План
Вступ
1.Поняття міжнародного спору
2.Поняття та класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів
3.Дипломатичні засоби врегулювання спорів
4.Правові засоби вирішення спорів
5.Вирішення спорів у межах міжнародних організацій
6.Вирішенняміжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами
Висновок
Списоквикористаної літератури
Вступ
Процедури мирного вирішення споріврозроблено рядом міжнародно-правових актів. Найбільш важливими серед них є 1-шаГаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 5(18) жовтня 1907p., Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 р.з поправками, які внесено Генеральною Асамблею ООН 28 квітня 1949 р.,Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів, яку прийнято врамках ООН 15 листопада 1982 р., Декларація Організації Об'єднаних Націй від 5грудня 1988 р. про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можутьзагрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН у цій сфері та деякіінші. На особливу увагу заслуговує Довідник ООН з мирного розв'язування спорівміж державами, рекомендований до опублікування сесією Спеціального комітету зіСтатуту ООН і посилення ролі цієї організації, з лютого 1991 р.[3]Мирні способизастосовуються тоді, коли між державами (і тільки між ними) виникає міжнароднийспір. Це вимагає встановлення змісту самого поняття «міжнародний спір».
У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття «міжнароднийспір».
Ознаки спору встановлюються для потребреалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченоїконкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедурмирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародногоспору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначеннязмісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який підміжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об'єктивно існує допочатку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньоконстатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту абож їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об'єктивно виражена вофіційних діях, принаймні однієї з них.
Міжнародний спір — формально(об'єктивно) виражену суперечність між суб'єктами міжнародного права з питанняфакту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявностіякого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб'єктівміжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.
1. Поняттяміжнародного спору
Термін «спір» широко вживається в договірній практиці. Такожможна зустріти такі терміни, як «неузгодженість», «суперечка», «протиріччя»,«розбіжність», «конфлікт» тощо. Здебільшого вони є синонімами. Стала практикавживання конкретного терміна для позначення певного різновиду спору несклалася. У доктрині термін «міжнародний спір» використовується як узагальнююче(родове) поняття.
У міжнародному праві немає загальновизнаного визначенняпоняття «міжнародний спір». Ознаки спору встановлюються для потреб реалізаціїпевної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретнимміжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирноговрегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору.Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цьогопоняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнароднимспором розуміє конфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до початкурозгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатаціїсамої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніхінтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях,принаймні однієї з них.
Отже, міжнародний спір можна визначити як формально(об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питанняфакту або права. Міжнародний спір — це юридичний факт, констатація наявностіякого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктівміжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.
Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів.Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям:визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирнізасоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад,Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендуютьдержавам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватисядо мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру,що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці впоглядах на питання факту» — створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендуєтьсяяк найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення «питань юридичногохарактеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій».
У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділспорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметомправового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючоїміжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторінзмінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації —виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тількизастосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадтоакадемічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів.Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що вінзавжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересівсуб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародногоправа.2. Поняттята класифікація мирних засобів вирішення міжнародних спорів
Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобівврегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою силиможна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду коженвипадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бутиабо правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правовихзобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цихвипадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнароднихвідносинах.
У чинному конвенційному міжнародному праві визначення поняття«мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження)міжнародного спору» здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирнихзасобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу вбудь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору можна визначити як певнупослідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародногоправа (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликанапривести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфліктпозицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.
Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися доконкретного засобу вирішення спорів і надає державам — учасницям спору правовільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого моглоб загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насампередстаратися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва,примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів абоугод чи іншими мирними засобами за своїм вибором.
У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирнихзасобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові(судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво,обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усізасоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, щозобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору. Основні відмінності цихдвох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобампритаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права1;політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права абовстановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін єнеобхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури,третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін;для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення,оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в)рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завждиюридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичногозасобу, переважно є рекомендаційним.
Твердження, що юридичні спори нібито повинні вирішуватисявиключно правовими засобами, а неправові — політичними, є хибним. Вибір мирногозасобу далеко не завжди пов’язаний із переважанням у спорі політичних абоправових моментів, оскільки багато що залежить від обставин конкретного спору(наприклад, невизначеність змісту норм міжнародного права, що маютьзастосовуватися при врегулюванні спору; різниця в релігійних, культурних,ідеологічних і політичних цінностях держав— учасниць спору; роль третьоїсторони у вирішенні суперечки; обов’язковість рішення для сторін спору;конфіденційність процедури врегулювання; вартість процесу врегулювання;можливість використання інших засобів мирного врегулювання).3. Дипломатичнізасоби врегулювання спорів
Переговори. Двосторонні або багатосторонні безпосередніпереговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобомврегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулюваннямайже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнароднихдоговорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці середінших мирних засобів.
Переговори — надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень,тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретноїситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародногоправа, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунутинебажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєвінедоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшусторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленістьможе бути юридично необов’язковою. Різновидом переговорів є консультації.
Добрі послуги та посередництво. Мета цих засобів — сприятирозпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодоврегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнароднимиорганізаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами)індивідуально або колективно.
На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, небере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору. Її головнезавдання — допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого їїмісія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не єобов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.
Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, щосторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отриматиправо керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які,проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованоговаріанту не вважається недружнім актом.
Обслідування та примирення1. Трапляється, що сутьспору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою дляспору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного бокуспору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеностіщодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Цеможна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадахоргану, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичніобставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідуваннязапропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).
Обслідування та примирення передбачаються численнимиміжнародними договорами. Серед них слід виокремити Гаазьку конвенцію 1907 р.про мирне вирішення спорів, у частині ІІІ якої детально регламентовано порядокстворення та функціонування слідчих комісій, а також Загальний акт про мирневирішення міжнародних спорів 1928 р. (у редакції 1949 р.), глава І якогорегулює погоджувальну процедуру. Також слід відзначити Декларацію провстановлення фактів Організацією Об’єднаних Націй у галузі підтриманняміжнародного миру та безпеки, затверджену резолюцією Генеральної Асамблеї ООН46/59 від 9 грудня 1991 р., і Типові правила щодо вирішення спорів міждержавами через примирення, затверджені резолюцією Генеральної асамблеї ООН50/50 від 11 грудня 1995 р.
Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститутприкордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону «Про державний кордонУкраїни» від 4 листопада 1991 р.2для вирішення питань, пов’язаних ізпідтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорівіз цього питання, створення умов для мирного розв’язання прикордоннихконфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України зособового складу Державної прикордонної служби України призначаютьсяприкордонні представники України, а також їхні заступники.
Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуютьсяухвалювати юридично обов’язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогоднідіють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень(наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 р.).4. Правовізасоби вирішення спорів
До правових засобів вирішення міжнародних спорів відносятьміжнародний арбітраж і міжнародні суди. Інколи правовим засобом визнаєтьсяпогоджувальна комісія, якщо їй надається право ухвалювати юридично обов’язковівисновки, що ґрунтуються на міжнародному праві. Держави переважно негативно ставлятьсядо правових засобів вирішення спорів, що, на їхню думку, занадто обмежуютьсуверенітет і не дозволяють впливати на процес врегулювання, а тому зазвичайвдаються до них у крайньому разі.
Міжнародний арбітраж. Цей засіб зарекомендував себе якефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних,обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліттяпоширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засібврегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод.З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.
Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхомукладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називаєтьсякомпромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів;предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер іджерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесеннярішення; юридичну обов’язковість рішення.
Якщо компроміс укладається після виникнення конкретногоспору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість проарбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договоріз певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі маємісце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов’язковою абофакультативною (добровільною).
Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду(англ. Permanent Court of Arbitration, буквально перекладається як «Постійнийарбітражний суд»), створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 роківпро мирне вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається навирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів ізпереліку осіб, що формується державами — учасницями Конвенцій.
Міжнародні суди. Теорія використовує для визначення всьогорозмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган(або міжнародна судова установа), що характеризується такими ознаками:створюється та діє згідно з міжнародним юридичним інструментом – міжнароднимдоговором або рішенням міжнародної організації, що ґрунтується наповноваженнях, наданих міжнародним договором; склад суддів визначається домоменту передачі спору на розгляд; має юрисдикцію щодо спорів, однією із сторіняких є суб’єкт міжнародного права; вирішує спір згідно з наперед встановленоюпроцедурою, що не може бути змінена сторонами; його рішення ґрунтуються начинному міжнародному праві та є юридично обов’язковими для сторін. На сьогодніможна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів, щовідповідають цим критеріям. Усі вони були створені у другій половині ХХ ст.Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумаченняконкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.5. Вирішенняспорів у межах міжнародних організацій
У статутах більшості з міжнародних міждержавних організаціймістяться положення, що покликані регламентувати вирішення спорів між державами— членами організації або між державами-членами та самою організацією з питань,віднесених до її компетенції. Спори в межах організацій вирішуються переважнополітичними засобами, а рішення мають рекомендаційний характер. Утіморганізації інтеграційного типу зазвичай мають розвинуті механізми вирішенняспорів за участю постійних судових органів з обов’язковою юрисдикцією.
Вирішення спорів у межах ООН. Організація Об’єднаних Наційстворювалася як єдина універсальна організація, покликана «підтримуватиміжнародний мир і безпеку і з цією метою здійснювати мирними засобами,відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, владнання аборозв’язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушеннямиру» (ст. 1 Статуту ООН). У Статуті ООН основні норми щодо врегулюванняміжнародних спорів зосереджені в розділі VI «Мирне вирішення спорів» (статті33—38), який починається з переліку мирних засобів, що їх спірні сторони засвоїм вибором повинні насамперед використати для вирішення спору, продовженняякого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ч. 1 ст.33).
Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання «можепривести до міжнародних ускладнень або викликати спір» (ст. 34), тобто маємісце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуваннямпретензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. За Статутом ООНповноваження Організації та її органів залежать від того, до якого видуналежить спір або ситуація, а саме чи загрожує їх продовження підтриманнюміжнародного миру та безпеки. Здійснювати кваліфікацію спору або ситуаціїуповноважена Рада Безпеки (ст. 34). За загальним правилом ООН має правовтрутитися у процес мирного врегулювання, коли така загроза має місце, асторони не здатні самостійно вирішити спір. Брати участь у вирішенні спорівмають чотири органи ООН: Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, ГенеральнийСекретар і Міжнародний Суд.
Рада Безпеки, на яку відповідно до ст. 24 Статуту ООНпокладена головна відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки,посідає центральне місце у вирішенні спорів. Відповідно, цей орган має широкіповноваження з цього питання: вимагати від сторін вирішення їхнього спору задопомогою мирних засобів, перелічених у Статуті (ч. 2 ст. 33); розслідуватибудь-який спір або ситуацію для визначення того, чи не може продовження цьогоспору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст.34); на будь-якій стадії спору або ситуації рекомендувати належну процедуру чиметоди врегулювання (ч. 1 ст. 36); надавати в будь-який час сторонам спору, наїх вимогу або за власною ініціативою, рекомендації з метою його мирноговирішення (ст. 37, 38) та ін. При виконанні своїх повноважень Рада Безпеки можевиконувати функції добрих послуг, посередництва, обслідування або примирення.
Генеральна Асамблея також має право давати рекомендації щодовирішення спорів або ситуацій, доведених до її відома державами або РадоюБезпеки (статті 11, 14, 35). Але її повноваження є факультативними: коли РадаБезпеки виконує свої функції щодо будь-якого спору або ситуації, ГенеральнаАсамблея не може давати будь-які рекомендації, що стосуються цього спору абоситуації, якщо Рада Безпеки не запитає про це (ст. 12).
Нерідко важливу роль у врегулюванні спорів відіграєГенеральний Секретар. Статут ООН уповноважує його доводити до відома РадиБезпеки про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожуватипідтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 99). Генеральний Секретар задорученням Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї надає добрі послуги та здійснюєпосередництво.
Участь Міжнародного Суду у вирішенні спорів, як зазначалося,залежить від ініціативи спірних сторін і їхньої згоди прийняти його юрисдикцію.Але Статут ООН наголошує, що спори юридичного характеру повинні, як загальнеправило, передаватися сторонами до Міжнародного Суду (ч. 3 ст. 36).
Вирішення спорів у межах регіональних міжнароднихорганізацій. У ч. 1 ст. 33 Статуту ООН серед засобів вирішення спорів названо«звернення до регіональних органів або угод». При застосуванні цієї норми слідбрати до уваги розділ VIII «Регіональні угоди» Статуту ООН.
Прикладом регіональних угод є Європейська конвенція 1957 р.про мирне вирішення спорів і Американський договір 1948 р. про мирне вирішенняспорів, а регіональних органів — Ліга арабських держав, Організаціяамериканських держав, Африканський союз, Рада Європи, Асоціація державПівденно-східної Азії, Організація з питань безпеки та співробітництва вЄвропі.
Статут ООН надав регіональним структурам відноснусамостійність у мирному врегулюванні спорів. Критерієм розмежування повноваженьє характер міжнародних спорів. Компетенція ООН охоплює спори, продовження якихможе загрожувати або в дійсності загрожує міжнародному миру та безпеці. Сферадії регіональних організацій обмежена місцевими спорами, під якими прийняторозуміти спори між державами певного географічного району, продовження яких незагрожує підтриманню міжнародного миру та безпеки всередині або поза межамицього району.6. Вирішенняміжнародних спорів між державами та юридичними і фізичними особами
Донедавна міжнародний спір вважався синонімом спору міждержавами. Ідея запровадження міжнародних механізмів вирішення спорів міждержавами та приватними особами розглядалася як втручання у сферу виключноївнутрішньої компетенції держави і тому принципово не приймалася державами. Утімситуація кардинально змінилася у другій половині ХХ століття, коли надзвичайнозросли кількість і розмаїття міжнародних контактів і, відповідно, нових типівсуперечок. Це потребувало запровадження адекватних механізмів вирішення спорів.
Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів дієвідповідно до положень Вашингтонської конвенції 1965 р. про порядок вирішенняінвестиційних спорів між державами й іноземними особами1. Центрвирішує спори між державами та приватними іноземними інвесторами шляхомпримирення або арбітражу. Досить часто двосторонні договори про взаємний захистінвестицій надають Центру юрисдикцію щодо спорів про їх тлумачення тазастосування. Проти України до Центру було подано три позови.
Постійна палата третейського суду в 90-х роках ХХ ст. булауповноважена вирішувати спори між державами або міжнародними організаціями таприватними особами.
Трибунал із позовів між Іраном і США був створений 1981 р.для розгляду, зокрема, позовів американських громадян і компаній проти Ірану тагромадян і компаній Ірану проти США. Трибунал вирішив близько 4 тисяч справ.
Окремо слід відзначити діяльність Європейського Суду із правлюдини, що розглянув тисячі позовів фізичних та юридичних осіб проти держав —учасниць Європейської конвенції 1950 р. про захист прав людини й основнихсвобод. Аналогічний йому Міжамериканський суд із прав людини розглядає позовипро порушення Американської конвенції 1969 р. з прав людини.
У рамках багатьох міжнародних організацій інтеграційного типуфізичні та юридичні особи мають право оскаржувати дії органів цієї організації.Наприклад, в рамках Європейського Союзу Суд Європейських співтоваристврозглянув тисячі позовів приватних осіб проти Європейської Комісії, Ради Союзу таЄвропейського Парламенту.
Позитивний результат діяльності цих органів полягаєнасамперед у тому, що спори вирішуються на якомога нижчому рівні, не дозволяючиїм набути класичного міждержавного характеру. У результаті держава невикористовує право дипломатичного захисту приватних осіб, які знаходяться підїї владою. Отже, не завжди відповідає сучасним реаліям твердження, щовсі без винятку спори в міжнародній сфері мають розглядатися виключно в рамкахпринципу мирного вирішення спорів, як він сформульований у Статуті ООН. Утіммова не йде про те, щоб звільнити процес вирішення міжнародних спорів за участюприватних осіб від обов’язку дотримання стандартів, встановлених міжнароднимпублічним правом. Натомість є потреба у врахуванні специфіки зазначених споріві, відповідно, збагачення цих стандартів.
Висновок
Існування міжнародного спору зобов'язує держави вирішуватицей спір. Відповідно до сучасного міжнародного права держави зобов'язані своїспори вирішувати мирними способами.
Слід мати на увазі, що інститут мирних способів вирішенняміжнародних спорів є міжгалузевим, тому що його норми містяться й у правіміжнародної безпеки, і в праві міжнародних організацій, і в праві міжнароднихдоговорів, а також ще в цілому ряді галузей міжнародного права.
Основними джерелами інституту розв’язання міжнародних спорівє:
· Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907року;
· Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів 1928року (у редакції 1949року);
· Статут ООН;
· Статути регіональних міжнародних організацій;
· Декларація про принципи міжнародного права 1970 року;
· Заключний акт НБСЄ 1975 року;
· Підсумковий документ Віденської зустрічі НБСЄ 1989 року йінші документи уже ОБСЄ;
· міжнародні порядки.
Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальноювпродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливовідчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальнеполіпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи,але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головнуроль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, абояк посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникненняконфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для тогощоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметомобговорення у раціонально організованому переговорному процесі.
Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значенняяк для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світовогогосподарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гострапотреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремленняекономіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє їїсоціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.
Список використаної літератури
1. Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних споріввід 15 листопада 1982 р. // www.zakon.rada.gov.ua/.
2. Баймуратов М. А. Международное право. – Харьков: Одиссей,2008.
3. Лукашук И. И. Международное право. Учебник. М., 2006
4. Роль ООН у мирному розв’язанні спорів і конфліктів // ПравоУкраїни. – 2003. — №1.
5. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського– К.: Юрінком Інтер, 2005.
6. Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від18 жовтня 1907 р. // Internet-ресурс. www.zaki.ru/.
7. Анисимов Л.Н. Международно-правовые средства разрешениямеждународных споров. — Л., 1995.
8. Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ від 15грудня 1992 р. // www.zakon.nau.ua/.