадянином, тобто — майже тотальний нагляд. Однак це дещо не так, оскільки наглядова функція, щодо додержання й правильного застосування законів громадянами України, реалізу­ється специфічно. Фактично, прокуратура звертає увагу на грома­дянина тільки тоді, коли той потрапляє, за наявності для цього під­став, в поле її зору, тобто з'являється інформація про вчинення кон­кретним громадянином протиправних діянь. І що ж далі? Почина­ється кримінальне переслідування правопорушника, якщо з'ясову­ється факт вчинення або підготовки до вчинення злочину. Де ж тут нагляд? Як такого тут немає, оскільки жодного контролю, спосте­реження за повсякденним додержанням та виконанням громадя­нами законів не існує. Іншими словами — прокуратура не здійснює нагляд за громадянами, а лише реалізує кримінальне пересліду­вання у вигляді провадження в кримінальній справі, за умови вчинен­ня ними суспільно-небезпечних діянь.
Прокурорському нагляду, як видові діяльності уповноважених за­коном суб'єктів, властиві свої специфічні завдання, суть яких, відпо­відності до ст. 4 Закону «Про прокуратуру», полягає у наступному:--PAGE_BREAK--
1. Захищати від неправомірних посягань на незалежність України, її суспільний та державний лад, політичну та економічну системи, права національних груп та територіальних утворень.
2. Захищати від неправомірних посягань на соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина.
3. Захищати основи демократичного устрою державної влади, пра­вового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення.
Як самостійна галузь права прокурорський нагляд обумовлю­ється тим, що у законодавстві України реально існує сукупність пра­вових норм, які регламентують систему і структуру органів прокура­тури, принципи та умови їх організації та напрями діяльності, пов­новаження щодо виявлення й усунення порушень законності, засоби прокурорської діяльності та реагування на ці порушення тощо.
Потрібно зауважити, що позицію щодо визнання за прокурор­сько-наглядовим правом самостійного місця у системі права поділяє небагато науковців. В українській правовій науці це питання майже не розглядається, оскільки в останні роки питання прокурорської діяльності не актуальне через наявне суддівське наукове та полі­тичне лоббі. Окрім того, пріоритетною є традиційна, але, як вида­ється, консервативна позиція у тому, що оскільки багато норм, які регулюють прокурорський нагляд, містяться в різних галузях права і відносяться до їх правових інститутів (зокрема до інститутів криміналь­но-процесуального, цивільно-процесуального права тощо), то немає достатніх підстав для виділення прокурорсько-наглядового або, по-іншому, прокурорського права у самостійну галузь права.
Які контраргументи?
По-перше, вже наголошувалось, що не потрібно діяльність про­куратури звужувати тільки наглядовими функціями. Якщо з цим пого­дитись, тоді стає очевидним факт існування самостійної відокремле­ної системи правових норм, які регламентують цілу сферу суспільних відносин, породжених діяльністю органів прокуратури.
По-друге, серед визнаних галузей права України майже немає таких, норми яких містилися б тільки в одному законодавчому дже­релі, що має лише одне місце застосовної приписки і щоби їх правові інститути не носили міжгалузевого характеру.
Тому є підстави і норми прокурорської діяльності, у тому числі наглядової, розглядати комплексно у рамках своєї самостійної правової галузі. Звичайно потрібно попрацювати над назвою галузі права. Можна називати або «Прокурорсько-наглядове право» або «Проку­рорське право». Хоча можливі й інші варіанти.
На основі викладеного, прокурорський нагляд як галузь права — це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які вини­кають між учасниками державного та суспільного життя, одним з яких завжди виступає прокурорський працівник.
Прокурорський нагляд як самостійна частина юридичної нау­ки розробляє теорію прокурорського нагляду, вивчає його чинну нор­мативну базу в цілому й окремі його інститути та норми, практику їх застосування органами прокуратури, а також історію прокуратури України та інші питання.
Метою цього вивчення є пізнання соціальної та правової суті й призначення прокурорського нагляду у сучасному українському суспіль­стві, запозичення досвіду законодавчого регулювання окремих проку­рорсько-наглядових функціональних інститутів у зарубіжних країнах, надання допомоги прокурорам, слідчим, суддям і адвокатам у пра­вильному розумінні, тлумаченні й застосуванні норм прокурорсько-наглядового права тощо.
У науці прокурорського нагляду, за аналогією з іншими юри­дичними науками, застосовуються відповідні методи пізнання об'єк­тів дослідження. Методику науки прокурорського нагляду не по­трібно ототожнювати з методикою прокурорського нагляду, як виду діяльності. Про останню ми ще будемо вести мову, коли розглядатимемо окремі галузі цього нагляду. До методів науко­вого пізнання прокурорського нагляду можна віднести такі групи методів:
1. Загальний діалектико-матеріалістичний метод пізнання.
2. Загальнонаукові методи пізнання (спостереження, порівняння, моделювання, описування, розпитування — група так званих чут­тєво-раціональних методів. Індукція, дедукція, абстрагування та узагальнення, аналогія та конкретизація — група формально-логічних методів. Група кібернетичних та математичних методів).
3. Спеціальні методи, що поділяються на власні та запозичені з інших наук: соціологічні, психологічні, філософські тощо.
Прокурорський нагляд як самостійний курс навчальної юри­дичної дисципліни базується на основах науки прокурорського на­гляду, нормах права, що регламентують прокурорську діяльність (тобто на прокурорсько-наглядовому праві) і їх застосування на прак­тиці прокурорськими працівниками.
Метою викладання курсу «Прокурорський нагляд» є розкриття його соціальної і правової суті, значення для захисту інтересів дер­жави і суспільства, прав і свобод громадян, їх правового виховання для зміцнення законності та правопорядку.
Предметом навчальної дисципліни «Прокурорський нагляд» є правове регулювання призначення, завдань, функцій, принципів ор­ганізації й діяльності української прокуратури, її органів та установ, повноваження прокурорів та інших працівників прокуратури під час здійснення наглядових повноважень, кримінального переслідування, участі у розгляді справ судами, реагування на незаконні дії суддів та їх рішень.
У результаті вивчення цієї дисципліни студенти, слухачі повинні засвоїти теорію прокурорського нагляду, його історію, знати проку­рорсько-наглядове законодавство і практику його застосування від­повідними правоохоронними органами, уміло, правильно тлумачити й застосовувати норми, що регламентують прокурорсько-наглядову діяльність, самостійно поновлювати й поглиблювати свої знання щодо теорії і практики прокурорського нагляду, юридично обґрун­товувати й відстоювати свою позицію, захищати права, свободи і законні інтереси громадян, інтереси суспільства й держави, тобто зробити серйозний крок до того, щоб стати освіченим й компетент­ним юристом.
Дисципліна «Прокурорський нагляд» складається з двох частин (тобто мова йде про систему):
— загальна частина;
— особлива частина.
Загальна частина містить теми, зміст яких з'ясовує питання при­значення прокуратури, її функцій та місця серед інших державних органів; історичні передумови та основні етапи її розвитку, принципи організації та діяльності; характеризують систему і структуру про­куратури України, законодавство про прокуратуру.
В особливій частині вивчають напрями діяльності, тобто галузі прокурорського нагляду та інші функції прокуратури.
2. РОЛЬ І МІСЦЕ ПРОКУРАТУРИ В СИСТЕМІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ УКРАЇНИ
Роль і місце будь-якого державного ор­гану визначається комплексом рис, ознак, критеріїв:
1) призначення органу державної влади;
2) функції (напрями діяльності);
3) повноваження;
4) порядок формування та підпорядкованість;
5) система та структура складових та ін.
Конституцією України та Законом «Про прокуратуру», що діє сьо­годні з багатьма змінами і доповненнями, передбачено чотири функ­ції прокуратури:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у ви­падках, передбачених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої сво­боди громадян.
Разом з тим, Законом України від 12 липня 2001 р. «Про вне­сення змін до Закону » Про прокуратуру" закріплено положення, згід­но з яким прокуратура продовжує виконувати, відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства — до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів з контролю за додержанням законів, та до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють їх функціонування.
Що з цього випливає?
По-перше, те, що до внесення цих змін (зроблених, до речі, вна­слідок закінчення терміну дії в Конституції перехідних положень) у Законі «Про прокуратуру» містились повноправні функції «загального нагляду» та «попереднього слідства». Зараз вони містяться в зга­даному законі тільки як тимчасові. У Конституції, вже з моменту її прийняття у 1996 р., ці дві функції прокуратури передбачались лише як тимчасові. Однак, реалії такі, що за прокуратурою поки що по­трібно зберегти ці функції. І невідомо на який час.
По-друге, є очевидним той факт, що нині не існує в Україні державного органу, який би більш ефективно ніж прокуратура ви­конував функцію нагляду чи навіть контролю за додержанням за­конів суб'єктами державного і суспільного життя. Окрім цього, не так просто і в організаційному, матеріальному, і навіть, в полі­тичному аспектах, створити єдиний орган досудового слідства.
Про ці проблеми можна багато зараз говорити, розмірковувати, але факт залишається фактом. Українська законодавча влада прийняла єдино правильне рішення, зважаючи на існуючу в країні еко­номічну, політичну, криміногенну ситуацію.
По-третє, факт збереження за прокуратурою названих функцій, залишив нерозв'язаною і проблему щодо місця прокуратури в систе­мі державних органів влади.
Державна влада у відповідності з Конституцією України здійс­нюється на засадах її поділу на: законодавчу, виконавчу та судову. Якщо проаналізувати функції прокуратури України і особливо зали­шену функцію загального нагляду та попереднього слідства (до речі «загальний нагляд» вже називається «нагляд», а «попереднє» -«досудовим» слідством) можна дійти висновку, що органи проку­ратури не відносяться до жодної із названих гілок влади. Чому?
По-перше, органу законодавчої влади не властиво виконувати функцію слідства, представництва інтересів держави та громадян у судах та підтримання державного обвинувачення.
По-друге, органу виконавчої влади не властиво виконання вище­названих, а також наглядових функцій.
По-третє, органу судової влади не властиво здійснювати на­глядові функції та функцію попереднього (досудового) слідства.
Якщо колись прокуратура України буде позбавлена функцій загального нагляду, а також функції досудового слідства, тоді безсумнівно вона буде забезпечувально-судовим органом, тобто репрезентуватиме судову владу.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Тепер зупинимось на ролі прокуратури у побудові правової держави.
Органи прокуратури становлять єдину централізовану систе­му з підпорядкуванням нижчим за рангом прокурорів вищим і Гене­ральному прокуророві, і здійснюють свої повноваження гласно, незалежно від органів державної влади і місцевого самоврядування, інформуючи їх про стан законності і правопорядку.
Прокурорський нагляд має за мету забезпечення верховенства закону, зміцнення законності, захист прав і свобод людини і гро­мадянина, а також — інтересів суспільства і держави.
Суть цього основного напряму діяльності органів прокуратури полягає в діях щодо виявлення, припинення, усунення й попере­дження порушень законів і підзаконних нормативно-правових актів державними і громадськими органами і організаціями, будь-якими юридичними особами.
Якщо проаналізувати ст.1 Закону «Про прокуратуру», в якій роз­крито суть прокурорського нагляду, то можна зробити висновок про те, що поза цим наглядом залишаються лише Верховна Рада Укра­їни, Президент, суди.
Органам прокуратури належить особливе місце в механізмі га­рантій законності. Захищаючи інтереси держави і суспільства, пра­ва і свободи людини і громадянина, органи прокуратури, керуючись у своїй діяльності законами, вправі зобов'язати від імені держави будь-якого керівника піднаглядного органу, організації чи установи усунути порушення законності, вжити заходи для попередження таких порушень у майбутньому, вимагати притягнути винних до відповідальності тощо. Здійснюючи нагляд за додержанням законів органами, які про­водять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слід­ство, органами, що виконують судові рішення у кримінальних спра­вах, а також застосовують інші заходи примусового характеру, по­в'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, — прокурори користуються неабиякими владними повноваженнями, які власне і розкривають суть прокурорсько-наглядової влади.
Здійснюючи нагляд за додержанням і застосуванням законів на території України, беручи участь у законодавчому процесі шляхом участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, інформуючи депутатів про стан законності в державі тощо, органи прокуратури взаємодіють із законодавчою владою, сприяючи у виконанні її безпосередніх завдань.
Наглядаючи за додержанням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, іншими органами державного і господарського управління й контролю і т.д., а також за законністю виданих ними правових актів, прокурор сприяє також здійсненню й виконавчої влади в рамках закону.
Використовуючи своє, переважно імперативне, право реагувати на незаконні судові рішення (за аналогією з таким самим, але дис­позитивним правом інших учасників судового розгляду) прокурори допомагають і судовій владі у забезпеченні правосуддя.
Отже, реалізуючи свої повноваження, органи прокуратури об­слуговують усі три гілки влади. Саме тому, на відміну від конституцій багатьох держав (РФ, Білорусії та ін.) норми, що регламентують діяльність прокуратури, у Конституції України розміщені в окремому розділі. Така ситуація, як видається, позитивно сприяє повазі не лише до судових органів, а й до прокуратури, що також є ознакою правової держави, якою хоче бути Україна.
На завершення варто зазначити ще один момент щодо місця і ролі прокуратури у системі органів державної влади України. Відповідно до ст. 122 Конституції та ст. 2 Закону «Про прокуратуру» Генеральний прокурор призначається на посаду за згодою Вер­ховної Ради України, Президентом, а звільняється з посади Пре­зидентом без жодного погодження з законодавчим органом. Як ба­чимо, такий порядок звільнення, що є не менш принциповим ніж призначення, м'яко кажучи, дещо негативно впливає на незалеж­ність Генерального прокурора, а отже і всієї прокуратури України від виконавчої влади. Єдине, що заспокоює — те, що доповненнями до Закону конкретизовані, на відміну від старої редакції, підстави для дострокового звільнення. Не називаючи їх, оскільки їм буде присвячена спеціальна тема, зазначимо, що у попередній редакції містилась така підстава для звільнення як "… порушення виконання Генеральним прокурором службових обов'язків". Таке формулю­вання було неконкретним. І це враховано законодавцем.
3. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
У спеціальній літературі виділяють такі етапи становлення та розвитку прокуратури України:
1) Етап становлення та розвитку прокуратури в Україні як складовій території російської імперії часів Петра І і до лютнево-жовтневих подій 1917 року (1722 — 1917 рр.).
2) Етап розвитку прокуратури України часів існування:
а) Української Центральної Ради (листопад 1917 р. — квітень 1918 р.),
б) Гетьманату (квітень 1918 р. — листопад 1918 р.),
в) Директорії (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.).
3) Етап розвитку прокуратури на Україні в часи радянської доби (лютий 1919 р. — листопад 1991 р.).
4) Сучасний етап діяльності прокуратури в радянській Україні.
Походження Української прокуратури можна ототожнювати з по­ходженням російської, оскільки Україна, на час виникнення проку­ратури входила до складу російської імперії.
Російський цар Петро І у 1722 році запровадив французьку мо­дель спеціального контролюючого державного органу «государевого ока» — прокуратури, яка повинна була наглядати за центральними та місцевими адміністративними органами.
Прокурор безпосередньо підпорядковувався імператору і зо­бов'язаний був наглядати, окрім іншого, за діяльністю сенату та колегій.
У 1864 році прокуратуру було дещо демократизовано, вона вже не здійснювала тотального нагляду, а виконувала переважно про­цесуальні функції у ході кримінального судочинства.
Із падінням у Росії монархії у лютому 1917 року, в Україні акти­візувався рух за самостійність.
15 грудня 1917 року у новоутвореній УНР ухвалено Закон «Про утворення Генерального Суду». У його складі було засновано прокураторію на чолі зі старшим прокуратором, який призначався Ге­неральним секретарем судових справ.
4 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про уря­дження прокураторського догляду на Україні». Цим, фактично, було створено органи прокуратури УНР. Прокураторії організовувалися при апеляційних та окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії Старші прокуратори. Наказом Генерального секретаря судових справ від 18 січня 1918 року №7 на посаду Старшого прокурора Генераль­ного суду призначено Маркевича Дмитра Васильовича.
28 квітня 1918 року в Україну прийшли німці і УНР перестала існувати.
29 квітня 1918 р. на з'їзді українських хліборобів було проголо­шено Гетьманат, а Павла Скоропадського — Гетьманом всієї України.
8 липня 1918 р. Законом «Про утворення Державного Сенату», окрім іншого, було врегульовано і питання прокурорського нагляду: при кожному Генеральному суді перебували прокурори і товариші прокурора під вищим наглядом Міністра юстиції, який одночасно був Генеральним прокурором України.
У грудні 1918 р. Гетьманат як державний устрій української держави революційними силами було замінено на ДИРЕКТОРІЮ, яка складалася з 5 осіб. Після того як 14 грудня гетьман Скоропадський зрікся влади, Директорія проголосила відновлення УНР, а отже і діяльність Прокураторії зразка УНР. Скасовано Закон «Про утворення Державного Сенату» і відновлена діяльність Генерального Суду, який став називатися «Найвищим Судом УНР». Міністру юстиції доруча­лось негайно затвердити новий штат і призначити осіб з прокурор­ського нагляду. На початок січня 1919 року Рада народних міністрів УНР затвердила штат надвищого суду, яким охоплювалась і прокураторія. Штат останньої складався із Старшого прокурора, 7-ми прокурорів та одного секретаря-прокуратора.
Трохи більше місяця діяла ця прокуратура. Після встановлення на більшості території України радянської влади, були створені нові органи прокуратури, спочатку у складі суду, згідно Декрету від 14лютого 1919 року «Про суд», а з 28 червня 1922 р., згідно Постанови ВУЦВК, «Про затвердження Положення про прокурорський нагляд в УРСР» у складі НаркомЮсту УРСР. З 10 травня 1925 року, а саме з прийняття 2-ї Конституції УРСР (перша 1919 р.) прокуратура почала діяти як самостійний орган.
4. ПРАВОВІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРАТУРИ
Ст. З Закону «Про прокуратуру» встанов­лює, що правові основи організації і діяльно­сті прокуратури визначаються Конституцією України, цим законом, іншими вітчизняними законодавчими актами та нормами, що випли­вають із визнаних Україною міжнародних та міждержавних договорів. Статті 121 — 123 розділу 7 Конституції України визначають за­гальні питання організації прокурорської системи, її функції, порядок призначення і звільнення та строк повноважень Генерального про­курора, і встановлюють, що прокуратура — це єдина централізована система.
Безпосереднім і основним джерелом права про прокурорський нагляд є Закон «Про прокуратуру», який прийнятий Верховною Радою України 5 листопада 1991 р. і діє донині з чисельними змінами і до­повненнями, останніми з яких є зміни від 12 липня 2001 року, обу­мовлені припиненням дії деяких перехідних положень Конституції.
У цьому законі визначені завдання прокуратури, її функції, прин­ципи організації й діяльності, організаційна будова, порядок при­значення на посаду прокурорів всіх рівнів, структура Генеральної та підлеглих прокуратур, повноваження прокурорів всіх рівнів щодо керівництва підпорядкованими органами прокуратури.
Закон містить норми, які встановлюють предмет прокурорсько­го нагляду та повноваження прокурора щодо кожного його напряму (галузі), регламентує загальні положення участі прокурора у розгляді справ судами, передбачає вимоги до претендентів на посади про­курорів і слідчих прокуратур, заходи правового й соціального їх захисту. Норми, що визначають ті чи інші аспекти правової основи ді­яльності української прокуратури містяться також у багатьох галу­зевих законах, у тому числі кодифікованих: КПК, ЦПК, ГПК, КЗпАП, Законах «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», та багато інших.
У більшій чи меншій мірі названі законодавчі акти містять нор­ми, що регламентують процесуальний статус прокурора, його повноваження, правові засоби їх реалізації у різних судових і судо­чинних інстанціях під час провадження кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ та під час реалізації від­повідними правоохоронними органами своїх функцій.
Є багато міжвідомчих актів Генеральної прокуратури України та юридичних установ зарубіжних держав (меморандумів, угод, спільних протоколів, протоколів про наміри), що стосуються прокуратури, наприклад:
1. Меморандум про порозуміння між Департаментом Генерального Аторнея і Генеральною прокуратурою України з приводу співро­бітництва в переслідуванні воєнних злочинців (від 20 серпня 1992 р.).
2. Меморандум взаємопорозуміння між Генеральною прокуратурою України та Міністерством юстиції Канади (від 25 вересня 1992 р.).
3. Угода про правову допомогу та співробітництво між Генераль­ною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Литов­ської Республіки (від 8 грудня 1992 р.).    продолжение
--PAGE_BREAK--
Спільний протокол українсько-німецьких переговорів про спів­робітництво в галузі правової допомоги у кримінальних справах 22-24 січня 1996 р. в Генеральній прокуратурі України в м. Київ (від 5 квітня 1996 р.).
Протокол про наміри між Генеральним прокурором України і Ге­неральною прокуратурою Литовської Республіки (від 1 березня 2000 р.) та ін.
Міжвідомчі та відомчі акти з питань міжнародного співробітництва у вигляді наказів, інструкцій, листів Генерального прокурора, наприклад: 1. Про затвердження Інструкції про порядок використання правоохо­ронними органами можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні зло­чинів. (Наказ МВСУ, СБУ, Державної митної служби, Генеральної прокуратури України, Державного комітету у справах охорони дер­жавного кордону, ДПАУ від 9 січня 1997 р. № 3/1/2/5/2/2). Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства. (Наказ Міністерства Юстиції України, СБУ, Верховного Суду України, ДДУзПВП (держ­департамент України з питань виконання покарань), Генеральної прокуратури України, МВС, Державної податкової адміністрації України від 29 червня 1999 року № 34/5/22/103/512/326/73. Про організацію роботи органів прокуратури України в галузі між­народного співробітництва і правової допомоги. (Наказ Генераль­ного прокурора України від 26 листопада 1998 року № 11).
4. Про додержання вимог міжнародно-правових актів при розслі­дуванні кримінальних справ (Лист Генеральної прокуратури від 20 серпня 1999 року номер 14-2-136-99), та інші, які містять нор­ми, що передбачають повноваження Генерального прокурора у вирішенні питань про передачу на час допитів закордонним пра­воохоронним органам осіб, котрі перебувають під вартою на те­риторії України, а також правила стосунків органів прокуратури з цими органами у зв'язку з виконанням різноманітних процесу­альних та інших дій.
Правову основу організації і діяльності прокуратури України до­повнюють постанови Верховної Ради України, укази Президента і постанови Кабінету Міністрів України. Цими підзаконними актами також регулюються різноманітні питання прокурорської діяльності. Так Указом Президента від 12.02.2000 р. «Про вдосконалення коор­динації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» визначається комплекс повноважень прокурорів у ході реалізації ними цієї (координаційної) функції та її зміст. Положення «Про класні чини працівників органів прокуратури України», затверджене постановою Верховної Ради України від 6.11.1991 р., встановлює порядок присвоєння класних чинів прокурорським працівникам і т.д.
Не менш важливе значення для впорядкування й удосконалення організації й діяльності прокурорських органів мають нормативні акти Генеральної прокуратури України. У відповідності із Законом «Про прокуратуру» (ч. 1 п.7 ст.15) Генеральний прокурор відповідно до за­конів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції. Ці нормативні акти Генерального прокурора конкретизують положення законів, визна­чають пріоритетні завдання і напрями у роботі органів прокуратури, розмежовують компетенцію територіальних і спеціалізованих про­куратур, визначають порядок (методику) прокурорських перевірок та регулюють безліч інших питань прокурорської діяльності.
5. ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Основні поняття прокурорського нагляду — це правові та науково-практичні категорії, що використовуються для позначення і розмежування різноманітних дій, суб'єктів,
засобів, явищ, складових елементів проку­рорської діяльності тощо.
Правові поняття містяться у законах (наприклад: прокурор, про­куратура, органи прокуратури, прокурорський нагляд, прокурорський працівник, предмет прокурорського нагляду, повноваження проку­рора тощо).
Науково-практичні категорії напрацьовані теорією і практикою прокурорського нагляду (наприклад: об'єкти прокурорського нагляду, суб'єкти прокурорського нагляду, засоби та акти прокурорського на­гляду тощо). Більшість правових понять, а тим більше наукових ка­тегорій законодавчо не визначені, і формулюються виключно в літе­ратурі з теорії прокурорського нагляду, через що не завжди трак­туються однозначно. Саме тому є сенс визначитись хоча б з дея­кими поняттями та категоріями.
ПРОКУРОР
Поняття «прокурор» у законах і, відповідно, в навчальному курсі використовується у двох значеннях.
По-перше, прокурор — це посадова особа, що очолює тери­торіальну (районну, міську, обласну тощо) або спеціалізовану (вій­ськову, транспортну, природоохоронну тощо) прокуратуру. Відпо­відно до цього і називаються посади, наприклад: «Прокурор Стрийського району Львівської області», «Львівський природоохоронний прокурор», «Військовий прокурор Львівського гарнізону», «Прокурор Львівської області» тощо.
По-друге, поняття «прокурор» може поширюватись і на дещо ширше коло посадових осіб органів прокуратури. Стаття 56 Закону «Про прокуратуру» роз'яснює, що під поняттям «прокурор» у цьому законі слід розуміти: Генеральний прокурор України та його заступ­ники, підпорядковані прокурори та їх заступники, старші помічники і помічники прокурора, начальники управлінь і відділів, їх заступники, старші прокурори і прокурори управлінь і відділів, які діють у межах своєї компетенції.
Компетенція прокурорів, що очолюють відповідні прокуратури, залежить від їх рівня. Найбільшими повноваженнями наділений Ге­неральний прокурор України. Менше їх у його заступників. Наскільки нижче рівень прокурора, настільки менше у нього повноважень.
ПРАЦІВНИКИ ПРОКУРАТУРИ
Поняття «працівники прокуратури» є правовим, тобто таким, що має певний нормативний зміст.
Зі змісту багатьох статей Закону (49, 50, 50-1, 53, 55) випливає, що до працівників прокуратури відносяться оперативні працівники, тобто прокурори, заступники та помічники прокурора, слідчі прокуратури, тобто особи, що мають класні чини чи військові звання (для військових прокуратур), а також (у вузькому значенні) — наукові та педагогічні працівники освітніх закладів системи прокуратури України.
ПРЕДМЕТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Предмет прокурорського нагляду є правовим, оскільки міс­титься у відповідних статтях Закону «Про прокуратуру» (зокрема, ст.ст. 19, 29). Якщо звернутись до редакції вказаних статей можна зауважити, що предмет прокурорського нагляду визначається або як «відповідність актів», або як «додержання законів». Разом з тим, суть його єдина і повинна означати — додержання та правильне застосування законів юридичними і фізичними (посадовими осо­бами. Кожному напряму (галузі) прокурорського нагляду прита­манним є свій предмет, тобто додержання та правильне засто­сування законів у певній сфері суспільно-державних відносин.
Службове призначення цього поняття полягає у використанні його для розмежування галузей прокурорського нагляду.
ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА
Повноваження прокурора — правове поняття, що міститься у За­коні (ст.ст. 7, 8, 9, 10, 10-1, 11, 12, 15, 16, 20, 21, 22, 23, 24, 27 та інші), та ст.ст. 13, 25, 227 та інших статтях КПК України. Воно тотожне правам прокурора (право на протест, подання, припис, санкцію тощо). В юридичній літературі під терміном «повноваження прокурора» розуміють сукупність прав та обов'язків, оскільки виконання про­курором своїх обов'язків відбувається саме шляхом реалізації на­даних йому законом прав.
ОБ'ЄКТИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Об'єкти прокурорського нагляду — це міністерства, відомства, установи, підприємства, організації, державні органи, органи міс­цевого самоврядування, посадові особи, на яких поширюються на­глядові повноваження прокурора.
Одні й ті ж органи, заклади, установи та їх посадові особи мо­жуть бути об'єктами різних галузей прокурорського нагляду.
У широкому розумінні об'єктом прокурорського нагляду висту­пає також і діяльність вже названих вище органів, установ, закладів та посадових осіб.
СУБ'ЄКТ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Суб'єктом прокурорського нагляду називається учасник про­курорсько-наглядових правовідносин. Зазвичай мають на увазі юри­дичну чи фізичну особи, додержання та правильне застосування
закону якими перевіряється прокурором. Однак і сам прокурор також виступає учасником згаданих прокурорсько-наглядових правовід­носин, що виникають на час реалізації ним своїх повноважень, а отже і він також виступає суб'єктом прокурорського нагляду, причому основним.
ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Це — дії та правові акти прокурора, що випливають з його пов­новажень і за допомогою котрих він вирішує поставлені перед ним завдання: виявляти, усувати, попереджати порушення законів, при­тягувати винних осіб до юридичної відповідальності. МЕТОДИКА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ
Це — наукове поняття, що означає сукупність методів і способів здійснення прокурором своїх повноважень та вирішення завдань під час проведення перевірок щодо додержання й застосування законів. Методика прокурорського нагляду як виду діяльності напрацьову­ється практикою та наукою. Найбільш ефективні методи і способи проведення прокурорських перевірок закріплюються у наказах, роз­порядженнях, інструкціях Генерального прокурора України, оглядах, інформаційних листах та інших документах офіційного характеру.
6. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ІЗ СУМІЖНИМИ ЮРИДИЧНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ
Внаслідок того, що норми про прокуратуру та повноваження прокурорів містяться не тільки у Законі «Про прокуратуру», а й у багатьох інших нормативно-правових актах, котрі безпосередньо відносяться до різних галузей права України, курс і наука прокурорського нагляду мають тісний зв'язок з ба­гатьма юридичними дисциплінами та науками, предметом яких є вивчення цих галузей права.
У КУРСІ «ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА»прокурорський нагляд розглядається як форма державної діяльності, зазначається роль прокуратури у забезпеченні режиму законності та правопорядку, у виконанні функцій держави.
КУРС «ДЕРЖАВНЕ (КОНСТИТУЦІЙНЕ) ПРАВО»вивчає місце прокуратури в системі органів держави та її взаємовідношення з ними.
КУРС «СУДИ ТА ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ УКРАЇНИ»висвіт­лює структуру та організаційну будову прокуратури.
КУРС «КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС»висвітлює повноваження про­курора під час здійснення нагляду за додержанням та правильним і застосуванням законів органами дізнання та досудового слідства, і в ході його участі в розгляді судами кримінальних справ на різних стадіях кримінального правосуддя.
КУРСИ «ЦИВІЛЬНИЙ ТА ГОСПОДАРСЬКИЙ ПРОЦЕС»розгля­дають повноваження прокурорів, що пов'язані з участю прокурора в цивільному та господарському судочинстві.
КУРС «АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО»містить теми щодо від­повідальності за невиконання законних вимог прокурора, за неявку за його викликом, а також щодо повноважень прокурора у справах про адміністративні правопорушення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
КУРС «КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО» І СПЕЦКУРС «ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ»передбачають вивчення повно­важень прокурора, що випливають з норм Кримінально-виконавчого ко­дексу та Закону «Про оперативно-розшукову діяльність».
ТЕМА 2: ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ПЛАН
1. Принципи організації та діяльності органів прокуратури України.
2. Функції прокуратури України.
3. Правові засоби прокурорської діяльності. їх класифікація.
1. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ УКРАІНИ Варто зазначити, що жодна галузь законодавства України, тим паче прокурорсько-
наглядова, не містить визначення поняття «принцип» або «засада». У спеціальній літературі, що відображає концептуальні погляди науковців-правників на ті чи інші явища, процеси, категорії містяться різні позиції також і щодо поняття прин­ципів взагалі, і щодо принципів прокуратури зокрема.
Не будемо аналізувати ці доволі чисельні наявні підходи до ро­зуміння принципів у праві, а виходячи із найбільш загальних ознак, яким вони повинні відповідати, будемо вважати, що принципи про­куратури — це керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в нормах права і якими узагальнюються відповідні прокурорсько-наглядові суспільні явища як відображення об'єктивної реальності та діючих у ній закономірностей.
Юридичні ознаки принципів (тобто їх спільне та відмінне від звичайних правових норм):
1. Принципи законодавчо закріплені в нормах права (в одній чи кількох).
2. Об'єктивність змісту, тобто принципи відображають об'єктивні закономірності суспільних відносин та представляють взаємообумовлений об'єктивний вираз волі держави, її політики щодо того чи іншого державно-суспільного явища.
3. Суб'єктивність форми, тобто вони виступають продуктом усві­домленої діяльності законодавця, який враховує наявні соціаль­но-історичні умови.
4. Специфічні наслідки їх недотримання або порушення, тобто наявність гарантій щодо них: юридичних, процедурних, мате­ріальних.
Система принципів організації та діяльності прокуратури України:
А. Законність.
Б. Принцип рівності у захисті прокуратурою прав та інтересів всіх суб'єктів незалежно від демографічних, антропологічних, соці­альних та інших ознак. По-іншому цей принцип називають «Прин­ципом демократизму».
В. Гласність.
Г. Публічність, тобто обов'язкове реагування наявними у прокура­тури засобами на будь-які порушення закону, незалежно від суб'єк­тів їх вчинення.
Ґ. Єдність і централізація прокуратури.
Д. Єдиноначальництво і колегіальність.
Е. Незалежність органів прокуратури.
Є. Принцип деполітизації.
Ж. Принцип заборони сумісництва у трудовій діяльності працівни­кам органів прокуратури. Аналогічно іншим юридичним наукам принципи прокуратури
можна поділяти за певними критеріями на види.
1. За первинним джерелом закріплення принципи прокуратури по­діляються на:
А. Конституційні або загальноправові (законність, демократизм).
Б. Галузеві, тобто безпосередньо передбачені Законом «Про про­куратуру» (єдність і централізація органів прокуратури, єди­ноначальництво і колегіальність, незалежність прокуратури).
В. Міжгалузеві, тобто закріплені і в Конституції, і в Законі чи інших нормативно-правових актах, що регламентують функціону­вання органів прокуратури (гласність, публічність, деполіти­зація, принцип заборони сумісництва в трудовій діяльності працівникам прокуратури).
2. За напрямом правового регулювання або за метою:
А. Організаційні (принцип централізації прокуратури). Б. Функціональні (демократизм, публічність, єдність прокурор­ської системи, єдиноначальність і колегіальність, принцип заборони сумісництва трудової діяльності, гласність). В. Комплексні або змішані (законність, незалежність, деполіти­зація).
Видається, що принципи прокуратури можна класифікувати ще й за такими підставами, зокрема, як за об'єктом чи предметом спря­мування, за суб'єктом реалізації, за способом забезпечення (тобто залежно від виду гарантій забезпечення принципів) тощо.
Однак, найрозповсюдженішою є класифікація принципів про­куратури залежно від мети їх дії:
ПРИНЦИП ЗАКОННОСТІ— норми щодо законодавчого закріплен­ня цієї засади містяться в Конституції України (ст. 6, ч.2) і в Законі (ст.З, ч.1 ст.4, ст.5, п.2; ст.6 та ін.). Зокрема в Конституції закріплено положення, згідно з яким органи влади (а прокуратура виступає різновидом таких) здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і у відповідності до законів України.
Цей принцип є комплексним, загальноправовим і стосовно про­куратури засвідчує той факт, що її діяльність має підзаконний ха­рактер і визначається законом.
Здійснюючи свої повноваження, функції, кожний прокурор, по­чинаючи від Генерального, застосовуючи закон до його порушників, діє на підставі закону. А це означає:
— відповідність законові приводів і підстав прокурорського на­гляду;
— відповідність закону форм, методів та актів прокурорського нагляду;
— у ході здійснення наглядових та інших функцій неприпустимо діяти, керуючись «особистим наглядом», обумовленим "інтере­сами справи", «доцільністю або недоцільністю» застосування того чи іншого закону.
Принцип законності в організації та діяльності органів проку­ратури також вимагає, щоб видання Генеральним прокурором на­казів, розпоряджень та інших нормативних актів відбувалось без жодних відступів від Конституції та законів держави.
Цей принцип є «мірою мір» всіх інших принципів, адже пору­шення будь-якого з них означає порушення принципу законності.
ПРИНЦИП ГЛАСНОСТІзакріплений у п.5 ст. 6 Закону. Це функ­ціональний міжгалузевий принцип, згідно з яким органи прокуратури діють гласно, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.
Реалізація цього принципу характерна для здійснення нагляду майже у всіх його напрямах, хіба що за винятком нагляду за додер­жанням законів органами, діяльність яких є переважно негласною. Прокурорські перевірки, їх результати, у тому числі заходи щодо усунення виявлених порушень закону і притягнення винних до відпо­відальності, як правило, стають відомими усій громадськості. У ба­гатьох випадках прокурори використовують засоби масової інфор­мації, виступаючи у них з повідомленнями про виявлення порушень
закону і вжиті у зв'язку з цим заходи або, надаючи відповідні мате­ріали кореспондентам.
Принцип гласності орієнтує прокурорів на те, щоб інформувати органи державної влади та населення про стан законності, привер­тати увагу до її проблем, вирішення яких вимагає зусиль не лише від органів прокуратури, а й від всього українського суспільства.
Для реалізації принципу гласності ч.1 ст.2 Закону передбачає щорічне інформування Верховної Ради України Генеральним про­курором про стан законності та правопорядку у державі та про ви­конану роботу щодо її зміцнення.
У Генеральній прокуратурі, для більш ефективної реалізації прин­ципу гласності, наказом Генерального прокурора № 1 від 5.01.2000 р. створено на правах самостійного відділу прес-центр. А ще раніше, наказом № 6 від 6.10.1998 р. «Про заходи щодо поглиблення ділових зв'язків із засобами масової інформації1» зобов'язано прокурорів усіх рівнів періодично і систематично аналізувати та здійснювати прак­тичні заходи, спрямовані на розширення та підтримання тісних діло­вих зв'язків із засобами масової інформації, домагатись регулярного висвітлення в них питань, пов'язаних з неухильним виконанням про­куратурою обов'язків, покладених на неї Конституцією України.
Принцип гласності не є абсолютним, оскільки, як це передба­чено ч.4 ст.7 Закону, має певні обмеження. Вони пов'язані з потре­бою дотримання конституційного права громадян на особисту і сі­мейну таємницю (ст.ст.29, ЗО, 32 Конституції), а також вимог законів, що охороняють військову, комерційну, лікарську, слідчу таємницю та таємницю сповіді тощо.
ПРИНЦИП ДЕМОКРАТИЗМУозначає захист прокуратурою прав і свобод громадян на засадах їх рівності перед законом.
Демократизм — загальноправовий принцип держави, закріпле­ний у ст.ст. 1, 24 та ін. статтях Конституції, за якими Україна є де­мократичною і правовою державою, у якій всі її громадяни мають перед законом рівні конституційні права і свободи, які не можуть ніким обмежуватись за ознаками раси, кольору шкіри, статі, по­літичних чи релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Природно, що прокуратура України, одним із завдань діяльності якої є захист від посягань на права і свободи громадян, сприяє ре­альній реалізації згаданої демократичної рівності у повсякденному житті суспільства.
Демократизм прокурорської діяльності — це здійснення цієї діяль­ності в інтересах народу України, від його імені і на засадах рівності всіх перед законом.
ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІпрокурорської діяльності є галузевим функціональним принципом. Буквально він сформульований у п. 4 ст. 6 Закону «Про прокуратуру» як принцип вжиття заходів до усу­нення порушень закону, від кого б вони не виходили.
Прокуратура України як державний публічний орган, виходячи з обов'язку, а не бажання окремих осіб чи організацій, завжди і не­ухильно повинна вживати усі передбачені законом, можливі за кон­кретних умов, заходи щодо виявлення і своєчасного усунення по­рушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ПРИНЦИП ЄДНОСТІ ПРОКУРОРСЬКОЇ СИСТЕМИ І ПРОКУРОР­СЬКОГО НАГЛЯДУ.Закріплений п.1 ст.6 Закону — комплексний галу­зевий (організаційно-функціональний) принцип, сутність якого по­лягає в тому, що кожна ланка прокурорської системи, кожен прокурор діє в межах своєї компетенції, виступає як представник єдиної сис­теми прокурорських органів, зберігаючи передбачену законом са­мостійність у прийнятті рішень.
Українська прокуратура єдина, тобто не поділяється (за ана­логією до більшості державних органів) на вищі, центральні, місцеві. Наглядова діяльність кожного прокурора становить органічну час­тину діяльності всієї прокуратури.
Принцип єдності прокурорського нагляду діє у всіх сферах і на всіх рівнях його організації. У відповідності з ним:
1) перед усіма прокурорами стоять спільні та єдині завдання щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів усіма піднаглядними об'єктами і суб'єктами;
2) усі прокурори, незалежно від рівня ланки прокурорської системи, в якій вони перебувають, наділені, в основному, однаковими за характером повноваженнями. Характер цих повноважень зале­жить не від рангу прокурора, а від сфери їх використання;
3) наявна єдність принципів в організації та діяльності всіх органів прокуратури;
4) єдині засоби прокурорського нагляду та діяльності;
5) єдине законодавство;
6) єдине керівництво органами прокуратури.
Із принципом єдності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ,який означає, що підпорядкованість органів прокуратури відбувається тільки по вертикалі — кожен ниж­чий за рангом прокурор підпорядкований вищому, а всі прокурори — Генеральному прокурору України. Подвійного підпорядкування, тоб­то і по горизонталі, а також місцевим чи центральним органам вла­ди, немає.
Цей принцип визначає:
1) систему органів прокуратури, їх ланок;
2) компетенцію прокурорів у здійсненні нагляду за додержанням законів;
3) верховенство Генерального прокурора стосовно підпорядкованих йому прокурорів кожної ланки прокурорської системи у здійсненні нагляду за законністю і на певній території, і щодо кола орга­нізацій та осіб;
4) порядок призначення прокурорів та дострокового їх звільнення із займаної посади. Усі прокурори (районів, міст, областей, спе­ціалізованих прокуратур тощо) призначаються і звільняються з посади Генеральним прокурором;
5) порядок притягнення прокурорських працівників до дисциплінар­ної відповідальності, присвоєння класних чинів чи військових звань (для оперативних працівників військової прокуратури) тощо.
Принцип централізації прокурорської системи дозволяє:
1) забезпечити оперативне керівництво всією законоохоронною ді­яльністю всіх ланок прокурорської системи і конкретизувати орга­нізацію роботи та відповідальність за неї підпорядкованих про­курорів;
2) всім підлеглим прокурорам звертатися в необхідних випадках до вищих за рангом прокурорів, аж до Генерального прокурора.
Окрім іншого зв'язок принципу централізації з попередньо роз­глянутим принципом єдності прокурорської системи та нагляду про­являється ще в тому, що кожен вищий за рангом прокурор має пра­во прийняти на себе прокурорські повноваження, якими наділені підлеглі йому прокурори. Підпорядкований прокурор зобов'язаний діяти в межах встановленої компетенції. Вийти за ці межі він може лише за дорученням керівництва у випадках, визначених законом.
ПРИНЦИП ЄДИНОНАЧАЛЬНОСТІ та КОЛЕГІАЛЬНОСТІв проку­рорській діяльності означає таке становище, коли прокурор: А. Одноособово вирішує всі питання прокурорської діяльності свого рівня (компетенції).
В. Коли всі одноособові накази і розпорядження вищого за рангом
є обов'язковими для підпорядкованих прокурорів. С. Коли вищий за рангом може одноособово змінити і скасувати (п.1 ст.6; ст.40 Закону) відповідні рішення підпорядкованих. 0. Призначення прокурора на посаду здійснюється одноособово наказом Генерального прокурора (з певною особливістю щодо призначення прокурора Автономної Республіки Крим, оскільки там це відбувається за погодженням з Верховною Радою Ав­тономної Республіки Крим).
Оцінюючи значення цього принципу, який є відносним, доречно зазначити, що єдиноначальність в прокурорській діяльності суттєво корегується наявністю у вищих ланках прокурорської системи ко­легій (ч.З ст.14; ч.З ст.16; ст.18 Закону), судження та рішення яких не тільки мають дорадчо-інформаційний характер, але й служать, певною мірою, гарантом проти можливих помилок суб'єктивного по­рядку в діях і актах прокурора, насамперед, вищих рівнів прокурор­ської системи. Так, колегії прокуратур розглядають найбільш важливі питання, що стосуються додержання законності, стану правопо­рядку, діяльності органів прокуратури, виконання наказів Генераль­ного прокурора, кадрових питань, заслуховують звіти підпорядко­ваних прокурорів, начальників структурних підрозділів та інших пра­цівників прокуратури. Рішення колегій доводяться до відома праців­ників органів прокуратури. В разі розбіжностей між прокурором і колегією він проводить в життя своє рішення, але зобов'язаний до­повісти про це Генеральному прокурору. Члени колегії можуть по­відомити свою думку Генеральному прокурору, що може бути під­ставою для розгляду цих розбіжностей на колегії Генеральної про­куратури України.
Діяльність колегій прокуратур, щоденні, щотижневі планові чи позапланові оперативні наради працівників конкретних прокуратур тощо — все це становить зміст ПРИНЦИПУ КОЛЕГІАЛЬНОСТІв ді­яльності прокуратури.
ПРИНЦИП НЕЗАЛЕЖНОСТІє галузевим функціональним прин­ципом, суть якого полягає в тому, що органи прокуратури, здійсню­ючи свої повноваження, є незалежними від будь-яких органів управ­ління, місцевих органів влади та місцевого самоврядування і суду, а також від будь-якого впливу з боку об'єднань чи окремих громадян.
Кожен прокурор у своїй наглядовій діяльності вільний від будь-якого стороннього впливу, і під час виконання покладених на нього функцій керується тільки законом і вказівками Генерального прокурора. У цьому полягає, так званий, зовнішній прояв прокурорської незалежності.
Внутрішня незалежність на відміну, наприклад, від внутрішньої суддівської, яка є майже абсолютною, має свою специфіку.
Прокурор у питаннях:
1) прийняття оперативних заходів забезпечення законності;
2) організації роботи прокуратури;
3) додержання строків подання звітності;
4) систематизації законодавства;
5) гласності — повинен виконувати вказівки вищого за рангом прокурора.
У деяких сферах наглядової діяльності, зокрема в процесуальній, де прокурор згідно з визначеною законом компетенцією повинен діяти на свій розсуд, закон охороняє внутрішнє переконання підпорядко­ваного прокурора, оскільки він самостійно приймає відповідні про­цесуальні рішення, керуючись виключно законом.
Із принципом незалежності тісно пов'язаний ПРИНЦИП ДЕПО­ЛІТИЗАЦІЇ,тобто політичної незалежності прокурорської системи (позапартійність прокуратури та її працівників). Він сформульований у ч.2 ст. 6 Закону і передбачає, що працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій та рухів. Окрім цього, у відповідності із Законами «Про об'єднання громадян» (ч.2 ст.4) та «Про політичні партії» (ч.8 ст.6) створення і діяльність осередків політичних партій в органах прокуратури забороняється. Про­курори і слідчі у своїй професійній діяльності не зв'язані жодними рішеннями будь-яких політичних об'єднань.
В умовах активного політичного життя, коли керівниками ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування часто стають представники певних політичних партій, реально виникає мож­ливість втягування прокурорських працівників у відстоювання тих чи інших партійних інтересів у сфері їх службової діяльності.
Часто прокурори і слідчі змушені вирішувати питання про пору­шення та розслідування кримінальних справ щодо депутатів Рад усіх можливих рівнів та інших виборних осіб, і власне принцип незалеж­ності слугує правовою перепоною, що захищає працівників проку­ратури від можливого тиску на них з боку «співпартійців» цих осіб, виступаючи гарантією забезпечення об'єктивності та можливості ке­руватись прокурорському працівнику виключно законом і залишатись чесним виконавцем свого державницького обов'язку.
Практично, аналогічну мету переслідує і ПРИНЦИП ЗАБОРОНИ СУМІСНИЦТВАу трудовій діяльності, який, у відповідності з ч.З ст.46
Закону, забороняє працівникам прокуратури працювати за сумісниц­твом на підприємствах, установах, організаціях, займатись будь-яким видом підприємництва, за винятком наукової і педагогічної діяльності. Отже, можемо, підводячи підсумок, сформулювати значення принципів організації та діяльності прокуратури України:
1. Принципи виражають сутність прокурорського нагляду зокрема, і всієї діяльності прокуратури в Україні взагалі.
2. Вони є системою юридичних норм найбільш загального харак­теру, яка виступає основою прокурорського законодавства.
3. Порушення норм, принципів виступає безумовною підставою для визнання прокурорської діяльності або неможливою або неза­конною.
4. Чітка уява про принципи дає реальну і об'єктивно-обґрунтовану можливість зрозуміти суть демократичної діяльності органів про­куратури щодо виконання ними своїх функцій та завдань, яка служить підставою для правильного вирішення питання про перс­пективи подальшого розвитку і вдосконалення норм, які регу­люють прокурорську діяльність.
5. Принципи мають практичне значення для визначення змісту і об'є­му прав і свобод учасників прокурорсько-наглядової діяльності тощо.
2. ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
ФУНКЦІЯ ПРОКУРАТУРИ є одним із головних понять, через яке розкривається структура і весь зміст діяльності органів прокуратури. Вивчення прокурорського нагляду та прокурорської діяльності — це поглиблене вивчення функцій прокуратури.
ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ — це зазначені у законі напрями або час­тини діяльності її органів, які визначаються соціально-державним призначенням прокуратури, характеризуються певним предметом та завданнями і здійснюються з використанням властивої цим ор­ганам компетенції.
Функції прокуратури України сучасного періоду закріплені у ст. 121 Конституції України, а також у ст.ст. 5, 10 та перехідних поло­женнях Закону «Про прокуратуру».    продолжение
--PAGE_BREAK--
У відповідності з цими нормами до функцій прокуратури можна віднести:
1. Підтримання державного обвинувачення в суді.
2. Представництво інтересів громадянина або держави в суді у ви­падках, визначених законом.
3.Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.
4. Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої сво­боди громадян.
5.Нагляд за додержанням і застосуванням законів усіма органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими осо­бами та громадянами.
6. Досудове розслідування діянь, що містять ознаки злочину.
7. Координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі із зло­чинністю.
Проаналізувавши наведену, вичерпну систему основних напря­мів діяльності органів прокуратури (оскільки у відповідності з ч.2 ст.5 Закону на прокуратуру не може покладатися виконання функцій, не передбачених Конституцією та цим Законом) і перед тим як їх ко­ротко проаналізувати, можна сказати наступне:
— по-перше, що за характером ці функції є таких видів: а) на­глядові- під номером 3, 4, 5, б) не пов'язані з наглядом- 1, 2, 6, 7.
— по-друге, всі перераховані функції за напрямом прояву є зов­нішніми. Разом з тим, прокуратурі, як і будь-якому державному органу, властива і внутрішня управлінсько-контрольна діяль­ність, а тому прокуратура для забезпечення свого ефектив­ного функціонування виконує ще дві внутрішні функції: а) управ­лінську, б) контролюючу.
Очевидно, поки що ФУНКЦІЯ НАГЛЯДУза додержанням і пра­вильним застосуванням законів усіма органами, підприємствами, уста­новами, організаціями, посадовими особами та громадянами і за значенням, і за об'ємом виконуваної в її рамках роботи, займає го­ловне місце в структурі діяльності прокуратури України (статистика цього напряму діяльності прокуратури наступна: органи прокуратури за останні п'ять років виявили біля 350 тис. порушень закону. За нех­тування законами за вимогою прокурорів притягнуто до відповідаль­ності майже 200 тис. осіб. За вказаний період задоволено понад 75 тис. протестів щодо порушення посадовими особами законодавства. Прокурори стали на захист прав громадян на основі майже 50 тис. звернень. За пропозицією прокурорів поновлені права громадян у зв'язку з порушенням трудового законодавства у майже 7 тис. ви­падках; житлового законодавства — у майже 4 тис; питань соціального захисту громадян — також у майже 4 тис. випадках. На особис­тому прийомі прокурорами прийнято близько 800 тис. громадян. Крім того, за поданнями і приписами прокурорів усунуто майже 50 тис. порушень законодавства про конституційні права і свободи громадян, а за протестами прокурорів скасовано біля 20 тис. незаконних пра­вових актів з цих питань тощо).
Ця функція прокуратури реалізується в конкретній галузі діяль­ності органів прокуратури, яка називається «Нагляд за додержанням і застосуванням законів». У літературі цю галузь ви поки що зустрі­чатимете під вже застарілою, але колись традиційною назвою «за­гальний нагляд».
Суть цього різновиду нагляду прокуратури полягає:
— у діяльності прокурорів щодо вивчення одержаної із різнома­нітних, визначених законом, джерел інформації про порушен­ня закону;
— в одержанні та аналізі різного роду матеріалів, статистичних даних про роботу піднаглядних об'єктів, в яких можуть міс­титись відомості, що вимагають або проведення прокурор­ських перевірок своїми силами, або із залученням відомчих або позавідомчих контролюючих органів;
— в оцінці правових актів з позиції відповідності їх законам;
— у вживанні заходів прокурорського реагування з метою усу­нення виявлених порушень, скасування рішень (актів), що су­перечать закону.
Зміст ФУНКЦІЇ РОЗСЛІДУВАННЯдіянь, що містять ознаки зло­чину (або як її ще називають у літературі: «Функція кримінального переслідування»), якщо проаналізувати зміст Закону «Про прокура­туру», не одержав у ньому конкретного висвітлення. Зрозуміти її на­ближене законодавче бачення можна, проаналізувавши ст.ст. 29, ЗО, 32 Закону, а також відповідні статті КПК, у яких вона чіткіше про­ступає при розгляді:
— процедури порушення кримінальних справ;
— при проведенні досудового слідства слідчими прокуратури або самим прокурором.
Ця функція має спільні компоненти і тісний зв'язок з функцією ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГА­НАМИ, ЯКІ ВИКОНУЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ І ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО та з функцією ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ,а також частково з функ­цією ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ,головним чином у здійсненні прокурором своїх повноважень під час апеляційного, касаційного провадження та перегляду кримінальних справ в порядку виключного провадження, що за суттю є продовжен­ням кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини.
Даючи вказівки органам розслідування порушити кримінальну спра­ву, виконати досудове слідство, висунути обвинувачення, обрати за­побіжний захід, затверджуючи обвинувачувальний висновок, одночасно прокурор безпосередньо здійснює функцію нагляду і частково-опосе­редковано — функцію розслідування злочинів.
Функція координації діяльності правоохоронних органів у бо­ротьбі зі злочинністю також має тісний зв'язок з прокурорським на­глядом за додержанням законів. Власне результати перевірок стану законності у діяльності органів внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби тощо виступають підставою об­говорення на координаційних нарадах, котрі організовуються про­курорами, тих чи інших питань, пов'язаних з боротьбою зі злочин­ністю і таких, що вимагають узгоджених дій.
Закон «Про прокуратуру» (ст. 10) наділяє прокурорів правом у цілях забезпечення координації діяльності вищезазначених органів скликати координаційні наради, організовувати робочі групи, вима­гати статистичну та іншу необхідну інформацію, брати участь в ор­ганізації нарад Координаційного комітету по боротьбі з організо­ваною злочинністю та корупцією при Президентові України.
Указом Президента України від 12.02.2000 року №229-2000 «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по бо­ротьбі з корупцією та організованою злочинністю» впроваджені на ос­нові вже діючого Указу Президента від 30.05.1994 року №829 «Про заходи щодо вдосконалення діяльності координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» — основні напрями координації діяльності та закріплена роль прокурора як її організатора.
Декілька слів про ВНУТРІШНЮ ФУНКЦІЮ УПРАВЛІННЯв органах прокуратури.
Під терміном «управління» в органах прокуратури потрібно ро­зуміти вплив вищестоячих прокурорів на підлеглі і нижчестоячі ор­гани, керівництво і контроль за їх діяльністю з метою забезпечення покладених на них завдань. Формами управління органами про­куратури є:
— аналітична робота;
— взаємодія між структурними підрозділами апаратів і органами прокуратури всередині системи;
— безпосереднє керівництво.
Ефективність функції управління обумовлюється здійсненням ФУНКЦІЇ КОНТРОЛЮ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАВДАНЬ.
Контроль за виконанням — це важливий елемент системи гарантій законності в безпосередній діяльності прокурорів і слідчих, це засіб дії на підвищення його результативності, персональної відповідальності, ви­явлення і усунення недоліків та обставин, які їм сприяють.
На завершення розгляду цього питання варто зазначити, що характер внутрішніх і зовнішніх функцій прокуратури, окрім загаль­ного врегулювання у Законі «Про прокуратуру», більш детально ви­світлено в конкретних, доволі чисельних за кількістю, наказах Ге­нерального прокурора, які ми з вами і будемо вивчати згодом.
3. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (НАГЛЯДУ). ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Для виконання завдань і функцій прокурори наділені широкими повноваженнями, котрі дають їм можливість своєчасно виявляти і зупиняти порушення закону.
У спеціальній літературі ці повноваження отримали розроблену теорією прокурор­ського нагляду назву — «правові засоби прокурорської діяльності». ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ — це закріплені у законодавстві дії та правові акти прокурорських працівників, спря­мовані на реалізацію ними завдань та функцій прокуратури. Іншими словами, це інструментарій прокурорської діяльності, без якого вона втрачала б зміст.
СИСТЕМА цих засобів доволі об'ємна і різноаспектна. Щоб кра­ще зрозуміти суть, особливості, місце у системі, правові засоби прокурорської діяльності як в науці, так і на практиці розрізняють за декількома класифікаційними рубриками. Вашій увазі пропону­ється традиційна класифікація правових засобів за трьома кри­теріями."
1. За метою або спрямованістю прокурорсько-наглядової діяльності ці засоби є таких видів:
— ті, за допомогою яких виявляються порушення законів, при­чини та умови, що їм сприяють;
— правові засоби, спрямовані на усунення порушень законів та обставин, які їм сприяли;
— правові засоби, спрямовані на притягнення порушників законів до юридичної відповідальності;
— ті, які мають за мету забезпечення відшкодування матеріаль­них збитків, заподіяних правопорушенням;
— ті, що спрямовані на попередження правопорушень.
2. За характером дії правові засоби поділяються на:
— правові засоби зобов'язуючого характеру;
— правові засоби зупиняючого характеру;
— правові засоби розпорядчого характеру.
3. За формою вираження (прояву):
— правові засоби — дії прокурора та інших прокурорських пра­цівників;
— правові засоби — правові акти прокурора та інших прокурор­ських працівників.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Окрім цього, правові засоби прокурорської діяльності можна по­діляти і за такими, поки що не розповсюдженими у спеціальній лі­тературі, підставами як:
1. За суб'єктом застосування:
— ті, що застосовуються винятково прокурором (за посадою) або за його підписом чи вказівкою;
— ті, що можуть застосовуватись самостійно й іншими прокурор­ськими працівниками.
2. За способом реалізації:
— ті, що реалізовуються (тобто доводяться до логічного завер­шення) безпосередньо прокурором чи прокурорськими пра­цівниками;
— ті, що безпосередньо після прокурорського реагування реа­лізуються іншими уповноваженими органами чи посадовими особами.
3. За рівнем імперативності або за можливістю та способами оскар­ження застосування правового засобу:
— ті, що підлягають негайному виконанню;
— ті, що можуть оскаржуватись, а отже їх виконання зупиняється до розгляду скарги.
4. За галуззю прокурорської діяльності:
— галузеві (тобто ті, що застосовуються працівниками прокура­тури тільки в певній галузі прокурорської діяльності);
— міжгалузеві, тобто — у декількох галузях прокурорської діяльності. А зараз конкретизуємо деякі названі види правових засобів про­курорського реагування.
1. Правові засоби, спрямовані на виявлення (тобто пошук) пору­шень законів, а також причин і умов, що їм сприяють.
Прокурор, з метою виявлення порушень законів, має право:
а) безперешкодно, за посвідченням, що підтверджує посаду і без особливих перепусток, де такі запроваджено, входити у примі­щення органів державної влади та місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій, незалеж­но від форми власності, підпорядкованості чи приналежності, до військових частин (нормативне закріплення: ч.2 ст.10; ч.1,3 ст.12; п.1,2,3,4 ст.20; ч.2 ст.44 Закону «Про прокуратуру»);
б) мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для прове­дення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію (нормативне закріплення те саме);
в) письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазна­чених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших орга­нізацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою (норма­тивне закріплення те саме);
вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, на­кази та інші акти і документи, одержувати інформацію, в тому числі статистичну, про стан законності і заходи щодо її забезпе­чення (нормативне закріплення те саме);
ґ) вимагати від керівників та колегіальних органів проведення пе­ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур, незалеж­но від форм власності, а також виділення спеціалістів для про­ведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз (п.3 ст.20 Закону);
д) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону (п.4 ст.20 Закону); самостійно розглядати заяви і скарги про порушення прав гро­мадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду, наглядати за додержанням вимог законодавства щодо порядку такого розгляду всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, проводити особистий прийом громадян (ч.ч.1,2,3 ст.12 Закону); у будь-який час відвідувати місця утримання затриманих, попе­редньо ув'язнених; місця, де засуджені відбувають покарання; установи для примусового лікування і перевиховання та про­водити опитування осіб, що там перебувають, ознайомлюватися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані,
ж)засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру (п.1 ч.2 ст.44 Закону);
з)перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адмініст­рації вищеназваних установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень (п.2 ч.2 ст.44 Закону);
и)вимагати від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, хід дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини. Перевіряти не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про приймання, реєстрацію й ви­рішення заяв та повідомлень про вчинені або ті, що готуються, злочини (п.1 ч.1 ст.227 КПК);
брати участь: у попередньому розгляді справи суддею; у судо­вому засіданні; у розгляді справи в суді апеляційної, касаційної інстанції, а також в порядку виключного провадження (ст.ст.240; 264; 362; ч.5 ст.391; ст.ст.394; 400-10 КПК).
Перераховані правові засоби (оскільки всі закріплені в норма­тивно-правових актах) прокурорської діяльності названого спряму­вання можуть бути застосовані як особисто прокурором, так і іншими прокурорськими працівниками або за вказівкою прокурора, або ін­коли, коли це у їх компетенції, і за власною ініціативою в рамках наглядової діяльності.
2. Правові засоби, спрямовані на усунення порушень законів та об­ставин, що їм сприяли. Застосовуючи ці засоби, прокурор:
а) опротестовує акти прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, мініс­терств та інших центральних органів виконавчої влади, вико­навчих органів місцевих Рад, підприємств, установ, органі­зацій, громадських об'єднань, а також рішення і дії посадових осіб (ч.2 п.1 ст.20 Закону);
б) вносить подання або протест на рішення місцевих Рад, за­лежно від характеру порушень (ч.2 п.2 ст.20 Закону);
в) дає приписи про усунення очевидних порушень закону (ч.2 п.4 ст.20 Закону);
г) вносить подання до державних органів, громадських органі­зацій і посадових осіб про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли (ч.2 п.5 ст.20 Закону);
ґ) скасовує незаконні і необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які проводять дізнання (ч.1 п.2 ст.227 КПК);
д) вносить апеляційне, касаційне подання і подання про пере­гляд судового рішення в порядку виключного провадження (п.8 ст.348; ч.2 ст.384; ст.ст.400-8; 400-9 КПК);
є) приймає рішення про негайне звільнення особи, яка неза­конно перебуває в місцях утримання затриманих, поперед­нього ув'язнення, позбавлення волі або в установі для ви­конання заходів примусового характеру (ч. 2 п.З ст.44 Закону, ч.2 ст.14 КПК).
3. Правові засоби, спрямовані на притягнення порушників законів до юридичної відповідальності. Зокрема прокурор:
а) (найпоширеніший правовий засіб) — порушує, у встановленому законом порядку, кримінальні справи, дисциплінарне прова­дження або провадження про адміністративне правопорушен­ня, передає матеріали на розгляд громадської організації (ч.2 п.З ст.20 Закону, ч.4 ст.7-1, ст.97 КПК);
б) заявляє клопотання в судовому засіданні про те, що підсудний вчинив ще й інший злочин, з тим, щоб суд (суддя) прийняв відповідне рішення щодо цієї особи, а також вчиняє інші дії в межах судового розгляду: про зміну обвинувачення в суді; про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи; про притягнення до відповідальності за неправдиві показання, неправильний переклад і неправдивий висновок експерта (ст.ст.276, 277, 278, 279 КПК).
4. Правові засоби, спрямовані на відшкодування матеріальної шко­ди, заподіяної правопорушеннями:
а) згідно ст. 51-1 КПК прокурор у разі, коли цього не зробив слід­чий чи дізнавач, роз'яснює потерпілому порядок поновлення його порушених прав і вживає необхідних заходів для відшко­дування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних: засуджен­ня; притягнення як обвинуваченого; затримання; застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження ви­конання призначеного покарання у випадках, коли криміналь­ний закон, який усуває караність, набрав чинності. Таке роз'яс­нення оформляється шляхом письмового повідомлення, яке вручається громадянину особисто або поштою, а копія при­лучається до матеріалів справи;
б) у відповідності із п.9 ст. 228 КПК прокурор перевіряє чи вжито слідчим чи дізнавачем заходів для відшкодування шкоди, за­подіяної злочином, якщо ні, то повертає справу слідчому, щоб той у порядку вимог ст. 126 КПК забезпечив майбутнє вико­нання позову, тобто наклав арешт на майно обвинуваченого;
в) у відповідності з цими ж статтями і зокрема ч.2 ст. 126 КПК прокурор перевіряє чи вжито заходів щодо протидії приховання (незбереження) майна обвинуваченого, яким у майбутньому буде забезпечено цивільний позов;
г) згідно ст. 33 Закону і ч.2 ст.29 КПК прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшко­дування шкоди, заподіяної злочином, якщо цього вимагає охо­рона інтересів держави, а також громадян, які за станом здо­ров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права (це щодо кримінального судочинства), а щодо цивіль­ного, господарського, то у відповідності зі ст. 36 -1 Закону України «Про прокуратуру» та ст.ст. 121,122 та ін. ЦПК, ст. 29 ГПК прокурор звертається до суду з цивільними позовами або заявами про відшкодування певним категоріям осіб (які через фізичний чи психічний стан або з інших поважних причин не спроможні самостійно захищати свої порушені чи оспорюванні права) матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням.
5. Правові засоби, спрямовані на попередження правопорушень.
У широкому розумінні слова до таких засобів можна віднести всі вищеперераховані засоби, оскільки таке попередження ґрунтується
саме на них.
Разом з тим, до спеціальних правових засобів названого спря­мування можна віднести:
а) подання прокурора з вимогою усунути порушення закону, при­чини цих порушень і умови, що їм сприяють (ст. 23 Закону);
б) порушення прокурором кримінальних справ, дисциплінарного провадження чи провадження про адміністративне правопо­рушення (ст. 24 Закону);
в) згода прокурора на подання слідчого до суду щодо взяття під варту підозрюваного (обвинуваченого) (ч.3 ст. 165-2 КПК);
г) обрання прокурором або вказівка слідчому обрати запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою (ч.1 ст.165-2 КПК);
г) підтримання прокурором перед судом подання, або само­стійне санкціонування проведення відповідних слідчих та дея­ких інших процесуальних дій (обшук, виїмку, огляд, поміщення на стаціонарну судову експертизу тощо), у ході проведення котрих завжди вирішуються, серед інших, також превентивні завдання (ст.ст. 177, 178, 187, 190, 205 КПК);    продолжение
--PAGE_BREAK--
д) санкціонування прокурором відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК);
є)невідкладний прийом прокурора відповідного рівня:- Генераль­ний прокурор має право бути невідкладно прийнятим Головою Верховної Ради України, Президентом, прем'єр-міністром; — про­курор обласного рівня — керівниками, іншими посадовими осо­бами відповідних органів державної влади та управління, під­приємств, установ, організацій, — прокурор Автономної Респуб­ліки Крим — Головою Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Головою уряду Автономної Республіки Крим (ст. 11 Закону);
є) санкціонування прокурором, починаючи з обласного та при­рівняних до них та їх заступниками, затримання і видворення у примусовому порядку іноземного громадянина або апатрида за межі України (ст. 27 Закону);
ж)дача висновків щодо заявлених у судових засіданнях клопо­тань тощо;
з) зупинення дії правового акта до розгляду протесту в порядку прокурорського нагляду (ч.3 ст.21 Закону).
Отже, як бачимо, наведені вище правові засобі прокурорської діяльності доволі взаємозв'язані та взаємозалежні між собою і це випливає із того, що ними забезпечується основна функція проку­рорської діяльності — забезпечення точного, неухильного і однакового для всіх виконання законів.
А зараз ті ж самі правові засоби диференціюємо залежно від характеру їх дії.
1. До правових засобів ЗОБОВ'ЯЗУЮЧОЇ дії можна віднести:
— вимогу прокурора про проведення перевірок, ревізій, виділен­ня спеціалістів;
— письмові вказівки наглядаючого прокурора працівникам, які виконують оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
— виклики до прокуратури відповідних посадових осіб для дачі пояснень тощо;
— обов'язковість для виконання (розгляду) у встановлені строки актів прокурора у всіх галузях його наглядової діяльності (про­тестів, приписів, подань, постанов про порушення кримінальної справи, адміністративних чи дисциплінарних проваджень) тощо.
2. До правових засобів ЗУПИНЯЮЧОЇ дії відносять:
— внесення протесту в порядку нагляду — прокурор зупиняє дію опротестованого акту;
— припис, яким також зупиняється дія як наслідок порушення закону, оскільки припис підлягає негайному виконанню;
— інші процесуальні рішення прокурора або вказівки на їх про­ведення, особливо щодо застосування запобіжних заходів та інших засобів процесуального примусу також зупиняють певні наявні або можливі неправомірні дії правопорушника чи інших причетних до правопорушення осіб (відсторонення обвинува­ченого від посади, заборона виїзду за кордон.
3. До правових засобів РОЗПОРЯДЧОГО характеру відносять:
— прийняття прокурором не пізніше 3-денного строку рішення за заявою або повідомленням про злочин: про порушення кри­мінальної справи, про відмову в порушенні кримінальної спра­ви; про скерування заяви або повідомлення за належністю (ч.2 ст.97 КПК);
— скасування прокурором незаконних та необгрунтованих поста­нов слідчих та осіб, які проводять дізнання. Дача письмових вказівок про розслідування злочинів, зміну або скасування за­побіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини. Доручення ор­ганам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також дає вка­зівки про вжиття заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, і так далі (п.п.2,3,4,8,9,10,11 ст. 227 КПК);
— розпорядження прокурора, що стосуються виконання вироків, ухвал і постанов суду, обов'язкові для всіх органів і посадових осіб, які їх виконують (ст. 44 Закону, ч.2 ст. 415 КПК).
Проаналізуємо правові засоби прокурорського реагування за­лежно від форми виразу, тобто від зовнішнього способу вияву ре­алізації завдань та функцій прокуратури.
За формою ці засоби поділяються, як вже зазначалось, на пе­редбачені законодавством:
а) дії, тобто визначені законом повноваження прокурорів, інших про­курорських працівників для реалізації завдань та здійснення функ­цій прокуратури, які виконуються шляхом безпосередньої участі або втручання згаданих суб'єктів діяльності;
б) акти, тобто визначені законом письмові документовані рішення
прокурорського реагування на виявлені факти порушень чинного законодавства або про потребу вчинення певних дій, чи дозвіл на їх виконання.
Беручи участь в кримінальному, цивільному та господарському судочинстві так чи інакше набувають належну процесуальну форму: підтримання дер­жавного обвинувачення, подання та підтримання позову; надання відповідних висновків; заявлення клопотань, судових подань (апе­ляційних, касаційних тощо). Під час здійснення прокурорського на­гляду за додержанням і правильним застосуванням законів дер­жавними та недержавними юридичними, посадовими особами і громадянами; за додержанням законів при виконанні судових рі­шень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів при­мусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, також часто використовуються різновиди вищенаведених відповідних дій, коли вони не вимагають письмового оформлення. Але, так чи інакше, прокурори свої дії документують.
До правових актів прокурорської діяльності, у тому числі наглядової, відносять:
— протести;
— приписи;
— подання;
— постанови;
— позовні та іншого характеру судові заяви;
— письмові вказівки;
— документальні санкціонування, дозволи, затвердження та ін. Більшість із наведених актів (письмових документів) зако­нодавчо визначені і за формою, і за змістом (мова йде про перші 5). На інші є прямі вказівки у законі, однак зміст та їх форма на­працьована тільки у теорії і практиці прокурорської діяльності.
ПРОТЕСТ ПРОКУРОРА (ст. 21 Закону).
Протест на акт, що суперечить закону, приноситься прокуро­ром, його заступником до органу, який його видав, або до вище-стоячого органу. У такому ж порядку приноситься протест на неза­конні рішення чи дії посадової особи.
У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення його у відповідність з законом, а також припинення не­законної дії посадової особи, поновлення порушеного права.
Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов'язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою
у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору.
У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду про­курор може звернутися з заявою до суду про визнання акта не­законним. Заяву до суду може бути подано протягом п'ятнадцяти днів з моменту одержання повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію правового акта.
Наведений правовий акт за суттю і фактично може бути засто­совано у ході здійснення майже всіх напрямів прокурорської діяльності, за винятком підтримання державного обвинувачення та функції пред­ставництва у судах. І зрозуміло чому. Адже протест — це акт прокурор­ського нагляду, а за судами прокуратура України нагляду не здійснює.
Під час здійснення нагляду за органами, що виконують опе-ративно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство про­курор незаконні, на його думку, дії та рішення також не опротестовує, а, використовуючи свої повноваження більш оперативно і ефектив­но, — скасовує їх своїми постановами, у порядку, визначеному КПК та галузевими законами («Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України» тощо).
ПРИПИС ПРОКУРОРА (ст. 22 Закону).
Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься про­курором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоячому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.
Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення за­кону має: а) очевидний характер і б) може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємствам, установам, організаціям, а та­кож громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору.
Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищесто­ячому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом де­сяти днів, або до суду.
Припис, аналогічно протесту, — правовий акт винятково нагля­дового спрямування.
ПОДАННЯ ПРОКУРОРА
(ст. 23 Закону; ст.ст. 23-1, 348 п.8, 384 ч.2, 400-8, 400-9 та інші КПК; ст.ст. 91,93, 94, 109, 110,111 та інші ГПК; ст.ст. 290, 292,293, 320, 321, 322 та інші ЦПК).
Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих по­рушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які на­ділені повноваженнями, усунути порушення закону, і підлягає невідклад­ному розгляду. Не пізніш як у місячний строк (за винятком розгляду по­дань прокурора, скерованих у судові інстанції, оскільки там законом встановлено інші строки та інший порядок реагування на них) має бути вжито відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.
Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який має право особисто взяти участь у його розгляді.
ПОСТАНОВА ПРОКУРОРА
(ст. 24 Закону; ст.ст. 97, 98, 130 та інші КПК). У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про пору­шення кримінальної справи щодо цих осіб.
Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Відповідно до ст. 98 КПК прокурор, за наявності приводів і підстав, зобов'язаний винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши ці приводи і підстави, статтю кримінального закону, за оз­наками якої порушується справа, а також дальше її спрямування.
Статті 130, 227 та інші статті КПК зазначають, що за рішенням, прийнятим прокурором під час провадження досудового слідства та на­глядових повноважень складається мотивована постанова. У цій поста­нові зазначається місце і час її складання, посада прокурора, його пріз­вище, справа, в якій приймається рішення, і обґрунтування прийнятого рішення, а також статті закону, на підставі якого прийнято рішення.
ЦИВІЛЬНИЙ ПОЗОВ (ст.ЗЗ Закону; ст.ст.28, 29 ч.2 та інші КПК; ст.118 ЦПК — заява про захист; ст.ст. ГПК тощо).
З метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує по­даний потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, запо­діяних правопорушенням.
ПИСЬМОВІ ВКАЗІВКИ ПРОКУРОРА (ст.114 ч.2; п.З ст. 227 КПК).
Передбачений КПК письмовий документ, у якому наглядаючий прокурор визначає для слідчого обов'язкові для виконання ним у кримінальній справі слідчі та інші процесуальні й організаційні дії.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
САНКЦІЯ ПРОКУРОРА (ст. 27 Закону; ст.ст. 147, 177, 178, 190 КПК).
Письмовий реквізит (затвердження) прокурора на постанові осо­би, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа, щодо про­ведення нею відповідних процесуальних дій. Без такого затверджен­ня цю дію виконувати не можна.
ЗГОДА ПРОКУРОРА (ст.ст.7, 7-2, 7-3, 8, 9, 10, 11-1, 165 ч.4; 177 ч.5; 178 ч.4; 187 ч.4; 190 ч.4; 205 КПК).
ЗАТВЕРДЖЕННЯ ПРОКУРОРА (ст.ст.109, 192 ч.2; 218 ч.5; 229 п.1; 418 п.1 КПК).
Стаття 25 Закону регламентує вимоги, яким повинні відповідати документи прокурорського наглядового реагування (протести, приписи, подання, а також постанови) а саме: обов'язково зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити для його усунення.
ТЕМА 3: СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЇЇ РОБОТИ
ПЛАН
1. Система прокуратури України та структура її органів.
2. Організація роботи в прокуратурі України.
А. Організація та планування роботи в органах прокуратури. Кон­троль та аналіз її виконання.
Б. Облік, звітність і законодавчо-систематизаційна робота в ор­ганах прокуратури.
1. СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА СТРУКТУРА ЇЇ ОРГАНІВ
Поняття «система» означає цілісну, функці­онально обумовлену множину взаємодіючих структуризованих (тобто таких, що мають власну структуру, будову) елементів, органів.
Систему прокуратури України, у відповідності зі ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» становлять:
— Генеральна прокуратура України;
— прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Ки­єва і Севастополя (на правах обласних);
— міські, районні, міжрайонні прокуратури;
— військові, транспортні, природоохоронні прокуратури та про­куратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
Територіальні прокуратури — утворені відповідно до адміністра­тивно-територіального поділу України. У кожній області діє обласна прокуратура. На правах обласних діють територіальні прокуратури Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.
Обласні та прирівняні до них територіальні прокуратури очолює прокурор, який має перших заступників і заступників. Структуру цих прокуратур утворюють управління і відділи, що здійснюють перед­бачені законом функції на обслуговуваній території, а також контроль за діяльністю підлеглих нижчестоячих прокуратур міст, районів, ра­йонів у містах тощо. У прокуратурах, починаючи з цього рівня, ут­ворюються, як вже раніше наголошувалось, колегії у складі прокурора (голова), його заступників, інших керівних працівників.
Низовими ланками територіальних прокуратур є прокуратури міст, районів, районів у містах, міжрайонні прокуратури на правах районних (юрисдикція котрих поширюється на два райони або район і місто обласного підпорядкування).
У цих прокуратурах (низової ланки), за умови значного об'єму роботи у прокурорів є заступники, старші помічники і помічники.
До спеціалізованих прокуратур належать:
— військові прокуратури;
— транспортні прокуратури (на залізниці);
— природоохоронні;
— прокуратури з нагляду за виконаннями законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
Військові прокуратури поділяються на такі, що прирівнюються до обласних, наприклад військові регіональні прокуратури та вій­ськова прокуратура Військово-морських сил України, та до районних (військові гарнізонні прокуратури). Транспортні прокуратури діють тільки на правах районної прокуратури.
Органи військової прокуратури очолює заступник Генерального прокурора України — начальник управління військових прокуратур.
На військові прокуратури покладено обов'язок за додержанням законів не тільки органами військового управління, військовими об'єднаннями, з'єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами ЗСУ, а також органами управління та посадовими особами Прикордон­них військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України.
Транспортні (на залізниці) прокуратури організовані відповідно до структури управління залізничним транспортом (назва залізниці). На них покладається обов'язок здійснювати свої функції залежно від додержання законів Міністерством транспорту України і підпоряд­кованими державними підприємствами, установами і організаціями.
Природоохоронні прокуратури створені з метою посилення на­гляду за додержанням екологічного законодавства України.
Прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах здійснюють нагляд за за­конністю діяльності адміністрації виправних, виховних колоній, тю­рем, колоній-поселень, лікувально-оздоровчих установ кримінально-виконавчої системи. Хоча інколи ці функції можуть покладатися і на територіальні прокуратури, у випадках, коли на відповідних адмі­ністративних одиницях не створено спеціалізовану прокуратуру.
На прокуратури, що здійснюють нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах покладається, окрім цього, ще й обов'язок розслідувати злочини, вчинені особами, що відбувають у цих установах покарання, а також працівниками цих закладів, скоєних під час виконання службових обов'язків.
У Генеральній прокуратурі та прокуратурі Автономної Респуб­ліки Крим є старші слідчі і слідчі в особливо важливих справах, а в прокуратурах обласного рівня та прирівняних до них можуть бути слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі. У районних та прирівняних до них — старші слідчі та слідчі.
Слідчі прокуратури провадять досудове слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслід­ності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.
СТРУКТУРА ГЕНЕРАЛЬНОЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
1. Генеральну прокуратуру України очолює ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПРОКУРОР, який в підпорядкуванні має:
ПЕРШОГО заступника, в котрого, відповідно, в підпорядкуванні є старший помічник.
6-тьох заступників.
ЗАСТУПНИКА Генерального прокурора України — це началь­ник головного управління військових прокуратур.
ЗАСТУПНИКА Генерального прокурора України — це прокурор міста Києва.
Двох старших помічників Генерального прокурора України.
РАДНИКА Генерального прокурора України, в підпорядкуванні якого є помічник радника Генерального прокурора України.
2. ГОЛОВНЕ СЛІДЧЕ УПРАВЛІННЯ:
УПРАВЛІННЯ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури: — відділ криміналістики.
УПРАВЛІННЯ з розслідування особливо важливих справ:
— відділ з розслідування кримінальних справ про злочини у сфері економіки;
— відділ з розслідування кримінальних справ про злочини про­ти особи.
ВІДДІЛ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими
ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНИЙ ВІДДІЛ.
3. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІ­ЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО:
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами внут­рішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяль­ності, дізнання та досудового слідства:
— відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами по­даткової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяль­ності, дізнання та досудового слідства:    продолжение
--PAGE_BREAK--
— відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів органами податкової міліції при провадженні оперативно-розшукової діяльності та дізнання.
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням законів органами СБУ. Державної митної служби та Прикордонної охорони при про­вадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та до­судового слідства:
— відділ нагляду за додержанням законів органами СБУ при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— відділ нагляду за додержанням законів про державний кор­дон та митну службу.
УПРАВЛІННЯ нагляду за виконанням законів спеціальними підрозділами та іншими державними органами, які ведуть бо­ротьбу з організованою злочинністю і корупцією:
— відділ нагляду за виконанням законів спеціальними підроз­ділами та іншими державними органами, які ведуть бо­ротьбу з організованою злочинністю при провадженні опе­ративно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— відділ нагляду за виконанням законодавства про боротьбу з корупцією.
4. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ЩОДО ПРАВ І СВОБОД ТА ЗАХИСТУ ІНТЕРЕСІВ ДЕРЖАВИ:
УПРАВЛІННЯ нагляду за додержанням і застосуванням законів:
— відділ нагляду за додержанням конституційних прав і свобод;
— відділ нагляду за додержанням законів у сфері економіки.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням природоохоронного законо­давства.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням законів про права неповно­літніх.
ДРУГИЙ відділ.
ОРГАНІЗАІЛЙНО-МЕТОДИЧНИЙ ВІДДІЛ.
ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУ­ВАЧЕННЯ, ПРЕДСТАВНИЦТВА У СУДАХ ТА НАГЛЯДУ ЗА ВИКО­НАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ:
УПРАВЛІННЯ підтримання державного обвинувачення в судах:
— відділ участі прокурорів у кримінальному судочинстві;
— відділ участі прокурорів у Верховному Суді України;
— організаційно-методичний відділ.
УПРАВЛІННЯ представництва інтересів громадян і держави в судах:
— відділ представництва інтересів громадян і держави в ци­вільному судочинстві та нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень;
— відділ представництва інтересів громадян і держави в гос­подарському судочинстві;
— організаційно-методичний відділ.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням законів при виконанні судових
рішень у кримінальних справах.
6. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ КАДРОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:
УПРАВЛІННЯ кадрів:
— відділ особового складу;
— відділ роботи з кадрами;
— відділ підготовки кадрів і роботи з навчальними закладами.
ІНСТИТУТ Генеральної прокуратури підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-практичних розробок з питань організації роботи на основних напрямках прокуроської діяльності (на правах управління).
7. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОГО ТА ПРАВОВОГО ЗА­БЕЗПЕЧЕННЯ:
ОРГАНІЗАЦІЙНО-КОНТРОЛЬНЕ управління:
— відділ організації роботи і контролю виконання;
— інформаційно-аналітичний відділ;
— відділ координації діяльності правоохоронних органів у бо­ротьбі із злочинністю;
— відділ статистики.
УПРАВЛІННЯ правового забезпечення:
— відділ правового аналізу;
— відділ правової інформації.
8. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ВІЙСЬКОВИХ ПРОКУРАТУР:
УПРАВЛІННЯ з питань підтримання державного обвинувачення та представництва у судах:
— відділ з питань підтримання державного обвинувачення у судах;
— відділ представництва інтересів громадян і держави у судах.
СЛІДЧЕ управління:
— відділ нагляду за розслідуванням кримінальних справ слід­чими військових прокуратур;
— відділ нагляду за законністю оперативно-розшукової діяль­ності та дізнання;
— слідчий відділ.
ВІДДІЛ нагляду за додержанням і застосуванням законів у
Збройних силах України та інших військових формуваннях.
ВІДДІЛ роботи з кадрами військових прокуратур.
ОРГАНІЗАЦІЙНО-контрольний відділ.
СЕКРЕТАРІАТ (на правах відділу).
9. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ УПРАВЛІННЯ:
— відділ міжнародного співробітництва;
— відділ правової допомоги.
10. ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ СПРАВАМИ:
УПРАВЛІННЯ документального та правового забезпечення:
— секретаріат (на правах відділу);
— відділ програмного і технічного забезпечення.
УПРАВЛІННЯ матеріально-технічного забезпечення та соці­ально-побутових потреб:
— відділ матеріально-технічного забезпечення;
— експлуатаційно-господарський відділ;
— гараж;
— їдальня.
11. ВІДДІЛ ФІНАНСУВАННЯ ТА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ.
12. ПАНСІОНАТ «ЗОРЕЦВІТ» М. МОРШИН.
13. ВІДДІЛ ПРИЙОМУ ГРОМАДЯН, РОЗГЛЯДУ ЗВЕРНЕНЬ ТА ДЕПУТАТСЬКИХ ЗАПИТІВ.
14. ПЕРШИЙ ВІДДІЛ.
15. ПРЕС-СЛУЖБА (НА ПРАВАХ ВІДДІЛУ).
2. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОТИ В ПРОКУРАТУРІ УКРАЇНИ
Успішне вирішення завдань, що стоять перед органами прокуратури, можливе тільки за умови:
— постійного вдосконалення організації їх роботи;
— використання інтенсивних методів прокурорсько-слідчої діяль­ності, наукових рекомендацій щодо її здійснення;
— запровадження передового досвіду та можливостей сучасної техніки у діяльності прокурорів та слідчих;
— систематичне підвищення професійної підготовки прокурор­сько-слідчих кадрів;
— напрацювання у роботі працівників прокуратури ділового сти­лю та націленості на досягнення реальних практичних резуль­татів в укріпленні законності.
Діловий стиль в роботі прокурорське—слідчих працівників харак­теризується такими рисами:
1) невтомна боротьба зі злочинністю та іншими видами правопо­рушень;
2) переконаність у вартості та потрібності своєї роботи державі та народу України;
3) принциповість;
4) єдність слова і діла;
5) відчуття нового, ініціатива і творчість;
6) науковий підхід до вирішення практичних завдань,
7) здатність взяти на себе відповідальність за дії, рішення тощо;    продолжение
--PAGE_BREAK--
8) правильний підбір, розстановка і виховання кадрів;
9) чітка організація та дисципліна праці;
10)дієвий контроль і перевірка виконання завдань;
11) чуйне та уважне відношення до людей;
12) простота та природність у стосунках з людьми;
13) скромність.
Оволодіти цим стилем — це означає запровадити у свою діяль­ність перераховані його риси, систематично підвищувати свій науково-культурний рівень та професійну майстерність. Очевидно, що це обов'язок кожного прокурора і слідчого.
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПЛАНУВАННЯ РОБОТИ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ. КОНТРОЛЬ ТА АНАЛІЗ ЇЇ ВИКОНАННЯ
Одним із важливих засобів вдосконалення роботи прокуратур України всіх рівнів є
НАУКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ПРАЦІ (НОП), під якою вбачають застосування на практиці досяг­нень науки, техніки і передового досвіду для найраціональнішої організації трудової діяль­ності, досягнення максимального її ефекту, повного використання наявних у конкретному прокурорсько-слідчому колективі можливостей.
Наукова організація праці в органах прокуратури передбачає:
— раціональний розподіл обов'язків між працівниками прокура­тури (оперативними та допоміжними);
— забезпечення узгодженості їх дій;
— створення необхідних умов для безперервної та ритмічної ді­яльності;
— створення умов для високоефективного і повного викорис­тання робочого часу та трудових ресурсів;
— застосування раціональних методів, прийомів і засобів орг­техніки у діловодстві та управлінській роботі;
— підвищення професійної кваліфікації та загального культурного рівня кожного працівника,
— створення атмосфери товариської взаємодопомоги, ділового психологічного настрою в колективі.
Одним із елементів організації роботи прокуратур виступає роз­поділ обов'язків між оперативним складом, завданням якого є:
— забезпечення розмежування об'єктів та функцій прокурор­сько-слідчої діяльності,
— забезпечення персональної відповідальності за доручений на­прям роботи;
— об'єднання зусиль всіх працівників для виконання завдань про­куратури.
Наказом Генерального прокурора №2 від 6 січня 2000 року «Про розподіл обов'язків між керівниками Генеральної прокуратури» ці обов'язки розподілені так:
1. За Генеральним прокурором України залишено загальне керів­ництво прокуратурою України. Крім цього, Генеральний прокурор: керує роботою колегії; організаційно-контрольним управ­лінням; бере участь у засіданнях Пленуму Верховного Суду Укра­їни та Вищого Господарського Суду України; керує роботою пер­шого відділу; прес-центру та редакції журналу «Вісник проку­ратури», контролює роботу бухгалтерії.
2. Перший заступник Генерального прокурора України відповідаль­ний за:
— управління нагляду за додержанням і застосуванням законів;
— відділ нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті;
— відділ нагляду за додержанням природоохоронного законо­давства;
— відділ координації роботи держорганів з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю;
— координацію діяльності управлінь і відділів Генеральної про­куратури України;
— участь у засіданнях Кабінету Міністрів України;
— зв'язки з народними депутатами, розгляд їх звернень;
— відділ матеріально-технічного забезпечення та соціально-по­бутових потреб.
3. Заступник начальника Головного управління нагляду за закон­ністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства поширює свої повноваження на:
— головне управління нагляду за законністю оперативно-роз­шукової діяльності, дізнання та досудового слідства;
— управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури;
— управління нагляду за додержанням законів органами внут­рішніх справ та податкової міліції при провадженні опера­тивно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слід­ства;
— управління нагляду за додержанням законів спеціалізованими підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю;
— відділ організації аналітичної роботи, контролю та криміна­лістики і так далі.
Варто зазначити, що обов'язки в прокуратурах можуть розподі­лятись за трьома принципами:
1. За предметно-галузевим, згідно з яким за працівниками закріп­люється відповідна галузь прокурорського нагляду або ділянка діяльності (характерно для прокуратур низової ланки).
2. За зональним (територіальним), коли на кожного працівника покла­дається контроль за діяльністю конкретних нижчестоячих проку­ратур або відповідним напрямом роботи у таких, залежно від тери­торії їх розташування (характерно для прокуратур обласного рівня). Змішаний принцип — за обома вищеназваними принципами. Крім того, у розподілі обов'язків між працівниками прокуратури
використовується і персональний принцип. Він має такі переваги:
1) існує і забезпечується персональна відповідальність за стан роботи в зонах;
2) розвиває ініціативу в організації взаємодії з керівниками піднаг­лядних об'єктів у зонах;
3) вчить самостійно приймати рішення на прокурорсько-слідчій ділянці тощо.
Під час вибору способу розподілу обов'язків враховують:
— об'єм роботи конкретної прокуратури;
— місце розташування піднаглядних територій та об'єктів;
— стан правопорядку в піднаглядних об'єктах;
— професійні можливості працівників.
Обов'язки між працівниками в конкретних прокуратурах розпо­діляються наказом прокурора по прокуратурі. Типовий спосіб роз­поділу обов'язків наступний: 1. Обов'язки прокурора (крім прямо передбачених в КПК):
— організація роботи щодо боротьби із злочинністю, забезпе­чуючи взаємодію галузей діяльності, відомств та їх працівників (функція координації);
— підтримування і вдосконалення ділових стосунків з керівни­ками підприємств, установ, організацій, що знаходяться на обслуговуваній прокуратурою території;
— участь у розробці цими керівниками заходів щодо укріплення законності та правопорядку;
— планування роботи прокуратури і організація її виконання;
— безпосереднє керування однією або декількома галузями про­курорської діяльності;
— організація роботи щодо розгляду заяв, пропозицій і скарг прийому громадян;
— аналіз діяльності прокуратури в цілому і, зокрема, роботи кон­кретних працівників;
— розповсюдження і запровадження передового досвіду,
— керівництво плановими і позаплановими оперативними на­радами;
Існує практика, коли прокурор залишає за собою керівництво слідством; нагляд за загальним додержанням і виконанням законів — курує заступник прокурора; нагляд за додержанням законів оперативно-розшуковою діяльністю, дізнанням, досудовим слідством, підтриманням держобвинувачення тощо доручається конкретним прокурорським працівникам. Обов'язки заступника прокурора районного рівня:
— організація роботи з нагляду за загальним додержанням за­конів і з правової пропаганди (участь у ній);
— аналіз і узагальнення стану законності і правопорядку;
— організація роботи з відшкодування державі матеріальної шкоди;
— безпосередній розгляд скарг наглядового характеру, аналіз роботи з ними;
— перевірка обґрунтованості клопотань про адміністративне ви­селення;
— контроль за роботою помічників, які займаються наглядовою діяльністю тощо;
— узагальнення роботи прокуратури і розроблення пропозицій з питань нагляду за загальним додержанням законів, відшко­дування шкоди державі, роботи із заявами, правової пропа­ганди;
— навчання помічників і слідчих, підготовка планів навчання, за­няття з особовим складом прокуратури, керування роботою канцелярії тощо.
Помічники прокурора виконують обов'язки в межах закріплених за ними галузей наглядової діяльності та питань, вирішуваних про­куратурою, допомагають слідчим тощо.
Слідчі прокуратури — розслідують злочини.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Технічний персонал — їх робота поділяється за предметним принципом.
Із 1 січня 1995 року в органах прокуратури України діє "Інструк­ція по діловодству в органах прокуратури", затверджена наказом Ге­нерального прокурора України №25 від 22 грудня 1994 року, якою встановлено порядок ведення діловодства в прокуратурах України усіх рівнів.
Узагальнивши літературу та прокурорську практику, можна кон­статувати, що правильно організувати прокурорам свою роботу за­важає наступне:
— недостатнє знання деякими прокурорами, через кабінетний стиль роботи і через відсутність зв'язку з громадськістю та населенням, оперативної обстановки, недостатня їх обізна­ність із станом законності і правопорядку та структурою і ди­намікою злочинності на обслуговуваній очолюваною проку­ратурою території;
— відхід від предмета і меж прокурорського нагляду, підміна і дублювання діяльності контрольованих прокуратурою органів, збереження командно-бюрократичних методів щодо усунення виявлених порушень закону;
— несвоєчасність заходів, що застосовуються прокурором для усунення порушень закону; запізніле реагування (або повна відсутність такого) на виявлені порушення законності;
— недостатня цілеспрямованість у виявленні та усуненні по­рушень законності, а також відсутність чіткої й неухильної так­тики у виборі об'єктів прокурорських перевірок;
— невиправдане повернення до повторних перевірок одних і тих самих об'єктів чи суб'єктів через вжиті напівзаходи, незакін­ченість попередніх перевірок;
— непереборна віра у «силу паперу», тобто у паперовий стиль керування, формалізм і бюрократизм у роботі прокурора за­мість живої роботи;
— неналежна робота зі скаргами та заявами громадян,
— безпосередні порушення деякими прокурорами вимог закону або поблажливість до таких порушень нижчестоячими про­курорами, тяганина у роботі та прийнятті рішень, у тому числу і в слідстві.
Планування роботи прокуратури
У системі заходів організаційного характеру ПЛАНУВАННЯ роботи в конкретно взятій прокуратурі займає важливе місце, оскільки воно:
— виступає однією із умов успішного виконання прокуратурою її завдань, визначених у Законі;
— дозволяє мобілізувати колектив прокуратури на вирішення го­ловних, найбільш гострих стратегічних і поточних проблем;
— зробити правильний вибір напряму у роботі як всієї проку­ратури, так і окремого її підрозділу;
— сприяє правильному розподіленню сил та максимальному використанню наявних можливостей щодо подальшого зміц­нення законності та правопорядку;
— слугує фактором, що дисциплінує роботу, забезпечує найефек­тивніше використання наявних засобів тощо.
У прокуратурах, залежно від поточності періодів, здійснюється планування декількох видів, зокрема:
— перспективне планування, тобто на 3-5 років, — містить за­ходи, що визначають головні напрями в діяльності прокура­тури, найважливіші питання, які підлягають вирішенню тощо,
— поточне планування, може бути річним та квартальним;
— цільове планування, скероване на вирішення конкретних зав­дань, конкретного питання.
В прокуратурах з невеликим або середнім об'ємом роботи про­екти планів доцільно готувати безпосередньо прокурору, а в про­куратурах із значною кількістю оперативного складу цей обов'язок доречно доручити заступнику прокурора. Однак кожного разу в роз­робці плану роботи прокуратури повинен брати участь весь опе­ративний склад (прокурорсько-слідчі працівники). Це досягається попереднім збиранням їх пропозицій до напрацьованого документа, а також обговоренням проекту плану на оперативній нараді.
Прокурорському працівнику, що готує проект плану, корисно мати спеціальний зошит чи журнал, у яких, у відповідному порядку, будуть накопичуватись замітки, чорнові записи щодо майбутнього плану. Окрім цього, потрібно враховувати плани вищестоячих про­куратур та журнал контролю виконання запланованого.
Оскільки плани роботи прокуратур обумовлюються динаміч­ними внутрішніми та зовнішніми факторами (рішеннями директивних органів, станом законності, рівнем роботи оперативного складу про­куратури тощо), вони вимагають регулярного корегування, що до­пустимо тільки з позиції активізації прокурорсько-слідчої діяльності, ефективності результатів у боротьбі зі злочинністю.
Контроль та перевірка виконання запланованого Постійний та дієвий контроль виконання запланованого та по­точного у роботі прокуратури — невід'ємна частина наукової орга­нізації праці та управління в органах прокуратури. Від контролю за­лежить успіх роботи прокуратури.
ЗАВДАННЯ КОНТРОЛЮ:
а) забезпечення чіткості в роботі прокуратури; Ь) підвищення виконавчої дисципліни; с) персоніфікація відповідальності.
Щоб контроль був дієвим, потрібно дотримуватись вимог щодо: — забезпечення його надійності та своєчасності;
— забезпечення перевірки виконаної роботи за суттю, без фор­малізму;
— систематичності його проведення;
— повноти, охоплення діяльності усього апарату прокуратури. У ході практики напрацьовано багато форм і методів контролю
виконання:
1) ведення журналів, табелів, картотек контролю;
2) жива систематична перевірка роботи підлеглих і надання їм діє­вої допомоги;
3) періодичний перегляд наглядових проваджень у кримінальних спра­вах, що перебувають у поточному провадженні слідчих прокуратури та інших матеріалів в працівників інших напрямів діяльності;
4) проведення оперативних нарад — найважливіша форма контролю виконання роботи і керування підлеглими.
Аналіз роботи (діяльності) прокуратури
Одним із важливих елементів організації роботи прокуратури будь-якого рівня є своєчасний і глибокий аналіз власної діяльності.
Аналіз дозволяє вичленувати найбільш актуальні для даної про­куратури проблеми, з'ясувати, що заважає їх успішному вирішенню, намітити необхідні заходи.
Ці проблеми можуть мати зв'язок з будь-якими аспектами ро­боти прокуратури:
— з організацією роботи у боротьбі зі злочинністю та іншими правопорушеннями, їх попередженням;
— з розслідуванням злочинів та інших протиправних діянь;
— з проведенням наглядових повноважень у різних напрямах діяльності тощо.
Предметом аналізу зазвичай виступають такі питання: А. Щодо нагляду за загальним додержанням та виконанням законів:
1) взаємодія з іншими галузями прокурорського нагляду та на­прямами прокурорської діяльності, використання їх резуль­татів для підвищення ефективності цього виду нагляду;
2) практика застосування передбачених Законом правових засо­бів прокурорського реагування;
3) якість документів прокурорського реагування;
4) практика залучення до наглядових перевірок спеціалістів, гро­мадськості тощо.
Б. Щодо розслідування слідчими прокуратури діянь, що містять озна­ки злочинів:
1) обґрунтованість порушення кримінальних справ, планування слідства, застосування заходів процесуального примусу, від­шкодування збитків тощо;
2) забезпечення повноти, всебічності та об'єктивності розслі­дування, застосування науково-технічних засобів, з'ясування причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів, своєчасність та повнота заходів щодо їх усунення;
3) формування правильної громадської думки щодо осіб зло­чинців;
4) практика звільнення винних осіб від кримінальної відповідаль­ності, вжиття щодо них некримінальних заходів;
5) стан роботи у зупинених кримінальних справах;
6) облік та зберігання речових доказів, науково-технічних засобів тощо.
В. Щодо підтримання державного обвинувачення та представниц­тва інтересів держави та окремих громадян у судах:
1) практика організації та проведення публічних процесів;
2) якість підготовки обвинувачення;
3) застосування окремих видів покарань, своєчасність звернен­ня вироків до виконань;
4) стан представницької діяльності, апеляційної та касаційної прокурорської практики тощо.
Щодо роботи з кадрами:
1) виконання оперативним складом професійних обов'язків;
2) стан юридичної підготовленості,
3) виконання планів індивідуального навчання тощо. Залежно від обставин актуальними можуть бути й інші питання,
зокрема, аналіз та вивчення передового досвіду та інші.
ОБЛІК, ЗВІТНІСТЬ І ЗАКОНОДАВЧО-СИСТЕМАТИЗАЦІЙНА РОБОТА В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ
Прийом та первинну обробку вхідних до­кументів здійснюють у вищестоячій прокура­турі працівники картотеки або спеціально ви­ділений працівник канцелярії, а в районній, міській та прирівняній до такої — начальник канцелярії, старший інспектор або інспектор.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Кореспонденція сортується на:
а) скарги, листи, заяви, телеграми громадян;
b) документи, що відносяться до листування за скаргами та справами;
с) кримінальні та цивільні справи;
d) інші документи.
Анонімні звернення не реєструються. Якщо в них містяться по­відомлення про злочини або про осіб, що їх вчинили, вони надси­лаються до органів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність.
Документи реєструються один раз: вхідні — в день надходження, вихідні та внутрішні — в день підписання.
Скарги реєструються в алфавітну картку (додаток 6 до Інструкції по діловодству). Окрім цього виписують карту — посилання (додаток 7) на особу, стосовно якої подано скаргу. Якщо скарги стосуються су­дових та прокурорсько-слідчих рішень, то заводяться алфавітні кар­ти та довідки на них (додаток 8).
Під час реєстрації скарг та спеціальних донесень про вчинені злочини, вбивства, самогубства, нещасні випадки, якщо обвинува­ченого встановлено-алфавітну карту виписують на обвинуваченого, а карту-посилання — на заявника, вбитого, потерпілого. За відсутності цих даних карта заводиться за ФАКТОМ ПОДІЇ.
У прокуратурі проводиться реєстрація та облік наглядових про­ваджень — у книзі обліку наглядових проваджень (додаток 9), щодо кримінальних справ та скарг.
Реєструються та обліковуються кримінальні та цивільні (гос­подарські) справи, витребувані в касаційному та виключному про­вадженні (додаток 11).
Порушені і прийняті до провадження кримінальні справи, в тому числі і ті, що надійшли з інших органів і прийняті слідчими і про­курорами до свого провадження, протоколи про злочини реєстру­ються у картотеці і враховуються у книгах обліку слідчих справ та протоколів про злочини.
Речові докази, цінності, особисті документи, вилучені в обви­нувачених по справах, обліковуються канцелярією в книзі обліку ре­чових доказів та цінностей на підставі протоколів вилучення та об­шуку.
Заяви громадян, повідомлення організацій, посадових осіб про злочини, що вже скоєні або готуються, а також усі відомості про злочини, що надійшли у формі сигналів (телефоном, телеграфом, у вигляді анонімного листа) реєструються у картотеці у випадках, коли в них вказані особи, яких звинувачують у вчиненні правопорушення. Книга обліку заяв та повідомлень (додаток 14), книга обліку сиг­налів (додаток 15) ведуться в цілому по прокуратурі, а не за струк­турними підрозділами.
Заяви, повідомлення, анонімні листи, телеграми про зло­чини, які надійшли поштою, працівник канцелярії реєструє в ал­фавітній картотеці та передає оперативному працівнику, який, залежно від змісту, дає письмову вказівку посадовій особі, що відповідає за ведення цих книг, в якій книзі вони повинні облі­ковуватись.
Усні заяви, повідомлення та сигнали реєструються у картотеці, якщо вони оформлені оперативним працівником прокуратури про­токолом прийняття усного сигналу за встановленою формою з про­ставленим реєстраційним штампом.
У прокуратурах ведеться також облік документообігу. Обсяг до­кументообігу — це кількість окремих видів та загальна кількість вхід­них, вихідних та внутрішніх документів у кожному структурному під­розділі та в цілому по прокуратурі.
Облік документів ведеться щоденно працівниками канцелярії під час первинної обробки та відправки документів за формою (додаток 36).
На початку наступного місяця дані про кількість документів за минулий місяць сумуються по кожному структурному підрозділу та до 7 числа представляються зведення начальнику служби діловод­ства, де їх до 10 числа зводять в цілому по прокуратурі за формою (додаток 37).
Результати обліку обігу документів узагальнюються секрета­ріатом та представляються керівництву для відпрацювання заходів щодо вдосконалення роботи з документами.
Канцеляріями прокуратур складаються щорічні номенклатури справ. Номенклатура справ — це систематизований перелік заго­ловків справ, що утворюються в діловодстві прокуратури із вказівкою строків їх зберігання, оформлений у встановленому порядку на за­гальному бланку прокуратури, не менше ніж у чотирьох екземплярах (додаток 38, 39):
— перший примірник зберігається у службі діловодства проку­ратури;
— другий використовується службою діловодства як робочий при­мірник;
— третій — як обліковий документ знаходиться у відомчому архіві;
— четвертий — в державному архіві.
Номенклатура справ переузгоджується з архівним закладом кож­ні 5 років. Перший примірник номенклатури на кожний рік збері­гається не менше 10 років.
Систематизація законодавства
Це — організаційно-методична робота щодо впорядкування придбання, поточного обліку, розміщення, зберігання норматив­них актів та робота з ними. Ця робота здійснюється за встанов­леною системою, яка передбачає обов'язкове ведення контроль­них екземплярів кодексів та інших офіційних видань, системати­зованої картотеки і алфавітно-предметного обліку секретних нор­мативних актів.
Відповідає за цю роботу прокурор, а виконує хтось із помічників, в обов'язки якого входить:
1) отримувати, зберігати і вести облік законодавчих, урядових та інших нормативних актів, а також юридичну літературу; вести контрольні екземпляри кодексів та інших нормативно-пра­вових актів; вести предметну (системну) картотеку; регулярно знайомити оперативний склад з діючим законодав­ством та іншими актами, давати довідки.
Систематизація законодавства в органах прокуратури дозволяє успішно виконувати прокуратурою завдання прокурорської діяль­ності, оскільки прокурори і слідчі будуть досконало знати діюче різногалузеве законодавство та уміло і правильно застосовувати його у всіх сферах.
Форми систематизації:
• колективне вивчення правових документів (правові семінари);
• наявність у кожного працівника особистої картотеки діючого законодавства, наказів Генерального прокурора України;
• наявність у прокуратурах штатних систематизаторів законо­давства, починаючи з обласних і вище, а за сумісництвом і у нижчестоячих:
• безпосереднє забезпечення Генеральною прокуратурою кар­тотеками нормативно-правових актів, офіційними виданнями, тематичними збірками і довідниками діючого законодавства, юридичними журналами тощо;
• у кожній прокуратурі ведуться контрольні екземпляри кодексів у всіх галузях права тощо;
• створення необхідних умов для зберігання законодавства та спецлітератури під грифом «для службового користування» тощо.
ТЕМА 4: КАДРИ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ. МАТЕРІАЛЬНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
ПЛАН
1. Вимоги, яким повинні відповідати прокурори і слідчі прокуратури. Порядок їх призначення.
2. Порядок атестації та класні чини працівників прокуратури.
3. Дисципліна праці в органах прокуратури.
4. Матеріальне та соціальне забезпечення і захист працівників про­куратури.
1. ВИМОГИ, ЯКИМ ПОВИННІ ВІДПОВІДАТИ ПРОКУРОРИ І СЛІДЧІ Ефективність прокурорської діяльності багато в чому залежить від її виконавців, тобто від кадрів органів прокуратури. Складні завдання, що стоять перед прокуратурою Ук­раїни, успішно можуть вирішувати тільки лю­ди, які мають хорошу професійну підготовку, життєвий досвід і яким притаманні високі мо­рально-психологічні риси. В органах прокуратури повинні працювати ті юристи, котрі на ділі можуть забезпечити точне, неухильне і все­мірне виконання законів, незважаючи на економічну нестабільність, політичну невизначеність, різноманітні прояви тиску на них.
Основні кадри органів прокуратури утворюють прокурори (їх помічники, старші помічники, заступники) і слідчі різних рангів.
Прокурорами і слідчими можуть призначатись громадяни Ук­раїни, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові і моральні
якості.
Під діловими якостями варто розуміти:
— знання справи на дорученій ділянці роботи;
— теоретичну підготовку;
— кваліфікацію;
— практичний досвід;
— вміння організувати справу (роботу) і забезпечити оперативне і якісне її виконання;
— здатність виявляти недоліки, аналізувати їх причини, відшу­кувати шляхи їх подолання;
— здатність досягати реальних успіхів у роботі.
Діловитість немає нічого спільного із засідательською суєтністю та марнослів'ям.
Серед моральних якостей працівника прокуратури, у першу чер­гу, слід зазначити:
• вірність «Присязі працівника прокуратури»;
• вірність професійному обов'язку;
• здатність до самовіддачі і вболівання за доручену справу;
• скромність;
• чесність, правдивість, непідкупність, сміливість;
• здатність правильно сприймати критику;
• принциповість;    продолжение
--PAGE_BREAK--
• нетерпимість до недоліків;
• чуйність і уважність до людей та інші.
Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Порядок стажування визначається Генеральним прокурором.
Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, про­курорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають «Присягу працівника прокуратури». Текст присяги затверджується Верховною Радою України. Процедура її прийняття визначається Генеральним прокурором.
Підбір і оцінка кадрів органів прокуратури відбувається:
• з точки зору їх добросовісності,
• з позиції відстоювання інтересів держави, тобто з державниць­ких позицій;
• з позиції фаховості, тобто знання справи;
• з позиції адміністраторських здібностей.
Основні вимоги кадрової політики в прокуратурі України ста­новлять:
• підбір і оцінка кадрів за діловими, моральними якостями та розуміння завдань державної політики;
• систематичне оновлення кадрів з метою унеможливлення їх застою;
• колегіальність, врахування думки трудового колективу прокура­тури у ході вирішення питань щодо підбору та оцінки кадрів,
• правильне поєднання досвідчених кадрів з молодими, враху­вання досвіду та традицій;
• стабільність кадрів;
• поєднання довіри й поваги до кадрів з вимогливістю і прин­циповістю щодо їх діяльності;
• виховання кадрів у дусі принциповості, високої особистої від­повідальності за доручену справу, самокритичності, нетер­пимості до недоліків;
• постійний контроль за діяльністю кадрів, об'єктивність її оцінки. Підбору та організації роботи з кадрами в органах прокуратури
присвячено наказ Генерального прокурора №5 від 5 жовтня 1998 року, який так і називається «Про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України».
Чинне законодавство не містить жодних норм про вимоги щодо особи, яка претендує на посаду Генерального прокурора чи на про­курорські посади в апараті Генеральної прокуратури. Конституція та Закон обумовлює тільки те, що Генеральний прокурор признача­ється на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада може висловити не­довіру Генеральному прокурору, наслідком якої є відставка з посади. Строк повноважень Генерального прокурора України та підпоряд­кованих прокурорів — 5 років, без жодних застережень щодо кількості їх повторних призначень.
Однак, Закон містить чіткі вимоги щодо осіб, які призначаються на посади прокурорів нижчих рівнів. Так, на посади прокурорів Ав­тономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них призначаються особи віком не молодше ЗО років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років. На посади прокурорів низової ланки, тобто районів тощо — особи віком не молодше 25 років із стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 3-х років.
Не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за ви­нятком реабілітованих.
Військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни України з числа офіцерів, які проходять військову службу або пе­ребувають у запасі і мають вищу юридичну освіту.
Щоб з'ясувати питання, а хто ж призначає прокурорів на посади, необхідно проаналізувати норму, яка регламентує повноваження Генерального прокурора щодо керівництва органами прокуратури, а саме статтю 15 Закону. Згідно з нею Генеральний прокурор:
— спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їх діяльністю;
— призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури Укра­їни;
— затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;
— призначає, за погодженням з ВР Автономної Республіки Крим, прокурора Автономної Республіки Крим;
— призначає заступників прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, їх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також, прирівняних до них, інших прокурорів;
— відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, пе­реміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів (отже слідчих та спеціалістів нижчестоячих від Генеральної прокуратури прокуратур призначають на по­сади та звільняють ті прокурори, у підпорядкуванні яких слідчі та спеціалісти будуть працювати. Строк повноважень слідчих прокуратур законодавством не регламентується);
— відповідно до законів України видає обов'язкові для всіх органів прокуратури: а) накази; б) розпорядження; в) затверджує по­ложення; г) затверджує інструкції;
— присвоює класні чини, а щодо присвоєння класних чинів дер­жавного радника юстиції 1, 2 і 3 класів — вносить подання Президенту України.
Вказівки Генерального прокурора з питань розслідування є обов'яз­ковими для виконання всіма органами дізнання й досудового слідства. Прокурори Автономної-Республіки Крим та обласного рівня:
— призначають на посади і звільняють працівників, крім тих, яких призначає Генеральний прокурор;
— за погодженням з Генеральним прокурором вносять зміни до встановлених штатів підлеглих їм прокуратур, в межах затвер­дженої чисельності і фонду заробітної плати.
2. ПОРЯДОК АТЕСТАЦІЇ ТА КЛАСНІ ЧИНИ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації. Порядок атестації визначається Генеральним прокурором України, зокрема, «Положенням про атестування прокурор­сько-слідчих працівників органів прокуратури України», затвердженим наказом Генерального прокурора України від 9 вересня 1998 року №2223ц.
АТЕСТУВАННЯ має на меті сприяти забезпеченню оптимальної розстановки кадрів і є важливим засобом оцінки їх ділових і особистих якостей та усунення недоліків у роботі і в поведінці.
Атестування проводиться один раз у 5 років. При вирішенні питання про висунення на вищу посаду чи пониження в посаді, а також при наявності серйозних недоліків у роботі або поведінці прокурорів і слідчих, атестування за пропозицією керівника відповідної прокуратури або її структурного підрозділу проводиться ДОСТРОКОВО.
Молоді спеціалісти підлягають атестуванню після закінчення стажування, а повторно — через 2 роки.
Особи, які мають досвід роботи в правоохоронних органах, але вперше призначені на прокурорсько-слідчі посади, підлягають атес­туванню не раніше, ніж через 6 місяців роботи на цих посадах.
З метою організації атестації працівників прокуратури в Україні діє Вища атестаційна комісія та атестаційні комісії.
При Генеральній прокуратурі утворюється ВИЩА АТЕСТАЦІЙНА КОМІСІЯ (ВАК). ЇЇ склад затверджується Генеральним прокурором. Во­на проводить атестування всіх прокурорських працівників апарату Генеральної прокуратури (крім членів колегії), прокурорів областей, міст Києва і Севастополя, прирівняних до них та їх заступників, заступників прокурора Автономної Республіки Крим, ректора та проректорів ін­ституту підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України.
Прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Киє­ва і Севастополя та прирівняними до них, ректором Інституту під­вищення кваліфікації Генеральної прокуратури, а також, за пого­дженням з Генеральною прокуратурою, прокурорами великих міст з районним поділом утворюються відповідні атестаційні комісії.
Ці комісії проводять атестування прокурорсько-слідчих праців­ників та працівників навчального закладу, за винятком тих, що атес­туються ВАК.
АТЕСТАЦІЙНІ КОМІСІЇ утворюються у складі:
— голови;
— його заступника,
— відповідального секретаря;
— членів комісії з числа досвідчених і авторитетних працівників. План роботи атестаційної комісії складається щорічно, затвер­джується відповідним прокурором та надсилається у підпорядковані прокуратури до початку наступного року.
На кожного працівника, який планово чи позапланово підлягає атестації, складаються атестаційні документи:
— біографічна довідка;
— атестаційна картка;
— характеристика ділових і особистих якостей.
Ці документи готують чітко визначені посадові особи: Заступники Генерального прокурора України — на начальників управлінь і відділів Генеральної прокуратури, старших помічників та помічників Генерального прокурора, ректора Інституту під­вищення кваліфікації.
Начальники управлінь і відділів Генеральної прокуратури України — на заступників начальників, старших прокурорів та прокурорів управлінь і відділів, прокурорів-криміналістів, старших слідчих з особливо важливих справ та слідчих з особливо важливих справ. Начальник управління кадрів Генеральної прокуратури України -на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей та при­рівняних до них.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них — на своїх заступників.
Заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них — на начальників управлінь і відділів, старших помічників і помічників цих прокуратур.
Начальники відділів кадрів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та до них прирівняних (або старші помічники про­курорів з питань роботи з кадрами) — на прокурорів міст, районів, міжрайонних та прирівняних до них.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Начальники управлінь і відділів прокуратур Автономної Респуб­ліки Крим, областей та до них прирівняних — на заступників на­чальників, старших прокурорів та прокурорів управлінь і відділів, прокурорів-криміналістів, старших слідчих з особливо важливих справ (Автономної Республіки Крим), слідчих з особливо важливих справ та старших слідчих цих прокуратур. Прокурори міст, районів, міжрайонні прокурори і прирівняні до них — на всіх підпорядкованих їм прокурорсько-слідчих праців­ників, тощо.
У зазначених документах вказуються нагороди та заохочення, дисциплінарні стягнення протягом періоду, за який працівник під­лягає атестуванню (крім тих, які зняті в установленому порядку).
Оцінка роботи працівника, характеристика його ділових і осо­бистих якостей мають бути конкретними, обґрунтованими, об'єк­тивними. В характеристиці вказуються і позитивні якості працівника, і недоліки у його роботі та поведінці.
Для того, щоб зробити висновок про ділові якості працівника, потрібно перевірити знання ним дорученого напряму роботи, нор­мативних актів, керівних документів та вказівок щодо його профе­сійних обов'язків. Дається оцінка працелюбству, добросовісності та дисциплінованості працівника, його культурному рівню тощо.
У висновку атестації вказується про відповідність або невід­повідність займаній посаді чи про неповну службову відповідність.
Висновки атестації стажистів мають свідчити про їх підготов­леність до самостійної роботи слідчим чи помічником прокурора або про продовження терміну стажування.
Атестаційні документи можуть бути обговорені у відповідному колективі і подаються в атестаційну комісію не ПІЗНІШЕ ЯК ЗА 15 ДНІВ ДО ПРОВЕДЕННЯ АТЕСТУВАННЯ.
Працівника, який підлягає атестуванню, ПОВИННІ ознайомити з підготовленими на нього атестаційними документами ПІД РОЗПИСКУ до передачі їх в атестаційну комісію. У разі його відмови від підпису особа, яка ознайомлює, робить відповідний запис на цих документах.
ВАК та атестаційні комісії проводять засідання в присутності НЕ МЕНШЕ ДВОХ ТРЕТИН, а рішення приймаються БІЛЬШІСТЮ ГО­ЛОСІВ ЇХ СКЛАДУ.
Атестації розглядаються, як правило, в присутності атестованої особи. Можуть запрошуватись прокурори, у підпорядкуванні яких останні працюють.
Атестування розпочинається з доповіді одного з членів комісії чи відповідального секретаря або безпосередньо керівника атес­тованого, який викладає основний зміст атестаційних документів, після чого члени комісії можуть ставити питання доповідачеві та атестованому.
Після відповідей на запитання та обговорення, ВІДКРИТИМ ГО­ЛОСУВАННЯМ приймається рішення комісії.
Комісія може не погодитись з висновком атестації або прийняти інше рішення про відповідність чи невідповідність працівника зай­маній посаді чи про неповну службову відповідність з умовою пов­торного атестування ЧЕРЕЗ 6 МІСЯЦІВ або ЧЕРЕЗ РІК.
Комісія може також внести рекомендації про:
1) заохочення;
2) присвоєння позачергового класного чину;
3) зарахування в резерв;
4) призначення на вищу посаду; -
5) вивчення та розповсюдження досвіду;
6) скерування на стажування чи навчання з метою підвищення ква­ліфікації;
7) пониження в класному чині.
Для усунення недоліків, зазначених в атестації, може встанов­люватись термін, після закінчення якого на засіданні заслуховується працівник — атестований.
Відповідальний секретар комісії складає ПРОТОКОЛ засідання, у якому зазначають:
— дату та місце проведення атестації;
— присутніх членів комісії;
— дані про атестованого;
— дані про запрошених керівників;
— порядок денний;
— доповідача з кожного питання;
— короткий зміст виступів;
— рішення щодо кожного працівника;
— окремі думки членів комісії.
Протокол підписують голова і відповідальний секретар.
Рішення комісії в десятитиденний строк затверджується відпо­відним прокурором, який вживає заходів щодо його виконання. Якщо ПРОКУРОР НЕ ЗГОДНИЙ З ВИСНОВКОМ АТЕСТАЦІЇ, він може змі­нити його, письмово мотивуючи своє рішення.
Після затвердження рішення комісії прокурором, з ним ПРО­ТЯГОМ 5 ДНІВ має бути ознайомлений атестований.
Рішення комісії може бути ОСКАРЖЕНО ПРОКУРОРУ ВИЩО­ГО РІВНЯ ПРОТЯГОМ 10 ДНІВ після ознайомлення з ним атес­тованого.
Працівник, який визнаний комісією таким, що не відповідає зай­маній посаді, протягом МІСЯЦЯ ПІСЛЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ з рішенням МОЖЕ бути переведений за його ЗГОДОЮ НА ІНШУ РОБОТУ. За від­сутності такої згоди з ним може бути розірвано трудовий договір.
Прокурорам і слідчим прокуратури, працівникам науково-на­вчальних закладів прокуратури ПРИСВОЮЮТЬСЯ КЛАСНІ ЧИНИ від­повідно до займаних посад і стажу роботи.
Порядок присвоєння і позбавлення класного чину визначається «Положенням про класні чини працівників прокуратури України», яке затверджено Постановою Верховної Ради України 6 листопада 1991 року — 1795 \\ XII.
У відповідності з цим положенням встановлюється 10 класних чинів органів прокуратури:
1. Державний радник юстиції — може мати Генеральний прокурор-відповідає військовому званню Генерал армії України.
2. Державний радник юстиції 1 класу — перший заступник Генераль­ного прокурора України — генерал-полковник.
3. Державний радник юстиції 2 класу:
— заступники Генерального прокурора України;
— прокурор Автономної Республіки Крим;
— прокурори областей поза групою та м. Києва — генерал-лейтенант.
4. Державний радник юстиції 3 класу:
— начальники та заступники начальників управлінь, начальники відділів, старші слідчі в особливо важливих справах Генераль­ної прокуратури України, старші помічники Генерального про­курора України з особливих доручень;
— прокурори областей, транспортні, природоохоронні та інші (на правах обласних), прокурори міст поза групою;
— перші заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, об­ластей поза групою та м. Києва;
— ректор Інституту підвищення кваліфікації Генеральної проку­ратури України — генерал-майор.
5. Старший радник юстиції:
— заступники начальників відділів, начальники відділів у складі управлінь Генеральної прокуратури України;
— старші прокурори, слідчі в особливо важливих справах Гене­ральної прокуратури України, помічники Генерального про­курора України з особливих доручень;
— заступники прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, транспортних, природоохоронних та інших, прирівняних до них, та міст поза групою;
— начальники управлінь та відділів прокуратур Автономної Рес­публіки Крим, областей та прирівняних до них на правах облас­них;
— старші слідчі в особливо важливих справах прокуратур Авто­номної Республіки Крим та обласних і прирівняних до них на правах обласних;
— прокурори міст 1 групи;
— проректор Інституту підвищення кваліфікації Генеральної про­куратури;
— начальник учбового центру Генеральної прокуратури України -полковник.
6. Радник юстиції:
— прокурори управлінь та відділів Генеральної прокуратури України,
— заступники начальників, старші прокурори управлінь і відділів, слідчі в особливо важливих справах, старші слідчі прокуратури Автономної Республіки Крим і прирівняних до них, слідчі в особ­ливо важливих справах прокуратур міст;
— прокурори міст другої та третьої груп, районів та прирівняних до них прокурори;
— заступники прокурорів міст 1 групи — підполковник.
7. Молодший радник юстиції:
— помічники прокурорів, прокурори управлінь, відділів прокуратур Автономної Республіки Крим, областей та прирівняних до них;
— заступники прокурорів міст 2 та 3 груп, районів та прирівняних до них прокуратур;
— старші помічники прокурорів, старші слідчі, слідчі прокуратур міст, районів та прирівняних до них — майор.
8. Юрист 1 класу — капітан.
9. Юрист 2 класу — старший лейтенант.    продолжение
--PAGE_BREAK--
10. Юрист 3 класу помічники міських, районних та прирівняних до них прокурорів — лейтенант.
Присвоєння класного чину провадиться в послідовному порядку, з урахуванням ділових і особистих якостей працівника відповідно до посади, яку він займає, та стажу роботи.
Присвоєння класного чину без додержання цих вимог можливе лише у випадках коли:
Генеральний прокурор України за зразкове виконання служ­бових обов'язків присвоює працівникам чергові класні чини до закінчення строку перебування в конкретному класному чині. Ці строки наступні:
а) юрист 3 класу — 2 роки;
б) юрист 2 класу — 2 роки;
в) юрист 1 класу — 3 роки;
г) молодший радник юстиції — 3 роки;
ґ) радник юстиції — 4 роки;
д)старший радник юстиції — 4 роки.
Строки перебування в чинах державного радника юстиції 1, 2, З класу не встановлюються.
— Генеральний прокурор, при призначенні на вищу посаду, при­своює чин без дотримання черговості, але не більш як на два чини вище того, в якому працівник перебуває;
— Генеральний прокурор входить з поданням до Президента Ук­раїни про присвоєння класного чину ДЕРЖАВНОГО РАДНИКА ЮСТИЦІЇ 1, 2, З КЛАСІВ. Отже, названі класні чини може при­своїти лише Президент. Інші — Генеральний прокурор України.
Класний чин юриста 3 класу присвоюється працівникам, які пра­цюють в органах прокуратури не менше 6 місяців, а молодим спе­ціалістам — після закінчення строку стажування і призначення на посаду.
Працівникам, які перейшли на роботу в органи прокуратури з інших організацій, класні чини присвоюються з урахуванням посад, на які їх призначено, і досвіду роботи.
Як виняток, присвоєння вищого класного чину працівникові, не­залежно від посади, яку він займає, можливе за зразкове виконання службових обов'язків, ініціативу в роботі, інші значні заслуги, з ура­хуванням стажу роботи.
Працівники органів прокуратури, яким присвоєно класні чини, перебувають в них довічно.
Позбавлення класного чину можливе, при звільненні працівника з органів прокуратури за проступки, які порочать його.
У разі грубих порушень службового обов'язку чи негідної пове­дінки, працівника прокуратури може бути понижено в класному чині.
Працівникам органів прокуратури, які мають класні чини, ви­плачуються відповідні грошові надбавки до посадових окладів. Ці надбавки визначено Указом Президента «Про розміри надбавок до посадових окладів працівників органів прокуратури за класні чини» від 16 квітня 1999 року — 386 \ 99. (в Указі Президента від 20 грудня 1991 №11\91 додаток щодо надбавок за класний чин скасовано, як і не діють Укази від 1 листопада 1994 №653 та абзац другий статті 1 Указу від 19 січня 1996 №71).
Розміри надбавок наступні:
1. Державний радник юстиції України — 160 грн.
2. Державний радник юстиції 1 класу — 150.
3. Державний радник юстиції 2 класу — 145.
4. Державний радник юстиції 3 класу — 140.
5. Старший радник юстиції — 135.
6. Радник юстиції— 130.
7. Молодший радник юстиції — 125.
8. Юрист 1 класу — 120.
9. Юрист 2 класу — 115.
10. Юрист 3 класу — 110 грн.
Працівники органів прокуратури, які мають класний чин, під час виконання службових обов'язків носять форму встановленого зразка, яка видається безплатно.
На завершення слід зазначити, що важливою складовою роботи з кадрами в прокуратурі є СТВОРЕННЯ РЕЗЕРВУ на прокурорсько-слідчі посади. Резерв повинен забезпечити не тільки своєчасне і повноцінне заміщення вакантних посад, але й всемірне покращення якісного складу різних категорій прокурорських працівників.
З особами, що перебувають в резерві на роботу в органах про­куратури, повинна організовуватись наступна робота: а) навчання на курсах; Ь) проходження стажувань;
с) строкове виконання обов'язків слідчих чи помічників; сі) виконання індивідуальних завдань; є) вивчення рекомендованих керівних документів, законодавства тощо.
Результати підготовки кандидатів на роботу в органах проку­ратури повинні відображатись в службових характеристиках, відгуках, клопотаннях про призначення на посаду тощо.
Прокурор відповідного рівня несе персональну відповідальність за об'єктивність включення конкретних осіб до резерву та за їх підготовку.
3. ДИСЦИПЛІНА ПРАЦІ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ
Важливою передумовою успішного виконання покладених на прокуратуру функцій є компетентність та особиста дисципліна прокурорів і слідчих прокуратури.
Будь-які порушення прокурорсько-слідчими працівниками за­конності та службової дисципліни підривають авторитет прокура­тури, завдають шкоди інтересам держави і суспільства.
Питання, пов'язані із заохоченнями та дисциплінарною відпові­дальністю працівників прокуратури, регламентуються «Дисциплінар­ним статутом прокуратури України», затвердженим Постановою Вер­ховної Ради України «Про затвердження Дисциплінарного статуту про­куратури України» від 6 листопада 1991 року №1796-ХІІ.
ЗАОХОЧЕННЯ
Прокурорсько-слідчі працівники, а також працівники науково-навчальних установ прокуратури заохочуються за:
— сумлінне і зразкове виконання службових обов'язків;
— ініціативу та оперативність у роботі;
Заходами заохочення є:
1) подяка;
2) грошова премія;
3) подарунок;
4) цінний подарунок;
5) дострокове присвоєння класного чину або підвищення в класному чині;
6) нагородження нагрудним знаком «Почесний працівник прокура­тури України».
За особливі заслуги в роботі працівники прокуратури можуть бути представлені до нагородження державними нагородами і при­своєння почесного звання «Заслужений юрист України».
Генеральному прокурору належить право застосовувати всі вищеперераховані заходи, крім присвоєння почесного звання «Заслу­жений юрист України», підвищення в класному чині Державного рад­ника юстиції, що входить до компетенції Президента.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняні до них мають право заохотити працівника:
1) подякою;
2) грошовою премією;
3) подарунком.
Про застосування інших видів ці прокурори вносять подання Генеральному прокурору України.
Подання про відзначення державними нагородами та присво­єння звання «Заслужений юрист України» Президенту вносить Гене­ральний прокурор.
ДИСЦИПЛІНАРНІ СТЯГНЕННЯ Дисциплінарні стягнення застосовуються за:
1) невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків;
2) проступок, який порочить прокурорсько-слідчого працівника як працівника прокуратури.
Постановлення виправдального вироку, повернення криміналь­ної справи для додаткового розслідування, скасування запобіжного заходу та інших процесуальних рішень тягне за собою дисциплі­нарну відповідальність прокурорів і слідчих, якщо ними в процесі слідства були допущені НЕДБАЛІСТЬ або НЕСУМЛІННІСТЬ.
Дисциплінарними стягненнями є:
1) догана;
2) пониження в класному чині;
3) пониження в посаді;
4) позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України»;
5) звільнення;
6) звільнення з позбавленням класного чину.
Генеральний прокурор має право застосовувати дисциплінарне стягнення в повному обсязі вказаного переліку, за винятком ПОЗБАВ­ЛЕННЯ або ПОНИЖЕННЯ в класному чині ДЕРЖАВНОГО РАДНИКА ЮСТИЦІЇ 1, 2, З КЛАСІВ, оскільки це можливо лише указом Пре­зидента за поданням Генерального прокурора України.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей та прирівняні до них мають право застосовувати такі дисциплінарні стягнення:
— догану;    продолжение
--PAGE_BREAK--
— пониження в посаді,
— звільнення (крім пониження на посаді і звільнення працівників, які призначаються Генеральним прокурором України).
При необхідності застосування заходу дисциплінарного стяг­нення, що перевищує повноваження зазначених прокурорів, вони вносять подання Генеральному прокурору України.
Особи, нагороджені нагрудним знаком «Почесний працівник про­куратури України», можуть бути звільнені з роботи лише за попе­редньою згодою Генерального прокурора України.
Міські, районні та прирівняні до них вносять подання вищестоячому прокурору про накладення дисциплінарного стягнення на підлеглих їм прокурорсько-слідчих працівників.
Дисциплінарне стягнення має відповідати ступеню важкості про­ступку та вини.
Прокурор, який вирішує питання про накладення стягнення, по­винен особисто з'ясувати обставини проступку та одержати пись­мове пояснення від особи, яка його вчинила.
У разі необхідності може бути призначено службову перевірку.
Дисциплінарне стягнення застосовується ПРОТЯГОМ ОДНОГО МІСЯЦЯ з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової пе­ревірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але НЕ ПІЗНІШЕ ОДНОГО РОКУ З ДНЯ ВЧИНЕННЯ проступку.
Строк службової перевірки не може перевищувати ДВОХ МІ­СЯЦІВ.
За один і той же проступок може бути накладено тільки одне дисциплінарне стягнення.
У разі вчинення працівником діяння, не сумісного з перебуван­ням на роботі в органах прокуратури, його звільнення провадиться незалежно від часу вчинення проступку.
Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ відповідного прокурора, який оголошується працівнику під розписку.
Копія наказу додається до особової справи.
З наказом можуть бути ознайомлені працівники відповідної про­куратури.
Накази Генерального прокурора України, в необхідних випадках, доводяться до відома особового складу органів прокуратури України.
Наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено працівником Генеральному прокурору України в МІ­СЯЧНИЙ СТРОК З ДНЯ ОЗНАЙОМЛЕННЯ З НАКАЗОМ.
Генеральний прокурор приймає рішення по скарзі В ДЕСЯТИ­ДЕННИЙ СТРОК, а в разі проведення перевірки — НЕ ПІЗНІШЕ ОДНОГО МІСЯЦЯ З ДНЯ надходження скарги. Про прийняте рішення повідом­ляється працівнику, який звернувся із скаргою.
Оскарження наказу не зупиняє виконання дисциплінарного стягнення.
Генеральний прокурор має право скасувати дисциплінарне стяг­нення, посилити або пом'якшити його.
Рішення Генерального прокурора про накладення стягнення можуть бути оскаржені до Вищої Ради юстиції України.
У разі незаконного пониження на посаді або звільнення з посади Генеральний прокурор видає наказ про поновлення на посаді з вип­латою середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в зарплаті за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більше ЯК ЗА ТРИ МІСЯЦІ. Якщо не з вини працівника час ви­мушеного прогулу становить більше 3-х місяців, Генеральний про­курор може прийняти рішення про виплату середньомісячного за­робітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення Президента та Генерального прокурора про позбав­лення класного чину, наказ Генерального прокурора про звільнення та звільнення з позбавленням класного чину або відмова у поновленні на роботі працівників, звільнених прокурором Автономної Республіки Крим, обласними та прирівняними до них — можуть бути оскаржені до Верховного Суду України в місячний строк.
Термін дії накладеного дисциплінарного стягнення один рік, з дня його накладення за умови невчинення нового проступку.
Поновлення в попередньому класному чині або на попередній посаді може провадитись тільки в порядку атестування.
Дисциплінарне стягнення може бути знято прокурором, який видав наказ про стягнення або ж вищестоячим і достроково, якщо працівник виявить дисциплінованість і сумлінність. Але це робиться спеціальним наказом з оголошенням його всім, кому було оголошено наказ про накладення стягнення.
4. МАТЕРІАЛЬНЕ ТА СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Гарантуючи принцип незалежності про­курорських працівників та надаючи їм мож­ливість належно виконувати свої профе­сійні обов'язки, у галузевому законодав­стві містяться норми щодо їх матеріаль­ного і соціального забезпечення. Мова йде про заробітну плату, відпустки, забезпечення житлом, пільги за користування певними видами послуг.
ЗАРОБІТНА ПЛАТА прокурорів і слідчих прокуратури склада­ється із:
— посадових окладів;
— надбавок двох видів: а) за вже згадувані класні чини; б) за ви­слугу років.
Розміри посадових окладів та надбавок обох видів затверджу­ються Президентом України, хоча реально, якщо вести мову про посадові оклади працівників органів прокуратури, то останні визна­чені Постановою Кабінету Міністрів України «Про впорядкування умов оплати праці працівникам апарату органів виконавчої влади, міс­цевого самоврядування та їх виконавчих органів, органів прокура­тури, судів та інших органів» від 13 грудня 1999 №2288. У цій по­станові містяться окремими додатками номери 36, 37, 38 та інші так звані «СХЕМИ» посадових окладів керівних працівників, спеціалістів та службовців прокуратур України усіх рівнів.
Для прикладу можна навести розміри посадових окладів про­курорів та інших працівників прокуратур деяких рівнів:
1. Генеральний прокурор має місячний посадовий оклад у 390 грн.
2. Перший його заступник — 380 грн.
3. Заступники — 370 грн.
4. Начальники головних управлінь — 315 грн.
5. Старші слідчі в особливо важливих справах — 230 — 250 грн.
6. Прокурори Автономної Республіки Крим — 340 грн.
7. Прокурор міста Києва- 310 грн.
8. Прокурори областей — 290 грн.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД В УКРАЇНІ
9. Прокурор Севастополя — 270 грн.
10. Перші заступники цих прокурорів, відповідно-310, 280, 270, 250 грн.
11. Старші слідчі в особливо важливих справах в цих прокуратурах -185-205 грн.
12. Слідчі в особливо важливих справах цих прокуратур — 175- 195.
13. Старші слідчі цих прокуратур — 165-185 грн.
14. Прокурори міст з чисельністю населення понад 1 млн. чоловік -250 грн.
15. Прокурори міст з меншою чисельністю, а таких є чотири категорії, відповідно-230, 220, 210, 195 грн.
16. Прокурори районів — 230 грн.
17. Прокурори прокуратур із нагляду за додержанням законодавства під час виконання судових рішень у кримінальних справах — 220 грн.
18. Природоохоронні прокурори — 220 грн.
19. Слідчі в міських та районних прокуратурах 155-145 грн. і так далі.
Надбавки за вислугу років працівникам прокуратури (окрім над­бавки за класні чини, про які вже йшла мова) є двох видів:
— щомісячні процентні надбавки за стаж вислуги у класному чині;
— щомісячні процентні надбавки за вислугу, тобто за стаж ро­боти в органах прокуратури.
Розміри надбавок першого виду містяться в ДОДАТКУ №2 до Указу Президента «Про розміри надбавок до посадових окладів працівникам органів прокуратури» від 20 грудня 1991 року №11\91, а саме:
— розмір щомісячної процентної надбавки від загальної суми по­садового окладу і доплати за класний чин для працівника про­куратури зі стажем у класному чині понад 2 роки — 5 відсотків;
— понад 5 років — 10 відсотків;
— понад 10-15 відсотків;
— понад 15-20 відсотків;
— понад 20 — 25 відсотків;
— понад 25 — 30 відсотків;
— понад ЗО років стажу у класному чині — 40 відсотків.
Згідно ДОДАТКУ № 3 того ж Указу Президента, визначено над­бавки за загальний стаж роботи в органах прокуратури:
— за стаж роботи понад 2 роки — надбавка в 5 відсотків від по­садового окладу;
— понад 5 років — 10 відсотків,
— понад 10 років — 15 відсотків,
— понад 15 років — 20 відсотків,
— понад 20 років — 25 відсотків,
— понад 25 років — ЗО відсотків,    продолжение
--PAGE_BREAK--
— понад ЗО років — 40 відсотків.
Отже, хоча розміри чистих посадових окладів і порівняно неве­ликі, але з надбавками виходить терпимий місячний заробіток.
Прокурорам і слідчим прокуратури надається щорічна відпустка тривалістю ЗО календарних днів з оплатою проїзду до місця від­починку і у зворотньому напрямку.
Атестованим працівникам прокуратури, які мають стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, надається додаткова опла­чувана відпустка тривалістю:
— після 10 років — 5 календарних днів;
— після 15 — 10;
— після 20-15 календарних днів. Прокурори і слідчі мають право:
— безкоштовно користуватися, за службовими посвідченнями на території України, всіма видами транспорту міського, примісь­кого і місцевого сполучення (крім таксі);
— під час службового відрядження користуватися правом бро­нювання місць в готелях і на всіх видах транспорту, а також позачерговим придбанням проїзних документів.
СЛІДЧІ прокуратури забезпечуються житловою площею міс­цевими органами влади в першочерговому порядку. їм також надається 50-процентна знижка плати за займане ними та чле­нами їх сімей житло, комунальні послуги (водопостачання, газ, електрична і теплова енергія) і користування квартирним те­лефоном.
Прокурори і слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість, протягом 6 місяців забезпечуються виконавчими комі­тетами місцевих Рад упорядкованим житлом у позачерговому по­рядку. Вони також мають право на позачергове влаштування дітей у дошкільні заклади і встановлення квартирного телефону.
Місцеві Ради можуть продати на пільгових умовах житлові при­міщення працівникам прокуратури із знижкою до 50 відсотків їх вар­тості.
ПРОКУРОРИ обласного і нижчого рівня, які пропрацювали в ор­ганах прокуратури не менше 25 років і досягли пенсійного віку або стали інвалідами під час роботи, після звільнення з органів проку­ратури, у випадку переїзду в одну з обраних місцевостей, де вони проживали чи працювали, забезпечуються виконкомами місцевих Рад упорядкованим житлом у першочерговому порядку. їм надається право позачергового вступу до житлово-будівельних кооперативів або допомога в індивідуальному житловому будівництві.
ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
Прокурор і слідчий прокуратури знаходяться під захистом закону.
Нанесення тілесних ушкоджень, образа, погроза на адресу пра­цівника прокуратури чи його близького родича, а також знищення їх майна, інші насильницькі дії у зв'язку з виконанням прокурором або слідчим прокуратури своїх службових обов'язків, тягнуть за собою встановлену законом відповідальність, зокрема за ч. 1 ст.345 КК України — кримінальну відповідальність у вигляді виправних робіт на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або об­меження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк.
За ч. 2 названої статті, коли наслідком вищеперерахованих дій будуть заподіяння побоїв, легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень — відповідальність у вигляді обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на той самий строк.
Ч. З — за ті ж дії, що призвели до тяжких тілесних ушкоджень — позбавлення волі на строк від 5 до 12 років. За аналогічні дії, названі у всіх частинах цієї статті, вчинені організованою групою — позбав­лення волі на строк від 7 до 14 років.
Стаття 348 КК передбачає кримінальну відповідальність за вбив­ство або замах на вбивство працівника прокуратури або його близь­ких родичів, у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків — по­збавлення волі на строк від 9 до 15 років або довічним позбавлен­ням волі.
Збитки, заподіяні знищенням або пошкодженням майна про­курору, слідчому чи пенсіонеру з числа прокурорсько-слідчих пра­цівників, членам їх сімей і близьким родичам у зв'язку з виконанням працівником прокуратури службових обов'язків, відшкодовуються державою в повному розмірі за рахунок державного бюджету.
Життя і здоров'я працівників прокуратури підлягає обов'язко­вому державному страхуванню за рахунок коштів відповідних бю­джетів на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою. Порядок та умови страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема Постановою від 19 серпня 1992 — 486 «Про порядок та умови державного обов'язкового особистого стра­хування працівників прокуратури».
У разі каліцтва чи інвалідності, що сталися у зв'язку з вико­нанням службових обов'язків, прокурор, слідчий прокуратури одержує компенсацію в розмірі від річного до п'ятирічного грошового утримання, залежно від ступеня втрати працездатності, а в разі його загибелі із зазначеної причини, сім'ї або утриманцям загиб­лого виплачується одноразова допомога в розмірі десятирічного грошового утримання за останньою посадою і призначається пен­сія у зв'язку з втратою годувальника в розмірі його місячного поса­дового окладу.
За сім'єю загиблого зберігається право на одержання благо­устроєного житлового приміщення на умовах і підставах, які існували на час загибелі працівника.
Прокурори і слідчі прокуратури мають право на носіння вогне­пальної зброї.
Пенсійне забезпечення
Прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення ЗА ВИ­СЛУГУ РОКІВ незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пен­сії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми мі­сячного (чинного) заробітку.
Прокурорам і слідчим, що визнані інвалідами 1 або 2 групи, при­значається пенсія ЗА ІНВАЛІДНІСТЮ В РОЗМІРАХ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ ВИЩЕ, за наявності стажу роботи в органах прокуратури не менше 10 років.
Прокурорам і слідчим, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їхнім вибором, у тому числі на умовах передбачених Законом «Про державну службу» (ст.37).
Військові прокурори і слідчі військових прокуратур при звільненні з військової служби мають право на одержання пенсії відповідно до Закону «Про прокуратуру» або на одержання пенсії, встановленої законом для військовослужбовців.
Особи, звільнені з роботи в порядку дисциплінарного стягнення з позбавленням класного чину або позбавлені класного чину за ви­роком суду, втрачають право на пенсійне забезпечення за вислугу років. Права на одержання пенсії, передбаченої Законом «Про про­куратуру», позбавляються також особи, звільнені з роботи у зв'язку з засудженням за умисний злочин, вчинений з використанням свого посадового становища, або вчиненням корупційного діяння.
Пенсії, призначувані за законом, виплачуються в повному розмірі, незалежно від заробітку (прибутку), одержуваного після виходу на пенсію. Прокурори і слідчі прокуратури, яким призначено пенсію за вислугу років і які працюють на прокурорсько-слідчих посадах, мають право одержувати заробітну плату відповідно до законодавства.
Прокурорам і слідчим, у разі виходу на пенсію за вислугою років чи за інвалідністю виплачується ГРОШОВА ДОПОМОГА БЕЗ СПЛАТИ ПОДАТКУ в розмірі місячного заробітку, з якого обчислена пенсія, за кожен повний рік роботи прокурором, слідчим прокуратури чи на по­садах у науково-навчальних закладах прокуратури.
Членам сімей прокурора або слідчого (батькам, дружині, чо­ловіку, дітям, які не досягли 18 років або старшим цього віку, якщо вони стали інвалідами до досягнення ними 18 років, а тим, які на­вчаються — до закінчення навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23-річного віку), які були на його утриманні на мо­мент смерті, призначається пенсія НА ВИПАДОК ВТРАТИ ГОДУВАЛЬ­НИКА, за наявності у нього стажу роботи в органах прокуратури не менше 10 років, у розмірі 60 відсотків від середньомісячного (чин­ного) заробітку на одного члена сім'ї, 80 відсотків — на двох і більше членів сім'ї.
ТЕМА 5: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
ПЛАН
1. Суть та завдання нагляду за додержанням і правильним засто­суванням законів.
2. Об'єкт, предмет і межі нагляду.
3. Повноваження прокурора під час здійснення нагляду за загаль­ним виконанням законів.
4. Види нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів.
5. Методики проведення окремих видів прокурорських перевірок щодо додержання і правильного застосування законів.
1. СУТЬ ТА ЗАВДАННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
Відповідно до перехідних положень, яки­ми 12.07.2001 року доповнено Закон України «Про прокуратуру» прокуратура продовжує виконувати, згідно з чинними законами, функ­цію нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів — до введення в дію законів, що регулюватимуть діяльність дер­жавних органів щодо контролю за додержанням законів.
Зі слів "… продовжує виконувати..." ми робимо висновок, що на­звана галузь прокурорського нагляду для українських органів про­куратури не нова. Дійсно, у старій, тобто до 12.07.2001 року, редакції Закону ця галузь випливала із змісту п.1 ст.5 — «Нагляд за додер­жанням законів усіма органами, підприємствами, установами, ор­ганізаціями, посадовими особами та громадянами». Нині цей пункт змінено. Але існують, тобто є чинними, вже названі «Перехідні по­ложення» і ціла самостійна глава 1 розділу 2 Закону — присвячені названій галузі прокурорського нагляду.
Ще потрібно зазначити, що до 12 липня 2001 року ця галузь традиційно називалась «Загальний нагляд». Зараз слово «загальний», як видається виправдано, вилучили із закону. Прокурорський нагляд в Україні ніколи не був загальним. Прокуратура не здійснює нагляд за Верховною Радою України, Президентом, судами. Окрім того, як вже наголошувалось раніше, прокурори не здійснюють нагляд і за громадянами, хоча вони і названі серед піднаглядних об'єктів. Фак­тично ж, щодо громадян, прокуратура реагує лише у разі вчинення ними правопорушення, розпочинаючи справу відповідного виду про­вадження. Жодних превентивних, планових чи позапланових про­курорських перевірок та інших наглядових заходів щодо додержання та правильного застосування громадянами законів прокуратура в нашій державі не проводить.
У широкому розумінні НАГЛЯД ПРОКУРАТУРИ — це регла­ментована прокурорським правом діяльність прокуратури щодо перевірки виконання законів і підзаконних нормативних актів державними і недержавними суб'єктами правовідносин.
Це визначення можна обґрунтувати такими положеннями:    продолжение
--PAGE_BREAK--
1) нагляд прокуратури — це, як вже наголошувалось, окремий і специфічний вид державної діяльності;
2) нагляд прокуратури здійснюється спеціально уповноваженим органом держави (прокуратурою) і від її імені та позавідомчо;
3) винятковість нагляду прокуратури, котра означає неможли­вість його здійснення іншими державними і недержавними органами;
4) здійснення повноважень шляхом перевірки виконання законів.
Окрім прокуратури перевірку виконання законів можуть здійсню­вати й інші державні органи (в Україні таких сьогодні біля сотні). Така діяльність у теорії йменується КОНТРОЛЕМ. У зв'язку з цим право­мірно виникає питання, як узгоджуються терміни «нагляд» і «кон­троль», які виступають формами перевірочної діяльності і які мають схожі окремі методи, способи, прийоми та рішення тощо. На думку російського науковця з прокурорського права М.С. Шалумова, ви­рішення цього питання має «принципове значення не тільки і не стільки для теорії, скільки для практичної реалізації прокурорських функцій».
Узагальнивши різноманітні позиції у вирішенні цього питання, ми погодимось з М.В. Мельниковим, який пропонує розмежовувати поняття «прокурорський нагляд» і «контролююча діяльність» шляхом вичленування «ряду основних відмінностей». До таких відносять:
— контролюючі органи, як правило, входять у систему органів виконавчої гілки влади, а прокуратура — як ми вже з'ясували — самостійний орган влади;
— зовнішній характер здійснення нагляду, оскільки контроль мо­же бути і внутрішнім;
— нагляд, на відміну від контролю, здійснюється без втручання в оперативно-господарську діяльність;
— відмінність в об'єкті, предметі, повноваженнях і засобах на­гляду і контролю, зокрема правом безпосереднього притяг­нення до адміністративної відповідальності наділені тільки контролюючі органи;
— прокуратура здійснює нагляд і за контролюючими органами та ін.
Отже, суть нагляду за додержанням і правильним застосуван­ням законів в Україні полягає у здійсненні Генеральним прокурором та підлеглими йому прокурорськими працівниками, від імені дер­жави, на усій її території, специфічної діяльності, скерованої на ви­вчення ними інформації про порушення законів, в отриманні ними та аналізі різноманітних матеріалів, статистичних даних про роботу піднаглядних об'єктів, котрі можуть містити відомості, які вказують на необхідність у проведенні перевірок своїми силами або із залу­ченням контролюючих органів, в оцінці правових актів з позиції від­повідності їх законам, а також у застосуванні заходів прокурорського реагування з метою усунення виявлених порушень, скасування не­законних рішень та притягнення винних до встановленої законо­давством юридичної відповідальності.
ЗАВДАННЯ цього виду прокурорсько-наглядової діяльності по­лягає в тому, щоб з допомогою повноважень прокурора досягнути:
— чіткого та неухильного виконання законів піднаглядними ор­ганами і установами та їх посадовими особами;
— скасування актів, та припинення діяльності, які суперечать законам та підзаконним нормативним актам.
Безпосередніми об'єктами цього напряму наглядової діяльності прокуратури виступають:
1. Кабінет Міністрів України.
2. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
3. Інші органи державного і господарського управління та контролю.
4. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві Ради, їх ви­конавчі органи.
5. Органи військового управління, військові об'єднання, з'єднання, частини, підрозділи, установи, військові навчальні заклади Зброй­них сил України, Служби безпеки, Прикордонних військ тощо.
6. Політичні партії, громадські організації, масові рухи.
7. Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, підпорядкованості та належності, — а також посадові особи цих юридичних осіб та громадяни.
Якщо нагляд за загальним додержанням і виконанням законів порівняти з іншими галузями прокурорського нагляду, тоді ми по­бачимо, що за своїми завданнями, за кількістю і різноманітністю під­наглядних об'єктів, ця галузь є найбільш складною та трудомісткою. До того ж, значення цього виду нагляду, незважаючи на доволі су­перечливу тенденцію до його законодавчого скасування, з кожним роком зростає. Це обумовлено складністю завдань державного еко­номічного і соціального будівництва, розгалуженістю економічних зв'яз­ків між різними суб'єктами господарювання, переходом промисловості і всього господарства держави на рейки ринкової економіки. Актуаль­ність цього виду прокурорського нагляду і залишення його на невизначений строк за органами прокуратури обумовлені також наступним: У державі катастрофічно зростає злочинність, погіршується її кри­міногенна характеристика.
Нестримними темпами зростає організована злочинність і по­рушення законів, пов'язаних з боротьбою із корупцією, порушу­ються принципи соціальної справедливості. Не дотримуються права і законні інтереси громадян — це стало звичним явищем. Постійно ігнорується законодавство у сфері економіки. Усе очевидніше проявляється неспроможність і нездатність не те що відомчих і позавідомчих контролюючих органів, а навіть правоохоронних органів, зменшити вал правопорушень, і особ­ливо, злочинів.
Практика боротьби із правопорушеннями та злочинністю спо­нукала законодавців до позиції, що на сучасному етапі розвитку укра­їнської державності, окрім прокуратури у нас поки що немає іншого державного органу, котрий би взяв на себе наглядову функцію за додержанням і правильним застосуванням законів.
Здійснюючи нагляд за загальним виконанням законів у сфері державного управління, органи прокуратури сприяють виконанню завдань, що стоять перед суспільством і державою щодо покра­щення правопорядку, підвищення добробуту громадян, підвищення їх матеріального становища, забезпечення їх прав і законних інте­ресів тощо. Іншими словами, прокурори, здійснюючи свої повно­важення у цій сфері, вирішують, разом з іншими органами та орга­нізаціями, питання політичного, державного, економічного, соціаль­ного, національного і культурного будівництва.
Від активності, ініціативи, професійної підготовки прокурорських працівників, які здійснюють нагляд за виконанням законів, багато що залежить у сфері укріплення законності у державі; виявлення по­рушень закону і встановлення причин та умов, які їм сприяють. Працівники прокуратури першими стикаються із правопорушниками, вони першими досліджують причини правопорушень, вирішують пи­тання відповідальності винних. Результати їх перевірок слугують ви­хідним матеріалом для розслідування злочинів, пов'язаних із різного виду розкраданнями, шахрайствами, приписками, випуском неякіс­ної продукції тощо.
2. ОБ'ЄКТ, ПРЕДМЕТ І МЕЖІ НАГЛЯДУ
Питання про об'єкт і предмет нагляду є доволі заплутаним у термінології прокурорсько­го нагляду.
Як ОБ'ЄКТ прокурорського нагляду слід розглядати діяльність органів держави і недержавних органів щодо виконання ними законів і підзаконних нормативних актів, яка регламентується прокурорським правом. Іншими словами, об'єкт прокурорського нагляду — це суспільні відносини, урегульовані правом з приводу виконання за­конодавства. Це випливає із наступного:
— суть об'єкта прокурорського нагляду — це не будь-яка діяль­ність, а тільки діяльність щодо виконання законів та підза­конних правових актів;
— це діяльність не всіх державних і недержавних органів, а лише тих, що зазначені в законі.
Об'єкт прокурорського нагляду не безмежний. Для визначення його меж в теорії застосовується правова категорія «межі проку­рорського нагляду», під якою розуміють — правові вимоги щодо виконання певного за характером законодавства тим чи іншим ко­лом державних і недержавних органів. Саме ці межі дозволяють визначити предмет прокурорського нагляду.
Предмет прокурорського нагляду узгоджується з об'єктом як частина з цілим, і зовнішніми межами першого відносно другого ви­ступають межі нагляду. Треба мати на увазі, що предмет проку­рорського нагляду порівняно з об'єктом є більш динамічною пра­вовою категорією. Зміни соціально-економічних відносин законо­мірно спонукають до змін меж предмету прокурорського нагляду.
Окрім того, межі дозволяють розділити предмет прокурорського на­гляду на окремі елементи — галузі прокурорського нагляду, а останні — на підгалузі або види (про що йтиме мова згодом).
У загальному вигляді предмет даної галузі прокурорської ді­яльності виглядає як точне, неухильне, однакове для всіх додер­жання і правильне застосування законів України.
Більш повно і конкретно предмет і межі прокурорського нагляду у сфері загального виконання законів визначено в Законі «Про про­куратуру» (ст. 19) та відповідних наказах Генерального прокурора України, зокрема:
1. «Про організацію роботи органів прокуратури у здійсненні на­гляду за додержанням законів щодо прав і свобод громадян та захисту інтересів держави» від 2 жовтня 1998 №2.
2. «Про зміни в організації прокурорського нагляду за додержанням адміністративного законодавства» від 21 лютого 2000 №16.
3. «Про подальше удосконалення організації та посилення проку­рорського нагляду за додержанням природоохоронного законо­давства» від 1 вересня 1999 №1.
4. «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням за­конів на транспорті» від 4 квітня 1992 №1.
5. «Про організацію роботи органів прокуратури щодо забезпечення нагляду за додержанням законів, спрямованих на попередження правопорушень серед неповнолітніх, захист їх прав» від 26 жовтня 1998 №9.
«Про організацію роботи із зверненнями громадян в органах про­куратури» від 18 березня 1997 №5 та інші.
Відповідно до статті 19 Закону України «Про прокуратуру» предметом нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів є: А. Відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємства­ми, організаціями та посадовими особами вимогам Конституції України та чинним законам. Б. Додержання законів про:
— недоторканність особи;
— соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи гро­мадян;
— захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав.
В. Додержання законів щодо:
— економічних, міжнаціональних відносин;    продолжение
--PAGE_BREAK--
— охорони навколишнього середовища;
— митниці та зовнішньоекономічної діяльності. Отже, за суттю, предмет цього виду нагляду утворюють два елементи:
1. ДОДЕРЖАННЯ І ЗАСТОСУВАННЯ цілого комплексу законів (окрім тих, що регулюють: а) діяльність органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство; б) підтримання обвинувачення у суді; в) діяльність суду (конститу­ційного, загальних, господарських); г) органів та установ, що ви­конують судові рішення у кримінальних справах та застосовують інші заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням осо­бистої свободи громадян тощо).
2. ВІДПОВІДНІСТЬ Конституції та законам України правових актів, що видаються: а) Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади та органами державного і господарського управління і контролю; б) Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх ви­конавчими органами; в) органами військового управління; г) об'єд­наннями громадян; ґ) підприємствами, установами, організація­ми; д) посадовими особами вищеперерахованих юридичних осіб.
Серед науковців немає єдності поглядів щодо того, чи входить у предмет прокурорського нагляду виконання правозастосовчих актів (постанов уряду, міжвідомчих і відомчих положень, інструкцій тощо). Згідно однієї точки зору (Басков В.І., Скуратов Ю.І., Чувильов О., Чувильов А. та інші) нагляд за загальним виконанням законів не поширюється на виконання інших, окрім законів, нормативно-пра­вових актів1. Така позиція, до речі, відображена у наказі Генераль­ного прокурора N 2 від 25 березня 1996 року «Про організацію ро­боти органів прокуратури по здійсненню загального нагляду». У пунк­ті 2 цього документа тодішній Генеральний прокурор Г. Ворсінов наказує "… виконуючи загально наглядові функції, потрібно виходити з того, що відповідно до статті 1 Закону «Про прокуратуру» її органи здійснюють вищий нагляд за додержанням і правильним застосу­ванням лише законів...". Однак наступне положення цього наказу дещо суперечить щойно наведеному. Генеральний прокурор пише: "… Виконання вимог підзаконних актів перевіряти у випадках, коли
1 Для зручності у розмежуванні даного виду нагляду від інших галузей прокурор­сько-наглядової діяльності, нагляд за додержанням і правильним застосу­ванням законів у тексті лекції інколи називатимемо «нагляд за загальним до­держанням законів» вони видані у відповідності з вимогами законів України і в них роз­кривається механізм дії законів, порядок їх застосування, або якщо необхідно з'ясувати умови та причини, що сприяли порушенням закону...". Фактично автор розкрив зміст категорії «підзаконний нор­мативно-правовий акт», оскільки цей акт за характером завжди ви­дається на підставі закону, відповідно до закону і для його вико­нання. Із цього випливає, що кожен підзаконний нормативний акт відповідає перерахованим Генеральним прокурором ознакам, а отже і є також завжди піднаглядним.
Саме тому існує і друга, правильніша і чіткіша позиція науковців (Чурилов А., Лукашов В. та інші), згідно з якою здійснення нагляду за загальним виконанням законів поширюється власне і на закони і на будь-які підзаконні нормативно-правові акти, за умови, що вони розкривають механізм застосування бланкетних норм закону.
Звичайно, заперечуючи цю позицію, можна послатись на ст.ст. 1 і 19 Закону, у яких здебільшого йде мова про нагляд за виконанням законів. Однак, у тій же ст. 19, а саме у ч. 2, вже згадується "… чинне законодавство". Як відомо поняття «закон» і «законодавство» — не тотожні, а співвідносяться як окреме до загального, тобто зако­нодавство окрім законів охоплює і підзаконні акти.
Однак ця вада юридичної техніки має не лише теоретичний аспект, а й конкретний практичний. Адже відомо, що багато законів України, навіть кодифікованих, містять бланкетні норми, які де­легують вирішення цілих комплексів питань на рівень правозастосовчих актів (наприклад, багато пенсійних питань вирішуються не стільки нормами пенсійних законів, скільки відповідними інструк­ціями, положеннями тощо. Аналогічна ситуація у регулюванні жит­лових, трудових, фінансових та інших відносин). І прокурор, для того, щоб зробити висновок про порушення чи не порушення таких бланкетних норм законів, вимушений перевіряти, також і виконання вимог відповідних підзаконних актів.
Під час здійснення нагляду за загальним виконанням законів прокурорським працівникам потрібно правильно визначати межі застосування своїх повноважень, тобто межі нагляду. Це актуаль­но, з одного боку тому, що не залишаються без реагування ви­явлені порушення закону, а з іншого — відсутнє втручання в опе­ративно-господарську діяльність відповідних суб'єктів господарю­вання і не підміняються контролюючі органи.
Критерієм, що обумовлює межі нагляду, слугує правило, там де діє закон, повинен «спрацьовувати», — як правильно вважає автор
«Курсу прокурорського нагляду» В.І.Басков, -нагляд. Зрозуміло, якщо прокурор виявить факти, які свідчать про порушення встановленого правопорядку винятково у сфері господарювання, він не має права на бездіяльність. У таких випадках, виконуючи вищеназвану вимогу не втручатися в господарську діяльність, він скеровує свою інфор­мацію у відповідні контролюючі або інші державні органи, з тим щоби вони, використовуючи свої повноваження, усували ці порушення. З цього приводу у ч. 2 ст.19 Закону міститься чітка вказівка, згідно якої "… Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та кон­тролю, не втручається у господарську діяльність, якщо така діяль­ність не суперечить чинному законодавству".
Аналогічна вимога міститься у п. 4.3 вже згадуваного Наказу Генерального прокурора N 2 від 2. 10. 1998 року, відповідно до якого: "… Не допускається прокурорське втручання у господарську діяльність, якщо вона не суперечить чинному законодавству, а також підміна прокурорами органів управління та контролю.
Працівники прокуратур повинні щоквартально проводити з кон­тролюючими органами взаємоперевірки переданих до органів про­куратури матеріалів, які містять ознаки злочину, забезпечити опе­ративне їх вирішення".
Закон (ст. 19) спеціально підкреслює, що перевірки виконання за­конів проводяться за заявами та іншими повідомленнями про пору­шення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наяв­ності приводів — також з власної ініціативи прокурора. Це законодавче положення дублюється майже у всіх наказах Генерального прокурора, що стосуються наглядової діяльності підлеглих працівників. Зокрема, у Наказі N 2 від 2.10.1998 року (п.2 ч.2) сказано, що "… не рідше, як один раз на квартал, незалежно від повідомлень про порушення, перевіряти законність актів...", які видаються органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, військового управління тощо, забезпечуючи своєчасне виявлення всіх актів, що суперечать закону...
Іншими словами, проводячи відому паралель, нагляд за додер­жанням і правильним застосуванням законів провадиться за на­явності законних приводів і достатніх підстав. Серед таких приводів можна назвати:
1) повідомлення, заяви, скарги, листи окремих фізичних та поса­дових осіб про конкретні факти порушень законодавства України;
2) безпосереднє виявлення працівниками прокуратури ознак пра­вопорушень, що охоплюються межами даного виду наглядової діяльності;
3) планові приписи щодо потреби проведення перевірок конкрет­ного об'єкта чи групи таких,
4) конкретні вказівки, вимоги вищестоячих прокурорів щодо про­ведення перевірки додержання законності на певному піднагляд­ному об'єкті чи групі таких тощо.
Достатніми підставами для здійснення прокурорської перевірки можна вважати інформацію або про цілісний факт порушення за­кону, або про окремі ознаки такого порушення, або юридичні на­слідки раніше виконаної перевірки, або відповідні просторово-часові тенденції — закономірності у діяльності тих чи інших піднаглядних об'єктів та суб'єктів (відомо, що у конкретні періоди чи за певних обставин відповідні суб'єкти господарювання схильні до спекуля­тивних дій щодо вартості надаваних послуг чи предметів обміну або торгівлі і таке інше).
3. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ПІД ЧАС ЗДІЙСНЕННЯ НАГЛЯДУ ЗА ЗАГАЛЬНИМ ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ
Повноваження прокурора у ході нагляду за загальним виконанням (додержанням і пра­вильним застосуванням) законів визначені у ст. 20 Закону. За наявності інформації про порушення законодавства, або запобігаючи таким порушенням, прокурор має право на перевірку в порядку нагляду. Ця перевірка
може стосуватись не тільки конкретних фактів, але й вийти за їх рамки, коли у прокурора, як вже наголошувалось, з'являються під­стави для висновку про розповсюдженість, систематичність випадків правопорушень у діяльності піднаглядних об'єктів (міністерств, ві­домств, органів влади та управління, їх посадових осіб тощо).
У ході прокурорських перевірок, тобто під час здійснення на­гляду, прокурор має право:
1. Безперешкодно, за посвідченням, що підтверджує займану по­саду, входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; підприємств; установ; організацій, незалежно від форм власності, підпоряд­кованості чи приналежності; до військових частин; установ без особливих перепусток, де такі запроваджено. Мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі, за письмовою вимогою, й тих, що містять комерційну чи банківську таємницю або конфіденційну інформацію; пись­мово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій, для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.
2. Вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, на­кази та інші акти і документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення.
3. Вимагати від керівників та колегіальних органів проведення пе­ревірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних під­приємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок відомчих і позавідомчих експертиз.
4. Викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону.
У разі виявлення порушень закону прокурор або його заступник, у межах своєї компетенції, мають право:
1. Опротестовувати акти Прем'єр-міністра України, Кабінету Мініс­трів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, мініс­терств та інших органів виконавчої влади, виконавчих органів міс­цевих Рад, підприємств, установ, організацій, громадських об'єд­нань, а також рішення і дії посадових осіб.
2. Вносити подання або протест на рішення місцевих Рад, залежно від характеру порушень.
3. Порушувати у встановленому законом порядку кримінальні спра­ви, дисциплінарне провадження або провадження про адміні­стративне правопорушення, передавати матеріали на розгляд громадських організацій.
4. Давати приписи про усунення очевидних порушень закону.
5. Вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли.
6. Звертатись до суду або господарського суду з заявами про за­хист прав і законних інтересів громадян, держави, а також під­приємств та інших юридичних осіб...
4. ВИДИ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ
ЗАКОНІВ
Діяльність прокурорів у галузі нагляду за додержанням і правильним застосуванням за­конів доволі багатогранна. Однак, незважаючи на різноманітність піднаглядних об'єктів та проб­лем щодо забезпечення законності, прокурори повинні вміти, у той чи інший період, обирати ті види нагляду, котрі суттєво відображаються на режимі законності у державі.    продолжение
--PAGE_BREAK--
У відповідності із Законом та виданими для його розвитку, зга­даними вище наказами Генерального прокурора, основними напря­мами нагляду за додержанням законів виступають:
1. Нагляд за виконанням законів про недоторканність особи; со­ціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, військовослужбовців та членів їх сімей; прав та інтересів соці­альних груп, які потребують державної допомоги і захисту.
2. Законів, що регламентують діяльність партій і громадських об'єд­нань; засобів масової інформації; порядок проведення рефе­рендумів, виборів, мітингів, зборів, вуличних походів, страйків, де­монстрацій тощо.
3. Законодавства про порядок розгляду скарг, особливо з питань виплати заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних ви­плат; охорони праці, здоров'я, освіти, житлових прав та захисту споживачів; життя і здоров'я військовослужбовців.
4. Законодавства про міжнаціональні, міжконфесійні відносини та міграцію.
Законів про державну службу, зокрема, щодо обмежень заняття підприємницькою діяльністю.
6. Законодавства про адміністративні правопорушення.
7. Законів, спрямованих на реалізацію економічної реформи і роз­виток ринкових відносин, зокрема: про оподаткування, зовніш­ньоекономічну, банківську, кредитно-фінансову, інвестиційну ді­яльність, ціноутворення, аграрну реформу тощо, а також зако­нодавства про державний бюджет.
8. Законодавства про власність, а також законодавства щодо за­безпечення збереження, використання озброєння, бойової тех­ніки, боєприпасів та військового майна.
Законів про приватизацію державного майна, зокрема щодо за­конності роздержавлення майна, використання коштів та визнан­ня в судовому порядку недійсними договорів відчуження об'єктів державної власності.
10. Природоохоронного законодавства, який здійснюється відповідно до наказу Генерального прокурора N 8 від 2 квітня 1997 року.
11. Законодавства про транспорт, зокрема про безпеку руху заліз­ничного, водного, авіаційного транспорту, збереження вантажів, рухомого складу та суден тощо.
Ведучи мову про названі вище напрями у наглядовій діяльності прокурорів щодо додержання та правильного застосування законів, варто зазначити, що наведений їх перелік не вичерпний. В окремі вже минулі або, в перспективі, майбутні періоди розвитку й діяльності нашої держави виникали або можливо виникатимуть нові проблеми правового і соціального характеру, котрі вже обумовлювали або ви­магатимуть уваги прокурорів щодо здійснення ними відповідного на­пряму наглядової діяльності за виконанням законів у сферах діяль­ності, які ми розглядаємо. Так колись був актуальним такий вид загальнонаглядової діяльності, як: нагляд за виконанням законодавства про запобігання спекуляції, недобросовісному заняттю підприємниць­кою діяльністю, пияцтву тощо.
Перед тим, як перейти до наступного питання про окремі ме­тодики проведення деяких видів прокурорських перевірок щодо на­гляду за додержанням і правильним застосуванням законів, варто зупинитись на загальних питаннях організації роботи органів про­куратури у здійсненні цього нагляду.
До таких можна віднести наступні питання, на які керівникам та безпосереднім виконавцям цього нагляду варто звернути окрему увагу.
— у своїй діяльності орієнтуватись якісними показниками, а не ста­тистичними і зосередити зусилля на профілактичній спрямова­ності нагляду;
— взаємодіяти з відповідними органами влади, місцевого самовря­дування, військового управління і здійснювати заходи, спрямо­вані на фактичне порушення закону та умов, що їм сприяли, ви­ходячи з принципу незалежності прокуратури від органів вико­навчої влади;
— повніше використовувати право прокурора брати участь у засі­даннях місцевих Рад, їх виконавчих комітетів, колегій державних органів, військових рад тощо;
— вдосконалювати та вести пошук нових форм і методів прокурор­ської діяльності;
— наглядову роботу організовувати за предметно-зональним прин­ципом. Для належного спрямування цієї роботи потрібно вивчати й аналізувати стан законності та правопорядку на різних рівнях: у регіоні, на підприємстві, в організації — для чого використовувати дані контролюючих органів, статистики, наглядової слідчої і су­дової практики;
— забезпечити повну та належну якість перевірок додержання за­конності, ретельну підготовку до кожної із них. Перевірки про­водити, переважно, із залученням фахівців. Вимагати від керів­ників та колегіальних органів проведення перевірок і ревізій у межах їх компетенції. У разі невиконання цих вимог, порушувати питання про притягнення таких керівників до установленої за­коном відповідальності;
— у ході прокурорських перевірок виявляти не тільки факти пра­вопорушень, а й винних у їх вчиненні, розміри матеріальних збит­ків та іншої шкоди, причини порушень та умови, які їм сприяли;
— використовуючи у необхідних випадках ст. 18 Закону, реалізувати право викликати керівників піднаглядних об'єктів і заслуховувати на засіданнях колегій прокуратур повідомлення і пояснення з при­воду виявлених порушень законодавства;
— за результатами прокурорських перевірок вживати заходів до усу­нення порушень закону, від кого б вони не виходили, незалежно від будь-якого місцевого, відомчого чи громадсько-політичного впливу, домагатись поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку, до відповідальності осіб, які допустили ці порушення. У випадках встановлення ознак злочину проти винних, відповідно до вимог ст. 97 КПК України, порушувати кримінальні справи;
заходи прокурорського реагування обирати відповідно до харак­теру виявлених порушень закону. Підвищити якість постанов, протестів, приписів, позовів. Контролювати належний та своє­часний розгляд цих документів. Практикувати проведення кон­трольних перевірок щодо дієвості вжитих заходів. У випадках не­виконання законних вимог прокурора або несвоєчасного на них реагування, порушувати питання про відповідальність винних у цьому посадових осіб.
наглядаючим прокурорам особисто здійснювати постійний кон­троль за організацією роботи щодо здійснення прокурорських перевірок. Вимагати від підпорядкованих прокурорів чи проку­рорських працівників підвищення рівня та ефективності цієї ро­боти. Не допускати фактів складання неякісних довідок за ре­зультатами перевірок чи нескладання їх взагалі. Викорінити прак­тику гонитви за цифровими показниками. Зосереджувати увагу підпорядкованих працівників на підвищенні ефективності проку­рорського нагляду, який би дієво впливав на стан зміцнення за­конності;
регулярно оприлюднювати через засоби масової інформації най­більш актуальні проблеми прокурорської діяльності, результати перевірок та вжиті заходи щодо усунення порушень закону; копії документів прокурорського реагування, одночасно з їх ви­несенням, скеровувати до вищестоячих прокуратур. Управлінням і відділам узагальнювати і вивчати їх для забезпечення єдиної правозастосувальної практики органів прокуратури. Неякісні до­кументи відкликати та реагувати на безвідповідальне ставлення до їх підготовки. Документи реагування, адресовані державним та іншим органам вищого рівня, вносити відповідно через Генераль­ного прокурора, прокурорів обласного рівня та прирівняних до них прокурорів;
вважати обов'язком підрозділів, якими порушуються кримінальні справи, у взаємодії зі слідчими підрозділами забезпечувати кон­троль за результатами розслідування. За кожним фактом не­обгрунтованого порушення кримінальної справи, як і їх закриття, проводити відповідні перевірки і, залежно від їх результатів, реа­гувати тощо.
5. МЕТОДИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ПРОКУРОРСЬКИХ ПЕРЕВІРОК ЩОДО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
А. Методика прокурорського нагляду за виконанням законів у сфері захисту прав і свобод громадян.
За суттю цей вид прокурорсько-наглядо­вої діяльності можна назвати ПРАВОЗАХИСНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПРОКУРОРСЬКИХ ПРАЦІВ­НИКІВ.
Ця діяльність реалізується у двох формах:
1. Робота прокурора із зверненнями громадян.
2. Ініціативна перевірка прокурором додержання законодавства про захист прав і свобод громадян.
РОБОТА ПРОКУРОРА (у тому числі й інших прокурорських пра­цівників) ІЗ ЗВЕРНЕННЯМИ ГРОМАДЯН полягає в тому, що вона ініці­юється безпосередньо громадянами, які виражають свою незгоду з тими чи іншими діями (рішеннями) різних посадових осіб, які, на думку цих громадян, так чи інакше порушують їхні інтереси. Названа діяльність прокурора має декілька стадій:
— На першій визначається належність зачеплених заявником пи­тань до компетенції прокуратури та відсів тих звернень, розгляд яких віднесено до компетенції інших органів.
— На другій — вирішення прокурором заяв і скарг за суттю, з прий­няттям необхідних організаційних рішень (про задоволення скар­ги і вжиття заходів прокурорського реагування або про визнання доводів заявника необгрунтованими).
Прокурорська практика засвідчує ріст власне обґрунтованих скарг громадян щодо порушень відповідними органами та посадовими особами (роботодавцями, представниками державних та муніци­пальних органів влади тощо) процедури та самого вирішення різ­номанітних трудових, житлових, пенсійних та інших питань. Оціню­ючи результати прокурорських перевірок, варто зазначити, що, по­рівняно з радянським періодом, відповідальність органів влади та посадових осіб за неналежну організацію розгляду скарг і прийому громадян значно нижча, хоча й діє спеціальний закон «Про звер­нення громадян».
Працівники органів прокуратури, вирішуючи скеровані до про­куратури заяви і скарги громадян, керуються, окрім іншого, Наказом Генерального прокурора N5 від 18 березня 1997 року «Про органі­зацію роботи із зверненнями громадян в органах прокуратури».
Прокурори усіх рівнів, відповідні прокурорські працівники кон­кретних структурних підрозділів прокуратур зобов'язані, відповідно до цього наказу:
1. Забезпечити всебічний, кваліфікований, своєчасний розгляд і ви­рішення звернень громадян.
2. Приймати рішення про порядок перевірки та дати відповіді на звернення, які перебувають на контролі Президента України, Го­лови Верховної Ради України, його заступників, а також про ре­зультати розгляду запитів народних депутатів України тільки пер­шим керівникам прокуратур.
3. Вирішувати звернення в місячний строк з дня надходження, а ті, що не потребують додаткового вивчення і перевірки — невідклад­но, але не пізніше 15 днів від дня їх отримання.
4. При необхідності строк розгляду звернень продовжується керів­ництвом прокуратури з повідомленням про це заявників і поса­дових осіб, які взяли звернення на контроль. Однак, загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може пе­ревищувати 45 днів, за винятком скарг на судові рішення, якщо витребувана справа не надійшла в установлений строк.
5. Скарги, за якими прокуратурою проводиться перевірка, приєд­нувати до наглядового провадження.    продолжение
--PAGE_BREAK--
6. Звернення із скаргами на неправомірні дії працівників прокура­тури передавати в Управління кадрів центрального апарату та прокурорам підпорядкованих прокуратур.
7. Скарги в інтересах недієздатних осіб розглядати в тому разі, якщо вони подані їх законними представниками.
8. Скарги, подані іншою особою в інтересах громадянина за його уповноваженням, розглядати тільки у тому разі, якщо уповно­важення оформлено у встановленому законом порядку і надано особі, трудовому колективу або організації, які здійснюють правозахисну діяльність.
9. Анонімні звернення не розглядати, за винятком повідомлень про злочини. їх слід надіслати до органів, що ведуть оперативно-розшукову діяльність.
10. Повторні звернення з одного і того самого питання не розглядати однією і тією самою особою, якщо перше вирішено за суттю.
11. Не розглядати скарг, поданих з порушенням строку, передба­ченого ст. 17 Закону України «Про звернення громадян».
12. У разі відмови у задоволенні скарг у відповідях заявникам ви­кладати мотиви прийнятого рішення з посиланням на закон, ма­теріали перевірок та справ. Рішення про припинення розгляду скарг з цього самого питання приймати першим керівникам про­куратур, про що повідомляти заявникам з роз'ясненням порядку та строків оскарження прийнятого рішення. Повертати заявникові додані до скарги документи та інше.
Здійснюючи нагляд за практикою реалізації прав і свобод людини, прокурор використовує не тільки письмові та усні звернення, які на­дійшли до нього. Він зобов'язаний також аналізувати і системати­зувати інформацію із інших, як правило відкритих джерел (повідомлень засобів масової інформації, інформації статистичних та контролюючих органів, матеріалів розглянутих у судах цивільних, адміністративних, кримінальних справ та інше).
Отже, уся перевірочна діяльність прокурора направлена на зу­пинення правопорушень, допущених щодо окремих чи групи гро­мадян. У тих випадках, коли порушення прав громадян уже усунуті, однак такі правопорушення, через їх однотипність, отримали на підприємстві, населеному пункті, області тощо поширений характер, завданням прокурора є попередження їх з допомогою власне ініці­ативної (тобто за власним рішенням) перевірки повторів таких не­правомірних дій з боку конкретних посадових осіб, органів представ­ницької та виконавчої влади.
Важливе значення в організації цілеспрямованої роботи щодо попередження правопорушень відіграє судова статистика, котра до­стовірно засвідчує підтверджені судовими рішеннями порушення прав і свобод громадян. Наприклад, використовувана в судах загальної юрисдикції (починаючи із районного рівня і вище) статистична форма звітності N 2 для цивільних справ містить інформацію про результати розгляду майже 40 категорій справ позовного провадження, біля 8 категорій справ, що виникають із адміністративно-правових відносин, до десяти (6) категорій справ особливого провадження.
Цей та інший аналітичний матеріал дозволяє виділяти най­більш незадовільні, щодо забезпечення прав і свобод громадян, сфери і планувати цілеспрямовані прокурорські перевірки як у межах усієї держави, так і в масштабах окремих регіонів. У керівних апаратах органів прокуратури, як правило, накопичується й ана­лізується інформація про факти недодержання встановлених зако­нодавством прав і свобод громадян щодо:
— громадянства, свободи пересування, вибору місця проживан­ня, про іноземців;
— виборів, референдумів, статусу депутатів, виборних органів;
— об'єднань громадян і релігійних організацій;
— зайнятості населення, права на працю і технічну безпеку, про порядок розгляду колективних трудових спорів, про профспілки;
— соціального захисту ветеранів війни і праці, інвалідів, пенсій­ного забезпечення;
— прав неповнолітніх,
— захисту прав споживачів;
— екологічної безпеки, охорони здоров'я, санітарно-епідеміологіч­ної безпеки населення, обов'язкового медичного страхування;
— житлових прав громадян,
— права на приватну власність, заняття підприємницькою діяль­ністю тощо.
Записки — доповідні прокурорів-предметників, що формуються на основі узагальненої інформації, у тому числі з урахуванням ре­зультатів наглядової діяльності нижчестоячих прокуратур, повинні містити дані про:
1) характерні порушення вищеперерахованого законодавства та те­риторії їх найбільшого розповсюдження;
2) очевидні недоліки у роботі контролюючих органів у боротьбі з правопорушеннями окремих видів;
3) стан прокурорського нагляду на конкретних напрямах (зокрема, про своєчасність та адекватність вживаних прокуратурою заходів);
4) доцільність (з урахуванням стану законності) організації проку­рорських перевірок в органах управління, контролю, на підпри­ємствах із залученням територіальних прокурорів.
На відміну від контролюючих органів системи виконавчої влади, які використовують в практичній діяльності метод суцільних пе­ревірок, органи прокуратури починають перевірку тільки за наяв­ності двох умов:
— існування приводу щодо порушення законів і впевненості у то­му, що відповідні питання не належать до компетенції інших державних органів влади;
— необхідності для усунення правопорушень саме заходів про­курорського реагування.
Проводячи перевірку за наявності законних приводів і достатніх підстав, прокурор використовує ту частину наданих йому повно­важень, котрі спеціально призначені для виявлення та фіксації пра­вопорушень. Це право:
1) безперешкодного входу на територію піднаглядних об'єктів,
2) доступу прокурора до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірок;
3) витребування від посадових осіб потрібних для перевірки докумен­тів, матеріалів, статистичних та інших відомостей, виділення спе­ціалістів для з'ясування питань, що вимагають спеціальних знань;
4) доручати відповідним органам проведення перевірок, ревізій ді­яльності підконтрольних або підлеглих підприємств, організацій, установ;
5) викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону;
6) виготовляти копії необхідних документів тощо.
У принципі, прокурор не зобов'язаний пояснювати, навіщо йому потрібно застосовувати вищенаведені повноваження. Він користується абсолютним правом вимагати від посадових осіб вчинення конкретних дій, співвідносних з перерахованими повноваженнями. Більше того, невиконання законних вимог прокурора утворює склад, як мінімум, адміністративного правопорушення.
Про мету і приводи, що слугували підґрунтям для проведення перевірки, прокурорський працівник лише у загальних рисах інфор­мує керівника відповідного органу влади, підприємства, установи, організації'. Інколи взагалі недоцільно до завершення перевірки роз­голошувати джерело інформації про порушення прав і свобод гро­мадян, особливо, коли це пов'язано з безпосереднім зверненням конкретного громадянина.
Процесуального порядку проведення прокурорської перевірки в порядку ст.ст. 19-20 Закону не встановлено. Разом з тим багаторічна наглядова практика напрацювала певну систему перевірочних дій, їх послідовність, методи і прийоми.
А. Так, у ході перевірки додержання в окремому населеному пункті (наприклад, місті, районі, області) соціального законодавства (зокрема, законів про зайнятість населення, про захист прав ін­валідів чи житлового законодавства тощо) перевірочні дії доціль­но починати з оцінки законності правових актів, прийнятих з цих питань органами представницької та виконавчої влади, щоб уне­можливити з їх боку штучне обмеження прав певних груп на­селення і, щоб переконатися в тому, що владними структурами приймаються організаційні рішення з метою виконання відпо­відних законів, а саме:
1) затверджена регіональна програма щодо забезпечення зай­нятості населення, регулюються оплачувані перекваліфіка­ційні навчання тощо;
2) завершено процес створення закладів державної служби ме-дико-соціальної експертизи інвалідів;
3) регламентовано порядок забезпечення житлом відповідних категорій черговиків у регіоні тощо.
Б. Доречно перевірити додержання передбачених законодавством обов'язків спеціалізованими органами управління (державними службами зайнятості населення, органами охорони здоров'я, со­ціального захисту, комунального, житлового господарства тощо), від діяльності яких у першу чергу залежить практична реалізація прав громадян. Здебільшого у таких випадках перевірку доречно завершити вивченням практики виконання соціального законо­давства на конкретних підприємствах, що особливо актуально під час розгляду сигналів про порушення трудового законодавства щодо масового вивільнення працівників.
Трудове законодавство і Закон «Про зайнятість населення» пе­редбачають доволі чіткі гарантії, направлені проти необґрунтованих рішень щодо масових вивільнень працівників. Вони забороняють, без дотримання певних умов, звільнення за ініціативою роботодавця окремих категорій робітників, вимагають від роботодавців сплати обов'язкових цільових відрахувань у фонд зайнятості, дотримання квот, визначених законодавством для працевлаштування певних ка­тегорій працівників (молоді, інвалідів, одиноких і багатодітних батьків, осіб, звільнених з місць відбуття покарання тощо). В. Для перевірок повідомлень про недодержання чи спотворення по­літичних прав і свобод (відповідно про невиконання вимог законів про засоби масової інформації, про об'єднання громадян, політичні партії, про права кандидатів на виборні посади у структурах влади та ін.) прокурорам потрібно використовувати можливості відповідних дер­жавних відомств, що курують засоби масової інформації, органів юс­тиції, виборчих комісій, які наділені доволі реальними повноважен­нями щодо протидії незлісним у цих сферах правопорушенням. Прокурори займаються цими питаннями у випадках виявлення незаконних правових актів, а також у разі встановлення ознак зло­чину як у діях представників органів державної влади, так і у діях функціонерів політичних партій. Наприклад, має місце, з одного боку, злісне ігнорування порядку проведення мітингів, вуличних походів, з іншого — очевидна штучна протидія публічним заходам представниками влади, за умови, що масові акції не суперечать Декларації прав і свобод людини та громадянина, законодавству України і не порушують громадського порядку. Окрім цього, важ­ливо встановити, чи не з примусу громадяни вступали у певну по­літичну організацію, чи не під впливом погроз або підкупу.
Незалежно від мети перевірки прокурор зобов'язаний відповісти на такі питання:
— чи дійсно мали місце порушення прав і свобод громадянина і у чому конкретно вони проявлялись (у відмові від застосу­вання окремих норм закону, фактах неправильного його тлу­мачення, запровадженні неправомірних заборон тощо),    продолжение
--PAGE_BREAK--
— якими доказами підтверджуються порушення прав і свобод громадян;
— чи містять виявлені порушення ознаки дисциплінарного або адміністративного проступку, злочину, ким із посадових осіб вони вчинені;
— яку за характером і розміром шкоду завдано правопорушенням,
— які причини та умови сприяли порушенню прав і свобод лю­дини і громадянина.
Завершується прокурорська перевірка обмірковуванням мож­ливих заходів реагування і визначенням напрямів їх реалізації.
Б. Методика проведення прокурорських перевірок виконан­ня законодавства про власність
1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПЕРЕВІРКИ
Для правильної організації нагляду за додержанням і застосу­ванням законів про охорону власності прокурор повинен не тільки знати діюче законодавство, але й систематично аналізувати стан законності на піднаглядних підприємствах, в установах, організаціях.
Для цього прокурор повинен використовувати усю наявну інфор­мацію: корисно періодично аналізувати кримінальні справи про кра­діжки, привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, а також подання, складені слід­чим під час розслідування названих злочинів. Окрім цього, обов'язково вивчати закриті кримінальні справи щодо таких діянь або ж матеріали, за якими було відмовлено у порушенні таких справ. Обов'язково потріб­но аналізувати матеріали, що наявні у спеціальних підрозділах бороть­би з економічними злочинами, податкової міліції, фінансових органів, кон­трольно-ревізійних служб та інших відповідних державних інспекціях тощо.
Звичайно, реалізуючи наглядові повноваження, прокурори по­винні користуватись своїм правом вимагати для перевірки матеріали та документи, що стосуються діяльності тих чи інших суб'єктів гос­подарювання тощо.
Аналіз одержаної інформації сприятиме встановленню, на яких саме об'єктах є недостачі і крадіжки, чи виконуються вимоги закону про відомчий (насамперед на державних підприємствах, установах і організаціях) контроль, чи немає зростання недостач матеріальних цінностей тощо.
Крім цього, не потрібно залишати без уваги скеровані проку­рору заяви, скарги, листи громадян про факти крадіжок, розтрат, бездіяльність керівників господарювання щодо організації та охорони власності.
У вигляді сигналів про розкрадання можуть використовуватись і листи громадян, що поступили в інші організації та установи. Доцільно навести довідку у місцевих органів виконавчої влади та самовряду­вання щодо наявності у них відповідних сигналів та ознайомитися з ними або витребувати матеріали про них до прокуратури.
Джерелом інформації про порушення законодавства щодо охо­рони власності можуть також виступати журнальні та газетні статті, замітки, фейлетони та ін. Але не всі вони централізовано, якщо не сказати про протилежне, поступають у прокуратуру. Тому прокуро­рам не зайве самостійно проявляти ініціативу і підтримувати зв'язки з працівниками редакцій, одержуючи від них необхідні дані.
Отже, у процесі аналізу стану законності прокурор повинен ви­явити, зібрати і узагальнити інформацію, яка дозволить почати перевірку.
Про приводи ми згадали, а що ж може слугувати достатніми підставами для проведення прокурором перевірки виконання законів щодо охорони власності, зокрема, державної, оскільки традиційно вона — все ще залишається «нічия».
Коли аналізом стану злочинності буде встановлено, що на пев­ному піднаглядному об'єкті (підприємстві, установі, організації) зро­стають розтрати і крадіжки майна, незадовільно діє контроль, над­ходять листи та заяви громадян про порушення закону, є всі підстави для проведення прокурорської перевірки, яка інколи може замінити собою дослідчу перевірку. Все залежить від наявного фактичного ма­теріалу та наявних або недостатньо наявних у ньому ознак злочину. Може бути й інша ситуація, коли вимога закону про фінансовий контроль виконується в необхідних формальних межах, ревізії та інвентаризації проводяться навіть частіше за необхідне, жодних сиг­налів або офіційних матеріалів про порушення законів у прокуратуру не поступає, однак фактичний зміст бухгалтерських звітів свідчить про зростання на конкретному підприємстві, установі, організації недостач або навіть про розкрадання. Це також слугує достатньою підставою для проведення на ньому прокурорської перевірки з тим, щоб з'ясувати причини названих явищ, а також встановити осіб, зацікавлених у приховуванні відомостей.
Інколи, за наявності формальних даних про додержання закону, в прокуратуру можуть надходити сигнали про приховування розтрат, зловживання службових осіб та інші порушення. У таких випадках перевірка законності про охорону власності на піднаглядних об'єктах повинна бути проведена безвідкладно.
Підставою для перевірки можуть слугувати також результати аналізу матеріалів та кримінальних справ, у відповідності з якими стає очевидним, що на піднаглядних об'єктах причини та умови, що сприяють розтратам та крадіжкам, не усуваються; на прокурорські подання адміністрація належно не реагує.
Звичайно, що неможливо перерахувати всі варіанти підстав для проведення прокурорської перевірки. Спільною для всіх є обґрунтовані дані про певні ознаки неналежного виконання вимог зако­нодавства про охорону майна на піднаглядних об'єктах.
З'ясувавши ці питання, можна переходити до аналізу підготовки до перевірки та її проведення.
Підготовка до проведення перевірки полягає у наступному:
1. За наявності приводу та підстав для перевірки потрібно визна­чити об'єкт перевірки законів про охорону власності.
2. Уважно, у разі потреби, ще раз ознайомитись із відповідним за­конодавством: а) щодо виконання адміністрацією вимог закону про скерування до прокуратури матеріалів на осіб, що вчинили злочини, пов'язані зокрема з посяганням на чужу власність; б) про регламентацію діяльності фінансово-контролюючих служб щодо неправильної організації обліку матеріальних цінностей та кон­тролю за правильністю їх використання тощо; в) про регламен­тацію проведення відомчих і позавідомчих ревізій, інвентаризацій, зокрема щодо періодичності проведення; виконавчу дисципліну (порядок списання недостач, ведення розрахунків та ін.), фор­мулювання висновків, компетентність у застосуванні за резуль­татами виявлених порушень заходів впливу тощо.
3. Розробити конкретний план майбутньої прокурорської перевірки, зазначивши у ньому, які факти потрібно перевірити, де і які пи­тання з'ясувати; визначити виконавців і технічне забезпечення, й багато інших питань.
Тільки після цього виправдано починати перевірку запланова­ного об'єкта.
Робочий етап перевірки.
Зрозуміло, що рішення про проведення прокурорської перевірки на конкретному об'єкті не повинно розголошуватись завчасно.
Після прибуття працівників прокуратури на місце проведення перевірки (підприємство, установа, організація), керівник юридичної особи (адміністратор) у загальних рисах ознайомлюється з основ­ними питаннями перевірки, інколи і з сигналом про потребу прове­дення такої.
Керівник підприємства, установи тощо за пропозицією прокурора повинен дати відповідні вказівки підлеглим посадовим особам щодо забезпечення прокурорських працівників необхідними матеріалами та інформацією. Окрім цього, керівник особисто повинен дати попередні пояснення, з тим, щоб прокурор міг під час перевірки їх врахувати.
Варто також через представників трудового колективу зробити оголошення про місце і час прийому прокурором осіб, які бажають з ним поспілкуватись. Бажано, щоб у прокурора вже була відповідна інформація про конкретних осіб, від котрих можна одержати потрібну для результативної перевірки інформацію...
Не буде зайвим перед початком перевірки зустрітись з трудо­вим колективом і коротко виступити щодо проблеми охорони влас­ності для того, щоб спонукати працівників до її відкритого обгово­рення. За такої" зустрічі більш ніж імовірно одержання корисної ін­формації, у тому числі й такої, що підтвердить факти порушення закону або ж навіть нових сигналів про зловживання та причини і умови, котрі сприяють цьому.
Безпосередня перевірка починається із ознайомлення з доку­ментами та іншими даними.
Перш за все потрібно вивчити, виходячи із наявного у прокурора матеріалу, дані щодо руху недостач, розтрат та крадіжок, проана­лізувавши їх у зв'язку з діяльністю внутрішніх підрозділів (складів, цехів, торгових та побутових об'єктів). Якщо є сигнали про недостачі матеріальних цінностей у конкретних матеріально-відповідальних осіб, доцільно вивчити дані їх звітів.
Якщо будуть виявлені невідповідності у звітах, потрібно вста­новити причини цих розходжень, законність виконання тих чи інших операцій. У таких випадках прокурор за домовленістю із відповідною контролюючою організацією може залучити до перевірки бухгалтера або ревізора. Аналіз звітів сприятиме встановленню фактів прихо­вування недостачі, розтрат та крадіжок; для цього необхідно пе­ревірити, чи відображені у звітах ті факти недостач, розтрат і кра­діжок, котрі відомі прокурору із наявних у нього матеріалів.
У всіх випадках виявлення порушень законів важливо одержати пояснення від відповідних посадових осіб щодо причин допущених ними порушень.
Після аналізу і перевірки звітних даних потрібно вивчити акти ревізій госпрозрахункових підрозділів, матеріали інвентаризацій з точки зору законності вжитих за їх результатами заходів. Потрібно встановити, чи дотримані вимоги щодо списання товарно-матері­альних цінностей, чи правильно оформлені інвентаризаційні відо­мості та чи вчасно виведені з їх урахуванням результати (вивірка фактичної наявності цінностей з бухгалтерськими даними щодо них). На об'єктах, які мають значну кількість госпрозрахункових підрозділів (цехів, відділів, секцій тощо), прокурор повинен вміло організувати перевірку згаданих документів. У цих випадках доцільно залучити спеціалістів із контрольно-ревізійних організацій.
Перевіряючи законність заходів, вжитих свого часу згідно з ак­тами ревізій та інвентаризацій, прокурор може:
— виявити документи, які підтверджують наявність фактів не­достач товарно-матеріальних цінностей, залишені без жод­ного реагування;
— виявити недостачі, які були списані не на винних осіб, а на інші рахунки балансу;
— виявити порушення встановленого законодавством порядку передачі слідчим органам матеріалів про розтрати і недостачі тощо.
У всіх цих випадках прокурор повинен отримати пояснення від­повідних посадових осіб, а в разі потреби, вилучити матеріали ревізій (інвентаризацій) і вирішити питання про порушення кримінальної справи.
Ознайомлюючись з матеріалами ревізій та інвентаризацій, до­цільно і необхідно порівняти їх дані з вимогами як щодо порядку їх проведення, так і щодо правильності складання звітів (тобто чи не містять звіти приписок).
Одночасно належить перевірити законність наказів та розпо­ряджень, виданих керівництвом підприємства, установи, організації за результатами ревізій та інвентаризацій і щодо інших питань охо­рони власності. Виявивши незаконні накази і розпорядження, необ­хідно невідкладно вживати заходів щодо їх скасування і приведення у відповідність з діючим законодавством.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Окрім цього, вивчаються рекламації та інші джерела інформації про недостачі та недопоставки відповідних матеріальних цінностей, за фактами, щодо яких винних встановлено не було, або вони за­лишились непокараними, а суми недостач були незаконно списані як виробничі збитки.
На промислових підприємствах, оптових торгівельних організа­ціях потрібно вивчати претензії цих суб'єктів господарювання до поста­чальників і претензії, одержані вже ними від замовників.
До аналізу претензійних матеріалів, комерційних актів транс­портних підприємств, поштових переговорів (листувань) про недо­стачі цінностей необхідно залучати контрольно-ревізійні органи. Ви­вченню підлягають також акти про псування чи знищення товарів та матеріалів, а також інші документи, згідно з якими проводилось спи­сання втрат на збитки підприємства, організації. До перевірки об­ґрунтованості цих списань, також доцільно залучати фахівців. У разі виявлення незаконного списання товарно-матеріальних цінностей, прокурорський працівник повинен відібрати пояснення у відповідних посадових осіб, проаналізувати матеріали з точки зору наявності в них ознак злочину, і залежно від обставин, вилучити документи, не­обхідні для порушення кримінальної справи.
Коли у прокурора є інформація про те, що на піднаглядному підприємстві, установі, організації працюють схильні до розкрадань особи, у ході перевірки необхідно ознайомитись із станом підбору матеріально відповідальних працівників. Відомо, що чинний закон забороняє допуск до матеріальних цінностей осіб, яких засуджено за розтрату, крадіжку та інші корисливі злочини до такого, окрім ін­шого, виду покарання як позбавлення на певний строк права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.ст.55, 191 КК України).
Матеріально відповідальним працівникам, які неодноразово до­пускали недостачі (розтрати) (незалежно від їх погашення), адмі­ністрація має право, а інколи зобов'язана відмовити у довірі як під час прийому на роботу, так і в ході вирішення питання про подальше перебування на займаній посаді (ст. 41-1 КзПП України).
Поряд із вивченням особистих справ матеріально відповідальних працівників доцільно перевірити, як на підприємстві, установі, ор­ганізації виконується вимога закону про надання їм відпусток. Особ­ливо звертають увагу, як у цих випадках відбувається передача під­звітного майна іншим працівникам, як оформляються акти приймання-передачі, чи немає випадків незаконної виплати компенсацій за невикористані відпустки з підстав складності проведення передачі під звіт товарно-матеріальних цінностей. Головне тут з'ясувати, чи не приховуються таким способом недостачі чи інші порушення фінан­сово-облікової дисципліни тощо
Під час перевірки прокурор також повинен встановити, як від­бувається відшкодування шкоди, завданої недостачами, розтратами і крадіжками предметів власності. Адже відшкодування повинно від­буватись незалежно від виду юридичної відповідальності, до якого притягнуто осіб, винних у заподіянні шкоди Вирішуючи це питання, необхідно проаналізувати список, картки або інші джерела інформації про дебіторів щодо недостач, розтрат чи крадіжок; з'ясувати, коли утворилась дебіторська заборгованість, що було зроблено адміні­страцією для відшкодування шкоди.
Після того як прокурор завершив вивчення документів, мате­ріалів особових справ, пояснень посадових осіб, він зобов'язаний дати оцінку встановленим порушенням Для цього враховуються розмір завданої шкоди, ступінь суспільної небезпечності винного, спосіб вчинення правопорушення та інші обставини, які впливають на характер та спосіб притягнення до відповідальності. Це доволі складна і відповідальна частина роботи. Потрібно встановити, ким конкретно вчинено правопорушення, методи порушень, розкрити їх причини, з'ясувати, що зроблено адміністрацією за кожним фактом, особливо при наявності системи у виникненні недостач в одних і тих самих матеріально відповідальних осіб.
Які ж заходи можуть бути вжиті за результатами таких пере­вірок?
Щодо осіб, у діях яких наявні ознаки злочину, прокурор порушує кримінальну справу.
У разі потреби прокурор виносить постанову про виїмку актів ревізій, перевірок, інвентаризацій, речових доказів — справжніх до­кументів зі слідами, що відображають підробку, незаконність списань товарно-матеріальних цінностей чи інших порушень облікової дис­ципліни тощо. До цих матеріалів долучаються пояснення посадових осіб, відібрані в процесі перевірки.
Постанова про порушення кримінальної справи разом з іншими зібраними матеріалами передається слідчому для провадження роз­слідування.
У випадку, коли постанову було винесено помічником проку­рора, який виконував перевірку, а прокурор вважає, що постанова безпідставна, він її скасовує і дає вказівку щодо проведення додат­кової або повторної прокурорської перевірки.
Стосовно осіб, які підлягають матеріальній відповідальності, ад­міністрацією повинні бути оформлені і подані в суд цивільні позови. Коли ж адміністрація цього не робить, прокурор, у разі, коли шкоду завдано державі, самостійно заявляє до винних цивільний позов.
Щодо осіб, котрі за недоліки в роботі, на думку прокурора, під­лягають дисциплінарній відповідальності, прокурор виносить поста­нову про порушення дисциплінарного провадження, яку скеровує відповідному керівнику.
На осіб, що підлягають адміністративній відповідальності, про­курор скеровує матеріали відповідному компетентному органу.
Виявивши незаконні накази, розпорядження та інші документи, що свого часу були видані адміністрацією чи керівництвом суб'єкта господарювання і вже набрали чинності та реалізовані, прокурор готує відповідний протест, за умови, що порушення закону не усунуті за його усною вимогою.
Окрім цього, прокурор вносить припис у разі, коли дію очевидного та істотно шкідливого акта (рішення) необхідно негайно усунути.
Підводячи підсумки перевірки, прокурор вирішує питання про доцільність внесення подання за її результатами, в порядку визна­ченому ст. 23 Закону «Про прокуратуру».
В. Методика прокурорського нагляду за виконанням подат­кового законодавства
Здійснюючи перевірку додержання відповідними органами по­даткового законодавства прокурор повинен вживати заходи:
1. З приводу бездіяльності податкових інспекцій.
2. З приводу незаконної діяльності посадових осіб податкової ад­міністрації.
Приводами до прокурорської перевірки можуть виступати такі джерела інформації:
— звіти, які отримує адміністрація від суб'єктів господарювання;
— дані про реєстрацію суб'єктів оподаткування;
— відомості із засобів масової інформації;
— заяви та скарги громадян;
— аналіз слідчої та судової практики. Уся ця інформація може слугувати:
• висновку, що податкова адміністрація діє із порушенням закону;
• висновку, що на податкову адміністрацію чиниться тиск з боку окремих осіб чи органів влади.
Наглядова прокурорська діяльність у цій, як і в інших сферах, реалізується шляхом проведення прокурорської перевірки, що може відбуватись у двох формах:
1. Безпосередня прокурорська перевірка (власними силами).
2. Опосередкована перевірка, шляхом дачі прокурором вказівки вище-стоячому структурному підрозділу податкової адміністрації виконати перевірку діяльності нижчестоячого підрозділу або створенням комплексної групи із числа податківців та прокурорських працівників.
Основні питання підготовки до прокурорської перевірки:
1. Визначити коло питань, що підлягають встановленню.
2. Визначити час, місце, коло осіб — учасників групи (спеціалістів, посадових осіб — податківців та ін.).
3. Вивчити нормативний матеріал — акти, які слугують підставою та предметом перевірки.
4. Які матеріали попередніх перевірок необхідно зібрати і проана­лізувати.
5.Визначити коло посадових осіб, від яких необхідно одержати від­повідну інформацію, та шляхи її перевірки.
6. Визначити перелік документів, які необхідно перевірити.
7. Скласти розгорнутий план прокурорської перевірки.
Робочий етап
Перш за все потрібно витребувати і вивчити джерела інфор­мації щодо суб'єкта перевірки. Ними можуть виступати:
— зведений звіт про результати роботи податкової адміністрації;
— журнали обліку контролюючої роботи за юридичними чи фі­зичними особами;
— акти раніше проведених окремих перевірок (документальних перевірок правильності обчислення податків);
— рішення за актами перевірок;
— матеріали про накладення адміністративних стягнень;
— наряди переписки з фінансово-банківськими структурами;
— матеріали розгляду заяв і скарг тощо.
Здійснюючи перевірку, потрібно звертати увагу на такі основні блоки питань:
1. Забезпечення виконання вимог закону щодо повного обліку плат­ників податків. Тут прокурор з'ясовує, чи всі платники податків обліковані в податкових інспекціях, чому хтось не перебуває на такому обліку, чому, хто винен, питання про відповідальність по­садових осіб.
2. Своєчасність виявлення порушень податкового законодавства. Для цього також потрібно звернутись до джерела інформації податкового органу, матеріалів перевірок їх служб контрольно-ревізійним управлінням.
Повнота виявлення порушень податкового законодавства. Ця повнота охоплює два аспекти: а) дотримання строків періодич­ності проведення перевірок; б) проведення перевірок в повному обсязі.
Відповідність законам застосованих адміністративних заходів за фактами виявлених порушень, а) вимога до посадової особи про усунення порушень; б) вилучення у фізичних осіб патентів, інших документів, якими посвідчено право на заняття підприємниць­кою діяльністю; в) стягнення в бюджет суми недоїмок; г) засто­сування штрафних фінансових санкцій; д) притягнення до адмі­ністративної відповідальності посадових і фізичних осіб. Тут прокурор з'ясовує: — чи діяла посадова особа в межах повноважень;    продолжение
--PAGE_BREAK--
— чи правильно визначений розмір штрафу;
— чи належним способом оформлено накладення адміністра­тивного стягення;
— чи не було накладення стягнення, яке не передбачено зако­нодавством;
— чи не було фактів, коли штрафні санкції накладені на фізичну осо­бу, а реально штраф сплачує підприємство (юридична особа);
— чи не було випадків безпідставного звільнення від відповідаль­ності;
— чи у всіх випадках протоколи про адміністративні правопо­рушення та інші документи податкових адміністрацій звер­тались до виконання;
— чи у всіх випадках матеріали, в яких зафіксовані правопору­шення з ознаками злочину, направлялись податковими інспек­ціями до відповідних органів (в органи дізнання чи досудового слідства податкової міліції тощо);
— чи всі такі матеріали належно реєструвались;
— чи вживались за цими матеріалами необхідні заходи реагу­вання.
Здійснення нагляду щодо тих матеріалів, які є в господарських судах.
Виконання вимог закону щодо здійснення роботи з обліку, оцінки та реалізації конфіскованого або безгосподарного майна, що пе­рейшло до держави. Тут прокурор перевіряє:
— чи все майно обліковано;
— чи не використовується воно певними посадовими особами у власних цілях в період між вилученням і обліком;
— чи воно не втратило своєї вартості;
— чи вартість майна визначена відповідно до фактичної вартості;
— чи реалізація цього майна проведена згідно фактичної вар­тості;
— якщо майно продавалось на торгах чи аукціоні, чи не ство­рювалось якихось умов для зменшення його вартості;
— чи не реалізовано майно певним зацікавленим особам, чи органам;
— чи надійшли гроші від реалізації майна в бюджет. Дотримання вимог законів про розгляд заяв і скарг на дії подат­кових органів:
— як реєструються заяви, скарги тощо,
— чи розгляд заяв, скарг здійснюється за підвідомчістю;
— чи додержуються строки розгляду,
— чи приймаються за скаргами дієві законні рішення
Заходи прокурорського реагування на виявлені порушення в галузі застосування податкового законодавства ті ж що й у інших сферах прокурорсько-наглядової діяльності, тобто передбачені ст ст 21-24, 33 Закону «Про прокуратуру», а саме протест, припис, по­дання, постанова про порушення відповідних видів провадження та позов до суду
Оскільки більшість з них вже детально розглядалась, зупини­мось лише на цивільному позові, який у цій сфері нагляду має певні особливості Вони пов'язані з тим, що цивільний позов, у зв'язку з неналежним виконанням податкових законів, може бути внесений 1) за податкову недоїмку до суб'єктів господарювання, 2) до подат­кових адміністрацій про відшкодування шкоди державі або платникам податків (в основному в інтересах лише державних юридичних осіб або хворих фізичних осіб Щодо недержавних юридичних осіб про­курор в їх інтересах з позовом до суду не звертається)
ТЕМА 6. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО
ПЛАН
Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність.
А. Галузева приналежність і об'єкти прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність.
Б. Предмет і завдання прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову ді­яльність. В. Повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за оперативно-розшуковими органами.
. Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. А. Об'єкти і галузева приналежність прокурорського нагляду за
органами дізнання та досудового слідства. Б. Предмет і завдання нагляду.
В. Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за ор­ганами дізнання та досудового слідства. Г. Правові акти прокурорського нагляду за органами досудового
розслідування.
Ґ. Організація прокурорського нагляду.
Д. Прокурорський нагляд за додержанням органами дізнання і досудового слідства вимог закону про прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про злочин. Е. Прокурорський нагляд за застосуванням органами досудового розслідування заходів процесуального примусу та вчиненням інших процесуальних дій.
Є. Прокурорський нагляд за забезпеченням виконання вимог за­кону щодо участі захисника на досудових стадіях проваджен­ня у кримінальних справах.
1. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Відповідно до п.З ст.5, ст.ст.29 і ЗО Закону «Про прокуратуру» однією із галузей (напрямів) прокурорсько-наглядової діяльності виступає нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство. Звідси випливає, що цей напрям охоплює нагляд за законністю в двох самостійних, врегу­льованих нормами, відмінних між собою, галузей права, видах діяль­ності правоохоронних органів: а) оперативно-розшуковій та б) кри­мінально-процесуальній (дізнання та досудове слідство). Ця обставина дозволяє відокремлено розглядати нагляд прокурора за кримінально-розшуковою діяльністю і за досудовим розслідуванням.
А. галузева приналежність. Об'єктами прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, виступають підрозділи
виконанням законів — органів внутрішніх справ — а) кримінальна органами, які міліція; б) спеціальна міліція; в) спеціальні під­розділи по боротьбі з організованою злочин­ністю; г) оперативно-розшукові підрозділи ДАІ; — органів служби безпеки — а) розвідка; б) контррозвідка; в) військова контррозвідка; г) підрозділи захисту національної державності; ґ) підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинною діяльністю; д) підрозділи оперативного документування; є) оперативно-технічний підрозділ;
— прикордонних військ — підрозділи з оперативно-розшукової роботи;
— органів державної податкової служби — оперативні підрозділи податкової міліції;
— управління державної охорони — підрозділи оперативного за­безпечення охорони,
— органів і установ Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань — оперативні підрозділи.
Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськи­ми, приватними організаціями та особами не допускається.
Охоплення в одну галузь прокурорського нагляду виконання законів оперативно-розшуковими органами і органами досудового розслідування можна пояснити їх спільними у судочинстві завданнями — розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчи­нили.
Разом з тим в юридичній літературі усе частіше звучить про­позиція щодо того, щоб у новій редакції Закону «Про прокуратуру» нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, був виділений у самостійну галузь (напрям) прокурорської діяльності.
Б. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ
Предмет прокурорського нагляду за опе­ративно-розшуковими органами визначений у ст. 29 Закону «Про прокуратуру» як додер­жання ними законів щодо охорони прав і свобод людини та громадянина; встановленого порядку здійснення оперативно-розшукової діяльності й забезпечення законності рішень, що ними приймаються.
Оперативно-розшукова діяльність, згідно з Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контр-розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Ця діяльність ґрунтується на принципах законності, додержання прав і свобод громадян та юридичних осіб.
У предмет цієї підгалузі прокурорського нагляду не входять ві­домості про організацію, тактику, методи і доцільність засобів здійс­нення оперативно-розшукової діяльності, за умови, що вони перед­бачені законодавством. Це означає, що прокурор не повинен втру­чатись в саму організацію названої діяльності, оскільки це функція виключно керівництва відповідних служб. Однак, щоб належно орієн­туватись, а отже адекватно оцінювати з позицій законності роботу оперативно-розшукових підрозділів, прокуророві варто знати її осно­ви. Такої позиції дотримуються і науковці, і більшість практиків 2. Хоч у літературі існує й інша, доволі категорична позиція щодо недо­цільності вникання прокурора в "… досить специфічний механізм збо­ру, відпрацювання і перевірки оперативних даних..., оскільки це шкід­ливо для наглядової діяльності". Невже і для прокурора оперативно-розшукова діяльність повинна бути своєрідним «табу», як у «старі добрі часи»? Чому ж тоді прокурор, здійснюючи наглядові функції в інших сферах діяльності, змушений вникати у їх специфіку і навіть користуватись у цьому процесі допомогою фахівців? Оперативно-розшукові знання, хоча і специфічні, здебільшого тактико-технічні, од­нак пов'язані із правозастосовчою діяльністю, а отже, поряд із кри­міналістичними, повинні бути в арсеналі прокурора, посадової особи, котра є чи не найрізноаспектнішим фахівцем-правником.
У найбільш загальному вигляді завдання прокурорського на­гляду за оперативно-розшуковими органами полягає у виявленні та усуненні порушень законів, що можуть бути допущені під час вико­нання ними своїх функцій. Це завдання конкретизується залежно від характеру вимог закону, який регламентує оперативно-розшукову ді­яльність. Перевіряючи законність виконання оперативно-розшукових заходів, прокурор першочергово повинен переконатись, що вони пе­редбачені законодавством. Повний перелік цих заходів наведено у статті 8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність». Зокрема опе­ративні підрозділи мають право:
1) опитувати осіб за їх згодою, використовувати їх добровільну до­помогу;    продолжение
--PAGE_BREAK--
2) проводити контрольні закупки товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності;
3) брати участь у перевірці фінансово-господарської діяльності під­приємств, організацій та окремих осіб;
4) витребувати, збирати і вивчати документи та дані, що характе­ризують діяльність підприємств, установ та організацій, а також спосіб життя окремих осіб, підозрюваних у підготовці або вчи­ненні злочину, джерело та розміри їх доходів;
5) проводити операції із захоплення озброєних злочинців, припи­нення тяжких злочинів, розвідувально-підривної діяльності спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб;
6) відвідувати житлові та інші приміщення за згодою їх власників або мешканців для з'ясування обставин вчиненого або такого, що го­тується, злочину, а також збирати відомості про протиправну ді­яльність підозрюваних або осіб, щодо яких провадиться перевірка;
7) негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчи­нення злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення оперативного працівника в приміщен­ня, транспортні засоби, на земельні ділянки;
8) здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співпрацює з ним, із збе­реженням в таємниці достовірних даних щодо їх особистості. За­значені особи не несуть відповідальності, якщо вони діяли з ме­тою необхідної оборони чи у випадку потреби;
9) знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації;
10)контролювати, шляхом відбору за окремими ознаками, телеграф­но-поштові відправлення;
11)здійснювати візуальне спостереження в громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомки, оптичних та радіопри­ладів, інших технічних засобів;
12) мати гласних і негласних штатних працівників;
13) встановлювати конфіденційну співпрацю з особами на добровіль­них засадах;
14) отримувати від юридичних та фізичних осіб безкоштовно або за винагороду інформацію про злочини, які готуються або вчинені, та про загрозу безпеці суспільства і держави;
15)використовувати, за згодою адміністрації, службові приміщення, транспортні засоби та інше майно підприємств, установ, орга­нізацій, а так само за згодою осіб — житло, інші приміщення, транспортні засоби і майно, які їм належать;
16)створювати, з метою конспірації, підприємства, організації, ви­користовувати документи, які зашифровують особу чи відомчу належність працівників, приміщень і транспортних засобів опера­тивних підрозділів;
17) створювати і застосовувати автоматизовані інформаційні системи; 18)застосовувати засоби фізичного впливу, спеціальні засоби та вог­непальну зброю на підставах і в порядку, встановлених Законами «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про прикордонні війська», «Про управління охорони вищих посадових осіб України». Виконання оперативно-розшукових заходів, що не вказані у вищенаведеному переліку, оцінюється як порушення закону.
Прокурорська перевірка законності виконання оперативно-роз­шукових заходів повинна дати відповідь на такі питання:
— чи були вони скеровані на досягнення передбачених Законом
ТЕМА 6
«Про оперативно-розшукову діяльність» мети і завдань їх за­стосування?
— чи були для їх виконання законні приводи і підстави?
— чи входило проведення оперативно-розшукових заходів у ком­петенцію підданих перевірці органів?
— чи у відповідності з законодавством відбувалось фіксування і легалізація наслідків конкретних випадків оперативно-розшукової діяльності?
Оперативно-розшукові заходи можуть проводитись тільки з ме­тою захисту життя, здоров'я, прав і свобод людини і громадянина, власності, забезпечення безпеки суспільства і держави від злочинних посягань. Заборонено проводити такі заходи в інтересах будь-якої політичної партії, громадського і релігійного об'єднання. Основними завданнями, на вирішення яких можуть бути спрямовані опера­тивно-розшукові заходи є:
— пошук, попередження і розкриття злочинів, а також виявлення та встановлення осіб, що їх готували і вчиняли;
— здійснення розшуку осіб, що переховуються від органів дізнан­ня, слідства і суду, ухиляються від кримінального покарання, а також розшуку безвісти зниклих;
— пошук і фіксація даних про розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій;
— отримання інформації в інтересах безпеки суспільства і держави. Органи, які виконують оперативно-розшукову діяльність, мають
право також збирати інформацію, що становить державну таєм­ницю, про об'єкти, які створюють підвищену небезпеку тощо.
Перевірка прокурором порядку (процедури) проведення опера­тивно-розшукових заходів стосується, у першу чергу, тих, для яких, через обмеження ними конституційних прав і гарантій громадян, закон визначив такий порядок (ч.2 ст.8 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» встановлює у загальних рисах довільну процедуру щодо таких заходів як: а) негласне проникнення в житлові приміщення; б) візуальне спостереження в житлових приміщеннях; в) зняття інфор­мації з каналів зв'язку; г) застосування технічних засобів отримання інформації; ґ) контроль телеграфно-поштових відправлень).
Даючи оцінку законності проведення вищеназваних оперативно-розшукових заходів, прокурор з'ясовує, чи було складено мотивовану постанову відповідним керівником конкретного підрозділу, а також чи є потрібна постанова голови чи заступника голови апеляційного суду за місцем проведення оперативно-розшукових заходів.
Більш складним для прокурора є встановлення законності проведення таких заходів, коли вони виконувались без судової по­станови у випадках так званої «оперативної невідкладності», що допускається ч.15 ст.9 Закону «Про оперативно-розшукову ді­яльність». Процедура виконання перерахованих вище заходів у таких випадках спрощена і передбачає тільки складення мо­тивованої постанови.
Відомчі нормативні акти містять вказівки про те, які посадові особи відносяться до керівників оперативно-розшукових органів і компетентні у прийнятті відповідних рішень. Прокурор, перевіряючи законність виконання заходів, що обмежують конституційні права громадян, з'ясовує:
— факт складання відповідної постанови компетентною посадо­вою особою;
— чи дійсно проведення оперативно-розшукового заходу відбу­валось за умов оперативної невідкладності і була наявною загроза вчинення тяжкого злочину або була інформація про події і дії, котрі створювали загрозу державній, військовій, еко­номічній або екологічній безпеці України?
— чи була виконана вимога закону (ч.15 ст. 9 Закону «Про опе­ративно-розшукову діяльність») про повідомлення протягом 24 годин голові або заступнику голови апеляційного суду щодо застосування відповідного оперативно-розшукового заходу та підстави для його проведення?
Порядок виконання всіх інших оперативно-розшукових заходів на рівні законів в Україні не визначений. Більше того, жодним нор­мативно-правовим актом не передбачено делегування органам, у структурі яких є оперативно-розшукові підрозділи, права щодо рег­ламентування своїми відомчими актами порядку здійснення опе­ративно-розшукових заходів. Тому прокурор перевіряє тільки до­держання цими органами головно вимоги щодо обов'язковості до­кументування результатів оперативно-розшукової діяльності та ві­дображення їх у справах оперативного обліку (рішення про заве­дення, закриття оперативно-розшукових справ, про виконання кон­кретних заходів та ін.).
У випадках, коли оперативно-розшукові дії виконуються у рамках розслідування кримінальних справ, прокурорський нагляд поширю­ється і на додержання оперативно-розшуковими органами кримі­нально-процесуальних норм, котрими також може регулюватися і ця складова їх діяльності.
Оцінюючи законність оперативно-розшукових заходів, прокурор перевіряє не тільки додержання відповідних норм Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», а й правил із галузевих Законів «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну та­ємницю» тощо, в яких, так чи інакше, визначається оперативно-розшукова компетенція.
В. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА У ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ НАГЛЯДУ ЗА ДОТРИМАННЯМ ЗАКОНІВ
Нагляд за додержанням законів під час виконання оперативно-розшукових заходів здійснюється Генеральним прокурором України, прокурором Автономної Республіки Крим, прокурорами областей, міст Києва і Севастополя та прирівняними до них прокурорами (ст. 14 Закону «Про оперативно-розшукову ді­яльність»). При необхідності здійснити пере­вірку законності оперативно-розшукової діяль­ності у міському чи райвідділі внутрішніх справ або підрозділах інших органів, міський, районний чи прирівняний до них прокурор повідомляє про це вищестоячого прокурора, який вирішує питання за суттю.
Перевірка законності у діяльності оперативно-розшукових ор­ганів проводиться:
— за наявності скарг про допущені цими органами порушення;
— за заявою слідчого про невиконання його доручень і вказівок;
— за власною ініціативою прокурора у зв'язку з неналежним роз­слідуванням справи.
У ході здійснення нагляду прокурор має право:
— вимагати від відповідних органів чи посадових осіб для пе­ревірки матеріали та інші відомості про злочини і осіб, що їх вчинили;
— давати письмові вказівки цим органам;
— ознайомлюватися з оперативно-розшуковими матеріалами;
— діставати інформацію безпосередньо від конкретних праців­ників оперативно-розшукових підрозділів;
— висувати керівникам чи начальникам вимоги про проведення ними перевірки законності оперативно-розшукових заходів, обов'язкові для виконання;
— вживати заходів до притягнення винних у порушенні законів до дисциплінарної або кримінальної відповідальності.
Безпосередній нагляд за додержанням і правильним засто­суванням законів під час проведення оперативно-розшукової діяль­ності центральними апаратами органів, що її здійснюють, по­кладений на такі підрозділи Генеральної прокуратури: а) управ­ління нагляду за додержанням законів спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю; б) управління нагляду за додержанням законів органами дізнання і слідчими органів внутрішніх справ; в) управління нагляду за додержанням законів про національну безпеку; г) Головне управління військових про­куратур; ґ) управління нагляду за додержанням кримінально-виконавчого законодавства. Крім того, вказані управління здійс­нюють контроль за роботою підлеглих прокуратур з нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Нагляд за додержанням законів відповідними органами, що про­водять оперативно-розшукову діяльність на місцях, згідно зі ст. 14 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність», покладений безпо­середньо на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, які своїми наказами призначають працівників вказаних прокуратур безпосередньо здійснювати нагляд. Залежно від обсягу оперативно-розшукової роботи і кількості працівників, що нею займаються, у вказаних прокуратурах створюються відділи на­гляду за оперативно-розшуковою діяльністю.
Працівники прокуратур, які безпосередньо здійснюють нагляд за оперативно-розшуковою діяльністю, обов'язково повинні мати допуск до роботи з таємними документами, відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю».
Спробуємо навести приблизний перелік повноважень відповід­них посадових осіб прокуратури, які здійснюють наглядові повно­важення, щодо оперативно-розшукових органів.
Начальник віддіпу:
— організовує і здійснює загальне керівництво роботою відділу (відділення) згідно з основними напрямами його діяльності та функціональними обов'язками;
— розподіляє обов'язки між працівниками відділу;
— спільно з іншими відділами, що здійснюють нагляд за опера­тивно-розшуковою діяльністю, розробляє і вносить керівництву пропозиції щодо перспективного і поточного планування роботи;
— організовує навчання працівників прокуратури, на яких покла­дені обов'язки безпосереднього здійснення нагляду за опе­ративно-розшуковою діяльністю;
— здійснює контроль за своєчасним і якісним виконанням пла­нових заходів, рішень колегії з питань нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю,
— скасовує необгрунтовані рішення підлеглих прокурорів з пи­тань нагляду за оперативно-розшуковою діяльністю;
— контролює своєчасне і якісне виконання доручень керівництва, які знаходяться у нього на контролі, а також звернень на­родних депутатів, розгляд і вирішення заяв і скарг громадян та посадових осіб на порушення законності у ході проведення оперативно-розшукової діяльності;
— здійснює листування з керівниками оперативних підрозділів органів, що проводять оперативно-розшукову діяльність з пи­тань додержання законності під час її проведення;
— вивчає стан прокурорського нагляду за додержанням законів у ході проведення оперативно-розшукової діяльності і вносить пропозиції керівництву щодо його вдосконалення;
— надає необхідну методичну і практичну допомогу підлеглим прокурорам щодо організації роботи на вказаному напрямку;
— організовує перевірку наказів та інструкцій відповідних органів з питань оперативно-розшукової діяльності, й у випадку їх не­відповідності чинному законодавству, ставить питання перед керівництвом прокуратури про вжиття заходів до приведення їх у відповідність з законом;
— організовує перевірку стану і організації прокурорського на­гляду на місцях з питань додержання законності під час про­ведення оперативно-розшукової діяльності;
— контролює додержання режиму таємності в діяльності відділу та його діловодстві.
Старший прокурор і прокурори відділу:
— здійснюють контроль за станом і організацією прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення опера­тивно-розшукової діяльності в закріплених за ними зонах,
— здійснюють безпосередній нагляд за додержанням законності з вказаних питань відповідними підрозділами органів, які про­водять оперативно-розшукову діяльність;
— накопичують, аналізують і узагальнюють оперативну інфор­мацію, що надходить з підлеглих прокуратур, оперативних органів, за якими здійснюють нагляд; використовують одержані ними дані для вирішення питань щодо усунення недоліків та упущень в роботі, внесення пропозицій керівництву щодо її вдосконалення. Про всі виявлені порушення законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності доповідають начальнику відділу для своєчасного вжиття заходів щодо їх
усунення;
— за дорученням керівництва розглядають, вирішують, орга­нізовують перевірки, а в необхідних випадках, перевіряють особисто з виїздом на місце заяви, скарги громадян і поса­дових осіб, звернення народних депутатів з питань додержан­ня законності під час проведення оперативно-розшукової діяль­ності, з вивченням оперативно-розшукових, контрольно-на­глядових справ та інших необхідних матеріалів;
— під час проведення планових перевірок, а також за вказівкою керівництва, перевіряють додержання законності в процесі заведення оперативно-розшукових справ, здійснення опера­тивно-розшукових заходів, вживають заходи до негайного усу­нення виявлених порушень і реагування відносно винних по­садових осіб,
— у своїй діяльності та діловодстві неухильно дотримуються режиму таємності.
У процесі здійснення нагляду за додержанням Закону Укра­їни «Про оперативно-розшукову діяльність» в органах, що її про­водять, необхідно звертати увагу на:
1. Додержання вимог статті 6 Закону про наявність підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності. З цією метою ви­вчати заяви, повідомлення громадян, посадових осіб, громад­ських організацій, засобів масової інформації, письмові доручення і постанови слідчих, вказівки прокурорів, ухвали суду у кримі­нальних справах, що перебувають у їх провадженні, матеріали органів дізнання, правоохоронних органів та організацій інших держав.
2. Виявлення у відповідних органах рішень про проведення опера­тивно-розшукових заходів за відсутності підстав, передбачених ст.
6 Закону.
3. Своєчасність та якість виконання підрозділами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, письмових доручень слідчих, вказівок прокурорів, ухвал суду, запитів повноважних державних органів, установ та організацій про проведення оперативно-роз­шукових заходів, а також запитів відповідних міжнародних пра­воохоронних організацій та органів інших держав на підставі до­говорів та угод.
Кількість випадків організації безпеки співробітників та осіб, що подають допомогу і сприяють оперативно-розшуковій діяльності, їх близьких, а також учасників процесу, інших осіб, які беруть участь у справах та членів їхніх сімей.
Кількість виявлених порушень працівниками підрозділів, які здій­снюють оперативно-розшукову діяльність. Звертати особливу увагу на застосування вогнепальної зброї, таємного проникнення у житлові помешкання, зняття інформації з каналів зв'язку та контроль телеграфно-поштових відправлень тощо. Чи затверджуються постанови про заведення оперативно-роз­шукових справ начальником органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність.
Кількість заведених справ на осіб, які підозрюються в підготовці або вчиненні злочину, переховуються від органів розслідування, ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісти зникли.
З якої кількості справ не встановлено даних, що вказують на оз­наки злочину в діях особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи.
9. Кількість знищених (після шести місяців) таких справ.
10. Кількість виявлених випадків порушень прав і свобод людини або юридичних осіб. Чи заподіяні матеріальні та моральні збитки, як вони відшкодовані.
11. Кількість виявлених фактів розголошення результатів оператив­но-розшукової діяльності, які, відповідно до законодавства Укра­їни, становлять державну і службову таємницю, а також роз­голошення відомостей, що стосуються особистого життя, честі і гідності людини. Скільки працівників оперативних підрозділів, осіб, яким ці відомості були довірені, притягнуто до відповідальності за такими фактами.
12. Виявлення та перевірку правильності винесення рішень за скар­гами громадян з приводу обмеження їхніх прав і свобод, чи за всіма скаргами направлені письмові пояснення громадянам. Не підлягають перевірці дані про фізичних та юридичних осіб, які сприяють оперативним підрозділам у вирішенні завдань опе­ративно-розшукової діяльності.
Одержавши вказівку керівництва на проведення перевірки до­держання законів органом, який здійснює оперативно-розшукову ді­яльність, працівник прокуратури повинен:
— скласти план-завдання перевірки, який затверджується керів­ництвом. Із цим планом-завданням перед початком перевірки ознайомлюється керівник органу, в якому проводиться пе­ревірка;
— ознайомитись з необхідними статистичними даними, які ха­рактеризують стан оперативно-розшукової роботи в органі, що перевіряється, наказами, інструкціями та іншими норматив­ними документами, що регламентують оперативно-розшукову діяльність.
Проводячи перевірку, необхідно ознайомитись з організацією роботи органу, який займається оперативно-розшуковою діяльністю, його структурою, планами роботи, рішеннями колегій, оперативних нарад з питань оперативно-розшукової діяльності, матеріалами ін­спекторських перевірок на місцях, аналізами і узагальненнями, лис­туванням з підлеглими і вищестоячими органами з вказаних питань. Звертати увагу на організацію належного контролю з боку вище­стоячих органів за роботою підлеглих підрозділів, які займаються оперативно-розшуковою діяльністю, надання їм практичної допо­моги, на заходи реагування керівництва щодо порушень законності на вказаній ділянці роботи.
Вивчаючи контрольно-наглядові справи, потрібно звертати увагу на стан контролю з боку вищестоячих органів за роботою підлеглих підрозділів щодо конкретних оперативно-розшукових справ.
До перевірок доцільно залучати працівників вищестоячих ор­ганів, що займаються оперативно-розшуковою діяльністю і здійс­нюють контроль за роботою підлеглих оперативних підрозділів, з метою координації роботи.
У роботі з таємними і цілком таємними документами в органах, що перевіряються і займаються оперативно-розшуковою діяльні­стю, працівники прокуратур повинні суворо додержуватись вимог Закону України «Про державну таємницю» та Інструкції N0126-87 щодо забезпечення режиму таємності в міністерствах і відомствах.
Необхідно вимагати від керівників органу, що перевіряється, створення відповідних умов для роботи з таємними документами — надання окремого кабінету для роботи і сейфу.
Записи таємної інформації ведуться в робочих зошитах, перед­бачених вищеназваною Інструкцією. Вказані робочі зошити та інші таємні документи виносити із приміщення органу, в якому прово­диться перевірка, суворо забороняється, вони повинні зберігатися в опечатаному сейфі.
Після закінчення перевірки, робочі зошити із записами, довідки або доповідні записки про результати перевірки та інші необхідні документи щодо перевірки пересилаються із органу, що перевіря­ється, до прокуратури таємною поштою.    продолжение
--PAGE_BREAK--
За наслідками перевірок власне і складаються згадані довідки або доповідні записки з відповідними висновками і пропозиціями щодо покращення прокурорського нагляду. У разі виявлення сут­тєвих недоліків і грубих порушень законності під час проведення оперативно-розшукової діяльності готуються проекти документів про­курорського реагування.
Наслідки перевірок обговорюються на оперативних нарадах ке­рівників підрозділів органу, що перевірявся, за участю відповідних працівників прокуратури. Довідки або доповідні записки подаються керівництву прокуратури особисто працівником, який очолював бри­гаду з перевірки.
Прокурорський нагляд за органами ді­знання і досудового слідства складають дії та рішення прокурора щодо реалізації на­даних йому повноважень з метою попере­дження, виявлення й усунення порушень цими органами норм кримінально-про­цесуального та інших законів.
Цей різновид нагляду, згідно з ст.ст. 1, 5, 29 і ЗО Закону України «Про прокуратуру», є складовою частиною одного із основ­них напрямів (галузей) нагляду, який, як вже наголошувалось, охоплює і нагляд за законністю діяльності оперативно-розшукових органів. Разом із тим нагляд за ор­ганами дізнання і досудового слідства яв­ляє собою самостійну ділянку прокурор­ської діяльності, що за обсягом займає провідне місце серед решти функцій прокуратури. У цю сферу входить нагляд за двома група­ми об'єктів: 1) органами дізнання та 2) органами досудового слідства.
До органів дізнання закон (стаття 101 КПК України) відносить: — міліцію;
2. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
А. ОБ'ЄКТИ І ГАЛУЗЕВА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
— податкову міліцію — у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки;
— органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання;
— командирів військових частин, з'єднану, начальники військових установ — у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час про­ходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних сил України у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи;
— митні органи — у справах про контрабанду;
— начальників виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових про­філакторіїв — у справах про злочини проти встановленого по­рядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазна­чених установ;
— органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
— органи охорони державного кордону — у справах про пору­шення державного кордону;
— капітанів морських суден, що перебувають у далекому пла­ванні.
Усі перераховані державні органи і посадові особи здійснюють й іншу діяльність, що є для них основною. Але прокурорський нагляд за ними як за органами дізнання поширюється тільки на кримінально-процесуальну діяльність.
До органів досудового слідства, які піднаглядні прокуратурі, належать:
1) слідчі прокуратури;
2) слідчі органів внутрішніх справ;
3) слідчі податкової міліції;
4) слідчі органів безпеки.
Слідчі, незалежно від відомчої належності, не виконують жодних інших функцій, окрім розгляду і вирішення заяв (повідомлень) про злочини та провадження досудового слідства у справах про злочини, віднесені до їх компетенції. Тому прокурорський нагляд за додер­жанням законів органами досудового слідства охоплює всю діяль­ність слідчих.
Б.Предмет і завдання
Стаття 29 «Закону про прокуратуру» визначає предмет прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства:
А.Захист особи, прав, свобод, власності, прав підприємств, установ, організацій від злочинних посягань.
Б. Виконання вимог закону про невідворотність відповідальності за вчинений злочин.
В. Запобігання незаконному притягненню особи до кримінальної відповідальності.
Охорона прав і законних інтересів громадян, які перебувають під слідством.
Здійснення заходів щодо запобігання злочинам, усунення причин та умов, що сприяють їх вчиненню. Діяльність цих органів, у значній мірі, може зачіпати консти­туційні права і свободи учасників кримінального процесу. Кримі­нально-процесуальний закон допускає, за наявності передбачених ним підстав і з додержанням встановленого порядку, обмеження права на свободу і особисту недоторканність під час здійснення затримання за підозрою у вчиненні злочину, застосування запо­біжного заходу взяття під варту, приводу, примусового освідування, вилучення зразків для порівняльного дослідження, права на не­доторканість житла під час проведення огляду, обшуку, виїмки пфд-метів і документів, права власності та володіння майном під час накладення на нього арешту, права на таємницю переписки у ході накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію, пра­ва на працю за умов відсторонення обвинуваченого від посади тощо. Законність рішень органів дізнання та слідчих про засто­сування відповідних їх компетенції заходів процесуального примусу і провадження слідчих дій, пов'язаних із обмеженням, тією чи іншою мірою, конституційних прав і свобод громадян — суб'єктів кримі­нально-процесуальної діяльності, — один із найважливіших елемен­тів, що утворює предмет прокурорського нагляду, визначений стат­тею 29 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурор зобов'язаний слідкувати за додержанням конститу­ційного права затриманого або арештованого підозрюваного та об­винуваченого на допомогу захисника, на виконання органами дізнан­ня і слідчими правил ст.62 Конституції' України, у відповідності з яки­ми обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість у
вчиненні злочину, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлу­мачаться на її користь.
Стаття 59 та інші статті Конституції України проголошують, що кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом, і що права потерпілих від злочинів охороня­ються законом. Ці конституційні норми зобов'язують прокурора слід­кувати за тим, щоб учасникам кримінального процесу на стадіях порушення кримінальної справи і досудового слідства своєчасно роз'яснювались їх права і надавалась реальна можливість щодо їх реалізації.
Нагляд прокурора за виконанням вимог кримінально-процесу­ального закону щодо своєчасності та обґрунтованості порушення кримінальних справ за кожною заявою (повідомленням) про злочин, виконання органами дізнання і досудового слідства публічного обо­в'язку провадження у кримінальних справах з метою притягнення винних до кримінальної відповідальності — виступає гарантією за­безпечення конституційного права потерпілого на правовий захист від злочинних посягань.
Перевірка прокурором виконання органом дізнання або слідчим обов'язку вжити заходів для забезпечення поданого або можливого у майбутньому цивільного позову (ст.ст. 28, 29 КПК України) має безпосереднє відношення до гарантування законодавчо визначеного права потерпілих на компенсацію завданої злочином шкоди.
Наступною складовою прокурорського нагляду за додержан­ням законів органами дізнання і досудового слідства виступає вста­новлений законом порядок вирішення заяв (повідомлень) про зло­чини та їх розслідування.
Діяльність органів дізнання і досудового слідства детально рег­ламентована кримінально-процесуальним законодавством, яке ви­значає процесуальний порядок щодо:
— прийому і розгляду заяв (повідомлень) про злочини та їх ви­рішення;
— порушення чи відмови у порушенні кримінальної справи;
— прийняття справи до провадження конкретною посадовою осо­бою (дізнавачем, слідчим, прокурором);
— здійснення дізнання, слідчих дій;
— пред'явлення слідчим обвинувачення конкретним особам;
— застосування заходів процесуального примусу;
— закінчення досудового слідства складенням обвинувального вис­новку і скеруванням справи прокурору; закриттям провадження у справі; скеруванням, через прокурора, справи до суду для застосування примусових заходів медичного характеру;
— зупинення слідства у справі тощо.
Прокурорський нагляд розпочинається з моменту отримання органом дізнання чи слідчим заяви (повідомлення) про вчинений чи такий, що готується, злочин або появи іншого законного приводу для порушення кримінальної справи і продовжується протягом усьо­го ходу досудового розслідування, додержання порядку здійснення якого перебуває під постійним наглядом прокурора.
Третьою складовою предмета прокурорського нагляду за ор­ганами дізнання та досудового слідства є законність процесуальних (тобто передбачених КПЮ рішень, що приймаються піднаглядними органами. Цих рішень може бути доволі багато. Окрім того, вони різноманітні т# різноаспектні як за характером, так і за юридичними наслідками. Кожне таке рішення повинно бути законним і обгрун­тованим. Прийняття процесуальних рішень, які у переважній біль­шості випадків відповідають названим вимогам, разом з тим, інколи пов'язане із певними помилками та порушеннями закону. Саме цим і пояснюється те, що законність прийняття процесуальних рішень виступає самостійною складовою предмета прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства.
Усі складові прокурорського нагляду тісно між собою пов'язані, і в багатьох випадках переплітаються. Перевірка додержання ор­ганами дізнання та слідства прав і свобод людини і громадянина, залученого у сферу кримінального судочинства, взаємовідносна з оцінкою законності та обґрунтованості рішень щодо застосування заходів процесуального примусу, провадження слідчих дій, а також із виконанням вимог закону, які регламентують процедуру дій та рішень за заявами (повідомленнями) про злочини і провадження у кримінальних справах.
Прокурорський нагляд в стадії досудового розслідування по­ширюється і на виконання закону начальниками слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, податкової міліції, служби безпеки. Про­курор має право перевіряти, чи використовують і як використовують ці посадові особи свої законні повноваження для здійснення керів­ництва і процесуального контролю за діями та рішеннями підлеглих їм слідчих.
Завдання прокурорського нагляду за виконанням законів орга­нами дізнання та досудового слідства обумовлюються предметом нагляду. У загальному вигляді їх можна сформулювати як:    продолжение
--PAGE_BREAK--
— забезпечення засобами прокурорського нагляду досягнення вимог закону (ст. 2 КПК України) щодо швидкого і повного розкриття злочинів;
— викриття винних;
— забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідаль­ності і жоден невинний не був покараний.
До завдань цього виду прокурорського нагляду також можна віднести:
1) попередження, виявлення та усунення порушень, передба­чених законами прав і свобод учасників досудового розсліду­вання;
2) попередження, виявлення та усунення порушень процесуаль­ного порядку розгляду та вирішення заяв (повідомлень) про злочин тощо.
На кожній із досудових стадій кримінального процесу перера­ховані завдання прокурора конкретизуються, набувають специ­фічного характеру залежно від етапу розслідування та форми йо­го завершення.
Кримінально-процесуальним та іншими законами визначена підслідність кримінальних справ слідчим різних відомств і компе­тенція кожного із органів дізнання щодо розгляду, вирішення ними заяв, повідомлень про злочини, здійснення провадження у кримі­нальних справах. Тому ще одним із завдань прокурорського на­гляду є слідкування за тим, щоб слідчі та працівники, які про­вадять дізнання, діяли в межах своєї компетенції.
Значення цього напряму прокурорського нагляду обумов­люється перш за все тим, що, як вже згадувалось вище, діяль­ність органів дізнання і досудового слідства вимушено втруча­ється і обмежує здійснення багатьох конституційних та галузевих кримінально-процесуальних прав і свобод фізичних та юридичних осіб, залучених, у зв'язку з тими чи іншими обставинами, у сферу кримінального судочинства. Жоден інший напрям (галузь) про­курорського нагляду не охоплює потреби в перевірці законності та обґрунтованості такої великої кількості дій та рішень підна­глядних органів.
Від того, наскільки ефективно здійснюється нагляд прокуро­рами за органами дізнання та досудового слідства, багато в чому залежить успіх у боротьбі зі злочинністю, дотримання режиму за­конності в Україні.
В.ПОВНОВАЖЕННЯ Повноваження прокурора дозволяють йому своєчасно виявляти порушення закону органами дізнання і слідчими, дієво реагувати на кожен випадок невиконання чи неналежного виконання правових приписів.
Використання повноважень прокурора в одних випадках має за мету забезпечити швидке, повне розкриття злочину, якісне наступне його розслідування і відшкодування завданої шкоди; в інших — за­безпечити дотримання прав громадян, залучених у тій чи іншій фор­мі (потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим тощо) в сферу кри­мінального судочинства.
А. Користуючись запропонованою раніше класифікацією заходів прокурорської діяльності та реагування, до повноважень про­курора, реалізація котрих сприяє виявленню порушення закону у роботі органів дізнання та досудового слідства, можна віднести:
— право вимагати для перевірки кримінальних справ матеріали, документи та інші відомості про злочини, хід розслідування й встановлення осіб, що їх вчинили;
— право брати участь у провадженні дізнання та слідства,
— право перевіряти скарги на дії й рішення органів та посадових осіб, які здійснюють розслідування.
Б. Повноваження, які дозволяють прокурору попереджати пору­шення закону органами дізнання і слідчими, полягають:
— у санкціонуванні або погодженні зі слідчим перед зверненням до судді (або у відмові від дачі санкції чи згоди) виконання деяких слідчих та інших процесуальних дій, рішень (про про­ведення огляду житла чи іншого володіння особи; обшук; окре­мі види виїмки; зняття інформації з каналів зв'язку; відсторо­нення обвинуваченого від посади; направлення обвинуваче­ного на стаціонарну експертизу, застосування запобіжного за­ходу у вигляді взяття під варту або взяття застави тощо)
— у праві продовжувати (або відмовляти в цьому) строки до­судового слідства; погодженні зі слідчим перед зверненням до судді щодо продовження строків тримання під вартою;
— у праві давати згоду (або відмовляти в цьому) на закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами; скеру­вання справи в суд для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру;
— у праві затверджувати (не затверджувати) обвинувальний вис­новок тощо.
Санкціонуючи, даючи згоду або затверджуючи відповідний про­цесуальний акт органу досудового розслідування, прокурор надає цьому актові юридичну силу. Відмова прокурора в санкції, згоді, за­твердженні названих рішень попереджає порушення закону, оскільки у цих випадках постанови або обвинувальний висновок, хоч і збе­рігаються в матеріалах кримінальної справи, але процесуального значення не мають.
В. Владно-розпорядчий характер повноважень прокурора ще більш властивий тим із них, котрі виступають засобами усунення по­рушень закону. До таких повноважень відносять:
— право скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови осо­би, що провадить дізнання, органу дізнання або слідчого;
— право вилучати в органу дізнання і передавати слідчому будь-яку справу;
— передавати справу від одного органу досудового слідства ін­шому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпе­чення найбільш повного і об'єктивного розслідування;
— право усувати особу, яка проводить дізнання, або слідчого від дальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вона допустила порушення закону під час розслідування у справі;
— право закривати кримінальну справу;
— право зупиняти провадження у кримінальних справах;
— право повертати кримінальну справу для провадження до­даткового розслідування із своїми письмовими вказівками;
— право давати письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, ква­ліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочини, про притягнення як обвинуваченого, обсяг обвинувачення, про надання справи для скерування її до суду або про закриття її;
— право вилучати з обвинувального висновку окремі пункти об­винувачення;
— право змінювати кваліфікацію злочину в обвинувальному вис­новку на менш тяжку;
— право скасувати чи змінити раніше обраний запобіжний захід або обрати такий захід, якщо його не було обрано, чи по­ставити у випадках, передбачених в КПК, перед судом питан­ня про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Деякі повноваження прокурора можуть бути використані як з метою усунення виявлених порушень, так і попередження їх вчи­нення у майбутньому. Зокрема, прокурор має право самостійно по­рушити кримінальну справу, скасувавши незаконну і необгрунтовану постанову про відмову в порушенні такої справи або, вивчивши ма­теріали перевірки за заявою (скаргою, повідомленням) про злочин, щодо якого слідчим ще не прийнято відповідного рішення.
Участь «прокурора у слідчій дії в одних випадках може слугувати попередженню порушення закону дізнавачем чи слідчим, а в інших — усунути допущене порушення.
Органи дізнання зобов'язані виконувати доручення слідчого про проведення слідчих дій, привід, затримання підозрюваного, надання допомоги у проведенні розшукових заходів тощо. Неви­конання письмових доручень слідчого органами дізнання є пору­шенням закону (ч.3 ст.114 КПК). Тому виявивши, при вивченні ма­теріалів кримінальних справ чи іншими способами такі порушення, прокурор дає вказівки, які зобов'язують органи дізнання діяти від­повідно до вимог кримінально-процесуального закону.
Г. ПРАВОВІ АКТИ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Правові акти прокурорського нагляду за ви­конанням законів органами дізнання та досу-дового слідства є, як вже зазначалось, перед­бачені кримінально-процесуальним законом від­повідні рішення прокурора. Кожен правовий акт прокурорського нагляду має відповідну форму, породжує певні юридичні наслідки і фіксує реалізацію прокурором конкретного повноваження. Це повноваження має за мету або від­новлення порушеного права, або надання юридичної сили конкрет­ному рішенню органу дізнання чи слідчого у випадках, передбачених законом, або припинення й попередження можливих у майбутньому порушень у діяльності піднаглядних органів.
Акти прокурорського нагляду можуть виступати у формі поста­нови, письмової вимоги, письмової вказівки, санкції (відмови в санк­ції), письмової згоди з постановою органу дізнання чи слідчого (від­мови дати таку згоду), у вигляді відповідної резолюції, подання.
Постанови прокурора виступають правовими засобами на­гляду, які скасовують постанови органу дізнання або слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи; постанови про скерування заяви (повідомлення) про злочин або матеріалів кримінальної спра­ви за належністю чи підслідністю; постанови про об'єднання кри­мінальних справ, виділення кримінальної справи; накладення ареш­ту на майно; обрання, зміну, скасування запобіжного заходу; по­станови про притягнення як обвинуваченого; визнання потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем; про допуск захисника до участі у справі; про зупинення провадження у справі; про за­криття кримінальної справи тощо.
Постанова прокурора може бути актом, який не лише скасовує визнане незаконним рішення органу дізнання або слідчого, а й таки(А, що містить відповідну вказівку цим суб'єктам кримінального процесу. Так прокурор, скасовуючи постанову про зупинення розслідування або закриття кримінальної справи, має право одночасно прийняти рішення про передачу справи у провадження іншого слідчого. Скасувавши по­станову про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор по­рушує її. Скасувавши постанову про порушення кримінальної справи, прокурор може відмовити у такому порушенні або закрити справу.
Постанови прокурора можуть бути й іншого характеру, тобто такі, що не скасовують ті чи інші незаконні, як на його думку, по­станови слідчого чи органу дізнання, а містять рішення щодо за­стосування, зміни, скасування запобіжного заходу, про усунення слід­чого (особи, яка здійснює дізнання) від подальшого провадження досудового розслідування та щодо інших питань, якщо таким спо­собом прокурору необхідно забезпечити додержання закону.
Незалежно від підстав для складання прокурором певного виду наглядової постанови, цей процесуальний акт має притаманні йому реквізити. Кожна постанова має вступну, описову (мотивуючу) та резолютивну частини. У вступі зазначаються місце і час складання, посада, класний чин (військове звання військового прокурора). В описовій частині фіксується, на яких підставах і яка кримінальна справа (її номер та інші дані) перевірена прокурором, характер ви­явлених порушень, ким вони допущені. У резолютивній — форму­люється рішення прокурора.
Інші акти прокурорського нагляду містять, за загальним прави­лом, лише вказівки на характер рішення, прийнятого прокурором. Письмові вказівки у кримінальній справі можуть встановлювати обов'язок слідчого (органу дізнання) — здійснити конкретні слідчі дії у певний строк; висунути обвинувачення; змінити кваліфікацію зло­чину, який інкримінується обвинуваченому; відправити доручення щодо виконання окремих слідчих дій в іншому районі тощо.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Коли є відмова у дачі санкції на окремі слідчі чи процесуальні дії та рішення, прокурор має право вказати на потребу у такій від­мові або на вжиття інших дій чи процесуальних заходів тощо.
Письмові вимоги містять найменування документів криміналь­ної справи, на які прокурор робить запит для вивчення.
Подання містять вказівки на характер встановленого прокуро­ром порушення закону, допущеного слідчим (органом дізнання) і вимоги прокурора щодо вжиття відповідних заходів за цими фактами, вирішення питання про відповідальність винних та повідомити про результати розгляду подання в установлений законом термін.
Ґ. ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Наказом Генерального прокурора Укра­їни № 4 від 4 жовтня 1998 року «Про орга­нізацію прокурорського нагляду за додержан­ням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» визначені основні моменти, щодо організації прокурорського нагляду за виконанням законів органами досудового розслідування. Наказ зобо­в'язує прокурорів усіх рівнів забезпечувати єдиний підхід до організації наглядової діяльності за названими органами та посадовими особами незалежно від їх відомчого підпорядкування; у всіх випадках виявлення порушень реагувати щодо них на всіх етапах кримінального судо­чинства, починаючи з моменту отримання заяви, повідомлення про злочин, і завершуючи прийняттям прокурором кінцевого рішення (за­твердження обвинувального висновку, скерування справи до суду для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, перевірки законності рішення про закриття, а також відмови у пору­шенні кримінальної справи).
З цих вказівок Генерального прокурора випливає, що прокурор­ський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудо­вого слідства здійснюється всіма територіальними і спеціалізованими прокурорами усіх ланок системи прокуратури України. Він пови­нен охоплювати діяльність піднаглядних органів від її початку і до завершення у кожній кримінальній справі.
У прокуратурах низової ланки зі значним обсягом роботи нагляд за дізнанням і досудовим слідством входить, за загальним правилом, до функціональних обов'язків заступника прокурора та одного чи декількох помічників прокурора. Однак за будь-якого розподілу функціональних обов'язків між прокурором та його заступником (заступ­никами) тільки прокурор може вирішувати такі питання, як санк­ціонування проведення окремих слідчих дій, продовження строку розслідування до трьох місяців тощо.
Помічники прокурора перевіряють матеріали, за якими від­мовлено в порушенні кримінальної справи, кримінальні справи. У межах своєї компетенції дають вказівки щодо виконання слід­чих та розшукових дій та інших питань дізнання або слідства; складають для прокурора (заступника) довідки про результати вивчення перевірочних матеріалів справ; беруть пояснення в осіб, які проводять дізнання, і слідчих за фактами допущених ними порушень закону, від учасників кримінальної справи у зв'яз­ку з поданою скаргою; готують постанови про скасування не­законних і необґрунтованих рішень органів дізнання та слідчого; складають проекти прокурорських подань тощо.
У прокуратурах обласного рівня та прирівняних до них територі­альних та спеціалізованих прокуратурах діють відповідні управління (відділи) нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудо­вого слідства, які очолюються заступниками прокурора. Безпосеред­ньо нагляд у прокуратурах цього рівня здійснюється самим обласними та прирівняними до них прокурорами, відповідними їх заступниками (вони ж начальники вищеназваних управлінь-відділів), іншими керів­никами цих підрозділів, старшими прокурорами і прокурорами тощо.
Об'єктами нагляду на цьому рівні виступають слідчі підрозділи органів внутрішніх справ та податкової міліції Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, СБУ. Прокурор, заступник прокурора області та прирівняні до них керівники спеціалізованих прокуратур наглядають за виконанням законів підлеглими слідчими, Що входять до штату слідчого управління (відділу) прокуратури.
Нагляд здійснюється також за процесуальною діяльністю від­повідного рівня органами дізнання.
Безпосереднього нагляду за виконанням законів органами ді­знання і досудового слідства районного рівня прокурори областей та прирівняні до них не здійснюють. Це обов'язок вже згадуваних районних та інших прирівняних до низових територіальних та спе­ціалізованих прокурорів. Винятки утворюють наглядові повноважен­ня щодо продовження строків розслідування понад три місяці, ви­рішення незгоди слідчих з вказівками наглядаючих прокурорів (в межах компетенції, регламентованій у ст. 114 КПК). Якщо надані слідчим письмові заперечення (разом з кримінальною справою) прокурор обласного рівня або його заступник визнають обґрунто­ваними, вони скасовують письмові вказівки нижчестоячого проку­рора. Коли ж вони погодяться з вказівками — вищестоячий прокурор доручає досудове слідство у цій справі іншому слідчому.
У Генеральній прокуратурі України суб'єктами нагляду за ви­конанням законів органами дізнання та досудового слідства висту­пають Генеральний прокурор України, та ряд його заступників (вони ж — начальник Головного управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слід­ства; начальник управління розслідування особливо важливих справ; начальник управління військових прокуратур), начальники структурних підрозділів вищеназваних управлінь, їх заступники, старші прокурори і прокурори, до посадових повноважень яких входить здійснення нагляду за законністю дізнання та досудового слідства, в центральних апаратах МВС, СБУ, податкової міліції, Державної митної служби та Прикордонної охорони.
Д. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ВИКОНАННЯМ ЗАКОНУ ПРО РЕЄСТРАЦІЮ ТА РОЗГЛЯД ЗАЯВ І ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО ЗЛОЧИНИ
Генеральний прокурор України вимагає під­вищити дієвість прокурорського нагляду за законністю розгляду заяв і повідомлень про вчинені злочини, своєчасним порушенням кри­мінальних справ; гостро і принципово вирішувати питання про відповідальність посадових осіб, що допустили порушення законності, приховали злочини від обліку; домагатися фактичного усунення по­рушень, їх попередження.
Прокурорський нагляд за виконанням законів про прийом, ре­єстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про злочини є час­тиною нагляду за виконанням законів органами дізнання та досу­дового слідства. Суть його полягає в тому, що Генеральний проку­рор України і підлеглі йому прокурори, здійснюючи нагляд, виявляють порушення закону, причини й умови, що цьому сприяли, забезпе­чуючи виконання загальних завдань прокуратури і завдань нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.
Прокурору потрібно перевірити, чи повністю були зареєстровані сигнали про вчинені злочини з тим, щоби жоден злочин не зали­шився нерозкритим і жодна особа, що вчинила злочин, не залиши­лась непокараною згідно з законом. Такого висновку можна дійти, коли буде з'ясовано наступне:
1. Чи повністю були зареєстровані заяви і повідомлення про під-готовлювані і вчинені злочини?
2. Чи дотримувались строки реєстрації та вирішення заяв і пові­домлень про злочини?
3. Чи проводилась перевірка заяв і повідомлень про злочини шля­хом витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень, без провадження слідчих дій?
4. Прийняті за заявами і повідомленнями про злочини рішення були законними і обґрунтованими і чи про них повідомлялись особи, установи, від яких надійшла заява чи повідомлення, а також, чи роз'яснювалось їм право на оскарження прийнятого рішення?
5. Чи вживалися заходи для усунення порушень закону, причин і умов, що їм сприяли, а винні в порушеннях закону посадові особи органу дізнання або слідства притягались до встановленої за­коном відповідальності?
6. Чи забезпечувались права і законні інтереси учасників процесу?
Здійснюючи нагляд за законністю вирішення заяв і повідомлень про злочини, прокурор повинен керуватись відповідними статтями КПК, а також відомчими нормативними актами.
Одним із наслідків прийняття заяви чи повідомлення про зло­чин може бути порушення кримінальної справи. У зміст нагляду за законністю порушення кримінальної справи входить перевірка вимог закону про обов'язок слідчого, органу дізнання прийняти заяву, повідомлення про вчинений злочин, злочин, що готується,
чи вчиняється, їх своєчасну реєстрацію, облік і вирішення. За за­гальним правилом, на заяву чи повідомлення, що надійшли, по­винно бути прийняте передбачене законом рішення в строк не більше 3-х днів з дня їх отримання, а у виняткових випадках — не більше 10-ти днів з метою своєчасного виявлення порушень за­конів у процесі вирішення заяв і повідомлень про злочини. Вра­ховуючи таку правову регламентацію цієї діяльності, вважається доцільним проводити її періодичні перевірки, зокрема, в органах внутрішніх справ — не рідше одного разу на десять діб. У кожному разі, у випадку надходження до прокуратури скарг про неправиль­не чи несвоєчасне вирішення конкретним органом дізнання чи слідчим заяв і повідомлень про злочини — перевірку таких скарг потрібно проводити протягом трьох діб, після чого повідомити заявника про прийняте прокурором рішення.
Прокурор перевіряє, чи дійсно вимагалась перевірка заяв і по­відомлень про злочини, і якщо так, то чи проводилась ця перевірка шляхом витребування необхідних матеріалів, отримання пояснень, чи з порушенням вимог закону відповідними органами проводились слідчі дії (огляд місця події). На вказані обставини доречно звернути увагу тому, що найчастіше в процесі таких перевірок порушуються саме вимоги закону про недопустимість проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи. Із вказаних правил закон встанов­лює лише такі винятки — провадження огляду місця події та арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою за­побігти злочину. На практиці ж виконуються й інші слідчі дії, зокрема затримання й допит підозрюваного, його особистий обшук і освідування, обшук, призначення й проведення судових експертиз, опис майна тощо. Звичайно можна дискутувати про потребу законодав­чого розширення переліку слідчих дій, які можна було б проводити до порушення кримінальних справ, але на разі діє формальна зако­нодавча вимога, яка забороняє на цьому етапі провадження вико­нувати такі дії, окрім, звичайно, огляду місця події.
Відповідно до закону за заявою чи повідомленням, що надійшло, окрім порушення кримінальної справи, ще може бути прийнято одне з таких рішень: 1) про відмову в порушенні кримінальної справи; 2) про передачу заяви чи повідомлення за належністю.
Прийняття рішення у вигляді порушення кримінальної справи можливе за умови точного виконання вимог закону, що встановлю­ють приводи й підстави для такого рішення, а також відтворюють і визначають обставини, що виключають провадження у справі.
Підставами до порушення кримінальної справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий прокурор, суд чи суддя отримують дані про вчинені чи підготовлювані злочини:
1) заяви і скарги;
2) повідомлення представників, юридичних і посадових осіб;
3) статті, замітки і листи та інші повідомлення в пресі;
4) явка з повинною;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом ознак злочину.
Усі перераховані приводи, крім безпосереднього виявлення оз­нак злочину, за суттю охоплюються терміном «заяви і повідомлення». До заяв про злочин відноситься і скарга потерпілого, хоча вона пря­мо і не названа в законі. Необхідність перевірки законності скарги як приводу до порушення кримінальної справи має важливе практичне значення у справах так званого приватного обвинувачення, що пору­шуються не інакше як за скаргою потерпілого. Такі кримінальні спра­ви органи дізнання та досудового слідства самі порушувати не ма­ють права, а зобов'язані скарги потерпілого направити за підсуд­ністю, вживши попередньо заходів до її перевірки. У такій скарзі по­винно бути чітко виражене волевиявлення потерпілого про притяг­нення винного до кримінальної відповідальності. Не може розгля­датись як скарга пояснення з викладенням фактичних обставин спра­ви, дане за вимогою посадової особи відповідним правоохоронним органам.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Закон регламентує вимоги, які висуваються до заяв і повідом­лень про злочини. Усні заяви заносяться в протокол, який підпи­сується заявником і посадовою особою органу дізнання, слідчим прокурором чи суддею, які прийняли заяву. Повідомлення юридичних осіб різних форм власності (їх представників) і посадових осіб по­винні бути зроблені у письмовій формі. На відміну від громадян вони (посадові особи) не попереджаються про кримінальну відповідаль­ність за завідомо неправдивий донос, оскільки посадова особа, що надіслала завідомо неправдиве повідомлення, несе кримінальну відповідальність за однією із статей КК про злочини у сфері служ­бової діяльності.
Під достатніми даними для порушення кримінальної справи слід розуміти такі дані, які вказують на ознаки злочину.
Підставами для порушення кримінальної справи можуть бути взяті дані із змісту самої заяви чи повідомлення, які не вимагають прове­дення перевірки для прийняття відповідних рішень. Коли ж за заявою не можливо визначити достатність даних для порушення кримінальної справи, прокурор повинен врахувати, що згідно з законом до них від­носять обставини, перераховані у ст. 64 КПК України.
Ряд норм КК встановлюють можливість притягнення до кримі­нальної відповідальності осіб тільки в тих випадках, якщо до них рані­ше застосовувались заходи адміністративного впливу чи були спе­ціальні попередження.
Одночасно з порушенням кримінальної справи повинні бути вжиті заходи для попередження чи припинення злочину, а також для закріплення слідів злочину.
Визнавши, що кримінальна справа порушена без законних при­водів і достатніх підстав або за наявності обставин, які виключають провадження у справі, прокурор своєю постановою відміняє неза­конне рішення слідчого чи органу дізнання, відмовляє в порушенні кримінальної справи чи закриває кримінальну справу, якщо у ній були проведені слідчі дії.
Перевіряючи законність та обґрунтованість прийняття слідчим рі­шення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор з'ясовує:
— чи дотримано письмової форми повідомлень юридичних і по­садових осіб;
— чи правильно занесено зміст заяв громадян в протокол;
— чи були зроблені роз'яснення заявникові положення закону про відповідальність за завідомо неправдивий донос;
— чи дотримані строки перевірки інформації;
— чи не проводились в ході перевірки, як вже зазначалось, слідчі дії;
— чи повідомлено про результати перевірки і прийняте рішення зацікавленим особам.
Особливу увагу потрібно приділяти повноті перевірки і закон­ності прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної спра­ви. Підставами відмови слугують обставини, що виключають про­вадження у справі (ст.6 КПК України).
Перевіряючи постанову слідчого чи органу дізнання про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор зобов'язаний звернути увагу не тільки на обґрунтованість цієї відмови за суттю, але й на відповідність формулювання наведеної в постанові підстави для відмови в порушенні справи нормам матеріального і процесуаль­ного права, а також на відповідність цього формулювання обста­винам, викладеним в матеріалах.
Перевіряючи законність прийнятого рішення про передачу зая­ви чи повідомлення за належністю (тобто за підслідністю чи підсудністю), прокурор повинен виходити з вимог закону про те, що орган дізнання має право порушити справу про будь-який злочин, що охоп­люється компетенцією, відповідно до вимог статті 101 КПК України, крім справ приватного обвинувачення.
За наявності ознак злочину, щодо якого провадження досудо­вого слідства обов'язкове, орган дізнання порушує в межах своєї компетенції кримінальну справу і проводить невідкладні слідчі дії для виявлення і закріплення слідів злочину: огляд, обшук, виїмку, осві-дування, затримання й допит підозрюваних, допит потерпілих та свідків тощо. Тому не буде порушенням, якщо орган дізнання після порушення кримінальної справи про злочин, не підслідний саме йо­му, виконає всі перераховані слідчі дії і потім, коли остаточно вста­новить приналежність, передасть справу за підслідністю. Головне додержання у цій діяльності вимог закону щодо строків дізнання і виконання загальних завдань кримінального судочинства.
Заява (повідомлення) про злочин чи інша інформація, отримана працівником органу дізнання чи досудового слідства поза службовим приміщенням, після вжиття необхідних заходів до попередження чи зупинення злочину, негайно передається в чергову частину чи прий­мальну (наприклад у прокуратурах) для реєстрації. Про зареєстро­вані злочини, повідомлення про злочини і вжиття щодо них невід­кладних заходів черговий працівник органу дізнання чи слідчий до­повідає начальнику органу дізнання чи прокурору або особам, які їх замінюють, які за кожним випадком повідомлення про злочин дають письмову вказівку про розгляд їх, згідно із законом. Щодо іншої інфор­мації (телефонні, телеграфні повідомлення, анонімні листи тощо), зареєстровані в спеціальному журналі, черговий негайно вживає заходів для її перевірки. Якщо в ході перевірки інформації буде ви­явлений і встановлений заявник і він подасть письмову заяву чи його усне повідомлення буде оформлено у передбаченому законом по­рядку (складено протокол у порядку, передбаченому ст.95 КПК), то така інформація про злочин реєструється в книзі заяв і повідомлень про злочини. Про кількість, характер інформації, що надійшла, і вжиті заходи черговий в органах МВС, СБУ та податкової міліції кожної доби доповідає начальнику цього правоохоронного органу. Якщо під час перевірки заяви (повідомлення) чи іншої інформації буде вста­новлено факт адміністративного проступку, відповідно до закону бу­дуть вживатися до порушника заходи адміністративного впливу або матеріали направлятимуться з цією метою у відповідні державні органи. В результаті, щодо кожної заяви, повідомлення про злочин в облікових документах відповідного правоохоронного органу повинні бути зроблені записи, як мінімум у двох журналах.
Відтворюючи характер прийнятого рішення щодо заяви, поса­дова особа або черговий у відповідному правоохоронному органі зобов'язані зробити не пізніше ніж через 10 днів відмітку у відпо­відному журналі про порушення кримінальної справи, про відмову в її порушенні чи в направленні заяв і повідомлень за приналеж­ністю.
Відтворення результатів наглядової діяльності прокурора щодо усунення виявлених порушень під час прийому, реєстрації, обліку і вирішення заяв та повідомлень про злочини передбачено у відпо­відних розділах встановленої статистичної звітності про результати слідства й роботи прокурора. Злочин повинен вважатися постав­леним на облік тільки після реєстрації його у відповідному органі МВС, СБУ, податкової міліції, прокуратури.
Виходячи із прокурорських повноважень, загальних завдань що­до нагляду за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства і, беручи до уваги специфіку конкретних завдань щодо ви­явлення порушень закону у процесі прийому, реєстрації та вирі­шення заяв і повідомлень про злочини, прокурор проводить пере­вірку вимог закону:
— про прийом заяв і повідомлень про злочини всіма посадовими особами піднаглядних підрозділів органів внутрішніх справ, служ­би безпеки та податкової міліції;
— про своєчасну, повну і правильну реєстрацію заяв і повідом­лень про злочини у відповідних структурах названих право­охоронних органів;
— про порядок і способи отримання цими органами матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про злочини, а також за­конність і обґрунтованість прийнятих рішень.
Безпосередній перевірці повинна передувати її підготовка.
— планування, підбір і детальне вивчення законів та інших нор­мативних актів, що відносяться до предмета перевірки,
— використання узагальнень, даних обліку і звітності;
— аналіз скарг на несвоєчасне і неправильне вирішення заяв і повідомлень про злочини;
— підбір в прокуратурі даних про направлення до відповідного піднаглядного правоохоронного органу (наприклад, в органи внутрішніх справ) повідомлень про злочини торговельними і лікувальними закладами тощо;
— ознайомлення з методичними посібниками та іншою літера­турою,
— визначення типових порушень законів;
— направлення запитів у різні установи про наявність у них да­них про злочини,
— підготовка списку облікової документації для відповідного ор­гану дізнання чи досудового слідства.
Прокурор повинен чітко визначитись, що він буде перевіряти і які у цьому процесі способи він може використати.
Виявити порушення вимог закону про своєчасну, повну і пра­вильну реєстрацію заяв і повідомлень про злочини прокурор може такими способами:
1) перевіркою матеріалів, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи;
2) вивченням кримінальних справ чи тих заяв і повідомлень, у яких вказано про вчинення конкретного злочину;
3) отриманням пояснень від відповідних осіб;
4) витребуванням документів з установ і організацій, фігурантів у заяві та повідомленні про злочин тощо;
5) заслуховуванням доповідей чи звітів слідчих і осіб, що проводять дізнання;
6) вивченням розгляду або безпосереднім розглядом скарг грома­дян на дії відповідних осіб правоохоронного органу;
7) дачею доручення вищестоячим органам чи посадовим особам щодо проведення перевірок діяльності нижчестоячих підрозділів з питань прийому, реєстрації, обліку та вирішення заяв і повідом­лень про злочини;
8) узагальненням різних видів практики.
Варто зазначити, що виявлення порушень закону у вказаному напрямі діяльності органів дізнання та досудового слідства мож­ливе і в ході безпосередньої участі прокурора в розслідуванні зло­чинів чи в процесі підтримання державного обвинувачення в суді. Повертаючись до названих способів перевірки виконання зако­нів, конкретизуємо деякі їх моменти:
1. У ході вивчення заяв і повідомлень про злочини прокурор повинен з'ясувати, чи є на заяві штамп реєстрації документа, що надійшов, і запис реєстрації заяви в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини; чи дотримуються встановлені строки перевірочних дій і видаються заявникам відповідні документи про прийом заяв. Прокурор також повинен перевірити, чи передаються оперативними працівниками заяви і повідомлення про злочини в чергові частини для їх своєчасної реєстрації.
Вивчаючи матеріали, за якими прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, прокурор повинен перевірити не тільки законність і обґрунтованість прийнятого рішення, але й з'ясувати, чи своєчасно були прийняті, зареєстровані і обліковані заяви і повідомлення про вчинювані і підготовлювані злочини, чи дотриманий процесуальний порядок перевірки отриманої інфор­мації, чи не порушені права зацікавлених осіб. 3. Вивчаючи матеріали кримінальної справи, прокурор з'ясовує, коли було подано і зареєстровано заяву, в який строк і які конкретно перевірочні дії проводились; через який проміжок часу після подачі заяви чи повідомлення порушено кримінальну справу.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Прокурорська практика засвідчує, що трапляються непоодинокі випадки, коли за окремими заявами з ознаками очевидних злочинів, у випадках яких законом передбачені заходи щодо зміцнення доказів, попередження злочинів, збереження слідів злочину, ці дії своєчасно не проводяться, і кримінальні справи за такими заявами чи пові­домленнями тривалий час не порушуються.
Виявити порушення закону, зрештою, прокурор може в резуль­таті порівняння отриманої з підприємств і організацій інформації про вчинені там за певний період злочини із записами про ці факти в обліковій інформації міліції. Адже, непоодинокі випадки, коли заяви і повідомлення навмисно не реєструються, тривалий час щодо них передбачені законом перевірочні дії не проводяться. Коли ж над­ходять повторні заяви за цими ж фактами, перевірка проводиться поверхнево та формально і закономірно завершується прийняттям рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
В окремих випадках в кінці місяця, кварталу, півріччя заяви і повідомлення про злочини необгрунтовано скеровуються в інший орган, а потім через деякий час вони повертаються, але включа­ються в статистичну звітність в наступний звітний період.
Іншим напрямом нагляду прокурора за дотриманням закону під час прийому, реєстрації, обліку та вирішення заяв і повідомлень про злочини (окрім описаного вище способу порівняльного аналізу об­ліково-реєстраційної документації) виступає перевірка виконання органами дізнання та досудового слідства законів про порядок і спо­соби отримання матеріалів для вирішення заяв і повідомлень про злочини. Здійснювані у цьому напрямі перевірки проводяться шля­хом вивчення прокурором:
а) матеріалів, за якими прийнято рішення про відмову в пору­шенні кримінальних справ;
б) порушених за заявами й повідомленнями про злочини кри­мінальних справ;
в) рапортів працівників органів внутрішніх справ, служби безпеки та податкової міліції, що перевіряли дані, які надійшли від за­собів масової інформації.
Під час перевірки вказаних вище матеріалів і порушених кримі­нальних справ прокурор з'ясовує чи дотримані вимоги закону щодо витребування необхідних матеріалів і отримання пояснень та іншої інформації без порушення кримінальної справи і проведення слід­чих дій.
Часто посадові особи піднаглядних правоохоронних органів до порушення кримінальної справи з метою отримання необхідної ін­формації проводять допити за правилами допитів свідків, але без дати фактично проведеної слідчої дії. Робиться це для того, щоб у разі порушення кримінальної справи заповнити відсутні в протоколі реквізити і таким способом імітувати своєчасність виконання даної слідчої дії. Наявність таких випадків свідчить про фальсифікацію процесуальних актів, що, природно, не може залишатись без ре­агування прокурора. Передусім прокурор повинен встановити вин­них осіб у вчиненні вказаних порушень, а також з'ясувати причини і умови, що сприяли їм. Для цього прокурор зобов'язаний взяти пояснення як у конкретних виконавців таких дій, так і в тих, чиї показання зафіксовані в процесуальних актах, складених з пору­шенням закону.
Виявлені порушення закону прокурор заносить в журнал для запису виявлених у піднаглядних правоохоронних органах порушень законів.
Прокурор зобов'язаний перевірити законність та обґрунтованість прийнятого за заявою чи повідомленням рішення. Особливу увагу про­курор повинен звертати на законність, обґрунтованість та форму рішень: про відмову в порушенні кримінальної справи, про порушення кримі­нальної справи та про передачу заяв чи повідомлень за приналежністю.
Постанова про порушення кримінальної справи є законною ли­ше в тому разі, коли в процесі провадження дотримані вимоги про­цесуального закону, а також, коли в ній правильно застосована від­повідна стаття особливої частини Кримінального кодексу.
Назва постанови буде обґрунтованою, якщо в її описовій частині наведені достатні дані, що вказують на ознаки того злочину, за фак­том вчинення якого порушено кримінальну справу.
У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи та скерування матеріалів за приналежністю прокурор перевіряє, чи дотримані під час провадження перевірки вимоги кримінально-про­цесуального законодавства, а також інших норм закону.
За всіма виявленими порушеннями законів під час прийому, реєстрації, обліку і вирішення заяв та повідомлень про злочини в органах дізнання та досудового слідства прокурор повинен вжити заходів щодо їх усунення, покарання винних посадових осіб і попе­редження порушень в майбутньому, використовуючи для цього на­дані йому повноваження.
Залежно від характеру виявлених порушень закону, прокурор вживає відповідні заходи правового реагування, про які вже зга­дувалось. Зокрема, виносить різного роду постанови, дає від­повідні вказівки, вносить подання. Він має право приймати рі­шення про:
• скасовування постанови про порушення кримінальної справи і складення постанови про відмову в її порушенні або про закриття справи (коли проводились слідчі дії);
• скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи і складення постанови про її порушення;
• усунення особи, що проводить дізнання чи слідство, від по­дальшого ведення дізнання чи слідства, якщо нею допущено порушення закону під час розслідування справи;
• вилучення справи від органу дізнання і передачу її слідчому;
• передачу справи від одного слідчого іншому;
• повернення кримінальної справи органу дізнання чи слідчому із своїми письмовими вказівками про проведення додаткового розслідування тощо.
Прокурор вправі також давати вказівки про проведення дізнання та досудового слідства, про обрання чи зміну запобіжного заходу, про притягнення як обвинуваченого, кваліфікацію злочину і обсяг об­винувачення та інше.
Отже, в процесі здійснення нагляду за виконанням законів про прийом, реєстрацію, облік і вирішення заяв і повідомлень про зло­чини органами дізнання та досудового слідства прокурор зобов'я­заний вжити всі передбачені законом заходи щодо усунення ви­явлених порушень закону, для притягнення винних посадових осіб до встановленої законодавством відповідальності, а також для усу­нення причин і умов, що цьому сприяли.
ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ЗАСТОСУВАННЯМ ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ ТА ВЧИНЕННЯМ ІНШИХ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ
Прокурорський нагляд за виконанням за­конів органами дізнання і досудового слідства під час затримання підозрюваних у вчиненні злочину.
Забезпечення законності затримання осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, є пріо­ритетним завданням прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства. Затримання за підоз­рою у вчиненні злочину — передбачене за­коном обмеження конституційного права гро­мадянина і людини на свободу і особисту не­доторканість, причому, як таке, що допускається без судового рі­шення і санкції прокурора. Виконане з дотриманням правил закону, воно є дієвим засобом зупинення злочинної діяльності, створює умо­ви для успішного розслідування, тому на практиці є доволі розпов­сюдженим явищем.
Внаслідок відсутності таких гарантій, як санкція прокурора або постанова судді, доволі часто виникають труднощі щодо правиль­ного вирішення питання про наявність підстав для затримання, до­пускаються помилки, а інколи і завідомо незаконні затримання. По­передити незаконні та безпідставні затримання підозрюваних про­курор практично не може. Про затримання йому стає відомо лише після того, як воно проведене, хоча й негайно, як це зазначено у статті 106 КПК України. Протягом сімдесяти двох годин після за­тримання орган дізнання або слідчий:
1) звільняє затриманого — якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог закону;
2) звільняє затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою;
3) доставляє затриманого до судді з поданням, погодженим з про­курором, про обрання щодо затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Ці 72 години потрібні, окрім іншого, і для того, щоб прокурор мав можливість вивчити матеріали кримінальної справи, допитати, у разі потреби, підозрюваного, дати вказівку щодо надання йому додат­кових даних про затримання тощо. У кожному разі прокурор повинен переконатись в тому, що затримання є законним і обґрунтованим. Для цього він повинен з'ясувати такі питання:
— чи порушено кримінальну справу, у якій застосовувалось за­тримання підозрюваного?
— чи компетентною особою (посадовою особою органу дізнан­ня або слідчим, у провадженні яких знаходиться криміналь­на справа) прийнято рішення про затримання підозрюва­ного?
— чи дотримані вимоги статей 106, 106-1, 107, 115 КПК під час реалізації затримання підозрюваного?
Підставами затримання, виходячи зі змісту закону, виступають фактичні дані, що дозволяють підозрювати особу у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі за умови:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено очевидні сліди злочину.
Як бачимо, цей перелік містить доволі чіткі вказівки щодо під­став для затримання, що дозволяє прокурору дати правильну оцінку обґрунтованості цього заходу процесуального примусу. Позитивно це питання вирішується, коли у матеріалах справи є достатні дані (рапорти працівників міліції; письмові пояснення громадян; про­токоли їх допитів про те, що підозрюваного застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; прямі вказівки оче­видців та потерпілих (у поясненнях, протоколах допиту) на затри­маного як особу, що саме вона на їх очах вчинила злочин; виявлено очевидні сліди на підозрюваному, його одязі або в його житлі (під час огляду місця події, освідування, обшуку тощо).
Коли підставами затримання слугували інші дані, прокурору по­трібно з'ясувати, чи мала місце котрась із додаткових підстав (умов), передбачених законом для таких випадків:
1)особа намагалась втекти;
2) в особи немає постійного місця проживання;
3) особу підозрюваного не встановлено.
Закон залишив без уваги, що може слугувати мотивом для за­тримання. У процесуальній літературі мотив затримання визна­чається як потреба зупинити злочинну діяльність підозрюваного, унеможливити його переховування від слідства чи дізнання, позба­вити його можливості завадити встановленню істини у справі.
За відсутності передбачених законом підстав і мотивів прокурор визнає рішення про затримання підозрюваного неправомірним і сво­єю постановою звільняє його з-під варти, а також ставить питання про відповідальність винної в порушенні закону посадової особи.    продолжение
--PAGE_BREAK--
У випадках, коли підстави та мотиви для затримання були, але порушувались інші вимоги закону (затримання виконано до порушен­ня кримінальної справи або посадовою особою, яка не прийняла спра­ву до свого провадження; недотримані правила щодо складення про­токолу тощо), прокурор реагує поданням. Коли ж затримання було завідомо незаконним, тобто наявні ознаки злочину, передбаченого ст. 371 КК України, прокурор порушує кримінальну справу.
Нагляд прокурора за законністю та обґрунтованістю при­тягнення особи як обвинуваченого.
Забезпечення виконання кримінально-процесуального законо­давства, яке регламентує діяльність органів досудового розсліду­вання щодо пред'явлення обвинувачення, виступає одним із най­важливіших завдань прокурорського нагляду. Закон зобов'язує про­курорів слідкувати за тим, щоб жодного громадянина не було під­дано незаконному і необґрунтованому притягненню до криміналь­ної відповідальності, а пред'явлення обвинувачення здійснювалось тільки в точній відповідності з установленим процесуальним по­рядком.
Наглядаючи за виконанням закону, який регламентує притяг­нення особи як обвинуваченого, прокурор має право:
— вимагати від органів дізнання і досудового слідства криміналь­ні справи для перевірки законності та обґрунтованості пред'яв­леного у їх межах обвинувачення;
— брати участь у пред'явленні обвинувачення та допиті обви­нуваченого;
— давати вказівки про притягнення особи як обвинуваченого у справі, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення;
— усувати слідчого від подальшого розслідування, якщо він діяв із порушенням закону;
— особисто пред'являти обвинувачення, не приймаючи справи до свого провадження;
— скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови про при­тягнення особи як обвинуваченого;
— закривати кримінальні справи (ст.ст.213, 214 КПК). Прокурорський нагляд повинен бути скерований, як на це неод­норазово наголошувалось у наказах Генерального прокурора, у першу чергу, на недопущення фактів безпідставного притягнення гро­мадян до кримінальної відповідальності.
У законі немає прямих вказівок на те, щоб кожен акт притяг­нення особи як обвинуваченого негайно перевірявся прокурором Така перевірка, зазвичай, поєднується із оцінкою правильності інших процесуальних рішень, головно — обрання запобіжного заходу взяття під варту і завершення розслідування складенням обвинувального висновку. Обґрунтованість пред'явленого обвинувачення частіш за все спеціально перевіряється тоді, коли є скарга обвинуваченого, його родичів або захисника.
Правильність рішення слідчого щодо потреби обрання за­побіжного заходу у вигляді взяття під варту перевіряється про­курором у кожному разі, оскільки це рішення повинно бути у формі подання до суду, яке має бути обов'язково узгоджене з наглядаючим прокурором. При вирішенні цього питання, згідно з ст. 165-2 КПК прокурор зобов'язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, пере­вірити законність одержання доказів, їх достатність для обви­нувачення.
У справах, в яких не застосовувався запобіжний захід у вигляді взяття під варту, законність і обґрунтованість притягнення особи як обвинуваченого перевіряється прокурором, як правило, або під час затвердження обвинувального висновку, або при дачі згоди на ске­рування слідчим до суду постанови про звільнення особи від від­повідальності в порядку ст.ст. 7-1 — 10, 11-1 КПК.
У зміст нагляду входить також скасування прокурором вказівок начальника слідчого підрозділу про притягнення особи як обвину­ваченого, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, якщо ці вка­зівки суперечать закону. На прокурора покладається обов'язок ви­рішувати спір між начальником слідчого підрозділу і слідчим з цих же питань. Прокурор або погоджується з вказівками начальника слід­чого підрозділу, або скасовує їх. У першому випадку прокурор по­винен доручити подальше розслідування іншому слідчому.
Прокурор має право не тільки скасувати вказівки начальника слідчого підрозділу щодо питань, пов'язаних з притягненням особи як обвинуваченого, але й дати йому свої вказівки. Вони можуть стосуватись здійснення процесуального контролю. Якщо прокурор дійде висновку, що обвинувачення необхідно пред'явити за участі начальника слідчого підрозділу у зв'язку з недостатньою досвід­ченістю слідчого, складністю справи, отриманням скарги на нього чи з інших причин, тоді він має право дати таку вказівку, а началь­ник слідства зобов'язаний її виконати. Оскарження цих вказівок вищестоячому прокурору не зупиняє їх виконання (ст. 114-1 КПК).
Аналогічним правом прокурор користується і щодо начальника органу дізнання.
З метою попередження вчинення аналогічних порушень закону прокурор вносить подання на ім'я відповідних посадових осіб про усунення умов і причин, що сприяли цим порушенням, про потребу посилення відомчого контролю й вирішення питання про відпові­дальність винних. Для цього важливо, щоб прокурорами вивчалась кожна кримінальна справа, у якій було пред'явлення обвинувачення, але яка завершувалась виправданням підсудного або закриттям, внаслідок відсутності події чи складу злочину, або за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину. До речі, напрацьована в органах прокуратури практика свідчить, що прокурорами обласних рівнів та прирівняними до них вивчаються, окрім інших випадків, саме ті кримінальні справи, щодо яких судами постановлені виправдальні вироки або вони були закриті в судовому засіданні, а також якщо справа була закрита в стадії досудового розслідування із звільненням обвинуваченого з-під варти.
Необхідно вивчати й ті кримінальні справи, під час провадження котрих обвинуваченого не заарештовували, але існує потреба у з'я­суванні причин необгрунтованого звинувачення і вжиття заходів що­до попередження таких фактів у майбутньому.
Аналіз усіх без винятку кримінальних справ, що закінчувалися реабілітацією обвинуваченого, дозволяє прокурорам виявляти най­більш характерні помилки слідчих, органів дізнання, недоліки як у відомчому контролі, так і в прокурорському нагляді. Цим досягається реальна можливість здійснити ряд конкретних заходів для забез­печення законності в діяльності слідчих і органів дізнання щодо за­стосування кримінально-процесуальних норм, якими регламенту­ється порядок визнання особи обвинуваченим у широкому розумінні цього поняття.
Прокурорський нагляд за додержанням строків досудового слідства, дізнання і тримання під вартою.
Забезпеченню дотримання строків досудового слідства, дізнан­ня і тримання під вартою під час здійснення прокурорського нагляду надається велике значення. Це пояснюється тим, що у відповідності із законом результати слідчих дій у справах із пропущеними строками розслідування не мають доказового значення.
Строки дізнання регламентовані ст. 108 КПК, зокрема, у справі про злочин, що не є тяжким або особливо тяжким, дізнання проводиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення осо­би, яка його вчинила, якщо таку особу не встановлено, дізнання зуп­иняється за правилами зупинення слідства, коли не встановлено особу, яка вчинила злочин (ст. 209 КПК).
У справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин дізнання про­водиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У разі обрання для підозрюваного запобіжного заходу до пред'явлення йому обвинувачення, дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.
Досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. В особливо складних справах і з дотриманням визначеної законом процедури строк досудового слідства може бути продовжено відповідного рівня прокурорами (ст. 120 КПК).
Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. У випадках, коли у цей строк розсліду­вання справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи зміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений за поданням прокурорів відповідного рівня суддями відповідного рівня до чотирьох, дев'яти і вісімнадцяти місяців (ст. 156 КПК).
Додержання вказаних строків, за загальним правилом, прокурор перевіряє тоді, коли одержує кримінальну справу із обвинувальним висновком або постановою про скерування справи до суду для ви­рішення питання щодо застосування примусових заходів медичного характеру, а також коли порушують клопотання про продовження строку досудового слідства, тримання обвинуваченого під вартою.
Пунктом 6 вже згадуваного наказу Генерального прокурора N4 від 4 жовтня 1998 року «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство» встановлено, що у разі виникнення необхідності продовження строків слідства відпо­відно до ст. 120 КПК України, звернення слідчих органів з постано­вами про це забезпечити не пізніше як за 10 днів до закінчення відповідних строків, а в разі необхідності продовження процесуаль­них строків понад 6 місяців, постанова зі справою надсилається до Генеральної прокуратури за 20 днів до їх закінчення. У цьому ж пунк­ті наказу аналогічні строки передбачено і для вирішення клопотання про продовження строків тримання під вартою, але вони не узго­джуються із строками звернення до суду з поданням про продовження термінів тримання особи під вартою, передбаченими ст. 165-3 КПК України, а отже повинні бути переглянуті. Відповідно до цієї статті подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:
1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох мі­сяців — не пізніш як за п'ять діб до закінчення строку тримання особи під вартою;
2) при продовженні строку тримання під вартою до дев'яти місяців — не пізніше п'ятнадцяти діб до закінчення строку тримання під
вартою;
3) при продовженні строку тримання під вартою до вісімнадцяти місяців — не пізніше двадцяти діб до закінчення строку тримання під вартою.
Прокурори районів і міст, прирівняні до них військові, транспорт­ні та інші спеціалізовані прокурори клопотання про продовження строків розслідування та тримання під вартою (незалежно від того, чи продовження строків тримання під вартою здійснюватиметься у суді) розглядають з обов'язковим вивченням кримінальної справи, а в разі потреби — з участю слідчого або його керівників.
Вивченням кримінальної справи прокурор встановлює, у зв'язку з якими обставинами слідство у справі не завершено вчасно, чи існує реальна потреба продовження термінів слідства чи не відпала по­треба в утриманні обвинуваченого під вартою. Коли ж прокурор при­йняв рішення про відмову у продовженні строків слідства та три­мання обвинуваченого під вартою, він зобов'язаний зробити це в письмовій формі із зазначенням мотивів (на постанові, поданні про порушення клопотання або в окремому документі).
Клопотання про продовження строку слідства понад три місяці, а про тримання обвинуваченого понад чотири місяці спочатку ске­ровується прокурору, який вирішував питання щодо першого про­довження цих строків, тобто районному, міському прокурору, вій­ськовому прокурору гарнізону та прирівняним до них прокурорам. Вони зобов'язані перевірити «справу, з'ясувати, чи виконані слідчі та інші процесуальні дії, потребою провадження котрих обумовлюва­лось перше продовження строків (мовою слідчих і прокурорів „від­строчка“), причини їх невиконання, чи вживались у зв'язку з цим відповідні заходи, яку наступну слідчу роботу потрібно виконати у справі. Прокурор, переконавшись у потребі подальшого продовжен­ня строків досудового слідства і тримання обвинуваченого під вар­тою, скеровує, зі своїм підписом, на ім'я вищестоячого прокурора відповідне подання. Прокурор Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя, військовий прокурор регіону чи Військо-во-Морських сил України та прирівняні до них прокурори вправі, під час розгляду постанов і подань про порушення клопотання щодо продовження строків розслідування і тримання обвинуваченого під вартою, викликати для одержання пояснень слідчого, керівника від­повідного слідчого підрозділу, прокурора, який відписав подання тощо.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Аналогічний порядок встановлено і для випадків скерування кло­потань (подань) Генеральному прокурору України або його заступ­никам про продовження строків слідства понад шість місяців, а стро­ків тримання обвинуваченого під вартою понад дев'ять місяців.
Справи, в яких були продовжені строки слідства і утримання обвинуваченого під вартою, беруться прокурорами на контроль до завершення їх судового розгляду. Прокурор, що підтримував кло­потання про продовження процесуальних строків, зобов'язаний по­відомити вищестоячому прокурору про скерування справи до суду (закриття або зупинення провадження у справі). Окрім цього ви-щестоячий прокурор повинен бути повідомлений і про результати розгляду справи судом, під час якого було змінено обвинуваченому запобіжний захід. За кожним фактом скасування або зміни запобіж­ного заходу щодо обвинуваченого проводиться відповідна пере­вірка.
Є. ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ЗА ПРОВАДЖЕННЯМ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
Можливість використати допомогу захисника (адвоката чи іншого фахівця в галузі права) є одним із найважливіших прав підозрюваного і обвинуваченого. Це право закріплено досудових стадіях в міжнародно-правових актах, у ст. 59 Конституції України, ст.ст.21, 44 — 48 КПК України. Порушення права підозрюваного і обвинуваченого здійснювати захист своїх прав та інтересів з допомогою захисника-адвоката чи іншого фахівця в галузі права розцінюється як суттєве порушення закону, за умов якого прийняття рішення у справі є незаконним. Зазначені обставини визначають особливе значення обов'язку прокурора здійснювати нагляд за виконанням органом ді­знання і слідчим вимог закону щодо забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права мати захисника в будь-якій стадії досудового розслідування, а саме (ст.ст.44, 45 КПК):
1) у справах осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підоз­рюваною чи пред'явлення їй обвинувачення;
2) у справах про злочини осіб, які через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі тощо) не можуть реалізувати своє право на захист, — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй об­винувачення або з моменту встановлення цих вад;
3) у справах осіб, які не володіють мовою, якою ведеться судо­чинство — з моменту затримання особи чи пред'явлення їй об­винувачення;
4) коли санкція статті, за якою кваліфікується злочин, передбачає довічне ув'язнення — з моменту затримання особи чи висунення їй обвинувачення;
5) при провадженні справи про застосування примусових заходів медичного характеру — з моменту встановлення факту наявності в особи душевної хвороби;
6) при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру — з моменту першого допиту неповноліт­нього або з моменту поміщення його до приймальника-розподільника.
За чинним кримінально-процесуальним законом права обви­нувачених на досудових стадіях можуть захищати і не професійні захисники -їх близькі родичі, опікуни і піклувальники. Але вони до­пускаються до участі в справі з моменту пред'явлення обвинува­чення для ознайомлення з матеріалами досудового слідства. У випадках, коли, відповідно до вимог закону, участь захисника є обов'язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни і піклу­вальники в якості захисників можуть брати участь у справі лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права.
Про допуск захисника до участі в справі особа, яка проводить дізнання, слідчий виносять постанову.
Першочергово прокурор слідкує за тим, щоб слідчі (особи, які провадять дізнання) своєчасно роз'яснювали підозрюваним і обви­нуваченим (останнє стосується тільки слідчого) їх право мати захис­ника і забезпечували його залучення до участі в справі. Така мож­ливість з'являється в прокурора у двох випадках: затримання підоз­рюваного і звернення до прокурора за поданням для суду щодо обрання до затриманого або обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Перевіряючи законність затримання або вивчаючи матеріали кримінальної справи під час вирішення питання про доцільність ске­рування подання до суду для обрання щодо підозрюваного чи об­винуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, про­курор одночасно з'ясовує, чи бере вже захисник участь у справі, і якщо ні, то чи це викликано небажанням підозрюваного або обви­нуваченого мати захисника, коли участь останнього у розслідуванні не обов'язкова. Прокурор повинен переконатись у тому, що відмова від захисника є невимушеною і необумовленою відсутністю у підозрюваного чи обвинуваченого коштів на оплату адвокатських по­слуг. Якщо ж відмова від захисника обумовлена неплатоспромож­ністю, прокурор вживає заходів для призначення підозрюваному чи обвинуваченому захисника через адвокатське об'єднання, коли цього не зробив, відповідно до вимог ст. 47 КПК України, слідчий чи орган дізнання.
Прокурор з'ясовує також, чи немає обставин, які, відповідно до ст. 61 КПК, виключають участь у справі захисника. Коли такі об­ставини наявні, прокурор пропонує захиснику заявити клієнту про свій самовідвід, коли ж взаєморозуміння не вдається досягнути, про­курор розпочинає судову процедуру усунення захисника від участі у справі, відповідно до вимог ст. 61-1 КПК України.
Прокурор перевіряє додержання слідчим прав захисника (ст. 48 КПК), обґрунтованість повних або часткових відхилень слідчим кло­потань і скарг, заявлених захисником тощо.
Прокурор не здійснює нагляду за виконанням вимог ч. 1 ст. 48 КПК, які зобов'язують захисника використовувати усі наявні законні засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спрос­товують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого та надавати їм необхідну юридичну допомогу. Підозрюваний й об­винувачений мають право відмовитись від послуг захисника, як такого, що вступив у справу на підставі угоди з ним, так і такого, що діє на підставі призначення. Але відмова від захисника за мо­тивами неналежного виконання ним своїх професійних обов'язків, як і самовідвід адвоката, внаслідок недостатності у нього знань для ведення справи чи некомпетентності, не повинні залишатись без уваги прокурора. У таких ситуаціях прокурору доцільно повідомити про відмову підозрюваного або обвинуваченого від захисника або про відмову захисника від виконаня своїх обов'язків із зазначених вище причин керівництву адвокатського об'єднання або кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури з тим, щоб вони могли розглянути питання про фаховий рівень адвоката та його заміну.
На етапі закінчення досудового слідства із складенням обви­нувального висновку прокурор слідкує за тим, щоб слідчий ще раз роз'яснив (відповідно до вимог ст.218 КПК) обвинуваченому, який не має захисника, право скористатися його допомогою і ознайомитися з матеріалами кримінальної справи з участю адвоката чи іншого фахівця у галузі права. Прокурор звертає увагу на додержання права обвинуваченого і захисника на ознайомлення з матеріалами справи без обмеження в часі, можливості робити виписки із справи, до­датково подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рі­шення слідчого тощо. Однак, якщо обвинувачений і його захисник явно намагаються затягнути закінчення справи, прокурор затвер­джує постанову слідчого щодо визначення певного строку для оз­найомлення з матеріалами справи.
Після одержання справи з обвинувальним висновком, прокурор знайомиться і вирішує скарги обвинуваченого і його захисника на відмови слідчого задовольнити заявлені ними після ознайомлення з матеріалами справи клопотання. У разі визнання клопотань обґрун­тованими, прокурор разом із своїми письмовими вказівками повер­тає кримінальну справу для провадження додаткового слідства. Ана­логічні рішення приймає прокурор і тоді, коли встановлює порушен­ня права обвинуваченого на захист (висунення обвинувачення без участі захисника, коли той вже вступив у справу або ще не вступив, але його участь є обов'язковою; коли обвинувачений забажав мати захисника і цього зроблено не було тощо). Якщо характер порушення такий, що усунути його вже неможливо (наприклад, відсутність за­хисника у підозрюваного, котрий вже на момент затримання заявляв клопотання про його участь), тоді прокурор вносить з цього приводу подання і пропонує вирішити питання про дисциплінарну відпові­дальність відповідного працівника органу дізнання чи слідчого МВС, СБУ, податкової міліції. Щодо підлеглих слідчих прокуратури, питан­ня про притягнення їх до відповідальності за порушення закону про участь захисника на досудовому слідстві, вирішується прокурором самостійно.
ТЕМА 7: КООРДИНАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
ПЛАН
1. Суть і значення функції координації діяльності у боротьбі із зло­чинністю.
2. Правові та організаційні форми і напрями координації прокура­турою діяльності у боротьбі із злочинністю.
3. Роль прокуратури в координації діяльності у боротьбі із злочин­ністю.
1. СУТЬ І ЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЇ КООРДИНАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
Питання боротьби із злочинністю розглядаються практично всіма спеціальними юридичними навчальними дисциплінами. Щодо «Прокурорського нагляду» як однієї із
навчальних дисциплін, то тут завжди про­куратура розглядалась як координуючий ор­ган у боротьбі із злочинністю. Так, наприклад, у першому радян­ському підручнику містилась глава 11 «Координаційна робота дер­жавних органів і громадських організацій у боротьбі із злочинністю й порушеннями законності». Згодом ця глава, підготовлена тим са­мим автором (В.К.Звірбуль) була дещо змінена і отримала назву «Ко­ординація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочи­нами та іншими правопорушеннями».
Координація діяльності у боротьбі із злочинністю — це заходи, що організовуються прокурорами з метою забезпечення узгодже­ності зусиль правоохоронних органів держави, з урахуванням їх компетенції, у вирішенні спільних завдань.
Координацію як функцію прокуратури характеризують дві озна­ки. Із змісту ч.1 ст. 10 Закону України «Про прокуратуру», випливає, що здійснювана Генеральним прокурором України та підпорядко­ваними йому прокурорами координація поширюється тільки на сферу боротьби із злочинністю. Друга ознака вказує, що коло суб'єктів координаційної діяльності обмежено винятково правоохоронними органами.
Боротьба із злочинністю, за змістом ст. 10 Закону, виступає як особливий вид державно-правової діяльності, котра здійснюється спеціалізованими органами, що забезпечують правовий захист ін­тересів людини і громадянина, суспільства й держави, скерована на виявлення, припинення, розкриття, розслідування й попере­дження злочинів. У Законі «Про прокуратуру» наведено перелік основних видів правоохоронних органів, що координуються Ге­неральним прокурором України та підпорядкованими йому про­курорами. Серед них конкретно зазначено органи внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби і, крім цього, йде мова і «про інші» правоохоронні органи. У зв'язку із цим варто зазначити, що перелік правоохоронних органів, наведений у ст. 10 Закону України «Про прокуратуру» на сьогодні не є вичерпним. Відповідно до законодавства України1, окрім вже названих, до правоохоронних органів відносять також органи охорони держав­ного кордону, органи і установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охо­рони, інші органи, які здійснюють правозастосовчі або правоохо­ронні функції. Хоча, як відомо, правоохоронною діяльністю займа­ються й інші державні органи (наприклад, органи дізнання в особі командирів військових частин і капітанів морських суден тощо). Однак правоохоронна діяльність для них не має профілюючого значення, вона становить відносно невелику частину їхньої ро­боти, тому такі органи, зазвичай, не відносять до категорії пра­воохоронних. До "інших" правоохоронних органів, про які йдеться у тексті ст. 10 Закону, не відносять також і суди. Такий виняток зроблено внаслідок віднесення судів до самостійної судової гілки влади, а також тому, що вони не здійснюють боротьбу із зло­чинністю. Однак певну роль тут відіграли й тенденції закріплення за судом статусу нейтрального арбітра, звільненого від обов'язку встановлення істини у справі. Крім цього потрібно відзначити, що фактично суди виконують функції охорони права і будуть, без сумніву, виконувати їх у подальшому, оскільки захист публічних інтересів виступає невід'ємним елементом правосуддя.
Покладення на прокуратуру функції координації діяльності пра­воохоронних органів у боротьбі із злочинністю обумовлено об'єк­тивними причинами. Реалізуючи свої наглядові повноваження, про­куратура коректуюче впливає на діяльність інших суб'єктів пра­воохоронної діяльності, внаслідок чого вона перебуває у центрі системи цих органів. Завдяки цьому прокуратура володіє найбіль­шим об'ємом інформації про стан законності на державному і ре­гіональних рівнях. Важливим є й той факт, що органи прокуратури здійснюють свої повноваження не залежно від органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, незважаючи на відомчі й місцеві відмінності та впливи.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Функція координації вперше одержала законодавче закріплення у 1979 р. у ст. З Закону СРСР «Про прокуратуру СРСР». Серед основних напрямів діяльності прокуратури зазначалась «координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинами та іншими право­порушеннями». На той часу це мало важливе значення, оскільки сприя­ло вирішенню значного кола питань щодо виявлення, припинення й попередження широкого спектру правопорушень, у тому числі їх най­більш небезпечних, злочинних форм. Закон сприяв консолідації зусиль правоохоронних органів у справі забезпечення законності саме на тій правовій основі, котра була єдино прийнятною, однак, тривалий час залишалась нереалізованою. Достатньо показовою у цьому аспекті було відношення до нормативної регламентації координаційної діяль­ності прокуратури у попередній період радянського етапу її історії.
Як відомо, Положення про прокурорський нагляд, прийняте 28 травня 1922 р., не містило вказівок на здійснення органами про­куратури функції координації. Не було їх і в наступних правових актах, що визначали статус органів прокуратури: «Положенні про проку­ратуру Союзу РСР», затвердженому Постановою ЦВК і РНК СРСР від 17 грудня 1933 р., «Положенні про прокурорський нагляд в СРСР», затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР 24 травня 1955 р. Лише у «Положенні про судоустрій УРСР», введеному в дію постановою 3 сесії ВУЦВК від 23 жовтня 1925 р. зазначалось, що на прокуратуру покладається «Загальне узгодження діяльності всіх ор­ганів, котрі ведуть боротьбу із злочинністю». На ґрунті цієї норми, доволі загальної й такої, що допускала різні підходи до тлумачення її змісту, забезпечити ефективну координацію діяльності правоохо­ронних органів було майже неможливо.
Внаслідок об'єктивної необхідності прокурори брали на себе виконання певних координаційних повноважень. Зокрема, за їх ініціа­тивою регулярно проводились міжвідомчі наради, в яких брали участь працівники прокуратури, суду, органів внутрішніх справ. Існувала практика видання спільних нормативних документів, що стосувались актуальних питань боротьби із злочинністю й забез­печення законності. Незважаючи на певний позитивний ефект, виз­нати таку діяльність виконанням прокуратурою функції координації можна лише умовно. Вона не мала належної правової бази. Робота щодо проведення спільних заходів у кращому випадку регламен­тувалась відомчими нормативними актами, що, з одного боку, сут­тєво обмежувало можливості координаційної діяльності, а з іншого, не створювало умов для обов'язковості її здійснення.
Недостатня результативність боротьби із злочинністю у певні періоди обумовлювала потребу прийняття реальних заходів для посилення й покращення узгодженості зусиль правоохоронних ор­ганів щодо виявлення, припинення та попередження злочинів. Од­нак, відповідні рішення не набували форми закону і викладались у вигляді партійних директив або спільних постанов партійних і ра­дянських органів. Вони давали, як правило, тимчасовий ефект. Так було, зокрема, із реалізацією постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 23 липня 1966 р. «Про заходи щодо посилення боротьби із злочинністю»1. У Постанові стосовно правоохоронних органів було сказано, що їх керівники повинні систематично вживати спільні дії з актуальних напрямів боротьби із злочинністю й зміцнення пра­вопорядку. Якийсь час, дійсно, проводилась активна робота для реалізації у життя вимог, що містились у Постанові — відбувались партійно-господарські активи районного масштабу, на підприємствах складались спільні плани боротьби із злочинністю. Було досягнуто суттєвих позитивних результатів. З вулиць практично зникли хулі­гани, намітилось скорочення інших видів вуличної злочинності, на­сильницьких злочинів тощо. Однак менш аніж через рік життя знову ввійшло у попереднє русло і правоохоронна діяльність стала здійс­нюватись з тією ж інтенсивністю й фактично за тими ж правилами, що існували раніше.
Серйозна і, потрібно визнати, результативна спроба забезпе­чення координації у загальнодержавному масштабі була реалізована в 1971-1972 рр. Йдеться про заходи, котрі були прийняті за матері­алами перевірки Брянської (Росія) обласної партійної організації щодо вирішення завдань боротьби із правопорушеннями. Перевірка була досконало продумана і організована. Вона провадилась, умовно, у два етапи: на першому було здійснено всебічний, масштабний криміно­логічний аналіз стану злочинності в регіоні і практики боротьби з нею. На другому етапі проводилась розробка і здійснення конкретних заходів, головно організаційного характеру щодо активізації боротьби із злочинністю. У прийнятому в січні 1972 року за матеріалами пере­вірки ЦК КПРС рішенні серед одного із основних висновків була названа необхідність реального забезпечення координації діяльності пра­воохоронних органів у боротьбі із злочинністю. Відповідно до цього рішення органи прокуратури вели систематичну роботу, скеровану на забезпечення узгоджених зусиль органів прокуратури, суду, органів внутрішніх справ, інших правоохоронних органів у боротьбі зі зло­чинністю, зміцнення законності й правопорядку. До прийняття в 1979 р. Закону СРСР «Про прокуратуру СРСР», це рішення виступало фактичною організаційною, а, в певному значенні, й правовою осно­вою виконання прокуратурою координаційної функції.
Початок 90-х років минулого століття вирізнявся надмірно склад­ною ситуацією, що характеризувала стан законності і правопорядку у державі, організацію боротьби із злочинністю. Однак, незважаючи на очевидне і закономірне значення узгодженості дій усіх елементів правоохоронної системи, Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року не містив положень, які б закріпили коор­динуючу роль органів прокуратури у боротьбі із антигромадськими проявами. Це було серйозною прогалиною у характеристиці пра­вового статусу української прокуратури. Цю прогалину було усунуто Указом Президента України № 829 від 30 грудня 1994 року «Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю», Указом Пре­зидента України № 102 від 31 січня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 30 грудня 1994 № 829» і Указом Президента України № 229 \ 2000 від 12 лютого 2000 року «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю», а також визнано на законодавчому рівні Законом України від 12 липня 2001 року «Про внесення змін до Закону України „Про прокуратуру“.
Можливість і необхідність координації прокуратурою діяльності у боротьбі зі злочинністю обумовлюються наявністю системи по­стійних професійних зв'язків між правоохоронними органами, єдністю їх завдань, спільністю правової бази, яка визначає напрями діяль­ності щодо боротьби із злочинами, процесуальні основи право­охоронної роботи, форми і правові засоби її здійснення. Стійкість професійних зв'язків між окремими елементами правоохоронної системи відіграє визначальну роль у віднайденні оптимальних ста­більних організаційних форм забезпечення їх узгодженого функ­ціонування.
Розповсюдження координаційних зв'язків тільки на систему пра­воохоронних органів зовсім не виключає ділових відносин органів прокуратури з іншими державними органами і організаціями. Від­повідні відносини, безумовно, існують, але вони мають іншу природу. Стосовно таких органів і організацій виправдано вести мову не про координацію, а про взаємодію з ними. Зокрема, прокуратура про­вадить активну лінію на підтримання постійної взаємодії з контро­люючими органами. З їхньою допомогою забезпечується вищий рі­вень повноти виявлення й усунення правопорушень, встановлення причин та умов, які їм сприяють. Однак характер зв'язків прокуратури з контролюючими органами і зв'язків прокуратури з правоохоронними органами суттєво відрізняється. Це обумовлює особливості зусиль, які вживає прокуратура у напрямах забезпечення координації діяльності правоохоронних органів та взаємодії прокуратури із контролюючими та іншими органами. Коли мова йде про координацію, визначальним фактором, що дозволяє забезпечити узгодженість спільних зусиль, виступає єдність основних завдань та мети у діяльності коорди­нованих органів. Коли ж мова йде про взаємодію прокуратури з державними чи іншими органами, організаціями можливість взаємодії обумовлюється збігом окремих сфер діяльності й вирішуваних ними завдань. Інколи такий збіг може бути короткотривалим, епізодичним, а інколи — може мати більш глибокі коріння, у тому числі досягнення взаємодії на постійній основі. Власне такий вид взаємодії властивий відносинам прокуратури і судів.
В цілому координація діяльності правоохоронних органів:
1) забезпечує узгодженість дій всіх елементів правоохоронної системи;
2) виступає необхідним інструментом поєднання їх зусиль у вирі­шенні завдань боротьби зі злочинністю;
3) створює умови компетентним органам, що входять до право­охоронної системи, для доповнення й багаторазового підсилення ефекту своїх дій за рахунок використання результатів діяльності координованих суб'єктів боротьби зі злочинністю;
4) сприяє переборенню відособленості дій окремих правоохоронних підсистем;
5) перетворює діяльність кожної із цих підсистем в органічно вза­ємозв'язані складові частини єдиної правоохоронної діяльності, досягаючи на цій основі запрограмованого (синергетичного) ефекту кінцевих результатів функціонування правоохоронної сис­теми, який значно перевищує ефект, котрий був можливий за зви­чайного, простого додавання результатів їх роботи поодинці.
2. ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ І НАПРЯМИ КООРДИНАЦІЇ ПРОКУРАТУРОЮ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
Здійснення дійової координації прокура­турою діяльності у боротьбі зі злочинністю можливе за умови точного визначення таких її аспектів:
1) суб'єктів реалізації цієї функції;
2) мети і завдань;
3) принципів, на яких ґрунтується ця функція;
4) основних напрямів координаційної діяльності;
5) форм координації;
6) повноважень учасників координаційної діяльності тощо.
Суб'єкти. Згідно з п.1 наказу Генерального прокурора України №3 від 14 січня 2002 „Про вдосконалення координаційної діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю“ координацію діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, охорони державного кордону, Державної митної служби та інших правоохоронних органів по бо­ротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією покладено на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, військових прокурорів регіонів, районних, міських та прирівняних до них спеціалізованих прокурорів.
Мета координації — підвищення ефективності боротьби зі зло­чинністю.
Завдання:
— об'єднання зусиль та активізація роботи правоохоронних ор­ганів у сфері боротьби зі злочинністю;
— усунення дублювання і паралелізму в роботі правоохоронних органів;
— розробка і здійснення правоохоронними органами узгоджених заходів щодо своєчасного виявлення, розкриття, розслідування та припинення злочинів і корупційних діянь, усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню тощо.
Така лаконічність у визначенні мети і завдань, хоча й неповно, дає уявлення про них, разом з тим, дозволяє побачити головне у координації — націленість на посилення натиску з боку правоохо­ронних органів на злочинність з позиції підвищення результативності їх діяльності у напрямі боротьби із злочинністю. Ще один, не менш важливий, момент, закладений у формулюванні мети і завдань, пов'язаний із зазначенням специфіки координації як особливого виду діяльності, що забезпечує більш високі результати функціонування правоохоронних органів шляхом досягнення узгодженості кожного із них, скерованих на вищезазначену боротьбу.
Принципи. У будь-якій діяльності провідну роль у забезпеченні повноти реалізації можливостей її суб'єктів, відіграють принципи, на котрих вона ґрунтується. У координації роль принципів, що ви­ступають її підґрунтям, має суттєве значення. Тут принципи повинні виступати, з одного боку, як база інтеграції зусиль усіх коорди­нованих органів, а з іншого — не бути гальмом на шляху викорис­тання можливостей, не виступати засобом невиправданого стри­мування кожного із цих органів, дозволяти їм у повному об'ємі реа­лізувати той правозахисний потенціал, котрим вони володіють, проводити лінію взаємовідносин між координованими органами, яка б унеможливила обмеження їх самостійності або ж перекладання обов'язків одних органів на інші.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Принцип законності. Точне, послідовне, неухильне дотримання вимог законів, що регламентують питання боротьби зі злочинністю, правовий статус окремих підсистем правоохоронних органів, порядок їх взаємовідносин, виконання професійних обов'язків співробітниками правоохоронних органів — одна із тих засад, що дозволяє всім цим органам впевнено і ефективно робити спільну справу, додержуючи у цій діяльності прав та інтересів громадян, суспільства та держави, досягати бажаного результату винятково в рамках закону і в межах компетенції суб'єктів координаційної діяльності.
Не менш важливу роль у досягненні мети підвищення ефек­тивності боротьби зі злочинністю на основі використання механізму координації відіграє принцип рівноправності всіх учасників коор­динаційної діяльності. Кожен із координованих органів, поряд із загальними, вирішує й конкретні особливі завдання та питання
специфічної професійної направленості, вирізняється особливостями профілюючих видів правоохоронної діяльності. Однак ці відмінності не можуть бути причиною поділу правоохоронних органів на більш чи менш важливі чи значущі, наділення одних органів відносно інших більшими повноваженнями тощо. Усі учасники координації у тій мірі, в якій вони причетні до координаційної діяльності, повністю рівні в своїх правах, можливостях впливати на її хід. Кожен із координованих органів володіє рівними можливостями в постановці питань, що заслуговують уваги з точки зору вжиття узгоджених дій правоохоронних органів. Вони мають право розраховувати на уважне ставлення щодо всіх їх пропозицій, на недопущення дискримінаційних кроків з боку інших учасників координації в процесі розробки і узгодження рекомендацій та здійснення заходів у боротьбі зі злочинністю.
Гласність як принцип координації забезпечує створення на­дійної соціальної бази координаційної діяльності. Доведення до відома широкої громадськості результатів практики боротьби зі злочинністю, здійснюваної на координаційній основі, створює спри­ятливі умови для перевірки обґрунтованості й необхідності при­йняття конкретних рішень. Гласність необхідна для досягнення мети загальної превенції. Прокуратура, котрій довірено тримати в руках важелі керівництва координаційною діяльністю, повинна повною мірою використовувати можливості посилення за рахунок гласності ефекту, отримуваного у боротьбі зі злочинністю від здійснюваних координаційних заходів. Про кожен координаційний захід прокурора координованим органам необхідно інформувати органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадськість. Допустимі обмеження принципу гласності не можуть бути дуже суттєвими. В основному потреба в таких обмеженнях виникає у ситуаціях, обу­мовлених неприпустимістю розголошення відомостей, що містять державну, слідчу, службову, комерційну або іншу охоронювану за­коном таємницю. Але і в цих випадках не варто надмірно нама­гатись «закрити» інформацію. Потрібно пам'ятати, що завжди є мож­ливість інформувати тромадськість про результати боротьби зі злочинністю з використанням таких прийомів та методів, котрі не відображатимуться в цілому на якості й повноті повідомлюваної громадянам інформації, зберігатимуть при цьому передбачений законом режим роботи з документами.
Принцип самостійності кожного правоохоронного органу під час реалізації узгоджених рішень, рекомендацій здійснення заходів щодо виявлення, розкриття, припинення й попередження злочинів. Цей принцип виступає гарантією професійного підходу до здійснення координаційної діяльності, оскільки кожний її учасник у своїй діяль­ності користується наділеними законом повноваженнями. Рішення, рекомендації, виконувані в процесі координації заходів, переважно, мають силу для конкретного правоохоронного органу за умови його згоди на їх втілення в життя і тільки у тій частині, котра відповідає його компетенції. Покладення на той чи інший правоохоронний орган обов'язку виконати певну дію, реалізувати рішення чи рекомендацію, які знаходяться за межами компетенції цього органу, неприпустимо. Самостійність проявляється також у тому, що беручи на себе певні зобов'язання, учасник координаційної діяльності сам визначає спосіб їх здійснення, необхідні для цього правові засоби, виходячи із ха­рактеру своєї професійної діяльності.
Принцип відповідальності керівника кожного правоохоронного органу за виконання узгоджених рішень у сукупності з іншими прин­ципами складає основу дієвості заходів, що реалізуються в процесі координаційної діяльності. Беручи участь у спільному прийнятті рі­шень, виходячи з інтересів та можливостей учасників координаційної діяльності, скерованої на підвищення ефективності боротьби зі зло­чинністю, керівник кожного правоохоронного органу відповідальний за виконання заходів, котрі належать до його компетенції. Без такого обов'язку виконання рішень цілком залежало б від уряду, бажання чи небажання безпосередньо керівників правоохоронних органів, а цього вочевидь недостатньо для чіткої роботи механізму координації ді­яльності правоохоронних органів. Персональна відповідальність ке­рівника правоохоронного органу за виконання узгоджених рішень є необхідною умовою забезпечення високого рівня виконавчої дис­ципліни у всій координаційній діяльності.
Основні напрями координаційної діяльності:
1) спільний аналіз стану злочинності, її структури й динаміки, прог­нозування тенденцій розвитку, вивчення.практики виявлення, при­пинення, розкриття, розслідування й попередження злочинів;
2) виконання державних і регіональних програм у боротьбі зі зло­чинністю;
3) напрацювання разом з іншими державними органами, а також науковими установами пропозицій, щодо попередження злочинів;
4) підготовка інформаційних матеріалів з питань боротьби зі зло­чинністю і скерування їх у необхідних випадках Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, відповід­ним органам державної влади та органам місцевого самовря­дування;
5) узагальнення практики застосування законів про боротьбу зі зло­чинністю й підготовка пропозицій щодо покращення правоохо­ронної діяльності;
6) розробка пропозицій правового регулювання діяльності у бороть­бі із злочинністю;
7) узагальнення практики виконання міжнародних договорів України і угод з іноземними державами й міжнародними організаціями з питань співробітництва у боротьбі зі злочинністю й напрацювання відповідних пропозицій;
8) вивчення координаційної діяльності правоохоронних органів, по­ширення досвіду.
Як видно із вищенаведеного переліку, основні напрями коор­динаційної діяльності детерміновані змістом здійснюваних право­охоронними органами дій і заходів у боротьбі із злочинністю. Першим напрямом виступає спільний аналіз стану, структури і динаміки злочинності, визначальних їх показників, тенденцій, вивчення стану практики виявлення, припинення, розкриття, розслідування й по­передження злочинів. Все це дозволяє вести боротьбу із злочинністю на основі ширшої, повноціннішої інформаційної бази. Тут аналіз може стосуватись як злочинності в цілому, так і охоплювати лише окремі категорії чи види злочинів. Вивчення, залежно від поставленої мети, може охоплювати показники, що характеризують злочинність за різні періоди — від півріччя до декількох років.
Другим напрямом координаційної діяльності виступає забез­печення виконання рішень, скерованих на боротьбу зі злочинністю, що вимагають участі всіх правоохоронних органів чи більшості із них. Перш за все, це стосується виконання програм боротьби із зло­чинністю, котрі можуть прийматись на вседержавному або регіо­нальному рівнях. У цих програмах визначаються органи, відпо­відальні за виконання конкретних заходів. Прокурор, як правило, забезпечує не тільки виконання своєї частини роботи, але й кон­тролює виконання відповідних завдань, заходів тощо іншими орга­нами. До цього його зобов'язує становище і роль координатора діяльності в боротьбі зі злочинністю.
Наступним напрямом виступає напрацювання правоохорон­ними органами разом з іншими державними органами пропозицій щодо попередження злочинів, котрі на сьогодні особливо актуальні.
Підготовка пропозицій здійснюється, виходячи із особливостей кри­мінальної ситуації у державі в цілому чи в окремих регіонах. Пра­воохоронні органи ведуть розробку пропозицій щодо заходів протидії злочинності відповідно до своєї професійної спеціалізації. Можли­вості правоохоронних органів першочергово використовуються для нейтралізації й усунення криміногенних факторів правового ха­рактеру. Від них реально можна очікувати надання кваліфікованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства, в тому числі, сто­совно правового регулювання діяльності у боротьбі зі злочинністю, покращення ефективності практики виявлення й розкриття злочинів. Окрім цього, матеріали правоохоронних органів можуть виступати корисним джерелом інформації для напрацювання заходів щодо попередження злочинів економічного, соціального, організаційного, технічного характеру з боку органів державної влади і органів міс­цевого самоврядування, зокрема, їх контролюючими апаратами.
Здебільшого, напрацювання пропозицій щодо профілактики злочинності здійснюється правоохоронними органами у тісному контакті з науково-дослідними центрами, що входять у систему органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, податкової міліції, митної служби тощо. У разі потреби залучаються у вста­новленому порядку спеціалісти вищих навчальних закладів з різних регіонів України.
Безумовно, необхідною є підготовка і скерування інформа­ційних матеріалів з питань боротьби із злочинністю вищим органам державної влади — Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів України. Видається, що такі інформування матимуть позитивний резонансний результат у напрямі вжиття невідкладних заходів щодо покращення функціонування виконавчої влади на всіх рівнях у дер­жаві та на законодавче закріплення цього процесу.
Активно використовуються й будуть у подальшому використо­вуватись можливості інформування з питань боротьби зі злочинністю місцевих органів державної влади й органів місцевого самоврядування. На основі матеріалів прокуратури й координованих правоохоронних органів регулярно скеровуються інформації головам обласних та ра­йонних держадміністрацій, відповідним місцевим радам та їх вико­навчим органам. Рішення, що приймаються внаслідок такого інфор­мування, суттєво допомагають зміцненню законності й правопорядку в регіонах і конкретних адміністративно-територіальних утвореннях.
Безумовно, необхідним, і перспективним вважається напрям координації, який охоплює розробку пропозииій щодо вдосконалення правового регулювання діяльності у боротьбі із злочинністю. Матеріали координаційної практики знаходять застосування в про­цесі підготовки рекомендацій для внесення змін і доповнень до кримінального, кримінально-процесуального, інших галузей зако­нодавства.
Важливим напрямом координаційної діяльності, значення якого постійно зростає внаслідок необхідності зміцнення зв'язків у сфері боротьби зі злочинністю із державами ближнього та далекого за­рубіжжя, виступає узагальнення практики виконання міжнародних договорів та угод України з питань співробітництва у цій сфері.
Постійне місце в координаційній діяльності займає такий її напрям, як вивчення накопиченого досвіду правоохоронних органів щодо здійснення узгоджених дій під час своєчасного виявлення, припинення, розкриття й попередження злочинів. Результати такого вивчення дозволяють оперативно виявляти помилки, прогалини, вносити в координаційну діяльність необхідні корективи. Генераль­ний прокурор України та підпорядковані йому прокурори як посадові особи, що координують діяльність у боротьбі зі злочинністю, вжи­вають заходи для того, щоб набутий як вищими, так і централь­ними, й регіональними органами досвід став відомим усій системі правоохоронних органів держави.
Форми координації. Прокурорською практикою (п.3 Наказу Генерального прокурора України № 3 від 14 січня 2002 року «Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю») напрацьовано і законодавчо закріплено такі основні форми координаційної діяльності правоохоронних органів (ч,2 ст.10, ч.3 ст. 29 Закону «Про прокуратуру» та п. 4 Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі зло­чинністю, схваленого Координаційним комітетом по боротьбі з ко­рупцією і організованою злочинністю при Президентові України 17 липня 2000 року):
1) проведення координаційних та міжвідомчих нарад перших ке­рівників правоохоронних органів або виконуючих їх обов'язки;
2) спільні засідання колегій цих органів;
3) прийняття узгоджених рішень щодо забезпечення реалізації дер­жавних і регіональних програм боротьби зі злочинністю та ко­рупцією;    продолжение
--PAGE_BREAK--
4) обмін інформацією з питань боротьби зі злочинністю;
5) видання спільних наказів, вказівок, підготовки інформаційних лис­тів та інших організаційно-розпорядчих документів;
6) спільні виїзди до регіонів для проведення узгоджених дій, пере­вірок і надання допомоги місцевим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю;
7) створення слідчо-оперативних груп для розслідування конкрет­них злочинів;
8) проведення спільних цільових заходів з метою виявлення і при­пинення злочинів, а також усунення причин і умов, що сприяли їх вчиненню;
9) взаємне використання можливостей правоохоронних органів для підвищення кваліфікації працівників, проведення спільних семі­нарів, конференцій;
10) розроблення і затвердження узгоджених планів координаційної діяльності;
11) надання взаємної допомоги у забезпеченні власної безпеки в про­цесі діяльності у боротьбі зі злочинністю;
12) випуск спільних бюлетенів (збірників) та інших інформаційних видань;
13) спільна підготовка пропозицій органам державної влади та ор­ганам місцевого самоврядування щодо оздоровлення криміно­генної ситуації та інші форми, котрі визначаються в кожному конкретному випадку, виходячи із ситуації.
3. РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ В КООРДИНАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ
У відповідності зі ст. 10 Закону України «Про прокуратуру» діяльність правоохорон­них органів координують Генеральний про­курор України та підпорядковані йому про­курори. Безпосередній порядок координації визначено у вищезгаданому Положенні про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі зло­чинністю та наказі Генерального прокурора України № 3 від 14 січня 2002 р.
Як вже зазначалось, з метою забезпечення координації діяль­ності правоохоронних органів, прокурори скликають координаційні та міжвідомчі наради. У склад координаційної наради входять прокурор (голова наради) та перші керівники відповідних право­охоронних органів або виконуючі їх обов'язки (члени наради).
Нарада скликається головою за необхідністю, але не менш, як один раз на квартал, а також з ініціативи одного з учасників коор­динаційної наради. Голова координаційної наради планує її роботу, організовує підготовку відповідних документів, визначає місце її про­ведення і керує роботою наради.
На координаційних нарадах розглядаються актуальні питання боротьби з конкретними проявами злочинності і корупції, та на підставі заслуханої інформації і обміну думок узгоджуються відповідні спільні заходи.
Для участі в координаційних нарадах можуть запрошуватись інші працівники правоохоронних органів, керівники місцевих ор­ганів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, органів військового управління, контролюючих органів, інші посадові осо­би, які можуть брати участь в обговоренні питань, що розгляда­ються.
Для врахування громадської думки і висвітлення прийнятих рішень на нараду можуть також запрошуватись представники гро­мадських об'єднань та засобів масової інформації.
Під час проведення координаційної наради ведеться протокол, який підписує голова та особа, яка вела протокол. Ведення та оформлення протоколу наради здійснюється за вказівкою прокурора відповідним керівником галузевого підрозділу, як правило, ініціа­тором її проведення. Він же забезпечує доопрацювання прийнятих нарадою документів та доведення їх до виконавців протягом трьох днів з часу проведення наради.
Контроль за вчасною підготовкою матеріалів на координаційні наради, виготовленням кінцевих документів та реалізацією ви­значених ними заходів покладається на організаційні підрозділи прокуратур вищих ланок, а в районних та прирівняних до них про­куратурах — на їх керівників.
Координаційна нарада приймає постанову щодо здійснення спільних заходів у боротьбі із злочинністю та корупцією, яка вва­жається прийнятою у разі схвалення всіма керівниками правоохо­ронних органів, на яких покладається її виконання. Постанова під­писується головою і є обов'язковою до виконання її учасниками.
Копії протоколів та постанов нарад надсилаються до вище-стоячих прокуратур у двотижневий строк з дня їх проведення.
Належно оформлені рішення координаційної наради є обов'яз­ковими для виконання правоохоронними органами та установами, що беруть участь у правоохоронній діяльності.
На виконання постанов координаційної наради керівники пра­воохоронних органів у межах своїх повноважень і прийнятого су­місного рішення можуть видавати накази, вказівки, розпорядження.
Контроль за виконанням узгоджених заходів здійснює керівник кожного правоохоронного органу в межах своєї компетенції, а за­гальний контроль здійснює прокурор шляхом перевірки і постановки питання на наступній нараді про хід виконання попередньої по­станови.
Питання про відповідальність посадових осіб за якісне і своє­часне виконання узгоджених дій вирішує керівник кожного право­охоронного органу самостійно.
Велике значення для підвищення ефективності роботи коор­динаційної наради, підготовки матеріалів і проектів документів з конкретних питань, збирання й скерування необхідної інформації у зацікавлені державні органи, а також для здійснення взаємодії із засобами масової інформації має створення прокурором за по­годженням з іншими керівниками правоохоронних органів, з числа їх працівників, робочих груп. У Генеральній прокуратурі України, прокуратурах областей, міст Києва і Севастополя, військових про­куратурах регіонів до складу робочих груп включаються працівники галузевих підрозділів, залежно від питань, що розглядаються.
Із представників всіх правоохоронних органів (але не безпо­середньо із членів координаційної наради) формується секретаріат координаційної наради. Його очолює відповідальний секретар — відповідний прокурорський працівник. Секретаріат координаційної наради:
— виконує поточну організаційну роботу;
— веде документацію координаційної наради із дотриманням вимог щодо забезпечення таємниці діловодства;
— доводить до відома членів координаційної наради порядок денний із долученням проектів документів, що підлягають обговоренню, інших матеріалів; запрошує учасників та інших потрібних у конкретному випадку осіб на засідання наради;
— організовує підготовку і внесення пропозицій правоохоронних органів, згідно з планом роботи координаційної наради;
— формує проекти планів роботи і надає їх для розгляду керів­никами правоохоронних органів;
— аналізує хід виконання планів і рішень координаційної наради, про результати інформує її голову;
— виконує інші доручення голови координаційної наради. Проаналізувавши вищевикладене, можна зауважити, що по­рівняно із іншими учасниками координаційної діяльності, про­курори, внаслідок своєї координуючої ролі, наділені дещо більшими повноваженнями, порівняно з іншими учасниками цієї діяльності. Однак, таке становище не суперечить принципу рівноправності всіх учасників координаційної діяльності, оскільки це обумовлено ви­конанням прокурором організаційних функцій, які не обмежують і не відображаються на правовому статусі решти учасників коор­динаційної діяльності. Члени координаційної наради, окрім іншого, мають право: вносити пропозиції з питань координаційної діяль­ності, проекти документів, що підлягають спільному обговоренню; брати участь в обговоренні та процесі прийняття рішень з усіх питань координаційної діяльності; думка керівників координованих органів, як вже зазначалось, враховується під час формування робочих груп тощо.
У вищеназваних наказі Генерального прокурора України та Положенні зазначається, що з метою підвищення ефективності ко­ординації діяльності правоохоронних органів необхідно здійснювати взаємодію з судами. Робити це слід шляхом взаємного інформу­вання про стан злочинності і судимості, використання даних судової статистики та матеріалів судової практики під час розроблення заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, проведення спіль­них семінарів і конференцій з метою підвищення кваліфікації пра­цівників правоохоронних органів тощо. Для цього рекомендовано практикувати запрошення голів судів, керівників органів юстиції для їх участі в координаційних нарадах правоохоронних органів з ура­хуванням пропозицій цих працівників під час прийняття постанов та узгодження заходів щодо протидії злочинності.
Із наведеного неважко зауважити, що координація діяльності правоохоронних органів доволі тісно пов'язана з органами юстиції та судами. Однак прослідковуються і певні відмінності у підході до визначення характеру взаємовідносин правоохоронних органів, в тому числі органів прокуратури, із судами та органами юстиції. Взаємодія носить переважно інформаційних характер. ЇЇ основними формами визнано взаємний обмін інформацією про стан злочинності тощо, спільна робота з підготовки законопроектів щодо боротьби із злочинністю, скерування спільних інформаційних листів, довідок, оглядів, проведення семінарів і т. і. Зрештою, для розуміння спе­цифіки співробітництва правоохоронних органів та судів необхідно мати на увазі, що взаємодія цих державних структур у питаннях боротьби зі злочинністю та корупцією здійснюється із додержанням принципу самостійності органів судової влади, незалежності суддів і підкорення їх тільки Конституції України та законам України.
Забезпечуючи координацію діяльності у боротьбі зі злочин­ністю, Генеральний прокурор України та підпорядковані йому про­курори повинні у повній мірі усвідомити реальну загрозу правам і свободам громадян, інтересам суспільства, економічній, екологічній безпеці, обороноздатності країни, яку становить сучасна злочин­ність. Тому координаційна діяльність має будуватися з урахуванням необхідності посилення єдності й узгодженості дій правоохоронних органів щодо виявлення, припинення, розкриття й попередження умисних вбивств, бандитизму, тероризму, економічних злочинів, корупційних злочинів, незаконного обігу наркотиків і зброї тощо. Окрему увагу потрібно приділяти боротьбі із службовими злочинами осіб, які сприяють злочинним угрупованням, створюють їм умови для ухилення від кримінальної відповідальності. У директивах Ге­неральної прокуратури України (зокрема, у п. 9 Наказу від 14 січня 2002 року № 3) підкреслюється особлива значущість ефективного використання повноважень прокуратури для нарощування сили впливу на злочинність з боку всіх елементів правоохоронної сис­теми, опираючись на наявний позитивний досвід, вживаючи заходи до мобілізації резервів.
ТЕМА 8: ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
ПЛАН
1. Поняття підтримання державного обвинувачення як виду діяль­ності прокурора.
2. Участь прокурора у судовому слідстві.
3. Участь прокурора у судових дебатах.
4. Відмова прокурора від обвинувачення та її правові наслідки.
5. Участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і по­станов суду.
1. ПОНЯТТЯ ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ ЯК ВИДУ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА    продолжение
--PAGE_BREAK--
Обвинувачення — одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі і державного обвинувачення, зокрема, завжди пе-ребувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків.
Поняття і суть обвинувачення в юри­дичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.
Не зупиняючись на аналізі наявних у спеціальній літературі підходів щодо цього питання, узагальнивши їх, можна стверджувати, що більшість науковців і практиків під обвинуваченням розуміють:
1. Опис у процесуальних документах злочинної дії чи бездіяльності, інкримінованої конкретній особі.
2. Процесуальну діяльність уповноважених законом органів та осіб, спрямовану на викриття винного у вчиненні злочину і його за­судження.
Саме ця діяльність, становлячи основу кримінального процесу, і реалізується прокурором на судових стадіях провадження у кри­мінальних справах.
У недалекому минулому (до листопада 1991 року) напрям ді­яльності прокуратури, який нині називається підтримання держав­ного обвинувачення в суді, називався наглядом за виконанням за­конів під час розгляду справ у судах.
Однак, еволюція у поглядах на взаємовідносини прокуратури і судів, що відбулась за останні роки, призвела до утвердження на законодавчому рівні позиції, котра проголосила заміну прокурор­ського нагляду за законністю розгляду справ у судах на участь про­курора в розгляді судами кримінальних справ. Ця участь здійс­нюється, в основному, у формі підтримання прокурором державного обвинувачення.
Головний аргумент, що використовувався для усунення поняття нагляду зі стадії Судового розгляду кримінальних справ (на нього посилаються і зараз), полягає у ствердженні тези про те, що про­куратура не може (не повинна) здійснювати нагляд за судами. Теза ця суперечлива, оскільки кожній більш-менш освіченій людині, не кажучи вже про спеціалістів, було більш ніж чітко зрозумілим, що прокуратура завжди здійснювала нагляд не за судами, а за закон­ністю розгляду судами справ, за виконанням судами законів, якими встановлюється процедура провадження у цих справах.
Для об'єктивності необхідно зазначити, що судові потрібен певний зовнішній контроль. І цей контроль у найбільш послідовній, дійовій, а головне такій, що відповідає інтересам правосуддя, формі був у змозі забезпечити прокурорський нагляд.
Варто нагадати також про необхідність забезпечення всебічного захисту в кримінальному судочинстві публічного інтересу. Цей ін­терес — це охоронюваний законом інтерес, за котрим стоїть сус­пільство, держава. Його захист аж ніяк не означає дискримінацію інтересів особи. Хоча ці поняття різні за своїм змістом, соціальним навантаженням, однак не їх протиставленням, а гармонічним поєд­нанням обумовлюється стабільність у суспільстві.
Публічний інтерес у кримінальному судочинстві виражає охо­ронюваний законом інтерес у створенні обстановки невідворотності кримінального покарання за вчинення злочинів, у забезпеченні такої судової практики, при якій жодну невинну особу не було б покарано, а кожен, хто вчинив злочин, був би притягнутий до відповідальності. Саме тому, у механізмі захисту публічного інтересу в кримінальному судочинстві і особливо на його судових стадіях через специфіку вирішуваних завдань та засобів їх вирішення, прокурорський нагляд виступав би, безумовно, необхідною ланкою. Але маємо, як вже зазначалось, дещо іншу ситуацію, коли прокурор, забезпечуючи законність, а це він зобов'язаний робити завжди 4 будь-де, на су­дових стадіях повинен діяти специфічно.
За своїм процесуальним статусом прокурор, що бере участь у судовому розгляді кримінальної справи, виступає стороною. У від­повідності із Законом «Про прокуратуру України», беручи участь в судовому розгляді кримінальних справ, прокурор підтримує державне обвинувачення. Іншою стороною в процесі виступає захист.
За рівності процесуальних прав сторін, прокурор, виступаючи представником держави, підтримуючи від імені держави обвину­вачення, принципово відрізняється від сторони захисту не тільки щодо інтересів, котрі він представляє, що закономірно, але й за іншими параметрами.
Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх пи­тань, які вирішуються в ході судового розгляду. Він не обмежений результатом обвинувального висновку. Для нього не дійсні жодні вказівки з цих питань з боку його керівництва — безпосереднього чи вищестоячого. Процесуальна самостійність (незалежність) прокурора у суді — один із найважливіших принципів, котрий під­лягає обов'язковому дотриманню. Для прокурора основне зна­чення має оцінка обставин справи, доказів, досліджених у су­довому засіданні. Позиція ж захисника (адвоката чи іншого фа­хівця у галузі права) в основному обумовлена позицією підсуд­ного.
Прокурор зобов'язаний відмовитись від обвинувачення, коли під час розгляду справи він дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного. Адвокат відмови­тись від захисту не має права, окрім випадків: а) коли є обста­вини, які згідно зі статтею 61 КПК виключають його участь у спра­ві; б) коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю. Іншими словами, захисник-адвокат зобов'я­заний використати всі передбачені законом засоби для захисту підсудного і здійснювати захист до завершення судового про­цесу.
Прокурор зобов'язаний реагувати на всі порушення закону, до­пущені у ході судового розгляду справи, хоч би від кого вони ви­ходили. На відміну від прокурора, якого держава зобов'язала сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єк­тивний розгляд справ, адвокат може більш ніж індиферентно відноситись до порушень процесуального законодавства. Більше того, він може взагалі не звертати увагу суду на такі порушення, якщо це суперечитиме інтересам захисту підсудного. Крім того, у багатьох випадках йому тактично вигідно, щоб порушення за­кону залишались поза полем зору суду. На наступних етапах (на­приклад, під час судових дебатів) або на стадіях щодо перевірки вироків, постанов і ухвал суду (апеляційному, касаційному чи виключному провадженнях) захисник може використати допущені порушення в інтересах свого підзахисного.
4. Прокурор у своїх діях в суді відштовхується в першу чергу від інтересів законності, точного виконання вимог закону. У захисника на першому плані інтереси підсудного, бажання всіма доступ­ними способами досягти максимально можливого пом'якшення покарання своєму підзахисному (в оптимальному варіанті ви­правдання), навіть у тих випадках, коли характер злочину та об­ставини справи не дають для цього жодних підстав.
5. Прокурор зобов'язаний бути об'єктивним і неупередженим. Він повинен враховувати всі можливі судові версії. Для прокурора однаково є важливим як засудження обвинуваченого, в разі до­ведення його вини, так і виправдання невинної особи, коли від­сутні підстави для обвинувального вироку. У той же час захисник-адвокат та інший фахівець у галузі права у більшості випадків дотримується позиції, котра підсудному видається найбільш при­йнятною.
6. Адвокат не може бути захисником двох і більше обвинувачених, якщо інтереси одного суперечать інтересам іншого. Для участі прокурора ця обставина не відіграє жодного значення.
Виступаючи самостійним суб'єктом кримінального процесу, обумовлюючи свою позицію в суді виключно на основі закону та внутрішнього переконання, прокурор, у той же час, зобов'язаний дотримуватись встановленого порядку судового засідання. Прокурор зобов'язаний з'явитись у суд у призначений час. Факти неявки без поважних причин доводяться до відома вищестоячого прокурора. Прокурор у ході судового засідання зобов'язаний точно слідувати всім законним розпорядженням і запитам суду.
Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: 1) коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК; 2) коли він відмовиться від підтримання державного обвинувачення.
Підтримання державного обвинувачення відноситься до тих видів прокурорської діяльності, котрі вимагають особливо високого рівня професійної підготовки прокурорів. Участь прокурора у розгляді судом конкретної справи — це важка, напружена праця, що вимагає максимальної віддачі. Окрім як належного знання закону, усіх ма­теріалів справи, прокурор повинен володіти здатністю швидко й оперативно реагувати на різноманітні зміни ситуації, що так властиві судовим розглядам кримінальних справ. Він повинен володіти витримкою, спокійно і впевнено, користуючись наданими йому пов­новаженнями, брати активну, наступальну участь у судовому слідстві та в дебатах.
Повноваження державного обвинувача реалізуються у відпо­відних формах його участі у судовому розгляді. Назвемо основні із них.
Висновок прокурора — одна із основних форм участі прокурора у розгляді судом кримінальних справ. За формулою закону вис­новком є озвучена в судовому засіданні у випадках визначених за­коном позиція прокурора, щодо тих чи інших питань провадження у справі. Зокрема ця форма реалізується:
1) під час попереднього розгляду справи, коли прокурор у своїй доповіді робить висновок щодо можливості призначення справи до судового розгляду;
2) у підготовчій частині судового засідання, коли прокурор робить висновок щодо можливості початку судового розгляду за відсут­ності певних його учасників (потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників), а також свідків, експерта або спеціаліста;
3) коли прокурор озвучує свою позицію щодо заявлених як на під­готовчій, так і на інших стадіях судового розгляду справи кло­потань щодо: а) виклику нових свідків і експертів; б) витребу­вання і приєднання до справи нових доказів; в) видалення із су­дової зали свідків до завершення судового слідства;
4) коли у судовому засіданні з'ясовуються питання до експерта для доручення йому проведення відповідної експертизи;
5) перед прийняттям судом (суддею) рішення щодо видалення із судової зали неповнолітнього підсудного;
6) коли виникає питання про повернення справи на додаткове роз­слідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства і ця неповнота та неправильність не можуть бути усу­нуті в судовому засіданні тощо.
Висновок прокурора — форма участі у судовому розгляді, влас­тива тільки державному обвинувачу. Ніхто з інших учасників процесу не вправі її використовувати.
Висновок прокурора — мотивована, із посиланням на відпо­відний закон, відповідь прокурора на поставлене судом запи­тання; це — єдино правильний, як на думку прокурора, варіант рі­шення.
Проте, висновок прокурора не має обов'язкової сили. Той факт, що суд (судді), як правило, погоджуються з прокурором, не свідчить про його директивний характер. Швидше за все це свідчення про авторитет прокуратури, виваженості й переконливості вираженої прокурором думки. Вислухавши висновок прокурора, суд може прий­няти і рішення, що не збігається з позицією прокурора.
Клопотання прокурора — прохання прокурора про доповнення доказової бази, на основі якої суду потрібно буде прийняти пра­вильне рішення у справі.
Прокурор має право заявити клопотання про:
— повернення справи на додаткове розслідування із стадії су­дового розгляду у випадках, коли під час порушення кримі­нальної справи, провадження дізнання або досудового слід­ства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, а також у разі, коли виникне потреба змінити обвинувачення в суді, а така зміна не допускається, оскільки цим будуть по­рушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення досудового слідства (ч. 2 ст.277 КПК);
— виклик нових свідків;    продолжение
--PAGE_BREAK--
— витребування речових доказів;
— долучення до справи документів;
— виклик до суду експертів і спеціалістів, які раніше не фігуру­вали у справі;
— доповнення судового слідства перед оголошенням головую­чого про його завершення;
— вирішення питання щодо нового обвинувачення підсудному, коли дані судового слідства вказують, що він вчинив ще й інший злочин, за яким обвинувачення не було йому пред'явлено;
— вирішення питання про притягення до кримінальної відпові­дальності іншої особи, коли судовим слідством встановлено, що злочин вчинила будь-яка з осіб, не притягнутих до кри­мінальної відповідальності тощо.
Постанова прокурора — процесуальний акт у вигляді рішення, складений із додержанням вимог статті 130 КПК, яким прокурор: 1) під час судового розгляду до закінчення судового слідства має право змінити пред'явлене особі обвинувачення (ст. 277 КПК). У цій постанові прокурор формулює нове обвинувачення та ви­кладає мотиви прийнятого рішення. Постанову оголошує про­курор і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному пред­ставнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи;
2) дійшовши, в результаті судового розгляду, до переконання, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення, відмов­ляється від нього із викладом мотивів свого рішення.
Пропозиція висловлюється прокурором щодо визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження (ст. 299 КПК).
Про цю та деякі інші форми повноважень прокурора у суді (без­посередню участь в провадженні судово-слідчих дій, промову дер­жавного обвинувача, репліки прокурора тощо) йтиме мова у на­ступних пунктах.
2. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СУДОВОМУ СЛІДСТВІ
Найважливішою частиною розгляду кримінальних справ є, безперечно, судове слід­ство. Тут перевіряється обґрунтованість обвинувачення, пред'явленого підсудному, і ретельно досліджу­ються всі докази у справі.
Судове слідство не зводиться лише до перевірки матеріалів зібраних досудовим розслідуванням. Це нове, самостійне дослі­дження доказів, і тому суд як зі своєї ініціативи, так, головно, за клопотаннями учасників судового розгляду, має право витребувати нові докази, що підтверджують висновки досудового слідства, спрос­товують їх чи істотно доповнюють.
Керівництво судовим розглядом закон покладає на головуючого. Він спрямовує судове слідство на забезпечення здійснення сто­ронами своїх прав, усуває з судового слідства все те, що не сто­сується справи, яка розглядуються, і забезпечує належно високий рівень судового процесу.
Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор, шляхом активної участі у перевірці і дослідженні доказів, повинен довести суду наяв­ність усіх тих обставин, які відповідно до закону підлягають до­казуванню, а також всі ті дані, що зазначені в обвинувальному вис­новку.
Допомагаючи суду встановити істину, прокурор повинен також проявляти ініціативу й наполегливість у виявленні та поданні нових доказів, які мають істотне значення для встановлення обставин справи, а також причин і умов, що сприяють вчиненню злочину. Він повинен принципово й рішуче реагувати на будь-яку спробу за­цікавлених у результаті справи осіб ввести суд в оману чи відступити від вимог закону, який регламентує порядок дослідження доказів.
Судове слідство складається з допитів підсудних, потерпілих, свідків, експертів, різновидів судового огляду, оголошення протоколів та інших документів тощо.
Доказуванню в суді підлягають обставини, зазначені у ст. ст. 23, 64, 433 КПК.
Судове слідство починається з читання обвинувального вис­новку, в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, — з оголошення скарги потерпілого. Якщо в справі заявлено цивільний позов, оголошується також позовна заява.
Обвинувальний висновок оголошує прокурор, за згодою сторін тільки резолютивну частину обвинувального висновку, скарг потерпілий чи його представник, позовну заяву — цивільний позивач чи його представник.
Після визначення, чи зрозуміле підсудному (підсудним) обвинувачення і чи визнає він себе винним, з'ясовується порядок доказів у справі.
Враховуючи те, що встановлення істини у справі багато в чому залежить від обраного судом порядку дослідження доказів, а послідовність проведення судового слідства законом не регламентовано, дуже важливо, щоб державний обвинувач, виходячи із особливостей конкретної справи, виступив із заздалегідь розробленими, добре продуманими й аргументованими пропозиціями щодо ви значення судом обсягу та порядку дослідження доказів у судовому засіданні.
У статті 229 КПК не зазначено, в якій послідовності за слуховуються думки учасників судового розгляду про черговість дослідження доказів. Однак практика вже давно і, як видається, правильно вирішила це питання, скориставшись аналогією зі статтями 296, 300 і 303 КПК — першим висловлює свою думку прокурор, за ним -потерпілий, цивільний позивач чи його представник, підсудний і його захисник.
Прокурорська практика виробила деякі загальні варіанти щодо порядку дослідження доказів, зокрема у багатоепізодних справах:
1. Досліджується весь комплекс доказів, окремо за кожним епізодом: допитується підсудний, потерпілий, свідки, розглядаються до­кументи, пов'язані з даним епізодом, заслуховуються висновки експертів у частині, що стосується цього епізоду. Такий порядок доцільно запропонувати у складній справі з великою кількістю не
пов'язаних між собою епізодів, де докази можна згрупувати щодо
кожного епізоду окремо.
2. Передбачається тільки допит підсудних і свідків за кожним епі­зодом окремо. Після цього досліджуються всі інші докази, але без розподілу на епізоди. Такий варіант доцільний у випадках, коли підсудні заперечують свою вину, а свідки викривають їх у вчи­ненні злочину, і якщо інші докази одночасно стосуються не од­ного, а кількох епізодів у справі.
3. За окремими епізодами допитують тільки підсудних, інші докази досліджуються безвідносно до епізодів, але конкретизуються що­до кожного підсудного. Цей варіант забезпечує найбільш ціле­спрямований, ефективний і раціональний шлях до встановлення істини, оскільки він більше за інші дає можливість не відриватись від пред'явленого кожній особі обвинувачення і перевірити його обґрунтованість.
Звичайно, вибір порядку дослідження доказів залежить від ба­гатьох чинників: позиції підсудного, потерпілого, їх взаємовідносин, позиції свідків, обставин конкретної справи і професійної підготовки прокурора, наявних різноманітних ситуацій, що можуть виникати на різних етапах судового слідства тощо.
Серед науковців і практиків одностайно вважається, що серед різноманітних способів перевірки і дослідження доказів у суді головне місце посідає допит.
Основна мета допиту підсудного державним обвинувачем по­лягає не в тому, щоб викрити його, одержати дані, які підтверджують визнання ним своєї вини в період досудового слідства, а в тому, щоб з'ясувати всі істотні обставини справи, відомі йому.
Під час судового слідства використовуються такі різновиди допитів: 1) основний, 2) додатковий, 3) повторний, 4) перехресний, 5) шаховий, 6) комбінований, 7) допит на очній ставці, 8) допит з пред'явленням доказів.
Тактично вміле використання усіх видів допиту надає проку­ророві широкі можливості для одержання від допитуваних осіб прав­дивих і повних показань, викриття обману, встановлення фактів добросовісної помилки або неправильності показань, зумовлених іншими причинами об'єктивного і суб'єктивного характеру.
Активною та ініціативною повинна бути роль прокурора і в зв'язку з призначенням у суді експертизи та під час дослідження висновку експерта.
Прокуророві необхідно заявити клопотання про призначення у суді експертизи чи підтримати клопотання про це інших учасників процесу у таких випадках:
1) коли в процесі судового розгляду виявлено нові факти, які по­требують експертного дослідження;
2) коли висновки експерта, що виконував дослідження на досудовому слідстві, є незрозумілими, недостатньо чіткими чи непов­ними або якісь обставини зумовлюють необхідність розширити експертне дослідження;
3) якщо буде визнано наявні у справі висновки експерта необгрун­тованими, сумнівними чи такими, що суперечать іншим мате­ріалам, або за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення ек­спертизи;
4) коли є потреба провести дослідження за участю кількох експертів-фахівців в одній чи різних галузях знань;
5) у разі необхідності призначити експертизу, щоб встановити, з до­помогою спеціальних знань, обставини, які сприяли вчиненню злочину, і заходи, потрібні для їх усунення.
Роль прокурора полягає в тому, щоб своєю активною участю у розгляді всіх питань допомогти суду в створенні умов, які б сприяли правильній організації підготовки і призначення експертизи, її ква­ліфікованому проведенню.
Необхідність виконання судом вимог закону про порядок при­значення експертизи зобов'язує прокурора взяти активну участь у з'ясуванні всіх даних, які характеризують кваліфікаційні якості екс­перта та його ставлення до справи.
Він повинен поставити експерту питання:
— чи має той вчений ступінь та звання;
— який стаж його експертної роботи;
— яка його вузька спеціалізація;
— які він має наукові праці та винаходи;
— чи не брав він участі в цій справі як спеціаліст. Визначаючи коло питань, які можуть бути поставлені експер­тові, державному обвинувачеві, варто виходити з сучасного стану тієї чи іншої галузі науки та можливостей експертизи.
Потрібно мати на увазі, що експерту важко, а іноді й неможливо провести експертизу, якщо питання сформульовані нечітко, некон­кретно.
У ході обговорення всіх питань, поставлених експерту учас­никами розгляду, прокурор повинен: а) оцінити їх з точки зору на­лежності до предмета експертизи і обставин справи; б) вказати на непотрібні повтори та питання, вирішення яких не є компетенцією конкретного експерта; в) висловити свої міркування щодо всіх питань проведення експертизи.
Варто зазначити, що суд (суддя) має оголосити учасникам розгляду остаточну редакцію питань експерту, сформульованих в ухвалі (постанові). Якщо цього не буде зроблено, прокуророві не­обхідно заявити відповідне клопотання.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Закон висуває ряд вимог до висновку експерта, його форми та змісту (ст. ст. 199, 200 і 310 КПК).
Одним із засобів перевірки і оцінки прокурором висновку ек­сперта є допит останнього в суді з приводу даного ним висновку. Якщо ж прокурор впевниться у тому, що висновок, зроблений від­повідно до закону, не виходить за межі компетенції даного експерта, науково обґрунтований, відповідає встановленим і перевіреним у справі доказам та повністю відповідає на поставлені в ухвалі суду (постанові судді) питання, то необхідність в допиті відпадає.
Шляхом допиту експерта прокурор може одержати додаткові роз'яснення про обсяг і методику проведеного ним дослідження, науково-технічні засоби, використані у цьому процесі, можливі суперечності між дослідженнями і висновками тощо.
Питання експерту можуть бути задані і для доповнення його висновків. Якщо він відповісти на них не зможе, то прокурор повинен заявити клопотання про призначення додаткової експертизи.
Прокурор повинен ретельно з'ясувати причини суперечностей у висновку, особливо в матеріалах комісійних експертиз. У цих ви­падках рекомендується допитати першим експерта, який дав ка­тегоричний висновок чи такий, що не суперечить іншим матеріалам справи чи встановлює факт у позитивній, а не в негативній формі.
Якщо в судовому засіданні висновки давали експерти, які про­водили різні види дослідження, першим необхідно допитати того, який дав його раніше за всіх чи його висновок використовувався як вихідні дані для проведення інших експертиз.
Для перевірки висновку експерта та з'ясування дійсних причин суперечностей між ним і даними, одержаними з інших джерел до­казів, використовуються такі відомі і властиві допитам тактичні при­йоми, як: уточнення, деталізація, порівняння, нагадування тощо.
Полегшують виявлення причин розбіжностей між висновками окремих експертів також названі вище різновиди допитів (перехресні, шахові тощо).
Якщо виявлені дані вказують на необґрунтованість висновку експерта чи викликають сумніви в його правильності, прокурор повинен обґрунтувати перед судом необхідність призначення пов­торної експертизи, проведення якої завжди доручається іншому чи іншим експертам. Прокурор також повинен вживати заходів, щоб належним чином були оглянуті всі наявні у справі докази і документи, звертати особливу увагу на ті з них, які мають істотне значення для вирішення справи.
3. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СУДОВИХ ДЕБАТАХ
Підсумком усієї роботи прокурора у справі є промова в судових дебатах. Ця промова як форма участі в судовому розгляді кримінальних справ вимагає від прокурора значних зусиль, зібраності, ретельної підготовки до її виголошення.
Це не означає, що текст промови обов'язково готується завчасно.
Жоден досвідчений прокурор, знаючи високий динамізм си­туацій, властивих судовому розгляду, повного тексту майбутньої обвинувальної промови не готує.
В основному фіксуються: а) найбільш важливі тези, висновки, що ґрунтуються на аналізі досліджених судом доказів; б) робиться виклад характеристики доказів; в) формулюється суть пропозицій з тих чи інших питань, вирішення котрих прокурор зобов'язаний ви­світлити у своїй промові тощо.
Якогось стереотипу у побудові обвинувальної промови не існує, і не може існувати.
Прокурор безпосередньо, виходячи з конкретних матеріалів справи, обравши індивідуальний підхід до висвітлення обставин вчиненого злочину і доказів вини підсудного, визначає її структуру та зміст.
Прокурорська практика показує, що промова прокурора — дер­жавного обвинувача — складається умовно із трьох частин:
— у першій (вступній) частині міститься характеристика справи та обставин вчиненого злочину; наводяться дані про те, ким, коли і що було вчинено;
— друга частина містить аналіз доказів, що викривають підсуд­ного у вчиненні інкримінованого йому діяння, його правову оцінку (кваліфікацію діяння згідно КК). Так само наводиться характеристика особи підсудного, зазначаються обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання, дається аналіз при­чин та умов, які сприяли вчиненню злочину і вносяться про­позиції щодо їх усунення тощо;
— у третій (заключній) частині прокурор висловлює свою думку щодо: а) міри покарання, яка повинно бути призначена під­судному; б) виду виправної установи із відповідним режимом утримання підсудному за умови, що прокурор просить обрати покарання, пов'язане із позбавленням волі; в) розміру від­шкодування заподіяної шкоди; г) порядку і способу задово­лення цивільного позову (коли такий було заявлено); д) долі речових доказів тощо.
Багато в чому успіх промови залежить від вдалого вступу. Вступ вводить слухачів у тему розмови, готує їх до сприйняття основного змісту промови. Крім того, він несе велике психологічне навантаження, суть якого зводиться до заволодіння увагою аудиторії. Викладення фактичних обставин справи, аналіз і оцінка доказів часто переплітаються і тісно пов'язані одне з одним.
Формулюючи у найзагальніших рисах фактичну сторону справи, державний обвинувач, разом з тим, формулює і свої підсумкові завдання у галузі доказування у даній справі. Слухачам стає зро­зумілою точка зору державного обвинувача щодо обставин справи, його розуміння подій, які досліджуються.
У судовій промові прокурор викладає обставини у формі хро­нологічного, систематичного чи комбінованого (мішаного) переказу дій і фактів, які входять до складу злочину.
При систематичному способі обставини справи викладаються у тій послідовності, в якій вони мали місце в дійсності у момент вчинення злочину.
Суть хронологічного способу полягає в тому, що прокурор ви­кладає обставини справи так, як їх встановлювали у процесі слідства та суду.
При систематичному способі аналіз доказів йде за викладенням фактичної сторони справи, а при хронологічному він здійснюється одночасно.
Застосування змішаного способу, який поєднує в собі елементи обох вищеназваних способів, виправдане у багатоепізодних справах, особливо тоді, коли окремі епізоди встановлено прямими доказами, а інші — прямими і непрямими чи лише непрямими.
При змішаному способі в промові про кожний епізод вказується, чим він підтверджується, якими доказами, потім ці докази ана­лізуються.
Після оцінки доказів робиться висновок: доведені за цим епі­зодом факти чи ні. У кінці аналізу та оцінки доказів встановлюється,
які факти доведено і їх доцільно залишити в обвинуваченні, які ви­лучити, які змінити.
Формула обвинувачення викладається чітко і зрозуміло, що дає змогу правильно визначити кваліфікацію злочину.
Усі доведені факти обов'язково логічно пов'язуються з юри­дичною оцінкою злочинних дій підсудного. Так чи інакше, під час викладу фактичної сторони справи у своїй промові прокурору до­цільно:
1) зазначити головні і характерні риси фактичної сторони злочину, подати свою концепцію справи, а не повторювати повністю опи­сову частину обвинувального висновку;
2) викласти завдання, які ставить перед собою державний обви­нувач у розділі, присвяченому дослідженню доказів;
3) вводячи слухачів цією частиною промови у курс фактичних подій, готувати їх до аналізу результатів дослідження судом доказів.
Зрозуміло, що центром обвинувальної промови є аналіз та оцінка зібраних у справі і досліджених у суді доказів.
Прокурор має право підтримувати обвинувачення тільки за умо­ви, якщо в результаті судового розгляду переконається, що докази зібрано у передбаченому законом порядку, і вони підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення (інакше він повинен від­мовитись від обвинувачення, як цього вимагає ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» і ст. 264 КПК).
Ось чому перед промовою прокурор має чітко і конкретно уяв­ляти, що він доводитиме у справі, і бути глибоко переконаним в істинності того, що збирається доводити.
Але внутрішня переконаність прокурора лише одна з важливих передумов кваліфікованої підтримки державного обвинувачення.
Перед ним постає також завдання довести суду й аудиторії правильність своїх висновків.
Тому доказування у промові прокурора зводиться головно до переконання суду в істинності його висновків.
У цій частині, промови прокурор повинен:
1) оцінити докази, зібрані у справі, як окремо, так і в сукупності, визначити, які докази і чому заслуговують довіри, а які ні;
2) дійти певного висновку про те, що саме встановлено у справі, вказавши, якими доказами підтверджуються встановлені обста­вини і, що слід вилучити з обвинувачення як недоведене.
Зробивши аналіз доказів, прокурор у своїй промові переходить до юридичної оцінки вчиненого (кваліфікації злочину).
Залежно від конкретних особливостей справи ця частина су­дової промови прокурора може бути більшою чи меншою за обсягом, але щоразу у ході підтримання обвинувачення прокурор у результаті дослідження доказів повинен точно відповісти на питання, чи ство­рюють досліджені факти склад злочину і якого саме.
Значущість цієї частини промови полягає в тому, що квалі­фікація вчиненого є підставою для настання ряду правових наслідків.
Помилка у кваліфікації може потягти за собою незаконне засу­дження чи виправдання, неправильне призначення виду та міри покарання, необгрунтоване настання інших правових наслідків (су­димість, вид режиму, деякі цивільно-правові наслідки).
У зв'язку з цим прокурор зобов'язаний обґрунтувати кваліфі­кацію дій підсудного за кожною статтею, кожним пунктом чи части­ною статті, за кожною кваліфікуючою ознакою.
Якщо підсудних кілька, він повинен це зробити окремо, щодо кожного із них.
Коли має місце спірна кваліфікація, іноді доцільно навести тео­ретичні виклади висновків прокурора, а також дані судової практики.
Враховуючи той факт, що суд, призначаючи вид та міру по­карання, крім характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, враховує особу винного та обставини справи, які пом'як­шують та обтяжують покарання, — характеристика особи підсудного є необхідним елементом обвинувальної промови.
З етичної точки зору, характеристика підсудного — це найсклад­ніший елемент обвинувальної промови. Прокурор не повинен за­бувати, що він говорить про людину, яку ще не визнано злочинцем.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Суд може і не погодитись з думкою прокурора, тому харак­теристика підсудного має підтверджуватись доказами, що є у справі, і випливати з її матеріалів.
Не можна допускати голослівних тверджень чи ігнорувати по­зитивні дані.
Не повинно бути суб'єктивного підходу до оцінки особи під­судного, інакше він може перерости в обвинувальний ухил, у ба­жання обов'язково звинуватити і призвести прокурора до необ'єктивності.
В особі підсудного треба шукати ті риси, якості, які виявилися у злочині і мають значення для справи.
Необов'язково давати повну характеристику.
Важливо підкреслити ті риси, які визначають моральне обличчя підсудного, показати, що його поведінка напередодні злочину була пов'язана з вчиненням суспільно небезпечного діяння чи, навпаки, суперечила йому.
Прокурор повинен уникати насмішки над підсудним, знущаль­ного тону, єхидності, бажання принизити людину.
У промові прокурор повинен чітко назвати кожну обтяжуючу покарання обставину, передбачену ст. 67 КК, для того, щоб її було враховано під час призначення покарання. До речі, ці обставини повинні бути попередньо зафіксовані і в обвинувальному висновку, оскільки вони, як і кваліфікуючі обставини, є елементом обвинува­чення, проти якого обвинувачений має право захищатись.
Стаття 66 КК перелічує обставини, які пом'якшують покарання винного за вчинення злочину.
Чи повинен державний обвинувач у промові обґрунтовувати і наводити пом'якшуючі покарання обставини? Чи не буде це під­міною захисту?
Жодної підміни тут немає. Мова може йти про, так званий, публічний захист з боку держави, яку представляє прокурор, а не про професійний чи особистий захист сторони судового процесу.
Щоб зберегти об'єктивність, правильно з урахуванням прин­ципу індивідуалізації запропонувати те покарання, на яке підсудний заслуговує, прокурор повинен це робити.
Деякі з цих обставин є об'єктивними даними (вчинення злочину неповнолітнім, вагітною жінкою) і тому не потребують аналізу, інші необхідно тлумачити і доказувати.
Зокрема, прокурору треба критично ставитися до такої пом'як­шуючої обставини, як щире каяття, явка з повинною. Адже судова практика свідчить, що у багатьох справах підсудний тільки наприкінці судового слідства, під тягарем неспростовних доказів голослівно «щиросердечно зізнається» і суди у вироках вказують цю обставину як на таку, що пом'якшує покарання.
Потрібно мати на увазі, що щире каяття — це відкрите визнання своєї вини у вчиненні злочину і засудження своєї поведінки. Більше того, якщо воно.було проявлене на досудових стадіях, за певних умов, передбачених ст. 45 КК та ст.ст. 7-1, 7-2 КПК, може привести до звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дієвим каяттям.
У кожному разі каяття має випливати з дій підсудного. Тобто, що він не тільки засуджує свою злочинну поведінку, а й викриває інших осіб, притягнутих до відповідальності у справі, повідомляє про якісь нові обставини, причини та умови, які сприяли вчиненню злочину тощо.
Тому в промові прокурор повинен обґрунтувати, чому саме, незважаючи на заяву підсудного про щире каяття, не можна роз­глядати її як таку, що тягне за собою обов'язок суду врахувати її як пом'якшуючу під час визначення виду та міри покарання.
Стаття 264 КПК встановлює, що прокурор викладає суду свої міркування з приводу застосування міри покарання щодо підсудного.
В юридичній літературі давно точаться суперечки з приводу того, чи повинен прокурор пропонувати суду конкретний вид і точну міру покарання.
Одні автори вважають, що промова прокурора, в якій конкретна міра покарання не визначена, має характер незавершеності і ви­кликає у присутніх негативне ставлення. Прихильники цієї точки зору вважають, що коли у прокурора немає принципової позиції щодо виду і міри покарання, то в подальшому це перешкоджає здійсненню ним обов'язку подавати свої заперечення щодо м'якості чи надмірної суворості вироку у суд наглядові інстанції1 (апеляцію, касаційне подання чи подання про внесення на судовий розгляд клопотання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами та відповідні клопотання, згідно ст. ст. 400-4, 400-7, 400-8, 400-9 КПК).
Інші автори вважають, що не слід вимагати від прокурора точного висловлення думки щодо міри покарання. Прокуророві достатньо сказати лише про вид покарання, а суд сам визначить його міру.
Є й інші позиції науковців .
Видається, що категоричні твердження про те, що висловлені прокурором міркування щодо виду та міри покарання «тиснуть» на суд, позбавлені логіки і не спираються на судову та прокурорську практику.
Згідно зі статтями 35 і 36 Закону України «Про прокуратуру» про­курор є учасником судового розгляду і користується рівними з ін­шими учасниками правами; висловлюючи міркування щодо засто­сування кримінального закону та міри покарання підсудному, ке­рується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.
У пропозиції прокурора про вид та міру покарання від імені держави виявляється оцінка дій підсудного.
Держава через державного обвинувача намагається відстояти в судовому процесі свій інтерес, який полягає не лише в тому, щоб особу, яка вчинила злочин, було визнано винною, а й у тому, щоб ця суспільно небезпечна особа певний час перебувала у стані, безпечному для суспільства, щоб приклад конкретного засудженого був уроком для інших.
Держава не зацікавлена як у надмірній м'якості покарання, так і в його надмірній, невиправданій суворості.
Виходячи з цих міркувань, державі не байдуже, яке покарання повинно бути призначено винному.
Тому прокурор повинен точно висловити своє бачення про вид і конкретну міру основного і додаткового покарання за вчинений злочин і за їх сукупністю, а за наявністю сукупності вироків — і за такою сукупністю.
Якщо є підстави для звільнення підсудного від покарання, про­курор зобов'язаний заявити про це та обґрунтувати свою позицію, яка ґрунтується на логіці та вимогах закону (ст. 264 КПК).
Пропозиції прокурора щодо покарання, як і позиції інших учас­ників процесу, суд бере до уваги, але робить свій висновок, не­залежно від висловлених міркувань.
Якщо законом передбачена конфіскація майна, то треба ви­словити міркування щодо її застосування. Це ж стосується і додат­кових мір покарання.
Оскільки місце і режим відбування покарання є елементом самого покарання, прокурор зобов'язаний навести аргументи, по­в'язані з визначенням підсудному режиму виправно-трудової колонії, якщо йдеться про позбавлення волі або місця відбування виправних робіт, якщо він пропонує цей вид покарання тощо.
Як правильно зазначено в літературі, прокурор не виконав би свого обов'язку до кінця як судовий оратор і представник держави, якби не зробив в обвинувальній промові аналізу причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, і не вніс пропозиції щодо їх усунення.
Виявлення і усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочину — прямий обов'язок органів дізнання, слідства, прокурора та суду, який випливає з вимог ст. 23 КПК.
Висновок прокурора про такі причини та умови мають ґрун­туватися на глибокому і всебічному аналізі виявлених у судовому засіданні обставин. Щоб одержати дані про ці обставини, прокурор використовує всі передбачені законом джерела доказів.
Говорячи про причини злочину, він не може обмежитися лише констатацією негативних рис психології підсудного. Треба показати під дією яких факторів виникли і зміцнилися такі риси, як вони вплинули на формування злочинного наміру.
Недоліки в роботі державних органів, громадських організацій, службових осіб і в поведінці громадян так чи інакше провокують, прискорюють дію причин злочинності.
Ліквідація умов, що сприяють вчиненню злочинів, є одночасно і боротьбою за усунення їх причин.
В обвинувальній промові прокурор повинен оцінити недоліки, упущення, порушення і правильно визначити їх вплив на вчинення злочину. Лише тоді висновки прокурора про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, будуть переконливими, а його позиція про їх усунення — конкретними.
Іноді прокурор, правильно визначивши причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, цим обмежується, не ставить питання перед судом про вжиття конкретних заходів щодо їх усунення і весь його гнів щодо недоліків «зависає у повітрі».
У такому разі прокурор вважає, що окремі ухвали (постанови) мають виноситися з ініціативи суду. Але оскільки обов'язок з по­передження злочинів лежить на прокуророві, то саме він і повинен виявляти ініціативу у цьому питанні.
Що повинен сказати прокурор наприкінці своєї промови? Чи потрібен якийсь висновок?
Висновок — це факультативний елемент обвинувальної про­мови. У простих справах обвинувальна промова закінчується викладенням міркувань про покарання та про всі інші питання, які підлягають вирішенню у вироку.
Але у справах, які викликали інтерес громадськості, складних справах виникає необхідність у спеціальній кінцівці промови.
Висновок прокурора має містити підсумки судового процесу, в ньому може йтися про складність дослідження істини у справі, впевненість, що справедливий вирок сприятиме зміцненню правопорядку.
Добре, якщо в кількох реченнях прокурор вкаже на ті уроки, які випливають з судового розгляду справи.
У кожному разі обвинувальна промова прокурора повинна ви­пливати із матеріалів судового слідства і містити висновок (у ши­рокому розумінні слова), безпосередньо одержаний у результаті судового слідства.
Факультативною формою участі прокурора у судових дебатах виступає репліка прокурора.
Репліка прокурора — це повторний, передбачений ч. 5 ст. 318 КПК, виступ прокурора у судових дебатах, щодо певних обставин із дебатних промов інших учасників цієї стадії розгляду справи (захисника, підсудного, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників).
Прокурори не часто користуються правом повторного виступу.
Кваліфікований, відповідальний обвинувач передбачає усі мож­ливі варіанти висвітлення обставин у промовах учасників судових дебатів і завчасно (він виступає першим, а право останньої репліки належить підсудному) нейтралізує небажані, несприятливі для спра­ви моменти, котрі можна очікувати від наступних ораторів.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Прокурор повинен повною мірою усвідомлювати своє особливе становище. Він виступає представником держави і тому повинен бути мудрим та справедливим, проявляти обґрунтованість у своїх судженнях, усіма своїми діями сприяти створенню в суді такої атмо­сфери, котра б не допускала жодних проявів беззаконня.
На репліки його можуть спонукати тільки екстраординарні об­ставини, котрі він був не в змозі, і за усіма критеріями не повинен був передбачити.
4. ВІДМОВА ПРОКУРОРА ВІД ОБВИНУВАЧЕННЯ ТА ЇЇ ПРАВОВІ НАСЛІДКИ
Складною проблемою інституту підтри­мання державного обвинувачення у суді є пи­тання відмови прокурора від обвинувачення.
Варто зазначити, що прокурор повинен виголосити обвинувальну промову лише в
тому разі, якщо в результаті судового розгляду справи він повністю переконається у винності підсудного. Інакше, згідно ст. 264 КПК і ст. 36 Закону України «Про прокуратуру» він повинен відмовитися від обвинувачення, пояснивши суду в своїй постанові, чому він вважає пред'явлене підсудному обвинувачення необгрунтованим (тобто таким, що не підтвердилось судовим слідством).
Відмова від державного обвинувачення, за наявності для цього достатніх і законних підстав, не тільки право, а й обов'язок прокурора.
Відмова прокурора від державного обвинувачення — це заява прокурора, звернена у вигляді постанови до суду, в якій він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і мотивує неможливість його підтримання щодо підсудного, фактично при­пиняючи, в цілому чи в якійсь частині, продовження обвинувальної діяльності проти даної особи.
Наслідком цього є припинення прокурором обвинувальної ді­яльності, тобто припинення функції обвинувачення. Висловлена у постанові прокурора відмова запобігає розвитку публічної, від імені держави, обвинувальної діяльності і виступає специфічним пра­вовим засобом самоусунення прокурора від здійснення функції об­винувачення.
Залежно від обсягу діяльності, що становить зміст відмови від державного обвинувачення та від осіб, щодо яких прокурор здійснює функцію обвинувачення можна виділити два різновиди такої відмови — повну і часткову.
При повній відмові прокурор повністю відмовляється від об­винувачення.
Часткова відмова від обвинувачення — це пропозиція закрити справу або виправдати особу за однією чи кількома статтями КК, залишивши обвинувачення в інших злочинах.
У зв'язку з цим відмову від обвинувачення не слід ототожнювати із зміною обвинувачення, під якою можна розуміти, наприклад:
— зміну кваліфікації' злочинного діяння;
— пом'якшення окремих формулювань;
— виключення деяких епізодів багатоепізодного злочину;
— зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, наслідках,
— вилучення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих покарання обста­вин, судимостей тощо.
Отже, зміна прокурором свого ставлення до одного з елементів обвинувачення чи до якоїсь частини кожного з них становить зміст його діяльності, характерної для часткової відмови прокурора від державного обвинувачення, і не може розглядатись як особливий випадок зміни прокурором обвинувачення в стадії судового розгляду.
Враховуючи викладене, можна стверджувати, що суть часткової відмови прокурора від державного обвинувачення полягає у за­переченні ним спростованих у суді елементів обвинувачення та збереженні інших, доведених елементів для часткової реабілітації підсудного і здійснення проти нього законної і обґрунтованої об­винувальної діяльності.
Часткова відмова має конструктивний характер, вона не руйнує обвинувачення повністю, а корегує його згідно з фактами та ви­могами закону.
Які ж фактичні обставини і юридичні підстави породжують обов'язок прокурора відмовитись від обвинувачення?
Передусім, це неправильна, помилкова оцінка прокурором ма­теріалів досудового слідства, яка була виявлена у ході перевірки доказів в умовах гласного судового процесу.
Відмова прокурора від обвинувачення можлива і необхідна за умови зникнення у нього твердої переконаності та впевненості в тому, що підсудний винен. А впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилось, — це і є відсутність переконання у винності. Ніяких інших вимог (фактичних обставин) для відмови від обвинувачення закон не висуває.
На практиці прокурор відмовляється від обвинувачення, коли його переконання у винності змінюється невпевненістю у вині, сумнівами. Сумніви ж можуть бути мотивом для відмови від об­винувачення лише за умови, якщо прокурор використав усі перед­бачені законом засоби, щоб їх усунути:
— потрібен ретельний аналіз кожного доказу окремо і всіх доказів у сукупності;
— з особливою увагою мають бути вивчені нові докази;
— встановлені причини, чому нові докази не потрапили в поле зору слідчого;
— перед тим, як заявити постанову про відмову від обвинува­чення, прокурор повинен чітко уявити собі, яких конкретно змін зазнало обвинувачення в суді, тобто стосуються ці зміни тільки формулювання і юридичної кваліфікації інкримінованого підсудному діяння, чи вони підривають самі фактичні підстави і правову суть обвинувачення, роблять його безпідставним.
У першому випадку обвинувачення продовжує існувати, хоч і в трансформованому вигляді, у другому — його існування поставлено під загрозу і обов'язок прокурора публічно сказати про сумніви, які виникли, дати їм об'єктивну оцінку.
На жаль, психологічно це зробити дуже важко.
Як свідчить практика, не поодинокі випадки, коли прокурори, турбуючись про «честь мундира» закривають очі на невідповідності і суперечності в доказовому матеріалі і продовжують відстоювати попереднє обвинувачення.
Коли ж недостатня обґрунтованість обвинувачення стає дедалі більш явною і сумніви все настирливіше заволодівають свідомістю, щоб зберегти становище, прокурори йдуть на компроміс у квалі­фікації злочину, мірі покарання або заявляють клопотання про повернення справи на додаткове розслідування.
Аналізуючи інститут відмови прокурора від державного об­винувачення, постає ще одне питання:
Якщо прокурор заявляє, що він відмовляється від обвинува­чення, оскільки у нього немає підстав вважати підсудного винним — яке у цьому разі його процесуальне становище? Чи залишається він державним обвинувачем чи перестає ним бути? Чи він трансфор­мується у захисника чи ще в якусь нову процесуальну фігуру?
Це питання складне і в спеціальній літературі існують щодо нього діаметрально протилежні позиції.
Найоптимальний підхід до вироблення власної позиції — це, по-перше, проаналізувати зміст і структуру промови прокурора під час його відмови від державного обвинувачення.
На відміну від структури та змісту обвинувальної промови, докладно описаної науковцями і опублікованої у збірниках промов, структура та зміст промови за умов відмови від державного об­винувачення зовсім не розроблені.
Виходячи з предмета судової промови в таких справах, мабуть, варто запропонувати таку структуру промови:
1) викладення фактичних обставин справи, як вони були встанов­лені досудовим слідством;
2) заява про непідтвердження обвинувачення в суді — про відмову від обвинувачення,
3) аналіз та оцінка доказів досудового і судового слідства;
4) юридичні і фактичні підстави відмови від державного обвинува­чення;
5) причини та умови необґрунтованого притягнення особи як обви­нуваченого, пропозиції щодо їх усунення;
6) пропозиції, що стосуються поновлення порушених прав підсудного;
7) пропозиції про подальшу долю справи.
По-друге, щоб визначити роль прокурора за умови його відмови від державного обвинувачення, потрібно проаналізувати правові наслідки такої відмови, оскільки позиція вітчизняного законодавця у цьому питанні доволі нечітка.
Так, в ч.3 ст.264 КПК йому присвячене тільки одне речення, а саме, що у разі відмови прокурора від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Це ж право про­дубльоване у ч. 2 ст.267 КПК, згідно якого потерпілий вправі ви­магати продовження розгляду справи і самостійно підтримувати обвинувачення. Відповідно ж до ч.2 ст.282 КПК, якщо прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не вимагає продовження розгляду справи, суд своєю ухвалою (по­становою) закриває справу.
Суд не повинен обвинувачувати людину в тому, в чому її пе­рестала обвинувачувати держава в особі її представника — про­курора.
Суд також не повинен аналізувати й аргументувати всі ті вис­новки, від яких відмовився прокурор — і все це повинно бути за­кріплено в законі.
Але з цього правила варто зробити виняток і такий зроблено у Законі. Як відомо, суб'єктом обвинувачення, крім прокурора, є по­терпілий. Його процесуальна функція зумовлюється наявністю в суді державного обвинувачення у його матеріально-правовому сенсі.
Виникнувши на ґрунті державного обвинувачення, діяльність потерпілого в подальшому здійснюється самостійно і незалежно від позиції прокурора.
Жодні заяви державного обвинувача, у тому числі й відмова від обвинувачення чи його заміна, не перешкоджають потерпілому продовжувати виконувати свою обвинувальну функцію.
Тому, коли у розгляді справи бере участь потерпілий, відмова прокурора від обвинувачення сама собою не повинна мати правових наслідків.
Лише якщо відмова прокурора супроводжується аналогічними заявами потерпілого, можна вважати обвинувачення повністю ану­льованим. Якщо ж він не підтримав прокурора, то суд зобов'язаний розглянути справу за суттю.
З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що дер­жавний обвинувач не перетворюється у захисника навіть за умов відмови його від подальшого обвинувачення. Обвинувальну функцію у цьому разі він дійсно перестає виконувати і справа у суді набуває ознак приватного обвинувачення.    продолжение
--PAGE_BREAK--
5. УЧАСТЬ ПРОКУРОРА У СТАДІЯХ ЩОДО ПЕРЕВІРКИ ВИРОКІВ, ПОСТАНОВ І УХВАЛ СУДУ
Правова система кожної держави пе­редбачає інститути, судові інстанції, які га­рантують виправлення помилок, що були допущені судом внаслідок:
— неправильного застосування чи тлума­чення закону;
— використання недоброякісних або недостатніх доказів;
— неповного чи однобічного з'ясування всіх обставин справи;
— необ'єктивної оцінки доказів тощо.
— істотного порушення кримінально-процесуального закону тощо. Такою гарантією є оскарження судових рішень та їх новий
розгляд чи перегляд вищестоячими судовими інстанціями. З цією метою в Україні діють:
1. Апеляційний розгляд справ.
2. Касаційний розгляд справ.
3. Перегляд судових рішень в порядку виключного провадження.
Відповідно до ч. 2 ст.25 КПК прокурор зобов'язаний на всіх стадіях кримінального судочинства вживати передбачених законом заходів для усунення порушень закону, від кого б ці порушення не виходили.
Це стосується як стадій порушення справи, дізнання, розслі­дування і судового розгляду, так і апеляційного, касаційного про­вадження та перегляду судових рішень в порядку виключного про­вадження.
У ст. 348 КПК та ст.37 Закону України «Про прокуратуру» перед­бачено право прокурора подати апеляцію на рішення суду, яке не набрало законної сили (ст.347 КПК), а саме:
1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;
2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами;
3) на ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування;
4) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;
5) на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених КПК.
Право на апеляцію мають прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, — у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.
Окрім цього, ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» перед­бачає право, згідно з яким апеляційне подання на вирок, ухвалу і постанову суду може бути доповнене або замінене прокурором, який його вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом.
Закон (ст. 350 КПК) встановлює вимоги щодо змісту апеляції. В апеляції зазначаються:
1) назва суду, якому адресується апеляція;
2) особа (місце роботи та посада прокурора), яка подає апеляцію;
3) вирок, ухвала чи постанова, на які подається апеляція, і назва суду, який їх постановив;
4) вказівка на те, в чому полягає незаконність вироку, ухвали, по­станови та доводи на її обґрунтування (з посиланнями на від­повідні аркуші справи);
5) прохання особи, яка подає апеляцію;
6) перелік документів, які додаються до апеляції.
Апеляція, за винятком випадків, передбачених ч.5 ст.349 КПК, подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи постанову.
До апеляції прокурор (як і захисник, коли він автор апеляції) додає стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.
Апеляція на рішення суду першої інстанції, за загальним пра­вилом, може бути подана прокурором протягом п'ятнадцяти діб з моменту його проголошення.
Протягом строку, встановленого для подання апеляції, справа ніким не може бути витребувана із суду. За цей час суд зобов'язаний надати прокурору (як і іншій стороні) за його клопотанням мож­ливість ознайомитися з матеріалами справи.
Дещо інший порядок щодо внесення апеляцій на судові рішен­ня, зазначені статтями 52-5, 165-2, 177, 205 КПК, а саме рішення про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування, щодо відмови чи обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також на постанову судді про відмову в проведенні обшуку чи направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу — про­курор може оскаржити безпосередньо до апеляційного суду про­тягом трьох діб з дня їх винесення.
У відповідності зі ст. 382 КПК апеляція на вказані вище ухвалу чи постанову судді розглядається не пізніше, як через три доби після їх надходження до апеляційного суду.
Крім того, КПК передбачено ще семиденний термін оскарження в апеляційному порядку ряду процесуальних рішень, зокрема: по­станови про відмову у порушенні кримінальної справи (ст.ст.91-1, 236-2, 251 КПК), про закриття кримінальної справи (ст.ст.236-6, 248, 282 КПК), про повернення справи на додаткове розслідування (ст. 246 КПК), про нове обвинувачення (ст.276 КПК).
У всіх інших випадках апеляційна перевірка судових рішень здійснюється в загальному порядку, визначеному главою 30 КПК:
1) апеляційний суд у разі необхідності може провести попередній розгляд справи, який здійснюється в судовому засіданні суддею одноособово з обов'язковою участю прокурора. Прокурор, як і інші учасники судового розгляду висловлює свою думку щодо пи­тань, внесених на розгляд;
2) суд може визнати необхідним проведення судового слідства в пов­ному обсязі чи частково, коли є підстави вважати, що судове слід­ство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно. У цьому разі роль прокурора аналогічна тій, яку він виконує під час розгляду кримінальної справи судом першої інстанції;
3) апеляційний суд може прийняти й інші рішення: а) про відмову в прийнятті апеляції до свого розгляду; б) про зупинення прова­дження в справі; в) про повернення справи суду першої інстанції; г) про закриття апеляційного розгляду справи.
У разі постановлення апеляційним судом названих рішень, прокурор, у разі незгоди з ними, має право на касаційне їх оскар­ження, шляхом внесення відповідного подання в порядку, визна­ченому главою 31 КПК.
Згідно Закону (ст. 383 КПК) у касаційному порядку можуть бути перевірені:
1) вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції;
2) вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апе­ляційному порядку;
3) вироки та постанови районного (міського), міжрайонного (окруж­ного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та постанов.
Касаційне подання на судові рішення, зазначені у пунктах 1, 2 (ч.1 ст.383 КПК), має право зробити прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.
Касаційне подання на судові рішення, зазначені у пункті 3 (ч.2 ст. 383 КПК), має право внести прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень, незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.
Закон не встановлює якихось вимог до форми та змісту каса­ційного подання, однак воно має бути складене за прийнятою у прокурорській практиці формою, обґрунтоване доказами, містити чіткі формулювання порушень закону, допущених провадженням у справі та засобів їх усунення.
Зокрема:
— у вступній частині прокурор має зазначити правильне на­йменування касаційної інстанції, якій адресовано подання, місце роботи та свою посаду, а якщо подання вносить по­мічник прокурора, прокурор відділу чи управління, то й ту об­ставину, що він брав участь у розгляді справи як обвинувач. У вступній частині прокурор коротко викладає дані про те, ким, коли, хто, за що, за яким кримінальним законом і до якого покарання засуджений чи виправданий;
— в описовій частині коротко дається аналіз вироку та наво­дяться касаційні доводи із зазначенням конкретних підстав для зміни чи скасування вироку;
— у заключній частині викладається прохання про скасування вироку, постанови чи ухвали і закриття справи; скасування ви­року, постанови чи ухвали і направлення справи на нове роз­слідування або новий судовий чи апеляційний розгляд; про зміну вироку, постанови чи ухвали.
За чинним КПК касаційні подання на судові рішення, зазначені пунктами 1, 2 (ч.1 ст.383 КПК), можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються.
Касаційні подання на судові рішення, зазначені у пункті 3 (ч. 2 ст. 383 КПК), можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.
Прокурор має право ознайомитися у суді з матеріалами справи та скаргами, поданими у справі.
У разі пропуску строку на внесення касаційного подання з по­важних причин прокурор у порядку, передбаченому ч.3 ст.386 та ст.353 КПК може клопотати перед судом, який ухвалив вирок, про відновлення пропущеного строку і може взяти участь у судовому засіданні, в якому має вирішуватися питання про відновлення строку.
На ухвалу суду чи постанову судді про відмову у відновленні пропущеного строку прокурор може внести подання до суду апе­ляційної інстанції.
Згідно ст. 390 КПК та ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» касаційне подання на вирок, ухвалу і постанову суду може бути доповнено або змінено прокурором, який їх вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом.
До подання можуть бути додані нові матеріали (довідки, харак­теристики, документи про нагороди, інвалідність, платіжні доку­менти тощо), яких не було у справі, якщо ці матеріали можуть мати значення для вирішення питання про зміну або скасування вироку.    продолжение
--PAGE_BREAK--
У ході розгляду справи в касаційній інстанції прокурор, як і в суді першої та другої інстанції, повинен сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи і ухваленню законного й обґрунтованого рішення.
Прокурор, який бере участь у справі, спочатку обґрунтовує подання, якщо справа розглядається за касаційним поданням, а після пояснень інших учасників процесу висловлює думку щодо законності і обґрунтованості вироку.
Якщо ж справа переглядається за касаційними скаргами, про­курор висловлює лише свою думку з приводу вироку суду. Прокурор має обґрунтувати свої міркування доказами та посиланнями на відповідні законодавчі акти.
За чинним законодавством, помилка, допущена судом першої інстанції під час вирішення справи і не виправлена апеляційною та касаційною інстанціями, або ж ними допущена, має бути виправлена переглядом судових рішень в порядку виключного провадження.
Згідно ст. 400-4 підставами для перегляду судових рішень в порядку виключного провадження є:
1) нововиявлені обставини;
2) неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.
Нововиявленими обставинами визнаються:
— фальсифікація доказів, неправильність перекладу, а також по­казань свідка, потерпілого, обвинуваченого, підсудного, виснов­ку і пояснень судового експерта, на яких ґрунтується вирок;
— зловживання прокурора, дізнавача, слідчого чи суддів під час провадження у справі;
— всі інші обставини, які не були відомі суду при винесенні су­дового рішення і які самі собою або разом із раніше вияв­леними обставинами доводять неправильність засудження або виправдання підсудного.
Фальсифікація доказів, завідомо неправильний переклад, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, завідомо непра­вильний висновок і пояснення судового експерта, зловживання про­курорів, дізнавачів, слідчих і суддів є підставами для перегляду судо­вих рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного про­вадження лише в тому разі, коли вони встановлені вироком, що набрав законної сили, а при неможливості постановлення вироку — матеріалами розслідування.
Згідно ст. 400-7 КПК подання про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами мають право приносити* Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Рес­публіки Крим, прокурор області, прокурор міст Києва чи Севастопо­ля, військовий прокурор (на правах прокурора області).
Подання з підстав, зазначених пунктом 2 ст. 400-7 КПК про­курори приносити не вправі, оскільки це в компетенції тільки суддів касаційного суду в кількості не менше п'яти осіб.
Разом з тим, у відповідності з ч.2 ст. 400-9 КПК клопотання до суддів касаційного суду про перегляд судового рішення з підстав, зазначених пунктом 2 ст.400-7 КПК, має право подавати прокурор, який брав участь в розгляді справи судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах своїх повноважень — незалежно від їх участі в розгляді справи судом.
Перегляд виправдального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи за нововиявленими обставинами допускається лише протягом встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня виявлення нових обставин.
Днем виявлення нових обставин є день набрання законної сили вироком суду щодо свідка, потерпілого, судового експерта, перекладача у зв'язку з дачею ними завідомо неправдивих показань, завідомо неправильного висновку, пояснень чи перекладу, щодо прокурора, дізнавача, слідчого, судді у зв'язку з допущеними ними зловживаннями, а також щодо інших осіб у зв'язку з фальсифікацією ними доказів, а при неможливості постановлення вироку — день складення прокурором,! за матеріалами розслідування, висновку про наявність нововиявлених обставин.
Днем виявлення нових обставин у вигляді дій певних осіб, які не підпадають під ознаки злочинів, а також інших обставин є день складання прокурором висновку про підтвердження таких обста­вин матеріалами розслідування.
За наявності доказів, які підтверджують, що особа вчинила більш тяжкий злочин, ніж той, за який вона була засуджена, справа може бути відновлена у зв'язку з нововиявленими обставинами тільки протягом строку давності притягнення до кримінальної від­повідальності за більш тяжкий злочин.
За наявності доказів, які підтверджують невинуватість засу­дженого або вчинення ним менш тяжкого злочину, відновлення спра­ви за нововиявленими обставинами строком не обмежено.
Перегляд судових рішень з підстав, передбачених у пункті 2 частини першої статті 400-4 КПК, строком не обмежується.
Відбуття покарання або смерть засудженого не є перешкодою для перегляду справи в інтересах його реабілітації.
Закон (ст. 400-8 КПК) регламентує дії прокурора щодо від­новлення справи у зв'язку з нововиявленими обставинами:
1) заяви про перегляд справи зацікавлені особи, підприємства, ус­танови, організації і посадові особи подають прокуророві. З ме­тою перевірки заяви прокурор вправі витребувати справу із суду;
2) прокурор у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обставини
в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин;
3) про призначення розслідування нововиявлених обставин вино­ситься постанова, і розслідування провадиться за загальними правилами досудового розслідування;
4) закінчивши розслідування нововиявлених обставин районний, місь­кий прокурор за наявності підстав для відновлення справи ске­ровує її, разом з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі уже засуджені, і своїм висновком відповідно про­куророві Автономної Республіки Крим, прокуророві області, прокуророві міст Києва чи Севастополя, військовому прокурору (на правах області), який і вирішує питання про принесення подання до апеляційного суду;
5) справи, в яких вирок винесено апеляційним судом, прокурор Ав­тономної Республіки Крим, прокурори області та до них прирівняні направляють Генеральному прокурору України, який вирішує питання про принесення подання до касаційного суду;
6) коли прокурор не вбачає підстав для перегляду справи у зв'язку з нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєю вмотивованою постановою, про що повідомляє осіб та підпри­ємства, установи, організації, які подали заяви. Ця постанова прокурора може бути оскаржена вищестоячому прокуророві.
Подання прокурора про перегляд справи у зв'язку з новови­явленими обставинами розглядається апеляційним чи касаційним судом за правилами, встановленими для перегляду справ у ка­саційному порядку.
Попередній розгляд справи в апеляційному чи касаційному порядку не перешкоджає її розгляду в тій же судовій інстанції в порядку відновлення у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Подання суддів про судовий розгляд клопотання прокурора щодо перегляду судового рішення з підстав у пункті 2 ст.400-4 КПК, розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених законом на розгляд кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у ка­саційному порядку.
Спільне засідання судових палат є правомочним при наявності не менше двох третин складу кожної з палат.
Головує на засіданні голова судової колегії в кримінальних спра­вах чи інший суддя. Ухвала спільного засідання приймається біль­шістю голосів відкритим голосуванням.
ТЕМА 9: ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ОРГАНАМИ ПРОКУРАТУРИ
ПЛАН
1 Поняття і значення досудового слідства.
2 Зміст досудового слідства.
1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Відповідно до пункту 2 Перехідних положень Закону України «Про прокуратуру», прокуратура продовжує виконувати, згідно з чинними законами, функцію попереднього (досудового) слідства — до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
До 12 липня 2001 року, тобто до внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» названа функція розглядалась як одна із основних функцій прокуратури і була закріплена пунктом 3 статті 5 Закону.
Так чи інакше, у навчальній літературі ця функція майже не розглядається, що, ймовірно, обумовлюється відсутністю в Законі окремої статті (не кажучи вже про розділ) щодо, бодай у загальних рисах, регламентування порядку здійснення досудового слідства слідчими прокуратури.
Окрім вже названого пункту Перехідних положень, функції досу­дового слідства у Законі присвячена ч. 2 статті 17, у якій зокрема закріплено, що слідчі прокуратури провадять попереднє (досудове слідство) у справах про діяння, які містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.
Таке недостатнє законодавче регламентування самостійної функції прокуратури не можна вважати виправданим і вдалим. Дана частина Закону потребує корегування і більш розширеного нор­мативного регулювання здійснення прокуратурою функції досу­дового слідства, або як її ще називають у літературі, — функції кри­мінального переслідування (обвинувачення).
Положення п.2 Перехідних положень і ч. 2 ст. 17 Закону України «Про прокуратуру» потрібно розглядати як бланкетні норми, оскіль­ки із них випливає, що досудове слідство слідчими прокуратури здійснюється у відповідності із кримінально-процесуальним за­конодавством.
Під кримінально-процесуальним законодавством розуміють, у першу чергу, КПК УРСР 1960 року із наступними численними змінами та доповненнями.
Перш ніж почати короткий аналіз кримінально-процесуального законодавства необхідно звернутись до теорії кримінального про­цесу з метою визначення поняття кримінального переслідування, тобто обвинувачення, здійснюваного попереднім (досудовим) слід­ством (розслідуванням).
Кримінально-процесуальна діяльність має різні форми: а) роз­слідування злочину, яке здійснюється органами розслідування {слід­чими та органами дізнання); б) виконання дій щодо захисту чи представництва інтересів осіб, залучених у сферу судочинства; в) вирішення справи судом.
Кримінально-процесуальна діяльність, відповідно до завдань швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних та забез­печення правильного застосування закону, є організованою й ціле­спрямованою.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Разом з тим ця діяльність має, як вже зазначалось, специфічні форми, а також різноманітні напрями, котрі тісно між собою пере­плітаються, але не збігаються, і не поглинають одна одну.
Ці окремі форми (види), окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності називаються кримінально-процесуальними функціями.
Незважаючи на багатоманітність позицій щодо кількості кри­мінально-процесуальних функцій, всі вони можуть бути зведені до наступних трьох: а) кримінальне переслідування (обвинувачення); б) захист; в)вирішення справи.
Кримінальне переслідування здійснюється у зв'язку із вчиненим злочином і скероване на те, щоб викрити злочинця, доказати його вину, забезпечити його засудження й покарання. Це — обвинувачення (переслідування).
Особі, щодо котрої відбувається кримінальне переслідування, котру обвинувачують у вчиненні злочину, законом надано можливість захищатися від обвинувачення, оспорювати його, наводити мір­кування й докази на спростування обвинувачення чи на пом'якшення покарання. Під час розслідування й вирішення справи потрібно з'ясовувати не тільки те, що підтверджує обвинувачення, але й те, що свідчитиме на користь обвинуваченого, що слугуватиме його виправданню й пом'якшенню покарання. Це — захист.
Питання про винуватість притягненої до кримінальної відпо­відальності особи повинно отримати логічне й обґрунтоване вирішення судовим розглядом справи. Конкретна особа повинна бути визнана винною і покарана, або ж визнана невинуватою і бути виправданою. Це — вирішення справи судом.
Здійснення функції обвинувачення покладено на органи кри­мінального переслідування — прокурора, слідчого та органи ді­знання.
Обвинувачення — це сукупність процесуальних дій, скерованих на те, щоб викрити у вчиненні злочину притягнену до кримінальної відповідальності особу і забезпечити застосування щодо неї від­повідного покарання.
Отже, обвинувачення як кримінально-процесуальна функція — це обвинувальна діяльність органу чи особи, котрі викривають конкретну особу у вчиненні нею злочину.
На досудовому слідстві обвинувачення здійснює слідчий (у тому числі слідчий прокуратури), оскільки він притягує громадянина до кримінальної відповідальності, викриває обвинуваченого, збирає докази, що підтверджують обвинувачення, застосовує заходи про­цесуального примусу тощо. На досудовому слідстві (розслідуванні) обвинувачення здійснює частково і прокурор, оскільки слідство (роз­слідування) здійснюється під його наглядом.
Під час судового розгляду кримінальної справи обвинувачення здійснює прокурор у формі підтримання державного обвинувачення.
2. ЗМІСТ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Кримінальне переслідування (обвинувачення) на досудових стадіях провадження у кримінальних справах у повному об'ємі здійснюють органи досудового слідства, вичерпний перелік яких наведений у ст.102 КПК України.
Діючий кримінально-процесуальний закон передбачає чотири види органів досудового слідства:
1) слідчі прокуратури;
2) слідчі органів внутрішніх справ;
3) слідчі податкової міліції;
4) слідчі органів безпеки.
Органи досудового слідства вирізняються між собою компе­тенцією щодо провадження у тих чи інших кримінальних справах, іншими словами, вони вирізняються своєю підслідністю.
У теорії кримінального процесу правила підслідності розгля­даються як одна із загальних умов провадження досудового слідства.
Підслідність — це передбачені законом притаманні криміналь­ній справі ознаки, критерії, які визначають її приналежність до здійс­нення провадження відповідним органом досудового слідства.
Аналіз ст. 112 КПК, яка є базовою статтею, присвяченою пра­вилам підслідності кримінальних справ із різною та рівнозначною юридичною силою ознак, критеріїв, а також положень деяких інших правових актів дозволяє розподіляти ці справи між різнойменними органами досудового слідства.
Своєю чергою підслідність різнойменних органів досудового слідства також може бути типізована. Наприклад, підслідність слід­чих прокуратури поділяється на:
1) виключну (виняткову) підслідність — справи про злочини, перед­бачені ч. 1 ст.112 КПК;
2) факультативну підслідність — щодо інших злочинів за дорученням, згідно постанови Генерального прокурора України, його заступ­ника, прокурора області та прирівняних до них прокурорів;
3) спеціальну підслідність слідчих військових та інших спеціалізо­ваних прокуратур — у справах про військові та деякі загально-кримінальні злочини, віднесені законом до їх компетенції або передані їм прокурором; а також у справах про злочини, роз­слідування яких у компетенції слідчих природоохоронних та інших спеціалізованих прокуратур.
Розслідування злочинів здійснюється слідчим одноособово. Якщо кримінальну справу порушено безпосередньо слідчим і прийнято до свого провадження, тоді складається єдина постанова про порушення кримінальної справи і прийняття її до свого провадження.
Коли ж слідчий одержує кримінальну справу вже порушену ін­шим процесуальним органом, він складає окрему постанову про прийняття цієї справи до свого провадження, про що повідомляє прокурора, надсилаючи йому протягом доби копію цієї постанови.
У разі складності кримінальної справи або великого її обсягу досудове слідство може здійснюватись групою (декількома) слідчими.
Рішення про це має право прийняти прокурор або начальник слідчого підрозділу. Про це-зазначається в постанові про порушення кримінальної справи або. виноситься окремі постанова.
Один із слідчих групи призначається старшим, він приймає справу до свого провадження і безпосередньо керує діями інших слідчих.
Постанова про призначення в справі декількох слідчих ого­лошується обвинуваченому (ст. 119 КПК).
Під час провадження досудового слідства всі рішення про спря­мування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одер­жання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відпові­дальність за їх законне і своєчасне проведення (ч.1 ст.114 КПК).
У разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про закриття справи слідчий, не виконуючи цих вказівок, має право подати справу вищестоячому Прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень.
У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому (ч.2 ст.114 КПК).
У цьому полягає суть процесуально) незалежності слідчого, Котру не варто ототожнювати із процесуальною самостійністю.
Здійснюючи досудове слідство (кримінальне переслідування), слідчі прокуратури виконують слідчі дії.
Вичерпний перелік слідчих дій встановлено кримінально-про­цесуальним законом, це зокрема, такі:
1) слідчий огляд (місця події, трупа, ексгумація трупа, освідування, кореспонденції та інформації, знятої з каналів зв'язку та ін.);
2) затримання підозрюваного;
3) допит (очна ставка);
4) обшук;
5) виїмка (в тому числі кореспонденції та інформації, знятої з ка­налів зв'язку);
6) пред'явлення для впізнання;
7) відтворення обстановки і обставин події;
8) призначення і проведення судової експертизи (одержання зразків для експертного дослідження);
9) накладення арешту на майно, на кореспонденцію і зняття інфор­мації з каналів зв'язку.
Примусова властивість цих слідчих дій полягає в обмеженні прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб (права на особисту недоторканність, недоторканність житла тощо).
Ця властивість також обумовлює, вимагає (з метою зміцнення гарантій законності й обгрунтованості щодо застосовуваних ви­конанням слідчих дій обмежень) попереднього отримання дозволу СУДУ (судді), санкції прокурора або ж наступного й негайного здійс­нення ними перевірки виконання слідчими таких заходів.
Кожна слідча дія передбачає наявність мети, підстав, умов і процесуального порядку її проведення.
Під час проведення різних слідчих дій слідчий має право ви­користовувати машинопис, звукозапис, стенографування та кіно­зйомку і відеозапис.
Постанови слідчого, винесені в кримінальній справі, яка пе­ребуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, службовими особами і громадянами.
Слідчий у розслідуваних ним справах має право давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукових та слід­чих дій і вимагати від цих органів допомоги у провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими.
Слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах та вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в деся­тиденний строк.
У межах міста чи району, хоч і поділеного на кілька слідчих дільниць, слідчий зобов'язаний особисто провадити всі слідчі дії.
Після збору достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий прокуратури притягує її як обвинуваченого, тобто вчиняє процесуальну дію (але не слідчу, на що інколи по­милково вказують деякі автори).
Ця дія полягає у винесенні відповідної мотивованої постанови про притягнення як обвинуваченого, з метою визначення правового статусу особи, щодо котрої провадиться розслідування.
Щодо цієї дії — акту притягнення особи як обвинуваченого діють такі, законодавчо закріплені, положення:    продолжение
--PAGE_BREAK--
1. Особи, які вчинили злочини, повинні в обов'язковому порядку при­тягуватись як обвинувачені. Слідчий зобов'язаний вжити всіх пе­редбачених законом заходів до їх встановлення й викриття. Це до­сягається шляхом активного й енергійного розслідування у справі, збиранням доказів, які викривають винуватця вчиненого злочину.
2. Притягнення як обвинуваченого можливе лише за наявності до­казів, достатніх для висунення обвинувачення. Такими достатніми доказами будуть зібрані на досудовому слідстві вагомі й перевірені та оцінені докази, що викривають певну особу у вчи­ненні конкретного злочину. Притягнення особи як обвинуваченого — дуже серйозний і відповідальний акт. Цим актом особа набуває статусу обвинуваченого у справі, а це породжує для неї певні наслідки — щодо неї можуть бути застосовані заходи процесу­ального примусу, обмежується її свобода, потерпає громадян­ська репутація. Тому притягнення як обвинуваченого допустиме тільки тоді, коли у слідчого є серйозні обвинувальні докази, котрі вказують на цю особу, як на таку, що вчинила злочин. Безпід­ставне, упереджене притягнення як обвинуваченого на підставі неперевірених або неналежно чи недостатньо перевірених даних-серйозне порушення законності.
3. Притягнення особи як обвинуваченого, хоча і повинно грунту­ватись на вагомих і перевірених доказах, ще не означає, що вже все у доказуванні вини цієї особи встановлено, існують усі під­стави для скерування справи до суду. Після пред'явлення особі обвинувачення, досудове слідство продовжується, у ході нього повинні з'ясовуватись й досліджуватись усі обставини, як ті, що обтяжують покарання обвинуваченого, так і ті, що пом'якшують; для обвинуваченого зберігається можливість на виправдання, оспорювання обвинувачення не тільки перед майбутнім судом, а й під час досудового слідства. Тому не виключено, що після притягнення особи як обвинуваченого, у ході подальшого слідства будуть встановлені обставини, котрі видозмінять обвинувачення або ж навіть спростують його й призведуть до закриття справи (це положення випливає із презумпції невинуватості особи, згідно кот­рої, кожен обвинувачений вважається невинуватим, поки його ви­на не буде доведена у встановленому законом порядку. Завершальним етапом досудового слідства є складення на­ступних процесуальних документів:
1) обвинувального висновку (ст. ст. 212,223 -225 КПК),
2) постанови про закриття справи (ст. ст. 6, 212, 213 — 216 КПК);
3) постанови про направлення справи до суду для вирішення пи­тання про застосування примусових заходів медичного характеру (ст. ст. 212, 416-418 КПК).
У разі одержання достатніх доказів, що підтверджують наявність фактичних обставин, які породжують можливість застосування щодо обвинуваченого заходів кримінального покарання, а також від­сутність обставин, котрі обумовлюють потребу закриття або зупинення провадженням кримінальної справи, слідчий прокуратури завершує досудове слідство шляхом складення обвинувального висновку.
Обвинувальний висновок — це процесуальний документ, в якому підводять підсумок досудового слідства, викладаються встановлені у справі фактичні та юридичні підстави кримінальної відповідальності й покарання обвинуваченого, формулюється обвинувачення і об­ґрунтовується потреба щодо скерування справи на розгляд до суду.
Після складення й підписання обвинувального висновку, слідчий направляє справу прокуророві (ст. 225 КПК).
На прокурора, який одержав від слідчого справу з обвинуваль­ним висновком, покладено обов'язок вирішити наступні питання:
1) чи мала місце подія злочину;
2) чи має діяння, яке ставиться у вину обвинуваченому, склад злочину;
3) чи були додержанні під час провадження дізнання і досудового слідства вимоги закону про забезпечення права підозрюваного і обвинуваченого на захист;
4) чи не має в справі обставин, які тягнуть за собою її закриття;
5) чи пред'явлено обвинувачення за всіма встановленими злочин­ними діями обвинуваченого;
6) чи притягнуті як обвинувачені всі особи, що викриті у вчиненні злочину;
7) чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого за статтями кри­мінального закону;
8) чи додержано вимог закону при складанні обвинувального вис­новку;
9) чи правильно обрано запобіжний захід;
10)чи вжито заходів для забезпечення відшкодування збитків, за­подіяних злочином, і можливої конфіскації майна; 11) чи виявлено причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, і чи вжито заходів для їх усунення;
12)чи додержано органами дізнання або досудового слідства всіх інших вимог КПК (ст. 228 КПК).
Закон зобов'язує прокурора чи його заступника у строк не біль­ше п'яти днів розглянути справу і дати їй належне спрямування, тобто прийняти одне з таких рішень:
1) за наявності підстав для скерування справи в суд, затвердити своєю резолюцією обвинувальний висновок;
2) повернути справу слідчому (органові дізнання) із своїми пись­мовими вказівками для провадження додаткового розслідування;
3) закрити справу, склавши про це постанову, з додержанням вимог ст. 214 КПК;
4) скласти новий обвинувальний висновок, а раніше складений — із справи вилучається (ст. ст. 229, 230 КПК);
5) якщо зміна початкового обвинувачення не тягне за собою за­стосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язана з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами справи — скласти постанову, в якій зазначити зміни, що вносяться до обвинувального висновку (ч.2 ст.231 КПК).
Після затвердження обвинувального висновку, складеного слід­чим, або складання нового обвинувального висновку прокурор або його заступник направляє справу до суду, якому вона підсудна, і повідомляє про це обвинуваченого.
Після направлення справи в суд будь-які клопотання й скарги щодо кримінальної справи скеровуються безпосередньо до суду, оскільки з цього моменту бере початок стадія попереднього роз­гляду справи суддею.
Однак функція обвинувачення не завершується, оскільки її продовжує виконувати прокурор у формі підтримання державного обвинувачення.
ТЕМА 10: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОБМЕЖЕННЯМ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ ГРОМАДЯН
ПЛАН
1. Суть, завдання, предмет та об'єкти нагляду за додержанням законів у ході виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру.
2. Повноваження прокурора та особливості їх реалізації, залежно від об'єкта нагляду:
А. Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі.
Б. Нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, в інших установах, які виконують заходи примусового характеру.
В. Нагляд за законністю виконання покарання, не пов'язаного із позбавленням волі.
Г. Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконують­ся заходи примусового характеру, які призначаються судом.
Ґ. Нагляд за законністю звільнення та умовно-дострокового звільнення.
1. СУТЬ, ЗАВДАННЯ, ПРЕДМЕТ ТА ОБ'ЄКТИ НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ У ХОДІ ВИКОНАННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПІД ЧАС ЗАСТОСУВАННЯ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ
Згідно зі ст. 121 Конституції України обо­в'язок здійснення нагляду за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також у ході засто­сування інших заходів примусового харак­теру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, покладено на прокура­туру.
Це ж положення закріплене у ст. 415 КПК.
Прокурорський нагляд за законністю кримінально-виконавчої діяльності певним чином відрізняється від інших прокурорських функцій, але в той же час знаходиться з ними в тісних робочих стосунках, забезпе­чуючи захист громадянських прав засуджених, одночасно виконуючи роль засобу превалювання каральної функції держави, захисту суспільства та громадян, примусового засобу виконання державної волі і засобу гарантії проти зловживань правами.
Галузеве законодавство (кримінальне, кримінально-процесуальне, кримінально-виконавче) повно і чітко визначає підстави виконання покарань, порядок і умови утримання засуджених до позбавлення волі осіб, а також тих, до котрих застосовані інші заходи примусового ха­рактеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Міжнародні договори закріплюють загальновизнані норми, що характеризують виконання покарань, відносини між персоналом виправних закладів та засудженими тощо.
Так, Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими встановлюють:
1) роздільне утримання різних категорій засуджених;
2) вимоги до приміщень, у яких утримуються особи, до яких засто­совані обмеження особистої свободи;
3) забезпечення цих осіб одягом, харчуванням, медичним обслу­говуванням;
4) порядок накладення стягнень на порушників режиму тощо.
Специфічні риси цієї галузі прокурорського нагляду полягають у тому, що:
1) вона виконує роль головного гаранта дотримання прав і свобод громадян, які перебувають в органах і установах, котрі реалі­зовують заходи процесуального примусу та судові рішення у кри­мінальних справах (органи і установи Державного департаменту України з питань виконання покарань). Ця роль гаранта обу­мовлена наявністю у прокуратури імунітету від місцевих та ві­домчих впливів, її особливим становищем у системі контролю шляхом нагляду за законністю дій та актів службових осіб на­званих вище органів і установ;
2) їй властивий ініціативний характер його здійснення, й такий що не вимагає обов'язкової наявності сигналів про порушення за­конності;
3) вона має чітко виражений владний характер повноважень про­курора, якими забезпечується його безпосередня участь у вста­новленні й усуненні порушень законодавства.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Дана галузь прокурорського нагляду має важливе значення для додержання норм кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, які регламентують порядок та умови утримання під вартою, виконання покарання й засто­сування інших заходів примусового характеру, сприяючи досягненню їх завдань.
Прокурорський нагляд чинить позитивний вплив на функціо­нування кримінально-виконавчої системи, беручи активну участь у вирішенні завдань щодо неухильного додержання й правильного застосування законів, які регламентують основні питання діяльності органів та установ цієї системи.
Прокурорам належить провідна роль у припиненні, усуненні й попередженні порушень законів в місцях утримання під вартою підозрюваних та обвинувачених у вчиненні злочинів осіб, а також тих, щодо котрих застосовані примусові заходи медичного характеру.
Окрім цього, діяльність прокурора слугує справі реального забезпечення прав і свобод специфічної категорії осіб, які утри­муються у кримінально-забезпечувальних та кримінально-вико­навчих органах і установах. Адже можливості цих громадян щодо забезпечення ними свого захисту, слід визнати, справді доволі об­межені.
Можна також наголосити на значущості наглядової діяльності прокурорів щодо охорони законних інтересів співробітників кри­мінально-виконавчої системи, праця котрих, значною мірою, про­ходить у складних і важких умовах.
Предмет цієї галузі прокурорського нагляду визначено статтею 44 Закону України «Про прокуратуру», як:
а) законність перебування осіб у місцях тримання затриманих, по­переднього ув'язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які при­значаються судом;
b) додержання встановленого кримінально-виконавчим законодав­ством порядку та умов тримання або відбування покарання осо­бами у цих установах;
с) додержання встановлених законодавством прав осіб, що пере­бувають у цих установах і виконання ними своїх обов'язків;
d) законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації виправ­но-трудових та інших установ, що виконують покарання або за­ходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян.
Відповідно до предмету завдання цієї галузі прокурорського нагляду полягають у наступному:
1) не допускати незаконних і безпідставних обмежень особистої свободи громадян, гарантованої Конституцією України;
2) поновлювати порушені права громадян, усувати допущені не­законні та безпідставні обмеження особистої свободи громадян,
3) систематично здійснювати нагляд з тим, щоб обмеження осо­бистої свободи громадян застосовувалися тільки тоді, коли для невідкладного захисту інтересів громадян або держави інші за­ходи будуть визнані недостатніми чи малоефективними;
4) щоби примусові заходи медичного і виховного характеру засто­совувалися лише до суспільно-небезпечних осіб за наявності достатніх медичних, психіатричних підстав1.
Мета нагляду — сприяти законному виконанню кримінального рішення; контролювати, щоб визначені засоби впливу діяли за своїм призначенням; забезпечити координацію та уніфікацію практики різних органів, які беруть участь у виконанні покарань та інших примусових заходів, що обмежують особисту свободу особи.
Прокурор, здійснюючи цей нагляд, зобов'язаний:
• забезпечити, щоб своєчасно і правильно зверталися до ви­конання і виконувалися відповідно до закону судові рішення у кримінальних справах;
• забезпечувати, щоб на законних підставах перебували особи в місцях тримання затриманих, попереднього ув'язнення, ви­правно-трудових та в інших органах і установах, які виконують кримінальні покарання або реалізують застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;
• слідкувати, щоб забезпечувалось додержання встановлених законом прав осіб, взятих під варту, засуджених, виконання ними обов'язків, а також додержання порядку, умов утримання цих осіб та відбування покарання;
• слідкувати за виконанням законодавства про звільнення за­суджених від відбування покарання та за іншими питаннями, пов'язаними з виконанням вироків.
До державних органів і установ, які виконують судові рішення у кримінальних справах і застосовують заходи примусового характеру, пов'язані з обмеженням особистої свободи громадян (безпосередні об'єкти нагляду) належать:
1) органи і установи Державного департаменту України з питань виконання покарань (центральний орган виконавчої влади, який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері вико­нання кримінальних покарань): а) кримінально-виконавчі інспек­ції; б) слідчі ізолятори; в) тюрми; г) лікувально-трудові профі­лакторії; 0 виправно-трудові колонії; д) виховно-трудові колонії; є) арештні доми; є) колонії поселення; ж) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) тощо;
2) місця утримання затриманих (ІТЗ) органів внутрішніх справ і прикордонної служби;
3) органи внутрішніх справ (на них покладається контроль за ви­конанням покарань у вигляді індивідуально-профілактичної ро­боти за місцем засудженого до громадських робіт, а також здійс­нюють контроль за поведінкою осіб, звільнених судом від від­бування покарання з випробовуванням(ст. 75 КК); вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років, звільнених від від­бування покарання з випробовуванням (ст. ст. 79. 83 КК); умов­но-достроково звільненими від відбування покарання (ст.81 КК) тощо);
4) дисциплінарні батальйони (роти), виконують покарання у ви­гляді тримання у них засуджених військовослужбовців строкової служби;
5) гарнізонні гауптвахти, виконують покарання у вигляді відбування військовослужбовцями арешту на гауптвахті (ст.60 КК);
6) психіатричні стаціонари Міністерства охорони здоров'я (пси­хіатричні лікарні (відділення лікарень, військових госпіталів)), ви­конують рішення судів у кримінальних справах щодо застосу­вання примусових заходів медичного характеру, виконують ста­ціонарні судово-психіатричні експертизи;
7) спеціалізовані державні органи (спеціальні виховні або ліку­вально-виховні установи для неповнолітніх), які реалізують при­мусові заходи виховного характеру, застосовані судом щодо не­повнолітніх, звільнених від покарання, а також щодо неповно­літніх, які вчинили суспільно-небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.
У Наказі Генерального прокурора України від 5 квітня 2000 року №3 «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням за­конів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» визначено конкретних суб'єктів цього виду наглядової діяльності, зокрема (п. 1):
1.1. У слідчих ізоляторах управлінь (відділів) Державного департа­менту України з питань виконання покарань в Автономній рес­публіці Крим та областях обов'язок із забезпечення цього на­прямку діяльності покладено-на начальників відділів, старших помічників прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
1.2. У слідчих ізоляторах управлінь Служби безпеки України в об­ластях — на начальників відділів, старших помічників прокурорів областей з нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та прикордонної охорони при про­вадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства.
1.3. У слідчому ізоляторі Служби безпеки України — на начальника
управління нагляду за додержанням законів органами СБУ. державної митної служби та прикордонної охорони при про­вадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України.
1.4. У психіатричних лікарнях (відділеннях лікарень) з суворим і по­силеним наглядом — на начальників відділів і старших поміч­ників прокурорів Автономної Республіки Крим і областей з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.
1.5. У тюрмах, виправно-трудових і виховно-трудових колоніях, лі­кувально-трудових профілакторіях і тимчасових слідчих ізоля­торах на територіях виправно-трудових колоній — на прокурорів з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рі­шень у кримінальних справах, за відсутності таких проку­ратур — на міських, районних та міжрайонних прокурорів.
1.6. У дисциплінарних батальйонах (ротах) — на військових про­курорів регіонів.
1.7. В інспекціях виправних робіт (кримінально-виконавчих інспек­ціях) — на міських, районних та міжрайонних прокурорів.
Цей перелік доцільно доповнити:
1.8. У місцях утримання затриманих (КПУ (камери попереднього ув'язнення) райвідділів та міськвідділів управлінь внутрішніх справ — на міських, районних та міжрайонних прокурорів
1.9. На гауптвахтах військових гарнізонів чи військових частин (з'єднань) — на військових прокурорів гарнізонів.
2. ПОВНОВАЖЕННЯ ПРОКУРОРА ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ, ЗАЛЕЖНО ВІД ОБ'ЄКТА НАГЛЯДУ
Повноваження прокурора щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів примусового характеру, пов'я­заних з обмеженням особистої свободи гро­мадян, вирізняються такими рисами:
• підвищений рівень можливостей оперативного виявлення й усунення прокурором порушень закону, допущених органами та установами, які виконують судові рішення й реалізують застосування інших заходів процесуального примусу;
• безпосередність впливу правових засобів прокурорського на­гляду на додержання законів вищезазначеними органами та установами;
• безальтернативний характер прокурорських рішень та дій, що мають за мету виявити й усунути порушення закону.
Стаття 44 Закону України «Про прокуратуру», ст. ст. 11, 39-1, 44, 81-1, 82-1, 82-3 (хоча дві останні не повинні б діяти) та ін. ВТК України передбачає такі повноваження прокурора:
1) відвідувати безперешкодно в будь-який час, установи, що вико­нують покарання, а також місця тримання затриманих та місця попереднього ув'язнення;
2) право безперешкодного доступу до всіх приміщень, де перебу­вають особи, до яких застосовані заходи медичного та виховного характеру, а також тримаються адміністративно затримані, за­арештовані;    продолжение
--PAGE_BREAK--
3) опитувати затриманих, заарештованих і засуджених (щомісяця проводити прийом заарештованих, засуджених до позбавлення волі та осіб, котрі тримаються у лікувально-трудових профілак­торіях, дисциплінарних батальйонах (ротах) тощо);
4) знайомитися з документами, на підставі яких ці особи тримаються в місцях позбавлення волі або затримані чи взяті під варту;
5) у встановлених законом випадках узгоджувати акти адміністрації виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання (наприклад, у статті 39-1 ВТК передбачено погодження з про­курором дозволу засудженим на короткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі, а в статті 81-1 ВТК — рішення про вве­дення особливого режиму в місцях позбавлення волі);
6) перевіряти законність наказів, розпоряджень, постанов, інструк­цій, інших актів адміністрації виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання;
7) вимагати від службових осіб органів, виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання, пояснень з приводу допу­щених порушень, а також проведення перевірок;
8) проводити відповідні перевірки додержання законодавства під час застосування заходів примусового характеру, пов'язаних з обме­женням особистої свободи громадян;
9) звільняти негайно своєю мотивованою постановою осіб, які без законних підстав тримаються в місцях затримання, попередньо­го ув'язнення, у виправно-трудових та інших установах, що ви­конують покарання, у штрафних, дисциплінарних ізоляторах, ка­рцерах, приміщеннях камерного типу та в інших місцях тримання під вартою;
10) вимагати скасування незаконних і необґрунтованих наказів, роз­поряджень, інструкцій, постанов та інших актів органів виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання;
11) негайно припиняти незаконне і безпідставне застосування до громадян спеціальних засобів примусу (наручників, гамівних со­рочок, гумових кийків, сльозоточивих речовин та інших спеціаль­них засобів, передбачених ст. 14 Закону України «Про міліцію»);
12)вимагати від відповідних органів та посадових осіб скасування рішень про адміністративні арешти, затримання, застосування заходів примусового лікування та інших примусових заходів, по­в'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 13) скасовувати незаконно встановлений адміністративний нагляд та інші.
Постанови і вказівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов затриманих, заарештованих, за­суджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, є обо­в'язковими і підлягають негайному виконанню.
Прокурор, за наявності передбачених законом підстав, дає санк­цію на затримання і видворення у примусовому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України.
Право на дачу санкції належить Генеральному прокурору Ук­раїни, його заступникам, прокурорам Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва і Севастополя (ст.27 Закону України «Про про­куратуру»).
А. ОСОБЛИВОСТІ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ПОЗБАВЛЕННЯ АБО ОБМЕЖЕННЯ ВОЛІ
Виправно-трудові установи — це місця ув'язнення, оскільки в них ізолюються особи,
яких позбавлено волі.
Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах), як правило, у межах адміністра­тивно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця про­живання (ст.106 ВТК).
Нагляд прокурора за ними реалізується шляхом здійснення: а) періодичних (інколи комплексних) планових перевірок установ, які виконують покарання у вигляді позбавлення волі (комплексні мають місце тоді, коли у разі необхідності до перевірки залучають відповідних спеціалістів та працівників інших підрозділів прокуратур), і б) перевірок за сигналом (скаргами, повідомленнями спосте­режних комісій, інформацією із засобів масової інформації тощо) про факти порушень закону або надзвичайні події.
Відповідно до пункту 3.2. вищеназваного наказу Генерального прокурора комплексні планові перевірки додержання законів у місцях виконання покарання та інших заходів примусового характеру, що призначаються судом повинні проводитись не рідше одного разу на півріччя.
Під час планових перевірок прокурор з'ясовує комплекс питань:
1. Законність утримання засуджених у колонії (іншій виправній ус­танові) (ст.4 ВТК).
2. Виконання вироку у частині застосування примусових заходів медичного характеру (ст.77 ВТК).
3. Додержання адміністрацією вимог тримання засуджених, їх прав і створення умов для виконання засудженими обов'язків, перед­бачених законодавством. Ці вимоги та обов'язки встановлюються Виправно-трудовим кодексом України, законом України «Про ви­конавчу службу України», «Положенням про Державний депар­тамент України з питань виконання покарань», "Інструкцією про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного депар­таменту України з питань виконання покарань", «Типовими пра­вилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ»,
ТЕМА 10
"Інструкцією про організацію виконання покарання у вигляді ареш­ту в установах кримінально-виконавчої системи", «Тимчасовою інструкцією про охорону та нагляд за засудженими у виховно-трудових колоніях Державного департаменту України з питань виконання покарань» тощо.
4. Виконання вимог закону до проведення із засудженими виховної роботи за правилами ст. ст. 55 — 58 ВТК.
5. Законність застосування до засуджених заходів заохочення і стяг­нення (ст. ст. 65 — 71 ВТК), своєчасність та правильність розгляду й вирішення адміністрацією місць позбавлення волі скарг, заяв і пропозицій засуджених (ст. 44 ВТК) тощо.
Перевірка законності перебування у виправній чи виховній установі передбачає з'ясування таких питань:
• чи є судове рішення (вирок, що набрав законної сили), від­повідно до якого призначено покарання, щодо застосування до засудженого заходів виправно-, та виховно-трудового впливу?
• чи відповідає вид виправної установи тому покаранню, яке ви­пливає із судового рішення?
• чи не спливли строки покарання?
• чи немає випадків зволікань із звільненням осіб, після відбуття ними покарання?
Щодо перевірки виконання примусового лікування, про­курор з'ясовує:
— чи пройшли повний курс лікування засуджені до позбавлення волі, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб і щодо яких судом призначені примусові заходи ме­дичного характеру або примусове лікування?
— чи у відповідності із законом адміністрація колонії реагує у разі відмови від лікування особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших або захворіла на неї під час від­бування покарання? (У таких випадках адміністрація повинна внести до суду подання про застосування до такої особи при­мусового лікування).
Перевірка встановленого законом порядку тримання засу­джених у виправних установах зачіпає, в основному, виконання адміністрацією вимог ст. ст.15, 18, 21 ВТК, які регламентують:
— роздільне тримання чоловіків і жінок;
— роздільне тримання неповнолітніх і дорослих;
— вперше засуджених до позбавлення волі чоловіків тримають окремо від тих, хто раніше відбував позбавлення волі;
— вперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини;
— засуджених, хворих різними інфекційними захворюваннями, утримують окремо між собою й ізольовано від здорових;
— засуджених іноземних громадян і осіб без громадянства три­мають, як правило, окремо від засуджених громадян України.
Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримають: а)засуджених за особливо небезпечні державні злочини; б) засуджених, яким покарання у вигляді смертної кари замінено позбавленням волі, або яким довічне позбавлення волі замі­нено позбавленням волі на певний строк в порядку помилу­вання або амністії тощо.
Вимоги щодо роздільного тримання засуджених не поширю­ються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і виправно-трудові колонії, призначені для тримання й лікування інфекційних хворих засуджених.
Окрім цього прокурор перевіряє додержання вимог статей 22 -27 (розміщення засуджених до позбавлення волі), 108 — 114 (під­стави і порядок звільнення від відбування покарання) ВТК, а саме, чи є випадки незаконного звільнення від відбування покарання, незаконних переведень засуджених з одних виправних установ до інших, необгрунтованого подання до суду матеріалів щодо засто­сування умовно-дострокового звільнення у зв'язку з хворобою, ін­валідністю та з інших підстав тощо.
Особливу увагу звертає прокурор на додержання адміністра­цією прав засуджених, передбачених виправно-трудовим зако­нодавством: на придбання продуктів харчування, предметів по­всякденного вжитку, літератури, письмового приладдя, на одер­жання посилок, передач, відправлення листів, на побачення із ро­дичами, адвокатами тощо (ст.ст. 28-39, 40-43 ВТК).
Прокурор перевіряє законність рішень адміністрації виправної установи щодо надання або відмови у наданні певним категоріям засуджених можливості короткострокових виїздів за межі місць по­збавлення волі (ст. 391 ВТК), перевіряє підстави та порядок надання засудженому дозволу на пересування без конвою (ст.78 — 79 ВТК). Перевірка, що проводиться прокурором у виправно-трудовій уста­нові, може обмежуватись і вужчим колом питань, однак у кожному разі він: а) відвідує штрафні чи дисциплінарні ізолятори, карцери, при­міщення камерного типу; б) з'ясовує законність застосування щодо засуджених дисциплінарних і матеріальних стягнень (ст.ст. 67 — 73 ВТК).
Прокурором вивчаються випадки виробничого травматизму, документи медико-санітарної частини щодо випадків звернення засуджених з приводу заподіяння їм тілесних ушкоджень.
Одночасно з цим прокурор перевіряє законність відмов у по­рушенні кримінальних справ начальником виправно-трудової уста­нови як органом дізнання, законність виконання оперативно-розшукових заходів, хоч кримінально-процесуальна і оперативно-розшукова діяльність є об'єктами іншого напряму прокурорського нагляду.
Коли встановлюються факти порушення закону, прокурор, ви­користовуючи свої повноваження, зупиняє незаконну діяльність, вирішує питання про притягнення винних до відповідальності, за­безпечує додержання тих чи інших правових настанов у подальшій діяльності піднаглядної виправної установи.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Б. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ В УСТАНОВАХ, ЩО ВИКОНУЮТЬ ЗАХОДИ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ
Визначальним в оцінці прокурором законності перебування осіб у місцях тримання затриманих попереднього ув'язнення, в інших установах, що виконують заходи примусового характеру, має аналіз даних щодо ув'язнення, в інших підстав направлення туди цих осіб.
Підставами утримання під вартою осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, та обвинувачених, щодо котрих застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, відповідно до КПК України, виступають від­повідно протокол затримання (ст. 106) і постанова судді (ст. 165-2). Перевіряючи законність перебування осіб в ізоляторах три­мання затриманих, прокурору необхідно встановити наявність щодо кожного із затриманих протоколу затримання, його обґрунтованість та відповідність порядку його складення вимогам кримінального-процесуального закону.
Необхідно також ознайомитися із долученими до протоколу матеріалами (рапортом співробітника міліції, поясненням затри­маного, протоколами відібрання пояснень очевидців, вилученими предметами тощо).
Особливу увагу прокурор звертає на правильність зазначення часу затримання. У протоколі фіксується не тільки день, але й година, коли було виконано затримання. Часто час затримання проставляється або згодом, тобто набагато пізніше, аніж насправді воно було проведено або взагалі не вказується.
За загальним правилом, у вищеназваних ізоляторах не повинні утримуватись особи, щодо котрих обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Кожний факт знаходження у них взятих під варту осіб повинен прокурором оцінюватись з точки зору його законності. (У відповідності зі ст. 155 КПК, у місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть там пере­бувати до десяти діб).
Обвинувачені та підозрювані у вчиненні злочину, щодо котрих обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, утримуються у слідчих ізоляторах.
Здійснюючи нагляд за законністю перебування у них зазначеної категорії осіб, прокурор слідкує не тільки за тим, щоб щодо кожної особи була постанова судді про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, але й за тим, щоб не порушувались строки тримання під вартою, встановлені статтею 156 КПК.
Зокрема, перевіряється додержання передбачених криміналь­но-процесуальним законом вимог про продовження строків три­мання під вартою у тих випадках, коли вони перевищують два місяці (ст. 156 КПК).
Нагляд за додержанням прав і обов'язків, порядку й умов тримання взятих під варту, затриманих та осіб, щодо котрих застосовано інші заходи процесуального примусу виступає основною складовою діяльності органів прокуратури в межах ана­лізованої галузі прокурорського нагляду.
Він виражає те загальне, що властиве нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів адміністраціями всіх органів та установ, котрі виконують покарання і заходи процесуального примусу. Права і обов'язки затриманих, взятих під варту, а також осіб, щодо котрих вжито заходи примусового характеру, нагляд за до­держанням яких здійснює прокурор, поділяються на:
— загальногромадянські, що властиві всім громадянам;
— спеціальні, тобто ті, що стосуються тільки конкретного кон­тингенту осіб.
До першої групи входять права і свободи, закріплені Консти­туцією України та діючими на її території законами, за винятком тих, котрі обумовлені правовим статусом взятих під варту, затриманих та підданих іншим заходам примусового характеру, що також перед­бачено законодавством.
Зазначені категорії осіб користуються більшістю притаманних громадянам прав і свобод (правом на життя, честь, гідність, свободу совісті та переконань, правом на охорону здоров'я та медичну допомогу тощо).
Лише у випадках, коли реалізація прав не узгоджується з ре­жимом перебування у відповідній установі, діють правила, вста­новлені законодавством (це, наприклад, стосується права на свободу пересування, особисту недоторканність, деяких політичних прав).
Другу групу утворюють права і обов'язки, котрі належать тільки названим категоріям осіб.
Вони встановлюються законом України «Про попереднє ув'яз­нення», «Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину», «Типовими правилами внутріш­нього розпорядку установ попереднього ув'язення» тощо.
Ці права характеризуються специфікою, зумовленою цілями і завданнями кримінального, кримінально-процесуального і кримі­нально-виконавчого законодавства, режимом та умовами утримання затриманих, взятих під варту обвинувачених, підозрюваних у вчи­ненні злочину та осіб, щодо яких судом застосовані заходи при­мусового характеру.
Тут суттєву роль відіграє додержання таких прав, як:
• право на одержання інформації про свої права і обов'язки;
• порядок та умови перебування зазначеної категорії осіб в ор­ганах та установах відповідного профілю;
• право на належну поведінку з боку персоналу цих установ й органів;
• право на побачення з родичами та іншими особами;
• право одержувати посилки або передачі, тощо. Затримані та взяті під варту зобов'язані:
— дотримувати Правил внутрішнього розпорядку в місцях, де вони утримуються;
— виконувати законні вимоги персоналу цих установ;
— виконувати інші обов'язки, передбачені діючим законодавством. Оцінюючи відповідність порядку і умов утримання названих
категорій осіб нормам закону, прокурор відштовхується від кон­кретних даних, характеризуючи ситуацію в місцях утримання за­триманих, слідчих ізоляторах, спеціальних медичних і виховних установах.
Однак, як правило, він повинен покладатись на власну про-• фесійну майстерність, інтуїцію, ініціативне відношення до здій­снення нагляду, оскільки адміністрації установ і органів, у котрих перебуває зазначений контингент, через різні причини часто бувають не зацікавлені у виявленні прокурором доволі розповсюджених, особливо у теперішні часи, фактів недотримання ними законодавчих положень.
Законність виконання покарання, не по­в'язаного із позбавленням волі, характери­зується сукупністю даних, що свідчать про виконання адміністраціями, установами і ор-
В. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНОГО ІЗ ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ органами (кримінально-виконавчими інспекція­ми, органами внутрішніх справ), своїх обо­в'язків, додержання порядку виконання покарань, умов виконання й відбування покарань, законності застосування заходів відповідаль­ності щодо засуджених, які ухиляються від покарання.
Перелік покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, доволі широкий. У нього входять:
1. штраф;
2. громадські роботи;
3. виправні роботи;
4. позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю тощо.
Відповідно, широким є коло органів і установ, які виконують ці покарання.
Цими обставинами і обумовлюється специфіка роботи про­курора на окремих напрямах нагляду за виконанням покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.
Так, контроль за виконанням покарання у вигляді громад­ських і виправних робіт покладається на кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання засудженого — на органи внутрішніх справ (ст.ст. 82-9, 94 ВТК України).
Оскільки виконавчі заходи, пов'язані із виконанням засудженими певних робіт на конкретних об'єктах, у сферу прокурорської діяль­ності поряд із наглядом за законністю функціонування кримінально-виконавчих інспекцій, відповідних підрозділів органів внутрішніх справ входять у тій частині, в якій це стосується праці засуджених, прокуратура здійснює також нагляд за додержанням законів адміні­страцією підприємств, установ, організацій, у котрих засуджений відбуває покарання у вигляді виправних робіт.
Під час проведення перевірок у кримінально-виконавчих ін­спекціях ДЦУПВП і відповідних підрозділах органів внутрішніх справ прокурори звертають увагу перш за все на те, як додержуються вимоги ст.ст. 82-13 і 99 ВТК щодо реагування на ухилення засуджених від виконання покарання у вигляді громадських та виправних робіт. Стосовно таких осіб кримінально-виконавча інспекція повинна на­правляти матеріали прокурору для вирішення питання про при­тягнення до відповідальності відповідно до статті 389 КК, а також про оголошення їх у розшук.
Прокурор повинен реагувати на кожний випадок бездіяльності адміністрації кримінально-виконавчої інспекції, на факти ухилення засудженого від виконання громадських і виправних робіт. Таким ухиленням є:
— невиконання встановлених обов'язків;
— порушення порядку та умов відбування покарання;
— вчинення проступку, за який його було притягнуто до адмі­ністративної відповідальності;
— повторне притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового попере­дження;
— більше двох разів протягом місяця допущення прогулів, а та­кож більше двох порушень трудової дисципліни протягом мі­сяця або поява на роботі в нетверезому стані, у стані нар­котичного чи токсичного сп'яніння.
Прокурор повинен також реагувати:
— на порушення строку щодо приведення до виконання пока­рань у вигляді громадських та виправних робіт (такі вироки повинні приводитись до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання вироком законної сили або звернення його до виконання);
— на недотримання засудженими умов відбування названих ви­дів покарань (ст.ст. 82-10, 95 ВТК);
— на недодержання вимог ВТК власниками підприємств, уста­нов, організацій або уповноваженим ними органом за місцем відбування засудженим покарань у вигляді громадських та ви­правних робіт (ст.ст. 82-12, 97 ВТК). На цих суб'єктів покла­даються такі обов'язки: а) погодження з кримінально-виконавчою інспекцією переліку об'єктів, на яких засуджені від­бувають громадські роботи, б) контроль за виконанням за­судженими визначених для них робіт; в) своєчасне повідом­лення кримінально-виконавчих інспекцій про ухилення за­судженого від відбування покарання та переведення його на інше місце роботи, появу на роботі в стані сп'яніння, по­рушення громадського порядку; г) щомісячне інформування кримінально-виконавчих інспекцій про кількість відпрацьо­ваних засудженим годин та його ставлення до праці; ґ) що­місячне відрахування визначеної вироком суду частини за­робітної плати і перерахування у встановленому порядку утри­маної суми в дохід держави (за умов засудження до виправ­них робіт) тощо;    продолжение
--PAGE_BREAK--
— на порушення порядку провадження відрахувань із заробітку засуджених до виправних робіт бухгалтеріями підприємств
(організацій), де вони працюють (ст. 98 ВТК).
Виконання вимог вироку щодо позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю забезпечується і контролюється кримінально-виконавчими інспекціями за місцем роботи засудженого, а також органами внутрішніх справ — за місцем його проживання.
Разом із тим варто мати на увазі, що фактичне виконання цього виду покарання покладається на адміністрацію підприємства, уста­нови, організації, де працює засуджений.
До завдань прокурорського нагляду, у зв'язку із цим входить:
— перевірка законності дій кримінально-виконавчих інспекцій та органів внутрішніх справ щодо своєчасного скерування копії вироку суду адміністрації організації, де працює засуджений;
— своєчасного скерування копії або виписки із вироку суду та повідомлення органу (вищестоячому структурному підрозді­лу), правомочному анулювати дозвіл на заняття певним ви­дом діяльності;
— нагляд за виконанням передбачених законом обов'язків адмі­ністрацією організацій, де працюють засуджені, щодо позбав­лення їх права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
— вжиття заходів, котрі б унеможливили займання засудженим аналогічних посад під час зміни місця праці;
— чи ведеться КВІ облік осіб, засуджених до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
— чи організовується інспекцією проведення із засудженими ви­ховної роботи тощо.
Виконання покарання у вигляді штрафу, як правило, здійс­нюється за доволі простою схемою і якихось ускладнень, в плані здійснення наглядових функцій прокурором, не створює.
Це покарання виконується під контролем установ кримінально-виконавчої системи Держдепартаменту України з питань виконання покарань.
У зв'язку з цим нагляд здійснюється ще й для того, щоб від­повідні співробітники не перевищували своїх повноважень.
Г. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ПЕРЕБУВАННЯ ОСІБ У МІСЦЯХ, ДЕ ВИКОНУЮТЬСЯ ЗАХОДИ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ЯКІ ПРИЗНАЧАЮТЬСЯ СУДОМ
Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконуються заходи примусо­вого характеру, які призначаються судом, має певні особливості. Нагадаємо, у ком­петенцію суду входить призначення двох
видів примусових заходів: медичного і ви­ховного характеру.
Відповідно до статті 94 КК України, за­лежно від характеру та тяжкості захворю­вання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпеч­ності психічно хворого для себе або інших осіб, суд може застосувати такі примусові заходи медичного характеру:
1) надання амбулаторної психічної допомоги в примусовому порядку;
2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом,
3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;
4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.
Окрім цього, стаття 96 КК України передбачає примусове лі­кування, яке може бути застосоване судом, незалежно від при­значеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хво­робу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.
У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем від­бування покарання. У разі призначення інших видів покарань при­мусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.
Виконання примусових заходів медичного характеру здійсню­ється у медичних закладах загального і спеціалізованого типу.
Законність перебування в них кожної особи встановлюється прокурором, виходячи із наявності судових рішень (постанови судді чи ухвали суду про застосування до конкретної особи примусових заходів медичного характеру, з зазначенням яких саме).
Варто мати на увазі, що до копії постанови судді (ухвали суду), які направляються до медичного закладу, долучаються документи, котрі посвідчують особу та її місце проживання (паспорт, військовий квиток), з якими також необхідно ознайомитися прокурору.
Нагляд за додержанням прав і обов'язків осіб, щодо яких за­стосовано примусові заходи медичного характеру, вирізняється під­вищеною актуальністю в ситуаціях їх перебування в психіатричних стаціонарах (лікарнях, відділеннях) спеціалізованого типу та спе­ціалізованого типу з інтенсивним спостереженням (судові відділення).
Скеровані на примусове лікування до медичних закладів особи користуються правами пацієнтів психіатричних та загально-ліку­вальних установ.
Пацієнти психіатричних стаціонарів мають право знати:
1) про підстави та цілі їх поміщення у стаціонар;
2) встановлені там правила;
3) можливість звертатись до органів влади й управління, прокурора, суду, адвоката зі скаргами та заявами;
4) мати зустріч з адвокатом, священнослужителем;
5) передплачувати газети і журнали;
6) звертатися до головного лікаря з питань додержання прав тощо.
Здійснюючи нагляд за законністю щодо перебування осіб в міс­цях реалізації примусових заходів медичного характеру, прокурор для цього повинен ознайомитися з правилами внутрішнього розпорядку, умовами розташування хворих, з даними, котрі характеризують пе­ріодичність їх освідування комісією лікарів-психіатрів тощо.
Особливу увагу прокурор звертає на:
1) те, чи особа поміщена в психіатричну лікарню того типу, котрий визначений судом;
2) чи не має випадків жорстокого ставлення до осіб, які перебу­вають на примусовому лікуванні;
3) законність і обґрунтованість висновків лікарів, у котрих вони обу­мовлюють потребу продовження лікування;
4) законність і обґрунтованість подань адміністрації психіатричних стаціонарів про завершення застосування або зміни заходів ме­дичного характеру.
Примусові заходи виховного характеру застосовуються до не­повнолітніх, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо судом буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки на момент винесення вироку вони не потребують застосування покарання, а також щодо осіб, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідаль­ність, вчинили суспільно-небезпечні діяння. Суд може застосувати такі заходи:
1) застереження;
2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до пове­дінки неповнолітнього;
3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх за­мінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
4) покладення на неповнолітнього, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років.
Суд може також визнати за необхідне призначити неповно­літньому вихователя в порядку, передбаченому законом.
Роль прокурора у забезпеченні законності виконання приму­сових заходів виховного характеру в основному полягає у нагляді за додержанням прав неповнолітніх та за додержанням ними обов'яз­ків, котрі визначені застосуванням цих заходів.
Більш специфічною у цьому виді нагляду є, власне, друга група питань. Прокурор оцінює повноту додержання неповнолітніми від­повідних обов'язків і, у випадку їх систематичного порушення, вживає заходи для притягнення винних до відповідальності.
Цей напрям прокурорського нагляду охоплює діяльність дер­жавних органів та установ, які входять у системи різних відомств, але мають схожі й близькі за характером функції, обумовлені потребою виконання судових рішень у кримінальних справах і застосування різноманітних заходів примусового характеру, пов'язаних з обме­женням особистої свободи громадян.
Ґ. НАГЛЯД ЗА ЗАКОННІСТЮ ЗВІЛЬНЕННЯ ТА УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ
Основне питання, яке виникає при умовно-достроковому звільненні, — чи виправився засуджений. Що стосується строку, після завершення якого можливе подання на дострокове звільнення, і категорій засуджених, що не підлягають звільненню, то вони вказані в законі.
Адміністрація виправно-трудової установи має достатню кіль­кість даних для вивчення засудженого: особистий нагляд за ним, повідомлення контролерського складу, оперативної служби, викла­дачів школи, майстрів, представників громадських організацій, що беруть участь у перевихованні засуджених.
Ці матеріали дозволять зробити висновок, чи дійсно виправився засуджений і наскільки стійкою стала його позитивна поведінка.
Тому прокурор повинен домагатись, щоб рішення про подання щодо умовно-дострокового звільнення приймалось адміністрацією і спостережною комісією не за формальними показниками (засу­джений не має стягнень, відбув установлену законом частину тер­міну тощо), а з урахуванням усіх обставин, що характеризують поведінку засудженого.
Прокурор не може давати вказівок, які конкретні дані повинні бути покладені в основу рішення адміністрації, спостережної комісії про подання до дострокового звільнення. Але він має право ви­магати, щоб при прийнятті рішення були достатні дані для відповіді на питання, чи виправився засуджений, чим це підтверджується чи заперечується.
Прокурор повинен цікавитись заходами, що вживались адмі­ністрацією виправно-трудової установи щодо надання звільнюва­ному допомоги у працевлаштуванні.    продолжение
--PAGE_BREAK--
ТЕМА 11: ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
ПЛАН
Поняття представництва прокуратурою інтересів громадянина
або держави в суді у випадках, визначених законом.
Зміст представництва прокуратурою інтересів громадянина або
держави у розгляді судами цивільних справ.
Зміст представництва у розгляді судами господарських справ.
1. ПОНЯТТЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
Згідно п.2 ст. 121 Конституції України, а також п.2 ст.5, ст.36-1 Закону України «Про прокуратуру» за прокуратурою закріплено право представляти інтереси громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави у суді як самостій­ного її виду діяльності, згідно ст. 36-1 Закону — це здійснення прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у загальних та спеціалізованих судах інтересів громадянина або держави у ви­падках, передбачених законом.
Приводами для дій прокурора щодо здійснення представництва можуть бути:
1) звернення в прокуратуру громадянина;
2) звернення в прокуратуру державного органу, підприємства, уста­нови, організації;
3) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права грома­дянина чи держави.
Підставами представництва у суді:
а) інтересів громадянина є неспроможність через фізичний чи ма­теріальний стан або з інших поважних причин самостійно за­хистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати про­цесуальні повноваження;
б) інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою (ч.2 ст.36-1 Закону).
Прокурор звертається до суду за захистом прав та свобод гро­мадян, коли цього вимагає охорона державних інтересів, а також представляє в суді інтереси держави.
При наявності великої кількості державних органів спеціальної компетенції, які тією чи іншою мірою покликані захищати за­конність, втручання прокурора у процес вирішення спорів про право допустиме лише в разі виявлення найістотніших право­порушень, з урахуванням дійсної чи потенційної шкоди, яка за­подіюється чи може бути заподіяна державним чи індивідуальним інтересам.
Правозахисна роль прокуратури має виявлятися, насамперед, у випадках порушень конституційних прав і свобод громадян. Від­повідно до ч.1 ст 22 Конституції України права і свободи людини, закріплені у ній, не є вичерпними. Але система конституційних прав і свобод є найголовнішою ознакою України як правової держави.
Ці права і свободи справедливо розглядаються як найважливіші.
Прокурор, а) представляє в суді законні інтереси і захищає права і свободи неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних громадян та безвісно відсутніх, якщо ці інтереси не захищають їх батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники; б) повинен подати позов про захист непрацездатних осіб (батьків), які потребують матеріальної допомоги своїх повнолітніх дітей, якщо за станом здо­ров'я чи віком вони позбавлені можливості самостійно захистити свої права; в) концентрувати зусилля на боротьбі із несвоєчасним одер­жанням зарплати, що є порушенням ч.6 ст.43 Конституції.
Певні пріоритети існують також у сфері захисту державних інтересів.
У сучасних умовах це, передусім, забезпечення додержання законів про оподаткування. Масові заходи, які здійснюються про­куратурою в боротьбі з ухиленням від сплати податків, спрямовані на подолання фінансового колапсу держави, який загрожує не­передбаченими соціальними наслідками.
До пріоритетних державних інтересів відносять також забез­печення законності у зовнішньоекономічній діяльності, встановлення і регулювання цін, зміцнення антимонопольної дисципліни тощо.
Прокурор представляє і захищає в суді інтереси держави у кожному разі:
а) коли відповідні державні органи контролю за додержанням за­конів не роблять цього, хоча їхнім обов'язком є забезпечувати територіальну цілісність, суверенітет, економічну, державну, ін­формаційну, національну безпеку, законність і правопорядок то­що, виходячи із свого відомчого підходу,
б) коли ці органи некомпетентні, не мають достатнього професіо­налізму для виконання обов'язків;
в) коли їх службові особи мають особисту зацікавленість у неви­конанні своїх обов'язків щодо захисту державних інтересів;
г) коли ці органи контролю безпосередньо посягають на інтереси держави;
ґ) коли органи центральної виконавчої влади, місцеві адміністрації, органи місцевого самоврядування допустили порушення під час видання правових актів;
д) у всіх інших випадках, якщо інтереси держави залишаються незахищеними.
Коли виникає необхідність звернутись до суду за захистом інте­ресів громадянина або держави, прокурор, готуючи матеріали до суду і користуючись повноваженнями, передбаченими у Законі Укра­їни «Про прокуратуру», має право:
1) вимагати необхідні матеріали, документи, рішення, розпоря­дження, інструкції, накази та інші акти, статистичні дані, акти ревізій, перевірок, висновки спеціалістів тощо;
2) викликати до прокуратури службових осіб і громадян, вимагати від них письмових чи усних пояснень щодо порушень інтересів громадянина або держави,
3) призначати, в межах своєї компетенції, проведення відповідними органами, установами, організаціями ревізій, експертиз, пере­вірок, а також залучати для з'ясування необхідних питань експер­тів та інших спеціалістів;
4) виносити відповідні акти прокурорського реагування щодо усу­нення порушень закону, причин і умов, що їм сприяють.
Формами представництва є:
1) а) звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод громадян у випадках, визначених законом; б) звернення до суду з позовами або заявами про захист прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави; в) звернення до суду з позовами або заявами про визнання незаконними правових ак­тів, дій чи рішень органів і службових осіб;
2) участь у розгляді судами справ;
3) внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами (ч.3 ст.36-1 Закону).
Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесу­альним законом (ч.5 ст.36-1 Закону)
Суб'єктами реалізації представництва та контролю за його здійсненням є:
1) прокурори Управління представництва інтересів громадян і дер­жави у судах, Головного управління військових прокуратур Ге­неральної прокуратури України;
2) прокурори Автономної Республіки Крим;
3) прокурори областей, міст Києва, Севастополя;
4) прокурори міських, районних, міжрайонних, військових прокуратур гарнізонів та прирівняних до них.
Предметом прокурорського звернення до суду (позову чи заяви) може бути: а) перегляд незаконних актів органів державної влади та місцевого самоврядування; б) припинення протиправних дій чи покладення обов'язку вчинити дії, передбачені законом; в) відшко­дування матеріальної і моральної шкоди, завданої правопорушеннями.
2. ЗМІСТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ У РОЗГЛЯДІ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ СУДАМИ
Здійснення прокуратурою представ­ництва інтересів громадянина або держави У суді можна розглядати у двох аспектах: представництво у розгляді цивільних справ та представництво під час вирішення судами господарських спорів. Беручи участь у розгляді цивільних справ у судах, маючи рівні права з іншими
Учасниками судового засідання, додержу­ючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, прокурор сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.
Він, здійснюючи у цивільному суді функцію представництва, має право:
1) ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги;
2) одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі;
3) брати участь у судових засіданнях;
4) подавати докази;
5) брати участь в дослідженні доказів,
6) заявляти клопотання та відводи;
7) давати усні і письмові пояснення судові;
8) подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК);
9) прокурор, коли він порушує справу в суді в інтересах інших осіб, користується й іншими процесуальними правами сторін (і несе обов'язки сторін), за винятком права на укладення мирової угоди (ст. 122 ЦПК);
10) підтримувати або змінювати заяви, з якими він звернувся до суду на захист прав і законних інтересів громадян та державних ін­тересів, чи відмовлятись від них (відмова прокурора від поданої ним заяви або зміна заявлених ним вимог не позбавляє особу, на захист прав та законних інтересів якої цю заяву було подано, права вимагати від суду розгляду справи по суті);    продолжение
--PAGE_BREAK--
11) вносити апеляційні, касаційні або окремі подання відповідно на рішення або ухвали і постанови суду першої інстанції у справах чи з питань, розглянутих з участю прокурора (ст.120 ЦПК); апе­ляційне, касаційне і окреме подання на рішення, ухвалу і пос­танову суду можуть бути доповнені або змінені прокурором, який їх вніс, а також прокурором вищого рівня до початку розгляду справи судом (ст. 40 Закону «Про прокуратуру»);
12)з метою вирішення питання наявності підстав для внесення ка­саційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право ознайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знахо­дяться у справі.
Як вже зазначалось, прокурор має право звернутися до суду з позовами або заявами, а також вступити у справу і здійснювати представництво у будь-якій стадії судочинства, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та сус­пільства, і зобов'язаний своєчасно вживати передбачених законом заходів для усунення порушень закону, від кого б вони не виходили. Зміст функції представництва охоплює не тільки безпосередню участь прокурора у розгляді судами цивільних справ, але й діяльність, пов'язану з його зверненнями в суд із заявою, яка виступає юридичним фактом, котрий породжує виникнення у суді цивільної справи.
Прокурор, відповідно до ст. 5 ЦПК України, звертається до суду з позовними заявами (позовами), якщо вони породжують позовне про­вадження, і зі скаргами та заявами, у справах, що виникають з адмі­ністративно-правових відносин, та в справах окремого провадження.
Позовна заява прокурора вимагає відповідної підготовки, у тому числі:
• з'ясування права фізичної чи юридичної особи на самостійне звернення з позовом до суду;
• з'ясування питання, хто повинен бути відповідачем;
• з'ясування, чи є зацікавлені у справі треті особи, котрих суд повинен залучити до участі у справі;
• встановлюються й інші обставини, що мають відношення до під­став та предмету позову, котрі повинні бути підтверджені проку­рором у позовній заяві доказами (для їх одержання прокурор, як вже зазначалось, може скористатись своїми повноваженнями, зазначеними у ст.ст.20 — 24 Закону України «Про прокуратуру»).
Позовна заява (позов) складається прокурором із додержанням вимог ст.137 ЦПК України, подається до суду в письмовій формі і повинна містити:
1) назву суду, до якого вона подається;
2) хто автор позовної заяви (дані про прокурора);
3) точні дані особи, в інтересах якої (яких) заявлено позов;
4) точну назву відповідача, його місце проживання або знаходження;
5) зміст позовних вимог;
6) виклад обставин, якими прокурор обґрунтовує вимоги;
7) зазначення ціни позову тощо.
Характер підготовки прокурором заяви про порушення у суді справи, що виникає із адміністративно-правових відносин, залежить безпосередньо від характеру вимог (ст.236 ЦПК).
Так, якщо заява містить вимогу визнати правовий акт неза­конним, тоді вся підготовка полягає в порівняльному аналізі цього акта з відповідною нормою закону. Вимога може стосуватись як в цілому всього акта, так і окремих його положень і т. ін.
Підготовка заяв може провадитись не тільки прокурором міста, району, прирівняними до них прокурорами спеціалізованих про­куратур (заступниками прокурора), але й помічниками прокурора з представництва інтересів громадян і держави у судах.
Але судову заяву підписує безпосередньо прокурор чи його заступник. Саме в їхню компетенцію входить звернення із заявою до районного місцевого суду.
Заяви, які скеровуються в апеляційні суди, готуються управ­ліннями (відділами) представництва інтересів громадян і держави в судах прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва чи Севастополя та прирівняними до них. Направляють заяви у вказані суди відповідні прокурори чи їх заступники.
Участь прокурора у розгляді судами всіх справ, порушених за його позовами та заявами, а також у випадках, коли це передбачено за­коном, є обов'язковою. Про це зазначено у Наказі Генерального про­курора України №8 від 28 жовтня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і держави в судах» (ч.1 п. 3).
Законодавством передбачені випадки, коли участь прокурора у розгляді судом цивільної справи є обов'язковою і не залежить від його погляду.
Так, як вже зазначалось, ч.2 ст. 121 ЦПК встановлює, що про­курор може бути залучений судом до участі у справі, коли суд визнає необхідним.
Участь прокурора є обов'язковою, коли розглядається його заява про визнання незаконним правового акта органу, рішення чи дії службової особи (ст. 248-18, ч.4 ст.285 ЦПК).
У розгляді справ про позбавлення та поновлення батьківських прав, а також про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав теж участь прокурора є обов'язковою (ст.ст.71,75,76 Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 року).
В інших випадках питання необхідності здійснення прокурором представництва інтересів громадян і держави в судах цивільної юрисдикції вирішується з урахуванням характеру спору, суттєвості порушення прав громадян, охоронюваних законом громадських або державних інтересів та інших обставин.
Вже згаданий наказ Генерального прокурора зобов'язує прокурорів бути активними у дослідженні доказів, з'ясуванні фактичних обставин справи, при наявності підстав заявляти перед судом клопотання про постановлення окремих ухвал, дотримуватись судової етики.
Процесуальну позицію у судовому засіданні, у тому числі щодо суті спору, прокурор висловлює відповідно до вимог закону та ма­теріалів справи (п.3.2 Наказу).
Згідно ч.4 ст.194 ЦПК прокурор виступає у судових дебатах
першим.
Його промова в судових дебатах повинна містити відповідні узагальнення щодо ходу розгляду справи, пропозиції відносно рі­шення, яке потрібно приймати суду.
Висновок повинен бути аргументованим і таким, що ґрунтується на доказах, досліджених у суді.
Відповідно до ст. 35 Закону «Про прокуратуру» прокурор зо­бов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів для усу­нення порушень закону, хоч би від кого вони не виходили. Відповідно п. 4 вищеназваного наказу Генерального прокурора, на прокурорів покладається обов'язок не залишати без реагування незаконні і необгрунтовані рішення та ухвали суду у цивільних справах, роз­глянутих з їх участю.
Наказ зобов'язує своєчасно вносити на них апеляційні та ка­саційні подання, зазначаючи, який закон порушено судом при по-становленні рішення (ухвали), і чітко викладати позицію щодо їх скасування або зміни.
Копії прокурорських подань в день направлення їх до суду од­ночасно надсилаються прокурору вищого рівня.
АПЕЛЯЦІЯ
Згідно чинного цивільно-процесуального законодавства про­курор, який брав участь у розгляді справи, має право оскаржити в апеляційному порядку рішення та ухвали суду першої інстанції пов­ністю або частково.
Ухвала суду оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Апеляційне подання прокурора на ухвалу суду подається і розглядається в тому ж порядку, що й апеляційне подання на рі­шення суду (ст.290 ЦПК).
Апеляційне подання на ухвалу може бути подано прокурором до суду апеляційної інстанції протягом п'ятнадцяти днів після її оголо­шення судом першої інстанції, а на рішення — протягом одного місяця з наступного дня після його проголошення, (ст.ст. 291, 292 ЦПК).
Апеляційне подання прокурора викладається чітким маши­нописним текстом. У ньому зазначається (ст.293 ЦПК «Форма і зміст апеляційного подання прокурора»):
1) назва суду, до якого подається апеляційне подання прокурора;
2) особа, яка вносить подання, її місце знаходження, поштовий ін­декс, номери засобів зв'язку;
3) повна і точна назва інших осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або знаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку;
4) посилання на рішення, ухвалу, на яке вноситься подання;
5) обґрунтування апеляційного подання:
— у чому полягає неправильність рішення (ухвали) суду, обста­вини справи та закон, якими спростовується рішення;
— нові факти чи засоби доказування, які мають значення для справи, і заперечення проти доказів, коли суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у їх прийнятті або коли можливість їх подання раніше зумовлена поважними причинами;
— перелік використаних судом першої інстанції доказів, що під­лягають дослідженню в суді апеляційної інстанції;
6) клопотання прокурора;
7) перелік письмових матеріалів, що додаються до апеляційного подання.
Апеляційне подання підписується прокурором, який його подав.
До подання додаються його копії з додатковими матеріалами у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.
Апеляційне подання подається через суд першої інстанції, який розглянув справу.
Прокурор, який вніс апеляційне подання, має право доповнити чи змінити його протягом строку на апеляційне оскарження. Про­тягом усього часу розгляду справи прокурор має право відмовитися від подання повністю або частково, а також має право відкликати його до початку розгляду справи в апеляційному суді.
Як вже зазначалось, прокурор вищого рівня до початку розгляду справи судом також може доповнити або змінити апеляційне по­дання, внесене підлеглим прокурором.
Після надходження з суду першої інстанції справи з апеляційним поданням, вона, в порядку черговості, передається судді-доповідачу.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Цей суддя протягом десяти днів готує справу до розгляду.
Після проведення необхідних підготовчих дій, головуючий у колегії суддів призначає дату розгляду справи в судовому засіданні не пізніше місячного строку з дня їх закінчення.
Справи в суді апеляційної інстанції розглядаються за пра­вилами, встановленими для розгляду цивільних справ у суді першої інстанції, за такими винятками:
1) суддя-доповідач доповідає зміст оскаржуваного рішення (ухвали) суду першої інстанції, мотиви апеляційного подання прокурора, межі перевірки законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а також щодо досліджених доказів і обставин (фактів), встановлених судом першої інстанції;
2) після доповіді судді пояснення дає прокурор, який вніс апеля­ційне подання;
3) встановлюються обставини (факти) і перевіряються докази;
4) суд надає можливість прокурору виступити першим у судових дебатах, обмежуючи їх тривалість, аналогічно з виступами інших учасників дебатів, про що оголошується на початку судового за­сідання;
5) після дебатів суд продовжує засідання в нарадчій кімнаті, де біль­шістю постановляє ухвалу або рішення (коли апеляційна інстан­ція скасовує рішення суду першої інстанції і постановляє у справі нове рішення);
6) рішення або ухвали за апеляційними скаргами та поданнями прокурора, постановлені судом апеляційної інстанції, набирають чинності негайно після їх ухвалення.
КАСАЦІЯ
Рішення й ухвали у цивільних справах, що набрали законної сили, можуть бути оскаржені прокурором (у межах своєї компетенції) шляхом внесення касаційного подання.
Генеральний прокурор України та його заступники мають право внести касаційне подання на рішення, ухвалу у цивільній справі, розглянутій в будь-якому суді держави.
Прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них мають право вносити касаційні подання лише на рішення й ухвали у цивільних справах судів від­повідної адміністративної одиниці, яку вони обслуговують.
Прокурори низової ланки наділені таким повноваженням лише щодо рішень та ухвал у цивільних справах, в яких вони безпосередньо здійснювали функцію представництва інтересів громадян та держави.
Прокурори мають право витребувати з судів справи, рішення (ухвали) щодо яких набрали законної сили, у зв'язку із зверненнями осіб, котрі брали участь у розгляді справи або мають належно оформлені повноваження, за дорученням прокурорів вищого рівня, а також з власної ініціативи, якщо рішення суду у справі зачіпає інтереси громадян чи держави.
Відповідно до Наказу Генерального прокурора № 8 від 28 жовт­ня 1998 року (п. 6.1) Прокурори зобов'язані суворо дотримуватися вимог цивільно-процесуального закону, статті 12 Закону України «Про звернення громадян» під час розгляду ними скарг громадян, службових та юридичних осіб на судові рішення (ухвали), що на­брали законної сили.
Вони повинні використовувати свої повноваження для прове­дення перевірок доводів заявників щодо законності судових рішень (ухвал), які набрали законної сили, з витребуванням додаткових документів та інших доказів.
У разі відсутності підстав для внесення касаційного подання у витребуваній справі прокурор складає висновок, а заявникам над­силає відповіді з посиланням на встановлені судом обставини та закон.
Рішення за скаргами і зверненнями громадян та юридичних осіб приймаються і відповідь заявникам надсилається протягом місяця з дня надходження справи до прокуратури.
Підготовка відповідей на скарги і звернення покладається на:
— прокурорів або їх заступників — у прокуратурах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та військових прокуратурах регіонів;
— начальників управлінь або відділів, а в разі надходження повторного звернення — на заступника Генерального прокурора України — у Генеральній прокуратурі України.
Вони повинні оформлятися з дотриманням вимог Конституції України і Закону України «Про інформацію» щодо охорони відомостей про особу.
Генеральний прокурор зобов'язує Управління представництва інтересів громадян і держави у судах та Головне управління вій­ськових прокуратур Генеральної прокуратури України забезпечувати участь прокурора в розгляді цивільних справ касаційною інстанцією. Судом касаційної інстанції за ЦПК є Верховний Суд України. Прокурор має право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції лише у зв'язку з по­рушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.
Підставами касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесу­ального права.
Прокурор може внести касаційне подання протягом трьох мі­сяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо на ці ухвали або рішення прокурор не вносив апеляційних подань.
У разі пропуску строку на касаційне подання з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою прокурора може поновити цей строк, але не більше ніж в межах одного року з дня виникнення права на касаційне подання.
Про поновлення строку на касаційне подання прокурора чи його повернення судом першої інстанції виноситься ухвала.
Аналогічно до апеляційного подання, касаційне подання про­курора також повинно бути викладено чітким машинописним текс­том із зазначенням:
1) назви суду, до якого подається подання;
2) даних про прокурора, який вніс касаційне подання;
3) посилань на рішення, ухвалу, що оскаржується, та межі оскар­ження;
4) обґрунтувань касаційного подання: назви закону, з порушенням
якого постановлено рішення, ухвалу; в чому полягає порушення або неправильне застосування закону та яке свідчить про те, що рішення чи ухвала постановлені внаслідок цього порушення;
5) клопотань прокурора;
6) переліку письмових матеріалів, що додаються до касаційного подання.
Подання підписується прокурором, що його вніс.
До подання додаються його копії з додатковими матеріалами у кількості примірників відповідно до числа осіб, які брали участь у справі.
Касаційне подання прокурор вносить через суд першої інстан­ції, в якому знаходиться справа.
Суд не пізніше наступного дня, після отримання належно оформ­леного касаційного подання прокурора, надсилає його копії та додані матеріали особам, які брали участь у справі, і встановлює строк, протягом якого вони можуть надати пояснення на це подання.
По закінченні строку на касаційне оскарження суд надсилає касаційне подання разом зі справою до апеляційного суду.
Після закінчення встановленого судом строку для подання пояснень на касаційне подання прокурора суд невідкладно надсилає касаційне подання разом із доданими до нього матеріалами та справу до касаційного суду.
Прокурор, який вніс касаційне подання та вищестоячий про­курор, мають право доповнити чи змінити подання протягом строку на касаційне оскарження, а прокурор, що вніс це подання має також право відкликати його або відмовитися від нього протягом усього часу розгляду справи.
Протягом десятиденного терміну після отримання через кан­целярію подання зі справою, її реєстрації та оформлення суддя-доповідач встановлює наявність підстав для передачі справи на розгляд судової палати.
У касаційному порядку справа розглядається не менш як двома третинами'Суддів судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України.
Після доповіді судді-доповідача першим дає пояснення про­курор. Він так само першим виступає у судових дебатах.
Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали на­бирають чинності після їх ухвалення і оскарженню не підлягають.
ПЕРЕГЛЯД РІШЕНЬ, УХВАЛ, ЩО НАБРАЛИ ЗАКОННОЇ СИЛИ, У ЗВ'ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ ТА ВИНЯТКОВИМИ ОБСТАВИНАМИ.
Здійснюючи функцію представництва в судах інтересів гро­мадян і держави, прокурори, за наявності для того підстав, зо­бов'язані використовувати своє право на внесення заяви про пе­регляд рішень і ухвал судів першої, апеляційної та касаційної ін­станції за нововиявленими та винятковими обставинами.
Підставами для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з новови­явленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові:
2) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні вис­новки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили;
3) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи зло­чинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встанов­лені вироком суду, що набрав законної сили;
4) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи по­станови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали;
5) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.
Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є: а) виявлене, після касаційного розгляду справи, неоднозначне застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж поло­ження закону або його застосування всупереч нормам Конституції України; б) якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт по­рушення Україною міжнародних зобов'язань.
Заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Строк для подання заяви про перегляд рішення, ухвали об­числюється:
1) у випадках, зазначених пунктом 1 (п.1ч.1 та ч.2 ст. 347-2 ЦПК),- з дня відкриття виняткових обставин та обставин, які мають іс­тотне значення для справи;
2) у випадках, вказаних п. п. 2 і 3 (п.п. 4.1 ст.347-2 ЦПК), — з дня, коли вирок у кримінальній справі набере законної сили;
3) у випадках, передбачених п. 4, — з дня набрання судовим вироком, рішенням, ухвалою (постановою) суду законної сили тощо;
4) у випадках, передбачених п. 5, — з дня ухвалення рішення Кон­ституційним Судом України;
5) у випадках, передбачених п. 6, — з дня виявлення обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Рішення чи ухвали переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами — колегією суддів у складі суддів Верховного Суду України.
Заяву про перегляд рішення чи ухвали у зв'язку з нововиявленими обставинами суд розглядає у засіданні в одному прова­дженні зі справою, у якій винесено це судове рішення чи ухвала.
Прокурор повідомляється про час і місце засідання. Він вис­тупає з поясненнями після судді-доповідача і дає висновки.
Після скасування рішення, ухвали справа розглядається у за­гальному порядку.
Верховний Суд України розглядає справи за винятковими об­ставинами в порядку касаційного провадження.
Якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднознач­не застосування судами загальної юрисдикції одного і того ж по­ложення закону, то справа розглядається на спільному засіданні відповідних палат Верховного Суду України.
Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами оскар­женню не підлягає.
Ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими об­ставинами може бути оскаржена прокурором у загальному по­рядку.
3. ЗМІСТ ПРЕДСТАВНИЦТВА У РОЗГЛЯДІ СУДАМИ ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВ
Під представництвом прокуратурою України інтересів держави в господарському суді за змістом п. 2 ст.121 Конституції України та статей 2 і 29 ГПК України треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави. Ці дії включають:
а) подання прокурором до господарського суду позовної заяви;
б) його участь у розгляді судом будь-якої іншої справи за ініціа­тивою прокурора чи за ухвалою суду, якщо це необхідно для захисту інтересів держави;
в) внесення апеляційних і касаційних подань та подання про пе­регляд судових рішень за нововиявленими обставинами.
Участь прокурора у господарському судочинстві на усіх його стадіях здійснюється з метою захисту порушених інтересів громадян і держави.
Наказ Генерального прокурора України від 28.10.98 №8 «Про діяльність прокурорів по представництву інтересів громадян і дер­жави» вимагає від прокурорів вживати, в межах своєї компетенції, заходи, спрямовані на своєчасне і повне використання передбачених законодавством повноважень для подання у суди і підтримання позовів на захист прав і законних інтересів громадян та держави, для перегляду незаконних судових постанов.
Наказ вимагає забезпечити першочергово заходами господар­ського судочинства захист соціальних прав громадян, а також від­шкодування шкоди, завданої державі, державним підприємствам, установам і організаціям, стягнення заборгованості перед бюдже­том, Пенсійним фондом та іншими позабюджетними фондами соці­ального спрямування.
На практиці доволі часто виникають ситуації, коли порушення державних і громадських інтересів, для захисту яких прокурор звер­тається до господарського суду, одночасно зачіпає й інтереси кон­кретної юридичної особи або громадянина, який здійснює підпри­ємницьку діяльність без утворення юридичної особи.
Інколи інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяль­ності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним понят­тям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту.
У таких випадках позов прокурора про захист порушених інте­ресів держави може бути одночасно скерований і на захист законних прав юридичної особи (організації) або громадянина-підприємця.
Бувають випадки, коли юридичні особи і громадяни-підприємці часто звертаються в прокуратуру з проханням захистити їх порушені економічні інтереси і права шляхом подачі позову до господарського суду.
Це можна пояснити їх бажанням сподіватись на підтримку про­курора. Окрім цього спрацьовує той фактор, що прокуратура не сплачує держмито.
Узгодженню єдиних підходів за таких ситуацій присвячене Рі­шення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної про­куратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про пред­ставництво прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року.
Конституційний Суд України з цього приводу вирішив: поло­ження статті 2 АПК в контексті п.2 ст.121 Конституції України треба розуміти так, що прокурори та їх заступники подають до арбіт­ражного суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ і організацій незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Це рішення призвело до уточнення чинного господарського процесуального законодавства. І тепер чинний закон (ст.2 ГПК) чітко регламентує порядок, згідно з яким господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звер­таються до суду в інтересах держави.
Окрім цього закон доповнено новою нормою (ч.2 ст.2 ГПК), згідно з якою прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визнає, в чому по­лягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Іншими словами, закон вимагає, щоб прокурори подавали по­зови в інтересах юридичних осіб і громадян-підприємців тільки у випадках встановлення, що порушення законних прав цих суб'єктів поєднано із посяганнями на державні (публічні) інтереси. А це може бути у разі перешкоди випуску соціально важливої продукції, по­рушення нормальної експлуатації об'єктів транспорту, енергетики, оборонного комплексу, медичних, освітніх закладів, створення пе­редумов екологічних катастроф, серйозних соціальних конфліктів.
Прокурори звертаються до господарських судів з позовами в інтересах підприємств, організацій і громадян-підприємців, також у разі потреби у захисті державних і комунальних підприємств, коли ті з певних об'єктивних причин не були в змозі безпосередньо звер­нутися з позовом до суду або коли такого звернення не було через недобросовісність керівників чи інших службових осіб. Коли такі факти виявляються, поряд із поданням до суду позову, прокурор зобов'язаний вирішити питання про притягнення винних до від­повідальності.
Так чи інакше, прокурори зобов'язані захищати інтереси дер­жави шляхом подачі позовів до господарського суду у випадках:
1) виявлення фактів заняття забороненими видами діяльності або заняття комерційною діяльністю, на здійснення якої необхідні спеціальні дозволи (ліцензія), коли такі відсутні або протерміновані;
2) наявності інформації про недійсність оспорюваних угод та про визнання недійсними угод, що не відповідають вимогам закону, або укладених у цілях, які суперечать інтересам держави, пра­вопорядку, моралі;
3) порушень природоохоронного законодавства, заподіяння шкоди здоров'ю людей та навколишньому природному середовищу;
4) невиконання зобов'язань перед державою, якщо це призвело або могло призвести до нездійснення значних інвестиційних про­ектів, цільових програм;
5) невідповідності статутних документів юридичних осіб вимогам законодавства й порушення встановленого порядку їх заснування та легалізації тощо.
За загальним правилом (ст.29 ГПК України) прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, внести апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.
З цією метою прокурор може звернутися до господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина.
У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — також усно.
Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє по­зивача права вимагати вирішення спору по суті.
Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і ви­магати вирішення спору по суті.
Підготовка позову полягає у діях прокурора щодо отримання необхідних фактичних даних (доказів), що встановлюють: а) харак­тер порушень; б) характер оспорюваних прав і законних інтересів; в) відповідачів у справі; г) наявність третіх осіб, зацікавлених у результатах судового розгляду; д) розмір матеріальних збитків, коли такі заподіяно.
У випадках, коли позов підлягає оцінці, вона визначається. У разі потреби, розрахунки оспорюваної суми або такої, що підлягає стягненню, узгоджуються із організацією або громадянином-підприємцем, в інтересах яких прокурор планує подати позовну заяву до господарського суду.
Під час підготовки позовної заяви прокурор, аналогічно до здійс­нення представництва в цивільних судах, може скористатися пра­вами, наданими йому Законом України «Про прокуратуру» (ст.ст.20 -24): вимагати від керівників та інших службових осіб надання необ­хідних документів, матеріалів, статистичних та інших відомостей; проведення перевірок і ревізій діяльності підконтрольних та під­звітних підприємств, організацій та підлеглих їм службових осіб, виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і по­завідомчих експертиз; проведення перевірок виконання законів за матеріалами і зверненнями громадян, які надійшли в прокуратуру тощо.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Наказ Генерального прокурора України № 8 від 28.10.98р. зо­бов'язує прокурорів дотримуватись вимог ст. 54 ГПК щодо форми і змісту позовів, посилатись на норми закону і на підзаконні акти, якими регулюються дані правовідносини, і на конкретні докази, які мають приєднуватися до позовних заяв.
Зокрема позовна заява прокурора повинна містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається заява;
2) найменування сторін (позивача, відповідача, третьої особи, коли така є), їх поштові адреси;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникли при укладанні, зміні та ро­зірванні господарських договорів);
4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, -зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначен­ня доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
6) відомості про вжиття заходів стосовно досудового (претензій­ного) врегулювання спору;
7) перелік документів та інших доказів, які додаються до заяви.
Позовна заява може містити й інші відомості, які необхідні для правильного вирішення спору, зокрема, клопотання про залучення до справи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору; про виклик свідків; витребування письмових або речових доказів; призначення експертиз.
У позовній заяві зазначаються також дані про прокурора, що підписав позовну заяву.
Одночасно з поданням позовів, прокурори зобов'язані ініцію­вати вжиття заходів для забезпечення позовних вимог у порядку, встановленому чинним законодавством, добиватися реалізації вжи­тих судами заходів.
Необхідно дотримуватись вимог закону щодо підсудності спорів, особливо щодо відокремлених підрозділів, юридичних осіб та суб'єктів господарювання інших країн, реагувати на факти безпідставного повернення позовів судами.
Згідно із вказівками Генеральної прокуратури України прокурори обов'язково повинні брати участь у розгляді судами всіх справ, порушених за позовами прокурора та його поданнями в першій, апеляційній, касаційній інстанціях тощо.
Для участі у господарських судах цей обов'язок покладено на підрозділи представництва інтересів громадян і держави прокуратур відповідного рівня за місцем знаходження господарського суду.
Генеральним прокурором встановлено порядок, згідно з яким, одночасно зі зверненням з позовом до господарського суду не за місцем знаходження прокуратури, копію позову потрібно надсилати відповідному прокуророві, в районі діяльності якого знаходиться суд, для забезпечення його участі в розгляді справи і письмово інфор­мувати про це суд, до якого направлено позовну заяву.
Прокурор, який забезпечував участь у суді, зобов'язаний негайно повідомляти прокурора, який подав позов, про результати його розгляду.
За загальним правилом позов подається до господарського суду за місцем знаходження відповідача, якщо їх декілька — за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором прокурора.
Разом з тим, під час подання позову, прокурор зобов'язаний направити учасникам справи копії позовної заяви та додатків до неї.
Процесуальне становище прокурора під час розгляду справи в господарському суді не рівнозначне становищу сторони у справі.
Позивачами у справах, порушених за поданими прокуро­ром в інтересах держави позовними заявами, можуть бути під­приємства, організації, органи державної влади чи управління, громадяни-підприємці.
Навіть у тих випадках, коли у справі немає позивача як сторони процесу (у випадках подання прокурором позову щодо захисту так званого неперсоніфікованого інтересу), прокурор зберігає самос­тійний процесуальний статус.
Разом з тим, у відповідності з ч.4 ст.29 ГПК прокурор, який подав позовну заяву до господарського суду, виконує обов'язки і корис­тується правами позивача, крім права на укладення мирової угоди.
Прокурор має право:
а) ознайомлюватися з матеріалами справи;
б) робити з них витяги, копії;
в) брати участь у господарських засіданнях;
г) подавати докази,
ґ) брати участь у дослідженні доказів;
д) заявляти клопотання;
є) давати усні та письмові пояснення господарському суду; є) наводити свої доводи і міркування з усіх питань, які виникають у ході господарського процесу;
ж) заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників процесу,
з) брати участь у прийнятті рішення;
и) вносити подання про перевірку рішення, ухвали, постанови гос­подарського суду та ін.
АПЕЛЯЦІЯ
Прокурор, відповідно до ст.ст. 91,106 ГПК, має право внести апеляційне подання на рішення (ухвали) місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили.
Апеляційне подання вноситься прокурором (його заступником) прокуратури обласного рівня (а також — прирівняних до них) через місцевий господарський суд, який розглядав справу (цей суд у п'ятиденний строк надсилає це подання разом зі справою відпо­відному апеляційному господарському суду).
Апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, а якщо у су­довому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення.
Відновлення пропущеного строку внесення подання можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим гос­подарським судом.
Відповідно до правил ст. 94 ГПК, подання прокурора вноситься у письмовій формі і повинно містити:
1) найменування апеляційного господарського суду, до якого вно­ситься подання;
2) найменування місцевого господарського суду, який прийняв рі­шення, номер справи та дату прийняття рішення;
3) вимоги прокурора, а також підстави, на яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і мате­ріали, що є у справі або подані додатково;
4) перелік документів, доданих до подання.
До подання додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі (прокурор зобов'язаний надіслати сторонам копії подання й доданих до нього документів, які відсутні у справі (ст.95 ГПК).
Прокурор має право оскаржувати в апеляційному порядку рі­шення та ухвали господарського суду, у тому числі про відмову у задоволенні клопотань про забезпечення доказів, позову або про зупинення чи припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду тощо.
Беручи участь у розгляді справи апеляційною інстанцією, про­курор користується тими ж правами, що і в суді першої інстанції.
Він має право також надавати додаткові докази, але за умови, що зможе обґрунтувати неможливість їх надання суду першої ін­станції з причин, що від нього не залежали (ст.101 ГПК).
Апеляційне подання на рішення та ухвалу місцевого госпо­дарського суду розглядається у двомісячний термін з дня над­ходження справи разом з апеляційним поданням в апеляційну інстанцію.
За наслідками розгляду апеляційного подання апеляційний господарський суд приймає постанову, яка набирає законної сили з дня її прийняття.
Ця постанова надсилається сторонам і прокурору в п'ятиден­ний строк з дня її прийняття.
На постанову апеляційного суду прокурор має право внести касаційну скаргу.
КАСАЦІЯ
На рішення, ухвали місцевих та постанови апеляційних гос­подарських судів, які набрали законної сили, можуть бути принесені касаційні скарги до суду касаційної інстанції Генеральним про­курором України, його заступниками, прокурорами обласного рівня, їх заступниками та прирівняними до них.
Вищий господарський суд України переглядає за касаційним поданням прокурора рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду (судова палата у гос­подарських справах Верховного Суду України виступає судовою ін­станцією повторної касації на постанови Вищого господарського суду України (ст. 48 Закону України «Про судоустрій України»).
Касаційне подання вноситься до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову.
Місцевий або апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення або постанову, зобов'язаний надіслати по­дання разом зі справою до Вищого госпо-дарського суду України у п'ятиденний строк з дня його надходження.
Касаційне подання може бути внесено протягом одного місяця з дня набрання рішенням місцевого господарського суду чи по­становою апеляційного господарського суду законної сили.
Касаційне подання вноситься у письмовій формі і повинно містити реквізити, визначені ст. 111 ГПК.
Не допускаються посилання у касаційному поданні на недо­веденість обставин справи.
Про прийняття касаційного подання до провадження суд ви­носить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду по­дання. Ця ухвала надсилається прокурору.
У касаційній інстанції подання прокурора розглядається за пра­вилами розгляду справи у суді першої інстанції, за винятком про­цесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.    продолжение
--PAGE_BREAK--
Тобто, касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду (ст.111-5 ГПК).
Касаційне подання розглядається у двомісячний строк з дня надходження справи разом із касаційним поданням до Вищого господарського суду України.
За наслідками розгляду касаційного подання суд приймає по­станову, яка набирає законної сили з дня її прийняття. Вона над­силається прокурору у п'ятиденний строк з дня прийняття.
ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ
Відповідно до ст.111-14 ГПК, Генеральний прокурор України має право оскаржити в касаційному порядку постанову Вищого госпо­дарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи по­станови апеляційного господарського суду до Верховного Суду Ук­раїни з наступних мотивів:
1) застосування Вищим господарським судом України закону чи іншого нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України;
2) у разі їх невідповідності рішенням Верховного Суду України чи
Вищого суду іншої спеціалізації з питань застосування норм ма­теріального права;
3) у зв'язку з виявленням різного застосування Вищим господар­ським судом України одного й того ж положення закону чи іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах;
4) на підставі визнання їх міжнародною судовою установою, юрис­дикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.
Касаційне подання Генерального прокурора України на по­станову Вищого господарського суду України може бути внесено не пізніше одного місяця з дня її прийняття.
Подання вноситься до Верховного Суду України через Вищий господарський суд.
Вищий господарський суд України надсилає подання разом із справою до Верховного Суду України у десятиденний строк з дня надходження подання.
Провадження з перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду порушується за згодою не менше п'яти суддів Верховного Суду і розглядається протягом місяця з дня над­ходження касаційного подання
Постанова Вищого господарського суду переглядається на спіль­ному засіданні відповідних колегій Верховного Суду України.
Постанови Вищого господарського суду України переглядаються у касаційному порядку за правилами розгляду справи у господар­ському суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, по­в'язаних із встановленням обставин та їх доказуванням.
За результатами касаційного подання більшістю голосів суддів, які брали участь у перегляді постанови Вищого господарського суду, ухвалюється постанова Верховного Суду України.
Ця постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Вона в п'ятиденний строк з дня її ухвалення надсилається Генеральному прокуророві.
Стаття 113 ГПК передбачає право прокурора вносити подання щодо перегляду судового рішення господарського суду, яке на­брало законної сили, за нововиявленими обставинами, які ма­ють істотне значення для справи і не могли бути відомі за­явникові.
Строк внесення такого подання — не пізніше двох місяців з дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду судового рішення.
Подання прокурора вноситься до господарського суду, який прийняв судове рішення, з надсиланням учасникам розгляду копії подання та доданих до нього документів.
Про прийняття подання про перегляд судового рішення за но­вовиявленими обставинами господарський суд виносить ухвалу, в якій повідомляється про час і місце розгляду подання.
Рішення і ухвали, що набрали законної сили, прийняті судом першої інстанції, переглядаються господарським судом, який прийняв ці судові рішення.
Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал апеляційної і касаційної інстанції, якими змінено або скасовано судове рішення суду першої інстанції, здійснюється судом тієї ін­станції, яким змінено або прийнято нове судове рішення.
Подання прокурора про перегляд рішення, ухвали, постанови за нововиявленими обставинами розглядається господарським су­дом у судовому засіданні у місячний строк з дня їх надходження.
Рішення, ухвала, постанова, прийняті за результатами пере­гляду судових рішень за нововиявленими обставинами, надсила­ється прокурору у п’ятиденний строк з дня їх прийняття
Ці рішення можуть бути переглянуті на загальних підставах
Генеральний прокурор України у вищезазначеному наказі зобов'язує підпорядкованих прокурорів вживати в межах своєї ком петенції заходів щодо своєчасного виконання судових рішень у спра вах за їх позовами.
Не повинні залишатися без відповідного реагування факти невиконання або неналежного виконання судових рішень за позовами прокурорів. У необхідних випадках прокурор має ставити перед судом питання про зміну способу та порядку виконання судових рішень.
Управління представництва інтересів громадян і держави у судах, Головне управління військових прокуратур Генеральної прокуратури України, аналогічні підрозділи прокуратур Автономної Рес публіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та прирівняні до них, зобов'язані систематично вивчати і спрямовувати діяльність підпорядкованих прокурорів на реалізацію ними повноважень у ци вільному і господарському судочинстві, вживати заходів до 11 удосконалення.
Вони також зобов'язані забезпечувати взаємодію з іншими під розділами, науковими установами та навчальними закладами
Робота прокурорів у цій діяльності оцінюється з урахуванням активності і ефективності використання ними повноважень у ци вільному та господарському судочинстві, дотримання положень наказів Генерального прокурора, у тому числі сукупності даних про своєчасність, повноту, обґрунтованість та кількість поданих позовів, якість підтримання їх у судах, ефективність реагування на незаконні і необгрунтовані судові постанови, реальне виконання судових рішень у справах за позовами прокурорів
ЗМІСТ
Вступ
ТЕМА 1 СУТЬ, ЗАВДАННЯ І СИСТЕМА ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ В УКРАЇНІ
1 Поняття прокурорського нагляду в Україні Його предмет завдання і система
2 Роль і місце прокуратури в системі державних органів України
3 Історія становлення та розвитку прокуратури України
4 Правові основи організації та діяльності прокуратури
5 Понятійний апарат прокурорського нагляду
6 Співвідношення прокурорського нагляду із суміжними юридичними дисциплінами
ТЕМА 2. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ДІЯЛЬНОСТІ ТА ФУНКЦІЇ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ПРОКУРОРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1 Принципи організації та діяльності органів прокуратури України
2 Функції прокуратури України
3 Правові засоби прокурорської діяльності їх класифікація
ТЕМА 3 СИСТЕМА ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ II РОБОТИ
1 Система прокуратури України та структура її органів
СТРУКТУРА ГЕНЕРАЛЬНО/ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ
2 Організація роботи в прокуратурі України
3 Організація й планування роботи в органах прокуратури
А Контроль та аналіз п виконання
Б Облік, звітність і законодавчо-систематизаційна робота в органах прокуратури ТЕМА 4: КАДРИ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ. МАТЕРІАЛЬНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАЦІВНИКІВ ПРОКУРАТУРИ
1 Вимоги, яким повинні відповідати прокурори і слідчі прокуратури Порядок їх призначення
2 Порядок атестації та класні чини працівників прокуратури
3 Дисципліна праці в органах прокуратури
4 Матеріальне та соціальне забезпечення і захист працівників прокуратури
ТЕМА 5. НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ І ПРАВИЛЬНИМ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНІВ
1 Суть і завдання нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
2 Об'єкт, предмет і межі нагляду
3 Повноваження прокурора під час здійснення нагляду за загальним виконанням законів
4 Види нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
5 Методики проведення окремих видів прокурорських перевірок щодо нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів
ТЕМА 6 НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ОРГАНАМИ, ЯКІ ПРОВОДЯТЬ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВУ ДІЯЛЬНІСТЬ, ДІЗНАННЯ ТА ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО
1 Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність
А Галузева приналежність і об'єкти прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність
Б Предмет і завдання прокурорського нагляду за виконанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність
В Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за дотриманням законів оперативно-розшуковими органами
2 Прокурорський нагляд за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства     продолжение
--PAGE_BREAK--
А Об'єкти і галузева приналежність прокурорського нагляду за органами дізнання та досудового слідства
Б Предмет і завдання нагляду
В Повноваження прокурора у процесі здійснення нагляду за органами дізнання та досудового слідства
Г Правові акти прокурорського нагляду за органами досудового слідства
Ґ Організація прокурорського нагляду за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства
Д Прокурорський нагляд за виконанням органами дізнання і досудового слідства вимог закону про прийом, реєстрацію та розгляд заяв і повідомлень про злочини
Е Прокурорський нагляд за застосуванням органами досудового розслідування заходів процесуального примусу та вчиненням інших процесуальних дій
Є Прокурорський нагляд за додержанням вимог закону щодо участі захисника на досудових стадіях провадження у кримінальних справах
ТЕМА 7: КООРДИНАЦІЯ ДІЯЛЬНОСТІ У БОРОТЬБІ ІЗ ЗЛОЧИННІСТЮ
1 Суть і значення функції координації діяльності у боротьбі із злочинністю
2 Правові та організаційні форми і напрями координації
прокуратурою діяльності у боротьбі із злочинністю
3 Роль прокуратури в координації діяльності у боротьбі зі злочинністю
ТЕМА 8: ПІДТРИМАННЯ ПРОКУРОРОМ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ В СУДІ
1 Поняття підтримання державного обвинувачення як виду діяльності прокурора
2 Участь прокурора у судовому слідстві
3 Участь прокурора у судових дебатах
4 Відмова прокурора від обвинувачення та й правові наслідки
5 Участь прокурора у стадіях щодо перевірки вироків, ухвал і постанов суду
ТЕМА 9. ДОСУДОВЕ СЛІДСТВО ОРГАНАМИ ПРОКУРАТУРИ
1 Поняття і значення досудового слідства
2 Зміст досудового слідства
ТЕМА 10: НАГЛЯД ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ЗАКОНІВ ПРИ ВИКОНАННІ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ, А ТАКОЖ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ІНШИХ ЗАХОДІВ ПРИМУСОВОГО ХАРАКТЕРУ, ПОВ'ЯЗАНИХ З ОБМЕЖЕННЯМ ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ ГРОМАДЯН
1 Суть, завдання предмет та об’єкти нагляду за додержанням законів у ході виконання судових рішень у кримінальних справах, а також час застосування інших заходів примусового характеру
2 Повноваження прокурора та особливості їх реалізації, залежно від об'єкта нагляду
А Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі
Б Нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих попереднього ув'язнення, в інших установах, що виконують заходи примусового характеру
В Нагляд за законністю виконання покарання, не пов'язаного із позбавленням волі Г Нагляд за законністю перебування осіб у місцях, де виконуються заходи примусового характеру, які призначаються судом
Ґ Нагляд за законністю звільнення та умовно-дострокового звільнення
ТЕМА 11: ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРАТУРОЮ ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ У ВИПАДКАХ, ВИЗНАЧЕНИХ ЗАКОНОМ
1 Поняття представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом
2 Зміст представництва прокуратурою інтересів громадянина або держави у розгляді судами цивільних справ
3 Зміст представництва у розгляді судами господарських справ