МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Одеська національна юридична академія
Навчально – консультаційний центр в м. Чернівці
Курсова робота
з предмету: Кримінальне право
на тему: Вина як ознака суб’єктивної сторони злочину
Чернівці
2008
План:
Вступ
1. Поняття, значення та форми вини
2. Зміст умислу, його види
3. Вина у формі необережності
4. Злочини з двома формами вини
Заключення
Перелік використаних джерел
Вступ
Суб’єктивна сторона злочину – чи не найскладніший для дослідження та кримінального – правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити1. Конституція України в ст. 62 встановила, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено ва законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи – визначити систему її життєвих цінностей, мотивацію вчинків, емоційний стан, тощо. Це переслідує мету здійснення глибокого аналізу суб’єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми, виду. Концепція вітчизняного законодавства передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за винне вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).Лише на підставі аналізу взаємозв’язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого нею діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.
Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного. Г.С.Фільдштейн2, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права».
Недостатня увага до аналізу суб’єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50 % (!) всіх суддівських помилок.
Питанню вини в теорії вітчизняного кримінального права завжди приділялась велика увага.Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисно«убийство при разбое», яке до речі вважалось чи не найтяжчим злочином від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру».3
«Соборное уложение»4царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально розрізняє вину умисну і вину необережну, і пов’язувала з наявністю тої чи іншої форми у діях винного кримінальну відповідальність.
«Артикул воинский»5Петра І визначав такі форми вини — умисну «в сердцах, в намерении»(арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства злости, умыслу»(арт. 28 та ін.).
Кримінальне законодавство СРСР і союзних республік продовжувало започатковане ще в царській Росії здійснення диференційованого підходу до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб’єктивну сторону складу вчиненого злочину. Вже «Руководящие начала»1919 р.вже містили в ст. 12 вимогу врахування форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі.
Кримінальний Кодекс РСФРР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши в ст.11, що«Наказанию подлежат лишь те, которые а)действовали умышленно, т.е. предвидя последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б)действовали неосторожно, т.е. легкомысленно надеялись предотвратить последствия своих поступков или же не предвидели их, хотя и должны были из предвидеть»
Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та КК 1960 р. фактично підвели підсумок під багаторічними дискусіями і спорами щодо визначення змісту форм вини Одночасно протягом ХХ ст. не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб’єктивної сторони складу злочину. Дискусія зводилась до обстоювання двох точок зору, з яких остання є справедливо домінуючою в науковій літературі:
1 Поняття суб’єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному законодавстві збігаються, і вина по суті є суб’єктивною стороною складу злочину.
2 Суб’єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.
Отже,суб’єктивна сторона складу злочину – внутрішня сторона складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа на момент вчинення злочину.
До ознак суб’єктивної сторони відносять: вину, мотив, мету, емоційний стан. Але три останні ознаки є факультативними, а вина – ознака основна.
1.Поняття, значення та форми вини
Суб’єктивна сторона злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини в неї виникає і фактор поведінки – мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні
Для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, наміри, мислення, мета та воля – внутрішній духовний світ людини, її сутність. Усі вони в своїй єдності створюються психіку людини, її інтелект, пізнання. Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства, держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином.
У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них – інтелектуальна та вольова, які використовуються при визначенні форм вини – умислу і необережності. Водночас кримінальний закон вказує у деяких випадках на особливий емоційний стан людини як ознаку суб’єктивної сторони складу злочину. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання(ст.116 КК).
Вина (culpa) – психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків.
Це основна ознака суб’єктивної сторони злочину. Поняття вини в слов’янських мовах має неоднозначне визначення. Так, В.І. Даль вказував, що з одного боку це «начало, причина, источник, повод, предлог», з іншої «провинность, проступок, преступление»6. Новий тлумачник української мови також дає неоднозначне трактування: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного,, що сталося;2. Те, що спричиняє призводить до чого – небудь; причина». Більше того, у кримінальному праві зарубіжних країн, кримінальному праві радянського періоду та сучасної України поняття вини займає неоднозначне, а тому часто суперечливе місце. Вищевказаного розуміння визначення терміну вини було досягнуто у вітчизняній кримінально – правовій науці в 50- х роках ХХ ст.
Вина є підґрунтям і підставою для суб’єктивної осудності, за якою ставитися в вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслідки), які усвідомлювались нею, у яких знайшли вираз її воля та свідомість. Людина не може відповідати за ті діяння, які не усвідомлювались і в яких не виявлялась її воля. Це один із принципів, постулатів вітчизняного права – «відповідальність лише за наявності вини». Винність особи обґрунтовується свободою її волі, можливістю у неї вибрати один із декількох варіантів поведінки. Якщо у людини немає можливості вибору, то відпадає і питання про вину, відповідальність і покарання.
Вина, як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу чи необережності, має певні юридичні характеристики.
Сутність вини. Це суспільна якість, що визначає соціальну природу вини і полягає в негативній оцінці поведінки особи, яка вчинила злочин, і негативним ставленням винної особи до суспільних відносин, цінностей, благ – об’єктів кримінальної – правової охорони. Сутність вини означає кількісну характеристику вини, є сукупністю форми і змісту вини з урахуванням усіх особливостей психічного ставлення особи до обставин злочину(наприклад, сутність необережної вини в байдужому ставленні особи до громадських цінностей та інтересів, і суспільство корить особу за недостатню увагу в тому чи іншому випадку).
Зміст вини. Як сказано вище, вина базується на психічних процесах, які проходять у свідомості особи і стосується ставлення до діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб’єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю усвідомленні її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає в передбачення цих наслідків та в бажанні або свідомому допущенні їх настання, або в легковажному розрахунку на їх відвернення, або в не передбаченні можливості настання таких наслідків, коли він міг і повинен був передбачити. Отже, у кримінальному праві для аналізу вини, її змісту, має значення лише дві ознаки психіки людини – інтелектуальна та вольова.
Інтелектуальна ознака вини – усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру власної поведінки, що охоплює розуміння об’єкта злочину, об’єктивної сторони (включаючи час, місце, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, у випадку, коли ці ознаки включені як конструктивні у склад злочину). При вчиненні кваліфікованого або привілейованого злочину обставини, які його характеризують, також повинні охоплюватись свідомістю особи. При вчиненні злочинів з матеріальним складом свідомістю особи повинні охоплюватись наслідки злочину.
Вольова ознака вини – ставлення особи до тих самих обставин, які входять до інтелектуального змісту вини. Кримінальне право визначає вольову сферу особи як бажання чи свідоме припущення або легковажний розрахунок на недопущення чи ненастання суспільно небезпечних наслідків діяльності. При цьому різні види вольового ставлення до наслідків визначають різні види вини. Визначення вольового--PAGE_BREAK--
Співвідношення інтелектуального та вольового змісту вини є критерієм, підставою диференціації на форми, а їх у свою чергу на види вини.
Форми вини. Як сказано вище співвідношення вольового та інтелектуального елементів вини дозволяють виділити її форми вини Законодавець, в ст. 23 Кримінального кодексу визначає, що вина знаходить своє вираження як умисел та необережність. Визначення форми вини має важливе кримінально — правове значення не лише при дослідженні категорії вини а й для визначення підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання та звільнення особи від кримінальної відповідальності має поняття форми вини. Категорія форми вини, зрозуміло, тісно пов’язана з поняттям змісту вини.
Види вини. Закон в свою чергу також виділяє види вини – умисел поділяється на прямий умисел та непрямий (евентуальний); необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
Визначення форми та виду вини повинно передувати встановленню складу злочину. Для цього необхідно піддати аналізу не тільки психічне ставлення суб’єкта до своїх дій, але й, головним чином, його психічне ставлення до настання наслідків цих дій. Нічого не змінюється від того, що деякі злочини можуть бути вчинені тільки за однієї різновидності вини. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинений тільки з прямим умислом. Але для того, щоб встановити вид та форму вини, необхідно йти від вчиненого злочину до його складу, а не навпаки. Недотримання цих принципів веде до неправильного визначення вини, що в свою чергу тягне за собою неправильну кваліфікацію злочину, невідповідне покарання чи навіть об’єктивну осудність.
Незважаючи на чіткі та зрозумілі положення кримінального закону, в юридичній літературі іноді даються необґрунтовані і тому неправильні рекомендації визначення форм і видів вини. У деяких випадках вину, опріч закону, пропонується встановлювати без врахування психічного ставлення суб’єкту до суспільно небезпечного наслідків його дій чи без дії. Замість того, щоб у всіх випадках вчинення злочину з’ясувати психічне ставлення особи і до злочинних наслідків і, часом обмежуються лише психічним ставленням до вчинених дій7. Та встановлювати вину необхідно на підставі психічного ставлення особи до можливих наслідків певного злочину – тільки таке визначення вини є відповідним до закону – як при замахові на злочин, так і при вчиненні злочинів, які мають формальні або «вкорочені» склади злочину. Адже без врахування психічного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків своїх дій нічого іншого встановити неможливо, крім прямого умислу, оскільки неможливо вчинити дію, не бажаючи цього. Ці твердження не змінюються від того, що деякі злочини можуть біти вчинені лише за однієї різновидністю вини, як наприклад, замах на вбивство може бути вчинений лише з прямим умислом.
Форма вини, як одна з головних категорій характеристики поняття вини має важливе теоретичне та практичне кримінально – правове значення, а саме :
1. Визначає ступінь суспільної небезпечності діяння;
2. Враховується при індивідуалізації покарання і визначенні умов його відбування
3. Є суб’єктивною межею, що відрізняє злочинну (як протиправну карану суспільно небезпечну)поведінку від незлочинної (яка не містить небезпечності, протиправності діяння та передбачення за це покарання).
4. В багатьох випадках визначає кваліфікацію злочину (вбивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень).
5. Є підставою для диференціації кримінальної відповідальності і покарання за злочини, вчинені умисно та через необережність.
З поняттям форм вини тісно переплітається наступна характеристика поняття вини – види вини. Виділені законом різновиди умислу і необережності мають важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише з певним видом, наприклад, зґвалтування може бути вчинене лише з умислом і лише прямим і не може бути здійсненим з непрямим умислом.
Визначені на законодавчому рівні положення статей 24 та 25 дають підстави для важливого практичного висновку про те, що форми і види вини повинні в усіх випадках встановлюватись з урахуванням і на підставі психічного ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків діяння.
Кожна форма вини характеризує не лише зміст, але і ступінь вини.
Ступінь вини. Це кількісна характеристика вини, яка визначає тяжкість вчиненого діяння і небезпечність особи винного, а також характеризується суспільною небезпечністю вчиненого діяння, особливостями психічного ставлення винного(формою вини, характером умислу або необережності), мотивом і метою злочину, обставинами, що характеризують особу винного, причинами злочину та умовами, що вплинули на формування умислу або на недопущення особою необережності, іншими словами це кількісний показник вини, характеристика соціальної її суті, яка визначається на підставі аналізу всіх її складових – психологічної, вольової, мотиваційної та емоційної. Правильне визначення не лише форми, а й ступеня вини є запорукою правильної кваліфікації злочину і визначення адекватної та справедливої міри покарання за вчинений злочин.
На думку професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація8, ступінь вини є завершальним елементом поняття вини; оціночна, кількісна категорія. Ступінь вини має практичне значення, оскільки реалізація кримінальної відповідальності та призначення конкретно кожного покарання багато чому залежить від того, з прямим чи непрямим умислом вчинено злочин, який вид умислу мав місце – заздалегідь обдуманий чи такий, що виник раптово, який вид необережності допустила особа і в чому це проявилося.
Питання ступеня вини не розв’язується з позицій розуміння вини як умислу та необережності. Під час вирішення цього питання доводиться у разі необхідності виходити з того, що вина не зводиться до вказаних форм вини, а охоплює і об’єктивні обставини злочину, де має вираз негативне ставлення винного до цінностей суспільства.
У зв’язку з тим, що винність є необхідною умовою кримінальної відповідальності, існує думка про те, що у процесі доведення вини суб’єкта у вчиненні злочину потрібно встановити обов’язково ступінь його вини – тобто порівняльну важкість цього злочину. Вона включає в себе не лише особливості психічного ставлення суб’єкта до вчиненого, а й об’єктивні обставини вчиненого злочину, що відобразилися в його свідомості. Оцінка ступеня вини визначається суспільною небезпекою вчиненого злочину, формою вини та її характеристикою, мотивацією вчиненого(мотивами і метою), особливостями особистості суб’єкта, а також об’єктивними обставинами, що вплинули на формування умислу або необережності.
Остання категорія, що характеризує поняття вини, — це її обсяг (об’єм).
Обсяг вини. Це сукупність всіх видів психічних ставлень винної особи до всіх об’єктивних ознак, що інкримінуються суб’єкту, тобто обсяг встановлює конкретні межі змісту вини і залежно від особливостей юридичних складів злочинів не завжди зводиться лише до діяння та наслідків.
Інститут вини є важливим фактором, який гарантує в сукупності з іншими факторами індивідуалізацію кримінальної відповідальності, і також здійснює вагомий вплив на кваліфікацію злочину, а через неї – на ступінь (міру) відповідальності. Цей вплив полягає втому, що форма вини – основний фактор, що визначає кваліфікацію злочинів, за умисне чи необережне вчинення яких закон встановлює диференційовану відповідальність та суттєво відмінні одна від іншої санкції. Адже, наприклад, при нажаті умисно чи необережно на спусковий курок вогнепальної зброї вчинюється в обох випадках вчинюється одна і та ж дія. І лише завдяки психічному ставленні особи, що нажала на курок, — умисно чи випадково, необережно, можна визначити та порівняти суспільну небезпеку вчиненої дії, відповідно кваліфікувати та визначити покарання для цього злочинного діяння.
Поняття вини законодавча дефініція, яка має бути орієнтиром для визначення окремих форм вини (умислу та необережності), оскільки вони прямо названі в КК, а також для встановлення конкретного змісту вини в юридичних складах окремих злочинів. Від з’ясування окремих форм вини, у свою чергу залежить вирушення питання про наявність у конкретних діях обвинуваченого суб’єктивної підстави для кримінальної відповідальності.
На підставі того, що поняття вини та його сутність як центрального поняття не лише теорії кримінального права, а й кримінального процесу досліджується різними юридичними науками, можна з упевненістю стверджувати, що вина є міжгалузевим інститутом.
За словами В.М. Кудрявцева, вина не передує злочину, а «супроводжує» його від початку до закінчення злочинних дій та являє собою своєрідний самоконтроль за вчинюваними діями.
Із положень, викладених в ч. 2 ст. 2 КК, а також у ряді інших кримінально – правових норм, випливає, що кримінальна відповідальність настає лише за наявності вини. Не існує вини взагалі, це поняття конкретне, вона стосується ставлення особи до суспільно – небезпечного діяння та його наслідків, існує лише у формі умислу чи необережності. Це означає, що особа може бути невинною щодо одного злочину і, водночас, мати вину щодо іншого кримінального посягання.
Врахування вини під час кримінально – правової кваліфікації полягає в такому, що:
1 — якщо кримінально – правова норма передбачає наявність певної форми вини, то посягання може кваліфікуватися за статтею КК, що виражає цю норму, лише за наявності «потрібної» форми вини, а у певних випадках і відповідного умислу;
2 — відсутність форми вини, необхідної для певного злочину, не виключаючи того, що скоєне повинно кваліфікуватися за статтею, яка передбачає іншу форму вини;
3 — діянні вчинене без вини, не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Тому вина є поняття оціночним. Оцінка вини залежить від особи, яка представляє правосуддя і яка бере участь в оцінці доказів по конкретній кримінальній справі.
Отже, кожна з категорій, що характеризують поняття вини, має важливе кримінально — правове значення та відіграє провідну роль у визначенні кваліфікації злочину, диференціації кримінальної відповідальності та призначенні покарання.
Сутність вини відображає тяжкість вини особи, що вчинила злочин, перед суспільством
Форма вини відмежовує злочинну поведінку від незлочинної, відіграє головну роль при індивідуалізації покарання та диференціації кримінальної відповідальності, визначає кваліфікацію злочину.
Вид вини класифікує форми вини, що безпосередньо впливає на кваліфікацію злочину .
Зміст вини відображає психічне ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків діяння.
Ступінь вини здійснює вплив на призначення виду і розміру покарання, а також на розмір матеріальної шкоди, яка підлягає відшкодуванню у справах, пов’язаних із спричиненням майнової шкоди.
Обсяг вини встановлює конкретні межі вини у вчиненому особою суспільно небезпечному діянні.
/>
2. Зміст умислу, його види
Суспільно – небезпечні діяння, вчинюються умисно, становлять абсолютну більшість (понад 80 %) складів злочинів серед передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу. Як свідчать численні дослідження, у реальному житті питома вага умисно вчинених злочинів складає 90-92 % від загальної кількості вчинених злочинів. Це зумовлює особливу увагу до умисних злочинів в процесі досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» націлив суди на необхідність ретельного дослідження суб’єктивної сторони складу злочину (наявність умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу саме у зв’язку з їх професійною діяльністю) при здійсненні кваліфікації дій винного. продолжение
--PAGE_BREAK--
Для розуміння умислу необхідно з’ясувати його зміст, який характеризується відображенням у психіці винного об’єктивних характеристик учиненого діяння та його наслідків.
При умислі інтелектуальна сфера визначається усвідомленням всіх фактичних та соціальних обставин, які так чи інакше характеризують суспільно небезпечні діяння та його наслідки.
З точки зору обсягу усвідомлення соціальних обставин слід зазначити, що вони насамперед, належать до розуміння основної матеріальної ознаки злочину – суспільної небезпеки.
Як відомо, суспільна небезпека діянні полягає у його здатності спричинити шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, благам та інтересам. Тому людина повинна усвідомлювати характеристики складу злочину на загальному рівні.
Приміром, обсягом свідомості не повинно обов’язково охоплюватись характеристики родового і безпосереднього об’єктів злочину. Однак винний повинен усвідомлювати загальні ознака безпосереднього об’єкта, без чого неможливе ставлення у вину та відповідна кваліфікація діяння. Так, при вимаганні із застосуванням насильства до потерпілого суб’єкт повинен усвідомлювати, що об’єктом злочинного посягання є життя та здоров’я особи. При цьому він не повинен розуміти, що вчинене ним діяння охоплюється ознаками відповідної статті (ст. 189) КК, яка передбачає посягання на здоров’я особи. Обсягом свідомості повинні охоплюватись всі фактичні характеристики об’єктивної сторони складу злочину – діянні, наслідки, причинний зв’язок (останні дві стосується злочинів з матеріальними складами злочинів), а також інші властивості злочину(час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя, засоби вчинення злочину. Скажімо при вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, передбаченого ст… 115 ч.2 п. 5 КК), винний повинен усвідомлювати, що він діє загально небезпечним способом.
Що стосується питання про усвідомлення характеристик суб’єкта злочину, то воно охоплює розуміння можливості притягнення до кримінальної відповідальності – досягнення певного виду або наявності відповідних характеристик спеціального суб’єкта злочину, які дають підстави притягнути до кримінальної відповідальності за конкретне діяння. Складніша справа з усвідомленням характеристик суб’єктивної сторони складу злочину. Особа, здійснюючи умисний злочин діє цілеспрямовано і відповідно ставиться до настання суспільно небезпечних наслідків. Однак при цьому відсутнє спеціальне розуміння характеру поведінки, оскільки це перебуває у сфері мотивів та інтересів і більше проявляється на рівні підсвідомості. Отже, умисний злочин — діяння, вчинене особою, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачала суспільно небезпечні наслідки і бажала їх, або хоча і не бажала, але свідомо допускала.
Кримінальний закон визначає поділ умислу на прямий і непрямий (ст. 24 Кримінального кодексу). Важливу кримінальну правову роль такий поділ відіграє при кваліфікації злочину, індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання, а також, зокрема для відмежування замаху на злочин від закінченого злочину.
З таким поділом погоджувалися ще науковці Російської імперії другої половини ХІХ-ХХ ст. і тому також поділяли умисел на два види – прямий (злочинець мав на меті наслідок діяння) та непрямий (злочинець не мав чіткої уяви про наслідок діяння).Останній мав такі відтінки: а)злочинець передбачав можливість декількох шкідливих наслідків свого діяння; б)коли злочинець зовсім не бажав шкідливих наслідків діяння, але передбачав, що вони мають обов’язково настати; в) коли злочинець не бажав шкідливих наслідків, але передбачав, що вони можуть настати і, незважаючи на це, вчиняв діяння
Наука кримінального права виділяє ознаки умислу, як форми вини. Як було сказано в першому розділі, форма вини — це співвідношення вольового та інтелектуального елементів і різна їх комбінація утворює форми і види вини. Отже, умисел характеризують інтелектуальна та вольова ознаки, і вони ж дозволять виділити прямий та непрямий умисли.
Отже, розглянемо елементи умисних злочинів
Інтелектуальна ознака — усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки (дії чи бездіяльності) та передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Дане визначення є спільним як для прямого так і непрямого умислу, хоча на теоретичному рівні деякі вчені визнають наявність розбіжностей. Приміром, прийнято вважати, що при прямому умислі особою усвідомлюється протиправний, суспільно небезпечний характер власного діяння та передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. В обмежених випадках, на думку деяких вчених, інтелектуальна ознака може бути охарактеризована як усвідомлення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Але такий підхід суперечить законодавчому визначенню поняття прямого умислу.
Вольова ознака – бажання чи свідоме допущення настання суспільно небезпечних наслідків поведінки. Саме за цією ознакою проводиться розподіл умислу на прямий та непрямий. Бажання, як вольовий момент умислу, є тоді, коли злочинні наслідки є метою злочинної діяльності суб’єкта. Тому злочин з прямим умислом вчинюється тоді, коли злочинні наслідки є метою його діяння. Коли ж винна особа прагне досягти іншої мети, допускаючи і настання побічних наслідків, то такий злочин треба визнавати як вчинений із побічним умислом щодо цих побічних наслідків. З прямим умислом злочин вчинюється тоді, коли суб’єкт бажає заподіяти шкоду у сфері об’єкта посягання, тобто у сфері тих суспільних відносин, які охороняються законом від цього посягання… В усіх інших випадках злочин вчинюється з побічним умислом.
Ці теоретичні положення мають важливе практичне значення, тому що при дотриманні їх у практичній діяльності може сприяти правильному встановленню виду і форми вини у вчиненому особою злочині і забезпеченню законного ставлення у вину особі. На цьому ґрунті можна убуде уникнути помилок у ставлення особі у вину того, що вона вчинила, — навмисного злочину, при вчиненні необережного замаху, при вчиненні закінченого злочину. Забезпечити суб’єктивне обвинувачення певного, конкретного діяння, яке особа вчинила, — це важливе практичне завдання. Чітко визначене суб’єктивне обвинувачення згідно із законом може бути забезпечене лише на ґрунті повного і методично точного аналізу всіх ознак суб’єктивної сторони злочину. Розглянемо детально види умислу.
Прямий умисел (dolusdirectus) — має місце, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки та бажала їх.
Формула прямого умислу – «усвідомлює передбачає, бажає»
Інтелектуальний елемент складається з усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності) і передбачення його суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення особою суспільної небезпечності діяння означає, що вона:
усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння якої спрямовує зусилля;
усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;
усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, стан потерпілого, місце, час, співучасників);
усвідомлює заборонність цього діяння кримінальним законом (не конкретну дію, а взагалі);
усвідомлює свій обов’язок діяти, відвернути настання суспільно небезпечної шкоди, якщо злочин чиниться бездіяльністю особи.
Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:
мати уявлення про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків;
уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, — настання смерті потерпілого, знищення майна, заподіяння тілесних ушкоджень і так далі;
передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю та наслідками).
Особливе практичне значення має передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків, яке полягає в тому, що у випадку встановлено і доведено передбачення особою їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необережність при цьому виключається, оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було обов’язковим.
І на кінець вольова ознака прямого умислу – бажання настання наслідків (спрямованість, прагнення до мети), які винний передбачає та намагається досягти своїм діянням. Згідно закону, межа між прями та непрямим умислом полягає у вольовій сфері, саме між бажанням (прямий умисел) та допущенням, небажанням (непрямий умисел) настання суспільно небезпечних наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної діяльності не обмежується бажанням та небажанням, це два полюси. Між якими велике поле інших відтінків – байдужість, необхідність, обов’язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту непрямого умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб’єкта. Інше не дає можливості відрізнити героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця.
Розглянемо дві справи. В першій троє побили потерпілого: наносили удари в голову, інші частини тіла, били головою об борт автомобіля і в наслідок нанесених йому ушкоджень потерпілий помер. При розслідуванні справи і в судовому засіданні з’ясувалось, що винні при нанесенні побоїв не мали за мету убивство потерпілого, після нанесення тілесних ушкоджень вони повезли його до медсестри, яка зробила потерпілому укол, відвезли його до матері. Обласний суд у своїй постанові зазначила, що сам по собі факт нанесення побоїв не свідчить, що винні мали умисел на вбивство, а їх дії після нанесення тілесних ушкоджень свідчать про те, що вбивство було необережним9. В іншому випадку було встановлено і доведено, що винний намагався вбити потерпілу, наніс їй 17 ножових поранень у життєво важливі органи і, з його слів, не бажав смерті потерпілій, а байдуже ставився до наслідків10. Отже, в першій справі суд оцінював психічне ставлення винних не до злочину, а до дій після його вчинення, у другій, зрозуміло, що винний бажав смерті потерпілої – яку ж мету можна переслідувати, наносячи 17 ударів в життєво важливі органи – психічні процеси викриваються лише діями особи, по діях оцінюють наміри, думки.
Так, М. з метою залишити за собою квартиру батьків і отримати спадщину підмовив свого знайомого Д. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації цього злочину М. розробив план здійснення вбивства, приготував і заховав у квартирі ніж та повідомив Д., де знаходяться гроші, якими той може заволодіти після вбивства. Д. після вбивства матері М. не став чекати повернення з роботи інших членів сім’ї заволодів грошима і втік. В даному випадку обоє діяли з прямим умислом – обидва усвідомлювали суспільну небезпечність своїх дій: С. – організацію вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготовку ножа тощо; Д. – нанесення смертельних ударів в життєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: М. – отримання спадщини і вирішення своєї житлової проблеми, а Д. – отримання певної винагороди. М. і Д. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умов, що намічений план буде реалізований і бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.
Непрямий (евентуальний — dolus indirectus) — діяння, вчинене особою, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачала суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала їх, але свідомо допускала.
Формула непрямого умислу – «усвідомлює, передбачає, допускає».
Інтелектуальний елемент непрямого умислу є ідентичним до інтелектуальної ознаки прямого умислу і складається з усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності) і передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Як вже сказано вище, деякі автори обстоюють думку про наявність відмінностей між інтелектуальними ознаками прямого та непрямого умислу, але теоретичного обґрунтування дана позиція немає.
Вольовий елемент непрямого умислу багатий на ознаки. Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання. Закон відносить до вольової сфери непрямого умислу – байдужість, почуття обов’язку, небажання тощо. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї так би мовити побочні, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети. продолжение
--PAGE_BREAK--
Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання та і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків. Наприклад, бажання із – за помсти спалити хату сусідові не можна інакше, як разом з тим заподіяти смерть літній людині, що прикута до ліжка в цій хаті. Винний дуже не бажає настання смерті хворій людині, але бажання спалити хату занадто сильне. І якщо такий злочин він вчинить, то смерть хворої людини буде заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи побічну шкоду з побічним умислом, може бути злочинною, а може бути і правомірною, наприклад, юнак, купаючись, жартома вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала, кликала на допомогу, і, не вміючи плавати втопилась. У цьому випадку мета діяння – покататися на човні не є протизаконною, а спричинена смерть – побічний наслідок. Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути тільки прямий. А при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба визнати. Що і в таких випадках, коли суб’єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає, або ставиться до них байдуже, він діє з побочним (непрямим) умислом. Там, де інтересом жертвують заради мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості діяння.
Вольовий елемент побічного умислу – допущення наслідків – означає:
винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних)
осудні наслідки є побочні, супутні до головних, які утворюють мету;
свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на «може бути», у яких розкривається нехтування чужими інтересами;
Розмежування умислу на прямий та евентуальний, як вже сказано раніше, має не тільки велике теоретичне значення, а й практичне. Чимало злочинів можуть вчинятись як з прямим, так і непрямим умислом і фактично вид умислу особливо не впливає на кримінальну відповідальність для таких злочинів. Водночас ряд злочинів може бути вчинено виключно з прямим умислом. Це має місце, коли як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину визначена мета, яка, зрозуміло, не може виділятись у злочинах з непрямим умислом. Наприклад, не можуть бути вчинені з опосередкованим умислом умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, вимагання, метою якого є передача чужого майна винному або третій особі.
Приклад евентуального умислу можна побачити на таких прикладах. Гр. О. і Н. в нетверезому стані на пероні біля електропоїздів чіплялися до громадян, ображали їх. На зауваження одного з пасажирів О. вдарив його в обличчя. Інші пасажири вступилися за потерпілого і приборкуючи хулігана, звалили його з ніг. Н. побачивши це, вихопив пістолет і вдарив ним по голові громадянина, який отримав О., а після цього тричі вистрелив. В результаті були вбиті два пасажири, які стояли в тамбурі вагон. В даному випадку Назаренко скоїв вбивство з непрямим умислом. Він, як видно, вів бездумну стрілянину навмання між електропоїздами під час посадки, розуміючи, що від стрілянини можуть бути небезпечні наслідки, навіть знаючи, що така стрілянина може потягнути не одні, а кілька жертв. Тому дії Н. треба кваліфікувати як навмисне убивство (з непрямим умислом), скоєне в обстановці, небезпечній для життя багатьох осіб.
Інший приклад. Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити побудований ним будинок. Під час чергової сварки запропонував всім вийти з будинку, а коли вони відмовилися, узяв відро бензину і вилив його в кухні. Бензин потрапив на металеву плиту, загорівся і полум’я охопило все приміщення кухні, де знаходилися люди. Мати і син Юрій померли в лікарні від опіків, а другий син і сам винний одержали опіки. Суд дійшов висновку, про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція вказала, що небажання смерті потерпілих не виключає умисної вини. Усі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Розливаючи біля груби, яка топилися бензин, Т. створив обстановку, що призвела до загибелі двох людей, свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення проявилось в байдужому ставленні до життя людей Т. скоїв злочин з непрямим умислом.
Отже, поділ умислу на прямий та непрямий закріплено на законодавчому рівні. Теорія кримінального права та судова практика також здійснює поділ умислу за характером його змісту, за умовами виникнення та формування.
1. За ступенем визначеності, уявлення винного про суспільно небезпечні наслідки вчиненого ним діяння умисел буває:
а) визначений умисел (dolus determinantus) характеризується конкретною уявою особи про фактичні обставини діянні та його наслідки та наявністю у винного бажання досягти конкретного результату( одержати хабара, викрасти чуже майно). При цьому визначений умисел може бути простим (винний передбачає настання одного злочинного наслідку) або альтернативним (винний передбачає можливість настання двох або більше, але індивідуально визначених наслідків). Тобто, визначеність передовсім стосується уявлення відносно наслідків злочину, їх кількісних та якісних показників. Цей вид умислу дає можливість визначитись за наявності суб’єктивної помилки, при недоведеності злочину до кінця та в деяких інших випадках, коли вчинене діяння кваліфікується не за наслідками, які фактично настали. Наприклад дії винного, який вчиняє кишенькову крадіжку і не усвідомлює відкритого характеру своєї поведінки, повинні кваліфікуватись саме як крадіжка, незважаючи на те, що їх спостерігає третя особа.
б) невизначений умисел (dolus indeterminantus) характеризується відсутністю індивідуального визначеного уявлення про фактичні якості діяння та їх наслідки. При цьому виді умислу особа має узагальнене уявлення про ці характеристики, усвідомлює їх на рівні видових, її влаштовують будь – які з можливих наслідків. Цей вид умислу має місце, наприклад, у діях винного, який безсистемно наносить потерпілому удари (по голові у груди в живіт), намагаючись причинити шкоду, не визначаючи у своїй свідомості якісні та кількісні характеристики цієї шкоди. Відповідальність у таких випадках настає за шкоду, яка заподіяна.
2. альтернативний умисел (dolus alternativus) – подібний до альтернативного умислу, за якого суб’єкт передбачає можливість настання тих чи інших наслідків і рівною мірою бажає будь – якого з них (наприклад, суб’єкта при посяганні на життя та здоров’я особи можуть влаштовувати як смерть, так і тяжкі тілесні ушкодження, коли він діє з мотиву помсти); винна особа в такому випадку відповідатиме за той наслідок, який настав фактично.
3. Залежно від умов виникнення та формування умисел поділяється на раптовий та заздалегідь обміркований. Ще у кримінально праві Російської імперії дожовтневого періоду за цим критерієм виділялись три види умислу:
афектований;
раптовий і холоднокровно реалізований;
заздалегідь обміркований і холоднокровний;
Деякі вчені схиляються до думки, що раптовий та афектований це одне і теж, інші розділяють ці поняття. Отже, розглянемо детально їх
а) заздалегідь обміркований умисел (dolus premeditatus) – характеризується тим, що намір вчинити злочин виникає у винного за більш – менш віддалений час від моменту до його реалізації. Як правило, при цьому виді умислу злочини характеризуються особливою підступністю, витонченістю, а значить і підвищеною суспільною небезпечністю. Ці злочини тягнуть за собою більш тяжкі наслідки і становлять більшу складність при їх розкритті та доведенні вини. Цей вид умислу свідчить про стійкість антисоціальної спрямованості особи, що дає підстави вважати осіб, які вчинили злочини з таким умислом, більш суспільно – небезпечним. Деякі країни світу передбачають підвищену кримінальну відповідальність за злочини, які вчинені із заздалегідь обміркованим умислом(ст. 221-3 КК Франції, де за вчинення передумисного вбивства передбачено можливість довічного ув’язнення).
б) раптовий умисел (простий) – має місце в тих випадках, коли між моментом його виникнення та моментом реалізації немає часового розриву, він реалізується практично одразу після виникнення. Як свідчить практика, більшість умисних злочинів належать саме до цієї групи.
в) афектований умисел – різновид раптового умислу. Його виникнення зумовлюється сильним душевним хвилюванням, яке викликано неправомірними діями потерпілого. Стан афекту визначає судова психолого – психіатрична експертиза. Його наявність при вчиненні злочину розглядається як пом’якшуюча обставина (ст… 66 ч.1 п. 7 КК), або утворює привілейований склад злочину(ст.ст.116,123 КК). Слід зазначити, що чинне законодавство, на жаль, пов’язує умови кримінальної відповідальності лише із станом афекту, тоді я інші види умислу з кола тих, що виділяються залежно від умов виникнення та формування нормативно не враховані. Незважаючи на це суди при призначенні покарання, звертають увагу на момент виникнення умислу і диференціюють його за цією складовою.
Види умислу розрізняються за різноманітними підставами, що має кваліфікуюче значення:
при альтернативному умислі кваліфікація проводиться за нормою, яка передбачає злочин, який був фактично вчинений;
при неконкретизованому умислі скоєне кваліфікується за кримінально – правовою нормою, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене посягання (виходячи з розміру заподіяної шкоди, заподіяної певним злочином);
при прямому умислі відповідальність настає не лише за фактично заподіяну шкоду, а й за «бажану» — на заподіяння якої був спрямований умисел винного; якщо фактично шкода не заподіяна. То за наявності прямого умислу скоєне кваліфікується як готування чи замах на той злочин, що його бажав вчинити винний; при непрямому умислі відповідальність настає лише за фактично заподіяну шкоду, тобто, скоєне кваліфікується за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин.
Проблема визначення умислу в злочинах з формальним складом.
Питання про зміст і види умислу в злочинах з формальним складами, які не передбачають як необхідну ознаку настання певних суспільно небезпечних наслідків, є дискусійним в теорії кримінального права і тому потребує однозначного вирішення. У таких злочинах не потрібно визначати психічне ставлення суб’єкта до наслідків. Воно тут переноситься на саме діяння, вчинення якого є моментом закінчення злочину. Злочини з формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом. Цей висновок підтверджує думку про те, що форма і вид вини визначаються ставленням суб’єкта лише до тих ознак, які перебувають у межах складу злочину. У злочинах з формальними складами психічне ставлення (як інтелектуальний, так і вольовий елемент умислу), слід визнати щодо самої дії (бездіяльності) – головного елемента, в якому концентрується суспільна небезпечність, а не щодо наслідків, які перебувають за межами складу злочину. Підставою для дискусії щодо існування матеріальних та формальних складів злочину було законодавче формулювання форм і видів вини. Це стосується як Кримінального Кодексу України 1960 р., так і чинного. Дане формулювання при буквальному його розумінні спрямовано лише на матеріальні склади, оскільки стосовно всіх видів вини закон передбачає ставлення винуватого до суспільно небезпечних наслідків. Але із законодавчої конструкції значної кількості конкретних складів, передбачених нормами Особливої частини КК, виходить, що вони є формальними, оскільки в їх об’єктивну сторону законодавець не включив к обов’язковий елемент настання суспільно небезпечних наслідків. У зв’язку з цим теорія кримінального права і судова та слідча практика вимушені штучно скорочувати законодавчу форму вини в злочинах з формальним складом. Очевидна колізія між законодавчою формулою вини і теорією та практикою визначення її змісту у формальних складах. На думку Р.В. Вереші, доцільно було б змінити законодавчі формули вини (можна сформулювати їх окремо щодо матеріальних та формальних складів). Однак чинний Кримінальний кодекс залишається на попередніх позиціях.
Виходячи з того, що припущення характеризує інтелектуальну сферу психологічної діяльності (інтелектуальний елемент умислу) й свідома дія може бути лише бажаною, але не припущеною, умисел у злочинах з формальним складами побічним бути не може. Вирішальне значення для встановлення виду умислу повинен мати вольовий елемент – бажання чи небажання настання суспільно небезпечних наслідків, а вказівка щодо їх допущення має відігравати уточнюючу роль. продолжение
--PAGE_BREAK--
Як пропонує В.С. Картавцев, для всебічного безпомилкового встановлення ознак суб’єктивної сторони на практиці доцільно сформулювати в законі зміст вини з урахуванням специфіки злочинів не тільки з матеріальним, а й з формальним складами.
Відсутність у ст. 24 КК вказівки на вольовий момент умислу при вчиненні злочинів з формальними складами призвела до виникнення різних точок зору на можливість скоєння таких злочинів з непрямим умислом. Так, одна група вчених дотримується погляду, що предметом бажання в таких злочинах має виступати дія чи (бездіяльність), і тому вони не можуть бути скоєні з непрямим умислом. Друга група вважає, що у злочинах з формальним складами вольовий елемент необхідно з’ясовувати щодо наслідків, а тому допускається можливість їх скоєння з непрямим умислом. Іншою причиною існуючих розбіжностей є неоднозначне трактування поняття «суспільно небезпечні наслідки».
Конструюючи склади злочинів, момент закінчення злочину законодавець пов’язує в одних випадках з настанням конкретної шкоди, в інших випадках з настанням конкретної шкоди, в інших – з реальною можливістю їх настання, в третіх лише із вчиненням із вчиненням самого діяння. Визнаючи передбачення і бажання необхідною умовою поставлення людині за провину конкретного злочину, суд зобов’язаний інкримінувати передбачення й бажання всіх тих обставин і ознак, вз яких складається злочин, тобто ставити за провину передбачення й бажання наслідків необхідно і можливо тільки в тих випадках, коли вони з ознакою складу злочину. Інакше кажучи, при визначенні змісту в психічне ставлення особи до наслідків злочину необхідно лише, коли вчинено злочин «з матеріальним складом».
3. Вина у формі необережності
Хоча злочини, вчинені з необережності, становлять лише 8-10% загальної кількості злочинів, увага до них з боку науковців останнім часом суттєво зросла. І це зрозуміло. Незважаючи на суттєво нижчий рівень суспільної небезпечності осіб, які вчиняють ці делікти, рівень суспільної небезпеки наслідків часто набагато перевищує той, яким характеризуються умисні злочини. Прикладами можуть бути трагедія Чорнобиля, загибель пароплава «Адмірал Нахімов», які трапились внаслідок злочинної поведінки відповідальних осіб, що характеризувалась саме необережною формою вини. Якщо ж зіставити загальні показник шкоди, що заподіюється від умисних злочинів, то, за висновками В.Є. Квашиса вони є порівнянними.
Необережність передусім полягає визначається ставлення до наслідків діянні, тому що суспільна небезпечність поведінки перебуває поза сферою свідомості винного. Це випливає із законодавчого визначення видів цієї форми вини, яке зафіксовано в ст. 25 КК. Вказана норма встановлює, що
Необережний злочин – діяння, суб’єкт якого передбачав можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховував на їх відвернення або не передбачав можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинен був і міг передбачити.
Як видно з визначення, усвідомлення суспільно небезпечного характеру поведінки та ставлення до неї перебуває поза законодавчою конструкцією необережної вини. Це дає підстави стверджувати, що ненастання наслідків виключає кримінальну відповідальність. Незважаючи на те, що ставлення особи до них підпадає під характеристики, які визначають необережність. Це, у свою чергу, свідчить про неможливість притягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (готування та замах), а також за співучасть у злочині.
Виходячи з нормативного визначення необережності слід зазначити, що ця форма вини є конструктивним елементом злочинів із матеріальним складом, тоді як формальним злочинам, в яких суспільно небезпечні наслідки виведені за межі складу злочину, вона, як правило не притаманна. Водночас, у деяких випадках, законодавець передбачає необережність і для формальних злочинів. Прикладом може бути злочин, передбачений ст. 272 в ч.1, 273 в ч. 1, 274 в ч.1 та інші у частині діянь, які створюють загрозу об’єктам кримінально – правової охорони.
В основі необережного злочину, на думку П.С. Дагеля завжди лежить породжена неуважністю помилка особи, яка тягне за собою спричинення шкоди охоронним кримінальним правом інтересам суспільства, а в деяких передбачених законом випадках — яка створює небезпеку спричинення такої шкоди. При цьому помилка, якої суб’єкт міг і повинен був уникнути, попередити, є такою, що не можна вибачити, «винною» помилкою. Джерело такої помилки (або конкретною причиною необережного злочину), як вважає П.С. Дагель, є взаємодія особи із знаряддям або засобами діяння в певній ситуації, при цьому ситуація теж є небезпечною. У цьому джерелі полягає суттєва особливість причин необережних злочинів на відміну від причин умисних злочинів. При умисних злочинах знаряддя (засіб) свідомо обирається суб’єктом для спричинення шкоди суспільству або використовується при усвідомленій можливості її спричинення. Іншими словами, вибір знаряддя (засобу) повністю залежить від особи, її умислу на вчинення злочину і тому відноситься до причин його вчинення.
Так звана «необережність в умислі» має місце тоді, коли в цілому умисний злочин містить ознаки, ставлення до яких може виражатися в необережності. Наприклад, відповідальність за зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи настає не лише тоді, коли винний знав про відповідний вік потерпілої особи і саме з особою такого віку бажав вступити у насильницькі статеві зносини, а й тоді, коли він міг і повинен був передбачити неповноліття чи малоліття потерпілої чи потерпілого. У юридичній літературі поширена думка, що у необережних злочинців відсутня суспільна небезпека, антигромадська установка, що за своїм особистими характеристикам вони не відрізняються від інших громадян, які не вчинювали злочини. Так, Д.М. Узнадзе вважає, що установка полягає у цілісній модифікації особи – у готовності суб’єкта до тієї чи іншої психічної активності і яка випереджає реалізацію будь — якої поведінки. Вона виникає внаслідок взаємодії двох необхідних факторів: а) потреби (суб’єктивний фактор) і б) середовища, що включає предмет задоволення цієї потреби (об’єктивний фактор) Установка – споконвічна реакція на вплив ситуації, у якій їй доводиться ставити завдання та їх вирішувати.
При цьому слід сказати, що антисоціальну установку не можна зводити у всіх випадках до прояву злочинної необережності до її першопричин, так само, як не можна заперечувати, що у ряді випадків такі злочини в основному обумовлені асоціальною спрямованістю особи винного.
Дефекти правосвідомості найчастіше полягають у невиконанні правових норм, що закріплюють правила обережності, безпечного здійснення якої-небудь діяльності (які вони зобов’язані були і могли знати), або у свідомій зневазі останніми, або, нарешті, у невмінні керуватися ними. Тому для необережного злочинця характерний збіг антигромадської установки і дефекту правової свідомості. За механізмом вчинення злочину необережні злочинці характеризуються великим криміногенним впливом безпосередньої ситуації.
Диференціація кримінальної відповідальності за необережні злочини припускає розмежування заходів карного впливу не лише між умисними і необережними злочинами, а й усередині самої необережної вини. Хоча проблеми встановлення диференційованої відповідальності за необережні злочини досліджувалися багатьма вченими, проте наукової доробки правників стосувалися переважно диференціації відповідальності за необережність залежно від суб’єктивних ознак злочинів, тоді як особливостям об’єктивної сторони приділялася недостатня увага. Співвідношення об’єктивних елементів ситуації в механізмі необережних злочинів може істотно змінюватися, що потребує відповідної кримінально – правової оцінки.
Проблема необережного спільного заподіяння шкоди є особливо актуальною у сфері використання технічних засобів. Де громадська безпека залежить не лише від осіб, як безпосередньо керують такими засобами. Інші особи також можуть (і повинні) відповідати за нормальний технічний стан джерел підвищеної небезпеки, за відповідність обстановки використання зазначених засобів вимогам безпеки, за грамотне оперативне керівництво експлуатацією технічних засобів. Порушення правил безпеки кимсь із цих категорій суб’єктів можуть створювати умови, реальну можливість настання тяжких наслідків, що перетворюється в дійсність поведінкою (винною чи невинною) особи, яка керує технічним засобом.
Необережність як форма вини поділяється на два види — злочинну самовпевненість та злочинну недбалість, кожна з яких характеризується як інтелектуальною так і вольовою ознаками
Інтелектуальна ознака необережності полягає в передбаченні можливості настання суспільно – небезпечних наслідків або в не передбаченні їх при наявності обв’язку і можливості їх передбачити.
Вольову ознаку створює легковажний розрахунок на відвернення злочинних наслідків.
Злочинна самовпевненість (самонадійність — lucsuria) – характеризується тим, що особа, яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховує на їх відвернення.
Інтелектуальний елемент полягає в передбаченні особою, що вчинила злочин, можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Передбачення – уява про майбутнє, прогноз, який поєднує:
передбачення можливості настання злочинних наслідків;
передбачення конкретних ознак злочину — місця, часу, обставин, які можуть відвернути злочинні наслідки
передбачення розвиту абстрактного причинного зв’язку.
Особливість передбачення при цьому виді вини в тому, що воно має абстрактний характер, для винної особи воно ніби не його, чуже. Суб’єкт бачить події ніби збоку, розуміючи, що такі дії, яків він чинить, в інших умовах, при подібних обставинах, у інших людей, іноді призводить до злочинних наслідків. Але сьогодні, тут, у нього таке не трапиться. І не трапиться, злочинні наслідки не настануть, тому що суб’єкт розраховує їх відвернути. І цей розрахунок не безпідставний, не пустопорожній, суб’єкт розраховує на — свої фізичні сили, вміння, навички, та/або властивості машин, механізмів, приладів, та/або поведінку потерпілих (наприклад, керуючи автомобілем, водій перевищує швидкість, розраховуючи на свою уважність, досвід, на суху дорогу, на те, що пішохід встигне перейти дорогу, але всього цього виявляється недостатньо).
В той же час, видно, що законодавчо, даючи характеристику інтелектуальній сфері при самовпевненості, за її межі виводиться усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки. Водночас таке усвідомлення фактично притаманне особі, яка вчиняє злочин з необережності. Це питання в науці кримінального права оцінюється неоднозначно різними науковцями. Деякі з них вважають, що при самовпевненості таке усвідомлення відсутнє а особі притаманна лише можливість такого усвідомлення11. Інші12стверджують, що без усвідомлення суспільної небезпеки діяння неможливе й усвідомлення суспільної небезпечності наслідків. Вбачається, що точка зору останніх є більш конструктивною, а відсутність в нормі характеристики ставлення до поведінки пояснюється тим, що воно не є визначальним для характеристики необережної форми вини, яка передбачає відповідальність виключно при настанні суспільно небезпечних наслідків. Само ж по собі суспільно небезпечне діяння, в абсолютній більшості не визначає кримінальну відповідальність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що при вчиненні злочину, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа, усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди. Вольова ознака самовпевненості – легковажний необґрунтований розрахунок на недопущення настання шкідливих наслідків. При цьому особа, розраховуючи не допустити їх настання, розраховує на реальні якості, притаманні безпосередньо їй самій, або на реальні обставини, які дадуть змогу не допустити настання шкоди. Але за конкретних умов вони, як з’ясовується, недостатні. За таких конкретних умов ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Це пов’язано з необґрунтованою переоцінкою власних характеристик, або інших обставин
Вина особи при злочинній самовпевненості саме в цьому і полягає, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільно небезпечної шкоди. Отже, особа внаслідок злочинної самонадійності недооцінює спричинення шкоди своїми діями, з одного оку, а з іншого – переоцінює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така легковажна оцінка цих обставин діяння і є докірливою, винною. На відміну від визначеного умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності).
Радянські криміналісти, говорячи про злочинну самовпевненість, зазначали, що вона містить особливого роду небезпечність для правопорядку і дає кримінальному праву підстави для її негативної морально-політичної оцінки. Легковажність, недостатня обдуманість своїх дій, від яких залежать інтереси держави та інших громадян, необґрунтована самовпевненість або легковажна впевненість у настанні певних обставин ззовні, що можуть запобігти настанню злочинних наслідків, — така психологічна характеристика злочинної самовпевненості в радянському кримінальному праві. Легковажна готовність дає підстави для негативної суспільної морально – психологічної оцінки його поведінки. Особа, що знаходить неприпустиму готовність до ризику інтересами держави або інших осіб, заслуговує докору, негативної оцінки з боку суду. Злочинна самонадійність подібна за своєю природою до непрямого умислу. Відмінність же цих видів вини полягає як в інтелектуальних ознаках, так і вольових: продолжение
--PAGE_BREAK--
при умислі суб’єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно реально, з якими він погоджується, а при самонадійності – абстрактно, як взагалі лише можливі, які цього разу у нього не настануть;
вольовий момент побічного умислу – в допущенні настання наслідків і байдуже до них ставлення; вольовий же момент самонадійності у тому, що суб’єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні, і він сподівається їх не допустити;
при злочинній самонадійності суб’єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків і розраховує на реальні сили – на свою фізичну силу, вміння, досвід і т.ін.;
при побічному умислі суб’єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на «може бути», що вони не настануть, тобто на випадкову вдачу, на вдалий для нього збіг обставин, тобто на ніщо; там де суб’єкт діє, розраховуючи на ніщо, — він чинить злочин навмисно, а не необережно.
Розглянемо приклад – кримінальну справу по обвинуваченню С., який був визнаний винним та засудженим за ст… 215 ч.2 КК (у редакції 1960 р. – «Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»). С. – майстер спорту з мотокросу приїхав до родичів у село на власному мотоциклі «Ява» і вирішив покатати на ньому свою знайому Л. На великій швидкості С. переїхав по дошках, які утворюють місточок через достатньо глибокий рів. Не розрахувавши швидкості, не оцінивши реального стану покриття (незадовго до події пройшов дощ, дошки були вологі), він допустив падіння мотоциклу у рів. Унаслідок аварії пасажирка Л. отримала тілесні ушкодження, несумісні з життям. Цей випадок є класичним прикладом злочинної самовпевненості – С. справді були притаманні якості, на які він міг розраховувати, однак він їх переоцінив, що в конкретній ситуації призвело до настання суспільно небезпечних наслідків.13
Злочинна недбалість (ingligencia) — психічне ставлення особи до вчиненого нею злочинного діяння, при якому вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла передбачити.
Формулюючи визначення недбалості, законодавець, як і при описі самонадійності, не дає характеристики психічному ставленню суб’єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише вказує на не передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов’язку та можливості такого передбачення. Це, однак, не означає, що законодавець тим самим констатував відсутність у особи взагалі будь – якого психічного ставлення до діяння, яке викликало суспільно небезпечні наслідки. У працях з психології і юриспруденції відзначається, що не передбачення наслідків свого діяння при наявності обов’язку і можливості їх передбачити – наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. Дане питання викликало одного часу дискусія про доцільність визнання злочинної недбалості як виду вини, адже ц єдиний вид, при якому особа взагалі не усвідомлює суспільно небезпечності наслідків діяння.
Отже, при злочинній недбалості суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний елемент вини відсутній, або, точніше, полягає в тому, що особа не передбачає навіть можливості настання злочинних наслідків свого діяння.
За ставленням до діяння (дії або бездіяльності) можуть бути визначені такі варіанти психічного стану:
А)суб’єкт усвідомлює, що порушує певні правила н7еобережності, але не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Таке ставлення є характерним для випадків, коли суб’єкт вважає свій відступ від потрібної поведінки не істотним і не здатним набути негативного соціального значення. Наприклад, охоронець пропускає без належного дозволу на об’єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не гадаючи, що останній може використати перебування на цьому об’єкті для здійснення протиправних дій;
Б)суб’єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що таким чином він порушує правила обережності. Наприклад, водій, керуючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;
В) саме діяння суб’єкта позбавлене свідомого вольового контролю., але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння в намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, включає струм на лінії електропередачі в той час, коли на ній проводяться ремонтні роботи.
Психічне ставлення особи до своєї поведінки характеризується зневагою до своїх громадських обов’язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки.
Соціальне життя людей вимагає від кожного члена суспільства старанно дотримуватися правил безпеки, обережності, правил використання вогню, машин, зброї, шкідливих речей та інших засобів підвищеної небезпечності. Порушення цих правил призводить до тяжких наслідків. Для забезпечення безпеки суспільного життя встановлюються правила безпеки використання засобів підвищеної небезпечності (зброї, отрути, автомобілів, транспорту і т.д.). Крім того, існує багато загальних правил безпеки громадського співіснування, не писаних, не встановлених державою, але яке має важливе значення для охорони здоров’я і життя людей. Порушення таких правил обережності, уважності призводить до тяжких наслідків.Наприклад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення у лазні, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому пошкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого.14Така тяжка шкода не була б заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з більшою повагою. Загальна суспільна вимога, правило відносно поведінки людини, полягає в тому, що спершу, ніж діяти, необхідно подумати про наслідки своїх дій.
Вольовий елемент недбалості характеризується тим, що суб’єкт, діючи тим, чи іншим чином, не напружує своїх вольових хусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях своїх дій, і внаслідок цього не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків цих дій.
Вина особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому, що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій. Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов’язана і, головне, могла передбачити такі наслідки. Могла – значить мала можливість, досить було виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості. Особа повинна була і могла, але цього не зробила – в цьому її вина.
Таким чином вина при злочинній недбалості ґрунтується на:
юридичному обов’язку особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій, який в законі встановлено словами повинна була;
можливості їх п5ередбачити, що в законі позначено словами «могла їх передбачити»
повинність і можливість передбачити особою злочинні наслідки своїх дій (чи бездії) – це критерії недбалості, тобто мірки, за допомогою яких встановлюється і визначаються:
а) злочинна недбалість як останній і найменший вид вини;
б) межа, яка відокремлює вину від невинно заподіяної шкоди(казус).
«Повинна була» — юридичний обов’язок – називається об’єктивним критерієм, а «могла» — можливість – суб’єктивним.
Об’єктивний критерій значить, що особа була зобов’язана передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій.
Такий обов’язок на особу покладають закон; службовий стан; фах; прийнятий на себе угодою, дорученням обов’язок; родинні стосунки (батьки зобов’язані оберігати і утримувати дітей); правила суспільного співжиття; утворенні особою угоди, за якими вона зобов’язалась відвернути чи не допустити настання певної шкоди: доглянути дітей, зберегти майно і тд. Якщо буде доведено, що особа е повинна була передбачити такі наслідки, то вона не може бути визнана винною в їх настанні – «хто не повинен – той не винен». Об’єктивним цей критерій називають тому, що він рівний, обов’язковий, однаковий для всіх і не залежить від особливостей суб’єкта.
Суб’єктивний критерій недбалості – можливість особи передбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення того – могла чи не могла певна особа передбачити в певних умовах і обставинах настання таких наслідків враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особливості саме цієї особи: вік; освіта; фах; стан здоров’я; фізичні чи психічні вади; досвід роботи; стать та інше
Наприклад, медична сестра зробила хворому ін’єкцію кокаїну замість пеніциліну, внаслідок чого настала смерть. Враховуючи фах, досвід роботи, можна зробити безперечний висновок, що медсестра могла відрізнити ці ліки, якби проявила хоч мінімум уваги до цього, а тому вона могла передбачити настання таких наслідків, тобто заподіяла смерть винно15.
Прикладом злочинної недбалості може бути такий випадок. Р., з’ясовуючи стосунки з колишньою дружиною К., вдарив її по правій руці тоді, коли вона пила вино з бокала. Від удару бокал розбився і його уламками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема було пошкоджено око, що потягло часткову втрату зору. Цим потерпілий були завдані тяжкі тілесні ушкодження, які потягли розлад здоров’я із стійкою втратою працездатності. Президія Київського міського суду у своїй постанові вказала, що, наносячи удар по руці К., винний не передбачив, що уламок розбитого бокала може потрапити потерпілій в око. Але він міг і повинен був передбачити такі наслідки і тому його дії необхідно розглядати як необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості.
Злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох критеріїв: об’єктивного і суб’єктивного, що підкреслено законом сполучником «і» між цими двома термінами., тобто при відсутності хоча б одного з них то шкода заподіяна невинно. Якщо особа повинна була чи не могла передбачити наслідків своїх дій, то вона діяла невинно, особа вважається невинуватою.
Невинно заподіяна шкода, коли особа не могла або не повинна була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх дій, називається в уголовному праві випадком або казусом (casus).
Випадок – психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини, і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла і не повинна була їх передбачити., тобто заподіяння особою шкоду настання якої ця ооба не повинна була або не могла передбачити, а відповідно і запобігти або відвернути.
Таким чином, сукупність обов’язку та можливості передбачення настання наслідків утворює злочинну недбалість. Відсутність можливості або обов’язку передбачити наслідки утворює випадок (казус). Випадок не утворює вини Випадкове заподіяння шкоди не має суб’єктивної сторони, а значить і вини. У судовій практиці випадок зустрічається нерідко, а актуальність питань, з ним пов’язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кожному випадку. Особливо часто випадок зустрічається у справах про заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, виробничий травматизм, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.
Прикладом казусу є випадок із слідчої практики Керуючи власною автомашиною «Москвич», В. їхав за вантажівкою «ЗІЛ», якою керував П. Між скатами заднього лівого автомашини «ЗІЛ» потрапив камінь, який під час руху вилетів з колеса, розбив лобове скло і вбив В. Зрозуміло, що П. не передбачав, не міг і не повинен був передбачити таких шкідливих наслідків. У іншому випадку голова райспоживспілки П., повертаючись із поїздки по селах, купив по дорозі в магазин ящик шампанського для вечора з нагоди дня народження дружини. Коли гості вже чимало випили, П. для чергового тосту відкрив чергову пляшку шампанського, налив усім, в тому числі і собі, а після тосту всі зібралися вже випити, але не встигли і не змогли, бо один із гостей впив і тут же впав замертво. Як з’ясувалось, що у цій пляшці була соляна кислота. Хто і коли цю пляшку поставив в ящик – встановити не вдалось. П. не передбачав таких наслідків своїх дій і не міг передбачити, тобто заподіяв смерть невинно. продолжение
--PAGE_BREAK--
4.Злочини з двома формами вини
В абсолютній більшості випадків вчинений злочин характеризується однією формою вини. Однак ситуації, коли вчинений умисний злочин спричинює наслідки, які не входили в обсяг умислу і характеризуються необережним ставленням винного до їх настання. Це має місце в тих випадках, коли виникає необхідність посилити відповідальність за умисні злочини, що спричиняють шкідливі наслідки, яким надається кваліфікуюче значення. В теорії кримінального права такі злочини визначають, як злочини зі «змішаною», «подвійною», «складною» формою вини. Слід сказати, що не всі науковці і фахівці теорії кримінального права визнають її існування. Наприклад, О.І. Рарог категорично заперечуючи такі визначення, вказує, що «подобные термины являются неточными, так как никакой третьей формы вины нет, а умысел и неосторожность между собой не смешиваются, они существуют самостоятельно, хотя и в одном преступлении».
Спір про змішану форму вини в юридичній літературі виник у кінці 60 -70 –х років. Деякі автори поставили під сумнів цю кримінально – правову конструкцію; інші висловлювались за практичну її доцільність, посилаючись на окремі статті закону, які передбачають, на їх думку, цю форму. В науці кримінального права того періоду зазначалося, що в теорії і судовій практиці певний час рекламувалась концепція про подвійну форму вини, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисним діянь, що призводила на практиці, як правило, до визнання умисними діянь, що фактично вчинювались з необережності. Законодавець конструює форми вини, виходячи з певного психічного ставлення особи одночасно як до діяння, так і до наслідку. При умислі, наприклад, без передбачення шкідливих наслідків, їх тяжкості особі неможливо усвідомлювати характер суспільної небезпечності свого діяння. Вилучення із умислу одного з його елементів – передбачення шкідливих наслідків – означає залишення цього поняття без змісту.
За визначенням М.Й. Коржанського, подвійна(змішана) форма вини є лише там, де є два види якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих самих дій винної особи та й різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків. Наприклад, умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких з необережності настала смерть, або вчинення незаконного аборту, від якого настала смерть потерпілої
На думку П.С. Матишевського подвійна вина найчастіше має місце при вчиненні злочинів, пов’язаних з порушенням спеціальних правил і настанням від цього шкідливих наслідків.
М.І. Бажанов. В.В. Сташис і В.Я. Тацій погоджуються із найбільш поширеною думкою, що складна (подвійна) форма вини передбачає різне психічне ставлення особи у формі умислу та необережності до різних об’єктивних ознак одного й того самого злочину.
Російські дослідники зазначають: «Злочини з двома формами вини характеризуються такими ознаками: а) наявність в результаті вчинення злочину двох наслідків; б)дві форми вини можуть мати місце тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; в) сполучення різних форм вини щодо цих двох наслідків; г) необережним може бути тільки ставлення до кваліфікуючих діяння ознак; д) злочини з двома формами вини віднесені законодавцем до числа умисних злочинів».
З метою вироблення правильних підходів до визначення вини у злочинах з подвійною формою вини М.І. Хавронюком здійснено типологію відповідних складів злочинів. Результати моніторингу демонструють, що складна вина має місце у таких чотирьох випадках:
1.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків – необережністю. Це відбувається у разі, якщо:
суспільно – небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначений;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового та невизначного);
суспільно небезпечний наслідок є основним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок(поєднання основного, додаткового та невизначеного).
В цілому злочини першої групи, як правило, є умисними.
2.Психічне ставлення до діяння характеризується прями умислом, а до наслідків – умислом або необережністю. Це відбувається у разі, якщо:
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є основним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного і додаткового чи невизначеного).
В основному це умисні злочини.
3.Психічне ставлення до діяння характеризується умислом або необережністю, а до наслідків – необережністю. Це відбувається, якщо:
суспільно небезпечний наслідок для даного складу злочину є додатковим;
суспільно небезпечний наслідок є невизначеним;
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання додаткового і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок є основним;
суспільно небезпечний наслідок альтернативним (поєднання основного і невизначеного);
суспільно небезпечний наслідок є альтернативним (поєднання основного та додаткового і невизначеного).
В цілому злочини цієї групи слід визнати необережними.
4.Психічне ставлення до діяння характеризується прямим умислом, а до наслідків – прямим або непрямим умислом. Суспільно небезпечний наслідок полягає у завданні матеріальної (майнової) шкоди у певному (визначеному) розмірі:
— у злочинах із формальним складом, передбачених ч. 2 ст. 205; ч.2 ст. 222 КК;
у злочинах з матеріальним складом, передбаченому ст… 219 КК
У цілому злочини четвертої групи, слід визнавати умисним.
Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочинів, у яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічними ставленням особи не тільки до об’єкта, а й до об’єктивної сторони конкретного злочину, то вина має відображати складний характер об’єктивних ознак конкретного складу злочину. Можна виділити дві групи злочинів зі змішаною формою вини. Перша – злочини, в яких діяння, що являє собою порушення яких – небудь правил безпеки, само по собі, у відриві від наслідків, є адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних із діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно заподіло загибель людей або інші тяжкі наслідки ( ч.2 ст. 71); порушення правил безпеки дорожнього руху чи експлуатації транспорту особами, що керують транспортними засобами, яке потягло смерть або тяжкі тілесні ушкодження (ч.2 ст. 286); порушення чинних на транспорті правил, яке потягло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ст. 291); незаконне перевезення на повітряному судні легкозаймистих чи вибухових речовин, що заподіяло загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч.2 ст. 269). У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності: самовпевненості або недбалості. Тому, якщо винний порушує правила умисно і має місце змішана форма вини: до діяння – умисел, а до наслідків – необережність.
У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) – є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддалений) – кваліфікуючою ознакою. У цих злочинах, відповідно до закону, і до діяння, і до першого, обов’язкового, наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі (прямому чи непрямому), а щодо іншого (кваліфікованого) – наслідку тільки в необережності (самовпевненості або недбалості). До таких злочинів належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121); умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжку наслідки(ч.2ст. 194); викрадення або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського або річкового судна, якщо ці дії спричинили загибель людей чи інші тілесні тяжкі наслідки (ч.3ст. 278).
За наявності змішаної форми вини слід вирішити питання, яким у цілому є злочин, вчинений винним, — умисним чи необережним. Це має важливе практичне значення. Наприклад, відповідно до ст. 14 і 15 тільки в умисних злочинах можливе і готування і замах; відповідно до ст… 26 обов’язковою ознакою співучасті є умисна участь в умисних злочинах. Тому при змішаній формі вини необхідно визначити, до яких злочинів – умисних чи необережних – слід віднести вчинений злочин. Вирішення цього питання залежить від того, яка об’єктивна ознака конкретного складу злочину є найважливішою для визнання діяння злочином і оцінки ступеня його суспільної небезпечності.
У першій групі злочинів зі змішаною формою вини, в яких діяння саме по собі не є злочином, а стає ним за умови, що воно спричинило тяжкі наслідки, вирішальне значення має необережне ставлення до цих наслідків. Саме воно і визначає віднесення цих злочинів в цілому до необережних. Ц другій групі, де до діяння і найближчого наслідку передбачається умисел (прямий чи непрямий), а до віддаленого – необережність, злочин у цілому визнається умисним, оскільки саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність. Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:
1. Конкретизувати ступінь суспільної небезпечності злочину;
2.визначити правильну кваліфікацію
3.Відмежувати близькі за об’єктивним ознаками склади злочину.
Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, кваліфікуватиметься як умисне вбивство.(ст. 115), якщо щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті був умисел; якщо ж і щодо тілесного ушкодження і щодо смерті була необережність, то особа відповідатиме за вбивство з необережності(ст… 119). Лише за наявності умислу щодо тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті – необережності(при змішаній формі вини) матиме місце склад злочину, передбачений ч.2 ст. 121, — умисні тяжкі тілесні, які спричинили смерть потерпілого. Встановлення подвійної форми вини – необхідна умова розмежування суміжних злочинів, правильної кваліфікації вчиненого злочину та індивідуалізації покарання. Наприклад, якщо відмежувати умисне вбивство від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, визначальним є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, у разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті виявляється в необережності. Вчинення умисних і необережних злочинів зумовлює низку правових наслідків. Тому важливо визначити, які злочини з подвійно. Формою вини належать до умисних, а які до необережних. продолжение
--PAGE_BREAK--
Злочини з подвійною формою вини можуть бути умисним, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння та його прямих наслідків може бути лише у формі умислу, а щодо похідних наслідків – як у формі умислу, так і необережності або лише у формі необережності. Злочини з подвійною формою вини можуть бути необережними, якщо відповідно до викладеного в законі складу злочину вина особи щодо вчиненого нею діяння може бути як у формі умислу так і у формі необережності, а щодо «прямих» наслідків такого діяння – лише у формі необережності. До складів злочинів із подвійною формою вини належать злочини, передбачені ст. 121 та ст. 134 КК. Про подвійну форми вини можна говорити на підставі того, що в цих злочинах є два види якісно відмінних характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих же дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з них. Обидві форми вини у цих злочинах встановлюються лише на підставі психічного ставлення суб’єкта ставлення суб’єкта до злочинних наслідків його дії, з урахуванням його волі щодо настання двох можливих видів наслідків: тяжких тілесних ушкоджень, і настання смерті потерпілого – у першому випадку, вилучення плоду з тіла матері і настання смерті у другому
Залишення небезпеці як склад злочину з подвійною формою вини.
Склад злочину залишення в небезпеці відноситься до злочинів, які ставлять у небезпеку життя та здоров’я людей. У різні часи цей склад злочину аналізували багато радянських, українських та російських криміналістів, але багато питань пов’язаних зі змістом та тлумаченням ознак даного злочину вирішується неоднозначно.
Серед описаних у диспозиції ч.1 ст. 135 КК України ознак залишення у небезпеці до суб’єктивних належить лише термін «завідомо». У сучасні, як і в радянській науці кримінального права існує широкий спектр поглядів та думок з приводу змісту суб’єктивної сторони цього злочину. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою залишення в небезпеці може бути вчинено лише з прямим умислом.
Окремі вчені вважають, що цей злочин може вчинятись і з непрямим умислом. Деякі вчені, зокрема, А.А. Понтковський, М.І. Бажанов, П.П. Андрушко не конкретизують вид умислу в цьому злочині. В радянській науці, наприклад, М.Д. Шаргородський вважав, що при залишенні в небезпеці із суб’єктивної сторони можливі непрямий умисел або самовпевненість. Інтерпретація поняття «завідомо» дає підстави стверджувати, що кримінальна відповідальність за залишення в небезпеці можлива лише у тому випадку, якщо винному було точно, достовірно відомо про джерело небезпеки і про те, що джерело становить загрозу для життя потерпілого.
Вчені, які вказують на прямий умисел при залишенні в небезпеці, інтелектуальну ознаку вбачають в усвідомленні винним небезпечного стану потерпілого і реальної можливості надати йому допомогу, а вольову — в бажанні ухилитися від надання необхідної допомоги.
Без сумніву, можна підтримати висловлені в літературі позицію про те, що під час вчинення цього злочину винний повинен усвідомлювати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя становищі; позбавлений можливості до самозбереження внаслідок безпомічного стану; загроза життю потерпілого виходить від дій механізмів, транспорту, власної бездіяльності, дій винного; надання допомоги потерпілому знаходиться в межах можливостей винного. Стосовно залишення в небезпеці, вказівка на за відомість свідчить про те, що винний повинен достовірно знати, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані й потребує негайної допомоги. Отже, в тому випадку, коли суб’єкт лише припускає з будь – яким ступенем імовірності те, що життю потерпілого загрожує небезпека, але точно цього не знає, прямий умисел в сенсі ст… 135 КК України відсутній і тому кримінальна відповідальність цієї особи виключається.
Вирішальне значення для правильної кваліфікації залишення в небезпеці має диференціація фактичної підстави виникнення обов’язку надати допомогу, тобто специфіка суб’єкта цього злочину. Останніми можуть бути, по – перше, особи, які згідно із законом зобов’язані піклуватись про потерпілого, і, по-друге, особи, які самі поставили потерпілого в небезпечний для життя стан. У першому випадку йдеться про так звану бездіяльність – невтручання, а в другому – про бездіяльність, яка створює небезпеку (тут більш доцільно говорити про «чисту» та «змішану» бездіяльність відповідно).
Зазначене розрізнення прямо випливає на вирішення питання про вину щодо наслідків. Думки українських науковців з цього питання переважно співпадають. Так, якщо небезпечне для життя особи становище зумовлене причинами, незалежними від волі винного, і виникло не внаслідок його дій, то незалежно від форми вини щодо наслідків, передбачених ч.3 ст. 135, дії винного кваліфікуються лише за ч.3 ст. 135. У випадку, коли особа своїми умисними діями поставила потерпілого в небезпечне для життя становище і завідомо залишила його без допомоги, її дії можуть кваліфікуватись за ч. 3 ст. 135 лише при необережній формі вини до наслідків. Якщо ж буде встановлено щодо наслідків умисну вину, то дії винного мають кваліфікуватись яку вмисне вбивство чи умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Отже, при умислі щодо наслідків остаточна кваліфікація залежить від фактичної підстави виникнення обов’язку надати необхідну допомогу потерпілому. Метою залишення в небезпеці є бажання винного ухилитися від надання допомоги потерпілому. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними(уникнути кримінальної відповідальності, небажання допомогти через брак часу, легкодухість, помста тощо) і не кваліфікацію вчиненого не впливають. Проведений аналіз дає можливість дійти до таких висновків. Зі змісту ст. 135 КК України випливає, що залишення в небезпеці може вчинятись лише із прямим умислом, коли винний достовірно знає про те, що потерпілий знаходиться в небезпечному для життя стані. При кваліфікації залишення в небезпеці треба окремо встановити психічне ставлення винного до бездіяльності(при змішаній бездіяльності – і до самих дій, внаслідок яких потерпілий опинився в небезпеці), а також до наслідків, передбачених ч.3 ст. 135 КК України. Ставлення винного до цих наслідків залежно від підстави виникнення обов’язку надати допомогу може бути умисним або необережним (самовпевненість). Особливо кваліфікований склад залишення в небезпеці в цілому є умисним злочином.
Як приклад складної форми вини розглянемо такий випадок, який мав місце у судовій практиці Комінтернівського району м. Харкова. Двоє молодих людей посварилися і один з них, О., старший за віком, вдарив молодшого В. двічі за те, що той зухвало вів себе біля кінотеатру, лаявся. В. зібрав 4- х своїх друзів і вони вирішили провчити О., побити його При цьому В. взяв з дому перо чинний ніж. Вони викликали з дому О. і намагалися побити його, але, оскільки О. був набагато сильнішим фізичного, то легко з ними справився. В., вихопив з кишені ніж і вдарив ним О. під пахву. Через кілька хвилин від цього поранення О. помер на місці злочину. Як встановлено судово – медичною експертизою, смерть настала від поранення стегнової артерії, що привело до смерті потерпілого. Безумовно, В. навмисно завдав тілесне ушкодження О., хотів його провчити, а не «вбити»;; саме з цією метою вдарив його ножем, розуміючи, що це небезпечно, але розраховував, що «пронесе», «не в серце ж бив» і т.п., тобто ставлення до смерті збайдужіле(злочинна самовпевненість). В цілому ж злочин кваліфікується як навмисний.
Заключення
Кожен злочин це єдність об’єктивного та суб’єктивного, які настільки взаємопов’язані, що вчинки викривають думки, наміри, а про наміри, думки судять по вчинку. Суб’єктивна сторона — елемент злочину, яка є чи не найскладнішим для дослідження та аналізу. Це пояснюється тим, що для його дослідження необхідно поринути у внутрішній світ людини, визначити її моральні якості, систему життєвих цінностей, емоційний статус та емоційний стан на момент вчинення злочину. Як писав Г. Гегель – людина робить такою як вона є; людина не що інше, як низка її вчинків.
З вищевивикладеного в даній курсовій роботі видно, що в теорії кримінального права та кримінальній практиці ще є багато спірних моментів, існують альтернативні погляди, різні точки зору на те чи інше поняття, інститут, категорію кримінального права, а отже є простір для наукових досліджень, кримінально – правового аналізу цих явищ і відповідно для вдосконалення кримінальних законів та практики їх застосування.
Використана література:
Конституція України — 28 червня 1996 р.
Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / А.В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О.Ф. Штанько – К.: Вид Паливода А.В., 2005 -640 с.
Кримінальне право України: Тези лекцій і практичний завдання/ Бовсуновський В.М. – К.: вид. «Наукова думка»,1995.-455 с.
Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів ВНЗ.: Атака, 2004.-488 с.
Новий Кримінальний кодекс України. Питання застосування і вивчення. – Матеріал міжнародної науково – практичної конференції (Харків) 25-26 жовтня 2001 року/Редколегія.: В.В. Сташко(головний редактор) та ін.-К.-Х.: «Юрінком Інтер», 2002.-272 с.
Н.Й. Коржанський/Уголовне право України.Частина загальна.: Курс лекцій.-К.: «Наукова думка» та Українська видавнича група, 1996.-336 с.
Кримінальне прав України. Загальна частина: Підручник для юрид.вузів і фак./М.І.Бажанов, Ю.В.Баулін, В.І. Борісов та ін.; за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса та ін.-Х.: Право, 1997.-368 с.
Цит. Российское законодательство Х-ХХ веков.-М.,1984.-Т.1-
Фильдштейн Г.С.-Природа умысла.-М.,1898.-с.2
Практика судів України в кримінальних справах. – К.,1993.
Дагель П.С. — Неосторожность. Уголовно – правовые и криминологические проблемы.-М.,1977
Загородников Н.И./ Советское уголовное право. Части Общая и Особенная.-М.,1975