Особливості цивільного правовідношення

Зміст
 
Вступ
1. Поняття цивільного правовідношення
1.1 Місце правовідносин в системі суспільних відносин
1.2 Поняття та ознаки цивільного правовідношення
2. Особливості цивільного правовідношення
2.1 Специфіка правового регулювання цивільних правовідносин
2.2 Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
2.3 Види цивільних правовідносин
3. Елементи цивільного правовідношення
3.1 Суб'єкти цивільного правовідношення
3.2 Об'єкти цивільного правовідношення
3.3 Зміст цивільних правовідносин
Висновки
Список використаних джерел

Вступ
 
З розвиткомправової, демократичної держави та становленням ринкової економіки, особливо актуальнополягає вивчення цивільних правовідносин – відносин, що ґрунтуються на правовійініціативі, в яких їх учасники виступають як юридично, економічно рівні та відокремленісуб'єкти, є важливою передумовою розвитку громадянського суспільства.
Об'єктомдослідження даної роботи є цивільне правовідношення, яке розглядається тут не відокремленовід інших правовідносин, а як один із видів правовідносин, який має ряд особливостей,що пов'язано загалом зіспецифікою правового регулювання галузі.
Загалом,вивченню даного питання було приділено дуже багато уваги.
Проблемацивільного правовідношення є надзвичайно складною. Це пояснюється тим, що вона носитьне тільки галузевий, а й комплексний характер. В підтвердження цього можна сказати,що концепції щодо розуміння об'єктів і юридичних фактів, що розроблялися, головнимчином, в теорії цивільного права, потім були прийняті загальною теорією державиі права.
Проте,питання об'єкта цивільних правовідносин залишається надзвичайно складним. Досі такі не існує єдиного підходу до його розуміння. Така невизначеність негативно впливаєна реалізацію цивільних правовідносин, тобто проблема цивільного правовідношенняне носить суто теоретичний характер.
Такожне існує єдиних взятих за основу підстав класифікації цивільних правовідносин.
Метоюдослідження є на основі методів порівняння і аналізу, певним чином, узагальнитита систематизувати різні підходи до розуміння цивільного правовідношення.
Дужеґрунтовно проблема цивільного правовідношення розглядалася у радянській юридичнійлітературі. За основу в роботі взяті праці О. С. Іоффе. «Правоотношение по советскому гражданскому праву»,Сенчіщева В. І. «Объект гражданского правоотношения», Яковлєва В.Ф. «Гражданско-правовойметод регулирования», Халфіної Р.О. «Общее учение о правоотношении»,Власової А.В. «Структура субъективного права», Тархова В.А. та ін. Даніпраці використані в роботі з урахуванням положень чинного цивільного законодавствата сучасного стану розвитку суспільства.
 

1. Поняття цивільногоправовідношення
 
1.1 Місце правовідносинв системі суспільних відносин
В юридичнійлітературі більшість авторів розглядаютьправовідношення як особливий вид суспільних відносин, які не віддалені від іншихсуспільних відносин, а знаходяться в тісному і безпосередньому зв'язку з останніми.[1] Проте існує і протилежна позиція, Р. О. Халфіна називає правовідношеннялише формою у якій певні суспільні відносини можуть здійснюватися, тобто це конкретнесуспільне відношення, виражене в правовій формі. [2]
За О.С.Іоффе, правововідношення є способом перетворення або умовою існування суспільноговідношення. Поряд з цим, воно в той же час само по собі є відношенням суспільним,наділеним цілим рядом особливостей, сукупністю специфічних, лише йому властивихознак і рис, завдяки яким воно стає здатним до виконання цих функцій.
При цьомудеякі суспільні відносини спочатку існують самі по собі і лише за певних умов перетворюютьсяв правові відносини або виступають як одна з підстав їх виникнення тоді як іншісуспільні відносини лише і можуть існувати як відносини правові, припиняючи своєіснування разом і одночасно з тим, як вони втрачають юридичний характер. [3] З цим погоджується і Р.О. Халфіна: «Деякі суспільні відносиниможуть виступати лише як правовідносини.» [4]
Будь-якесуспільне відношення, як тільки воно стає правовим відношенням, набуває всіх властивихостанньому ознак, закріплюється нормами права, якими воно регулюється і забезпечуєтьсявсіма умовами необхідними для його реального здійснення.
Як видно, нерідко правовідносини визначаютьсяяк «суспільні відносини, врегульовані нормами права».[5]Саме по собі таке визначення сумнівів не викликає, проте відразу ж, як тільки вонопіддається аналізу, виникають серйозні заперечення. Справа в тому, що суспільнівідносини не завжди регулюються правовими нормами взагалі, а тим більше не завждибезпосередньо, передбачаються ними. Можуть існувати і правовідносини, предмет якихне передбачений законодавством і регулюється угодою сторін, що спирається на нормиправа (ст. 7, 8, 11 ЦКУ)[6]. ТомуВ.А. Тархов правовідношення визначає як суспільне відношення засноване на правовихнормах. [7]
Протеу більшості випадків відносини можуть існувати або як правовідношення, або як суспільневідношення, не врегульоване нормою права.[8] Таким чином, не всі суспільнівідносини обов'язково мають бути правовідносинами, а, отже, правовідношення не єні обов'язковим, ні єдино можливим способом реалізації інших суспільних відносин.
Але навітьв тих випадках, коли суспільне відношення з потреби повинне набути правової форми,воно стає не взагалі правовідношенням, а відношенням, врегульованим певною галуззюправа. Тому поряд із спільними ознаками будь-якого правовідношення, останнє набуваєряду специфічних рис, що зумовлюються характером тієї галузі права, до сфери регулюванняякої воно належить. Такими специфічними рисами характеризується і цивільне правовідношення,які виявляються для того, щоб з цілої сукупності найрізноманітніших правових зв'язківвиділити відносини врегульовані нормами цивільного права.

1.2 Поняттята ознаки цивільного правовідношення
На всіхетапах розвитку юридичної науки проблеми правовідношення привертали пильну увагувчених, що працюють не лише в області загальної теорії держави і права, але і вгалузевих науках. У кожній з галузей робилися спроби визначити специфіку правовідношенняобумовлену предметом і методом правового регулювання даної галузі суспільних відносин.
Особливостірізних галузей правового регулювання виражаються в структурі правовідносин, співвідношенніправ і обов'язків, складі учасників і їх правовій характеристиці, засобах дії наповедінку учасників правовідносин. Дослідження правовідносин в різних галузях правовогорегулювання дає можливість глибше розкрити зв'язки предмету і методу, розкрити об'єктивнізакономірності співвідношення окремих видів суспільних відносин і їх правової форми.Дослідження особливостей різних видів правовідносин збагачує загальну теорію правовідношення,допомагаючи розкрити суть і зміст правовідносин у всіх їх виразах.
Деякіавтори трактують правовідношення саме як поняття, пов'язане з визначеним колом цивільно-правовихвідносин.
Цивільніправовідносини – один з видів правовідносин. Через це їм властиві як спільні рисиі ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і специфічні обумовлені тим, щоцивільні правовідносини виникають в результаті цивільно-правового регулювання майновихі деяких особистих немайнових відносин. Інакше кажучи, специфічні риси і ознакицивільних правовідносин зумовлені особливостями самого цивільного права.
Існуєряд зовнішніх ознак, що відрізняють цивільне правовідношення від інших видів правовихвідносин. До них відносяться наступні:
По-перше,суб'єкти цивільних правовідносин відокремлені один від одного як в майновому, такі в організаційному плані, через що вони самостійні, незалежні один від одного,співвідносяться один з одним як рівні;
По-друге,рівність учасників суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правовогорегулювання, закладено в даних відносинах, іманентно властиво ним. Цивільне правовсіма засобами і способами, наявними в його арсеналі, юридично забезпечує таку рівність.Внаслідок цього цивільні правовідносини формуються як правовідносини між рівноправнимисуб'єктами, як правовідносини особливого структурного типу, в яких обов'язок кореспондуєсуб'єктивному праву як право вимоги, а не як веління. При всій полярності суб'єктивнихправ і обов'язків в цивільних правовідносинах зобов'язаний суб'єкт у всіх випадкахзнаходиться в рівному положенні з уповноваженим суб'єктом, тобто в стосунках координації,а не субординації.
По-третє, самостійність учасників суспільних відносин, що підпадаютьпід цивільно-правове регулювання, диспозитивність зазначеного регулювання обумовлюютьту обставину, що основними юридичними фактами, що породжують, змінюють і припиняютьцивільні правовідносини, є акти вільного волевиявлення суб'єктів – угоди.
По-четверте, в якості юридичних гарантій реалізації цивільних правовідносинзастосовуються властиві тільки цивільному праву заходи захисту цивільних прав іміри відповідальності за невиконання обов'язків, що відрізняються, головним чином,майновим характером.
Нарешті, останнью ознакою можуть являтися особливі способи припиненняцивільних правовідносин. Такі способи припинення правовідносин, як переданнявідступного, зарахування, новація, прощення боргу та інші відомі тільки цивільномуправу. Однак ця ознака не є досить точною, наприклад, ст. 601 ЦКУ містить перелік випадків, за яких не допускаєтьсязарахування зустрічних вимог. 601 ЦКУ містить перелік випадків, за яких недопускається зарахування зустрічних вимог.
На підставі вищенаведеного можна стверджувати, що цивільні правовідносини– це юридичний зв'язок рівних, майново та організаційно відокремлених суб'єктівмайнових і особистих немайнових відносин, що виражається в наявності у них суб'єктивнихправ і обов'язків, забезпечених можливістю застосування до їх порушників державнопримусовихзаходів майнового характеру.

2. Особливостіцивільного правовідношення
 
2.1 Специфікаправового регулювання цивільних правовідносин
цивільнийправовідношення
В теоріїцивільного права не існує єдиного підходу до розуміння галузевого методу правовогорегулювання. Одні автори розкривають метод правового регулювання в аспекті об'єктивногоправа; інші підходять до сутності методу з позиції характеру конкретних правовихзв'язків, що складаються між суб'єктами; треті звертають увагу на органічну єдністьелементів галузевого методу і на його нерозривний зв'язок зі змістом галузі права.
Своє безпосереднє вираження метод цивільно-правового регулювання отримуєяк в специфіці цивільно-правових норм, так і в структурних особливостях і в змістіцивільних правовідносин.
З позицій змісту об'єктивного права цивільно-правовий метод є дозвільним,то з точки зору суті правових зв'язків, що складаються між учасниками цивільнихправовідносин його головна особливість полягає в забезпеченні їх правової самостійності.[9]
Найбільш повно зміст цивільно-правового методу правового регулюванняможна розкрити через такі його властивості як дозвільність, диспозитивність, правоваініціатива та юридична рівність сторін.
Цивільно-правовий спосіб впливу по-перше характеризується тим, що данагалузь визнає за суб'єктами право на певну поведінку. Цивільно-правове регулюваннямає в цілому дозвільний характер, і в цьому полягає головна сутнісна риса цьогометоду. Він наділяє учасників відносин суб'єктивними правами як засобами задоволеннявизнаних законом інтересів і забезпечує права відповідними юридичними заходами.
Ще однією відмінною рисою цивільно-правового методу є здатність здійснюватиправосуб'єктність на власний розсуд. Конкретно мова йде про можливість суб'єктівцивільного права на свій розсуд набувати суб'єктивні цивільні права і обов'язки,визначати у відомих межах їх зміст, здійснювати їх та розпоряджатися ними. Ця можливість,що іменується в теорії права диспозитивністю, являє собою один з основних прийомівметоду цивільно-правового регулювання.
Диспозитивність в цивільному праві аж ніяк не зводиться лише до можливостівирішення на власний розсуд в частині здійснення або нездійснення суб'єктивногоправа. Вона значно ширша за змістом й означає надання суб'єкту можливості здійснюватив цілому правоздатність на свій розсуд, набувати суб'єктивні права або не набувати,вибирати конкретний спосіб їх набуття, регулювати на свій розсуд у встановленихрамках зміст правовідносин, розпоряджатися наявним суб'єктивним правом, вдаватисячи не вдаватися до заходів захисту порушеного права і т. д.
Перш за все, диспозитивність проявляється в у значній кількості диспозитивнихнорм, в цивільному праві.
Диспозитивність з позицій конкретних правовідносин виражається, далі,у наданні суб'єктам свободи в тій чи іншій мірі для здійснення ними свого суб'єктивногоправа. Розпоряджаючись правом, особа, якій воно належить, має можливість прийматирішення щодо здійснення права, його припинення, зміни, передачі іншій особі.
Наступний прийом цивільно-правового регулювання полягає в наділенняучасників відносин правової ініціативою, яка використовується цивільним правом яквихідне положення у становленні та розвитку цивільних правовідносин. Названа рисацивільно-правового регулювання характеризується здатністю суб'єктів цивільного правасвоїми цілеспрямованими діями створювати для себе права і обов'язки, змінювати їхі припиняти. Використання цивільним правом цілеспрямованих дій учасників відносину якості основної рушійної сили можливо і необхідно внаслідок особливостей відносин,що регулюються цивільним правом.
І остання ознака, яка, найбільш повно, характеризує метод цивільно-правовогорегулювання є юридична рівність суб'єктів цивільного права.
Юридична рівність – як ознака цивільно-правового методу, дозволяє уповній мірі виявити дозвільну сутність цивільно-правового методу, і особливостіправонаділення, властивого даній галузі.
Цивільне право, регулює відносини, кожна зі сторін яких володіє майново-розпорядчоюсамостійністю. Воно наділяє учасників відносин рівними правовими можливостями, щозабезпечують самостійність суб'єктів. Юридична рівність суб'єктів цивільного прававідображає ту економічну рівність, характерну для відносин власності, яке полягаєв наявності у всіх сторін майново-розпорядчого самостійності.
Іоффе, бачить специфіку побудови цивільних правовідносин саме на засадахюридичної рівності. Характеризуючи рівність сторін цивільних правовідносин, Іоффепов'язує її з загальним цивільно-правовим статусом суб'єктів цивільного права.[10]Рівність у загальному становищі суб'єктів цивільного права полягає в тому, що вониволодіють принципово однаковою здатністю створювати права і обов'язки своїми діямиі не мають здатність владного встановлення гра і обов'язків інших осіб.[11]
Цивільно-правова рівність – рівність правоволодіючих суб'єктів, наділенихтакож правовою ініціативою і диспозитивністю. Відступи від засад юридичної рівностітягнуть за собою обмеження прав і інтересів однієї зі сторін цивільних правовідносин,деформують нормальний розвиток відносин. 111
Отже, метод цивільно-правового регулювання — це спосіб впливу на відносини,що є дозвільним, характеризується наділенням суб'єктів на засадах їх юридичної рівностіздатністю до правоволодіння, диспозитивністю та ініціативою, забезпечує встановленняправовідносин на основі правової самостійності сторін.
2.2 Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин
Підставами для виникнення правовідносин виступають норма права, правоздатністьта юридичний факт.
Юридичніфакти у цивільному праві – це такі обставини, з наявністю або відсутністю яких нормацивільного права пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
В юридичній літературі вказувалося на те, що норма права лише створюєюридичну можливість виникнення, зміни та припинення цивільно-правового відношення,вказуючи на ті умови, обставини (факти), за наявності яких правові зв'язки приходятьв рух. Наголошувалося на тому, що саме юридичний факт є однією з основних передумоввиникнення цивільних правовідносин. Завдяки юридичним фактами реалізуються створенанормою права можливість руху цивільних правовідносин.[12]Отже, з цього робилося помилкове твердження про те, що жодне правовідношення неможе виникнути безпосередньо із закону.[13] Ст.11 ЦКУ прямо вказує на те, що цивільні права та обов'язкиможуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. 11 ЦКУ прямовказує на те, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актівцивільного законодавства.
Загальновизнаним є розрізнення двох основних груп юридичних фактів– дій і подій. За підставу поділу тут приймається відношення юридичного факту доволі людей.
Дії являють собою певну форму поведінки суб'єктів права. У переважнійбільшості юридичні факти полягають саме в діях.
Подія– це об'єктивне явище зовнішнього світу, незалежно від причин, з якими пов'язуєтьсяйого виникнення, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну або припиненняправових відносин. Але заперечення вольового походження подій не можна визнати правильнимстосовно всіх випадків цього роду. Тому прийнято розрізняти події за ступенем визначеності волі суб'єктівна абсолютні, що не залежать від будь-якої волі та відносні, — об'єктивнопов'язані з чиєюсь волею, виявлення якої слугує причиною настання подій.
О.С. Іоффе взагалі дотримується думки, що Іоффе взагалі дотримується думки, що події мають правовезначення не самі по собі, а лише остільки, оскільки вони зумовлюють необхідністьзабезпечення поведінки людей. Тому подія становить умову виникнення права, але йогорезультатом завжди є не події, а дії.[14] Яквидно з визначення події, вона не залежить від волі людей, але її настання або ненастанняможе мати істотне значення для розвитку правовідносин.[15]
Дії, у свою чергу, як юридичні факти можуть бути поділені на правомірніі неправомірні.
В юридичній літературі можна побачити класифікацію правомірних дійна юридичні акти, тобто правомірні дії, спрямовані на досягнення певного цивільно-правовогорезультату; та юридичні вчинки. Юридичними вчинками називають такі правомірні дії,в яких воля спрямована на досягнення певного, розташованого поза правом результату,але які породжують і певні правові наслідки.
За наслідками, до яких призводить юридичний факт – правоутворюючі,правозмінюючі і правоприпиняючі юридичні факти.
У багатьох випадках для виникнення правовідносини недостатньо настанняодиничного юридичного факту, необхідно, щоб настала сукупність юридичних фактів,яка носить назву юридичного складу. Сукупність юридичнихфактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умовинаявності всіх елементів цієї сукупності.
Сукупність юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правовінаслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності.
В якостіособливої групи юридичних фактів виділяють юридичні стани. Юридичні стани — це обставини, що характеризуються відносною стабільністюі тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанніз іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки.
Схожіна юридичні факти, але відрізняються від останніх за своєю сутністю і правовою природою,так звані «юридичні умови». Юридичні умови у цивільному праві — це обставини,що внаслідок припису цивільно-правової норми мають певне значення для виникнення,зміни цивільних правовідносин, але безпосередньо не породжують їх, не спричиняютьзміну і не припиняють правововідносини. Особливість юридичних умов у тому, що вонимають юридичне значення для настання правових наслідків, але пов'язані з ними непрямо, а через одну або кілька проміжних ланок.
2.3 Види цивільнихправовідносин
Існуєвелика різноманітність цивільних правовідносин, що ускладнює їх вивчення. Тому внауці цивільного права для таких випадків розроблена їх класифікація метою більшглибокого їх аналізу.
Класифікація цивільних правовідносин може проводитися за різними підставами:
1) Виходячи з їх змісту, цивільні правовідносини можуть бути розділеніна майнові і немайнові. Майнові цивільні правовідносиниспрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних та юридичних осіб.Майнові цивільні правовідносини спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичнихта юридичних осіб. Більшість цивільних правовідносин носить майновий характер. Умайнових відносинах, об'єктами яких виступають речі, велике значення набуває, першза все, врегулювання правового режиму речі. Майнові права, в силу тісного зв'язкузі своїми об'єктами – речами (майном), здебільшого передаються.
Немайновіцивільні правовідносини існують з приводу задоволення особистих немайнових інтересівучасників цих відносин. Особисті немайнові праване мають економічного змісту, тісно пов'язані з їх власником та є невідчужуваними(ст. 269 ЦКУ).
2) Поділ цивільних правовідносин на абсолютні і відносні заснований натому, що в абсолютних правовідносинах носієві абсолютного права протистоїть невизначенакількість зобов'язаних осіб, а у відносних – певний визначений суб'єкт (зобов'язальнівідносини). Для будь-якого абсолютного права характерна найбільш, в порівнянні зіншими суб'єктивними цивільними правами, ступінь пов'язаності уповноваженої особиз належним їй правом. Це виявляється в тому, що в процесі здійснення абсолютнихправ на перший план виступають власні дії їх носіїв. В основу класифікації правовідносинпокладено різні ознаки. Тому одне і те ж правовідношення може бути одночасно абсолютним,речовим або відносним, зобов'язальним. Абсолютними є немайнові та речові правовідносини,відносні правовідносини збігаються в цивільному праві з зобов'язальними. Розподілцивільних правовідносин на речові і зобов'язальні засновано за критерієм способузадоволення інтересу. Носій права у речових правовідносинах може здійснювати цеправо без сприяння зобов'язаних осіб, через свої активні дії, а для здійснення жзобов'язальних прав, необхідне виконання обов'язків боржником. Речові правовідносини,природно, є майновими, абсолютними, зобов'язальні – здебільшого відносні, майнові,але можуть бути і немайновими.
3) За своєю структурою цивільні правовідносини поділяютьсяпрості, в яких одній стороні належить тільки право, а іншій тільки обов'язок таскладні – при яких сторони мають як права, так і обов'язки. за своєю структуроюцивільні правовідносини поділяються прості, в яких одній стороні належить тількиправо, а іншій тільки обов'язок та складні – при яких сторони мають як права, такі обов'язки.
4) активніі пасивні цивільні правовідносини. Вони розрізняються за характером поведінки зобов'язаноїсторони. Якщо на останню у правовідношенні покладено обов'язок активної поведінки,то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правомзахисту порушеного права. Цим вони відрізняються від абсолютних відносин суб'єктивногоправа (у випадку невиконання обов'язку). При цьому, суб'єктивне право покликанезабезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов’язаноїсторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржникзобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи певну дію. У пасивних правовідносинахзмістом суб’єктивного о6ов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повиннаутримуватись від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони. Уповноваженасторона у пасивних правовідносинах, навпаки, має, так би мовити, повноцінне суб'єктивнеправо з його трьома правомочностями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивногоправа і право на свої активні дії, активну поведінку. В цих відносинах суб'єктивнеправо набуває головного і самостійного значення. До пасивних правовідносин належатьвідносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносиниз приводу честі, гідності тощо;
5) захарактером нормативного спрямування цивільні правовідносини поділяються на регулятивніта охоронні цивільні правовідносини. В основу регулятивних правовідносин покладенодію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання майнових та особистих немайновихвідносин їх учасників, тобто це правовідносини,через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин і особистих немайновихвідносин. Тобто, за допомогою регулятивних відносин здійснюється рівномірна діяльністьгромадян і організацій. Охоронні цивільніправовідносини виникають внаслідок порушення цивільних прав одного із суб'єктівцих відносин і спрямовані їх відновлення.

3. Елементицивільного правовідношення
 
3.1 Суб'єктицивільного правовідношення
Суб'єктамиправовідносин є особи, персонально і майново відокремлені, що наділені правамиі обов'язками у правовідносинах. Слово «особи» вживається у широкому значеннідля позначення будь-яких суб'єктів права. Учасниками цивільних відносин є фізичні, юридичні особи, держава Україна,Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єктипублічного права (ст. 2 ЦКУ).
Людинаяк учасник цивільних відносин вважається фізичною особою (ст. 24 ЦКУ). Фізичнимиособами вважаються не тільки громадяни України, але іноземні громадяни і особи безгромадянства.
Передумовоювступу суб'єкта права як учасника цивільних правовідносин є його цивільна правосуб'єктність,тобто наявність цивільної правоздатності та дієздатності.
Цивільнаправоздатність – це здатність мати цивільні права та обов'язки, яку мають усі фізичніособи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняєтьсязі смертю. Щоправда, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язаніз досягненням фізичною особою відповідного віку. Варто зауважити, що правоздатністьє лише основою для правоволодіння, вона ще не означає фактичну наявність в особипередбачених законом прав і обов'язків. Тобто, правоздатність реалізується за наявностіпевного юридичного факту, з яким пов'язується виникнення суб'єктивного права, якедо цього носило абстрактний характер.
Дієздатність,як і правоздатність, — це юридична категорія, але на відміну від першої, вона неє природними правами людини, а наданими їй в силу закону. Зміст дієздатності включаєв себе наступні елементи: здатність особи своїми діями набувати цивільні права тастворювати для себе цивільні обов'язки; здатність самостійно здійснювати цивільніправа та виконувати обов'язки; здатність нести відповідальність за цивільні правопорушення.
Цивільнудієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керуватиними. Цивільна дієздатність як і правоздатність є невідчужуваною. Обсяг цивільноїдієздатності фізичних осіб залежить від їх віку та психічного здоров'я. Виходячиз цього цивільне законодавство України розрізняє наступні види дієздатності: повнуцивільну дієздатність, неповну цивільну дієздатність, часткову цивільну дієздатність,обмежену цивільну дієздатність, або визнає фізичну особу недієздатною.
Повнадієздатність настає з досягненням фізичною особою повноліття.
Неповнуцивільну дієздатність мають фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцятироків (неповнолітні особи).
Частковацивільна дієздатність характерна для осіб віком до чотирнадцяти років (малолітні),які мають право вчиняти дрібні побутові правочини.
Обмеженацивільна дієздатність встановлюється судом щодо фізичних осіб, які страждають напсихічний розлад здоров'я, що суттєво впливає на їх здатність усвідомлювати значеннясвоїх дій та (або керувати ними). Правовими наслідками зазначеного рішення є те,що над фізичною особою, яка обмежена у дієздатності, встановлюється піклування.Обмежено дієздатна фізична особа самостійно, без згоди піклувальника може вчинятилише дрібні побутові правочини.
Громадянин,який внаслідок хронічного, стійкого, психічного розладу здоров'я не здатний усвідомлюватизначення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, у зв'язккуз чим над ним встановлюється опіка, що призводить до втрати ним можливості вчинятибудь-який правочин.
Отже,кожен із видів дієздатності включає в себе різний обсяг цивільних прав і обов'язків.
Правовоюформою об'єднання фізичних осіб для участі в цивільному обороті є юридична особа.
Юридичноюособою згідно з законом є організація, створена і зареєстрована у встановленомузаконом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю,може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80 ЦКУ).
Як будь-якийсуб'єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена правоздатністю та дієздатністю,тобто здатністю мати цивільні права та обов'язки та набувати їх для себе своїмидіями. З моменту введення в дію нового ЦКУ юридична особа здатна мати такі саміцивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природоюможуть належати тільки людині – тобто юридичні особи наділені загальною правоздатністю.
Правоздатністьюридичної особи виникає з моменту її створення (дня її державної реєстрації), іприпиняється з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру про припиненняюридичної особи.
Цивільніправа і обов'язки юридична особа набуває та здійснює через свої органи. За обсягомцивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи збігаються у часі.
Держава,Автономна Республіка Крим та територіальні громади діють у цивільних відносинахна рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Дані суб'єкти цивільних правовідносинздійснюють свої права та обов'язки через відповідні органи. Що стосується опосередкованоїформи участі держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад у цивільно-правовихвідносинах, то вона забезпечується можливістю зазначених суб'єктів створювати юридичніособи як публічного, так і приватного права.
Специфікапрояву участі у цивільних правовідносинах держави полягає у тому, що, з однієї сторони,держава є владним суб'єктом публічних відносин, а з іншої – вона виступає учасникомцивільних правовідносин на засадах диспозитивності.
Тому прийнято розрізняти події за ступенемвизначеності волі суб'єктів на абсолютні, що не залежать від будь-якої воліта відносні, — об'єктивно пов'язані з чиєюсь волею, виявлення якої слугуєпричиною настання подій.
3.2 Об'єкти цивільного правовідношення
Проблеми об'єктів цивільних прав займають одне з центральних місцьу теорії та практиці цивільного права. Тут все піддається сумніву починаючи з того,чи потрібна взагалі така категорія як об'єкт правовідносини, і закінчуючи питанням,що ж слід розуміти під об'єктом правовідносин.
Категорія «об'єкт» використовується в цивільному праві вдекількох термінологічних комбінаціях. Це і «об'єкти цивільних прав»,і «об'єкти суб'єктивних прав», і «об'єкти правового регулювання»,і, нарешті, «об'єкт цивільних правовідносин». Питання про співвідношенняданих категорій є складним і неоднозначно вирішуються у цивілістиці. Найбільші труднощіполягають у розумінні того, як в дійсності співвідносяться поняття «об'єктицивільних прав» і «об'єкти цивільних правовідносин». Сенчіщев В.І.ототожнює поняття об'єкта цивільних прав та об'єкта цивільних правовідносин: «Змістпонять „об'єкт цивільних прав“ і „об'єкт цивільних правовідносин“,якщо не є тотожним, то, принаймні, не повинні суперечити одне одному, оскільки те,що не є об'єктом цивільних прав, очевидно, не може стати об'єктом цивільних правовідносин,і навпаки».[16] В.А.Лапач займає протилежну позицію. 2Лапач займаєпротилежну позицію.[17]
Вважаємо, що найбільш правильним був би підхід, за яким об'єкт цивільнихправовідносин і об'єкт цивільних прав єдині. Очевидно, що говорячи про об'єкт цивільнихправ, ми маємо на увазі саме об'єкт цивільних прав. Суб'єктивні цивільні права,виникають і реалізуються в рамках правовідносини, поза ним вони просто не існують– до моменту виникнення правовідносини можна говорити лише про правосуб'єктность,але ні в якому разі не про суб'єктивні цивільні права.
Тепер необхідно перейти до питання про те, що ж являє собою загальнепоняття об'єкта цивільних правовідносин.
З питання про поняття об'єкта правовідносини в юридичній науці викристалізувалися,в основному, дві точки зору. Відповідно до першої з них, об'єктом правовідносинє те, з приводу чого суб'єкти прав вступають в правовідносини, або те, з приводучого правовідносини встановлюються. Згідно з другою – під об'єктом слід розумітите, на що правовідносини спрямовані.
В.А. Тархов називає об'єктом правовідносин те благо, з приводу якогосуб'єкти вступають в правовідносини, те, на що спрямовано правовідносини. Аргументуючице тим, що суперечка про те, «з приводу» чи «на що», носитьскоріше граматичний, формальний характер, ніж юридичний. Автор вважає, що по сутіправильно і те, і інше.[18]
Моя власна позиція, що об'єктом цивільних правовідносин є те, на щоспямовані, а не з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Адже, цивільніправовідносини можуть виникати, наприклад, із заподіяння шкоди.
Так, В науково-практичному коментарі ст. 177ЦКУ зазначається, що об'єктами цивільних прав є те, на що спрямовано права й обов'язкисуб'єктів цивільних правовідносин. 4 у науково-практичному коментаріст. 177 ЦКУ зазначається, що об'єктами цивільних прав є те, на що спрямовано правай обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин.[19]
Отже, існує безліч різноманітних теорій розуміння об'єкту правовідносин:перша – визнає у якості такого предмети матеріального світу (речі); друга – присвоюєвластивість «об'єкта» фактичному суспільному відношенню, тобто врегульованійправом поведінці, що спрямована на зміну предмета матеріального світу; третя – дужеабстрактно описує «об'єкт» як взагалі будь-яке благо; четверта – взагалізаперечує необхідність самої категорії «об'єкт правовідносин» і виділяє,на противагу загально філософському та спеціально-юридичному розумінню «об'єкта»,два інших поняття: «об'єкт інтересу» і «об'єкт правової діяльності»,а п'ята – кваліфікує об'єкт правовідносин (об'єкт прав) як об'єкт панування уповноваженоїособи, в якості якого можуть виступати в ряді випадків речі або люди, що неприпустимоні в першому ні, тим більше, в другому випадку.
З наведеного вище можна побачити, що розумінняоб'єкта цивільних прав – як предмета матеріального світу, і як певного блага сприймаються(розуміються) як різні поняття. З наведеного вище можна побачити, що розумінняоб'єкта цивільних прав – як предмета матеріального світу, і як певного блага сприймаються(розуміються) як різні поняття.
Тоді як в ЦКУ закріплено, що об'єктами цивільнихправ є речі, як предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільніправа і обов'язки, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права,результати робіт, послуг, результати інтелектуальної творчої діяльності, інформація,а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177, 179). Тоді як в ЦКУ закріплено,що об'єктами цивільних прав є речі, як предмети матеріального світу, щодо яких можутьвиникати цивільні права і обов'язки, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно,майнові права, результати робіт, послуг, результати інтелектуальної творчої діяльності,інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177, 179). Тобто законодавець визначає речі, саме як матеріальне благо.Тобто законодавець визначає речі, саме як матеріальне благо.
Таким чином об'єктом цивільних прав (правовідносин)є матеріальні та нематеріальні блага на які спрямовано права й обов'язки суб'єктівцивільних правовідносин. Таким чином об'єктом цивільних прав (правовідносин)є матеріальні та нематеріальні блага на які спрямовано права й обов'язки суб'єктівцивільних правовідносин.
3.3 Зміст цивільних правовідносинЗміст цивільних правовідносин
Змістом цивільного правовідношення є суб'єктивнецивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок. Наука цивільного права розглядаєцивільні правовідносини як відносини між певними суб'єктами, встановлені у зв'язкуз певним об'єктом, на які спрямовано права й обов'язки суб'єктів цивільних правовідносин.
Тобто змістом цивільного правовідношення є суб'єктивне цивільне правота суб'єктивний цивільний обов'язок .
У юридичній літературі зазначається безліч різних визначень суб'єктивногоцивільного права. Більшість цивілістів визначає суб'єктивне цивільне право як засновануна законі міру можливої поведінки конкретної особи з метою задоволення свого інтересу.Про міру можливої поведінки говорять аж ніяк не для порівняння одного суб'єктивногоправа з іншим, а для визначення тих меж, у яких уповноважений може діяти.[20]
Варто враховувати, що суб'єктивні права особи не є абсолютними, вонимають певні межі. Межі права визначаються, перш за все, договором, законом (ст.13 ЦКУ). Варто враховувати, що Суб'єктивні права особине є абсолютними, вони мають певні межі. межі права визначаються, перш за все,законом. ЦКУ
Суб'єктивне цивільне право являє собою складне правове явище. У йогоскладі прийнято виділяти юридичні можливості, надані суб'єкту правовою нормою, іменованіповноваженнями.
Аналізуючи складові повноваження суб'єктивного права, І. Колер відзначав,що «повноваження в залежності від виду прав різні і повинні описуватися у поєднанніз ними».[21] Дійсно,повноваження, що входять до складу абсолютного суб'єктивного права, за своїм матеріальнимзмістом відмінні від повноважень, що становлять відносне суб'єктивне право. Однакі абсолютні і відносні суб'єктивні цивільні права з необхідністю включають в себедва повноваження: можливість вчинення певних дій самою уповноваженою особою і можливістьуповноваженого вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи.
У правовідносинах пасивного типу, елементом яких є абсолютне суб'єктивнеправо, яскраво проявляється повноваження на власні дії власника права і менш помітнийобов'язок інших осіб утримуватися від порушення цього права, яка пов'язана з останнімчерез повноваження вимоги. У правовідносинах активного типу, елементом яких є відноснесуб'єктивне право, навпаки, на перший план виступає повноваження вимоги.
З урахуванням сказаного, А.В. Власова визначає суб'єктивне цивільнеправо як надану особі з метою задоволення її законного інтересу міру можливої поведінки,яка полягає у можливості вчинення певних дій самим уповноваженим і в можливостіуповноваженого вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи чи осіб.[22]
Права та обов'язки у правовідносинах нерозривно пов'язані. Праву наодній стороні правовідносини обов'язково кореспондує обов'язок на іншій стороніі навпаки. Якщо суб'єктивне право визначається як можливість, то суб'єктивна обов'язокповинен бути визначений як необхідність відповідної поведінки. Відповідно до цього,суб'єктивний обов'язок може бути визначений як міра належної, необхідної поведінкизобов'язаної особи з метою задоволення інтересів уповноваженої особи. У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку — активнийта пасивний. цивільних правовідносинах існує два види обов'язку – активнийта пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певніюридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату – для виконанняобов'язку. Пасивна роль полягає в утриманні від активнихдій для виконання свого обов'язку. Пасивна роль полягає в утриманні від активнихдій для виконання свого обов'язку. Слід зазначити,що більшість цивільних правовідносин мають комплексний характер, тобто суб'єктицивільного правовідношення наділені одночасно як правами, так і обов'язками, томуодночасно відіграють і активну і пасивну роль. Слід зазначити, що більшістьцивільних правовідносин мають комплексний характер, тобто суб'єкти цивільного правовідношеннянаділені одночасно як правами, так і обов'язками, тому одночасно відіграють і активнуі пасивну роль.

Висновки
 
Цивільні правовідносини є особливим видом правовідносин, тому вонимають як спільні ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і особливі, притаманнілише їм. До таких ознак відносяться: майнова самостійність учасників цивільних правовідносин,їх юридична рівність, ініціативність сторін у правовідношенні, особливий порядокприпинення цивільних правовідносин. Забезпечення такого положення суб'єктів у цивільнихправовідносинах, є можливим, перш за все, завдяки особливостями цивільно-правовогометоду регулювання.
Основною підставою виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносинє юридичні факти. Хоча, як зазначалося, цивільні правовідносини можуть виникатибезпосередньо з актів цивільного законодавства, рішень органів державної влади тасуду. Всі юридичні факти поділяються на дві великі групи: дії та події. В основуцієї класифікації покладено відношення юридичного факту до волі людей. Дії, в своючергу, поділяються на правомірні (юридичні акти, юридичні вчинки) та неправомірні.Також юридичні факти класифікують за наслідками до яких вони призводять тощо.
Цивільні правовідносини не є однорідними за своєю структурою, змістом,характером взаємозв'язку між уповноваженою та зобов'язаною стороною, їх поведінкоюу правовідносинах, тому вони класифіковані за даними ознаками у відповідні групи,з метою їх більш глибокого вивчення.
Розглядаючи структурні елементи цивільного правовідношення, можна сказати,що вони перебувають у тісному взаємозв'язку. Правосуб'єктність учасників цивільнихправовідносин (суб'єктів) впливає на обсяг їх суб'єктивних прав та обов'язків (змістцивільних правовідносин). А свої повноваження суб'єкти цивільних правовідносин спрямовуютьна певні матеріальні та нематеріальні блага (об'єкт цивільних правовідносин), зметою задоволення свого інтересу.

Список використаних джерел
 
1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості ВерховноїРади України (ВВР), 2003, №№ 40-44, ст.356;
2. Алексеев С.С. Предмет советского социалистического гражданского права.– Свердловск 1960. – 688с.;
3. Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. – М.:1950. – с. 367;
4. Власова А.В. Структура субъективногоправа. – 1998. – 49 с.;
5. Егоров И.Д. Гражданско-правовое регулирование правовых отношений. –Л.: 1988. – 176 с.;
6. Иоффе О.С. Правоотношение по советскому гражданскому праву. – Л: 1949.– 144 с.;
7. Лапач В.А. Система объектов гражданских прав: теория и судебная практика.– Санкт-Петербург. 2002. – 544 с.;
8. Онищенко Ганна. Проблема встановлення межі здійснення суб'єктивногоцивільного права // Юридичний журнал. – 2006. — №5;
9. Сенчищев В.И. Объект гражданскогоправоотношения // Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. М.И.Брагинского. – М: 1998. – 464 с.;
10. Суханов Е.А. Гражданское право. В 4 т. Общая часть учеб. перераб. идоп. – 704 с.;
11. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций. 1997. – 331с.;
12. Толстой Ю.К. К теории правоотношения. – Ленинград: Из-во ЛенинградскогоУн-та. –1959. – 281 с.
13. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении.- М: Юридическая литература,1974. – 290 с.;
14. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений.– Свердловск. –1972. – 200 с.;
15. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории цивилистической мысли.Гражданское правоотношение. Критика «хозяйственного права». – Иоффе О.С.– Москва – 2000. – 777 с.;
16. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У двох томах// За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. -2-е вид., перероб. і доп.-Київ: Юрінком Інтер. – 2006. – Том 1. – 831 с.