Дипломатичні привілеї та імунітети

Курсова робота
З міжнародного публічного права
На тему: «Дипломатичні привілеї та імунітети»

План
Вступ
Розділ 1. Загальна характеристика дипломатичних привілеївта імунітетів
1.1 Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів
1.2 Різниця між дипломатичнимипривілеями та імунітетами
Розділ 2. Види дипломатичних привілеїв та імунітетів
2.1 Привілеї та імунітети дипломатичного представництва в цілому
2.2 Особисті дипломатичні привілеї та імунітети
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Є загальновідомим, що міжнародне право регулюєвзаємовідносини між своїми суб'єктами — державами, міжнародними організаціями йіншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведутьпереговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належнимчином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бутипідпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють,щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначенимиімунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави,об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повноїреалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. Для здійсненнязовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права державистворюють систему органів зовнішніх зносин, які поділяються на внутрішньодержавніта закордонні. Найважливішими закордонними органами зовнішніх зносин держави є дипломатичніпредставництва.
Для того щоб дипломатичне представництво моглоздійснювати свої функції, воно та його персонал відповідно до міжнародного праванаділяються спеціальним правовим статусом. Такі спеціальні права та переваги називаютьпривілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежалиі від могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монархаяк держави, що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурногорозвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітетив сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Дипломатичні привілеїта імунітети— це головна ланка, центральний інститут усього дипломатичногоправа і, можна сказати, права зовнішніх зносин узагалі.
Слідзазначити, що сучасна практика в галузі дипломатичних привілеїв та імунітетів доситьсуперечлива. З одного боку, міжнародне право збільшило коло осіб, на яких поширюєтьсяміжнародний захист (п.1 ст.1 Конвенції про попередження і покарання злочинів протиосіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів,від 14 грудня 1973 р.). З іншого боку, останніми роками за умов поширення доктриниобмеженого імунітету держав у практиці західних країн спостерігається тенденціядо обмеження традиційно визнаних за дипломатами окремих видів дипломатичних привілеївта імунітетів. Така обмежувальна практика не повинна вести до підриву принципу імунітетуорганів зовнішніх зносин та офіційних представників держави за кордоном. До останніхналежать не лише глави держав, глави представництв, міністри закордонних справ ічлени їхніх родин, які їх супроводжують, а й, звичайно, і члени дипломатичного персоналуорганів зовнішніх зносин.
Розділ 1. Загальна характеристика дипломатичнихпривілеїв та імунітетів1.1 Поняття дипломатичних привілеїв таімунітетів
Віденськаконвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичнимпривілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетівіснує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і йогоперсоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку йогонорми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніхі двосторонніх угодах.
Уміжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування наданнядипломатичних привілеїв та імунітетів:
принципвзаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеївта імунітету здійснюється на взаємній основі;
принципальтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеївта імунітетів є правом, а не обов'язком держави;
принципфункціональної необхідності — у його основі лежить визнання того, що в державі перебуваннядипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умовидля ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденськаконвенція про дипломатичні зносини 1961 року.
Дипломатичні привілеї та імунітети — це сукупністьособливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам,їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом натериторії держави перебування.
Уширокому розумінні дипломатичні привілеї та імунітети можна визначити як сукупність(систему) міжнародно-правових норм, які передбачають особливі права, винятки тапереваги, що надаються іноземним дипломатичним і консульським представництвам, спеціальниммісіям, постійним представництвам держав при міжнародних організаціях і місіям постійнихспостерігачів при них, делегаціям держав на сесії і в органи міжнародних міжурядовихорганізацій, делегація на міжнародні дипломатичні конференції і деяким іншим органамзовнішніх зносин, які представляють суб'єкти міжнародного права. Такими самими особливимиправами, винятками і перевагами користується і дипломатичний персонал зазначенихорганів зовнішніх зносин — Для забезпечення нормального функціонування і представництваостанніх.
Загальновизнаноюі первісною базою надання привілеїв та імунітетів є один із провідних принципівміжнародного права — принцип суверенної рівності держав, що втілюється насампередУ такому основоположному в цій галузі міжнародно-правовому акті, як Віденська конвенція1961 р., а також інших конвенціях, що стосуються цієї галузі міжнародного права.
Базоваконвенція 1961 р. виходить із загального принципу, який записаний У її преамбулі:привілеї та імунітети" надаються не для вигоди окремих осіб, а для ефективногозабезпечення дипломатичних представництв як органів, які представляють державу".1.2 Різниця між дипломатичними привілеямита імунітетами
Нанеобхідність розрізняти поняття «дипломатичний імунітет» і «дипломатичніпривілеї» звертає увагу М.І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантієюнормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканністьслужбових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органіввлади і т.д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів,право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т.п.) — це чинники, щосприяють дипломатичній роботі і полегшують її. Дипломатичні привілеї та імунітети- це єдине, комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожноїз його складових (тобто імунітету — з одного боку, і привілеїв — 3 іншого)можна виокремити й деякі особливості цих складових. Наприклад, різницю між імунітетамиі привілеями іноді вбачають у тому, що імунітет — це галузь правових гарантій длянормального здійснення функцій дипломатичних представництв і самих дипломатів, тодіяк привілеї, як вважається, — це питання престижу держав, що їх представляють даніоргани, і тому привілеї засновувалися у минулому скоріше на нормах міжнародної ввічливості,а не права. Однак нині вони мають, як правило, єдину основу — договірні норми міжнародногоправа, які прийшли на зміну звичаєвим нормам і нормам ввічливості.
Ураховуючивикладене, можна вважати, що дипломатичний імунітет — це, в широкому розумінні,базоване на основних принципах міжнародного права непідлягання іноземних дипломатичнихпредставництв та їхнього персоналу місцевій юрисдикції, а точніше — їхня непідлеглість,вилучення зі сфери дії примусових заходів, тобто санкцій, які в інших, звичайних,умовах застосовуються у випадку порушення законів і правил даної держави. При цьомуважливо підкреслити, що дипломатичний імунітет зовсім не звільняє дипломата відобов'язку дотримуватися правопорядку країни перебування, дотримуватися її законіві правил як таких (ст.41 Конвенції 1961 р.). Дипломати звільняються, як уже зазначалося,лише від застосування до них заходів примусу, пов'язаних з обмеженням їхньої особистоїсвободи у країні перебування. І якщо немає відмови від імунітету, максимум можливихдій місцевої влади — це оголошення у відповідних випадках дипломатів персоною нонграта зі всіма правовими наслідками, що з цього випливають. Однак імунітет від юрисдикціїкраїни перебування не звільняє дипломатичних агентів від юрисдикції своїх держав,і як громадяни цих держав вони можуть відповідати перед судом своєї країни, якщозбігаються складові складу злочину, який кваліфікується як такий в обох державах.
Щододипломатичних привілеїв, то під ними розуміються деякі особливі права і переваги,які надаються іноземним офіційним представництвам та їхньому персоналу виходячиз поваги до суверенітету держави, яка акредитує. Вони покликані полегшити роботуіноземних представництв, створити їм для цього додаткові можливості.
Разом узяті, привілеї та імунітети являють собоюструнку систему, забезпечувану нормами міжнародного права. Розглянемо тут власнедипломатичні, за змістом Віденської конвенції 1961 р., привілеї та імунітети. Уміжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництві привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).
Розділ 2. Види дипломатичних привілеївта імунітетів2.1 Привілеї та імунітети дипломатичногопредставництва в цілому
Допривілеїв та імунітетів дипломатичного представництва в цілому належать:
а)недоторканність приміщень дипломатичного представництва;
б)недоторканність його архівів і документів;
в)фіскальні (митні) пільги та переваги;
г)свобода зносин представництва
д)митні привілеї диппредставництва;
е)право представництва на прапор та інші символи суверенітету держави, яка акредитує.
Недоторканністьприміщень дипломатичного представництва означає, що влада держави перебування немає права доступу в ці приміщення — для отримання такого доступу обов'язковою єзгода глави дипломатичного представництва (п.1 ст.22 Конвенції). Більше того, п.2цієї ж статті зобов'язує владу країни перебування вживати і всіх необхідних заходівдля захисту приміщень представництва від усякого вторгнення або завдання збитківі для запобігання всякому порушенню спокою представництва або образи його гідності.
Однакнедоторканність приміщень не означає, що вони можуть використовуватися з метою,несумісною з функціями дипломатичного представництва, на що спеціально вказує п.Зст.41 Конвенції. Так, загальне міжнародне право не передбачає надання права притулкуу приміщеннях посольств і місій особам, які переслідуються і розшукуються владоюкраїни перебування, оскільки це виходить за межі звичайних функцій посольства (натомістьпрактика щодо надання притулку в посольствах країн, які дотримуються загальних нормміжнародного права, нерідко йде іншим шляхом, наслідуючи досвід латиноамериканськихкраїн, де припускається не лише територіальний, а й дипломатичний притулок). Помешканняпредставництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, атакож засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізиційі виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювальной охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючирезиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючиобслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якіймірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиноютериторії держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходитьсяпід суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права,наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішноговиконання функцій, покладених на представництво. Користування недоторканністю приміщеньне може бути сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатичне представництвоне повинно використовувати свої приміщення не за своїми функціями. Хоча Віденськаконвенція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це положення в міжнародномуправі є загальновизнаним і ґрунтується на багатій звичаєво-правовій практиці. Яквикористання приміщень дипломатичного представництва не за призначенням розцінюютьсянасильницьке утримання в них людей, ведення підривної агітації проти іноземної держави,переховування у приміщеннях представництва осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину. На державі перебування лежить спеціальний обов’язок«вживати всі належні заходи для захисту приміщень представництва від усілякоговторгнення чи нанесення збитку та для запобігання всякого порушення спокою представництвачи образи його достоїнства». Це надає державі право вживати спеціальні законодавчізаходи в районах розташування дипломатичних представництв (наприклад, обмеженняна проведення мітингів чи демонстрацій.
Щодоархівів і документів представництва, то вони недоторканні в будь-який час і незалежновід місця їх знаходження (ст.24 Конвенції). Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична поштане підлягає ні розпечатуванню, ні затримці. До архівів і документів за змістом ст.24Віденської конвенції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна документаціядипломатичного представництва, а також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція,яка не підлягає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсолютно недоторканніза будь-яких обставин, у тому числі й у разі війни, і країна перебування зобов’язанагарантувати цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичногопредставництва адресована владі держави, а не приватним особам, до розпорядженняяких документи можуть потрапити випадково.
Держава,яка акредитує, звільняється від сплати всіх державних, районних і муніципальнихподатків, зборів і мита щодо приміщень представництва, власних або найманих, окрімтаких податків, зборів або мита, які являють собою платню за конкретні види обслуговування(ст.23).
Митніпривілеї представництва зводяться до звільнення від усього мита відносно предметів,які призначені для офіційного користування представництва (п. «а» ст.36). Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїхобов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит державиперебування. Звільнення від податків ізборів (фіскальні привілеї) тривалий час існувало як норма міжнародної ввічливості,визнана на основі взаємності. Природа цієї норми в особливому статусі представництва,на яке як на орган іноземної держави, що володіє імунітетами відповідно до міжнародногоправа, не поширюється територіальне верховенство країни перебування. Уперше фіскальніпривілеї були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификаціїдипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини:«Акредитуюча держава та глава представництва звільняються від усіх державних,районних і муніципальних податків, зборів і мит. окрім податків, зборів і мит, щопредставляють собою плату за окремі види послуг» (ч.1 ст.23). Фіскальні привілеїне поширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як газ, водопровід,каналізація, парове опалення, електроенергія тощо). Незважаючи на очевидну загальнутенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних представництв, державивсе-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу оподатковування. Існуюча врізних державах практика в цій сфері може мати досить істотні розбіжності. Томупринцип взаємності, як і раніше, залишається домінуючим при встановленні обсягуфіскальних привілеїв при обміні дипломатичними представництвами. В Україні Положенняпро дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Українівід 10 червня 1993 р. взагалі не згадує фіскальні імунітети. Однак з огляду на приматВіденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. над законами України слідвизнати пряму дію в національному законодавстві України норми ст.23 Конвенції.
Митніпривілеї, як і фіскальні, здавна існували в обмежених межах у багатьох державахі розцінювалися як данина міжнародній ввічливості. Уперше митні привілеї дипломатичногопредставництва були сформульовані як норма загального міжнародного права при кодификаціїдипломатичного права та закріплені у Віденській конвенції про дипломатичні зносини:«Держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяєввозити та звільняє від усіх мит, податків і зборів, за винятком складських зборів,зборів за перевезення та подібного роду послуг: a) предмети, призначені для офіційноговикористання представництва; б) предмети, призначені для особистого використаннядипломатичного агента або членів його родини, що живуть разом із ним, включаючипредмети, призначені для облаштування» (ч.1 ст.36). Як видно, митні привілеїне мають у міжнародному праві абсолютного характеру. Їхній обсяг установлюєтьсязаконодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на умовах взаємності.В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні представництвата консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не врегульоване,а віднесене до ведення «законодавства України відповідно до норм міжнародногоправа» (п.11).
Свободазносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу зносиніз своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, деб вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправікористуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованимиабо шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністюі підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує,або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc (наприклад,командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, щоакредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичноїпошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебуваннявстановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правомкористування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебуваннядля належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язанасприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень,надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв.
Нарешті,дипломатичне представництво має «право на прапор», тобто передбачено іпоставлено під захист міжнародного права можливість без перешкод користуватися символамисуверенітету своєї держави — її національним прапором, гербом, виконанням гімнута ін. Щодо порядку користування цими символами, то кожна держава визначає йогоу своєму законодавстві. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканняхпредставництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобахпересування. Право користатися прапоромі гербом акредитуючої держави на приміщеннях представництва, а також на засобахпересування належить Представництву та його голові1. Періодичність користуванняпрапором і емблемою (гербом) своєї держави представництво визначає самостійно.
Окрім передбачених Конвенцією та звичаєвими нормамиміжнародного права, існує низка пільг та переваг, що надаються посольствам і місіямна основі норм міжнародної ввічливості й відповідно до звичаїв, що склалися в дипломатичнійпрактиці. Це, наприклад, право представництва на позачергове й гарантоване відправленнятелеграфної та іншої кореспонденції, право на організацію внутрішнього життя, вільногочасу та побуту співробітників представництва згідно з традиціями своєї країни таін.2.2 Особисті дипломатичні привілеї таімунітети
Привілеїта імунітети членів персоналу представництва с такими:
особистанедоторканність дипломатичних агентів;
недоторканністьїхньої особистої резиденції;
імунітетвід юрисдикції держави перебування;
податковіпільги та винятки для дипломатичних агентів;
митніпривілеї дипломатичного персоналу.
Фундаментальнимпринципом у групі так званих 'особистих" привілеїв та імунітетів є принципособистої недоторканності дипломатичних агентів як частини досить широкої категоріїосіб, які користуються міжнародним захистом (за змістом Конвенції 1973 р.). Стаття29 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає, що дипломатине підлягають ні арешту, ні затриманню в будь-якій формі. Передбачено й низку зобов'язаньдержави перебування — влада останньої зобов'язана ставитися до дипломатичних агентівз належною повагою і вживати всіх необхідних заходів до того, щоб запобігти будь-якимзамахам на їхні особистість, свободу або гідність. Норми цієї статті є загальновизнаними,мають імперативний характер, однак проблема в тому, що, як і інші такого роду норми,вони нерідко порушуються, і держави часто є безсилими протиставити щось ефективнехвилі міжнародного тероризму, нескінченним актам насильства щодо дипломатів, захопленнюїх як заручників та ін. Боротьба з такими злочинами міжнародного характеру є однієюз ланок боротьби проти тероризму як глобального явища сучасності. Держава перебуваннязобов'язана ставитися до дипломатичного агента з належною повагою і приймати належнихзаходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність. Особиста недоторканність є найважливішим дипломатичнимімунітетом. Будь-яке зазіхання влади на особу посла з найдавніших часів розцінювалосяяк спрямоване безпосередньо проти государя чи країни, яку він представляв. Правда,у минулому це не завжди було гарантією безпеки для самих послів. За чинним міжнароднимправом гарантії особистої недоторканності складають серцевину правового статусудипломатичного агента, а зазіхання на особисту дипломатичну недоторканність кваліфікуютьсяяк серйозне правопорушення. Поняття особистої недоторканності досить складне. Узагальному вигляді воно сформульоване у ст.29 Віденської конвенції про дипломатичнізносини: «Особа дипломатичного агента недоторканна. Він не підлягає арештуабо затриманню у жодній формі»1. Як видно, ця норма формулює широкі заходизахисту. У той же час це не означає, що влада країни перебування безсила проти дипломатичногоагента у разі порушення ним законів. У коментарі Комісії міжнародного права до ст.29зазначено, наприклад, що наявність особистої недоторканності не виключає щодо дипломатичногоагента «ані заходів самооборони, ані заходів попередження, за виняткових обставин,здійснення ним злочинів чи проступків»2. Деякі автори, беручи до уваги практику,вважають, що можлива навіть тимчасова затримка іноземного дипломата, але без взяттяйого під варту, для запобігання злочину чи ліквідації наслідків зробленого ним тяжкогоправопорушення3. Природно, що такі виключення із права на особисту недоторканністьможуть виникнути лише за надзвичайних обставин. Відповідно до Положення про дипломатичніпредставництва та консульські установи іноземних держав в Україні особиста недоторканністьпоширюється на голову дипломатичного представництва, членів дипломатичного персоналу(п.12), членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком членів родингромадян України (п.14), співробітників адміністративно-технічного персоналу тачленів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком громадян України йосіб, що постійно проживають в Україні (п.15).
Щодоприватної резиденції дипломата, то їй гарантуються такі ж самі недоторканність тазахист, що і приміщенню представництва. Рівною мірою це стосується паперів, кореспонденціїі, з деякими винятками, майна дипломата. Термін«приватна резиденція» означає як місце постійного проживання дипломатичногоагента, так і його тимчасову резиденцію (готельний номер, туристичний намет, трейлері ін.) Недоторканністю користуються і засоби пересування (автомобіль, яхта й ін.).
Однимз найважливіших компонентів системи дипломатичних привілеїв та імунітетів є імунітетдипломатичних агентів та інших осіб, на яких поширюється міжнародний захист, відюрисдикції держави перебування. При цьому імунітет від кримінальної юрисдикції єповним, абсолютним, а що стосується імунітету від цивільної та адміністративноїюрисдикції держави перебування, то тут є деякі винятки із загального правила, колидипломат не може посилатися на свій імунітет (ст.31 Конвенції 1961 р.). За загальнимправилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадкувчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушуєтьсяв силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонуєтьсязалишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатисяперед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинивзлочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.
Надипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:
а)речових позовів, що належать до приватного не рухомого майна на території країниперебування, якщо він не володіє цим майном для цілей представництва;
б)позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він виступає в якості виконавцязаповіту, попечителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщини. Таким чином, дипломатичнийагент не може посилатися на дипломатичний імунітет як підставу для відмови від явкипри розгляді позову або іншої справи, що належить до спадкування;
в)позовів; що належать до будь-якої фахової або комерційної діяльності дипломатичногоагента за межами його офіційних функцій.
Дипломатитакож користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави перебуванняі тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.
Водночасслід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебуванняне звільняє його від юрисдикції акредитованої держави
Конвенціяпередбачає відмову від імунітету (ст.32) — але лише за умови, що така відмова єпевно вираженою і згоду на неї дає держава, яка акредитує, а не сам дипломат. Чине єдиним за всю післявоєнну дипломатичну практику випадком відмови від імунітетубуло відповідне рішення державного керівництва Республіки Грузія щодо свого дипломата,радника-посланця посольства Грузії у Вашингтоні Георгія Махарадзе, який у січні1997 р. здійснив автомобільний наїзд з тяжкими наслідками — загинула 16-літня американка.У результаті відмови Грузії від імунітету американський суд наприкінці того ж рокуприсудив Махарадзе до мінімального (враховуючи щиросерде визнання і сам майже безпрецедентнийфакт відмови від імунітету) терміну покарання — 7 років позбавлення волі.
Завершуютьперелік «особистих» привілеїв та імунітетів такі їх види, як податковіта митні привілеї.
Податковіпривілеї (ст.34 Конвенції) означають, що дипломатичний агент звільняється від усіхподатків, зборів і мита, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних,за винятком:
а)непрямих податків, що включаються в ціну товару й обслуговування;
б)збору податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться в акредитованій державі,якщо він не володіє ним від імені акредитованої держави, або з метою представництва;
в)податків на спадщину і мита на спадкування, що стягуються країною перебування;
г)зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування;
д)судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і гербового збору стосовно нерухомогомайна, що знаходиться на території держави перебування за винятком побічних податків,які включаються звичайно в ціну товару або обслуговування, зборів і податків наприватне нерухоме майно, яке знаходиться на території держави перебування, якщовін не володіє ним від імені держави, яка акредитує, з метою представництва, таза деякими іншими винятками.
Митніпривілеї (підпункт «б» п.1, п.2 ст.36) охоплюють не лише безмитний ввізі вивіз предметів, що призначені для особистого користування дипломатичного агентаі членів його родини, а й звільнення від митного догляду його особистого багажу.Але далі сказано, що особистий багаж дипломата звільняється від митного контролю,якщо немає серйозних підстав вважати, що він містить предмети, на які не поширюютьсявинятки, то згадуються у п.1 цієї статті (тобто якщо предмети не призначені дляособистого користування, якщо ввіз або вивіз їх заборонений законом або регулюєтьсякарантинними правилами держави перебування. -АГ. С). Догляд особистого багажу дипломатамає виконуватися лише у присутності дипломатичного агента або його вповноваженогопредставника". Якщо таких речей не виявлено, то це образа держави, яку представляєдипломат, а якщо виявлено, то цей дипломат оголошується персоною нон-грата і висилаєтьсяз держави.
Крімдипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин,але лише за дотримання двох обов'язкових умов. По-перше, члени родин повинні мешкатиразом із дипломатичним агентом, а по-друге, вони не повинні бути громадянами державиперебування. До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітнідіти, а також, відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дипломата,що мешкають із ним спільно і перебувають на його утриманні. Дипломатичні привілеїта імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у міжнародному праві, ізмоменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до моменту виїздузазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини користуютьсявстановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при проїзді черезтретю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню територіючленів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і членівїхніх родин. Адміністративно-технічний персонал посольств і місій користується привілеямита імунітетами, однак не в повному обсязі. Так, особи, що належать до нього, незвільняються від митного догляду, і, головне, імунітет від цивільної та адміністративноїюрисдикції щодо адміністративно-технічного персоналу не поширюється на дії, яківиходять за межі їхніх службових обов'язків.
Представникиобслуговувального персоналу, якщо це не громадяни держави перебування або не особи,які постійно проживають у ній, користуються імунітетом відносно дій, вчинюванихними при виконанні своїх обов'язків, і звільняються від податків, зборів та митана заробіток, отримуваний ними на своїй службі. Водночас слід зазначити, що відносноадміністративно-технічного та обслуговувального персоналу посольств держави-контрагентичасто укладають двосторонні угоди, за якими обсяг привілеїв та імунітетів для цихосіб може бути розширений — на основі взаємності. Така практика існувала ще до прийняттяВіденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р.
Висновки
Представники держав працюють на території іноземнихдержав і на території іноземних держав здійснюють свої функції. Це може бути небезпечнодля їх життя і здоров’я, тому об’єктивноісторично склалася необхідність введення дипломатичних привілеїв та імунітетів.Це різного роду пільги та переваги, це права і свободи, які перевищують обсяг праві свобод громадян. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежали івід могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монархаяк держави що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурногорозвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітетив сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Перелік дипломатичних привілеїв й імунітетів, визнаниху міжнародному праві, викладений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини1961 р., у якій було кодифіковано насамперед звичаєве дипломатичне право. Акредитуючадержава зобов’язана забезпечувати однаковий обсяг наданих привілеїв й імунітетівдля дипломатичних представництв усіх держав, оскільки відповідно до Преамбули Віденськоїконвенції 1961 р. «такі привілеї й імунітети надаються не для вигід окремихосіб, а для ефективного здійснення функцій дипломатичних представництв як органів,що представляють держави»1. На умовах взаємності держави можуть розширити обсягпривілеїв й імунітетів. У свою чергу, держава, яку акредитують, повинна не зловживатидипломатичними привілеями й імунітетами та користатися ними винятково з метою здійсненняфункцій представництва. Дипломатичні привілеї й імунітети розділяються на привілеїй імунітети дипломатичного представництва й особисті дипломатичні привілеї й імунітети.Крім закріплених у нормах Віденської конвенції про дипломатичні зносини дипломатичніпредставництва можуть мати привілеї й імунітети, що існують у силу міжнародних звичаїв.Багато з нині закріплених у міжнародному праві привілеїв й імунітетів пройшли черезстадію міжнародного звичаю. Дипломатичні привілеї та імунітети мають абсолютнийхарактер, тобто вони не можуть бути порушені чи обмежені, а також вони носять транзитнийхарактер, тобто розповсюджують свою дію після перетину кордону іноземної держави.Дипломатичні привілеї та імунітети є взаємопов’язаними та взаємозалежними, це єдине,комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожної з його складових(тобто імунітету — з одного боку, і привілеїв — іншого) виокремлюють й деякі особливостіцих складових. Дипломатичні привілеї та імунітети в повному обсязі розповсюджуютьсялише на квотованих дипломатів, вони розповсюджуються на членів сім’ї дипломатичногоагента, які проживають разом із дипломатом. Також розповсюджуються на працівниківадміністративно-технічного персоналу тільки на час виконання ними їх службових обов’язків. При тлумаченні питання про імунітет слід враховувати таку особливість,що імунітет надається державі, яка акредитує, в цілому, а не співробітникам дипломатичнихпредставництв. Саме тому в ст.32 Віденської конвенції 1961 р. підкреслюється, щовід імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що користуються імунітетом,можуть відмовитися тільки держави, що акредитують, а не самі ці особи.
Такимчином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб ігнорувати закони,правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного виконання дипломатичнимпредставництвом і його персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормамиміжнародного права і внутрішньодержавного права країни перебування.
Список використаної літератури
1. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнароднеправо. Основні галузі, Київ, «Либідь», 2004.
2. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право,Київ, «Юрінком Інтер», 2000.
3. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського- К.: Юрінком Інтер, 2005.
4. Блищенко И.П. Дипломатическое право.2-е изд. М., 1990.
5. Ковалев А.А. Привилегии и иммунитеті в современноммеждународном праве.М., 1986.
6. Сандровский К.К. Дипломатическое право: Учебник. К.,1981.
7. Лукашук И.И. Международное право. Особенная часть.- М., 1997. — С.57.