Назва реферату: Основи екологічної теорії
Розділ: Екологія
Основи екологічної теорії
1. Предмет екологічної теорії
У самому загальному виді її предмет — структури і процеси, стратегії виживання, властивості і сторони, включаючи соціальні змінення та конфлікти, котрі виникають у ході усе більш масштабної і глибокої «соціалізації природи». Проте головним об`єктом уваги екологічної діяльності стає структура і динаміка мікро-, макро- і мегасистем, тобто соціобіотехнічних систем, оскільки сьогодні вже не має природи поза суспільства, а є соціалізована діяльністю людей природа і деформовані середовищним впливом соціотехнічні системи та процеси.
Екологічній діяльності властиві процеси диференціації та інтеграції. З одного боку, з`являються нові галузі теоретичного і практичного інтересу виробництва та поширення рисків, не сприймаємих органами чуттів людини, соціальни аспекти екомодернізації, екологічних аварій та катастроф. З іншого — йдуть пошуки фундаментальної інтегрируючої теорії, висхідної до концепції класиків Чикагської школи, до неомарксистської традиції, а також до постмодерністських концепцій (Е. Гіденс, У. Бек, Ф. Бетел, Л. Колдуел, Б. Нортон та інши).
У нашій країні таки пошуки розпочинались на зламі століть В.С. Солов`євим, М.Я. Данилевським, В.В. Докучаєвим і В.І. Вернадським, у СРСР — І.Б. Новіком, С.С. Шварцем, М.Ф. Реймерсом, М.М. Моісєєвим, Е.С. Кульпіним, а також послідовніками ідеї «ноосфери» Т. Де Шардена та В.І. Вернадського.
2. Специфіка метода екології
Екологія як нормальна синергетична дисципліна використовує весь арсенал методів міждисциплінарної галузі дослідження кооперативних процесів самоорганізації та самодезорганізації у різних живих системах, тобто підвладна модній нині хворобі, яка іменується методологічним плюралізмом. Під самоорганізацієй розуміється процес створення, відтворення або удосконалення організації складної динамічної системи, котра володіє великою кількістю елементів, зв`язки між якими носять імовірносний характер. Поряд із самовідтворенням самоорганізація удаває з себе унікальну властивість живий матерії (клітки, організму, попудяції, біоценозу). Один із найважливіших висновків синергетики буде отаким: складноорганізованним соціоприродним системам не можна нав`язувати шляхи їх розвитку, інакше вийде по Грибоєдову «йшов у кімнату, потрапив в іншу». Отже, щоб, кажучи словами видатного німецького соціолога Р. Дорендорфа, «ескалатор прогресу не побіг назад», і треба пізнання законів природи, урахування їх і визнання самоцінності природи як отакої в інтересах розвитку самої людини. У зв`язку з цим інтересно зупінитися на японському варіанті концепції «інформаційного суспільства», стрижнем якого виявляється аналіз системи «природа-суспільство» крізь призму ідеі синергизму. Дана концепція виходить з того, що на відміну від сучасного індустріального суспільства, яке уявляє собі «важку матеріальну конструкцію, що виробляє і націлювану тільки на матеріальні цінності», інформаційнє суспільство буде засновано «навколо нематеріальних цінностей», що приведе до симбіозу людства й природи на базі синергізму. На думку відомого японського соціолога Є. Масуди, першим наслідком синергізму буде поява еколого-інформаційних систем, а це у свою чергу приведе до створення єдиної гармонічної системи природи й суспільства з метою збереження і розвитку людства.
Таким чином, фундаментальна специфіка методу екології визначена її міждисциплінарним статусом. Річ іде про її зв`язки із історичною наукою і філософією, із соціологією і математикою, фізикою та хімією, юриспруденцією і психологією, економікою і біологією, етикою і естетикою, демографією та природокористуванням. Наприклад, російський історик Е. Кульпін розвиває концепцію соціоприродної історії, математик М.М. Моісєєв — концепцію «цивілізованих розламів». З другого — екологія історично і логічно пов`язана з позитивними науками, передусім із біологією та психологією. Тому у даній темі основна увага приділяється ключовий, з нашої точки зору, методологічний проблемі — соціальній інтерпретації природно-наукового знання (У. Бек, Л. Колдуел, О. Яницький). Наприклад, як впливає на соціальну практику «несуча здатність» різних природних систем. Розглядаються питання, що примикають до соціології знання (хто, як і у чиїх інтересах інтерпретує знання), ролі гуманітарної та наукової субкультур (Ч. Сноу) у наведені мостів між екологією та діяльністю людини, проблеми взаємовідносин між «кабінетним» і соціалізованим, тобто спираємого на практичний досвід і місцеву культуру екологічним знанням, а також проблема експертів як інтерпретаторів цього знання і посредників між сферами виробництва екологічної діяльності та політичних рішень.
3. Історія формування та еволюція екологічної думки
Розвиток екології було прискорено (особливо після другої світової війни) тим, що економічне та технічне удосконалення знаряддя праці і технологій увійшло у зіткнення із суспільним розвитком. Він став обмежуватися рядом екологічних явищ, і насамперед суперечністю між постійно зростаючим населенням і зменшеням їжі і усього необхідного для життя, постійним забрудненням та отруєнням життєвого простору людини. Цілком природно народжується думка, що окремі екологічні проблеми можна вирішити технічними засобами. І хоча це можливо (частково), проте екологічна криза не переборюється.
Екологічні проблеми можна вирішувати таким шляхом, але екологічну кризу можна подолати, тільки прийняв її як питання життя взагалі, життя людини на Землі, як питання існування людської цивілізації.
Хоча екологія відносно молода наукова дисципліна, в її розвитку розрізнюють декілька фаз. Як основні фази чаще усього наводяться ось таки: вивчання середовища мешкання окремих видів; вивчання екологічної системи; вивчання взаємовплива екологічних систем; вивчання біосфери та людини в біосфері.
Розвиток екології почався з вивчання і опису природи. Це був період, коли француз Жан Анрі Фабер написав відому працю «Ентомологічні спогади» (1870-1879 р.р.). Між тим справжний розвиток екології почався з вивчання середовища, у якому мешкають окреми види, з вивчання їх відносин, симбіозу, стосунків з іншими видами. Це перша фаза у розвитку екології. Дослідження в середині 20-х років підходять до вивчення об`єднання видів- розвивається синекологія, тобто екологія об`єднання (спілки) вида. У процесі вивчення відкриваються закони динаміки популяції, пов`язаних між собою груп видів. Але дослідження показали, що екології бракує основних одиниць вивчання. Тому з`явилось поняття екосистеми як одиниці екології. Екосистему як термін уперше застосував Артур Джордж Тенслі у 1935 р. Пізніше, у 1942 р., Реймонд Ліндемон висуває концептуальні і методологічні основи вивчання екосистеми як складної системи, крізь яку перепускають струм енергії і цикл живлення крізь усі живі і неживі її компоненти. По суті, екосистема розуміється як система, ясно позначена в обширі та у часі, вона охоплює не тільки організми, які живуть в неї, але і фізичні умови клімату та грунту, так само, як і усі взаємні дії між різними організмами і між організмами та фізичними умовами. Це був початок у визначені екосистеми як основний одиниці вивчання у екології. Проте у другий фазі свого розвитку екологія усе більш зосереджується на вивченні екосистеми як функціонального об`єднання, що складається із взаємодії організмів і усіх елементів навколишнього середовища у будь-який специфічній галузі. Це дозволяє повністю описати екосистему як живе об`єднання разом з оточуючим його неживим фізичним середовищем, котре має свою рівновагу і свою взаємозалежність, обумовлені зміною енергії та матерії.
В екосистему включені, окрім живих організмів і фізичних умов (клімат і грунт), і усі взаємні дії між різними організмами та між ціми організмами і фізичними умовами.
У третій фазі свого розвитку екологія виявляється націленою на вивчання взаємовпливу екосистем. Починається вивчення відносин екосистем. Ці дослідження спрямовані на вивчання закритих зон, тобто зон, де стикаються різні екосистеми, котрі усі разом складають єдине ціле — біосферу.
Вивчення біосфери — це четверта фаза у розвитку екології. Біосфера зображає середовище мешкання усіх живих організмов і людини. Вона зображує єдинство усіх екосистем на Землі, де усі екосистеми пов`язани (так, планету Земля можна сприймати як величезну екосистему). В біосфері відбувається кругобіг матерії через живлення, можна сказати, що в біосфері кожен кожного їсть, і кожен буває з`їден. По суті, біосфера уявляє відкриту систему живий природи, в якій міститься усе, що існує і діє в окремих екосистемах. Але біосфера на Землі уявляє і єдину систему з єдиними законами.
У п`ятий фазі свого розвитку екологія вивчає становище людини в біосфері. Ця фаза уявляє деяким чином заокруглений еволюційний цикл, відтворюючи за науковим змістом стан людини з самого початку, тобто інтеграційну частину біосфери, яка еволюціонувала разом з усіма іншими компонентами. Своєю трудовою діяльністю людина змінює природу, мотивуя це перетворенням тваринних товариств, чиїм членом з`являється, і це перетворення чаще усього виникає незалежно від його волі. Швидкість перемін під впливом людини у товариствах тварин зростає з розвитком цивідізації. Людина не тільки змінює природу, але коїть це з полоханой швидкістю. Вивчая становище людини у біосфері, екологія повинна виходити з того факту, що людина завжди відноситься до природи як до чогось зовнішнього, змінюючи та використовуючи її, він залишається природною істотою. Тільки на основі створюванних природою умов, через те що матерія має свої власні закономірності, самі люди можуть реалізуватися при урахуванні ціх закономірностей. Тому екологія формулює основне питання так: чи шкодять змінювання у результаті діяльності людей невідновлюванним природним ресурсам, чи мають перевагу (превалірують) негативні ефекти виробництва над позитивними?
Екологія виявляється природною і гуманітарною наукою. Як природна наука, вона не може виключити людину, а як гуманітарна — вона не може бути відокремлена від природи.
Історія еволюції екологічної думки досить чітко розподіляється на три частини: людська та міська екологія (Чікагська школа) у 1920 — 30 -х роках, соціологія екологічних проблем, котра розвилась спочатку у США, потім у Західний Європі і СРСР у 1970 — 1989 -х роках, екологічна діяльність, яка виникла у кінці 1980-х років під впливом серії доповідей Римському Клубу, ідей комісії ООН по середовищу і розвитку («Наше спільне майбутнє»), а також внаслідок необхідності соціальної ігтерпретації глобальних змін у біосфері під сукупним впливом індустріалізації, урбанізації і росту народонаселення планети (скорочення озонового шару, парникового ефекту і сукупного скорочення лісів — основних виробиків кисню на Землі).
Чікагська школа, використовуючи ідеї нової (тоді!) науки екології, стверджувала, що просторово-часові взаємовідносини людських істот детермінуються селективними, дистрибутивними і акомодативними силами середовища мешкання (Р. Макензі). Ідеї Р. Парка, Ю. Берджеса і Р. Макензі пізніше розвили ортодокси школи А. Хоулі, Г. Теодорсон та інши. У Росії ідеї «міста-організму» розвивали А. Диканьський, у 1920 0 30-х роках М. Мілютін, О. Сабсович та інши теоретики «соціалістичного міста-саду».
У 1960-х роках як реакція на структурно-функціональний аналіз, біхевіоризм та символічний інтеракціонизм, які елімінували з-проміж своїх побудов будь-які матеріальні (фізичні) явища, виникла соціологія екологічних проблем. Це насамперед концепція «екологічного комплексу», яка вивчала взаємовідносини між населенням, соціальною організацією, технологією та середовищем (О. Дункан). У більш досконалому вигляду цей підхід був використан у доповідях Римскому Клубу 1972, 1992 років (Д. Мідоуз та інши), в концепції міський динаміки (Дж. Форрестер). Повсюдно розвивалася екологія окремих проблем — міста і регіону, наслідків забруднень і екологічних злигоднів, екологічної свідомості, процесів екологізації культури і способу життя і, звичайно, екологічні рухи. У СРСР особлива увага приділялась проблемам формування екологічної свідомості і громадської думки, екології міста і альтернативних поселень, громадянських природозахисних ініціатив (О. Баранов, Д. Кавтарадзе, М. Лауристін, Е. Орлова, М. Хейдметс, О. Яницький).
Розвиток екологічної думки у 1980 — 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадігму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика — глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація.
4. Змінення структури світової промислової системи і міжнародного порядку у світі
На протязі XX століття хід людської історії рішуче і раптово перемінився. Суть ціх змін у тому, що за якись-небудь кілька десятків років завершився тривалий багато тисячоліть період повільного розвитку людства і насталанова динамічна епоха. Ми увесь час задаємо собі питання, що ж несе нам цей новій вік, стане чи він зоряним часом людства, чи укине нас у безодню жахів і зла. Усі переміни, власне, торкаються саме становища самої людини, яке помінялось на Землі. Якщо раніш вона була не більш ніж однією з багатьох живих істот, що мешкає на планеті, то тепер людина перетворила її у свою неподільну імперію.
З того часу як існує людство, люди завжди билися над питанням, що значить бути людиною і в чому полягає її земне призначення. Пошуки відповідей на це запитання були повсякчасно темою філософських та релігійних міркувань. Тепер, уперше в історії, з`явився новий могутній фактор, котрий необхідно приймати до уваги, і цей фактор — величезна і усе зростаюча матеріальна могутність людини. Народилось явище, котре стали називати промисловою, науковою, а частіше науково — технічною революцією. Остання, яка істотно побільшала давлення і інших, розпочалася, коли людина утямила, що може ефективно і у промислових масштабах застосовувати на практиці свої величезні науковізнання про фізичний світ. Цей процес йде зараз повним ходом і усе набирає і набирає швидкість. Той безперервний потік нових технологічних процесів, різних приладів, готових товарів, машин та зброї, який виливається з технічного рогу достатку, поглинає лише частину безперервно зростаючого обсягу наукових знань людини. Техніка, створена людиною, стала головним фактором змінювань на Землі.
--PAGE_BREAK--Якщо соціобіотехносферу розглядати як замкнену систему, де «нічого не дається даром і усе кудись попадає» (Б. Комонер), то марксистськи, так само, як і кейнсіанськи моделі громадського виробництва потребують серйозної корекції. У індустріально розвиненому суспільстві вироблення громадського багатства супроводжується соціальним виробництвом рисків.
Проблеми і конфлікти, пов`язані з розподілом багатства, сусідствують з такими, які породжуються виробництвом, розподілянням і «споживанням» рисків (У. Бек). Суспільство усе менше детермінується позитивною логікою поширювання багатства і усе більше — негативною логікою поширювання небезпечностей. Зрештою, суспільство риску перетворюється у катастрофічне в тому розумінні, що традиційні уявлення і поняття стають неадекватними, а соціальні інститути — непрацездатними. Наприклад, фундаментальна наука швидко політизується. Більш того стає міцною політичною силою, через те що риски об`єктивно існують лише у формі знання про них. Відповідним чином політизується соціальна інтерпретація екологічного знання. Мегариски (Чорнобиль) — загальні, некалькульовані, відповідальність за них практично не визначена.
Стосовно до української ситуації більш адекватно з`являється концепція загального ризику, коли риски природного і техногенного походження, що породжені форсуванними (та, проте, запізнюючими) модернізаціями, об`єднуються з рисками соціогенного характеру. Докладно розглядаються соціальний зміст і наслідки геополітичних «середовищних» рисків, а також рисків, породжених процесами трансформації і розпаду деяких соціальних інститутів українського суспільства.
5. Розставлення соціальних сил щодо екологічних проблем
Ступінь і характер свідомості людством ціх проблем впливає на залучення різних сил у «екосоціальний процес». Історично дана проблема виникла як охорона (заповідування) територій в інтересах пануючої еліти. З`явились відповідні акти і укази, в тому числі і на Україні. Пізніше, коли унікальні природни краєвиди стали розглядатися як національне багатство, у справі створення національних парків і «пам`ятників природи» пануюча еліта стала співробітничати з ученими та іншими «освіченими класами» (даються зразки з історії США, Германії, Росії кінця XIX початку XX вікив).
У ході інтенсивної урбанізації і індустріалізації, у тому числі сільского господарства, а також зростання населення виникла проблема природокористування як зіткнення інтересів держави, приватного капіталу, інтелектуалів («екологічного авангарду») і місцевого населення. З формуванням середнього класу в індустріальних країнах Заходу стали винкати масові рухи, спочатку під впливом ідей «міста-саду» Е. Говарда, а пізніше як громадянські ініціативи та екологічні рухи середних верств. Сьогодні на Заході ці рухи придбали масовий характер, об`єднуясь з рухами по захисту громадянських прав, етнічних меншінств, жіночим, пацифістським, самоврядування та іншими.
З виникненням глобальних проблем посилилось протистояння між промисловою Північчю і аграрним Півднем планети, між індустріально розвинутими та розвиваючими країнами, між національними державами і транснаціональними корпораціями.
Докладно розглядається динаміка взаємозв`язків чотирьох головних сил, формируючих реальну екологічну політику України: екологічний авангард (його ядро — научна та гуманітарна інтелігенція), держава (її федеральні та регіональні структури), «робітники» (насамперед у ресурсодобудівних галузях) і «жителі», тобто групи місцевого населення, які відстоюють своє право на здорове та безпечне середовище свого безпосереднього мешкання.
Парадігми стратегій виживання людства в сучасних умовах.
6. Методологія екологічних конфліктів
У соціології конфлікт звичайно трактується як стимул та форма соціального розвитку. Предметом конфлікту можуть бути влада, соціальний статус, цінності, ідеологія, рівень матеріального добробуту. Конфлікт — тимчасове становище, згода — норма (Г. Спенсер, М. Вебер, Ф. Теніс, Г. Зимель та інши).
З точки зору екології, екологічної діяльності, соціально-екологічні конфлікти існували здавна, передусім у формі боротьби за ресурси та життєвий простір. Міжусобні та колоніальні війни, місцеві етнічні конфлікти, завойовницькі походи та боротьба за владу у сучасному суспільстві — усі ці конфлікти мають ресурсну підоснову.
Згодом боротьба за ресурси набирала усе більш соціально та культурно опосереднений характер. Ідеологічна боротьба, статусні і цінностні конфлікти завжди мали ресурсний «обертон», тільки тепер дефіцитом могла бути вже не тільки земля чи вихід до моря, а знання про запаси стратегічних ресурсів, про соціально або технічно освоєний простір, про геополітичні плани чи рискогенні зони. Нарешті, даний тип конфлікту може бути сконструйован чисто соціальними засобами, з використанням лідеров громадської думки і засобів масової інформації. Прикладом може служити змінювання рівня соціально припустимого риску, провокуване цими засобами (нафтовий термінал у районі Одеси).
Екологічні конфлікти носять постійний і наростаючий характер, оскільки їх «вирішування» сьогодні завжди здійснюється за рахунок природи (шляхом перенесення забруднюючих підприємств в інше місце, через те що знищення відходів потребує витрати енергії, особливо якщо мова йде про схов або перероблення радіоактивних чи високотоксичних відходів). Через те що несуча здібність екосистеми обмежена, то кожний крок її зменшення здатний викликати соціальні конфлікти.
Типовими формами розглядаємого конфлікту з`являються: теріторіальне товариство — місцева влада, завод — місто, держава — екологічні рухі і партії; значні і міждержавні конфлікти (кінофільм «Спрут-4», Молдавська трагедія, Чорнобильска драма).
На Україні, наприклад, сьогодні наростає полярізація на екологічно благополучні регіони і зони екологічного лиха.
Докладно розглядаються форми громадської участі у вирішуванні конфліктів: від «слабких» (бути поінформуванними, мати право голосу) до «сильних» (впливати на екополітичний процес або навіть контролювати його).
7. Глобальні екологічні сітки та солідарності
Трансмежовий перенос забруднень, міждержавні екологічні конфлікти, формування міждержавних союзів (Європейське товариство, НАТО, АСЕАН), посиленнння активності транснаціональних корпорацій — усі ці процеси стимулювали інтеграцію національних та регіональних проекологічних сил і сітку глобального екологічного товариства.
На прикладах інтернаціональних зелених організацій-лідерів (ГРІНПІС, «Друзі Землі», «Земля перш за все!», Соціально-екологічна спілка) розглядаються структура і форми соціальної дії міжнародних екологічних організацій. Фактично, в їх лиці ми маємо справу з феноменом глобалізації громадянського суспільства, яке висуває принципи і пріоритети нового світового економічного та політичного порядку, альтернативні існуючим. З соціального-філосовської точки зору, формування глобального «зеленого братства» є початок практичної реалізації ідеї Ноосфери. Одночасно утілюються у життя керівний принцип колективного діяння зелених: «Думати глобально, діяти локально».
Використовуючи матеріали про діяльність Європейської спілки зелених, у котру усе тісніше інтегруються і українські екоактивісти, висловлюються потенціальні можливості такої транснаціональної кооперації: взаємне навчання, особливо способам мобілізації ресурсів; обмін ресурсами чи їх об`єднання з метою виявлення тиску на міжнародні політичні інститути (Европейський парламент, НАТО, Світовий банк); підтримка і створення сітки родиних груп; колективний опір переміщено з однієї країни в іншу рискогенних виробництв; розширення можливостей в інформуванні населення; участь у прийнятті міждержавних вирішувань і розробленні загальноєвропейських екологічних стандартів; мобілізація сил спілки на ліквідацію наслідків аварій та катастроф (Д. Рухт, В. Грант, О. Мол, О. Яницький, О. Мозгова та інши).
8. Екологічна свідомість і екологічне мислення
У загальному вигляді під екологічною свідомістю (ЕС) розуміється масова занепокоєність населення становищем навколишнього середовища. Насправді ЕС, котре правільно називати усвідомленням, тобто розумінням екологіної ситуації, є елемент триєдиного процесу «сприйняття — розуміння — дія», кожний елемент котрого соціально, політично та культурно опосередкуван. Між вербальним висловлюванням екологічної занепокоєності і участю у соціальному діянні звичайно існує чимала дистанція.
До основних характеристик ЕС відносяться: занепокоєність станом середовища; мобілізація моральних ресурсів; здатність до ідентифікації джерела загрози і породжуючого її соціального суб`єкта; визнання здорового та безпечного середовища мешкання суспільною цінністью; індивідуальна мобілізація, тобто усвідомлення необхідності особистої участі у протестних, креативних та інших колективних діях; когнітивна мобілізація, тобто формування готовності до дій на основі осмислювання інформації про риски та небезпеки і, нарешті, формування у людства нового-екологічного мислення (Р. Мітчел, Р. Данлеп, Р. Інглехарт, Б. Фірсов, В. Сафронов, та інши). Необхідною ознакою екологічного мислення з`являється визнання виняткової пріоритетності проблеми стійкості біосфери по відношенню до антропогенних діянь серед усіх інших проблем практичної діяльності людини. У відсутності тотального екологічного мислення людей будь-яка економіка, у тому числі і ринкова, зведе до нічого усі природоохоронні заходи державних органів управління, завдяки невибавленній корумпованості чиновників.
Єкологічне мислення не може розвиватися на основі знайомства тільки з газетною — чи телеінформацією про неблагополучні з екологічної точки зору події і регіони. Безперечно, подібна інформація може служити причиною занепокоєння, однак у той же час вона може породжувати свого роду громадський інфантилізм, виявляємий у повному перекладанні відповідальності на фахівців та органи управління, котри, у свою чергу, вирішити проблему самі по собі просто неспроможні. Без хоч би загального знайомства з фундаментальними законами екології фахівців будь-якого профілю вже, мабуть, не обійтися.
Виходячи з міри занепокоєності і міри приняття НЕП індивідом чи групою, оцінки їми стану середовища у конкретному місці і готовності до участі у колективний дії, виділяються такі типи екологічної свідомості: розвинута, багатостороння; одностороннє занепокоєна, негуманітарна; активна (з техніко-економічною домінантою); пасивна традиційна (з виховною домінантою) і традиційно активна з тією ж домінантою (М.Лауристін, Б. Фірсов).
Екологічна занепокоєність, як правило, вища у великих містах (так званний феномен екологічної концентрації, провокуючий солідарну свідомість), у середовищі осіб з вищою освітою, а головне — орієнтованних на постматеріальні цінності.
Названі вище типи екосвідомості визначають готовність до особистої участі у колективних діях та їх характер.
9. Доктрини екологічної культури
Зрештою, корені екологічної кризи позакладані у антропоцентристський культурі, іудо-християнський традиції (Л. Уайт), а пізніше — у раціоналізмі та утилітаризмі європоцентристської ідеології, трактуючей європейську цивілізацію як зразок, до якого повинні прагнути інши країни та народи. Відповідно, розв`язання кризи лежить на шляхах перетворення особливих, екологічних цінностей та норм, у загальні норми і цінності культури. Або, інакше, у поступовому переході від старої, антропоцентричної до нової еколгічної парадігми.
Розглядаються чотири форми екологічної культури: консерваціонізм, екологізм, утилітаризм та «глибока екологія». Консерваціонізм акцентує увагу на культурних, етичних та естетичних аспектах охорони природи. На росісьйких консерваціоністів (І. Бородін) найбільший вплив виявили німецькі та швейцарські теоретики (Г.Конвентц, П. Саразін). Консерваціонізм як рух був елітарним діянням, спрямованим на створення національних парків. Екологізм (біосцієнтизм), котрий виникнув під впливом нової науки про рослинні угруповання, прагнув поєднати охорону природи з цілями ефективного хазяйнування. Була висунута ідея заповідників як еталонів неторканої природи, необхідних для наукового розвитку сільскогосподарського виробництва (М. Кузнецов, В. Докучаєв, Г. Кожевніков). Утилітаристи висунули гасло «Природу — на служіння людині!» Згідно цієї доктрини, заповідники не потрібні і повинні бути перетворені у зразкови сільскогосподарчі підприємства.
Утилітаризм панує і понині, не тільки на Україні, а і в Росії і іншому світі. Альтернативою утилітарізму з`являється «глибока екологія» (А. Наєс). Її головні принципи: людина — частина природи, і вони мають однакові права; потрібен захист різноманітности та симбіозів у природі і суспільстві; необхідно опонирування будь-яким забруднювачам та розкрадачам ресурсів; потрібне урахування складності живих систем; потрібні децентралізація і місцева автономія.
Ці архетипи екологічної культури багаторазово опосередувані — міською та сільською культурою, політичним режимом, місцевими звичаями та умовами. Істотно, що названі типи культур не тільки беруться на озброєння різними соціальними силами, але й виступають як орієнтири екологічної політики. Водночас ці типи служать ідеологічною основою і моральним виправданням дій зелених партій та рухів.
Тема завершується характеристикою стану екологічної культури в сучасній Україні.