Зв'язок принципу диспозитивності з іншими принципами цивільного процесуального права

План
Вступ
1. Поняття принципів цивільногопроцессуального права
2. Поняття принципу диспозитивності ійого значення
3. Зв'язок принципу диспозитивності зіншими принципами цивільного процесуального права
Висновок
Список використаних джерел
 

Вступ
Філософськікатегорії загального і окремого (одиничного), співвідношення між ними єметодологічною основою розкриття поняття «принципи права», їх ролі узабезпеченні єдиного, цілісного підходу до регулювання суспільних відносин.
Поняттяпринципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. Вюридичній літературі загальновизнано, що принципи права — це основні, вихідніположення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві рисийого змісту.
Говорячипро принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичнийзв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремимє відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Усі правовіпринципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський,не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладенете загальне, то дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.
Диспозитивність(походитьвід лат. dispono — розпоряджаюся) — це нормативно-керівна засада цивільногопроцесуального права, яка закріплює вільне, на свій розсуд здійснення ірозпорядження юридичне заінтересованими особами матеріальними правами щодопредмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваногоправа або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну абоприпинення розгляду цивільної справи в суді в межах, дозволених законом і вустановленому процесуальному порядку.
Принципдиспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуальногоправа, його зміст полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь усправі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правамищодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту.

1. Поняттяпринципів цивільного процесуального права
 
Для розглядуданого питання доцільно б було розглянути спочатку поняття принципів права.
Поняттяпринципу права насамперед пов'язане з його оцінкою як загального положення. Вюридичній літературі загальновизнано, що принципи права — це основні, вихідніположення, які визначають загальну спрямованість права і найбільш суттєві рисийого змісту.
Говорячипро принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичнийзв'язок між загальним і окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремимє відповідні галузі права, правові інститути, правові норми. Це дає підставизробити висновок, що правильною і методологічно обґрунтованою є позиціяавторів, які вважають, що ті основи, які ще не закріплені у правових нормах, неможуть бути віднесені до правових принципів. Вони є лише ідеямиправосвідомості, науковими висновками, а не принципами права. Усі правовіпринципи (загальні, галузеві), як справедливо підкреслювали Р. Лівшиц і В. Нікітінський,не існують поза конкретними правовими нормами; у правовому принципі закладенете загальне, що дістає реальний вияв у численних особливостях окремих норм.
Наступнимважливим методологічним положенням є розуміння загального і окремого якіснуючих реальностей. На це необхідно звернути особливу увагу, оскільки удеяких працях дослідників правових проблем загальне в одних випадкахтрактується як розумова абстракція, а в інших — як об'єктивно існуючазакономірність. Тим часом абстрактні поняття, уявлення не існують самі по собі.В їх основі завжди лежать реальні явища природи, суспільства.
Наце звертається увага у філософській літературі. Так, відомий вчений В. Тугаринов,наприклад, зазначав, що загальне настільки ж реальне й об'єктивне, як і окреме,і що класифікація загального лише як розумової абстракції є виразомноміналізму. З таких же позицій виступають і представники правової науки. Так,на думку С.Алексєєва, з урахуванням своєрідності права як особливої об'єктивноїреальності повинне бути вирішене і питання про його принципи; останні, як ісаме право, існують реально і об'єктивно; виступаючи як явища ідеологічногопорядку, вони водночас існують у самому праві. [7; с. 43]
Такимчином, якщо мати на увазі не погляди, ідеї і уявлення про те, якими повиннібути правові принципи, а ті принципи права, які об'єктивно існують у конкретнихправових нормах (як бік, елемент норми), то треба визнати, що їх безпосереднімджерелом є норми права.
Необхідномати на увазі, що процес пізнання і наступного формування принципів правапочинається вже на стадії пізнання сутності окремо взятої правової норми.Відомо, що кожна гака норма входить до системи правових норм, які у своїйсукупності складають ту чи іншу галузь права і якщо, наприклад, для цивільногоправа одним з провідних принципів є рівність сторін, а для цивільного процесу — незалежність суддів і підкорення їх лише закону, то ці принципи в процесіправотворчості мають «пронизувати» всі (або більшість) норми даної галузі, тимсамим реально існуючи як суттєвий бік (елемент) кожної окремо взятої норми.
Звідсивипливає дуже важливий висновок, згідно з яким принципи права не тількивизначають зміст конкретних правових норм, а й, будучи їх складовими,безпосередньо регулюють суспільні відносини.
Доречі, на визнанні цього положення засновані:
1)можливість використання у правозастосовній діяльності аналогії права (в окремихгалузях);
2)виникнення цивільних і деяких інших правовідносин з таких вольових актівгромадян і організацій, які законом не передбачені, але підпадають під діюзагальних принципів цивільного законодавства.
Учисто теоретичному плані виникає питання: чи мають принципи права ознакинормативності? Вважаємо, що має рацію А.Міцкевич, коли зазначає, що оскільки ціпринципи проявляють свою дію на суспільні відносини неодноразово, невичерпуються разовим використанням, стосуються персонально невизначеного колаосіб, вони мають усі ознаки нормативності.
Принципиправа, що виражають загальні засади правового регулювання, не можна розглядатиу відриві від системи правових норм, які безпосередньо регулюють ті чи інші конкретнівідносини. Так само не існують самостійно, в ізольованому вигляді, у відривівід конкретних правових норм поняття угоди, зобов'язання, договорукупівлі-продажу. Як і будь-яке поняття, вони являють собою результатузагальнення маси одиничних угод, зобов'язань, договорів, причому таких, якіреально існують в житті. Правильною є думка Б. Українцева про те, щоузагальнення — це встановлення того загального, що має місце в інших численниханалогічних випадках. [7; с. 43] За допомогою зазначених понять наукацивільного права формулює загальні, суттєві ознаки угоди або договору,абстрагуючись від випадкових або нетипових моментів.
Однакоскільки будь-яке загальне існує лише в окремому, через окреме, суттєві ознакиугоди, зобов'язання або договору ми можемо знайти у кожному окремому випадкувиникнення цивільних зобов'язальних правовідносин. Отже, коли ми стверджуємо,що загальні правові положення (поняття) мають загальнообов'язковий характер і єкерівництвом при застосуванні правових норм, це справедливо остільки, оскількиголовне призначення таких загальних положень (від норми права до правовогопринципу) — здійснювати безпосередній вплив на конкретні життєві відносини,вносячи в них елемент однаковості.
Враховуючисказане, видається дуже спірною думка про можливість поділу правових принципівна принципи-норми і принципи, що формулюються з правових норм. Якщо врахувати,що не всі принципи, які «пронизують» право, сформульовані у виглядіпринципів-норм, то такий поділ уявляється правомірним. Однак автори такої концепції(Р. Лівшиц і В.Нікітінський) в основу розмежування згаданих принципів поклалиінші критерії. На їхню думку, принципи, які виводяться з правових норм, прямоне закріплені у конкретних нормах, відбивають тенденції, напрями правовогорегулювання в тій чи іншій галузі права. [7; с. 44]
Знашої точки зору, не можуть існувати правові принципи, які, з одного боку,виводилися б з правових норм, а з другого — у цих нормах не закріплювались би.Крім того, навряд чи можна уявити собі таку ситуацію, за якої принцип права, щомає своє «буття» лише в окремих нормах (тільки через них), був би позбавленийякості конкретного правового припису Конкретність останнього уявляєтьсяочевидною, якщо не забувати, що принцип права (як загальне) не існує сам пособі, а лише в діалектичному поєднанні з тим одиничним правилом поведінки,разом з яким він складає окреме, тобто норму права. Таким чином, роль ізначення принципів права, що виражають тенденції і напрями правовогорегулювання, можуть бути правильно розкриті лише у нерозривному зв'язку зконкретними правовими нормами.
Термін«принцип» в перекладі з латинського означає «основа, начало». У принципах вконцентрованому вигляді закріплені основні засади функціонування права таздійснення судочинства.
Стосовнопринципів цивільного процесуального права в юридичній літературі існує дваосновних підходи: одні автори вважають принципами основні ідеї, теоретичніположення, уявлення про суд та правосуддя. Точка зору інших авторів полягає втому, що принципами цивільного процесуального права є лише ті положення, якізакріплені правовими нормами (Конституцією України, Цивільним процесуальнимкодексом, Законом України «Про судоустрій» та іншими законодавчими актами).Останній підхід є більш слушним, зважаючи на те, що принципи цивільногопроцесуального права набувають обов'язкової сили лише після закріплення внормах закону, залишаючись до цього елементами правової ідеології,правосвідомості, науковими висновками.
Вонирозглядаються як:
• основні(або правові) засади організації і діяльності суду;
• основніположення галузі права;
• основніідеї, положення, керівні засади;
• правовіпогляди на завдання і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільнихсправ;
• обумовленібазисом суспільства і виражені в змісті цивільного процесуального правасуспільно-політичні, нормативно-керівні основи (засади) даної галузі права.
Принципи закріплюються в нормах права, що відображаютьсуспільно-правові погляди на право як соціальну цінність і характеризуютьсятакими ознаками:
1)принципвключає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;
2)така ідеямає бути закріплена в нормі цивільного процесуального права;
3)принципповинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати йогоосновні властивості;
4)принципповинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;
5)принципвизначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не єпринципом;
6)принципамине можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативнихвимог;
7)принципамине можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.
Такимчином, принципи цивільного процесуального права — це основні ідеї, уявлення просуд та правосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільногопроцесуального права, мають загальне значення для всього цивільного процесу,виділяють його типові риси, визначають характер процесуального права, порядокйого здійснення та перспективи подальшого розвитку. [18; с. 28]
Значенняпринципів цивільного процесуального права визначається їх впливом нанормотворчу і правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства тавнесенні змін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права іззакріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначаютьосновні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, аїх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.
 
2. Поняттяпринципу диспозитивності і його значення
праводиспозитивність цивільний процесуальний
Згідно ст. 11 судрозглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичнихосіб, поданим відповідно з ЦПК, в межах заявлених ними вимог і на підставідоказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Принцип диспозитивностірозглянемо докладніше.
Цейпринцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декількаскладових, які можна представити таким чином:
1.Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як уцивільному, так і в кримінальному процесі, а також в інших видах судовогопроцесу, які мають місце в країнах з розгалуженою системою спеціалізованихсудів (Німеччина, Франція, Австрія та ін.).
2.Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошукі звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особане може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.
3.Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів,мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свогобачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметомсудового розгляду.
4.Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону пронаявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цихзобов'язань контролюється з боку суду.
5.Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зісторін обов'язків, викладених у попередньому пункті.
Проаналізуємокожну з названих складових.
Першаскладова (стадія) принципу диспозитивності. Початковим моментом реалізаціїпринципу диспозитивності є можливість вільного поводження зі своїм правом щодоініціювання заінтересованою особою судового процесу. Безперечно, мають раціюнаші українські науковці, розкриваючи таку можливість в українському цивільномупроцесі, про що зайво повторювати, але деякі міркування з цього приводу все жнеобхідно висловити, а саме: акцентувати увагу на співвідношенні інтересівсуб'єктів, що ініціюють судове провадження. У правовідносинах, де є інтересиправоздатних і дієздатних громадян та юридичних осіб, проблеми нема — вони самігосподарі свого права. А як стоїть справа там, де відповідно до пункту 2 ст.121 Конституції України з'являється постать прокурора, який, здійснюючи представництвов суді інтересів громадянина або держави у випадках, що визначить закон, будезобов'язаний реалізувати своє право на Ініціювання судового цивільного процесувсупереч інтересам суб'єкта, який не бажає проявляти позитивнузаінтересованість? З інтересами держави проблеми нема: прокурор — представникдержавної влади, що бажає держава, того бажає прокурор; не бажає держава — небажає й прокурор. А як бути з фізичною особою? Якщо вона не бажає ініціюватисудовий процес, а прокурор має такий намір — що тоді? Ініціатива кого єдомінуючою?
Требавиходити з філософського духу Конституції. По-перше, у прокурора не обов'язокпредставляти інтереси суб'єктів, вказаних у пункті 2 ст. 121 КонституціїУкраїни, а право, і це право повинно спрацьовувати лише при бажанні носіяінтересу — держави або громадянина. По-друге, за філософією Конституції минамагаємося побудувати суспільство за новим принципом — не людина для держави,а держава для людини, отже, людина як явище є домінуючою над державою. Тобтоякщо людина бажає і має інтерес, але не бажає його реалізувати, то не требадержаві (прокурору) тягнути її на аркані до «щастя». Таким чином, стартовіумови принципу диспозитивності треба розглядати через умови заінтересованості — лише вона може бути субстанцією, яка перетворює право можливості на правореалізації. [9; с. 115]
Розглянутийпочатковий етап лише з точки зору цивільного процесуального права. А як же бутиз кримінальним процесом, а з часом — і з адміністративним (оскарження особоюдій органів влади)? Зміст нового виду процесу — адміністративного,беззаперечно, містить принцип диспозитивності. Якщо громадянин скаржитиметьсяна дії влади, то зрозуміло, що свій інтерес він реалізовуватиме через надануможливість, і нема особливої необхідності щось тут додатково аргументовувати. Ащо з кримінальним процесом, чому домінує точка зору, що там відсутній принципдиспозитивності? Здається, що це резюмент старої концепції радянськогокримінально-процесуального права, що є помилковим не лише з точки зорусьогодення, а й з точки зору нібито бездоганної тодішньої концепції.
Диспозитивність- характерна особливість кримінального процесу, яка виявляється у тому, щосудовому розгляду справи, де повною мірою реалізується принцип змагальностісторін, передує досудове розслідування, а при цьому на слідчого, а потім усудовому процесі на суд, як на представників державної влади, покладаєтьсяобов'язок встановлення істини, всебічного дослідження обставин справи,доказування в цілому, при цьому самі слідчі судді мають бути процесуальне самостійнимиі незалежними та забезпечити умови для реалізації іншими учасниками своїх праві свобод, здійснення правосуддя. [8; с. 115]
Державазаінтересована в розширенні й максимальному використанні громадянами прав,наданих їх законом. Адже реалізація потерпілим прав, закріплених за нимикримінально-процесуальним законодавством, необхідна не лише для обстоювання тазадоволення особистих інтересів, а й для запровадження конституційних засадкримінального судочинства, залучення громадян до боротьби зі злочинністю.
Кримінально-процесуальнезаконодавство досить чітко регулює питання про характер участі потерпілого устадіях порушення кримінальної справи та досудового слідства.
Яквідомо, у кримінальному процесі України існує категорія кримінальних справ, якіпорушуються лише за скаргою потерпілого. Ця категорія справ особливо тіснопов'язана з правами та інтересами потерпілого, тому законодавець виокремив уособливу груп}' і встановив особливий порядок порушення справ про ці злочини.Суспільна небезпека таких злочинів загалом незначна, тому порушення цихкримінальних справ залежить від наявності скарги потерпілого, від його бажанняпритягнути правопорушника до відповідальності.
Якщона стадії порушення кримінальної справи принцип диспозитивності знаходить свійпочаток, то своє продовження — на стадії досудового слідства. Тут охоронасуспільства та окремих громадян, яким заподіяно шкоду внаслідок злочину,забезпечується активною діяльністю органів дізнання, досудового слідства,прокуратури і суду, які зобов'язані в межах належної їм компетенції порушитикримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіхпередбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у йоговчиненні, їх покарання. [8; с. 115]
Відповідноу визначенні принципу диспозитивності в охороні прав особи, потерпілого відзлочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого здодержання всіх процесуальних прав, що належать потер, це є дійовою гарантієюзахисту його інтересів. На практиці нерідко роз'яснення прав проводитьсяформально, без необхідних пояснень, і зводиться до одержання підписупотерпілого на постанові про визнання його таким.
Практиказасвідчує, що в переважній більшості, спираючись на положення ст. 94 КПКУкраїни — приводи і підстави для порушення кримінальної справи, кримінальнісправи порушуються за заявами і повідомленнями громадян або представниківгромадськості чи влади. У КК України містяться статті 125 (частини 1 і 2) і126, за якими справи порушуються лише за зверненнями громадян. А хіба органислідства не припиняють кримінальні справи при відмові заявника від звернення увипадках так званих побутових злочинів? Так невже ж це не прояви принципудиспозитивності, і не за новим законодавством, а за старим, радянським? Дійсно,на цій стадії кримінального процесу він був не таким вираженим, як у цивільномупроцесі, але й не був зовсім відсутнім, щоб про нього не згадувати.
Підґрунтядля замовчування містились у ідеологічній сфері, за якої тоталітарна держава іїї органи домінують над людиною, її правами і її інтересами. У чому інтерес угромадянина, в якого пограбували квартиру: повернення майна або терміновакомпенсація його вартості та ще компенсація моральних збитків. І громадянину впереважній більшості випадків байдуже, на 6 місяців чи на 6 років відправлятиза грати злочинця. Але державний механізм не налаштований вирішувати проблеми утакому напрямі, оскільки у мозку чиновника відповідного державного органудомінує філософія державної кари і не більше — його не виховали у навчальнихзакладах з позиції інтересу громадянина та дії принципу диспозитивності.Мабуть, тому не лише практики-юристи, а й переважна більшість науковців івикладачів юридичних дисциплін не хочуть зрозуміти чи проникнутись значущістютакого правового явища в США, як «кримінальний компроміс», який є проявом діїпринципу диспозитивності.
Припідготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України необхідно зробитисуттєву переорієнтацію на нові підходи і дивитись на кримінальний процес зточки зору інтересу перш за все людини. І тоді у цьому процесі чільне місце, якце і має бути у правовій демократичній державі, займе принцип диспозитивності.Лише тоді у гармонійній єдності існуватиме право громадянина і право «принципуофіційності» з боку державних органів щодо ініціювання кримінальногопровадження.
Другаскладова (стадія) принципу диспозитивності — самостійний пошук і надання доказівсуду щодо підтвердження вимог звернення. Хоча ця частина принципудиспозитивності і сьогодні діє в цивільному процесі, але не повною мірою. Кронзроблено в бік держави, інститути якої зобов'язані взяти активну участь узабезпеченні доказової бази сторін. Але цим ми породжуємо утриманство впоглядах людей. Навпаки, нехай самі трудяться і турбуються, а що повинназробити держава, так це законодавчо розширити їх можливості для активної участіу зазначеному процесі і допомагати лише у виняткових випадках, коли сторона неможе в силу незалежних від неї обставин отримати докази (таємний режимінформації, спеціальний дозвіл, виконання дій лише за ухвалою суду тощо). Крімтого, пошук суддею доказів є підставою для думок, а внаслідок цього — йвисновку про прихильність судді до однієї із сторін та його упередженість щодорезультатів процесу. Яка ж тут віра в об'єктивність судочинства?
Стурбованістьвикликає можливість реалізації цієї стадії принципу диспозитивності укримінальному процесі. Уст. 261 КПК України вказується, що обвинувач,підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільнийвідповідач, треті особи та їхні представники в судовому розгляді кримінальноїсправи користуються рівними правами; але в чому конкретно — це можна побачитилише з подання доказів, участі у їх дослідженні та з різноманітних заяв чиклопотань щодо них.
Захистяк вид процесуальної діяльності на етапі досудового слідства не мав повногоправа пошуку необхідних даних і лише протягом останніх років дістав можливістьчастково ознайомлюватися з доказами (та й то за винятком доказів, одержанихоперативним шляхом). Можливість долучити до справи докази, встановленізахистом, залишається проблематичною: це залежить від суб'єктивної позиціїслідчого. Частина доказів може «випасти» із сукупності даних, що підлягаютьоцінці при підготовці слідством обвинувального висновку, і чекатиме своєї чергидля реалізації лише на стадії судового розгляду, та й то за умови, щоклопотання адвоката про залучення їх до матеріалів справи буде задоволене.
Требапам'ятати про кардинально нові умови, за яких діють норми, що регулюютьправовідносини, які виникають у сфері кримінального судочинства. Згадаємо — ст.9 Конституції України проголосила, що чинні міжнародні договори, згода наобов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національногозаконодавства України. Виходячи з цього, норми Європейської конвенції про правалюдини, яка ратифікована Верховною Радою України, є частиною нашогонаціонального законодавства, і відповідно до положень ст. 6 цього акта кожнаособа має право на активну участь у пошуках і отриманні доказів, що свідчатьпро її невинуватість або дають підстави для сумнівів у об'єктивності свідченьпро неї, включаючи право на безпосереднє допитування свідків, які свідчатьпроти неї.
Безвпровадження принципу диспозитивності неможливо уникнути вказаної недоречності,а це у свою чергу ставить під сумнів реалізацію в кримінальному процесі такихконституційних принципів, як рівність сторін та змагальність. Запровадженняпринципу диспозитивності із законодавчою фіксацією його в нормах КПК Україниобов'язково потягне за собою необхідність: нормативного забезпечення новихможливостей і нового статусу адвоката чи представника сторони, у тому числіщодо збору і одержання доказів; новели в законах про правоохоронні органи(міліцію, СБУ, НБР), оперативно-розшукову діяльність та ін. Але саме це вжебуде проявом правової держави.
Одночаснозапроваджуючи цей принцип в його вказаній стадії, ми повинні думати проадміністративне процесуальне законодавство і можливості заявника та йогопредставників у цьому новому виді судочинства. [10; с. 78]
Третяскладова (стадія) принципу диспозитивності торкається поведінкової стадіїзаінтересованих осіб безпосередньо у судовому процесі. Ця стадія вже сьогоднімає реалізацію (хоча й потребує вдосконалення), що підтверджує наявність цьогопринципу не лише в цивільному, айв кримінальному процесі. Не тільки на судпокладається навантаження щодо правової оцінки сукупності фактів, а й учасникипроцесу також зобов'язані довести значимість своїх аргументів та мотивів заналітичною думкою щодо регуляції сформованих правовідносин відповідниминормами права. Якщо цей обов'язок сторін приглушується при розгляді справипрофесійним складом суду, на якому лежить головне навантаження щодо правовогоаналізу, а інші учасники процесу, виходячи з цього, можуть не виявлятиактивності, то в зв'язку з запровадженням Конституцією України нового інститутусудочинства — суду присяжних виникає якісно нове завдання сторін — і щодовисловлення переконливості своїх доказів, і щодо їхнього правового аналізу таоцінки. Поки що невідомо, якому за видом складу присяжних доведеться доводитисвої погляди — чи суду присяжних французького зразка (три професійних судді ідев'ять присяжних), чи американського зразка (суд народу без професійногосудді, і мабуть, зовсім без юриста). Законодавець ще не вирішив питання щодоформи суду присяжних. Зрозуміло, що ця стадія прояву принципу диспозитивності,особливо у комплексі з принципом змагальності, потребує якісно нового правовоговизначення і конкретизації, але важливо мати уявлення, що така стадія існує.
Четвертаскладова (стадія) принципу диспозитивності відображає цей принцип зі сторони,яка зовсім не була відома радянській науці, та в цьому й не було потреби взв'язку з зовсім іншим концептуальним підходом щодо змісту судового процесу ісудочинства. Особливо ця стадія була неприйнятною для кримінального процесу, деавторитарна держава апріорі ніколи не могла помилитися, а знищення нею людинипіднімалося до рівня Олімпу. Саме тому, що в країнах сталої демократії державата її інституції розглядаються у будь-якому судовому процесі як сторона рівналюдині, а не домінуюча над нею, тому сторони поставлені у позицію прозорості зівсіма своїми доказами і аргументами. Більше того, для того щоб всебічнореалізувати принцип змагальності, передбачено обов'язок сторін заздалегідь допочатку судового слухання надати судові, а отже — і протилежній стороні всюінформацію про докази і джерела їх надходження. Це робиться для того, щобсторона, до якої є претензії, мала можливість належним чинним підготуватись досудового процесу, що розглядається як її справедливе природне право. Одночасноце має і практичне значення — завдяки такому підходу кожна сторона спроможнаналежним чином оцінити свої можливості щодо результатів судового рішення і, недоводячи до дорогого судового розгляду, ще у процесі досудової підготовкисправи закінчити її мировою угодою. Дія цієї стадії принципу диспозитивностіможе мати місце не лише в цивільному, а й в кримінальному процесі (мирова угодаміж фізичними особами або кримінальний компроміс між прокурором і адвокатом зсанкції судді).
Алепункт 3 Європейської конвенції про права людини вказує, що кожна людина,звинувачена у скоєнні кримінального злочину, має право:
а)бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для нею мовою про характер іпричину звинувачення проти неї;
б)мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту.
Прозорістьдоказової бази існує у багатьох демократичних країнах, і це не знижуєефективності роботи поліцейського, слідчого і прокурорського апаратів. [10; с.79]
П'ятаскладова (стадія) принципу диспозитивності полягає у тому, що не лише сторонизобов'язані до початку суду «розкрити свої карти», а й суд має правозапровадити санкції проти тих осіб, які не виконують цієї вимоги, тобто єобов'язок і кореспондуюче йому право суду застосовувати ступінь кари. Одне зможливих м'яких покарань — відкладення слухання справи для підготовкиконтраргументів стороною, яку було позбавлено такої можливості, з покладеннямна винну сторону відшкодування судових витрат у зв'язку з відкладенням процесу.Більш тяжке покарання — повне відхилення прихованих доказів з накладеннямштрафних санкцій за неповагу до правосуддя. Ця складова принципудиспозитивності має величезне не лише теоретичне, а й практичне значення длясудочинства в нашій країні, особливо з врахуванням міцних традицій неповаги досуду, нехтування обов'язками і нормативними приписами в цій сфері. Останнійпрояв (стадія) вказаного принципу диспозитивності поки що недостатньодосліджений в теорії і практиці інших країн (ця стадія є більш притаманноюфранцузькому судовому процесу), але невеличка інформація про такі можливостісуду є цікавою.
Такимчином, принцип диспозитивності постає в зовсім іншому вигляді, ніж йогоописували раніше. Вказана його різноманітність ще більше підкреслює необхідністьнаукового дослідження змісту та особливості дії і реалізації цього принципу, атакож його взаємодію з принципами змагальності і рівноправності у судовомупроцесі України.
Стаття11 ЦПК закріплює головні ознаки основного принципу цивільного судочинства — принципу диспозитивності, який визначає механізм виникнення, розвитку ізакінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожномугарантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливістьздійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, відсамої заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатисясвоїми матеріальними і процесуальними правами фактично і є принципомдиспозитивності, оскільки частина 2 коментованої статті зазначає, що особа, якабере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору навласний розсуд. Однак справа інколи може бути порушена не тількизаінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано правозахищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільніінтереси ( ст. З цього Кодексу). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності,оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рухсправи.
3. Зв'язок принципу диспозитивності зіншими принципами цивільного процесуального права
 
Змінита доповнення до Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК),внесені законодавцем останніми роками, торкнулися найважливіших положеньцивільного судочинства: засад змагальності, диспозитивності, законності,об'єктивної істини; повноважень суду першої, апеляційної та касаційноїінстанцій тощо. Ці зміни, а особливо ті, які стосуються ролі суду в доказуванніта встановленні обставин цивільних справ, є настільки істотними, що вимагають коригуванняправосвідомості суддів, їх відходу від багатьох стереотипів, зумовленихтривалим застосуванням чинних раніше цивільних процедур, та напрацьованих узв'язку із цим штампів, набуття нового досвіду.
Багатосуддів ще не усвідомлюють, що зараз суд не зобов'язаний «вживати передбаченихзаконом заходів до всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставинсправи», а виходячи із конституційної засади змагальності повинен створюватинеобхідні умови для такого дослідження обставин справи. Відповідно до внесенихдо ЦПК змін і доповнень обов'язок доказування фактичних обставин, що маютьзначення для справи, повною мірою покладається на сторони та інших осіб, якіберуть участь у справі, а суд може за їх клопотаннями сприяти у витребуваннідоказів у разі виникнення труднощів у цьому. [11; с. 20]
Узмагальному процесі (ст. 15 ЦПК) суд перестав виконувати, як було раніше, рольслідчого в цивільних справах, самостійно й ініціативно збирати докази, а стаєдійсно судом, який організовує процес і керує ним, забезпечуючи сторонам таіншим особам, котрі беруть участь у справі, рівні можливості щодо надання нимидоказів, участі в їх дослідженні та реалізації інших прав.
Вназваному процесі суд значно більшою мірою вирішує питання права — якматеріального, так і процесуального:
1)роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов'язки;
2)попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (наприклад,відмова від позову або його визнання, визнання факту встановленим, затвердженнямирової угоди сторін тощо);
3)за клопотаннями осіб, що беруть участь у справі, сприяє здійсненню їхніх прав(витребування доказів, які особа не в змозі надати самостійно, тощо);
4)на основі аналізу норм матеріального права визначає обставини, що маютьзначення для справи та підлягають доказуванню, ставить їх на обговорення, утому числі й у випадках, коли сторони на них не посилаються;
5)вказує сторонам на обставини, котрі за законом вони зобов'язані доказати, івстановлює строк для надання ними доказів; 6) забезпечує в ході розгляду справиздійснення особами, які беруть участь у справі, їхніх прав (на заявленняклопотань, давання пояснень, виступи в дебатах тощо), а також дослідження увстановленому ЦПК порядку наявних у справі доказів, вирішує питання про їхналежність і допустимість. [11; с. 21]
Щодонових повноважень суду слід зауважити, що певною мірою він виконував їх іраніше, проте вони не мали самостійного значення, оскільки діяла процедура, заякою незалежно від позиції сторін суд був зобов'язаний збирати докази. За такихумов втрачали будь-який сенс і значення, наприклад, розподіл судом тягарядоказування між сторонами, роз'яснення їхнього обов'язку надавати докази,встановлення строків для їх надання тощо. Сторони могли не звертати уваги на цідії суду, не побоюватись ніяких наслідків — суд був зобов'язаним (під страхомскасування рішення) замість них відшукати та витребувати необхідні докази.
Ухилу напрямі вирішення судом у змагальному процесі питань матеріального тапроцесуального права зовсім не означає, що зменшується його роль у вирішенніпитань щодо фактів (встановлення обставин цивільних справ). Як і раніше,зазначені питання належать до прерогативи суду і мають певні особливості.
Встановленняобставин цивільних справ у змагальному процесі стає результатом: самостійної(чи за сприяння суду) діяльності осіб, які беруть участь у справі, з наданнядоказів (без ініціативи самого суду щодо їх витребування); дослідження цихдоказів судом із наданням названим особам права брати участь у такомудослідженні, при цьому суд вправі досліджувати докази й за відсутності вказанихосіб, якщо вони не скористалися зазначеним правом (ст. 172 ЦПК); оцінки судомза правилами ст. 62 ЦПК лише доказів, наданих йому цими особами (самостійно чиза їх клопотаннями за допомогою суду).
Дляуспішного виконання нової ролі в організації змагального процесу закон наділивсуд рядом процесуальних засобів — суд має право: розглянути справу за наявностів ній достатніх матеріалів про права та взаємовідносини сторін, якщо обидвісторони або відповідач не з'явилися в судове засідання (частини 3 і 5 ст. 172ЦПК); залишити заяву без розгляду, якщо в судове засідання не з'явився позивач(ч. 4 ст. 172 ЦПК).
Цивільнесудочинство з урахуванням нового змісту таких засад, як змагальність ідиспозитивність, характеризується тим, що сторони, які беруть участь у справі іна яких законом покладено обов'язок доказувати обставини, що мають значення дляїї розгляду, самостійно вирішують, брати їм участь у процесі та надавати доказичи ні. Якщо вони відмовляються від участі в розгляді справи (не з'являються досуду й не дають доручення на ведення справи представнику, не надають доказів),це може мати для них негативні наслідки: постановлене рішення ґрунтуватиметьсялише на тих доказах, які були надані суду. [11; с. 22]
Увипадках, коли суд розглянув справу за відсутності сторони, котра не з'явиласьу судове засідання і не надала доказів на підтвердження тих обставин, на яківона посилалась як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд за власноюініціативою їх витребувати не вправі, виникає питання: чи можливий у такомуразі «всебічний, повний і об'єктивний розгляд справи», як це передбаченоположеннями ст. 62 ЦПК?
Можливостісуду щодо встановлення об'єктивної істини і за чинним раніше законодавствомбули досить умовними. Нині, з огляду на особливості змагального процесу, за умови,що предметом дослідження й оцінювання судом є лише докази, надані сторонами таіншими особами, які беруть участь у справі, самостійно, а також за сприяннясуду, твердження про те, що суд встановлює у справі об'єктивну істину, є доситьсумнівним.
Ізрозширенням дії засад змагальності та диспозитивності в цивільному судочинствізначно зросла роль таких стадій процесу, як порушення справи в суді йпідготовка її до судового розгляду. Особливість цих стадій полягає в тому, щосаме в них закладаються основи для швидкого і правильного розгляду та вирішеннясправ, тобто вони є своєрідним фундаментом для майбутньої «побудови» справи,вінцем чого є ухвалення законного й обґрунтованого рішення. «Економія» назазначених стадіях призводить до значно більших витрат на стадії судовогорозгляду і до порушення прав осіб, які беруть участь у справі.
Зогляду на важливість зазначених стадій підготовка справи до судового розглядумає провадитися з точним додержанням вимог, передбачених гл. 18 ЦПК(«Підготовка справ до судового розгляду»).
Провадженняв цивільній справі, як відомо, може бути порушено лише за заявою певної особи(статті 4 і 5 ЦПК). У цивільному процесі, що базується на засадах змагальностій диспозитивності (у результаті внесених до процесуального законодавства змін),особливого значення набуває зміст позовної заяви (скарги, заяви), на підставіякої порушується справа, оскільки саме цим змістом визначаються: дії судді привирішенні питань про прийняття заяви до провадження суду і підготовці справи досудового розгляду, а суду — при розгляді останньої по суті або питань про їїпідвідомчість і підсудність, про визначення обставин, які мають значення для їївирішення, про залучення в процес інших осіб, дослідження доказів тощо; позиціявідповідача, котрий, як і позивач, має право на судовий захист, а дляреалізації цього права повинен бути обізнаним із тим, які вимоги до ньогозаявлені, з яких підстав і якими доказами підтверджуються.
Відповіднодо чинного раніше законодавства зміст позовної заяви такого значення не мав,оскільки суд був зобов'язаний за власною ініціативою збирати докази незалежновід посилання на них у позовній заяві, пропонувати позивачеві змінити абодоповнити підстави позову тощо.
Ізвнесенням змін до процесуального законодавства становище істотним чиномзмінилося: на сьогодні повноваження суду обмежені позицією сторін, які одержалиможливість повною мірою самостійно розпоряджатися своїми правами і набулиобов'язку доказувати в суді свої вимоги та заперечення. Тепер лише від позивачазалежить, до кого і з яких підстав заявляти вимогу, а від відповідача —визнавати її повністю або частково чи заперечувати проти позову.
Виходячиз наведеного у позовній заяві особливе значення мають вказівки на те:
—до кого заявлений позов, тобто хто євідповідачем (п. 2 ст. 137 ЦПК);
—що саме вимагає позивач відвідповідача, тобто що є предметом позову (п. З ст. 137 ЦПК);
—обставини, на яких ґрунтуєтьсявимога, тобто підстави позову (п. 4 ст. 137 ЦПК);
—докази, якими підтверджуютьсяпідстави позову (п. 5 ст. 137 ЦПК).
Призаявлені позову не вимагається надання доказів (наприклад, розписок тощо),проте перерахування їх у позовній заяві є обов'язковим (п. 5 ст. 137 ЦПК). Наданнядоказів здійснюється на подальших стадіях процесу. У зв'язку з цим не можнапогодитися з практикою деяких судів, коли судді залишають заяву без розгляду змотивів ненадання доказів, а не відсутності вказівки на них.
Підставипозову в певних випадках мають вирішальне значення. Для однієї і тієї ж вимоги(предмет позову) можуть бути абсолютно різні підстави, котрі визначають зовсімінші напрями руху справи. Наприклад, вимога про стягнення з відповідачагрошової суми може бути обґрунтована найрізноманітнішими обставинами: договоромпозики або оренди, спричиненням майнової чи моральної шкоди тощо.
Увипадку, коли позовну заяву подано на захист прав та свобод іншої особи і такеправо заявнику надано законом (ст. 121 ЦПК), у заяві має бути вказана ця шособа; якщо ж заяву подано на захист інтересів держави, то повинно бутизазначено, який орган держави представляє ці інтереси. Додержання такої вимогимає важливе значення, оскільки на підставі положень ст. 104 ЦПК особа, вінтересах якої розпочато справу, повідомляється судом про це і може взятиучасть у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву, з усіма належнимиїй правами, у тому числі правом відмовитися від позову. Незазначення такихданих або нечіткий їх виклад у заяві не лише ускладнюють рух справи впотрібному напрямі, а й спричинюють істотне порушення прав відповідача,позбавляючи його можливості вибору відповідного способу захисту.
Позовназаява, що не відповідає вимогам, установленим статтями 137, 138 ЦПК, має бутизалишена суддею без руху. Ухвала про це як така, що перешкоджає подальшомупровадженню справи, може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 1 ст. 291ЦПК).
Відповіднодо ст. 103 ЦПК позивач вправі протягом усього часу розгляду справи по сутізмінити підставу або предмет позову. Процесуальним законодавством невстановлено, в якій формі це може бути реалізовано, тому на практицідопускається як письмова форма, так і усна (у вигляді заяви в судовомузасіданні, котра фіксується в протоколі). Проте якщо позивач змінює і предмет,і підставу позову, це потрібно розцінювати як звернення з новим позовом(останній може бути додатковим до первісного або прийнятим замість нього), якийповинен бути оформлений лише письмово з додержанням усіх установлених ЦПК вимогщодо позовної заяви. [11; с. 23]
Зурахуванням нових підходів до цивільного судочинства зміну підстав або предметапозову, а також збільшення позовних вимог необхідно, на нашу думку, фіксувати уписьмовій формі. Письмову заяву про зміну підстав або предмета позову,збільшення позовних вимог слід розглядати як складову позовної заяви з усімаправовими наслідками вчинення зазначених дій: копія заяви має бути врученавідповідачу та іншим особам, які беруть участь у справі; в разі необхідностізазначеним особам повинен бути наданий строк для підготовки заперечень.
Впровадженняв цивільне судочинство засад змагальності й диспозитивності зумовлює суворедодержання порядку дослідження доказів у судовому засіданні, забезпеченнясторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, права ставити запитанняпро обставини, які мають значення для справи, висловлювати свої судження щодокожного із досліджуваних доказів.
Дослідженняписьмових доказів, наприклад, не може обмежуватися лише оголошенням їх змісту:вони, як передбачено ст. 186 ЦПК, мають пред'являтися для ознайомлення особам,які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — також експертам ісвідкам. Суд повинен пропонувати зазначеним особам подати пояснення щодо зміступисьмових доказів (чи підтверджують вони відомості, зазначені у письмовихдоказах, із чим і з яких причин не погоджуються тощо). Це стосується йдослідження речових доказів, висновків експертів, органів державного управління(статті 188, 190, 191 ЦПК). Процес дослідження обов'язково має бути детальнозафіксований у протоколі судового засідання.
Завдякинеухильному додержанню правил дослідження доказів створюються необхідні умовидля проведення змагального процесу: сторонам та іншим особам, які беруть участьу справі, забезпечується можливість повною мірою реалізувати належні їм правата виконати їх обов'язки, а суду — дізнатися про причетність сторін дообставин, що підлягають доказуванню, точно визначити предмет спору, ефективнокерувати процесом доказування і досягнути процесуальної економії.
Практикасвідчить, що ці вимоги додержуються судами далеко не завжди, хоч їх виконанняможе значно підвищити ефективність судочинства.
Внесенідо ЦПК зміни та доповнення зумовили виникнення ряду проблем при вирішенніпитань щодо призначення експертиз, дослідження й оцінювання судом їх висновків.
Висновокексперта відповідно до ст. 60 ЦПК хоча й не є обов'язковим для суду, проте маєістотні особливості порівняно з іншими доказами. По-перше, за своєю природоювін не може бути замінений іншими засобами доказування (поясненнями сторін,показаннями свідків, письмовими і речовими доказами), якщо для з'ясуванняобставин, що мають значення для справи, вимагаються спеціальні знання в галузі«науки, мистецтва, техніки або ремесла» (ст. 57 ЦПК).- По-друге, він не може,як інші докази, надаватися сторонами та іншими особами, які беруть участь усправі, оскільки згідно із законом єдиною підставою для проведення експертизи євідповідна ухвала суду, прийнята в установленому порядку (статті 57, 61, 143ЦПК).
Необов'язковістьвисновку експерта для суду зовсім не означає, що останній може встановитиобставини, які мають значення для справи і з'ясування яких вимагає спеціальнихзнань, без висновку експерта (наприклад, визнати, що особа в момент укладенняугоди перебувала в такому стані, коли не могла розуміти значення своїх дій абокерувати ними, виходячи лише з її пояснень, без висновку судово-психіатричноїекспертизи). Навпаки, це означає, що суд оцінює висновок експерта за загальнимиправилами оцінки доказів (ст. 62 ЦПК): може не погодитися з висновком(наприклад, визнавши, що його обґрунтовано недостовірними або неповними даними)і призначити додаткову або повторну експертизу; за наявності кількох висновківекспертів, що містять протилежні висновки, вправі обґрунтувати своє рішеннязмістом одного з них, відхиливши інші.
Відповіднодо вимог цивільного процесуального права суддя порядком забезпечення доказів тапід час підготовки справи або суд під час її розгляду може призначитиекспертизу (статті 57, 143 ЦПК). За змістом ст. 57 ЦПК призначення експертизиможливе за ініціативою як суду, так і сторони (сторін). [13; с. 26]
Правосуду на призначення експертизи реалізується таким чином:
—якщо для з'ясування обставин, що мають значення для справи, вимагаютьсяспеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, а особи, якіберуть участь у справі, не заявляють клопотань про призначення експертизи, судставить таке питання на обговорення (це стосується і тих випадків, коли судвбачає необхідність призначення додаткової або повторної експертизи);
— якщо особи, що беруть участь у справі, заперечують проти призначенняекспертизи, суд призначає її за власною ініціативою, формулює питання, з якихвимагається висновок експертизи, та оголошує ухвалу, якою оформлюєтьсязазначена процесуальна дія;
Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, якіберуть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють самостійні вимогина предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадіїпроваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, середяких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінченнясправи (відмова позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінченнясправи мировою угодою).
Принципдиспозитивності визначає також виникнення, розвиток і припинення апеляційного,касаційного та інших видів провадження у цивільному судочинстві.

Висновок
При розгляді івирішенні цивільних справ я вважаю суд не може ні в одній справі минутипринципів цивільного процесу. Ці принципи закріплені в Конституції України,Закону України «Про судоустрій», ЦПК та і інших нормативно – правових актах.
Отже,принципи цивільного процесуального права — це основні ідеї, уявлення про суд таправосуддя, які закріплені Конституцією та нормами цивільного процесуальногоправа, мають загальне значення для всього цивільного процесу, виділяють йоготипові риси, визначають характер процесуального права, порядок його здійсненнята перспективи подальшого розвитку.
Значенняпринципів цивільного процесуального права визначається їх впливом на нормотворчуі правозастосовну діяльність. При розробці чинного законодавства та внесеннізмін до нього не може допускатись суперечностей нових норм права іззакріпленими принципами. Принципи цивільного процесуальною права визначаютьосновні форми діяльності суду та інших учасників процесу в цивільних справах, аїх порушення, як правило, призводить до зміни судових рішень.
Аголовним принципом я вважає є принцип диспозитивності.
Цейпринцип на відміну від інших є багатоплановим і містить у собі декількаскладових, які можна представити таким чином:
1.Ініціювання судового процесу заінтересованою особою, що має місце як уцивільному, а також в інших видах судового процесу, які мають місце в країнах зрозгалуженою системою спеціалізованих судів (Німеччина, Франція, Австрія таін.).
2.Сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошукі звертаються за допомогою до держави (її органів) у тому випадку, коли особане може самостійно вирішити проблему отримання і надання доказів.
3.Сторони самостійно доводять судові переконливість своїх доказів, аргументів,мотивів, оцінок і здійснюють попередній правовий аналіз, виходячи зі свогобачення регулятивної ролі норми права у правовідносинах, що стали предметомсудового розгляду.
4.Сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд і іншу сторону пронаявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень. Виконання цихзобов'язань контролюється з боку суду.
5.Передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторінобов'язків, викладених у попередньому пункті.
Принципдиспозитивності має зв'язок з іншими принципами цивільного – процесуальногоправа.

Списоквикористаних джерел
1. КонституціяУкраїни.
2. ЗаконУкраїни «Про судоустрій» від 07.02.2002 року
3. Закон України«Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року
4. ЗаконУкраїни «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду зправ людини» від 23.02.2006 року
5. ПостановаПленуму Верховного Суду України «Про завдання судів України по підвищенню рівняправосуддя» від 22 лютого 1991 року № 1
6. ПостановаПленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судамипроцесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції»від 21 грудня 1990 року № 9
7. КондратьєвР., Гернего О. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин //Право України. – 2002 № 2
8. И.Логінова Принцип диспозитивності в аспекті реалізації прав потерпілого // ПравоУкраїни, 2006 — № 8
9. Шишкін В.Диспозитивність – принцип судочинства. // Право України. – 1999. — № 6
10.  Шишкін В. Принципдиспозитивності у новому ЦПК України. – 2006. — № 3
11.  П.І. Шевчук Розширення діїзасад змагальності та диспозитивності при розгляді цивільних справ у судіпершої інстанції // Вісник Верховного Суду України — № 3, 2002
12.  Шевчук П. Історичні аспектирозвитку принципу змагальності в ЦПК // Право України. – 2000. — № 4
13.  Ясинок А.В. Сучасний поглядна розвиток цивільного процесу в Україні // Підприємство, гос-во і право – 2006№ 3
14.  Ярема А.Г. Новели цивільногосудочинства // Вісник Верховного Суду України – 2006 № 4 с. 37-43
15.  Цивільний процес: Навч. посібник/ А.В. Андрушко; Ю.В. Білоусов; Н.А.Бондаренко. – К.: Наукова думка 2004 – 262с
16.  Цивільне – процесуальне правоУкраїни: Підручник для юрид. вузів / В.В. Комаров, В.І. Тертишніков / За ред.В.В. Комарова. – Харків: Право, 1999 – 592 с.
17.  Чорнооченко С.І. Цивільнийпроцес: Навчальний посібник: Центр навч. літератури, 2004.- 308 с.
18.  Чорнооченко С.І. Цивільнийпроцес: Вид 2-ге, перероб. та допов: Навчальний посібник. – Київ: Центрнавчальної літератури, 2005.- 472с