Кошторис та собівартість продукції

--PAGE_BREAK--• прогнозне надходження зборів (обов'язкових платежів) до спеціального фонду бюджету.
На підставі цих показників визначається сума доходів на наступний рік за кожним джерелом їх надходження з урахуванням конкретних умов роботи установи. Під час формування показників, на підставі яких визначаються доходи планового періоду, обов'язково враховується рівень їх фактичного виконання за останній звітний рік, а також очікуваного виконання за період, що передує плановому. Показники повинні наводитися в обсязі, зазначеному у розрахунку, і повною мірою відповідати показникам бухгалтерської звітності за відповідні періоди.
У процесі формування спеціального фонду проекту кошторису планування спеціальних коштів та інших власних надходжень установ здійснюється за правилами, визначеними для цих категорій чинним законодавством, включаючи кошти, що спрямовуються на відновлення касових видатків.
Спеціальний фонд проекту кошторису передбачає зведення показників за всіма джерелами надходжень коштів до цього фонду та відповідними напрямами їх використання (за видами).
Складання кошторисів підрозділів.
Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання по­слуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення про­дукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, збігаються. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.
Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як ор­ганізуюча, контролююча і стимулююча. Організуюча функція ко­шторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величи­ну витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватись чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу праців­ників, відповідальних, за рівень витрат. Це здійснюється порівнян­ням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюю­чої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відпові­дальність за необґрунтовані витрати і заохочення в їх зниженні.
Кошторис складають на основі виробничої програми підрозді­лу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ре­сурси. Структурно він може будуватися за статтями й елемента­ми витрат.

Таблиця 1. КОШТОРИС ЦЕХУ НА 200_ р., тис. грн.
Стаття витрат
План
нарік
У тому числі по кварталах
тому чиє
лі по кварта
дах
I
II
III
IV
Матеріали (за вирахуванням відходів)
318,00
79,00
79,80
779,80
79,90
Куповані вироби і напівфаб­рикати
226,50
56,20
56,50
56,80
57,00
Паливо й енергія на техноло­гічні потреби
16,30
4,00
4,00
4,10
4,20
Основна заробітна плата ви­робничих робітників
180,00
45,00
45,00
45,00
45,00
Додаткова заробітна плата виробничих робітників
17,00
4,25
4,25
4,25
4,25
Відрахування на соціальні за­ходи
73,90
18,40
18,50
18,50
18,50
Загальновиробничі витрати
374,30
93,10
93,40
93,50
94,30
У тому числі: витрати на утримання і екс­плуатацію машин та устат­кування
238,20
59,10
59,40
59,50
60,20
витрати на організацію і уп­равління виробництвом
136,10
34,00
34,00
34,00
34,10
Втрати від браку (у звіті)
—
—
—
—
—
Разом
1206,0
299,95
300,95
301,95
303,15
Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позити­вні сторони і призначення. Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підро­зділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріале-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і, що важливо, дає змогу чіткіше ув'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рі­вня домінує постатейна структура кошторисів. Такий кошторис цеху показано в таблиці. Шахматна форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно і поелементно, є більш інформа­тивною, вона подана в таблиці. На її основі досить легко розпо­ділити всі витрати на змінні та постійні, що є необхідною умовою «надання кошторису властивості гнучкості при поваріантних об­численнях і визначенні планових витрат на фактичний обсяг ви­робництва. Коротко зупинимось на методиці обчислення кошто­рису за статтями, наведеними в таблицях 1 і 2.
Таблиця.2
КОШТОРИС ЦЕХУ НА 200_ р. ЗА СТАТТЯМИ Й ЕЛЕМЕНТАМИ ВИТРАТ, тис. грн.
Стаття витрат
Елементи витрат
Елеме
НТИ ВИТ]
зат
Основні матеріали
Куповані вироби і напівфабрикати
Допоміжні матеріали
Паливо та енергія
Зарплата
Відрахування на соціальні заходи
Амортизаційні відрахування
Післуги інших підрозділів
Разом
Матеріали
280,00
—
38,00
—
—
—
—
—
318,00
Куповані вироби і напівфабрикати
—
226,50
—
—
—
—
—
—
226,50
Паливо та енергія
—
—
—
16,30
—
—
—
—
16,30
Основна заробітна плата
—
—
—
—
180,00
—
—
—
180,00
Додаткова заробітна плата
—
—
—
—
17,00
—
—
—
17,00
Відрахування на соціальні заходи
—
—
—
—
—
73,90
—
—
73,90
Загальновиробничі витрати
—
—
46,00
86,80
116,00
43,50
22,30
59,70
374,30
Втрати від браку (у звіті)
—
—
—
—
—
—
—
—
—
Разом
280,00
226,50
84,00
103,10
313,00
117,40
22,30
59,70
1206,0
У тому числі витрати змінні
280,00
226,50
56,00
71,30
197,0
73,90
—
24,40
929,10
постійні
—
28,00
31,80
116,0
43,50
22,30
35,30
276,90
Матеріали (за вирахуванням відходів). До статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжного призначення(допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матеріали, хімікати для гальванічного покриття та ін.). витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських робітників. У вітчизняній практиці їх відносили до загальногосподарських витрат. З 2000 р. вони належить до витрат періоду у складі адміністративних витрат.
Від вартості матеріалів віднімаються відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, витрати на матеріали обчислюються за формулою:
                                      (1)
де См – витрати на матеріали певного виду, грн.;
n – кількість найменувань виготовлюваної продукції;
Ni – випуск (запуск) виробів і-го найменування в плановому періоді у натуральному виразі;
Нмі – норма витрат матеріалу на одиницю і-го виробу у натуральному виразі;
Цм- ціна одиниці матеріалу, грн.;
Рт-частка транспортно-заготівельних витрат у вартості купованих матеріалів, % (якщо вони не враховані у внутрішній ціні на матеріали);
Ві-кількість зворотних відходів з усієї сукупності і-х виробів у натуральному виразі;
Цв-ціна одиницівідходів, грн.
Обчислені величини См підсомовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаютьсяза даною статею.
Куповані вироби і напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовлюваної продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати – це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампуван­ня, відливки деталей, поковки та ін.). Сюди ще можуть зарахову­ватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені.
Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспорт­но-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.
Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного зміс­ту— напівфабрикати власного виробництва підприємства. Ви­трати за цією статтею обчислюються за встановленими внутріш­німи цінами.
Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті вклю­чають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання тех­нологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливар­них цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; ви­пробувань виробів, передбачених технологічним процесом (тур­бін, двигунів та ін.); електроенергії для електропечей, електрохі­мічних, гальванічних процесів, сушіння тощо.
Витрати на паливо та енергію технологічного призначення об­числюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами ви­трат і встановленими цінами (тарифів). Коли ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загальновиробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устатку­вання, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.
Основна заробітна плата виробничих робітників. Стаття включає оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виго­товленням основної продукції. Вона складається з відрядної та почасової заробітної плати згідно з установленими розцінками та тарифними ставками (посадовими окладами)
                                                       (2)
де Св.з — витрати на відрядну заробітну плату основних вироб­ничих робітників, грн.;
п — кількість найменувань виготовлюваної продукції;
Nі — випуск продукції і-го найменування в плановому періоді у натуральному виразі;
Зрі — агрегована відрядна розцінка за і-й виріб, грн.
                       Сп.з= Чоб Тп Зт.г                                                                (6.3)
де Сп.з—витрати на почасову оплату праці основних виробничих робітників, грн.;
Чоб — середньооблікова кількість основних виробничих робі­тників на почасовій оплаті праці, осіб;
Тп — фонд часу роботи одного основного виробничого робіт­ника в плановому періоді, год.
Зт г — годинна тарифна ставка, грн.
Зауважимо, що на практиці частина почасової основної заро­бітної плати виробничих робітників є незначною або взагалі вона відсутня, тому цю статтю, як правило, без застережень відносять до змінних витрат.
Додаткова заробітна плата виробничих робітників. До неї належать додаткові виплати понад установлені норми за трудові успіхи (премії), особливі умови праці (наприклад, у нічний час), за відпустки та інші доплати, передбачені законом та трудовою угодою. Планова величина цих виплат обчислюється згідно з пе­редбаченими умовами оплати праці в плановому періоді, а у разі їх відносної стабільності — у відсотках від основної заробітної плати за даними звітного періоду.
Відрахування на соціальні заходи. Вони охоплюють відра­хування в Пенсійний фонд і фонди соціального страхування та сприяння зайнятості. Обчислюється їх сума у встановлених від­сотках від заробітної плати (основної і додаткової) виробничих робітників.
Загальновиробничі витрати. Зазначені витрати узагальнюю­ться в окремому кошторисі, який складається на рік з поквар­тальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: перша — витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, друга — витрати на організацію й управління виг робництвом.
Витрати на утримання й експлуатацію машин та устатку­вання охоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтри­мання його в стані готовності до експлуатації. До них належать:
Амортизаційні відрахування на реновацію машин і устатку­вання, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів. Під машинами й устаткуванням розуміють усе технологічне устат­кування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом, а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчи­слюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служ­би машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат.
Витрати на експлуатацію устаткування. Вони містять різні витрати, у тому числі витрати на електроенергію для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пару, воду, мастила, охолоджу­вальні рідини, оплату праці обслуговуючого персоналу (наладчи­ків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.) тощо. Обчислення планової величини цих витрат методично не складне, але щодо витрат на енергію і допоміжні матеріали проблематичним є вста­новлення відповідних норм витрат. Їх потрібно дуже багато, а то­чність їх невисока внаслідок впливу низки чинників, які важко передбачити. Тому на практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи із фактичного їх рівня за минулий період. Доцільнішим і універсальнішим е метод устано­влення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно-статистичних норм витрат на 1000 машино-годин роботи устат­кування.
Планові витрати на електроенергію можна досить точно ви­значити на основі сумарної потужності електродвигунів, показ­ників її використання і часу роботи.
                                                (4)
де Се — планові витрати не електроенергію для приведення в дію машин і устаткування, грн.;
Р — сумарна паспортна потужність електродвигунів устатку­вання підрозділу, кВт;
Тз — завантаження устаткування підрозділу виробничою про­грамою, маш.-год.;
kо — коефіцієнт одночасної роботи моторів верстатів (kо
kр — середній коефіцієнт використання виробничої потужнос­ті електродвигунів (kр £1);
kм — середній коефіцієнт машинного часу роботи верстатів(km £1);
    продолжение
--PAGE_BREAK--кд — середній коефіцієнт корисної ДІЇ двигунів верстатів (kк.д £1)
Це — ціна (тариф) однієї кіловат-години електроенергії, грн.
За своїм змістом усі ці витрати є змінними.
Витрати на оплату праці обслуговуючого персоналу з відра­хуваннями на соціальні заходи визначаються згідно з установле­ними формами зарплати (переважно почасової) аналогічно ви­тратам на оплату праці виробничих робітників. У більшості випадків ці витрати належать до постійних.
Витрати на внутрішнє переміщення вантажів. До них нале­жать витрати на утримання та експлуатацію власних і залучених транспортних засобів, які не є органічною частиною технологіч­ної системи машин (автомобілі, авто- і електрокари та ін.), а та­кож оплата праці (з відповідними відрахуваннями) робітників, що зайняті на цих процесах. У разі належного завантаження транспортних засобів ці витрати є змінними, але, як правило, не пропорційними.
Витрати на ремонт устаткування і транспортних засобів. Ці витрати обчислюються ремонтною службою і відносяться на да­ну статтю згідно з установленим порядком їх відшкодування. Останній може бути різним з огляду на різні види ремонту зале­жно від їх складності та вартості з урахуванням ступеня рівномі­рності виконання ремонтних робіт. Так, частина ремонтів (пере­дусім капітальний ремонт) може фінансуватись за рахунок амортизаційних відрахувань. Інший варіант — усі витрати на ре­монт відносять на собівартість продукції періоду. Але в цьому випадку можливі різкі коливання собівартість продукції по ка­лендарних періодах у зв'язку з нерівномірними ремонтними ро­ботами. Цей недолік можна усунути, відносячи значні разові ре­монтні витрати на собівартість продукції як витрати майбутніх періодів. І нарешті, фінансування всіх видів ремонтів може здій­снюватись із так званого ремонтного фонду, що утворюється під­приємством за рахунок рівномірних відрахувань згідно з устано­вленим процентом до вартості основних засобів. Кожний з цих методів має свої позитивні й негативні сторони і тією чи іншою мірою в Україні вже застосовувався. Очевидно, підприємство по­винно мати право самостійно обирати метод відшкодування ви­трат на ремонт устаткування та інших основних фондів. Норма­тивні матеріали щодо цих питань опрацьовуються.
Витрати на швидкозношуваний інструмент і пристосування. Сюди входить вартість інструменту і пристосувань, термін служ­би яких до одного року. Крім цього, передбачаються витрати на заточування та ремонт інструменту. Витрати визначаються за ме­тодикою, що розглядається при вивченні виробничої інфраструк­тури підприємства. Зазначені витрати належать до змінних.
Інші витрати, які пов'язані з утриманням та експлуатацією устаткування, але не передбачені в попередніх статтях: послуги сторонніх організацій, консультації з експлуатації устаткування, орендна плата за лізинг устаткування (у випадку оперативного лізингу).
Другою частиною кошторису загальновиробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом. Склад цих витрат значною мірою залежить від економічного статусу підрозділу. Для підрозділу рівня цеху, діяльність якого обмежує­ться внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:
•витрати на управління виробництвом, що включають опла­ту праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соці­альні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення уп­равління;
 витрати на службові відрядження, що стосуються роботи да­ного підрозділу, у межах установлених норм;
амортизаційні відрахування від балансової вартості основ­них засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об'єк­ти амортизації мають, як правило, загальновиробниче призна­чення і створюють належні умови для здійснення операційної
діяльності;
•некапітальні витрати на удосконалення технології та орга­нізації виробництва, підвищення якості продукції. Це такі ви­трати, як оплата праці інженерів, що зайняті відповідними робо­тами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх
організацій;
• витрати на обслуговування виробництва, у тому числі оплата
праці з відповідними відрахуваннями обслуговуючого персоналу (контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.), ви­трати на охорону праці та техніку безпеки (на спецодяг, спецхар-
чування, інструктаж, захисні пристрої тощо);
•витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.).
• витрати на швидкозношуваний інвентар;
•витрати на пожежну і сторожову охорону (оплата праці від­повідних працівників, вартість матеріалів і послуг сторонніх ор­ганізацій та ін.);
•страхові платежі зі страхування майна, окремих категорій
працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров'я тощо;
•інші витрати загальновиробничого призначення: орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріа­лів, витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріалів (у звіті) та ін.
Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюю­ться в такому самого порядку, як і витрати на утримання й експ­луатацію машин та устаткування. За кожною статтею підсумо­вуються поелементні витрати з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. Окремі елементи ви­трат обчислюються на основі відповідних специфікацій, норма­тивів і лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління (заводоуправління).
Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої і орга­нізаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.
Втрати від браку. Ця стаття витрат планується тільки в тих виробництвах, де за досягнутого рівня технології та якості матеріалів неможливо забезпечити стопроцентну відповідність продукції встановленим технічним вимогам, тобто брак невід­воротний. Допустимі втрати від браку обґрунтовуються за цих умов на основі досвіду й установлюються у відсотках від вироб­ничих (цехових) витрат. Фактичні втрати від браку обчислюю­ться так:
Вб = Сб.в + Сб.з — Ск,                                                                 (5)
де Вб — втрати від браку, грн.;
Сб.в — собівартість внутрішнього остаточного браку, грн.;
Сб.з — собівартість зовнішнього остаточного браку, грн.;
Ск — компенсації втрат від браку, грн.
Собівартість внутрішнього браку обчислюється за виробни­чою (цеховою), а зовнішньою (у споживачів) — за повною собі­вартістю. Компенсації втрат від браку включають виручку від продажу бракованої продукції (за зниженою ціною), стягнення з винуватців браку і постачальників недоброякісних матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів.
Слід мати на увазі, що втрати від браку повністю відносять на готові вироби (кінцеву продукцію) в тому плановому (звітному) періоді, в якому вони були виявлені. У собівартість незавершено­го виробництва вони не включаються.
1.3 Собівартість продукції.
Собівартість продукції – один з найважливіших показників економічного аналізу. У ньому фокусуються у грошовому вираженні витрати матеріально – технічних, трудових та фінансових ресурсів у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва та реалізацією продукції. Собівартість належить до вирішальних чинників, що впливають на прибуток підприємств і показники рентабельності.
Методологічні основи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства та її відображення у фінансовій звітності визначаються Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 „Витрати”.
Залежно від мети та предмета аналізу використовують різні класифікаційні ознаки витрат. Розглянемо основні з них.
Класифікація за рахунками класу 9 здійснюють згідно з діючим Планом рахунків бухгалтерського обліку, що був запроваджений одночасно з міжнародними стандартами фінансової звітності, тобто з 1 січня 2000 р. Згідно з класифікацією облік витрат виконують так:
собівартість реалізації;
загально виробничі витрати;
адміністративні витрати;
витрати на збут;
інші операційні витрати;
втрати від участі в капіталі;
інші витрати.
Такий розподіл витрат не має аналогів у вітчизняній практиці. Істотна особливість наведеної класифікації полягає в тому, що, оскільки „собівартість реалізованої продукції” не включає адміністративних витрат і витрат на збут, з’являється можливість визначити витрати на виробництво без перекручень та застосування штучних методів розподілу накладних витрат за видами продукції. Витрати за наведеними статтями відображають у розд.І форми №2 „Звіту про фінансові результати”.
Класифікація за економічними елементами операційних витрат: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати (собівартість реалізованих виробничих запасів, сумнівні борги та втрати від знецінення запасів, визнані економічні санкції тощо). Дані про економічні елементи витрат обліковуються за класом 8 Плану рахунків і відображаються у фінансовій звітності (форма №2, розд.ІІ „Елементи операційних витрат”). Витрати за цією ознакою визначають по підприємству в цілому з метою аналізу структури витрат (вертикальний аналіз), порівняння її зі структурою економічних елементів витрат інших підприємств галузі, а також аналізу динаміки зміни економічних витрат у часі (горизонтальний аналіз). виявлення тенденцій змін (трендовий аналіз).
Класифікація за калькуляційними статтями собівартості на одиницю продукції (робіт, послуг). Собівартість реалізованих товарів визначають за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 „Запаси”. Собівартість реалізованої продукції складається з виробничих витрат та над нормованих виробничих витрат.
До виробничої собівартості продукції включаються:
прямі матеріальні витрати, які можуть бути віднесені безпосередньо до оплати праці;
прямі витрати на оплату праці;
інші прямі витрати;
загальновиробничі витрати.
Перелік статей калькулювання виробничої собівартості продукції встановлює підприємство.
Витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції, поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати. Основна мета калькулювання собівартості на одиницю продукції – проаналізувати витрати за калькуляційними статтями у часі, порівняти витрати на виробництво продукції з ринковими цінами, визначити її прибутковість або збитковість, оцінити власну конкурентоспроможність і в разі потреби скоригувати структуру виробничої програми.
Класифікація витрат за ознакою їх розміру від обсягів виробництва: змінні і постійні.
Класифікація витрат за способом віднесення на собівартість продукції: прямі та непрямі. Використовують її для складання калькуляцій на одиницю продукції. а також для розподілу непрямих витрат за економічними елементами. До прямих належать технологічні витрати матеріалів та заробітна плата працівників. до непрямих – витрати, що не можуть бути віднесені безпосередньо до конкретного об’єкта економічно доцільним шляхом: загальновиробничі витрати. адміністративні витрати і витрати на збут.
Класифікація витрат за місцями виникнення: цехи, дільниці бригади, функціональні підрозділи (використовують для відповідного контролю та аналізу собівартості).
Аналіз собівартості продукції за наведеними класифікаційними ознаками має на меті підвищити ефективність підприємства завдяки виявленим резервам зниження витрат.
Факторний аналіз собівартості продукції передбачає аналіз:
динаміки операційних витрат;
чинників зміни витрат на 1 грн. реалізованої продукції за порівнянними і непорівнянними виробами, а також за групами продукції за віком їх випуску;
впливу на собівартість окремих груп продукції за рівнем їх рентабельності;
структури операційних витрат за економічними елементами;
собівартість за калькуляційними статтями витрат.
У процесі кругообігу й обороту фондів в умовах ринку грошові затрати підприємства відособлюються від вартості у вигляді витрат і приймають форму собівартості продукції. Собівартість продукції (робіт, послуг) підприємства складається із затрат природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів та інших затрат на виробництво та реалізацію. Отже, собівартість — це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати таким чином:
1) матеріальні затрати (без зворотних відходів — залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв);
2) витрати на оплату праці;
3) відрахування на державне соціальне страхування;
4) відрахування на обов'язкове медичне страхування;
5) амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію;
6) інші витрати.
На основі цього групування затрат державні підприємства кожної конкретної галузі визначають статті витрат виробництва і реалізації продукції при плануванні, обліку й калькуляції собівартості з урахуванням характеру й структури виробництва. Стаття «матеріальні затрати» включає затрати на матеріали за цінами придбання, а також відсотки за кредит, який дає постачальник цієї продукції, націнки, надбавки, комісійні винагороди, виплачені постачальниками, витрати на транспортування, зберігання й доставку продукції силами сторонніх організацій. У статтю "інші витрати" включаються: відсотки за кредити банків, платежі за обов'язкове страхування майна, витрати на відрядження, підйомні, плата за пожежну й сторожову охорону, витрати на гарантійний ремонт й обслуговування, оплата послуг зв'язку й обчислювального центру, плата за оренду, витрати на рекламу. При цьому дуже важливо «очистити» собівартість від невластивих її економічній природі елементів і їх оплати за рахунок прибутку. На практиці розрізняють:
1) цехову собівартість — всі затрати на виробництво, за виключенням загальнозаводських;
2) виробничу (фабрично-заводську) — всі затрати на виробництво без позавиробничих затрат;
3) повну собівартість — всі затрати, пов'язані з виробництвом продукції і послуг, і позавиробничі затрати (затрати на тару, упаковку, доставку продукції);
4) індивідуальну собівартість — затрати на одиницю окремих видів продукції.
Усі підприємства визначають планову собівартість. Вона обчислюється на початку виробничого циклу на основі нормативів, технологічних карт і т.п. при складанні виробничо-фінансового плану. Фактична (звітна) собівартість визначається на основі фактично зроблених витрат.
При калькуляції продукції розрізняють:
прямі витрати — пов'язані з процесом виробництва (затрати на сировину і матеріали, зарплата основних виробничих працівників і т.д.). Вони відносяться на окремі види продукції;
непрямі витрати — пов'язані з роботою підприємства в цілому (цехові й загальновиробничі витрати).
За економічним змістом затрати діляться на: основні — пов'язані безпосередньо з виробництвом продукції; накладні — включають витрати на організацію, управління, технічну підготовку й обслуговування виробництва, відсотки за кредит банку, витрати на охорону праці та оплату праці управлінського апарату, канцелярські витрати тощо.
Співвідношення (пропорціональність) елементів затрат у повній собівартості на виробництво продукції характеризує структуру собівартості. Ця структура на підприємствах різних галузей неоднакова. Так, в автомобільній промисловості частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів становить близько 50% усієї собівартості, тоді як, наприклад, на швейній фабриці у повній собівартості чоловічого костюму матеріальні затрати становлять 90%, витрати на утримання й експлуатацію обладнання — 1,1, а витрати на зарплату — 3,1%.
Собівартість різних видів продукції.
На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.
Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:
• з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);
• віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;
    продолжение
--PAGE_BREAK--• додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).
Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.
Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовуванні попередньо визначеної собівартості окремих виробів.
Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції — факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний.
1.4 Сутність і методи калькулювання.
У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів.
Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.
На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем.
Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.
Незалежно від конкретних особливостей виробництва і про­дукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляцій­них одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.
Об'єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година і т. д.
У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо-фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.
За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчиз­няних виробничих підприємств.
В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод «Direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.
Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.
Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:
максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.
Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:
сировина та матеріали;
енергія технологічна;
основна заробітна плата виробників;
додаткова заробітна плата виробників;
відрахування на соціальні потреби виробників;
утримання та експлуатація машин і устаткування;
загальновиробничі витрати;
загальногосподарські витрати;
підготовка та освоєння виробництва;
позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).
Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.
В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.
Методика обчислення основних статей калькуляції
У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на
певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.
Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.
Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння 5 т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.
Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.
Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби —виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.
Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слю­сарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.
Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто
См= Cз.о. ·Рм\100 (16.16)
де См — витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.;
Сзо— основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.;
Рм — відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.
Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення.функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.
Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу за формулою

де m — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;
См.г. — витрати на утримання та експлуата­цію і-ої машини за одну годину, грн.;
t — тривалість обробки на i-й машині, годин.
Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.
Розподіляються Загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.
Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.
Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.
Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових виробів
На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників.
До параметричних методів обчислення собівартості продукції належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн ) обчислюється так:
Сн=СП.РН, (16.18)
де Сп — питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Рн— параметр нового виробу.
Питома собівартість обчислюється на одиницю головного параметра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореляційний методи.
Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр виробу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С6). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою

де n — кількість параметрів, які впливають на собівартість вир­бу;
бні — кількість балів за і-м параметром нового виробу.
Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.
Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчислюється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.
Собівартість продукції, особливо нової — динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній — від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність ї собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.
Сі = С1·N-bi, (16.20)
де Сi — собівартість i-го виробу з початку випуску;
С1 — собівартість першого виробу;
Ni — порядковий номер виробу з початку освоєння;
Ь — показник степеня, який характеризує темп зниження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).
Знання закономірностей зміни собівартості продукції, особли­во складних машин, у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.

Розділ 2. Розрахункова частина. На прикладі ЗАТ «Глорія».
2.1 Характеристика підприємства.
Повне найменування товариства: Акціонерне товариство закритого типу «Глорія»; скорочене: АТЗТ «Глорія»
Місце знаходження товариства:
252138 Україна, м.Київ, вул… Смольна 9.
Загальні положення товариства згідно зі статутом:
Акціонерне товариство закритого типу «Глорія» створене згідно з законами України: «Про приватизацію майна державних підприємств», «Про господарські товариства», «Про зовнішньо економічну діяльність» та іншими нормативними актами, а також установчою угодою від 1 січня 1993 року з метою задоволення громадських потреб в текстильній галантереї, інших товарах народного споживання та одержання прибутку.
Товариство – самостійний господарючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи, самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках, печатку із своїм найменуванням, товарний знак.
Товариство у своїй діяльності керується законодавством України, Установчою угодою та Статутом.
Предмет діяльності Товариства згідно до Статуту:
-                     виробництво текстильної галантереї та інших товарів народного споживання, надання послуг;
    продолжение
--PAGE_BREAK--