--PAGE_BREAK--Розділ 2. Аналіз стану України на світовому ринку озброєння2.1 Стан України на світовому ринку озброєння
Ситуація в оборонній промисловості України нині складна. Оборонний комплекс залишається лише резервом політичного і економічного розвитку держави. Реалізувати його можливості намагалися люди, зацікавлені у підтриманні на належному рівні оборони і національної безпеки. Але міністерство промислової політики не поспішає стимулювати приватний капітал. Замість погодженого виступу «єдиним фронтом», практично позбавлений державної підтримки, український ОПК робить запізнілі спроби підприємництва, галузевого лобіювання, інтеграції в російські виробничі схеми. Частина директорського корпусу оборонних підприємств продовжує очікувати від держави оборонних замовлень. Тим часом обладнання та технології морально старіють.[12, с. 10]
Україна успадкувала після розпаду Радянського Союзу майже третину підприємств, які виробляли оборонну продукцію. Основу оборонного промислового комплексу (ОПК) тоді становили 205 промислових об'єднань і підприємств, 139 науково-дослідних і проектних організацій. На той час Україна виробляла 17% всієї оборонної продукції Союзу. Провідними галузями в ОПК тоді були ракетно-космічна техніка, суднобудування, транспортна авіація, бронетанкова та інженерна техніка, виробництво спеціальних радіотехнічних систем. Поряд з цим в Україні не вироблялись такі важливі компоненти озброєнь, як винищувальна, штурмова і бомбардувальна авіація, зенітно-ракетні комплекси, артилерійська зброя та ін.
Після проголошення своєї незалежності Україна стала законним володарем великих запасів зброї, розміри яких набагато перевищують потреби обороноздатності країни. На її території залишилися 6475 танків (у Росії — 10333 одиниці), 7153 бронетранспортери (16389 одиниць), 3392 артилерійські установки (7719 одиниць), 1431 літак (4161 одиниця), 285 гелікоптерів (1035 одиниць) [14, с.26 ]
ОПК України значною мірою був інтегрований у союзні структури і став залежним від зовнішніх замовлень та обсягів постачання комплектуючих, матеріалів і сировини.
Основними покупцями української зброї сьогодні залишаються Китай, Ірак і Азербайджан. За даними експертів SIPRI, в ці країни поставляються переважно українські бойові машини і ракети.
Нагадаємо, згідно зі звітом України для Регістра звичайних озброєнь ООН, за 2007 рік країна надала в 19 країн світу 1118 одиниць різних озброєнь і техніки, що майже в два рази більше, ніж в 2005 році. Це пояснюється великими замовленнями із США і Китаю. Зокрема, США купили в Україні 295 одиниць ПЗРК, Китай — 590 ракет (для порівняння, в 2005 році — 363 ракети). Ще одним значимим споживачем української військової техніки в 2007 році став Азербайджан. [31, с. 52]
Україна відчуває жорстку конкуренцію в найчутливішій для неї експортній галузі — постачанні танків. Головними конкурентами України в 2007 р. були Франція, Німеччина, Росія, Велика Британія, США, які разом з нею брали участь у тендерах на постачання бронетанкової техніки в Грецію та Туреччину.
Номенклатуру військової продукції, з якою Україна виходить на світові ринки озброєнь, складають танки, десантні кораблі, транспортні літаки, вертольоти, ракети класу “повітря-повітря” та ін.
В оборонно-промисловому комплексі збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь. Ракета-носій “Зеніт”, що розроблена ДКБ “Південне” і виготовлена на ВО “Південмаш” в кооперації з Російською Федерацією, є основою міжнародних проектів “Морський старт” і “Глобал стар”. На думку багатьох фахівців, на сьогодні це одна з найдосконаліших у своєму класі ракет. Великий інтерес іноземних фірм викликає розроблена в ДКБ “Південне” ракета-носій “Циклон”, що призначена для запуску супутників середньо-го класу.
Україна має сучасну високорозвинену суднобудівну галузь, на яку в колишньому СРСР припадало 30% всього обсягу суднобудування по тоннажу і 40% – за кількістю суден. До її продукції входять різні типи суден: від малих патрульних кораблів на підводних крилах до великих крейсерів-авіаносців. Галузь має широкі можливості щодо ремонту та модернізації надводних і підводних кораблів.[29, с. 13]
Авіаційна галузь посідає провідні позиції у розробці транспортних і військово-транспортних літаків. Літак Ан-70, за оцінками фахівців, випереджає свої зарубіжні аналоги [“Геркулес” (США), Iл-76 (Росія), FLA (Західна Європа)] на 8-10 років. Ведеться підготовка серійного виробництва сучасного літака Ан-140, попит на який на світовому ринку оцінюється в 20-25 млрд дол. Вартість цього літака очікується на 40% меншою від вартості зарубіжних аналогів. У найближчі роки потреба в цих літаках оцінюється в 1500 одиниць, а на 10-15-річну перспективу – в 5000 одиниць. Україна виграла міжнародний тендер і розпочала в 1998-1999 рр. виробництво літака Ан-140.[7, с. 25]
Значний науково-технічний і виробничий потенціал має авіаційне двигунобудування. Воно здатне виробляти широкий спектр двигунів для літаків і вертольотів. Двигуни запорізького АТ “Мотор-Січ” використовуються на літаках майже 60 країн світу.
Підприємства авіаційного двигунобудування мають широкі можливості міжнародного співробітництва, зокрема у наданні послуг у проведенні капітального і поточного ремонту двигунів для вертольотів типів “Мі” і “Ка”. В 2007 р. експорт продукції авіаційного двигунобудування приніс Україні понад 100 млн дол.
Світового рівня в розробці та виробництві танків досягла бронетанкова галузь. Танки Т-80УД, які виробляються на заводі ім. Малишева, успішно конкурують на світовому ринку озброєнь і військової техніки.
Порівняно з авіаційною і суднобудівною галузями бронетанкова галузь значно меншою мірою залежить від імпортних поставок матеріалів, сировини, комплектуючих. Вона спроможна налагодити виробництво багатьох видів продукції практично за замкнутим циклом.
Україна є світовим лідером у виробництві навігаційних приладів, головок самонаведення для ракет “земля-повітря”, станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем управління, апаратури радіозв’язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем прицілювання.[19, с. 4]
В Україні збереглась добре розвинена електронно-оптична галузь.
Козирем України на світовому ринку озброєнь і техніки є та обставина, що за попередні десятиріччя в ряді країн світу накопичилася значна кількість озброєння колишнього радянського виробництва. За деякими оцінками, його сукупна вартість становить близько 200 млрд дол. США (на думку експертів, майже половина світової бронетанкової техніки – це в основному броньовані машини радянського виробництва або техніка, виготовлена на їх основі). Усе це відкриває для України потенційні можливості за умов певного динамізму й активності стати фаворитом в галузі модернізації деяких зразків озброєння та військової техніки, а також експорту запчастин до них та інших комплектуючих.
Постачання запасних частин, обслуговування техніки, створення відповідної інфраструктури, підготовка фахівців і, що найголовніше, надання послуг в модернізації зразків озброєння ряду країн, а також послуг у військово-промисловій базі може стати однією з найбільших перспектив українського військово-технічного співробітництва із зарубіжними країнами (за оцінками експертів, на ці види військово-економічної діяльності припадає майже третина всіх контрактів, що укладаються на світовому ринку озброєнь та військової техніки).[45, с. 31]
Особливий інтерес країн-імпортерів викликає модернізація бронетанкової техніки, яку мають на озброєнні їхні армії. Співробітництво у цій сфері відкриває можливості цим державам значно, а нерідко дуже суттєво підвищувати бойові можливості раніше закупленого ними озброєння. І що характерно — витрати на це в 4-6 разів менші ніж на закупівлю нового. Так, модернізація одного танка Т-72 дає змогу всього за 100-200 тис. дол. США вивести його тактико-технічні характеристики на рівень сучасного ізраїльського танка “Меркава” (закупівля останнього обходиться в 2,5-3,0 млрд дол. — журн. “Дейлі”, 25.06.96 р.). За оцінками фахівців, тільки танків Т-72 у світі налічується до 10 тис. [29, с. 28]. Однак необхідно враховувати, що перспективне для України військово-технічне співробітництво (експортна діяльність) вже інтенсивно освоюється східноєвропейськими виробниками та Росією при активній участі зацікавлених у цьому західних та ізраїльських фірм.
На сьогодні кількість ринків озброєння та військової техніки, на яких оперує Україна, надто обмежена. В цілому країни-експортери, а отже, і ринки зброї можна розділити на такі категорії:
Держави, які з різних причин не можуть закуповувати сучасні види озброєння та військової техніки у постачальників. До числа таких належать Іран, Пакистан та континентальний Китай. Захід проявляє щодо них підвищену стриманість, прагне недопустити передачі їм високих технологій. Скориставшись такою ситуацією, Україна змогла проникнути на пакистанський та іранський ринки озброєння. Однак використання такого роду «маргінальних» ринків не є привілеєм лише України. Франція, наприклад, скористалася відмовою Москви та Вашингтону поставляти Пакистанові літаки четвертого покоління і продала Ісламабаду винищувачі Міраж-2000-5. До цієї категорії держав певною мірою можна віднести і Туреччину, оскільки потенційно продаж української зброї та військової техніки цій країні став можливим лише після відмови США, ФРН та інших західних країн експортувати сюди озброєння (курдська проблема). [47, c. 22]
Значний інтерес до зброї та сучасних технологій підприємств оборонно-промислового комплексу України проявляють Пакистан та Індія. Цей регіон потребує товарів і послуг військового призначення. Вони в Україні є і не скористатися такою чудовою нагодою було б нерозумно. Звичайно ж, з урахуванням протиріч між цими країнами.
Розглядаючи військово-технічне співробітництво з Пакистаном та Індією на перспективу, необхідно зазначити, що до останнього часу лише Росія, США та Китай впливали на дисбаланс сил у цьому регіоні, зокрема: постачання озброєнь і техніки до Індії здійснювала в основному Росія; США та Китай — до Пакистану. Але останнім часом Пакистан зазнає певних труднощів щодо імпорту зброї із США, тому і змушений шукати інших постачальників. Укладений Україною контракт на експорт танків до Пакистану є підсумком вдалого зайняття нею позиції в цьому питанні. Зрозуміло, що якби цей вакуум не використала Україна, то тут з'явилася б інша країна (Франція, Великобританія, ФРН, чи навіть Росія).
продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Міжнародна інтеграція
Ефективність військово-технічного співробітництва (ВТС) України з іншими країнами світу та його вплив на здійснення Україною військово-технічної політики з технічного оснащення національних Збройних Сил новими й модернізованими зразками озброєння та військової техніки (ОВТ) залежать від визначення й реалізації стратегічних цілей країни у цій важливій сфері діяльності.[20, с. 5]
В сучасній науковій літературі існують досить чіткі визначення термінів основних інструментаріїв державної політики (зовнішньої, внутрішньої, економічної, військової, ідеологічної тощо), які мають певне наповнення, зміст і мету. Якщо дискусії в цих сферах державної політики носять науковий характер, то зовсім іншого змісту набули вони стосовно проблеми військово-технічного співробітництва. На сьогодні тут спостерігається певна комерціалізація понять, про що свідчать численні публікації у засобах масової інформації, в спеціальних та суто наукових виданнях.
Саме поняття військово-технічного співробітництва хоч і стало більш звичним, однак зміст його залишається малозрозумілим не тільки людям, необізнаним у цьому питанні, а й нерідко і фахівцям. Нині навіть серед спеціалістів не існує єдиної точки зору, єдиного підходу щодо тлумачення основних понять, які мають розкривати ключові аспекти такої широкої категорії, як військово-технічне співробітництво. Крім того, теоретичні засади військово-технічного співробітництва — досить молодої сфери наукових досліджень перебувають ще в процесі становлення[9, с. 34]. Тому кожна спроба розвитку цього напряму науки, визначення, уточнення та конкретизація основних понять військово-технічного співробітництва мають важливе значення. У цьому зв'язку виникає необхідність визначити насамперед ті поняття, в яких розкривається сутність військово-технічного співробітництва як явища, що охоплює багато сфер життя країни — зовнішньо- та внутрішньополітичну, соціально-економічну, військову, інформаційну тощо.
Під поняттям «військово-технічне співробітництво», яке має визнання майже в усіх країнах світу, слід розуміти два основних типи відносин між державами. По-перше, це трансферти озброєння та військової техніки, технологій подвійного використання, а також надання послуг військово-технічного характеру.При цьому необхідно особливо підкреслити, що мова йде не тільки про трансферти, оскільки останнім часом економічний (комерційний) підхід, що домінував і піднімався на щит провідними експортерами в перші роки по закінченні «холодної війни» (не беручи до уваги підхід до військово-технічного співробітництва колишнього СРСР), змінився більш комплексним підходом, який містить також стратегічні військово-політичні моменти і водночас передбачає і безвідплатні або лізингові постачання. По-друге, найважливішим елементом військово-технічного співробітництва є спільні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, виробництво, маркетинг і продаж зразків озброєння.[29, с. 13]
Змістом військово-технічного співробітництва України з іноземними державами є діяльність уповноважених на це інститутів державної влади, організацій та підприємств, державних та приватних фірм і компаній, які пов'язані з розробкою, виробництвом, продажем або закупівлею військової продукції, а також з плануванням, координацією та послугами військового призначення. В теоретичному плані військово-технічне співробітництво України має переслідувати таку основну мету:
— у військово-політичній сфері — завоювання (утримання) та зміцнення політичного лідерства в життєво важливих для національних інтересів України регіонах світу та країн; забезпечення можливості через військово-технічне співробітництво впливати на політичний, економічний чи воєнний стан на глобальному чи регіональному рівнях, а в Україні — забезпечення чи збалансування розвитку бойового потенціалу власних Збройних сил на базі науково-технологічних досягнень національного військово-промислового комплексу, а також використання науково-технологічних досягнень зарубіжних країн у власних інтересах;
— у військово-економічній сфері — отримання валютних коштів для державних потреб (передусім для фінансової допомоги оборонним галузям промисловості, реструктуризації військового виробництва, утилізації озброєнь і техніки тощо), підвищення конкурентоздатності військової продукції України на світовому ринку озброєння і тим самим її частки у світовій економіці.
Реалізація мети зумовить постановку і вирішення наступних завдань військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.
У зовнішній політиці використання військово-технічного співробітництва повинно спрямовуватись на підтримання дипломатичних зусиль щодо завоювання і закріплення політичної присутності України у життєво важливих для її національних інтересів регіонах світу, що дасть можливість у майбутньому визначити сферу політичних, економічних та військових зв’язків України з країнами-імпортерами військової продукції, активно впливати на їх подальший технологічний розвиток.[6, с. 60]
У внутрішній політиці успішне розгортання військово-технічного співробітництва забезпечить економічний розвиток військово-промислового комплексу, інститутів та організацій, які причетні до оборонних галузей промисловості, підвищить стабільність і стійкість не тільки економічного, а й соціально-політичного розвитку українського суспільства.
Систематизація визначень, змісту, мети співпраці України на світовому ринку військової техніки має комплексний характер, широкий спектр політичних, економічних та воєнних завдань. Співпраця не повинна зводитися тільки до «комерційних» та вирішення вузьковідомчих інтересів, бо це не тільки не дасть бажаних результатів, а в деяких випадках підсилить загрозу національним інтересам, дасть побічні негативні наслідки. Тому в дослідженнях цієї проблеми має превалювати системний підхід, що й створить цілісне бачення всіх аспектів зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України, причому з урахуванням як її нинішнього, так і майбутнього стану.
Основні цілі ВТС України викладено в указах Президента України від 21 квітня 1999 р. № 422/99 «Про заходи щодо вдосконалення військово-технічного співробітництва України з іноземними державами» [1] та від 27 серпня 2003 р. № 913/2003 «Про Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року» [49, с. 76].
Аналіз показує, що найбільшу увагу в Україні приділяють розвитку експортного потенціалу оборонно-промислового комплексу (ОПК). Водночас варто наголосити, що недоцільно розглядати ВТС лише як комерцію, адже швидкий зиск від будь-якого контракту стане другорядним порівняно з його тривалим ефектом. Безперечно, якщо брати до уваги кризовий стан українського ОПК, а також потребу одержати додаткові фінанси на його утримання, то така теза може видатися спірною. Однак система ВТС (а головне — її структура та вихідні чинники, що мають місце під час прийняття рішення) має бути розрахована на тривалий час (хоча б на термін «життєвого циклу» зразків ОВТ, які розробляють та серійно виробляють для ЗС країн-партнерів) і не може слугувати конкретній політичній кон’юнктурі.
Отже, ВТС, яке передбачає спільні з іноземними партнерами розробки нових зразків ОВТ для власних потреб, а також спільну реалізацію продукції та послуг військового й подвійного призначення, має стати однією з головних складових військово-економічної безпеки держави. Таке співробітництво забезпечує надходження іноземної валюти, зменшує вартість закупок для внутрішніх потреб за рахунок економії на серійності виробництва, підтримує зайнятість робочої сили та інфраструктуру оборонної галузі й використовує військове виробництво як каталізатор економічного та науково-технічного розвитку країни.
Нині основне завдання реформування ОПК полягає в тому, щоб на базі наявного науково-технічного і виробничого потенціалу організувати виробництво конкурентоспроможної на світовому ринку продукції і знайти там свою “нішу”. Передумовою для цього є ціла низка конкретних переваг ОПК, а саме: високий рівень фундаментальних і прикладних наук, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення озброєнь і військової техніки; наявність високих технологій оборонного і “подвійного” призначення; висококваліфікована і порівняно дешева робоча сила.[27, с. 23]
Україна повинна утвердитися в “клубі” постачальників наукоємної і високотехнологічної продукції. Інакше на неї чекає прискорений розпродаж найважливіших науково-технічних і технологічних досягнень і, як наслідок, “ерозія” високотехнологічного сектора оборонної промисловості. Не можна не відзначити того факту, що деякі країни розглядають міжнародне співробітництво у військово-технічній сфері як один із засобів створення ефективної національної економіки. До таких країн належить Південна Корея, Ізраїль, ПАР, Сінгапур, Тайвань та інші. Ці країни лише протягом одного-двох десятиріч зуміли не тільки ліквідувати великий розрив в економіці, але й налагодити за рахунок упровадження наукоємних технологій інших країн власне виробництво зброї. Нині у цих країнах виділяються великі кошти на проведення НДДКР в галузі розробки та виробництва сучасних видів озброєнь і передусім для військово-морських і аерокосмічних військ.
Аналіз процесів акціонування і приватизації оборонних підприємств як способу реформування ОПК свідчить, що ці процеси в Україні йдуть досить повільно, з порушеннями правових та нормативних актів. Фактично вони звелися тільки до перерозподілу власності. Завдання пошуку “ефективного власника” так і залишилось невирішеним. У багатьох випадках зацікавленість іноземних інвесторів і підприємців з комерційних структур в акціонерному капіталі підприємств, що підлягають приватизації, виявилась обмеженою. Головна причина полягає у відсутності сприятливого інвестиційного клімату, привабливих інвестиційних проектів тощо. На вкладений у будівництво заводу капітал, за оцінками фахівців, норма прибутку становить у Західній Європі 38,6%, а термін окупності – 6 років. В Україні ця норма становить 21%, а для окупності будівництва заводу потрібно 11 років. [33, с. 128]
На першому етапі приватизації основну увагу було зосереджено на окремих високорентабельних підприємствах та їх структурних підрозділах. Внаслідок цього створилися передумови для поділу єдиних виробничо-технологічних комплексів на окремі структури, значна частина яких не зможе налагодити власне виробництво і самостійно вижити в сучасних економічних умовах. Стає очевидним, що політика приватизації має тісно пов’язуватись з політикою реструктуризації. Дослідження показують, що багато підприємств підтримують ідею створення фінансово-промислових груп, холдингових компаній, великих концернів. У цьому зв’язку процес приватизації вимагає подальшого удосконалення й розвитку організаційно-структурних форм виробництва озброєнь і військової техніки.
На даний час значна частина підприємств і організацій ОПК пройшли етап акціонування, створення перших державних холдингових компаній, промислово-фінансових груп, міжнародних промислово-фінансових груп, лізингових компаній, консорціумів. Однак результати виробничої діяльності цих структур показують, що більшість з них ще не досягла основної мети – забезпечення прибуткового виробництва. Основні причини пов’язані з відсутністю коштів для оновлення чи модернізації виробництва, поповнення оборотного капіталу, ліквідації боргів державі та підприємствам-суміжникам, відсутністю ефективної нормативно-правової бази тощо.[37, c. 122]
Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і поспішна реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу.
Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкуренто-спроможності продукції, забезпечення її на-дійного постачання і збуту. Слід зауважити, що процес інтеграції промислового і фінансового капіталу в межах фінансово-промислових груп у Російській Федерації розглядається як один із важливих елементів структурної перебудови ОПК.
Сьогодні в Україні ще немає основних документів, які визначали б оптимальний склад та чисельність Збройних Сил, вигляд систем та комплексів озброєнь і військової техніки на найближчий час та на перспективу. Спроби розробити такі документи для наявної чисельності Збройних Сил з урахуванням реального фінансового забезпечення заздалегідь приречені на невдачу. Відсутні також науково обгрунтовані державні програми, які визначали б основні напрями розвитку та виробництва озброєнь і військової техніки. [17, c. 4]
В умовах, що склалися, Україна неспроможна утримувати армію, яка є в даний час. У неї немає для цього відповідних засобів і ресурсів. У цивілізованих країнах на утримання збройних сил виділяється від 4 до 5% валового національного прибутку. У Російській Федерації сума досягає близько 6%, а в Україні 1,5-2,0%. Маючи таку ж практично чисельність населення, що й Україна, такі країни, як Франція і Велика Британія у 1993 р. витратили на оборону понад 40 млрд дол. США (понад 700 дол. на душу), Італія – 25 млрд дол. США (430 дол. на душу), Туреччина – 6 млрд дол. США (100 дол. на душу). Військовий бюджет України становив близько 250 млн дол. США (5 дол. на душу). Це значно менше витрат таких країн, як Польща (69 дол. на душу), Чехія (74 дол. на душу), Росія (157 дол. на душу). Цього бюджету не вистачає навіть на покриття видатків, пов’язаних з грошовим утриманням, речовим та продовольчим забезпеченням особового складу армії.[44, с.25]
У найближчі роки Збройні сили України матимуть озброєння і військову техніку, що залишились після розпаду СРСР. Україна має понад дві тисячі військових літаків і бойових вертольотів, на її території розташовано чимало зенітно-ракетних ко-мплексів, є системи розвідки, виявлення та попередження про ракетний напад. На озброєнні Сухопутних військ перебуває значна кількість сучасних танків, бойових машин піхоти, бронетранспортерів, артиле-рійської зброї тощо. Проте треба відзна- чити, що значна частина цих озброєнь уже найближчим часом вимагатиме модернізації або заміни. На думку експертів, через 5-10 років багато зразків зброї та військової техніки, якими оснащені зараз Збройні Сили, стануть непридатними для використання.[22, c. 3]
З наведеного аналізу можна зробити висновок, що в даний час і на найближчу перспективу забезпечення належного рівня боєздатності Збройних Сил досягатиметься в основному шляхом модернізації озброєнь і військової техніки, їх “реставрації” з одночасним підвищенням бойових і експлуатаційних характеристик, продовженням гарантійних термінів експлуатації, проведенням поточного і капітального ремонту.
Незважаючи на свою значущість і актуальність, проблема виробництва основних видів сучасних озброєнь може вирішуватись тільки після досягнення економічної стабілізації. Однак уже зараз за певних умов може бути організовано за замкнутим циклом виробництво радіолокаційних систем, переносних зенітних ракетних комплексів, протитанкових ракетних комплексів, керованих ракет типу “повітря-повітря” і “повітря-земля”, газотурбінних двигунів для суден, бронетанкової та інженерної техніки, стрілецької зброї тощо. А тому вже найближчим часом потрібно сконцентрувати наявні можливості для організації та розгортання виробництва найбільш перспективних з них.
Організація модернізації озброєнь і військової техніки вимагає значно менших коштів, матеріальних ресурсів, часу. Світовий досвід показує, що шляхом поетапної модернізації тактико-технічні характеристики систем зброї можна довести до сучасного рівня, а фінансові витрати зменшити (порівняно з розробкою нової системи) у декілька разів. Модернізація у багатьох країнах розглядається як один із основних шляхів забезпечення обороноздатності їхніх армій. Так, наприклад, своїм першочерговим завданням країни ЦСЄ вважають організацію та проведення модернізації застарілих радянських літаків і танків, які залишились у них після розпаду Варшавського Договору. Модернізація передбачає підвищення їхніх бойових характеристик, надійності, безпеки експлуатації, зменшення витрат на обслуговування тощо. Для цього заплановано замінити на літаках застарілі системи управління польотом, системи озброєння, навігаційні системи, радіолокаційні засоби радіоелектронної боротьби на більш досконалі. На танках передбачено встановити сучасні системи озброєння, більш досконалі системи керування вогнем, зв’язку, захисту екіпажу тощо.[18, с. 206]
У стратегії формування структури оборонної промисловості має бути передбачено досягнення трьох основних цілей:
удосконалення існуючих зразків озброєнь і військової техніки та ліквідація старих, які непридатні для подальшої експлуатації;
збереження та розвиток виробництва тих видів озброєння і військової техніки, що відповідають світовому рівню та користуються попитом на ринку зброї;
усунення відставання у тих основних галузях військової техніки, в яких Україна істотно поступається іншим країнам і які мають важливе значення для забезпечення обороноздатності країни.[36, c. 207]
Удосконалення озброєнь і військової техніки має здійснюватись на основі використання науково-технічних досягнень і сучасних технологій, своєчасного проведення науково-технічних розробок, фундаментальних і пошукових досліджень.
В умовах різкого зменшення асигнувань на розвиток та удосконалення озброєнь і військової техніки накладаються жорсткі обмеження на можливості вирішення цих завдань. Тому дуже важливим є пошук нетрадиційних підходів до визначення джерел фінансування. Доцільно створити державний фонд сприяння реформуванню оборонної галузі, кошти якого в основному формуватимуться за рахунок приватизації об’єктів ОПК, експорту продукції військового призначення, надання послуг іншим країнам у військово-технічній сфері, розпродажу військового майна та техніки, які вивільняються у результаті реформування. Експортний потенціал ОПК залишається одним з основних засобів виживання цієї структури. В цьому зв’язку особлива підтримка має надаватись державою тим науково-технічним розробкам і технологіям, які спрямовано на створення конкурентоспроможної на світовому ринку військової продукції, збільшення її експорту.
ОПК має значний науково-виробничий потенціал для нарощування експортних поставок у таких галузях, як літакобудування, суднобудування, ракетно-космічна, бронетанкова та інженерна техніка, радіолокаційне озброєння тощо. Однак реалізація цього експортного потенціалу значною мірою гальмується відсутністю ефективного механізму управління у сфері військово-технічного співробітництва України з зарубіжними країнами та відповідного нормативно-правового забезпечення. Значну увагу потрібно приділити створенню як на державному рівні, так і на рівні підприємств і наукових організацій ефективної інфраструктури військово-технічного співробітництва, яка включала б інформаційно-рекламні мережі, канали товарозбуту, сервісні мережі обслуговування, спрощувала б саму процедуру налагодження і реалізації військово-технічного співробітництва.
На нашу думку, cвоєчасне формування пріоритетів та параметрів розвитку озброєнь Збройних Сил України має безпосереднє відношення до майбутніх можливостей України на ринку озброєнь. [15, с. 42]
Україна в цілому успішно розвиває військово-технічне співробітництво з іноземними державами. Найбільша частка експорту товарів військового призначення припадає на країни СНД, головним чином на Російську Федерацію.
Іншими перспективними напрямами військово-технічного співробітництва є держави Південно-Східної Азії, Африки та Близького Сходу.
За останні роки Україна розширила спектр експортованих товарів військового призначення. Об’єктивною тенденцією стало поступове збільшення у структурі експорту таких товарів частки продукції, виробленої підприємствами ОПК України, при зменшенні експорту надлишкового озброєння та військової техніки.
Разом з тим на стан військово-технічного співробітництва негативно впливає повільне реформування оборонно-промислового комплексу України, який за умов руйнування традиційної науково-технічної та виробничої кооперації, недостатньо ефективного державного регулювання опинився у кризовому стані.
Знизилися обсяги оборонних наукових досліджень та виготовлення військової наукоємної продукції, значно зменшилися загальні обсяги виробництва, деякі виробничі об’єднання припинили своє існування. Частка виробництва на виконання державного оборонного замовлення останні декілька років не перевищує п’яти відсотків від загального обсягу продукції підприємств ОПК[32, с. 23]
Водночас окремі високотехнологічні виробництва ОПК у результаті запровадження експортно орієнтованого менеджменту та внутрішньоринкової диверсифікації змогли зберегти свій потенціал, хоча їх частка в загальному оборонному виробництві невелика.
Таким чином, на сьогодні в умовах жорсткого обмеження бюджетного фінансування військових науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт та програм розвитку оборонного виробництва основним джерелом коштів для збереження і розвитку вітчизняного ОПК є надходження від міжнародних передач товарів військового призначення.
Значні витрати на фінансування сучасних систем озброєння прискорюють у світі процеси консолідації оборонних промисловостей країн-партнерів, що дозволяє оптимізувати їх державне оборонне замовлення та знизити загальні витрати на створення зброї. Україна має реагувати на ці тенденції відповідним реформуванням вітчизняного ОПК.
Реформування ОПК у напрямку консолідації оборонних підприємств, у першу чергу навколо лідерів-експортерів, та формування нових інтегрованих структур, орієнтованих на експорт, має сприяти підвищенню конкурентоспроможності оборонної продукції, зростанню обсягів експорту товарів військового призначення.
Під час формування стратегії військово-технічного співробітництва слід зважати на основні світові тенденції та зовнішні фактори, які протягом наступних років впливатимуть на розвиток ситуації на ринках озброєнь, а саме:
§ значне перевищення пропозицій товарів військового призначення над реальним попитом та переміщення домінуючих акцентів військово-технічного співробітництва із суто економічної площини в політичну;
§ звуження ємності світового ринку озброєнь та його традиційних сегментів, особливо щодо можливості отримання прямої комерційної вигоди;
§ значне посилення конкурентної боротьби за збереження та переділ ринку збуту товарів військового призначення, активне застосування методів провадження “інформаційної війни”, спрямованих на витіснення конкурентів з цього ринку;
§ збільшення кількості міжнародних об’єднань у сфері розробок і виробництва військової техніки;
§ актуалізація питань міжнародних режимів нерозповсюдження озброєнь, зокрема звичайних, у розв’язанні завдань, що стосуються створення загальносвітової та регіональних систем безпеки;
§ підвищення ролі політичного діалогу на найвищому рівні під час вирішення питань військово-технічного співробітництва;
§ трансформація військово-технічного співробітництва від пріоритетної торгівлі завершеними зразками військової техніки до інтернаціоналізації їх виробництва і передач технологій з широким використанням офсетних та лізингових схем;
§ централізація державного управління у сфері міжнародних передач товарів військового призначення;
§ трансформація поведінки імпортерів зброї, спрямована на отримання від її закупівлі максимуму власних вигод у політичній, економічній та соціальній сферах;
§ розширення форм взаєморозрахунків за поставлене озброєння, намагання перевести військово-технічне співробітництво з конкретним споживачем на довгострокову і комплексну основу.
§ Істотними внутрішніми факторами, що мають безпосередній вплив на розвиток військово-технічного співробітництва, є:
§ вичерпання конструкторських, технологічних та технічних напрацювань, створених в ОПК за попередні роки;
§ відсутність цілісної системи досліджень тенденцій розвитку ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;
§ невизначеність механізмів та недосконалість нормативно-правової бази кредитування розвитку високих технологій, забезпечення використання прав інтелектуальної власності;
§ відсутність замкнених циклів виробництва більшості видів військової техніки;
§ недостатня координація зусиль спецекспортерів, що беруть участь у міжнародних передачах товарів військового призначення, яка проявляється, зокрема, у конкуренції між ними та демпінгу цін;
§ незадовільне забезпечення цільового спрямування та використання коштів, отримуваних від військово-технічного співробітництва;
§ недосконалість механізмів визначення ринкової (в тому числі остаточної) ціни реалізації товарів військового призначення незадовільне використання механізму реалізації на безоплатній основі військової техніки, яка не користується попитом.[34, с. 13]
Військово-технічне співробітництво має здійснюватися з урахуванням необхідності пріоритетного розвитку тих галузей виробництва, що мають вирішальне значення для забезпечення належного рівня обороноздатності держави та підтримки лідерських позицій на ринку озброєння існуючих вітчизняних технологій.
Метою військово-технічного співробітництва є сприяння реалізації завдань України у зовнішньополітичній сфері, підвищенню науково-технічного, оборонно-промислового потенціалу України, її військових формувань та правоохоронних органів.
Державна політика у сфері військово-технічного співробітництва з іноземними державами формується на таких основних принципах:
§ пріоритетність національних інтересів України;
§ монополія держави на регулювання діяльності у сфері військово-технічного співробітництва;
§ дотримання міжнародних зобов’язань України щодо нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки та встановлення державного контролю за здійсненням міжнародних передач товарів військового призначення;
§ відповідність пріоритетам і цілям зовнішньої політики України;
§ чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади;
§ державна підтримка суб’єктів військово-технічного співробітництва, захист їх прав і законних інтересів;
§ відкритість і прозорість у межах законодавства України з одночасним збереженням державної таємниці;
§ зосередження зусиль на пріоритетних напрямах;
§ повага до партнерів та сумлінне виконання зобов’язань.[39, c. 18]
Реалізація цих заходів сприятиме закріпленню позитивних тенденцій військово-технічного співробітництва, його трансформації в оптимальну, гнучку систему міждержавних відносин, здатну самостійно розвиватися та пристосовуватися до потреб національної безпеки і світового ринку озброєння. З урахуванням сучасного стану військово-технічного співробітництва, існуючих механізмів державного регулювання у цій сфері, структури виробничих потужностей ОПК та інституту спецекспортерів пріоритетними напрямами державної політики у сфері військово-технічного співробітництва є:
§ дотримання курсу на підвищення ефективності державного регулювання військово-технічного співробітництва, недопущення перенесення акцентів з державного на місцевий рівень;
§ створення дієвої системи інформаційної підтримки військово-технічного співробітництва та ефективної протидії деструктивному впливу з боку іноземних держав;
§ формування цілісної системи досліджень тенденцій розвитку світового ринку озброєнь та ОПК іноземних держав;
§ закріплення позицій України на традиційних регіональних ринках озброєнь, перехід від разових контрактів до реалізації перспективних регіональних програм розвитку військово-технічного співробітництва;
§ здійснення узгоджених і цілеспрямованих заходів для закріплення на ринках країн, які не входять до числа постійних споживачів продукції вітчизняного ОПК, ефективне використання з цією метою міжурядових двосторонніх комісій з питань військово-технічного співробітництва;
§ створення сприятливих умов для залучення до просування та фінансування проектів у сфері військово-технічного співробітництва вітчизняних та зарубіжних фінансово-промислових груп, розроблення інвестиційних механізмів реалізації міжнародних проектів розвитку та модернізації військової техніки;
§ розвиток взаємовигідного двостороннього співробітництва з Російською Федерацією,іншими країнами СНД шляхом поглиблення коопераційних зв’язків; розширення зв’язків з країнами НАТО і Європейським Союзом;
§ розширення та вдосконалення нормативно-правової бази військово-технічного співробітництва з високотехнологічно розвинутими країнами, а також з державами, збройні сили яких оснащені військовою технікою виробництва колишнього Союзу РСР і які можуть розглядатися як перспективні ринки;
§ розвиток військово-технічного співробітництва з країнами Азії, Африки та Латинської Америки.[50, c. 66]
Здійснення всього комплексу заходів надасть можливість забезпечити докорінні зрушення в розвитку військово-технічного співробітництва та оздоровлення реального сектору вітчизняної економіки і сприятиме:
створенню необхідних умов для залучення до співробітництва вітчизняних та іноземних фінансово-промислових груп;
ефективному проведенню внутрішнього і зовнішнього маркетингу та раціональному регулюванню експортно-імпортної діяльності;
протидії та запобіганню деструктивному інформаційному впливу;
науково-технічній та технологічній інтеграції вітчизняного ОПК у міжнародні об’єднання з розроблення й виробництва новітніх систем військової техніки, підготовки спільних проектів їх розвитку та модернізації;
підвищенню рівня обороноздатності держави за рахунок оснащення Збройних Сил України сучасною високоефективною військовою технікою;
збільшенню кількості робочих місць на підприємствах ОПК;
набуттю та правовій охороні прав на об’єкти інтелектуальної власності
Стратегія реалізації співробітництва з іншими країнами має спрямовуватись на зменшення бюджетних витрат на розробку та модернізацію продукції військового призначення; розвиток науково-технічної, технологічної та експериментальної бази ОПК, розширення експортного потенціалу, отримання валютних коштів для державних потреб, залучення іноземних інвестицій, забезпечення соціального захисту робітників і службовців та організацій ОПК.
продолжение
--PAGE_BREAK--Розділ 3. Напрямки підвищення конкурентоспроможності України на світовому ринку озброєння 3.1 Міжнародна кооперація військового співробітництва
Після проголошення незалежності України перед нею постала низка життєво важливих проблем зовнішньополітичного та зовнішньоекономічного характеру, які потребують розгляду і комплексного вирішення. Вони стосуються багатьох сфер життєдіяльності України, в тому числі — військово-технічної. Для України вирішення цього нетрадиційного завдання ускладнюється, крім усього іншого, ще й тим, що спектр національних інтересів тільки-но формується, постійно розширюються і водночас збільшуються внутрішні та зовнішні чинники, які ставлять під загрозу становлення національної системи військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.[22, с. 6]
Посилення коопераційних зв’язків з виробниками зброї з інших країн, які повинні забезпечити присутність на ринку та збільшення фінансування виробничої сфери, не можливо без вирішення проблеми власності у військовому виробництві. Головною метою приватизації є пошук “ефективного власника”. Особливістю приватизації державних оборонних підприємств є збереження профілю замовлень у післяприватизаційний період, забезпечення на визначений термін державних ринків збуту. Держава — гарант майбутніх замовлень і закупівель. Такий підхід економічно себе виправдовує, оскільки він стимулює підприємця здійснювати довгострокові інвестиції в підприємство, а державу — сприяти пом’якшенню жорстких економічних обставин, у які підприємство потрапило після приватизації. Так, якщо підприємство, що приватизується, не зберігає свій профіль і переорієнтовується на випуск радикально іншої продукції, то це сприяє притягненню приватного капіталу, оскільки статус підприємства, що знаходиться в перехідному періоді, занижує його вартість, і неефективні підприємства можуть бути передані у власність приватним власникам за порівняно низьку ціну. Держава ж змушена гарантувати закупівлю на початковому етапі, оскільки в іншому випадку інвестиційна привабливість приватизованої компанії знизиться, що негативно позначиться на вартості компанії, а отже, на прибутках від приватизації. Така політика на перших етапах може призвести до створення приватних монополій замість державних підприємств.
Досвід реформування ОПК Російської Федерації та Китаю свідчить, що при вивченні можливостей залучення позабюджетних джерел для фінансування структурної перебудови оборонного комплексу особлива увага приділяється фондовому ринку цінних паперів, реалізація яких дасть можливість отримати кошти за наступними напрямками:
— продаж акцій підприємств, що приватизуються, за інвестиційним курсом;
— передача пакетів акцій у довірче (трастове) управління під інвестиції довірчого керуючого;
— розміщення вторинних емісій акцій оборонними АТ;
— продаж надлишків державного майна;
— продаж надлишків землі;
— прямі виробничі інвестиції за комерційними проектами на конкурсній основі[14, с. 25].
Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і кваплива реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу. Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкурентоспроможності продукції, забезпечення її надійного постачання і збуту.
Найбільший інтерес до приватизації українських підприємств спостерігається з боку Російської Федерації. Стійкі коопераційні зв’язки деяких українських заводів підштовхнуть їхню певну частину в російські холдінги і спільні фінансово-промислові групи. В коопераційних контрактах сьогодні беруть участь близько сотні українських і близько трьох сотень російських підприємств. Як зазначають російські експерти, впускати приватний капітал в ОПК почали й у Росії… За спеціальною федеральною цільовою програмою реформування ОПК РФ буде створено понад 100 оборонних холдингів і корпорацій. Вже зараз в російському ОПК державні підприємства складають меншість. Чверть її доводиться на частку АТ за участю держави (від міноритарного до контрольного пакету акцій), а біля третини підприємств ОПК складають акціонерні товариства, у яких державі не належить жодна акція.
Така активна експансія російської сторони до оборонних підприємств України не може не викликати певне занепокоєння. Інтерес, як правило, проявляється до найсучасніших, унікальних виробництв, що зараз становлять кістяк національного ОПК та основу його експортного потенціалу. [46, с. 12]
Не менш цікавою для України є можливість кооперації у виробництві озброєння з країнами ЄС. Тенденція до зменшення військових витрат протягом останнього десятиріччя у багатьох країнах світу і, в першу чергу, західноєвропейських державах, звуження світового ринку озброєння, значне подорожчання сучасних зразків ОВТ надали поштовх до структурних перетворень у військовій промисловості країн Західної Європи. Скорочення військових бюджетів і, як наслідок, посилення конкуренції за одержання замовлень на створення практично усіх видів озброєння поклали початок новому етапу інтеграції підприємств ОПК західноєвропейських країн. ВТС між країнами Західної Європи, кооперація й інтеграційні процеси набувають усе більшого значення для: забезпечення стабільної політико-економічної ситуації; зменшення залежності від технологічного і промислового потенціалу США.
Аналіз інституціональних реформ військово-промислового комплексу в країнах Європи виявляє тенденцію усе більшого переносу акцентів із сугубо національних рішень на загальноєвропейські рішення. Європейська інтеграція і співробітництво у виробництві озброєнь і військової техніки в першу чергу спрямована на виготовлення: керованої ракетної зброї, оборонної електроніки, високотехнологічних боєприпасів, модернізацію ракетних комплексів протиповітряної оборони, радіолокаційних станцій артилерійської розвідки і керування вогнем, торпедного озброєння для нових підводних човнів класу U212, нового європейського бронетранспортера GTK. [41, с. 4]
Важливим кроком на шляху розробки Загальної європейської політики в сфері безпеки й оборони, інтеграції оборонної промисловості і розвитку внутрішнього європейського ринку озброєнь, посилення конкурентноздатності європейської оборонної індустрії в глобальних масштабах стало підписання 2 жовтня 1997 р. країнами – членами ЄС Амстердамської угоди, що набрала сили 1 травня 1999 року. Ця угода відчиняє можливості для воістину великомасштабної взаємодії держав — членів ЄС в області оборонної промисловості і створення відповідних інститутів співробітництва.
Наслідком такої міжнародної кооперації виробників озброєнь на міждержавному рівні є формування внутрішньоєвропейского ринку товарів військового призначення, ріст економічної і технологічної незалежності воєнної промисловості європейських держав, що на практиці означає створення матеріальних передумов здійснення єдиної політики військової безпеки в регіоні в цілому.
У цьому контексті важливим є розвиток промислової і науково-технічної кооперації військово-промислових виробництв України і ЄС. У такий спосіб Україна зможе знайти власну нішу серед європейських виробників зброї, забезпечивши собі стабільну частку європейського ринку ОВТ.
Правовою підставою для такого співробітництва є Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС (Угода була ратифікована Верховної Радою України, схвалена Європейським парламентом і ратифікована парламентами всіх держав — членів ЄС). Цей документ надає необхідні легальні підстави для такого роду кооперації. Даною Угодою передбачені відповідні спільні заходи в науково-технічній, промисловій, торговій областях і інших напрямках. Розвиток науково-технічного співробітництва, передбачений статтями Угоди, дає Україні можливість брати участь не тільки в програмах цивільних наукових досліджень, але й у деяких програмах з розвитку спеціальних видів космічної техніки, окремих напрямків літакобудування і мікроелектроніки, де широко використовуються технології подвійного призначення. [49, с. 40]
Інтерес до українського оборонно-промислового комплексу висловлювало чимало країн-членів ЄС. Зокрема, ФРН тривалий час підтримувала проект Ан-70, Великобританія розглядала можливість використання українських літаків Ан-124 («Руслан»). Варто згадати й досить цікавий спільний українсько-французсько-чеський проект модернізації танку Т-72, який обумовив подальший розвиток співробітництва у галузі ВТС між Україною та Францією. Франція виявляє зацікавленість до спільних розробок у галузі бронетанкобудування, зокрема, у пресі з’являлися заяви навіть про можливості створення спільного танку та спільного бронетранспортера. Проте, суттєвої кооперації з цими країнами так і не відбулося. Окрім того, Франція, як Німеччина, розглядає Україну як ринок модернізації парку бойових літаків. Успіхом можна вважати укладання контракту на 97 млн. дол. з Грецією на поставки цій країні НАТО двох малих десантних кораблів на повітряній подушці (типу «Зубр»).
Ще одним прикладом співпраці України з країнами Європи є створення разом з Італією та Бразилією міжнародного консорціуму, що займатиметься модернізацією та пусками українського ракетоносія «Циклон» з бразильського космодрому. Кооперація, що склалася в аерокосмічній промисловості держав — членів ЄС, спектр діяльності аерокосмічних фірм США та скорочення космічних програм Росії обумовлюють необхідність для України пошуку нових нетрадиційних рішень для визначення свого місця в загальноєвропейській кооперації в аерокосмічній промисловості.
Серед країн Центральної Європи – майбутніх членів ЄС найбільшого розвитку набуло ВТС із Польщею. Польща виявляє суттєвий інтерес до модернізації танків Т-72, військово-морської техніки, станцій пасивної локації “Кольчуга” тощо. Проте вступ Польщі до НАТО та переорієнтація її збройних сил на натівські стандарти стають суттєввою перешкодою на шляху подальшого розвитку військово-технічної співпраці. [13, с. 7]
Отже, незважаючи на певну зацікавленість з боку європейських країн до українського ОПК, країни ЄС поки що залишаються декларативним стратегічним партнером України. Для галузі ВТС це особливо відчутно. Більшість проектів, до яких деякі західні країни виявили інтерес, поки що залишаються нереалізованими. До сьогоднішнього дня практично не укладено серйозних контрактів між Україною та країнами ЄС.
Військово-технічне співробітництво з країнами-членами НАТО на даний час здійснюється у межах програми «Партнерство заради миру» і «Хартії про особливе партнерство між Україною та організацією Південноатлантичного договору». Україна бере активну участь у роботі груп партнерства (CNAD), які розглядають питання, пов'язані з придбанням озброєння і військової техніки, забезпеченням якості озброєнь, безпекою та придатністю боєприпасів і вибухових речовин, безпекою транспортування та зберігання боєприпасів і вибухових речовин, стандартизацією та каталогізацією озброєння і військової техніки. [11, с. 32]
На даному етапі основні зусилля України мають спрямовуватися на формування і просування в НАТО ініціатив щодо спільних проектів створення і модернізації озброєння і військової техніки. У цьому плані вимагається реалізація комплексу заходів, спрямованих на порозуміння стосовно механізмів організації та вжиття практичних заходів щодо розвитку військово-технічного співробітництва України з НАТО. Потрібно передусім вирішити питання, пов'язані із стандартизацією та каталогізацією озброєння і військової техніки; плануванням придбання озброєння і військової техніки, сумісністю боєприпасів. Крім того, для забезпечення участі України у спільних з НАТО проектах зі створення і модернізації озброєння і військової техніки Україна має перейти на системи кодифікації, класифікації та стандартизації озброєння і військової техніки НАТО. Впровадження цих систем зумовлює необхідність формування на державному рівні спеціальної системи отримання, перекладу і обробки стандартів НАТО.
Для отримання стандартів НАТО на озброєння і військову техніку, методичних документів, інструкцій, довідників, за підрахунками колишнього Мінпромполітики, потрібно близько 2,0 млн грн. [21, с. 220]
Україна виступила в НАТО з ініціативою створення міжнародного лабораторного комплексу "Інтерстандарт", діяльність якого спрямовується на комплексні дослідження можливості модернізації озброєння і військової техніки країн-членів колишньої Організації Варшавського Договору, певних країн «третього світу» з метою забезпечення її сумісності з озброєнням НАТО.
За попередніми розрахунками, модернізація артилерійського озброєння (застосування снарядів калібру 105-мм і 120-мм) тільки танкового парку Чехії, Польщі та Угорщини (танків Т-54, Т-55, Т-72) дозволить зекономити сотні мільйонів доларів. [14, с. 26]
Проте на даний час співробітництво України з країнами колишньої Організації Варшавського Договору у військово-технічній сфері досить обмежене, відбувається за двосторонніми щорічними планами і практично зводиться до проведення спільних навчань, взаємодії в галузі військової освіти, обміну досвідом у сфері оборонного будівництва.
До основних чинників, що негативно впливають на розвиток військово-технічного співробітництва з Україною, слід віднести: орієнтацію країн ЦСЄ на озброєння та військову техніку натовських стандартів; орієнтацію виробників озброєння і військової техніки країн ЦСЄ на західні технології; недостатнє фінансування оборонних програм.
Найреальнішим є надання Україною послуг в обслуговуванні та ремонті наявних озброєнь і військової техніки радянського виробництва. Є значна потреба в модернізації та ремонті бойових і військово-транспортних літаків, вертольотів, бронетанкової техніки, їхніх агрегатів, вузлів, приладів, спеціального радіолокаційного обладнання. В Україні залишилося близько півсотні ремонтних підприємств міністерства оборони колишнього СРСР, що здатні надавати послуги в обслуговуванні та ремонті більшості типів літаків, вертольотів бронетанкової та інженерної техніки.
Враховуючи стратегічні військово-політичні плани країн ЦСЄ, їхні економічні та технологічні можливості в розробці, виробництві та модернізації озброєння і військової техніки, Україні важко розраховувати на широкомасштабне військово-технічне співробітництво. Головні причини у політичній та економічній переорієнтації цих країн на НАТО і досить обмежені фінансові ресурси. [15, с. 44]
Змістом військово-технічного співробітництва України з країнами ЦСЄ є переважно модернізація озброєнь і військової техніки. У той же час військово-технічне співробітництво з західними країнами означає безпосередню участь у розробці техніки на сучасному високотехнологічному рівні. І від того, наскільки українським виробникам вдасться поглибити співробітництво у цій сфері, значною мірою залежатиме перспектива розвитку української оборонної промисловості.
продолжение
--PAGE_BREAK--