Судова реформа 1864 року в Україні

Курсоваробота
зтеми: Судова реформа 1864року в Україні

План
 
Вступ
1. Дореформений суд
2. Передумови і суть судової реформи
3. Учасники судового процесу (суд присяжних,адвокатура, прокуратура)
Висновки
Список використанихджерел і літератури

Вступ
 
Старийдореформений суд вже не відповідав буржуазному розвитку Російської імперії. Вінзнаходився в повній залежності від адміністрації, яка по-суті вирішувалазамість суду ті чи інші справи, які часто тягнулися по декілька років. Окрімвтручань державних органів на той постійно поставала проблема корупції в судах.Це викликало невдоволення широких суспільних мас, потрібно було вводити щосьнове. Тому постала гостра необхідність проведення судової реформи 1864 р.
Тема судовареформа 1864 р., хоча і відбувалася 2,5 століття тому, але є дуже актуальною в нашічаси, це можна обґрунтувати такими положеннями:
1) процес розбудови незалежної, суверенної,соціальної, демократичної, Української держави у сучасний період неможливий безстворення цілісної системи надійного державного захисту прав і свобод громадян,загальногромадянських інтересів;
2) практика державного будівництва вУкраїні свідчить, що для створення основ правової держави і громадянськогосуспільства, формування реальної демократичної системи особливе значення маєсудова реформа;
3) Для належного правового забезпеченнядійової судової системи, створення її наукових основ важливим і актуальним єузагальнення та вивчення історичного досвіду реформування судової системидругої половини ХІХ ст., коли в суспільстві також відбувалися кардинальнізміни;
4) Світове співтовариство визначило низкуосновних принципів незалежності судової влади, зокрема: рівноправніповноваження трьох гілок влади, довічне призначення суддів на посади,неприпустимість зниження їх заробітної плати, контроль за судовою діяльністютільки з боку суддів та інші. Деякі з цих принципів сьогодні вже реалізовані, аокремі, хоча й проголошені та закріплені в Конституції і законах України,залишися поки що декларацією;
5) В період кінця ХІХ – початку ХХ умовибули подібними до теперішніх соціально-економічних процесів.
Водночас требазазначити, що, з одного боку, пряме перенесення досвіду минулої історичноїепохи на сьогоднішні реалії є неприйнятним, з іншого – ігнорування цьоговеличезного досвіду породжує важкі наслідки, спричиняє повторення помилок івибір хибного шляху до майбутнього.
Мета даноїкурсової роботи розкрити зміни судової системи, які відбулися в Україні іструктуру судів.
Працюючи надкурсовою роботою, були поставлені такі питання і завдання: визначити причиниреформи і структуру дореформеного суду, дослідити організацію діяльностісудів, визначити їх структуру, учасників судового процесу, розглянути їх іописати у післяреформений період.
Курсова роботаскладається з таких питань:
1. Дореформений суд
2. Причини і суть судової реформи
3. Учасники судового процесу (народнізасідателі, адвокатура, прокуратура)
В роботі буливикористані праці таких авторів: Чайковського А.С., Іванова В.М., Тація В.А.,Рогожина А.Й., Шевченка О.О., Кульчицького В.С., Тищика Б.Й., Музиченко П.П.,Смолія В.А., Гончаренка В.Г., Субтельного О.Р., Шевчука В.Г., Тараненко М.Г.

1. Дореформений суд
В Україні напочатку ХІХ ст. існували різні судові системи. Суди на українських земляхбудувалися за становим принципом. Їх діяльність сприяла зміцненню політичного йекономічного становища дворянства.
УСлобітсько-Українській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській губерніяхна той час судочинство було приведено у відповідність до судової системи, якаіснувала в губерніях Центральної Росії. [2, с.158]
Судами першоїінстанції були станові суди: у повітах – земські (для дворян і селян), у містах- магістрати і ратуші (для купців та міщан).
Земські суди ускладі голови-земського справника і двох — чотирьох засідателів від дворянрозглядали цивільні справи. До їх компетенції також належало виконання рішеньта вироків.
Другоюапеляційною й ревізійною інстанцією вважалися створені в губерніях палатикримінального і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначенихурядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян ікупців). Голови палат цивільного і кримінального суду призначались. До складупалат входили виборні засідателі від дворян,міщан(переважнокупців та ремісничої верхівки) і державних селян. Палата кримінального судурозглядала в першій інстанції справи про посадові злочини, підпалі тощо, палатацивільного суду – про нерухоме майно у різних губерніях, суперечки з питаньвласності у містах. Крім того, палати цивільного суду оформляли угоди з приводукріпосних “душ”на території губернії (продаж, обмін тощо).
В масштабахгубернії існували позастанові установи, так звані совісні (розглядали цивільнісправи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочинималолітніх і божевільних) та, надвірні суди надвірні суди (для різночинців таосіб невизнаного стану). Совісні суди займалися справами про злочинибожевільних та неповнолітніх, а також вирішували майнові суперечки міжродичами. Рішення цього суду були спрямовані на примирення сторін. Надвірнісуди не були обов’язковою ланкою у судовій системі кожної губернії. Склад цьогосуду (голова радник і два асесори) призначався губернатором. Надвірні судирозглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову приналежність яких буловажко визначити, а також чиновників і військовослужбовців, які тимчасовоперебували у місті в справах служби. В Одесі в 1808 р. виник комерційний суд,склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт)обирався купецтвом. Пізніше,відповідно до “Установленнякомерційних судів” (1832 р.), такісуди з’явилися в більшості міст Причорномор’я. [9, с.232]
Також в деякихгуберніях існували повітові й міські суди розглядали як цивільні так ікримінальні справи, які не передбачали смертної кари, позбавлення честі йтілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селянсудили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду в цивільних і незначних кримінальнихсправах над державними селянами засновувалися волосні та сільські розправи. Якіпереважно були на Правобережній Україні.
На Правобережжі(Волинська, Київська, Подільська губернії) продовжували функціонувати давнісуди – повітові і підкоморські, суди магістратів і ратуш.
Повітовий судскладався з голови, двох підсудків (або асесорів), нотаря (писаря), мав усвоєму розпорядженні чотирьох возних. До обов’язків останніх належало, головнимчином, огляд за дорученням суду місця порушення чи злочину, оцінка скоєного.Члени суду та возні обирались дворянством губернії.
До компетенціїпідкоморських судів належало вирішення межових суперечок. Підкоморій – головнаособа цієї установи – обирався дворянством. Він в свою чергу, призначав кількохкоморників, які допомагали у розгляді справ а в деяких випадках навіть замінялийого.[2, с.159]
Магістратськісуди складалися, як правило, із двох голів (бурмистрів) і чотирьох ратманів(радників), яких на три роки обирало міське товариство. Ратушні судистворювались в містечках.
На Правобережжісудову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією длясудів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах) магістратіві ратуш (для міського населення). Повноваження головного суду були такими ж, які у палат цивільного і кримінального суду в інших губерніях. Головний суд такожрозглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних інадвірних судів. Крім того, у зв’язку із відсутністю у цих губерніях совіснихсудів, головний суд також вирішував справи про неповнолітніх і божевільнихзлочинців.
У Полтавській таЧернігівській губерніях, як і на Правобережній Україні діяли повітові тапідкоморські суди. Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської таЧернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважавсягенеральний суд. Він складався з кримінального і цивільного департаментів,кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по дварадники та по п’ять обраних, які обиралися від дворянства на три роки. Особливістюгенерального суду було й те, що на старшого з генеральних суддів за відсутностігубернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією. Генеральнийсуд у Чернігові, підпорядкований імператорському Сенатові.[9, с.233-234]
Діяльність усіхсудів у губерніях України, згідно із загальними для Росії порядком,контролювали губернатори. Вищою судовою інстанцією для судової системи Українибув вже згаданий Сенат. Кримінальні справи в обов’язковому порядку направлялисягубернаторам для ознайомлення. У випадку розходження думки губернатора ізвироком суду справа передавалась спочатку в Сенат, а потім до імператора. Якправило, Сенат підтримував думку губернатора, а імператор затверджував її,отже, попередній вирок кримінальної палати, головного або генерального судіввтрачав силу.
Починаючи з 1831р. самодержавні власті видали ряд нормативних актів з метою усунення місцевихособливостей в судочинстві України. Генеральний і головний суди булиліквідовані, а в губерніях створено палати кримінального і цивільного суду,голови яких призначалися царем за пропозицією міністра юстиції, а радники –безпосередньо цим міністром.
Упродовж 30-хроків ХІХ ст. низкою нормативних актів царської влади особливості у судовійсистемі України було ліквідовано й надалі вона розвивалася разом із російськоюяк її частина. Усі повітові суди перетворювалися не «уездные».У судочинстві запроваджувалася російська мова.[2,с.162]
Таким чином,судова система Правобережжя і Лівобережжя приводилась у відповідність з судовоюсистемою Великоросії, але з порядком урядового призначення складу її основнихланок. Між тим у губерніях Центральної Росії на ці посади обиралисьпредставники дворянства. З 1840 р. на Правобережжі, а в 1842 р. – наЛівобережжі скасовувались для місцевого права. Судова система на всіх земляхУкраїни стала функціонувати на основі загальноімперського процесуального таматеріального цивільного і кримінального права.[12,с.189]
 
2. Передумови та суть судової реформи
Крах, якогозазнала Росія у Кримській війні (1853-1856 рр.) був крахомфеодально-кріпосницької суспільно-політичної системи.
Різноманітніважелі державної машини самодержавства почали виявляти свою нездатність досередини XIX століття, але, мабуть, жоден з органів державного апарату незнаходився в настільки кепському стані, як судова система. Для дореформеного судухарактерна множинність судових органів, складність і заплутаність процесуальнихвимог, неможливість часом визначити коло справ, які повинні підлягати розглядутому або іншому судовому органу. Справи нескінченно перекочовували з одного судув інший, найчастіше повертаючись у першу інстанцію, відкіля знову починалидовгий шлях нагору, на що нерідко ішли десятиліття.[6, с.141]
Судова системапершої половини ХІХ ст. мала цілий ряд серйозних суперечностей: по-перше, судповністю залежав від адміністрації, а по-друге – носив виключно становийхарактер (для кожного стану створювались свої судові органи) і був заснованийна принципах феодального права. Слідство проводилось поліцією; не існувалогласності та змагальності судового процесу., в судах панували тяганина,хабарництво (наприклад про широкий розвиток хабарництва можна сказати з такогофакту: міністр юстиції граф В.Н. Панін для прискорення однієї із судових справдоньки був змушений дати хабар через одного із чиновників Міністерства юстиціїв сумі 100 рублів), свавілля. Тогочасна судова система потребувала значногоудосконалення.[3, с.165]
У дореформеному судіпанувала інквізиційна (розшукова) форма судочинства. Процес проходив у глибокійтаємниці. Принцип писемності припускав, що суд вирішує справа не на основі живого,безпосереднього сприйняття доказів, особистого ознайомлення з усіма матеріаламисправи, безпосереднього усного допиту обвинувачуваного, підсудного, свідків, а спираючисьне письмові матеріали, отримані під час слідства. Та й докази оцінювалися по формальнійсистемі. Їхня сила заздалегідь визначалася законом, що твердо встановлював, щоможе, а що не може бути доказом. Закон же встановлював і ступінь достовірностідоказів, ділячи їх на недосконалі і досконалі, тобто такі, що давали підставудля остаточного вироку і не могли бути спростовані підсудним.
Було відомо, щобез скасування кріпосного права було неможливим проведення судової реформи,адже воно виключало законність, припускало залежність юстиції від адміністрації,а скасування кріпацтва таким же чином неможливим без більш демократичних інезалежних судів.
Без судовоїреформи було неможливо забезпечити недоторканість особи і власності, без захистуяких було неможливе скасування кріпацтва. Гарантувати безперешкодне володіння,користування і розпорядження землею селянству міг тільки суд. Він жезабезпечував у цьому випадку й інтереси поміщика, що розраховував навинагороду. Проте юстиція була незадоволена.
А.Ф. Конівважав, що: “Судова реформа,покликана була завдати удару гіршому з видів свавілля, свавілля судового, щоприкривається маскою формальної справедливості. Вона мала своїм наслідкомпожвавлення в суспільстві розумових інтересів і наукових праць. З староюсудовою практикою науці було нічого робити”.
Політиками щепід час Кримської війни зазначалося, що: “Існуючий в країні зсув законодавчої,виконавчої і судової влади сприяє розвитку бюрократизму. Нам, російським,потрібно виховати в собі почуття поваги до закону, тому що ми звикли прибігатидо темних і негласних шляхів повз відкритих і законних, коли хочемо покінчитиспірну справу легко і просто. Ми збилися зі стовпової дороги законності ізаблудилися по путівцях. Нас потрібно відтіля вивести, а для цього потрібновідлучити від дверей таємну поліцію і губернаторів, і зазначити на відкритідвері судових місць”.
По силі ірізкості виділялася думка А.М. Унковського — лідера тверського дворянства, щослужив довгий час суддею і знав правосуддям “зсередини”. “Суду нас не значить нічого, адміністраціятримає усю владу і віддає чиновників під суд тоді, коли це буде завгодно їхнімначальникам. Тому адміністрація наша подає цілу систему зловживання, зведену наступінь державного устрою. При цій системі ніде немає права і панує одненизьке, неприборкане свавілля, що шанує тільки гроші і суспільне становище”.
Як виднокризовий стан російської влади в цілому і судової зокрема став беззаперечним.Це стало необхідною складовою усвідомлення неминучості реформ в державі. Ще підчас війни Оболенським зазначалося “Наприкінці Кримської кампанії відчуваласьнеминучість суттєвих реформ”. [7, с. 345-347]
Ще у 1856 р.Олександр ІІ офіційно заявив, що реформи потрібно проводити “зверху,ніж дочекатися, коли їх почнуть проводити знизу”.[6,с. 130]
 У жовтні 1861р. за згодою Олександра ІІ була створена комісія, до складу якої увійшов С.Зарудний та багато інших знаних юристів тієї епохи. Результатом роботи цієїкомісії стали „Основні положення реформи судової частини в Росії”, які 29вересня 1862 р. були передані імператору для опублікування. В цих положенняхуперше фіксувалися такі нові інститути і принципи, як відділення суду від адміністрації,виборний мировий суд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадженняадвокатури, принцип змагальності. На підставі даних положень були підготовленіСтатут кримінального судочинства і Устав про покарання, що накладаютьсямировими суддями, які були затвердженні імператором Олександром ІІ 20 листопада1864 р.
Важлива роль упідготовці судових перетворень у царській Росії належала статс-секретарюдепартаменту законів Державної ради, українцеві С. Зарудному. Відомийюрист-публіцист Г. Джаншієв так оцінював його роль: «Вплив і роль… борця заоснови судового перетворення С.Зарудного були зовсім виняткові і безприкладні.З першого кроку своєї службової діяльності, з першими підготовчими стадіямицієї справи Зарудний безвідлучне стояв при ній і дієво працював у всіх подальшихфазах даної справи...».
При підготовцісудової реформи 1864 р. в Державній раді підкреслювалося, що “… при об’єднанніадміністрації і суду в одних руках немає впевненості в тому, що кожна із двохвлад, адміністративна і судова, буде триматись в її природних межах. З цихпричин рішення адміністративної влади по справах судових завжди викликає досебе недовіру, і яке б покарання потім не призначалось, воно сприймається яксвавілля влади і збуджує до незадоволення”.
Також при підготовцісудової реформи ставились такі завдання:
1. Розділити суди, адміністрацію і поліцію;
2. Визначити відповідальність всіх ікожного перед судом;
3. Ввести гласність кримінального іцивільного судочинства;
4. Запровадити суд присяжних і інститутадвокатури.
Суттєвийвплив на проекти судової реформи робило підготовка скасування кріпосного права.Губернські дворянські комітети, організовані для з'ясовування побажаньдворянства про скасування фортечної залежності, у 1858 р. подали своїпропозиції. Їх «постійно й уважно читав Олександр II» — писав А.В. Головін. [1, с.158]
Судова реформа,проведена на підставі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р., післярозгляду в Державній раді цар затвердив для запровадження 4 акти, які юридичнооформили проведення судової реформи:
1) про заснування судових установлень (“Заснуваннясудових установлень”);
2) статут кримінального судочинства (“Уставкримінального судочинства”);
3) статут цивільного судочинства (“Уставцивільного судочинства”);
4) статут про покарання, що накладалисьмировими суддями (“Устав пропокарання, що накладаються мировими суддями”).
В цих документахпроголошувалось відокремлення суду від адміністрації, яке забезпечувалосьнезамінністю суддів та судових слідчих; створення всестанових судових органів;рівність всіх перед судом; засновувався суд присяжних; встановлювалисьвиборність мирових суддів, прокурорський нагляд за законністю судочинства. Цебула одна з найпослідовніших реформ 2 половини ХІХ ст. Колишній становий,залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався надемократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом,права звинуваченого на захист та ін.).
Внаслідоквикористання європейської судової практики система судів, яку вводили судовістатути від 20 листопада 1864 р., виглядала таким чином. Суди поділялися на двікатегорії — з обраними та призначуваними суддями. Відповіднодо статуту про заснування судових установлень судовавлада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовимпалатам і Сенату (верховний касаційний суд).
Також судовістатути передбачали створення позастанових установ двох типів – загальних тамирових судів.
Мировий суд ставнайчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися для розгляду дрібнихкримінальних та цивільних справ. Останнівирішувались мировими суддями одноосібно у порядку скороченого судочинства. [2,с.122-123]
Першоюінстанцією мирових судів був одноособовий суд дільничного мирового судді абосуд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралисяна три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу тасередню освіту, відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався такожвисокий майновий ценз (15 тис. крб.), винятками були тільки відставні офіцери.Чинність мирового судді поширювалася на округ, який складався із кількохдільниць у повіті або місті, а до його компетенції належали кримінальні тацивільні порушення, грошовий еквівалент яких становив розмір штрафу: від 300 до500 руб. Дільничні та почесні мирові судді повіту збиралися на сесії, якіотримали назву з’їздів мирових суддів і на яких розглядалися апеляції нарішення мирових суддів, якщо і апеляція не влаштовувала вирок можна булооскаржити в касаційному порядку в Сенаті.
Системазагальних судів складалася з окружних судів та судових палат. Першою інстанцієюбув окружний суд. Як правило, судовий округ співпадав з територією губернії.Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ – яккримінальних, так і цивільних. Окружні суди створювались у складі призначуванихголови, його товариша (заступника) і членів суду.
Кримінальнісправи розглядалися трьома суддями. Попереднє слідство здійснювали судовіслідчі. Кримінальні справи, по яких підсудним загрожували покарання, пов’язаніз позбавленням або обмеженням громадських прав, розглядалися за участюприсяжних засідателів. Судовим засіданням керував голова колегії короннихсуддів (судових чиновників), який після закінчення судових дебатів робиввисновок та звертався із питанням до присяжних. Останні збиралися в спеціальнійкімнаті та виносили свій вердикт щодо винуватості підсудного, причому їхнєрішення не залежало від думки коронних суддів. Вироки суду, винесені за участюприсяжних засідателів, не підлягали апеляції, могли бути оскаржені лише доСенату в касаційному порядку за ознакою порушення процесуального закону.
Судова палата засновуваласяв окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу).Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту.Для завідування судовою частиною в Сенаті були збережені в якості верховного касаційногосуду касаційні департаменти по карних і цивільних справах. Судова палатарозглядала всі кримінальні та цивільні справи (завинятком кримінальних справ, що вирішувалися в окружних судах за участюприсяжних) кожна з яких керувала діяльністю 8-10 окружних судів. Судових палатв Україні було 3 (Київська, Харківська, Одеська), які складалися здепартаментів цивільних і кримінальних справ. Разом з тим, судова палата якперша інстанція розглядала справи щодо обвинувачення в злочинах державних,посадових та деяких інших осіб. Суд відбувався за участю губернського та одногоз повітових лідерів дворянства, міського голови губернського міста і одного з волоснихстаршин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з короннимисуддями, що фактично зводило роль перших нанівець.
Першою судовоюпалатою, заснованою в українських губерніях на основі судових статутів 1864року, була Харківська (листопад 1867 р.), діяльність якої поширювалася наоднойменну, Курську, Орловську і Воронізьку губернії. Її очолив барон МиколаЄгорович Торнау (1812-1882), найбільш типовий чиновник тогочасної бюрократичноїсистеми, виходець з остзейських губерній, лютеранського віросповідання, який немав ні землі, ні кріпаків. Цим, як і іншими призначеннями, уряд відпрацьовувавтехнологію конструювання імперської еліти, здатної протидіяти старій практиці,коли суди очолювали місцеві дворяни, пов’язані між собою етнічно-корпоративноюприналежністю.
Невдовзі — 30червня 1868 р. — було засновано Одеську судову палату, яка обслуговувалаХерсонську, Катеринославську, Таврійську, Подільську губернії та Бессарабськуобласть. Як бачимо, судова сітка не збігалася з адміністративною, ірозмежування адміністративно-територіального та судово-територіального поділутакож було однією з гарантій незалежності судової влади від виконавчої.
Київська судовапалата, що відкривалася на основі судових статутів 1864 р. у складіоднойменної, Волинської, Чернігівської та Могильовської губерній,засновувалась, найпізніше, — 29 червня 1880 р. Її головою був призначенийдійсний статський радник І. І. Мечников, який раніше очолював Пензенськийокружний суд та служив прокурором Харківської судової палати.
Найвищою судовоюінстанцією став Сенат, в якому були створені касаційні департаменти. Крім того,при Сенаті в 1877 р. було засновано Особливе присутствіє для розглядунайважливіших справ. Також справи стосовно вищих чиновників могли розглядатисяв Вищому кримінальному суді, склад якого обирався імператором на кожнеслухання. Фактично він перетворився в єдиний у країні касаційнийсуд. Основна відмінність касаційного порядку оскарження судових рішень і вироківвід апеляційного порядку оскарження в Росії полягала в тому, що поводом для касаціїбули процесуальні
У своїйдіяльності суди керувалися 3 актами: уставом про покарання, що накладаютьсямировими суддями, устав кримінального судочинства, устав цивільного судочинства
“Устав пропокарання, що накладаються мировими суддями” являвся кодексом, у який були виділеніз “Укладення про покарання карних і виправних” менше серйозні злочини(проступки), підвідомчі мировим суддям. Статут складався з 13 глав. Перша главамістила загальні положення і перелік покарань за злочини, передбачені статутами.Глави 2-9 були присвячені дрібним злочинам проти суспільного і політичного ладу,проступкам проти порядку управління і т.д. У главах 10-13 говорилося про проступкипроти особистої безпеки, проти сімейної честі і т.д.[10, с.189-191]
 “Уставкримінального судочинства” визначавкомпетенцію судових органів по розгляду кримінальних справ, загальні положення,порядок виробництва у мирових установленнях, порядок виробництва в загальних судовихмісцях, вилучення з загального порядку карного судочинства.
Основнимистадіями в карному процесі, відповідно до Статуту, були: попереднєрозслідування, передання суду, підготовчі розпорядження до суду, розглядсправи, виконання вироку. Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали переглядутільки в касаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законністьабо незаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи посуті, тобто в порядку апеляції).
“Уставцивільного судочинства” розрізнявсудочинство цивільних справ у мирових і судово-адміністративних установленнях (усуді земських начальників і повітових з'їздів) і судочинство в загальних судовихмісцях. У Статуті, що відбив основні принципи буржуазного права, найбільш послідовноздійснені початки змагальності, сторони в ньому повинні були забезпечувати докази.Нижчою інстанцією був окружний суд, апеляційною — судова палата. Слухання справивідбувалося у відкритому судовому засіданні. Судові статути ввели суд присяжнихі інститут судових слідчих, була реорганізована прокуратура, заснована адвокатураі проголошені такі буржуазно-демократичні принципи судочинства, як гласність, усність,змагальність. Деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними, буластворена більш чітка система судових інстанцій. Проте судові статути зберегли значноюмірою риси феодалізму. Селянство і національні меншини (“інородці”)по маловажних карних і цивільних справах позивалися в особливих судах, головнимчином на основі феодальних звичаїв; існували особливі суди для духівництва; складсудових працівників був в основному із середовища дворянства.
Селяни іробітники не могли бути суддями, їх не допускали навіть у якості присяжнихзасідателів. Зовнішньо прикритий демократичними принципами дворянсько-буржуазнийсуд дореволюційної Росії був знаряддям гноблення і придушення трудящих.
Під кінець слідзазначити, що особливістю судової реформи в Україні було те, що воназдійснювалася повільно, в ряді регіонів лише частково, з суттєвими змінамирекреаційного характеру. Так, суди загальної системи були створені лише вПолтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійських губерніях. На іншихземлях було дозволено тільки створення тільки мирових судів, і то лише черездекілька років після початку реформи: в Чернігівській губернії — з 1869 р., уКиївській та Подільській – з 1871 р. Мирові судді в Київській, Волинській,Подільській губерніях не обиралися, а призначалися міністром юстиції. НаЛівобережжі замість інституту виборних мирових судів створювалася складнасистема судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністромюстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду.Інститут почесних мирових суддів зберігався. Апеляційною інстанцією ставповітовий з’їзд судового присутствія на чолі з предводителем дворянства. Судприсяжних позбавлявся розгляду справ про пресу й політичні злочини. Новіправила складання списків присяжних засідателів виключали можливість участі усудовому процесі демократичних і ліберальних елементів. Упродовж післяреформенихроків було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.[7, с.315-317]
 
3. Учасникисудового процесу(суд присяжних,адвокатура, прокуратура)
судовийсистема україна адвокатура
Окрім судусудовими уставами виданими 20 листопада 1864 року визначалися й інші учасникисудового процесу. Такими учасниками були: суд присяжних, адвокатура,прокуратура, кожен з яких мав певні функції при веденні судового засідання іпоза ним. Зокрема в судовому засіданні адвокат займався захистом підсудного,прокуратура підтримувала державне обвинувачення (ці функції збереглися і донаших часів), суд присяжних встановлював чи винний підсудний. Ці учасники маливласну структуру та організацію діяльності.
Паростки ідеїсуду присяжних з’явились у слов’янських народів ще в 15 ст. це ми можемодізнатися з праць прогресивних вчених де вони висловлювали думку про судприсяжних, як про продукт національного генія слов’янських народів.
Прихильники судуприсяжних у період підготовки до судової реформи у Росії 1864 р. висловлювалитакі аргументи на користь його заснування: якщо визначення винності тапризначення покарання належить одним лише суддям, то суди часто можутьвизначати ступінь провини так, щоб підсудний підлягав би тому покаранню, якомусудді бажали б його піддати. Вони вважали, що в суді присяжних повноваження звизнання вини і повноваження щодо призначення покарання будуть розділені, щообмежуватиме свавілля суддів.
Відповідно дореформи 1864 року вводився суд присяжних. Суд присяжних був важливимдемократичним засобом захисту прав і свобод людини, обмеження влади правом,зміцнення народного контролю за процесом правосуддя.Суд присяжних з моменту створення розглядав до трьох чвертей кримінальнихсправ.
Суд присяжних натериторії України, вводився поетапно. Найперше, у 1867 p., він втілений упрактику Харківського, Сумського та Ізюмського судів, які територіальнезнаходилися ближче до центру імперії. Найпізніше, у 1880 р., суд присяжнихотримав практичне застосування на теренах Правобережної України — у Київському,Уманському, Кам'янець-Подільському. Житомирському та Луцькому судах.
Присяжнізасідателі для роботи в окружних судах обиралися земськими комісіями. Згідноіз законом до складу суду присяжних могли включатися російські піддані вікомвід 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становилизлочинці, неспроможні, сліпі, глухі, німі, божевільні. Загальнийсписок присяжних публікували в місцевих відомостях. За законом 1884 р. було зміненосклад комісій, які створювалися у повітах для складання списків. А за Законом1887 р. для присяжних засідателів підвищено ценз — читати російською мовою(замість її знання), володіти більшим майном, порівняно з тим, що булорегламентовано статутами 60-х pp.
Суд присяжнихскладався з судді та 12 присяжних засідателів. За результатами судовогослідства присяжні виносили вердикт, в якому давали відповіді на такі запитання:
1. Чи мав місце злочин?
2. Чи винний у ньому підсудний?
3. Чи з умислом він діяв?
4. Чи заслуговує підсудний напоблажливість?
Присяжнізобов’язувались прагнути до одностайного рішення при винесенні вердикту. А длядосягнення одностайності необхідно було всебічно досліджувати усі обставинисправи. Лише у виняткових випадках можна було ухвалювати рішення більшістюголосів. При рівності голосів приймали думку, яка свідчить на користьпідсудного. У подальшому розгляд справи здійснював суддя. Він отримував вердиктприсяжних і, в разі згоди з ним, продовжував судочинство в загальному порядку,виносячи вирок. В разі незгоди з вердиктом, суддя міг направити справу на новийрозгляд судом присяжних в іншому складі.
Дискусіястосовно компетенції суду присяжних не припинялася протягом всього часу йогоіснування. Першим важливим моментом було те, що цей суд з самого початкуіснування не мав права розглядати справи про державні злочини. Пізніше, заЗаконом 12 листопада 1866 p., з юрисдикції суду вилучено справи, що стосувалисяпреси. Законом від 9 травня 1878 р. тимчасово забрано справи щодо злочинівпроти порядку управління. Законом від 7 липня 1889 р. у суду присяжних вилученосправи про службові злочини посадових осіб. Названі вилучення зменшуваликількість справ, що розглядалися судом присяжних. За підрахункамиО.Бобришева-Пушкіна, на час введення судових статутів із загального числа 1536статей Особливої частини Уложення про покарання 470 статей було у юрисдикціїсуду присяжних. За Законом 1889 р. даний суд мав право розглядати лише близько300 статей. Головними аргументами потреби вилучення статей з компетенції судуприсяжних були: неспроможність присяжних зрозуміти складні злочини; частевинесення щодо окремих злочинів виправдальних вироків; необ'єктивність розглядусправ, що стосувалися заворушень, для усунення яких начальство змушеневдаватися до надзвичайних заходів.
Як бачимо впроцесі діяльності суду присяжних зменшувалась їхня компетенція, що булозумовлено “контрреформами”.Навітьв науковому середовищі подейкували думки, що суд присяжних не потрібний якучасник судового процесу, через низку проблем, які були окреслені так:доцільність інституту присяжних; умови його дії; компетенція та права судуприсяжних; порядок формування і склад суду; судовий процес тощо. А такожвисувалися конкретні аргументи проти суду присяжних:
1) суд присяжнихнездатний вирішити справу за розумним переконанням через те, що його сутьґрунтується на теорії розмежування питань факту і права, а ця теорія єзастарілою, адже повне розмежування даних питань є неможливим;
2) суд присяжнихмає той недолік, що через свою особливість він є непередбачуваним — немаєможливості завчасно стверджувати, що винний буде засудженим, а невинний — виправданим;
3) вказаний судмає обмежену компетенцію через складність в організації; розширення компетенціївимагає залучення великої кількості людей до судової діяльності, а це єнегативним для суспільства;
4) члени суду немають усвідомленої відповідальності і не наділені почуттям законності, щорозвивається лише на основі практики, якої не мають присяжні;
5) суд присяжнихє революційно-демократичною формою суду, він несумісний з існуючою у Росії формоюправління, його творці переслідували політичні цілі, їх доводи не базувалися наданих науки.
Але в науковихколах також існувалиіприхильники,яківиступализа внесення поправок до суду присяжних і усунення суперечливих моментів.Зокрема доцільність суду присяжних аргументовано доводилася приват-доцентомМ.Чубинським, який з цього питання у березні 1897 р. зробив доповідь назасіданні Київського юридичного товариства. Він відкидав аргументи противниківі наводив контраргументи наприклад для підвищення грамотності рішень вінпропонував створити освітній ценз (мати вищу освіту).[8, с.122-126]
Іншим новимінститутом який вводився судовою реформою 1864 р. був інститут адвокатури.Початком створення адвокатури була доповідь Д. Блудова „Про запровадження присяжнихстряпчих” імператору Росії від 8 вересня 1858 р., де було викладено пропозиціїщодо заснування адвокатури. У жовтні 1861 р. за згодою Олександра ІІ буластворена комісія, до складу якої увійшов С. Зарудний та багато інших знанихюристів тієї епохи. Результатом роботи цієї комісії стали „Основні положенняреформи судової частини в Росії”, які 29 вересня 1862 р. були переданіімператору для опублікування. В цих положеннях уперше фіксувалися такі новіінститути і принципи, як відділення суду від адміністрації, виборний мировийсуд, присяжні засідателі в окружному суді, запровадження адвокатури і принципзмагальності.
Самезавдяки наполегливості суспільної думки того часу про неможливість заперечуватипринципове значення адвокатури та ігнорувати принцип змагальності процесусудопровадження, зазначений правозахисний інститут в Російський імперії, доскладу якої входила і Україна, за пропозицією нашого земляка з ХарківщиниСергія Івановича Зарудного все ж таки був впроваджений введенням в дію Судовоїреформи царської Росії 1864 року. Тоді в Російський імперії згідно„Положення про введення в дію Судових Статутів” від 19 жовтня 1865 рокубув введений інститут присяжної адвокатури, за якою адвокати поділялися на двікатегорії: присяжних і приватних повірених («присяжні» тому, що цими повіренимиприймалася Присяга, отже по-суті сьогодні кожен з адвокатів України, як такий,що вже прийняв Присягу адвоката України, є присяжним), а на базі судовихокругів були утворені незалежні органи їх самоврядування. Таке самоврядуванняздійснювалося за територіальним принципом шляхом обрання адвокатамивідповідного судового округу самоврядного органу адвокатів – Ради присяжнихповірених, що здійснювала адміністративну та дисциплінарну владу відносноадвокатів відповідного судового округу. Присяжними могли бути особи, якідосягли 25 років, мали вищу освіту та 5-річний стаж роботи секретарем сенату,судового чиновника чи помічника присяжного повіреного, на яких вони моглинабути досвід провадження і вирішення судових справ на практиці. А приватнимиповіреними – громадяни, що досягли 18-річного віку, за винятком жінок, що здалиіспит в окружному суді чи судовій палаті. На відміну від присяжних повірених,за участю яких зазвичай розглядалися судові справи в судових округах, приватніповірені могли брати участь лише в тих окружних судах, до яких вони булиприписані.
Прицьому зазначені незалежні правозахисні утворення в короткий строк набрализначного авторитету в суспільстві. А якісний склад самих захисників зроставразом із зростанням кількісного складу повірених та їх помічників. Однак зізбільшенням виправдовувальних вироків у відомих на той час справах, зросталозанепокоєння царської влади відносно діяльності цього незалежногоправозахисного інституту. Внаслідок чого вже в 1875 році було виданорозпорядження про „тимчасове” припинення формування рад присяжних і пропередачу контрольних функцій Рад присяжних окружним судам. Згодом Мініструюстиції було надано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, найого суб’єктивну думку, не були гідні цього звання. За царськимиантисемітськими Указами від 8 листопада 1889 року обмежено, а з 12 березня 1912року – взагалі заборонено прийняття осіб єврейської національності до складуадвокатури. Тому становлення в Україні інституту присяжних та приватнихповірених проходило повільніше, ніж в Росії. Судова реформа 1864 року, незважаючи на те, що до 1917 року в Україні існувало лише три округи судовихпалат – Харківський, Київський та Одеський – де були сформовані та діяли Радиприсяжних повірених, в Україні, забезпечувала інституту присяжних повіренихстатус незалежного від державної влади правозахисного органу. Саме цей статусвпливав на рівень якісного відправлення правосуддя та рішення присяжнихзасідателів про виправдання підзахисних. Тим самим по мірі зростання авторитетуінституту присяжних в очах громадян зростала і віра суспільства в правосуддя. [5,с.247]
З прийняттям у 1864 році «Судовихстатутів» реорганізувався інститут прокуратури за французьким зразком і набувхарактеру органу карного переслідування і державного обвинувачення перед судомнагляд за діяльністю судових слідчих, поліції та за місцями ув’язнення.
Прокурорськийнагляд за суддями всіх інстанцій здійснювали обер-прокурори, прокурори і їхнітовариші і здійснювався під спостереженням міністра юстиції якгенерал-прокурора
Після реформи прокуратура, хоча і булавключена до складу судового відомства, входила в нього як самостійна система,що має свою організаційну структуру. Важливими принципами організаціїпрокуратури були єдність і строга ієрархічна підпорядкованість.
Функції загального нагляду, що буливластиві прокурорському нагляду в дореформений період, були «забуті». Надалі цяобставина негативно вплинула на загальний стан законності в країні. [5, с.301]

Висновки
 
Причинами судовоїреформи 1864 року були такі важливі фактори:
1. Безлад, який існував в судовій системіРосійської імперії і України як її складової частини,викликавнезадоволення широких мас, які додатково були підбурені поразкою у Кримськійвійні (1853-1856 рр.);
2. Двосистемність судів, тобтоневідповідність судових систем України та Росії;
3. Повна залежність судів відадміністрації, яка фактично втілювала в собі дві влади: виконавчу і судову;
4. Скасування кріпацтва в 1861 році, щонеможливе без захисту особистості, немайнових прав та принципів законності, якіможна захистити через суд, який повністю незалежний від адміністрації і можесамостійно виносити вироки по таким справам керуючись законами;
Все це призвелодо підготовки судової реформи. Під час підготовки ставились такі завдання:розділити суди, адміністрацію і поліцію; визначити відповідальність всіх ікожного перед судом; ввести гласність кримінального і цивільного судочинства;запровадити суд присяжних і інститут адвокатури. Які були на перших етапахреформи виконані, але з початком антидемократичних контрреформ булисплюндровані, а в деяких випадках зведені нанівець.
Судова реформапочалася 20 листопада 1864 року введенням в дію, після перегляду в Державнійраді, Олександром ІІ 4 актів: “Заснуваннясудових установлень”, “Уставкримінального судочинства”, “Уставцивільного судочинства”, “Уставпро покарання, що накладаються мировими суддями”. В першомувстановлюваласьсистема судочинства. Другий та третій устави були процесуальними документами івстановлювали покарання за злочини та цивільні правопорушення. Четвертий уставвстановлював систему та порядок діяльності мирових судів та визначав їхнюкомпетенцію.
В результатіреформи змінювалась система судочинства. Зокремавідповіднодо статуту про заснування судових установлень судовавлада належала мировим суддям, з'їздам мирових судів, окружним судам, судовимпалатам і Сенату.
 Позастановісуди складали: мирові суди і з’їзд мирових суддів. Мировийсуд став найчисленнішою судовою установою. Мирові суди створювалися длярозгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Умировому окрузі були почесні мирові судді, що разом із мировими дільничними суддямиданого округу утворювали вищу інстанцію — з'їзд мирових судів (апеляційний суддля мирових судів).
Першоюінстанцією загальних судів був окружний. Який, як правило, створювався в окрузіі співпадав з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основнамаса судових справ – як кримінальних, так і цивільних.
Судова палата засновуваласяв окрузі, що об'єднував декілька губерній або областей (по особливому розкладу).Вона ділилася на департаменти, що складалися з голови і членів департаменту.Судова палата відала 8-10 окружними судами.
Сенатпродовжував залишатися головною судовою установою України (зараз подібніфункції в Україні виконує Верховний суд України), виконуючи касаційні функції.
Змінювались іпроцесуальні засади судочинства. Можна виділити, що основними стадіями в кримінальномупроцесі, відповідно до Статуту, визнавалися: попереднє розслідування, переданнясуду, підготовчі розпорядження до суду, розгляд справи, виконання вироку.Розрізнялися такі вироки: остаточні (який підлягали перегляду тільки вкасаційному порядку, тобто не по суті, а лише по питанню про їхню законність абонезаконність) і неостаточні (що допускали можливість перегляду справи по суті,тобто в порядку апеляції).
За судовоюреформою створювались нові інститути адвокатури або повірених та судуприсяжних, реорганізовувалась прокуратура.
На теренахУкраїни суд присяжних запровадився поетапно, нероздільно з поширенням його вРосійській імперії. У процесі обґрунтування та створення статутів, щорегламентували діяльність суду присяжних, визначна роль належала українцевіС.Зарудному. Головних науково-практичних проблем, щодо яких розгорнуласядискусія про шляхи розв'язання та впливу на діяльність даного суду, є п'ять.Проблеми доцільності створення та функціонування суду присяжних були у полізору та ґрунтовно вирішувалися відомими юристами, які працювали в Україні.Аналіз поглядів на означені проблеми та аргументів щодо розв'язання останніхсвідчить про їх багатогранність і складність. Вирішення вказаних проблем упрактичній діяльності суду присяжних України характеризується частими змінамизаконодавчої бази, які не завжди були виправданими, нерідко зумовлювали регресу судочинстві. Цей суд неоднозначно сприймався різними верствами суспільства,що потрібно враховувати у нинішній практиці розвитку судочинства держави.
Тодішня науковадискусія щодо суду присяжних була досить напруженою і складною. Цезумовлювалося низкою проблем, що стосувалися діяльності даного інститутусудочинства, нерозв'язаністю їх як у практичному, так і у теоретичномувідношеннях.
Завдяки наполегливості суспільної думки тогочасузазначений правозахисний інститут у Російський імперії, доскладу якої входила і Україна, все ж таки був запроваджений під час Судовоїреформи 1864 р., за якою адвокати поділялися на дві категорії: присяжних іприватних повірених. При цьому якісний склад самих захисників зростав разом іззростанням кількісного складу повірених та їх помічників.
Зі збільшеннямвиправдувальних вироків у відомих на той час справах набули значного авторитетув суспільстві адвокатські утворення в короткий термін, що викликалозанепокоєння царської влади. Відтак, у 1875 р. було видано розпорядженняпро „тимчасове” припинення формування рад присяжних і про передачу зазначенихконтрольних функцій рад присяжних окружним судам. Згодом Міністру юстиції булонадано дозвіл виключати адвокатів з приватних повірених, які, на йогосуб’єктивну думку, не були гідні цього звання. Також указом царя було обмеженеправо національних меншин на працю адвокатами.
Як зазначалося ранішереорганізовувалась прокуратура за французьким зразком і після реформи вонавиконувала функції підтримання інтересу держави в суді, нагляд за судами,поліцейські функції. Як бачимо склад судового процесу не змінився до нашихчасів лише зазнав деяких змін.
Насамкінець,попри всю незаперечну значимість судової реформи, її не варто ідеалізувати. Вонамала кілька слабких місць, серед яких найперше варто зазначити те, що вонапоширювалася далеко не на всю імперію, а лише на ті її губернії, де вводилисяоргани місцевого самоврядування — земства та міські думи. Оскільки саме вониобирали мирових суддів та присяжних повірених. У губерніях, які не позбулисяознак тих держав, до складу яких вони раніше входили, або власних національних,судова реформа запроваджувалася поетапно зi значним відставанням від центру. Дотаких належали і губернії Правобережної України, де реформа почала поширюватисязi значним запізненням та з відмовою від виборного принципу, який було заміненоурядовим призначенням на ті посади, які в інших губерніях обиралися населенням.
Компетенції таможливості судів першої інстанції не раз змінювалися в бiк обмежень. Судовимпалатам 1866 р. були передані з окружних судів справи про злочини та пропорушення правил друку. 1872 р. справи про державні злочини були виведені зкомпетенції палат, і для їхнього розгляду засновувалося Особливе присутствієсенату для розгляду справ про державні злочини та протизаконні організації.1878 р. ця категорія справ знову була повернута для розгляду судовими палатами.Крім того, вони почали розглядати справи, які раніше входили до компетенціїокружних судів: про спротив розпорядженням уряду та явне непідкорення владі,про образу і неповагу до державних установ і чиновників при виконанні нимислужбових обов’язків. У 1878 і 1879 рр. ці справи тимчасово передавалися нарозгляд військових судів.
Також слідвідмітити, що в правобережних українських губерніях,як і загалом в західних, судова реформа мала суттєві відмінності від іншихгуберній. Там мирові суди запроваджувалися окремо від загальних. Тож мировісудді в Правобережній Україні запроваджувалися з 1872 р., а судові палати — надругому етапі реформи. На перехідному етапі створювалися об’єднані палати кримінальногоі цивільного суду. Так, Київська з’єднана палата кримінального та цивільногосуду діяла впродовж 1871-1880 рр. і з’ясовувала невирішені справи ліквідованихповітових судів та судових палат, а також займалася встановленням конкурсногоуправління у справах неспроможних боржників.
Це насампередпов’язано з тим що проведення судової реформи у часі фактично збіглось зпроведенням так званої «контрреформи» (прийняттям законодавства, спрямованогона скасування демократичних принципів судочинства і судоустрою, закладених у1864 р.).

Списоквикористаних джерел і літератури
 
1. Гончаренко В.Г. Історія держави і права.– К., 1996 – 290 с.
2. Іванов В.М. Історія держави і праваУкраїни (навчальний посібник). – К., 2003 – 410 с.
3. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історіядержави і права України. – К.,2001 – 320 с.
4. Музиченко П.П. Історія держави і праваУкраїни (навчальний посібник). – К.,1997 – 490с.
5. Смолій В.А. Історія України. – К.,1997 –480 с.
6. Субтельний О.Р. Україна: історія. – К.,1993 – 357 с.
7.  Тація В.А., Рогожина А.Й. Історіядержави і права України. – К.,2000 – 520 с.
8.  Тертишник В. Суд присяжних: суть, ідеї,історичний досвід та актуальні проблеми. – К., 2003. – 168с.
9. С. ЧайковськийА.С. Історія держави і права України (навчальний посібник). – К., 2003 – 512 с.
10.  ШевчукВ.Г., Тараненко М.Г. Історія української державності (курс лекцій) – К.,1999 –290 с.
11.  ШевченкоО.О. Історія українського права (навчальний посібник). – К.,2000 – 310с.