Поняття та підстави представництва у цивільному праві України

Кабінет МіністрівУкраїни
Національнийуніверситет біоресурісів і природокористування України
Навчально-науковийінститут земельних ресурсів та правознавства
Юридичнийфакультет
Кафедрааграрного, земельного та екологічного права
ім. академікаВ.З. Янчука
КУРСОВА РОБОТА
«Поняття тапідстави представництва у цивільному праві України»
Виконала студентка
2 курсу 2 групи
денної форми навчання
Христич Анна
Науковий керівник
Єрмоленко В.М.
доктор юридичних наук,
професор
Київ-2009

Зміст
Вступ
Розділ 1. Поняття представництва тазагальна його характеристика в цивільному праві України
1.1 Історія формування засадпредставництва
1.2 Багатозначність поняття«представництво»
1.3 Визначення та характеристикапредставництва за цивільним законодавством України
1.4 Склад правовідносин представництва
Розділ 2. Підстави виникнення та видипредставництва
2.1 Підстави та види представництва
2.2 Поняття довіреності
2.3 Представництво без повноважень або зїх перевищенням
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
ІнтересиУкраїни як самостійної незалежної демократичної держави вимагають створеннячітко визначеної законодавчої бази, яка дасть можливість нашій державіінтегруватись у європейський та світовий простір.
Насучасному етапі розбудови української державності, проведення правових реформ,одним з головних завдань є така організація громадського життя, при якійусіляко полегшуються і розширюються можливості набуття, здійснення та захистуцивільних прав і виконання обов’язків. Ефективним способом такого розвиткусуспільства є цивільно-правовий інститут представництва.
Данатема є дуже актуальною для дослідження, тому що без цього інституту обійтись неможуть практично ні фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумнівупотребують ті, хто зважаючи на вік чи психічний стан, належать до категоріїосіб, за якими взагалі не визначається наявність значущої волі. Усі вони можутьбути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особибудуть діяти за них. У підприємницькій сфері виникає аналогічна потребаскористатися допомогою інших. Це можливо при зверненні за послугами до банків,експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських та брокерських фірм, атакож для подальшого розширення територіальних можливостей своєїпідприємницької діяльності. Представництво часто є необхідною умовою реалізаціїправосуб’єктності юридичної особи.
Представництвовиступає як одна з важливих гарантій реальності здійснення цивільних прав тавиконання обов’язків суб’єктами права. Разом з тим особа представника не має закриватисобою того, кого представляє, обмежувати його розсуд та права.
Метоюданої курсової роботи є повне дослідження та розкриття поняття та підставпредставництва в цивільному праві України. Завданнями, які будуть вирішуватисьвідповідно до визначної мети, є: розглянути історію формування засадпредставництва, встановити поняття представництва, визначити таохарактеризувати представництво за цивільним законодавством України, дослідитисклад правовідносин представництва, встановити підстави представництва тарозглянути його види.
Предметомданої курсової роботи є нормативно-правові акти, які закріплюють поняття тапідстави представництва в цивільному праві, об’єктом – суспільні відносини, щовиникають в процесі здійснення представництва.
Методамидослідження курсової роботи, як інструмент добування фактичного матеріалу, є:загальнонаукові та спеціальні методи пізнання. За допомогою діалектичного таісторичного методів виявлено загальні закономірності розвитку інститутупредставництва в цивільному праві. Системний метод дав змогу дослідитиструктуру представництва в цивільному праві України, формально-логічний методдопоміг встановити сутність та зміст окремих правових конструкційпредставництва, зокрема, дослідити його зміст в об’єктивному і суб’єктивномурозумінні. Метод юридичного аналізу дав змогу дати характеристику окремимстаттям Цивільного кодексу України.
Теоретичнуоснову курсової роботи складають праці з дослідження питань представництва тадовіреності таких відомих російських та українських вчених-цивілістів: В.А.Бєлова, І.А., С.Н. Братуся, О.В. Дзери, Л.О. Доліненко, Ю.О. Заіка, О.С. Мазур,М.І. Панченка, В.О. Рясенцева, Є.О. Харитонова, Я.М. Шевченко та ін.

Розділ1. Поняття представництва та загальна його характеристика в цивільному правіУкраїни
 
1.1 Історія формування засад представництва
Представництвов цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами якюридичного, так і фактичного порядку.
Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який берепочаток ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою буловизнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи нависокий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи нестворили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальноюприродою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римськеконтрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом івузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехtraneanpersonam nobis adquiri non potest — Неможливе придбання на нашу користь черезсторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономіїособистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському правіне розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527—565 рр.) можна знайти ознакизародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором(рrocurator) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваженняпредставництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а заінститором (institor) — управляючим маєтком — обмежені повноваженняпредставництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються запринципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблятьна своє ім'я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю всеотримане: усі плоди та збільшений і навив сплачене їм третіми особаминеналежним чином. Представниці тут було найпримітивнішим: прокуратор задопомогою договору, який він укладав, не породжували ніяких прав для родини,яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокураторомсвоїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римськимправом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, щопредставництво веде своє походження від доручення.
Поступово звільняючись від багатьох догм римського права,середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чоговоно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослабленнявимог персонального характеру договорів. Але і в цей період економічна реальністьгальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можнакваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.
Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645)був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч іціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістаєправа безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору,який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.
Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, якавперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але вартоконстатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, якимвоно не є за своєю природою [15.С.126].
Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.
Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшостіфранцузьких ексколоній, канадської провінції Квебек, американського штатуЛуїзіана запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядаютьпредставництво як результат доручення.
У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися завиправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повноюавтономією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництвоповністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття «procura»,запровадженого в 1861 р., Лабан розвинув свою «теорію сепарації», якабазується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором міждовірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобтоповноваженнями, які має представник — повірений для укладання договору зтретіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншогобоку.
Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою,відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності передтретьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формальнов рамках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.
Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономіюпредставництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія,Норвегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числіУкраїна) та інші [17.С.212-213].
В радянський час різні кожен з науковців по-своєму тлумачилипредставництво. В основному вони розглядали представництво як дію, а не якправовідносини. Наприклад, С.М. Братусь розглядав представництво як діяльність,в силу якої права та обов’язки, яких набуває представник, виникають у особи,яку представляє представник [2.С.184]. В.А. Рясенцев зауважує, що твердженняпро те. що представництво – система правовідносин, — суперечливе, оскількивизнати правовідносинами зв’язок, що існує між представником і третьою особою упроцесі укладання договору або здійснення іншої юридичної дії для особи, якупредставляють, навряд чи можливо. Ні представник, ні третя особа не несутьзобов’язань один перед одним, і тому правильніше, мабуть, визначити, що їхнівзаємини здійснюються в рамках особливої юридичної форми – юридичної діяльності[12.С.230].
ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст.62 ЦК УРСР дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою(представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження,що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та іншихюридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньостворюються, змінюються і припиняються цивільні права та обов'язки.
У новому законодавстві знайшла своє відображення концепція, згідноз якою представництво трактується як правові відносини [20.С.102].
Таким чином, можна сказати, що представництво пройшло довгий шляхрозвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.
Незважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створилиґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознакизародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те,що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччяінститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває взародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким вононе є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю«помилку», наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремимінститутом.
1.2Багатозначність поняття «представництво»
У вітчизняній правовій системі поняття «представництво» відомебагатьом галузям права (цивільному, трудовому, сімейному, цивільномупроцесуальному тощо). І хоча про представництво можна говорити як про певнеуніверсальне поняття, яке властиве праву в цілому і має свої особливості вокремих галузях законодавства, водночас воно є передусім категорієюцивільно-правовою, що найбільш повно і всебічно виявляється у цивільнихвідносинах. Це зумовлює доцільність врахування як загальних, гак і специфічнихвластивостей представництва.
Загальні ознаки представництва як правового явища полягають втакому:
1)воно є юридичнимприйомом, що забезпечує більш повну можливість реалізації прав і здійсненняобов'язків учасниками приватного (цивільного, економічного, торгового) обігу;
2)діяльність представниказа своїм характером є правомірною діяльністю (хоча це не означає, що вона можебути охарактеризована лише як сукупність дій певного роду);
3)представництво є системоюправовідносин, у межах яких одна особа (представник) юридично допомагає іншійособі набути та реалізувати суб'єктивні права і обов'язки у її відносинах зтретіми особами;
4)представництво можливелише щодо суб'єкта права. Тобто особою, яку представляють, може бути лишеособа, яка володіє хоча б правоздатністю. І якщо у разі законногопредставництва щодо фізичних осіб ця умова не має практичного значення,оскільки дня них кожна така особа є правоздатною з моменту народження, то щодоюридичних осіб ця обставина відіграє вирішальне значення, оскільки для нихправоздатність може наставати лише за наявності певних умов, передбаченихзаконом, а до того така особа не с суб'єктом права і не може набувати прав іобов'язків пі особисто, ні через представника;
5)діяльність представника здійснюється в інтересах особи, якупредставляють;
6)можливість, зміст і межі допомоги визначаються повноваженнямпредставника;
7)у процесі здійснення повноваження представник діє щодо третіхосіб;
8) у результаті здійснення повноваження для представника не виникає правових наслідків щодо третіх осіб[9.С.101].
Слід взяти до уваги, що у реальних відносинах представництво не виступає універсальною, абстрактноюкатегорією. Натомість у конкретному контексті йдеться про представництво якправовий інститут, про представництво як діяльність, про представництво яксистему правовідносин тощо.
Розглядаючи категорію представництва, треба враховувати, що майжеяк кожна правова категорія, пов'язана з діяльністю суб'єктів права,представництво виявляється у двох значеннях, об'єктивному і суб'єктивному. Дотого ж, представництво — не стале поняття, а юридичний процес, протягом якоговідбувається діяльність однієї особи від імені та в інтересах іншої особи. Цядіяльність разом з іншими юридичними фактами с підставою виникнення прав іобов'язків в особи, від імені якої діє представник.
Отже, терміном «представництво» можна позначати:
1) правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);
2)діяльність однієї особивід імені та в інтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні)– є абсолютним правом. Йому не відповідає у зовнішніх відносинах певнийобов’язок третіх осіб. Як внутрішнє право, воно за певних умов дає змогу йоговолодільцю вимагати від довірителя чи осіб, які поклали на нього цей обов’язок,певної поведінки [14.С.54];
3)юридичний факт — складовупідстави виникнення цивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.
1.3Визначення та характеристика представництва за цивільним законодавством України
Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р., міститьнизку істотних відмінностей від раніше чинного ЦК УРСР 1963 р. та низкипроектів ЦК України у змісті та редакції окремих норм, які регулюють відносинипредставництва. До того ж, вже після підписання Цивільного кодексу ПрезидентомУкраїни, але до набрання ним чинності, у деякі його статті щодо представництвабули внесені зміни та уточнення [10].
Щодо визначення поняття «представництво» слід відзначити зміщеннядекількох важливих акцентів. Так, коли у деяких варіантах проекту ЦК Українивчинення правочинів представником від імені другої сторони, яку вінпредставляє, розглядалося як обов'язок представника, то у теперішньому ЦКУкраїни представництво вже визначається як правовідношення, у якому однасторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від іменідругої сторони, яку вона представляє [19.ст.237].
Отже, у зазначеній нормі ЦК України з'явилася вказівка на те, щовчинення правочинів може бути не лише обов'язком представника, але і йогоправом. Крім того, зникла згадка про те, що правочини представником вчиняютьсяза повноваженням.
Слід зазначити, що формулювання: «представник зобов'язаний або маєправо вчинити правочин від імені другої сторони» здається не надто вдалим,оскільки категорії «обов'язок» і «право» характеризують різні аспекти відносинпредставництва. Щодо особи, яку він представляє, представник зобов'язанийвчиняти правочини, оскільки щодо неї він виступає зобов'язаною стороною. Алещодо третьої особи представник виступає як суб'єкт, який має право вчинятиправочини від імені особи, яку він представляє.
Безпосередньо зі ст. 237 ЦК України випливає вимога наявностітаких характерних ознак представництва:
1)представництво — цеправові відносини;
2)учасниками правовідносинпредставництва є дві сторони: представник та особа, яку він представляє;
3)представник зобов'язанийабо має право діяти від імені особи, яку він представляє;
4)діяльність представникапровадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє;
5)діяльність представника вінтересах і від імені особи, яку він представляє, полягає у вчиненні правочинів;
6)у процесі здійсненняповноваження представник діє щодо третіх осіб [13.С.4].
Характеризуючи названі ознаки представництва, варто звернути увагуна те, що у визначенні поняття «представництво», яке міститься у ст. 237 ЦКУкраїни, акцент поставлено на тому, що представництво є правовідношенням, умежах якого представник вчиняє правочини від імені іншої сторони. Аналіз ітлумачення такого формулювання дає змогу зробити декілька принципово важливихвисновків щодо розуміння сутності представництва. По-перше, таким чином на законодавчомурівні знято питання про те, який з дискусійних підходів до юридичноїхарактеристики представництва — оцінки його як дії (діяльності) чи як правовідносин— с більш справедливим. Представництво визначається саме як правовідношення, ане як діяльність. Тому слід вважати, що у процесі його реалізації здійснюєтьсяпевна діяльність представника, яка полягає у вчиненні правочинів від іменіособи, яку представник представляє.
По-друге, як випливає з формулювання ч. 1 ст. 237 ЦК України,учасниками конкретних правовідносин представництва є дві точно визначеністорони: представник та особа, яку він представляє. Така позиція вітчизнянихзаконодавців ставить під сумнів справедливість досить поширеної у вітчизнянійюридичній літературі думки, згідно з якою представництво є не лишеправовідносинами, а складною динамічною системою, що складається із внутрішніхта зовнішніх правовідносин (або ж охоплює три кола відносин). При цьомувнутрішні відносини представництва трактуються як такі, що складаються міжпредставником і особою, яку представляють, зумовлюючи виникнення в останньоїправ і обов'язків внаслідок діяльності представника. Натомість зовнішнівідносини представництва спрямовані на впорядкування правових зв’язків між особою, яку представляють, ітретьою особою, але мають щодо цих зв'язків допоміжний характер [3.С.233].
Проте, як випливає із визначення представництва у ст. 237 ЦКУкраїни, представництво є одним єдиним правовідношенням між представником іособою, яку цей представник представляє. Тобто воно, очевидно, вичерпується такзваними внутрішніми правовідносинами представництва і не стосується відносинміж представником або особою, яку представляють, з третіми особами, з якимипредставник вчиняє правочини від імені особи, яку представляє.
Суб'єктами правовідносин представництва є представник та особа,яку він представляє. На нашу думку, не можна погодитися з поглядом, згідно зяким у відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, якупредставляють, представник і третя особа. Підстав для такої позиції передусімне дають положення ст. 237 ЦК України, у якій характеристиці правовідношенняпредставництва згадуються лише дві сторони — представник і особа, якупредставляють. Отже, маємо виходити з того, що відповідно до чинного цивільногозаконодавства учасниками правовідносин представництва є дві сторони:представник і особа, яку представляють.
Особою, яку представляють, за загальним правилом, може бутибудь-яка правоздатна особа: людина — з народження, юридична особа — з моментуїї утворення.
Представником може бути дієздатна особа, яка діє від імені та вінтересах іншої особи.
Вже йшлося про те, що представник зобов'язаний або має право діятивід імені особи, яку він представляє. Таке формулювання норми закону породжуєпитання: здійснення представницької діяльності є правом або обов'язком, чи такадіяльність одночасно є і правом, і обов'язком представника?
З першого погляду, з буквального та смислового тлумачення текстуч. 1 ст. 237 ЦК України випливає, що виконання обов'язку представника за певнихумов може бути як правом, так і обов'язком особи. Проте, як випливає зі змістутієї ж норми, вчинення правочинів від імені другої сторони відносинпредставництва не може бути одночасно і правом, і обов'язком представника.Натомість у ній йдеться про те, що це або право, або обов'язок представника.
Для того, щоб встановити про що ж саме йдеться у конкретномувипадку: про наявність права чи про наявність обов'язку, варто передусімзвернутися до такого критерію, як вид представництва та значення волі учасниківпевних правовідносин.
Якщо йдеться про діяльність представника, яка ґрунтується навзаємно погодженій волі сторін правовідносин представництва (добровільнепредставництво), то тут вчинення правочинів від імені другої сторони, очевидно,слід визнати в першу чергу правом представника. Такий висновок ґрунтується натому припущенні, що особа, яку представляють за її згодою, надає представниковіправо діяти від її імені та в її інтересах. Звісно, представник зобов'язанийпри цьому дотримуватися умов договору про представництво. Однак з іншого боку,він у будь-який момент має право відмовитися від обов'язків представника(вживши при цьому заходів для того, щоб не постраждали інтереси іншої сторониправовідносин).
Отже, при такому підході вчинення правочинів від імені особи, якупредставляють, визнається головним цивільним правом представника, якезакріплене у наданому йому повноваженні діяти від імені іншої особи, вчиняючиправочини у відносинах з третіми особами. Проте це не означає, що представник,у свою чергу, не має обов'язків як учасник правових відносин представництва.Такі обов'язки у представника є, але вони стосуються не можливості вчинення нимправочинів, а сутності взаємин між представником і особою, яку він представляє.З цього погляду головним обов'язком представника є обов'язок діяти в інтересахособи, яку він представляє, захищаючи і представляючи її інтереси перед третімиособами.
Коли ж йдеться про представництво за законом, тобто обов'язковепредставництво, то вчинення правочинів від імені особи, яку представникпредставляє на підставі приписів норми права, є обов'язком представника, відякого він не може звільнитися лише за своєю волею, аж поки не буде звільненимвідповідним органом від виконання функцій представника взагалі.
Характерною ознакою представництва є також те, що в межах певнихправовідносин діяльність представника провадиться обов'язково в інтересах тавід імені особи, яку він представляє, і полягає у вчиненні правочинів від іменіцієї особи.
Отже, ЦК України визначає представництво як правовідношення, уякому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин відімені другої сторони, яку вона представляє. Також визначено, що учасникамипредставництва є дві точно визначені сторони. Діяльність представникапровадиться обов'язково від імені особи, яку він представляє. Залежно від видупредставництва, воно є як правом, так і обов’язком.
1.4Склад правовідносин представництва
До складу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (правата обов'язки суб'єктів) правовідносин. У такому порядку і розглянемо даліскладові правовідносин представництва.
При характеристиці суб'єктів представництва традиційновиокремлюють три категорії суб'єктів: це — особа, яку представляють,представник і треті особи [6.С.105].
Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким маєвідповідати кожен із зазначених суб'єктів, слід звернути увагу на не дуже вдалусловесну конструкцію — «особа, яку представляють», існування якоїпов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнєспеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнутизайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимоцей вираз спеціальним терміном — «принципал», відомим ще римськомуправу. Водночас, поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази «особа, якупредставляють» або «той, кого представляють».
З врахуванням цього застереження, перейдемо до характеристикиучасників правовідносин представництва.
У юридичній літературі зазвичай вказується, що особою, якупредставляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільною права, утому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа, незалежно віднаявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим,кого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридичнаособа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленомупорядку.
Але слід мати на увазі, що це положення стосується лишеправовідносин обов'язкового представництва, які виникають незалежно від воліособи, яку представляють.
При добровільному представництві, яке ґрунтується на волевиявленністорін, до принципала висувається вимога наявності транс-дієздатності, тобтоздатності набувати прав та обов'язків через представника (пасивна трансдієздатність)і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).
Пасивна трансдієздатність обмежена колом лише тих дій, дляздійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності.Принципал не може наділити представника більшим обсягом здатності набувати праві обов'язків, ніж той, що існує у нього самого. Іншими словами здатність матиправа і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатностівизнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільномупредставництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють(принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають придобровільному представництві між принципалом (довірителем) і повіреним.
Оскільки закон не встановлює спеціальних правил стосовнодієздатності довірителя при укладенні договору доручення (який є однією зосновних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори якдовірителі (ті, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, іобмежено дієздатні громадяни.
Однак при цьому неповнолітня особа, як і особа, обмежена удієздатності, повинні одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскількицей правочин виходить за межі тих, які він має право вчиняти самостійно (ст.ст.ЗЗ, 37 ЦК).
Таким чином, для того, щоб у принципала виникли ті чи іншіюридичні наслідки, необхідним є насамперед волевиявлення представника, тому щосаме він здійснює правочин. Водночас у волевиявленні представника при добровільномупредставництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає.Саме цим і зумовлені зазначені вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того,кого представляють.
Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільногопредставництва є представник — особа, яка здійснює в силу наданих їйповноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не єпредставником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власногоімені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих умайбутньому правочинів (ч.2 ст.237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане зположенням ч.1 ст.238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, якупредставляє, і ст.239 ЦК, якою передбачено, що правочин, вчинений представником,створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку вінпредставляє.
Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованимиюридичними діями представника, а тому представником можуть бути лише дієздатнісуб'єкти. Отже, хоча особи віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згодисвоїх батьків (усиновлювачів) чи піклувальників практично будь-які правочини(ст.32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представникинавіть при згоді на це зазначених вище осіб. Винятком є представницькадіяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст.35 ЦК надана повнацивільна дієздатність.
Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представникомобмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегіїадвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки,опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури,що є стороною в справі [18.ст. 116].
Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представникомтакож заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку вінпредставляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо.
Проте у цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктногоскладу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин,кола тих прав і обов'язків, що мають їх учасники.
Представниками можуть бути і фізичні, і юридичні особи.
Оскільки ст.ст.91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільноїправоздатності та дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі правай обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природнимивластивостями людини.
Юридичні особи мають право виконувати функції представника убудь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначенійзаконом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бутипредставником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк аботорговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатисяпредставницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичнимиособами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявностівідповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад,не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладенняправочинів з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензійна здійснення такого виду діяльності [11].
Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини відімені та в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єктцивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньоїдля прийняття на себе прав або обов'язків, які виникають внаслідок здійсненняпредставником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестачаправосуб’єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності унього власного представника.
Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги),здійснювані представником.
Незважаючи на те, що в ст.ст.237-239 ЦК згадується лише провчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні діїабо фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичногохарактеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів,їх доставка за певною адресою тощо). Тому об'єктом правовідносин представництваслід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодоюсторін, які стали підставою виникнення зазначених внутрішніх правовідносинпредставництва.
Права і обов'язки учасників правовідносин представництва. Головнимсуб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала), є право напредставництво і захист його інтересів представником перед усіма третімиособами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі пропредставництво. Цьому суб'єктивному праву того, кого представляють, відповідаєобов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним іпринципалом.
Основним суб'єктивним правом представника є надане йомупринципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третімиособами.
Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника єсуб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи— ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.
Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню яксуб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільногопредставництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема,прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою умежах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надатипредставникові документи, необхідні для здійснення представництва (видатидовіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносинидобровільного представництва, як і кожні правовідносини, характеризуються взаємністюправ та обов'язків їх суб'єктів.
В силу зовнішнього відношення представництва представник зобов'язаний:
1)інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційнийобов'язок);
2) надати докази наявності й змісту повноваження.
Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дійпредставника стосовно третьої особи безпосередньо на представника, нездійсненнядругого — може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником,тобто перешкоджає реалізації повноваження [16.С.234-235].
Отже, сутність зовнішнього відношення представництва полягає вобміні певною інформацією, що дозволяє віднести його доорганізаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цього відношення створюєможливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні й зовнішні відносини представництвавзаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідокїх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.

Розділ2. Підстави виникнення та види представництва
 
2.1Підстави та види представництва
Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися нарізних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст.237 ЦК) пов'язує виникненняповноваження.
Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень)можуть бути:
1)договір (наприклад,договір доручення);
2)закон (батьки єпредставниками своїх малолітніх дітей за законом);
3)акт органу юридичноїособи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницькихдій);
4)інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, фактспільного ведення господарства, спільності майна: при здійсненні одним зподружжя правочинів для спільною сімейного господарства, він виступає як особа,що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згода останнього паздійснення такого правочину припускається, за винятком правочинів, що виходятьза межі дрібних побутових) [7.С.98].
Залежно від особливостей суб'єктного складу правовідносинпредставництва та значення волевиявлення учасників внутрішніх правовідносинпредставництва у цивілістичній літературі традиційно найчастіше виокремлюютьдва види представництва:
1)добровільне, що ґрунтується на волевиявленні довірителя,яким визначаються повноваження представника;
2)обов’язкове, яке зумовлене законом і не залежить відволі того, кого представляють.
Водночас деякі правознавці, використовуючи ті самі критеріїкласифікації, виокремлюють також додатково третій вид представництва —добровільно-обов'язкове, маючи на увазі таку ситуацію, коли правовідносинипредставництва встановлюються добровільно, але обсяг повноважень визначаєтьсяне угодою сторін, а приписом закону або адміністративного акта (наприкладпредставництво подружжям одне одного).
Але, як свідчить детальний аналіз цього питання, такедобровільно-обов’язкове представництво все ж таки має за основу або вільневолевиявлення учасників майбутніх правовідносин представництва (підкреслюєтьсявказівкою на те, що такі відносини тут встановлюються добровільно), абовказівку закону, що передбачає виникнення правовідносин представництва. Томутут все ж таки має йтися або про добровільне представництво зі спеціальнимивластивостями здійснення, або про обов'язкове представництво, що має уконкретному випадку деякі особливості виникнення [13.С.31].
Часто представництво також поділяється на види з врахуваннямпідстав виникнення внутрішніх його правовідносин, тобто тих обставин, з якимизакон пов'язує встановлення представництва.
Підставами виникнення представництва згідно з ч. З ст. 237 ЦКУкраїни є: договір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави,встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, виникнення повноваженьзакон пов'язує з фактом спільного господарювання, спільності майна: при вчиненніодним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступаєяк особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, бо згодаостаннього на вчинення такого правочину припускається.
Деякі автори на тій самій підставі виділяють інші три видипредставництва:
1)договірне (добровільне);
2)службове;
3)законне — таке, щоґрунтується на акті державного органу або органу місцевого самоврядування [1.С.608-610].
Проте така класифікація представництва залежно від підстав йоговиникнення здається не надто вдалою.
По-перше, тому що саме поняття «підстави виникненняпредставництва» не досить чітко окреслене у законі і навряд чи може бути точноі вичерпно сформульоване у правовій доктрині. Так, у ч. З ст. 237 ЦК Українизазначається, що виникнення представництва можливе з інших підстав,встановлених актами цивільного законодавства. Але поняття «цивільнезаконодавство» у главі І книги першої ЦК України трактується дуже широко,охоплюючи не лише закони та інші акти законодавства, підзаконні нормативніакти, а й договори, звичаї тощо (статті 4—7 ЦК України).
Отже, виникають питання: чи можна вважати законним представництво,яке ґрунтується на приписі підзаконного акту; чи може виникати представництвона основі звичаїв ділового обороту; чи вважається законним представництво, яке здійснюєтьсяна підставі засновницького договору, що за своєю сутністю є корпоративноюнормою, тощо. Очевидно, запропонувати коректну відповідь тут неможливо.
По-друге, у запропонованій класифікації залишається без відповідіпитання про те, куди має бути віднесене представництво, що виникає на підставіюридичного факту (факту народження дитини від даних батьків і припису закону,рішення суду про визнання особи недієздатною і встановлення опіки тавідповідного припису закону, смерті батьків малолітньої дитини і рішення органуопіки та піклування про призначення їй опікуна). З цих міркувань доцільнонадати перевагу традиційному поділу представництва на добровільне таобов'язкове.
Різновидом добровільного представництва є комерційнепредставництво. Комерційний представник — це особа, яка постійно і самостійноздійснює представництво від імені підприємців при укладенні ними договорів усфері підприємницької діяльності. Одночасне комерційне представництво різнихсторін угоди дозволяється тільки за згодою цих сторін, а також в іншихвипадках, передбачених законом. Комерційний представник зобов'язаний виконуватидоручення з ретельністю звичайного представника та охороняти таємницю, якастала йому відома у процесі укладання торговельних угод і після виконаннянаданого йому доручення. Комерційний представник має право на винагороду івідшкодування збитків, яких йому було завдано під час виконання нимпредставницьких повноважень. Договір про комерційне представництво слід укладатиу письмовій формі із вказівками щодо повноважень представника.
Цивільнезаконодавство України містить лише загальні положення щодо комерційногопредставництва (ст. 243 ЦК України). Більш детально врегульовані окремі видикомерційного представниці на, зокрема комерційне представництво має місце їїагентських відносинах у сфері господарювання і врегульоване статтями 295 – 305Господарського процесуального кодексу України.
Отже,підставами виникнення представництва є договір, закон, акт органу юридичноїособи, а також інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.
Уцивілістичній літературі зазвичай визначають два види представництва:добровільне (договірне) та обов’язкове (законне). Але деякі дослідникикласифікують представництво залежно від підстав його виникнення на договірне,службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що самі підстави єне досить визначеними. Це викликає багато запитань, які залишаються безвідповіді.
2.2Поняття довіреності
Представництвояке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа(довіритель) іншій особі (довіреному) для представництва перед третіми особами.Довіреність – це односторонній правочин, який фіксує межі повноваженьпредставника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язкибезпосередньо для довірителя.
Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа,яка отримує повноваження за довіреністю – довіреним [9.С.103]. Подібна термінологіявикористовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язуєтесявід імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Протедовіреність не тотожна договору доручення.
Співвідношення між ними таке: договір доручення є підставою длявидачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, ітрудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути виданадовіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням неютрудових обов'язків.
Якщо доручення є договором про представництво, який визначаєвнутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, історони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повиненвиконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбаченодоговором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреністьадресована насамперед третім особам і мас на меті довести до їх відома те, щоміж представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно зякою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності,бере на себе той, хто представляє.
Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на їївидачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, такожз нею не погоджується. А ось здійснення повноважень цілком залежить від волідовіреної особи.
За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:
·         разова — на виконання однієї конкретної дії (наприклад, продати чикупити будинок);
·         спеціальна— на виконання якихось однорідних дій (наприклад,довіреність на отримання авторського гонорару протягом року);
·         генеральна(або загальна) — на загальне управління майномдовірителя.
Законвимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому без письмовоїформи немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, мають бутипосвідчені уповноваженими на це особами. Так, щодо угод, які вимагаютьнотаріальної форми, довіреність має бути посвідчена державним чи приватнимнотаріусом. До нотаріально посвідчених прирівнюються довіреності, посвідченіначальником, його заступником, старшим або черговим лікарем, командиром(начальником) військової частини, з’єднання, установи, закладу та начальникоммісця позбавлення волі щодо певних осіб [8.С.207].
Вимогидо змісту довіреності містяться в Інструкції про порядок здійсненнянотаріальних дій нотаріусами України, затвердженій наказом Міністерства юстиціїУкраїни від 18 червня 1994 р. № 18/5. Довіреність може бути складена від іменіоднієї або кількох осіб на ім’я однієї або кількох осіб [4.С.89].
Отже,представництво яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.Потрібно зауважити те, що довіреність не тотожна договору доручення, аджедоговір доручення є підставою для видачі довіреності.
Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на їївидачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу. А осьздійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.
За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей: разова,спеціальна і генеральна.

2.3Представництво без повноважень або з їх перевищенням
Представництво без повноважень— це той випадок,коли одна особа виступає від імені іншої особи без повноважень або без належнихповноважень. Наприклад, особа вважає, що вона представляє інтереси довірителяза довіреністю, але довіреність не має юридичної сили (закінчився строк її дії;довіреність нотаріально не посвідчена в тих випадках, коли за законом такепосвідчення обов'язкове; громадянина, який видав довіреність, визнано обмеженодієздатним або безвісно відсутнім тощо).
Представник може перевищити надані йому повноваження в кількісномута якісному відношенні. Так, під кількісним перевищенням розуміють перевищеннячисла, ваги речі, розміру плати. Якісне перевищення стосується властивостейпредмета угоди, особи контрагента, характеру самої угоди [4.С.86].
За загальним правилом правочини, укладені особами без повноваженьабо з перевищенням повноважень, юридичних наслідків для довірителя не породжують.У випадках перевищення повноважень укладена угода дійсна тільки в межах наданихповноважень. Тобто якщо довіритель довірив особі придбати корову, а довіренаособа купила не тільки корову, а й теля, то у довірителя виникає обов'язокприйняти як виконане тільки корову.
Правочин,який укладено без повноважень або з перевищенням повноважень, створює, змінюєчи припиняє цивільні права та обов'язки лише в тих випадках, коли він схваленийдовірителем [5.С.78]. Відмова особи в інтересах якої вчинялися дії, схвалитидії фактичного представника за своєю юридичною природою не є угодою, оскількивона спрямована не на встановлення, зміну чи припинення юридичних прав таобов'язків, а навпаки, на те, щоб відповідні правові наслідки не настали.

Висновки
Розглянувши тему поняття та підстави представництва в цивільномуправі України, можна зробити висновок, що представництво пройшло довгий шляхрозвитку ще від часів рабовласництва, поки стало самостійним інститутом.
Незважаючи на високий рівень професіоналізму, в V ст. римські юристи не створилиґрунтовної теорії представництва. Але вже в VI ст. можна знайти ознакизародження відповідної теорії., але помилковою в цей період була думка про те,що представництво веде своє походження від доручення. За часів середньовіччяінститут представництва можна кваліфікувати як такий, що перебуває взародковому стані, але представництво було прирівняне до доручення, яким вононе є за своєю природою. У ХІХ ст. німецькими вченими було виправлено цю«помилку», наділивши представництво повною автономією. Отже, воно стає окремимінститутом.
Встановлюючи поняття представництва, ми дійшли такого висновку, щоданим терміном можна позначати:
1. правовий інститут (представництво в об'єктивному значенні);
2. діяльність однієї особи від імені та вінтересах іншої особи (представництво у суб'єктивному значенні)
3. юридичний факт — складову підстави виникненняцивільних прав і обов'язків в особи, яку представляють.
Також в даній роботі ми охарактеризувалипредставництво за цивільним законодавством України, і побачили, що ЦК Українивизначає представництво як правовідношення, у якому одна сторона (представник)зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вонапредставляє. Хоча ще нещодавно точились суперечки: представництво – це дія чиправовідносини. Також визначено, що учасниками представництва є дві точновизначені сторони. Діяльність представника провадиться обов'язково від іменіособи, яку він представляє. Залежно від виду представництва, воно є як правом,так і обов’язком.
Доскладу правовідносин належать: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язкисуб'єктів) правовідносин.
Такожв курсовій роботі ми дослідили, що підставами виникнення представництва єдоговір, закон, акт органу юридичної особи, а також інші підстави, встановленіактами цивільного законодавства.
Щодовидів, то у цивілістичній літературі зазвичай визначають два видипредставництва: добровільне (договірне) та обов’язкове (законне). Але деякідослідники класифікують представництва залежно від підстав його виникнення надоговірне, службове та законне. Але такий поділ є не надто вдалим, тому що саміпідстави є не досить визначеними. Це викликає багато запитань, які залишаютьсябез відповіді.
Також вданій роботі ми зазначили, що представництво яке ґрунтується на договорі, можездійснюватися за довіреністю. Ми розглянули поняття довіреності, і зауважилите, що довіреність не тотожна договору доручення, адже договір доручення єпідставою для видачі довіреності.
Юридична сила довіреності не залежить від згоди представника на їївидачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу. А осьздійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.
За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей: разова,спеціальна і генеральна.
А щев даній роботі ми встановили, що існують випадки, коли особа виступає від іменііншої особи без повноважень або з їх перевищенням. Правочин, який укладенотакою особою, створює, змінює чи припиняє цивільні права та обов'язки лише втих випадках, коли він схвалений довірителем.
Отже,завдання даної курсової роботи вирішені. Звідси слідує, що ми повністюдослідили та розкрили поняття та підстави представництва в цивільному правіУкраїни.

Списоквикористаних джерел
1.    Белов В.А. Гражданское право: Общая часть: Учебник. – М.: АО«Центр-ЮрИнфоР», 2002. – 639с.
2.    Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.: Госюриздат, 1963. – 196с.
3.    Гражданское право Украины: Учебник в 2 ч. / Под ред. А.А.Пушкина, В.М. Самойленко. – Х.: Основа, 1996. – Ч.1 – 440 с.
4.    Доліненко Л.О. Цивільне право України: Навч. посібник для студ.вищ. навч. закл. / Л.О. Доліненко, С.О. Сарновська. – К.: МАУП, 2005. – 384 с.
5.    Заіка Ю.О. Українське цивільне право: Навч. посібник. – К.:Істина, 2005. – 312 с.
6.    Крупко П. Суб’єкти добровільного представництва за цивільнимправом // Право України. – 2002. – №5. – С. 105.
7.    Мазур О.С. Цивільне право України: навч. посіб. для дистанц. навч.– К.: Ун-т «Україна», 2006. – 287с.
8.    Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. – Вид. 2,змінене і доп. / За ред. В.М. Коссака. – К.: Істина, 2008. – 992 с.
9.    Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. – К.: Знання,2005. – 583 с.
10.   Про внесення зміндо деяких законодавчих актів України: Закон України від 19 червня 2003 р. № 980-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 2. – Ст. 6.
11.   Про ліцензуванняпевних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ// Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 36. – Ст. 299.
12.   Рясенцев В.А.Советское гражданское право. – Т.1. – М.: Юрид. лит., 1975. – 634 с.
13.   Харитонов Є.О.,Харинова О.І., Дрішдюк А.І. Добровільне представництво у цивільному правіУкраїни: Навч. посібник. – К.: Істина, 2007. – 176 с.
14.   Харитонов Є.,Харитонова О. Категорія представництва у приватному і публічному праві //Вісник національного університету внутрішніх справ. – Вип. 18. – Х., 2002. – С.54.
15.   Цивільне правоУкраїни. Академічний курс. – Т.1 // за ред. Шевченко Я. М. – К., 2003. – 312 с.
16.   Цивільне правоУкраїни: Підручник / Є.О. Харитонов, Н.О. Саніахметова. – К.: Істина, 2005. –776 с.
17.   Цивільне правоУкраїни: Підручник: У 2-х кн./ О.В. Дзера. (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва,А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., доп. іперероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн.1. – 736 с.
18.   Цивільнийпроцесуальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та доп. станом на20 берез. 2008 р.: (відповідає оф. текстові). – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008.– 156 с.
19.   Цивільний кодексУкраїни: Чинне законодавство зі змінами та доп. станом на 20 серп. 2008 р.:(відповідає оф. текстові). – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. – 328 с.
20.   Шаповал Л.І.Правова природа представництва у цивільному праві // Бюлетень МіністерстваЮстиції України. – 2004. – №9. – С.99-104.