Країнознавство: Болівія

Країнознавство: Болівія

Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичний нарис
1.1 Історія заселення країни
1.2 Формування держави
1.3 Великі люди нації
Розділ 2. Народ і мораль
2.1 Демографія
2.2 Національний характер
2.3 Релігія і традиції
2.4 Побутові умови і проблеми
2.5 Сімейні стосунки
Розділ 3. Культура
3.1 Освіта, друк
3.2 Наука, музеї, бібліотека
3.3 Література
3.4 Мистецтво
3.5 Архітектура, народні ремесла
Розділ 4. Регіональні відмінності
4.1 Бені
4.2 Чукісака
4.3 Кочабамба
4.4 Ла-Пас
4.5 Потосі
4.6 Оруро
4.7 Санта-Крус
4.8 Пандо
4.9 Таріхо
Висновки
Список використаної літератури
Додатки
/>Вступ
Актуальність обраної теми полягає в тому, що останнімчасом Болівія все більше привертає увагу як з боку туристів. Так і з боку імігрантів.Саме через це постає проблема оновлення застарілих даних та виокремлення особливостейсоціально-культурного середовища країни.
Об’єктом дослідження виступає країна Болівія, щомає має офіційну назву — Багатонаціона́льна Держа́ва Болі́вія. Болівія- це держава в центральній частині Південної Америки. На півночі і на сході межуєз Бразилією, на південному сході — з Парагваєм, на півдні — з Аргентиною і на заході- з Чилі й Перу.
Площа Болівії займає 1098,6 тис. км². — це27 місце в Світі. Населення країни складає 7,95 млн чол. Офіційна столиця країни- Сукре, однак резиденція уряду перебуває в Ла-Пас. Офіційні мови — іспанська, кечуа,аймара; поширена мова гуарані (індіанська). Болівія простягнулася на 1503 км з півдня на північ та на 1265 кілометрів зі сходу на захід.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово,нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото),але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортомі відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією знайбідніших країн Південної Америки.
Предметом дослідження є демографічні, національні.Культурні та регіональні особливості.
Метою роботи є збір та систематизація інформаціящодо соціо-культурних та національних особливостей країни та її регіонів для подальшоговикористання в туристичних цілях.
Відповідно до поставленої мети необхідно вирішитинаступні завдання:
- надати характеристику історичного нарису та закономірностейрозвитку держави;
- проаналізувати демографічну ситуацію;
- охарактеризувати особливості соціально-побутових умовжиття в країні;
- надати характеристику розвитку мистецтва;
- проаналізувати регіональні особливості країни.
В інтересах дослідження була використана методикааналізу статистичної та довідкової інформації стосовно Болівії, проведено порівняльнийаналіз особливостей розвитку регіонів країни.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, щобуло визначено специфіку розвитку країни через призму регіонального багатограннясоціально-культурних та демографічних умов життя населення.
Практична значимість роботи полягає в тому. Щорезультати проведеного аналізу можуть бути використані з метою складання туристичнихдовідково-інформаційних буклетів.
/>Розділ 1.Історичний нарис/>1.1 Історіязаселення країни
Цивілізовані народи жили на території нинішньоїБолівії протягом більше тисячі років. Протягом 600 — 1000 pp. н. е. у регіоні існуваладосить сильна держава індіанців Тіауанако — предків племені аймара, про походженняякої нам дотепер відомо дуже мало; її пам'ятниками є значні кам'яні скульптури йхрамовий комплекс Каласасая, що свідчать про високий рівень її культури. Приблизноза 200 років до прибуття іспанців ця територія була захоплена інками, що говорилимовою кечуа й прийшли сюди з півночі, з території сучасного Перу. Коли на початку16 в. у Південній Америці з'явилися іспанці, імперія інків зі столицею в Куско включалатериторію сучасної Болівії.
Приблизно з 1200 р. територію почала завойовуватидержава інків. Опір підкорювачам тривав аж до XV ст. Конкістадор Ернандо Пісарроступив на ці землі 1532 р. Через шість років потому іспанці розпочали колонізаціюБолівії (тоді — Верхнє Перу). В 1538 р. на місці поселення індіанців аймара Чаркасвони заснували м. Ла-Плата (наступна назва — Чукісака, з 1839 р. — Сукре) [4].
В 1538 Эрнандо Писарро, брат і помічник ФрансискоПисарро, завойовника Перу, завершив скорення імперії інків, зломивши опір індіанців,що жили на території сучасної Болівії. Незабаром після завоювання іспанці заснувалитут кілька поселень, у тому числі Чукисака (нинішній Сукре), Потоси й Ла-Пас. Всяця область спочатку звалася провінції Чаркас, а пізніше — Верхнього Перу; вона входиладо складу віце-королівства Перу в статусі аудьенсии. В 1776 Верхнє Перу ввійшлодо складу нового іспанського віце-королівства Ла-Плата (зі столицею в Буенос-Айресі).
Протягом трьох сторіч колоніального панування Болівіязберігала велике значення для Іспанії завдяки багатим срібним рудникам біля Потосі,що залишався найбільшим містом колоніальної Америки аж до 18 в. На рудниках працювалиіндіанці, що виконували обов'язкову трудову повинність (так звана мита). Індіанцінеодноразово повставали проти іспанців; особливо яскравий слід залишило повстання1780-1781 під керівництвом братів Катари. 1.2 Формування держави
Повстанці під керівництвом Хосе Сукре перемоглиіспанські війська в битві під Аякучо 9 грудня 1824 р. Національна асамблея в м.Чукісака 6 серпня 1825 р. проголосила незалежність Верхнього Перу та дала йому назвуБолівія на честь уславленого героя національно-визвольної боротьби С. Болівара.В 1826 р. прийняли першу конституцію. Протягом 1836-1839 pp. Перу та Болівія існувалияк конфедерація, тобто союз незалежних держав. У прибережному районі Атакама булознайдено великі родовища селітри. Чилі заявило претензію на цю територію 1842 р.та відібрало її у Болівії 1884 р. після кровопролитної Тихоокеанської війни 1879-1884рр. Протягом 1839-1880 pp. країною правили військові. Потім установилася двопартійнасистема, — ліберальна та демократична партії заступали одна одну біля керма влади.В 1903 р. територія Акрі відійшла до Бразилії за 2 млн. фунтів стерлінгів[4].
Під тиском нафтової компанії СІЛА «Стан-дардойл» Болівія 1932-35 вела невдалу війну з Парагваєм (за яким стояв англо-аргентинськийкапітал) за багатий на нафту район Гран-Чако. За договором 1938 Болівія одержалалише х/з спірної території з виходом до р. Парани. Війна сприяла дальшому закабаленнюБ. іноземними монополіями. Велике незадоволення народу діями монополій примусилопрезидента Торо зробити 1937 спробу націоналізувати власність «Стандард ойл»,але він скоро був усунутий від влади. У квітні 1943 Болівія оголосила війну Німеччині,Італії і Японії.18 квітня 1945 Болівія встановила дипломатичні відносини з СРСР.З часу другої світової війни в Болівії значно зміцнились позиції капіталу США. Одночаснопосилився робітничий і визвольний, антиімперіалістичний рух. 1942 вибухнув великийстрайк гірників на рудниках компанії «Паті-ньо», придушений силою зброї.Масові страйки робітників-гірників відбулися 1949; 1950 спалахнув загальний страйк.1950 в Болівії був створений єдиний профцентр і на основі комуністичних груп, щоіснували з 1920, була заснована Комуністична партія. Зростання націоналістичнихнастроїв серед буржуазії привело до утворення партії «Національно-революційнийрух» на чолі з Вільяроелем (президент 1943-46) і В. Пас Естенсоро. В травні1951 ця партія здобула перемогу на виборах, але внаслідок перевороту до влади прийшлавійськова хунта на чолі з Бальї-віаном. Повстання в квітні 1952, яке здійснене привирішальній участі робітників-гірайоників і іменується «болівійською національноюреволюцією», привело до повалення диктаторського режиму. Уряди Болівії на чоліз Пас Естенсоро (президент 1952-56) і Сілесом Суа-со (віце-президент 1952-56, президент]з 1956) провели чистку держ. апарату, видали декрети про загальне виборче право,про конфіскацію власності трьох найбільших олов'яних компаній («Патіньо»,«Гохшільд» і «Арамайо»), які контролювались іноземним капіталом(1952), про земельну реформу (1953). Проте під тиском монополій США (економічнаблокада, відмова від закупівлі олова) і внутрішньої реакції уряд Б. згодився насплату компенсації олов'яним монополіям, відмовився від політики націоналізаціїі рішучого проведення аграрної реформи. Згодом США добились від Болівії підписанняугоди про гарантування вільного вивозу прибутків і надання нових концесій нафтовимкомпаніям. Уряд Болівії прийняв нав'язаний монополіями США план Міжнародного валютногофонду про так звану стабілізацію економіки. Пануюча партія «Національно-революційнийрух» має абсолютну більшість місць в Конгресі Болівії (78 з 86). Комуністичнапартія існує легально. Посилення визвольного руху трудящих Болівії виявилось у масовихантиімперіалістичних демонстраціях у лютому-березні 1959 [4].
Наступний президент країни Ернан Сілес Суасо бувобраний у 1956 році. Його уряд за підтримки МВФ почав програму стабілізації, якавключала обмеження зростання заробітної плати та лібералізацію цін, але цей кроктільки поглибив економічну кризу. У 1960 і 1964 роках Віктор Пас Естенсоро переобиравсяпрезидентом. У листопадi 1964 року військові зробили переворот. У 1966 році президентомбув обраний Рене Барріентос Ортуньо. У 1967 році було розгромлено партизанськийрух Че Гевари. Після смерті Барріентоса у квітні 1969 року в країні змінилося кількаурядів, поки в серпні 1971 року не було здійснено військовий переворот Уго Бансера. 1.3 Великі люди нації
Хайме Ларедо — скрипаль і диригент. Почав займатисямузикою в п'ятирічному віці й в 1948 р. був привезений у США для продовження навчання.Займався у різних педагогів, у тому числі в Івана Галамяна. В 1959 р. став лауреатомМіжнародного конкурсу імені королеви Єлизавети, роком пізніше дебютував на сценіКарнегі — Холу. В 1975-1976 разом із Гленном Гульдом виконав і записав сонати І.С.Баха для скрипки й фортепіано. З 1999 р. Ларедо є головним диригентом Вермонтскогосимфонічного оркестру. В 1992 р. запис квартетів Брамса, зроблена Ларедо разом зІсааком Стерном, Йо-Йо — Ма й Емануэлем Аксом, була визнана гідною премії«Греммі».
Матьенсо де Перальта, Хуан (22 лютого 1520, Вальядолид,Іспанія — 15 серпня 1579, Чукисака, Перу) — іспанський і болівійський юрист і економіст,знавець Інкського права й економіки Імперії Інків. Автор політико-економічного трактату«Губернаторство Перу», а також розроблювач теорій «вільного ринку»,«вартості» і «справедливої ціни». Був Главою Королівської Аудієнціїв Чаркас (Болівія), у підвідомчу область якої входило місто Потосі.
Каланча, Антонио де ла або батько Каланча (Чукисака,Сукре, 1584; Ліма, 1 березня 1654) — католицький священик і хроніст Перу й Болівії,що описав Завоювання Імперії Інків, звичаї й традиції місцевих індіанців — кечуа,аймара й інших.
Карденас Понсе, Бернардино де (19 травня 1562,Чукисака, Болівія — 20 жовтня 1668, Де-ла-Сьерра, Перу) — чернець, місіонер — францисканецьу Південній Америці: Перу, Болівія. Єпископ і губернатор Парагваю. Дослідник індіанцівЦентральних Анд, історії Інків.
Давид Паділья Арансібіа (13 серпня 1927, Сукре,Болівія) — болівійський політичний і військовий діяч. Генерал, Президент РеспублікиБолівія в 1978 — 1979 роках. Намагався покінчити з багаторічним військовим правліннямі провів загальні вибори, щоб передати владу законно обраним президентові й конгресу.
/>Розділ 2.Народ і мораль/>2.1 Демографія
Болівія одна з небагатьох країн Америки індіанці,в основному кечуа та аймара складають понад половину населення. Другою за чисельністюгрупою є власне болівійці — метиси та креоли. Більшість населення сконцентрованов гірських районах. Державна і літературна мова іспанська. Серед віруючих болівійцівпереважають католики. Найбільші міста Ла-Пас, Сукре, Кочабамба, Оруро. В 2009 чисельністьнаселення Болівії оцінювалася приблизно в 7,95 млн чол. (табл.2.1).
Таблиця 2.1
Вікова структура населення (2009 р.) Вікова структура населення Питома вага Кількість осіб, млн. осіб 0-14 років 32,30%
чоловіки 1,15;
жінки 1,41 15-64 років 63, 20%
чоловіки 2,86;
жінки 2,16 65 і старше 4,50%
чоловіки 0,168;
жінки 0,189
 
Джерело: www.populstat. info/Americas/boliviat.htm
Таким чином, Болівія є самою малонаселеною країноюПівденної Америки, із щільністю населення всього ок.8 чоловік на 1 кв.км. Щорічнийприріст населення в період з 1980 по 1993 становив 2,1%, а до 2009 зменшився до1,63% у рік. Коефіцієнт народжуваності з розрахунку на 1000 чоловік становить 25,53,а смертності — 7,91. Очікувана тривалість життя в країні — 62,2 для чоловіків і67,48 для жінок [1].
Більша частина населення країни живе на Альтиплано.На цьому плоскогір'ї й у долинах, що спускаються до східних рівнин, живе більшістьіндіанців. У департаменті Кочабамба переважає іспаномовне населення, і європейськийвплив у культурі виражено сильніше, ніж на Альтиплано. У малонаселених східних департаментахБени й Санта — Крус донедавна переважали метиси, однак масові переселення індіанцівз Альтиплано вже почали змінювати етнічний склад цих районів.
Сільські жителі становлять близько 41% усього населення,причому переважна більшість господарює У східних областях країни, що вважаютьсяперспективними для майбутнього заселення, більша частина жителів зайнята товарнимземлеробством і скотарством. 2.2 Національний характер
Населення Болівії складається з 4 національнихгруп: іспаномовних болівійців (39,5% від загального числа жителів), кечуа (32,9%),аймара (23,8%) і так званих «лісових індіанців» (2,5%).
Іспаномовні болівійці є нащадками нечисленних іспанськихпереселенців, що вперше з'явилися на території нинішньої Болівії в другій третиніXVІ сторіччя, і корінного індійського населення — кечуа, аймара, тупи-гуарани, таін. В основній своїй масі це метиси, а також чоло — індіанці, що володіють у досконалостііспанською мовою й осілі в містах. Значну частину іспаномовних болівійців становлятькреоли — біла частина населення, що не змішувалася з іншими расовими групами, абож населення, що має незначну частину індійської крові. По оцінці, креоли становлятьвід 15 до 30% від загального числа іспаномовних болівійців. У цю групу населеннявходить також невелика кількість негрів, мулатів і самбо (близько 10-15 тис. чоловік).Група іспаномовних болівійців постійно росте в чисельності, як за рахунок змішаннярізних етнічних груп, поширення іспанської мови, так і в результаті більше високогосеред них природного приросту населення.
Кечуа в цей час є найбільшим індійським народомАмерики, що утворить значну частку в населенні Перу, Еквадору й Болівії. Кечуа розселенікомпактно на величезній території в Андах від Колумбії на півночі до Аргентини йЧилі на півдні. Після утворення в XІ столітті на значній частині Південної Америкиімперії інків, мова кечуа був прийнятий у ній державною мовою, що сприяло асиміляціїй розчиненню багатьох інших індійських племен у середовищі кечуа. Цей процес триваві при іспанському колоніальному пануванні в XVІ — XІ сторіччях.
Аймара є творцями високорозвиненої індійської культуриТиуанако, що з'явилася ще в доінкський період. У часи імперії власний культурнийрозвиток аймара було загальмовано, вони піддалися сильної асиміляції з боку кечуа.Значна частина аймара (племена коли, кольяуа, кольяуайя, а такче частина племенканчи, кана, убина й чарка) була також асимільована кечуа в колоніальний період[1].
До числа «лісових індіанців» відноситьсянайбільш відстала частина населення країни. Це тупи-гуарани, араваки, мовима, самуко,каювава й деякі інші народності андо-екваторіальної мовної родини; чимапе, матако- матагуайо, гуайкуру й інші з пано-карибської родини; ітонама (родина макро-чибча).Усього існує більше 50 племінних груп «лісових індіанців», деякі з нихнараховують менш сотні осіб. Найбільш великі племена в середовищі тупи-гуарани- чи квита (40 тис. осіб), чиригуано (22 тис. осіб.), серед араваків — мохо (17тис. чіл осіб 2.3 Релігія і традиції
До 1961 католицизм був державною релігією в країні,і майже 95% болівійців номінально належали до Римсько-католицької церкви. Католицькацерква користується більшим впливом у містах, однак у сільських районах католицькіобряди вбирають багато елементів індійських вірувань. З некатолицького населенняприблизно половину становлять протестанти, переважно методисти й пресвітеріани;у Ла-Пасі й Кочабамбе є невеликі іудейські громади.
болівія релігія освіта мистецтво
У країні 3 державні мови — іспанська, Кечуа й Аймара.У цілому іспанською мовою володіють 77% населення, і частка ця постійно зростає.Іспанська мова болівійців сильно відрізняється від іспанського, котрий знають вінших країнах Латинської Америки, тому що містить велику кількість індійських сліві виражень. Більшість іспаномовних болівійців двомовні, вони знають іспанський іодин з індійських мов — кечуа, аймара або гуарани. Індіанці також між собою спілкуютьсярідною мовою, у містах же говорять іспанською. Усього ж у Болівії 39% населеннядвомовне, і 3% — тримовні.
Законодавчо встановлено такі національні світа
Таблиця 2.2
Загальнонаціональні свята Свята Дата Новорічні свята 1 — 2 січня Фієста канделаріо 2 лютого Велика п’ятниця за церковним календарем Пасхальна неділя за церковним календарем День працюючих 1 травня День незалежності 6 серпня День всіх святих 1 листопада Різдво 25 грудня
 
Джерело: www.populstat. info/Americas/boliviat.htm 2.4 Побутові умови і проблеми
Найбільше місто Болівії, Ла-Пас, з місцем перебуванняадміністративних органів влади, головним промисловим центром і самим високогірнимз великих міст миру. За даними перепису 1995, його населення становило 856,6 тис.осіб, а вважаючи пригороди — більше 1,1 млн. чоловік. Де-ла-сьерра, розташованийна низинній рівнині до сходу від Анд (Додаток А), нараховував 838,5 тис. осіб, серценайбагатшого сільськогосподарського району країни Кочабамба — 514,7 тис. осіб, аголовний центр видобутку олова Оруро — 225 тис. осіб. В офіційній столиці країниСукре проживало 185,2 тис. осіб, а в Потоси, де в колоніальну епоху перебував центрвидобутку срібла, — 144,2 тис. осіб. 2.5 Сімейні стосунки
Болівія має не достатньо розвинену систему соціальногозабезпечення. Така ж ситуація складається і в сфері освіти та медичного обслуговування.Щодо інших послуг зауважимо, що соціальні видатки цієї країни в питомій вазі бюджетуодні з найменших в Південній Америці. Законодавство передбачено захист громадянв разі їх непрацездатності через старість або хвороби, виплата пенсій вдовам і сиротамі допомоги по безробіттю. Ця система фінансується за рахунок видатків державногота місцевих бюджетів. За даними 2000 р.78 % людей у віці старше 15 років можутьвільно читати і писати. Співвідношення чоловіків і жінок при народженні: 1,34 чол./ жін. До 15 років: 1,25 чол. / жін. У населенні в цілому: 1,21 чол. / жін [6].
Що стосується дитячої смертності, то обидві статімають показник на рівні 37,07 смертей / 1000 новонароджених. Що стосується очікуваноїтривалості життя при народженні, то обидві статі мають показник на рівні 60,32 років(оцінка на 2003 рік) Коефіцієнт сумарної народжуваності 2,75 дитини на 1 жінку(оцінка 2003 року)
/>Розділ 3.Культура/>3.1 Освіта,друк
Народне утворення. У Болівії уведене безкоштовнай обов'язкова освіта для дітей у віці від 6 до 14 років. В 2000 приблизно 81% дітейвідвідували початкову школу й 27% дітей відповідної вікової групи відвідували середнюшколу. У країні є 8 державних університетів і дві частки університету в містах Ла-Пас,Кочабамба, Оруро, Потоси, Санта-Крус, Сукре, Тариха й Тринідад, у яких навчаєтьсяок.112 тис. студентів.
Найбільший університет з 37,1 тис. студентів — Болівійський головний університет Сан-Андрес у Ла-Пасі. Університет Сан-ФрансискоХав'єр у Сукре, де навчається ок.10 тис. студентів, часто називають колискою південноамериканськоїнезалежності. По даним 2003, частка неписьменних серед дорослого населення (старше15 років) знизилася до 17%. 3.2 Наука, музеї, бібліотека
У столиці країни Ла-Пасі знаходяться Національниймузей мистецтва, Вища школа образотворчих мистецтв (осн. 1928), Національна академіяісторії (1929), Центр археологічних досліджень, Болівійський індеаністський інститут,Національний інститут по дослідженню фольклору.
Найважливішими бібліотеками є Національна бібліотекай архіви в Сукре, Муніципальна бібліотека (осн.1838) і Бібліотека департаменту культури(осн.1832) у Ла-Пасі й бібліотеки університетів у Ла-Пасі й Сукре. 
3.3 Література
Самий значний пам'ятник доколумбової літературиболівійських індіанців — народна драма Апу-Ольянтай мовою кечуа (опуб.1853). Націй же мові створював любовну лірику легендарний індійський поет Хуан АльпарримачиТоміть (1793-1814) [3].
В колоніальний період аж до 19 ст. література булавиключно наслідувальною. Панівним напрямом у літературі 19 ст. довгий час був романтизм,до прогресивного крила якого належали Р. X. Бустаманте, Н. Галіндо, Р. Кіро-га таін. Романтики ввели в літературу національну й індіанську теми. Найбільш відомимписьменником 19 ст. був С. Вака Гусман (1846-96). В кінці 19 і на початку 20 ст.в літературі Б. з'явилися різні декадентські течії (Р. Фрейре, Г. Рейнгольдс, X.Герра та ін.), але великої ролі вони не відігравали. В літературі 20 ст. національнай соціальна теми посіли центральне місце. Провідні письменники: А. Чірвечес, Г.Отеро, Д. Канеласа, О. Естрельї, Ф. де Медіна, Н. Пачеко, X. Мендоса та багато ін.Визначне місце займає творчість А. Аргедаса./>3.4 Мистецтво
Сучасна болівійська культура являє собою синтезтрадицій корінного населення й впливу іспанців. Національні традиції особливо яскравовиражені в живописі, літературі, музиці, танцях і фольклорі.
Іспанський вплив переважає в музичному й танцювальномуфольклорі жителів долин, тоді як у горах звучать індійські мотиви. Дотепер широкоіснують музичні інструменти, що сходять до доколумбової епохи: гігантські очеретянітруби ерке, вертикальна флейта пінкільо, поздовжня флейта кена й ін. До колоніальноїепохи відноситься гітара чаранго, виготовлена з панцира броненосця [3].
До найбільш відомих індійських жанрів відносятьсяколективний танець уайно, пов'язаний з тотемічними обрядами, і жалібна любовна пісняарави. Іспанський вплив проявляється в пісенно-танцювальному жанрі чилена (болівійськийваріант чилійської куэнки), сумній пісні тристе й швидкому парному танці байлесіто.
Основоположниками болівійської професійної музикибули Едуардо Каба (1890-1953), композитор, диригент, директор Національної консерваторії(засн. 1908), збирач фольклору, що використовував індійські мотиви у своїх добутках;і Хосе Марія Веласко Майдану (р. 1909), керівник Національного симфонічного оркеструБолівії, створеного в 1938. Із сучасних композиторів найбільшою популярністю користуютьсяАнтоніо Гонсалес Браво, також збирач фольклору, Сімеон Ронкаль, Умберто ВіскарраМонхе. 3.5 Архітектура, народні ремесла
Індіанці Болівії мали древні й розвинені традиціїзодчеству, з найбільшою повнотою культури, що втілилися в пам'ятниках, Тіауанако.Цей релігійний центр, розташований поблизу оз. Тітікака, містить у собі пагорб- піраміду Акапана й храмовий комплекс Каласасая — «Ворота Сонця»,«Палац саркофагів» і інші спорудження. Традиції індійського зодчествапозначилися в колоніальній архітектурі: її своєрідна риса складається в особливоїмонументальності й строгості будинків, у тому числі барочних церков. У декорі рядуцерков виявляються індійські орнаментальні мотиви.
Родоначальником болівійського живопису був італійськийчернець — єзуїт, представник ман'єризмуБернардо Бітті (1548-1610). У другій половині 17 ст. відбувається розквіт мальовничоїшколи Потосі, у якій з особливою виразністю виявився т. зв. метиський стиль, своєріднесполучення європейських і місцевих традицій. Найвищого втілення цей стиль досягу творчості болівійського художника Мельчора Переса де Ольгина (1665-1724) [3].
Наприкінці 19 — початку 20 ст., після віковогозасилля наслідувального неокласицизму й академізму, у Болівії формується нова національнатрадиція живопису. Хуан Гарсия Меса (1851-1905) звернувся до зображення народногопобуту; Сесіліо Гусман де Рохас (1900-1950) уперше підняв тему індіанців, ставшизасновником індіхенизму в національному живописі. Будучи директором Академії мистецтву Ла-Пасі, він випестував цілу плеяду болівійських художників, що визначили розвитокнаціонального живопису 20 ст.
З 1950 — х років у мистецтві Болівії суперничалидві тенденції. Фігуративний живопис соціальної тематики, у тому числі пов'язанийз відкриттями мексиканського муралізму, представляли М. Аландіа Пантоха (р. 1914)і автори настінних розписів Роберто Бердесіо (р. 1910), В. Сольдо Ромеро (р. 1925)і Мелькіадес Ехідо (р. 1925). Тенденція абстрактного живопису втілилася у творчостіМарії Луізи Пачеко (р. 1919), Армандо Пачеко (р. 1910), Енріке Арналя (р. 1932)і ін. Зі скульпторів найбільш відома використовуюча традиції індійської пластикиМарина Нуньес дель Прадо (1910-1995).
/>Розділ 4.Регіональні відмінності
Болівія ділиться на 9 департаментів (Іспанський:departamentos) (таблиця 4.1). Кожен з департаментів підрозділяється на провінції,які крім того підрозділяються на муніципалітети.
Департаментами управляють вибрані губернатори(поки префекти і, призначено Президентом) і незалежно вибраними Відомчими ЗаконодавчимиЗборами. Дев'ять департаментів Болівії отримало більшу автономію закріплену закономАдміністративної Децентралізації 1995. Відомча автономія крім того зросла з першимпопулярним вибором для відомчих губернаторів, відомих як префекти. Чотири департаменти(Санта-Крус, Бені, Пандо і Таріха) голосувализа більшу автономію в 2005. Інші п'ять департаменти схвалили відомчу автономію назагальних виборах 2009 [5].
Таблиця 4.1
Характеристика адміністративно-територіальних одиницьБолівії№ Регіон
Площа, км2 Населення, осіб Адміністративний центр

 1 Бені 213 564 362 521 Тринідад 2 Чукісака 51 524 1 352 000 Сукре 3 Кочабамба 55 631 1 455 711 Кочабамба 4 Ла-Пас 133 985 2 350 466 Ла-Пас 5 Оруро 53 588 391 870 Оруро 6 Пандо 63 827 52 525 Кобіха 7 Потосі 118 218 709 013 Потосі 8 Таріха 37 623 391 226 Таріха 9 Санта-Крус 370 621 2 029 471 Санта-Крус-де-ла-Сієрра
 
Джерело:
ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии
В таблиці також проаналізовані показники демографічноївідмінності регіонів. Бачимо, що найбільшими регіонами є Ла-Пас, Санта-Крус, Кочабамба та Чукісака.
/>
Рис.4.1 Адміністративний поділ Болівії
 
Джерело:
 http://ru. wikipedia.org/wiki/Административное_деление_Боливии 4.1 Бені
Бені, інколи Ель Бені, — північно-східний департаментБолівії, в регіоні низовин країни. Це — другий найбільший департамент в країні(після Санта Круз), покриваючи 213,564 квадратних кілометрів. Його столиця — Тринідад.З населенням 420,000 (2006 перепису), Бені є другим департаментом з найменшою густотоюнаселення з дев'яти департаментів Болівії, після Пандо.
Хоча Бені багатий природними ресурсами, високийрівень бідності його мешканців обумовлюється відсутністю адекватних доріг, що пов'язуютьдепартамент з останньою частиною країни. Головна господарська діяльність — сільськегосподарство, лісоматеріал і рогата худоба. Крім того, підпільна економіка пов'язалаз діями нелегальних наркотичних притонів, що діють на території департаменту протягомостанніх десятиліть 20-го століття, з багатьма лабораторіями кокаїну, що приховуютьна задніх дворах ранчо де розводять рогату худобу [7].
Погода Бені тропічна і волога, з поширеністю теплихдо гарячих температур. Бені граничить з Бразилією на північному сході, і департаментівСанта-Круз, на південному сході, Ла-Пас на заході, Пандо, на північному заході,і Кочабамба, на півдні. Територію Бені переважно покриває тропічний ліс (особливопівнічні і східні провінції департаменту) і пампаси (виключно низини ближче до Анд). 4.2 Чукісака
Чукісака — департамент Болівії, розташований напівдні країни. Межує з департаментами Кочабамба, Таріха, Потосі і Санта-Крус. Столицядепартаменту — Сукре, що також є конституційною столицею країни.
Сукре — місто з населенням 247 300 мешканців (2006)та конституційна столиця Болівії, місце розташування Верховного Суду країни (CorteSuprema de Justicia) і столиця департаменту Чукісака. Розташоване на південномусході країни на висоті 2750 м. Його відносно низька висота надає місту теплий кліматпротягом всього року. 4.3 Кочабамба
Долина Кочабамба населено тисячу років тому черезїї родючі ґрунти і подібному до весняного клімату, який переважає весь рік. Археологічнізнахідки свідчать, що початкові мешканці долини були різними етнічними тубільнимигрупами. Інки, кечуа, аймара населяли долину в різні часи перед тим, як іспанцізавоювали цей регіон.
Адміністративний центр цього департаменту є однойменнемісто Кочабамба — одне з найбільших міст Болівії. У перекладі з мови кечуа означає«болотиста місцевість».
Центральна частина міста перебуває на рівнині,деякі його райони — на пагорбах. До півночі й заходу від центра протікає ріка Рфо-Роча,на південному сході лежить озеро Лагуна Алалай. Завдяки численним випаренням і садамКочабамбу часто називають «місто-сад».
Символом міста з 1994 року є статуя Ісуса Христана горі Сан Педро в східній частині міста. Висота статуї становить 34,20 м (разом з постаментом більше 40 м), таким чином, вона на 2 метри вище знаменитої статуї Христана горі Корковадо в Ріо-де-Жанейро. На гору Сан-Педро можна потрапити по канатнійдорозі, а в певні дні можна піднятися й на саму статую, крізь оглядові вікна якоївідкривається прекрасний панорамний вид.
У центрі міста перебуває площа 14 вересня зі стародавнімсобором. На ній і навколо площі Колумба розташувалися будинку в колоніальному стилі,інша частина міста забудована сучасно. На північ від площі Колумба знаходиться широкийбульвар Ель Прадо з установами, банками, готелями й ресторанами [8].
На півдні лежить ринок Ла Канча, що займає кількавуличок і площ. Він відкритий сім днів у тиждень і є самим більшим вуличним ринкомПівденної Америки. Ла Канча виник з декількох розрізнених ринків, що розрослисяпісля економічних реформ середини 80 — х років XX століття. На сході міста Головнийуніверситет Сан-Сімон, один із кращих університетів Болівії.
У південно-західній частині міста, на пагорбахрозкинувся міський парк. У ньому, на пагорбі Коронилла, можна побачити пам'ятникжінкам і дітям, що захищали місто під час визвольної війни 1812 року проти колоніальнихзагарбників — іспанців. Місто має чудовий археологічний музей.
Центром релігійного й культурного життя є свято,що проводиться у середині серпня протягом чотирьох днів на честь святої діви Уркупіни,патронеси міста. По вулицях міста йдуть процесії, проходять церковні служби та іншіторжества.
За традицією, рано вранці 15 серпня, жителі міставідправляються хресним ходом у Кільакольо, що лежить в 14 км від Кочабамбі, де в місцевій церкві перебуває рака Діви Уркупины. Під час хресного ходу федеральнадорога між цими двома містами перекривається. У лютому або березні в місті проходитькарнавал. 4.4 Ла-Пас
Департамент Ла-Пас (ісп. Departamento de La Paz)- департамент Болівії площею 133 985 км² та населенням 2 812 000 (27,8 % населеннякраїни, перепис 2001 року), розташований на заході країни. Столиця департаменту- місто Ла-Пас. Департамент поділяється на 20 провінцій. Більшу частину департаментувкриває величний гірський хребет Кордильєра-Реаль з висотами до 6,5 км (гора Іїмані), на північному сході якого розташовані гірські ліси Юнги.
Ла-Пас — фактична столиця держави (з 1898), а такожадміністративний центр департаменту Ла-Пас. Населення міста із пригородами становить1 609 000 чоловік, що робить Ла-Пас найбільшим містом Болівії. Без пригородів Ла-Паспоступається першістю місту Де-ла — Сьерра. У Ла-Пасі перебуває більшість державнихустанов Болівії, у тому числі резиденція президента країни, хоча номінальної (конституційної)столицею є Сук ре [9].
Ла-Пас розташоване на березі однойменної ріки нависоті 3600 м над рівнем моря. Ла-Пас — сама високо розташована столиця державиу світі (також у місті розташоване саме «високе» гольфовое поле у світі).Ла-Пас розташований у кратері погаслого кілька мільйонів років тому вулкана.
Через високогірне розташування міста, клімат уЛа-Пасі прохолодний. Середньомісячна температура самого теплого місяця (листопад)становить біля +11°C, самого холодного (липень) — біля +7°C.
Старі квартали із традиційними двоповерховими будинкамизберігають традиційну прямокутну мережу вулиць колоніального часу. Серед найбільшпримітних пам'ятників архітектури — палац Дієс Де Медіна (1775; 3-поверховий з аркадамий сходами у внутрішніх дворах), палац Вільяверде й ін.; церкви — Сан-Франсиско(близько 1743-1784; 3 — поверховий портал з багатим різьбленням), Санто-Доминго(1726), Сан — Педро (1790; звід нефа й купол з вапняно-пемзової маси на очеретяномукаркасі).
У Національному археологічному музеї й Національномумузеї мистецтв представлені предмети древнього індійського мистецтва, а також мистецтваколоніальних часів. 4.5 Потосі
Департамент Потосі́ — департамент Болівіїплощею 118 218 км² та населенням 738 771 (перепис 2001 року), розташованийна південному заході країни. Столиця департаменту — місто Потосі. Департамент поділяєтьсяна 20 провінцій. Це переважно безплідний гірський регіон, з великим плато на заході,де розташований великий солончак салар-де-Уюні. Протягом колоніального періоду Потосібув багатим регіоном, де здобувався значний відсоток срібла у світі.
Столиця департаменту Потосі — однойменне містоПотосі. Місто розташоване на висоті 4090 м, часто стверджується, що це найвище місто у світі. Місто знаходиться у підніжжя гори Серро-де-Потосі або Серро-Ріко(«багата гора») — гора дійсно багата срібними рудами — висотою 4824 м над рівнем моря, що домінує над містом [8].
Місто було засновано в 1546 році як шахтарськеселище, що скоро швидко розбагатіло та виросло до розмірів у понад 200 тис. мешканців,ставши одним з найбільших міст Південної Америки.
У іспанській мові все ще зберігається вислів«бути вартим потосі» (valer un potosí), маючи на увазі велике багатство.Для європейців віце-королівство Перу (до якого належало місто) було казковою країноюбагатств. Потосі став символом багатства, і в такому значенні вживається, наприклад,в романі «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса (друга частина, глава LXXI).За одною з теорій, знак монетного двору Потосі (переплетені букви «PTSI»)став прообразом знака долара.
Саме з Потосі походила більша частина срібла, щовідправлялося до Іспанії з Південної Америки. За офіційними даними, з 1556 по 1783роки тут було здобуто 45 тис. тонн чистого срібла, з яких 7 тис. тонн досягли Іспанії.За наказом Франсиско де Толедо на шахті використовувалася праця індіанців у виглядіміти, тобто суспільних робіт. На шахті загинули тисячі індіанців, не стільки черезважку працю, скільки через отруєння ртуттю: в «процесі патіо», що використовувавсядля очищення срібла, руда подрібнювалась, змішувалася зі ртуттю із утворенням амальгами,процес перемішування здійснювався голими ногами індіанців. Після цього ртуть усуваласянагріванням та випаровуванням, з утворенням великих кількостей смертоносних парів.За всі часи тут загинуло біля 8 млн. індіанців. Із значним скороченням індіанськогонаселення та зменшенням числа придатних для робіт працівників, в 1608 році адміністраціяколонії запросила метрополію надсилати 1500-2000 африканських рабів на рік. Запитбув задоволений частково, і всього було завезено біля 30 тис. рабів. Африканськіраби навіть заміняли мулів, бо виявилися дешевшими за цих тварин. Після 1800 рокузапаси срібла були виснажені, і головним продуктом видобутку стало олово, при цьомуприбутки впали і місто почало приходити в занепад. У відносно невеликих кількостяхсрібло продовжує видобуватися і зараз. Умови роботи і зараз залишаються не дужедобрими, методи, що використовуються тут, застарілі, захисного обладнання крихтипилу практично немає, і шахтарі мають дуже коротку середню тривалість життя, помираючивід силікозу у віці біля 40 років. Під час війни за незалежність Болівії (1809-1825)Потосі багато разів переходив з рук у руки. Помилки командування Першої Армії роялістівз Буенос-Айреса (під командою Хуан Хосе Кастеллі) привели до ворожнечі місцевогонаселення, збільшення опору та підтримки незалежності. Таке відношення робило захистміста роялістами дуже важким. Командуючий Другої Армії, Мануель Белґрано, значнопокращив ставлення до роялістів. Проте і йому довелося відступити, відступаючи віннаказав підірвати монетний двір міста, і лише місцеві мешканці на дали йому можливостіце зробити. Пізніше ще дві експедиції з Буенос-Айреса брали місто, і обом довелосявідступити. Місто Сан-Луїс-Потосі в Мексиці було названо на честь цього міста. ВСША назва Потосі була надана шахтарському містечку Потосі, де добувається свинець,в штаті Вісконсін, містечку Потосі в штаті Міссурі і Потосі в штаті Невада. 4.6 Оруро
Департамент Ору́ро (ісп. Departamento de Oruro)- департамент Болівії площею 53 588 км² та населенням 391 870 (перепис 2001року), розташований на заході країни. Столиця департаменту — місто Оруро. Департаментподіляється на 16 провінцій.
Оруро — столиця однойменного департамета Оруров Болівії. Місто перебуває на висоті 3710 м над рівнем моря. З населенням близько 210 тисяч чоловік воно посідає шосте місце в Болівії. До закриття мін на початку1990-х років Оруро був важливим центром гірничодобувної промисловості країни. Тутдобували олово, срібло, золото, вольфрам, сурму, сірку, буру й мідь.
У наші дні здобувають все більше значення сільськегосподарство, виробництво кераміки й металообробна промисловість. Оруро, що пов'язанийз іншими великими містами країни першою залізничною лінією країни, дотепер є важливимтранспортним вузлом. Важливі дороги країни ведуть через місто, що сприяє його розвитку[9].
Оруро, названий по місцевому індійському плем'ю,славиться своїм карнавалом, що в 2001 році був включений у список ЮНЕСКО. У ньомузбережені елементи доколумбівської релігії індіанців регіону. 4.7 Санта-Крус
Департамент Санта-Крус — департамент Болівії площею370 621 км² (найбільший за площею, 33,74 % площі країни) та населенням 2 433602 (26,08 % населення країни, перепис 2001 року), розташований на сході країни.Столиця департаменту — місто Санта-Крус-де-ла-Сьєрра. Департамент поділяється на15 провінцій. Більшу частину департаменту вкривають рівнини болівійської Амазоніїта Чікітанії, багаті на природний газ, що робить департамент найбагатшим в країні.
Санта-Крус-де-ла-Сьєрра, часто відомий як простоСанта-Крус — столиця болівійського департамента Санта-Крус на сході країни. З населенням1 528 683 мешканців (офіційна оцінка, 2006 рік) або 1 862 911 мешканців в агломерації,це найбільше місто країни, дещо більше за фактичну столицю країни Ла-Пас.
Він був заснований в 1560 році в східній частиніБолівії, але пізніше був перенесений на 200 км на захід у передгір'я Анд. Місто відоме своїм м'яким кліматом. Головними визначними пам'ятками Санта-Крус уважаютьсяплоща 24 вересня, розташований на ній Кафедральний собор, де зараз відкритий музейзі зборами релігійного мистецтва, Музей природної історії й Зоопарк, що вважаєтьсяодним із кращих у Південній Америці [5].
Недалеко від Санта-Крус розташовувалося місто Самаіпата.У його околицях на невеликій горі червонуватого кольору перебуває археологічне місцеЕль-Фуерте. Вважається, що в 14-16 століттях тут процвітало інкське місто. Руїни,які збереглися до наших днів, були частиною священного церемоніального комплексу.Тут можна побачити наскальні малюнки, що зображують тварин. Ель-фуерте було внесеноЮНЕСКО в список всесвітньої спадщини людства. Дуже цікаві поїздки по численних єзуїтськихмісіях середини 17-18 століть. Серед них виділяються Сан-Хав'єр, Сан-Рамон, Сан-Мігель,Сан-ігнасио-де-веласко, Консепсьон, Сан-Рафаель, Санта-Ана й Хосе-Де-Чііктос.
Західніше Санта-Крус розташований Національнийпарк Амборо. Площа його — 63 тис. га. Сюди входять три екосистеми — передгір'я Анд,басейн ріки Амазонки й східні рівнини. В Амборо живе безліч птахів, а також, пекарі,тапіри, мавпи ревуни й капуцини, ягуари, оцелоти й невеликі марги.
Із Санта — Крус влаштовуються екскурсії до Національногопарку Ноель Кемп Меркадо на границі із Бразилією. Це єдине природне місце, що булопроголошено ЮНЕСКО Всесвітнім надбанням людства. Площа парку — 15 тисяч кв.км. НоэльКемп Меркадо охороняє п'ять видів екосистем — джунглі, сухий ліс, савани й вологіліси. Тут виростає близько 4000 видів рослин, живе 150 видів ссавців і 620 видівптахів. 4.8 Пандо
Пандо — департамент Болівії. Площа — 63 827 км2.Населення 52 525 жителів. Адміністративний центр — Кобіха. Департамент був заснований24 вересня 1938 року. Він перебуває в басейні Амазонка, у малонаселених джунглях.Основна промисловість — виробництво каучуку. 4.9 Таріхо
Департамент Таріха (ісп. Departamento de Tarija)- департамент Болівії площею 37 623 км² та населенням 391 226 (4,3% населеннякраїни, перепис 2001 року), розташований на півдні країни. Столиця департаменту- місто Таріха. Департамент поділяється на 6 провінцій.
Таріха, повна назва Сан Бернардо де ля Фронтераде Таріха — велике місто на півдні Болівії. Місто було засновано в 1574 році, населеннястановить 170 900 чоловік (офіційний перепис населення в 2006 році). Таріхо є столицеюй найбільшим містом департаменту Таріхо. На території міста розташований аеропорт.
/>Висновки
Болівія — держава в центральній частині ПівденноїАмерики. Болівія — це республіка, глава держави й уряду якої є президент, що обираєтьсянаселенням на один 5-річний строк. Двопалатний парламент — 36 сенаторів і 130 депутатів,обираються також на 5-річний строк.
Болівія багата на природні ресурси (передусім олово,нафта, природний газ; також є цинк, сурма, вольфрам, срібло, свинець, мідь, золото),але висока витратність виробництва, нестача інвестицій, проблеми з внутрішнім транспортомі відсутність виходу до моря обмежують її розвиток. Болівія залишається однією знайбідніших країн Південної Америки.
Болівія одна з небагатьох країн Америки індіанці,в основному кечуа та аймара складають понад половину населення. Другою за чисельністюгрупою є власне болівійці — метиси та креоли. Більшість населення сконцентрованов гірських районах. Державна і літературна мова іспанська. Серед віруючих болівійцівпереважають католики. Найбільші міста Ла-Пас, Сукре, Кочабамба, Оруро.
Туризм ще не дає суттєвого внеску в економіку,але сприяє розвитку відповідної інфраструктури — наприклад, поліпшення готельнихумов (особливо в Ла-Пас).
Нещодавно Болівію було внесено до популярного туруПівденною Америкою, який привертає туристів із США, Європи та Японії.
Найбільшу зацікавленість іноземних туристів викликаютьозеро Тітікака та його околиці (зокрема, рибальство); руїни інкських споруд на островіСонця; доінкські руїни в Тіауанако; індіанське життя в Альтіплано.
Ще одна туристична траса пролягає через Кордильєрив джунглі Юнгаса. Цей маршрут є дуже популярним, бо протягом кількох годин можнапобачити дивовижні краєвиди та відчути кліматичні контрасти Анд.
/>Список використаноїлітератури
1. Брук С.И. Население мира. Этнодемографический справочник,Москва 2008.
2. Булавин В.И. Боливия. — М.: ИНФРА, 2008
3. Культура Боливии. — М., 2006
4. Сашин Г.З. Боливия. Очерк новейшей истории. — М.: ОЛМА,2006
5. Сьеса де Леон, Педро. Хроника Перу. Часть Первая. ГлаваCVII. — Киев, 2008
6. Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана.- 2-ге вид. — К., 1974-1985.
7. Arzáns de Orsúa y Vela, Bartolomé.Historia de la Villa Imperial de Potosí. Edición de Lewis Hanke yGunnar Mendoza. Providence, R. I.: Brown University Press, 1965.
8. Cobb, Gwendolin Ballantine. «Potosí, a SouthAmerican Mining Frontier.» Greater America: Essays in Honor of Herbert EugeneBolton. Freeport, N. Y.: Books for Libraries Press, 1968, © 1945, pp.39-58.
9. Die Silbermine von Potosí — Der Berg der Menschenfrisst, in: GEO Epoche: Als Spanien die Welt beherrschte. Gruner + Jahr, Hamburg2008, S.66-76. Fischer Weltalmanach 2007.
10. Hanke, Lewis. The Imperial City of Potosí. TheHague: Nijhoff, 1956.
11. https: // www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/bl.html
12. http://www.populstat. info/
/>Додатки
Додаток А
/>