Реферат
на тему:
“Психолого-педагогічні особливості навчальної діяльності молодших школярів”
План :
Вступ
Ким повинен бути вчитель?
Діти та батьки.
Природа, як навчальний клас.
Фантазія, як навчальний матеріал.
Фізичний розвиток і навчання.
Висновки.
Список літератури.
1. Вступ
На сучасному етапі розвитку нашої країни великою проблемою є злочинність, а особливо злочинність серед підлітків; виникає запитання чому спостерігається таке явище?
Звичайно, що однозначної відповіді на таке запитання дати досить складно, тут відіграють велику роль економічні та соціальні фактори, але, на мою думку одним з ключових факторів є виховання підлітків, якому зараз не приділяють особливої уваги, а головне забувають досвід вихователів, що виховували покоління громадян ще при союзі. Тут була зроблена величезна помилка, бо їх досвід є справжнім скарбом і для сучасних педагогів.
Особливу увагу, як я вважаю, треба приділяти вихованню людини у початкових класах, дітей 6-12 років, коли йде не тільки формування м’язової системи та скелету, а й ускладнення структури головного мозку.
Саме в цей час йде боротьба за дитину між школою та вулицею і тут педагог повинен так себе “подати” дитині, щоб їй було цікаво вчитися, розбудити в ній цікавість до нових знань, до опанування тих предметів, які потім стануть в пригоді в повсякденному житті.
Звичайно, що без співпраці педагога з батьками це буде зробити дуже тяжко, але від педагога залежить чи буде дитина цікавитись наукою, чи вона піде на вулицю продавати газети та мити машини, а можливо й скоювати крадіжки.
З іншого боку, навіть при цікавому вчителі в школі батьки можуть дуже сильно вплинути на дитину (або навпаки своєю бездіяльністю та неувагою) так, що з неї виросте спрацьований злочинець. Саме в аспекті виховання дітей 6-10 років велику роботу вів В. А. Сухомлинський, тому було вирішено проаналізувати дві його книги “Сердце отдаю детям” та “Батьківська педагогіка”, користуючись при цьому ще двома книгами, як критикою.
2.Сухомлинський бувши в свій час директором школи зміг описати виховний процес дітей, те як він виховував в них шляхетні почуття, допомагав опанувати знання, виховати волю та відчуття власної гідності, будив жагу до знань.
Сухомлинський ще у вступі до книги наголошує на тому, що діти живуть своїми власними уявленнями про добро та зло, у власному світі, тому вчителю самому треба стати дитиною, щоб діти не відносилися до нього, як до чужинця, саме тоді відбувається контакт між вчителем і учнем.
Сухомлинський весь час підкреслює необхідність тісного контакту; вчитель повинен бути з дітьми розділяти з ними радощі та горе, відчувати близькість до нього дитини; вчителю треба стати другомдитини, її однодумцем у спільній роботі.
“Головний вчитель – це людина, що працює з невеликою групою дітей та є їх другом та однодумцем” – ось одна з ключових позицій успіху у вихованні дітей на думку Сухомлинського. Справжній вчитель повинен проводити не тільки уроки в класі, де учень по одну сторону, а вчитель по іншу, а й контактувати з учнем поза уроком, поза класом. Автор наголошує на тому, що у вчителя та учня повинен бути духовний зв’язок.
“Дитина — дзеркало духовного життя батьків. Сама цінна риса, що передається дітям без особливих зусиль це вміння робити добро людям … Саме велике зло – егоїзм та індивідуалізм” саме ці якості закладаються дитині у 5-7 років.
В свій час дуже багато батьків користувалися порадами доктора Спока з приводу виховання дітей, відкинувши поради вітчизняних педагогів та вихователів в результаті багато хто з цих дітей виросло спрацьованими егоїстами. Тому на мою думку не можна не прислуховуватись до порад Сухомлинського в цій галузі, бо діти, яких він виховав виросли дійсно добрими та достойними.
3.“Щоб гарно знати дітей треба гарно знати батьків” казав Сухомлинський, він наголошував на співпраці вихователя та батьків у виховному процесі, бо саме батьки є тим першим еталоном на який орієнтується діти. “Задача вчителя та батьків – дати кожній дитині щастя”.
На думку Сухомлинського однією з граней щастя є творіння радощівдля інших. Ні в якому разі не можна привчати дитину тільки до радощі споживання, бо тоді вона виросте черствим егоїстом. Дитині треба дарувати радість творіння, радість співчуття та розділення з іншими радощі, щастя хвилювання за іншу людину. І, звичайно, самим батькам обов’язково треба співчувати, турбуватися про дитину.
Відомо, що сім’я – той основний осередок, де відбувається формування особистості дитини. Вплив сім’ї на дитину домінуючий унікальний, а багато в чому й незамінний. В сім’ї особистість формується в природних умовах, вихователі тут – найближчі й найдорожчі для дитини люди, з якими вона постійно спілкується і яким повністю довіряє. “Саме в сім’ї беруть початок світогляд, ідейні й моральні переконання, етичні й естетичні ідеали і смаки, норми поведінки, трудові навички, ціннісні орієнтації, дитина вперше прилучається до рідної мови, історії та культури свого народу, його традицій, звичаїв, обрядів, усього укладу життя”.
Основну роботу з батьками школа проводить через батьківські об’єднання, які носять різні назви – батьківські комітети, конгреси, асоціації, асамблеї, президіями, комісії, клуби і т.п. Кожен з них має свої план, положення, напрями діяльності.
Особливий тягар по забезпеченню реальних зв’язків з сім’єю лягає на плечі класовода. Свою діяльність він організовує через класний батьківський комітет, батьківські збори, а також через вчителів, які працюють в даному класі. Важливою частиною практичної діяльності класовода є відвідування учнів вдома, вивчення умов, в яких вони проживають, передбачення небажаних результатів. Традиційною функцією класовода залишається просвітницька: багато сімей потребують педагогічної поради, професійної підтримки.
Не раз можна почути про особливу важкість виховання. Насправді ж, якщо діяти педагогічно доцільно, то й якихось особливих труднощів не уде, адже виховувати дитину значно легше та приємніше, ніж перевиховувати. Тому батьки завжди повинні пам’ятати про це, постійно прагнути виховувати так, щоб потім не довелось переробляти, тобто, щоб з самого початку все робилось правильно.
“Робити правильно все означає не що інше, як уникати педагогічних промахів. А для того, щоб не допускати хиб у домашньому вихованні, треба їх досконально знати. Тому спинимося на характеристиці деяких з них – найтиповіших і найпоширеніших.
Раніше йшлося про ту шкоду, яку завдала вихованню дисгармонія між родинним і офіційним вихованням, породжена відступами від народної педагогіки, ігноруванням національною культурою, тобто зумовлена причинами соціального характеру. Але ж хиби можуть бути й чисто суб’єктивні”.
З таких невинних жартів і починається хибність у домашньому вихованні. А найчастіше це має місце тоді, коли батько й мати не навчились дивитися на свою дитину як на особу, хоч ще маленьку, але вже людину, яка потребує уваги та поваги, душевної ласки, допомоги й захисту, а звикли бачити в ній щось таке аморфне, зайву мороку, а то й живу іграшку чи забавлянку, або живу ляльку для власної втіхи та розваги. В таких випадках поняття “гарна дитина” часто-густо підмінюється поняттям “зручна дитина”. Та й робиться лише те, що зручно батькам, а не самій дитині, на основі авторитарності, тобто насильстві, побудованому на безумовному підкоренні дитини дорослій людині. В такій домашній атмосфері виростають затуркані й безвільні діти, з яких згодом виходять або нікчемні люди або самодури, які все своє життя местяться за придушене дитинство.
М.Г. Стельмахович визначав: “Хибною є думка, ніби виявлення любові та ніжності псує дітей, що головний засіб виховання — суворість, окрик, покарання. Така установка батька чи матері відчужує дітей, робить їх відьлюдькуватими, черствими і навіть жорстокими.
Розумна любов до дітей проявляється в ніжності без заласкування, у піклуванні без потурань, у батьківській і материнській вимогливості, що завжди органічно зливається з повагою до особистості дитини”.
Варто нагадати, що педагогічна наука теж категорично виступає проти фізичних покарань. Рукоприкладство можна сміло віднести до найогиднішої рабської звички, коли покарання приносить якусь користь.
Кажуть, що недаремно прожив життя той, хто збудував хату, викопав криницю, посадив і виростив дерево, народив і добре виховав дітей. Три нещастя є у людини: старість, смерть і погані діти.
“Майбутнє нашого народу, нації, а значить, і кожного з нас — у наших дітях. Однак спадкоємність поколінь базується не тільки на непорушності генетичного коду, а й на невтомній праці, на вироблених віками прогресивних звичаях і традиціях народної педагогіки, які треба добре знати, шанувати та щоденно використовувати в родинному вихованні сьогодні, завтра, завжди!”--PAGE_BREAK--
Виховання дітей — найважливіша галузь нашого життя. Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти — це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це — не все: наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша провина перед іншими людьми, перед усією країною.
У складний час існування нашого суспільства з особливою силою виявляється об’єднуюча роль міцної сім’ї для повноцінного виховання дітей. Міцність сім’ї, навіть за несприятливих умов, компенсує багато вад у громадському середовищі. Відчуття любові батьків і дітей, навіть у кризовий підлітковий вік, коли вони прагнуть бути самостійними, залишається, хоч для більшості типовим виявом самостійності є “автономна моральність”, яка нерідко призводить до педагогічної занедбаності, відчуженості від батьків.
“Дуже багато помилок у сімейній роботі виходить через те, що батьки немов забувають, в який час вони живуть.
Батьківська вимога до себе, батьківська пошана до своєї сім’ї, батьківський контроль над кожним своїм кроком — ось перший і найголовніший метод виховання”.
В.О. Сухомлинський був справжнім знавцем і дослідником психології людини, він глибоко розумів душу дитини, її переживання, почуття, прагнення і сподівання, досконало знав психологію взаємин батьків і дітей, молодшого і старшого поколінь, міжособових стосунків у дитячих колективах, психологічний клімат у соціальних групах і ті фактори, що його зумовлюють. З цього приводу він писав: “Виховання громадянина — патріота починається із сім’ї. Сім’я — це найменша клітинка нашого суспільства, в якій, як у фокусі, відображається все життя нашої держави. І тим сильніший виховний вплив робить сім’я на особистість дитини, чим активнішу життєву позицію займають батьки в суспільстві, чим вищі їхні моральні достоїнства і культурний рівень.
Школа має багатющий арсенал засобів, щоб належним чином організувати повноцінне спілкування і спільну діяльність батьків і дітей. “Доцільно реалізувати такі домашні завдання батькам:
1. Розкажіть дитині про свою сім’ю, родичів. Намалюйте разом родовідне дерево.
2. У бесіді з сином (донькою) з’ясуйте, які з навчальних предметів викликають інтерес, які ні. Порадьтеся з учителем, як розвинути здібності, стимулювати нахили, інтереси.
3. Виявіть нахили, улюблені заняття, здібності вашої дитини. Порадьтеся з учителем, як розвинути здібності, стимулювати нахили, інтереси.
4. Передплатіть для дитини дитячу газету, журнал. Регулярно просіть дитину переказувати прочитані матеріали, обговорюйте їх.”
Подібних завдань може бути безліч. Вони стимулюють спілкування і спільну діяльність батьків і дітей, сприяють встановленню між ними дружніх, довірливих стосунків, що позитивно позначаються на розвитку й вихованні дітей.
У створеній В. Сухомлинським системі виховання стосунків між собою і колективом важливе місце займає спільна діяльність сім’ї та школи. Зокрема, у своїй праці “Павлиська середня школа” педагог зазначає: “Найбільш повноцінне суспільне виховання — це, як відомо, шкільно-сімейне. Сім’я з її взаєминами між дітьми і батьками — перша школа інтелектуального, морального, естетичного і фізичного виховання. Батько, мати, старші брати і сестри, дідусь і бабуся — перші вихователі дітей у дошкільному віці і лишаються ними, коли їхні вихованці пішли до школи. Духовне і морально-естетичне багатство сімейного життя — найголовніша умова успішного виховання дитини і в домашніх умовах, і в дитячому садку, і в школі.”
На думку В. Сухомлинського, шкільно-сімейне виховання не тільки дає змогу добре виховати молоде покоління, а й одночасно дуже важлива умова вдосконалювання морального обличчя сім’ї, батька і матері. “Без виховання дітей, без активної участі батька і матері в житті школи, без постійного духовного спілкування і взаємного духовного збагачення дорослих і дітей неможлива сама сім’я як первинний осередок суспільства, неможлива школа як найважливіший навчально-виховний заклад і неможливий прогрес суспільства”.
Класний керівник відвідує сім’ї своїх вихованців, вивчаючи на місці не тільки побутові умови, але й характер організації сімейного виховання. Досвідченому наставнику багато будуть говорити сама атмосфера дому, відношення між членами сім’ї. Винятково важливо дотримуватись при відвідуванні учня дома наступні правила:
не йдіть непрошеним, постарайтеся різними шляхами отримати запрошення батьків;
проявляйте високий такт в розмові з батьками, завжди починайте з похвали і компліментів;
виключіть скарги на учня, говоріть про проблеми, підказуйте шляхи їх вирішення;
розмовляйте в присутності учня, тільки у виняткових випадках вимагайте конфіденційної зустрічі;
підкреслюйте свою зацікавленість долею вихованця;
поради і рекомендації давайте не нав’язуючи, передбачайте рівень свої вимог і можливостей сім’ї;
висувайте спільні проекти, домовтесь про конкретні спільні справи;
не давайте безгрунтовних обіцянок, будьте стримані в складних ситуаціях.
На жаль, саме непрофесійна робота з батьками частіше підриває авторитет педагога і школи. Батьки будуть добиватися співпраці тоді, коли будуть бачити зацікавленість класовода долею їхніх дітей.
Вчений наголошував, що проблема ця також належить до найскладніших і найважчих. Оскільки взаємозалежності педагогічних явищ у наші дні дедалі ускладнюються, завдання, які висуває життя перед школою, стають настільки складними, що без високої педагогічної культури всього суспільства і, насамперед, сім’ї зусилля вчителів, якими б значними вони не були, виявляється недостатньо ефективними. Всі шкільні проблеми стоять і перед сім’єю, всі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання, вкорінюються у сім’ю особливо на тлі сучасних суспільно-економічних контрастів; виховання правильних взаємин і розвиток особистості залежить насамперед від того, якими людьми постають перед дитиною мати й батько, як пізнаються людські стосунки і суспільне оточення на прикладі батьків.
В.Сухомлинський вважав: ”Напрочуд важливим завданням сім’ї і школи є формування у вихованців моральної готовності до батьківства і материнства. Без цієї готовності неможливо уявити всебічний розвиток людини”.
В Законі України “Про освіту” в статтях 53 і 54 вказано на основі права і обов’язків батьків у вихованні дітей, зокрема, відзначено, що на батьків покладено однакову відповідальність за виховання і розвиток дитини. Обов’язками батьків є:
1. Постійно дбати про фізичне здоров’я і психічний стан дитини, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей.
2. Поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до Вітчизни, рідної мови, культури, сім’ї.
3. Сприяти здобуттю освіти в загальноосвітніх навчально-виховних закладах або здобувати домашню освіту.
Основними правами батьків є: вибрати навчально-виховний заклад або забезпечувати домашню повноцінну освіту. Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручання політичних партій, громадських релігійних організацій, тому залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається.
“Навчання в новій школі має відбуватися у спілкуванні з природою, в різноманітній праці, в опануванні різних галузей науки й видів мистецтва.
Батьки також повинні бути активними духовними співпрацівниками вчителів. Педагоги від самого початку орієнтують батьків на відродження здорової психосфери родини, бо в ній зростає дитина.
Бажані результати може дати лише синтез духовного виховання й навчальних програм, з наближенням знань до реального життя. І це можливо здійснити на засаді традиції національної культури, живої етики свого народу”.
Якість уроку не можна забезпечити лише методичною його досконалістю, працездатністю вчителя, добрим обладнанням тощо. Чи не найголовнішими результатами навчання є виховання сумлінного творчого ставлення учня до праці, його позиція на уроці, бажання та прагнення бути кращим, тобто позитивні зміни в самій особистості дитини.
“Для якісного оновлення уроку в початкових класах у центрі уваги вчителя має бути організація навчальної діяльності учнів залежно від її змісту і готовності дітей”.
Одна з найголовніших проблем, пов’язаних зі створенням і розбудовою самостійної, соборної, демократичної держави України, — освітня. Суть розбудови національної освіти полягає у відшукуванні форм і способів втілення у життя реальних здобутків сучасної цивілізації у своєрідних суспільно-історичних і раціональних умовах творення української державності.
“Розбудовуючи національну школу, необхідно враховувати надбання освіти інших країн, насамперед наш великий національний скарб – етнопедагогічну, педагогічну спадщину В.Сухомлинського, Г.Ващенка, М.Стельмаховича.
Складність у розбудові національної школи в Україні – то не лише створення і забезпечення нового типу навчального осередку, а й реорганізація, трансформація середньої держави кінця тисячоліття”.
Українська національна школа застосовує раніше напрацьовані й новітні методи удосконалення, засвоєння, систематизації знань, розвитку особистості. Проте, основне її спрямування – осмислення функціонування в етнонаціональному, культурно-інформаційному, еколого-валеологічному просторі сучасного світу, пошуки шляхів виживання особистості, нації через освіту. продолжение
--PAGE_BREAK--
Людство шукає порятунку в родині, а не в штучно створених соціальних структурах. Отож і прагнемо створити школу-родину, де дитина не лише набуватиме певних знань, умінь, а де проходитиме її дитинство
Отже, поживні сили для всього дерева учіння ідуть насамперед від почуттів маленького школяра, від того, як його зустрічають школа і перший вчитель. Якщо справдилися надії малюка на радість від шкільного життя, тоді змінюється допитливість, виникає інтерес, який і є сильним мотивом учіння.
Щоб опанувати на творчому рівні нові методики, потрібно аби на окремому уроці й у системі уроків класовод досягав взаємозв’язку навчального, розвивального й мотиваційного компонентів навчальної діяльності, утверджував гуманні взаємовідносини в класі, активно використовував різні форми співробітництва.
Я наведу приклад з власного життя: в мене ще в школі був один знайомий, який до 3 класу був круглий відмінник, потім мати розлучилася з батьком та влаштувалася на роботу у видавництво і досить швидко зайняла досить високий пост. Син залишився без нагляду і турботи. Ні, звичайно турбота залишилася, але в дуже малій кількості, бо мати приходила втомлена після роботи і могла, хіба що сказати декілька фраз. Син почав гуляти у дворі, потім почав навіть цуратися матері… Зараз він сидить в тюрмі за розповсюдження та вживання наркотиків … Звичайно, що винувата в цьому не тільки мати, а й школа, вчителі, що не помітили вчасно те, що почало відбуватися з дитиною. Тому я повністю погоджуюсяз Сухомлинським у тому, що дитині потрібно весь час приділяти увагу, турбуватися про неї та про її духовний розвиток. З нею треба ходити у вільний час в театр, або на природу.
4.Взагалі тема природи весь час постаєуроботах Сухомлинського. Він описує методику роботи з дітьми на природі. Вивести дітей на природу та провести там урок набагато складніше ніж провести роботу в класі, але з іншого боку й набагато ефективніше. Як відомо набагато краще запам’ятовується та інформація, що була засвоєна більшою кількістю органів сприйняття, і звичайно, що на природі, якщо ви зможете прикувати до себе увагу учнів матеріал запам’ятається набагато краще бо у процесі сприйняття будуть працювати і зорові, і моторні, і слухові органи сприйняття, а іноді й органи сприйняття запаху.
Дитина по своїй природі – дослідник, тому все, що треба це підштовхнути його до бажання проводити ці цікаві досліди у потрібному вам напрямку.
Ознайомлення школярів з природою — одне з головних засобів їх розвитку. В процесі його розширюється орієнтація дітей в навколишньому середовищі, формуються пізнавальні здібності, виховується відповідне відношення до природи. Ознайомлення дітей з природою пропонує дати їм відповідний об’єм знань про предмети, явища неживої і живої природи, виховання інтересу і любові до неї.
В кожній віковій групі школярів здійснюються певні програмні задачі ознайомлення дітей з природою. Вони передбачають поступове засвоювання природних знань.
Дітей першого класу знайомлять з рослинами, тваринами, явищами неживої природи, привчають відокремлювати їх в просторі, виділяти і правильно називати деякі прикмети рослин (забарвлення листя, квітів), рух і голоси тварин. При цьому у дітей удосконалюються аналізатори (очний і слуховий), розвивається інтерес і увага до побаченого, формується добре відношення до них.
У дітей 2-го шкільного року формується уявлення про предмети і явища природи, з якими вони постійно зустрічаються в житті, приводять їх до установлення таких зв’язків, які діти можуть пізнати в процесі предметно-чутливої діяльності на заняттях, іграх і відобразити їх в формі конкретних уявлень.
Дітей вчать спостерігати, виділяти окремі прикмети рослин, тварин, порівнювати об’єми, групувати їх по зовнішніх ознаках. В процесі засвоєння знань у них утворюється більш високі форми пізнавальної діяльності. Діти можуть підійти до установлення причинно-наслідкових відносин.
Біля 6-7 років у дітей формуються вища форма наочно — образного мислення. Вони можуть засвоювати узагальнені знання. Дітей вчать виділяти особливості будови рослин, тварин і установлювати їх залежність від умов переживання.
До кінця молодшого шкільного віку у дітей повинна бути розвинута елементарна форма логічного мислення, здатність до аналізу і синтезу, уміння виділяти індивідуальні і загальні ознаки рослин і тварин, робити узагальнення.
За час навчання у дітей повинна бути розвинута спостережливість, допитливість, любов і дбайливе відношення до природи, здатність знаходити в ній красиве, інтерес до сільськогосподарської праці.
5.На думку автора, з якою я повністю погоджуюся, що в маленькій дитині треба розвивати фантазію, саме фантазія це й є те саме образне мислення, яке потім знадобиться людині, і саме у 5-10 років, коли мозок починає активно формуватись треба стимулювати дитину до фантазій, а це можна просто та ефективно зробити через казки. Мабуть немає на світі такої людини, що не слухала в дитинстві казок, а потім не фантазувала вигадуючи нові пригоди головних героїв, а іноді уявляючи себе персонажем цієї казки чи історії. Але дитині потрібен спостерігач та слухач для її казки, хто б міг слухати та співчувати розповіді, тому батьки мають стимулювати дітей, щоб вони розповідали їм казки та історії, бо так формується лексичний запас, фантазія багатство мовлення.
“Казка – це, образно кажучи, свіжий вітерець, що роздуває полум’я дитячої думки та мовлення Діти не тільки люблять слухати казку. Вони творять її.”
Вчителю треба навчити дитину уявляти те, про що він розповідає і тоді це закладеться в пам’яті дитини назавжди. Але тут треба бути дуже уважним, щоб дитина не прийшла до хибних висновків. “ … Ми торкаємося до найтонкішого та найтиндинішого, що є в природі – до мислячої матерії організму, що росте.”
6. Звичайно, ні в якому разі не треба забувати й про фізичний розвиток особистості: дитина не може довго сидіти на одному місці, їй треба кудись подіти ту енергію, що створюється у її ростучому организмі. Не треба забувати про те, що дитині треба рухатися, тому треба робити невеличкі перерви для того щоб дитина могла фізично попрацювати. Саме здорова дитина буде нормально засвоювати нову інформацію.
Фізична культура– це єдність реальної (практичної) і ідеальної (психічної) діяльності, в процесі якої людина вступає в зв’язки і стосунки з суспільним і природним середовищем. Чим різноманітнішими будуть ці зв’язки, тим різнобічнішим буде розвиток людини, вищим буде її культурний рівень, і навпаки, чим різнобічніше буде розвинена людина, універсальнішими будуть її зв’язки з середовищем.
“Фізичне виховання є головним напрямом впровадження фізичної культури і становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок людини.
Фізичне виховання шляхом проведення обов’язкових занять здійснюється в дошкільних виховних, середніх загальноосвітніх, професійних навчально-виховних та вищих навчальних закладах відповідно до навчальних програм, затверджених у встановленому порядку. 7. Висновки
Висновки які я тут спробую зробити будуть носити дещо однобокий характер, тому, прошу вас не судити мене строго. Ми стоїмо на порозі нового століття та нового тисячоліття. За ті сто років, що минули людство встигло накоїти стільки зла та горя, скільки не робило, мабуть весь час свого існування. Окрім того, що воно винищувало само себе у кривавих війнах та гнобило себе, воно ще й вбивало свою природу – своє середовище існування. На даному етапі нормальній людині стає зрозуміло, що подальший розвиток у цьому напрямку доведе до апокаліпсису. Людство отруїть само себе, воно задушить себе власною ж масою. Якщо задуматися: а чи багато серед людей щасливих? Виходить зовсім мізерна частка. Щасливі тільки етнічні народи, які ще живуть у гармонії з природою, а таких залишилося дуже мало, да й тим намагаються нав’язати “блага цивілізації” віднявши тим самим у них їх власний світ і давши на заміну “універсальний задовільнювач” який не приносить щастя. Сучасна людина весь час кудись біжить та весь час хоче все більше й більше. Ми зараз живемо в епоху “consumerssociety” – епоху споживачів, а хіба не попереджував нас Сухомлинський, що саме радість споживання призводить до байдужості, егоїзму, черствості?
Стає зрозумілим потреба у вихованні нового покоління, що змогло б жити у гармонії з природою, поважати її. Покоління, що користувалося б такими простими правилами: живи та дай жити іншому;стався до інших, як ти хотів би щоб до тебе так ставилися; поважай та бережи природу; ніщо не звідки не береться і нікуди не зникає та ін.
Але щоб виховати таке покоління треба змінити психологію батьків та вчителів, бо тільки так можна його виховати. І тут не можна скористатися досвідом Сухомлинського, людини що сповідувала добро та вірила, що виховувати треба ласкою.
Сім’я і школа – це берег і море. На березі дитина робить свої перші кроки, отримує перші уроки життя, а потім перед нею відкривається непізнане море знань, і шлях в цьому морі прокладає школа. Це не означає, що дитина повинна зовсім відірватися від берега – бо ж навіть моряки дальнього плавання завжди повертаються на берег.
Сім’я дає дитині первинну підготовку до життя, яку школа все-таки не може дати, тому що необхідний безпосередній дотик до світу близьких, які оточують дитину, світом дуже рідним, дуже потрібним, світом, до якого дитина з перших років привикає і з яким рахується. А вже потім народжується невідоме почуття самостійності, яке школа повинна підтримувати.
Соціально-економічні зміни, які відбуваються у житті нашої країни, потребують термінового перегляду засвоєних поглядів, установок не лише в області виховання підростаючого покоління, а й у взаємовідносинах усіх ланок системи соціального розвитку особистості. Насамперед це стосується взаємовідносин школи і сім’ї. Аналіз стану цих взаємин свідчить, що традиційний підхід до виховання підростаючих поколінь, через систему взаємовідносин спільних зусиль школи і сім’ї та педагогічного керівництва сімейним вихованням є надзвичайно малоефективним. продолжение
--PAGE_BREAK--
Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів.
Виховати дитину здоровою, працелюбною, справжнім громадянином – справа нелегка. Батько і мати несуть відповідальність перед суспільством за виховання дітей, за формування майбутнього громадянина. Процес виховання дітей в сім’ї знаходиться в тісному зв’язку з процесом виховання та навчання підростаючого покоління в школі. Керівна роль, при чому, належить школі, яка повинна функціонувати виховні функції і сім’ї в суспільстві.
В сім’ї дитина вперше засвоює норми моралі, навики спільної праці, формуються життєві плани дітей, естетичні ідеали, виховується любов до України.
Батьківщина починається з сім’ї і найважливіші риси та якості громадянина зароджуються в сімейному вихованні, діти – продовження не тільки нашого роду, а й нашого соціального ладу, наших завоювань і благородних намірів. І від того, які духовні цінності візьме від нас молодь, залежатиме майбутнє нашого народу і суспільства.
Яку б дорогу не вибирали наші діти, вони, безумовно, займуть належне місце в житті, якщо у них буде виховане почуття громадянської відповідальності, високі моральні якості і справжнє працелюбство.
Батьки – найкращі вихователі, а тому, насамперед, вони відповідають перед власною совістю, народом, державою за виховання своїх дітей. Саме в сім’ї складаються і поступово змінюються ті або інші життєві установки особистості, котрі й визначають сутність її духовності, її моральне обличчя.
Сьогодення вплинуло на зміст позашкільної роботи з дітьми і підлітками. Ринкові відносини, конкуренція, вільний вибір галузі діяльності сприяють посиленню потреби особистості у додатковій освіті, ранньому професійному самовизначенні. І головне – посилюється увага й зацікавленість батьків до позашкільної діяльності дітей, зростає попит на додаткові освітні послуги.
Визнаючи усе віковічне значення школи, шкільної освіти для найкращого розвитку дітей, не можна не бачити, що найкраща школа без позашкільної освіти і її допомоги не дасть великих корисних наслідків. Позашкільна освіта потрібна для культурного поступу країни як найкращий засіб до виховання гармонійно розвинутої особи – індивідуальності, а не того одноманітного гурту, який не здатен ні захистити свою волю, ні направити її на загальне добро.
Надзвичайно важливе значення для формування життєвих ставлень дитини мають передусім взаємини між самими батьками, оскільки в них віддзеркалюється загальний дух сімейних стосунків, спрямованість життєдіяльності і сім’ї, її моральна сфера.
Сім’я і школа ставить перед собою основне головне завдання – виховання всесторонньо, гармонійно розвинено, реалізувати себе в професійному, громадянському і сімейному аспектах.
Потреба в здоровому способі життя, розвинений інтелект і широкий всебічний розвиток, інтелігентність у спілкуванні, естетичне сприйняття світу – ось кінцевий результат спільної виховної діяльності сім’ї і школи. Принципи і підходи, які повинні працювати на кінцевий результат, реалізуються в школі, але необхідно, щоб все життя учня, виховуючи і розвиваюче, будувалося на єдиній основі і в стінах навчального закладу та дому.
Протиріччя у виховних підходах сім’ї і школи відтворюються на ефективності виховного процесу. Результат, на який розраховує школа і якого звичайно, повинні прагнути і ми, батьки, щоб добитися тільки нашими спільними зусиллями.
Щоб не було нещасливий дітей, перед органами освіти і молодими батьками, як і завжди, є потреба підвищити культуру сімейного й громадського виховання дітей. То ж давайте усі разом, не тільки про це говорити й писати, а й діяти.
8. Список літератури :
В.А.Сухомлинский.«Сердце отдаю детям». — Киев:«Радянська школа»,1981
В.О.Сухомлинський.“Батьківська практика”. — Київ:«Радянська школа», 1978
М.В.Рождественская.«Будьте внимательны к детям». – Киев:«Радянська школа»,1984
А.М. Федь «Эстетика поведения и быта школьников». –Киев:«Радянська школа»,1981
Баранов С.П., Болотна Л.Р., Сластенин В.А. Педагогика.-М.: Просвещение, 1987.- 566 с.
Бондар Л. Позакласна робота з учнями в педагогічній спадщині Сухомлинського // Початкова школа.-№11. — 1997.- С.40 – 47.
Боришевський М.Й. Сімейне виховання як гарант морального становлення особистості // Початкова школа.-№4. — 1995.- С.4 – 9.
Ващенко Г. Виховний ідеал.- Полтава, 1992. — 234 с.
Ващенко Г.В Виховний ідеал: Підручник для вихователів, учителів та українських родин. – Брюссель – Торонто – Нью-Йьорк – Лондон – Мюнхен: Видавництво Центральної управи Спілки Української Молоді. – 1976. – 376с.
Вербицький В.В. Шляхи залучення школярів до позашкільної юннатської роботи // Початкова школа.-№1, 1995.- С.30 – 34.
Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. – Львів, 1996. – 238с.
Вугрич В.П. Домашні завдання батькам // Початкова школа.-№4, 1993.- С.54 – 56.
Галузинський В.М., Євнух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. – Рівне, 1996. – 236с.
Гнатюк В.М. Позакласна робота та проблеми національного виховання // Директор школи. – 1999. — №5 (52).
Горбач І. Підготовка майбутнього вчителя до роботи з батьками // Рідна школа. — №2. – 2000. – С.71 – 73.
Державні стандарти загальної середньої освіти в Україні.- К., 1997.- 27 с.
Державна національна програма “Освіта” (Україна ХХІ століття”).-К., 1994. — 17 с.
Докуніна О. Виховання молодших школярів у сучасній українській сім’ї // Початкова школа. — №6. – 1997. – С.6-12.
Журавлев В.И. Педагогика.-М.: Рос. пед. агентство, 1996.- 602 с.
Зайчук В.О. Завдання педагогічних колективів навчально-виховних закладів України у реформуванні позашкільної роботи // Початкова школа.-№1, 1995.- С.21-26.
Закон України “Про освіту”.-Київ, 1997.-16с.
Зубко О., Зубко-Добровольська Н. Родина — школа майбутнього. -Київ, 1995.- 74 с.
Імідж школи на порозі ХХІ століття / За ред. І.Г.Єрмакова. – Київ, 1997. – Ч.1. – 382с.
Імідж школи на порозі ХХІ століття / За ред. І.Г.Єрмакова. – Київ, 1998. – Ч.2. – 391с.