Основи теорії права

ЗМІСТ
 
Вступ
1. Система соціальнихнорм імісце та роль права в цій системі
2. Поняття права та йогоознаки
3. Функції і принципи права
4. Поняття системи права як внутрішньоїйого організації
5. Загальна характеристика основних галузейправа України
6. Характеристика джерелправа як зовнішньої форми його виразу
7. Правотворення як процессамоорганізації права
8. Реалізація норм права:загальна характеристика
9. Правові відносини. Загальнахарактеристика
10. Правоохоронна система та правоохороннадіяльність
11. Законність,правопорядок, суспільний порядок і дисципліна
Висновки
Література

 
Вступ
Тема курсової роботи «Основи теорії права».
Мета роботи – розглянути в роботі основні поняття з таких тем:
-   соціальні норми;
-   місце і роль права в системі соціальних норм;
-   поняття права;
-   принципи та функції права;
-   внутрішня і зовнішня форми права;
-   норма, інститут, підгалузь і галузь права; сутність джерел права;
-   правоутворення і правотворчість;
-   правореалізація; поняття та елементи правовідносин;
-   законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна.

1. Система соціальних норм і місце та роль права вцій системі
Соціальні норми — це загальні правила поведінки людей усуспільстві, зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомоївольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуютьсярізноманітними засобами соціального впливу.
Залежно від способу їх утворення і забезпечення соціальнінорми класифікують на юридичні, моральні, корпоративні (громадськихорганізацій, політичних партій, інших об'єднань громадян), звичаї чи традиції.
Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюютьсянормами, їх поділяють на економічні, політичні, сімейні, релігійні, етики таестетики, організаційні, соціально-технічні.
Юридичні (правові) норми — це загальнообов'язкові,формально визначені правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою,охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правовихактах.
Моральні норми — це правила поведінки, що базуються на моральнихпоглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, азабезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадськоїдумки.
Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлюються йзабезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншимиоб'єднаннями людей.
Звичаї чи традиції — це правила поведінки, що історично склались і увійшли(перетворилися) на звичку людей.
Звичаї і традиції відрізняються одне від одного ступенемзагальності правил поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами,ніж звичаї. Наприклад, святкування традиційних свят або звичай проводжати наслужбу до Збройних Сил.
Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм,слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.
Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:
— виникають разом із виникненням держави;
— встановлюються чи санкціонуються державою;
— виражають волю керівної частини суспільства;
— утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (системуправа);
— існують у суспільстві як одна система норм;
— формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків;
— є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;
— мають певні форми зовнішнього виразу;
— мають точно визначені межі дії;
— забезпечуються державним примусом та іншими засобами.
Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:
— існують у будь-якому суспільстві;
— встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;
— виражають волю різноманітних частин населення;
— можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими;
— існують здебільшого у вигляді кількох відносно самостійних системнормативного регулювання;
— виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальніпринципи, цілі, гасла тощо;
— зазвичай позбавлені формальної визначеності;
— можуть виражатисьу будь-яких, не завжди фіксованих формах;
—  не завжди маютьточно визначені межі дії;
— забезпечуютьсязвичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншимипозадержавними засобами.
Отже, право як особливий вид соціальних норм відрізняєтьсявід інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямами впливу насуспільні відносини.
У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупністьсоціальних норм взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.
У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові,аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосібсприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.
Різні соціальні норми містять вимоги, що виключають однаодну, а це веде до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднюєреалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна одній.
Під час формування основ правової держави в регулюваннісуспільних відносин зростає значення моральних вимог, в яких знаходятьвідображення загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обґрунтованостіправових розпоряджень — необхідна умова подальшої активізації їх ролі таефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни.
Правова вимога зміцнення законності та правопорядку водночасє й важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, їїчесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один ізморальних критеріїв оцінки поведінки особи та інших суб'єктів, адже в умовахбеззаконня годі й казати про мораль.
Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його вимогі вимог, що формулюються в моральних нормах. Під час формування правовоїдержави співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається абонаближується до цієї умови.
Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слідзабувати, що між ними можуть існувати суперечності й негативні явища.
Колисуперечності своєчасно не виявляються і, отже, не усуваються, вони можуть призвестидо порушень закону (за суспільного пріоритету вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат(у протилежній ситуації). Однією з причин таких протиріч є відноснастабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретнихжиттєвих ситуацій у процесі суспільного розвитку.
 
2.Поняття права та його ознаки
Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми,здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охоронасуспільних відносин здійснюються з допомогою соціальних норм. У системі такихнорм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають якзагально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).
Як загальносоціальне явище право характеризується певноюсвободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостямисуб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства,мають бути загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позиційіснують: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу;права людства.
Юридичне право — це свобода та обґрунтованість поведінки людей,що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів таінших джерел права.
Твердження про те, що право відірване від держави, спричиниловиникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивногоправа, права реалістичного, психологічного тощо.
Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють наоб'єктивне і суб'єктивне.
Юридичним об'єктивним правом називають систему всіхправових приписів, що установлені (санкціоновані), охороняються, захищаютьсядержавою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чинеправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єктаправа.
Юридичне суб'єктивне право — це певні можливості, міра свободи, що належитьсуб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.
До основних ознак права в його позитивному (нормативному)розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:
а) право — це система правових норм;
б) це правила поведінки загального характеру;
в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;
г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності,складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;
ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правовихактах та інших джерелах права;
д) установлюються, санкціонуються, гарантуються(забезпечуються) державою та її органами;
е) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальнівідносини між людьми;
є) правила поведінки повинні встановлюватися державою зурахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.
Кожне право як елемент правової системи складається збагатьох правових норм. Аби правильно вибрати ту чи іншу норму, треба знати, щовони об'єднуються не за випадковими ознаками, між ними існують конкретна схожістьі відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакамсхожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати яквизначену систему.
Воно є системою правил загального характеру. Це означає, щоправо має соціальне призначення для регулювання (охорони) поведінки не якоїськонкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються(охороняються). Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їхмістить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництводо дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінціпід кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаностіздійснення.
Правохарактеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм вінститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.
Формальна визначеність права характеризується тим, щоповедінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах праваяк права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і ступіньреакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться внормативних приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та увипадках, в яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правовоїнорми.
Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно установлюєтьсячи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та впорядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманнямустановлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття,набрання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.
Установлення права означає підготовку і прийняття органамидержави правових норм. Санкціонування права — це затвердження, реєстрація, надання дозволу назагальнообов'язковість уже існуючих соціальних норм.
Здійснення права забезпечується державою. Це виявляється втому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяютьбезперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованиху правових нормах зразків поведінки, а з іншого — відповідні заходи заохочення,переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, а також застосовуєефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.
Отже, право як волевиявлення держави — це системазагальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованихдержавою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собоюзв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини(більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.
 
3.Функції і принципи права
Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правовихі демократичних засадах (принципах).
Функціїправа— це основнінапрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому,щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві зпозиції його впливу на суспільні відносини між людьми.
Функції права поділяють на загальносоціальні та спеціальніюридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.
Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє тазахищає права і свободи людства, народу, людини. Наприклад, Конституція Українив ст. 27 закріплює праволюдини і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію людиною названогоправа, створюючи належні умови для недопущення свавільного позбавлення життяконкретної людини. В Україні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічнимпозбавленням волі, що свідчить про гуманізм українського права.
Організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішення певних економічних ісоціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного ісоціального життя в Україні.
Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця. Наприклад, ЗаконУкраїни «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо поширення і використанняінформації в Україні.
Оцінно-орієнтувальна — поведінка людей оцінюється з огляду на законидержави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засобизадоволення потреб людини в межах правомірної поведінки. Наприклад, Цивільнийкодекс України передбачає право людини і громадянина на одержання спадщини.Особи, що одержують спадщину за заповітом, слідують останній волі померлого іуспадковують його майно в тих межах, в яких це визначено заповітом.
Ідеологічно-виховна — право формує у людинипевний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки. Наприклад, людинаслідує нормам кримінального права, не порушує заборон та діє в межах визначенихобов'язків і тим самим реалізує норми права в межах правомірної поведінки. Достатньотого, що людина знає межі своїх можливостей, не порушує вимог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.
Гносеологічна (пізнавальна) — право само виступає якджерело знань. Наприклад, вивчаючи норми права, суб'єкт права має можливістьодержати знання про обсяг пільг, допустимі норми шкідливих викидів у атмосферу,про свої права і обов'язки тощо.
До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну(статичну і динамічну) та охоронну.
Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільнихвідносин способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чиінститутах права. Регулятивно-статична функція — це вплив права на суспільні відносини,що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільствіу стані спокою; регулятивно-динамічна — такий вплив права на суспільнівідносини, що забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства.Правовий вплив (статичний і динамічний) здійснюється таким чином, що,наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народіві національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхомприйняття Державного бюджету України створюються передумови для будь-якихвидатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка).
Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системисуспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників,на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя.
Видання службовою особою нормативно-правових або розпорядчихактів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому закономпорядку, якщо предметом таких дій були бюджетні кошти у великих розмірах, —карається позбавленням волі до чотирьох років (ст. 211 КК України). Це один ізприкладів із реалізації охоронної функції права.
Принципи права — це закріплені у праві вихідні нормативно-керівніположення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірностісуспільного життя.
Усучасній юридичній літературі визнають принципи демократизму, законності,гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави таособи тощо. Розрізняють також загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципита принципи інститутів права.
Принципи права як керівні юридичні вимоги відображаютьособливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивнийхарактер, визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права існуютьрізні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські,типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутівправа.
Загальнолюдські принципи права характеризують якюридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітньогорозвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правовоїісторії людства, визнані міжнародними нормами права.
Такими принципами є:
а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення їїосновних прав;
б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіхправовідносинах;
в) верховенство закону як акта нормативного волевиявленнявищого представницького органу держави;
г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;
ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань зазагально-дозволеним типом правового регулювання: «дозволено все, що прямо незаборонено законом»;
д) діяльність органів і посадових осіб за принципом:«дозволено тільки те, що прямо передбачено законом»;
е) чітке закріплення правовими нормамипроцедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини іздійснення нею своїх обов'язків;
є) здійснення правосуддя тільки судами як найефективнішагарантія прав людини;
ж) юридична відповідальність людини за свою винну протиправнуповедінку;
з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи всуспільстві.
Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, щовластиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають йогосоціальну сутність.
Приміром,рабовласницькому типу права були притаманні такі принципи: тісне переплетеннянорм права з родоплемінними звичаями; вплив релігії на формування права; невизнаннярабів суб'єктами права; яскраво виражений класовий характер чинного права;охорона приватної власності й тяжкі покарання за замах на рабовласницькувласність; відсутність чіткого формулювання складів злочинів і широке свавіллясудді.
Феодальний тип права базувався на таких принципах: правопривілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачнеправо); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного(церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливістьсудової розправи.
Особливості сучасних перехідних типів правових системполягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені взагальнолюдських принципах права.
Конкретно-історичні принципи права визначають якосновні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальнихсоціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму,принцип законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом,принцип взаємної відповідальності держави та особи.
Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, щоохоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема,відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальноївідповідальності, принцип індивідуального покарання чи стягнення тощо.
Принципи інститутів права — це основні ідеї, щолежать в основі побудови певного інституту права: скажімо, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони й захисту всіх формвласності.
Соціальна цінність і призначення права можуть бутиохарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потребсоціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства вцілому. Соціальна цінність і соціальне призначення права характеризуютьсятакими його проявами:
а) право визначається як міра свободи й недоторканностілюдини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення із соціального життясвавілля, безконтрольності та беззаконня;
б)право об'єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає наповедінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних інтересів.
в) цінність і призначення права полягає в тому, що воно євиразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілуматеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві;
г) право являє собою джерело оновлення суспільства, виступаєв демократичному громадянському суспільстві як чинник прогресивного соціальногорозвитку;
ґ) як явище культури та цивілізації воно має планетарнийхарактер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародногозначення.
Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносинзабезпечує регулювання найважливіших потреб та інтересів між людьми як у межахпевної країни, так і у взаємовідносинах усього світового співтовариства.
4.Поняття системи права як внутрішньої йогоорганізації
Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснюєчерез відповідну систему.
Система права — це внутрішня форма права, яка має об'єктивнийхарактер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм,диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутамита нормами права.
Право складається з численних правових норм. Аби правильнообрати правову норму для реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не завипадковими ознаками; між ними є конкретна схожість і відмінності. Завдяки ційоб'єктивній зумовленості та характерним ознакам схожості (відмінностей) правовихнорм, усе право можна подати як визначену систему.
Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що,по-перше, воно є явищем другорядним порівняно з економікою і входить донадбудови суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, щозветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:
а) воно розвивається через правовідносини, породжуваніекономічними відносинами, а вже потім установлювані чи санкціоновані державою;
б) під впливом правовідносин і правосвідомості розвиваютьсяне тільки норми права, а й правова система і правова надбудова;
в) право не слід зводити тільки до правових норм, йогоналежить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи(наприклад, правове регулювання та його механізм, правовідносини,правосвідомість тощо);
г) система норм права є елементом системи правовогорегулювання, взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, правовідносин іправосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні тенденції(приміром конкуренція норм права);
ґ) ступінь розвиненості системних властивостей права багато вчому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що системуправа слід вивчати в межах певної правової системи.
До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієїсукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі,інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складаютьсистему права; об'єктивний характер побудови системи права.
Отже, для будь-якої держави право функціонує як єдина,юридично цілісна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правилповедінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура праваяк закономірна організація його елементів. Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовийприпис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правилоповедінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативногохарактеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою длярегулювання суспільних відносин.
Існуютьпевні ознаки, що відрізняють норми права від індивідуально-правового припису:
— вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразовоповторюються, життєві ситуації;
— розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;
— адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяютьокреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;
— діють у часі та просторі неперервно;
— чинність дії правової норми припиняється або скасовуєтьсяуповноваженими суб'єктами.
Стаття нормативно-правового акта виступає зовнішньоюформою норми права і нормативно-правового припису як цілісного, логічнозавершеного державно-владного веління нормативного характеру. Статтянормативно-правового акта й норма права часто збігаються, коли структурніелементи норми права відображені в статті закону. Проте здебільшого в статтівикладаються не всі елементи норми права. Залежно від цього розрізняють прямий,посилальний та бланкетний (відсильний) способи викладення норми в статті.
Прямий спосіб застосовується тоді, коли всі елементи нормиправа містяться у статті нормативно-правового акта; посилальний, — коли робиться посиланняна іншу статтю чи статті; бланкетний (відсильний), — коли стаття відсилає доіншого нормативно-правового акта.
Норма права має внутрішню структуру, що виражається в їївнутрішньому поділі на окремі елементи, зв'язані між собою: гіпотезу,диспозицію, санкцію.
Гіпотеза — це частина норми права, яка містить умови, обставини, знастанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься вдиспозиції.
Диспозиція — це частина норми, що містить суб'єктивні права та юридичніобов'язки, тобто само правило поведінки.
Санкція — це така частина норми права, в якій подано юридичні наслідкивиконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції. Санкціїможуть бути каральними (штрафними), відновними чи заохочувальними(позитивними).
Диспозиції,гіпотези і санкції за складом поділяються на прості, складні й альтернативні, аза ступенем визначеності змісту — на абсолютно чи відносно визначені.
Правові норми можна пізнавати залежно від певних критеріїв.Так, залежно від суб'єктів, що прийняли нормативно-правовий акт, норми праваможуть бути прийняті законодавчими, виконавчими, судовими таконтрольно-наглядовими органами, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами,всім населенням.
Залежно від галузі права розрізняють конституційні,адміністративні, фінансові, цивільні, кримінальні та інші правові норми; захарактером диспозиції — уповноважуванні, зобов'язальні, заборонні; за способомвиразу правила в диспозиції — імперативні, диспозитивні; за функціями управовому регулюванні — матеріальні та процесуальні (процедурні); за терміномдії в часі — такі, що діють постійно і тимчасово; за терміном дії у просторі — загальнодержавніта місцеві; за колом осіб, на яких норма поширює свою дію, — загальні (що діютьна всіх громадян), спеціальні (що діють на певне коло осіб) і виняткові(усувають дію норм щодо певних суб'єктів). Можна розглядати й інші підстави длякласифікації норм права.
Норми права як первинні ланцюжки системи права можутьоб'єднуватися в інститути й галузі права. Наприклад, громадянство України єголовним інститутом Конституційного права. Є різні визначення інституту права. Йогорозглядають як:
а) певну сукупність правових норм, що регулюють одноріднісуспільні відносини, зв'язані між собою як якісно самостійна відокремленагрупа;
б) сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, щоутворюють окремий інститут права в межах комплексної галузі права (наприклад,морського права);
в) сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рідсуспільних відносин і становлять відокремлену частину галузі права.
До ознак інституту права належать: наявність сукупностінормативних приписів; юридична однорідність названих приписів; об'єднанняправових норм стійкими закономірностями та зв'язками, які відбиваються вюридичних приписах і в цілому в юридичній конструкції.
Отже,інститут права можна визначити як відокремлену групу взаємозв'язаних правовихнорм (приписів), що регулюють певний вид чи рід суспільних відносин і утворюютьсамостійний елемент системи права.
Залежно від підстав розрізняють такі групи інститутів права:за галузями права — державні, кримінальні, цивільні, сімейні, житлові та ін.;за роллю, яку вони виконують, — предметні й функціональні; залежно відвідносин, що ними регулюються, — матеріальні та процесуальні; залежно від закріпленнязагальних понять, принципів, завдань, функцій чи спеціальних складів, угод чизобов'язань — загальні та спеціальні.
Важливим є також питання об'єднання інститутів права, розглядкомплексних інститутів. Загальновизнано, що між галузями права не існуєзакритих кордонів, які роз'єднували б галузі на винятково ізольовані. Інститутиправа, як і нормативно-правові приписи, об'єднуються між собою. Такі об'єднаннятакож називають інститутами права.
У теорії права розглядають загальні та предметні об'єднання інститутівправа. Об'єднання в загальні інститути має місце тоді, коли кожний простийінститут як комплекс правових приписів визначає предмет, завдання, принципи,межі дії, функції галузі (підгалузі) права.
Предметне об'єднання — це об'єднання двох чи більше інститутів права,що характеризують окремі збільшення різних інститутів за родовим критерієм умежах конкретного предмета правового регулювання.
Найбільш розвиненою формою об'єднання правових інститутів є підгалузьправа — об'єднання інститутів права в межах конкретної галузі права, якемістить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації. Наприклад, лісовеправо, водне право у земельному праві.
Отже, інститут права, об'єднання інститутів права можнарозглядати як самостійний елемент системи права та в межах галузі права.
Ще одним структурним елементом системи права є галузь права,ознаками якої є:
а) сукупність юридичних норм (приписів) і правовихінститутів;
б)регульована такою сукупністю певна сфера суспільних відносин;
в) критерієм відмежування однієї галузі від іншої є предмет іметод правового регулювання;
г) урахування принципів, завдань, мети правового регулювання.Відповідно, галузь права — це сукупність правових норм (приписів) інститутівправа, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретногопредмета й методу правового регулювання з урахуванням принципів і завданьтакого регулювання.
Галузі права можна класифікувати за різними підставами.Залежно від предмета й методу правового регулювання розрізняють державне,адміністративне, фінансове, земельне та цивільне право.
За місцем, яке посідають у правовій системі галузі права,вони бувають основні та комплексні.
Основні галузі права — це структурні утворення у масиві права. Середних розрізняють профілюючі (традиційні), процесуальні, спеціальні тощо.
Профілюючі галузі утворюють юридичну основу, обов'язкову частинусистеми права (конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право).
Процесуальні галузі такі, що закріплюють порядок застосуванняматеріального права (цивільний, кримінальний, адміністративний та інші процеси).
До спеціальних галузей відносять ті, що на базі профілюючихрозвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим дляпевного виду суспільних відносин (трудове, аграрне, екологічне, земельне, сімейнета фінансове право).
Комплексні галузі — це нашарування, надбудова над основнимигалузями, що зовні обособлюються значно менше, ніж основні галузі (скажімо,страхове, банківське, морське, залізничне, гірниче, податкове, житлове, авторське,винахідницьке, виправно-трудове право)1.
Отже, внутрішня форма права характеризується відповідноюсукупністю правових норм, що об'єднуються в інститути, підгалузі та галузіправа.
 
5.Загальна характеристика основних галузей праваУкраїни
Державне (конституційне) право — це провідна галузьправа іі законодавства, що включає систему правових норм, інститутів і нормативно-правовихактів, які закріплюють і регулюють відносини народовладдя, основи конституційноголаду Україні, правового статусу людини і громадянина, територіального устрою, системидержавних органів та організації місцевого са-моврядування в Україні.
Адміністративне право — це система адміністративно-правовихнорм, які закріплюють, регулюють і охороняють суспільні відносини у сфері державногоуправління, тобто підзаконної виконавчої і розпорядчої діяльності органів держави,що спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного йбезпосередньою керівництва господарським, соціально-культурним таадміністративно-політичним будівництвом.
Фінансове право — це система правових норм, які регулюють іохороняють суспільні відносини у сфері збирання та використання державних коштіві коштів місцевого самоврядування.
Трудове право — це система правових норм, які регулюють трудові відносини,що виникають у процесі праці, без якої не може існувати жодне суспільство.
Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюютьмайнові, товарно-грошові та деякі інші відносини, пов'язані чи не пов'язані змайновими, а також особисті немайнові відносини, іасновані на рівності учасниківцих відносин.
Шлюбно-сімейне право — це система правових норм, які регулюютьправовідносини шлюбу, сім'ї, усиновлення, опіки і піклування та реєстраціїактів громадянського стану.
Житлове право в Україні регулює специфічний вид суспільних відносин, які виникаютьу сфері задоволення людиною та громадянином природної потреби в житлі.
Екологічне право — це система правових норм, які регулюють Суспільні відносиниміж людьми у сфері використання та охорони навколишнього природного середовища.
Підприємницькеправо —це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сферіпідприємництва, тобто самостійної, ініціативної, систематичної діяльності навласний ризик з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг іторгівлі з метою одержання прибутку.
Кримінальне право — це система кримінальних норм, установленихзаконодавчим органом, що визначають основи та принципи кримінальноївідповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами,які вид і міра покарання можуть застосовуватися до особи, котра скоїла злочин.
Земельне право — це система правових норм, які регулюють правовідносини усфері володіння, розпорядження й користування землею, визначають землісільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості,транспорту, зв'язку, оборони, землі природооздоровчого, рекреаційного таісторико-культурного призначення, лісового й водного фондів, землі запасу.
Отже, галузі українського права слід розглядати за різнимипідставами класифікації. Залежно від місця й ролі у правовій системісуспільства розглядають такі основні галузі, як традиційні, спеціальні тапроцесуальні.
Юридичний процес — це система взаємопов'язаних правових формдіяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначенняінших суб'єктів, що виражається у здійсненні операцій для вирішення юридичнихсправ, які спричиняють відповідні юридичні наслідки (документи чи рішення) ірегулюються процедурно-процесуальними нормами.
Конституційне процесуальне право — це система правових норм,які регулюють порядок реалізації конституційних матеріальних норм,конституційне провадження, ухвалення та виконання рішень і висновків КонституційногоСуду України.
Адміністративне процесуальне право — це системаадміністративних процесуальних норм, які регулюють порядок реалізації нормадміністративного права.
Кримінально-процесуальнеправо— це системакримінально-процесуальних норм, які регулюють порядок порушення кримінальнихсправ, проведення щодо них дізнання і попереднього слідства, судового розгляду,винесення вироків та інших судових рішень, організації їх виконання.
Цивільно-процесуальне право — це системацивільно-процесуальних норм, які регулюють порядок судового розгляду івинесення рішень у цивільних, трудових, шлюбно-сімейних, житлових, земельних ідеяких інших справах, та організація виконання ухвалених рішень.
Господарське процесуальне право — це системаарбітражно-процесуальних норм, які регулюють порядок застосування нормгосподарського права та визнання суб'єктів господарської діяльності банкрутами.
 
6.Характеристика джерел права як зовнішньої форми його виразу
Окрім внутрішньої, розрізняють також зовнішню форму права,або джерела права. Це способи юридичного виразу права, його організація вналежну юридичну оболонку.
Право завжди повинно мати певну форму, тобто бутиформалізованим, а форма має бути змістовною, тобто повинна містити вираженийюридичною мовою текст, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі ненадана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є нормоюправа.
До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовийзвичай, судовий чи адміністративний прецедент, нормативний договір,нормативно-правовий акт.
Правовий звичай — це санкціоноване державою звичаєве правило поведінкизагального характеру.
Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент — це рішення компетентногооргану держави, якому надається формальна обов'язковість під час вирішення всіхнаступних аналогічних судових чи адміністративних справ.
Нормативний договір — це формально-обов'язкові правила поведінкизагального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи більше суб'єктіві забезпечуються державою (наприклад, договір про утворення федерації,колективний договір).
Нормативно-правовийакт — це рішення компетентнихсуб'єктів, що виноситься в установленому законом порядку, має загальнийхарактер, зовнішній вигляд офіційного документа в письмовій формі,забезпечується державою та породжує юридичні наслідки.
Нормативно-правові акти поділяють на закони й підзаконнінормативно-правові акти.
Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчимиорганами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносинив країні. Крім конституції країни, є ще такі види законів: конституційні,органічні, звичайні.
Усі закони мають вищу юридичну силу, яка виявляється в тому,що:
а) ніхто, крім органів законодавчої влади, парламенту інароду в процесі законодавчого референдуму, не може приймати закони, змінюватичи скасовувати їх;
б) Конституційний Суд України може визнати закон України чийого окреме положення неконституційним;
в) усі інші нормативно-правові акти повинні видаватисявідповідно до законів;
г) у разі колізій між нормами закону та подзаконного нормативно-правовогоакта діють норми закону;
ґ) тільки законодавчий орган може потвердити чи не потвердитиприйняття закону при поверненні його Президентом у разі відкладного вето.
Підзаконні нормативно-правові акти — це результат нормотворчоїдіяльності комік кінних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених нате державою громадських об'єднань з установлення, впровадження в дію, зміни іскасування нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізуютьокремі положення законів. Розглядають такі види підзаконних нормативно-правовихактів залежно від суб'єктів, що їх видали:
— нормативні акти Президента України;
— акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищихсудів України, Генерального прокурора України, Верховного суду Автономноїреспубліки Крим;
— акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради міністрівАвтономної Республіки Крим;
— акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральноївиконавчої влади зі спеціальним статусом;
— нормативні актидержавних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цихмістах;
— нормативні акти органів регіонального та місцевого самоврядування;
— нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральнихорганів на місцях;
— нормативні акти керівників державних підприємств, установ,організацій на місцях;
— інші підзаконні нормативні акти.
Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб.Характеризуючи дію нормативно-правових актів у часі, слід розрізняти: набраннячинності, припинення дії, зворотну силу дії.
У теорії права розглядають такі варіанти набрання чинностінормативно-правовим актом: після 10 днів від моменту його опублікування; термінустановлюється в самому нормативному чи у спеціально прийнятому акті; якщонормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.
Нормативно-правові акти втрачають чинність унаслідок:закінчення строку давності, що на нього видавався акт; прямого скасуванняконкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з тогосамого питання.
Зворотна дія — це така дія на правовідносини, де припускається, що новийнормативний акт існував на момент виникнення правовідносин. Загальне правилоговорить: «Норма права зворотної сили не має». Але трапляються винятки,скажімо, у кримінальному, адміністративному законодавстві. Так, якщонормативний акт, прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи звільняєвід юридично? відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо встановлює чиобтяжує, то така норма (чи акт) зворотної сили не має.
Дія нормативних актів у просторі характеризується певноютериторією: держави в цілому, відповідного регіону,адміністративно-територіальної одиниці, відповідного підприємства, організації.
Щодо кола осіб нормативно-правові акти поширюються нагромадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.
Виняткомвважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції державиперебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники, питання, щодояких про юридичну відповідальність вирішується на підставі міжнародних угод.
Систематизація нормативних актів — це діяльність зупорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до певноївнутрішньої узгодженості через створення нових нормативних актів чи збірників.
Систематизація здійснюється державою, її органами іпосадовими особами та недержавними організаціями і їх службовцями. Усистематизації розрізняють інкорпорацію та кодифікацію.
Інкорпорація — це вид систематизації нормативних актів, якийполягає у зведенні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту. Критеріїсистематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сферасуспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Види інкорпорації: заюридичним значенням (офіційна, неофіційна); за обсягом (загальна, галузева,міжгалузева, спеціальна); за критерієм об'єднання (предметна, хронологічна,суб'єктивна).
Різновидом інкорпорації є консолідація, внаслідок якоїстворюються нові нормативні акти. Нормативні приписи розміщуються в логічномупорядку після редакційної обробки (чи без такої), зміни не вносяться.
Кодифікація — це вид систематизації нормативних актів, щомають спільний предмет регулювання, який полягає в їх змістовній переробці(усуненні розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створеннізведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.
Кодекс— цетакий кодифікаційний акт, який забезпечує детальне правове регулювання певноїсфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи,підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи тієї галузізаконодавства. У сучасному законодавстві України існує вісімнадцять кодексів,зокрема, Бюджетний кодекс, Господарський кодекс, Цивільний кодекс, Сімейнийкодекс, Житловий кодекс, Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративніправопорушення, Цивільно-процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальнийкодекс, Господарський процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс,Лісовий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс торговельного мореплавства,Кодекс про надра.
Статути, положення — це кодифікаційні акти, в яких визначається статус певноговиду державних організацій і органів. До таких не належать положення проіндивідуально визначені органи, що не мають загального характеру.
 
7.Правотворення як процес самоорганізації права
Останнім часом у юридичній літературі почали розрізняти такі категорії,як «правотворення», «правотворчість» і «нормотворчість». Усі ці види діяльностіздійснюються з метою покращення соціального регулювання та охорони суспільнихвідносин.
Соціальне регулювання — це процес упорядкуванняповедінки соціальних суб’єктів через надання їм прав на певні дії, покладанняобов’язків, установлення заборон, застосування заохоченим та примусу.
Соціальне регулювання існує з моменту виникнення суспільства тапрактично в усіх сферах його життєдіяльності і здійснюється за допомогоюсоціальної влади.
Розрізняють два види соціального регулювання: державне й недержавне.Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізуєтьсясоціальними суб'єктами. Це індивіди та їхні групи, з яких складаєтьсясуспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб'єктів є соціальніорганізації об'єднання людей, що спільно реалізують певні програми, завдання,цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур. Такимисоціальними організаціями, наприклад, є держава, партії, різні громадськіоб'єднання, які, своєю чергою, можуть складатися з інших соціальних організацій.
Правотворення розуміється у двох значеннях: походження праваі творення окремих юридичних законів.
Під творенням права у вигляді окремих юридичних законів розуміютьпроцес закріплення правил поведінки людей, що склалися в суспільстві, якіперекладаються мовою нормативів, приписів та існують у конкретній юридичнійформі. Ця діяльність має дві основні стадії: усвідомлення необхідностіправового врегулювання суспільних відносин і правотворча діяльність.
Перш ніж стати юридичною нормою, те чи інше правило поведінкиможе виступати як філософський, правовий, етичний, політичний або іншийпринцип, звичай чи традиція. Головним на стадії усвідомлення необхідностірегулювання суспільних відносин є юридичний мотив, тобто погляди, уявлення,думки про певну сукупність соціальних зв'язків, визначений варіант поведінкиучасників суспільних відносин, які повинні стати загальнообов'язковимиправилами поведінки, вміщеними в певному джерелі права, наприклад у нормативно-правовомуакті.
Правотворчість — це діяльність державних органів і посадових осіб,громадських організацій, уповноважених на те державою, а також усього народукраїни, що спрямовується на утворення, зміну чи скасування нормативно-правовихактів.
Правотворча діяльність здійснюється на певних принципах — основних ідеях,відправних засадах, на яких реалізується правотворчість. Йдеться про: демократизм,гуманізм, поєднання національного та інтернаціонального, законність,науковість, плановість.
Види правотворчості — це сукупність засобів і способів виявусуспільних відносин (що потребують свого врегулювання) та їх фактичне впорядкування(коригування, узгодження) з допомогою юридичних засобів. Розрізняють такі видиправотворчості, як безпосередня, делегована, санкціонована.
Суб'єктами правотворчої діяльності є держава та її органи;весь народ країни на випадок референдуму.
Правотворча діяльність характеризується певним юридичнимпроцесом, що має три етапи.
На підготовчомуетапі готують проект нормативно-правового акта. Своєю чергою, він поділяєтьсяна такі стадії: рішення про необхідність підготовки проектунормативно-правового акта; визначення кола осіб, що готуватимуть проект;безпосереднє готування названого проекту; обговорення тексту проекту;узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і службовими особами;доопрацювання проекту.
Другий етап видання нормативно-правового акта охоплює такі стадії:внесення проекту нормативно-правового акта на обговорення правотворчого органу(посадової особи); обговорення проекту, можливість кількох читань; прийняттянормативно-правового акта і процедура його підписання; можливість прававідкладного вето для законів.
Третій етап — це набрання нормативно-правовим актом чинності через опублікуваннячи доведення до виконавців у інший спосіб.
Правотворчість поділяють на законотворчість і нормотворчість.Від законотворчої діяльності слід відрізняти нормотворчу діяльність усіх іншихсуб'єктів, окрім Верховної Ради, з підготування, прийняття, зміни чи скасуванняі введення в дію норм права, що мають підзаконний характер.
Відмінно правотворчої та нормотворчої діяльності: різнийсуб'єкт, незбіжність етапів і стадій; різна юридична сила нормативних актів;різний рівень регульованих відносин; порядок введення в дію і припинення діїактів тощо.
Отже, процес утворення права будується за певними принципами,має свої стадії, етапи, суб'єкти та поділяється нарізні види. Безпосередня правотворчістьздійснюється народом, делегована парламентом та іншими конституційнимисуб'єктами.
 
8.Реалізація норм права: загальна характеристика
Реалізація норм права — це втілення встановлених правових норм удіяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використаннясуб'єктивних прав, дотримання заборон, застосування норм права.
Використання — це форма реалізації повноважних правових норм,яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними заїхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищуосвіту).
Виконання— цеформа реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активнійповедінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власногобажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання — це форма реалізації заборонних юридичних норм, якаполягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь(скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості рухуна автомагістралях).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання — це державніта громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (такожіноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством).Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти правареалізують приписи правових норм безпосередньо і самостійно в процесі своєїдіяльності з метою досягнення матеріальних або ідеологічних результатів.
Застосування норм права є особливою формою йогореалізації. Це державно-владна й організаційна діяльність компетентних органівдержави та посадових осіб з реалізації правових норм стосовно конкретнихжиттєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів(приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є такі специфічніознаки:
а) цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, щонаділені державно-владними повноваженнями;
б) застосування права здійснюється в чітко визначених закономпроцесуальних формах;
в) ця форма має державно-владний характер — рішення ухвалюється напідставі односторонього волевиявлення компетентного органу; правові приписиобов'язкові до виконання, а в разі необхідності забезпечуються примусовою силоюдержави;
г) це організуюча діяльність, оскільки створює відповідніумови для повнішої реалізації правових норм;
г) вона відображає елементи творчості, що означає неформальністьрішення у кожному конкретному випадку;
д) зміст діяльності полягає у винесеннііндивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які засутністю відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правовихактів);
е) уцій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління;особи, щодо яких застосовується право, — об'єктами управління; винесені рішення(правозастосовні акти) — засобами управління.
Випадки реалізації права у формі застосування:
— коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права бездержавно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадовихосіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу,зайняття нової посади);
— за наявності спору чи якихось перепон на шляху до здійсненнясуб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір з приводуправа на спадщину);
— коли особа притягується до юридичної відповідальності за скоєнеправопорушення.
До правозастосовної діяльності ставляться такі вимоги:
-          законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
— обґрунтованість (винесения рішення лише на підставі повного та всебічноговивчення обставин справи);
— доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, заякої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, стосовно якоївиноситься рішення);
— справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але доуваги беруться й існуючі в суспільстві норми моралі).
Правозастосовна діяльність здійснюється у кілька стадій:
а) аналіз фактичних обставин юридичної справи абовстановлення юридично значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії,розміру збитків, психологічне ставлення суб'єктів до скоєного тощо);
б) вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадіївідбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація оцінюванняконкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз щодосправжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);
в)ухвалення рішення (ця стадія передбачає винесення суб'єктом правозастосуванняіндивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, якіможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свійзовнішній вираз в усній чи письмовій формі, яка є найпоширенішою. Письмова формапередбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріпленнярішення компетентного органу.
Правозастосовний акт — це індивідуально-конкретний, державно-владнийприпис, винесений відповідним органом унаслідок вирішення юридичної справи.
Елементи правозастосовного акта: вступна частина, констатуючачастина, мотивувальна частина, резолютивна частина. Деякі акти органівдержавного управління можуть складатися лише з однієї резолютивної частини(наприклад, резолюція директора заводу на заяві робітника про надання матеріальноїдопомоги).
Види правозастосовних актів:
— за суб'єктами видання — акти органів державної влади(законодавчих, виконавчих, судових), акти контрольно-наглядових державних інедержавних органів, органів місцевого самоврядування і їх посадових осіб таакти політичних партій і громадських організацій;
— за способом організації суспільних відносин, які підлягаютьрегулюванню,—регулятивні та правоохоронні;
— за формою зовнішнього виразу — усні, конклюдентні та письмові.
Важливим елементом правозастосування на стадії кваліфікації(коли вибирається і з'ясовується легітимність правової норми) є тлумаченняправової норми.
Тлумачення права є однією з традиційних проблем юридичнихнаук. Ця проблема пов'язана з інтересами держави та суспільства, їхобумовленням і захистом. На сучасному етапі тлумачення норм права є важливимполітико-юридичним інструментом виявлення точного змісту права.
Ось чому під тлумаченням правових норм, і насамперед, усьогозакону, слід розуміти не що інше, як роз'яснення змісту правової норми. Іншимисловами, це таке роз'яснення, яке має юридичне значення і яким можуть керуватисьусі органи та особи, котрі застосовують законну норму.
Під тлумаченням, по-перше, слід розуміти процес мислення, щовідбувається у свідомості особи, яка застосовує правову норму, з'ясуваннязмісту правової норми та її пояснення.
По-друге, тлумачення — це виражений поза роз'ясненням зміст правовоїнорми.
Отже,тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів праващодо з'ясування і роз'яснення змісту норм права з метою їх правильноїреалізації, яка може виражатися в особливому акті.
Існують різні види і способи тлумачення. Залежно відсуб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальнимі казуальним.
Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регулюванняправовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретнихособливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин. Йогочасто називають «нормативним» тлумаченням.
Нормативне (загальне) офіційне тлумачення не веде до створенняправових норм, воно тільки з'ясовує зміст існуючих правил поведінки. Не вважається тлумаченням виданняположень, наказів чи інструкцій про застосування якого-небудь закону чи указу, позаякостанні є нормативними актами і самі зумовлюють правові правила поведінки.
Казуальне (індивідуальне) тлумачення стосується конкретною,одиничного прояву упорядкованих правовою нормою суспільних відносин, конкретного«казусу», що визначається конкретними обставинами справи. Воно не маєзагального значення, не поширюється на інші прояви суспільних відносин і наінших його учасників. Казуальне тлумачення може бути також офіційним, але немає загального значення, а зводиться лише до тлумачення правової норми зурахуванням її застосування в конкретному випадку; приміром, коли суддятлумачить правову норму під час вирішення конкретної справи.
Офіційне тлумачення може бути автентичним, легальним івідомчим. Воно дається компетентним органом чи посадовою особою на підставіслужбового обов'язку і має юридично значимі наслідки.
Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створивпевну норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган,який створив правову норму, може найточніше розкрити її зміст.
Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на теуповноваженим органом.
Відомчетлумачення здійснюється керівництвом центральної установи відомства, коливоно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і підприємств ізприводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативнихактів. Його сила обмежується сферою діяльності відомства.
За всіх цих різновидів загального офіційного тлумаченняоформляються відповідні юридичні документи, що називаються актами тлумачення.Ці акти нових норм не створюють: вони слугують своєрідним додатком донормативного акта, норми якого тлумачаться. У межах компетенції інтерпретаторавони мають загальноосвітню силу в тих сферах, на які поширюються.
У межах офіційного казуального тлумачення слід розрізняти:
а) тлумачення правозастосовувача, відображене у правозастосовномуакті, що підпадає під його юридичну силу та є обов'язковим для учасників тихконкретних суспільних відносин, з приводу яких виноситься правозастосовнерішення (вирок, постанова тощо);
б) тлумачення осіб, які є офіційними учасниками правозастосовногопроцесу. Вони фіксуються в матеріалах такого процесу, мають визначене юридичнезначення, оскільки правопорушник зобов'язаний його сприйняти і в разі незгодинавести мотиви відхилення тлумачення вищому за ієрархією органу, який перевіряєзаконність і правомірність правозастосовного акта з конкретної юридичноїсправи. Перебуваючи в межах компетенції цього органу, воно вважаєтьсяобов'язковим для всіх учасників справи.
Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собоююридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. Заформою воно може бути як усним, так і письмовим.
Неофіційне доктринальне тлумачення — це наукове роз'ясненняправових актів, змісту і цілей правових норм, що міститься в теоретичнихпланах, науковому аналізі права в монографіях учених, науково-практичних коментарях.Коли йдеться про доктринальне тлумачення, то мається на увазі науковий характері ступінь систематизації правової ідеології. Воно може бути систематизованим інесистематизованим.
Систематизованетлумаченняявляє собою вищий ступінь наукового розроблення питань права. Несистематизованетлумачення виражається в наукових гіпотезах, ідеях, які потребують перевірки,доповняльної аргументації, зведення до системи, наприклад через організаціюдискусій, конференцій тощо. Компетентне (професійне) тлумачення даєтьсяюристами (наприклад адвокатами). Професійне тлумачення здійснюється такожчленами самокерованих недержавних організацій, для яких роз'яснення змістузакону є професійним обов'язком. Буденне тлумачення дається особами, яківиражають цим правові почуття, емоції, уявлення, хвилювання і думки в їхповсякденному спілкуванні під дією права. Таке тлумачення має велике значення впрактиці дотримання громадянських прав, під час штопання ними громадянськихобов'язків, а також у здійсненні ними їхніх суб'єктивних прав. За обсягомрозрізняють адекватне (буквальне), обмежувальне (звужене) та поширене (розширене)тлумачення.
Адекватне (буквальне) тлумачення має місце тоді, колизміст і письмовий виклад норми права збігаються.
Обмежувальне (звужене) тлумачення — це зміст норми прававужчий за її буквальне значення.
Поширене (розширене) тлумачення — це зміст норми права ширший за його буквальнезначення.
Розрізняють також способи тлумачення, а саме:
а) мовне (граматичне) з'ясування змісту правової норми черездосвід її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних,синтаксичних норм мовознавства;
б) логічне з'ясування змісту правової норми завдякибезпосередньому використанню законів і правил формальної логіки;
в) систематичне з'ясування змісту правової норми залежно відмісця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а такожзалежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права;
г) історико-політичне з'ясування сутності правової норми на основідослідження процесу її прийняття за певних історичних умов;
ґ) телеологічне (цільове) — аналіз сутності правової нормичерез з'ясування її мети;
д) спеціальнеюридичне — аналіз норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння їїконструкції з поли ції юридичної науки, техніки і практики.
 
9. Правові відносини. Загальна характеристика
Нормативно-правові акти регулюють (охороняють) правовівідносини, які постійно виникають, змінюються чи припиняються. Правовідносини —це врегульовані нормами права а/спільні відносини, учасники яких виступають якносії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуютьсядержавою.
Основні ознаки правовідносин:
а) вони виникають на основі норм права або укладення угоди;
б) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємнісуб'єктні права та юридичні обов'язки;
в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб,організацій і спільностей;
г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичнихобов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.
Правовідносини можна аналізувати за такими підставами:залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правовогорегулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові,трудові тощо); за дією в часі (тривалі й нетривалі); за методом правовогорегулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони(пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні таохоронні).
Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти;об'єкти; зміст правовідносин.
Підставами виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичніфакти (прийняття, зміна чи припинення нормативно-правового акта, укладенняугоди).
Суб'єктамиправовідносин вважають тих учасників, які є носіями суб'єктивних прав іюридичних обов'язків. Суб'єктів правовідносин можна поділити на: фізичних іюридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності (трудовийколектив, нація, народ, населення відповідного регіону тощо); громадянське суспільство.Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бутиносіями прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичнувідповідальність за свої дії.
Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав іюридичних обов'язків.
Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями набувати ісамостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки. її поділяютьна угодо- і деліктоздатність.
Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особистосвоїми діями здійснювати і укладати цивільно-правові угоди.
Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність(юридичну) за скоєне правопорушення.
Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянамиУкраїни, іноземними громадянами, особами без громадянства, їх також можнаподілити на приватних осіб, посадових осіб і спеціальних суб'єктів.
Юридичними особами визнаються організації, що мають особисте маЙНО,можуть ВІД спого імені набувати майнових та особистих немаи… чіх прав,виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному читретейському суді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.
Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальніблага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиняються суб'єктивні права та юридичні обов'язки.Їх поділяють на матеріальні, духовні блага, дії суб'єктів правовідносин,результат їхньої діяльності.
Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного іюридичного.
Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язкисуб'єктів правовідносин, тобто можливість певних дій уповноважених суб'єктів інеобхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів.
Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, вякій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.
Зміст суб'єктивного права включає такі можливості, якдіяльність за своїм бажанням; вимагання певних дій від обов'язкової сторони:користування соціальним благом, що закріплене суб'єктивним правом; звернення докомпетентного органу чи посадової особи за захистом свого права.
Юридичніобов'язки — це закріплена нормами права міра необхідної, найбільш розумноїта доцільної, поведінки особи (суб'єкта), спрямована на задоволення інтересівносія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.
Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності здійснюватипевні дії; утримуватися від дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагатиздійснення або нездійснення певних дій від інших осіб; нести юридичнувідповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормоюправа дій.
Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, передбаченігіпотезою правової норми, що спричиняють виникнення, зміну чи припиненняправовідносин. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: заюридичними наслідками — правотворчі, правозмінні, правоскасувальні; залежно відформи їх прояву — позитивні й негативні; за характером дії — одноразової чинеперервної дії (приміром, одноразової дії — договір дарування; неперервної дії— перебування у шлюбі). Деякі правотворці вирізняють тривкі юридичні факти,зокрема процесуальні; за волевиявленням виокремлюють юридичні дії, себто такіжиттєві обставини, що характеризують вольову поведінку суб'єктів, зовнішнєвираження їхніх волі та свідомості. Вирізняють також юридичні події, тобтожиттєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються незалежно від волісуб'єктів правовідносин.
Юридичні дії, своєю чергою, поділяють на правомірні танеправомірні. Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти — такуправомірну поведінку, що здійснюється з метою породження юридичних наслідків(скажімо, постанова слідчого про припинення кримінальної справи, визнаннялюдини безвісно відсутньою чи померлою тощо). А ще виокремлюють правомірніюридичні вчинки — такі дії, що немають на меті спричинення юридичних наслідків.
Неправомірні юридичні дії — це правові аномалії,зловживання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення. До правопорушеньвідносять злочини і різні проступки.
До юридичних подій відносять народження чи смерть людини,стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення,зміну чи припинення правовідносин.
Отже,юридичні факти як життєві обставини, що передбачаються нормами права, маютьвелике теоретичне і практичне значення. Засвоївши знання з теоріїправовідносин, юрист зможе аналізувати конкретні життєві ситуації, правильновикористовувати юридичні норми.
 
10.Правоохоронна система та правоохороннадіяльність
Правоохоронна система охоплює всю сукупність державно-правовихзасобів, способів і гарантій, що забезпечують охорону й захист людини ігромадянина від протиправних діянь, а саме: об'єкти та мету правоохорони; суб'єктівправоохорони; правоохоронну діяльність.
У сучасній літературі поняття «правоохоронна діяльність» визначаєтьсяпо іншому. И основі різних визначень лежить наявність державних і недержавних суб'єктівтакої діяльності. Більшість вважають, що правоохоронна діяльність може здійснюватисяне тільки державою, її органами, посадовими особами та іншими державнимиорганізаціями, а й недержавними структурами.
Немає єдиного підходу і до характеристики місця й роліправоохоронної діяльності в системі інших правових форм діяльності держави щодоздійснення її функцій.
Нас цікавить правоохоронна діяльність, що здійснюєтьсядержавними і недержавними суб'єктами правоохоронних органів, насамперед,силовими структурами, судовими органами й адвокатурою.
Ознаки правоохоронної діяльності:
а) в її основі завдання з розгляду юридичної справи;
б) вона здійснюється компетентними державними і недержавнимисуб'єктами, коло яких визначається чинними законодавчими актами;
в) використовуються різні форми реалізації правових норм;
г) приймаються відповідні процесуальні акти реалізації, що маютьофіційний характер і передбачену законодавством форму;
ґ) вона реалізується в чітко визначеній процесуальній форміта з використанням різноманітних юридичних методів.
Звідси,правоохоронна діяльність — це закріплені чинними процесуальними нормами діяннякомпетентних суб'єктів державних і недержавних організацій та їхніхпосадових осіб з розгляду юридичних справ, охорони та захисту суспільнихвідносин від правопорушень і прийняття спеціальних актів реалізаціїматеріальних правових норм із метою забезпечення законності та охорониправопорядку.
 
11.Законність, правопорядок, суспільний порядок і дисципліна
Законність — явище багатогранне. її розглядають як принцип формуванняправової держави, як метод управління суспільством, як режим точного виконаннязакону. Законність трактують і як сукупність вимог, гарантій, що забезпечуютьпорядок у державі. Важливе значення мають і такі категорії, як зміцненнязаконності, порушення законності, стан законності тощо.
Передусім спинімося на законності як режимі точного виконаннячинного закону, оскільки закон тільки тоді має соціальну цінність, коли вінвиконується. Тобто, законність — це правовий режим точного виконання чиннихзаконів усіма суб'єктами права у сфері правотворчості та правореалізації, вінших сферах життєдіяльності людей; режим, за якого забезпечуються права івиконуються обов'язки людиною, державою і громадянським суспільством.
Основними засадами законності вважають:
а) верховенство закону в системі нормативних актів;
б) єдиність вимог щодо дотримання виконання законів;
в) незаперечність закону в соціальній практиці;
г) реальний характер законності;
ґ) забезпечення прав людини;
д) невідворотність відповідальності за правопорушення;
е) взаємозв'язок законності й доцільності, законності йкультурності, законності й справедливості тощо.
ВУкраїні діє принцип верховенства права (правового закону). Найвища юридичнасила належить Конституції України, норми якої мають пряму дію. Рештанормативно-правових актів (включно з Конституцією та правовими актамиАвтономної Республіки Крим) не повинні суперечити Конституції України. Щодо громадян дієпринцип: «Дозволено все, що не заборонено законом». Державні органи, органимісцевого самоврядування, посадові особи діють за принципом «дозволено лише те,що визначено законом».
Єдина законність означає, що не може бути різної дії закону врізних регіонах і щодо різних людей в Україні. На всій території України законоднаковою мірою повинен діяти стосовно всіх суб'єктів права.
Незаперечність закону в соціальній практиці характеризуєтьсятим, що ніхто не може скасувати закон, окрім органу, який його прийняв.
Реальний характер законності має місце тоді, коливимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.
Забезпечення прав людини.
Одним із важливих принципів законності є ідея здійсненнязаконів в інтересах людини і для забезпечення її прав. Основні права таобов'язки людини і громадянина закріплені в Конституції України тадеталізуються в чинному законодавстві. Здійснення цих законів забезпечує права людинив усіх сферах її життєдіяльності.
Невідворотність відповідальності за правопорушення.
Кожне скоєння правопорушення має тягти за собоювідповідальність винної особи. Важливо не те, щоб винний був тяжко покараний заскоєння правопорушення, а те, щоб жодне правопорушення не залишалосянерозкритим.
Взаємозв'язок законності й доцільності.
Закони та на їхній основі підзаконні нормативні акти повиннівстановлювати все, що доцільно, забороняти все, що недоцільно длягромадянського суспільства і суспільних інтересів. Закон не повинен захищатиінтереси тільки якоїсь певної партії, класу чи групи людей. Якщо норма праваперестає бути доцільною, її належить негайно скасувати, а до того її дію маєпризупинити відповідний суд за власною ініціативою чи за поданням виконавчихабо інших органів.
Взаємозв'язокзаконності та культурності.
Завідсутності єдиної законності немає й культурності. Ці два поняття взаємозаумовлювані.Якщо немає достатньої культурності, то немає й достатньої законності.
Взаємозв'язок законності та справедливості.
Не тільки сам закон, а й способи його здійснення, а такожйого втілення в повсякденне життя мають спиратися на справедливість.
Законність і демократія.
Демократія (в перекладі з грецької — «народовладдя») означає:
а) широку участь громадськості в управлінні справами державий суспільства;
б) підвищення активності політичних партій і громадськихорганізацій, інших громадських об'єднань;
в) зміцнення правової основи державного та суспільного життя;
г) утвердження прав і свобод громадян і людини;
ґ) свободу інформації та постійне врахування громадськоїдумки; ,
д) вдосконалення системи державних органів і органівмісцевого самоврядування.
Законність є невід'ємним елементом демократії. Демократія неможе бути над законом чи поза законом, а тільки в межах закону. КонституціяУкраїни має вищу юридичну силу, п норми прямої дії. Решта правових актів не повиннісуперечити Конституції і конституційним законам України.
Державні органи, органи місцевого самоврядування та їхніпосадові особи мають діяти в межах їхньої компетенції.
Результатом законності визнають певний її стан — правопорядок.Це реалізовані правові норми в системі суспільнихвідносин, в яких діяльність суб'єктів права є правомірною.
Правопорядку притаманні наступні риси: непорушенняза-гальноправових заборон; безперешкодне здійснення правового становища людиниі громадянина, державних і громадських організацій, їхніх об'єднань; реалізаціяучасниками правовідносин суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків;невідворотність юридичної відповідальності правопорушників у разі невиконанняобов'язків, порушення прав і законних інтересів.
Із законністю і правопорядком тісно пов'язані такі юридичнікатегорії, як суспільний і громадський порядок, дисципліна.
Суспільнийпорядок — реальнаузгодженість суспільних відносин, що відповідають не тільки нормам права, а йсоціальним принципам, суспільній моралі.
Громадський порядок — порядок у громадських місцях.
Дисципліна — своєчасне і точне виконання вимог, що випливаютьз нормативних та індивідуально-правових актів, технологічних, організаційних,моральних, громадських та інших соціальних норм. Розрізняють такі її види: державна,фінансова, бюджетна, виробнича, трудова, військова, навчальна, екологічна тощо.
Отже, законність як режим відповідності суспільних відносинчинним законам (іншим нормативно-правовим актам), що утворюється завдяки їхздійсненню суб'єктами права, характеризується правопорядком.
Дисципліна як режим відповідності суспільних відносин наявнимсоціальним нормам, що утворюється завдяки їх здійсненню всіма соціальними суб'єктами,характеризується громадським порядком.
Гарантії законності це засоби та умови, з допомогоюяких держава забезпечує повне іі послідовне здійснення її вимог. Розрізняють загальніта спеціальні гарантії.
Загальні гарантії — це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні,моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система іпідтримується відповідний правопорядок.
Спеціальні гарантії — це спеціальні юридичні засоби та умови,що реально забезпечують вимоги законності. До них належать: виявлення правопорушень;запобігання правопорушенням; припинення неправомірних діянь, що почалискоюватися; засоби захисту від правопорушень; засоби відтворення порушеноїзаконності; юридична відповідальність.
До юридичних умов слід віднести: вдосконалення правовоїсистеми, повноту, відсутність суперечності, рівень розвитку чинногозаконодавства, правосвідомості та правової культури; ефективну систему контролюй нагляду за законністю; якісну та ефективну роботу юридичних органів;високоефективний державний примус тощо.
Отже, законність забезпечується системою гарантій.
Правогромадян України на захист є однією з гарантій зміцнення законності. Згідно зчинною Конституцією України, права і свободи людини і громадянина захищаютьсясудом (ст.55). Змістцього права включає: гарантовану можливість на оскарження в суді рішень, дій чибездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових іслужбових осіб; право звертатися за захистом своїх прав до УповноваженогоВерховної Ради України з прав людини; можливість звертатися за захистом своїхправ до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органівміжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; суб'єктивне правобудь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи відпорушень і протиправних діянь.
Це право деталізується нормами галузевого законодавства:кримінального, адміністративного, цивільного тощо. Кримінальне законодавствозабезпечує охорону і захист життя, здоров'я, свободи, честі й гідності особи.Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за вчинення злочинів:проти життя; проти здоров'я; статевих; що створюють небезпеку для життя іздоров'я людини; що посягають на особисту свободу; проти честі й гідностіособи.
Особисте майно також захищається кримінальним законодавством(наприклад, злочини проти особистої власності громадян і кримінальна відповідальністьза них).
Право на захист забезпечується й за розгляду справ проадміністративні правопорушення. Особа, що притягується до адміністративноївідповідальності, може користуватися юридичною допомогою адвоката (ст. 268 КпАП України).
Право на захист своєї честі й гідності в судовому порядкумають громадяни та організації в цивільному процесі. Названі суб'єкти маютьправо вимагати від суду спростування відомостей, що ганьблять їхні честь ігідність, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідаютьдійсності (статті 297, 299 ЦК України). Захист цивільних майнових і пов'язанихз ними особистих немайнових прав здійснюється в установленому порядку загальнимабо третейським судом. Захист названих прав громадян може здійснюватисяпрофспілковими та іншими громадськими організаціями, а також в порядкузвернення до державних органів, оскарження дій адміністративних актів тощо.
Отже,чинне законодавство України передбачає право громадянина на захист свого життя,здоров'я, честі й гідності, особистої свободи та майна. Такий захист можездійснюватись у судовому, адміністративному та іншому порядку.
Одним із способів здійснення такого права є право людини наскаргу. Згідно з чинним законодавством, можуть бути оскаржені дії службовихосіб, державних і громадських органів в адміністративному і судовому порядку.Шкода, заподіяна незаконними діями цих суб'єктів під час виконання ними їхніхобов'язків, повинна бути компенсована. Закон України «Про звернення громадян»від 2 жовтня 1996 р. регулює можливості людини і громадянина щодо практичноїреалізації конституційного права оскарження вищезгаданих дій чи бездіяльностіпосадових осіб. До суду можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльністьдержавних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінськоїдіяльності.
Згідно з Конституцією України парламентський контроль задодержанням конституційних прав і свобод людини й громадянина здійснює УповноваженийВерховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Закон України «ПроУповноваженого Верховної Ради України :t прав людини» від 23 грудня1997 р. передбачає, що парламентський контроль за додержанням конституційнихправ і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території Україниі в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений ВерховноїРади України з прав людини, який у своїй діяльності керується КонституцієюУкраїни, законами України, чинними міжнародними договорами, згоду наобов'язковість яких надано Верховною Радою України.
Сферою компетенції та діяльності Уповноваженого є відносини, щовиникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише:
— між громадянином України, незалежно від місця його перебування, таорганами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими іслужбовими особами;
— між іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають натериторії України, та органами державної влади, органами місцевогосамоврядування та їх посадовими і службовими особами.
Мета парламентськогоконтролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина, щоздійснюється Уповноваженим, полягає у:
— захисті прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України,законами України та міжнародними договорами України;
— додержанні та повазі до прав і свобод людини і громадянина всімаорганами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами;
— запобіганні порушенням прав і свобод людини і громадянина абосприянні їх поновленню;
— сприянні приведенню законодавства України про права і свободилюдини і громадянина у відповідність до Конституції України, міжнароднихстандартів у цій галузі;
— поліпшенні і подальшому розвиткові міжнародного співробітництва вгалузі захисту прав і свобод людини і громадянина;
— запобіганні будь-яким формам дискримінації щодо реалізаціїлюдиною своїх прав і свобод;
— сприянні правовій інформованості населення та захистконфіденційної інформації про особу.
Якщо вичерпано внутрішні державні можливості захистусуб'єктивних прав з допомогою механізмів, що діють в Україні, людина має змогузвернутися за захистом її прав до міжнародних судових установ чи міжнароднихорганізацій, членом або учасником яких є Україна. До таких механізмів належать:
1. Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй (ГА ООН),яка прийняла 10 грудня 1948 р. Декларацію прав людини. ГА ООН утворила такіоргани: Спеціальний комітет з деколонізації; Спеціальний комітет протиапартеїду; Спеціальний комітет з розслідування дій Ізраїлю, що зачіпають праванаселення окупованих територій, та Комітет із здійснення невід'ємних правпалестинського народу.
2. Рада безпеки, яка зосереджує увагу на різних ситуаціях, пов'язанихз порушенням прав людини.
3. Екологічна та соціальна рада (ЕКОСОР), яка утворила рядкомітетів і комісій, а саме: Комітет з прав людини; Комісію зі статусу жінок;Комісію з соціального розвитку; Комісію із запобігання злочинності такримінального правосуддя.
4. Комісія з прав людини (КПЛ ООН) є головним органом ООН, щоопікується правами людини; Підкомісія з питань запобігання дискримінаціїта захисту меншин, яка допомагає в роботі КПЛ ООН.
5. Спеціалізовані установи ООН: Міжнародна організація праці(МОП); Освітньо-наукова та культурна організація (ЮНЕСКО); Міжнародна юридичнакомісія (МЮК); Верховний комісар ООН та деякі інші.
Отже, в Україні захисту суб'єктивних прав людини йгромадянина надається належне значення. Якщо використано всі внутрішніможливості, людина може захистити свої права з допомогою міжнароднихорганізацій та іншими не забороненими законом засобами.

Висновки
1. Право та держава мають розглядатися в постійній взаємодії,взаєморозвитку, взаємофункціонуванні.
2. Як самостійне явище право має свої поняті, ознаки,функції, форму і середовище здійснення.
3. Теоретичні знання про право сприяють оволодінню регулятивно-юридичними механізмамив повсякденному житті, формують навички його практичного застосування.
4. Вміння користуватисяправом допоможе активно здійснювати, охороняти і захищати права людини вгромадянському суспільстві.

Література
1.  Юридичнаенциклопедія.- 2002. — Т. 4. — С. 192.
2.  Філософія права:Навч. посіб./ За ред. О. Г. Данільяна.-К: Юрінком Інтер, 2008, 589 с.
3.  Хоменко І. В. Логіка дляюристів: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2009. – 379 с.
4.  Юридичнаенциклопедія. — 1998. — Т. 1., 548 с.
5.  Соціологія права:Навч. посіб. / За ред О. Джужи. — К., 2004, 672 с.
6.  Колодій А. М.,Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навч. посіб. — К., 2000, 832 с.