Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика законності
1.1 Поняття законності як методу, принципу, режиму
1.2 Зміст та ґарантіїзаконності
1.3 Принципи законності
2. Правопорядок як результат дотримання законності
2.1 Поняття і зміст правопорядку
2.2 Співвідношення правопорядку і суспільного порядку
3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Упорядкування суспільних відносин завжди булоголовною метою держави і права. Ефективне правове регулювання залишається їх головнимзавданням і в сьогоднішніх умовах. Така дуже складна сфера суспільної діяльностінерозривно пов’язана із фундаментальними категоріями юриспруденції: законністю іправопорядком. Ця тема потребує комплексного підходу, врахування як у практичному,так і теоретичному значенні. Тому не випадково проблему вивчення законності і правопорядкувважають однією з ключових у загальній теорії держави і права. Водночас вона виступаєособливо важливою і для формування правової держави, розвитку демократії, адже практичнийрівень законності і правопорядку є головним критерієм оцінки правового життя суспільства.
Сучасний етап української державності та курсна становлення демократичної держави потребують теоретичного обґрунтування правовоїсторони досягнення поставлених цілей. Без цієї роботи їхнє втілення на практиціпрозводить до непередбачуваних наслідків. Забезпечення дотримання правопорядку всуспільстві, хоч і різною мірою, є одним із основних завдань юриста в процесі здійсненняпрактичної діяльності. Крім того, ні в якому разі не потрібно забувати, що досліджуваніпоняття зв’язані з усією правовою системою, рівень розвитку якої значно впливаєна авторитет держави.
Предметом даної роботи є головні ознаки законностіта правопорядку, найбільш суттєві зв’язки між ними як юридичними явищами, впливїхньої забезпеченості на розвиток суспільства і держави. Дослідження має здійснюватисяна основі головних принципів: об’єктивності, плюралізму, конкретності. Для цьогоми маємо змогу використовувати широкий спектр методів. До них належать загальнологічні:діалектичний, дедуктивний, індуктивний, аналіз, синтез, системний. Завдяки їх використаннюформуються загальні висновки. Залежність ознак досліджуваних явищ від конкретногоперіоду вимагає часткового використання історичного методу. І нарешті, головнимиметодами є порівняльно-юридичний, формально-юридичний та правове моделювання. Зїх допомогою здійснюється якомога повніше виконання поставлених завдань, порівняннярізних точок зору в теорії та форм реалізації у практиці.
Розглядові важливих аспектів законності та правопорядкуприсвячували свої праці багато науковців. Серед них А.Т. Боннер, С.С. Алєксєєв, О.Б. Венгеров, В.В. Копєйчиков, В.М.Корельський, В.С. Нерсесянц, М.В. Вітрук, В.В. Лазарєв, О.Ф. Скакун, В.В. Сухонос,А.Б. Лисюткін, А.С. Шабуров, Ф.Н. Фаткіуллін, Ю.С. Шемшученко, Л. Горбунова, І.Д.Козочкін, А. Крижанівський, Ю. Крисюк, В.Н. Кудрявцев та багато інших вчених-правознавців.Довгий час вітчизняна юриспруденція досліджувала ці ключові поняття з точки зорудомінуючої марксистсько-ленінської ідеології. Це не дозволяло науці об’єктивно їхоцінювати, формувати правильні висновки. Але ми не можемо відкидати праці радянськихвчених, які попри велику ідеологізацію несуть в собі надбання наукової думки. Тому,наприклад, без урахування думок таких учених, розгляд даного питання не був би повним,не відображав проблему з різних сторін. Більше того, недоліки попередніх вчень маютьвраховуватися при подальшому розгляді в майбутньому.
Наука не стоїть на місці, тому постійно виникаютьрізні нові судження, прогнози, висуваються гіпотези. Вивчення даної теми додає ускладнюєі неоднозначність самих визначень „законність" і „правопорядок”. Кожен науковецьтрактує ці терміни по-своєму, тому в даній сфері існує багато думок, але водночасспостерігається широкий простір для подальшого розвитку наукових досліджень. Метоюж роботи є виділення ключових ознак, принципів понять та головних особливостей співвідношенняправових категорій. Це можливо здійснити за умови співставлення та порівняння різнихточок зору.
правопорядок законність суспільний демократія
Завданнями даної роботи, по-перше, є порівняннярізних суджень науковців щодо поняття, змісту та принципів законності. Другим завданнямє визначення цих же критеріїв для правопорядку, його порівняння із суспільним порядкомта оцінка підходів до встановлення у різних державах. І нарешті, головним завданнямроботи є визначення співвідношення законності та правопорядку, а також їх зв’язокз демократією як найбільш близькою за сутністю формою державного режиму.
1. Загальна характеристика законності1.1 Поняття законності як методу, принципу,режиму
Оскільки дане поняття ЯКЕ???? має відразу кільказначень, то найчастіше їх вибір залежить від конкретної ситуації, необхідності застосуваннятерміну. Тому така багатозначність не призводить до великої плутанини. За загальноюдефініцією поняття «законність» звернемося до юридичної енциклопедії.Так, Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровник називають законність комплексним політично-правовимявищем, «що відображає правовий характер організації суспільного життя, органічнийзвязок права і влади, права і держави»[1]Таким чином, суспільство, влада і держава мають діяти відповідно до чинного законодавства.За умов "ідеальних" законів законність стає юридичним вираженням справедливості.Цим пояснюється загальне значення законності у розумінні не лише теорії державиі права. Крім того, вона може бути окремим критерієм для діяльності держави, громадяні суспільства, а також оцінювати важливість закону, але в будь-якому разі забезпечуєреальність права. Хоча і не слід ототожнювати законність із реалізацією права. Різніюридичні категорії охоплюють лише частину втілення права в життя. Будучи комплекснимпоняттям, законність охоплює всі сторони права: від його ролі в створенні законудо реалізації в юридичній практиці. Потрібно враховувати, що з функціональної точкизорузаконність може бути охарактеризована як принцип побудови і функціонуваннядемократичної правової держави, як визначена нею вимога до діяльності суб’єктів,як метод (засіб) здійснення державної (політичної) влади, як стан (режим) суспільногоі державного життя[2].
По-перше, законність є методом здійснення державоювладних повноважень. Саме нормами закону повинні керуватися органи державної владиу процесі їх здійснення. Це виходить з того, що у правовій державі діяльність владипідпорядковуєть законам, тобто є законною.Л. Горбунова повязує різне розуміння законностіз етапами розвитку суспільства: „в рабовласницькому і феодальному суспільствах ідеядотримання законності мала характер безперечного підкорення волі правителів та базуваласьна силовому авторитеті правителів. У період розвитку буржуазних відносин визріваєта формується ідея рівності всіх перед законом, тобто принцип законності поступовоперетворюється в загальнообов'язковий принцип діяльності всіх суб'єктів суспільнихвідносин[3].О.Ф. Скакун головними ознаками методу законності називає такі умови:
1) органи держави і посадові особи при здійсненнісвоєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимогизаконності;
2) при організації реалізації прийнятих рішеньвони не виходять за межі своєї компетенції;
3) при здійсненні контролю і нагляду за законністюдій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовуютьправові засоби і способи[4].
Головна ознака законності як методу це те, що правовадержава, виступаючи суб’єктом правотворчої діяльності, сама підпорядковується праву.Це стосується правомірності застосування права окремими органами влади, тобто зв'язокміж державою і суспільством, який обов'язково регулюється законами. На їх основіздійснюється правильна правозастосовча діяльність. У такому разі законність стаєметодом державного управління шляхом встановлення норм права і принципом діяльностіосіб за цими нормами. Відкинення вказаних умов викликає негативні наслідки.
За радянських часів законністю визнавалося точнеі неухильне дотримання законів усіма суб’єктами. Передбачалося, що саме це станевирішальною передумовою забезпечення правопорядку в комуністичному суспільстві.У цьому плані цікавим є вживання терміну „законність" головним ідеологом радянськоїдержави В.І. Леніним: „Законність не може бути калузька і казанська, а повинна бутиєдина всеросійська і навіть єдина для всієї федерації Радянських республік. [5]”Законність, як і законодавство, стає об’єднавчим фактором для всієї держави. Алев такому разі з’являється штучна обмеженість, прийняття до уваги лише одного аспекту:відношення суспільства до права. Діяльність же провотворчих і правозастосовчих органівне підпадає під законність взагалі. У статті 4 Конституції УРСР записано, що«радянська держава, всі її органи діють на основі соціалістичної законності,забезпечують охорону правопорядку, інтересів суспільства, прав і свобод громадян»[6].В.Кудрявцев нарахував не менше 50 статтей Конституції СРСР, присвячених питанням законностіта права. Але порівняння приписів з реальністю правової системи дозволяє зробитивисновок, що для встановлення правопорядку шляхом дотримання законності суспільством,потрібно й самій державі керуватися верховенством закону. [7]Ця проблема завжди булла характерна для тоталітарних режимів, коли влада приймалазакони виключно для одностороннього управління суспільством. Норми мають відповідатидемократичним засадам, оскільки від їх дотримання і залежить втановлення правопорядку.Такою є проблема організації державної влади та нормотворчості. Ще в ХІХ столітті,в період початку втілення буржуазно-демократичних ідей Монтеск’є сказав: «Колия вирушаю до якої-небудь країни, я перевіряю не те, чи хороші там закони, а те,як вони виконуються, тому що хороші закони зустрічаються скрізь»[8].У період перебудови законість називали частиною соцалістичної демократії, покладаючивеликі надії на ефективність законодавства. Тому вона неможлива без компетентності,глибокого знання діючих норм. Крім того, від кожного колективу і особи має вимагалисяще й творчий підхід, активні дії із сприяння процесу оновлення, здатність добиватисяуспіху, змінити на краще стан справ[9].
Звичайно, в умовах лібералізації політичної системитакі твердження є обґрунтовані і пов'язані в першу чергу з вивільненням особистості.Оскільки законність заснована на рівності, радянські правники пов'язували подальший розвиток права як надбудови тепер уже над ринковою економічноюсистемою при якій свобода приватної власності стає рівною можливістю для всіх. Тасаме нестабільність нового економічного укладу та різкість змін призвели до крахуяк фундаменту, так і надбудови.
Досить довго в юриспруденції тривала дискусія щодо співвідношеннядоцільності та законності. В принципі відхід від законності не можна обгрунтовуватипосиланнями на доцільність. Відступ від наміченої в праві цілі за мотивами вигоди,користі чи інших подібних думок як незаконний, так і недоцільний. Він має розцінюватисяв кращому випадку як зловживання правом (повноваженнями) навіть за умов, якщо зовніне виходить за межі велінь та правил правової норми, явно не відповідає її меті[10].Юристи були єдині в тому, що найбільш доцільне рішення засноване на законі і питанняпро доцільність може ставитися тільки в рамках закону.С. С. Алексєєв вбачає в допущеннівідходу від прийнятих законів й обході чи порушенні їх під приводом доцільностісерйозну загрозу правопорядку в цілому[11].
Отже, метод законності присутній не лише у сферіздійснення влади. Так само цей термін може бути застосований і до поведінки фізичнихчи юридичних осіб у сфері права. Вона ґрунтується на можливості суб’єкта здійснюватинадані йому права і необхідності виконувати покладені обов’язки. Це є надзвичайноважливим для здійснення правового регулювання діяльності всіх суб’єктів права, аотже, і підтримання саме правопорядку в середині суспільства. Законність можливалише за умови взаємної відповідальності держави та її громадян. Тобто з одного бокугромадяни мають визнавати авторитет права, закону, а з іншого й державні управлінцімають бути компетентними та кваліфікованими[12].
Визначення законності як принципу, на перший погляд,деякою мірою суперечить логіці. Не потрібно забувати, що існують ще й такі категоріїяк принципи самої законності. Тому відразу потрібно зазначити що вони є характернимилише для законності як правового режиму, тобто виступають його основними засадами.Принцип законності означає, що закон є основою правовідносин. Досить часто термін«законність» вживається для характеристики побудови системи нормативно-правовихактів держави, тобто її ієрархічної структури. Цей принцип у системі законодавствадуже важливий, тому що саме він показує підпорядкування актів нижчого рівня актамвищого. Незалежна Україна в першій половині 90-х років не могла мати власної системизаконодавства, яка б повністю відповідала змінам у колишній союзній республіці.Тому принцип законності цього періоду має специфічний характер. Наприклад, відсутністьОсновного закону позбавляє можливості говорити про повністю складену ієрархічнусистему законів. Багато нових суспільних відносин не були врегульовані нормами права.Це досить типове явище для країн, в яких відбуваються швидкі зміни в економіці таполітиці. Тільки закон, як нормативно-правовий акт, що прийнятий державою, нею гарантуєтьсята захищається, може встановлювати, змінювати та припиняти правовідносини. Тількизакон може виражати загальнонародну, а відтак, і державну волю[13].Більш загальне трактування законності дає Л. Горбунова: „Це матеріально обумовлений,що характеризується правовою єдністю, режим діяльності (поведінки) суб'єктів права,котрий складається на підставі розуміння, своєчасного, загального та чіткого проведенняв життя науково обґрунтованих правил створення, вдосконалення, конкретизації, тлумачення,реалізації та охорони законів і підзаконних актів, які перебувають у системних відносинахчітко визначеної нормативно закріпленої координації та субординації один до одногодля комплексної організації і регулювання суспільних відносин”[14].
Щодо державного апарату, то для нього принцип законностіпроявляється як прагнення діяти в межах чинного законодавства. Так само законністьє одним з найважливіших принципів правового регулювання. Проявом характеристикизаконності є єдність ознак: зовнішньої (формальної) та внутрішньої (суттєвої). Першає обов’язком виконання приписів законів та підзаконних актів усіма суб’єктами, адруга характеризує якість законів, наявність науково обґрунтованих та відповіднихправу законів[15].
Найбільш загальне уявлення про законність дає їївизначення як режиму соціально-політичного життя, що характеризує реальність законівта ступінь їхнього втілення. Таке судження узагальнює попередні, тому що воно називаєзаконність вимогою точного дотримання писаного права усіма субєктами. Управліннявідносин з допомогою законності також дуже тісно пов’язане з режимом. При цьомузаконність виступає як основа нормальної життєдіяльності цивілізованого суспільства,всіх ланок його політичної системи. Саме вона вносить в нього відповідну гармонію,яка звичайно ж, підкріплюється правом. Однак законність розвивалась разом з правомі суспільством і в сучасному вигляді постала, коли відбулося формування буржуазноїдемократії, а право стало мірою свободи формально рівних індивідів. Законність вцей період сформувалась як ідея, як конституційний принцип, як режим життя демократичногосуспільства. Таким чином, законність визначає зміст конкретних правових систем,її дія зв’язується лише з правовими законами і вона стає правозаконністю[16].
Загалом же розвитку законності сприяють з одногобоку розгалужена система законодавства (частка держави), а з іншого — високий рівеньправової культури населення в щоденній реалізації права (частка суспільства). Колиж закони регулюють відносини всього суспільно-політичного життя, піднімаються надним, тоді третє визначення дійсно стає найбільш повним.
1.2 Зміст та ґарантії законності
Українські вчені Ю.С. Шемшученко та С.В. Бобровникзмістом законності називають „вимоги загальності права, верховенства закону, рівностівсіх суб’єктів перед законом, стабільності правопорядку, нормативної обґрунтованостіправових рішень, охорони прав громадянина, єдності розуміння і застосування права,нагляду, контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності”[17].А.С. Шабуров виділяє лише три головних елементи змісту: загальнообов’язковість,ідея законності, конституційність[18].Така класифікація виділяє в змісті законності три найважливіші сторони: відношеннядо права всієї держави, суспільства та законів. М.В. Вітрук відносить до найголовнішихознак законності такі вимоги:
1. Наявність у суспільстві правового законодавства, тобтовстановлення саме право законності.
2. Повне втілення, реалізацію Конституції та інших законіву діях усіх суб’єктів.
3. Ефективний захист дії Конституції та інших законів[19].
Вимога діяти згідно закону відноситься до всіх,хто знаходиться в межах дії права. Від постановлених державою правил не може ухилятисьніхто, так само як і держава не повинна ухилятися від забезпечення і захисту законнихправ особи. Загальність (загальнообов’язковість) права має зміцнюватися рівністювсіх суб’єктів перед законом. Без цього навіть уявити демократію в державі неможливо.Але в цьому разі потрібно ще й враховувати недосяжність ідеалу рівності. В.Н. Кудрявцевнадає соціальній рівності велике значення: „Доки в суспільстві існує нерівне положеннялюдей в сфері виробництва матеріальних и духовних цінностей, не можна говорити проїх рівність перед законом, а отже, і про законність в чистому вигляді”[20].Взагалі проблема свободи, рівності і справедливості є надзвичайно актуальною длясучасного будівництва правової держави. У статті В.С. Нерсесянца ми знаходимо поясненняспіввідношення цих трьох понять: „ Рівність (загальна рівна міра) включає в себесвободу і справедливість, свобода — рівну міру і справедливість, справедливість- рівну міру і свободу”[21].
С.С. Алексеєв об’єднує рівність всіх перед законом,відсутність привілеїв, вищу силу закону, невідворотність юридичної відповідальностіза правопорушення в один елемент: ідею законності[22].Тому ми не можемо стверджувати про великі відмінності у викладених класифікаціях
Законність є вираженням верховенства закону прирегулюванні суспільних відносин, а різні її тлумачення пояснюються тим, над чимсаме проявляється це верховенство. Це може бути діяльність державних органів, окремихосіб чи навіть інші нормативно-правові акти. Відмінити дію закону може лише орган,що його прийняв. Особливість Конституції — перевага над законами робить конституційністьважливим елементом законності.
До важливих ознак законності невипадково відносятьі встановлення стабільного правопорядку та охорону прав громадянина, адже це є чине найголовнішими результатами її дотримання. При цьому законність не потрібно змішуватизагальнообов’язковістю права, і сенс її існування зв'язаний, в першу чергу, самеіз законами та публічно-правовою сферою відносин у суспільстві.
Єдність розуміння і застосування права потребуєоднозначності при його реалізації. З цим перекликається і потреба нормативної обґрунтованостіправових рішень, за умови того, що норми стають відповідними реальним відносинам.О.Ф. Скакун виділяє основні вимоги законності у сфері реалізації права:
1) наявність спеціальних і юридичних механізмів,які забезпечують реалізацію права (додержання і виконання обов'язків, наявністьможливостей для здійснення суб'єктивного права);
2) гарантоване якісне застосування права з урахуваннямусіх обставин;
3) правильне тлумачення правових норм;
4) стабільність судової практики та ін[23].
З боку державних органів законність потребує нагляду,контролю за виконанням закону та невідворотності відповідальності. При цьому державане лише формально закріпляє правові норми, але й забезпечує (політичними, організаційними,правовими засобами) їх реалізацію та захист прав. Необхідна відповідність змістузакону потребам життя, дотримуватися субординації в нормативних актах, своєчаснестворення закону і його скасування, забезпечення стабільності правових актів, більштривалого строку їх чинності, видання правових актів у тій формі, яка передбаченазаконом, з усіма необхідними для цього реквізитами[24].
Як метод державного регулювання суспільством, законністьпередбачає, що свої функції держава здійснює виключно правовими засобами — шляхомприйняття нормативних актів и забезпечення їх неухильної реалізації. А оскількиправове регулювання поширюється на різні сфери суспільного життя, необхідна достатняповнота її регламентації. В той же час законність є принципом діяльності держави.Всі її органи, організації и установи самі зв’язані правовими нормами, діють в їхрамках и для їх реалізації. Законність є антиподом сваволі та беззаконня и передусімсамої державної влади. Відтак, відповідальність, як реакція держави на протиправнідії суб’єктів правовідносин, „має на меті не тільки покарання правопорушника у виглядінакладення на нього юридичних санкцій, що виражаються у негативних наслідках дляособи та майнового стану правопорушника, а й відновлення принципу справедливості,як складової принципу законності”[25].Причому в різних державах справедливість може трактуватися по-своєму.
Основним носієм законності є діяльність (поведінка)людей. Але через неї ознаку законності, тобто відповідність праву, набувають й іншіоб’єкти — нормативні и правозастосовчі акти, різноманітні документи, відносини людейта ін. Їх законність чи незаконність в багатьох випадках має особливо важливе значення.Зміст законності значно залежить від складу її суб’єктів. Більшість учених зв’язуютьпоняття законності з діяльністю всіх учасників суспільних відносин. Однак існуєдумка, яка значно звужує цей склад, виключаючи із нього громадян. Проходить звуженнясфери законності. Нормативна сторона законності визначається характером і змістомправових норм, дотримання і виконання яких утворює це поняття. Більшість авторівпов’язують законність с необхідністю дотримання всіх правових норм[26].
Здавалося б, законність, як надзвичайно позитивнийдля держави і суспільства режим, має активно впроваджуватися і діяти в усіх демократичнихкраїнах, але на шляху її ствердження є багато складних проблем. Серед них найголовнішимиє
- недосконалість законодавства;
- можливість порушення законності як принципу певної діяльності;
- невідповідність державного режиму декларованим целям.
Недосконалість законодавства найбільш вдаряє поієрархії законів. О.Ф. Скакун відзначає, що „важливо не тільки додержуватися законів,а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативнимпідґрунтям законності. Законність є не самоціллю, не виконанням заради виконання,її призначення — додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості”[27].Тому законодавча діяльність просто не може здійснюватися некомпетентними суб’єктами.Роль законодавчої влади в забезпеченні законності є первинною, оскільки саме вонаприймає і скасовує закони, визначає необхідні умови встановлення правопорядку. Оцінитистан законності в країні можна тільки за тим, в якій мірі закони відображають об’єктивніпотреби суспільного розвитку.
Можливість порушення законності внаслідок її неоднозначностівиявляється у двох формах. „Найпростіше визначення цього поняття буде у випадку,якщо ми скажемо, що порушувати законність — означає не приймати до уваги діючі правовінорми в цілому або деякі з них, не рахуватися з ними або „надмірно" застосовуватиїх. Але насправді все є набагато складніше. Відомо, що й сам закон — правова норма- може розглядатися як „порушення закону”[28].Це відбувається при поганій організації законодавства або при політичній чи правотворчійповедінці, яка з різних причин не регулює суспільні відносини. Порушення законів,здійснені громадянами та іншими особами, не виступають в якості порушень законності,вони є порушенням правопорядку в суспільстві[29].Актуальною є проблема „легітимізації беззаконності”, тобто „процесу суспільноговизнання, пояснення і виправдань невідповідності дії осіб, фактів, суспільних відносинправу, законам, підзаконним нормативно-правовим актам держави”[30].
Напевно найбільш показовою є перешкода реальностізаконності з боку державної влади. Саме керівництво Радянського Союзу показало яскравийприклад як можна обходити законність для своєї політико-ідеологічної вигоди. Якщовидані державою правові норми закріплюють і охороняють інтереси тільки окремих осібчи певних соціальних груп, не враховуючи загальних та індивідуальних інтересів всьогонаселення країни, — законність відсутня. Якщо правові норми лише формально відображаютьінтереси різних прошарків населення, але не гарантують їх, — то і в цьому випадкуні про яку законність не йдеться. До неправових перепон широкого впровадження законностітакож можна віднести протидію недержавних організацій, які переслідують власні інтереси,економічну нестабільність, слабкий розвиток правової культури населення тощо.
У зв’язку з цими проблемами в юриспруденції існуєпоняття ґарантій законності. Ґарантії — комплекс засобів і способів, спрямованихна забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасникамисуспільних відносин.
В.В. Сухонос виділяє дві категорії ґарантій: загальні (міжнародні,політичні, економічні, ідеологічні) та юридичні. Юридичні, у свою чергу, поділяютьсяна конституційно-правові та спеціально-юридичні. До спеціально-юридичних ґарантійналежать наступні: обов'язок держави й інших суб'єктів суспільних відносин строгодотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності, нормативне роз'ясненнязаконів, норми, що регулюють державний примус та норми, що передбачають юридичнісанкції[31].Важливість конституційного права виділяє конституційно-правові ґарантії в окремийвид, оскільки вони закріплюють основні засади законності в державі на найвищомурівні.
В.В. Лазарєв дещо по іншому класифікує ґарантії:правові, політичні, культурні, економічні. Правові він також поділяє, але на ті,що стосуються удосконалення законодавства, нагляду і контрольних заходів (законодавчихта управлінських органів; відомчий, судовий, суспільний контроль; прокурорськийнагляд) захисту та відповідальност[32].Такий поділ за видами соціальної діяльності теж не можна відкидати, тому що досягненнязаконності в державі можливе за умови ефективної роботи усіх органів та суспільства.
Нерсесянц В.С. до юридичних ґарантій забезпеченняправової законності відносить такі вимоги:
- достатньо розвинена і постійно вдосконалювана системадіючого правового законодавства;
- розвинений стан юридичної науки;
- розвинена система підготовки и перепідготовки юридичнихкадрів;
- високий рівень суспільної і професіональної юридичноїправосвідомості;
- правова активність громадян, юридичних осіб, суспільнихорганізацій і громадянського суспільства в цілому;
- розвинені процесуально-правові форми реалізації нормправа;
- розвинені організаційно-інституціональні форми спеціальногодержавного и суспільного контролю і т. д[33].
Венгеров О.Б. серед юридичних ґарантій називаєхорошу якість законів, фінансове, кадрове, матеріальне забезпечення виконання законів.Відповідальність, наявність правозахисних органів та інші елементи юридичних ґарантійвходять в усю систему ґарантій законності. Сюди ж входять матеріальні, політичні,ідеологічні культурні, технічні ґарантії, які створюються державою, суспільствомдля верховенства закону[34].
Схожий поділ проводить і О.Ф. Скакун, яка виділяєзагальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні та організаційні) ґарантії законності.
Юридичні ґарантії законності за найближчими цілямитакі:
1) превентивні (запобіжні) — полягають в запобіганніправопорушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущеннянезаконного звільнення;
2) припиняючі (такі, що кладуть край) — спрямованіна припинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;
3) відновлюючі — виражаються в усуненні або відшкодуваннінегативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, примусове вилученнямайна із чужого незаконного володіння;
4) каральні, або штрафні, — спрямовані на реалізаціююридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.
Юридичні ґарантії законності за суб'єктами застосуванняможуть бути такими:
парламентські;
президентські;
- судові;
прокурорські;
адміністративні (управлінські);,
контрольні;
муніципальні (місцеві) [35].
Наприклад, без дієвої системи правосуддя ні прояку законність не може бути мови. Внаслідок надмірної політизації цієї гілки владисуспільство позбавляється того судді, який говорить, що є законним, а що — ні. Значеннязагальних ґарантій законності пояснюється реалістичною стороною встановлення законності.Міжнародні, політичні, економічні та ідеологічні ґарантії зачіпають законність лишев певній мірі. Тому вони є важливими, але другорядними порівняно з юридичними.1.3 Принципи законності
Принципами законності прийнято називати основні ідеї, засади, щовиражають зміст законності. За радянських часів такими принципамивизнавались: верховенство закону, єдність законності, недопустимість протиставленнязаконності і доцільності, гарантованоcті прав і свобод особистості, взаємозв’язокзаконності і культурності та ін[36].
На сьогодні ж більшість правознавців також виділяєтакі основні принципи законності: верховенство, єдність, доцільність та реальність[37].В.М.Протасов та А.Б. Лисюткін розширюють цей список, додаючи гарантованість основнихправ і свобод громадян, невідворотність покарання за скоєне правопорушення, недопустимістьпідміни законності доцільністю, зв’язок законності і культурності[38].О.Ф, Скакун також значно розширює обсяг принципів законності. Вона включає до цьогосписку шість принципів:
1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.
2. Загальність законності.
3. Єдність розуміння і застосування законів на всій територіїїх дії.
4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.
5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.
6. Обумовленість законності режимом демократії [39].
А.С. Шабуров виділяє лише три принципи: єдність, всезагальність, доцільність. Також він зазначає, що єдність законності та культурності чи законностіта демократії не є загальними принципами: „не відкидаючи подібної єдності, підкреслимо,що зв’язки законності с іншими явищами не можуть виступати в якості принципів. Крімтого, всі вони охоплюються змістом принципу доцільності[40]”. Ми ж не можемоне додати до скороченого переліку важливий принцип реальності. Таким чином можнаохарактеризувати найбільш загальні принципи законності.
Принцип єдності полягає у двох планах: територіальномута суб’єктивному. Територіальна єдність законності визначається як дія законів інормативних актів на всій території держави. Це означає, що не може бути регіональноїзаконності. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висуваютьоднакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторовоїдії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законністьправозастосовчої діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктівправа.
Водночас, не слід вважати цей принцип як жорсткузаборону місцевим органам управління приймати свої акти. Даний принцип лише забороняєприйняття норм, що суперечать загальних прав, тобто рамки, визначені Конституцієюта загальнодержавними законами, не повинні порушуватися на нижчих щаблях. Цей принципзаконності особливо складно втілюється при федеративному державно-територіальномуустрої, коли суб’єкти федерації приймають невідповідні федеральним закони чи нормативно-правовіакти. Суб’єктивний план полягає у прийнятті актів певними суб’єктами правотворчості.Головний показник дотримання принципу єдності — прийняття та застосування правовихнорм здійснюється певними суб’єктами на визначеній території в одному напрямку,для чіткого врегулювання суспільних відносин несуперечними між собою актами.
З цим принципом багато вчених порівнюють принципзагальності. Він характеризує дію законності за колом осіб, тому що вона є загальноюдля всіх без винятку. З цього приводу в літературі ведеться дискусія, оскільки частинавчених в порушенні законодавства окремими особами порушення законності не вбачає.В такому разі вимоги дотримання законності поширюється лише на державні органи.Деякою мірою це так, тому що більшість вимог законності звернена до держави. Алеми не можемо повністю погодитися з цими твердженнями, оскільки масові правопорушеннябудь-якими суб’єктами підривають режим законності. Тому компромісним буде визнатинерівномірність відношення до законності державних органів та окремих громадян.
Все законодавство держави, таким чином, становитьсистему взаємоузгоджених між собою елементів. Принцип верховенства законності робитьцю систему більш структурованою. Він складається „з вимоги відповідності законівКонституції, а підзаконних нормативних актів — законам”[41].На кожному нижчому рівні йде деталізація регулювання, але загальні засади (принципи),закладені ще на вищому рівні. Тому цей принцип деякою мірою подібний з принципомєдності.
Принцип доцільності, як ми вже наголошували, є збірним відразудля кількох. Це необхідність вибору варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчоїдіяльності. При потребі врегулювання суспільних відносин виникає доцільність у створеннінових норм, або застосування вже існуючих. При цьому він об’єднує і ті загальнізасади, на основі яких здійснюється правотворчість чи правозастосування. Саме націй стадії з’являються принципи гарантованості основних прав і свобод громадян,зв’язку законності і культурності, обумовленості законності режимом демократії,невідворотності покарання за скоєне правопорушення з класичним вираження принципузаконності — nullum crimen, nulla poena sine lege (нема злочину, нема покараннябез вказівки в законі) [42].
Принцип реальності також є важливим для законності. Багатьма вченимивін відкидається, оскільки приймається за належне. Але ж досвід попередніх роківзасвідчує необхідність відповідності реального стану декларованим цілям. У законодавствіне повинно бути таких норм, виконання яких є неможливим. Інакше законність формальнопорушується у будь-якому випадку, але через некомпетентну діяльність законодавчогооргану.
Варто відзначити,що завдяки своїм принципам законність виступає як найбільш ефективний, гуманний,справедливий режим суспільно-політичного життя, а порушення цих принципів, їх недооцінкапризводять до порушення законності, приниження її соціальної цінності, ефективностіправового регулювання в цілому, неможливості досягнення правопорядку.
2. Правопорядок як результат дотриманнязаконності2.1 Поняття і зміст правопорядку
Визначення поняття правопорядку є дещо простішимніж законності. Воно супроводжується назвою видового поняття і виділенням ключовоївидової ознаки. Отже, виходить, що правопорядок — це суспільний порядок, заснованийна праві[43].Правопорядок настає у суспільстві лише за умов точного виконання вимог законності,він має нерозривний зв’язок з правом. Право є основою для нього, а законність — одним з найголовніших принципів. У цьому головна відмінність правопорядку від суспільногопорядку.
Саме взяття за основу правових норм, а звідси ізабезпечення державою, робить правопорядок унікальним з точки зору теорії державиі права. У найбільш загальному розумінні встановлення правопорядку виступає не лишеяк фактичний результат дотримання законності, а як мета правотворчості держави.Правопорядок є головною метою правового регулювання суспільних відносин, саме дляйого досягнення видаються нормативні акти і вживаються заходи, направлені на забезпеченнязаконності[44].Таким чином, право стає головним інструментом держави в процесі здійснення влади.Саме держава формує систему права і забезпечує його реалізацію. Стабільний правопорядокпередбачає наявність якісного законодавства і високого рівня додержання законності,характеризується послідовним демократизмом та гармонійним поєднанням суспільнихі особистих інтересів. Заснований на праві і законності, правопорядок є необхіднимелементом правової держави.
Академік В.С. Нерсесянц дає визначення правопорядкуз точки зору сфери регламентації: правовий порядок (правопорядок) — це порядок взаємовідносинсуб’єктів права в сфері правового регулювання. Таке визначення має свої особливості,порівняно з його прив’язаністю до норм права. Оскільки правопорядок не є повністювідособленим від решти соціальних норм, то воно навіть є більш точнішим. Вченийтакож розрізняє абстрактно-необхідний порядок від реального[45].
Перший вид означає предмет регулювання, статичнезначення права, абстрактні норми об’єктивного права, які передбачають необхіднийпорядок взаємовідносин в певній сфері. Отже, мається на увазі передбачений і закріплений в законодавстві правовий порядок вирішення тієїчи іншої справи. Він лише відображає прагнення до досягнення фактичної мети. Реальнийправопорядокяк результат дійсного дотримання в житті вимог необхідного правопорядку,наявний підсумок реальної дії на практиці норм об’єктивного права, їх реалізаціїв правових формах, їх конкретизації і втіленні у вигляді суб’єктивних прав, виконанняу вигляді суб’єктивних юридичних обов’язків та ін.
Під реальним правопорядком, таким чином, маєтьсяна увазі фактично отримуваний і реально функціонуючий абстрактно-необхідний правопорядок,тобто необхідна практична дія (реалізація) норм об’єктивного права. Очевидно, щореальний правопорядок може бути результатом дотримання вимог лише правового законуи відповідної правової законності. Як і законність, правопорядок тісно пов’язанийз державою. З точки зору юридичного лібератизму В.С. Нерсесянц стверджує, що держава„виступає як правова форма публічної влади, яка встановлює і захищає визначений,законодавчо закріплений правопорядок, в рамках якого пряме насилля (з боку всіх,у тому числі й влади) заборонене, а допущене правом застосування сили перетворенев правовий (державно-правовий) примус у формі і межах санкції права (правового закону)”[46].Таким чином, роль держави у встановленні правопорядку і його підтриманні є надзвичайноважливою. Також ми можемо відзначити обмеженість дій державних органів саме методомзаконності.
Крім того, правопорядок є реальним підсумком,результатом дії законності як конституційного принципу и режиму суспільного життя.На думку В.М. Протасова, він включає в себе систему правових відносин суспільства,що вже склалася, і правомірну поведінку. Також він враховує твердження В.В. Лазарєва,який називає правопорядок «визначеною властивістю системи суспільних відносин,втіленою в такій упорядкованості соціальних зв’язків, яка забезпечує узгодженістьі ритмічність суспільного життя, безперешкодне здійснення учасниками суспільнихвідносин своїх прав і обов’язків і захищеність їх обґрунтованих інтересів, суспільнийі особистий спокій»[47].Якщо вважати правопорядок властивістю системи суспільних відносин, то це ускладнюватимейого розуміння. Проблема полягає у тому, що сам по собі правопорядок не може бутивластивістю даної системи, а от його встановлення та забезпечення дійсно стаютьдля громадянського суспільства невід’ємними властивостями.
Але існує й інша теза, за якою правопорядок є частиноюсистеми суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистомзакону та охороняються державою[48].На нашу думку, вона є більш прийнятною, але потрібно зауважити, що не для кожноїсистеми частка правопорядку буде однаковою. Особливо це буде зрозуміліше, якщо вважати,що є відносини, впорядковані не лише правовими нормами, або не впорядковані взагалі.В.В. Копєйчиков дає схоже визначення правопорядку як „системи суспільних відносин,будь-яких інших дій, що мають правове значення і здійснюються в суспільстві відповіднодо вимог норм права”[49].Зрештою, дане судження не суперечить визначенню правопорядку як певного стану урегульованостісуспільних відносин. Основні відмінності побудовані на розумінні того, що являєсобою правовий порядок: систему відносин чи їх стан. Але якщо в даному випадку взятидо уваги теоретичну несуперечність двох думок, то можна прийти до об’єднаного висновку:будучи системою суспільних відносин, правопорядок виступає як їх загальний стан.Тільки систему слід розуміти як сукупність багатьох видів суспільних відносин, астан виступає як загальна характеристика їхньої цілісності. Виділяють також елементиправопорядку. Їх можна класифікувати на три головних види:
1. Статична частина: суб'єкти права, які маютьправа, обов'язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією,законами, іншими правовими актами.
2. Динамічний зв'язок: правові відносини і зв'язкиміж реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні,земельні, сімейні та ін.).
3. Інтегративний зв'язок: упорядкованість усіхелементів структури — суб'єктів права, правових відносин і зв'язків між реалізованимиелементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальнихформ їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації- розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільствоі держава[50].
Але які умови потрібні для виникнення цього стану? Чітку відповідьна це питання, напевно зможе дати лише філософія. Гуго Гроцій писав про те, що „правопорядокстворюється людьми, виходячи з уявлень про „розумний" стансуспільнихвідносин”[51].Отже, природно-правова доктрина розглядає правопорядок саме як стан у суспільствіз відносинами, побудованими на принципах розумного співіснування. Поняття правопорядкумає міцне філософське підґрунтя. І. Кант, приділяє увагу такому правовому устрою,за якого „особа повинна бути захищеною від свавілля та беззаконня. Право базуєтьсяна розумі та свободі, громадянин має право не коритися іншому законові, крім того,на який він дав свою згоду, народ має право на опір правителю тільки у випадку нехтуванняйого прав[52]”.Таке специфічне розуміння законності та правопорядку пов’язане з особливостями історичногоперіоду. Але ми знаємо, що безмежна свобода не може вести до правопорядку. Такимчином, існує суперечність щодо можливості його встановлення. У зв’язку з цим миможемо навести ще один принцип, закладений у працях німецького філософа: „Дій зовнітак, щоб вільний вияв твоєї волі був сумісний із свободою кожного у відповідностііз загальним законом”.
З точки зору позитивістів реалізація будь-якогозакону (в тому числі і свавільного), автоматично дає в підсумку «правопорядок».Такому правопорядку, як і відповідному законодавству та законності, не вистачаєголовного — правової якості. Але подібно до того, як не кожен закон є правовим законом,так само не кожен законопорядок є правовим порядком[53].
Джон Стюарт Міль назвав три найважливіші факторивстановлення законності, яка необхідна для забезпечення правопорядку в суспільстві:
- система виховання;
- наявність у людини в тій чи іншій формі почуття вірностіабо лояльності;
- сильний і дієвий принцип зв’язку між громадянами, принципсолідарності між тими, хто живе під одним і тим же управлінням, в одних і тих жеісторичних межах[54].
Як бачимо, більшість вчених найголовнішими умоваминазивають суб’єктивні чинники. Вони виявляються пов’язаними із суб’єктивним визначеннямправа. Тому виникла думка, що „первинним носієм правопорядку є окрема людина; коженсуб’єкт права повсякденною, повсякчасною поведінкою „творить” правопорядок, впливаєна „загальну картину”, стан правопорядку”[55].На цій підставі розрізняють індивідуальний та колективний правопорядки. Виходячиз об’єктивного розуміння, правопорядок встановлюється за умови спрямованих назустрічодин одному факторів: діяльності держави і законослухняності громадян. У цьому випадкупрагнення досягти правопорядку є спільним як для органів влади, так громадянськогосуспільства, воно передбачає активні дії обох сторін.
В. Бігун велику роль у встановленні правопорядкунадає юристам: „Кожен юрист має обов’язок опікуватися інтересами правопорядку, бути- незалежно від місця роботи, клієнта (держави чи приватної особи) — службовцемправосуддя. І не лише тому руйнація правопорядку призведе до зникнення потреби вюристах. Але ще й тому, що юрист відповідає за стійкість «фундаменту»співжиття, суспільства, держави[56].Саме юрист поєднує теоретичну норму права із реальними життєвими обставинами. Відправильності такого поєднання і залежить реальність законності у кожному конкретномувипадку.
В літературі наводиться багато ознак правопорядку.Ми намагатимемося виділити найбільш суттєві. В.В. Сухонос називає такі ознаки правопорядку:
- Правопорядок є станом упорядкованості суспільних відносин,що передбачаються нормами права.
- Правопорядок є результатом реалізації правових норм,проведення у життя принципу законності.
- Змістом правопорядку є така упорядкованість суспільнихвідносин, яка виражається лише у правомірній поведінці їх учасників, що здійснюєтьсяу межах правових відносин.
- Межі правопорядку обумовлені змістом конкретного видуправовідносин.
- Правопорядок забезпечується державою[57].
О.Ф. Скакун додає до цього переліку його закладення в правовихнормах у процесі правотворчості, що виходить з логіки їх реалізації, деталізує настворення сприятливих умов для здійснення суб’єктивних прав, виконання обов’язків,невідворотності юридичної відповідальності за правопорушення. Інша група ознак становитьшвидше умови для встановлення правопорядку: чітка ефективна робота всіх державнихі приватних юридичних органів і служб (зокрема правосуддя), створення умови дляорганізованості громадянського суспільства і сприяння індивідуальній свободі[58].Дійсно, встановлення правопорядку залежить від взаємодії багатьох факторів. На шляхудо нього має бути злагодженість у діях державних органів щодо встановлення і забезпеченнявиконання правових норм. Тому під правопорядок включає ще й організацію політичноївлади в державі. Для прикладу можна привести залежність правопорядку від ефективностідії державного апарату. Знову ж таки з точки зору природно-правової доктрини правопорядоквстановлюється лише за умов дотримання в законодавстві прав і свобод людини і громадянина,забезпечення їх законних інтересів. Але й без правомірної поведінки громадян, розуміннянеобхідності дотримання нормативних приписів встановлення правопорядку неможливе.
Поряд з ознаками виділяють ще й принципи правопорядку.Найчастіше називають такі: визначеність, системність,організованість, державна гарантованість, стійкість, єдність[59]. До них ще можнадодати принципи соціальної нормативності, конституційності справедливості та гуманізму.Відмінність від принципів законності полягає у тому, що правопорядок розглядаєтьсявже як фактичний стан у суспільстві. Саме він, як мета правотворчої та результатправозастосовчої діяльності держави виступає необхідним критерієм рівня розвиткусистеми права.
2.2 Співвідношення правопорядку і суспільногопорядку
Спочатку спробуємо віднайти найбільш об’єктивневизначення такому глобальному поняттю як суспільний порядок. Суспільний порядокє філософсько-соціологічною категорією, яку використовують для позначення встановленихзразків, постійних структур, процесів та притаманних соціуму змін, що відображаютьсяна поведінці і взаємодії індивідів та на функціонуванні соціальної системи в цілому[60].Загальне розуміння порядку призводить до його абстрактності, тому що завданням теоріїдержави і права є виділення найбільш характерних його ознак. В широкому значенніце сукупність всіх правил, регламентуючих перебіг у суспільстві процесів і відносинміж його окремими частинами; у вузькому — інститути і норми, які визначають положенняіндивіда і соціальних груп в суспільстві[61].
Більшість правознавців називають правопорядок частиноюсуспільного порядку. У цьому разі він є однією з основних складових громадськогопорядку. Співвідношення цих двох понять пропорційне співвідношенню норм права ісоціальних норм, головною метою яких і є досягнення того чи іншого стан суспільнихвідносин. Отже, правопорядок є водночас складовою частиною суспільного порядку,або є його видовим поняттям. Річ у тім, що впорядкованість суспільних відносин стаєможливою за допомогою задіяння всього комплексу соціальних норм. Отже, якщо правопорядоквстановлюється дотриманням правових норм, то суспільний порядок з'являється в результатівиконання усіх соціальних норм. Це не означає, що у суспільстві, де надзвичайносильний вплив мають норми моралі, релігії, а норми права виявляються дублюючими,значення правопорядку зменшується. Навіть позитивісти вважали, що штучний (правовий)порядок безумовно спирається на природній (соціальний).
Для суспільного порядку і правопорядку характерніяк спільні, так і відмінні риси. Спільні риси об’єднують їх як подібні стани упорядкованостівідносин, а відмінності пов’язані із видовими особливостями правопорядку, тому що,наприклад, також частиною громадського порядку є дисципліна. Деякі науковці пропонуютьрозглядати дисципліну саме як одну з форм вияву правопорядку в країні[62].
Загальними ознаками понять суспільного і правовогопорядку найчастіше називають обумовленість єдиними матеріальними умовами життя,закономірностями і цілями суспільного розвитку, нормативність, вольовий характер,охорона державою, є результатом фактичної упорядкованості відносин[63].Також спільними є завдання, які ставляться перед ними.
Обидва порядки встановлюються за однакових умов,тобто одночасно. Ці умови залежать від загальногорозвитку суспільства і держави, тому можуть бути різними. Найчастіше виділяють економічні,політичні, ідеологічні. Наприклад, умови, що впливають на формування норм праваназиваються джерелами права. Інші соціальні норми також пов’язані з умовами в суспільстві,оскільки формуються всередині нього. Встановлення правового і суспільного порядкує взаємно доповнюючими процесами в суспільстві. У них виражається взаємне прагненнялюдей та їх організацій і держави дотримуватись прав і виконувати обов’язки, задовольнятисвої законні інтереси. У цьому й полягає необхідність використання соціальних норм.Тому другою спільною ознакою ще називають нормативність. Вона полягає у наявностіпідґрунтя для встановлення необхідного стану — соціальних норм. Нормами називаютьправила поведінки, тому справедливо буде вважати обидва порядки результатом втіленняцих правил у реальному житті.
Вольовий характерсуспільного порядку і правопорядку проявляється в дії правових норм на волю суб’єкта,його поведінку. Фактично норми є вимогою до індивіда діяти певним чином. Тобто вінмає скоригувати свою можливу поведінку таким чином, щоб його дії та передбачуванінаслідки не порушували встановлених правил. Це і є головною умовою встановленнязагального порядку в суспільстві, яка залежить від кожного суб’єкта.
Охорона державоює досить суперечливою ознакою суспільного порядку. Але потрібно відзначити, що вданому випадку вона характеризує лише процес реалізації всього спектру соціальнихнорм, а не їх появу чи санкціонування. Суспільний порядок забезпечується переважно силою суспільноговпливу. Однак це не означає, що його стан не має значення для держави. З однієїсторони, найважливішою частиною суспільного порядку є правопорядок. З іншої — стан суспільного порядку великою мірою зумовлюєстан правопорядку. Неможливо регламентувати правопорядок, не впливаючи на суспільнийпорядок, який нерідко підтримується примусом держави. Так, ст.213 КК РосійськоїФедерації передбачає відповідальність за хуліганство, тобто грубе порушення суспільногопорядку[64].Тому діяльність державних органів не обмежується лише сферою правотворчості та правозастосування.Вона має виявляти значні порушення громадського порядку та адекватно реагувати наних.
Суспільний порядокта правопорядок розглядаються як фактичний стан урегульованості суспільних відносин.Держава може мати майже ідеальне законодавство, але якщо вона не має змоги забезпечитийого ефективне використання, або ж використовує при цьому терор чи свавілля, тоне можна говорити про обидва порядки у ній. По-перше, це буде законопорядок, досягненийшляхом грубого порушення норм моралі, а по-друге, він не може розглядатися як суспільнийпорядок взагалі. Стан у суспільстві, який характеризується дотриманням всіх нормі є суспільним порядком в ідеальному розумінні. Виходячи з недосяжності такого стану,під суспільним порядком ми починаємо розуміти лише такий стан, за якого врегульованимиє найбільш суттєві та об’ємні відносини. Реальність виражається у недосконалостісамої суті нормативності, тому що вона не може виражати правила поведінки для всіхвипадків.
До головних спільнихзавдань, які мають виконуватися суспільним порядком та правопорядком належать:
- забезпечення ефективногопоступального розвитку суспільства;
- цілеспрямована координаціявсіх видів суспільних відносин в інтересах реалізації ідеї соціальної справедливості[65].
Для відділення правопорядкувід суспільного порядку в теорії держави і права виділяють відмінні риси між цимипоняттями. Найважливіші з них — різні соціально-нормативна основа, момент виникнення,способи забезпечення. І взагалі, їх потрібно розглядати у співвідношенні частиниі цілого.
Соціально-нормативнаоснова — це ті різновиди соціальних норм, при дотриманні яких встановлюється порядок.Як ми вже зазначали для встановлення правопорядку необхідне дотримання правовихнорм, а суспільний порядок є результатом дотримання усіх соціальних норм: правових,моралі, звичаю, релігії, корпоративних. Великою мірою саме це й зумовлює відмінностіміж суспільним і правовим порядком.
Різні моменти виникненняпов’язані з неодночасним виникненням самої основи для цих станів. Відомо, що державаі право виникли значно пізніше, ніж суспільство та інші види соціальних норм. Томудо появи держави та правопорядку стан впорядкованості суспільних відносин з допомогоюмононорм, а потім норм звичаю, моралі та релігії, також називають суспільним порядком.Правопорядок базується на формально-визначених правових приписах, реалізація якихі забезпечує визначеність суспільних відносин. Цим він відрізняється від системивідносин, які виникають в результаті дії інших соціальних норм, де відсутні чіткіформальні орієнтири, а роль суб’єктивних моментів дуже велика[66]. Виникнення державиі права у цьому розумінні є кардинальною зміною. Забезпечення порядку стало призначеннямнового соціально-політичного інституту — держави та появою в складі суспільногопорядку нового важливого елементу — правопорядку. Відповідно до цього суспільнийпорядок та правопорядок відрізняються ще й способом забезпечення. Громадський порядокне потребує настільки чіткого забезпечення державним примусом, ніж правопорядок.Але порушення норм моралі може також бути порушенням правопорядку. Це проявляєтьсяу тому випадку, якщо норми права встановлюють юридичну відповідальність за порушенняпевної норми права. Наведений вище приклад статті Кримінального кодексу Російськоїфедерації є підтвердженням взаємопов’язаності правового порядку з суспільним. Усучасних умовах суспільство не може без допомоги держави встановлювати громадськийпорядок. Тому правове регламентування забезпечення фундаменту всього суспільногопорядку є об’єктивно необхідним.
Отже виходить, щоспіввідношення правопорядку і суспільного порядку є пропорційним співвідношеннючастини і цілого. Тому якимось чином відмежовувати правопорядок в рамках загальногопоняття не є доцільним. Головним завданням правової держави та громадянського суспільстває проведення ефективної діяльності, спрямованої на встановлення правопорядку і йогогармонійне включення в систему суспільного порядку.
3. Співвідношення законності, правопорядкута демократії
Загальновизнаною є думка про те, що правопорядок є фактичнимвираженням законності як суспільно-політичного режиму. Важливо відмітити, що оскількизаконність є вимогою дотримання, виконання правових норм та процесу їх реалізації,то правопорядок є вже фактичним станом упорядкованості суспільних відносин. У цьомувипадку за причинно-наслідковим зв’язком законність називають причиною, а правопорядок- наслідком. Розглянемо на конкретних прикладах співвідношення законності та правопорядкув нашій державі.
Відповідно до статті 19 Конституції України «правовий порядокв Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушенимробити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевогосамоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноваженьта у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України»[67].Фактично в цій статті виражений зв’язок між законністю як методом державних органівдіяльності (щодо неможливості незаконного примусу) та правопорядком.
Ми маємо виділити один з принципів діяльності державнихорганів на шляху до забезпечення правопорядку: „Заборонено все, що не передбаченозаконом”. Особливу увагу при цьому потрібно приділити функціям судових та правоохороннихорганів у сфері контролю за дотриманням законності, припиненням правопорушень. Відних залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя формальнозакріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержаннямі правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного,кримінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів,установ, посадових осіб, приватних підприємців, що порушують права і свободи, можутьбути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів- одна із важливих ґарантій стабільності і реальності законності. Значна роль узміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ,їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільствавід злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських місцях та ін. Законністьє основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом,на основі права і у правових формах[68].
Потрібно також відзначити, що правоохоронні органи повинні своїмприкладом втілювати в життя принципи поваги прав людини, бути кваліфікованими іне виступати лише як органи державного примусу. Про наявність гострої проблеми організаціїправового порядку говорить Ю.С. Шемшученко: „Сучасний стан правопорядку в країніздебільшого зумовлений тим, що кожний діє на власний розсуд. Влада достатнім чиномне контролює правову ситуацію. Отже, процвітають „тіньова політика”, „тіньова економіка”,злочинність і корупція. Загрозливих масштабів набувають дезінтеграційні процеси,як у центрі, так і на місцях. Армія місцевих князьків розхитує підвалини елементарноїзаконності. Та й як може бути інакше, якщо термін „законність" навіть не вживаєтьсяв Конституції[69].Роль держави не обмежується лише законодавчою стороною діяльності. Тому ми не можемоне погодитися з твердженням О.Б. Венгерова про те, що „основним стратегічним завданнядержави в забезпеченні прав і свобод, організації взаємоповажаючих і взаємнообов’язковихвідносин між особистістю і державою є створення режиму законності і підтриманняправопорядку”[70].Знову наголошуємо на тому, що саме для виконання цих завдань і застосовується правота існують відповідні органи, які наділяються повноваженнями вживати заходів дляйого виконання. Не можна абсолютизувати їх роль у взаємодії з суспільством до загальногоімперативу, але для припинення правопорушень без них не обійтися. Для контролю наддіяльністю вищих органів влади, недопущення порушення ними законності у більшостікраїн створюється Конституційний Суд. Уся судова гілка влади пов’язує реалізаціюпринципу законності як результату діяльності всіх суб’єктів права зі встановленнямфактичного правопорядку. Судові рішення наближають абстрактний правопорядок до фактичного.
Крім того, „наслідком належної реалізації принципу законностістає правопорядок, тобто система правовідносин, яка складається в результаті реалізаціїрежиму законності[71].У цьому розумінні встановлення правопорядку стосується всіх громадян, від правосвідомостіта законності дій яких і залежить реальний правопорядок. Тому це є надзвичайно важливимкритерієм громадянського суспільства, коли воно самоорганізовується без визначальноговпливу з боку держави. Це показує загальний рівень розвитку його динамічної частини.В статті 68 Конституції України записано: „Кожен зобов’язаний неухильно додержуватисяКонституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь ігідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”[72].Отже, обов’язком кожного є дотримання норм чинного законодавства, що є мінімальнимвнеском від громадянина на користь правовому та суспільному порядку.
Цей обов’язок єосновою для всіх наступних,тому й згадується на конституційному рівні. В ньому заключається суть призначеннявсієї системи права. Без дотримання її норм усіма громадянами вона стає незатребуваною,а в державі царює хаос. Тому важливим є виділення встановлення саме реального правопорядкупри характеристиці втілення принципу і режиму законності.В. В. Сухонос виділяє тривідмінності у змісті законності і правопорядку: предметний, суб’єктний, нормативний[73].Вони полягають у тому, що законність і правопорядок мають різні сфери, тобто те,на що поширена вимога. Дещо інший склад має перелік органів, які мають право вимагатидотримання розпорядку і виконання обов’язків.
Виділення сторін змісту законності дозволяє по-новомуоцінити її історичний розвиток. Перш за все це відмінності нормативної і суб’єктноїсторони цього змісту:
- ступенем регламентації окремих сфер соціального життя,конкретним змістом законодавства, відображення в ньому інтересів різних класів ісоціальних груп;
- складом суб’єктів, зобов’язаних дотримуватись правовихнорм і маючих право вимагати такого дотримання від інших[74].
Керуючи суспільством, держава використовує різноманітніметоди і засоби: економічні, політичні, ідеологічні, організаційні та ін. Середних особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Суть цього методув тому, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їх загальнедотримання та виконання, тобто законність, і тим самим добивається правопорядку[75].Чи можна тоді позитивно оцінювати роботу державного апарату, якщо він не здатнийоперативно реагувати на потреби регулювання нових відносин чи вдосконалення вжеіснуючих? В першу чергу держава зобов’язана створювати нормативну базу для правопорядку,тобто створення нормативних актів. Законодавча гілка влади в цьому плані визначаєзагальні засади організації життя суспільства в усіх сферах. Ця діяльність є надзвичайновідповідальною, тому обов’язково підкріплюється науковими розробками, відповідаєреальним потребам суспільства. Також нові акти не повинні суперечити чинним, щоі є дотриманням принципу законності в системі законодавства. Таким чином, на цьомуетапі держава визначає абстрактний правопорядок. Його перетворення у реальний івідбувається в результаті дотримання законності як методу діяльності всіх суб’єктів.Контроль за цим процесом покладається не лише на судові та правоохоронні органи.Він є загальним завданням держави, яка в свою чергу стає підзвітною народу.
Встановлення правового порядку є тривалим процесом,крім того, його особливості визначаються правовою системою. Тому врахування лишезагальних принципів законності при його встановленні призводить до його неприродності.Для кожної держави визначаються свої напрямки впливу на суспільні відносини. Наприклад,для більшості постсоціалістичних країн було характерне подолання жорсткості стануреального правопорядку, перегляд компетенції правоохоронних органів. Тобто змінав підході до законності значно вплинула і на загальний стан правопорядку, а отже,й суспільного порядку.
В будь-якій країні дотримання законності і встановленняправопорядку є найголовнішими умовами демократії. Про важливість законності і правопорядкудля демократії говорять не лише юристи, політологи та соціологи. Демократія — цеформа організації суспільства, його державно-політичного устрою, що ґрунтуєтьсяна визнанні народу джерелом влади, послідовному здійсненні принципу рівності і свободилюдей, їх реальної участі в управлінні справами держави і суспільства[76].Як бачимо, ознаки демократії не тільки не суперечать ознакам законності, а й зміцнюютьсяними. О.Ф. Скакун називає режим законності неодмінним елементом демократії, томущо без законності вона може перетворитися на охлократію — владу юрби. „Без законностіяк режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархіюі хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади,незахищеною від її сваволі”[77].Більше того, саме правопорядок дає можливість не допускати встановлення охлократії,він гармонізує державну владу і суспільні потреби. Демократія передбачає повагуправа і закону, здійснення принципу поділу влад.
В.Ф. Степанов пропонує називати одним із параметрів для визначенняступеня ефективності справді демократичної держави міру відповідності принципу законностіреальній практиці[78].З цим не можна не погодитись, оскільки законність як соціально-політичний режимграє дуже велику роль у встановленні демократичного державно-політичного режиму.Законність і правопорядок — необхідні умови та засоби максимально повного забезпеченняправ і свобод громадян. Без законності немає демократії, без демократії неможливозабезпечити законність. Законність і демократія — фактори побудови правової держави.Російський вчений В.М. Корельський виділяє наступні причини неможливості існуваннязаконності без демократії:
1. Демократія передбачає, що меншість підпорядковуєтьсябільшості, а якщо закон при цьому є вираженою волею народу, то дотримання законностіорганами влади і є вимогою демократії.
2. Неможливе утвердження законності без демократичної рівностігромадян перед законом
3. Законність спирається на демократичний контроль народуза діяльністю всіх органів і організацій і посадових осіб, право громадян оскаржуватиїх незаконні рішення та дії.
4. Гласність у суспільстві, як контроль за прозорістю діяльностідержави[79].
Законність забезпечує суспільство від двох крайностей: хаосута узурпації влади. Також вона охороняє його від будь-яких шкідливих дій, забезпечуєширокіправа і свободи громадян, демократичне виявлення волі народу та їїзведення в закон. Наприклад, порушення норм законів, що регулюють порядок проведеннявиборів, призводить до порушення демократичних засад здійснення влади народом. Такенегативне явище, як фальсифікація результатів виборів не тільки порушує чинне законодавствов державі та виборче право, а й руйнує демократичність формування державних органів,викликає недовіру з боку частини народу, створює негативне враження на міжнародномурівні.
Співвідношення законності й демократіїВ.В. Сухонос вважає за потрібне розглядати в таких аспектах:
- видання, дотримання виконання тільки демократичних зазмістом законів строге дотримання встановленої законом демократичної процедури прийняттязаконів;
- демократична рівність громадян перед законом, рівністьїх основних прав і свобод, рівність правової охорони і захисту;
- законність припускає існування демократичного порядкупідконтрольності державного апарата народу;
- дотримання законності є необхідною умовою охорони демократичнихправ і свобод громадян;
- законність покликана охороняти інститути демократіївід проявів сваволі з боку посадових осіб державних органів, а також громадян, ів такий спосіб забезпечувати демократизм у діяльності державного механізму, політичноїсистеми, плюралізм у всіх сферах суспільного і державного життя;
- законність сприяє діяльності всіх суб'єктів політичногожиття в рамках конституційно-правового порядку, виступає гарантом захисту від монополізаціїправа на здійснення політичної влади якоюсь структурною частиною державної влади[80].
Однією з найголовніших ознак демократії О.Ф. Скакунназиває наявність законності як вираження вимоги режиму суспільно-політичного життядо усього суспільства — до всіх суб’єктів політичної системи і, перш за все, додержавних органів. Кожен орган влади, кожна посадова особа повинні мати рівно стількиповноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їхохорони і захисту[81].Універсальність закону у сфері публічного права визначається також його призначеннямрегулювати порядок утворення та функціонування органів державної влади. В умовахдемократичного режиму закон виявляється найкращим нормативно-правовим актом, якийздатний регулювати можливі конкретні відносини. У той же час він закріплює необхідніпостійні умови демократії в певній країні. Це особливо яскраво проявляється припереході держави до демократії.
Недоліки попереднього розгляду співвідношення законностіта демократії радянськими вченими вказав О.Б. Венгеров: „Без законності не можебути демократії, свободи особистості — це теоретичне розуміння розвивалось і наминулому етапі вітчизняної теорії держави і права, звичайно ж, без різносторонньоїоцінки тих законів, указів та інших нормативно-правових актів, які пропонувалосьвиконувати, без критичного осмислення правової системи соціалізму”[82].Та й власне про яку демократію в часи тоталітарного режиму можна говорити. Самеправова активність громадян, юридичних осіб, суспільних об’єднань і громадянськогосуспільства в цілому, їх власна правомірна поведінка, їх постійна, узгоджена систематичнаборотьба за дотримання вимог закону всіма суб’єктами права, включаючи державні органи,проти правопорушень і сваволі, є в кінцевому результаті найголовнішим фактором інеобхідним підґрунтям для формування і ствердження в країні режиму правової законностіи реального правопорядку[83].В той же час без демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядокне матимуть соціальної та гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільствукористі. Лише завдяки демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимнозмінювати нормативно-правову основу суспільства і затверджувати в ньому законністьі правопорядок.
З другого боку, лише демократично сильна правовадержава здатна належним чином забезпечити законність і правопорядок у суспільстві,гарантувати права і свободи громадян. Саме на це й мають бути спрямовані сучаснаправова політика та засоби її реалізації[84].Методи здійснення державної влади в умовах демократії завжди відповідають принципамзаконності. Інакше сам факт демократизації не відіграє ніякої ролі для відносингромадськості та державного апарату, та й взагалі, враховуючи невіддільність законностіта демократії, важко допустити втілення в реальності «влади народу» безстворення юридичної основи
Одночасно варто зауважити, що з точки зору теорії держави іправа встановлення режиму законності та стану правопорядку не завжди ведуть до демократії.Виключення із цієї взаємозалежності спостерігається при розумінні права в юридичномупозитивізмі. Якщо виходити з тотожності права і закону, то «законопорядок»в публічній сфері не в усіх випадках відповідає демократичним принципам. У подібнихвипадках закон стає виключно інструментом одностороннього впливу держави на народ,можливе порушення прав людини.
Законність і правопорядок виступають як основа, ядро порядкув суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як загальнолюдські цінностіі, виходячи з цього, суттєві частини правової і загальної культури. Держава станедемократичною і правовою тільки при наявності міцної законності і стабільного, заснованогона праві та законності порядку. «Влада народу» обов’язково має зміцнюватись«владою права». Досягнення державою критеріїв демократії не може бутишвидким. Воно є тривалим процесом через необхідність перевиховання не лише суспільства,а й посадовців. Потрібно розглядати законність і правопорядок як внутрішні передумовизакріплення демократії. Вони забезпечують органічність демократичних засад та національнихособливостей правової організації в державі.
Висновки
Під час виконання даної роботи ми розглянули зміст,принципи, співвідношення фундаментальних понять теорії держави і права — законностіі правопорядку. Також було проведено встановлення їх взаємозв’язків із демократією,оскільки вони є дуже важливими для визначення ролі права у суспільно-політичномужитті держави.
Законність можна розглядати як метод діяльностідержавних органів, принцип відповідності праву діяльності всіх суб’єктів та суспільно-політичнийрежим у державі. Вона призначена для забезпечення втілення в життя волі законодавця,якщо вона не суперечить інтересам суспільства.
Україна, задекларувавши себе як правова держава, має багатопроблем щодо встановлення законності і правопорядку. По-перше, це створення дієвоїсистеми законодавства, налагодження роботи законодавчих органів. По-друге, державамає переконувати суспільство в необхідності дотримання цього законодавства в усіхсферах. І нарешті, державні органи повинні бути належно організовані, адекватнореагувати на порушення законів у суспільстві, не допускати їх в самій системі державнихорганів. Для цього необхідно мати ґарантії законності, які забезпечують її фактичнеіснування як суспільно-політичного режиму. Вони є вирішальними при узгодженні діяльностідержави і суспільства в усіх сферах, створюють міцний фундамент, убезпечують режимвід порушень. Крім того, законність повинна відповідати таким головним принципам,як єдність, загальність, верховенство закону. Всі інші принципи можна вважати похідними,але від того вони не стають неважливими.
Правопорядок одночасно розглядається як фактичний результатдотримання законності в державі і як частина суспільного порядку. Внаслідок неможливостічіткого розмежування суспільних відносин, які регулюються лише нормами права талише іншими соціальними нормами, правопорядок найчастіше називають суспільним порядком, заснованим на праві. При цьому потрібно відрізнятиабстрактний і реальний правопорядок. Це пов’язано з невідповідністю якості нормзаконів та фактичного їх втілення у суспільних відносинах. Тому проблема встановленняправопорядку може вирішуватися лише за умови поєднання можливості держави та свідомогобажання індивіда. Жорсткий контроль держави перетворює її на поліцейську, а самовільнадіяльність громадян веде до хаосу. Для уникнення цих крайнощів між державою і громадянськимсуспільством має бути взаєморозуміння, координація зусиль. Не можна розглядати правовийпорядок окремо від суспільного. Навпаки, вони є нерозривними, тому що встановленняодного неможливе без забезпечення другого. Порушення цього принципу взаємопов’язаностіпризводить до надмірного перебільшення ролі закону, особливо при його недосконалості.Це проявляється тоді, коли виконання закону призводить до порушення інших соціальнихнорм, наприклад, моралі. Деякі норми права встановлюють юридичну відповідальністьза порушення громадського порядку, сприяючи його забезпеченню.
Якщо визначати законність як метод, принцип і суспільно-політичнийрежим, то правопорядок є результатом її втілення в реальності. Закріплення цих основнихзасад має відбуватися законодавчо на найвищому рівні. Велика увага має приділятисяорганізації правоохоронних органів з наділенням їх можливістю застосування державногопримусу. Державі потрібна їх ефективна взаємодія з метою забезпечення прав і свободлюдини і громадянина, взаємний контроль з метою недопущення систематичності їх порушення.Встановлення правопорядку також є необхідною умовою демократії в державі. Це пов’язаноз тим, що він передбачає рівність громадян перед законом, забезпечення їхніх праві свобод. З іншого боку, демократія передбачає здійснення влади народом, його контрольнад діяльністю державних органів, втілення принципу поділу влад. Без дотриманнязаконності та встановлення правопорядку виконання цих вимог є неможливим взагалі.
Список використаної літератури
Нормативно-правові акти:
1. Конституція України. — Луганськ.: Тандем-плюс., 2005.- 48 с.
2. Конституція (Основний Закон) УРСР (1978 р.) // Хрестоматіяз історії держави і права України. — Том 2. лютий 1917 — 1996 р.: Навч. посібникдля юрид. Вищих навч. закладів і факультетів: У 2 Т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин,О.Д. Святоцький; За ред. члена-кореспондента Академії правових наук України В.Д.Гончаренка. — К.: Ін Юре. — 1997. — С.638 — 668.
Книги та серійні видання:
3. Алексеев С.С. Общая теория права: в 2-х т. Т.1. — М.:Юрид. лит., 1981. — 361 с.
4. Боннер А.Т. Законность и справедливость в правоприменительнойдеятельности. — М.: Российское право, 1992. — 320 с.
5. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник дляюридических вузов. — 3-е изд. — М.: Юриспруденция, 1999. — 528 с.
6. Загальна теорія держави і права / За ред.В. В. Копєйчикова.- К.: Юрінком Інтер, 1998. — 320 с.
7. Корельский В.М. Власть, демократия, перестройка. — М.:Мысль, 1990. — 237 с.
8. Ленин В.И. О “двойном” подчинении и законности: Полн.собр. соч.5-е изд. — Т.45. — М, 1970. — С. 197-201.
9. Мурашин Г.О. Демократія // Юридична енциклопедія. — К., 1998. — Т.2. — С.61-62.
10. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебникдля юридических вузов и факультетов. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА. М, 1999.- 552 с.
11. Общая теория права. / Под редакцией В.К. Бабаева. — Нижний Новгород, 1993. — 538 с.
12. Общая теория права и государства: Учебник / Подред.В. В. Лазарева. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 1996. — 472 с.
13. Основы права: Учебн. пособие для средних специальныхучебных заведений. — 2-е изд., перераб. и доп. / Под ред.В. В. Лазарева. — М: Юристъ,2001. — 448 с.
14. Право и законность: Пер. с венг. — М.: Юридическая литература,1987. — 360 с.
15. Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теорииправа и государства. — 2-е изд., пере раб. и доп. — М.: Юрайт-М, 2001. — 346 с.
16. Пугинский Б.И., Шестакова М.П. Законность и дисциплинав хозяйственной деятельности. Пособие для слушателей народных университетов. — М.:Знание, 1987. — 128 с.
17. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. — Х.:Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. — 704 с.
18. Сухонос В.В. Теорія держави і права: Навчальний посібник.- Суми.: ВТД „Університетська книга”, 2005. — 536 с.
19. Теория государства и права: Курс лекций / Подред.Н.И. Матузова и А.В. Малько. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Юристъ, 1997.- 672 с.
20. Теория государства и права: Учебник для юридическихвузов и факультетов / Под ред.: В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. — М.: Издательскаягруппа НОРМА-ИНФРА. М, 1997. — 570 с.
21. Фаткуллин Ф.Н. Основы учения оправе и государстве: Вводный курс. — Казань, 1997.
22. Шемшученко Ю.С. Правопорядок // Юридична енциклопедія.- К., 1998. — Т.5. — С.48.
23. Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридичнаенциклопедія. — К., 1998. — Т.2. — С.498-499.
Періодичні видання:
24. Агафонов С. Проблеми реалізації принципів правової державив Україні та шляхи їх вирішення // Юридичний журнал. — 2006. — №1.
25. Бігун В. Як унеможливити легітимацію беззаконності.Тези до теми в сучасному українському контексті // Юридична газета. — 2007. — №23./ www.yur-gazeta.com.
26. Бондаренко І. Правоохоронна діяльність і правоохоронніоргани: поняття та ознаки // ПравоУкраїни. — 2003 рік. — №4.
27. Горбунова Л. Історія дослідження ідеї та поняття законності// Право України. — 2004. — № 2. С.4-9.
28. Демків Р. Розвиток принципів правового регулювання вумовах розбудови правової держави // Юридична Україна. — 2006. — № 8. — С. 19-22.
29. Козлов С. Конституційний процес України: історія тареальність // Юридична газета. — 2006. — №2. / www.yur-gazeta.com.
30. Козочкин, И.Д. Принцип законности в современном американскомуголовном праве // Правоведение. — 2005. — № 6. — С.48 — 61.
31. Крижанівський А. Типологія порядку: підстави класифікаціїта їх загальна характеристика // Вісник Академії правових наук України. — 2007.- № 2. — с.25-32.
32. Крисюк Ю. Світоглядний смисл соціального порядку //Право України. — 2004. — № 1. — С.17-21.
33. Крисюк Ю. Соціальний і правовий порядок як реалізаціяідеї права // Право України. — 2004. — № 8. — С.25-29.
34. Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности // Гос-вои право. 1997. №3.
35. Маляренко В. За підсумками року: Голова ВСУ аналізуєдіяльність судів України у 2004 році // Юридична газета. — 2005. — №4. /www.yur-gazeta.com.
36. Нерсесянц В.С. Право как необходимая форма равенства,свободы и справедливости // Социс. — 2001. — № 10. — С.3-15.
37. Опришко В. Питання трансформації Європейського правав законодавствоУкраїни [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.pravoznavec.com.ua.
38. Руденко М. Проблеми розвитку прокуратури України // Право України. — 2003 рік. — №2./ www.lawbook. by.ru.
39. Савченко О. Принцип верховенства права — нормативнаоснова громадянського суспільства та правової держави // Юридична Україна. — 2006.- № 12. — С.17-20.
40. Свиридов Б. Слідчі особливого призначення // Юридичнагазета. — 2004. — №9. / www.yur-gazeta.com.
41. Степанов В.Ф. Важнейшие критерии эффективности демократическогогосударства // Государство и право. — 2004. — № 5, С.93-96.
42. Тесленко М. Право як інсрумент соцільної справедливості// Право України. — 2004. — № 7. — С.40-43.
43. Цимбалюк В., Дума В. Ґарантії правозастосовчої діяльностіу протидії організованій злочинності // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією(теорія і практика). — Науково-практичний журнал — 2006. — №13. / www.lawbook. by.ru.
44. Шемшученко Ю. Конституційні засади державотворення іправотворення в Україні: проблеми теорії і практики // Юридична газета. — 2006.- 14 липня.