Захист прав людини у період збройних конфліктів

Захист прав людини у період збройних конфліктів
Статистика Міжнародного комітету Червоного Хреста свідчить, що протягом останніх5тис. років відбулося близь­ко14тис. війн, у яких загинуло приблизно5млрд. людей. За останні3тис.400років на Землі було лише250років за­гального миру.
Перша світова війна спричинила загибель10млн. осіб (у пропорції20комбатантів на одну цивільну особу) та ще близько21млн. загинуло від епідемій. У Другій світовій вій­ні було вбито вже40млн. чоловік, приблизно однаково ком­батантів і цивільних осіб. Тільки в період між1945і1966рр. на Землі відбулося не менше73збройних конфліктів. За під­рахунками експертів, у сучасних збройних конфліктах спів­відношення убитих серед комбатантів і цивільних осіб буде вже зворотним: у звичайній війні— 10цивільних осіб на од­ного комбатанта; у ядерній війні— 100цивільних осіб на од­ного комбатанта.
З урахуванням цього захист прав людини в період зброй­них конфліктів набуває неабиякого значення.
Правове становище учасників збройних конфліктів.
Комбатанти.Відповідно до Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій1949р., збройні сили сторін, які пе­ребувають у конфлікті, «складються з усіх організованих збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під коман­дуванням особи, відповідальної перед цією стороною за пове­дінку своїх підлеглих, навіть якщо цю сторону представляє уряд або влада, не визнана супротивною стороною. Такі збройні сили підкоряються внутрішній дисциплінарній систе­мі, що, з-поміж іншого, забезпечує дотримання норм міжна­родного права, застосовуваних у період збройних конфлік­тів» (п.1ст.43).Зважаючи на це положення, можна дати таке визначення.
Комбатанти—це особи, які входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), і мають право брати. особисту участь у воєнних діях.
Відповідно до міжнародного права наданий комбатантам статус учасників активних бойових дій розглядається як сукупність властивих їм прав, характерних рис і особливостей. Найістотнішими з них є такі:
• за комбатантами визнається право застосовувати воєн­не насильство;
• до самих комбатантів може застосовуватися воєнне на­сильство;
• комбатанти, які потрапили під владу супротивної сто­рони, є військовополоненими;
• статус комбатанта не поширюється на найманців[64]. Відповідно до Женевських конвенцій1949р. учасниками бойових дій вважаються:
• особовий склад регулярних збройних сил;
• ополчення і добровольчі загони (які входять і які не входять до складу регулярних збройних сил);
• особовий склад організованих рухів опору, якщо він відповідає таким умовам:
• має на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
• має певний і чітко видимий здалеку розпізнавальний знак;
• відкрито носить зброю;
• додержується у своїх діях законів і звичаїв війни;
• члени екіпажів торговельних суден і цивільних літаків, що безпосередньо беруть участь у воєнних діях;
• населення, яке при наближенні супротивника взялося за зброю, коли воно відповідає двом умовам:
• відкрито носить зброю;
• додержується законів і звичаїв війни.
Найманці.Спираючись на ст.47Додаткового протоко­лу1до Женевських конвенцій1949р., можна дати таке ви­значення.
Найманець—це будь-яка особа, що:
а) спеціально завербована на місці або за кордоном для участі у збройному конфлікті;
б) фактично бере особисту участь у воєнних діях;
в) керується здебільшого бажанням одержати особисту вигоду або матеріальну винагороду;
г) не є ані громадянином сторони, яка перебуває в кон­флікті, ані особою, що постійно проживає на території, конт­рольованій даною стороною;
д) не входить до особового складу збройних сил сторони, яка перебуває в конфлікті;
е) не послана державою, яка не є стороною, що перебу­ває в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків як особа, що входить до складу її збройних сил.
За останньою ознакою, що характеризує найманця (пункт «е»), його відрізняють від військових радників, які на­правляються на службу до іноземної армії за згодою між дер­жавами і не беруть особистої участі у воєнних-діях.
Зважаючи на те, що найманці вербуються, використову­ються, фінансуються і навчаються для діяльності на пору­шення таких принципів міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів, Генеральна Асамблея 00Н своєю резолюцією прийняла4грудня1989р. Міжна­родну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використан­ням, фінансуванням і навчанням найманців. Ця конвенція уточнює спрямованість неправомірних насильницьких дій найманців:
• повалення уряду або інший підрив конституційного ла­ду держави;
• підрив територіальної цілісності держави.
За визначенням ст. З цієї конвенції найманець, який бере безпосередню участь у воєнних або спільних насильницьких діях, вчиняє злочин за змістом цієї конвенції.
Найманець не має права на статус комбатанта або вій­ськовополоненого.
Будь-яка особа, яка вербує, використовує, фінансує або навчає найманців, чинить злочин, як визначено Конвенцією 1989р.
Конвенція передбачає, що норми, які містяться в ній, мають застосовуватися без шкоди для права збройних кон­фліктів і міжнародного гуманітарного права, включаючи по­ложення, що стосуються статусу комбатантів або військово­полонених.
Добровольці.Факти участі добровольців у складі дію­чих армій воюючих сторін мали місце в історії багатьох війн. Ось чому Гаазькі конвенції1907р. приділили цій категорії учасників бойових дій особливу увагу. Використовуючи по­нятійний апарат Конвенції про права та обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної війни1907р., можна дати таке визначення.
Добровольці—це приватні особи, які самі перехо­дять кордон з метою вступити на службу до збройних сил однієї з воюючих сторін.
На відміну від найманця доброволець включається до особового складу збройних сил, у результаті чого він набу­ває статусу комбатанта. При цьому воююча сторона «відпо­відальна за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її військових сил».
Шпигуни (вивідачі).Цій категорії осіб, що беруть у той або інший спосіб участь у збройних конфліктах, приділялася увага в Додатку доIVГаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни1907р., а також у Додатковому про­токолі І до Женевських конвенцій1949р. На підставі зазна­чених міжнародних актів можна дати таке визначення.
Шпигуном (вивідачем) може бути визнана така осо­ба зі складу збройних сил сторони, що перебуває в кон­флікті, яка, діючи таємним способом або під вигаданими приводами, збирає відомості в районі воєнних дій даної сторони з наміром повідомити їх супротивній стороні.
У разі затримки (арешту) під час шпигунства така особа «не має права на статус військовополоненого, і з ним мо­жуть поводитися як зі шпигуном» (ст.46Додаткового прото­колу І).--PAGE_BREAK--
У Додатковому протоколі І є низка положень, що містять ознаки, за якими шпигунство відрізняють від Інших дій ком­батантів. Так особа зі складу збройних сил сторони, що пе­ребуває в конфлікті, яка від імені цієї сторони збирає або на­магається збирати інформацію на території, контрольованій супротивною стороною, не вважається особою, що займаєть­ся шпигунством, якщо, діючи у такий спосіб, вона носить формений одягсвоїх збройних сил.
Так само діяльність такої особи не вважається шпигун­ською, якщо вона не діє обманним шляхом або навмисно не вдається до таємних методів.
Якщо така особа потрапляє під владу супротивної сторо­ни, вона не втрачає свого права на статус військовополоне­ного, і з нею не можуть поводитися як зі шпигуном.
Парламентери.Докладно про парламентерів ідеться в статтяхXXXII—XXXIVДодатку доIVГаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни1907р.
Парламентером вважається особа, уповноважена од­нією з воюючих сторін почати переговори з іншою сто­роною і яка прибуває з білим прапором.
Ісам парламентер, і сурмач або барабанщик, що його супроводжують, а також прапороносець і перекладач корис­туються правом недоторканності.
Начальник військ, до якого відправлено парламентера, не зобов'язаний прийняти його за будь-яких обставин. Він може вжити всіх необхідних заходів, аби перешкодити пар­ламентеру скористатися покладеним на нього дорученням для збирання інформації. Він має також право у разі зловжи­вань з боку парламентера тимчасово його затримати. Парла­ментер втрачає право на недоторканність, якщо буде пози­тивним і безсумнівним способом доведено, що він скористав­ся своїм привілейованим становищем для підмови до зради або для її вчинення.
Військовополонені.У ст.44Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій1949р. поняття військовополоне­ного визначено лаконічно: будь-який комбатант, що по­трапляє під владу супротивної сторони, є військовополо­неним.Водночас про цю категорію учасників збройних кон­фліктів докладно сказано в Женевській конвенції про пово­дження з військовополоненими1949р. Зокрема, у ст.4 конвенції сказано, що військовополоненими є особи, які по­трапили під владу ворога і належать до однієї з таких кате­горій:
• весь особовий склад збройних сил сторони, яка перебу­ває в конфлікті;
• особовий склад добровольчих загонів та інших опол­чень, включаючи особовий склад організованих рухів опору, якщо вони відповідають нижченаведеним умовам:
а) мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;
б) мають певний і чітко видимий здалеку розпізнаваль­ний знак;
в) відкрито носять зброю;
г) додержуються у своїх діях законів і звичаїв війни.
• особовий склад регулярних збройних сил, що вважає себе підпорядкованим урядові або владі, не визнаних держа­вою, яка тримає в полоні;
• особи, які йдуть за збройними силами, але не входять до їх складу безпосередньо (постачальники, військові корес­понденти тощо);
• члени екіпажів суден торговельного флоту, екіпажів ци­вільної авіації сторін;
• населення неокупованої території, яке при наближенні ворога стихійно з власної ініціативи стає до зброї для бороть­би з військами, що вторгаються.
Конвенція прирівнює до військовополонених за ознакою поводження з ними таких осіб:
• інтернованих на розсуд держави, що окупує, осіб, які належать або належали до збройних сил окупованої країни;
• осіб, які підлягають інтернуванню відповідно до міжна­родного права, відповідно до дипломатичної і консульської практики і договорів.
Конвенція застерігає, що медико-санітарний склад і ду­ховний персонал, затримані державою, яка тримає в полоні, з метою надання допомоги військовополоненим, не повинні вважатися військовополоненими.
У цілому ж конвенція застосовується до військовополо­нених з того моменту, коли вони потраплять під владу воро­га, і аж до їх остаточного звільнення і репатріації.
Загальновизнаним принципом міжнародного гуманітар­ного права стосовно військовополонених є те, що військово­полонені перебувають під владою ворожої держави, але не окремих осіб або військових частин, що взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, що може бути покладена на окремих осіб, саме держава, яка тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.
Основою поводження з військовополоненими, наскільки це дозволяє воєнний час, є принципи гуманності. Так, у ст.13конвенції підкреслюється, що з військовополоненими слід завжди поводитися гуманно. Будь-яка незаконна дія або бездіяльність держави, що тримає в полоні, які призводять до смерті військовополоненого, що перебуває в її владі, або такі, що ставлять здоров'я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняються і розглядаються як серйозні порушення цієї конвенції. Зокрема, жодний військовополонений не може бути підданий фізичному каліченню або науковому чи медичному дослідові будь-якого характеру, що не пов'яза­ний з лікуванням військовополоненого та його інтересами.
За будь-яких обставин військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Вони цілком зберігають свою цивільну правоздатність, якою користувалися під час захоп­лення у полон.Речі і предмети особистого користу­вання повинні залишатися у військовополонених. Вони мають бути забезпечені необхідним одягом і медичною допо­могою, питною водою і їжею у достатній кількості.
Військовополонені звільняються і репатріюються відразу ж по припиненні воєнних дій.
Підстави виникнення та реалізації міжнародно-правової відповідальності
Проблема підстав міжнародно-правової відповідальності держав справедливо привертає увагу вітчизняних і зарубіж­них правників, які досліджували її під різними кутами зору.
Серед вітчизняних теоретиків міжнародного права найбільш значні у цій галузі праці належать професору В. А. Василенку.
При розгляді підстав відповідальності слід вивчити дні групи питань:
• на підставі чогосуб'єкт міжнародного права може не­сти юридичну відповідальність;
• за щосуб'єкт міжнародного права може нести цю відповідальність. Виходячи з цього, розрізняють юридичні(нормативні) фактичні(юридико-фактичні) підстави відповідальності, між якими існує тісний взаємозв'язок.
У загальному плані юридичні підстави відпо­відальності держави за міжнародні правопорушення— це сукупність юридичне обов'язкових приписів, міжна­родно-правових актів, на підставі яких певний варіант поведінки держави кваліфікується як міжнародне пра­вопорушення.
До юридичних підстав відповідальності держави В. А. Василенко відносить лише юридичне дійсні міжнародні зобов'язання, закріплені у правомірних міжнародно-правових актах. Беручи до уваги специфіку таких актів, він поділяється на три основні групи:
• міжнародний договір і міжнародний порядок;
• рішення міжнародних судів і рішення міжнародні і (міжурядових) організацій, що мають обов'язком силу;
• окремі односторонні міжнародно-правові акти держав Розглянемо кожну із зазначених груп докладніше.
1.Міжнародний договір і міжнародний порядоксправедливо посідають перше місце в ієрархії джерел юридичних основ міжнародно-правової відповідальності. При цьому якщо говорити про договори, то має йтися тільки про правомірні договори. Приписи недійсних міжнародних договори мають юридичної чинності, що закріплено в статтях48—53 і Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23травня1969р.
Хоч міжнародний порядок належить до цієї групи юридичних підстав відповідальності, його місце скромніше, ніж міжнародного договору. Це зумовлено тим, що в сучасниці період розвитку міжнародного права сфера дії звичаєвих норм помітно звузилася на тлі значного розвитку договірно­го регулювання міжнародних відносин. Проте міжнародний порядок залишається особливою формою і засобом, що за­кріплює визнання певного способу поведінки держав як юридичне обов'язкового правила їх взаємовідносин.
2.Рішення міжнародних судівяк джерело юридичних підстав відповідальності цікаві тим, що вони встановлюють права та обов'язки сторін, що сперечаються, і завжди мають для цих сторін спору обов'язковий характер. Є загально­прийнятим, що, передаючи спір на розгляд міжнародного су­ду, сторони беруть на себе зобов'язання підкоритися при­йнятому рішенню. При цьому сторони виходять із того, що основою обов'язкової сили таких рішень є приписи норм міжнародного права.
У даному контексті професор В. А. Василенко розрізняє дві типові ситуації:
• коли рішення виноситься у зв'язку з праводомаганнями сторін, що сперечаються, які не є наслідком між­народного правопорушення;    продолжение
--PAGE_BREAK--
• коли рішення виноситься у справі про порушення при­писів міжнародно-правового акта.
У першому випадку суд встановлює нові права та обов'язки сторін щодо предмета спору, у другому—факт правопорушення, визначаючи види і форми відповідальності держави-правопорушниці.
Рішення міжнародних (міжурядових) організацій стають джерелом юридичних підстав міжнародно-правової відпові­дальності держави лише тоді, коли такі рішення відповідно до статуту цієї організації мають юридичне обов'язковий ха­рактер. Рішення міжнародних організацій становлять так зване внутрішнє право міжнародних організацій, що є дже­релом як повноважень, так і обов'язків держав-членів.
Наприклад, Статут 00Н встановлює обов'язкові для йо­го членів свої власні правила процедури (ст.21),бюджет 00Н і розподіл витрат між членами (ст.17),порядок призу­пинення здійснення прав і привілеїв членам організації (ст.5)і т. д.
3.До односторонніх міжнародно-правових актівдер жав, розглянутих в окремих випадках у ролі юридичних підстав міжнародно-правової відповідальності, можна віднести односторонні акти держави у формі декларацій, заяв, нот, виступів посадових осіб. Маються на увазі, безумовно, такі акти, через які держава визначає конкретні правила або лінію своєї поведінки у сфері міждержавних відносин і бере на себе відповідні міжнародні зобов'язання.
Джерелом юридичних підстав відповідальності держави, на думку В. А. Василенка, є лише ті її односторонні міжнародно-правові акти, що мають самостійне значення у плані добровільного прийняття цією державою певних міжнародних зобов'язань стосовно інших держав і визнаються цими державами.
Ще виразніше з цього приводу висловлюється І. І. Лукашук, зазначаючи, що «коли одна держава, з огляду на кон­кретні обставини односторонньої декларації іншої держави, почала на цій підставі певні дії і зміна декларації може зав­дати їй збитків, то така зміна неправомірна до завершення відповідної дії».Від односторонніх міжнародно-правових актів слід відрізняти внутрішньодержавні правові акти, дія яких не поширюється на міждержавні відносини.
Важливе практичне і теоретичне значення має класифі­кація міжнародних правопорушень, що сприяє визначенню характеру відповідальності держави-правопорушниці. Розріз­няють кілька основних видів міжнародних правопорушень. Так, професор Харківського університету В. А. Уляницький у своїй праці, написаній у співавторстві з професором Л. А. Камаровським ще в1908р., з-поміж міжнародних пра­вопорушень виділяв такі:
• недодержання трактатів, особливо якщо вони мають важливе значення для кількох держав;
• прагнення окремої держави до поневолення інших самостійних держав і до всесвітнього панування;
• напад без оголошення війни і без достатнього приводу;
• прагнення держави до панування у відкритому морі, що визнається міжнародною територією;
• псування міжнародних шляхів і споруд, встановлених для забезпечення міжнародного спілкування;
• порушення прав дипломатичних агентів і органів між­народного спілкування;
• порушення міжнародних інтересів держав, які грунту­ються на юридичних основах, а саме: вигнання іноземців із держави, відмова іноземцю у захисті і правосудді, релігійні утиски.
Закріплена у Статуті Ліги Націй заборона війни і дане у Лондонських конвенціях1933р. визначення поняття агресії загострили питання відповідальності держав за розв'язання і ведення агресивної війни. Під впливом цих та інших міжна­родних документів професор А. М. Трайнін уперше запропо­нував свою класифікацію злочинів проти миру, виділивши три їх групи. До першої групи, що охоплює найгострішу фор­му посягань на мир, як підкреслював А. М. Трайнін, мають бути включені агресивні дії.Це передусім воєнна агресія, що є прямим і безпосереднім запереченням миру, а також допомога агресії, загроза агресії і блокада, що прилучаються до неї.
Другу групу посягань на мир становлять ворожі діїпро­ти іншої держави, дії, що не є прямим воєнним актом, однак явно спрямовані проти іншої держави і тим самим безпосе­редньо створюють небезпеку воєнних конфліктів. До них на­лежать: пропаганда агресії, підтримка озброєних банд, неви­конання зобов'язань за міжнародними договорами, укладе­ними на захист миру (наприклад, невиконання міжнародних зобов'язань щодо скорочення озброєнь), тероризм.
Нарешті, до третьої групи він включає неприязні дії, що не можуть бути розцінені як ворожі у буквальному розумін­ні, проте вносять елементи відчуженості й розладу в мирні відносини народів. До них належать: виготовлення й розпов­сюдження підроблених документів і поширення фальшивих відомостей, спрямованих проти іншої держави, а також посягання на престиж і честь іншої держави.
Сушене міжнародне право не дає вичерпного переліку конкретних правопорушень. Адже скільки інтересів, які за­хищаються сучасним міжнародним правом, стільки може бу­ти й міжнародних деліктів.
Водночас класифікація безумовно можлива відповідно до поставленої мети вибору її критеріїв. Наведена вище класи­фікація, запропонована професором А. М. Трайніним, грунтується на критерії міри соціальної небезпеки міжнародного правопорушення.
За схемою, запропонованою Г. І. Тункіним, правопору­шення поділяють на дві категорії. До першої належать пра­вопорушення, що становлять небезпеку для миру,до дру­гої—решта правопорушень[18].
Безумовний інтерес становить класифікація міжнарод­них правопорушень, яку запропонував В. А. Василенко на підставі таких взаємозалежних і взаємозумовлених крите­ріїв:
• значущість міжнародно-правових актів і характер регу­льованих ними правових відносин;
• передбачуваний спосіб дій держави-правопорушниці;
• міра соціальної небезпеки і характер наслідків міжнародного правопорушення.
За цими критеріями можна виділити три основні види міжнародних правопорушень:
• ординарні міжнародні правопорушення;
• особливо небезпечні міжнародні правопорушення;
• найтяжчі міжнародні злочини.
Ординарні міжнародні правопорушенняне мають явно виражених ознак, зафіксованих відповідними міжнародне правовими нормами. Ці ознаки встановлюють на основі аналізу відповідних міжнародних зобов'язань держави, що містяться в договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судів і т. п. До ординарних міжнародних правопорушень належать, як правило, порушення зобов'язань окремих держав одна перед одною.
Особливо небезпечні міжнародні правопорушення пов'язані з порушенням міжнародно-правових норм, у яких закріплені зобов'язання держав не тільки одна перед одною, а й перед усім міжнародним співтовариством держав. Вони являють собою дії, що становлять загрозу загальному миру й безпеці. До категорії особливо небезпечних можна віднести порушення заборон, що містяться, зокрема, у Женевськім конвенції про відкрите море1958р… Договорі про заборону випробувань ядерної зброї1963р. і т. п.
Найтяжчі міжнародні злочинистановлять групу між народних правопорушень, ознаки яких, як правило, чітко сформульовано у міжнародних договорах, угодах та інших актах, що відіграють особливо важливу роль у системі норм міжнародного права та підтриманні міжнародного правопо­рядку. При вчиненні таких злочинів порушуються основопо­ложні загальні принципи міжнародного права. Їхні наслідки передбачають не тільки відповідальність держави в Цілому, а й міжнародну кримінальну відповідальність винних посадо­вих осіб.
Список використаної літератури:
Тацій В.Я., Грошевий Ю.М. Правові засоби охорони Конституції // Вісник академії правових наук України. – 1995. №3 – с.35-42.
Румянцев О.Г., Додонов В.Н. Юридический энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА – М. 1997. – 324с.
Четверних В.А. Демократическое Конституционное государство: введение в теорию. – М.: ИГПРАН, 1993. – 230с.
Мишин А.А., Власихин В.А. Конституция США. Политико-правовой коментарий. – М.: Международные отношения. 1985. – 335с.