ГАРАНТІЇ ПРАВ ІСВОБОД ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
Одесса – 2011
Вступ
Праваі свободи людини і громадянина є найвищою соціальною цінністю, найважливішимоб'єктом конституційно-правового регулювання. Під конституційними правами ісвободами людини і громадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією тадержавою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метоюзадоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній,культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя. Права і свободи людинита їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Вонавідповідає перед людиною за свою діяльність. Утворення і забезпечення прав ісвобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).
Відтак метою сучасного розвитку українського суспільства єутвердження прав людини і громадянина, забезпечення умов для їх повної реалізації.Однак декларація прав без гарантії їх забезпечення веде до негативнихсоціально-політичних наслідків, зниження авторитету влади, до зростаннянедовіри до політики держави, породжуючи правовий нігілізм та різні формидевіантної поведінки. Останнім часом в Україні виникли несприятливі дляособистості тенденції, що істотно ослаблюють її реальний статус у суспільстві,соціальну і правову захищеність. Деформація суспільної правосвідомості якрезультат тривалої ідеологічної обробки, яка здійснювалася тоталітарноюдержавою, створила атмосферу невпевненості індивіда у своїй захищеності. Томудослідження проблеми забезпечення, реалізації, охорони і захисту прав і свободлюдини й громадянина на сучасному етапі державного будівництва набуває особливогозначення, що і зумовлює актуальність теми дослідження. Права людини ігромадянина мають особливу значимість у житті суспільства ще і тому, що вонисприяють комунікації між індивідами і соціальними групами, між особистістю ідержавою. Нерозуміння цього унеможливлює адекватну оцінку всієї системискладних політичних, соціальних, економічних, міжнародних відносин, не сприяєзвільненню людини від надмірної залежності від держави. Права людини ігромадянина є визначальним чинником статусу людини в суспільстві йцивілізованої діяльності людей, задоволення їх потреб і інтересів. Реалізаціяконституційних прав і свобод людини й громадянина неможлива без ефективноїорганізаційно-виконавчої діяльності державних органів і посадових осіб. Усе цеактуалізує необхідність глибокого всебічного дослідження проблеми прав людини ігромадянина в Україні як необхідної передумови її демократичного розвитку.
Метаданої курсової роботи полягає в тому, щоб з'ясувати поняття, сутність,структуру прав і свобод людини і громадянина з урахуванням сучасних правовихпідходів.
Об'єктомдослідження є права людини і громадянина, які пов’язані із ступенемутвердження в суспільстві демократичних цінностей та інститутів сучасногогромадянського суспільства.
Предметомдослідження виступають характерні риси процесу формування умов для повноцінноїреалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Методологічнаоснова дослідження. Основою джерельної бази курсової роботи є законодавствоУкраїни, що регламентує права людини і громадянина, при аналізі якихзастосовувався емпіричний метод. В основу курсової роботи покладено системнийметод, який дав змогу розглянути права людини і громадянина як певнуцілісність, що складається із сукупності елементів. Інституціональний методорієнтований на аналіз і вивчення інститутів, за допомогою яких захищаютьсяправа людини і громадянина.
1.Ознаки громадянських прав і свобод людини в Україні
Ознакигромадянських прав і свобод людини є тими специфічними рисами які дають змогу відокремитиправа, котрі ми відносимо до громадянських. За допомогою ознак громадянськихправ і свобод їх можна порівнювати з іншими групами основних прав і свободлюдини і громадянина, виділяючи спільні та відмінні риси.
К.І. Козловата О.О. Кутафін специфічні ознаки особистих прав і свобод визначають так: а) вониє за своєю суттю правами людини, тобто кожного, і не пов'язані напряму зналежністю до громадян держави і не випливають з неї; б) ці права невідчужуваніі належать кожному від народження; в) вони охоплюють такі права і свободиособи, які необхідні для охорони її життя, свободи, гідності як людськоїособистості та інші природні права, пов'язані з її індивідуальним, приватнимжиттям. Інший російський вчений А.Є. Козлов додає до цих характеристик ознакуособливої значущості особистих (громадянських) прав і свобод, їх найбільшувразливість порівняно з іншими групами конституційних прав і свобод. Цейперелік ознак є неповним, оскільки лише у найбільш загальних рисах відображаєсуттєві ознаки даної групи конституційних прав і свобод людини.Невідчужуваність прав і свобод людини є більш значущою та складноюконституційно-правовою категорією, яка належить не до ознак, а до принципівконституційних прав і свобод людини та громадянина. Всі ознаки громадянськихправ і свобод людини в Україні можна умовно поділити на дві підсистеми (види):загальні та спеціальні. Як одна з груп конституційних прав і свобод індивіда,вони мають загальні ознаки, властиві всім основним правам і свободам людини ігромадянина.
По-перше,громадянські права і свободи людини є фундаментальними правами і свободами.Вони не лише проголошені у міжнародних актах, але й закріплені КонституцієюУкраїни. Це єдиний нормативний акт, який має право визначати їх зміст, обсяг тамежі реалізації.
Звідсивипливає друга ознака – постійний характер даних прав і свобод людини, їхособливий механізм реалізації. Це означає, що окреме громадянське право чисвобода, як і будь-яке інше конституційне право, не припиняється і не виникаєраз по раз, а є невід'ємним правом кожного учасника конкретних правовідносин.Набором конституційних прав, свобод та обов'язків особа вже володіє до виникненняправовідносин у конкретній сфері.
Третьоюзагальною ознакою громадянських прав і свобод людини можна вважати їхзначущість. Вони виражають насамперед і безпосередньо відносини та зв'язкилюдини і держави, тоді як інші галузеві суб'єктивні права і свободи регулюютьзв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних чи громадськихорганізацій, або громадян між собою.
По-четверте,громадянські права і свободи, як і решта основних прав і свобод, маютьособливий механізм охорони. Його функціонування забезпечується всією системоюнаціонального законодавства, діяльністю органів державної влади та органівмісцевого самоврядування, політичних та громадських організацій та іншихюридичних та фізичних осіб.
П'ятоюзагальною ознакою громадянських прав і свобод є їхня універсальність – вонидіють у всіх сферах суспільного життя, на всій території держави, у будь-якугодину дня чи ночі їх зміст та обсяг є однаковим для всіх фізичних осіб, котріпідпадають під юрисдикцію української Конституції. З іншого боку, громадянськіправа і свободи мають свої спеціальні ознаки – за своїми специфічними якостямивони є пріоритетними, природженими, сталими, загальними та індивідуальними.
Пріоритетністьгромадянських прав і свобод підкреслюється місцем розташування у другомурозділі Конституції – одразу після принципів правового статусу особи в Україніі перед політичними та іншими
правами і свободами – це не випадково. По перше, така послідовність властиваЗагальній Декларації прав людини 1948 р. Міжнародному пакту прогромадянські та політичні права 1966 р. По-друге, громадянські права і свободиє основою не тільки системи конституційних прав і свобод людини, але й практичновсього правового статусу особи в Україні Це зумовлено особливою значущістюгромадянських прав і свобод для людини і держави. Для людини вони єпередумовами задоволення інших духовних і матеріальних потреб. Для держави вониє суттєвими, бо втілюють її демократичний, правовий, соціальний характер. Громадянськіправа індивіда, зокрема право на життя, право на свободу, право на повагу до гідностіє передумовами реалізації будь-яких інших конституційних прав – політичних,економічних, соціальних, культурних чи екологічних. Природженість прав і свободданої групи означає їх належність людині від народження (чи початку життя) досмерті Громадянські права і свободи людини не набуваються і не відчужуються завласним бажанням особи, на відміну, наприклад, від права на власність, права натруд чи виборчого права. До громадянських прав і свобод неможливо застосуватитаку умову, як дієздатність. Особі не треба чекати досягнення певного віку, щобкористуватися правом на таємницю листування, правом на повагу до власноїгідності чи правом особистої недоторканності. Ці та інші громадянські права ісвободи має й однорічна дитина, і столітня людина. Крім того, дані права ісвободи не залежать від визнання їх державою. Вони існують як об'єктивна реальність,зумовлена людською сутністю, природою людини. У зв'язку з природним(природженим) характером громадянських прав і свобод, всі інші конституційніправа і свободи, за окремими винятками, є похідними. Держава на власний розсудможе встановлювати зміст і обсяг політичних, економічних чи соціальних прав, щолише незначною мірою буде торкатися природи людини. Громадянські права ісвободи є сталими суб'єктивними конституційними правами людини. Під цим розумієтьсяїх одвічний, постійний та незмінний характер. Під впливом соціально-економічнихта соціально-політичних чинників, будуть змінюватися і конкретні соціальні,політичні, економічні та духовні конституційні права і свободи. По-новому можнавизначати їхні межі та обсяг в юридичній чи фактичній конституціях України.Однак специфічною рисою саме громадянських свобод є те, що вони сформованіназавжди, бо встановлені Богом чи природою. Ці права неможливо законодавчо змінитичи повністю скасувати, як неможливо переробити чи побороти природу людини. Вонибудуть існувати доти, допоки існуватиме людство на планеті. Під загальністюгромадянських прав і свобод людини необхідно розуміти їх належність всім людямбез винятків та обмежень. Користування цими правами не залежить від набуття чивтрати українського громадянства, бо громадянські права і свободи мають всіфізичні особи: громадяни України, іноземці та апатриди. Для визначеннясуб'єктів громадянських прав і свобод у Конституції України застосовуютьсяформулювання типу «кожна людина», «кожен», «ні хто», «жодна людина», «всі», іне вживається слово «громадянин», що докорінно відрізняє їх від рештиконституційних прав і свобод, реалізація яких зумовлена обов'язковою наявністюгромадянства України. Таких, наприклад, як право на об'єднання у політичніпартії та громадянські організації; право брати участь в управлінні державнимисправами; право мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій; свободалітературної, художньої, наукової і технічної творчості тощо. Середфакультативних ознак громадянських прав і свобод людини можна виділити також їхіндивідуальний характер. На відміну від інших груп конституційних прав ісвобод, всі громадянські права і свободи людини реалізуються індивідуально,тобто самостійно кожною конкретною особою. Серед громадянських прав і свободнемає так званих колективних, якими можна скористатися лише спільно з іншимигромадянами. Такими правами, за Конституцією України є, зокрема, активневиборче право, право на збори і демонстрації, право на об'єднання, право настрайк тощо. Громадянські права і свободи людини в Україні можна умовноподілити на дві групи: власне громадянські та змішані конституційні права ісвободи. Серед переліку громадянських прав і свобод людини, проголошенихКонституцією України, можна виявити сім власне громадянських прав і свобод. Доних відносяться: право на життя, право на свободу, право на особисту недоторканність,право на повагу гідності, право на недоторканність житла, таємницю листування,телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особистета сімейне життя. Саме вони найбільш точно відповідають характеристикампріоритетності, природженості, сталості, загальності та індивідуальності якспеціальних ознак громадянських прав і свобод людини. До речі, всі названівласне громадянські права і свободи людини розміщено у другому розділіКонституції України цілком компактною групою у статтях 27–32. Однак такіконституційні права і свободи, як свобода пересування та вільний вибір місцяпроживання, свобода думки і слова, право на інформацію, право на свободусвітогляду й віросповідання, право на користування рідною мовою, шлюбно-сімейніправа тощо є змішаними основними правами і свободами. Кожному з них притаманніне лише деякі ознаки громадянських прав і свобод, але й певні елементи іншихгруп конституційних прав і свобод. Однак правову природу ознак громадянськихправ і свобод людини не можна абсолютизувати. Дуже важко віднайти певнівластивості, які б однозначно стосувалися лише конкретної групи конституційнихправ і свобод людини і громадянина. Як і будь-яка характеристика, вонаскладається з відносних категорій і є, здебільшого, умовною.
2.Зміст конституційних політичних прав і свобод громадянина
Політичніправа та свободи громадян слід розглядати як можливості, що належать їм віднародження і забезпечені законом. Вони дозволяють громадянам у встановленихмежах активно впливати на організацію і діяльність держави та її органів, іншихсуб'єктів політичної системи, а саме політичну сферу суспільних відносин табрати участь у політичному житті.
Аналізконкретних конституційних прав і свобод громадян слід почати з основного права –виборчого. Дана правова можливість передбачає, в об'єктивному розумінні,систему правових норм, що регулюють порядок формування представницьких та іншихвибираних громадянами державних органів і органів місцевого самоврядування. Відповіднодо ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь вуправлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах,вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевогосамоврядування.
Особливемісце серед політичних прав та свобод займає право петицій. Право вносити додержавних органів та громадських організацій пропозиції щодо поліпшення їх діяльності,критикувати недоліки в роботі. Слід визнати, що петиції повинні мати переважноколективний характер. Більш того, термін «петиція» визначається як колективнепрохання, частіш за все, яке подається у письмовому вигляді до органівдержавної влади, як правило, вищих. Отже, петиції можна розглядати як зверненнягромадян із суспільно значимих питань, що мають своєю метою впливати на їхвирішення, та такі, що адресуються суб'єктам політичних відносин, докомпетенції яких входить здійснення вимагальних або таких, що пропонуються вданих зверненнях, дій.
Наступнагрупа правомочностей громадян охоплює суб'єктивні політичні свободи: свободаслова, думки, права на вільне вираження своїх поглядів і переконань та правовільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34Конституції України).
Надумку Н. Титової, свобода слова – це гарантоване безпосередньо політичне правовільно і необмежено висловлюватися, обговорювати, пояснювати та поширювативідповідно до інтересів народу свої думки, міркування та переконання з усіхпитань державного та громадсько-політичного характеру.
Змістнаведеного відповідає Міжнародному пакту про громадянські та політичні права,де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, на безперешкоднедотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження (статті 18–19). Останнємістить свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї,незалежно від кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх формвираження.
Кожналюдина має право на свободу вираження своїх поглядів (п. 1 ст. 10Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини). Воно включаєсвободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію таідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Дана норма тісно взаємодієзі статтями 21, 23, 31 та 35 Конституції України. До того ж, її можнарозглядати як певний розвиток і конкретизацію положення ч. 3 ст. 15, щозабороняє здійснення в Україні цензури.
Враховуючизначення інформації в життєдіяльності суспільства, встановлюється певний режимдоступу до неї, – передбачений правовими нормами порядок одержання,використання, поширення і зберігання інформації. В цьому плані інформаціяподіляється на відкриту та з обмеженим доступом (остання поділяється наконфіденційну і таємну).
Відповіднодо вимог ст. 37 Закону «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. непідлягають обов'язковому наданню: для ознайомлення за інформаційними запитамиофіційні документи, що містять відомості, визнані у встановленому порядкудержавною таємницею; конфіденційна; про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури,МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду в тих випадках, коли її розголошенняможе зашкодити оперативним заходам, порушити право людини на справедливий таоб'єктивний розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якоїособи; інформація, що стосується особистого життя громадян; документи, якістановлять внутрівідомчу службову кореспонденцію, якщо вони пов'язані зрозробленням напрямів діяльності установи, з процесом прийняття рішень іпередують їх прийняттю; інформація, яка не підлягає розголошенню згідно зіншими законодавчими актами.
Середправ – вимог політичної свободи головне місце займає вимога громадянина неперешкоджати йому реалізовувати правомочності на власні позитивні дії. Крімцього, свобода слова та друку містить ще одну важливу правомочність: правовимагати надання різної інформації.
Далісеред політичних свобод – свобода щодо об'єднання. Свобода асоціацій, а саметаку назву має право на об'єднання в міжнародному праві – означає право наоб'єднання громадян для спільних дій і досягнення спільної мети на умовахдотримання певних правил поведінки (корпоративних норм). Таке об'єднаннянеобхідне людині, коли вона сама не має можливості вчинювати вказані дії абодосягати бажаної мети.
Напідставі зазначеного вище слід сказати, що основним елементом юридичного змістуконституційних політичних прав та свобод є правомочність вимоги, адресованоїдержаві, та яка в цілому характеризується як вимога забезпечення участігромадян в управлінні державними та громадськими справами через різні формипредставницької та безпосередньої демократії, центральними серед них є вибори,референдуми та петиції.
Основнимелементом юридичного змісту політичних свобод є правомочність на позитивні дії,що характеризується значним вибором волевиявлень.
3.Економічні, соціальні, культурні і духовні права і свободи людини тагромадянина
3.1Основні економічні і соціальні права людини і громадянина
Чільнемісце в системі конституційних прав і свобод людини і громадянина посідають іекономічні права та свободи, які визначають можливість людини створюватиматеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснюватигосподарську діяльність. До основних економічних прав і свобод людини ігромадянина відносять: право приватної власності (ст. 41); право напідприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право накористування об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41)та власністю Українського народу (ст. 13).
Первинним,базисним економічним правом, що визначає економічні основи суспільного ідержавного ладу України є право володіти, користуватися і розпоряджатися своєювласністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (с. 41),що набувається в порядку, визначеному законом, зокрема, Законом України «Про власність».Об'єктами права приватної власності визначаються матеріальні (рухомі танерухомі) та особисті нематеріальні цінності (блага). Формою здійсненняправовідносин, пов'язаних із реалізацією права приватної власності є володіння,користування і розпорядження матеріальними і особистими нематеріальнимицінностями (благами) з метою задоволення соціально-економічних потреб людини ігромадянина.
ВодночасОсновний Закон застерігає, що власність зобов'язує не завдавати шкоди правам,свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічнуситуацію і природні якості землі. Тобто використання права приватної власностідля завдання шкоди та збитків іншим особам та їхнім законним правам, а також нашкоду інтересам суспільства та держави є неприпустимим. Держава гарантує, щоніхто не може бути протиправно позбавлений власності та забезпечує непорушністьправа приватної власності. Наступним важливим економічним правом є правокожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42).За змістом це право дозволяє здійснювати на свій ризик діяльність, що має наметі отримання прибутку; за суб'єктами – це право належить усім громадянамУкраїни, іноземцям і особам без громадянства, за винятком депутатів, посадовихі службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування,військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів, суддів та ін.Закони України «Про власність», «Про підприємництво» та ряд інших визначаютьпорядок і форми здійснення підприємницької діяльності. Похідним від прававласності є й право громадян України користуватися об'єктами права державної такомунальної власності для задоволення своїх потреб (ч. З ст. 41) тавласністю Українського народу (ст. 13), але це право є лише різновидом прававласності та потребує свого законодавчого закріплення і належного теоретичного обґрунтування.
Соціальніправа і свободи людини і громадянина в Україні. Значну питому вагу усистемі основних конституційних прав і свобод людини і громадянина маютьсоціальні права і свободи, які дозволяють громадянам реалізовувати можливуповедінку або діяльність у соціальній сфері. Ця поведінка або діяльність,насамперед, пов'язана з можливістю людини працювати та відпочивати, захищатисвої соціально-економічні права, отримувати соціальний захист, мати право надостатній життєвий рівень, отримувати належну медичну допомогу та користуватисястраховою медициною тощо. Реалізація соціальних прав і свобод сприяє формуваннюсоціальної держави, стабілізує суспільне життя. Отже, соціальні права тасвободи людини і громадянина – це міра можливої поведінки або діяльності людинив соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб усфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров'я. Джереломзаконних матеріальних і соціальних цінностей, як відомо, є праця, томуКонституція України в ст. 43 визначає первинним соціальним правом людини ігромадянина право на працю, що включає можливість заробляти собі на життяпрацею, яку кожен вільно обирає або на яку погоджується. Держава бере на себеобов'язок створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантуватирівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, підготовки іперепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб, а також забезпечуватибезпечні і здорові умови праці та гарантувати право на своєчасну і повнузаробітну плату, не нижчу від визначеної законом (прожитковий мінімум). КонституціяУкраїни забороняє використовувати примусову працю; працю жінок і неповнолітніхна небезпечних для їхнього здоров'я роботах та незаконне звільненняпрацівників. Суспільні відносини, пов'язані з реалізацією права на працю,детально регулюються Кодексом законів про працю та іншими нормативними актами. Кожен,хто працює, має право на страйк, (ст. 44) тобто право колективно іпублічно захищати свої економічні та соціальні права у формах, що не забороненічинним законодавством. На страйках не можуть захищатися або відстоюватисяполітичні права, але на практиці страйки доволі часто трансформуються в такіполітичні форми безпосередньої демократії, як мітинги, походи і демонстрації.
Працівникитакож мають право на відпочинок (ст. 45), що передбачає наданняпрацівникам днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічноївідпустки, встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій івиробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. До часу відпочинку такожвідносяться святкові (державні світські свята) та неробочі дні (найбільші православнісвята: Великдень, Трійця, Різдво Христове).
Важливимсоціальним правом є право на соціальний захист (ст. 46), що передбачаєможливість отримання пенсій, соціальних виплат та допомоги, що є основнимджерелом існування і забезпечують прожитковий мінімум на випадок повної,часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіттяз незалежних від людини обставин; старості та в інших випадках, передбаченихчинним законодавством.
Окремікатегорії державних службовців, військовослужбовців, співробітниківправоохоронних органів та ін., а також члени їхніх сімей мають право насоціальний захист, що визначається окремими законами України. Наприклад,Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членівїх сімей» від 20 грудня 1991 р. та іншими законами.
КонституціяУкраїни в ст. 47 закріплює право на житло, що передбачає створеннядержавою умов, за яких кожний громадянин України матиме змогу побудувати житло,придбати його у власність або взяти в оренду. На жаль, у сучасних умовах цеправо залишається фактично негарантованим.
Важливимсоціальним правом, яке є інтегруючим по відношенню до інших соціальних прав ісвобод, є право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48Конституції України). Реалізація цього права передбачає, що будь-яка людина маєреальну можливість забезпечувати себе і членів своєї сім'ї достатнімхарчуванням, одягом і житлом. Інші соціальні права мають сприяти реалізаціїцього головного соціального права.
Істотнимсоціальним правом є право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування(ст. 49 Конституції). Забезпечення охорони здоров'я здійснюється зарахунок державного фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарнихі оздоровчо-профілактичних програм. Держава зобов'язується створювати умови дляефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; наданнябезоплатної медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорониздоров'я; розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.
КонституціяУкраїни також закріплює за державою обов'язок дбати про розвиток фізичноїкультури і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя та здійснюватиінші заходи щодо забезпечення права на охорону здоров'я.
3.2Культурні і духовні права і свободи людини
Прийнятовважати, що культурні права і свободи людини і громадянина – це міра можливоїповедінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сферіосвіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Одним зосновних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції). Державазабезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої,професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальнихзакладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної,професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання;надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Держава також дбає прозабезпечення права на освіту громадянам, які належать до національних меншин, ігарантує їм право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови удержавних і комунальних навчальних закладах або через національні культурнітовариства.
Іншимістотним культурним правом, що гарантується державою, є право громадян насвободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54Конституції). Тобто держава надає громадянам можливість займатися будь-якимвидом творчості з метою самовираження особистості, вдосконалення індивідуальнихдуховних якостей та задоволення власних моральних і матеріальних інтересів, щовиникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Конституціятакож декларує охорону культурної спадщини; збереження історичних пам'яток таінших об'єктів, що становлять культурну цінність.
Увітчизняній конституційно-правовій науці залишається суперечливою оцінка правана результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54Конституції). Це право передбачає, що ніхто не може використовувати абопоширювати без згоди автора результати інтелектуальної та творчої діяльності(літературні твори, наукові відкриття, технічні винаходи, художні вироби, творимистецтва тощо), за винятками, встановленими законами. Тобто йдеться проавторське право, що захищається державою і є одним із видів приватноївласності. За сутністю це право слід відносити до економічних прав і свобод,оскільки Конституція гарантує право на результат (матеріальний і моральний).Водночас це право здійснюється в культурній сфері суспільних відносин, що даєпідстави відносити його до змішаних, культурно-економічних прав і свобод людиниі громадянина.
Докультурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять правона інформацію. Ст. 34 Конституції України закріплює право кожного вільнозбирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово абов інший спосіб – на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання,використання і поширення інформації визначається Законом України «Проінформацію» від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України. Здійсненняцього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобіганнязаворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутаціїабо прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаноїконфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Провіднийукраїнський конституціоналіст В.Ф. Погорілко додає до цього переліку право насвободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, правона інформацію, свободу світогляду і віросповідання.
Російськіконституціоналісти, зокрема М.В. Баглай, Ю.І. Ентін, Ю.І. Лейбо та ін.,включають до культурних прав і свобод лише право на вільний доступ докультурних цінностей (яке, до речі, Конституцією України не закріплено) і правона свободу творчості та наукових досліджень. А, наприклад, право на освіту вонивідносять до суто соціальних прав.
Нечіткістьсистеми культурних прав і свобод людини обумовлена тим, що конституційні правалюдини реалізуються у певних сферах суспільного життя, котрі часто взаємноперетинаються. Конкретне суб'єктивне право людини дуже важко визначити як сутокультурне, чи суто соціальне, чи суто політичне. Тому подібна класифікаціяконституційних прав і свобод є умовною. Вона не впливає на їх обсяг, зміст чирівень гарантованості, однак сприяє глибшому розумінню їх сутності тасоціального призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.
Духовніправа і свободи людини у сучасній юридичній літературі є малодослідженою групоюконституційних прав і свобод, які часто ототожнюють з культурними правами ісвободами особи, хоча вони мають суміжні, але не тотожні сфери реалізації.Значущість духовних прав і свобод для життя людини посилюється стрімкимрозвитком людської цивілізації на зламі тисячоліть, видатними досягненняминауки і техніки. Життя не стоїть на місці – ми живемо у швидкоплинному світі.Питанням найближчого часу є закріплення духовних прав і свобод людини, котрістосуються сфери ідеального – царини психіки та свідомості людини,неконтрольоване втручання до яких може призвести до не передбачуванихнаслідків.
Догрупи духовних прав і свобод людини, закріплених Конституцією України,насамперед, належать: право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35Конституції України); право на свободу думки (ст. 34); право нанедоторканність духовного світу особи (ст. 29); право на інтелектуальну діяльність(ст. 54); право на психічне здоров'я (ст. 49).
Умовнодані конституційні права і свободи можна поділити на: 1) власне духовні права ісвободи, тобто ті, які прямо передбачено в Конституції України свобода думки;свобода світогляду та віросповідання; право на результати власноїінтелектуальної діяльності); 2) непрямі (опосередковані) духовні права ісвободи, які випливають зі змісту окремих конституційних прав і свобод(наприклад, права на особисту недоторканність, права на повагу гідності, правана невтручання до приватного життя, права на охорону здоров'я тощо).
Хочаелементи духовності можна простежити майже в кожному конституційному праві чисвободі людини і громадянина, традиційним власне духовним правом особи є правона свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України), якенайбільш докладно регламентовано сере; духовних прав і свобод людини. Хочажодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15Конституції України), держава має сприяти формуванню такого світогляду людиниякий базується на ідеалах добра і гуманізму. Проте особі надається правосамостійно формувати власний світогляд, додержуватися певних світогляднихцінностей, принципів, ідеалів чи переконань. Людина може вірити в Бога,сповідувати певну релігію чи бути атеїстом; може відправляти релігійні культи іритуальні обряди одноособова чи колективно; може провадити релігійну діяльністьабо взагалі не займатися такою тощо. Щодо даного духовного права людинивважаємо за необхідне внести зміни до Закону України: «Про свободу совісті тарелігійні організації». Прийнятий у квітні 1991 р. ще за часів СРСР, вінзалишає поза увагою багато проблемних питані щодо правового статусу релігійнихорганізацій гарантування права дитини на свободу світогляду тощо. Одним зосновних власне духовних прав людини можна вважати право на свободу думки, якеразом із правом на свободу слова проголошується ст. 34 Конституції України.Важливість свободи думки для життя людини була помічена ще Сократом, котрий укрилатій фразі «Я мислю – значить я існую» відобразив взаємозв'язок думи. іжиття людини. Так, згідно зі ст. 15 Закону України «Про трансплантаціюорганів та інших анатомічних матеріалів людині» моментом смерті людини визнаносмерть мозку – остаточне притінення роботи серця, у зв'язку з яким ставсянезворотній процес розпаду клітин центральної нервової системи.
Думкаі слово є взаємопов'язаними категоріями, які перебувають в органічній єдності.До недавнього часу вважалося, що думка, яка не виражена певним письмовим,словесним чи вербальним способами, не являє собою соціальної цінності. Однакновітні досягнення сучасної науки і техніки (психотропні генератори, нейролінгвістичнепрограмування, кодування тощо) продемонстрували здатність маніпулювати процесоммислення людини. Це спонукає до перегляду традиційного підходу щодо права насвободу думки та слова і виокремлення права на свободу думки у сфері конституційно-правовогорегулювання як самостійного права людини.
Непрямимдуховним правом особи є право на недоторканність духовного світу, котревипливає зі змісту права на повагу гідності (ст. 28 Конституції України),права на особисту недоторканність (ст. 29) та права на невтручання вприватне життя (ст. 32). Безпосередньо на сторожі безпеки духовного світулюдини стоїте право на особисту недоторканність, яке гарантує не лише фізичну,але й психічну недоторканність особи, хоча ст. 29 Конституції Українидокладно регламентує лише захист від порушення особистої недоторканності підчас затримання та арешту, не згадуючи взагалі про духовну недоторканністьособи.
Щостосується недоторканності духовного світу людини, то ця тема поки що недістала належного висвітлення у національній юридичній літературі, але йогозначення важко переоцінити. Духовна (психічна) безпека людини – це такийреальний стан індивіда, коли він має можливість розпоряджатися самим собою,власними думками і вчинками. У світі накопичено великий арсенал способів, утому числі технічних, з допомогою яких можуть здійснюватись маніпулюванняпсихікою людини. З індивіда можна зробити не лише слухняного, до всьогоздатного «зомбі». Людину також можна примусити вчиняти певні запрограмованідії, не змінюючи при цьому її психічного складу та особистості. Хоча ст. 31Закону України «Про телебачення і радіомовлення» прямо забороняєвикористовувати засоби і технології, що діють безпосередньо на підсвідомістьлюдини, не існує юридичної відповідальності за застосування прихованої рекламиу політичних цілях, наприклад, під час виборчої кампанії тощо. Загрозу длядуховного світу людини становить також використання слідчого гіпнозу. Під цимтерміном розуміють гіпнотичний метод відтворення минулого досвіду людини. У1987–1988 роках слідчо-оперативними бригадам Міністерства внутрішніх справУкраїнської РСР та працівниками республіканської прокуратури слідчий гіпнозвикористовувався при розслідуванні великої кількості кримінальних справ. При розслідуваннітяжких злочинів у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській таХерсонській областях як фахівець залучався гіпнолог. Варто зазначити, що,розпитуючи людину, яка перебуває у гіпнотичному стані, гіпнолог має необмеженіможливості для пошуку інформації. Він неминуче торкається прихованих у глибинахпідсвідомості відомостей про такі обставини, які людина хотіла б зберегти утаємниці. Даючи згоду на слідчий гіпноз, людина не може передбачити, що можебути витягнуто з її підсвідомості. Для запобігання подібному необхідне окремозакріпити в Конституції України право на недоторканність духовного світулюдини. До групи духовних прав і свобод людини в Україні належить і право напсихічне здоров'я, котре випливає з права на охорону здоров'я, проголошеногост. 49 Конституції України. Дуже важливою в цьому плані є стаття 3 ЗаконуУкраїни «Про психіатричну допомогу», що закріплює презумпцію (принцип)психічного здоров'я людини: кожна особа вважається такою, яка не має психічногорозладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та впорядку, передбачених виключно законами України. Право на психічне здоров'я людинипотребує не стільки конституційно-правового регулювання, скільки вжиттявідповідних організаційних заходів. Психічне здоров'я населення України єсерйозною проблемою сьогодення. Часто на побутовому рівні психічні розладисприймаються як риси характеру і з ними або змирилися, або їх просто непомічають. Наявність нездорової психіки у значної частини населення Українизумовлена низкою взаємопов'язаних чинників: соціально-економічною та політичноюобстановкою, забрудненням довкілля, недостатнім життєвим рівнем більшостінаселення, неповноцінним харчуванням, життям в умовах епідемії туберкульозу,поліомієліту тощо. Оскільки Україна прямує до єдиної Європи, то ці проблеминеобхідно розв'язувати якнайшвидше. Тим більше, що ст. 12 Міжнародногопакту про економічні, соціальні та культурні права гарантує людині право нанайвищий, який можна досягнути, рівень не лише фізичного, але й психічного здоров'я.Уже сьогодні серйозну загрозу праву особи на психічне здоров'я становитьвикористання психотропних генераторів, застосування методу нейролінгвістичногопрограмування тощо. На превеликий жаль, в Україні вже є перші жертвипсихотропних апаратів. Держава, в особі її відповідних органів та посадовихосіб, своєю бездіяльністю фактично дозволила секті так званих «білих братів»здійснювати свої злочинні плани, що призвело до тисяч скалічених доль. Багатоколишніх «білих братів» уже ніколи не зможуть жити повноцінним життям, оскількиїх психіка непоправно травмована. Іншою проблемою щодо психічного здоров'ялюдини є ті форми нетрадиційної медицини, які використовують гіпноз чи такзване «кодування» для діагностики та лікування хворого. На жаль, ліцензуваннятакої діяльності Міністерством охорони здоров'я України недостатньо захищаєлюдину від негативного впливу на її психічний та соматичний стан. Ці наведеніокремі проблемні питання переконують у нагальній необхідності конституційного закріпленняв Україні духовних прав і свобод людини, створення відповіднихнормативно-правових та організаційних гарантій їх реалізації. Важливість цьогопісля історії з «білими братами» усвідомили і в парламенті, де готувавсязаконопроект з робочою назвою «Про захист від небезпечних впливів на психікулюдини та надання допомоги особам, які зазнали таких впливів», який ще уВерховній Раді України другого скликання було доручено розробити Комісії зпитань молоді, спорту та туризму. Безсумнівно, поняття, ознаки та системудуховних прав і свобод людини в Україні окреслено умовно і схематично. Багатопитань видаються дискусійними, тому потребують більш глибокого теоретичного іпрактичного дослідження. Проте духовні права і свободи мають посісти належнемісце в системі конституційно-правового статусу особи в Україні.
4.Гарантії прав і свобод та конституційні обов'язки людини і громадянина вУкраїні
4.1Специфіка державного захисту прав і свобод людини в Україні
право свобода громадянин конституційний
Успеціальній літературі під захистом прав і свобод людини та громадянинарозуміють забезпечення чи відновлення порушеного права або усунення існуючихперешкод для їх реалізації. Водночас, етимологічне значення слова «захищати» означає:«обороняти, охороняти кого-небудь, що-небудь від нападу замаху»; «пильностежити за недоторканністю кого-небудь, чого-небудь»; «боронити, обстоюватипогляди, права, інтереси, честь кого-не-будь».
Праваі свободи людини та громадянина – визнані міжнародною спільнотою особистіцінності людини у ЇЇ взаємовідносинах з іншими людьми та державою. Як вУкраїні, так у багатьох країнах світу існують специфічні моделі захисту прав ісвобод людини та громадянина державними органами, серед яких не останню рольвідіграють органи конституційної юрисдикції.
Українаприєдналася до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини(1950 р.) та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини післяприйняття 17 липня 1997 р. Верховною Радою Закону про ратифікацію цьогодокумента з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення у діюдеяких положень Конституції України, пов'язаних з гарантіями недоторканностілюдини та її права на захист.
Залежновід особливостей суб'єкта застосування заходів примусового характеру доправопорушника розрізняють два основних методи захисту права – юрисдикційний іне юрисдикційний. Юрисдикційним методом захисту є діяльність органів державноївлади і місцевого самоврядування, а також громадських об'єднань з відновленняпорушеного права, здійснювана у рамках встановлених законом процедур,результатом якої є рішення по суті. Не юрисдикційний метод захисту – сукупністьдій (заходів) самих уповноважених осіб з відновлення (підтвердження) порушеного(оскарженого) права без звернення за допомогою до компетентних органів іорганізацій. Юрисдикційний метод поділяють на судові і не-судові(адміністративні і громадські), нотаріальні форми захисту. Судовий захист,безперечно, посідає центральне місце у досить великому арсеналі засобів,покликаних забезпечити захист прав людини.
Судовийметод захисту прав людини найдемократичніший і найбільш пристосований длявсебічного, повного та об'єктивного виявлення дійсних обставин і причинвиникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень,тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами, і дозволяє наоснові цього правильно застосовувати норми матеріального права, вірновирішувати справи по суті.
ЧиннаКонституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовийзахист, як це мало місце у Конституції СРСР 1978 р. У останній такожпередбачалося право оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності державнихорганів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленомузаконом порядку. Однак минуло понад десять років, поки нарешті 1989 р.прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження у суді неправомірних дій органівдержавного управління і посадових осіб, що порушують права громадян». Ігромадяни змогли скористатися цим правом.
Детальнішезасади судочинства та інші питання, зокрема щодо розгляду справ безстороннім судом,врегульовано у Кримінально-, Цивільно – та Господарсько-процесуальних кодексах.У них встановлюються як підстави для відводу суддів, так і порядок вирішенняцих питань, що забезпечує право сторін на розгляд справ неупередженим судом.Лише у конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судомповністю не забезпечується, оскільки у Закон: «Про Конституційний Суд України» питаннявідводу суддів взагалі не врегульовано, хоча і у конституційному провадженнісправа має розглядатися неупередженими суддями.
Останнєє важливим, оскільки саме органам конституційного контролю належить особливе місцеу захисті прав і свобод людини та громадянина. Конституційні права і свободи,як зазначає А. Козлов, сприймаються як норми Конституції та інших законів,що безпосередньо обмежуютьвладу, а тому необхідне виробленняметодології здійснення контролю за дотримання владою правового статусу особи.
Процесуальніфункції такого контролю поряд з іншими органами державної влади таорганізаціями здійснюють також органи конституційної юрисдикції. КонституційнийСуд покликаний гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя,надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. Уцентрі його юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність.Можливості Конституційного Суду України щодо захисту прав та свобод людини і громадянинапевною мірою обмежені встановленими методами конституційного контролю таабстрактним правом, наданим громадянам, звертатися до Конституційного Суду лишез питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разінеоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції чи законів судамиУкраїни, іншими органами державної влади.
Безпосередньозвернутися до суду з питань конституційності законів, інших правових актів вонине мають права. Але це може зробити у їх інтересах Уповноважений Верховної РадиУкраїни з прав людини, якому таке право надано.
КонституціяУкраїни значно розширила методологічні можливості захисту прав та свободгромадянами, закріпивши їх право після використання всіх національних засобівправового захисту звертатися за захистом до відповідних судових установ чиміжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційнеположення відповідає вимогам ст. 26 Європейської конвенції з прав людини.
Дотриманнянаведеної вимоги є визначальною умовою використання ще одного методу захиступрав та свобод – подання та прийняття скарги до розгляду Європейським судом зправ людини. У одному з перших рішень Європейський суд зазначив, що система захиступрав людини, передбачена Конвенцією, за своєю природою є допоміжною. І завстановленим нею процесуальним правилом особа може подати скаргу до Ради Європилише після того, як використає всі доступні внутрішні державні засоби правовогозахисту.
УЄвропейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питаньщодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать:доступність, доцільність та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійнезвернення до судових або інших органів державної влади країни, якщо практикаправозастосування, яка склалася, не залишає надії на задоволення скарги. ВУкраїні скарги щодо порушення прав і свобод людини можуть бути вирішеніПрезидентом, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, судами,прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.
Згідноз Конституцією України кожен має право захищати свої права і свободи відпорушень та протиправних посягань лише не забороненими законами засобами, які усвоїй єдності складають відповідний механізм, під котрим у контексті даногодослідження необхідно розуміти певну сукупність способів захисту прав і свободлюдини та громадянина органом конституційної юрисдикції за допомогою правовихзасобів, тобто відповідних юридичних процедур і правил.
Фізичніособи (громадяни України, особи без громадянства, іноземці) мають право згіднозі ст. 150 Конституції та п. 4 ст. 13 Закону «Про КонституційнийСуд України» ініціювати розгляд окремих питань у Конституційному Суді. Йдетьсяпро офіційне тлумачення Конституції та законів України – це найширшіповноваження органу конституційної юрисдикції, оскільки стосуються всьогомасиву чинних нормативно-правових актів держави. Дійсно, фізичні особи можутьподати звернення до Конституційного Суду з проханням дати офіційне тлумаченнянорм Конституції або законів України. Такий механізм, особливо в умовахсвоєрідного розуміння своїх прав з боку окремих категорій громадян, якзауважують вчені-конституціоналісти, є необхідним.
Сьогоднів Україні існує нагальна проблема удосконалення механізму захисту прав і свободлюдини та громадянина, тому оптимізація діяльності органу конституційноїюрисдикції вкрай необхідна. Такий процес непростий і до того ж практична йогореалізація вимагає глибокого теоретичного осмислення. Донині залишаютьсяневрегульованими деякі важливі процесуальні питання конституційногосудочинства, внаслідок чого складно залучити до участі у перевірціконституційності законів та інших правових актів, які закріплюють права тасвободи людини, суддів загальних судів, представників прокуратури та іншихправоохоронних органів. Відтак, потенціал конституційної юстиції щодо захиступрав і свобод людини та громадянина використовується в Україні не у повніймірі.
Якщовиходити з розуміння того, що конституційне правосуддя в Україні має статисправді важливим інструментом захисту прав і свобод людини та громадянина, топотрібно внести низку законодавчих процесуальних кореляцій у профільнезаконодавство з метою оптимізації діяльності Конституційного Суду України усфері забезпечення та гарантування прав і свобод людини. Внесення відповіднихзмін до законодавства викликано потребами життя. Наприклад, важливою є проблематермінів конституційного провадження.
Відомо,що строк конституційного провадження за конституційним зверненням – не більшешести місяців, а його відлік починається лише від дня відкриття такогопровадження. Проте профільне законодавство не визначає, у який термінКонституційний Суд може розглядати звернення: до винесення ухвали про відкриттячи відмову у відкритті провадження.
Українськігромадяни, котрі звернулися до Конституційного Суду, змушені втрачати багаточасу, очікуючи на початок конституційного провадження, який у законодавчомуаспекті не визначений, не ведучи мову вже про результати цього розгляду. Вумовах ринкової економіки, коли час має надзвичайно велике значення,відсутність можливості отримання громадянами своєчасної відповіді на важливіпитання щодо правового регулювання суспільного співжиття, зачасти, змушують їхне звертатися до органу конституційної юрисдикції. Такий стан справ не додаєавторитету Конституційному Суду як виключно важливому інституту становлення тазахисту демократії в державі.
Вказанапроблема є не лише нагальною, а й загальною для всіх звернень доКонституційного Суду України і вирішення її чекає свого часу фактично з моментупочатку діяльності органу конституційної юрисдикції, тобто з 1 січня 1997 р.
Незважаючина те, що Верховна Рада України робила спроби виправити дану ситуацію, прийнявшизміни до профільного Закону ще 5 березня 1998 р., проте вони не набраличинності через накладення вето Президента. Отже, дана проблема потребуєзаконодавчої регламентації. З іншого боку, серед чинників, що визначаютьдієвість механізму захисту прав і свобод людини та громадянина органомконституційної юрисдикції, необхідно виокремити можливість доступу доконституційного судочинства суб'єктів, зацікавлених у такому захисті. Примітно,що у разі конституційного провадження за зверненням громадян самі суб'єктизвернення не беруть особистої участі у пленарних засіданнях КонституційногоСуду, так як останній приймає рішення лише на підставі наявних документів.
Особистаприсутність авторів конституційних звернень на засіданнях Конституційного Судуособливо необхідна на стадії прийняття рішення про відкриття або відмову увідкритті даного провадження. До того ж ця проблема має загальний характер,оскільки стосується всіх видів звернень до Конституційного Суду України.
Разомз тим не менш важливою є інша причина відмови громадян від звернень доКонституційного Суду – віддаленість регіонів від столиці України. ПрофільнийЗакон визначає офіційне місцезнаходження Конституційного Суду України – м. Київ,проте далеко не кожному пересічному громадянину під силу матеріальні, моральніта інші витрати, пов'язані із захистом своїх законних прав та свобод.
Можливимвирішенням даної проблеми могли б стати представництва Конституційного Суду(наприклад, у обласних центрах). Безперечно, це потребує внесення відповіднихзмін насамперед до профільного Закону, проте такий крок реально розширив биможливості громадян та інших фізичних осіб щодо захисту належних їм прав тасвобод. Ще вагомішою є проблема виконання рішень за зверненням громадян.Зауважу, що рішення Конституційного Суду України потрібне громадянинові дляприйняття рішення судом загальної юрисдикції про захист відповідних прав тасвобод. Згідно з офіційним тлумаченням положень ч. 2 ст. 150 КонституціїУкраїни Конституційним Судом (№15-рп / 2000 від 14 грудня 2000 р.) рішенняцього Суду є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і неможуть бути оскаржені. Вони мають пряму дію, і для набрання чинності непотребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язоквиконання рішення Конституційного Суду є вимогою ст. 150 КонституціїУкраїни, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням КонституційногоСуду такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними),втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.
Занеобхідності Конституційний Суд України може у своєму рішенні, висновкувизначити як порядок, так і строки їх виконання, а також покласти на відповіднідержавні органи обов'язки щодо забезпечення виконання прийнятих ним рішень.Разом з тим Конституційний Суд має право вимагати від цих органів письмовогопідтвердження виконання рішення, додержання висновку тощо. Невиконання рішеньта недодержання висновків Конституційного Суду тягнуть відповідальність згідноз п. 4 ст. 70 профільного Закону.
І всеж, аналіз Закону «Про Конституційний Суд України» свідчить, що він лишефрагментарно визначає механізм виконання рішень Суду. Водночас, можнапогодитися, що цей процес не вимагає спеціального виконавчого провадження. Алене можна не враховувати і те, що сьогодні в Україні вже існує не поодинокийпрецедент невиконання рішень вищих органів державної влади, а в умовах лишестановлення демократії така практика є вкрай небезпечною.
Проблемавиконання рішень Конституційного Суду України є важливою, без вирішення якої неможна вести мову не лише про гарантування верховенства права в Україні, а й пробудь-які інші гарантії прав та свободи людини і громадянина. Дійсно, у деякихвипадках представники різних гілок влади не вважають для себе обов'язковимдотримуватися рішень Суду, прийнятих в межах його повноважень. Наприклад,сьогодні в Україні є випадки обіймання однією особою таких посад, як головаради та голова місцевої державної адміністрації, міський голова і народнийдепутат України тощо.
Підсумовуючизазначене вище, доходимо висновку, що розширення доступу до конституційногоправосуддя зацікавлених суб'єктів чітке законодавче врегулювання процесуальнихправ і обов'язків учасників конституційного судочинства сприятимуть здійсненнюпроголошених Конституцією України принципів верховенства права та пріоритетуправ і свободи людини й громадянина.
4.2Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні
Конституційніобов'язки– це визначена нормами Конституції та законами України міраобов'язкової, належної поведінки та діяльності у політичній, економічній,соціальній, культурній (духовній) сферах суспільного життя. Обов'язки, як іправа та свободи людини і громадянина є досить різноманітними за своїмиюридичними властивостями. За змістом вони поділяються на політичні, економічніта культурні (духовні) обов'язки; за суб'єктами – на обов'язки людини таобов'язки громадян України; за соціальними групами можна виділяти обов'язкибатьків, обов'язки дітей тощо. Стрижневим для всієї системи конституційнихобов'язків людини і громадянина є обов'язок неухильно додержуватись Конституціїта законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність іншихлюдей (ст. 68 Конституції України), який поширюється на всіх громадянУкраїни, іноземців і осіб без громадянства і в тій чи іншій формі знаходитьсвоє відображення в інших обов'язках, що закріплені у Конституції України.Додержання нормативних положень Основного Закону та інших законів України передбачаєїх вивчення, оскільки незнання законів не звільняє від юридичноївідповідальності. Важливим і почесним конституційним обов'язком є захистВітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування їїдержавних символів (ст. 65 Конституції України). Цей обов'язок поширюєтьсяна всіх громадян України. Порядок реалізації військового обов'язку визначаєтьсяЗаконом України «Про оборону» від 6 грудня 1991 р., Законом України «Прозагальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р.,виконання яких покладається на громадян України, центральні органи державногоуправління, органи місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядуваннята інших уповноважених суб'єктів. Шанування державних символів, якими,відповідно до ст. 20 Основного Закону, є Державний Прапор України,Державний Герб України і Державний Гімн України, є обов'язком громадян України.Порушення цього обов'язку має своїм наслідком притягнення до кримінальноївідповідальності (ст. 338 Кримінального кодексу України). Наступнимконституційним обов'язком є обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурнійспадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66). Цей обов'язоквідноситься до екологічної та культурної сфери суспільного життя і передбачаєдбайливе та раціональне відношення людей до природи та національної культурноїспадщини. У випадках порушення цього обов'язку особа несе адміністративну абокримінальну відповідальність з обов'язковим відшкодуванням завданих неюзбитків. Важливим обов'язком людини і громадянина в економічній сфері єобов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом(ст. 67 Конституції України). Зазначений обов'язок передбачає участьгромадян у формуванні державного та місцевих бюджетів шляхом сплати податків ізборів. До того ж, усі громадяни України (на іноземців і осіб без громадянствацей обов'язок не поширюється) повинні щорічно подавати до податкових інспекційза місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий ріку порядку, встановленому законом. Податкові декларації подаються громадянамиУкраїни до податкових інспекцій до 1 березня наступного року. Ухилення відсплати податків та інших обов'язкових платежів, або їх несвоєчасна сплата чинеповна сплата, а також ухилення від подання декларації, приховування доходів,які підлягають оподаткуванню, тягнуть за собою адміністративну або кримінальнувідповідальність. Вчені-конституціоналісти схильні виділяти й іншіконституційні обов'язки людини і громадянина, які поширюються на окремі соціальнігрупи. Наприклад, обов'язок набуття повної загальної середньої освіти (ст. 53Конституції України); обов'язок піклуватися про дітей та непрацездатних батьків(ст. 51 Конституції України) та ряд інших.
Висновки
Розглянувшитему конституційних прав і свобод людини та громадянина можна зробити наступнівисновки. Конституційні права, свободи і обов'язки виражають безпосередньовідносини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом «Дозволяєтьсявсе, що не забороняється Законом». Інші норми права регулюють відносини тазв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадськихорганізацій, або громадян між собою. Вони з’являються не на основі загальнихправовідносин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституціявизначає як їх зміст, так і обсяг. Конституційні права, свободи й обов'язки неприпиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не можевідмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїхконституційних прав і свобод. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод таобов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права іюридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і засвоїм змістом, і за своїм обсягом. Більшість із особистих прав носятьабсолютний характер тобто є не лише невід’ємними та й такими, що не можуть бутиобмеженим. Реальність конституційних прав, свобод і обов'язків забезпечуєтьсядержавним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняютьсявідповідними нормами всіх галузей права. Соціальне призначення основних прав ісвобод громадян визначається тим, що вони є показниками демократії, гуманізму йсправедливості, і служать всебічному розвиткові і вихованню особи. Виходячи зцього, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені вКонституції України, їх широта, реальність, гарантованість виражають не тількифактичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країнідемократії, соціальні можливості, закладені в самому суспільному ладі. Вони – показникизрілості суспільства, його досягнень. Весь перелік громадянських, економічних,соціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язків має служитидальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.
Списоклітератури
1. Великий тлумачнийсловник сучасної української мови / Укл. і голов. ред. В.Т. Бусел. – К.,2007.
2. Гримак Л.П.,Xабалєв В.Д. Следственный гипноз и права человека // Государство иправо. – 1997. – №4. – С. 46–49.
3. Загальна деклараціяправ людини: Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. – К: Укр.Правнича Фундація «Право», 1995.
4. Задорожня Г.Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні //Право України. – 2008. – №1. – с. 28–30.
5. Івашкович І. Реальнозабезпечити право на захист // Право України. – 1999. – №6. – С. 84.
6. Карпачова Н.І.Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічнадоповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Харків, 2001.
7. Карпачова Н.І.Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. ДоповідьУповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Амбудсман України. – К.,2004.
8. Козлов А.Е. Конституционноеправо. – М.: Юристь, 1997.
9. Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционноеправо Российской Федерации: Учебник. – М.: Юристь, 1996.
10. Колодій А.М., Оліник А.Ю. Правалюдини в Україні. – К., 2004.
11. Конституционноеправо: Учебник /Альхименко В.В., Бутылин В.Н., Герасимов АЛ. и др. /Отв. ред. А.Е. Козлов. – М.: Изд-во БЕК, 1996.
12. Конституционное правозарубежных стран: Учебникдля вузов / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. –М.: Изд-во БЕК, 1996.
13. Конституційне правоУкраїни: Підруч. / О.В. Городецький, М.І. Корнієнко, Є.Я. Кравець таін. / За ред. В.Ф. Погорілка. – К., 2001.
14. Конституція України:Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.:Преса України, 1996.
15. Конституція України.Офіційний текст. Коментар до законодавства України про права та свободи людиниі громадянина. – К.: «Наукова думка», 1999.
16. Міжнародний пакт прогромадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. – К: Укр. ПравничаФундація «Право», 1995.
17. Ларин А.М., Ратионов А.Р. Злоупотреблениепсихиатрией // Государство и право. – 1997. – №6. – С. 76–79.
18. Мінюков І. Теоретичніта історико-правові засади забезпечення органами державної влади прав і свободлюдини і громадянина в Україні // Право України. – 2007. – №5. –с. 15–19.
19. Погорілко В.Ф. НоваКонституція України: Текст Основного Закону. Огляд і коментарі. – К., 1996.
20. Про наданняспеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційноїмедицини: Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 10 серпня 2000 р.№195 // Офіційний вісник України. – 2001. – №9. – Ст. 378.
21. Про психіатричнудопомогу: Закон України від 22 лютого 2000 р. // Відомості ВерховноїРади України. -2000. – №19. – Ст. 143.
22. Про ратифікаціюКонвенції про захист основних прав та свобод людини 1950 р. Першогопротоколу та протоколів №2, 4. 7 та 11 до Конвенції: Закон України //Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №40. – Ст. 263.
23. Про свободу совістіта релігійні організації: Закон України від 23 квітня 1991 р. //Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1991. – №25. – Ст. 283.
24. Про телебачення ірадіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 р. // ВідомостіВерховної Ради України. – 1994. – №10. – Ст. 43.