Київський національний економічний університет кафедра правового регулювання економіки Р Е Ф Е Р А Т На тему: Права людини в «Загальній деклараціїправ людини» 1948 р. та їх розвиток Виконала студентка вечірнього факультету
спеціальності 8601 групи 1
Латенко Ганна Володимирівна
Перевірила: Мороковська Н.С. Київ 2001 Вступ
Загальну декларацію прав людини 1948 р. називають «видатним документом в історії людства», «Хартією вольностей для всього людства» [1]. Таких високих оцінок не отримував жодний міжнародний документ. Причину настільки безпрецедентного загального визнання варто шукати у змісті Загальної декларації, яка компактно і зрозуміло викладає сучасну концепцію прав людини. Формування концепції прав людини
Права людини — невід'ємний елемент людської особистості і людського буття. Тому процес формування концепції прав людини пройшов довгий шлях, тісно пов'язаний з історією розвитку суспільства. Початок його належить до перших форм суспільного життя людей, що обумовило необхідність регулювання їх поведінки в навколишньому світі. Проте на всіх етапах розвитки суспільства концепція прав людини формувалася під визначальним впливом таких чинників: філософських поглядів і правової регламентації. Двоїстий характер природи прав людини обумовило появу природно-правової і позитивної теорій.
За словами італійського професора Чероні, для першої характерно виведення прав людини «з області моралі, критеріїв справедливості, безвідносно до юридичних порядків», друга «підкреслювала позитивну природу сучасного права як права, встановленого або гарантованого державою» [2].
Водночас виявляється помилковим изольовано розглядати доктринальні концепції щодо природності прав людини і їх правове регулювання. При всій різночасності зазначених процесів вони взаємодіють один з одним. Будь-який теоретичний або релігійний погляд залишається лише абстракцією без юридичного захисту з боку держави. Весь хід формування філолофсько-правової концепції прав людини підтверджує даний аргумент.
Ідеї природної рівності людей — рівності по природі, настільки важливі для розуміння прав людини, були висловлені старогрецькими софістами (Протагор, Антифонт, Лікофрон) і китайськими мислителями (Мао-Цзи, Конфуций) ще в VI-IV ст. до н. е. [3]. У VI ст. до н. е. грецький архонт Солон розробив Конституцію, що закріплює деякі принципи демократичного устрою суспільства, що стосуються притягнення до відповідальності чиновників за свавілля стосовно населення [4].
Ідеї рівності усіх людей можна знайти й у ранньому християнстві. Характерні такі постулати: «кожний одержує нагороду по своїй праці; де немає закону, там немає і злочина; якою мірою міряєте, такою відмірено буде і вам» [5].
Древньоримським юристам належить заслуга в розробці поняття суб'єкта права і рівності перед законом. «Під чинність закону повинні підпадати всі», — стверджував Цицерон [6]. Слід зазначити, що філософські ідеї не мали адекватного відбитку у законодавстві в умовах класового суспільства в Древньої Греції і Римській державі. Права людини розглядалися законом як привілей тільки рабовласників без врахування величезної маси рабів.
Аналогічна тенденція характерна для періоду середньовіччя, із його станово-ієрархічною структурою, де права людини були привілеєм окремих станів, а рівність прав обумовлювалася приналежністю до того самого стану. Водночас станова обмеженість прав людини не применшує значення англійського документа — «Великої хартії вільностей» 1215 р., що вперше затвердила право на недоторканість особи. Значення Статті 39, що проголосила: «Жодна вільна людина не буде заарештована або ув'язнена, або позбавлений власності, або яким-небудь чином знедолений… інакше, як за законним вироком… і за законом держави» [7], важко переоцінити.
Проте ключову роль у формуванні природно-правової концепції прав людини грали філософи-просвітителі XVI-XVIII ст.: англієць Локк, американці Пейн і Джефферсон; французи Руссо, Монтеск'є, Вольтер; голландець Гроций. Їхньої ідеї, що стосуються рівності людей, невідчуження таких прав, як право на життя, свободу і безпеку, якими вони наділені від народження, одержали закріплення в конституційному й іншому законодавстві періоду буржуазних революцій і становлення буржуазних держав: в Англії — у Петиції про права 1628 р. і «Біль про права» 1689 р.; в Америці — Декларації про права Вірджинії 1776 р. і Декларації незалежності США 1776 р., «Біль про права» 1791 р.; у Франції — Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Визначальна в цьому сенсі Декларація про права Вірджинії 1776 р. Це був перший документ конституційного типу, у якому викладалася концепція прав людини. У ній проголошувалася у якості «самоочевидної» істини, «що всі люди створені рівними і наділені Творцем визначеними невідчужуваними правами, що до них належить життя, свобода і прагнення до щастя, що для забезпечення прав серед людей засновуються держави, що черпають свої розумні повноваження у згоді керованих» [8]. З цього часу «права людини» міцно ввійшли у філософську і юридичну термінологію.
Особливе місце серед названих документів посідає французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В ній у чіткій і лаконічній формі був розкритий зміст прав людини, підкреслена цінність людської особистості, визначена роль держави у встановленні статусу особистості в громадянському суспільстві.
Відповідно до Декларації права людини проголошувалися природними, невід'ємними і священними [9]. Причому термін «священний» використовувався, щоб підкреслити найвищий ступінь значимості прав, що декларуються. Метою держави («політичного союзу») проголошувалось «забезпечення природних і невід'ємних прав. Тобто — свобода, власність, безпека й опір гнобленню» (ст. 2). Серед свобод людини на перше місце висувалася свобода вираження думок і поглядів, що визначалася «як одне з найбільш дорогоцінних прав людини» (ст. 11).
Признаючи невід'ємність прав і свобод як обов'язкових для повноцінної життєдіяльності людської особистості, Декларація заперечила їхній абсолютний характер. «Здійснення природних прав кожної людини обмежено тими межами, що забезпечують іншим членам суспільства «здійснення тих самих прав» (ст. 6). Іншими словами, користування свободою не може завдавати шкоди іншій людині. Причому межі здійснення прав і свобод можуть бути встановлені тільки законом.
Безсумнівна значимість Декларації полягає в тому, що вона не тільки містила основні права і свободи, обумовивши необхідність державної влади для їхньої гарантії, але і сформувала принципи її організації, дуже співзвучні з принципами сучасної правової держави. До них належать:
а)верховенство закону (усе, що не заборонено законом, те дозволено; ніхто не може бути примушений робити те, що не встановлено законом (ст. 5); покарання і затримання особи, позбавлення власності можливо тільки на підставі закону) (ст. 7, 8, 17);
б)представницька форма правління (усі громадяни мають право особисто або через своїх представників брати участь у створенні закону; усі громадяни мають рівний доступ до всіх посад відповідно до їх можливостей (ст. 6);
с) підзвітність всіх органів і посадових осіб («суспільство може вимагати від будь-якої посадової особи звіт про її діяльність» (ст. 15).
Таким чином, незважаючи на більш ніж 200-літню давнину, положення Декларації зберігають свою актуальність дотепер. Саме тому Декларацію можна розглядати як фундамент Загальної декларації прав людини при безсумнівному впливі її на наступне національне законодавство інших країн в області прав людини.
Отже, до початку розробки Загальної декларації прав людини була сформована концепція прав і свобод людини, що одержала закріплення в конституційному законодавстві найбільш розвинених держав того часу.
Що стосується реалізації концепції прав і свобод людини, то вона мала дуже обмежену територіальну дію, не розповсюджуючись на величезну кількість населення, що мешкає в регіонах Африки й Азії, що були колоніальними володіннями розвинених цивілізованих держав.
Цьому сприяло і класичне міжнародне право, що визнавало в якості своїх суб'єктів тільки цивілізовані народи. Міжнародне співробітництво держав в сфері захисту прав людини почало формуватися тільки після Першої світової війни і виражалося в укладанні ряду договорів про захист національних меншин під егідою Ліги Націй [10] .
Розробка концепції прав людини в ході прийняття Загальної декларації прав людини
Питання про необхідність розробки Декларації прав людини був піднятий США в ході роботи над Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1943-1945 р.
Чому саме в цей період проблема створення механізму міжнародного захисту в області прав людини стала настільки актуальної, і наскільки правомірно було пов'язувати її зі створенням нової міжнародної організації?
Причини були згодом сформульовані в преамбулі Загальної декларації прав людини. Вони зводяться до такому:
1. «Зневага і презирство до прав людини призвели до варварських актів, що обурюють совість людства».
2.«Прагненням людей» є створення такого світу (суспільства), де люди «матимуть свободу слова і свободу переконань і будуть вільні від страху і злиднів» (інакше кажучи, для нормальної життєдіяльності людини потрібен вель комплекс прав, як цивільних і політичних, так і соціально-економічних).--PAGE_BREAK--
3.Права людини повинні мати надійний правовий захист («забезпечуватися законом»), щоб «людина не була змушена удаватися до повстання в якості останнього засобу проти тиранії і гноблення».
4.Статут ООН зобов'язує держави «сприяти в співробітництві з ООН загальній повазі і дотриманню прав і свобод людини». «Величезне значення для виконання цього обов'язку» має «загальне розуміння характеру цих прав і свобод», що досягається регламентацією в універсальному міжнародному документі.
5. Закріплення прав і свобод у єдиному документі створить умови для просвітництва в галузі прав людини, сприяючи в такий спосіб їхній повазі, вжиттю національних і міжнародних заходів для їх «загального й ефективного визнання і здійснення» [11].
Ініціатива США щодо питання про розробку Декларації прав людини була обумовлена активною діяльністю американських неурядових організацій (Американський інститут права, Комісія з забезпечення миру, Американська група планування), яким належала ідея розробки Декларації прав людини і включення її до тексту Статуту ООН, або в якості додатку до нього [12]. Такої ж позиції додержувалися латиноамериканські держави. Під тиском американських організацій уряд США на конференції по створенню Статуту ООН у Думбартон-Оксі в 1944 р. за участю представників СРСР і Великобританії внесло пропозицію про включення до Статуту Декларації про права людини. Проте воно викликало заперечення з боку СРСР і Великобританії, що вважали першочерговою задачею закріплення в Статуті структури і принципів діяльності майбутньої організації. Питання прав людини на даній стадії розробки Статуту вони відносили до похідних і другорядних.
У якості компромісного варіанта США запропонували включити в майбутній Статут тільки статті, що стосуються цілей і задач ООН в сфері прав людини [13]. Цю позицію США і латиноамериканські держави відстоювали на Сан-Франциській конференції в травні-червні 1945 р., що приймав остаточний варіант Статуту ООН. Завдяки їх наполегливості більшість держав, у тому числі СРСР і Великобританія, проголосували за включення в Статут статей, що визначають стратегію ООН в області захисту прав людини.
Таким чином, у Статуті ООН були закріплені цілі і функції ООН в області захисту прав людини і визначені органи ООН, відповідальні за їхню реалізацію. Однієї з головних цілей ООН проголошувалася «знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих націй»[14]. Здійснювати зазначені цілі ООН повинна була шляхом координації «міжнародного співробітництва в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (ст. 1, п.3), сприяння «загальному… дотриманню прав людини й основних свобод» (ст. 55).
Слід зазначити, що в Статуті ООН не використовувалися такі терміни, як «захист прав людини», а лише «заохочення і розвиток поваги до них». Така абстрактність формулювань пояснювалася тим, що більшість держав-членів ООН у цей період, особливо соціалістичні і країни, вважали права людини винятково внутрішньою компетенцією держав і не готові були наділяти ООН будь-якими контрольними повноваженнями в цій галузі. Ця позиція відображена у пункті 7 статті 2 Статуту, що встановлює, що «цей Статут ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй право на втручання у справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави».
Проте при всій абстрактності статутних положень, що стосуються прав людини, не можна не відзначити найважливішу роль Статуту в створенні правової бази для здійснення нормотворчої діяльності з точною фіксацією предмета регулювання: а) основні права людини, б) гідність і цінність людської особистості, в) боротьба з дискримінацією (рівність прав чоловіків і жінок, великих і малих націй).
Отже, першим об'єктом нормотворчої діяльності ООН повинні були стати основні права людини. З цією метою 16 лютого 1946 р. була створена Комісія з прав людини, мандатом якої була розробка міжнародних декларацій або конвенцій з питань громадянських свобод [15]. Комісія була сформована в складі 18 представників держав, обраних за принципом рівного географічного представництва. Таким чином, до складу Комісії ввійшли представники країн, що належать до різних континентів — Європа (Англія, Франція, Бельгія), Америка (США, Чилі), Азія (Китай, Індія), Африка (Єгипет), Австралія, і до різноманітних політичних систем (СРСР, Україна, Білорусія, Польща), що спрямовувало роботу Комісії на узагальнення різноманітних доктринальних підходів, ідеологій і національного законодавства. Крім того, з метою надання допомоги Комісії з прав людини в Секретаріаті ООН був створений Департамент по правам людини, який очолив відомий канадський професор, спеціаліст у сфері міжнародного права Джон Хамфрі [16]. Підготовлений їм великий документ «Документовані нотатки», що узагальнює національне законодавство держав по правах людини і проекти неурядових міжнародних організацій, став основою роботи Комісії з прав людини.
Для підготовки Декларації була створена тимчасова робоча група, до складу якої увійшли Елеонора Рузвельт, французький професор Рене Кассен, філософ за освітою Шарль Малік (Ліван), що одержав освіту у Гарварді і замінив згодом Елеонору Рузвельт на посаді голови Комісії з прав людини. Доповідачем, якому доручалося підготувати початковий текст Декларації, був призначений Рене Кассен. Хоча були створені три робочі групи, найбільш ретельна робота велася над Декларацією прав людини. Вже на 2-й сесії Комісії з прав людини, що проходила в грудні 1947 р., був поданий практично закінчений проект Декларації, підготовлений Кассеном, заснований на «Документованих нотатках» Департаменту по правам людини Секретаріату ООН. Після обговорення в Комісії він був відправлений на зауваження урядам.
На 3-й сесії (червень 1948 р.) Комісія з прав людини, після вивчення небагатьох зауважень урядів, завершила роботу над проектом Декларації й подала його в ЕКОСОС, що направив його для остаточної доробки і прийняття в III Комітет Генеральної Асамблеї ООН, що проходила в Парижі з вересня по грудень 1948 р. [17]. Таким чином, робота над текстом Декларації про права людини була завершена протягом 2 років, що свідчить про високий ступінь ефективності діяльності членів Комісії з прав людини, що готували даний документ в умовах постійної дипломатичної боротьби. Як було зазначено, об'єднання в Комісії з прав людини й особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї ООН (куди входили 58 держав-членів ООН) представників різноманітних філософських, ідеологічних і релігійних поглядів щодо походження й змісту прав людини викликало гострі дискусії по кожній статті проекту Декларації, особливо в III Комітеті Генеральної Асамблеї. Про це красномовно свідчать такі факти. З вересня по грудень III Комітет ГА ООН провів 85 засідань по проекту Декларації, а голосування проходило 1400 разів, тобто фактично по кожному слову і кожній поправці [18].
Якщо говорити про філософські розбіжності, то вони стосувалися головним чином природи прав людини. Прихильники природно-правової теорії, в основному європейські країни, наполягали на включення в преамбулу вказівки на Божество як на джерело походження прав людини, вважаючи, що підкреслення саме такого взаємозв'язку буде стримуючим чинником для держав щодо порушення прав людини [19]. Вказівка на божественну природу прав людини було неприйнятно для соціалістичних країн і мусульманських держав. Крім того, вони заявляли, що природна теорія походження прав людини відбиває європейську концепцію, не беручі до уваги існування інших культурних традицій [20]. У результаті в якості компромісного варіанта з преамбули Декларації було виключене нагадування про природу прав людини.
Найбільш гострі дебати і розбіжності розгорнулися між представниками соціалістичних і західних країн з приводу змісту прав людини.
Західні країни, базуючись на визнанні пріоритетності індивідуальних прав як абсолютній і властивій кожній людині, на відміну від соціально-економічних, наполягали на обмеженні змісту Декларації тільки фіксацією цивільно-політичних прав за аналогією з французьким і американським конституційним законодавством XVIII в. Представники США вважали, що економічні і соціальні права повинні служити тільки цілям і намірам, але не можуть розглядатися як права, що потребують захисти з боку держави [21].
Радянські представники цілком слушно вказували на необхідність використання конституційного досвіду всіх країн, у тому числі і соціалістичних, на нерозривність цивільно-політичних і соціально-економічних прав, надання яких людині у всій повноті є доказом їхньої поваги і дотримання в державі. Більшість представників держав у III Комітеті, особливо з країн, що розвиваються, підтримало цю позицію, і ряд соціально-економічних прав, таких як право на працю, на відпочинок, освіту, соціальне забезпечення, були включені до тексту Декларації.
Набуттям радянської дипломатії є положення Декларації про універсальність проголошених прав і їхньої застосованості на будь-якій території, до якої людина належить, «незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною… або будь-як… обмеженою у своєму суверенітеті» (ст. 2) [22].
Гострі дискусії розгорнулися навколо пропозиції радянських представників про доповнення статей про права людини гарантіями з боку держав. Зокрема, статтю 19, що проголошує право на свободу переконань і їх вільне вираження, пропонувалося сформулювати в такий спосіб: «З метою забезпечення права на вільне вираження думок значних верств населення, а також для їхньої організації держава сприяє їм і надає матеріальну (помешканнями, друкарськими машинами… ), необхідними для видань демократичних органів преси» [23]. Західні країни відкинули цей проект, посилаючись на те, що надання державою допомоги може виявитися формою тиску на суспільну думку. Слід зазначити, що західні представники в цілому заперечували проти включення будь-яких гарантій із боку держав, справедливо мотивючи це тим, що Декларація покликана зафіксувати тільки права людини. Проте не можна погодитися з абсолютним розумінням свободи слова, свободи переконань, що відповідають західній концепції, які виражені у тексті Декларації, і неприйняттям поправки соціалістичних країн, що пропонували ввести обмеження у відношенні фашистської ідеології.
Не знайшла підтримки в III Комітеті ініціатива радянських представників відобразити в Декларації зв'язок прав людини з проблемою державного суверенітету. Західні країни вважали, що зазначена пропозиція є відбитком пануючої в Радянському Союзі теорії про підпорядкування особистості державі, що суперечить абсолютному характеру прав людини. Не можна визнати правильну позицію західних країн, що відкинули пропозицію радянських представників про включення в Декларацію статті про право націй і народів на самовизначення. З іншого боку, через негативну позицію соціалістичних країн, за підтримкою деяких латиноамериканських держав, не було включено в текст Декларації «право на петицію до влади держави, громадянином якої він є або в який він мешкає, або до Організації Об'єднаних Націй», що міститься в проекті Комісії з прав людини, за аналогією з європейським конституційним законодавством. Радянський Союз, Мексика і ряд інших країн вважали, що право на петицію в ООН порушує принцип національного суверенітету і суперечить статутному положенню про невтручання у внутрішні справи держав [24].
Розбіжності під час обговорення проекту Декларації викликали не тільки ідеологічні протиріччя, але і розходження культурних традицій, релігійних систем. Це особливо виявилося під час обговорення проекту статей Декларації, що стосуються права вступу в шлюб і рівноправністі сторін у шлюбі. Хоча в Декларації було закріплено прогресивне положення про те, що чоловікb і жінки мають право одружуватися по взаємній згоді без всяких обмежень по ознаці раси, національності або релігії, це суперечило укоріненим традиціям, особливо країн із мусульманською системою віросповідання, де перешкоди релігійного або національного характеру ускладнювали укладання шлюбу. Тому представник Саудівської Аравії вважав, що трактування права на одруження у проекті Декларації проголошує перевагу лише однієї західної цивілізації і не враховує інші, що довели свою мудрість протягом сторіч [25].
Предметом гострої дискусії в Комісії й у III Комітеті стало трактування права на свободу релігії, закріпленого в проекті Декларації, як право сповідати будь-яку релігію або змінювати свої релігійні переконання. Представник Саудівської Аравії розцінив право змінювати свої релігійні переконання як зазіхання на культурні цінності ісламських держав [26]. Проте поправки, внесені представниками Саудівської Аравії, спрямовані на скасування зазначеного положення, не знайшли підтримки в більшості держав.
Наведені факти являють собою лише стислий огляд тих розбіжностей, що виникали під час обговорення практично кожної статті проекту Декларації. Проте в результаті тримісячної роботи III Комітету ГА ООН вдалося узгодити текст Загальної декларації прав людини. На 183-м пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. Загальна декларація прав людини була прийнята абсолютною більшістю голосів: із 56 держав, що брали участь у голосуванні, 48 проголосували за, лише 8 держав утрималися. Серед них: Білоруська ССР, Польща, Саудівська Аравія, СРСР, Українська ССР, Югославія і Південно-Африканський Союз. продолжение
--PAGE_BREAK--
Одностайна позиція соціалістичних держав при голосуванні пояснювалася тим, що не знайшли підтримки їх пропозиції по включенню в текст Декларації права націй на самовизначення, захисти національних меншостей і заборона фашистської ідеології.
А. Вишинський, будучи міністром закордонних справ СРСР, виступаючи на пленарному засіданні 3-й сесії ГА ООН, у властивій йому різкій манері, що відбиває атмосферу «холодної війни», що домінує в той час у відношеннях СРСР із західними країнами, дав Декларації негативну оцінку, заявивши, що «документ незадовільний, недопрацьований і не в змозі досягти тієї мети, якій покликаний служити… » [27]. Така оцінка носила суб'єктивний характер і не відбивала надалі позиції СРСР, що голосувала за резолюції ГА ООН, що посилалися на Загальну декларацію.
У цілому результати голосування показали, що розробникам Загальної декларації, незважаючи на різномаъття точок зору, різкі ідеологічні протиріччя, специфіку культурних і релігійних систем, вдалося сформулювати такий текст, що одержав схвалення міжнародного суспільства.
Робота над Загальною декларацією була видатним зразком співробітництва й узгодження позицій по настільки складній проблемі, як права людини.
Концепція прав і свобод людини
Концепція прав і свобод людини, закріплена в Загальній декларації, складається з таких компонентів:
а)основні принципи прав людини;
б)класифікація прав і свобод людини;
в)права людини і суспільство;
г)співвідношення прав особистості і держави.
А. Основоположні принципи прав людини.
Відповідно до Декларації, основним елементом, для визнання прав і свобод людини є гідність особистості. Вона кваліфікується як невід'ємна властивість, тому що властива «усім членам людської сім'ї від народження, визначає рівність їх прав і свобод, поводження у відношенні один одного в дусі братерства» (ст. 1). Рівність прав і свобод означає, що кожна людина повинна володіти ними «незалежно від» раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального стана, національності, проживання на території незалежної держави, або на підопічній чи території без самоврядуванням (ст. 2). Таким чином, Декларація виходить із розширеного тлумачення прав і свобод людини як у суб'єктній, так і в територіальній сфері.
Б. Класификація прав і свобод людини.
Ключовими для визначення класифікаційних критеріїв прав і свобод є статті 3 і 22 Декларації.
У статті 3 дається загальне розуміння громадянських і політичних прав, що включають право на життя, на свободу й особисту недоторканність. Далі, у наступних статтях 4-21 вони перераховуються, трактуються і конкретизуються. Причому із змісту статей виходить, що громадянські права не пов'язуються з приналежністю до громадянства держави, а лише з членством у суспільстві. Тому вони поширюються рівною мірою на громадян і іноземців, що мешкають на території держави. Необхідною умовою надання політичних прав є наявність статусу громадянина держави.
Звідсидо громадянських правналежать: неприпустимість рабства або підневільного стану, неприпустимість катувань, жорстока і принижуюча людську гідність поводження і покарання, право на правосуб'єктність, рівність усіх перед законом, право на відновлення порушених прав, право на судовий розгляд, неприпустимість свавільного арешту, затримання або вигнання, презумпція невинності, право на особисте життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, право на вільне пересування і вибір місця проживання, право шукати притулку, рятуючись від переслідування по політичних мотивах, право на створення сім'ї і рівність сторін у шлюбі, право на громадянство, право на володіння майном, право на свободу думки, совісті, переконань, право на свободу мирних зборів і асоціацій. До політичних праввідноситься право на участь у керуванні країною безпосередньо або через своїх виборців.
Стаття 22 є вступної й узагальнюючою у відношенні соціально-економічних і культурних прав. У статті підкреслюється їхня значимість для забезпечення гідності і вільного розвитку особистості і визначаються засоби і форми їхньої реалізації, а саме: національні зусилля, міжнародне співробітництво, наявність відповідної структури і ресурсів. Декларація закріплює такі соціально-економічні і культурні права: право на працю і створення професійних спілок, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, медичне обслуговування і соціальне забезпечення, право на освіту, право на участь у культурному житті і користування благами наукового прогресу (стст. 23-27).
У Декларації підкреслюється взаємозв'язок громадянських, політичних і соціально-економічних прав, необхідність встановлення такого соціального і міжнародного правопорядку, при якому вони можуть бути цілком здійснені (ст. 28).
Американський професор Г. Джонсон пропонує більш детальні класифікаційні критерії: особисті права і свободи(право на життя, неприпустимість рабства, неприпустимість катувань, право на правосуб'єктність, право на захист закону, право на відновлення законних прав судом, недоторканість особи, право на розгляд справи справедливим судом, презумпція невинності, притягнення до відповідальності за злочин, що є таким за законом або по міжнародному праву); права людини в його взаємовідносинах з іншими соціальними групами і зовнішнім світом(недоторканність житла, таємниця кореспонденції, право на вільне пересування і вибор місця проживання, право шукати притулок, врятовуючись від політичних або релігійних переслідувань, право на одруження, право на володіння майном); духовні, громадянські і політичні права(свобода думки, совісті і релігії, свобода переконань і доступ до інформації, свобода зборів і асоціацій, свобода обирати і бути обраними); економічні, соціальні і культурні права[28].
В. Права людини і суспільство.
Віддаючи пріоритет індивідуальним правам особистості, Декларація не розглядає їх изольовано від суспільства, у якому вона мешкає. Тому права особистості не носять абсолютного характеру, а обмежуються обов'язками перед суспільством.
У Декларації встановлено, що «кожна людина має обов'язок перед суспільством» (ст. 29, п. 1). Взаємозумовленість прав особистості і обов'язками перед суспільством пояснюється тим, що тільки суспільство може забезпечити «вільний і повний розвиток особистості» (ст. 29). Відсутність детального трактування обов'язків особистості мотивується тим, що Статутом ООН була поставлена задача «знову затвердити віру в права людини», тому саме правам у Декларації приділяється першорядне значення.
М. Співвідношенння прав особистості і держави.
Трактуючи права і свободи людини як невід'ємну властивість особистості, Декларація закріплює їхнє домінуюче положення, зменшуючи цим виключну роль держави у визначенні статусу особистості. Це виявляється у встановленні конкретних вимог до правомірних обмежень прав і свобод людини з боку держави.
Вони виражаються в такому: 1) грунтуються на законі, 2) здійснюються з метою «поваги прав і свобод інших, задоволення вимоги моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві» (ст. 29). Причому, допускаючи можливість обмеження прав і свобод у виняткових випадках, Декларація в імперативній формі забороняє «будь-якій державі, групі осіб або окремим особам займатися діяльністю або чинити дії, спрямовані до знищення прав і свобод» (ст. 30).
Аналіз змісту Загальної декларації прав людини свідчить про її історичне приємство із французькою Декларацією прав людини і громадянина 1789 р. Однак Загальна декларація прав людини, прийнята в нових умовах повоєнної перебудови світу, внесла до її складу новаціонні моменти як у концептуальному, так і в змістовному плані.
Декларація підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонив будь-які винятки в їхньому наданні і розповсюдивши на будь-яку людину, незалежно від статусу території проживання. Таким чином, народи колоній і інших залежних територій уперше були проголошені суб'єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їхній взаємозв'язок із цивільними і політичними правами і необхідність для забезпечення гідності людини.
Еволюція концепції прав і свобод людини
Після прийняття Загальної декларації прав і свобод людини почалося її активне визнання. На національному рівні на Декларацію посилалися конституції більшості нових незалежних держав, що виникнули після краху колоніальних систем (Того, Сенегал, Мадагаскар) і розпаду СРСР (Україна, Росія, Республіка Бєларусь) [29]. Причому розділи, що стосуються прав і свобод особи, у таких конституціях рецепцировалися з тексту Декларації.
Показова в цьому відношенні і практика національних судів, що використовують положення Декларації для трактування прав і свобод, закріплених у національному законодавстві, і виявлення їх порушення. Найбільш часто посилалися на Декларацію австрійські суди, а римський суд кваліфікував положення Загальної декларації як загальновизнані норми міжнародного права [30].
Значний досвід у застосуванні Загальної декларації набув Конституційний суд України, що часто використовує її положення при визначенні відповідності українського законодавства Конституції і міжнародних стандартів в області прав людини.
Загальне визнання Декларації сприяло кардинальній зміні її статусу: будучи за способом прийняття резолюцією-рекомендацією Генеральної Асамблеї ООН, вона стала загальною звичайною нормою міжнародного права. Слід зазначити, що зміст Декларації не відповідалв духу рекомендаційних норм. Деякі її положення викладені у наказовій тональності. Характерна в цьому плані стаття 30, у якій заявляється в імперативній формі, що жодна держава або окрема особа не можуть «чинити дій, спрямованих до знищення прав і свобод, викладених у Декларації». Універсальний характер прав і свобод, їхня орієнтованість на все людство дозволили ряду вчених (Лаутерпахт, Макдугал, Чен) вважати Декларацію Великою хартією вольностей усього людства (Magna Carta), а її норми такими, що носять характер ius cogens [31].
Проте значимість Загальної декларації полягає не тільки в тому, що вона стала першим міжнародним стандартом у сфері прав людини, але й у тому, що вона створила правову базу для подальшого наступного кодифікаційного процесу в цій галузі, що сприяв еволюції концепції прав людини.
Розвиток концепції прав людини йшов по таких напрямках: продолжение
--PAGE_BREAK--
тлумачення принципів, що основополагают для концепції прав людини;
деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп;
створення інституту міжнародного захисту прав людини.
1.Тлумачення принципів, що є основоположними для концепції прав людини.
Незважаючи на визнання Загальної декларації по правах людини світовим співтовариством, починаючи з 80-х рр. країни Афро-Азиатського регіону стали виступати з критикою принципу універсальності прав і свобод людини, закріпленого в Загальній декларації, називаючи його абстрактним, нереальним, що відбиває лише європейські цінності і не враховує національні, релігійні, історичні, географічні особливості кожної держави або групи держав.
Зазначена позиція особливо яскраво виявилася у виступах представників держав, що розвиваються (Китаю, Куби, Индонезії, Сирії, Пакистану, Ємену, Сінгапуру) у період проведення Другої всесвітньої конференції по правах людини (із 14 по 25 червня 1993 р.). Вони заявили про нову концепцію прав людини, на відміну від традиційної західної, суть якого зводилася до такого: а) основна увага повинна приділятися регіональній специфіці окремих країн при трактуванні і застосуванні прав людини; б) соціально-економічним правам повинен надаватися пріоритет перед громадянських і політичними, «причому акцент робиться на особливу значимість колективних прав переду індивідуальними правами»; в) установлення статусу особистості ставиться до винятково внутрішньої компетенції держави, тому принцип невтручання у внутрішні справи держави повинний бути визначальним навіть при грубих порушеннях прав людини [32]. Очевидно, що дану концепцію важко назвати новою, тому що більшість із вищевикладених аргументів були характерні для позиції Радянської держави і відстоювалися нею при прийнятті Загальної декларації прав людини.
Проте абсолютна більшість держав-учасників Віденської конференції по правах людини не підтримали прихильників «азіатської» концепції, і в підсумковому документі конференції — Віденській декларації і Програмі дій принцип універсальності прав людини був підтверджений і поглиблений. У ньому підкреслювалося, що «усі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов'язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі. Хоча значення національної і регіональної специфіки різноманітних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, зобов'язані заохочувати і захищати усі права людини» [33] .
2.Деталізація і конкретизація фундаментальних прав і свобод людини і їхньої регламентації у відношенні окремих соціальних груп.
Загальна декларація стала основою нормотворчої діяльності у галузі прав людини на міжнародному рівні. Основні фундаментальні права людини одержали закріплення в універсальних міжнародних договорах (Пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Пакт про економічні, соціальні, культурні права 1966 р.) і в регіональних угодах (Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р., Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народу 1981 р.). Крім того, вагомий внесок у здійснення кодификаційного процесу у сфері прав людини внесли Конвенції ООН, МОТ і ЮНЕСКО, що регулюють права і свободи окремих груп населення (Конвенції ООН про політичні права жінок 1952 р., Конвенція ООН про права дитини 1989 р., Конвенція ЮНЕСКО про ліквідацію дискримінації в області освіти 1960 р., Конвенція МОТ про зловживання у сфері міграції і забезпечення трудящим мігрантам рівності можливостей і ставлення 1975 р. і т. і.). В даний час є біля 70 конвенцій в області прав людини. Новацією договорів по правах людини на відміну від Загальної декларації є детальне трактування прав людини, закріплення гарантій їхньої реалізації державою, виділення особої категорії фундаментальних прав людини, що не підлягають обмеженню з боку держав ні за яких обставин (право на життя, неприпустимість катувань, свобода думки і переконань, право на судовий захист). З огляду на юридичну обов'язковість конвенційних норм, для держав, що ратифікують міжнародні угоди, кодификаційна діяльність в області прав людини не тільки сприяла збільшенню кількості міжнародних стандартів, але й активізувала національну нормотворчість по їхньому закріпленню в законодавстві держав.
3.Створення інституту міжнародного захисту прав людини.
Загальна декларація прав людини, що базується на принципі невід'ємності прав і свобод для життєдіяльності будь-якої особистості, закріпила можливість обмеження прав особистості з боку держави тільки у виняткових випадках. Проте при цьому поклала лише на державу функції контролю і захисти прав людини.
Численні відступи і грубі порушення прав людини, що неодноразово призводили до локальних збройних конфліктів, показали явну неэффективність внутрішньодержавного контролю за їхнім дотриманням, особливо в країнах із диктаторським режимом. Тому починаючи із середини 70-х рр. у міжнародних-правових документах, що приймалися в рамках Наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ) чітко просліджується тенденція визначення функції міжнародного права і внутрішньодержавного права у сфері захисту прав людини.
У першому документі НБСЄ — Хельсінкському Заключному акті 1975 р., що закріпив принцип поваги основних прав і свобод людини в якості принципу міжнародного права, встановлювався баланс рівної взаємодії міжнародного-правового і національного регулювання прав людини. Держави повинні «заохочувати і розвивати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних і інших прав і свобод… Спільно і самостійно діяти відповідно до умов і принципів Статуту ООН і Загальної декларації прав людини» [34].
У документі Копенгагенської наради Конференції по людському вимірі НБСЄ вже затверджувалася домінуюча роль міжнародних стандартів в галузі прав людини. Відповідно до Документа будь-яка держава має право «вільно обирати і розвивати відповідно до міжнародних стандартів в галузі прав людини свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи… і повинні забезпечувати, щоб їхні закони, адміністративні правила і політика відповідали їхніми зобов'язанням по міжнародному праву». Крім того, окремим особам або групам, що діють від їхнього імені, було надано право «підтримувати зв'язок із міжнародними органами, наділеними компетенцією одержувати і розглядати інформацію, що стосується тверджень про порушення прав людини» [35] (іншими словами, право оскаржити дії держави-порушника).
Нарешті, у Документі Московської конференції по людському вимірі НБСЄ 1991 р. було прямо підкреслено, що «питання, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії, верховенства закону носять міжнародний характер… і не відносяться до числа винятково внутрішніх справ відповідної держави» [36]. Таким чином, інститут міжнародного захисту прав людини був легалізований. Функції міжнародного внутрішньодержавного захисту прав людини розмежовувалися в такий спосіб: на міжнародному рівні розробляються міжнародні стандарти в області прав людини і діють контрольні органи за їхнім дотриманням, на національному рівні держави приводять своє законодавство у відповідність із міжнародними стандартами і гарантують їхнє виконання.
Міжнародні контрольні органи стали обов'язковим структурним елементом універсальних конвенцій по правах людини, починаючи з прийняття Міжнародної конвенції ООН про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1965 р. Утворювані на базі конвенцій міжнародні контрольні органи (Комітет по ліквідації расової дискримінації, Комітет по правах людини, Комітет проти катувань, Комітет по правах дитини) наділялися правом вимагати від держав періодичного надання доповідей про відповідність їх законодавства положенням конвенцій, а деякі з них (Комітет по ліквідації расової дискримінації, Комітет по правах людини, Комітет проти катувань) були уповноважені розглядати скарги держави на державу щодо порушення прав людини, передбачених відповідною конвенцією, і індивідуальних скарг громадян на державу з правом винесення рекомендацій по усуненню порушень.
Регіональні конвенції (тут безумовне авторство належить Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.) пішли набагато далі, передбачивши заснування Суду по правах людини, що має право розглядати скарги держави на державу й індивідуальні скарги щодо порушень положень конвенції, причому рішення суду є обов'язковим для держави.
Отже, функціонування механізму міжнародного захисту прав людини спрямовано на створення додаткових гарантій їх дотримання державами. Проте цілком очевидно, що еволюція концепції прав людини не свідчить про радикальні зміни змісту Загальної декларації, а лише конкретизує і поглиблює її положення, що свідчить про унікальність, життєздатність і сучасность даного документа, незважаючи на піввіковий період з дня прийняття Декларації.
Література:
1 Федерик Майор (Генеральний директор ЮНЕСКО) // Загальна декларація прав людини: 45-я річниця. 1948-1993. ЮНЕСКО. Париж, 1994. С. 5; Елеонора Рузвельт (суспільний і політичний діяч США, голова Комісії з прав людини) (1946-1951) // Там же. С. 85; The Universal Declaration of Human Rights. A Magna Carta for all humanity // Fiftieth Anniversary Universal Declaration of Human Rights. United Nations. 1998.
2 Чероні У. Права людини. Демократія. Світська етика // Права людини в історії людства й у сучасному світі. М., 1989. С. 52.
3 Нерсесянц В. С. Права людини в історії політичної і правової думки // Права людини в історії людства й у сучасному світі. М., 1989. С. 25.
4 Загальна теорія прав людини / Під ред. Е. А. Лукашевой. М., 1996. С. 69.
5 Нерсесянц В. С. Указ. соч. С. 25
6 Цицерон. Діалоги. М., 1966. С. 139.
7 Міжнародне співробітництво в області прав людини: Документи і матеріали. М., 1993. С. 7.
8 Загальна теорія прав людини. С. 9.
9 Міжнародне співробітництво в області прав людини. С. 84.
10 Мюллерсон Р. А. Права людини: ідеї, норми, реальність. М., 1991. С. 27.
11 Текст Загальної декларації прав людини // Чинне міжнародне право. Т. 2. М., 1996. С. 5-8.
12 Джонсон Г. Мандат Організації Об'єднаних Націй в області прав людини // Там же. С.12.
13 Джонсон Г. Указ. соч. С. 13.
14 Чинне міжнародне право. Т. 1. М., 1996. С. 8.
15 The Universal Declaration of Human Rights. Establishing the system. The United Nations and Human Rights. 1945-1995. N. Y., 1998. P. 24.
16 Джонсон Г. Указ. соч. С. 28.
17 The Universal Declaration of Human Rights… P. 24.
18 Ibidem.
19 Tore Lindholm. Active 1. A New Beginning // The Universal Declaration of Human Rights: A Commentary. Scandinavia University Press. 1992. P. 45-46.
20 Ibidem.
21 Джонсон Г. Указ. соч. С. 47.
22 Там же. С. 61.
23 Див.: Мовчан А.В. Международная захист прав людини. М., 1982. С. 23.
24 Джонсон Г. Указ. соч. С. 61.
25 Там же. С. 53.
26 Там же. С. 54.
27 Правда. 1948. 10 грудня.
28 Джонсон Г. Указ. соч. С. 72.
29 Див.: Декларація про державний суверенітет Республіки Бєларусь від 27 липня 1990 р.; Конституція Республіки Бєларусь 1994 р. із змінами, внесеними в 1996 р.
30 Лукашук И. И. Резолюции Генеральної Асамблеї ООН у практику судів держав // Держава і право. 1993. № 7. С. 121.
31 International Law Association. Cairo Conference. Committee on the Enforcement of Human Rights Law. 1992. P. 5.
32 Бахмин В. И. Вторая Всесвітня конференція по правах людини // Московський часопис міжнародного права. № 1. 1994. С. 150.
33 Див.: Чинне міжнародне право. Т. 2. С. 95.
34 Чинне міжнародне право. Т. 1. С. 77.
35 Міжнародне співробітництво в області прав людини: Документи і матеріали. С. 296, 300.
36 Там же. С. 368-369.