Релігії

Міністерство Освіти України
Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченко
РЕФЕРАТ
з релігієзнавства
Виконав:
студент 1-го курсу
групи 9
Тимошенко М.П.
Київ — 1999
РЕЛІГІЇ ТИХОГО ОКЕАНУ
Вивчення релігій населення островів Тихого океану демонструє серйозні труднощі, що виникають у дослідників, орієнтованих на зовнішні прояви релігійності. Океанійці не тільки найчастіше приховують особливості свого культу, але і з легкістю змінюють його й удають до культів інших релігій, не міняє при цьому схильності до своїх споконвічних віроучень.
Факти приховання своеї- щирої конфесіональної приналежності океанійцями призводить Р.Форчун, що досліджував релігію жителів острівця Добу. Він відзначає, що важко вивчати тубільні звичаї (особливо магію) у тому випадку, якщо місцеві жителі бачили етнографа разом із місіонером або колоніальним чиновником. «Я запевняв тубільців, — пише він, — що в мене немає нічого загального з цими людьми, але не досяг у цьому повного успіху. Від мене щось приховували». Один. із: островитян клявся ученому (хоча той зовсім його про це не запитував), що він. -… християнин і вірить тільки в Бога. «Це неправда, — помічає Форчун, — як кожний добуанець він ходить у церкву і посилає туди дітей із страху -перед місією, але він виконує всі дохристиянські звичаї і цілком вірить у них».
Достатньо найменшого привода (відмови місіонера в дозволі брати участь у спортивному змаганні, у музичному ансамблі і т.п.) і океаніець, з'ясувавши заздалегідь, що інший місіонер йому це розв'язає, прощається зі
старою вірою і приймає другу, благо в селі є і та, і інша церква. У Океанії чимало людей, що змінювали своє віросповідання по двох, трьох, чотирьох разу. Перехід з одного віросповідання в інше іноді відбувається колективно, усім селом. Так, на острові Бугенвиль місіонер-католик не розв'язав розлучитися з дружиною одному з впливових жителів села. Той швидко перемінив католицьку віру на протестантську (веслеянскую), а слідом за ним те ж саме зробили усе. жителі села. Релігійні вірування океанійців до прибуття до них місіонерів при всіх регіональних розходженнях містили в, собі щось загальне, властиве їм усім.
Океанійці оберталися до духів предків, до богів, приносячи їм жертви й очікуючи від них відповідної помочі (за принципом «ми-вам, ви-нам»). Вони розраховували одержати цю поміч при житті, у земному світі, а не після смерті, коли, відповідно до їхніх вірувань, душі мертвих підуть в інший світ. Поміч духів предків або догів потрібна в тих випадках, коли в людей у їх земних, справах не усе утворюється так, як їм хотілося б. Що стосується загробного життя, то океанійці, вірячи в її можливість, звичайно не заглядали так далеко вперед. По їхніх уявленнях, загробна життя в принципі така ж, як і земна, — там теж будуть городи," обряди инициацїї, вступи в шлюб, буде чередовання удач і невдач. Якщо живі на землі будуть приносити мертвим предкам жертви — добре… не будуть — погано. Акцент у релігійних віруваннях океанійців робиться насамперед на земне життя. Недарма ряд дослідників характеризують традиційну релігію океанійців як релігію «матеріалістичну».
До духам предків і до богів остров'яни ставилися як рівні до рівних — перед богами, а тим більше перед духами. предків вони не знищувались… не раболепствовали, Якщо дух предка або бог виконував прохання і побажання людей, люди берегли череп предка, деревяне різьблене зображення предка або бога, приносили їм жертви, виконували визначені обряди. Якщо не виконував — череп предка або його різьблене зображення викидали і заміняли черепом або різьбленим зображенням іншого предка. Не тільки духу предків, але і боги мислилися обитающими десь недалеко. Люди запрошували їх на святкування, ставили для них порції їжи, і, називаючи кожного по імені, говорили: «Це тобі, їли! А це тобі, їли! » Про усякий випадок ставили декілька порцій для тих духів предків або богів, що могли, по безпам'ятності не запросити.
Що стосується регіональних розходжень у традиційних віруваннях, те тут можна виділити дві основні області:
1) Меланезію (крім Фіджі), і 2) Микронезію, Полінезію в перший: переважала віра в духи предків, чаклунство, цілком була відсутня ідея загробного воздаяння, не було фахових служителів культу. Для другий характерний політеїзм, обожнювання племінних керманичів, обряди з людськими жертвопринесеннями, знову ж чаклунство, наявність жерців-професіоналів. Релігія полінезийцев відбивала соціальну стратифікацію місцевого товариства і захищала корисливі інтереси племінної знаті. Треба також відзначити, що людей, пов'язаних із яким-небудь одним конкретним духом предка, у Меланезії нараховувалося не більш декількох десятків, у той час як у Полінезії людей, що вірять в один племінного бога, могло бути декілька тисяч. Віра в «великих богів» — Тангароа, Ту, Тане, Ронго — зафіксована на багатьох полінезийских архіпелагах.
Помітивши небажання океанійців відмовлятися від своїх старих богів, місіонери «перекладали» їх на посаду диявола. Це, пише Ч.Роули, «загальна практика в процесі християнізації». Самі океанійці віддавали перевагу ставити своїх богів на, місце християнських персонажів. Так, на Тавайских островах християнська. трійця довгий час виступав в уяві трьох гавайських богів — Ку (бог-батько), Кане (бог-син). Лоно (бог-дух святою). Для четвертого гавайського бога, Каналів, місця вистачало, і йому прийшлося обійняти посаду диявола. Робити подібні заміни часом допомагали самі ж місіонери. Так, єпіскоп Ж.Помпайе говорив маорі, що Хіна (дружина Мауи)- це діва Марія. На островах Самоа богиня війни Нафануа була включена- у пантеон християнських святих, де вона виступала в новій ролі — посланниця бога… Жителі Маркизского архіпелагу ототожнили своє старе божество. Тики з християнським богом. На деяких -островах місцеві. бога перетворювалися; у пророків, в ангелів. Океанійці не заперечували і проти перетворення їх у дияволів: диявол у їхньому розумінні — це не виплодок зла,' а такий же бог, як і Яхве. Іноді вони вважали головним богом саме диявола, а. не Яхве. Папуас Марафи, що жив у районі р. Маркхем на острові Нова Гвінея, створив віроучення, по якому дійсний бог — не Яхве, а диявол, і молитися треба саме йому.
МЕЛАНЕЗИЙСКИЕ РЕЛІГІЇ містять у собі віру, у духи фигона (хигона). Головний фигона Агунуа рахується творцем світу. Иногда- утвір приписується, братам первосоздателям противостоящим друг другу. Один із них наділений мудрістю, винахідливістю, почуттям гідності, саме він створює порядок і блага цивілізації, що забезпечують нормальне життя, у той час як другий брат, підступний, неперебірливий у засобах і дурний, псує створене і самий творить вредоносние речі. Поряд із фигона відомі здаро (атаро) — духи моря, дерев, морського берега, що заподіюють людям шкода, але передають їм у соні мистецтво танка і сімейні городи, що охороняють. До фигона й адаро обертаються за підтримкою перед військовим походом. У манус і в жителів острова Лау (Фіджі) відомі духи-покровители, що не мають нічого загального з пологовими предками і не були в минулому людьми; за ними також закріплені печери, камені, дерева.
Хоча в багатьох місцях Меланезії духи природи і духи мертвих називаються однаково і між ними просліджуються деякі зв'язки, у принципі уявлення про смерть, про духах мертвих, про землю покійних, складають щодо самостійну область. Типові уявлення про відхід духів мертвих у «свою». землю, що звичайно локалізується на острові, під землею або під водою, про шлях духів, про засоби переправи в землю мертвих, про її устрій і уяву «життя» у ній і т.д. Водночас, духи мертвий тривалий час (або навіть постійно) перебувають поблизу від будинку або в будинку в якості хранителя. У манус у ролі духів-хранителів виступають найближчі мертві родичі. Обов'язок підопічного — учинити весь комплекс похоронних ритуалів і зберігати череп мертвого; борг особистого духу — охороняти живого від «чужих» духів. При порушенні духом цього боргу (особливо після смерті підопічного) череп викидається. Рахувалося, що дух мертвого може ввійти в новонародженого, воплотиться в камінь або тварина.
Релігійні уявлення меланезийцев у значній мірі визначалися концепцією мана; предполагавшей існування 'у людей, тваринною, предметів особливої життєвої сили. Рахувалося, що такою силою володіють предки, на цьому уявленні засновувалася магічна практика спілкування з предками.
У уявленнях про предків у ряді випадків зберігаються чіткі сліди тотемізму, що виявляються як у релігійній доктрині, так і в реальній пологовій організації і генеалогии. На островах Лау окремі пологові групи вели своє походження від тотемних предків — від спеціального виду дерева — ву («предок»), міфічної куриди, білого пса, від інших тварин і рослин. При цьому такі «предки» перевтілювалися в риб, птиць або в дерева і саме в цій формі безпосередньо впливали на члени «своїх» колективів, допомагаючи або вредя ім. Раскази про зустрічі з утіленими предками повинні були, зокрема, роз'ясняти засоби їхній умилостивления і попереджати про те, що відповідні види тварин або рослин не можна вбивати, їсти і т.п. Прямими нащадками тотемних предків рахувалися родоначальники кланів. Спроможність духів до втілення, їхнє явище нащадкам у перетвореному виді свідчить про нерозчленоване сполучення уявлення о.колективної відповідальності з уявленням про переродження. Частиною шанування предків явився поширений у ряді місць таємний культ, учасники якого за допомогою особливих ритуальних операцій «одержували» мана від предків, що виконували в даній ситуації роль особистих покровителів і захисників. Учасники ритуалів повинні знати заклинальні пісні (меке), що незрозумілі непосвяченим.
МІКРОНЕЗІЙСЬКІ РЕЛІГІЇ. Для цих релігій характерні різноманітні сюжети утвору. світу. Початкових хаос поданий пустотою, що населяє нетварное божество (наприклад, Пунтан у чаморро), морем і невеличкою пустельною ділянкою суші, двустворчатой раковиною, у якій слити воєдино небо і земля. Елементи навколишнього світу створюються магією слова божества (Лоуа, або Лоа на Маршаллов^ островах), працею деміурга (Солал, Цибуля, Логеиланг і ін.) або виникають із частин тіла божества. Стихії, буря, припливи, рахуються результатом спільної праці богів неба і підводного світу (Каролінські острови).
Більш істотну роль, чим власне боги, грають в уявленнях меланезийцев полубоги, духи, герої. Різняться духи земні і небесні, добрі («свої») і люті («чужі»), наприклад, бладек і делеп у палауанцев.
ПОЛИНЕЗИЙСКИЕ РЕЛІГІЇ на відміну від родинних ям меланезийских і мікронезійських знають цілий пантеон вищих богів. Майже повсюдно вищий рівень цього пантеону включає Тангароа (Тангалоа. Тагалоа, Таароа. Каналів). Общеполинезийские боги дублюють один одного у вчиненні таких діянь, як відділення неба від землі, а також створення самої землі, людей, культури. У основном. бог-творець — це бог морської стихії.
У підземному царстві мертвих По, де царює хазяїн (хазяйка) смерті Світу (Милу), душі звичайно гинуть. Але душі керманичів і героїв, по уявленнях західних полинезийцев, відправляються на захід — у країну Пулоту, а відповідно до уявлень, що панують в інших частинах Полінезії, повертаються на Гаваики.
Мауи — герой-напівбог. Він приносить людям вогонь знищує чудовиськ, винаходить різноманітні знаряддя і зброю, бере участь у створенні кокосових горіхів і собак. Мауи вступає в постійні конфлікти і змагання з богами, прямуючи відняти в них частина їхніх сил і привілеїв на користь людей, а також показати власну перевагу над ними. Подібно богам, Мауи наділений особою силою (мала). Він. гине при спробі знищити богиню смерті і тим самим даровать людям безсмертя. У Центральної Полінезії є жрецька версія об Мауи як шляхетному напівбогу; чинному разом із богами.
СЕКУЛЯРНІНАВЧАННЯ РЕЛІГІЙНОГО ХАРАКТЕРУ --PAGE_BREAK--
Сама постановка питання про секулярні навчання релігійного характеру проблематична. Проте, можна довести, що вмикання даної групи навчань у дійсний посібник має і практичні, і теоретичні підстави.
Секулярні навчання релігійного характеру — це цілісні навчання про зміст людського життя, що об'єктивно претендують на те ж місце в житті людей, яке властивий власне релігійним навчанням. Об'єктивність зазначеної претензії складається в тому, що секулярні віроучення, що називають граничні основи світобудови і кінцеві життєві цілі людини, спроможні повноцінно виконувати всі ті ж функції, які виконують релігії. Дана претензія виявлялася і суб'єктивно: багато секулярних віросповідань прямо ринулися набути форми традиційних релігій. Так, послідовники соціалістичного навчання Сен-Симона створили общину «релігії сен-симонизма» на підставі принципів, аналогічних принципам організації християнської церкви; фундатор позитивізму Опост Конт проголосив «релігію людства», що, по його задумі, повинна була замінити всі традиційні релігії. Конт ввійшов у листування з єзуїтами, у якій доказував їм переваги нової релігії перед християнством, і мав намір возвестити своє віроучення з амвона собору Парижской богоматери. На початку 20 в. у Росії прихильники богобудівництва вважали, що соціалізм повинний стати релігією, що спроможна замінити християнство для величезних мас населення. Слід зазначити, що в багатьох випадках самі сміливі. претензії секулярних навчань здійснювалися і їм удавалося зайняти місце релігій у суспільної і державної. життя (так трапилося, наприклад, із комунізмом у Росії).
Таким чином, значення секулярних віроучень достатньо велико, проте тщетно було б шукати описи, наприклад, «релігії людства» або «релігії сенсимонизма» у посібниках, присвячених аналізу релігійного життя народів світу. Необхідність надолуження цієї прогалини є практичною підставою нагадування секулярних віроучень у дійсному посібнику.
На теоретичному рівні дана проблема була поставлена західними теологами і религиоведами, що побачили в деяких секулярних віросповіданнях (особливо в комунізмі) т.зв. «ерзац релігії». Проте такий підхід припускає відношення до секулярних навчань як до чого новоспеченому, характерному тільки для сучасності; секулярні навчання розглядаються при цьому як якийсь сурогатна відповідь на кризу традиційних релігій. Тим часом, секулярні віроучення можна вважати, принаймні, не менше древніми, чим будь-яка традиційна релігія.
Якщо більшість власне релігійних навчань, що санкціонують існування світових цивілізацій, сформувалися, в основному, у культурному середовищі Сходу, те майже всі аналогічні секулярні навчання вперше» з'явилися на світло саме на самому що ні на є Заході — у Західної Європі. Проте по широті поширення секулярні віроучення випередили навіть християнство. Відповідно до конфессиональной статистика. майже два мільярди жителів землі не сповідають ніякої релігії або вважають себе атеїстами — це більше будь-якої релігійної общини. Х1Х-ХХ вік часто називають веком секуляризації. У цей період уперше з'являються відкриті і масові секуляристские прямування, що не тільки успішно конкурують із традиційними релігіями, але і створюють цілі цивілізації на власній основі -індивідуалістичну — і гедоністичну на Заході і комуністичну на Сході. Наприкінці XX сторіччя спостерігається их некоторое відступ; пов'язане насамперед із новою хвилею окультизму.
Головна відмінність секулярних навчань про сенс життя від власне релігійних складається в тому, що зв'язок між людським зусиллям і його результатом інтепретується тут не як автоматичная (як у язичестві) і не як жива (як у теїзмі), але як випадкова. У секулярно що пояснюється світі, де панують сила, цілком байдужні до характеру людського життя, правильні, зусилля можуть не призвести до бажаного результату, а неправильні, навпроти, увінчатися успіхом. Тому людина, якщо він ринеться до чийого, не повинний заслуговувати це, а повинний просто спробувати взяти його. Природно, що при таких спробах людина керується переважно конкретними обставинами і бажанням обійтися найменшими зусиллями, тому секулярні навчання, як правило, не ведуть до формування достатньо стабільних моральних систем, що робить їхніх прихильників менше спроможними до тривалої згуртованості, а виходить, історично більш слабкими, чим язичники і теїсти. У зв'язку з цим, відкрите й організоване сповідання секулярних навчань характерно лише для деяких, частіше найбільше благополучних, епох розвитку цивілізації.
АГНОСТИЦИЗМ
Агностицизм — навчання, сполучене з радикальним сумнівом у спроможності людини істинно пізнавати світ. Для позначення цієї позиції британський натураліст Т. Гексли в 1869 р. увів термін «агностицизм». Корені такої позиції ідуть у глиб сторіч. Агностицизм можна вважати вираженням початкової дезорієнтації людини у світі, тобто в абстрактному середовищі, що вбирає в себе всі можливі локальні середовища обитания, якої могло б задовольнятися чисто тваринне існування. Навколишньої людини світ так великий і різноманітний, його межі так далекі від людини, що людського життя цілком недостатньо для розуміння його основ або пануючих у ньому сил. За словами Протагора з Абдери (ок. 480 — 410 р. до н.е.): «ПРО богів я не можу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ніяк вони виглядають, тому що багато перешкод знанню: і неявленность (предмета), і стислість людського життя» (фрагмент У 4 із твору ' богах'). Античні філософи (головним чином, софісти) підтверджували агностичну позицію посиланнями на недосконалості, мінливість, суб'єктивність, відносність і постійний перегляд знань. Отже, недосконалість природи людини, обмеженість його життєвих сил і пізнавальних спроможностей робить граничні причини і цілі його життя незбагненними для нього самого.
Відповідно до агностичних поглядів, недосконалість людської природи не дозволяє людині протягом усього його життя цілком засвідчитися хоча б в однім із зроблених їм узагальнень. Повне підтвердження якому узагальненню можна одержати, тільки розташовуючи знанням про усі випадки. Проте, щоб пізнати усі випадки, необхідно принаймні жити вічно. Отже, смертність припускає нездатність людини складати які-небудь цілком достовірні узагальнення, крім констатації власної недосконалості, що виявляється вічно. Тому будь-які судження щодо причин і можливих слідств, у тому числі і планованих слідствах (цілей) людського життя, надаються лише хибкими припущеннями. Чим ширше узагальнення, тим більше воно сумнівно. Граничні узагальнення, що потрібні для осмислення життя людини, надаються цілком ефемерними. Виходить, щирі причини і співали людської долі для самої людини недоступна, тобто людина неспроможна осягнути зміст свого життя.
Твердження про обмеженість людських спроможностей пояснює причинний механізм — людського буття; твердження про неприступність для людини граничних узагальнень щодо буття виправдує його. Якщо про життя не можна сказати нічого визначеного, виходить, тим більше не можна сказати нічого визначеного про те, що наступає після її припинення, у тому числі і про те, що припинення життя предпочтительнее, чим саме життя. За словами Конфуция: «Не знаючи, що таке життя, чи можна знати смерть? » (Лунь юй, XI, 11). От чому людина повинна продовжувати витрачати сили, тобто жити, страждати і діяти, не тільки незважаючи на неведение причин і цілей цього, але і завдяки даному неведению. Саме ця позиція виражена в монолозі Гамлета «Бути або не бути… » (Шекспир В. Гамлет, принц. Датський, акт III, сцена 1): хто б не припинив нестерпне життя, якби точно знав, що його очікує після смерті; тільки це незнання зупиняє решившихся на самогубство і змушує їх продовжувати витрату, що здається їм безглуздої, сил. Якщо для інших віросповідань таке виправдання може служити тільки останнім аргументом за продовження життя, коли нічого іншого вже не залишилося, те для агностиків як носіїв агностичної релігії цей аргумент — єдиний.
Реальність існування агностиків, як у деякому роді таємницею «конфесії» побічно підтверджується двома текстами -описом уяви таємничого антиквара в повісті О. де Бальзака «Шагренева шкіра» (1831) і уяви бобиля в романі А.П.Платонова. «Чевенгур» (1929), Життєвий агностицизм варто відрізняти від теоретичного агностицизму, оскільки можна розвивати агностичну теорію в наукових книгах, але не жити завдяки агностичній формулі, як це обстояло, наприклад, із Д.Юмом, теоретична філософія якого була агностичної, тоді як життя будувалося на основі деїзму. І можна бути агностиком по суті, але при цьому не пропагувати агностичні погляди (що частіше усього і буває.
Доля людини з погляду агностицизму може докорінно змінитися в будь-яку таку мить, і життя завжди може раптом піднести щось цілком несподіване. Не маючи можливості пророкувати подальший плин подій, агностику не на, що обпертися у своїй діяльності. У такому світі людина ні на що не може зважитися, він майже завжди залишається пасивним. Уява світу, у якому не на що обпертися, залишається у всіх наступних навчаннях про розпорядження життям як застрашливий хаос, наповнений первозданними монстрами. Самий же агностик не переживає цю страхітливість так гостро, тому що для нього всяка небезпека настільки ж ефемерна, як і усяка вигода.
Агностичне навчання викладене в О. де Бальзака (Шагренева шкіра, I Талісман) від імені таємничого антиквара. Тут до агностичної формули, що підтверджує неприступність для людини причин і цілей його життя. приєднуються аргументи, що наймають заперечення гедонізму, що підтверджує неможливість для людини одержувати від життя більше приємного, чим неприємного: «Людина виснажує себе беззвітними вчинками, — через них-то і висихають джерела його буття. Всі форми двох причин смерті зводяться до двом дієслів: бажати і могти. Між цими двома формулами людської діяльності знаходиться інша формула, якої володіють мудреці, і їй я зобов'язаний щастям моїм і довголіттям. Бажати спалює нас, а могти руйнує, але знати дає нашому слабкому організму можливість вічно перебувати в спокійному стані. Итак. бажання, як бажання, у мені убито думкою; дія або могутність звелася до задоволення вимог мого організму… Надмірності не торкнулися ні моєї душі, ні тіла. Меж тим я обозрел весь світ… Судите ж, як прекрасна повинна бути життя людини, що, будучи спроможний запам'ятати у своїй думці всі реальності, переносить джерела щастя у свою душу і витягають із них множина ідеальних насолод, очистив їх від земний скверни. Думка — це ключ до всіх скарбів, вона обдаровує вас радостями скупого, але без його турбот. І от я парив над світом, насолоди мої завжди були радостями духовними. Мої бенкети полягали в спогляданні морів, народів, лісів, гір. Я усе созерцал, але спокійно, не знаючи втоми: я ніколи нічого не бажав, я тільки очікував; Я прогулювався по всесвітом, як по власному саді. Що люди звуть сумом, любов'ю. честолюбством, перекрученостями, прикростями — усе це для мене лише думки, що перетворюються в мріяння; замість того. щоб їх відчувати, я їх виражають я їх витлумачую; замість того щоб дозволити їм пожирати моє життя, я драматизую їх, я їх розвиваю; я забавляюся ними, начебто це романи, що я читаю внутрішнім своїм зором. Я ніколи не стомлюю свого організму і тому усе ще. відрізняюся міцним здоров'ям… Про, як же віддат перевагу пропасне, скороминуще замилування яким-небудь тілом, більш-менш квітучим, формами, більш-менш округлими, як же віддат^ перевагу аварія усіх ваших оманних надій високої спроможності створювати всесвіт у душі, безмежній насолоді рухатися над краєм світу, щоб вопрошать інші сфери, щоб слухати Богу. Тут, — голосним голосом викликнув він, указуючи на шагреневу шкіру, — могти і бажати сполучені! От вони; ваші соціальні ідеї, ваші надмірні бажання, ваша невоздержность, ваші радості, що вбивають, ваші скорби, що змушують жити занадто напруженим життям, -ведь біль, може бути, їсти не що інше, як гранична насолода. Хто міг би визначити межу, де хтивість стає болем і де біль залишається ще хтивістю? Хіба живейшие промені світу ідеального не пестять погляду, меж тим як м'який сутінок світу фізичного ранить його беспрестанно? Не від знання чи народжується мудрість? І що є безумність, як не безмірність бажання або ж могутності? ».
У результаті віроучення агностицизму зводиться до такої формули: людські спроможності обмежені, тому ИНДИФФЕРЕНТИЗМ Термін индифферентизм (від лати. — причини і цілі життя людини йому самому недоступні, байдужний) у його додатку до світу релігій має два близьких друзі до друга значення: 1) байдужність до релігії; 2) віроучення/відповідно до якого все рівно, які сили визначають долю людини, і тому байдуже для людинии, яку життєвій місії йому для себе обрати. У першому значенні поняття индифферентизма іноді застосовують у якості характеристики людей, що у своєму повсякденному житті і діяльності не приділяють, тієї уваги до ритуального практику, яке наказується їхнім віросповіданням. Проте, якщо головним, що визначає і єдино істотним компонентом релігії вважати визначені уявлення про сенс життя і діяльності, то таке використання даного поняття не можна вважати правомірним, оскільки людина може не усвідомлювати своїх глибинних уявлень про, змісті або іноді забувати про неї, але жити і діяти без них він не може, тому що нічого не можна робити без знання про зміст цієї справи: "… ніхто не приймався б за яке-небудь справу не мав намір прийти до якої межі. І не було би розуму в що надходять так, тому що той, хто наділений розумом, завжди діє заради чиє, а це щось межа, тому що кінцева ціль є межу" (Аристотель. Метафізика 2,2 994 13-15). З іншого боку, кінцеві цілі завжди визначаються тим, яку надію лишають людині кінцеві причини його існування. І те, і інше, як говорилося вище, завжди вказується у віроученнях, тому немає людини без віроучення (хоча воно може бути таємницею навіть для него- самого), а значить немає людини, абсолютно байдужного до релігії. Водночас, байдужність до релігії може бути принциповою життєвою позицією, і в цьому змісті индифферентизм у першому змісті є похідним від индифферентизма в другому змісті.
Индифферентизм як віроучення, як і агностицизм, заснований на тому положенні, що. оскільки людська природа несовершенна, людина не може знати причини і цілі свого життя. Проте є люди, що упевнені, що знають ці граничні причини і цілі. Всі ці люди з однаковою впевненістю у своїй правоті говорять про різні засоби розпорядження життям або просто притримуються их- У силу обмеженості своїх сил людина не може визначити, хто з них правий, а хто немає. Тому всі різноманітні засоби розпорядження життям повинні бути оцінені їм як рівноцінні. Отже, цілком байдуже, вибирати який-небудь із них або не вибирати зовсім.
У результаті віроучення индифферентов зводиться до такої формули: людині недоступно, чим визначається його життя, тому байдуже, вибирати який зміст свого життя або не вибирав» зовсім.