Правовий режим об’єкту цивільного права за законодавством України

Вступ
 
Актуальність теми обумовленаюридичними чинниками, основними з яких є ст. 19Конституції України, яка є вагомою перепоною для визначення об’єкта цивільнихправ. За цією статтею державні органи та їх посадові особи у своїй діяльностіповинні притримуватися тільки вимог закону. Відповідно відпадає можливістьвільно визначати об’єкти цивільних прав за участі держави, АвтономноїРеспубліки Крим, органів місцевого самоврядування та створених ними юридичнихосіб. З огляду на вимоги ст. 13 ЦК України не може застосовуватися розсудсторін стосовно об’єктів цивільних прав в тому разі коли вони можутьзагрожувати життю та здоров’ю людей, довкіллю, культурній спадщині, з наміромзавдати шкоди іншій особі, моральним засадам суспільства іншим охоронюванимзаконом правам та інтересам. Визначеність вимог до об’єкту права законом, такимчином, сприяє охороні прав учасників цивільних правовідносин, єдностіправозастосування та здійсненню правосуддя.
Зчасів римського приватного права до категорій «об'єктів цивільного права»визнавались речі, хоча визнавались і права на речі та деякі особисті немайновіблага й інтереси особи.
Цивільнийкодекс України, до об’єктів цивільних прав відносить речі, у тому числі грошіта цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результатиінтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні тенематеріальні блага. Це перелік основних об’єктів цивільних прав, який можнавважати невичерпним, оскільки в нормі вживаються терміни «інше майно» та«результати інтелектуальної діяльності»
З кодифікаційнимироботами та вдосконаленням актів цивільного законодавства виникла потребапобудови чіткої логічно виваженої та внутрішньо узгодженої системи об’єктівцивільних прав. Та, що відображена у ст. 177 ЦК України спричиняє справедливінарікання за відсутність системності та пересікання однозначних чиоднопорядкових правових категорій, відсутність подальшого наступництва успеціальних нормах. Проблема полягає у тому, яку теоретичну основу потрібновзяти вихідною для розширення інституту за назвою «Об’єкти цивільних прав» умайбутньому. Слід зауважити що в доктрині цивільного права України нафундаментальному рівні цією проблемою, на відміну від таких цивілістів РФ, якО.С. Йоффе, А.М. Магазінер, В.И. Сенчіщев, В.А. Лапач, Е.А. Суханов, дослідженьне проводилось. Потреба в тому відчувається і ведуться спроби розробкитеоретичної основи для окремих об’єктів цивільного права: цінних паперів,об’єктів права інтелектуальної власності, інформації А.Г. Дідук «Правовий режимконфіденційної інформації: цивільно-правовий аспект», послуг Р.В. Мавліханова,Є.Ю. Рижкова «Визначення послуги як об’єкта цивільних прав», прав вимог тощо.Ведуться пошуки щодо з’ясування природи «ідеального об’єкта» цивільних прав.Проте чим більше поглиблення у доктрину об’єктів на спеціальному рівні тимгостріше відчувається потреба інтегрованого підходу до Розділу ІІІ Книги 1 ЦКУкраїни. Зрозуміло що в його межах можуть бути окремі підходи до вказаних вищета інших об’єктів цивільних прав.
До тепер цивільний кодекс України лише перераховує різні об’єктицивільного права без її чіткої систематизації: речі, у тому числі гроші тацінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результатиінтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні тенематеріальні блага.
Ідеальним результатом магістерської роботи на нашу думку має статитака систематизація об’єктів:
Ø «типовіоб’єкти»: речі; особисті немайнові права; послуги; інше майно;
Ø «нетипові»:результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; правовимог; документи, тварини, особисті немайнові блага.
Запропонована систематизація базується на тому, що основнимихарактеристиками типових об’єктів є: обороноздатність;належить суб’єкту правовідносин. У «нетипових», одним із елементів: обмеженаоборотоздатність. Це є вагомою причиною запропонованої систематизації об’єктів.
Наведене вище обставинами зумовлюється вибіртеми дослідження, її актуальність і науково-практичне значення.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування теоретичних аспектів та практичної реалізаціїголовних положень цивільно-правового інституту «об’єкт цивільних прав» знаступною розробкою науково обґрунтованих пропозицій щодо удосконаленняцивільного законодавства України.
Реалізація поставленої мети зумовиланеобхідність вирішення таких завдань:
Ø  з'ясувати юридичну природу інституту «об’єкт цивільного права»;
Ø  проаналізувати історичні аспекти становлення інституту «об’єкт цивільногоправа» з часів римського приватного права;
Ø  проаналізувати систематизацію об’єктів цивільного права у чинномузаконодавстві України, запропонувати власну систематизацію;
Ø  визначити дефініції традиційного та особливого об’єктів цивільного права;
Об’єктом дослідження відповідно до сформульованої теми та завдань дослідження єцивільно-правові відносини, що виникають стосовно визначення об’єкта цивільнихправ.
Предметом дослідження є цивільне законодавство України, УРСР, римське приватне право, щоврегульовує питання стосовно «об’єктів цивільних прав».
Методи дослідження.Інститут «об’єкт цивільних прав» досліджується в роботі з урахуванням йогоісторичного розвитку, починаючи з аналізу передумов його виникнення в римськомуприватному праві, подальшому правовому оформлені у цивільному праві України.
Аналіз відповідного законодавства Українибув проведений за допомогою загальнонаукових методів: системного, аналітичного,догматичного, та спеціально-юридичних методів: порівняльно-правового,історико-правового, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.
 

1. Проблематика та методологія дослідження
 
1.1 Історичніаспекти виникнення інституту «об’єкт цивільного права»
Зчасів римського приватного права існує «речево-правова» теорія об’єкта за якоїосновним його об’єктом визнавались речі. В той же час визнавались права на речіта деякі особисті немайнові блага. Речі визначались об’єктом абсолютних правабо відносних у тім числі зобов’язальних прав. Права учасників приватноправовихвідносин в римському праві були розвинуті стосовно речей і будувались за аналогієюз правами на річ.
Римськіюристи не розробили визначення поняття речей. Вони широко користувалися цієюкатегорією, ретельно регламентували правовий статус речей, їх види, однакпоняття не залишили. Проблема речей займала одне з центральних місць і в самомуримському цивільному праві, і в присвяченій цій проблемі древнеримській юриспруденції.Багата казуїстика римських юристів стосовно речей дає можливість сформулюватизагальне уявлення про речі, із яких римляни виходили фактично.
Річ– визначена частина природи, яка представляє собою деяку цінність для власника.Ця частина природи може бути ізольована від іншої природи (наприклад, тварина,раб, дім), а може бути і не відокремлена від неї (наприклад, земля, вода, ліс).Не має значення і те, жива це природа чи нежива (наприклад, тварина і дім). Зточки зору римського цивільного права речами визнавалось все, що оточує людину,могло бути об’єктом речового права і заключала в собі визначену цінність. Однакці ознаки є зовсім не обов’язкові для визнання того чи іншого об’єкта річчю.Так, розвинуте римське цивільне право знало так названі безтілесні речі, тобторечі, які матеріального субстрату не мали. Речами цивільного права визнавалосьте, що створено самою природою, як і те, що створене трудом людини. Однак поняттятовару і речі за правовим змістом не співпадають. Товаром може бути об’єкт,який в момент продажу в природі ще не існує (наприклад, майбутній врожай, річ,яка тільки буде виготовлена), а річчю признається тільки те, що вже є. існує вданий момент.
Матеріальнийсвіт, що нас оточує, складається з певних речей. Їх настільки багато, щовстановити критерії для їх розмежування дуже важко. З цивільно-правової точкизору речі діляться на ряд визначених груп. Ділення речей на групи обумовило їхрізний правовий режим, який має важливе значення. Деякі види речей залишилисясугубо римськими, деякі групи надовго пережили римське право.
1.Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види було їх поділна манціпниє і неманціпниє (res mancipi et res nés mancipi), що в якійсьмірі відповідає сучасним із основних засобів виробництва і предметівспоживання. Поділ обумовлено цінністю речей у господарському обороті. До манціпнихримляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітути – найбільшважливі та цінні речі в господарстві, по суті, це дійсно група основних засобіввиробництва. З урахуванням їх особливої важливості для господарства і цінностіпри укладанні угод для них був встановлений спеціальний, більш ускладненийпорядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад,купівлі-продажу запрошувалися не менш 5–7 свідків і вагар з терезами. Передачаправа власності на ці речі продавцем покупцеві відбувалася у присутностісвідків з виконанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. У ті далекічаси купівля-продаж таких важливих речей відбувалася рідко і виконанняурочистих обрядів анітрохи не утруднювало оборот. Виконання цих ритуальних дійотримало назву манціпація (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалосявиконати манципації, стали називати манціпнимі, а всі інші входили до групинеманціпних речей. Для їх відчуження виконання манципації не вимагалося.
Найважливішеправове значення цього поділу полягало в наступному. Якщо при відчуженніманціпних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, правовласності до набувача не переходило (зі всіма витікаючими з цього наслідками),тобто. покупець землі, незважаючи на сплату ціни та отримання її у фактичневолодіння та користування, власником землі не ставав. Формалізм переважав надсутністю, що часто призводило до зловживання з боку продавця, який формальнозалишався власником землі і міг витребувати її назад від покупця.Республіканські суди задовольняли такі позови.
Івсе ж сенс манципації був глибоко раціональним. Він полягав у засвідченнізапрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речівід відчужувача до набувача. У разі виникнення сумніву в цьому факті присутніпри цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципаціявідпала.
2.Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування заїх субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (rescorporales), а не мають – безтілесним (res incorporales). До першого виду відносилисяречі, які можна було сприймати дотиком, помацати (quo tangere potest),наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої – ті, яких не можна булосприймати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скорішеправа (наприклад, право спадкування чи право, що виникло з договору, сервітутитощо). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносилине речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.
3.Спочатку поділ речей на рухомі й нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже немало правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Протез часом правовий режим рухомих речей став відрізнятися від правового режимунерухомих.
Дорухомих речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад,тварини, раби, домашнє начиння і т. п.), а до нерухомих – землю, будинки,дороги, міські стіни і т. п., тобто речі, які не можна було пересувати впросторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували такожусе, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу,призначений для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж цілі).Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали правилу superficies solocedit – зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Відповідно до цьогопобудований будинок незалежно від того, хто і за чий рахунок його будував, – завждивласність власника земельної ділянки, на якій будинок стоїть.
Правовийрежим рухомих і нерухомих речей чітко позначилася в період імперії, хоча їхвідмінності помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись наЗакони XII таблиць, пише, що вже тоді були встановлені різні строки набувальноїдавності для земельних ділянок та інших речей: «Давність володіння щодоземельної ділянки (встановлювалася) в два роки, а по відношенню до всіх іншихречей – в один рік». У період доміната прийняті різні правила передачі правнерухомості та рухомості. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, доманціпних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.
4.Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу – res in commercio etres extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом приватної власності іпредметом угод між окремими особами, то вона знаходилася в обігу. Навпаки, якщоріч чинності будь-яких своїх природних властивостей чи призначення не моглабути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилася позаоборотом, була вилучена з нього.
Вилученимиз обігу речами вважалися повітря, текуча вода, моря з усім вмістом. До цієї жгрупи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належать римськомународу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землюі державних рабів. Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, щопризначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути об'єктом власностіприватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речібули в обігу.
5. Зправової точки зору дуже важливим був поділ речей на родові genus та індивідуально-певніet species, проведене римськими юристами ще в період республіки, яке полягало увиявленні господарської суті речі. Якщо для власника мають значення тількивага, міра і кількість речі, т.е. її загальні родові ознаки, то це – річродова. Якщо ж для нього представляють цінність не родові ознаки, аіндивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це – річіндивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочоїсили, а за здатність писати вірші або картини.
Дородових відносили речі, вимірювані числом, вагою або заходом, яких у природііснує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без урахування їх індивідуальнихвластивостей, коні, гроші, продукти харчування і т.д.).
Індивідуально-визначені– це перш за все речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури,картини та інші предмети мистецтва).
Деякіречі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому – індивідуально-визначеними.Так, раби, захоплені на війні, – речі родові. Однак серед них міг виявитися раб,здатний, наприклад, добре співати, тобто володіє індивідуальною здатністю, якаперетворює його в річ індивідуально-визначену.
Нарешті,є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошноодного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.ін.).
Поділречей на родові та індивідуально-певні необхідний при розподілі ризику їхвипадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип – genus nonpérit – рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернутиїї (іншу подібну) власнику навіть у тому випадку, коли вона втрачена нимвипадково. Наприклад, постачальник продовольства в разі безвинної втратипродовольства не звільняється від обов'язку поставити таке ж в обумовленійкількості.
Відносноіндивідуально-визначених речей застосовувався принцип-dominus sentit periculum –власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто. збитки від випадковозагиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (увласника чи в третьої особи), завжди несе її власник.
Усилу викладених правил займоутримувач, наприклад, при випадковій загибелігрошей не звільнявся від обов'язку повернути отриману в позики суму. У той жечас ссудоотримувачь або наймач за випадкову загибель речі відповідальностіперед її власником не ніс.
6.Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було розділити будь-якимчином і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності і призначення(на скільки б частин ні розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), інеподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність(наприклад, зарізаний і розділений на частини баран).
Подільнимивважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися, але тільки повертикалі. Ділилася нерухомість, а також і рухомі речі.
Такийрозподіл мав важливе практичне значення при розділі спільної власності.Суперечка, що виникає з приводу спільної власності на подільні річі, легковирішувалася: річ в натурі розділяли між власниками. Набагато складніше булорозпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожен власникмав право на ідеальну частку речі, т.е. таку, яку можна було уявити тількиподумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ в цілому.
7.Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживаними(res quae usu consumatur) – продукти харчування, корм для тварин, будівельнийматеріал і т.ін. Вони тому й називалися споживаними, що служили для задоволеннявиниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для втамуванняголоду з'їдалися продукти, для будівництва будинку використовувався пісок,цегла і т.ін. До споживаних речей відносили і гроші, оскільки ними користуванняможливо тільки шляхом витрачання.
Речі,які служили людям більш-менш тривалий термін, вважалися неспоживані (res quaenon consum-atur). У процесі одиничного використання вони фізично незнищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово(земля, будівлі, одяг тощо).
Природнавідмінність зазначених речей зумовлювала відмінність їх правового режиму. Так,предметом договору позики могли бути тільки споживані речі, під найм жздавалися тільки не споживані.
8.Римські юристи звернули увагу на те, що з фізичного складу речі поділяються натри види:
Ø  складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок,крейда, раб, тварина і т.ін.);
Ø  штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей(будинок, корабель, віз);
Ø  сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, алеоб'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів,табун коней).
Речі,що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, аз'єднання речей (різнорідних чи однорідних) – складними. У свою чергу, вониділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей.Іноді в складних виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка і футляр,окуляри і футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна від іншої, однак лишепри спільному їх використанні досягається найбільший ефект.
Приналежностіподіляють правову долю головної речі. Точно так сама менша частина сукупнихречей розділяє правову долю їх більшої частини. Тому у випадку виникнення спорупро приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питаннявирішувалося однозначно – чия бібліотека, того і книги. Частини речі юридичноїсамостійності не мали.
Плоди,римські юристи розподіляли на плоди природні (fructus naturales) й цивільні(fructus civiies). Плоди, вироблені природою, тобто самою річчю (наприклад,фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, якийприносить річ в результаті використання її в обороті, називався цивільним(наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчюза договором найму).
Правовезначення поняття плодів і відмінність їх видів полягало у відмінності їхправової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши внього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів).Так виникає термін доходи.
Майно.Сукупність різних речей, об'єднаних єдиним господарським призначенням абоприналежністю, римські юристи розглядають як одне ціле – майно (будинки, двори,сім'ї і т.ін.).
Утакому родинному, дворовому і тому подібному майні, що складається зрізноманітних предметів, речі взаємопов'язані, як би доповнюють один одного і всукупності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їх власники угосподарській діяльності. До майна стали відносити усе належне певній особі. Упреторський період до складу майна включають все залишине після вирахуванняборгів кредиторів. Так послідовно поняття майна стали трактувати як сукупністьправ та обов'язків власника. Таким чином, майно складалося з активу і пасиву, звимог та боргів. Тому завжди слід мати на увазі, що до його складу входятьборги, а іноді вони можуть становити значну і навіть більшу його частину. Цяобставина іноді спонукає спадкоємців відмовлятися від спадщини. Точневизначення складу майна має значення також при зверненні стягнення кредиторівна майно боржника.

1.2 Теоретичніпідходи до визначення дефініції «об’єкт цивільного права»
Поняттяоб'єкта цивільних прав є досить дискусійним питанням у цивілістиці, науковийінтерес до якого не зникає дотепер. Насамперед слід зазначити, що в теоріїзустрічаються такі поняття як «об'єкт права», «об'єкт цивільно-правовогорегулювання», «об'єкти цивільних правовідносин», «об'єкти суб'єктивнихцивільних прав».
З розвитком суспільних відносин яквідносин приватних ряд об’єктів та особливості прояву прав на них препиниливідповідати потребам практики. Це стимулювало наукові розвідки у іншомунапрямку зокрема щодо розширення кола об’єктів цивільних прав. Як вказавО.С.Іоффе на початку ХХ ст. появилась теорія множинності правових об’єктів,авторами якої вважаються Е. Беккер, Дж. Барон. Вони як об’єкти цивільних праврозглядали різноманітні правові явища не лише зовнішнього але і внутрішньогосвіту людини, в тім числі й саму людину [61, c. 75].
У запропонованій на противагу їй теоріїєдиного правового об’єкта (О. Вент, Р. Леонард, Е. Ружен) об’єктом цивільнихправ є вже не все різноманіття підкорених людині зовнішніх проявів, а лише їївизначену і єдину групу, на яку поширюється дія суб’єктивних прав. В основномутеорія множинності об’єкта цивільних прав зводиться до речей та дій за чого можеще називатися комплексною.
Теорія об’єкта дії, як вважається, буларозроблена Я.М. Магазінером. Вона заснована на низці силогізмів, зокрема тому,що правовідносини виникають тільки між людьми і не можуть виникати між людиноюта річчю. Ці правовідносини виникають стосовно дії (бездіяльності) людинистосовно речі. Таким чином об’єктами права є не матеріальні об’єкти, а лише діїстосовно речей [69, c. 65–78]. Звідси об’єктом права є дія або бездіяльність учасникацивільних правовідносин. Все б було добре і такий підхід має право на існуванняякби законодавець не встановлював вимоги до об’єкта права, зокрема стандарти,технічні умови, умови цивільного обороту (ст. 178 ЦК України), наслідкиприналежності об’єкта. Так стосовно майна законодавець ввів спеціальнийправовий наслідок – тягар утримання майна.
Тому не дарма О.С. Іоффе вважав об’єктомцивільних прав є те, на що спрямоване чи впливає суб’єктивне цивільне право тацивільно-правовий обов’язок і загальним об’єктом визнавав фактичне цивільнеправовідношення, а спеціальним чи предметом речі та продукти духовної творчості[61, c. 82]. Такий підхід, на наш погляд, є більш конструктивним і більшфункціональним. Проте й він не полишений певних недоліків. Це стосується того,що безоб’єктних правовідносин не буває і кожне правовідношення навіть ідеальнеповинне мати свій об’єкт. За цього законодавець у нормах права, особливодиспозиції виписує перевірене практикою ідеальне безконфліктне та бажанеставлення учасників правовідносин до об’єкта через встановлення суб’єктивнихправ та юридичних обов’язків.
Пізніше Я.М. Магазінер запропонуваврозрізняти матеріальний та юридичний об’єкти цивільного право відношення:матеріальний – матеріальні об’єкти так і нематеріальні [69, c. 65]; юридичний –дії зобов’язальної особи у відносному правовідношенні чи дії всіхзобов’язальних осіб в абсолютному правовідношенні. Тим, як нам видається, буловдало задіяно всі елементи правовідношення і зв'язок між ними. Зокрема об’єктопинився у центрі можливих чи реальних суб’єктивних прав чи охоронюванихзаконом інтересів учасників правовідносин що надало можливість в нормах правамоделювати вимоги до нього чи через властивості, як це вказано у ст. 5Закону України «Про інформацію», чи через загальні і спеціальні ознакиохороноспроможності, як це визначено для об’єктів права інтелектуальноївласності чи формалізацію за легальними та функціональними ознаками як цепроводиться стосовно цінних паперів. Суб’єктивні права та юридичні обов’язкиучасників правовідносин виникають змінюються та припиняються стосовно їхоб’єкта чи об’єктів.
Тут спостерігається ототожнення термінів«об’єкт права» та «об’єкт правовідносин». У свій час Р.Й. Халфіна вказувала, щостосується застосування термінів «об'єкт права» і «об'єкт правовідношення», тотут спостерігається зворотнє положення: одне і теж поняття позначається двоматермінами. Оскільки суб'єктивне право – завжди елемент правовідношення, поняття«об'єкт права» і поняття «об'єкт правовідношення» фактично збігаються [102, c. 212].
Сенчищев В.І., розглядаючи цю проблему, стверджує, щопри вирішенні питання про тотожність понять «об'єкт цивільного правовідношення»і «об'єкт цивільних прав» варто виходити з того, що цивільне правовідношення(як суспільні відносини, врегульовані правом) не можемати як об'єктсвого впливу таке явище, що не є «об'єктом цивільних прав». Отже, в істотнійсвоїй частині зміст понять «об'єкт цивільних прав» і «об'єкт цивільногоправовідношення» якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні один одномусуперечити стосовно аналізу конкретного цивільного правовідношення, оскільки«щось», що не є об'єктом цивільних прав, мабуть, не може бути об'єктомцивільного правовідношення, і навпаки [88, c. 111–112].
На наш погляд, варто погодитися з В.А. Лапачем, щомабуть, найбільше послідовно цю точку зору в даний час відстоює Є.О. Суханов [68, c. 110]. Вінвідзначає, що об'єктом правового регулювання може бути тільки поведінка людей(їх діяльність), а не самі по собі явища навколишньої дійсності, наприклад,речі чи результати творчої діяльності. Тому вважається, що саме поведінка іскладає об'єкт цивільних правовідносин, тоді як речі, інші матеріальні інематеріальні блага, у свою чергу, складають об'єкт (чи предмет) відповідноїповедінки учасників (суб'єктів) правовідносин. На цьому ґрунтуються традиційні спробирозмежування понять «об'єкт цивільного правовідношення» і «об'єкт цивільнихправ» (під яким розуміють матеріальні чи нематеріальні блага). Однак, як вважаєЄ.О. Суханов, такі блага стають об'єктами не тільки прав, але й обов'язків, щоу сукупності саме і складають зміст правовідносин. Таким чином, категоріяоб'єкта цивільних прав збігається з поняттям об'єкта цивільних правовідносин(або поняття об'єкта цивільних прав варто визнати умовним і дуже неточним). Удійсності поведінку учасників правовідносин неможливо розглядати ізольовано відтих об'єктів, із приводу яких вони здійснюються, тому що така поведінка ніколине є безпредметною і безцільною [50, c. 294–295]. Крім того поза правовідносинамикатегорія об’єкт права полишена практичного сенсу.
Проте теорія «об’єкта – дії» має й негативні сторони. Цестосується того, за такої конструкції у класичній структурі правовідносин(суб’єкт, об’єкт та зміст) практично об’єкт та зміст правовідносин повинен бспівпадати. Іншими словами юридично значима поведінка суб’єкта, що виражаєтьсячерез наявні в нього суб’єктивні права та юридичні обов’язки поглинається посуті об’єктом правовідносин.
Категорія «об'єкт цивільних правовідносин» розглядаєтьсянайчастіше як елемент цивільних правовідносин взагалі. У юридичній літературіпереважає точка зору, що безоб'єктних правовідносин не існує [51, c. 167]. Хоча в радянській правовій літературі висловлювалися,що не всі правовідносини мають визначений об'єкт у вигляді конкретної речі,виникла категорія правовідносин, тому не пов'язаних безпосередньо з визначенимоб'єктом [102, c. 215–216].
Об’єкти цивільного права характеризуються такимиосновними рисами:
Ø формалізуються цивільним законодавством вякості таких, що проявляється в конструкції глав 13–15 ЦК України. Крім того окремооб’єкти цивільних права визначені в книзі четвертій ЦКУ. Деякі з об’єктівцивільних прав, зокрема нерухомість формалізована одночасно декількоманормативними актами;
Ø визначаються їх конститутивні ознаки, щопроявляється в визначені у цивільному праві окремих видів об’єктів цивільнихправ, зокрема речей, цінних паперів та деяких нематеріальних благ;
Ø визначаються правові наслідки володіннятакими об’єктами. Так у ст. 182 встановлено обов’язок державної реєстраціїна окремі об’єкти цивільних прав. Відповідно до ч. 2 ст. 186 ЦКУкраїни приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановленодоговором або законом. До особи, яка набула право власності на цінний папір,переходять у сукупності усі права, які ним посвідчуються (ч. 2 ст. 194ЦК України);
Ø встановлені гарантії для суб’єктів. Зокремавідповідно до ч. 2 ст. 182 ЦК України державна реєстрація прав нанерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідниморганом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстрованіправа в порядку, встановленому законом;
Ø визначені форми та способи захисту суб’єктивнихправ. Так відповідно до ч. 3 ст. 182 ЦК України відмова у державнійреєстрації прав на нерухомість або правочинів щодо нерухомості, ухилення від реєстрації,відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду;
Ø встановлені певні обмеження на окреміоб’єкти цивільних прав. Так відповідно до ч. 3 ст. 180 ЦК Українитварини, що занесені до Червоної книги України, можуть бути предметомцивільного обороту лише у випадках та порядку, встановлених законом.
Такимчином, під об'єктами цивільних прав слід розуміти матеріальні і нематеріальніблага, що мають свої ознаки або властивості із приводу яких суб'єкти вступаютьу цивільні правовідносини.
Поняття об'єкта цивільних прав не знайшло свогозаконодавчого закріплення, і є сугубо теоретичним поняттям. Перелік об'єктівцивільних прав закріплений у ст. 177 ЦКУ. До них відносяться речі,включаючи гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт,послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а такожінші матеріальні і нематеріальні блага.
Аналогічне положення закріплене й у ст. 128 ЦКРосійської Федерації: до об'єктів цивільних прав відносяться речі, включаючигроші і цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права; роботи і послуги;інформація; результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні правана них (інтелектуальна власність); нематеріальні блага.
Варто мати на увазі, що об’єкти можуть бутиперсоніфіковані за їх правовим режимом. Це проявляється у класифікації речей,видах робіт та послуг, результатах творчої діяльності, правах вимог тощо.Правовий режим об’єкта цивільного права зумовлює можливі правовідносини,суб’єктів цивільних правовідносин та правові наслідки. Так, речі, що маютьродові ознаки є предметом договорів позики, а речі, що мають індивідуальніознаки – найму.
Отже,можна дійти висновку, що «об'єкти цивільних прав» і «об'єкти цивільнихправовідносин» – поняття тотожні. Це дозволяє однаковою мірою користуватися якодним, так й іншим терміном.
1.3 Спробисистематизації об’єктів цивільного права
У юридичній літературі наводиться кілька класифікаційоб'єктів цивільних прав. Так, В.А. Лапач [68, c. 202]всі об'єкти цивільних прав розподіляє між собою за трьома вихідними групами:
Ø майнові блага (майно);
Ø майново-немайнові блага;
Ø пов'язані з особистістю немайнові блага.
До групи майнових благ входять речі, гроші, цінніпапери, майнові права. Група майново-немайнових благ складається з робіт іпослуг, об'єктів інтелектуальної власності, у тому числі виключних прав на них,інформації, службової і комерційної таємниці. Третя група утворена нетоварнимиблагами, пов'язаними з особистістю їх носія. До таких благ відносять життя іздоров'я, гідність особистості, особиста недоторканність, ділова репутаціятощо.
За критерієм оборотоздатності всі об'єкти цивільних правпідрозділяють на три види:
Ø  об'єкти, які обертаються вільно;
Ø  об'єкти, які обмежені в обігу;
Ø  об'єкти, вилучені з обігу.
Згідно ч. 1 ст. 178 ЦКУ об'єктицивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи доіншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони невилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємнимивід фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦКУкраїни види об'єктів цивільних прав, вилучених з цивільного обороту чиобмежених в обороті, встановлюються тільки законом.
До об’єктів, які обертаються вільно,належать об'єкти, що можуть вільно відчужуватися чи переходити від однієї особидо іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим способом.
До обмежених в обороті об'єктів належатьоб'єкти, встановлені законом, які можна придбати і відчужувати тільки принаявності спеціального дозволу та у спеціально встановленому порядку. Вилученимиз обороту вважаються об'єкти, які не можуть вільно придбатися і відчужуватисята бути об'єктом цивільно-правових угод за участю фізичних і юридичних осіб. Так,наприклад, постановою КМУ від 7 вересня 1993 р. №706 затверджене Положенняпро порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування спеціальнихзасобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої і дратівної дії, що у п. 7передбачає, що дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових пістолетів іревольверів і патронів до них видаються органами внутрішніх справ громадянам,які досягли 18-літнього віку, за винятком окремих категорій осіб, наприклад,тим, хто за станом здоров'я не може володіти засобами самооборони, щопідтверджується медичною довідкою, та при наявності у таких осіб висновку(довідки) медичної установи (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленоїформи, яка підтверджує, що за станом здоров'я такі особи можуть володіти(користуватися) спеціальними засобами самооборони, і ознайомлені з порядком їхзберігання (носіння) і застосування.
Постановою Верховної Ради України «Проправо власності на окремі види майна» затверджений Перелік видів майна, що неможе перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнароднихорганізацій та юридичних осіб інших держав на території України і встановленийспеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна.Так, не може знаходитися у власності громадян, громадських об'єднань,міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території Українизброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, і боєприпасів до неї,а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що придбаваються громадськимиоб'єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військоватехніка, ракетно-космічні комплекси, вибухові речовини й засоби вибуху, всівиди ракетного палива, а також спеціальні матеріали та обладнання для йоговиробництва й інші об'єкти.
Одним з найбільш розповсюджених видів об'єктівцивільних прав є речі. Вони як такі отримали у цивілістиці визначення першими.Ще римські юристи розробили теорію речей і провели її у цивільному праві.Основні положення їх розуміння і класифікації речей сприйняті більшістюправових порядків.
З огляду на зазначене вище вонипоступилися за значенням особистим немайновим правам, але не втратили своєїмеркантильності
У юридичній літературі існує кількавизначень поняття «речі». Зокрема, О.А. Підопригора визначає річ як визначенучастину природи, що являє собою деяку цінність для її власника [76, c. 106]. А.П. Сергєєввідзначає, що речі – це матеріальні предмети зовнішнього навколишнього світу повідношенню до людини. Ними є як предмети матеріальної і духовної культури,тобто продукти людської праці. Сюди відносяться й предмети, що створені самоюприродою і використовувані людьми у своїй життєдіяльності – земля, кориснікопалини, рослини тощо [43, c. 195]. Досить своєрідно визначає речі В.А. Лапач, зазначаючи, щоречами в цивільному праві можуть бути ті матеріальні і культурні(інтелектуальні) цінності, що мають вартість і з приводу яких виникають майновівідносини як предмет цивільного права, а також власне цивільні правовідносини.Речами можуть визнаватися предмети природного світу чи результати (продукти)людської діяльності, що беруть участь у товарному обороті. Предмети, вилучені зобороту, скидають із себе «товарну маску», перестаючи тим самим бути речами вцивільно-правовому сенсі [68, c. 244]. Видається, що таке визначення речі не відображає, на нашпогляд, істотну ознаку речі – здатність задовольняти ті чи інші потребисуб'єктів. У зв'язку з цим вилучені з обороту об'єкти є також речами, але вониє об'єктами прав державної власності.
Питання про речі як об'єкт цивільних правдосить дискусійне. Слід зазначити, що Я.М. Магазинер вказував, що об'єктамиправа є не матеріальні об'єкти, так звані речі, а лише дії у відношенні речей. Людиж і речі так само не є «елементами» правовідносин, як не є елементами електрикиебонітова паличка і шкіра, тертям яких створюється електрика [69, c. 66].
Аналізуючи наведене можна визначити ознакиречі як об’єкта цивільних правовідносин:
Ø це матеріальні предметизовнішнього навколишнього світу (матеріальна субстанція);
Ø вони створені людиною чимають природне походження;
Ø вони мають товарну формуабо цінність для суб’єкта цивільного права;
Ø мають споживчу вартість із приводу яких виникають майнові відносини як предмет цивільного права, а такожвласне цивільні правовідносини;
Ø з приводу них виникаютьцивільні правовідносини, чи вони визнані об’єктами цивільного права позитивнимзаконодавством і нема заборон щодо цього;
Ø вони мають просторові тачасові координати.
Згідно ст. 179 ЦКУ річчю є предметматеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.Частина 1 ст. 180 ЦКУ правовий режим речі поширює також на тварин, крімвипадків, встановлених законом.
Принагідно зазначимо, що речі є об’єктамицивільного права у тому разі коли вони певним чином визначені і мають просторові,часові чи правові координати. Просторові означають знаходження речі в просторііз прив’язкою до нерухомих речей. Часові здебільшого визначають строкприродності речі поза якими вона втрачає свої споживчі властивості і не можебути застосована за своїм безпосереднім призначенням. Це стосується лікарськихпрепаратів. Правові координати є абстрактними і визначають вимоги до речі занаявності яких вона може бути введена у цивільний обіг. Так якщо будівля невідповідає встановленим імперативно «Будівельним нормам та правилам» вона неможе бути прийнята і введена в експлуатацію.
Це стосується продуктів харчування,стосовно який визначені санітарні вимоги. Введення імперативних вимог до речейзумовлене необхідністю забезпечення безпеки людини.
Класифікація речей слугує для визначенняїх правового режиму, допустимості і специфіки участі у тих чи іншихправовідносинах. Як вже зазначалось основні її компоненти розроблені ще римськимиюристами. У новому ЦК класифікація речей отримала свою формалізацію.
Речі нерухомі та рухомі. Відповідно до ст. 181ЦКУ до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки,а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких єнеможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі можебути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішньогоплавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державнійреєстрації. В більшості право власності на рухомі речі підлягає реєстрації.
Для віднесення речей до рухомих чи донерухомих вживаються такі критерії: матеріальний – ступінь зв’язку речі ізземлею та юридичний – формальне віднесення законом даної речі до нерухомої.Хоча й транспортні засоби жорстко «не прив’язані» до землі вони закономвіднесені до нерухомих речей.
В п. 7 ст. 2 ЗУ «Прозабезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» формалізоване рухомемайно – окрема рухома річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності,цінні папери, а також майнові права та обов’язки.
Цивільне законодавство передбачаєособливий правовий режим нерухомих речей. Так, відповідно до ст. 657 ЦКУдоговір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу,житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається уписьмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.Відповідно до ст. 182 ЦКУ право власності та інші речові права на нерухоміречі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягаютьдержавній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодонерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язанийнадавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку,встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість або правочинівщодо нерухомості, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації прореєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державноїреєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюютьсязаконом. На сьогодні діє тимчасове положення про порядок реєстрації праввласності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції Українивід 7 лютого 2002 року №7/5.
Особливим видом нерухомого майна є земля.Згідно ст. 18ЗК України до земель України відносяться всі землі в межах її території, у томучислі острова і землі, зайняті водяними об'єктами. ГромадяниУкраїни здобувають право власності на земельні ділянки на підставі придбання задоговором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;безоплатної передачі з земель державної і комунальної власності; приватизаціїземельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини;виділення в натурі (на місцевості) приналежної їм частки (паю).
Землі сільськогосподарського призначення,прийняті в спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянствапідлягають відчуженню протягом одного року.
На період до 1 січня 2010 року громадяни іюридичні особи можуть здобувати право власності на землі сільськогосподарськогопризначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена увипадку спадкування земельних ділянок за законом. До 1 січня 2005 рокузабороняється внесення права на земельну частку (пай) у статутні фондигосподарських товариств.
Громадяни і юридичні особи, що мають увласності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарствай іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяниУкраїни – власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року чипродавати іншим способом відчужувати приналежні їм земельні ділянки і земельнічастки (паї), крім міни, передачі їхній у спадщину і при вилученні земель длясуспільних нестатків.
Рухомими речами є речі, які можна вільнопереміщувати у просторі без шкоди їх господарському призначенню. Як правило свободаприналежності таких речей та вимоги щодо її формалізації значно більша ніжстосовно нерухомості. Проте стосовно окремих рухомих речей теж встановленореєстраційний порядок: мисливська та спортивна зброя, засоби самооборони,сильнодіючі лікарські препарати.
Речі, що вилучені з цивільного обороту, обмежені уцивільному обороті та не вилучені з цивільного обороту (вільно обертаються уцивільному обороті). Оборотоздатними є речі, що можуть переходити від однієїособи до іншої за правочинами (договорами), правонаступництва у тім числі приспадкуванні чи реорганізації юридичної особи.
Вилученими з цивільного обороту є речі, щоможуть належати лише суверенам: українського народу (земля, надра, води та іншіприродні ресурси) та держави Україна (майно, що не підлягає приватизації івикористовується для охорони стратегічних інтересів України. Це зброяармійських зразків, спеціальні канали урядового та міждержавного зв’язку тощо.Зокрема Постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі видимайна» від 17 червня 1991 р. затверджено перелік майна, що не можеперебувати у власності громадян, громадських об’єднань та юридичних осіб іншихдержав на території України.
Обмеженими у цивільному обороті є речі правовласності на які набувається лише певними особами у спеціальному дозвільному, ане загальному порядку. Тою ж Постановою Верховної Ради України «Про право власностіна окремі види майна» затверджено Спеціальний порядок набуття права власностігромадянами на окремі види майна.
У спеціальному порядку громадянами можебути придбано мисливська зброя, наркомісткі, сильнодіючі та отруйні лікарськіпрепарати тощо.
Не вилученими із цивільного обороту є речі, щовільно обертаються на організованому та не організованому ринках. Іншимисловами, до таких речей відносяться всі ті, стосовно яких чинним законодавствомне встановлено спеціальних вимог допуску їх до цивільного обороту чи обмеженьза суб’єктним складом.
Речі подільні та неподільні. Відповідно до ст. 183ЦКУ подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.Подільними речами є, зокрема, продукти харчування, паливо тощо. Важливезначення саме ця класифікація речей має, коли мова йде про поділ спільноївласності, особливо спільної сумісної власності подружжя. Цивільне правонеподільними речами вважає не тільки поодинокі речі (телевізор, автомобіль), ай сукупність речей, значення яких обумовлено саме їх множинністю, наприклад,меблевий гарнітур.
Речі, визначені індивідуальними або родовимиознаками. Згідно зі ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальнимиознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють їїз-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначенііндивідуальними ознаками, є незамінними. Індивідуальні ознаки за походженнямможуть бути:
Ø виробничими – отриманими у процесі створення речі чи її прив’язкидо нерухомості (номер двигуна та шасі автомобіля, тип кузова);
Ø реєстраційними – наданими у процесі державною чи іншої реєстрації(державний реєстраційний номер);
Ø експлуатаційними – отриманими у процесі експлуатації речі(подряпина на правому крилі);
Ø випадковими – отриманими від інших юридичних фактів. Для деякихречей це можуть бути ознаки, що набуті при тюнінгу (спойлери).
Крімтого розрізняють індивідуальні речі:
Ø єдині у своєму роді (унікальні):
Ø відрізняються від інших декількома ознаками;
Ø виділені із загальної маси речей даного роду (картопля, щознаходиться у відсіку 5 овочесховища №2 як посадковий матеріал).Річє визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам тогож роду, та вимірюється числом, вагою, мірою, наприклад, паливо, зерно тощо.Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Такакласифікація впливає на вид можливих правовідносин. Так, предметом договорупозики відповідно до ст. 1046 ЦКУ можуть бути лише речі, визначеніродовими ознаками, а предметом договору найму може бути річ, яка визначенаіндивідуальними ознаками (ч. 1 ст. 760 ЦКУ).
Речіспоживні та неспоживні. Споживною єріч, яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняєіснувати у первісному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразовоговикористання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалогочасу (ст. 185 ЦКУ). Саме неспоживні речі стають предметом договору найму(оренди), бо після їх використання вони підлягають поверненню власнику.
Речіподільні і неподільні. Так подільними є речі,які внаслідок поділу в натурі не змінюють свого призначення. Такими є майже всіпродукти харчування. Навпроти, неподільними є речі, які про поділі втрачаютьсвоє цільове призначення (ст. 184 ЦКУ).
Такакласифікація має правове значення особливо при поділі спільної власності,розділі майна юридичної особи при реорганізації, поділі майна між спадкоємцями.При неможливості виділити частку майна у натурі, учаснику що виділяєтьсяприсуджується грошова компенсація (ст. 367 ЦК України).
Неподільністьможе бути фізична та юридична – визначений індивідуальний режим для даної речічи сукупності речей: тематичні колекції, унікальні столові сервізи, меблевіансамблі чи ансамблі одягу. У разівідділення з такої сукупності речей хоча боднієї вони втрачають свою цінність.
Головнаріч і приналежність Згідно зі ст. 186ЦКУ річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з неюспільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головноюріччю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так,Г.Ф. Шершеневич зазначав, що приналежності будинків складають ті прикраси, якіне можливо відділити від споруди без її ушкодження: мармурні, червоного деревата іншого роду підлоги, каміни, вбудовані дзеркала. Далі він підкреслював, щоцінність не має значення, так, дешева картина, вставлена в дорогу раму, все жтаки по відношенню до останньої буде головною річчю.
Складовічастини речі та складні речі. Складовою частиною речі є все те, що не може бутивідокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення. При переходіправа на річ її складові частини не підлягають відокремленню (ст. 187ЦКУ).
Якщокілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його запризначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчиненийщодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше невстановлено договором (ст. 188 ЦКУ). Так, складною річчю є бібліотека.
Продукція,плоди та доходи. Згідно зі ст. 189 ЦКУпродукцією, плодами та доходами є все те, що виробляється, добувається,одержується з речі або приноситься річчю. Продукція, плоди та доходи належатьвласникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Так,відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦКУ власник майна має право вимагати відособи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно(недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вонаодержала або могла одержати за весь час володіння ним.
Майномяк особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові правата обов’язки. З поняттям «майно» зустрічаємося в цивільних правовідносинах яксинонім поняття «річ», в деяких правовідносинах мова йде про сукупність речей,об’єднаних якимось цільовим призначенням або належністю до конкретної особи,наприклад, майно подружжя, спадкове майно.
Підприємствояк єдиний майновий комплекс. Новий ЦКУрозглядає підприємство і як об’єкт права. Підприємство є єдиним майновимкомплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. Доскладу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна,призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди,устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також правона торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше невстановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс єнерухомістю. Підприємство або його частина можуть бути об'єктомкупівлі-продажу, застави, оренди та інших право чинів (ст. 191 ЦКУ).
Гроші(грошові кошти). Законним платіжним засобом,обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, єгрошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися вУкраїні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦКУ). Цеоб’єкти особливого призначення і розглядаються нами окремо.
Валютніцінності. Види майна, що вважаютьсявалютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюютьсязаконом. Так, декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютногоконтролю» від 19 лютого 1993 року №15–93 у ст. 1 до валютних цінностейвідносить валюту України, іноземну валюту, монетарні метали. Валютою України єгрошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет та в іншихформах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України,а також грошові знаки, які вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього,але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу. До валютнихцінностей належать також кошти на рахунках, у вкладах у банківських та іншихкредитно-фінансових установах на території України, платіжні документи (акції,облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви,чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансовіта банківські документи, виражені у валюті України. Іноземною валютою євідповідні іноземні грошові знаки, монети, що перебувають в обігу та є законнимплатіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошовиходиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях, що перебуваютьна рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установза межами України, а також зазначені вище платіжні та інші документи, вираженів іноземній валюті або монетарних металах. Монетарними металами вважаються золотоі метали іридієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за виняткомювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів.
Зарежимом можна виділили речі зізвичаєвим та особливим правовим режимом. До речей з особливим режимомвідносяться тварини. На тварини поширюється правовий режим речі, крім випадківвстановлених законом (ч. 1 ст. 180 ЦКУ).
Особливістьправового режиму тварин проявляється у правилах поводження з ними, щовстановлюється спеціальним законом. Так не допускається жорстоке поводження зтваринами. А тварини, що занесені до Червоної книги України можуть бутипредметом цивільного обороту лише у випадку та порядку, що встановлюютьсязаконом.
Усімейному праві виділяються індивідуальні речі, що належать лише окремому членусім’ї.
Заекономічною ознакою можна виділити засобивиробництва і предмети споживання. У свою чергу засоби виробництва поділяютьсяна основні та засоби в обороті. До основних засобів виробництва відносятьсятакі матеріально-речеві цінності, що діють у натуральній формі протягомтривалого часу і свою ціну на вартість створюваним на їх основі матеріальнихцінностей переноситься частинами. До них відносяться споруди, будівлі, машини,устаткування, засоби транспорту, зв’язку тощо.
Дозасобів в обороті відносяться предмети строком служби менше одного рокунезалежно від їх вартості та предмети вартістю до 15 неоподатковуванихмінімумів доходів громадян на одиницю по ціні придбання незалежно від строкуслужби.
Втімособливого юридичного значення такий поділ не має. Здебільше це враховуєтьсяпри обліку таких речей. Такі речі проявляють свої юридичні ознаки через іншікласифікаційні групи у тім числі й виключний правовий режим.
Доінших об’єктів цивільних прав, що вказані у ст. 179 ЦКУ відносятьсямайнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчоїдіяльності, інформація, а також інші матеріальні і нема матеріальні блага.Оскільки деяким з них присвячені окремі лекції, ми розглянемо лише ті, якіспеціально не розкриваються.
Майновіправа як об’єкт цивільного права лишезгадуються у ст. 179 ЦКУ і подальшого свого розвитку і позитивного змісту,на жаль, не отримали. Між тим вони все більше стають об’єктом правовідносин:прав інтелектуальної власності, корпоративного права, заставного права тощо.
Сутністьцих прав полягає у можливості здійснити самостійно або вимагати відзобов’язаних осіб дій майнового характеру.
Майновіправа інтелектуальної власності полягають у можливості автора або іншоговолодільця цих прав самому використовувати переваги результату творчоїдіяльності у своїй підприємницькій діяльності, надати таке право іншим особам,чи заборонити використання, а також інші правомочності.
Корпоративнімайнові права полягають у праві отримання від внеску доходу (процентів чидивідендів), передати свою частку у господарському товаристві у встановленомупорядку іншій особі. Господарське товариство має право прийняти рішення провикуп майнових прав його учасника.
Заставоутримувачправі вимагати реалізації заставленого майна і задоволення за рахунок вирученоївід продажу суми своїх майнових вимог до кредитора заставодавця.
Аленайбільше це проявляється у майнових правах на чужі речі і зокрема сервітутах(праві обмеженого користування чужою річчю), емфітевзисі та суперфіцію.
Результатиробіт – матеріалізовані у результаті людськоїпраці, що можуть проявлятися у створенні нової речі (побудова будинку, пошивкостюму), відновленні функціонального призначення речі (ремонт), наданні їйнових властивостей (реконструкція), зовнішнього виду і кращих характеристик (тюнінг).При роботі, по суті є два об’єкти правовідносин: сама робота – підхід до їїорганізації, послідовність та технологія виконання, професіоналізм підходу,дотримання встановлених норм та правил, та її результат.
Послуга – дії чи діяльність, що не має матеріалізованого результату, апроявляється у іншому корисному ефекті: збереження речі, переміщення речі чипасажира на певну відстань. Послуга характеризується такими властивостями як:
Ø не зв’язаність із речами як результатом її надання;
Ø нематеріальність отриманого результату;
Ø невіддільність результату послуги від діяльності послугонадавача;
Ø есклюзивність;
Ø гарантованість досягнення результату;
Ø співпадання в часі надання та споживання послуги.
Результатиінтелектуальної, творчої діяльності є підставамивиникнення цивільних та інших прав, а також деяких інших прав при кваліфікаціїдекваліфікації, правовій охороні. Результати творчої діяльності мають своюформалізацію і є нематеріальними об’єктами: ідеями, рішеннями, образами,виконавською діяльністю тощо. Ними неможливо володіти фізично як речами.Здебільше об’єктами є майнові права на результати творчої діяльності.
Прававимог – особливий об’єкт цивільнихправ, що базується на індивідуальному правовому становищі суб’єкта чизобов’язальному праві. Варто відмітити, що цей напрям в науці цивільного праваще мало досліджений. Проте права вимог все більш частіше стають реальністю.
Доправ вимог, що засновані на індивідуальному правовому становищі суб’єкта слідвіднести обов’язки держави перед особистістю та зокрема перед громадянином,обов’язки члена сім’ї. У своїй зворотній проекції вони виступають правами вимогуправоможених осіб: забезпечити належний рівень захищеності та забезпеченості,виховувати та утримувати дітей, утримувати батьків тощо.
Інформаціяяк об’єкт цивільних правовідносин є теж нематеріальною, і є такоюпостільки має певну цінність. Проте варто розрізняти саму інформацію як об’єктицивільного права та її режим.
Інформаційнівідносини регулюються спеціальним законодавством, зокрема ЗУ «Про інформацію»,ЗУ «Про науково-технічну інформацію», ЗУ «Про рекламу». Більш детальноінформація як об’єкт цивільних прав буде розглянута спеціально.
Документи в умовах ринкової економіки як носії певної інформації чи правтеж стають об’єктом цивільних відносин зокрема в депозитарній діяльності,доказуванні тощо. Вважаємо, що ця проблема є досить актуальною. і заслуговуєвирішення в законі. Документ має тоді правове значення коли він може бутиіндивідуалізований стосовно особи яка його склала. Якщо таку індивідуалізаціюпровести неможливо то такий документ не може стати об’єктом цивільних прав.
Документ,що виходить від фізичної особи повинен посвідчуватися її підписом, а документюридичної особи посвідчується її печаткою, штампом, вихідним номером. Без цихреквізитів документ не може визнаватися об’єктом у цивільних прав.
Здебільшедокументи мають субсидіарне значення і посвідчують приналежність прав чипричетність до певних юридичних фактів. Проте вони можуть мати і самостійнеправове значення: бути об’єктом депозитарної діяльності тощо.
Зрозвитком суспільства техніки і технологій коло об’єктів цивільного правапостійно розширюється.
Підводячипідсумок зазначимо, що існує багато точок зору про розуміння категорії «об’єктцивільного права». Одні теорії в якості «об’єкту» вбачають самі матеріальні танематеріальні блага; інші теорії «об’єктом» називають суб’єктивні права таобов’язки; треті під «об’єктом» пропонують бачити саму поведінку учасниківцивільних правовідносин; четверті «об’єкт» ототожнюють з людиною; відносносамостійною позицією є точка зору про розуміння «об’єкту» як правового режиму.
Такимчином, законодавець зайняв у розглядуваному питані не одну із позицій, ависловився про «об’єкт цивільного права» «мішаною» мовою, використовуючитермінологію прибічників різних теорій.

2. Правовий режим об’єкта цивільного права за законодавствомУкраїни
цивільний правовий режимоб'єкт
2.1 Поняття «правового режиму» об’єкта цивільного права
Розгляд питання про будь-який об'єкт цивільних прав означає,практично, розгляд питання про цивільно-правовий режим деякої категорії явищоб'єктивної дійсності, що відносяться чинним законодавством до числа об'єктівцивільних прав. У рамках такого дослідження особливого значення набуває питанняпро поняття об'єкта цивільних прав і об'єкта цивільного правовідносини,оскільки виділення якої-небудь цивілістичної, як і будь-який інший наукової,категорії потребує з'ясування того спеціального сенсу, тих ознак, яківідокремлюють її від суміжних категорій.
Як видається, встановлення особливої цивілістичної категоріївиправдане лише у випадку визнання за нею особливого правового режиму, бо самев правовому режимі виражається то практичне значення, яке закладено взаконодавчій конструкції того чи іншого інституту, У законодавчому регулюваннітієї чи іншого різновиду об'єктів цивільних прав.
Правовий режим як система юридичних правил, що визначаютьположення досліджуваного явища об'єктивної дійсності як об'єкта цивільних правв тій чи іншій системі законодавства, розкривається через всю сукупність правилі норм, що визначають як статику, Так і динаміку правового існуваннярозглянутого об'єкта.
Поняття правового режиму не має усталеної дефініції в теоретичнійлітературі. Правовий режим розкривається в спеціальних правилах, яким підпорядковуєтьсятой чи інший цивільно-правовий інститут. Описати правовий режим того чи іншогоявища об'єктивної дійсності – значить у всіх подробицях розкрити особливостівиникнення, здійснення і припинення цивільних прав, як речових, так ізобов'язальних, стосовно до досліджуваного явища.
Проте це завдання має багато в чому прикладний характер. Більшзагальне значення має з'ясування того, як співвідноситься правовий режим тогочи іншого явища об'єктивної дійсності з самим цим явищем у рамках цивільногоправовідносини.
Для об'єкта права основною характеристикою є правова характеристика,визначення його положення в сфері дії права або правовий режим. Правовий режим –це сукупність всіх позитивно-правових приписів, що містяться в імперативних ідиспозитивних норм, і заснованих на них (або їм не суперечать)суб'єктивно-правових домагань, існуючих і дійсних з точки зору права і увідповідних випадках визначають права, обов'язки, дозволу, заборони та приписиабсолютно всіх осіб (або щодо абсолютно всіх осіб) з приводу того предмету(явища), у відношенні якого вони встановлені. Правовий режим – це правовахарактеристика явища об'єктивної дійсності.
Правовийрежим об'єднує, таким чином, всю сукупність прав, обов'язків, дозволених ізаборон безвідносно до особистості суб'єктів, яким вони належать абоадресовані.
Звичайно,правовий режим, як якась юридична конструкція, тісно пов'язаний зі своїм носієм– явищем об'єктивної дійсності, оскільки за відсутності останнього наявністьсамого правового режиму, відповідно, – у частині встановлення позитивногоправа, – втрачає сенс.
Відсутністьявища об'єктивної дійсності, яка обумовлює непотрібність встановлення правовогорежиму, може мати як абсолютний, так і відносний характер. У першому випадку – такогоявища просто не існує в природі або суспільстві, або воно існує, але в данихобставинах (історичних чи інших) не вимагає встановлення взагалі будь-якогоправового режиму. Другий випадок має місце, коли саме явище існує, але в силуяких-небудь причин не піддається регулюванню нормами даної галузі права (дляцілей встановлення цивільно-правового режиму нас цікавлять норми цивільногоправа). Так, наприклад, у випадку з зброєю або іншими обмеженими абозабороненими в цивільному обороті речами – весь цивільно-правовий режим їх можебути зведений виключно до норми, що обмежує або забороняє їх цивільний оборот.У цьому випадку подальша цивільно-правова кваліфікація таких речейпредставляється безглуздою.
Вірнимбуде твердження про те, що правовий режим є явище надзвичайно складне, оскількиможе включати в себе такий величезний обсяг правового впливу, який в звичайномувипадку не буде вичерпуватися навіть всіма нормами якої-небудь однієї галузіправа або національної системи права.
Разомз тим, і це, на наш погляд, надзвичайно важливо, існує деяка більш-менш певнагрупа норм, які переважно застосовуються і визначають правовий режим об'єкта втиповій для нього (об'єкта) правовій сфері існування.
Так,правовий режим людської поведінки як сукупності діянь (дій та бездіяльності),вираженого зовні як рухи тіла і спрямованого на виконання робіт (наданняпослуг) буде визначатися відповідними нормами цивільного права тільки в разі,якщо правове значення таких діянь, Що їм надають сторонами відповіднихправовідносин, буде співпадати з тим правовим значенням, яке надається такимдіянням з точки зору чинного цивільного законодавства. Однак якщо сам характердіянь буде такий, який передбачений кримінальним законом як злочин, – якщоправове значення діяння буде кваліфікуватися як злочин, – то правовий режим такогодіяння (поведінки) складуть вже норми кримінального права. При цьомуцивільно-правовий режим відповідної поведінки може виявитися або зовсімусуненим, або зведених до правил, наприклад, про недійсність угоди з виконанняробіт (надання послуг), Як невідповідної закону або суперечить основамправопорядку та моральності і витікаючим з цього правилами про наслідкинедійсності відповідних угод.
Такимчином, задача визначення правового режиму виявляється близькою задачі правовоїкваліфікації і відрізняється від неї тільки обсягом дослідження, оскількивключає в себе не тільки наявне і існуюче правове регулювання, але і всіправові можливості, що існують у відношенні даного явища.
Отже,щодо кожного явища об'єктивної дійсності можна стверджувати наявність якогосьгалузевого правового режиму, який переважно і визначає правове значення даногоявища в типовій для нього правовій сфері. Всередині галузевого режиму можнавичленувати інституційний правовий режим, в деяких випадках – індивідуальнийправовий режим даного явища. У нормативістських ламанні співвідношення більшшироких правових режимів з більш вузькими виражається як співвідношеннязагальних і спеціальних правових норм,
Так,цивільно-правовий режим якогось явища буде визначатися, як видається, такимиосновними моментами:
Ø  правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах, щовизначають приналежність даного явища об'єктивної дійсності (іноді – не існує вреальності але можливого в майбутньому) до числа об'єктів цивільних прав;
Ø  правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах,Визначальними приналежність даного явища об'єктивної дійсності до тієї чиіншого різновиду об'єктів цивільних прав;
Ø  правовими нормами, що містяться в нормативних правових актах, проконкретну різновиди об'єктів цивільних прав, до якої віднесено дане явище всилу дії норм, позначених у другій групі, або правовими нормами, що містяться віндивідуальних правових актах, про даному конкретному явищі (якщо такі є);суб'єктивними правами та обов'язками, що існують щодо даного явища об'єктивноїдійсності.
Наприклад,правовий режим речі буде визначатися імперативними приписами щодооборотоздатності даної речі (слід зазначити, Що земельні ділянки та деякі іншіоб'єкти мають в цьому відношенні відомі обмеження); приписами щодо належностіданої речі до числа тієї чи іншого різновиду речей (автомобіль, наприклад, будеставитися до числа неподільних, складних, рухомих речей); існуючими відносноданої речі суб'єктивними винятковими (або абсолютними) речових прав (правовласності та обмежені речові права) і пов'язаними з ними обмеженнями для усіхтретіх осіб; встановленими щодо даної речі дебіторської (або відносними)правами і претензіями (наприклад, права орендаря на певний договором орендивикористання речі), у тому числі – спеціальними правилами щодо підвидудоговору, предметом якого є річ (так, права і обов'язки сторін при здачі воренду автомобіля будуть визначатися відповідними спеціальними правилами прооренду транспортних засобів).
Управовий режим речі увійдуть, крім названих прав, і кореспондуючі їм обов'язку,а також дозволу, заборони та приписи.
Яквидно з наведеного прикладу, задача визначення правового режиму є доситьскладною. Фактично, можна стверджувати, що правовий режим буде відмінним ііндивідуальним для кожного явища об'єктивної дійсності, якщо у ряді подібнихйому явищ таке буде відрізнятися хоча б одним фактором, що мають значення зточки зору права. Проте це завдання (опис правового режиму конкретного явищаоб'єктивної дійсності) має більш прикладний, ніж теоретичний характер.
Представляється,що немає ніяких перешкод до того, щоб обмежити завдання встановленням правовогорежиму не який-небудь конкретної речі (чи іншого явища об'єктивної дійсності),але цілої категорії речей або взагалі речей як категорії об'єктів цивільнихправ або інший, окрім речей, категорії об'єктів цивільних прав. У цьому випадкусуб'єктивно-правові домагання і обов'язки увійдуть до правовий режим не якфактично існуючі відносно даного явища (речі, грошей, цінного папера, дії,об'єкта виключних прав і т. п.), але лише в якості потенційної можливостіїх встановлення та що випливають з цього наслідків. В останньому випадку,очевидно, обсяг аналізу істотно зростає, оскільки повинен покрити всю можливувідносно даного явища гаму суб'єктивних прав і обов'язків.
Представляєтьсяметодологічно доцільним виділити в рамках правового режиму певну його частину,яка залишається незмінною незалежно від розсуду сторін правовідносини івключає, таким чином, імперативні норми щодо досліджуваного явища – правовийстатус.
Разомз тим, хоча правовий статус, з точки зору обсягу правового регулювання,включається до правовий режим явища об'єктивної дійсності, він є визначальнимелементом усього правового режиму. І з цієї точки зору необхідно відзначитидосить складну структуру взаємозв'язку понять «правовий режим» і «правовийстатус». Оскільки правовий статус є визначальним ланкою правового режиму, тосам правовий режим, в одному з своїх проявів, представляє собою певнупотенційну правову можливість (для суб'єктів, зрозуміло) всередині кордонів,окреслених правовим статусом явища.
Диспозитивнимнорми, дія яких не скасовано або не змінено сторонами, слід віднести до числанорм, які визначають правовий режим явища, але, як видається, у визначенняправового статусу вони включені бути не можуть в силу того, що їхня діязалежить від розсуду сторін, а значить, Може бути з'ясовано тільки в рамкахнаявного, існуючого правовідносини. З точки зору обов'язковості їх застосуваннядиспозитивним норми зовсім не поступаються імперативним.
Алеоскільки модель поведінки, закладена в диспозитивний нормі, являє собою лише«запасний варіант» на випадок, якщо сторони не передбачать іншого, остількивони не можуть безумовно визначатиме правовий статус явища – об'єкта цивільнихправ.
Правовийстатус, як видається, має характеризуватися таким рівнем правового регулювання,який властивий явищу об'єктивної дійсності і може бути досліджено незалежно відтого, в рамках якого правовідносини (в межах даної галузі права, звичайно) цеявище знаходиться.
Проаналізуємоце питання докладніше з точки зору розгляду правового режиму як об'єктправового відносини.
Матеріальнийоб'єкт (річ) може відчувати на собі вплив фізичного порядку. Людське поведінкаформується під впливом вольових (усвідомлених чи неусвідомлених) актів іпроявляється назовні як рухи тіла. Об'єкти інтелектуальної діяльності можутьстворюватися, змінюватися, трансформуватися під впливом інтелекту.
Об'єктомправового впливу і одночасно його результатом, а отже, і «об'єктомправовідносини», в якому суб'єкти правовідносини мають реальний інтерес, зарадичого вони, власне, і вступають у правовідносини, є правовий режим (і, як йогоелемент – правовий статус) речі, іншого майна, нематеріального об'єкта,Поведінки (як діяння: дії або бездіяльності) і т.д. Тобто правовий режим маєсаме узкоправовое, спеціально-юридичне значення, значення з точки зору права, ане з точки зору фізики, психології, фізіології, культури і т. п., що іпотрібно для об'єкта правовідносини.
Представляється,що одним з важливих якостей правового режиму є можливість його зміни. З точкизору суб'єктів цивільних правовідносин інтерес представляє змінаіндивідуального правового режиму того явища об'єктивної дійсності, яке є йогоносієм. Очевидно, що якщо правовий статус цього явища такий, що не допускаєзміни правового режиму в бажаному для сторін напрямку, а сам правовий статус,як зазначалося вище, не може бути підданий зміни на розсуд сторін, топравовідносини, спрямоване на зміну правового статусу, не може мати місця. Зіншого боку, якщо імперативні норми, що визначають правовий статус явища,допускають можливість зміни правового режиму цього явища, тобто допускаютьможливість встановлення, зміни та припинення суб'єктивних прав і обов'язків увідношенні цього явища, то правовідносини, спрямоване на встановлення, Змінуабо припинення правового режиму названого явища, буде допустимим.
Такимчином, для суб'єктів правовідносин безпосередній інтерес представляє змінаправового режиму саме в частині встановлення, зміни або припинення їхсуб'єктивних прав і обов'язків. Це, однак, не означає, що тільки в цій,змінюваною своїй частині правовий режим є об'єктом правовідносини.
Представляється,що об'єкт правовідносини, крім того зауваження, що в якості такого виступаєправовий режим, вимагає ще деяких характеристик (можливо факультативних), які,втім, не розходяться з подібними характеристиками, даними об'єктуправовідносини з точки зору інших теоретичних підходів, Існуючих з даногопитання.
Категорія«інтересу», «зацікавленості» суб'єктів правовідносин в об'єкті правовідносини,а також пов'язане з цим і, власне, яка обумовлює інтерес опис об'єктаправовідносини через категорію «блага», як видається, не без підстав присутні вхарактеристиці об'єкта правовідносини, Що приводиться в різних теоріях щодооб'єкта правовідносини, про які було згадано више. Саме зацікавленістьсуб'єктів у встановлення, зміну або припинення правового режиму (або йогоелементів) явища об'єктивної дійсності – носія цього правового режиму-робитьцей правовий режим об'єктом даного правовідносини. Інтерес обов'язково повиненбути присутнім в характеристиці правовідносини взагалі, оскільки самеправовідносини є продукт, обумовлений дією норм позитивного права, якесь, усвою чергу, саме є результат компромісу, що зіштовхуються громадськихінтересів. Тим більше, ця характеристика має бути присутнім при аналізігромадянського правовідносини, виникнення, зміна та припинення якого, вбільшості випадків, обумовлено майновими інтересами учасників обороту. Воб'єкті права схрещуються інтереси уповноваженій і зобов'язаного суб'єктів іюридичне ставлення є ставлення вимушено розмежований інтересів. Об'єкт праваслід шукати в благах, забезпечуваних правом як цілі, а не у встановленомуповедінці, як засобі.
Будь-якеявище об'єктивної дійсності, іменоване в законі об'єктом цивільних прав ідопустимий, отже, в цивільний оборот (і річ, і гроші, і цінні папери, іповедінка у вигляді, наприклад, робіт, послуг, та об'єкти виключних прав), Укожен момент часу може бути охарактеризований абсолютно певним правовим режимомта правовим статусом в характерному для себе прояві (матеріально-речовинному,деятеленостном, нематеріальному і т.д.). Зміна (встановлення, припинення) тогочи іншого правового режиму (або окремих його елементів) і становить інтерес длясуб'єктів цивільних правовідносин і об'єкт правового впливу. Зміна (формування,припинення) правового режиму якогось предмета (явища) являє собою безпосереднійоб'єкт правового відносини.
Нацей об'єкт направлено і зміст цивільного правовідносини – цивільні права таобов'язки, існування та реалізація яких веде безпосереднім чином до зміниправового режиму об'єкта цивільного правовідносини.
О.С.Іоффе в раніше вже цитованій монографії «Правовідносини за радянськимцивільному праву» стверджує, що питання про об'єкт правовідносини повиненставитися як «питання про об'єкт правочинів та обов'язків, що становлять змістправовідносини». З цим твердженням важко не погодитися. Представляється, щооб'єктом існуючих та дійсних з точки зору права суб'єктивних правочинів іобов'язків також є правовий режим явища об'єктивної дійсності, на зміну якоговони і спрямовані.
Правовідносини,як видається, має двоїсту природу: По-перше, воно безумовно є породженням(результатом) правового регулювання, породженням права і в цьому сенсі – допевної міри штучною конструкцією. З іншого боку, правовідносини є врегульованійправом ставлення общественное, якесь представляє собою об'єктивну реальність інеобхідність.
Строгокажучи, правове врегулювання того чи іншого суспільного ставлення, а тим більшеяке-небудь визначене правове регулювання (правова модель) не є абсолютнанеобхідність, не є абсолютна цінність. Те чи інше громадське ставлення можебути врегульовано як за допомогою інших досить потужних соціальних іпсихологічних регуляторів (таких як мораль, страх, совість, етика і т. п.),так і тим або іншим правовим способом. Слід визнати, що в практичному життітакі «позаправові» регулятори можуть мати, часом, набагато більше значення, щоправом і визнається. Так, у галузі цивільного права прикладом тому може служитиінститут оскаржуваних угод, які дійсні і не визнаються недійсними лише до тихпір, поки відповідна вимога не пред'явлено зацікавленими особами. А отже, такіугоди є дійсними, пов'язують боку, породжують у сторін цивільні права таобов'язки, хоча є такими, що суперечать законодавству. У галузі кримінальногоправа однієї з основних цілей покарання проголошується превенція, щодосягається впливом такого психічного явища, як страх, то є страх передможливим покаранням. Очевидно, що страх не може бути визнаний засобом правовоговпливу.
Іаналізуючи правовідношення, в тому числі його об'єкт, не можна не враховуватиобох названих чинників (правовий і «позаправові» складової), що є, мабуть,системоутворюючими для правовідносини. Таким чином, об'єкт правовідносини, як іінші його елементи, включає в себе і правову, і «позаправові» складові. Правоваскладова полягає власне у правовому впливі та правовий режим об'єктаправовідносини як результаті цього впливу. «Позаправові» складова представленатим явищем (річчю, актом поведінки, нематеріальним об'єктом і т.д.), яке і єносієм цього правового статусу, його метою і втіленням. З цих позицій можнапочасти погодитися з представниками «матеріально-речовинній» теорії об'єктаправовідносини, які стверджують, що об'єкт правовідносини не входить вструктуру правовідносини. [94, c. 214]
Об'єктправовідносини, дійсно, не слід включати в структуру правовідносини, якщо мовайде про власне речі, а не про її правовий режим. Що ж стосується розумінняоб'єкта правовідносини в його правової складової, тобто в частині самеправового режиму, то тут не повинно бути ніяких сумнівів щодо того, що об'єкт єнайважливішим структурним елементом правовідносини.
Найбільшспільні кордони громадянського правового режиму визначаються нормамипозитивного права, окреслює можливий правовий режим об'єкта. Однією з основниххарактеристик у цьому плані є оборотоздатності об'єктів. Поряд з цим, правовийстатус явища включає і існуючі суб'єктивні права і обов'язки по відношенню доцього явища, домагання, обмеження та інші подібні моменти, що мають юридичнезначення.
Вякості наочного переліку можливих об'єктів (у «позаправовому» сенсі) має бутивизнане все, що визнається об'єктом цивільних прав, що відносить дану точкузору до числа теорій множинності правових об'єктів.
Такимчином, важливим з позиції права, є не сама вещь і не сама поведінка (дія,діяння), але те правове значення, правовий режим, який привласнюється цьогоявища в силу позитивного права і який втілюється в суб'єктивних правах іобов'язках.
Правовийрежим, у ряді випадків, не є однорідним, сформованим в рамках одного правовогоінституту. Деякі об'єкти виступають в такій якості (як носії правового режиму)в різних галузях права.
Так,земельні ділянки, в цілому ряді випадків є об'єктами не цивільного (або нетільки цивільного), але адміністративного або державного права. При цьому, якщоправове значення того чи іншого ділянки лежить в основному в області праваадміністративного або державної, то цивільно-правове вплив на правовий режимданої ділянки може бути зведене до нуля зовсім.
Зіншого боку, один і той же земельну ділянку може відчувати на собі впливвідразу декількох галузей права, а отже – правовий режим його буде визначатисянормами декількох галузей права. У цьому випадку може виникнути питання проконкуренцію або ієрархії правочинів, що випливають з різних правових підстав іналежать різним або одному суб'єктам. Так, за загальним правилом, власник маєправо володіти, користуватися і розпоряджатися річчю на свій розсуд. Проте тогож не можна сказати про власника земельної ділянки, який у використанні такогопов'язаний встановленим цільовим призначенням ділянки. І з другого боку,відповідний державний уповноважений орган може змінити цільове призначення земельноїділянки, хоча такий орган і не є власником чи представником власника.
Таким чином, правовий режим явища може визначатися як результатвпливу норм декількох галузей права, не виключено, що і декількох правовихсистем. Цивільно-правовий режим явища буде вичерпуватися майже виключноцивільно-правовим регулюванням, спрямованим на нього. При цьому деякіцивільно-правові можливості (можливості, що надаються суб'єкту чинностіцивільного права) можуть бути поглинені відповідними заборонами, встановленими,наприклад, засобами адміністративного права. Так само, можливою є ситуаціязастосування цивільно-правових засобів захисту проти необґрунтовано, з точкизору цивільного права, встановлених адміністративних заборон, обмежень і т. п.
2.2 Класифікація об’єктів цивільного праваза правовим режимом
Всякласифікація об'єктів цивільних прав не мала б, на наш погляд, сенсу, якщо б неіснувало будь-яких значимих з точки зору права відмінностей між ними. Разом зтим, як зазначалося, будь-які значущі з точки зору юриспруденції відмінностіможуть лежати виключно в галузі правового режиму тієї чи іншого різновидуоб'єктів. Таким чином, саме ці відмінності правового режиму тієї чи іншогорізновиду об'єктів цивільних прав і становлять основу їх класифікації.
«Кожнеюридичне відношення виникає з приводу відомого інтересу, переслідуваногочленами суспільства. Об'єктом юридичного відношення є засіб здійснення інтересу».Вважаємо, що таким засобом повинен бути визнаний правовий режим об'єктацивільних прав, або точніше – його зміна, встановлення або припинення. Більштого, сама характеристика «об'єкт цивільних прав» є не що інше, як певнийправовий режим того явища зовнішнього світу, яке таким чином характеризується.
Носіями,метою і точкою докладання певного правового режиму є деякі явища зовнішньогосвіту. Саме в такій якості, на наш погляд, і слід розглядати відносять чиннимзаконодавством до числа об'єктів цивільних прав речі, гроші, цінні папери,послуги, роботи, нематеріальні блага і т. п.
Такимчином, перша класифікація полягає у виділенні серед безлічі явищ зовнішньогосвіту тих, які є (або можуть бути) носіями якості «об'єкта цивільних прав», аотже – «об'єкта цивільного правовідносини».
Слідуючидалі класифікації об'єктів, необхідно відзначити, що вони (об'єкти цивільнихправ) поділяються на кілька суто специфічних груп і підгруп. Їх специфічністьвиявляється як безпосередньо в різноманітності способів і засобів зовнішньогопрояву їх носіїв (наприклад, речі, як щось об'єктивно і відчутно існуюче, інематеріальні блага, найчастіше виражають виключно суб'єктивну самооцінкусуб'єкта); так і у відмінності засобів, методів і заходи правового регулюванняі впливу, у розбіжностях правового режиму. Таким чином, категорія «правовогорежиму» може і повинна бути використана не тільки при визначенні поняттяоб'єкта цивільних прав, але, як видається, вона є невід'ємним елементом привизначенні цивільно-правового поняття будь-якого явища об'єктивної дійсності, якевизнається об'єктом цивільних прав.
За правовим режимом речі цивільного приватного права поділяютьсяна:
Ø речі, які вільно перебувають у цивільному обігу;
Ø речі, обмежені у обігу.
До речей, обмежених у обігу належатьречі, перераховані у спеціальному порядку набуття права власності на окремі види майна,затвердженому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. Доних належать: вогнепальна гладкоствольна і нарізна зброя, газові пістолети,револьвери і набої до них, радіоактивні речовини, а також пам'ятки мистецтва ікультури. Права власності на ці речі фізичні особи можуть набувати лише занаявності відповідного дозволу органів МВС, Мінкультури України тощо.
Речі, щовільно перебувають у цивільному обігу, можуть вільно відчужуватися абопереходити від однієї особи до іншої. Вони можуть бути об'єктами різнихабсолютних і відносних цивільних правовідносин і належати будь-яким суб'єктамцивільного права.
Вилученняречей з цивільного обороту означає, що деякі об'єкти можуть належати на правівласності лише певним суб'єктам цивільного права. Так, надра, води і ліси є увиключній власності народу України і надаються тільки у володіння ікористування.
Також вилучення речей з цивільного обороту означає, що будівлі,споруди, устаткування та інше майно, яке належить до основних засобів державнихорганізацій, не може бути предметом застави і на нього не може бути зверненестягнення по претензіях кредиторів.
Проблемаоб'єктів цивільних прав і об'єкта цивільних правовідносин, проблема їхкоректного з погляду цивільного права визначення, є однією з найцікавіших усучасній науці цивільного права. Представляється, що розгляд будь-якогоприватного питання про будь-який з різновидів об'єктів цивільних прав (проокремому об'єкті цивільних прав) пов'язана з розглядом питання про об'єктцивільного правовідносини.
Висловленів цивілістичній літературі думки з приводу того, що ж є об'єктом цивільногоправовідносини, як видається, не в повній мірі враховують саме правове начало,правову субстанцію в правовідносинах. Обґрунтовуючи ту чи іншу теорію щодотого, що ж є об'єктом цивільного правовідносини, їх автори концентрували своїзусилля на відшуканні властивостей об'єкта правовідносини у об'єктивно танезалежно від права існуючих явищ зовнішнього світу, у той час як управовідносинах слід чітко розрізняти пласт правового регулювання та пластпозаправові дійсності, існуючої незалежно від наявності або відсутності того чиіншого правового регулювання (тобто саме суспільні відносини).
Яквидається, об'єкт цивільних правовідносин слід шукати саме в правовому зрізібудь-якого правовідносини, а не в іншій його частині. Об'єкт правового стосункумає бути доступний саме правового впливу, повинен відповідати на правове вплив,а отже, об'єктом правовідносини не може бути матеріальний об'єкт або поведінкузобов'язаного особи.
Утой же час об'єкт цивільних правовідносин повинен містити в собі зацікавленістьсуб'єктів громадянського правовідносини, оскільки громадянське правовідношенняопосредует стандартний господарський оборот, організований на принципахрівності суб'єктів, свободи волі, визнання права власності та інших. Такимчином, сенс існування громадянського і взагалі приватного права, значною мірою,пов'язаний з тим, щоб задовольнити законні і справедливі інтереси учасниківобігу, врегулювати їх взаємні права і обов'язки, не допустити їх утиску ізабезпечити їх захист.
Відповідносам сенс вступу у цивільне правовідношення складається для його суб'єктів утому, щоб придбати права, реалізувати наявні права, щоб, тим самим, змінитибаланс своїх прав і обов'язків.
Зточки зору цивільного права, абсолютно байдужим є та обставина, яка за своїмифізичними характеристиками та чи інша річ, як характеризується з точки зорупсихології та чи інша поведінка людини. Зміст права власності (обсяг правочиніввласника) не залежить від фізичних характеристик речі.
Тількиправовий режим якогось явища об'єктивної дійсності, якимсь може бути річ, дія,гроші, цінні папери і т. п., може відповідати правовому впливу, тобто можебути об'єктом цивільних правовідносин.
Правовийрежим як вся сукупність існуючого правового регулювання відносно даного явищаоб'єктивної дійсності дозволяє виділити всередині себе правовий статус, якякусь незмінних свою частину.
Іхоча можна говорити про правовий режим кожного окремого об'єкта (явищаоб'єктивної дійсності), щодо якого існує чи може існувати цивільно-правоверегулювання, тим не менш можна виділити і деякі загальні ознаки, спільні рисиправового режиму тієї чи іншої групи таких носіїв.
Висновок,який має більше методологічне значення, полягає в тому, що виділення вкласифікації об'єктів цивільних прав тих чи інших її складових (речі, гроші,цінні папери, роботи, послуги, інформація, результати інтелектуальноїдіяльності, У тому числі виключні права на них (інтелектуальна власність),нематеріальні блага) має сенс лише в тому випадку, якщо є реально встановлені ізначущі з точки зору саме цивільного права відмінності у правовому режимі такихявищ.

3. Нетипові об’єкти цивільного права
 
3.1 Інформація та результат інтелектуальної,творчої діяльності
Об’єктицивільного права можна умовно поділити на два види. До першого виду слідвіднести типові (традиційні) об’єкти цивільного права:
Ø  речі (включаючи гроші та цінні папери, інше майно, майнові правата обов’язки);
Ø  результати робіт та послуги;
Ø  результати інтелектуальної, творчої діяльності (твори науки,літератури, мистецтва; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; комерційнінайменування, торговельні марки (знаки обслуговування), географічні позначеннята ін.);
Ø  інші матеріальні і нематеріальні блага, які охороняються відомимиінститутами права і перевірені практикою їх застосування. Можна сказати, щоправовий режим таких об’єктів цивільного права достатньо описаний.
До другоговиду об’єктів слід віднести нетипові (нетрадиційні), мало відомі цивільномуправу, зокрема, – інформацію, конфіденційну інформацію у вигляді комерційноїтаємниці і ноу-хау, які, якщо й мають «свій» інститут права, то він ще непройшов достатньої теоретичної і практичної апробації.
Основнимоб'єктом правовідносин в інформаційній сфері виступає інформація, яказнаходиться в, цивільному обороті, і з приводу якої виникають суспільнівідносини, які підлягають правовому регулюванню [56, c. 2–9].
Поява інформації – один з етапів розвитку категорії «виключнихправ». Хоча інформація існувала завжди, основні принципи її організації протягомісторичного розвитку не могли залишатися незмінними. Вони відрізнялися івідрізняються стосовно різних видів інформації, яка міститься в різноманітнихгалузях інформаційної сфери. Що стосується правового режиму інформації, то вінвідрізняється залежно від ступеня її доступності для користувачів.Загальнодоступною (відкритою) є інформація з державних інформаційних ресурсів,за винятком віднесеної до державної таємниці. Конфіденційною є інформація прогромадян (персональні дані), а також інформація, яка містить комерційну(службову) таємницю [66, c. 134].
Сьогодні вже кажуть про певну сферу інформаційних відносин,безпосередня мета яких обумовлюється не тим, що інформацію треба використати, атим, що її перш за все треба пізнати, що і впливає на особливість правовогорежиму її використання.
Неможливо не погодитися з тим, що право на інформацію складаєтьсяз двох елементів – права на отримання інформації і права на її поширення, зяких останній елемент є виключним правом, що має цивільно-правовий зміст. Цеправо складається з дозволу на передачу інформації третім особам або з дозволуна поширення цієї інформації.
Окремі правники вважають, що ближче за все до права на інформаціюзнаходиться право на «ноу-хау», яке засновано на конфіденційності даних. «Ноу-хау»– це повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомостітехнічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру,використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала [76, c. 105]. Проте правовий режим«ноу-хау» будується на традиційній основі виключних прав, хоча і має, як іправовий режим інформації, суттєві відмінності від традиційних виключних прав,оскільки існує доти, доки дані відносно нього залишаються недоступними іншимособам, тобто охороняється не стільки недоторканість «ноу-хау», скільки недоторканістьособистої сфери його володільців.
Інформація – феномен, який відрізняється від майна, речі по своїйфізичній суті. Інформація і результати інтелектуальної праці є нематеріальнимиоб'єктами, але вони завжди виражаються в будь-якій об'єктивній формі, якправило фізично зафіксованій на матеріальному носії.
Інформація як об'єкт права по своїй суті відрізняється від матеріальнихречей (майна) – об'єктів права власності по ряду істотних властивостей:
Ø  нематеріальна сутність інформації;
Ø  цінність об'єкта визначає змістова сутність інформації;
Ø  одна й та сама інформація як об'єкт права може знаходитися унеобмеженого кола суб'єктів права;
Ø  багатоваріантність форм представлення інформації;
Ø  одномоментна віртуальна доступність інформації необмеженому колусуб'єктів (користувачів) незалежно від їх місця геопросторового та державногознаходження;
Ø  інформація може бути миттєво скопійована та відтворена необмеженукількість раз;
Ø  виробництво, копіювання, публічне представлення, розповсюдження,накопичення, доступність та використання інформації практично не вимагаютьвитрат матеріальних ресурсів;
Ø  неможливість застосування до інформації як об'єкта права інститутузастави власності.
Інформація як об'єкт права може мати різні статуси і режими,властиві лише їй, наприклад, правовий режим обмеження доступу до різних видівінформації, статус офіційної інформації. Данні статуси не мають нічогоспільного з майновим правом. Традиційне речове право не підходить для захисту такихоб'єктів.
Особливість виключних прав інформації проявляється в тому, щоінформація як об'єкт права має свої характерні особливості, які відрізняють їхвід виключних прав інтелектуальної власності. їх склад визначається взалежності від предмету охорони змісту інформації, статусу інформації або формиїх представлення (документ, база даних). Для забезпечення ефективного правовогозахисту інформації необхідне чітке розмежування інформаційних об'єктів з тим,щоб законодавчо визначити правовий режим кожного виду таких об'єктів. Правовийрежим інформації як об'єкта права перш за все має бути розглянутий з точки зоруїї доступності. Відповідно можна виділити загальнодоступну інформацію (якавільно надається, передається, тиражується, розповсюджується за принципом: щоне заборонене законодавцем, те доступне), конфіденційну інформацію (з обмеженимдоступом) та інформацію, яка складає державну таємницю (закрита інформація) [84, c. 170].
Цивільно-правовому регулюванню підлягає інформація, яка маєреальну або потенційну комерційну цінність та невідома третім особам(характерним є те, що для виникнення інформації необхідна певна діяльністьлюдини).
Фізичні та юридичні особи, які володіють інформацією професійного,ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру,одержаною за власні кошти, або яка є предметом їх професійного, ділового,виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу, якщо не порушуєпередбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї,включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють систему їїзахисту.
Розрізняють кілька різновидів інформації, яка є таємницею [13, c. 650]:
Ø  державна таємниця – це таємна інформація, що охоплює відомості усфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державноїбезпеки та хорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкодинаціональній безпеці України. Інформація, яка складає державну таємницю, єсуворо обмеженою до розголошення і розповсюдження прямою забороною ЗаконуУкраїни «Про державну таємницю» [22. ст. 93].
Ø  комерційна таємниця – це відомості, пов'язані з виробництвом,технологічною інформацією, управлінською, фінансовою діяльністю, що не єдержавною таємницею, розголошення якої може призвести до економічних витрат; [13,ст. 650]
Ø  службова таємниця – це узагальнений перелік відомостей, доступ дояких обмежений. Зміст, відомий особі, виконавцю службових обов'язків дорозголошення заборонений; [3. c. 134]
Ø  професійна таємниця передбачає нерозголошення відомостей стосовноекономічної та особистої діяльності клієнтів, отриманої банками та службовцямицих установ у процесі професійної діяльності; [13, ст. 650]
Ø  конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться уволодінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб іможуть бути поширені за їхнім бажанням та на встановлених ними умовах.Конфіденційна інформація, безумовно, має свою цінність через її невідомість бажанняотримати її третіми особами для використання в своїй комерційній або іншій діяльності.
Умовою надання захисту інформації виступає дотримання правокористувачемвсіх необхідних заходів для забезпечення її конфіденційності. При дотриманніцих вимог під правила статті 200 ЦК підпадають будь-які знання, а такожпрактичний досвід спеціалістів, які використовуються в різних галузях господарськоїдіяльності: виробництво, торгівля, менеджмент, маркетинг та інші управлінськупослуги. Правокористувач на свій розсуд визначає конфіденційність відомостей(виняток із загальної норми регулюється законом або іншим правовим актом).
Збереження таємниці службової інформації не зумовлене її комерційноюцінністю (хоча ця інформація може мати комерційний характер). Заборона на їїрозголошення ґрунтується на нормах законодавства, що регламентує окремі сферидіяльності.
Певні категорії працівників зобов'язані зберігати в таємницівідомості, до яких вони мають доступ в зв'язку з виконанням роботи абослужбових обов'язків (банківський службовець, робітник зв'язку, податковийінспектор, лікарі, страховий агент).
Основним цивільно-правовим способом захисту є відшкодуваннязавданих правонабувачем збитків (при визначенні їх розміру слід враховувати якреальну шкоду, так і втрачену вигоду) [2, №45–46].
Об'єктами права інтелектуальної власності можуть бути не лише результатиінтелектуальної, творчої діяльності, а й інші об'єкти, а саме, засобиіндивідуалізації учасників цивільного обігу, товарів і послуг та іншінетрадиційні об'єкти, які прирівняні до об'єктів права інтелектуальноївласності.
Згідно зі ст. 420 ЦК [3] об'єктами права інтелектуальної власності в Україні, зокрема,вважаються:
Ø літературні та художнітвори;
Ø комп'ютерні програми;
Ø компіляції даних (базиданих);
Ø виконання;
Ø фонограми, відеограми,передачі (програми) організацій
мовлення;
Ø наукові відкриття;
Ø винаходи, корисні моделі,промислові зразки;
Ø компонування (топографії)інтегральних мікросхем;
Ø раціоналізаторськіпропозиції;
Ø сорти рослин, породи тварин;
Ø комерційні (фірмові)найменування, торговельні марки (знаки
для товарів і послуг), географічні зазначення;
Ø комерційні таємниці.
Оскільки, на відміну від Стокгольмської конвенції, ст. 420 ЦКне вказує на те, що до об'єктів інтелектуальної власності належать інші права,що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній іхудожній сферах, постає питання, чи є перелік об'єктів, встановлений у ст. 420ЦК вичерпним. Враховуючи ту обставину, що ст. 420 ЦК починається зі слів:«До об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать…» [23], можнадійти висновку, що перелік невичерпний оскільки інакше слово «зокрема» не малоб змістовного навантаження. Отже, як і Стокгольмська конвенція, ЦК визначаєпоняття об'єктів власності шляхом невичерпного переліку результатівінтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона.
Об'єктами права інтелектуальної власності згідно з п. VIII ст. 2 Конвенції прозаснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р.(Стокгольмської конвенції) є:
Ø  літературні, художні і наукові твори;
Øвиконавська діяльністьартистів, звукозаписи, радіо і телевізійні передачі;
Øнаукові відкриття вусіх сферах людської діяльності;
Øпромислові зразки;
Øтоварні знаки, знакиобслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
Øзахист протинедобросовісної конкуренції;
Øусі інші права щодоінтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художнійсферах.
У теорії цивільного права суб'єктивні права поділяють на особистінемайнові і майнові права. Це стосується і об'єктів інтелектуальної власності.Право інтелектуальної власності складається з особистих немайнових і (або)майнових прав.
Немайнові права можуть бути поділені на два види:
Ø  особисті немайнові права, пов'язані з майновими правами;
Ø  особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами.
Особистим немайновим правом, пов'язаним із майновими правами, єправо на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо)об'єкта інтелектуальної власності. У цьому випадку визнання автором породжуєдля людини усю сукупність майнових прав інтелектуальної власності (ст. 424ЦК) [2].
Особистим немайновим правом, не пов'язаним із майновими правами, єправо перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності,завдання шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальноївласності має наслідком виникнення нього права на відшкодування моральноїшкоди, однак це є наслідком правопорушення, а не результатом творчоїдіяльності.
За своїм змістом особисті немайнові права суб'єктів авторськогоправа і суміжних прав та суб'єктів промислової власності певною мірою незбігаються, тому їх варто розглянути окремо. До особистих немайнових праввідносяться:
Ø  право на визнання людини творцем (автором, виконавцем,винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності;
Ø  право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальноївласності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта праваінтелектуальної власності.
Крім цього:
Ø  вимагати зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору,якщо це практично можливо;
Ø  забороняти зазначення свого імені у зв'язку з використанням твору;
Ø  обирати псевдонім у зв'язку з використанням твору;
Ø  на недоторканість твору.
Право авторства полягає у тому, що тільки дійсний творець того чиіншого твору науки, літератури і мистецтва вправі називати себе авторомствореного ним твору. Це право абсолютне, оскільки йому кореспондують обов'язкивсіх і кожного утримуватись від порушення даної правомочності автора. Правоавторства засвідчує факт створення даного твору конкретною особою, а це маєзначення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.
Право інтелектуальної власності на результати творчої діяльностівизнається за творцем чи іншими суб'єктами лише за умови їх відповідностівимогам закону. Творцем того чи іншого об'єкта інтелектуальної власності можебути тільки фізична особа; суб'єктом права інтелектуальної власності може бутияк фізична, так і юридична особа, в тому числі і держава. Творцем творчогорезультату може бути будь-яка особа незалежно від її дієздатності. Суб'єктомправа інтелектуальної власності також може бути будь-яка фізична особанезалежно від її дієздатності, а також будь-яка юридична особа.
Слід звернути увагу на те, що «творча правосуб'єктність» не збігаєтьсяз загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правилом настає здосягненням фізичною особою вісімнадцяти років. Суб'єктом права інтелектуальноївласності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатнаособа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може лише задопомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).
Інші особи визнаються суб'єктами інтелектуальної власності, якщовідповідно до Цивільного кодексу, іншого закону чи договору їм належатьособисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності (наприклад,видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором).
Для сучасної концепції українського цивільного права характерним єте, що право інтелектуальної власності стосовно особи розглядається у двохзначеннях, по-перше, як елемент правосуб'єктності (правоздатності, статусу),по-друге, як суб'єктивне право.
Відповідно і зміст права інтелектуальної власності має два тлумачення.
По-перше, йдеться про сукупність майнових та немайнових прав, якіразом становлять право інтелектуальної власності як елемент статусу особи. Саметакого змісту права інтелектуальної власності стосуються ст. ст. 418(поняття права інтелектуальної власності), 423 (особисті немайнові праваінтелектуальної власності), 424 (майнові права інтелектуальної власності), 425(строк чинності прав інтелектуальної власності) ЦК [2, №45–46].
По-друге ч. 2 ст. 418 ЦК розкриває зміст праваінтелектуальної власності, як елементу правосуб'єктності, вказуючи, що правоінтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальноївласності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодопевних об'єктів права інтелектуальної власності визначається ЦК та іншимизаконодавчими актами.
Підводячи підсумок зазначимо, що інформація – нетиповий об’єктцивільного права, володіючий ознаками, які не відомі класичним об’єктамцивільного права. А саме: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношеннюдо носіїв – та сама інформація може бути записана різними знаковими системами,ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в)розмноження – інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність дорозповсюдження; г) здатність бути реалізованою, має тенденції матеріалізації,тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.
3.2 Нетипові послуги
Векономічному сенсі під послугою розуміється особлива споживча вартість, щовиникає в процесі праці, але отримала вона «специфічну назву послуги» тому, щопраця надає послуги не в якості речі, а в якості діяльності.
Управовому сенсі послуга може носити троякий характер: фактичний, юридичний ізмішаний. До фактичної послугу можна віднести дії перевізника (ст. 358ЦК), зберігача (ст. 416 ЦК), до юридичної – повіреного (ст. 386 ЦК) ікомісіонера (ст. 395 ЦК), до змішаної – експедитора.
Відпослуг слід відрізняти результат дії, внаслідок якого створюється конкретнематеріальне благо, річ і яка віддільна від самої дії (наприклад, коли задоговором підряду будується житловий будинок). Навряд чи тут можна говорити прорезультат дії як самостійному вигляді об'єктів цивільних прав, оскільки вкінцевому підсумку йдеться про індивідуально-визначеної речі, хоча, безумовно,договори підряду і мають свою специфіку. Навряд чи можна погодитися і з тієюточкою зору, що об'єктами цивільних прав є самі дії зобов'язаного особи. Самадія боржника не має для кредитора споживчого значення, для нього важливийрезультат дії, який або створює новий матеріал об'єкт і є річчю (майном), абоневіддільний від самої дії і є послугою. У силу того, що річ або послуга здатнізадовольняти різні потреби суб'єктів правовідносин – вони і стають об'єктамицивільних прав.
Послугампритаманна своєрідна правова природа і спільні характерні ознаки. Вони:
Ø  мають нематеріальний характер, а їх результат не набуваєуречевлюваного вигляду;
Ø  тісно пов'язані з особою виконавця та процесом вчинення ним певнихдій (здійснення певної діяльності);
Ø  не збігаються із самими діями (здійсненням діяльності) виконавця,а існують як окреме явище – певне нематеріальне благо.
Сьогоднііснує багато різноманітних видів договорів про надання послуг.
Деякіз них безпосередньо закріплені у ЦК (поіменовані договори). До них, зокрема,належать договори: перевезення, транспортного експедирування, зберігання,страхування, доручення, комісії тощо. Однак усі види договорів про наданняпослуг неможливо передбачити у ЦК, оскільки їх існує багато. Наприклад, тількивідповідно до Закону України «Про фінансові послуги та державне регулюванняринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. [23] до фінансових належатьтакі послуги: обслуговування платіжних документів, платіжних карток та дорожніхчеків; довірче управління фінансовими активами; торгівля цінними паперами тощо.
Зурахуванням сказаного, звернемося до договору випробування автомобіля (упрактиці частіше зустрічається як його назва «тест-драйв автомобіля», їїнайчастіше застосовують автосалони). Приблизно у 2001 році, внаслідок ростуматеріального благополуччя населення та активності українських підприємців наміжнародному ринку, такі відносини почали виокремлюватися в Україні як договір(за відсутності вивчення таких відносин наводимо приблизні дати).
Завідсутності наукових досліджень договору випробування автомобіля у вітчизнянійцивілістиці, невизначеності його місця серед інших договорів, вважаємо, щовивчення послуги у договорі випробування автомобіля як об’єкта цивільних правсприятиме його вірному трактуванню та законному застосуванню на практиці.
Метою договору єз'ясування наявності чи відсутності характеристик транспортного засобу –технічних (маневреність, швидкість, якість), зовнішніх (чи зручно перебувати закермом, чи подобаються кольори) та інших ознак транспорту, що є важливимиособі, яка попрохала автомобіль на випробування.
Замовник бажає непокататися на авто чи використати його для своїх потреб, а отримати враження,скласти думку про той чи інший транспортний засіб. Тому такі правовідносини неє договором найму. Хоч в процесі виконання договору від виконавця замовникупередається автомобіль, та метою є не ця передача, а саме отримання інформаціїпро автомобіль.
Отже, у процесі виконаннядоговору замовник отримує та споживає інформацію. Відокремленийматеріалізований об’єкт як результат виконання умов договору виконавцемвідсутній. Інформація, отримана замовником, невіддільна від особи, яка надалатранспорт на випробування. Таким чином, переконуємося у тому, що такі відносиниє договором послуг. Р.Б. Шишка вказує на такі нетипові властивості послуги, якексклюзивність, гарантованість досягнення результату та збіг у часі надання таспоживання послуги [104, c. 502].
Підводячи підсумок зазначимо,що послуги, це певна діяльність, якастворює не річ, а благо для задоволення суспільних потреб, наприклад,транспортні послуги по договору перевезення, послуги охоронця по договорусхову, послуги артиста, адвоката, педагога тощо. За допомогою послугидосягається певний немайновий результат, шо сам по собі є благом, має споживнувартість і тому стає нетиповим об'єктом цивільного права.

3.3 Нетипові речі
Правовийрежим речей є одним з головних основоположень їх класифікацій, необхідних привизначенні обсягу і змісту прав і обов'язків учасників цивільних правовідносин.
Однимз нетиповим об'єктом цивільних правовідносин є тварини.
Узв'язку зі збільшенням кількості домашніх тварин, що знаходяться у власностігромадян, а також можливих угод, об'єктами яких є тварини, стало необхіднимвведення в новий Цивільний Кодекс статті про тварин як про об'єкт цивільнихправ, якої не було в старому Цивільному кодексі.
Відповіднодо ч. 1 ст. 180 Цивільного Кодексу України, тварини є особливимоб'єктом цивільних прав і на них поширюється правовий режим речі, крімвипадків, встановлених законом. Передбачено встановлення Законом необхіднихспеціальних правил поводження з тваринами.
Наданий момент у законодавстві існує ряд законів, присвячених тварині інавколишньому світу, в яких містяться статті, що встановлюють їх правовийрежим, тобто особливий порядок придбання права власності і розпорядженнятваринами як об'єктами цивільних прав.
ЗаЗаконом України «Про захист тварин від жорстокого поводження» термін «тварини»має таке значення: тварини – біологічні об'єкти, що належать до фауни:сільськогосподарські, домашні, дикі, у тому числі домашня і дика птиця,хутрові, лабораторні, зоопаркові, циркові.
ЗаконУкраїни «Про захист тварин від жорстокого поводження» був прийнятий у 2006році. Цей Закон спрямований на захист тварин від страждань і загибелі внаслідокжорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та укріпленняморальності й гуманності суспільства і встановлює особливості права власностіта інших речових прав на тварин як на особливий об'єкт цивільних прав.
Особливийпорядок придбання у приватну власність, користування і розпорядженнявстановлено на тварин, занесених до Червоної книги України і регламентуєтьсяЗаконом України «Про Червону книгу України». Тварини, занесені до Червоноїкниги України, можуть бути предметом цивільного обороту лише у випадках іпорядку, встановлених законом.
Правовийрежим диких тварин, що знаходяться у стані природної волі, а також тварин,вирощених у неволі, в штучно відтворених умовах та іншими не забороненимизаконом способами, встановлюється Законом України «Про тваринний світ».
Відповіднодо статті 12 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження»передбачено, що:
Ø  Право власності або інші речові права особи, що містить тварина,обмежені обов'язком дотримання норм і вимог цього Закону;
Ø  Право власності та інші речові права на тварин у разі жорстокогоповодження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатноговилучення або конфіскації;
Ø  Угоди, укладені особою, яка не досягла 18 років, з набуття абопередачі права власності або іншого речового права на тварин, можуть бутивизнані недійсними за рішенням суду, якщо такі угоди укладені без згоди батьківцієї особи або осіб, які їх замінюють;
Ø  Шкода, заподіяна особі або майну фізичної особи, а також шкода,заподіяна майну юридичної особи твариною, підлягає відшкодуванню в повномуобсязі особою, містить його.
Стаття13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» регламентуєумови деяких договорів, предметом яких є тварини: При купівлі-продажутваринного продавець тварини зобов'язаний забезпечити покупця достовірноюінформацією про вид, породу, стан здоров'я та інших якостей тварин, а також проумови його утримання.
Якщопродається дика тварина з числа видів, занесених до Червоної книги України абопідлягають охороні відповідно до чинних міжнародних договорів України, іншадика тварина, продавець тварини зобов'язаний також надати покупцеві документ,Що засвідчує законність придбання такої тварини у власність.
Встановленотакож, що дарування тварин допускається після попереднього погодження змайбутнім власником.
Стаття14 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» встановлює видигосподарської діяльності, пов'язаної з використанням та утриманням домашніхтварин, що підлягає ліцензуванню.
Ліцензуваннювідповідно до закону підлягають:
Ø  розведення домашніх тварин (собак, котів, екзотичних та декоративнихтварин) у племінних розплідниках;
Ø  дресирування собак;
Ø  підготовка фахівців у вищезазначених сферах.
Назахист тварин спрямована також стаття 154 кодексу про адміністративніправопорушення:
Ø  порушення правил утримання собак та котів тягне попередження абонакладення штрафу на громадян і посадових осіб у розмірі, передбаченому чиннимзаконодавством.
Ø  особливі правила звернення існують по відношенню до тварин,занесених до Червоної Книги України. Закон про Червону книгу Україниприймається раз на 10 років.
Червонакнига України – офіційний державний документ, який містить анотований перелікрідкісних і перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинногосвіту в межах території України, її континентального шельфу та морськоїекономічної зони, а також узагальнені відомості про поширення, сучасний станцих видів, причини скорочення чисельності, та заходи щодо їх збереження івідтворення.
Занесенідо Червоної книги України види рослин і тварин підлягають особливій охороні навсій території України. На сьогодні до Червоної книги України занесені 541 видрослин і 382 види тварин.
ЧиннийЗакон України «Про Червону книгу України» був прийнятий 7 лютого 2002 року.
Відповіднодо ст. 7 Закону України «Про Червону книгу України», дозвіл на правоприватної власності фізичних або юридичних осіб на тварин, що є об'єктамиЧервоної книги України видається спеціально уповноваженими центральнимиорганами виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів відповідно дозакону. Законність такого придбання у власність повинна бути підтвердженавідповідними документами
Основнівимоги щодо використання тварин-об'єктів Червоної книги України визначаютьсявідповідно до ст. 18 ЗУ «Про Червону книгу України», ЗУ «Про охоронунавколишнього природного середовища» (1264–12), «Про тваринний світ» (2894–14),«Про природно-заповідний фонд України» (2456–12) та іншими нормативно-правовимиактами.
Відповіднодо ст. 19 Закону, «Умови спеціального використання об'єктів Червоної книгиУкраїни»,
спеціальневикористання (здобич, збирання) об'єктів Червоної Книги України здійснюється увиняткових випадках тільки в наукових і селекційних цілях, у тому числі длярозмноження і розведення у штучно створених умовах, з дозволу спеціальноуповноважених центральних органів виконавчої влади з питань екології таприродних ресурсів на підставі рішень Національної комісії з питань Червоноїкниги України, прийнятих відповідно до її повноваженнями.
Правовласності на об'єкти тваринного світу визначається ст. 5 Закону України«Про тваринний світ» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №14, ст. 97):
Об'єктитваринного світу, які перебувають у стані волі на території України, їїконтинентального шельфу та морської економічної зони, є об'єктами прававласності Українського народу.
Відімені всього українського народу права власника здійснюють органи державноївлади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин має правокористування об'єктами тваринного світу відповідно до закону.
Об'єктитваринного світу в Україні можуть перебувати у державній, комунальній таприватній власності і перебувають під охороною держави незалежно від формиправа власності на них.
Стаття7 Закону України «Про тваринний світ», «Право приватної власності на об'єктахтваринного світу», визначає, що об'єкти тваринного світу, вилучені із стануприродної волі, розведені або отримані в умовах неволі або отримані іншим незабороненимизаконами шляхом, можуть знаходиться у приватній власності фізичних та юридичнихосіб.
Законністьпридбання тварини (крім отриманих у порядку загального використання) повиннабути підтверджена документами, що підтверджують законність вилучення цих твариніз природного середовища, факту купівлі-продажу, обміну, отримання у спадок і т. п.,які видаються в установленому законом порядку.
Правоприватної власності на об'єкти тваринного світу може бути припинено у разіжорстокого поводження з твариною, встановлення заборони на знаходження вприватній власності даного виду тварини, а також в інших випадках, передбаченихзаконом, – відповідно до ст. 8 Закону України «Про тваринний світ».
Законвстановлює гарантії захисту прав власників та користувачів об'єктів тваринногосвіту. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про тваринний світ» шкоду,заподіяну власникам і користувачам об'єктів тваринного світу, підлягаєвідшкодуванню відповідно до закону, а в разі припинення права приватноївласності фізичної або юридичної особи, йому надається рівноцінна можливістьздійснення свого права.
Зброяяк об’єкт цивільного права за своєю природою також є нетиповим об’єктом прававласності вже в силу того, що існує визначена державою спеціальна процедуранабуття права власності на неї. Втім, ця ознака не є єдиною специфічною рисоюзброї як об’єкту. З точки зору традицій правознавства зброя являє собою річ,тобто об’єкт матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права таобов’язки (ст. 179 ЦК України) [1]. Характеризуючи зброю як річ, можнавиділити такі специфічні ознаки цієї речі:
Ø  зброя є здатною до обігу, проте в силу ст. 178 ЦК України –обмежена в обігу, оскільки Постанова Верховної Ради України №2471 від 17 червня1992 р. «Про право власності на окремі види майна» [29] і Додаток №2 доцієї Постанови відносить певні види зброї саме до об’єктів обмежених в обігу,тобто встановлює спеціальний порядок набуття права власності громадянами назазначений об’єкт;
Ø  це рухоме майно (ст. 181–182 ЦК України);
Ø  що ж стосується визнання зброї подільною чи неподільною річчю, тоєдиний сумнів в даному випадку пов’язаний з тим, що зброя (коли йдетьсянаприклад, про вогнепальну зброю) являє собою багатоелементну річ, елементиякої можуть бути відділені без втрати основних функцій. Втім, зброю слідвизнавати саме як неподільну річ, оскільки ст. 183 ЦК України визнаєнеподільними речі, які не можна поділити без втрати їх цільового призначення.За загальним правилом вогнепальна зброя (тим більш холодна) конструюється змінімальною вагою та мінімальним набором складових частин; саме тому втратапрактично будь-якого з елементів, з яких складається зброя, тягне і втратупервинних якостей, навіть якщо вона і зберігає здатність до пострілу. А такіоб’єкти як набої, чохли, додаткові стволи, приклади, мушки, оптичні пристрої таін. повинні бути кваліфіковані як самостійні речі; саме тому частіше за всевони можуть бути визнані приналежностями до зброї (ст. 186 ЦК України);
Ø  зброя (як річ) зазнає індивідуалізації ще на стадії виробництва,де застосовується система засобів, які надають кожній одиниці зброї (включаючивогнепальну) свою унікальність. Тому, зброя відноситься до речей, визначених індивідуальнимиознаками. Але остаточну індивідуалізацію зброя набуває з втягненням її уцивільний оборот;
Ø  зброя, звісно ж зношується, а також застаріває у так званомуморальному плані, але все ж таки незважаючи на її неодноразове використаннявона зберігає свій первісний вигляд, що й дозволяє визначити зброю якнеспоживчу річ (ст. 185 ЦК України).
Зазначеніюридичні властивості зброї як речі є принципово важливими, оскільки дозволяютьвстановити відповідний правовий режим.
Аналізуючинорми ЦК України, слід зазначити, що вказаний нормативний акт не міститьбудь-яких спеціальних вказівок щодо суттєвих умов купівлі-продажу зброї. Томупри купівлі-продажу зброї єдиною суттєвою умовою є вказівка на конкретний тип,вид зброї та технічні параметри, що дозволяють ідентифікувати зброю з точкизору класифікації, що міститься в ст. ст. 2–5 проекту Закону України «Прозброю» [27]. Точне визначення об’єкту купівлі-продажу у випадку купівлі зброїможе суттєво вплинути не тільки на кваліфікацію відносин, але й на майбутнійправовий режим (включаючи носіння, зберігання, перевезення та ін.).
Набуттяправа власності на зброю може здійснюватися і за допомогою іншихцивільно-правових інститутів набуття права власності:
Ø  договір комісії (ст. 1011 ЦК України). Цей договір може використовуватисяпри обігу зброї. Такою зброєю не обов’язково має бути зброя, що перебувала увикористанні, на таких умовах може реалізовуватись і нова зброя, яка надходитьвід виробника;
Ø  спадкування (ст. 1216 ЦК України). Відповідно до ч. 4 ст. 22проекту Закону України «Про зброю», на підставі свідоцтва про право на спадщинузброї і поданої відповідної заяви та інших необхідних документів доуповноваженого органу, спадкоємець отримує дозвіл на право спадкоємства даноговиду зброї та боєприпасів до неї, а також право на зберігання та носіння даноїзброї; Цивільний кодекс України не містить норм щодо спадкування об’єктів,обмежених в обігу.
Ø  дарування (ст. 717 ЦК України). Відповідно до ч. 11 ст. 22проекту Закону України «Про зброю», дарування зброї провадиться за наявності уобдарованого дозволу на придбання даного виду зброї.;
Ø  нагородження. Зокрема, п.п. 5, 6 Положення Про відзнакуПрезидента України «Іменна вогнепальна зброя» [32] вказує, що зброя, що євідзнакою «Іменна вогнепальна зброя», має бути зареєстрованою в органахвнутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігається у порядку,що визначається Міністерством внутрішніх справ України. Особи, нагородженівідзнакою «Іменна вогнепальна зброя», мають право зберігати її, носити і застосовувати.
Отже,зброя як об’єкт цивільного права належить до категорії об’єктів, обмежених вобороті, тобто до об’єктів, які можна придбати і відчужувати тільки принаявності спеціального дозволу та у спеціально встановленому порядку. Такимчином, зброя як об’єкт цивільного права підпадає під спеціальний правовий режимобігу.
Щеодним з видів нетипових об'єктів цивільних правовідносин, що нині широкозастосовуються як в господарському обороті в межах України, так і в сферізовнішньоекономічної діяльності, є цінні папери. Маючипевну вартість, вони можуть бути використані для здійснення розрахунків, атакож як застава для забезпечення платежів і кредитів.
Легальневизначення цінних паперів вміщене в ст. 1 Закону України від 18 червня1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу».
Цінніпапери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносинипозики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їхвласником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів абопроцентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають зцих документів, іншим особам [18, cт. 1].
Ціннийпапір відрізняється від інших документів тим, що він завжди є документоммайнового характеру. Але на відміну від інших документів, що фіксують певнімайнові права (боргових розписок, страхових полісів, заповітів тощо), ціннийпапір може бути реалізований лише шляхом його пред'явлення. Інакше кажучи,цінний папір – це такий документ, пред'явлення якого потрібне для здійсненнязасвідченого ним майнового права.
Ціннийпапір має бути складений у визначеній законом формі і повинен мати всінеобхідні реквізити, перелік яких щодо конкретних видів цінних паперіввстановлюється законодавством. Поліграфічне виконання бланків цінних паперів(спосіб друку, папір, засоби захисту тощо) повинне відповідати встановленимвимогам. Слід, проте, мати на увазі, що випуск цінних паперів можездійснюватися як у паперовій, так і в безпаперовій формі (у вигляді записів велектронних базах даних) [33].
Однією з головнихознак цінного паперу є те, що в ньому мають бути чітко засвідчені прававолодіння або відносини позики чи визначені ті юридичні можливості, наздійснення яких має право законний володілець цінного паперу (одержання доходуу вигляді дивідендів або процентів чи певного майна).
Цінніпапери характеризуються також можливістю передачі грошових та інших прав, щовипливають з цих документів, іншим особам. Способи передачі та можливіобмеження щодо передачі залежать від виду цінного паперу і можуть бути різними –від вільного обігу до повного індосаменту або до заборони передачі іншимособам.
Якзазначалося раніше, здійснення суб'єктивного цивільного права, засвідченого абопередбаченого цінним папером, можливе лише шляхом пред'явлення цінного паперу.Тому втрата цінного паперу, за загальним правилом, тягне за собою неможливістьреалізувати втілене в ньому право. Разом з тим закон передбачає можливістьвідновлення іменних цінних паперів, яке провадиться державними органами,підприємствами, установами і організаціями, що випустили ці папери. Щостосується особи, яка втратила цінний папір на пред'явника, то вона може впорядку, встановленому главою 38 Цивільного процесуального кодексу України,просити суд про визнання паперу недійсним і про відновлення її прав навтрачений цінний папір.
Залежно відспособу визначення уповноваженої особи цінні папери можуть бути іменними або напред 'явника.
Іменнимцінним папером визнається документ, шо виписаний на ім'я конкретної особи, якатільки і може здійснити закріплене цим папером суб'єктивне право.
Ціннийпапір на пред'явника (пред'явницький) на відміну від іменного не міститьвказівки на конкретну особу, якій треба здійснити виконання. Будь-якийдержатель цінного паперу є особою, уповноваженою на здійснення закріпленого цимпапером права.
Іменніцінні папери, якщо інше не передбачено Законом «Про цінні папери і фондову біржу» або в них спеціально не вказано, щовони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту(передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншоїособи). Цінні папери на пред'явника обертаються вільно.
В Україніможуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів: акції; облігаціївнутрішніх республіканських і місцевих позик; облігації підприємств;казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; векселі;приватизаційні папери [18, cт. 1].
Акцієювизнається цінний папір без встановленого строку обі-іу, що засвідчує пайовуучасть у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство вакціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право йоговласникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участьу розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Як ціннийпапір, акція повинна містити такі реквізити: фірмове найменування акціонерноготовариства та його місцезнаходження, найменування цінного паперу – «акція», її порядковий номер, дату випуску, видакції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмірстатутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а такожкількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис головиправління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печаткуакціонерного товариства. До акції може додаватися купонний лист на виплатудивідендів, що повинен містити такі основні дані: порядковий номер купона навиплату дивідендів, порядковий номер акції, по якій виплачуються дивіденди,найменування акціонерного товариства і рік виплати дивідендів.
Акціїподіляються на види, юридична суть яких полягає в тому, Що акції одного виду(класу) дають їх власникам однакове за обсягом право майнової участі вакціонерному товаристві. За ознакою класу акції поділяються на привілейовані іпрості. Залежно від передбачених статутами товариств обмежень прав відчуженнярозрізняють також іменні акції і акції на пред'явника.
Простимиіменними визнаються акції з рівними правами участі акціонерів, імена якихвходять до обов'язкових реквізитів акції. Власниками простих іменних акцій є,як правило, громадяни, йкі.в принципі, вільно розпоряджаються ними (продають,передають, дарують, обмінюють, відчужують іншим способом), але з дотриманнямспеціальних правил. Так обіг іменної акції фіксується у книзі реєстрації акцій,що ведеться товариством. До цієї книги вносяться відомості про кожну іменнуакцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількістьтаких акцій у кожного з акціонерів.
Статутамиакціонерних товариств і бланками акцій визначаються іменні акції, якіпідлягають і які не підлягають вільному відчуженню іншим особам. Якщо в акціїспеціально не вказано, що вона не підлягає передачі, така акція передаєтьсяшляхом повного індосаменту.
Акції напред'явника обертаються вільно, тобто без індоса-ментних процедур. Акціонернетовариство у книзі реєстрації акцій фіксує лише загальну кількість акцій напред'явника.
Привілейованіакції – це акції з пільговими правами майнової участі. Власники таких акціймають певні майнові привілеї і несуть менший ризик порівняно з простими акціонерами.Привілеями є, перш за все, переважне право на одержання дивідендів, а саме:річний розмір дивіденда фіксується в процентах до номінальної вартості акції і виплачуєтьсяу розмірі, зазначеному в акції, незалежно вщ розміру одержаного товариством прибуткуу відповідному році. Якщо прибутку відповідного року недостатньо, дивіденди попривілейованих акціях виплачуються за рахунок резервного фонду. Разом з тим, утому разі, коли розмір дивідендів, що виплачуються акціонерам по простих акціях,перевищує розмір дивідендів по привілейованих акціях, власникам останніх можепроводитися доплата до розміру дивідендів, виплачених простим акціонерам.
Привілейованіакції дають їх власникові також переважне право на пріоритетну участь урозподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.
Оскількивласники привілейованих акцій ризикують менше, ніж власники простих акцій, вонимають обмежені управлінські права. За загальним правилом (тобто, якщо інше непередбачено статутом акціонерного товариства), власники привілейованих акцій немають права брати участь в управлінні акціонерним товариством.
Привілейованіакції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 процентів статутногофонду акціонерного товариства.
Дивідендипо акціях виплачуються за підсумками року в порядку, передбаченому статутомакціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається в йогорозпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежіву бюджет та процентів за банківський кредит.
Облігація –це цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів іпідтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінногопаперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо іншене передбачено умовами випуску).
Облігаціїусіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільнихзасадах. Громадяни можуть придбати облігації лише за рахунок їх особистихкоштів, а підприємства – за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядженняпісля сплати податків та процентів за банківський кредит.
В Українівипускаються облігації таких видів:
а)облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;
б)облігації підприємств [18, cт. 10].
Облігаціїможуть випускатися іменними і на пред'явника, процентними і безпроцентними(цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим обігом.
Облігаціївнутрішніх республіканських і місцевих позик випускаються на пред'явника.Рішення про їх випуск приймається відповідно Кабінетом Міністрів України імісцевими Радами народних депутатів. У рішенні повинні визначатися емітент,умови випуску і порядок розміщення облігацій. Кошти, одержані від реалізаціїзазначених облігацій, направляються відповідно до державного і місцевихбюджетів, до позабюджетних фондів місцевих Рад народних депутатів.
Облігаціїпідприємств випускаються підприємствами всіх форм власності і не дають їхвласникам права на участь в управлінні. Рішення про випуск облігаційпідприємств приймається емітентом і оформляється протоколом, який повиненмістити відомості, зазначені в ст. 11 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».
Облігаціїпідприємств повинні мати такі реквізити: найменування цінного паперу – «облігація», фірмове найменування імісцезнаходження емітента облігацій; фірмове найменування або ім'я покупця (дляіменної облігації); номінальну вартість облігації; строки погашення, розмір істроки виплати процентів (для процентних облігацій); місце і дату випуску, атакож серію і номер облігації; підпис керівника емітента або іншоїуповноваженої на це особи, печатку емітента. Крім основної частини до облігаціїможе додаватися купонний лист на виплату процентів.
Доходи пооблігаціях підприємств виплачуються за рахунок коштів, що залишаються післярозрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів.
Казначейськізобов'язання України – вид цінних паперів на пред'явника, що розміщуютьсявиключно на добровільних засадах серед населення, засвідчують внесення їхвласниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансовогодоходу.
Рішення провипуск довгострокових (вад 5 до 10 років) та середньострокових (вад 1 до 5років) казначейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів України, арішення про випуск короткострокових (до одного року) зобов'язань – Міністерствомфінансів, які визначають умови їх випуску, включаючи розмір і порядок виплатидоходу.
Ощаднийсертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, якезасвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строкудепозиту і процентів по ньому. Ощадні сертифікати можуть бути строковими (підпевний договірний процент на визначений строк) або до запитання. Законодавствомпередбачається видача як іменних сертифікатів (обігу не підлягають, а їх продажіншим особам є недійсним), так і сертифікатів на пред'явника. Реквізити ощаднихсертифікатів визначені в ст. 18 Закону «Про цінні папери і фондову біржу».
Доход поощадних сертифікатах виплачується при пред'явленні їх для оплати в банк, що їхвипустив.
Вексель – цецінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатитипісля настання строку визначену суму грошей власнику векселя(векселедержателю).
Длязапровадження комерційного кредиту, поліпшення розрахункових відносин міжсуб'єктами господарської діяльності введено вексельний обіг з використаннямпростого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930року[28].
ЗаконодавствомУкраїни передбачено, зокрема, використання векселів:
Ø для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницькоїдіяльності відповідно до Указу Президента України від 14 вересня 1994 р. «Про випуск та обіг векселів для покриттявзаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності України»;
Ø для сплати ввізного мита, податків та зборів українськимвиконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, атакож для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українськимзамовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної територіїУкраїни відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною узовнішньоекономічних відносинах»;
Ø в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно доПостанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. №689 «Про затвердження порядку застосування векселівДержавного казначейства»;
Ø під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора достатутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами(контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно до ПостановиКабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. «Про затвердження Порядку видачі, облікуі погашення векселів, виданих під час ввезення в Україну майна як внескуіноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземнимиінвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційнудіяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
Ø для оформлення простими векселями бюджетної заборгованості зфінансування видатків, пов'язаних з оплатою природного газу, що споживаєтьсябюджетними організаціями та установами відповідно до наказу Міністерствафінансів та Державної акціонерної холдингової компанії «Укргаз» від 21 серпня 1996 р.
Порядоквикористання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням «Про переказний і простий вексель», затвердженим Постановою ЦВК і РНК СРСРвід 7 серпня 1937 р. з урахуванням таких особливостей:
Ø використовувати векселі, а також виступати векселедавцями,акцептантами, індосантами і авалістами можуть тільки юридичні особи – суб'єктипідприємницької діяльності, що визнаються такими відповідно до чинногозаконодавства України;
Ø векселі можуть видаватися лише для оплати за поставлену продукцію,виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, Національногобанку та комерційних банків України;
Ø у господарському обігу можуть використовуватись простий іпереказний векселі;
Ø вексельний бланк може заповнюватися друкованим та не-друкованимспособами;
Ø сума платежу за векселем обов'язково заповнюється цифрами талітерами;
Ø вексель підписується керівником і головним бухгалтером юридичноїособи та посвщчується печаткою.
Розрізняютьдва види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).
Простийвексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник(векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання взазначений строк або на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю)або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказнийвексель (тратта) – складений за суворо визначеною формою документ, в якомуміститься проста, нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця(трасанте) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіжкредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.
Переказнийвексель відрізняється від простого тим, що в даному разі векселедавець самплатежу не здійснює, а переказує цей свій обов'язок на свого боржника (платникапо векселю). Лереказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому.Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передавальний напис (індосамент)виконується на звороті векселя або на додатковому аркуші (так званий аллонж довекселя). У разі використання додаткового аркуша він повинен бути приєднаний довекселя клеєвим способом. При цьому індосамент, що розміщується першим надодатковому аркуші, повинен починатися на векселі і закінчуватися надодатковому аркуші, а печатка має розміщуватися на з'єднанні векселя і додатковогоаркуша.
Дляздійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплатувекселя (акцепт) оформляється написом на векселі.
Принеодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель дляопротестування від імені довірителя – банку векселедержателя.
Векселі длявчинення протесту про несплату приймаються нотаріусами на наступний день післязакінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступногопісля цього строку дня[37].
Опротестованийвексель з надписом про протест і актом протесту повертається від нотаріусавекселедержателю.
Приватизаційніпапери – це особливий вид державних цінних паперів, які засвідчують правовласника на безоплатне одержання в процесі приватизації частки майна державнихпідприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.
Приватизаційніпапери можуть бути лише іменними.
Порядоквипуску та обігу приватизаційних паперів визначається Законом України від 6березня 1992 р. «Про приватизаційні папери», а також іншими законодавчими актами України.
Так,запровадження в обіг приватизаційних майнових сертифікатів (цінних паперів, якізасвідчують право власників на безоплатне одержання у процесі приватизаціїчастки майна державних підприємств) у паперовій формі було здійснено згідно ззазначеним вище Законом, а також згідно з Постановою Верховної Ради України від29 липня 1994 р. «Про вдосконалення механізму приватизації в Україні і посиленняконтролю за її виконанням», Указом Президента України від 21 квітня 1994 р. «Про введення в готівковий обіг приватизаційнихмайнових сертифікатів» та Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1994 р.Про заходи щодо виконання Постанови Верховної Ради України від 29 липня 1994року «Провдосконалення механізму приватизації в Україні і посилення контролю за її виконанням». Видача приватизаційних майновихсертифікатів здійснюється в порядку, встановленому Положенням про порядоквидачі приватизаційних майнових сертифікатів, затвердженим наказомНаціонального банку України від 2 грудня 1994 р. із змінами, внесеними наказомвід 14 листопада 1995 р.
Приватизаційніпапери мають такі реквізити: запис про приналежність паперу до України;найменування органу, що випускав папір; зазначення виду приватизаційного паперу, серії тапорядкового номера; дату випуску і строк використання; номінальне значенняприватизаційного паперу у вартісному, обчисленому виходячи з відновної вартостімайна, що приватизується, та (або) натуральному вираженні, або в умовниходиницях; прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання власника, відомостіпро документ, що посвідчує його особу; підпис керівника емітента або іншоїуповноваженої на це особи, печатку установи, яка видала папір.
Уприватизаційних паперах також міститься інформація про умови і порядок їхвикористання та про права власника.
Приватизаційніпапери використовуються громадянами України лише шляхом їх обміну на паї,акції, інші документи, що встановлюють та засвідчують право власності на часткудержавного майна відповідно до номіналу приватизаційного паперу з обов'язковимвідображенням змісту обмінної операції як на самому приватизаційному папері,так і в супутніх документах, і супроводжується погашенням приватизаційногопаперу. Угоди, укладені з використанням приватизаційних паперів для цілей, непередбачених Законом «Про приватизаційні папери», є недійсними.
Громадянимають право застосовувати приватизаційні папери одного виду в різних сферахприватизації шляхом забезпечення їх взаємного конвертування. Конвертованістьприватизаційних паперів у період приватизації забезпечується встановленням коефіцієнтівдля перерахунку номінального значення паперу одного виду при його конвертуваннів інший[30]
Розглянутітут види цінних паперів названі в ст. 3 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» вичерпним переліком, який уявляєтьсяневиправдано обмеженим. В цивільному обороті беруть участь й інші документи,які за своїм призначенням можна було б віднести до цінних паперів. Цеінвестиційний сертифікат, компенсаційний сертифікат, чек, коносамент тощо.
Відповіднодо Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженогоУказом Президента України від 19 лютого 1994 р. інвестиційний сертифікат єцінним папером, який випускається виключно інвестиційним фондом абоінвестиційною компанією і дає право його власникові на отримання доходу увигляді дивідендів.
Компенсаційнісертифікати можуть використовуватися для придбання акцій акціонерних товариств,що створюються в процесі приватизації державного майна[31].
Разом з тимслід мати на увазі, що існують зобов'язання держави перед громадянами Українищодо компенсації грошових заощаджень, передбачено, що не використані для приватизаціїдержавного майна компенсаційні сертифікати може бути повернуто вкладникам доустанов Ощадного банку України[11].
Чекзастосовується для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичнимиособами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунківготівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги. Розрахунковийчек – це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунку(чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатитичекодержателю зазначену в чеку суму коштів [37, п. 44].
Коносаментє товаророзпорядчим документом, що посвідчує право його держателярозпоряджатися зазначеним в коносаменті вантажем і отримати вантаж післязавершення перевезення. Коносамент головним чином застосовується при здійсненніморських перевезень і є доказом прийому перевізником вантажу, зазначеного вконосаменті. Реквізити коносамента визначені ст. 138 Кодексу торговельногомореплавства України. Передача коносамента здійснюється з дотриманням такихправил:
Ø  іменний коносамент може передаватися за іменними передаточниминаписами або в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передачіборгової вимоги;
Ø  ордерний коносамент може передаватися за іменними або бланковимипередаточними написами;
Ø коносамент на пред'явника може передаватися шляхом простоговручення (ст. 140 КТМ України).
Такимчином, охарактеризовані документи, як видно, мають ознаки цінних паперів, але взаконодавчому порядку такими не визнані. В зв'язку з цим було б доцільновключити їх до переліку цінних паперів, закріпленого Законом «Про цінні папери та фондову біржу», а сам перелік зробити відкритим.

Висновки
Цивільнеправо є найбільш об’ємною галуззю в правовій науці, тому саме в ньому дляправильного вирішення певного питання необхідно дати чітку характеристику томучи іншому об’єкту, класифікувати його за ознаками і призначенням, вказатикількісні і якісні його сторони, що дасть змогу об’єктивно винести рішення.
Юридичніі фізичні особи вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволеннясвоїх потреб та інтересів. Будь-який об'єкт повинен задовольняти потреби йінтереси учасників цивільних правовідносин, в іншому разі він нерозглядатиметься як об'єкт цивільного права.
Об'єкти цивільних прав – це матеріальні та нематеріальні блага, з приводу якихвиникають цивільні правовідносини: це речі, включаючи гроші, валютні цінностіта цінні папери, інше майно, у тому числі майнові права, дії (роботи) тапослуги, результати духовної, інтелектуальної та творчої діяльності,інформація, матеріальні та нематеріальні блага.
Проблематикаінституту «об'єкт цивільних правовідносин» посідає в науці цивільного праваодне з найважливіших місць. Цей факт пояснюється не тільки цікавістю даноїпроблематики з теоретичної точки зору, але ще й тим, що це питання обходитькожного з нас.
Звикладеного в даній роботі теоретичного матеріалу, який базується нанормативно-правовій базі України і цілого ряду міжнародних договорів в якихУкраїна приймає безпосередню участь, можна зробити слідуючі висновки:
1. Проаналізувавши історичніаспекти становлення інституту «обєкт цивільного права», можна виділити наступніетапи:
Ø  Період римського часного права;
Ø  Родянський період до набуття Україною самостійності;
Ø Сучасний період.
2. За чинним законодавствомУкраїни об'єкти цивільних прав за цільовим призначенням та правовим режимомподіляються на такі види:
Ø  особисті немайнові права;
Ø  речі, включаючи гроші та цінні папери, інше майно;
Ø  майнові права;
Ø  результати робіт;
Ø  послуги;
Ø  результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація;
Ø  інші матеріальні і нематеріальні блага;
Ø  право вимог.
Алена нашу думку систематизація об’єктів цивільного права має стати такою:
«типовіобєкти»: речі; особисті немайнові права;інше майно;
«нетиповіоб’єкти»: результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; правовимог; документи; тварини; рослини.
3. З урахуванням вишесказаного:
Під «традиційним»об’єктом цивільних прав слід розуміють будь-які матеріальні та нематеріальніблага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, часом звертаючи увагу,що «об'єкти цивільних прав» і «об'єкти цивільних правовідносин» – поняттятотожні.
Під«нетиповим» об’єктом слід розуміти об’єкт цивільного права, який володієознаками, які не відомі класичним об’єктам цивільного права та має специфічниймеханізм правового регулювання.

Список викорастаних джерел та літератури
 
1. Конституція України //Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
2. Цивільний кодекс України:Офіційний текст.-Кондор, 2004.-Ст. 402
3. Цивільний кодекс України //Голос України. – 2003. – №45–46.
4. Цивільний кодекс України:Коментар. – X.: Одіссей», 2003.
5. Цивільний кодекс УкраїнськоїРСР. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1963. – №30. – Ст. 463.
6. Цивільний процесуальнийкодекс України. Затверджений Законом Української РСР від 18.07.1963 р.Введений в дію з 01.01.1964 // Кодекс України. У 2-х томах.
7. Сімейний кодекс України //Голос України. – 2002. – №38.
8. Кодекс Украины обадминистративных правонарушениях // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1984.– Прил.К №51.-Ст. 1122.
9. Уголовный кодекс Украины. – X.:«Одиссей», 2001.
10. Закон України «Провласність» від 7.02.1991 р. // Відомості Верховної Ради УкраїнськоїРСР. – 1991. – №20. – Ст. 249.
11. ЗаконУкраїни «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» від 21листопада 1996 р.
12. Закон України «Про основидержавної політики у сфері науки і науково – технічної діяльності» від13.12.1991 р. // Відомості Верховної Ради України – 1992. – №12. – Ст. 165.
13. Закон України «Проінформацію» від 02.10.1992 р. // Відомості Верховної Ради України – 1992.– №48. – Ст. 650.
14. Закон України «Про охоронуправ на сорти рослин» від 21.04.1993 р. // Відомості Верховної РадиУкраїни – 1993. – №21. – Ст. 218.
15. Закон України «Пронауково-технічну інформацію» від 25.06.1993 р. // Відомості ВерховноїРади України – 1993. – №33. – Ст. 345.
16. Закон України «Про племіннетваринництво» від 15.12.1993 р. // Відомості Верховної Ради України –1994. – №2. – Ст. 7.
17. Закон України «Про охоронуправ на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. // ВідомостіВерховної Ради України – 1994. – №7.-Ст. 32.
18. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня1991 р.
19. Закон України «Про охоронуправ на промислові зразки» від 15.12.1993 р. // Відомості ВерховноїРади України – 1994. – №7. – Ст. 34.
20. Закон України «Про охоронуправ на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. // ВідомостіВерховної Ради України – 1994. – №7.-Ст. 36.
21. Закон України «Про авторськеправо і суміжні права» від 23.12.1993 р. // Відомості Верховної РадиУкраїни – 1994. – №13. – Ст. 64.
22. Закон України «Про державнутаємницю» від 21.01.1994 р. // Відомості Верховної Ради України – 1994.– №16. – Ст. 93.
23. Закон України «Про фінансовіпослуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р.№2664-III // Офіційний сайт Верховної Ради України.
24. Закон України «Про тваринний світ» №2894-III від 13.12.2001 (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №14, ст. 97.
25. Закон України «Про Червонукнигу України» №3055-III від 07.02.2002 (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №30, ст. 201.
26. Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» №3447-IV от 21.02.2006 р.
27. Проект Закону України «Прозброю» реєстр. №1171–2 // Комп’ютерна правова система НАУ.
28. ПостановаВерховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселівв господарському обороті України».
29.  Постанова Верховної Ради України «Про право власності на окремівиди майна» №2471-ХІІ від 17 червня 1992 року. // Відомості Верховної РадиУкраїни.– 1992.–, №35 – Ст. 517;
30.  Постанова Верховної Ради України «Про затвердження коефіцієнтаконверсії приватизаційних майнових сертифікатів і житлових чеків» від 31 січня1996 р.
31. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок обігусертифікатів, отриманих громадянами України як компенсацію втрат від знеціненнягрошових заощаджень в установах Ощадного банку та колишнього Укрдержстраху» від7 лютого 1996 р.
32. Положення Про відзнакуПрезидента України «Іменна вогнепальна зброя» Затверджено Указом ПрезидентаУкраїни від 29 квітня 1995 року №341/95 // Урядовий кур’єр 1995, N67 від06.05.95.
33. Тимчасове положення проправову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторськихпропозицій в Україні. Указ Президента від 18.09.1992 р. №479/92.
34. Указ Президента України (із змінами і доповненнями, внесенимиУказом Президента України від 2 березня 1996 р.) «Про облік прав власності на іменні цінніпапери та депозитарну діяльність» від 25 травня 1994 р.
35. Конвенція про створенняВсесвітньої організації інтелектуальної власності від 14 липня 1967.
36. Бернская конвенция об охранелитературных художественных произведений от 9.09.1886.
37. Інструкція №7 «Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України», затвердженої постановою ПравлінняНаціонального банку України від 2 серпня 1996 р., п. 44.
38. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусамиУкраїни, затверджена Міністерством юстиції України 14 червня 1994 р.
Література:
39. Актуальные проблеми гражданского права / Под ред. М.И.Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частногоправа. – М.: «Статут», 1999. – 464 с.
40. Афанасьєва К.О. Авторськеправо: Практ.посіб. – К. Атіка, 2006. – 224 с. Бібліограф с. 207– 210.
41. Безклубий І.А. Теоретичні проблемибанківських правочинів. Спеціальність: 12.00.03. Дис. докт. юрид. наук.К.:2006. – 486 с.
42. Бірюков І.А., Заіка Ю.О.,Співак В.М. Цивільне право України. Загальна частина. – К.: Наукова думка, 2000.
43. Брагинский М.И., ВитрянскийВ.В. Договорное право. Договоры о выполнении работ и оказании услуг. Кн. 3. – М.:Статут, 2002. – 1049 с.
44. Валеев М.М. Вещи как объектыгражданских правоотношений: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 /Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2003. –24 с.
45. Ватрас В.А. До питання про право на сімейну таємницю //Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковийчасопис. – 2002. – №2. – С. 93.
46. Гориславський Г. Гарантії права людини на самозахист життя таздоров'я // Право України. – 2001. – №12. – С. 35.
47.  Городов О.А. Информация как обьект гражданских прав //Правоведение. – 2001. – №5. – с.с. 72–84.
48.  Гурська Т.Д. Право жінок на охорону репродуктивного здоров'я //Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковийчасопис. – 2002. – №2. – С. 90.
49. Гражданское право. Т.1 / Под. ред. Ю.К. Толстого, А.П. Сергеева. –СПб. 1996.
50. Гражданское право: В 2т. Т.1: Учебник / Отв. ред. Е.А. Суханов. 2-еизд., перераб. и доп. – М., 2000.
51. Гражданское право Украины. Часть1 / А.А. Пушкин, В.М. Самойленко,Р.Б. Шишка и др.; под ред. проф. А.А. Пушкина, доц. В.М. Самойленко. – Х.: Ун-твнутр. дел; «Основа», 1996. – 440 с.
52. Данилкина Е.И. Договорбанковского вклада с участием физических лиц по гражданському законодательствуРФ: Дис. канд. юрид. наук. – Москва, 2005.
53. Джабаєва А.С. Имущественноеправо как объект гражданского оборота // Сибирский юридический вестник. –2003. – №3. – с. 43–55.
54. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини тагромадянина // Право України. – 2002. – №5. – С. 42.
55. Дроздова Н.В. Договір пронадання фінансових послуг у цивільному праві України 12.00.03 (Н.В. Дроздова)Дис. канд. юрид. наук. Київ 2005. – 193 с.
56. Дудин А.П. Обьект правоотношения (вопросы теории). – Саратов,1980.
57. Зорислава Ромовська.Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс. Підручник. – К.:Атіка, 2005. – 560 с.
58. Зрделевский А. Компенсацій морального вреда. – М., 1997.
59. Зрделевский А. Моральний вред и компенсація за страдания. – М.,1998.
60. Иоффе О.С. Избранные труды:В 4 т. Т. III. Обязательственное право. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004,с. 62–63.
61. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л.:Изд-во Ленингр. Ун-та, 1949.
62. Иоффе О.С. Советское гражданское право. – М.: «Знание», 1967.
63. Калітенко О.М. Право на життя в системі особистих немайнових правфізичної особи // Суспільство. Держава. Право. – 2002.-Вип. 2.-с.с. 36–37.
64. Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. проф.А. Довгерта. – К.: Український центр правничих студій, 2000. – 336 с.
65. Коноваленко В. Авторськеправо: автору, редактору, видавцю. – Х.: Фактор, 2007 – 496 с.
66. Корчевная Л. Правовое регулирование морального вреда позаконодательству Украины // актуальные проблеми государства и права. – Одесса,1998. – С. 101–104.
67. Красавчикова Л. Личная жизнь граждан под охраной закона.-М., 1983.
68. Лапач В.А. Система объектов гражданских прав: Теория и судебнаяпрактика. – СПб.: Изд-во «Юридич. центр Пресс», 2002.
69. Магазинер Я.М. Объект права. В кн.: Очерки по гражданскому праву.– Л.: 1957, – С. 65–78.
70.  Малеин Н. Гражданский закон и права личности в СССР. – М., 1981.
71.  Малеина М. Зашита личных неимущественных прав советских граждан. –М., 1991.
72. Малюга П. Проект нового Цивільного кодексу і особисті немайновіправа // Часопис Київського університету права. – 2002. – №3.-С. 45–50.
73.  Молодико К.Ю. Банківські послуги: проблеми визначення таімплементації стандартів ЄС // Приватне право і підприємництво: Збірникнаукових праць Випуск 8. 2009. – С. 176 -180.
74.  Нечипуренко О.М. Транспортні послуги з перевезення пасажирівоб’єкти цивільних прав. – С., 2009.
75. Підопригора О.О. Законодавство України про інтелектуальну влісність.– X.: Фірма «Консум», 1997.
76. Підопригора О.А. Окремі проблеми правової охорони інтелектуальноївласності в Україні // Вісник Хмельницького інституту регіональногоуправління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2.-С. 23.
77. Підопригора О.О. Проблеми кодифікації законодавства проінтелектуальну власність // Українське право. -1997. – число 1.-С. 61.
78.  Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власностіУкраїни: Навч. Посібник для студентів юрид. Вузів і фак. ун-тів. – К.: ЮрінкомІнтер, 1998.
79. Пікінер К.В. Свобода на пересування та вибір місця проживання яксуб'єктивне цивільне право громадян // Вісник Хмельницького інститутурегіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 97.
80. Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М., 1991.
81.  Пунда О. Система немайнових прав, що забезпечують природнеіснування фізичної особи, у законодавстві України // Підприємництво,господарство і право. – 2003. – №9. – с.с. 43–46.
82.  Резніченко С.В. Об’єкт цивільних прав чи об’єкт цивільнихправовідносин. – С., 2009.
83.  Ровный В.В. Проблемы объекта в гражданском праве: Учебное пособие.– Иркутск, 1998. – 112 с.
84.  Ромовська 3. Особисті немайнові права фізичних осіб //Українське право. – 1997. – число 1. – С. 47.
85.  Самойленко Г.В. Транспортна послуга як об’єкт цивільного пава. –С., 2009.
86.  Северин В.А. Правовое регулирование информационных отношений //Юрист. – 2001. – №7. – С. 2–9.
87.  Семилетов С.И. Информация как особый нематериальный обьект права. //Государство и право. – 2000. – №5. – сх. 67–74.
88.  Сенчищев В. И. Объект гражданского правоотношения. Общеепонятие // Актуальные проблемы гражданского права /Под ред. М.И.Брагинского; Исследовательский центр частного права. Российская школа частногоправа. – М.: Изд-во «Статут», 1998. – С. 111–112.
89.  Слипченко С.А., Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Часть І.Учебное пособие. – X.: Зспада, 2000.
90.  Советское гражданское право Ч. 1 Под общ. ред. В.Ф. Маслова,А.А. Пушкина – К. –1983.
91.  Соціологія. Курс лекцій / За ред. проф. Пічі В.М. – К., 1997.
92. Стефанчук М.О. Обмеження особистих немайнових прав, щозабезпечують природне існування особи // Вісник Хмельницького інститутурегіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №2. – С. 88.
93. Стефанчук Р. Честь, гідність, ділова репутація як об'єктицивільно-правового захисту // Держава і право. – К., 1998–99. – СІ 79.
94. Стефанчук Р. Окремі питання цивільно-правового регулювання захистучесті, гідності та ділової репутації // Право України. – 1999. – №10. – С. 10.
95. Стефанчук Р. Поняття, правова природа особистих немайнових прав таїх місце в системі цивільного права // Вісник Хмельницького інститутурегіонального управління та права. Науковий часопис. – 2002. – №1. – С. 56.
96. Стефанчук Р. Цивільно-правовий захист честі, гідності, діловоїрепутації в зарубіжному праві // Держава і право. – 1999. – №4.-С. 153–163.
97. Сєрова І. Права людини на індивідуальний образ // ПравоУкраїни. – 1999. – №8. – С. 50.
98. Теория государства и права: Курс лекций. В 2-х т. / под ред. М. Н.Марченко. – М., 1995.
99. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов ифакультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательскаягруппа НОРМА-ИНФРА-М, 1999.
100. Толстой Ю.К. Гражданское право. Учебник. Издание 3-е. Под ред. А.П.Сргеева, Ю.К. Толстого. – Т.2. – М., 2001.
101. Флейшиц Е.А. Личные неимущественные права в рражданеком правеСоюза ССР и капиталистических стран. – Ученые записки ВИЮН. – Вьш. VI. – М.:Юриздат, 1941.
102. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974.
103. ХаритоновЕ.О., Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика.Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров.Авторское право. Представительство: Учеб. Пособие. – К.: А.С.К., 2001.
104. Цивільнеправо України: Курс лекцій: у 6-ти томах. Т.1. Вид.2-е, виправ. та доп./Р.Б. Шишка,(кер. авт. кол.), О. Л. Зайцев, Є. О. Мічурін та ін.; За ред. Р. Б. Шишка та В.А. Кройтор. – Харків: Еспада, 2008.
105. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В.Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. К.: ЮрінкомІнтер. – 1999.
106. Цивільне право України: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О.Саніахметова. – К.: Істина, 2003.
107. Цивільнеправо: Підручник для студентів юрид. Вузів та факультетів. – К.: Вентурі., 1997.
108. ЧурпітаГ.В. Особисті немайнові права автора обрзотворчого мистецтва // ВісникХмельницького інституту регіонального упрвління та права. Науковий часопис. – 2002.– №2. – С. 125.
109. ШимонС. Поширення недостовірної інформації. Відповідальність за шкоду, завдануособистим немайновим правам фізичної особи. // Юридичний журнал. – 2003. –№6 (12). – с.с. 52 – 57.
110. ШишкаР.Б. Охорона права інтелектуальної власності: авторсько-правовий аспект. – X.,2002.
111. Шишка Р Б. Теорія об’єктів цивільних прав. – С., 2009.
112. Эрделевский А. Договор банковского вклада // Росийскаяюстиция. – 1998. – №9. – С. 15–17.
113. Єрмоленко В. Щодо відмінностей між об'єктом правовідносин іоб'єктом права. // Право України. – 2004. – №1. – с.с. 136–139.
114. Ярема А., Давиденко Г. Відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженнямздоров'я // Вісник ВСУ. – 2000. – №3 (вкладка).