Функціонування грошово кредитної системи в умовах трансформації ек

--PAGE_BREAK--Механізм дії грошово-кредитної системи складається з п’ятьох послідовно пов’язаних важелів (рис. 1.1).
 

                      
Рис. 1.1 – Важелі грошово-кредитної політики
Кожний з попередніх елементів рис. 1.1 запускається попереднім і приводить в дію наступний важіль. Тому збій в роботі будь-якого важеля послаблює результативність проведення грошово-кредитної політики. Наприклад, слабка реакція інвесторів на помітне зниження відсоткової ставки, викликане, в свою чергу, суттєвим розширенням обсягу грошової маси, не викличе адекватного розширення сукупного попиту, а також і сукупної пропозиції, на що була направлена дія грошово-кредитної політики в цілому. При цьому може спостерігатися посилення інфляційних процесів. Така ситуація може бути пов’язана з нестабільною політичною ситуацією в країні, яка пригнічує інвестиційну активність.
Інструменти грошово-кредитної політики розрізняють за такими ознаками:
1. За об’єктами впливу:
— стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія);
— стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція).
2. За характером параметрів:
— кількісні інструменти – впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;
— якісні інструменти – пряме регулювання вартості банківських кредитів.
3. За формою впливу:
— адміністративні (прямі) інструменти – у формі директив, інструкцій та інше від Центрального банку, мета яких обмежити сферу діяльності кредитних установ;
— ринкові (непрямі) інструменти – способи впливу Центрального банку на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.
4. За строками впливу:
— короткострокові інструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики;
— довгострокові інструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому економічному зростанню.
Кредитна експансія має за мету збільшення зайнятості і підйом виробництва шляхом збільшення пропозиції грошей. Кредитна рестрикція має за мету запобігання економічної кризи і зниження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиції грошей.
Основні інструменти грошово-кредитної політики
Операції на відкритому ринку:
-    гнучкий валютно-політичний інструмент, який проявляється в продажу чи купівлі центральним банком цінних паперів на „відкритому ринку” у комерційних банків;
-    застосовується для проведення експансійної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.
Політика облікової ставки:
-   інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу;
-   виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юктурних коливань економіки;
-   застосовується для управління кредитною активністю.
Політика мінімальних резервів:
-     найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитного регулювання;
-     виявляється в маніпуляції нормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у Центральному банку;
-     застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в економічній системі.
Коли державний бюджет зводиться з дефіцитом, Казначейство випускає облігації, щоб отримати гроші для сплати державних боргів. Покупцями облігацій Казначейства можуть бути:
-                     Центральний банк;
-                     комерційні банки;
-                     домашні господарства;
-                     іноземці (як приватний, так і суспільний сектор).
Купівля Центральним банком державних боргових зобов’язань називається монетизацією бюджетного дефіциту.
Монетизація бюджетного дефіциту призводить до інфляції. Існує три способи фінансування бюджетного дефіциту :
— шляхом збільшення кількості грошей високої ефективності (, тобто емісія);
— шляхом збільшення облігацій казначейства у населення ();
— шляхом скорочення валютних резервів Центрального банку ().
.
Таким чином, для покриття бюджетного дефіциту держава може друкувати гроші, робити позики або витрачати свої валютні резерви.
У країнах з високою інфляцією населення, як правило, не купує нових державних боргових зобов’язань, валютні резерви Центрального банку вичерпані, тому держави фінансує дефіцит бюджету шляхом емісії.
Головним органом грошово-кредитної системи є Центральний банк, в Україні це Національний банк України.
Основними функціями центральних банків є:
-       монопольна емісія грошей, передусім банкнот;
-       акумулювання і зберігання вільних коштів, обов’язкових резервів комерційних та інших банків; надання їм кредитів;
-       здійснення єдиної грошово-кредитної політики держави, забезпечення стабільності національної грошової системи;
-       надання кредитів і виконання фінансових операцій для уряду;
-       контроль за банківською системою в цілому;
-       зберігання офіційних валютних та золотих резервів і здійснення операцій із їх розміщення;
-       визначення курсу національної, грошової одиниці щодо валют інших країн та підтримка курсу національної валюти на міжнародному фінансовому ринку (функція валютного центру).
З урахуванням фактора часу найважливішу роль у проведенні грошово-кредитної політики має встановлення центральними банками облікового відсотка та його зміни. Таким чином здійснюється вагомий вплив на скорочення або збільшення кредитів, що надають комерційними банками в різні сфери та галузі економіки. Встановлення відсоткових ставок стримує темпи зростання інфляції, але негативно впливає на інші параметри макроекономічної системи.
Важливий метод кредитної політики – операції на відкритому ринку: купівля і продаж центральним банком державних цінних паперів, банківських акцептів та інших кредитних зобов’язань за ринковим або заздалегідь оголошеним курсом. Купуючи цінні папери, центральний банк перераховує відповідні суми комерційним банкам, внаслідок чого збільшуються залишки на їх резервних рахунках, що дає змогу здійснювати кредитну експансію. До такого методу кредитної політики вдаються найчастіше у країнах, що мають значний державний борг.
Основними функціями комерційних банків є:
-       мобілізація тимчасово вільних грошових коштів та перетворення їх на капітал;
-       кредитування підприємств, держави і населення;
-       випуск кредитних грошей;
-       здійснення розрахунків та платежів у господарстві;
-       консультування, подання економічної та фінансової інформації.
Виконуючи функцію мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх на капітал, банки акумулюють грошові прибутки та заощадження у формі вкладів. Вкладник отримує винагороду у вигляді відсотка або послуг, які надаються банком. Заощадження, які сконцентровані у вкладах, перетворюються на позиковий капітал, який використовується банками для надання кредиту підприємствам і підприємцям. У остаточному підсумку, за допомогою банків заощадження перетворюються на капітал.
Важливе економічне значення має функція кредитування підприємств, держави і населення. Пряме надання в позику вільних грошових капіталів їх власниками у практичному господарському житті ускладнено. Банк виступає в якості фінансового посередника, отримуючи грошові кошти в кінцевих кредиторів. За рахунок кредитів банку здійснюється фінансування промисловості, сільського господарства, торгівлі, забезпечується розширення виробництва. Комерційні банки надають позики споживачам на придбання товарів тривалого користування, сприяючи зростанню їхнього рівня життя. Оскільки державні витрати не завжди покриваються прибутками, банки кредитують фінансову діяльність уряду.
Випуск кредитних грошей – специфічна функція, яка відрізняє комерційні банки від інших фінансових інститутів. Комерційні банки здійснюють депозитно-кредитну емісію, — грошова маса збільшується, коли банки надають позики своїм клієнтам, і зменшується, коли ці позики повертаються. Ці банки є емітентами кредитних знарядь обігу. Позика, яка надається клієнту, зачисляється на його рахунок в банку, тобто банк створює депозит (вклад до запитання), при цьому збільшуються боргові зобов’язання банку. Власник депозиту може отримати в банку готівкові кошти в розмірі вкладу, внаслідок чого відбувається збільшення кількості грошей в обігу. За наявності попиту на банківські кредити сучасний емісійний механізм дозволяє розширювати грошову емісію, що підтверджується збільшенням грошової маси в промислово розвинутих країнах. Разом з тим економіка потребує в необхідній, але не безмірній кількості грошей, тому комерційні банки функціонують в рамках обмежень, які встановлюються центральним банком, за допомогою яких регулюється процес кредитування, отже, процес створення грошей.
Однією з функцій комерційних банків є забезпечення розрахунково-платіжного механізму. Виступаючи в якості посередників у платежах, банки виконують для своїх клієнтів операції, пов’язані з проведенням розрахунків і платежів.
Розраховуючи можливостями постійно контролювати економічну ситуацію, комерційні банки надають клієнтам консультації з широкого кола проблем (зі злиття і поглинання, нових інвестицій і реконструкцій підприємств, складанню звітів за рік). У теперішній час зросле значення банків у наданні клієнтам економічної і фінансової інформації.
1.3 Кейнсіанська та монетаристська концепції грошової політики
У концепції монетаризму гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика – як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років ХХ ст. і представлений передусім у працях професора економіки Чиказького університету М. Фрідмена.
У 60 – 70-ті роки ХХ ст. боротьба з інфляцією у розвинутих країнах була основним завданням державних стабілізаційних програм. Інфляція, кризи, циклічне безробіття, платіжна криза та інші негативні явища і процеси спричинені, на думку монетаристів, хаотичними коливаннями грошової маси, непродуманою грошовою політикою держави і надмірною кількістю грошей в обігу. Все це зумовили своєрідний „ренесанс” кількісної теорії грошей, посилення неокласичного напряму в західній економічній теорії, складовими елементами якої є концепція монетаризму.
Один із найважливіших елементів монетаризму – кількісна теорія грошей, у якій найважливішою є функція грошей як засобу обміну. Доповнюючи кількісну концепцію грошей, Фрідмен та інші монетаристи доводили, що зміна обсягів пропозиції грошей не лише спричиняє підвищення „середнього” абсолютного рівня цін, коливання товарних цін, а й призводить до зміни обсягів виготовленої продукції. У рамках кількісної теорії грошей традиційно за основу аналізу брали рівняння обміну:
М∙ν=Р∙Q (1.6)

Перетворюючи рівняння (1.6), отримаємо
, (1.7)
де М – кількість грошей, що перебувають в обігу;
ν – швидкість обігу грошей;
Р – абсолютний рівень цін;
Q – реальний обсяг виробництва;
MD – величина попиту на гроші;
Р, ν – фактори, що визначають величину попиту на гроші.
Обстоюючи визначальну роль грошей в економічній структурі, монетаризм виходить з теоретико-методологічних засад мінової концепції. Монетаристські рекомендації є найпростішими (серед численних сучасних методів регулювання економіки) і водночас антигуманними, оскільки спрямовані передусім на скорочення соціальних витрат держави. Ці рекомендації взято на озброєння експертами МВФ, їх значною мірою враховано в розробці і втіленні програм економічного розвитку України, розроблених кількома урядами в 90-х роках під егідою цієї міжнародної організації з метою отримання кредитів.
Після проголошення незалежності України основою економічної і соціальної політики стала неокласична концепція, зокрема монетаризм.
Монетаристи основною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання державою попиту, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, шляхом проведення грошово-кредитної політики, зокрема у разі обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3% на рік), скорочення виробничого і споживчого попиту. Конкретними засобами такої політики Фрідмен називав встановлення норми обов’язкових резервів, облікової ставки та ін. Ці ідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980 – 1982 рр. і тривалий застій у післякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів.
Кейнсіанство – це один із провідних напрямів сучасної макроекономічної теорії, згідно з яким без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без суттєвого розширення функцій держави капіталізм неспроможний існувати.
Тому Кейнс з метою обґрунтування цього висновку здійснив комплексний аналіз впливу держави на розвиток макроекономіки. Предметом його дослідження було, насамперед, з’ясування комплексу методів активного впливу держави на процес відтворення суспільного капіталу в масштабі всієї національної економіки. Кейнс вважав, що розширення функцій уряду – єдиний практичний засіб уникнути цілковитої руйнації існуючих економічних форм, а також засіб спонукання до інвестування і координації схильності до споживання.
Головну увагу Кейнс приділив проблемі регулювання попиту й факторів, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, повинна стимулювати держава:
-        здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка);
-        збільшуючи державні витрати;
-        впливаючи на зростання споживчого попиту.
Кейнс прагнув з’ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, повинна регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму в цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від обсягу споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну уваги в цій ситуації держава мусить приділяти стимулювання інвестицій. Оскільки інвестиції в свою чергу залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.
Дж. Кейнс наполягав на прогресивності в оподаткування, доводив, що за допомогою податків (а також державних видатків і відсотка) можна досягти рівноваги між сукупним платоспроможним попитом і пропозицією.
Рекомендації Дж. Кейнса, взяті на озброєння у багатьох країнах у післявоєнний період, були ефективними. Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Проте вперше в історії розвитку капіталістичного циклу кризи 1969 – 1971 і 1974 – 1975 збіглися зі швидким розгортанням інфляційних процесів, а в деяких країнах водночас зросло безробіття, поглибилися диспропорції в економіці. Це призвело до зростання невідповідності кейнсіанських методів розвитку макроекономічних процесів, кризи кейнсіанства.
    продолжение
--PAGE_BREAK--
РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ
2.1 Аналіз ефективності функціонування Національного банку України
Проголошення державного суверенітету України стало передумовою проведення незалежної економічної політики, спрямованої на розбудову соціально орієнтованої ринкової економіки. Особливість перехідної економіки України полягає в тому, що вона вже не є плановою, але ще й не набула усіх характерних рис ринкової економіки. У такій економіці діють механізми обох типів економічних систем, і водночас важливу роль відіграють неекономічні фактори розвитку.
Процес трансформації в перехідних економіках передбачає створення грошово-кредитної і фінансової систем, що відповідають потребам розвитку ринкової економіки, забезпечують ефективність виробництва та включення національної економіки в міжнародний поділ праці.
Грошово-кредитна система України пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на три етапи.
1. Формування грошово-кредитної системи незалежної України (1991-1994 рр.). Узагальнено особливості даного етапу відображено в додатку А.
2. Адекватний розвиток грошово-кредитної системи і досягнення макроекономічної рівноваги (1995-2000 рр.). Основні особливості цього етапу трансформаційних перетворень в грошово-кредитній системі України відображено в додатку Б.
3. Підвищення ефективності грошово-кредитної системи і забезпечення економічного зростання (починаючи з 2001 р.).
Цей етап є найбільш актуальним для даної роботи, тому більш докладно розглянемо цей період. На цьому етапі спостерігається економічне пожвавлення, економіка України розвивається динамічніше. На прискорення зростання позитивно вплинула грошово-кредитна політика, реалізація якої зумовила збільшення кредитів в економіку, забезпечення стабільності валютного ринку та обмінного курсу при значному зростанні резервів НБУ, збільшення рівня монетизації. В 2003 р. монетизація української економіки досягла рекордної величини – 36%. Деякого прискорення набула інфляція, яка порівняно з дефляцією 2002 року становила в 2003 році 8,2%, але вона не спричинила дестабілізаційного впливу на економіку. Темпи зростання реального ВВП у 2003 році в порівнянні з 2000 роком зросли в 1,44 рази, а ВВП на душу населення склав 1034 дол. В порівнянні з іншими країнами цей результат виглядає більш ніж скромним. У 2003 році ВВП на душу населення в Росії оцінювався в 3 тис. дол., а в Польщі – в 5 тис. дол.
Поліпшився фінансовий стан підприємств, загальна сума прибутку суб’єктів господарювання в 2003 році зросла порівняно з 2000 роком в 1,4 рази і становила 19,64 млрд. грн., але платіжна дисципліна залишилася на низькому рівні, значною залишилась кредиторська та дебіторська заборгованість. Значно збільшилися доходи зведеного бюджету. За підсумками 2003 року сума надходжень до зведеного бюджету України склала – 66,9 млрд. грн.
Позитивні зрушення відбулися у сфері кредитування економіки. Якщо у 2001 році обсяги кредитування української економіки складали 28 млрд. грн. То в 2002 році – 42 млрд. грн., а в 2003 році цей показник сягнув 53,8 млрд. грн. До позитивних зрушень в фінансовій-кредитній сфері можна віднести довгострокове кредитування. У 2003 році зафіксоване зростання довгострокового кредитування в порівнянні з минулим роком майже в чотири рази. Це свідчить про загальну адекватність банківської системи та її спроможність забезпечити потреби економіки в кредитуванні. Але крім цього це ж свідчить і про позитивні зрушення в самій економіці.
Після 2000 року розмір державного боргу стабілізувався на рівні 14,1-14,2 млрд. дол. Тільки за 2000 рік Україна виплатила одним лише міжнародним фінансовим організаціям 870 млн. дол. у рахунок погашення основної суми боргу, 132 млн. дол. – у рахунок обслуговування боргу, не отримавши жодного долара зовнішніх запозичень. Структура державного боргу залишалася незмінною, тобто із зазначеним переважанням зовнішньої складової.
У цілому розвиток грошово-кредитної системи на цьому етапі здійснювався відповідно до розвитку загальної макроекономічної ситуації і був спрямований на забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності національної валюти.
Адекватність в основному грошово-кредитної політики економічному розвитку зумовила позитивні зміни в структурі грошової маси:
-       обсяги зростання коштів у національній валюті перевищували обсяги в іноземній валюті вдвічі, що свідчило про зростання довіри до національної валюти;
-       частка готівки в структурі грошової маси зменшилася з 41% до 37,4%;
-       депозити фізичних осіб зростали більш високими темпами, ніж юридичних осіб, і їх частка у загальному обсязі ресурсів комерційних банків перевищувала частку коштів суб’єктів господарювання.
Оптимізація структури грошової маси та вжиття заходів щодо поліпшення умов для мультиплікативного розширення раніше випущених в обіг грошей сприяло зростанню випереджаючими темпами грошової маси порівняно зі змінами монетарної бази.
З 2000 року в Україні запроваджено режим регульованого плаваючого обмінного курсу гривні. Після значних коливань курсу в 1998 (80,5%) і в 1999 році (52,2%), протягом 2000-2002 років курс гривні змінився лише на 2,2%. В економіці і суспільстві з’явився реальний курсовий орієнтир, що сприяло зниженню інфляції з 25,8% в 2000 р. до 8,2% в 2003 році, а в 2002 – навіть мала місце дефляція (-0,6%). Обсяги валютних резервів НБУ за останні 4 роки збільшилися у 5 разів, саме за їх рахунок обслуговувався і погашався зовнішній борг. Про позитивний вплив режиму регульованого плаваючого валютного курсу гривні на ситуацію на валютному ринку свідчить зростання довіри до валютної політики.
Таблиця 2.1
Окремі параметри грошово-кредитної системи України в 2000-2003 рр.
Показники
Одиниці
2000
2001
2002
2003
Реальний ВВП
% приріст
5,9
9,1
4,1
8,5
Інфляція
%
25,8
6,1
-0,6
8,2
Профіцит бюджету
% до ВВП
0,6
-0,3
0,7
-0,2
Доходи зведеного бюджету
% до ВВП
28,9
26,9
27,4
28,5
Видатки зведеного бюджету
% до ВВП
28,3
27,2
26,7
28,7
Кредити в економіку
млн. грн.
19121
28373
42035
53852
Прибуток підприємств
млрд. грн.
13,93
18,74
14,64
19,64
Збиткові підприємства
% від загальн. кількості
37,7
38,2
38,8
37,2
Кількість безробітних
тис. чол.
2707,6
2516,9
2301,0
2059,5
Грошова готівка (М0)
млн грн.
12799
19465
26434
33119
Грошова маса (М1)
млн грн.
20762
29796
40281
53129
Грошова маса (М2)
млн грн.
31544
45186
64321
94463
Грошова маса (М3)
млн грн.
32252
45755
64870
95043
Звертає на себе увагу ще одна особливість цього етапу трансформації грошово-кредитної системи України, а саме зміщення стратегічних пріоритетів до використання стабільності гривні, як монетарної передумови поступового переходу до інноваційно-інвестиційного розвитку. Основні особливості третього етапу відображені в додатку В.
Найважливішим елементом грошово-кредитної системи в Україні є Національний банк України, створений у вересні 1991 р. згідно із Законом України „Про банки і банківську діяльність”. Основною функцією НБУ є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму. Виконанням цієї функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також у межах своїх повноважень, — цінової стабільності.
Іншими похідними функціями Національного банку України є такі:
-      організація системи рефінансування комерційних банків;
-      встановлення для банків правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності;
-      визначення системи, порядку і форм платежів;
-      здійснення банківського регулювання, організація і здійснення валютного контролю;
-      аналіз стану грошово-кредитних, фінансових та валютних відносин та ін.
Виконання НБУ цих функцій означає водночас проведення грошово-кредитної політики, завдяки чому формується відповідна система.
Національний банк України має монопольне право на емісію грошей в обіг, на випуск банкнот, монет. Для забезпечення економіки готівковими грошима комерційні банки замовляють їх через мережу регіональних управлінь НБУ.
Функцію акумулювання і зберігання вільних коштів і обов’язкових резервів комерційних та інших банків, надання їм кредитів НБУ виконує встановленням норм обов’язкових резервів банків щодо різних категорій рахунків вкладників. За кризового стану окремих комерційних банків НБУ зобов’язаний вживати заходи для їх порятунку або ліквідації. Так, в Україні на початку 1996 НБУ розробив комплекс заходів із недопущення банкрутства великих банків. На початку 1999 року було зареєстровано 214 банків, з яких 54 віднесено до категорії проблемних, у 4-х банків відкликано ліцензію на здійснення всіх банківських операцій, 33 банки перебували на стадії ліквідації – 17 із них ліквідувались за рішенням НБУ, 16 – за рішенням Арбітражного суду, а станом на 01.07.2000 р. було 183 діючих банків, у 2003 – 179.
Крім регулювання емісії грошей, НБУ використовує різні методи регулювання самого руху грошей. Так, регулювання готівкового обігу відбувається через встановлення загального порядку здійснення касових операцій (організація денних, вечірніх та інших кас), встановлення лімітів залишку грошей в операційній касі банку, визначення загального порядку формування грошових знаків, їх зберігання, порядку витрачання готівки за цільовими призначеннями, передання одними підприємствами іншим, лімітування залишків грошей у касах та ін. Безготівковий грошовий обіг НБУ регулює стимулюванням депозитних операцій через виплату комерційними банками відсотків за депозити, використанням перевідних векселів, лімітуванням залишків у касах (що водночас стимулює зберігання основної маси грошей підприємствами і організаціями на рахунках у банку) та ін. Завдяки цим та іншим заходам НБУ здійснює єдину грошово-кредитну політику держави, забезпечує стабільність грошової системи.
Регулювання масштабів надання кредитів здійснюється передусім тому, що комерційні банки частину своїх активів (у країнах Заходу від 2 до 12%) зобов’язані зберігати у вигляди касового резерву в центральному банку, й розширення кредиту, який вони надають, залежить від величини приросту банківських пасивів, але не повинно перевищувати суму такого приросту більше як у 5 разів. В України норма обов’язкового резервування депозитів комерційних банків зменшилась з 17% у 2000 р. до 7,7% у 2003 р. З підвищенням центральним банком резервної норми банківські обороти зменшують, а з її зменшенням – зростають. Якщо кредитна експансія призводить до нестачі засобів на резервному рахунку банків, вони змушені загальмувати або припинити видачу нових кредитів, продати частину цінних паперів тощо, а за надлишку цих засобів порівняно з нормами резервів вони мають змогу розширювати кредити і створювати нові депозити. Це сприяє збільшенню на ринку банківських капіталів.
Кредитна політика здійснює суперечливий вплив на економіку. Якщо уряд, здійснюючи експансію, хоче знизити відсоткову ставку і пожвавити тим самим інвестиції, то грошово-кредитний механізм діє у зворотному напрямку: НБУ починає скуповувати цінні папери у комерційних банків, нефінансових організацій і населення, збільшуючи таким чином резерви комерційних банків та їх здатність до кредитування. В свою чергу, це збільшує пропозицію грошей та знижує відсоткову ставку. Інвестиції на ринку капіталів зростають і в перспективі мультиплікативно зростає ВВП. Це так звана політика „дешевих” грошей. Вона посилює інфляцію, призводить до диспропорції у народному господарстві та ін. Якщо НБУ продає урядові цінні папери. То в результаті у комерційних банків, нефінансових організацій і населення зосереджуються цінні папери, а в НБУ – гроші. Це скорочує банківські резерви і здатність комерційних банків до кредитування. Скорочення резервів у комерційних банках призведе і до скорочення грошової пропозиції, внаслідок чого відсоткова ставка на кредити і депозити зросте, а інвестування знизиться. Це так звана політика „дорогих” грошей, яка є одним з елементів рестриктивної політики держави. Вона стримує зростання виробництва, несприятливо позначається на діяльності дрібних товаровиробників, малого бізнесу, погіршує умови отримання споживчого кредиту населенням та ін.
Виконання НБУ функції надання кредитів і здійснення фінансових операцій для уряду передбачає надання державі кредитів у формі прямих позик (коротко — і довготермінових) або купівлю державних облігацій і ведення рахунків для урядових установ і організацій, місцевих органів влади, для державного казначейства (Міністерства фінансів або спеціальних державних фінансових органів, що здійснюють касове виконання державного бюджету).
Функцію контролю за банківською системою НБУ здійснює такими методами: установленням мінімального розміру капіталу банку, коефіцієнта ліквідності, ліміту кредитів одному позичальнику; через подання комерційними та іншими банками регулярних звітів йому за встановленою формою; постійним контролем за дотриманням норм здійснення банківських операцій, що розробляються і встановлюються або Нацбанком, або законодавчими органами.
Також до основних інструментів грошово-кредитної політики відносяться зміна норми обов’язкових резервів, зміна облікової ставки. Змінюючи мінімальну обов’язкову норму, НБУ може впливати на кредитні можливості комерційних банків. Збільшення норми резерву призводить до скорочення грошової пропозиції та підвищення відсоткової ставки. Гроші стають „дорогими”, що означає рестриктивну політику. І, навпаки, знижуючи резервну норму, НБУ здійснює експансіоністську політику, тобто політику „дешевих” грошей.
Слід зауважити, що зміна резервної норми – досить потужний інструмент монетарної політики, а практичне застосування цього елементу потребує обережності. Це пояснюється тим, що зміна норми резервування призводить до більшої зміни пропозиції грошей у відповідності з грошовим мультиплікатором:
 (2.1)
Облікова ставка – це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам (табл. 2.2). НБУ може надавати безпосередньо позику комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку. Тому ця політика також називається дисконтною. Вона призводить до збільшення резервів у комерційних банках і зростання пропозиції грошей, що знижує відсоткову ставку на грошовому ринку.
Таблиця 2.2
Зміна облікової ставки НБУ протягом 2000 – 2003 рр.
Спрямування зміни облікової ставки НБУ в кінцевому випадку залежить від типу монетарної політики (рестрикційного чи експансивного) та мети регулятивного процесу, спрямованого на обмеження чи розширення кредитних можливостей банківської системи країни. Зниження облікової ставки, як важіль експансивної політики, обумовлює зниження ставок за кредитами комерційних банків і відповідно зростання у підприємств можливостей інвестування коштів у виробництво. Тенденції економічного розвитку України свідчать про посилення ролі банківського кредиту у забезпеченні виробничого сектору необхідними коштами. Попри досі невисокий рівень банківського кредиту у валовому внутрішньому продукті України його значення значно зросло: від 8,65% к 1998 р. до 25,68% — у 2003 р.
    продолжение
--PAGE_BREAK--2.2 Правові основи створення та діяльність комерційних банків в Україні
Другою підсистемою грошово-кредитної системи є комерційні банки. Дозвіл на створення комерційних банків в Україні дає НБУ шляхом їх реєстрації та видає ліцензії на виконання банківських операцій. Він веде книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Комерційні банки набувають статусу юридичної особи з моменту їх реєстрації в даній книзі.
Комерційні банки різних видів і форм власності створюють на акціонерних засадах. Засновниками комерційних банків можуть бути українські й іноземні юридичні та фізичні особи, за винятком Рад народних депутатів усіх рівнів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів.
Основна функція комерційних банків полягає в здійсненні на договірних умовах кредитно-розрахункового, касового та іншого банківського обслуговування підприємств, установ та організацій. Банки відіграють роль посередників між надходженням вітчизняних заощаджень і раціональним розміщенням капіталів в економічному процесі. Практично всі українські банки універсальні, а це означає, що вони пропонують класичний набір банківських послуг. Законом України „Про банки та банківську діяльність” регламентовано перелік банківських операцій:
1)     залучення та розміщення грошових вкладів і кредитів;
2)     здійснення розрахунків за дорученням клієнтів та їх касове обслуговування;
3)     ведення рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;
4)     фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників інвестованих коштів;
5)     випуск платіжних документів і цінних паперів;
6)     купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів, а також операції з ними;
7)     видача поручництв, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;
8)     придбання права вимоги з поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг);
9)     придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг);
10)  купівля у організацій і громадян та продаж їм іноземної валюти готівкою і валюти, що знаходиться на рахунках і вкладах;
11)  залучення та розміщення дорогоцінних металів на рахунки і вклади та інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики;
12)  довірчі операції за дорученням клієнтів;
13)  надання консультаційних послуг;
14)  здійснення інших операцій з дозволу Нацбанку України.
За період з 1991 року в Україні виникло понад 230 банків. Ряд з них збанкротували і пішли з ринку. В той же час спостерігається стабільна тенденція заснування нових банків. Статистичні дані про комерційні банки в України протягом 2000 – 2002 рр. характеризує табл. 2.3.
Таблиця 2.3
Основні дані про комерційні банки України (2000 – 2002 рік)
2000
2001
2002
Кількість банків за реєстром
З них:
— акціонерних товариств
— товариств з обмеженою відповідальністю
— кооперативний банк
— банків за участю іноземного капіталу у тому числі зі 100% іноземним капіталом
195
169
26
—
31
7
189
164
25
—
28
6
157
136
20
1
28
6
Кількість банків, які мають ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій
149
149
149
Сплачений статутний фонд діючих комерційних банків у гривневому еквіваленті (млн. грн.)
3666
4576
5987,4
Кількість ліквідованих банків у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин (за рік)
9
9
12
Як вже було зазначено у першому розділі комерційні банки залежно від форми власності бувають державними кредитними установами та комерційними банками приватної форми власності. У даний час в Україні на ринку банківських послуг функціонує два державних банки: Ексімбанк та Ощадний банк України. Що стосується комерційних банків приватної форми власності, то тут сформувалися такі розмежування:
1.                Постдержавні комерційні банки („банки великої трійки”): Промінвестбанк, АПБ „Україна”, Укрсоцбанк.
2.                Нові приватні універсальні банки („банки нової хвилі”).
„Банки великої трійки” були створені внаслідок реорганізації державних спеціалізованих банків у комерційні банки. Наявність значного капіталу, мережі філій, необхідних виробничих потужностей, фахівців і певної групи клієнтури, яка складалася десятками років їх тісної співпраці, дала можливість цим банкам зайняти керівні позиції в банківській системі України. Наслідком цього є те, що частка даних банків на ринку банківських послуг складає близько 55-60%, однак вона має тенденцію до зменшення.
Що стосується банків „нової хвилі”, тут слід зазначити, що більшість з них – це приватні універсальні комерційні банки, середній вік яких – шість-сім років. За формою організації серед приватних банків переважають акціонерні товариства відкритого та закритого типу (близько 83% всіх банків). Більш гнучкою структурою є банки у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю (близько 16%).
Залежно від території діяльності комерційні банки поділяються на:
-     міжнародні (ПУМБ, Український кредитний банк і т.д.);
-     республіканські;
-     регіональні.
Міжнародні банки створюються за участю іноземного капіталу і можуть мати відділи (філії) в інших країнах. Значним кроком на шляху створення конкурентних умов і демократизації банківської системи став дозвіл НБУ на відкриття в Україні банків зі 100%-ним іноземним капіталом. Ці банки ведуть активну політику по „завойовуванню” різних секторів ринку банківських послуг. Їх діяльність однозначно спрямована на інтенсивний розвиток та одержання максимального прибутку. Звичайно це послаблює позиції вітчизняних банків на ринку банківських послуг і в той же час посилює конкуренцію в галузі, що врешті-решт служить інтересам користувачів даних послуг. Станом на кінець 1998 р. налічувалось вісім таких банків (найбільші з них: Креді Ліоне Україна, Сосьєте Женераль Україна, Кредитанштальт Україна), крім того, 17 банків створені за участю іноземного капіталу. Наприклад для створення ПУМБ було залучено близько 50% іноземного капіталу, в якому значна питома вага належить відомому міжнародному банку „Mees Pierson”. Кредитні лінії, що надаються даному банку, спрямовані в основному на фінансування експортно-орієнтованих промислових підприємств.
До республіканських банків в Україні належать Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Ексімбанк, Ощадний банк України, які мають розгалужену сітку відділень і філіалів по території України.
Більшість комерційних банків є регіональними. Вони обслуговують, як правило, клієнтів певної області, міста, району.
Залежно від організаційної структури комерційні банки бувають:
-     багато філіальними банками;
-     без філіальними банками.
Окреме місце у вітчизняній банківській системі відведено Ощадному банку України. Це спеціалізований комерційний банк, який заручений гарантією держави щодо забезпечення вкладів і цінних паперів громадян та їх видачі вкладникам на першу вимогу. Процентні ставки по вкладах населення Ощадний банк установлює у межах максимальних процентних ставок, визначених Національним банком.
До функцій Ощадного банку України відносять:
-      відповідальність за ефективну організацію ощадної справи в країні;
-      забезпечення впровадження прогресивних форм розрахунково-кредитного та касового обслуговування населення;
-      розширення безготівкових розрахунків;
-      розповсюдження та погашення цінних паперів;
-      кредитування населення;
-      валютне обслуговування іноземних та українських громадян;
-      надання різноманітних платних послуг.
З метою забезпечення захисту вкладників комерційних банків, створення фінансових можливостей для повернення ними коштів у випадку неможливості виконання вимог вкладників щодо повернення засобів в Україні створено Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Фінансові ресурси фонду формуються за рахунок вкладів комерційних банків. Суми зборів (1% від зареєстрованого статутного фонду (початковий збір) та 0,5% загальної суми вкладів), які вносяться банками в даний фонд, включають до складу валових витрат цих банків. У випадку недоступності вкладу в комерційному банку фізичній особі гарантується повернення по вкладу коштів у розмірі вкладу, але не більше 500 гривень. Залежно від тенденції розвитку обсягів ресурсів, залучених комерційними банками, розмір відшкодування планується збільшувати.
Комерційні банки можуть створювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності та захисту своїх інтересів. Найвідомішими об’єднаннями комерційних банків в Україні є Асоціація українських банків та Ліга найбільших банків України. Асоціація українських банків об’єднує в собі переважну більшість вітчизняних фінансово-кредитних установ. Головними її завданнями є вироблення єдиної політики у банківській сфері, координація діяльності банківських установ, захист інтересів окремих банків, методичне, консультативне, інформаційне забезпечення та ряд інших.
До функцій Ліги найбільших банків, яка об’єднує постдержавні банки, належить:
-     створення альтернативного ринку банківських кредитів;
-     захист найбільших банків України від недобросовісної конкуренції;
-     надання інвестиційної підтримки українським підприємствам.
У разі порушення суб’єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку проведення банківських операцій, збиткової діяльності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників і кредиторів банку, Національний банк України має право застосувати санкції, передбачені Законом України „Про банки і банківську діяльність”, аж до включення банку з книги реєстрації банків.
Результати аналізу роботи комерційних банків України свідчать про те, що починаючи з 1997-1998 років у їх діяльності загострилися негативні тенденції. До основних причин банківської кризи слід віднести такі:
-      трансформаційна криза економіки України;
-      руйнівний вплив фінансової кризи на світових фінансових ринках і розладу банківської системи в Росії;
-      платіжна криза у відносинах між підприємствами;
-      конструктивні помилки у правових засадах банківської системи;
-      численні адміністративні втручання з боку уряду;
-      відсутність гарантій збереження комерційної таємниці;
-      ерозія приватних грошових засобів у часи гіперінфляції;
-      відсутність кваліфікованого менеджменту в багатьох банківських установах;
-      дефіцит надійних об’єктів кредитування та нерозвиненість фондового ринку.
Вцілому недоліки вітчизняної банківської системи зводяться до таких основних позицій:
-     недостатність запасів капіталу в більшості банків; чимало банків є лише „касами” своїх підприємств-засновників;
-     недостатнє дотримання принципів, чинних для банківської діяльності;
-     слабка диверсифікація діапазону продуктів і послуг банківської системи;
-     обтяженість кредитних портфелів проблемними кредитами;
-     відсутність контролінгу.
За сучасних умов збільшується потреба в ефективних і стабільних банках, від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання. Це зумовлює необхідність постійного нагляду за їх функціонуванням, який здійснюється та вдосконалюється Національним банком. Реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності, банківський аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності комерційних банків з боку НБУ. Система пруденційного нагляду в Україні покликана попередити не виважене та ризикове ведення банківського бізнесу, щоб не допустити втрат коштів інвесторами, а відтак – підвищити довіру до банківської системи в цілому.
Загальні активи вітчизняних комерційних банків за станом на 01.01.2000 р. становили у доларовому еквіваленті 16,6% від ВВП, тоді як загальні активи банків провідних держав Заходу у 1,5 – 2 рази перевищує обсяг ВВП.
Заборгованість за кредитами, наданими комерційними банками на 01.01.2000р., становила у доларовому еквіваленті 11,1% від річного обсягу ВВП. Серед основних причин цієї заборгованості – дефіцит платоспроможності позичальників, недосконала правова база банківської діяльності, наявності ризику кредитування.
Грошово-кредитна система України характеризується високим рівнем концентрації капіталу у невеликій кількості банків. На початок 2000 року сім найбільших банків володіли 36% сукупного балансового капіталу всіх 164 діючих банків, майже такий же обсяг капіталу припадав на 38 середніх банків, решта – на 119 малих.
У випадку збитковості, відсутності необхідного рівня капіталу, порушення загальновстановлених норм банківського законодавства та економічних нормативів комерційний банк може бути переведений на режим санації. Режим санації – це система непримусових і примусових заходів, спрямованих на усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності та фінансової кризи, а також наслідків таких порушень. В даному контексті слід зазначити, що фінансове оздоровлення банків має здійснюватися паралельно з вирішенням проблеми платіжної кризи у відносинах між підприємствами або принаймні повинно бути узгодженим із ним. Лише в цьому випадку можна досягти зміцнення банківського сектора на тривалий термін.
2.3 Аналіз діяльності інвестиційних, пенсійних і страхових фондів в Україні
Інвестиційний фонд – підприємство, яке займається торгівлею корпоративними та державними цінними паперами, перед усім в формі купівлі крупного пакета та подальшого продажу цих паперів інвесторам; корпоративним фінансуванням у формі залучення капіталу під цінні папери, що випускаються, або у формі надання довгострокового інвестиційного кредиту.
Основними характерними рисами для цих комерційних організацій, які ми будемо називати інвестиційними фондами є:
-     велика універсальна комерційна організація, що сполучає більшість припустимих видів діяльності на ринку цінних паперів і на деяких інших фінансових ринках;
-     головною визначається діяльність по залученню фінансування за допомогою цінних паперів;
-     будучи великою організацією, оперує, насамперед, на оптових фінансових ринках;
-     віддає пріоритет середньо- і довгостроковим вкладенням;
-     цінні папери є основою його портфеля, при цьому більшість інвестиційних банків найбільшою мірою орієнтуються на недержавні цінні папери.
Усі інші інститути ринку цінних паперів спеціалізуються на виконанні окремих спеціалізованих операцій. При цьому вони не можуть здійснювати інвестиційну банківську діяльність.
Слід зазначити, що діяльність по залученню фінансування на ринках, що розвиваються, звичайно описується як інвестиційна банківська діяльність. Зрозуміло, що найбільш простим визначенням інвестиційного банку буде наступне: інвестиційний банк – це фінансовий інститут, що займається інвестиційною банківською діяльністю.
Однак, таке визначення не зовсім точне. Воно в неявному виді має на увазі спеціалізацію даного інституту на інвестиційній банківській діяльності. Але спеціалізуватися тільки на інвестиційній банківській діяльності не можна. Здійснення такої діяльності можливо тільки в рамках по-справжньому універсального інституту, у якому досить розвинені всі інші види діяльності інвестиційного банку. Діяльність з залучення фінансування неможлива без наявності добре організованої й розвинутої роботи із всіх інших напрямків, властивим інвестиційному банку. (Проілюструємо неможливість залучення фінансування без розвинених інших напрямків. Банк вирішив залучити для свого клієнта фінансові ресурси через випуск цінних паперів клієнта. Навіть найпершу частину цієї роботи — вибір конкретного інструмента залучення і його основних параметрів — він не зможе здійснити, тому що не буде знати відносини ринку в цей момент до тих або інших інструментів. Якщо навіть такий проект дійшов до стадії розміщення цінних паперів, то на цьому етапі він і зупиниться. Інвестори не будуть купувати паперу, тому що ніхто їх не переконав у тім, що ці папери досить надійні й прибуткові (а зробити професійне подання свого клієнта банк не зможе через відсутність аналітичної діяльності). У свою чергу, брокери не будуть укладати угоди по покупці цінних паперів, тому що вони не знають продавця, ніколи з ним не працювали.) Можна сказати, що всі інші види діяльності інвестиційного банку створюють основу для розвитку в рамках цього банку інвестиційної банківської діяльності.
    продолжение
--PAGE_BREAK--З іншого боку, інвестиційна банківська діяльність є не тільки найбільше «престижним» напрямком у діяльності інвестиційного банку, але й найбільш прибутковим. Тому всі великі й амбіційні компанії на ринку цінних паперів прагнуть одержати проекти по залученню фінансування (іншими словами прагнуть перерости в інвестиційний банк).
На розвинених ринках інвестиційна банківська діяльність доповнюється операціями на вторинному ринку цінних паперів, пов'язаними з наданням послуг з реструктуризації бізнесу клієнта (злиття й поглинання).
У розвинених країнах інвестиційні банки надають своїм клієнтам наступні послуги:
-      по залученню фінансових ресурсів;
-      по реструктуризації бізнесу шляхом злиття й поглинання;
-      брокерські;
-      по керуванню портфелем;
-      надання рекомендацій клієнтам.
Для надання перерахованих вище послуг інвестиційний фонд розвиває кілька видів діяльності, які можна підрозділити на зовнішні (спрямовані безпосередньо на клієнта і на контрагентів, що формує послуги) і внутрішні (які створюють необхідні передумови для здійснення зовнішніх вигляд діяльності).
У інвестиційній банківській діяльності виділяють два основних напрямки:
-                   залучення фінансування;
-                   злиття й поглинання.
Крім того, інвестиційні банки найчастіше активно торгують контрольними пакетами дрібних і середніх корпорацій не по замовленнях клієнтів на реструктуризацію їхнього бізнесу, а з метою одержання спекулятивного прибутку. При цьому в період, коли інвестиційним банком здійснюється утримання того чи іншого контрольного пакета, ним можуть бути здійснені фінансове оздоровлення даного підприємства, оптимізація фінансів даної корпорації, а також інші заходи, спрямовані на підвищення курсової вартості даного пакета.
Залучення фінансування найчастіше має на увазі форму розміщення цінних паперів клієнта, однак, не виключаються й варіанти залучення фінансування шляхом створення венчурних підприємств і використання механізмів інвестиційного кредитування.
Цей вид діяльності природно розпадається на ряд більш приватних видів діяльності:
-      фінансове консультування клієнта, що бажає залучити фінансові ресурси шляхом випуску цінних паперів;
-      створення й керування синдикатами андерайтерів;
-      просування цінних паперів клієнта на фінансові ринки;
-      обслуговування цінних паперів клієнта на вторинному ринку.
Звичайно в рамках інвестиційної банківської діяльності виділяють такий напрямок, як корпоративне фінансування, що має на увазі залучення фінансування для корпоративних клієнтів, тобто сприяння в залученні додаткового капіталу корпораціями – клієнтами інвестиційного банку. У цей час лише дуже невелика частина інвестиційних банків займається залученням фінансування для урядів і муніципалітетів, тому для більшості інших інвестиційних банків терміни «інвестиційна банківська діяльність» і «корпоративне фінансування», по суті, збігаються.
Злиття й поглинання для інвестиційного банку досить часто стають основною сферою одержання доходу. Діяльність з покупки й продажу окремих підприємств не тотожна злиттям і поглинанням. Діяльність інвестиційного банку при проведенні злиттів і поглинань може бути підрозділена на наступні складові:
-     консалтингова діяльність по визначенню оптимального варіанта реструктурування бізнесу;
-     залучення фінансових ресурсів для здійснення злиття і поглинання;
-     акумулювання на ринку великих пакетів акцій за замовленням клієнта (покупка великих пакетів), продаж великих пакетів;
-     реструктуризація окремої компанії й продаж її частин;
-     вироблення й здійснення ефективного захисту клієнта від поглинання.
Торгівля цінними паперами визначається, як зовнішній вид діяльності через можливість безпосередньо продавати брокерські послуги, тобто послуги з покупки й продажу цінних паперів.
У той же час діяльність по торгівлі цінними паперами також здійснюється як інструмент забезпечення інвестиційної банківської діяльності (продажу цінних паперів) і діяльності з керування активами (покупки й продажі цінних паперів у процесі реструктуризації портфеля цінних паперів). При цьому на розвинених фінансових ринках під торгівлею цінними паперами розуміється не просто процес висновку угод купівлі/продажу цінних паперів, а здійснення складних торгівельних і арбітражних стратегій, що складаються як з безлічі простих угод купівлі/продажу, так з більш складних угод.
Треба визначити, що банківські вкладення у цінні папери зростають повільно. Це пов’язано з нерозвиненістю та стагнацією фондового ринку України, який потребує структурних змін і запровадження нових фінансових інструментів, привабливих для внутрішніх інвесторів. За таких умов лише невелика кількість банків наважується інвестувати кошти в цінні папери, формуючи власні портфелі цінних паперів. А фондовий портфель більшість українських банків формує у розмірі не більше 2-3% власних активів. Проте саме комерційні банки, здійснюючи портфельні інвестиції на фондовому ринку і виступаючи посередниками між покупцями і продавцями цінних паперів, покликані відігравати значну роль у становленні вторинного ринку, рівень розвитку якого відображає фактичний стан інвестиційних процесів у країні.
Всі фінансово-кредитні установи зобов’язані створювати резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу (без процентів і комісій) за всіма видам кредитів та інших активних операцій. Створення резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньо для повного покриття ризиків неповернення основного боргу за нестандартними та безнадійними кредитами. Страхові резерви в розмірі 20% від сукупної суми заборгованості за кредитами, гарантіями та поруками, наданими дебіторам, створюються за рахунок валових витрат комерційних банків, що з податкової точки зору є вигідним для них. Незважаючи на це, стан формування резервів на покриття комерційними банками можливих втрат за кредитними операціями є незадовільним. Національний банк проводить роботу, спрямовану на забезпечення комерційними банками формування резервів на покриття можливих збитків за кредитними операціями до необхідного рівня. У зв’язку з цим фінансовим установам рекомендується встановити обмеження щодо виплати дивідендів, витрачання коштів на інвестиційну діяльність, утримання апарату управління і т.п.
Організація торгівлі цінними паперами в рамках інвестиційного банку або великої інвестиційної компанії — окрема сфера бізнесу й науки, що має свої складні закономірності й технології. Це вид діяльності, що освоюється учасниками ринку в першу чергу.
Керування активами (або керування інвестиціями) націлено як на керування власними коштами інвестиційного банку, так і на керування портфелями, сформованими за рахунок коштів клієнтів.
З погляду клієнта, інвестиційний банк може надати послуги по керуванню ресурсами. При цьому клієнт може або в будь-який день вкласти й вилучити гроші, звернувшись до керуючого, або зробити це тільки в певні дні, або використати для цих цілей фондову біржу.
З погляду інвестиційного банку всі фонди, якими він управляє, є постачальниками фінансових ресурсів у загальний портфель інвестиційного банку, структура якого значною мірою задається структурою притягнутих через різні фонди ресурсів. Крім ресурсів клієнтів у цей портфель також входять власні кошти. Керування цим портфелем і називається керуванням інвестиціями.
При керуванні інвестиціями використаються рекомендації аналітичного відділу банку. Він же розробляє динамічні моделі портфеля, які стають цілями для тієї частини інвестиційного банку, що здійснює діяльність по торгівлі цінними паперами.
Аналітичні дослідження й вироблення рекомендацій самі по собі, як правило, не приносить прибутку. Навпроти, вони стали однієї з найбільш витратних в інвестиційних банках. Тому даний вид діяльності можна класифікувати як проміжний між зовнішніми й внутрішніми видами діяльності інвестиційного банку.
Сучасні інвестиційні банки витрачають усе більше грошей на розвиток своїх дослідницьких команд. Можна вказати, принаймні, на дві причини такої любові банкірів до дослідницької діяльності.
1.   Дослідження й рекомендації, які надаються клієнтам, — свого роду «особа» інвестиційного банку, що свідчить про його можливості й вказує на якість послуг цього банку. Перший крок у залученні клієнта — подання своїх досліджень, рекомендацій, оцінок ринку, прогнозів.
2.   Якісна дослідницька робота лежить в основі успішної діяльності по керуванню інвестиціями, залученню фінансування. Чим вище якість аналітичної роботи в інвестиційному банку, тим прибутковіше керування активами, тим більше обсяг приваблюваних фінансових ресурсів, а умови залучення вигідніше.
Для виконання зовнішніх видів діяльності інвестиційний банк розвиває також внутрішні види діяльності, що забезпечують нормальні умови функціонування для тез підрозділів, які здійснюють зовнішню діяльність і приносять прибуток.
До найбільш великих статей доходу інвестиційного банку варто віднести:
-   доход від надання послуг із залучення фінансування;
-   доход від керування власним портфелем;
-   доход від надання послуг з керування портфелями клієнтів;
-   доход від надання брокерських послуг.
Інвестиційний банк починає керувати власними коштами (або коштами засновників). Прибутковість від такої діяльності може коливатися на сучасному українському ринку в значних межах (від збитків в 100% річні до прибутку в кілька тисяч відсотків річних).
Страхування – стабільне джерело інвестиційних ресурсів держави. Вкладаючи кошти страхових резервів (переважно за довгостроковими договорами особистого страхування) в пріоритетні галузі, держава спроможна вирішувати глобальні економічні завдання. Страхування має стратегічне забезпечення у розвитку національної економіки.
Отже, страхування є одночасно засобом залучення грошових ресурсів і способом відшкодування збитків. Сутність страхування проявляється у його функціях. Вони дають змогу виявити особливості страхування як сфери фінансової системи. Страхуванню властиві такі функції: ризикова, попереджувальна, нагромаджувальна та контрольна.
Головною, визначальною є ризикова функція, оскільки страховий ризик, як імовірність збитків безпосередньо пов’язаний з основним призначенням страхування – надання грошової допомоги постраждалим господарствам і громадянам. Саме в рамках ризикової функції відбувається перерозподіл грошових коштів серед учасників страхування у зв’язку з наслідками страхових подій. Страхування виконує також попереджувальну функцію, пов’язану з використанням частини страхового фонду на зменшення наслідків страхового ризику. У страхуванні життя категорія страхування найбільшою мірою зближається з категорією кредиту при заощадженні за договором страхування на дожиття обумовлених страхових сум. Заощадження грошових сум за допомогою страхування на дожиття пов’язане з потребою в страховому захисті досягнутого сімейного статку. Отже, страхування може мати й нагромаджувальну функцію.
Контрольна функція страхування випливає з указаних вище трьох специфічних функцій і проявляється одночасно з ними в конкретних страхових відносинах в умовах страхування. Відповідно до вимоги контрольної функції здійснюється фінансовий контроль за правильним проведенням страхових операцій.
У практиці господарювання економічна категорія страхування проявляється через формування спеціальних цільових ресурсів, призначених для відшкодування збитків – страхових фондів.
Створення страхових фондів, у свою чергу, може здійснюватись у трьох формах:
-     фонди самострахування;
-     централізоване страхове забезпечення;
-     колективні страхові фонди.
Поняття страхового ринку трактується в економічній літературі в двох аспектах. По-перше, страховий ринок – це особлива сфера грошових відносин, де об’єктом купівлі-продажу є специфічна послуга – страховий захист і де формується її пропонування і попит на неї. По-друге, страховий ринок являє собою складну інтегровану систему страхових і перестрахових організацій (страховиків), що здійснюють страхову діяльність.
Об’єднавши ці два підходи можна визначити страховий ринок як сукупність страхових компаній і послуг, що ними надаються. Інституціональна структура страхового ринку України.
Внутрішня структурна будова страхового ринку за суб’єктами страхових відносин представлена трьома основними секторами:
— 1-й сектор – уповноважений орган державного нагляду за страховою;
— 2-й сектор – структурні елементи страхового ринку – страховики, страхувальники та об’єднання страховиків;
— 3-й сектор – елементи інфраструктури – страхові та не страхові посередники.
Перший сектор – Департамент фінансових установ та ринків міністерства фінансів України, структура якого представлена на рис. 2.2.
Другий сектор структурної будови страхового ринку України представлений:
— страховиками – страховими компаніями, перестраховиками у формі акціонерних, повних, командних товариств або товариств з додатковою відповідальністю, державних страхових компаній;
— страхувальниками – юридичними особами, фізичними особами, фізичними особами, що займаються підприємницькою діяльністю;
  — об’єднання страховиків – страхові бюро; страхові пули, товариства взаємного страхування, спілки, асоціації та інші об’єднання страховиків.
 

Рис. 2.2 структурна будова Департаменту фінансових установ та ринків Міністерства фінансів України
Страховиками в Україні визнаються фінансові установи, які створенні у відповідних формах (рис. 2.3) та у встановленому порядку отримали ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страхування повинно бути не менш трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками-резидентами України.
Акціонерна форма організації страховика найбільш поширена в Україні. Створюється за допомогою централізації грошових коштів за допомогою продажі акцій. Бувають відкриті, закриті, кептивні акціонерні страхові компанії.
    продолжение
--PAGE_BREAK--