Конституційні права і свободи людини і громадянина

Академія праці ісоціальних
відносин
 К У Р С О В А   Р О Б О Т А 
з дисципліни  “Конституційне право України”
на тему: 
“Конституційніправа і свободи людини і громадянина” 
                        Виконав: студент 1 курсу
                                                                    Юридичного факультету заочна фрма навчання
 
 
                 Викладач: 
                                                               
м. Київ
2006

 
ПЛАН
Вступ..................................................................................3
1.  Поняття і класифікація
конституційних прав і свобод........................................4 
 
2. Особисті права і свободи................................................4
 
3. Політичні права і свободи.............................................11
 
4.  Економічні права і свободи
людини і громадянина......................................................16
 
5.  Соціальні та культурні права
і свободи людини і громадянина..................................18
 
6. Основні обов’язки громадян.........................................22
 
 
Висновки..........................................................................25
 
Література.........................................................................27
 

Вступ.
Конституція якОсновний Закон держави є головним джерелом національного права
України, ядромусієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства
[2 ст.37]
Одним з важливіших принципів свободної демократичноїдержави є
верховенство Закону та його неухильне дотримання.
Предметом дослідження цієї роботи є права і свободилюдини, закріплені в ІІ розділі Конституція України 1996 року, який іменує­ться«Права, свободи та обов'язки людини і громадяни­на». Цей розділрозміщений після розділу «Загальні заса­ди» і перед розділами прооргани влади, що підкреслює важливе значення інституту прав і свобод людини.
Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принциповіположення, які, діючи безпосередньо, у не­обхідних випадках розкриваються іконкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточномузаконодавстві. При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язківгромадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означаєвиконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості іправореалізації.
По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповнова­женнямгромадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти,які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободий обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого за­конодавства не можутьобмежувати конституційні права і обов'язки громадян при їх конкретизації йрозвитку, як­що це прямо не передбачено Конституцією.
По-друге, органи всіх гілок державної влади зо­бов'язанівживати законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи длязабезпечення повної і всебіч­ної реалізації громадянами своїх конституційнихправ, виконання ними покладених на них основних обов'язків.
По-третє, кожний державний орган може і має в ме­жахсвоїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити й застосовуватиконституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет такимрішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніхконституційних прав і свобод, вико­нання ними своїх основних обов'язків.
Виконання зазначених вимог створює режим конституційноїзаконності, в умовах якого будь-яка конституційна норма про основне право,свободу або обов'язок діє реально і безпосередньо, до того ж, права й свободилюдини і громадянина захищаються судом.
2. Поняття і класифікаціяконституційних прав і свобод.
Ядром, системоутворюючим елементом правового статусулюдини і громадянина є права, свободи і обов”язки людини і громадянина(2 ст.89)
Розділ II Конституції України закріплює права, свободита обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі,існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони невідрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовноподілити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):
1. Особисті права громадян України –“розглядаються в правовій теорії та практиці як свобода людини приймати рішеннянезалежно від держави”. [2, стр.93]
2. Політичні права – “пов”язані з участю усуспільному-політичному житті, зформмуванням органів державної влади та органівмісцевого самоврядування.Їх важливою особливостю є те, що вони адресовані лишегромадянинам України”. [2, стр.95]
3. Економічні права – “забезпечують людиніможливість вільно розпоряджатись основними факторами виробничої діяльності, якаскладає основу розвитку та існування суспільства”. [2, стр.96]
4. Соціальні та культурні права – “забезпечуютьгідний рівень життя та соціальну захищеність… сприяють духовному  розвиткулюдини, забезпечують її участь  в економічному, соціальному і культурномупрогресі суспільства”. [2, стр.96
    Розглянемо вищенаведені права та свободи більшдетальніше.
3. Особистіправа і свободи.
Поняття та види особистихправ і свобод людини.
Особисті (або природні)  права й свободи складаютьпершооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них маютьабсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягаютьобмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість пося­ганнядержавних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров'я,свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення їїжиття. Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життялюдини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів,норм мора­лі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чиінших заходів примусу щодо осіб, які порушу­ють закони, норми моралі і принципидемократичного суспільства.
Захист прав людини здійснюється різними галузями права.Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання занебезпечні злочини, зокре­ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування,ху­ліганство тощо; Кодекс законів про працю України міс­тить норми про охоронупраці і техніку безпеки; Цивіль­ний кодекс регулює питання, пов'язані звідшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.
Перша група громадянських прав і свобод незначна,причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавіл­ля як з боку окремихосіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагудо її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; пра­во чинити опірнасильству. Згідно з ідеями «правової держави» і «пануванняправа», держава не тільки зо­бов'язана виконувати свої власні закони, а йне може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро­мадян.
Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встанов­люєчисленні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави таїї органів. Передбачені гаран­тії реалізовуються у таких правах і свободах, якнедотор­канність житла, таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної таіншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.
    Можна навести слідуючий перелік особистих прав ісвобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючоїКонституції України:
1) рівність перед законом (Ст. 24);
2) право на життя (Ст. 27);
3) повага честі і гідності (Ст. 28);
4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);
5) гідне існування (Ст. 48);
6) недоторканість особистості (Ст. 29);    
7) свобода (Ст. 29);
8) недоторканість житла (Ст. 30);
9) безпека (Ст. 32);
10) вільне пересування та вибір місця проживання (Ст.33);
11) свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35);
12) захист (Ст. 29, Ст. 59);
13) захист своїх та чужих прав та свобод (Ст. 44);
14) правона захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27,Ст. 55);
15) охорона законом особистого та подружнього життя (Ст.32);
16) вільний вступ до шлюбу (Ст. 51);
17) тайналистування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31);
18) право на розвиток національної самобутності (Ст. 53,Ст. 11);
19) право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст.32);
Серед наведеного переліку особистих прав треба приділитибільшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права насвободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємницілистування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам наневтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вонирозуміються як  фундаментальні, природні права людини.
 
 Право людини на життя і повагу до її гідності.
Це право проголошується всіма міжнародно-правови­миактами про права людини і майже всіма конституція­ми країн світу як невід'ємнеправо людини, що охо­роняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позба­вленийжиття”. (ст. 27 Конституції України)
Право на життя передусім передбачає проведення державоюмиролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантіїцього права не зво­дяться до заборони вбивства — це закріплюється Кри­мінальнимкодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу іззлочинністю, особли­во з терористичними акціями.
Гарантіями права на життя є системи охорони здо­ров'я і,зокрема, попередження дитячої смертності, охо­рони від нещасних випадків навиробництві, профілак­тики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки таін.
Особливе значення має питання про смертну кару.Відповідно до   ст. 6 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права[4] в країнах, що не скасували смерт­ної кари, смертні вироки можуть виноситисятільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчиненнязлочину. Смертні вироки не виносяться за зло­чини, вчинені особами, молодшими18-ти років, і не ви­конуються щодо вагітних жінок.
Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного наповагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу таобов'язку поважати інших. Вона до­сягається формуванням особи, яка усвідомлюєсвою сво­боду, рівність та захищеність.
Гідність конкретизується у правах людини, які захи­щаєдержава. Гідність, якщо вона належним чином за­хищена, — це фундаментдемократії та правової держав­ності.
Конституція встановлює, що ніхто не може бути під­данийкатуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність,поводженню чи покаранню. Ця норма відтворює положення ст. 7 Міжнародного пак­тупро громадянські і політичні права [4] й розглядає кату­вання та інші жорстоківиди поводження і покарання, що принижують гідність особи, як грубі порушенняправ людини. Але, по суті, цілям захисту гідності служать й інші нормиКонституції: право на достатній життєвий рівень, недоторканність приватногожиття, захист люди­ною своєї честі та доброго імені, заборона збору інфор­маціїпро приватне життя, заборона насильницького проникнення в житло тощо.
Чимало правових норм, які забезпечують гідність лю­дини,закріплені у кримінальному, кримінально-проце­суальному, цивільномузаконодавстві.
Так,  існує стаття Кримінально-процесуального кодексуУкраїни, що категорично забороняє домагатися визнання від звинуваченого своєївини шляхом насильства і погроз. Інша стаття Кримінального кодексу Українипередбачає відпо­відальність за доведення до самогубства особи шляхомжорстокого з нею поводження або систематичного при­ниження її людськоїгідності, третя  стаття  передбачає відповідальність за незаконне позбавленняволі, вчинене способами, небезпечними для життя або внаслідок запо­діянняфізичних страждань. Відповідно до ст. 7 Цивіль­ного кодексу України “громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростуваннявідомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поши­рив таківідомості, не доведе, що вони відповідають дійс­ності”.
У ч. 3 ст. 28 Основного Закону встановлено, що жодналюдина без її добровільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чиіншим дослідам. Доб­ровільність одержання згоди людини на проведення зазначенихдослідів означає, що людина не може під­даватися будь-яким формам насильствадля одержання такої згоди.
 
Право на свободуі особисту недоторканність.
Конституційне право на свободу є одним з найбіль­шихсоціальних благ, яке не тільки створює умови, необ­хідні для всебічногозадоволення потреб особи, а й за­безпечує демократичний розвиток суспільства.Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснюватибудь-які правомірні дії. У цьому праві закла­дено обмеження для свободи іншихлюдей, особливо по­садових
осіб, які мають можливість застосовувати примус долюдей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини,яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силоюабо погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню,обшуку чи завдавати шкоди здо­ров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власноюдо­лею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні,найматися на роботу тощо). Га­рантії свободи і безпеки особи виступають у формікримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадовихосіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законнихформах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.
Нововведенням Конституції України є встановлення такоїважливої гарантії свободи і недоторканності, як су­довий порядок арешту,утримання під вартою. Значення даної гарантії полягає в тому, що вона закріплюєнедопу­стимість арештів громадян в принципі, встановлює виня­тковий порядокарештів (тобто як виняток із загального принципу) і, визначаючи особливуюридичну процедуру арештів, передбачає контроль за їх законністю з боку су­довихорганів.
Ефективність гарантії цього права, передбаченого ст. 29Конституції України, забезпечується тим, що дер­жава гарантує кожній особі змоменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогоюзахисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своєзатримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено роди­чівзатриманого чи заарештованого.
Кримінально-правовими гарантіями права недотор­канностілюдини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність зазлочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або за­тримання,притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.
Адміністративно-правовими гарантіями права недо­торканностілюдини є юридична регламентація підстав, термінів і форм адміністративнихзатримань та арештів, дисциплінарна відповідальність службових осіб, винних упорушенні недоторканності людини.
Існують і цивільно-правові гарантії права недотор­канностілюдини. Основа цих гарантій закріплена у ст. 56 Конституції України, якапередбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органівмісцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завда­ної незаконнимирішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевогосамовряду­вання, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїхповноважень.
Недоторканністьжитла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншоїкореспонденції.
Право на недоторканність житла (ст. 30 КонституціїУкраїни) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконнихвторгнень, обшуків та інших по­сягань з боку службових осіб та окремихгромадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи доіншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як завмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місцепроведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягаютьрозшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих зчисла незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчи­ти факти і результатипроведення обшуку та огляду майна.
Правом на охорону житла користуються особи, які є йоговласниками, законними орендарями або які прожи­вають за договором найму. Прицьому житлом визнаєть­ся і місце тимчасового перебування (готель,будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність по­ширюється наособисті речі та папери, що виключає не­законні обшуки та вилучення документів.Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не єпорушенням недоторканності, навіть у випадках не­згоди інших проживаючих.
Безперечно, у невідкладних випадках, пов'язаних ізврятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, щопідозрюються у вчиненні зло­чину, можливий інший, встановлений законом, порядокпроникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду іобшуку.
Право таємниці листування, телефонних розмов, те­леграфноїта іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливоюгарантією права на не­доторканність приватного життя особи, її особистої тасімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога правапро забезпечення таємниці повідо­млень виходить за межі приватного життя ізначною мі­рою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.
Гарантія цього права забезпечується переважно нор­мамиадміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. Запорушення встановленої Конс­титуцією гарантії цього права винна особа може бутипритягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексуУкраїни. Накладання арешту на кореспонденцію і вилучення її впоштово-телеграфних установах, запобігання розголошенню у судовому розгля­дісправи відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі,регулюються відповідними статтями Крймінально-процесуального кодексу України.Щодо обмеження цього права в Конституції зазначається, що винятки можуть бутивстановлені лише судом у випад­ках, передбачених законом, з метою запобігтизлочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщоіншими способами одержати потрібну ін­формацію неможливо.
Невтручання у сімейне й особисте життя.
Сфера особистого життя людини і власне відносини міжлюдьми лише незначною мірою регулюються норма­ми права. Поведінка людей у ційсфері визначається го­ловним чином особливостями їхньої психології та існую­чимив суспільстві нормами моралі.Це зумовлено не тільки труднощами формалізації в нормахправа між-особистісних відносин, які будуються на почуттях друж­би, любові,поваги чи презирства тощо, а й тим, що за своєю природою людина, крім публічнозначущої діяль­ності (державна служба, участь у політичному житті то­що), існуєяк індивід, якому необхідна визначена незале­жність від суспільства, держави,інших людей.
Однією з гарантій такої незалежності і є передбачене ст.32 Конституції України право на невтручання у сі­мейне й особисте життя, крімвипадків, передбачених Конституцією. До змісту цього права належить такожохорона таємниці таких сторін особистого і сімейного життя, розголошення яких зтих чи інших причин вважа­ється небажаним (таємниця усиновлення, грошовихвкладів, заповітів, стан здоров'я, фотографії тощо).
Правова охорона особистого і сімейного життя від­бувається,в основному, у двох напрямах: встановлення меж зовнішнього втручання в цюсправу і заборона по­ширення інформації про особисте життя людей. Тому недопускається збирання, зберігання, використання та по­ширення конфіденційноїінформації про особу без її зго­ди, крім випадків, визначених законом, і лише він­тересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в ор­ганахдержавної влади, органах місцевого самоврядуван­ня, установах і організаціях звідомостями про себе, які не є державною або іншою, захищеною законом, таєм­ницею.
Конституційне право на охорону особистого і сімей­ногожиття забезпечується системою спеціальних гаран­тій: політичних,організаційних, правових. Останні пере­дбачені у ч. 4 ст. 32 КонституціїУкраїни, Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію».Цивільному ко­дексі України та інших правових актах. Зокрема, кожно­мугарантується судовий захист права спростовувати не­достовірну інформацію просебе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, атакож право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданоїзбиранням, зберіганням, використанням та по­ширенням такої недостовірної інформації.
Свободапересування, вибору місця проживання, право вільного залишення територіїУкраїни.
Право на свободу пересування, вибір місця прожи­вання,вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставахперебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країнувнаслідок порушення візового режиму або зако­нодавства про в'їзд. Закріплюючице право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх гро­мадян,котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджатиз однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.
Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право,повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [Стаття13], Міжнародного пакту прогрома­дянські й політичні права [                           Стаття 12). Це повністюстосу­ється як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, такі можливості залишати свою країну і повертатися до неї.
Закріплення зазначених прав у конституційній нормі маєвелике значення саме по собі, але воно ще й по­силюється тією обставиною, що ізсвободою пересу­вання і вибору місця проживання тісно пов'язана реа­лізаціябагатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, прававласності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичнудопомогу, виборчі права та ін.
Важливе значення має закріплення в Конституції прававільно виїжджати за межі України та безпере­шкодно повертатися. Порядокреалізації цього права встановлюється Законом України від 21 січня 1994 р.«Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну грома­дян України».
Згідно із Законом, громадянинові України може бутитимчасово відмовлено у праві виїзду за кордон у таких випадках: якщо вінобізнаний з відомостями, що становлять державну таємницю; у ньогоневрегульовано аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання; протинього порушено кримінальну справу; засуджений за вчинення злочину; ухиляєтьсявід виконання зо­бов'язань, покладених на нього судовим рішенням; під­лягаєпризову на строкову військову службу; свідомо сповістив про себе неправдивівідомості; до нього пода­но цивільний позов до суду; за вироком суду визнанийособливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядомміліції.
Даний перелік є вичерпним, і кожна підстава при­пиняєсвою дію по закінченню визначеного часу (від­буття покарання, виконаннязобов'язань, закінчення стро­ку військової служби тощо).
Істотним у праві на виїзд з України є те, що громадянинУкраїни не може бути позбавлений права у будь-який час повернутися в Україну.

4.Політичніправа і свободи громадян України.
До політичних прав і свобод громадян України,закріплених Констітуцією,  відносяться:
1) громадянство (Статті 4, 25,26);
2) свобода друку (розповсюдження інформації) (Ст.34);
3) свобода слова, думки, поглядів та переконань (Ст.34);
4) правооб'єднання в політичні партії, громадські організації та профспілки (Ст.36);
5) право обирати та бути обраним (Ст. 38);
6) правобрати участь в управлінні державою та громадськими справами (Ст. 38);
7)обговорювати та приймати закони та рішення загальнодержавногота місцевого значення (Ст. 38);
8) свобода мітінгів, зборів, походів і демонстрацій(Ст.39);
9) вноситидо державних та громадських організацій пропозиції та запити (Ст. 40);
10)право  на  погашення  збитків,  спричиненихнезаконними діями посадових осіб (Статті 32, 62);
11) правона оскарження дій посадових осіб, установ, організацій і т.п. (Ст.55)
 
 Право насвободу об'єднання  у політичні партії та громадські   організації.
Розвинута система громадських об'єднань — не­від'ємнийелемент громадянського суспільства. З їх до­помогою люди можуть спільновирішувати загальні проблеми, задовільняти та захищати свої потреби й інте­реси.Громадські об'єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державніінститути і водночас захищати суспільство від необгрунтованого втручаннядержави в громадське життя. Конституційне право на свободу об'єднання єюридичною основою створення й діяльності політичних партій, професійних спілокта інших громадських організацій.
Названі конституційні положення конкретизуються в ЗаконіУкраїни від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», якийрегламентує зміст права об'єднання, його основні державні гарантії, порядок їх створення,діяльності, реорганізації та ліквідації.
Об'єднання громадян — це добровільне громадськеформування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізаціїгромадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян незалежно від назви (рух,конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнаються політичною партією абогромадською організацією. Зокрема, полі­тичною партією є об'єднання громадян —прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного роз­витку, якіголовною метою мають участь у виробленні державної політики, формуванні органіввлади, місцево­го самоврядування і представництво в їх складі. Члена­миполітичних партій можуть бути лише громадяни Ук­раїни. Громадською організацієює об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних,економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та іншихспільних інтересів.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках зметою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.Професійні спілки є гро­мадськими організаціями, що об'єднують громадян, по­в'язанихспільними інтересами за родом професійної ді­яльності. Професійні спілкиутворюються без поперед­нього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усіпрофесійні спілки мають рівні права. Вони здійснюють нагляд і контроль задодержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, доглядають зажитло­во-побутовим обслуговуванням працівників, утримують культурно-освітнізаклади, будинки відпочинку, профі­лакторії, санаторії, туристичні та спортивніустанови.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-якеоб'єднання громадян чи обмежений у правах за належність або неналежність дополітичних партій чи громадських організацій. Конституція гарантує добро­вільністьвступу в об'єднання і перебування в ньому, виключає будь-який примус. Членствоу будь-якій партії або профспілці не може бути умовою заняття посади вдержавній організації чи взагалі служити підставою для обмеження прав та свободлюдини.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом. Об­меженнящодо діяльності політичних партій та громад­ських організацій і членства в нихвстановлюються тільки Конституцією і законами України.
Утворення і діяльність політичних партій та громад­ськихорганізацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежностіУкраїни, зміну конс­титуційного ладу насильницьким шляхом, порушеннясуверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконнезахоплення державної влади, про­паганду війни, насильництва, на розпалюванняміжет­нічної ворожнечі, посягання на права й свободи людини, здоров'янаселення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можутьмати воєнізованих формувань. Не допускається ство­рення і діяльністьорганізаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової владиі вико­навчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а такожна державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установахй організаціях.
Заборона діяльності об'єднання громадян здійсню­єтьсялише в судовому порядку.
Держава гарантує політичним партіям і громадськиморганізаціям рівні умови для виконання ними своїх завдань, що служить фактичноюі юридичною підставою для реалізації громадянами України свого права наоб'єднання.
Право братиучасть в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевихреферендумах, вільно обирати і бути обраним.
Це право означає гарантовану громадянам Україниможливість як безпосередньо, так і через своїх пред­ставників здійснювати всю повнотувлади. Дане право розвиває закріплене у ст. 5 Конституції України поло­женняпро народовладдя, яке має узагальнений, декла­ративний характер. А конкретновстановлюється право громадян на участь у проведенні референдумів і вільнихвиборів та бути обраними в органи державної влади, органи місцевогосамоврядування, право доступу до дер­жавної служби, а також до служби в органахмісцевого самоврядування.
Закріплене у ст. 38 Конституції України право гро­мадянповністю відповідає міжнародним нормам, зокре­ма, передбаченому у п.«а» ст. 25 «Міжнародного пакту  про громадянські і політичніправа”[4]»положенню" про право кожного громадянина без будь-якої дискримінаціїта без обґрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ якбезпосередньо, так і за посеред­ництвом вільно обраних представників".
Всеукраїнський й місцеві референдуми є конкрет­нимиінститутами прямого та безпосереднього народо­владдя. За їх допомогою громадяниреалізують своє пра­во на участь в управлінні державними справами.
Право громадян обирати й бути обраним стоїть у центрівсіх процесів формування органів держави, тобто має вяадноутворюючий характер.Загальні вибори орга­нів державної влади та органів місцевого самовряду­ваннянадають народові унікальну можливість контролю за діяльністю цих органів,включаючи повну зміну вла­ди. Вибори є вільними і здійснюються на основі загаль­ного,рівного й прямого виборчого права шляхом таєм­ного голосування. Право обиратимають громадяни Ук­раїни, які на день проведення виборів досягли 18-ти рогів,за винятком осіб, яких визнано судом недієздатними. Право бути обраними маютьособи залежно від виду виборів, зокрема, народним депутатом може бути обранийлише громадянин України, який на день вибо­рів досяг 21-го року, має правоголосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років. Депутатом міс­цевоїРади може бути обраний громадянин, який має право голосу і на день виборівдосяг 18-ти років.
Право доступу до державної служби означає, що громадянамУкраїни має бути забезпечена реальна мож­ливість займати за виборами,конкурсом, або призна­ченням посади в державних органах та Їх апараті і здійс­нювативідповідні державні функції. Право на державну службу мають громадяни Українинезалежно від поход­ження, соціального і майнового стану, расової та націо­нальноїприналежності, статі, політичних поглядів, релі­гійних переконань, місцяпроживання, які одержали від­повідну освіту і професійну підготовку та пройшлиу встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою,передбаченою Кабінетом Міністрів Ук­раїни.
Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про державнуслужбу» визначає загальні засади діяльності, а також статус державнихслужбовців, які працюють у державних органах та їх апараті.
Право збиратисямирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.
Це право призначене для забезпечення політичної свободидумок, переконань та висловлювань в Україні. Ст. 39 Конституції Українизобов'язує організаторів проведення зборів, мітингів, походів і демонстраційзавчасно сповіщати про це органи виконавчої влади чи органи місцевогосамоврядування, що гарантує органам влади можливість втручання, коли ті чи іншізаходи спрямовані до цілей, які суперечать законові. Здійснен­ня щойноперерахованих політичних свобод забезпечу­ється наданням громадянам та їхорганізаціям громад­ських приміщень, вулиць, майданів, можливості широкорозповсюджувати відповідну інформацію, використову­вати для цього пресу,телебачення і радіо.
Обмеження щодо реалізації даного права може вста­новлюватисясудом відповідно до закону і лише в інте­ресах національної безпеки тагромадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, задляохорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Відповідальність за порушення передбаченого поряд­куорганізації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстраційпередбачається Кодексом України про ад­міністративні правопорушення.
Зміст ст. 39 Конституції відповідає положенням між­народнихдоговорів. Так, у ч. 1 ст. 20 Загальної декла­рації прав людини встановлено, що«кожна людина має право на свободу мирних зборів та асоціацій», а уст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права «визначаєтьсяправо на мирні збори. Користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням,крім тих, які накладаються відповідно до закону і які необхідні в де­мократичномусуспільстві в інтересах громадської безпе­ки, громадського порядку, охорониздоров'я й мораль­ності населення або захисту прав і свобод інших осіб»[4].
 
Право направлятиіндивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися доорганів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових іслужбових осіб цих органів.
Закріплене у ст. 40 Конституції України право назвернення є важливим засобом здійснення й захисту інших прав та свобод,громадян, зміцнення зв'язків на­селення з державним апаратом, участі громадян вуправ­лінні державними справами. Звернення громадян у дер­жавні органи і органимісцевого самоврядування сприяє посиленню контролю народу за їх діяльністю,боротьбі з тяганиною та бюрократизмом.
Праву громадян на особисте звернення, направлен­няіндивідуальних чи колективних звернень відповідає обов'язок органів тапосадових осіб, яким вони направ­лені, уважно, в установленому порядку та увстановлені строки розглянути їх і прийняти щодо них законні й обґрунтованірішення.
Положення цієї статті Конституції конкретизовані вЗаконі України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян». Законвиділяє три види звернень: пропозиції (зауваження), заяви (клопотання), скарги.Оскарженими можуть бути дії або бездіяльність в управлінській сфері, внаслідокяких: порушено права та законні інтереси чи свободи громадянина; створеноперешкоди для здійс­нення громадянином його прав і законних інтересів чисвобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або йогонезаконно притягнено до відпові­дальності. Звернення подаються до органівдержавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб. У зверненнімає бути викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви,скарги, вимоги, прохання. Звернення обов'язково має бути підписаним. Анонімнізвернення не розглядаються. Забороняється відмова у прийнятті та розглядізвернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік,віросповідання, національність громадянина, незнання мови. Якщо звернення невходить до повноважень тих органів, куди воно направлене, воно у строк небільше п'яти днів пересилається за належністю відповідному органові чипосадовій особі. Забороняється направляти скарги громадян для розгляду тиморганам або посадо­вим особам, дії чи рішення яких оскаржуються. Заборо­няєтьсяпереслідувати громадян і членів їх сімей за по­дання звернення. Не допускаєтьсярозголошення одер­жаних із звернень відомостей про особисте життя грома­дян безїх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, якаохороняється законом. Звер­нення розглядаються і вирішуються у строк не більшеодного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потре­бують додатковоговивчення, невідкладно.
Право наінформацію.
Право на вільне вираження своїх поглядів охоплює правокожного вільно збирати, зберігати, використо­вувати і поширювати інформаціюусно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Це право на свободу ін­формаціїгарантується ч. 2 ст. 34 Конституції України і може здійснюватися різнимиспособами: шляхом між-особистісного спілкування, через засоби масової інфор­мації,за допомогою матеріальних носіїв інформації, учбових закладів, на зборах імітингах, сходах громадян, через різноманітні клуби, лекторії та інші засоби засвоїм вибором. Усі ці засоби вважаються законними, якщо при їх використаннівиконуються встановлені законодавством правила, які існують, наприклад, длязасобів масової інформації, для проведення мітингів, демонстрацій, походів,пікетування тощо.
Здійснення права на інформацію може бути обме­женезаконом в інтересах національної безпеки, терито­ріальної цілісності абогромадського порядку задля запо­бігання заворушень чи злочинів, для охорониздоров'я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобіганнярозголошенню інформації, одержаної кон­фіденційно, або для підтриманняавторитету і неуперед­женості правосуддя.
Конкретні гарантії забезпечення права на інформа­ціювстановлюються в Законі України від 2 жовтня 1992 р. «Проінформацію».
Всі громадяни України, юридичні особи і державні органимають право на інформацію. Це означає ство­рення умов для вільного одержання,використання, по­ширення та зберігання відомостей, необхідних для реа­лізації нимисвоїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
Реалізація права на інформацію громадянами, юри­дичнимиособами і державою не повинна порушувати громадянські, політичні, економічні таінші права, сво­боди й інтереси юридичних осіб. Кожному громадя­ниновізабезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крімвипадків, передбачених законами України.
Право на інформацію забезпечується: обов'язком ор­ганівдержавної влади, а також органів місцевого само­врядування інформувати громадянпро свою діяльність та прийняті рішення; створенням у державних органахспеціальних інформаційних служб або систем, що забез­печували б у встановленомупорядку доступ до інфор­мації, вільним доступом суб'єктів інформаційних відно­синдо статистичних даних, архівних, бібліотечних і му­зейних фондів (обмеженняцього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їхзберігання, які визначаються законодавством); створенням механізму здійсненняправа на інформацію; контролем з боку держави за додержанням законодавства проін­формацію; встановленням відповідальності за порушен­ня законодавства проінформацію.
4. Економічні права  людини ігромадянина.
Окрему важливу групу основних прав і свобод люди­ни тагромадянина України складають соціально-економічні права.
Конституція України 1996 р. виходить з принципово новоїідеології в закріпленні цих прав порівняно з ідео­логією колишніх радянськихконституцій, в яких прого­лошувалась вирішальна роль держави у наданні людиніекономічних прав. Це особливо виявляється у питанні про власність.
Найважливішим елементом правового статусу особи в умовахсоціальної ринкової економіки є приватна власність, яка включає право людини ігромадянина во­лодіти, користуватися та розпоряджатися своєю влас­ністю та матидоходи. Держава зобов'язана гарантувати захист приватної й інших формвласності.
Соціально-економічні права— це можливості людини братиучасть у виробництві матеріальних та інших благ. Ці права належать кожномугромадянинові. Вони визнача­ють місце людини в економічному і соціальному життіта складають основу правового статусу громадянина як тру­дівника.
За змістом Конституції, можна навести наступний переліксоціально-економічних прав та свобод:
1) право накористування природними та іншими об'єктами суспільної власності (Статті 13,41)
2) право приватної власності (Ст. 41);
2) право на підприємницьку діяльність (Ст. 42);
3) право на труд,  на вибір професії та сфери діяльності(43);
4) право на відповідні умови праці (43);
5) право на справедливу оплату праці (43);
6) право на соціальне забезпечення та захист (46);
7) право на захист прав споживачів (42);
8) право на  страйки  с  приводу економічних та соціальних питань (44);
Систему основних прав і обов'язків громадянина в галузіекономічного життя складають:
Право наприватну власність(ст. 41). Ч. 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право во­лодіти,користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєїінтелектуальної праці. Конституція України не визначає об'єктів приватноївласності.
Об'єктами права приватної власності виступають: майно(речі), природні ресурси, які можуть бути в ци­вільному обігу, а такожрезультати інтелектуальної, твор­чої діяльності, в тому числі твори науки,літератури і мистецтва, винаходи, інші результати інтелектуальної творчоїпраці.
В цьому відображено той факт, що приватна влас­ність всучасних умовах має не тільки економічну функ­цію. Вона служить також засобомвсебічного і вільного  розвитку особи, створюючи можливості задовольняти нелише економічні, а й культурні, духовні, естетичні по­треби і запити особи.Гарантування приватної влас­ності — це один із важливих факторів соціальної ста­більності,засіб підвищення добробуту населення.
Непорушність приватної власності і право на успад­куваннягарантується законом та захищається судом. За­кон визначає способи набуттяприватної власності та межі користування нею задля забезпечення виконання неюїї функцій і доступності для всіх. Ніхто не може бу­ти протиправне позбавленийсвоєї власності.
Примусове відчуження об'єктів приватної власності можебути здійснене тільки на підставах і в порядку, пе­редбачених у законі, заумови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Здійснення громадянамипра­ва власності не повинно порушувати прав інших осіб. Кожний має правоохороняти свою власність усіма за­конними засобами.
Право напідприємницьку діяльність(ст. 42). Устатті зазначається: «Кожний має право на підприємницьку діяльність, якане заборонена законом». Це право озна­чає, що кожний сам вільний вибирати,орієнтуючись на свої бажання і можливості, чим займатися: стати підпри­ємцем,менеджером на акціонерному підприємстві або розпочати індивідуальну трудовудіяльність. Людина мо­же визначитися, що вигідно для неї особисто, і зазда­легідьвирішити, коли і що треба робити, що від кого і в якому обсязі й на яких умовахвимагати для реалізації своїх економічних прав та інтересів. Проте приватнаініціатива не може суперечити суспільній користі та мо­ралі, завдавати шкодиособистій безпеці, правам людини та її гідності, порушувати норми економічноїбезпеки.
Відповідно до ст. 42 Конституції України підпри­ємницькадіяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади таорганів місцевого само­врядування обмежується законом.
Вільне підприємництво і вільність договорів гаран­туються.Не допускається монопольна підприємницька діяльність і недобросовіснаконкуренція.
Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обранихними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створюєрівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових,інформаційних, природних та інших ресурсів.
Забезпечення матеріально-технічними ресурсами, щоцентралізовано розподіляються державою, здійснюється тільки за умови виконанняпідприємцем робіт і поставок для державних потреб.
Спори про відшкодування збитків вирішуються су­домзагальної юрисдикції або арбітражним судом відпо­відно до їх компетенції.
 
Право накористування об'єктами державної та кому­нальної власності (статті 13, 41) означає, що кожний гро­мадянин маєправо користування природними об'єкта­ми права власності народу згідно іззаконом (ст. 13), а відповідно до ст. 41 громадяни для задоволення своїх потребможуть користуватися об'єктами державної та комунальної власності на основізакону. Об'єктами як першої, так і другої форм власності громадяни користу­ються,як правило, безкоштовно (наприклад, закладами народної освіти, охорониздоров'я, шляхами, мостами, місцями загального відпочинку). Іншими об'єктамигро­мадяни можуть користуватися за плату в порядку і за умов, встановленихорганами, що управляють держав­ним чи комунальним майном.
Право на працю (ст. 43) — одне з фундаментальних, пріоритетнихсоціальних прав, в ч. 1 ст. 43 дається загальне визначення цього права іпередбачаються гаранти його здійснення.
Зокрема, у Конституції зазначається, що кожен має правона працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільнообирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, якзазначається у ч. 2 ст. 43 Конституції, створює умови для повного здійсненнягромадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та родутру­дової, діяльності, реалізовує програми професійно-тех­нічного навчання,підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Право напрацю, від­повідно до ст. 43, включає право на належні, без­печні й здоровіумови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянамгарантується захист від незаконного звільнення. Нарешті, проголошується також,що право на вчасне одержання винагороди за працю захищається законом.» У ст. 43Основного Зако­ну передбачена заборона використання праці жінок і неповнолітніхна небезпечних для їхнього здоров'я роботах.
Державі належить контроль за організацією та умо­ваминайманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у поточномузаконодавстві (в нормах трудо­вого, адміністративного, сільськогосподарського,кримі­нального права). Захист трудового права здійснюється державними органами,а також професійними спілками та іншими об'єднаннями громадян.
Право на страйк, (ст. 44) — якісно нове для нашої країни право, якетісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хтопрацює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальнихінтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом ізврахуванням необхідності за­безпечення національної безпеки, охорони здоров'я,прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бутипримушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише напідставі закону.
5. Соціальні та культурні права  людиниі громадянина.
Розуміння соціальних прав уКонституції України пов'язане з концепцією соціальної держави.
Як відомо, ця концепція притаманна демократичним країнамсвіту. Основою її є принцип відповідальності держави за забезпечення своїмгромадянам прожитко­вого мінімуму, який закріплюється в законодавстві.
На визнання західними, а згодом і постсоціалістичними,державами соціальних прав як необхідного еле­мента правового статусу особивирішальне значення ма­ло закріплення цих прав на міжнародному рівні, перед­усіму Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. Крімтого. Міжнародною органі­зацією праці було прийнято більш як 100 конвенцій ірекомендацій відносно соціальних прав людини й гро­мадянина.
Згідно з Конституцією України, основні соціальні правастановлять собою певні можливості людини кори­стуватися соціальними благами усфері матеріального виробництва, трудової діяльності, освіти, здоров'я, від­починку,які передбачені у відповідних статтях Основ­ного Закону. Соціальні права ісвободи є одним з най­більш численних видів прав, які проголошені й закріп­леніКонституцією. Цей вид прав був пріоритетним і в попередній Конституції України,але тепер ці права значно розширені й наповнені новим змістом.
Відповідно до чинної Конституції, систему соціаль­нихправ складають:
1) право на відпочинок (Ст. 45).
2) право на соціальний захист (Ст. 46)
3) право на житло (Ст. 47);
4) право на охорону здоров'я (Ст. 49);
5) право на безпеку довкілля (Ст. 50)(соціально-екольгічне право)
Право на відпочинок(ст.45) має кожен, хто працює. Воно забезпечується наданням днівщотижневого відпо­чинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, вста­новленнямскороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченоїтривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальнатривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпуст­ки, вихідні і святковідні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Право на соціальний захист (ст. 46). Конституціяпроголошує і закріплює це право громадян та визначає конкретні види соціальногозабезпечення. Зокрема, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разівтрати годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехідна інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадкубезробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин. Основні види пенсійпередбачає Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада1991 р.: пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника, завислугу літ, а також соціальні пенсії, що призначаються і виплачуютьсянепрацездатним громадянам при від­сутності у них права на трудову пенсію.
Реалізація та фінансування діючої системи соціаль­ногозабезпечення населення України спирається пере­важно на державне забезпечення іуправління.
Правона житло(ст. 47). За чинним Основним За­коном кожен має право на житло.Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власністьна основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України маютьправо на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квар­тири) убудинках державного житлового фонду, у будин­ках комунального житлового фонду,фонду житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціальногозахисту, на відміну від попереднього поряд­ку, передбачається можливість наданняжитла державою або органами місцевого самоврядування безкоштовно чи за доступнудля них плату відповідно до закону. Житлові будинки, побудовані громадянамиУкраїни або придбані ними на основі цивільно-правових угод, є їх власністю.Право власності та інші права на житло надійно гарантуються. Зокрема, вКонституції зазначається, що ніхто не може бути примусово позбавлений житлаінакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).
Правона охорону здоров'я, медичну допомогу та медич­не страхування(ст. 49) має кожний мешканець України В Конституції зазначено, щодержава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичногообслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров'я медичнадопомога надається безкош­товно: існуюча мережа таких закладів не може бути ско­рочена.Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту,забезпечує санітарно-епідеміологічне благопо­луччя.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суваннямвідповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичнихпрограм.
Самостійною групою конституційнихправ та свобод людини і громадянина всистемі прав та свобод, пере­дбачених Конституцією України, є соціально-культурніправа й свободи. У найбільш загальному розумінні ці права за своєюсуттю є мірою духовності, яку гарантує особі дер­жава із врахуванням умов життяй діяльності громадян, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні права і свободи — це суб'єктивніправа людини в культурній (духовній, ідео­логічній) сфері, це — певніможливості доступу до ду­ховних здобутків свого народу і всього людства, їх за­своєння,використання й участі у подальшому їх розвит­ку. За чинною Конституцією Українидо культурних прав і свобод належать:
1)освіта (Статті 43, 51, 53);
2)технічна, художня та наукова творчість (Ст. 54);
3)право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (Ст. 54);
4)право на використання здобутків культури та мистецтва (Статті 11, 54);
Правона освіту(ст. 53)громадян України є своєрід­ним ядром даної групи прав. У сучасних умовах освітає однією з найважливіших умов всебічного розвитку осо­би і передумовоюздійснення багатьох конституційних прав.
Змістправа на освіту в найзагальнішому вигляді ста­новить собою гарантовануможливість громадянинові одержати середню загальну, середню професійну та ви­їдуосвіту в державних і комунальних учбових закладах.
Так,право на освіту охоплює практично всі основні види освіти. Зокрема, в Конституціїзазначається, що держава забезпечує доступність і безкоштовність до­шкільної,повної загальної середньої, позашкільної, про­фесійно-технічної, вищої іпіслядипломної освіти різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є,зокрема, обов'язковість загальної середньої освіти: надання дер­жавнихстипендій та пільг учням і студентам; право громадян безкоштовно здобувати вищуосвіту в дер­жавних та комунальних навчальних закладах на кон­курсній основі.
Громадянам,які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право нанавчання рідною мовою, зокрема у відповідних школах або кла­сах, чи на вивченнярідної мови у державних і кому­нальних навчальних закладах або черезнаціональні культурні товариства (ст. 53).
Учніта студенти мають право на забезпечення сти­пендіями, гуртожитками у порядку,що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Післядипломнаосвіта (одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основіраніше здобу­тої у закладах освіти) здійснюється закладами післяди­пломноїосвіти (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації та ін.) надоговірних засадах з підприємст­вами і організаціями із врахуванням державногоконт­ракту (замовлення).
Свободалітературної, художньої наукової і технічної  творчості (от. 54) має загальнийхарактер, тобто цією свободою володіють усі громадяни, а не тільки особитворчих професій. Хоча творчі починання властиві всім видам праці, але найширшевони втілюються у сфері інтелектуальної, духовної діяльності, тому у ст. 47Конс­титуції України говориться, зокрема, що свобода твор­чості гарантуєтьсязахистом інтелектуальної власності громадян, їхніх авторських прав, моральних іматері­альних інтересів, що виникають у зв'язку з різними ви­дамиінтелектуальної діяльності: право на результати інтелектуальної, творчоїдіяльності гарантується, зокре­ма, забороною використовувати або поширювати беззгоди авторів результати їх інтелектуальної, творчої ді­яльності, за винятками,встановленими законом. Крім того, держава сприяє розвиткові науки, встановленнюнаукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщинаохороняється законом. Держава за­безпечує збереження історичних пам'яток таінших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає за­ходів дляповернення в Україну культурних цінностей народу, які опинилися за її межами(ст. 54).
 
Право на результати своєїінтелектуальної, творчої діяльності(ст. 54) реалізується за допомогою низки за­конодавчихактів, якими забезпечується право на вибір і зайняття інтелектуальною, творчоюдіяльністю, а також забезпечуються права інтелектуальної власності, автор­ськіправа і зв'язані з ними майнові права та моральні інтереси. Об'єктами праваінтелектуальної власності є твори науки, літератури й мистецтва, винаходи,моделі. промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів іпослуг, результати науково-дослідних робіт та інші здобутки інтелектуальноїпраці. Ці права гаран­туються тим, що без згоди автора (власника) ніхто не можевикористовувати їх, крім винятків, визначених за­коном.
Зметою захисту своїх прав особа, яка має авторське право, або будь-якуправомочність на твір, для по­свідчення авторства на обнародуваний чинеобнародува-ний протягом терміну охорони авторського права твір, може йогозареєструвати в офіційних державних реєст­рах. Про реєстрацію прав авторавидається свідоцтво.
 
7. Основні обов’язки громадян України.
Упершу чергу, треба підкреслити, що як форма та спосіб організації суспільства,держава несе відповідальність перед своїми громадянами, а  також  зобов'язаназахищати їх,  охороняти життя тощо (Статті Конституції 3, 27, 29, 59).
          С другого боку,  громадяниУкраїни теж мають обов'язкі відносно держави та одинодного. До основних таких обов’язків належать:
1)захист держави та військова служба (35,65);
2)підтримка громадського порядку та загального миру (Ст. 35, 18, 37);
3)повага національної гідності інших осіб, укріплення дружби між націями танародами України (Ст. 35,37,10);
4)піклування батьків про дітей (Ст. 51);
5)піклування дітей про батьків (Ст. 51)
6)не спричиняти шкоди природі, історико-культурним пам'яткам, та відшкодовуватизавдані збитки. (Ст. 66);
7)сплачувати податки і інші збори(Ст. 67);
8)дотримання вимог Конституції, законів України (Ст. 68);
9)шанувати її державнісимволи(ст.65).)
Обов'язокгромадян України щодо захисту Вітчизнипроголошується Конституцією України (ст. 65).
Захистсвоєї Вітчизни є не тільки правовою, а пере­дусім моральною вимогою до кожногогромадянина, мо­ральним та загальним обов'язком. Неухильне вико­нання цьогообов'язку передбачає захист країни, її населення, матеріальних та духовнихцінностей, тери­торіальної цілісності і суверенітету країни. Захист Віт­чизнивиражається у забезпеченні оборони й безпеки держави.
Оборонакраїни досягається за допомогою політич­них, економічних, військових,соціальних, правових та інших заходів. Для оборони країни із застосуванням за­собівзбройної боротьби утворюються Збройні Сили та встановлюється військовийобов'язок громадян. Він є конкретним виявленням загального військового обов'яз­кузахищати Вітчизну, але адресований конкретним, ви­значеним законом категоріямгромадян. Основною фор­мою виконання військового обов'язку є проходженнявійськової служби. Громадяни відбувають військову службу відповідно до ЗаконуУкраїни від 25 березня 1992 р. «Про загальний військовий обов'язок івійськову службу». На військову службу призиваються громадяни чоловічоїстаті у визначеному законом віці, які не мають права на звільнення абовідстрочку від призову. Пере­дбачається можливість вступу чоловіків та жінок навій­ськову службу за контрактом. За ухилення від призову на військову службувстановлена кримінальна відпові­дальність.
Згідноіз Законом України від 12 грудня 1997 р. «Про альтернативну (невійськову)службу», формою реалізації військового обов'язку є проходження альтерна­тивної(невійськової) служби, яка є державною службою поза Збройними Силами України чиіншими вій­ськами, що запроваджується замість проходження війсь­кової служби.
Правона альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військовогообов'язку мають гро­мадяни України, які належать до діючих, згідно із зако­нодавствомрелігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю таслужбу в армії.
Обов'язок не заподіювати шкодиприроді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки покладається Конституцією на своїх громадян Статтею 66, виходячи з необхідностідуховного відродження Ук­раїни, надійного збереження та розумного використанняїї духовних цінностей і природних ресурсів.
Цейконституційний обов'язок конкретизований у низці законодавчих актів. Так, ЗаконУкраїни від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природ­ногосередовища» зобов'язує громадян раціонально ви­користовувати природніресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженнюприродних ресурсів, негативному впливові на стан нав­колишнього природногосередовища. Якщо об'єктам природи заподіяна шкода, то розмір її визначається засучасними таксами відносно об'єктів тваринного світу, лісів; за спеціальнимиметодиками визначення збитків, заподіяних рибному господарству, воднимресурсам, а також внаслідок забруднення атмосферного повітря. В інших випадкахрозмір збитків визначається за фактич­ними витратами, необхідними для відновленняпоруше­ного стану природних ресурсів.
Вимогищодо охорони пам'яток історії та культури, які належать громадянам тарозташовані на землях, на­даних громадянам у користування, а також при здійс­неннібудівельних робіт, веденні розкопок і розвідок па­м'яток археології та щодоінших випадків користування даного роду пам'ятками визначаються Законом Українивід 13 липня 1978 р. «Про охорону і використання па­м'яток історії такультури». Цей закон встановлює, що особи, які завдали шкоди пам'яткамісторії та культури або її охоронній зоні, зобов'язані відновити у поперед­ньомустані пам'ятку або вказану зону, а при неможли­вості цього — відшкодуватизаподіяні збитки.
Чиннезаконодавство встановлює правило, за яким у разі відмови добровільновідшкодувати збитки, заподіяні порушеннями порядку використання і охорониприрод­них ресурсів, пам'яток історії та культури, відповідні спори вирішуютьсяв судовому порядку.
Обов'язок сплачувати податки ізбори в порядку й розмірах, встановлених законом
Одниміз конституційних обов'язків громадян Украї­ни є обов'язок кожного сплачуватиподатки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом, а також що­річноподавати до податкових інспекцій за місцем про­живання декларації про свіймайновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67Конституції).
Задопомогою податків держава забезпечує оборо­ноздатність та безпеку громадян,розвиває економіку, освіту, науку, охорону здоров'я в інтересах всього сус­пільства.
Принципипобудови системи оподаткування в Ук­раїні, види податків, зборів та іншихобов'язкових пла­тежів, напрями їх зарахування і використання, перелікплатників податків та об'єктів оподаткування, а також відповідальність запорушення податкового законодавст­ва, визначаються Законом України «Просистему опо­даткування» (в редакції від 2 лютого 1994 р.).
Прибутковийподаток населення сплачує на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 26грудня 1992 «Про прибутковий податок з громадян». Платникаіі податкує громадяни України, іноземні громадяни і ос би без громадянства.
Видимісцевих податків і зборів, що сплачуютьі громадянами, їх розміри та порядокобчислення і на прями використання визначаються Декретом Кабінете МіністрівУкраїни від 20 травня 1993 р. «Про місцеві по­датки і збори».
Контрольза дотриманням податкового законодав­ства і правильністю обчислення, повнотою івчасністю сплати податків, зборів та інших платежів і внесків до державнихцільових фондів, встановлених законодавст­вом України, здійснюється державнимиподатковими адміністраціями.
Напідставі декларацій, документальних перевірок за місцем отриманих доходівподаткові органи в разі вста­новлення порушень податкового законодавства вимага­ютьїх усунення, а на громадян, винних у неподанні або невчасному поданні деклараціїпро доходи чи включенні до декларацій спотворених даних та в інших випадкахпорушення податкового законодавства накладають адміністративні стягнення.
Обов'язок неухильно додержуватисяКонституції України та законів України, не посягати на права й свободи, честь ігідність інших людей
Загальнийобов'язок додержуватися Конституції та законів  — одна з передумов формування вУкраїні пра­вової держави.
Зокремасформульований обов’язок держави у особі її представників дотримуватисяКонституції та законів України у Статті 19. Це має принципове значення дляпідтримання балансу між державою та суспільством.
Атакож, закріплений у ст. 68 Конституції загальний обов'язок неухиль­нододержуватися Конституції і законів України, не по­сягати на права й свободи,честь та гідність інших людей тісно пов'язаний з визначенням і поняттямюридичної відповідальності — особливих, передбачених і врегульо­ваних нормамиправа відносин між громадянами і дер­жавою, що виникають у разі і внаслідокправопорушен­ня. Головна мета юридичної відповідальності — охорона правопорядкуі правове виховання людей.
Юридичнавідповідальність може бути (залежно від правопорушення) кримінальною,адміністративною, ци­вільною та дисциплінарною, що передбачається норма­мивідповідного законодавства.При цьому всі види юридичноївідповідальності передбачають санкції за пра­вопорушення, а правопорушникзазнає державного при­мусу (позбавлення волі, сплати штрафу, відшкодуваннязбитків тощо).
 
Висновки.
Розглянувши тему конституційних прав ісвобод людини та громадянина можна зробити наступні висновки:
1. Конституційні права, свободи іобов'язки виражають безпосередньо від­носини та зв'язки громадянина йдержави, згідно з принципом«Дозволяється все, що незабороняється Законом». Іншінорми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, абогромадян і державних та громадсь­ких організацій, або громадян між собою.
2. Вони з”являютьсяне на основі загальних правовід­носин, а безпосередньо               з Конституції.При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
3.Конституційні права, свободи й обов'язки не при­пиняються і не виникають раз пораз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки відсвоїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу­ційних прав і свобод.
4.Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадяноднакові, в той часяксуб'єктивні права і юридичні обов'язкирізних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм зміс­том, іза своїм обсягом.
5.Більшістьіз особистих прав носять абсолютний характер тобто  є не лишеневід”ємним, ай такими, щоне можуть бути обмеженим.
6.Реальність конституційних прав, свобод і обо­в'язків забезпечуєтьсядержавним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язкиохороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене вОсновному Законі України право на працю охороняється нормами трудового,сільськогосподарсько­го, адміністративного, кримінального та інших галузейправа.
7.Соці­альне призначенняосновних прав і свобод громадян ви­значається тим, що вони є показникамидемократії, гу­манізму й справедливості, і служать всебічному розвит­кові івихованню особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі вуправлінні справами суспільства і дер­жави, функціонуванню всього державного іполітико-правового механізму.
Виходячиз цього, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені вКонституції України, їх широ­та, реальність, гарантованість виражають нетільки фак­тичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої вкраїні демократії, соціальні можливості, за­кладені в самому суспільному ладі.Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень. Весь перелікгромадянських, економічних, со­ціальних, політичних і культурних прав, свободта обов'язківмає служити дальшому розвитку демократії й соціальномупрогресові України.

Література:

1. Конституція України із змінами ідоповненнями внесеними Законом Ураїни від 8 грудня 2004р. №2222-ІV- К., 1996р.
2. Кравченко В.В., Конституційне правоУкраїни: Навчальний посібник, видавництво”Атака”2000р.
3. Загальна декларація прав людини,1948р.Генеральна Асамблея ООН  10 грудня 1948  року прийняла  і проголосила Загальнудекларацію прав людини. (Док.ООН/РЕS/217 А).
4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права(Міжнародний  пакт  ратифіковано  Указом Президії Верховної Ради   УкраїнськоїРСР N 2148-VІІІ ( 2148-08 ) від 19.10.73 )

5. ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ( Відомості ВерховноїРади (ВВР), 2003, NN40-44, ст.356 )
6.  
Міжнароднийпакт про економічні, соціальні і культурні права
 (Міжнародний  пакт  ратифіковано  Указом Президії Верховної Ради Української РСРN 2148-VІІІ ( 2148-08 ) від 19.10.73 )