--PAGE_BREAK--Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей.
Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесення народу. Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відбудовані ціною неймовірних зусиль, самовідданої праці мільйонів людей.
П'ятирічний план відбудови народного господарства України в цілому було виконано.
На відміну від країн Західної Європи відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів. Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так і СРСР від розвинутих країн Заходу.
Легка і харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в __повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.
Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці розпочалась «холодна війна» В цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили. Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, Освіта
• В 1950 р. мережа шкіл і вузів досягла довоєнного рівня.
• Введено обов'язкове семирічне навчання дітей, вечірня і заочна форма освіти.
• Створено фонд загальної освіти, що надавав допомогу дітям з незабезпечених сімей.
• Посилилася русифікація. першу малу електронно-обчислювальну машину (ЕОМ).
• Винайдено автомат зварювання металів (Інститут електрозварювання).
• В 1948 р. на серпневій сесії Всесоюзної академії сільського сподар-ських наук Т.Лисенко (якого підтримував Й.Сталін) одержав перемогу над прибічниками генетики. Почались переслідування і репресії проти генетиків і тих вчених-біологів, що поділяли їх позиції.
• Численних вчених звинуватили у прихильності до «буржуазної лженауки» (наприклад, С. Лебедева — творця обчислювальної техніки — переслідували, звільняли з роботи).
НТР*і радянська наука
• Матеріальні і політичні умови не дали можливості науковим закладам України (як і СРСР в цілому) працювати на рівні світової науки, що викликало в подальшому зростаюче відставання від розвинутих держав.
• В окремих галузях (ракетно-космічна техніка, технічна кібернетика, фізика кристалів, танкобудування, літакобудування та ін.) Україна (як і СРСР в цілому) досягла значних успіхів.
Література і мистецтво
Література і мистецтво розвиваються в складних умовах
• 3 1946 р. посилюється контроль партійного апарату над культурою.
• Діячам культури висувається вимога беззастережного додержання класового підходу і принципу партійності в творчому процесі.
• ЦК КП(б)У у відповідності з рішеннями ЦК ВКП(б) приймає критичні постанови з питань літератури, діяльності театрів, часописів, щодо окремих письменників, художників, поетів.
• Принизливій критиці піддано О. Вишню, якого звинуватили у відхиленні від радянської ідеології.
• І.Сенченко (письменник) був звинувачений у співпраці з Хвильовим і у ворожому ставленні до радянського ладу.
• Ю.Яновський, М.Рильський і вся редакційна колегія часопису «Дніпро» була звинувачена у націоналізмі.
• В.Сосюру за вірш «Любіть Україну» було звинувачено в націоналізмі.
Починається переслідування численних талановитих діячів культури
(ждановщина*)
* НТР — науково-технічна революція — процес докорінних якісних змін в техніці, організації праці, пов'язаний з перетворенням науки в
безпосередньо продуктивну силу суспільства.
* Ждановщина — політика контроля і репресій у сфері культури (за прізвищем секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова, головного ідеолога країни). У повоєнний час у сільському господарстві склалося вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротилися посівні площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки і робочих рук. Для подолання цих труднощів необхідні були докорінні зміни в державній політиці щодо відношенню до сільського господарства. Але сталінське керівництво і гадки не мало проводити якісь зміни, село в його планах було одним із головних джерел для відбудови промисловості. Під тиском центрального керівництва уряд УРСР та ЦК КП(б)У планували у 1946 р. у форсованому порядку збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю. Навесні-влітку 1946 р. 16 областей України вразила засуха. Зимові та ярові посіви загинули. Врожайність зернових склала 2-3 центнера з гектара (для порівняння, 1940 р. вона становила 14,6 ц/га, 1944 р. — 10,8 ц/га). Керівники деяких областей почали наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні 1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн. пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури. До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів. На 6 тис. комуністів було накладено дисциплінарні стягнення за невиконання вказівок партії. Було відновлено дію закону «про п'ять колосків», за яким було засуджено та ув'язнено тисячі селян. Селяни почали тікати від голодної смерті в інші регіони (наприклад, до Західної України), до міст. Щоб уникнути обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Але, незважаючи на крайні заходи, зерна спромоглися зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі, хоча вилучено було навіть насіннєвий фонд. Засуха загострила і проблему кормів для худоби. Почався падіж тварин. Було дозволено здавати худобу на забій понад планові норми. Це призвело до того, що в деяких областях план здачі м'яса було перевиконано вдвічі. Відтак тваринництво республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелося дуже довго. У той час, коли за кордон ешелонами вивозився хліб (лише до країн Східної Європи та Франції було вивезено 1,7 млн. тонн для підтримки тих урядів, що там установилися), в Україні розпочався голод, жертвами якого став майже 1 млн. душ.
Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалося зменшити її масштаби за рахунок ресурсів західних областей і звернувшись за допомогою до центрального керівництва. У березні 1947 р. «м'якотілого» Хрущова заступив «твердий» Каганович. Утім, для проведення посівної кампанії все ж таки було дано позику в 35 млн. пудів насіння. Головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів. Радянізація західних областей України в 40-50-х роках. Репресивні акції радянської влади в регіоні.Для того щоб проаналізувати цей процес, необхідно згадати, що 17 вересня 1939 р., коли йшла Друга світова війна, на основі радянсько-німецького пакту від 23 серпня 1939 р. війська Червоної армії вступили на територію Західної України і Західної Білорусії. На цей час завершувалась окупація Польщі Німеччиною. Перевага радянських частин була величезною. Вночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками у бій, відводячи війська до румунського кордону. У 50-ті рр. у світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією та автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям промисловості, пов'язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів, розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії — класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не визначали рівень економічної могутності держави. А проте, ці галузі були найрозвинутішими в Україні. Саме Це висувало на перший план питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.
37. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека — з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV — XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно нападали на Україну. Наприкінці ХV-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа. Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася, — козацтва. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV — XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.
38. Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії.) Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана досуду. Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України. Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. Входження єврейської спільноти Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільного життя. Принципово відмінна від попередньої адміністрація розпочала роботу із введення єврейства в централізований державний механізм. Уже в 1773 р. вся провінція була поділена на 6 округів. У кожному з них євреї підпорядковувалися створеній австрійською владою так званій "Єврейській ординації", яка складалася з представників усіх кагалів і старшини. На чолі всього галицького єврейства стояла "Єврейська дирекція" з шести старшин, однак головним у ній був надрабин. Першим таким надрабином, який призначався імператорським двором, був відомий знавець Святого Письма і Талмуда рабин Ляйб Бернштайн з Бродів.
Одним із перших заходів австрійської адміністрації щодо євреїв було значне збільшення податків. Від травня 1774 р. кожна єврейська сім’я, яка проживала у Галичині, зобов’язувалася сплачувати щороку 4 польських злотих як «толерантний податок», замість попередніх двох. Одночасно згадана "Єврейська дирекція" обклала усіх галицьких євреїв податком за промислову або торговельну діяльність і майно, по 4 польських злотих із сім’ї. Революційні події 1848-1849 рр. є одним з найважливіших етапів в розвитку класової боротьби в Європі в XIX в. Разом із загальної для багатьох країн Європи завданням — знищенням абсолютистських для феодала порядків, що гальмували розвиток капіталізму, — революційне повстання 1848-1849 рр. в окремих країнах мало і свої особливі цілі. Революція протікала по-різному залежно від своєрідності обстановки, від історичних умов і співвідношення класових сил. У Франції, де з феодалізмом і абсолютизмом було покінчено ще під час революції 1789-1794 рр., об'єктивним завданням революції 1848-1849 рр. було скидання виняткового панування фінансової аристократії і встановлення панування класу буржуазії в цілому. У Німеччині центральним завданням революції 1848-1849 рр. була ліквідація політичної роздробленості, створення державної єдності. У Італії таке ж завдання доповнювалося завданням звільнення північної частини країни від австрійського владицтва. У Австрії революція 1848-1849 рр. повинна Гила покінчити з реакційним режимом монархії Габсбургів і звільнити пригноблювані народи від національного поневолення. Велике місце в революційній боротьбі 1848-1849 рр. займало національно-визвольний рух пригноблюваних народів. Усюди вирішальну роль в подіях грали народні маси. По своїх об'єктивних завданнях ці революції були буржуазними. Активна участь в них народних мас додала революціям 1848—1849 рр. більшою чи меншою мірою буржуазно-демократичний характер. Головною особливістю подій 1848—1849 рр. була активна участь в них робочого класу, який в більшості країн з'явився основною рушійною силою революції. У 1848 р. робочий клас вперше в історії революцій виступив з власними політичними і економічними вимогами, вперше в такому обширному масштабі проявив себе як особливий клас, принципово ворожий не тільки феодальним, але і буржуазним порядкам. Що веде роль робочого класу особливо виразно виявилася у Франції. Серед причин поразки революцій 1848—1849 рр. найважливішою була зрада ліберальної буржуазії, яка прилучилася до революції лише для того, щоб використовувати народний рух в своїх вузькокласових цілях. В ході класової боротьби помірні буржуазні ліберали, налякані революційною активністю робочого класу, пішли на угоду з монархічною владою, з реакційною воєнщиною, зі всіма силами старого режиму, зрадили народу. Так було у Франції, де крупна буржуазія ради збереження свого класового панування підтримала кліку бонапартистських авантюристів. У Пруссії буржуазні ліберали покірливо підкорялися воєнщині і дворянству. Так було і в інших німецьких державах. Помірні ліберали зрадили справу італійської буржуазної революції, відмовившись від боротьби революційними методами за звільнення країни від австрійського гніту. Викриття зрадницької суті буржуазного лібералізму з'явилося найважливішим уроком революцій 1848—1849 рр. З іншого боку, в революціях і революційних рухах 1848—1849 рр. потерпіли банкрутство дрібнобуржуазні демократи, виявилася їх обмеженість і нездатність згуртувати навколо себе експлуатовані маси на більш менш тривалий термін. Своєю непослідовністю і половинчатістю, зокрема в рішенні аграрно-селянського питання, вони сприяли поразці революційних рухів. У непослідовності і половинчатості дрібнобуржуазних демократів позначилася подвійна природа дрібної буржуазії. Разом з дрібнобуржуазною демократією збанкрутіла і ідеологія дрібнобуржуазного соціалізму. Своєю пропагандою примирення антагоністичних класів, своєю тактикою того, що погоджується з буржуазними лібералами Луї Блан і інші соціалісти-реформісти грали на руку реакції. Вони полегшували ворогам трудящих обман народних мас, прикриваючи класові суперечності фразами про «свободу, рівність і братерство». Революційні події 1848—1849 рр. розкрили неспроможність дрібнобуржуазних соціальних теорій. «Революція 1848-го року, — писав Ленін, — завдає смертельного удару всім цим галасливим, строкатим, галасливим формам домарксівського соціалізму».
39. Визволення України від нацистських загарбників та її сателітів розпочалось після перемоги у Сталінградській битві наприкінці 1942 p. Битва за визволення України, що тривала довгих двадцять два місяці, складалася з ряду великих військових операцій. На останній її стадії 28 жовтня 1944 p. було завершено визволення Закарпатської України. Вперше за свою багатовікову історію населення Закарпаття отримало змогу об'єднатися з усім українським народом в єдину державу.
Перший з'їзд Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся 26 листопада 1944 р. в Мукачеві, прийняв маніфест, який проголосив об'єднання Закарпатської України з Радянською Україною і включення її до складу УРСР. З'їзд обрав народну Раду, яка стала єдиним центральним органом державної влади в Закарпатській Україні. Водночас йшов процес формування місцевих органів влади та управління. Возз'єднання Закарпатської України з Українською РСР знаменувало собою завершення історичного процесу об'єднання усіх українських земель в єдиній державі.
Одним з найважливіших питань стало відновлення органів радянської влади в Україні, всього державно-правового механізму від вищого республіканського рівня до місцевого.
Тимчасовий відхід Червоної армії з України зумовив евакуацію Президії Верховної Ради Української РСР, Раднаркому УРСР та інших республіканських органів державної влади УРСР спочатку до Саратова, а потім до Москви. Перебуваючи за межами своєї республіки, вони здійснювали важливі функції, що обумовлювалися конкретною воєнно-політичною обстановкою того часу: налагоджували діяльність підприємств і установ, займалися проблемами розміщення та матеріального забезпечення населення, евакуйованого з України у східні райони СРСР, провадили значну політичну роботу, здійснювали загальне керівництво радянським рухом опору, неодноразово виступали зі зверненнями та листами до воїнів Червоної армії, населення тимчасово окупованої ворогами України.
Строк повноважень Верховної Ради Української РСР першого скликання закінчувався у червні 1942 p. Але у зв'язку з обставинами воєнного часу Указами Президії Верховної Ради УРСР від 26 червня 1942 p., 29 червня 1943 р. та 26 червня 1944 p. вибори до Верховної Ради УРСР відкладалися і продовжувався строк повноважень Верховної Ради УРСР першого скликання.
Війна призвела до серйозних змін у депутатському складі Верховної Ради Української РСР. Так, значно зменшилась кількість депутатів. Багато депутатів загинуло на фронтах, внаслідок терору на тимчасово окупованій території республіки.
На кінець 1943 p. ще багато депутатів Верховної Ради республіки знаходилось у лавах Червоної армії, у евакуації в східних областях СРСР. Деякі депутати ще перебували на тимчасово окупованій території України, брали участь у партизанській та підпільній боротьбі з агресором. На 1 травня 1945 p. з 390 депутатів у Верховній Раді УРСР було тільки 289 чоловік, або 74% довоєнного складу*.
У зв'язку з війною значно зменшився апарат Президії Верховної Ради УРСР. На початку 1942 p. він налічував лише 16 чоловік. Тільки наприкінці війни вдалося відновити майже повністю штат апарату Президії Верховної Ради УРСР. Він налічував 122 чоловіка.
Шоста сесія Верховної Ради Української РСР першого скликання відбулася 1-4 березня 1944 р. в Києві. Верховна Рада УРСР схвалила діяльність уряду Української РСР, затвердила державний бюджет Української РСР на 1944 p., утворення союзно-реслубліка-нських народних комісаріатів оборони та закордонних справ УРСР і внесла необхідні зміни до Конституції республіки.
До кінця війни Президія Верховної Ради УРСР в першу чергу зосереджувала увагу на розгляданні питань, пов'язаних з воєнними діями, діяльністю Раднаркому УРСР по забезпеченню Червоної армії всім необхідним для завершення війни.
Верховна Рада Української РСР та її Президія багато уваги приділили удосконаленню державного апарату УРСР, зокрема найвищих органів державного управління, що знайшло свій прояв в утворенні ряду нових наркоматів, комітетів і управлінь.
В умовах воєнного часу і особливо у відбудовчий період значна увага приділялася діяльності уряду УРСР.
Виходячи з міркувань зовнішньополітичних інтересів керівництва СРСР, згідно з законом, прийнятим на Х сесії Верховної Ради СРСР, союзні республіки отримали право утворювати союзно-республіканські наркомати закордонних справ та оборони. продолжение
--PAGE_BREAK--
Українська РСР як республіка, котра зробила значний внесок у розгром загарбників і зазнала разом з тим дуже великих втрат, була в числі тих держав, які були найбільш зацікавлені в охороні своєї безпеки. Тому вже у лютому — березні 1944 p. був утворений наркомат закордонних справ УРСР. Але робота цього наркомату значною мірою була обмежена. А після вирішення питання про вступ України в ООН робота наркомату закордонних справ стала майже фікцією.
Одночасно з наркоматом закордонних справ був утворений наркомат оборони УРСР. Але справжні республіканські наркомати оборони і республіканські військові формування керівництву СРСР були непотрібні. То ж коли остаточно з'ясувалось питання про вступ України а ООН, гру «в розширення прав союзних республік у галузі оборони» було закінчено і наркомат оборони УРСР фактично ліквідовано.
У період 1943-1945 pp. значна увага уряду УРСР приділялася оперативному керівництву відбудовою та організацією діяльності народногосподарського комплексу республіки.
В цей період важливого значення набули питання житлового будівництва. У зв'язку з цим Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 серпня 1943 p. був утворений республіканський наркомат житлово-цивільного будівництва. Для затвердження проектів забудови міст та інших населених пунктів і здійснення державного архітектурно-будівельного контролю постановою Раднаркому УРСР від 15 грудня 1943 p. було організовано Управління в справах архітектури при Раднаркомі УРСР, а у квітні 1945 p. — Управління в справах сільського і колгоспного будівництва.
Для керівництва культурно-освітньою і видавничою справами в республіці указами Президії Верховної Ради УРСР у вересні 1943 р. при Раднаркомі УРСР було утворено Управління в справах поліграфії і видавництв, а в січні 1945 p. — Управління в справах кінематографії, Комітет у справах мистецтв і Комітет у справах культурно-освітніх установ.
Раднарком УРСР уже з перших днів визволення українських земель розгорнув відбудовні роботи в усіх галузях народного господарства республіки, приділивши особливу увагу відродженню кам'яновугільної промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. «Про організацію видобутку промисловості Донбасу. Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У в постановах від 15 лютого 1943 р. „Про організацію видобутку вугілля і відбудову шахт Донбасу“ і від 15 серпня 1944 p. „Про дальші заходи по відбудові вугільної промисловості Донбасу для забезпечення вугіллям чорної металургії, залізничного транспорту івоєнної промисловості Півдня“ накреслили план відбудови промисловості України.
Передбачались невідкладні заходи по відбудові конкретних підприємств, строки введення об'єктівдо ладу. Так, в постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від ЗО вересня 1943 р. „Про відбудову Ново-Краматорського заводу і Старо- Краматорського заводу“ зазначалось, що відродження цих заводів є головним воєнно-політичним і господарським завданням партійних і радянських органів Сталінської області.
40. Загальною закономірністю суспільного розвитку с тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства — економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури XX ст., то однією з її принципових особливостей с визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні стани розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна. Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 pp створення СРСР. Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську „відлигу“, брежневський „застій“, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення. Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Нові можливості відкриваються перед українською культурою в зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так.званий „третій“ — на відміну від перших двох — державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор — це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів. Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури — Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. В галузі освіти зміни стали відчутними вже на рубежі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися справою недільних шкіл, про які ми вже згадували в попередній темі. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі „Букварь южнорусскій“ Т.Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані. На Західній Україні в 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство. В товаристві існувало три провідні наукові секції — історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М.Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 р. Науковці товариства започаткували кілька серійних видань, таких, як „Записки НТШ“, „Пам'ятки українсько-руської мови“, „Етнографічний збірник“, „Матеріали до української етнології“. Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прививати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. Архітектура на Україні у другій половині ХІХ продовжує відчувати на собі сильний вплив російської та європейської шкіл. На зміну ампіру приходить еклектизм, для якого характерне використання елементів різних стилів; особливо поширився віденський ренесанс. З орієнтацією на віденську моду набудовані найбільш репрезентовані тогочасні споруди у Києві, Одесі, Львові, Харкові, Чернігові. Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали М.Позен та П.Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів монументалістів слід відзначити відомий пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М.Минешин). Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М.Д.Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. Абітурієнтові слід відзначити також багатогранну діяльність М.Бекетова, зав. кафедрою хімії Харківського університету, який вперше у світі став викладати курс фізичної хімії. Праці видатного вченого відкрили нову галузь наукових досліджень — металотермію. Талановитий біолог І.Мечников, працюючи в Одеська університеті, створив вчення про фатоцитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу світі бактеріологічну станцію. В Київському університеті значний вклад у розробку нового навчального курсу неевклідової геометрії вніс М.Є.Ващенко-Захарченко. Основоположником наукової школи з молекулярної фізики був зав. кафедрою фізики університету М.П.Авенаріус, якого ще зовсім недавно вивчали як автора філософської теорії через критику його Леніним.
41. Як і в кожній групі інтелектуалів, у дисидентів існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: „Я пропоную… одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду“. Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана „Група юристів“ на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана „Група юристів“ на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення. Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Отже, як бачимо, у дисидентів існувала велика розбіжність у поглядах. Одні прагнули здобути національні права та громадянські свободи, інші закликали до проведення в СРСР реформ, але не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні. Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. „Шістдесятники“ — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: — Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; — Об’єднана партія визволення України; — Український національний фронт (видавав журнал „Воля й Батьківщина“); — Український національний комітет. Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду „відлиги“ стала робота І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці.
42. Поява українських політичних партій кінця 19 поч. 20 ст. Була прискорена соціальним напруженням. На початок 20 ст. діяли такі партії: ств. 1900р. Революційна українська партія (РУП), виразники інтеречів селянства брали участь в антипоміщицьких селянських виступах. 1902 р. Стався розкол партії. В 1902 р. утв. НУП (Народна партія укр.) шовіністська партія на чолі з Міхновським. 1903 р. УСП (Укр. Соціаллістична партія) та Укр. Радикальна партія (УРП) на чолі з Борисом Грінченко.м 1905р. Реорганізувалася РУП переназвалася на Укр. На укр. соціал-демократичну робітничу патію (УСДРП) провідниками були Антонович, Винниченко, Петлюра і Порш.1908р. УСДРП розпалася внаслідок переслідування царськими властями. Провідниками ТУП були Грушевський, Єфремов, Дорошенко вони всі мали парламентський досвід.
43. В 1965 р. Почалася економічна реформа за ініціативою О. Косигіна. Програма: розширення господарської самостійності підприєств, місцева ініціатива, ліквідіція раднаргоспів, відновлення промислових міністерств. Всі економічні проблеми вирішувалися через Москву. В середині 60х років –поч 70х. Економічний розвиток стабілізувався, створився Державний комітет постачання. В 70 роки Укр. потребувала якісних поштовхів для подальшого розвитку економіки: впроваджування новітніх технологій, інтенсифікація трудових ресурсів, все це було відсутнє в економіці, не виконувалися плани пятирічок. У 70 роках підвищилося с\г виробництво. Центрально-диктаторська політика зумовила уповільнення показників економічного рівня держави. Наприкінці 70х на поч. 80х років економіка України увійшла у смугу тотальної кризи. Економіка була не ефективною, неконкурентноспроможною. Одне з гасел того часу „економіка має бути економною“ відповідало духові того часу.
44. На момент війни Укр. землі були поділені між Рос. та Австро-угорськими імперіями. З початку війни рос. війська зайняли частину Буковини, східну Галичину, вступили в Карпати. У 1915 р. Австроугорські війська повернули завойовані раніше тириторії. В 1014 р. В Львові утв. Головна Українська Рада (ГУР) з ініціативи ГУР було створено легіон українських січових стрільців (УСС) кількістю 2.5 тис. Навесні 1916 р. Росіяни завдали удару під назвою „Брусиловський прорив“ Рос. Війська просунулися вглиб на 80-120 км. Захопили Чернівці, Броди, Коломию, Луцьк. Ролсія розпочала новий наступ який повністю провалився. Рос. Відійшли ще далі ніж в 1915р. Така ситуаця проіснувала до укладання Берестейського миру.
45. Період правління Брежнєва отримав назву „застій“.починаючи з 1966р. На партійних форумах розглядалося птання підвищення життєвого рівня. В конституції 1977р. були зафіксовані права на гідну оплату праці, забезпечення житлом, медичною допомогою. Колгоспники почали отримувати зарплату. Середня заробітна плата зросла з 78 карб. До 155. Але у 70х роках настав дефіцит продукції. Укр. на початку 80х років посідала 60-60 місце в світі за рівнем життя. Період „застою“ характеризувалося стабільністю та передбачуваністю, у той же час рівень життя знижувався. Партійно-державна номенклатура ств. для себе систему привілеїв, які забезпучували її значно кращі умови життя.
46. 3 березня 1917р. Ств УЦР. Ідея застування УЦР належала ТУП. Керівником було обрано Грушевського, також важливу роль відігравалиВинниченко, Петлюра, Єфремов. На початку свого існуваня УЦР виконувала роль київської міської організації. УЦР закликала укр народдобитися від Тимчасового уряду „всіх прав які тобі природно належать“ використання укр. мови в державних установах, судах, тощо. Головна мета УЦР- здобуття національно-тириторівальної автономії України і перебудову рос держави на федеративну демократичну республіуку. Керівництво УЦР вбачаючи небезпеку для Укр в діях більшовиків 6 листопада 1917р. Проголосило 3 універсал, який зумовив проголошення УНР.
47. з Ініціативи Горбачова почалась перебудова в СРСР (квітень 1985)перебудова мала охопити 5 провідних галузей життєдіяльності суспільсьтва: 1)економіка (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних) 2)внутрішня політика (демократизація суспільного життя та народовладдя) 3) зовнішня політика (припинення „холодної війни“ та побудова спільноєвропейського дому). 4) соціальна сфера (підвищення матеріального та культурного добробуту населення) 5)ідеологічного (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думок громадян). Ідеї перебудови швидко зайшли в глухий кут. Виникла криза в усіх сферах життя: суспільно-політична, економічна та національна.яка завершилась розпадом СРСР.
48. ЗУНР утв. 19 жовтня 1918 р. 5 лист.1918р на стор. газети „Справа“ зявилась програмна декларація ЗУНР в якій ЗУНР проголошувалась демократичною республікою. Презедентом ЗУНР став Петрушевич. Молода укр. держава шукала підтримки на міжнародні арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, взяла участь у паризькі мирні концеренції,. Надзвич. Важливим фактои став акт злуки УНР і ЗУНР 1 грудня 1918р. В умовах конфлікту з поляками сформувалась УГА в якій гпліч 100тис. осіб. В ЗОУНР основна увага приділялась національному питанню. Наплечі ЗОУНР ліг весь тягар війни з поляками що в подальшому зумовив денонсувацію акту злуки. Спроба СУНР ств. повноцінне державно культурне життя залишалось нереалізованим. Результат укр-польської війни відзначився провалом. Зах-укр. землі відійшли до польщі, а решта тир укр встанов. Радянська влада.
49. Протягом 1985-87 рр. В україні не існувало значних політичних сил. В укр. головним чинником що розхитувало суспільствостала Чорнобильська катастрофа. Ще одним фактом став прорцес русифікації, як наслідок в умовах політ. Гласності в укр. виникли, нові партії, політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації. Суттєвий вплив на ситуацію в Укр мало винекнення на Укр. народних рухів. У 1989р з ініціативи спілки письменників україни і товариства укр мови утв. Рух очолив його І. Драч. Швидка політизація суспільства виявилась в мітингах і демонстраціях (близько 20 тис. Осіб) в Києві. 13 листопада на ньому стало питання про чорнобиль про відповідальність за це окресимих осіб. Україну охопили страйки і мітинги у 1989 р страйки шахтарів. З 1990р. почався рух за вихід з СРСР. 16 липня 1990 ВР СРСР прийняла про держ суверенітет укр.
50. 29 квітня 1918р. на хліборобному конгресі прийнято рішення про передачу влади П. Скоропадському. Зразу Скороп. Видав маніфест в якому йшлося про розпуск УНР, і земельних комітетів, право на приватну власність, потім видано закон » про тимчасовий державний устрій" в якому назва з УНР змін на «Українська держава». Особливості уряду Скороп. Було те що він формував уряд за професійною ознакою а не за партійно. Скороп. Спирався на заможні верстви населення. У 1918р було прийнято закон «про засоби боротьби з розрухою с\г, максимум землевласності 25 га, встановлювався 12-год. робочий день. Така соціально-економ. Політика викликала опір у значної частини начелення. Розгорнувся повстаньський рух. У зовнішньополітичній діяльноті гетьман мав обмеження. У міждержавних відносинах гетьман намагався повернути усі етнічнітириторії Укр. Восени 1918 р зовн.політ. орієнтація гетьмана змінилася. В результаті поразки Четвертного союзу гетьман був змушений зректися влади 13 грудня 1918р.
51. В березні 1991 р. ситуація в СРСР загострювалася. В цей час реакційні сили що спиралися на парт. Апарат верхівку КДБ, значну частину генералітету, активізували підготовку до заколоту, спроба якого відбулася 1991 серпня 1991р. Але переворот організований ГКЧП провалився. Реакцією Москви на ці події стало проголошення союзними республіками незалежності. Радянський союз почав розвалюватись. До цього добавився референдув в Україні 1 грудня 1991 р. 8 грудня в Біловезькі Пущі 3 керівники Укр, росії та білорусії підписали угоду про СНД у якій шлося про припинення снування СРСР. 24 серпня 1991 р. ВРУ прийняла „Акт проголошення незалежності України“ А 1 грудня 1991р. було проведено всеукр. Референдум більше 90 % підтримали „Акт проголошення незалежності України“.
52. В 1918 році в укр. активізувалися сили які виступали за відновлення УНР. В серпні 1918р. Було створено Український національний союз (УНС) голова Винниченко. З метою відновлення УНР у ніч з 13 на 14 листопада УНС ств. тимчасовий орган – Директорію 13 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і було відновлено УНР. Внутрішня політика Директорії: – прагнення утвердити в україні Укр. національний варянт влади. –скасування законів гетьманщини, відновлення 8-ми год. робочого, дня Акт злуки ЗУНР і УНР відбувся 22 січня 1919 р. Аграрна політика Директорії передбачувала конфіскація поміщицьких земель. Провівши в армії реформу, позбувившись напівпартизанщини Петлюрі вдалося стабілізувати становище на фронті й на початку червня 1919р. закріпити позиції на лінії Староконстантинів- Проскурів. Камянецьподільський.
53. Сучасна економіка україни перебуває в стані економічної кризи: скорочуються робочі місця, знецінюється національна валюта, велика інфляція, залежність укр. екноміки від іноземних капіталовклоадець, природніх ресурсів, від позик МВФ, загальнодержавний борг, соціально-політична криза, невдалі украдені договори з Росією, інформаційна війна. Криза 90- років. Ідеї перебудови Горбачова зайшли в глухий кут. В усіх галузях життя виникла гостра суспільно-політична криза, економічна та національна яка призвела до розвалу СРСР.
54. Вступ Рос. армії до Укр. супроводжувався новим погромом українства. Загалом до Рос. Було переміщено близько 100 тис. Укр. із завойованих Рос. імп тириторії Галичини і Буковини було ств. 4 губернії: Тернопільська, Червнівецька, Львівська і Перемишльська, на чолі з Бобринським. Влада спиралась на москофілів, здійснювалось знищення українофілів і австрофілів. На захоплених тириторіях почали закривати школи, книгарні, установи. Відкривали рос. школи, учбові різні заклади, православні церкви. Відбувалося виселення грекокатолиських священників. Відступаючи рос. війська брали у полон українців. Причини поразки революції: Неспроможність директорії ств. життєздатний і стабільний політичний режим. – послаблення соціальної опори директорії. – неусвідомлення широкими масами українців про створення власної держави. – відсутність єдності демократичних сил. – насприятливі зовнішньополітичні обставини.
56. Після проголошння „Акта проголошення незалежності України“ Україна стала рівноправним субєктом у міжнародних відносинах. 5 грудня 1991 року ВРУ звернулась до парламентів усього світу з заявою що Укр. спрямовуватиме свою політику на зміцнення миру і безпеки у всьому світу. Зростання зовнішньополітичної діяльності укр. у західному напрямку вилилося у те що на 1 січня 1995 року Укр. була членом 37 міжурядових організації, Світового банку, МВФ, Європейського банку реконструкції і розвиткуа також підписала угоду про співробітництво з ЄС, НАТО. Недавно Укр. увійшла до СОТ, ЮНЕСКО, ВТО. Відносини між Рос. і Укр. є нерівномірними, одним із питань що зумовили конфронтацію сторін це Крим. Втім, Росія є головним торговим партнером Укр. Значною проблемою Укр. у відносинах з Росією є залежність від поставок російського газу і нафти. Україна є невизначеною в плані міжнародної полвтики, орієнтації на схід чи на росі. продолжение
--PAGE_BREAK--
56. Мета НЕПУ: — Ліквідація загрози нової громадянської війни.- рятування більшовицького режиму.- покращення економічного становища в країні. Суть непу полягає в заміні продовольчої розклаки на продовольчий податок. Швидко відроджувалася кооперація. У роки непу посилилась роль товарно грошових відносин. Позитивні наслідки непу відчули жителі міст. Особливості непу в Україні: — «зовнішнє» походження політики, яка не враховувала інтересів укр. – здійснення соціально-політичних перетворень супроводжувалася придушенням національно-демократичних сил. Наслідки непу: відновлення промисловості і с\г, зруйнованого вроки 1 світ. Війни. – ліквідація політичної кризи. – стабілізація радянського режиму.- закріплення при владі більшовиків. Протягом весни 1919р. над тириторією укр. було встановлено радянський контроль почались формуватися державні інститути, вони почались з створеним тимчасовим урядом робітничо-селянського кряду, перейменованого пізніше на раду народних комісарів. Офіційно назва україни ССРР закріпила диктатуру пролетаріату.
57. Політичну міграцію 20 ст. спричинило тяжке матеріально-економічне становище українського народу, гніт. В 20 роках 20 ст. Була найбільшою міграція населення з Західних регіонів: Галичина, Закарпання у європейські країни, а також за океан: Аргентику, Канаду США. В 20 ст. Відбувався тиск на українських громадських діячів, політичних діячів, поетів, людей які мали націоналістичні настрої. Другою міграцією населення України в 20 ст. Був період між двома світовими війнами (1917–1939 рр.) – економічно-політична причина; і третя – роки Другої світової війни та повоєнний період – політична причина міграції. І ось у середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Не легко живеться українським емігрантам за кордоном, але вони ніколи не забувають про свою батьківщину, підтримують її різними методами.
58. Важливою складовою культурних процесів в украні 1920-30хх років булла політика коренізації. В україні політика коренізації проходила у формі українізації. Укранізація поширилась на всі сфери життя. Почалась українізація 1920р. На укр. мову навчання перейшли чверть інститутів, більше половини технікумів, працювало укр. радіомовлення, кількість держ службовців що розмов. Укр. була 54%. Політика українізації викликала духовний ренесанс, різноманіття літературних організацій і обєднань. 1921р. активізувався процес оформлення автокевальної православної церкви. Наприкінці 20 на поч 30р. процес україн. Почався згортатись оскільки українізація сприяла розвиткові культури, становленню національної самосвідомості, що загрожувало існування федерації.
59. Будь які статистичні дані про чисельність укранців за кордоном є умовними. Найбільш впливовими укр. діаспорами є діаспори США і Канади. Вони завжди підтримували свою батьківщину. Перебуваючи в країнах півн. Америки іммігранти з укр.прагнуть зберегти самобітність, культуру, мову. На американські землі діють такі молодіжні організації як ПЛАСТ, СУШ, ОДУМ. Але найбільше укр. є в росії близько 5 млн.
60. давньоруська держава залишила яскравий слів в світовій історіїх 9-13 ст.Вийшовши на політичну арену київська русь поступово перейшла від сутичок з сусідами до рівноправної участі в політичному життя європи та близького сходу. Великий міжнародний авторитет і військову міць давньоруської держави поєднували з високим рівнем економічного розвитку. Навала орд Батия знищила Київську Русь.
61. Пацифікація (умиротворення) офіційна назва масових репресій щодо населення в Галичині. Приводом для пацифікації послужили протипольські акції підпали майна польських власиків, пошкодження ліній звязку. Відповідальність за скоєне взяла на себе ОУН. Пацифікація проводилась арештами укр. громадських діячів, застосуванням колективної відповідальності, масові обшуки культ.освітніх установ, арешти активістів укр організацій, закриття шкіл українських. Наслідкипацифікаціїце зростання національної свідомості, настроїв ворожості до поляків, що вело до загострення укр. польських відносин.
62. 25 лютого 1956 р. на засіданні 20 зїзду КПРС Хрещов виголосив доповідь присвячену культові особи Сталіна, ця промова шокувала зал. Перед делегатами постав новий образ сталінажорстокого малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ і знищував своїх опонентів. Цей момент можна вважати початком відліку звільнення радянського суспільства ввід деяких реакційних рис що гальмували розвиток суспільства. Розпочався процес «десталанізації» по вертикалі. Тобто засудження культу особи. На кінець 50х р. КДБ переглянуло справи 5,5 млн. Чол які перебували на обліку репресованих органів. Знято було 58% справ. Парадоксомдесталінізації було те, що процес реабілітації жертв сталінський репресій супроводжувався новими репресіями.
63. Прихід Виговського до влади після смерті Б. Хмельницького попав на час загострення соціальних суперечностей. Виговський став на шлях ігнорування повідної політичної ролі в державі козацтва. Невдоволення запорожців що Виговського обрали на не чорні раді. Московія розігруючи карту примирення сторін, насправді спровокувала боротьбу між ними. 3 березня 1657р. в соціальний рух внеслися десятки тисяч селян. Міжан котрі громли маєтки шляхти й старшин, розправлялися з збирачами податків. Боротьба переросла в громадську війну. У ролі політ. Керівника виступило запоріжжя.
64. Причини визвольної війни полягають в глибокому минулому, спробуємо їх розглянути. В той час могутня Оттаманська імперія поставила собі за мету захопити всю Європу. Перед обличчям такої загрози литовський князь Ягайло згодився на династичний шлюб з польською королевою Ядвігою.
Спочаткупольська влада вела себе досить обережно і не впроваджувала ніяких змін.
Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо»
Але агресивна Католицька церква не змогла втерпіти перед видовищем «незайманих» земель України і змусила польського короля Казімира піти в широкий наступ на права українців.
Всюди була запроваджена латинська мова, по всій Україні будувались католицькі костели та монастирі, а діючи православні передавались у власність католицької церкви, або продавались євреям під склади та корчми. Польський король роздавав українські землі своїй шляхті «за просто так».
Українці були фактично зведені до статусу рабів.
Невдовзі польське дворянство отримало значні привілеї. Після унії 1596 року, яку уклали між собою католики та частина православних владик вийшов указ короля, який урівнював в правах з поляками тих українців які приймали католицьку або уніатську віру.
Суть справи в тому, що справжнім господарем в країні стала анархічна, жорстока, бездушна шляхта. Саме в цьому лежать всі причини Визвольної війни. Шляхта почала вважати всі інші версти населення «бидлом»
Магнати часто здавали свої володіння в оренду. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два – три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість – сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг.
За словами англійського історика Нормана Дейвіса участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько – єврейської спілкою «була єдиною найважливішою причиною тієї страшної відплати, що не раз упаде на них у майбутньому»
Гніт з боку Польщі та близкість Дикого Поля зумовило появу козацтва, цього вирішального чинника визвольної війни.
Польські королі бачили свою безсилість та небажання шляхти воювати з татарами, прихильно ставились до козацтва, а король Стефан Баторій в 1582 р. дав козакам такі ж привілеї як і шляхті, та й узяв їх на службу в державне військо.
Але шляхта, побоюючись козацтва почала руками наступних королів всіляко обмежувати їх права. Наслідком цього стали козацькі повстання Криштофа Косинського в 1591 р. та Северина Наливайка в 1596 р.
Польська влада спробувала ввести обмеження щодо козаків, а отримала повстання Марка Жмайла в 1625 р., та Тараса Трясилав 1630 р.
Але невдовзі шляхта почала знов обмежувати права козацтва і козацтво знов підняло повстання у 1637 р. на чолі з Павлюком. Після розгрому цього виступу гетьман Яків Острянин та Дмитро Гуня вели боротьбу у 1638 р. І в цьому випадку козацтво отримало важку поразку. Шляхта позбавила козаків майже усіх прав.
«Польський уряд порішив відібрати козацькому війську всі його дотеперешні „вольності“ і привілеї. Козаки мусили передати полякам артилерію, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо утратило свою самоуправу. На його чолі мав стояти не виборний гетьман, а комісар, назначений королем.
Полковниками мали бути не козаки, а польські офіцери. Реєстр зменшено знову до 6000 і до війська допущено тільки тих, що не брали участь в повстанні. Це був такий тяжкий погром, що козаки не могли прочуняти з нього цілих десять років.
1638 р Богдан Хмельницький був сотником в Чигирині. Данієль Чаплинський захотів у 1646 р. маєток Хмельницького, вбив його меншого сина та викрав наречену сотника. Хмельницький спочатку звернувся до суду, а потім, побачивши безперспективність цього діла подався на Січ.
У січні 1648 р. він із жменькою прихильників втікає на Запорізьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запоріжців, виганяє із січі польську залогуй добивається гетьманства. Спочатку заколот, що набирав сили, мав усі ознаки попередніх невдалих повстань: засліплений жадобою помсти, козацький старшина, якого покривдилимагнати, втікає на Січ і переконує запоріжців встати за свої (і його також) права. Проте, у випадку з Хмельницьким винятковий талант організатора, полководця та політика все докорінно змінив. Хмельницький заключив угоду з татарами про спільні дії проти польського війська.
Польська влада добре розуміла чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом з Бару на Корсунь, а в універсалі до повстанців вказав видати йому Хмельницького і розійтися.
Бойові дії почалися у квітні. Гетьман Потоцький зупинився з головними силами під Корсунєм, а вперед вислав свого сина Стефана з 4 тисячами війська до яких ще мали приєднатись реєстрові козаки, що спускались на човнах по Дніпру.
Хмельницький вдало використав роз¢єднаність польських військ. Війська в нього було всього 3000 козаків. Тому Хмельницький через своїх агентів спровокував заворушення серед реєстровців, внаслідок чого ті приєднались до повстанців. „Хмельницький тим часом перетягнув на свою сторону ті реєстрові полки, що плили на човнах Дніпром. 26 квітня Хмельницький попав на Стефана Потоцького і взяв його війська в облогу під Жовтими Водами. Поляки, після “зради» реєстрових козаків почали переговори з Хмельницьким про капітуляцію – тобто, що вони (поляки) віддадуть козакам усе важке озброєння і підуть геть, лише з особистою зброєю для самозахисту (пістолі та шаблі). Повстанці обрали собі за старшого Филона Джалолія й під його проводом пішли до Хмельницького. Хмельницький на це згодився, бо не хотів втрачати козаків, і сподівався на ласку короля, але татари порушили домовленість і напали на поляків в урочищі Княжі Байраки 15 травня. Там до татар примкнула певна частина нереєстрового козацтва.
26 травня під Корсунєм польські війська попали в засідку влаштовану Хмельницьким і потерпіли повну поразку.
«Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8 520 жовнірів, 41 гармата» Вимоги козацької інструкції були досить скромні: Хмельницький домагався 12-ті тисячного реєстру, поновлення прав та привілеїв козацтва, захисту православної віри й повернення православним забраних уніатами церков." Отже, як ми бачимо, Хмельницький не збирався визволяти свій народ з під польського ярма, а сподівався на казочку про доброго короля.
65. Це були громадянські національно-релігійні організації міщанства, створені за зразком ремісничих цехів.
Багато православних міщан не мирилися зі своїм приниженим становищем у Польській державі. Вони намагалися згуртуватися, щоб протистояти національно-релігійним утискам. Водночас міщани хотіли оновити православну церкву.
Вони прагнули підняти рівень освіти простих людей і поширювали серед православного населення друковане слово.
Перші братства виникли у Львові: 1542 р. – Благовіщенське, а 1544р. – Миколаївське. У другій половині 16 століття найвпливовішим стало Львівське Успенське братство.
Завдяки наполегливості міщан – братчиків у Львові 1573р. було відкрито друкарню. Близько 1585 р. в місті з’явилась братська школа для дітей міщан і священників.
Львівські братчики займалися благодійністю, читали і самостійно тлумачили Святе Письмо.
Діяльність Львівського Успенського братства служила прикладом для міщан інших міст.
Підтримувало братський рух і запорозьке козацтво. Просвітницька діяльність братства, швидке поширення братських шкіл, а також поява братських друкарень сприяла національному і культурному пробудженню українського суспільства.
66. Кінець 16-початок 17 століть були часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення. Утверджувались відчуття рідної землі. Вітчизни, зв'язку поколінь, історичного обов'язку сприйняти й зберегти духовні надбання свого народу -культуру, мистецтво, мову, звичаї та обряди, віру предків — тобто все, без чого неможливе існування нації. Збереження і розвиток духовної культури, культурно-національне відродження стає історичною необхідністю. Центрами господарського та політичного життя стають міста. Зростає й міцніє міський стан, зацікавлений у піднесенні виробництва, а також освіти і науки. Саме це середовище сприйняло ідеї Гуманізму й Реформації, зокрема про необхідність поширення в народі освіти й нагромадження знань. Культурне відродження в Україні відбувалося у надто складних умовах — переважна частина українських земель протягом 14-16 століть перебувала у складі Литви, Польщі, інших держав. Соціальне пригнічення поєднувалося з національно-духовним — принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, традиції, православна віра. Католицизм і унія стали тією зброєю, за допомогою якої польські магнати та шляхта намагалися остаточно поневолити українське населення. Розвиток освіти ставав життєво необхідною справою. Так зародилася і згодом завоювала визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Так постало завдання створення національної світської школи. Ідея громадське — політичної значимості освіти поширювалась серед різних верств суспільства. Визрівало переконання, що освіченість впливає не тільки на формування особистості, а й визначає місце в суспільстві, забезпечує розквіт самого суспільства. Розвиток шкільної освіти в Україні наприкінці 16 — першій половині 17 ст. базувався на досягненнях шкільництва попередніх часів. Школи розташовувалися здебільшого при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки навчали дітей письму старослов'янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу. Кількість шкіл постійно збільшується. Взагалі можна твердити, що свої школи мали майже усі міста, містечка і чимало сіл. Крім елементарних міських, церковних і монастирських, були ще й домові школи. Всі вони внесли вклад у розвиток і поширення освіти в Україні. В Україні виникають протестантські школи. У них вивчалися грецька, латинська, польська, церковнослов'янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а в Панівецькій школі, що мала характер вищого навчального закладу, — філософія і теологія. Найчисленнішими серед неправославних навчальних закладів були католицькі. Перший єзуїтський колегіум був відкритий у Ярославі в 1571 році. Новий етап у розвитку шкільної освіти в Україні починається з відкриття у 1578 році Острозької школи-академії. В Острозькій школі старі слов'янські й греко-візантійські традиції поєднувалися з надбанням тогочасної європейської освіти. Значна увага приділялася слов'янській та грецькій мовам. Разом з тим запроваджуються латина і так звані «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. З 1594 року ректором академії став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Нову сторінку в історії української національної освіти відкрили братські школи. Першою серед них була Львівська, яка виникла 1585 року. Утримувалися школи на кошти братств, бідні та сироти навчалися безкоштовно. Головне місце у програмах братських шкіл виділялося гуманітарним наукам, зокрема граматикам слов'янської, грецької, латинської, польської мов. Діяльність братських шкіл проходила в умовах посилення національно-релігійного гніту. У 20-х роках 17 століття занепала Львівська братська школа, не витримавши врешті-решт нерівної боротьби з єпископом Балабаном і католицьким духовенством. В 1627 р. студенти єзуїтської колегії напали на Луцьку братську школу, побили її учнів, знищили частину книг. У 1620 р. з ініціативи гетьмана П. Сагайдачного була відновлена Київська митрополія. Основними культурно-освітніми центрами Києва на початку 17 ст. стають Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. У 1615 році братство заснувало школу, що стала родоначальницею майбутньої Києво-Могилянської академії. 15 жовтня 1615 р. шляхтянка Галшка (Єлизавета) Гулевичивна подарувала свій двір на Подолі для влаштування монастиря, школи і притулку для прочан. Восени 1631 року в Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Члени Київського братства разом із Запорозьким військом вимагали об'єднання братської і лаврської шкіл. Це відбулося 1632 р.
67. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церкви. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська. На боці уніатської були: митрополит, п'ять єпископів, визнання польським урядом, а головне — могутня рука папи. На боці православних: два єпископи, багато чорного та білого духовенства і — народ, їх зверхник, Царгородський патріарх, не був у стані боронити їх. Спроби православних звернутися до короля за посередництвом сеймиків та сеймів нічого не дали. Уніатська Церква залишалася в очах уряду єдиною правною Українською Церквою.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головне та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків.
68. України народ у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.
Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів.
Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні.
Першими піднялися козаки — так звані «виписчики». У 1591— 1593 pp. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 pp. — С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 pp. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 p. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.
Жарини народного гніву жевріли й на початку 1648 p. спалахнули полум'ям великої народно-визвольної війни, яку розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей козацтва.
Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну українську православну, тобто національну державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України, Б.Хмельницький заявляв: «Выбью з лядской неволи народ руський, а что перше я воевал за шкоду и кривду свою, теперь буду воевать за нашу православную веру...»
Чимало поляків ставали у 1648—1654 pp. під прапори українських полків.
Вирішальну роль у перемозі над Річчю Посполитою відіграли маси феодально залежного селянства. Вони складали не тільки основу військової сили, а й були єдиними годувальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у визвольній війні добре уявляли Б.Хмельницький та його оточення. У 1652 р. в зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, більш зручне місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 p.Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на початку 1648 p. очолив війну за визволення України.
69. Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України, Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномор'я і Приазов'я. У середині XVI ст. за порогами Дніпра було зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. Її можна визначити як самоврядну військово-політичну організацію народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.
Економічна система запорізького козацтва складалася з двох секторів: січового й індивідуального. У свою чергу січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьому рівні переважали ті форми господарської діяльності, які потребували спільних зусиль артільної роботи. Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав майно і доходи, якими Кіш як центральний запорізький уряд не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибної ловлі, пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусідами: Польщею, Гетьманщиною, Росією.
Природні й соціальні умови визначили організаційну форму запорізького господарювання в степу — зимівник (хутір). «Запорозькі козаки мають деякі поселення, що звуться зимівниками або хуторами, там тримають худобу, коней і овець, мають пасіки і всяку економію, розводять сади і городи, роблять запаси сіна для худоби і засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках — рибу». В кожному зимівнику були дві-три хати для людей і різні господарські будівлі. продолжение
--PAGE_BREAK--
Основна частина прибутків запорізьких зимівників доставлялася в Січ, решта залишалася на харчування самих виробників та їхніх родин.
Значно важливішою галуззю січового господарства порівняно із землеробством було скотарство (окремі дослідники вважають, що воно приносило в 5 разів більший дохід, ніж землеробство).
Значного розвитку на Запоріжжі набуло ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі й з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 1670-х років тільки на Січі перебувало не менше 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. Здавна відомою у запорізькому краї була торгівля, як внутрішня, так і зовнішня. Внутрішня торгівля залишалася переважно дрібною, обмежуючись продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари, головним чином, забезпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла.
Велике значення для Запоріжжя мала зовнішня торгівля. Вона велася з Польщею, Литвою, згодом — з Річчю Посполитою, Туреччиною, Кримом, з другої половини XVII ст. значно розширилася торгівля з Московією. На Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому житті: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, а також тканини, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, худобу, хутра.
На самій Січі, як правило, торгували на Крамному базарі у передмісті. Тут знаходилася безліч «торгових будок», лавок, крамничок, яток, шинків, у яких і йшла жвава торгівля як місцевими, так і привізними товарами.
Важливою складовою господарського життя Запорізької Січі були її фінансові ресурси. Вони формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення й транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди.
Запорізька Січ не мала власної банківської та грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн, форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, що ґрунтувався на демократичних, республіканських традиціях..
70. Гніт, що поширився у заселених західних районах породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан — козацтво, що селилося на порубіжних землях. Він завжди був солідарний із селянами, бо теж обстоював волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед другим займають землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди почали шукати вихід у козаччині. Початковий етап виникнення козацтва малодосліджений. Але тільки власні збройні сили могли врятувати Україну. Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. Вперше слов’янські козаки з’явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням у середині XVI століття їх кількість значно зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі. Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать. Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Основними причинами виникнення козацтва були: а) економічні (нестача власної орної землі, народна колонізація вільних земель Придніпров’я та Дикого поля — степів за Дніпровськими порогами); б) соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала); в) політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки); г) стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства); д) національно-релігійні (політична полонізація українського населення та наступ католицької церкви на права православної); Спочатку козаки ставили собі за мету відвести напади татар, сприяючи у такий спосіб освоєнню окраїн. Але, в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи кожен раз переконливі перемоги над татарами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв’язанні ключових питань українського життя. Рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи укріплення. Вони називалися засіки. А сукупність цих засік дістала назву «Січ». Дмитро Вишневецький заснував Запорізьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва. Саме слово «Січ» означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами.
На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських урядників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена — оттоманських турків. Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст. тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1529 р. спустошили Угорщину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи лишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути виклик «бусурманам», як говорили українці про мусульман, обов'язково завойовував прихильність земляків і славу за кордоном.
Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але, організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар далі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40—80 чайок — довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перщий такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.
Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу — ринок рабів у Криму — і звільнили тисячі невільників.
71. Свидригайло (Швидригайло; православне ім'я — Лев; р. н. невід. — 1452) — великий князь литовський (1430-32). Син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Ягайла. У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом, узявши ім'я Болеслав.
Свидригайло був наймолодшим братом Ягайла. Він був охрище-ний разом з Яґайлом у Кракові і після того жив у Вітебську з своєю матір'ю, що правила тим містом. Після її смерти в 1392 р., коли Ягайло надіслав до Вітебська поляка-намісника, Свидригайло забив його і зчинив повстання, вважаючи, що Вітебськ належить йому. Вітовт приборкав повстання і в кайданах вислав Свидригайла до Кракова. Вітовт повідрубував голови його спільникам, а самого Свидригайла забрав до в'язниці, де він пробув 9 років, аж поки 1418 року його викрав князь Острозький. З 1420 року Свидригайло знову дістав Сіверщину і сидів тихо до смерти Вітовта.
Великим князем, й Яґайло вибір їх затвердив, давши Свидригайлові перстень- інвеститутру. Однак, польські пани, на підставі того, що не брали участи в виборах великого князя, оголосили їх незаконними і настояли на проголошенні війні. Забрали Поділля, облягли Луцьк. Війна велася мляво, з перервами. Свидригайло уклав союз з Пруським Орденом, волохами, татарами, але коли всі союзники розпочали воєнні дії, в 1331 році несподівано уклав перемир'я з Ягайлом на два роки. Він енергійно піукав дальших союзів: крім німецьких лицарів, волохів та татар, приєднав Тверського князя, з дочкою якого одружився, великого Московського князя; Новгород і Псков піддалися під його владу. Тоді поляки зорганізували проти Свидригайла повстання литовських панів, серед яких було багато незадоволених ставленням великого князя до руських панів хоч в оточенні Свидригайла, як і на посадах, переважали литовці. Сігізмунда проголошено великим князем. На його боці стали старі литовські землі: Вільна, Троки, Ковно, Жмудь, Городно; силою забрав він і Берестя. На боці Свидригайла залишилися: Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь, східне Поділля.
Свидригайло, це була людина талановита, але дуже нерівної вдачі, химерна і пристрасна, що дуже шкодило його політичній діяльності. Союзниками Свидригайла стали також цісар Жигмонт, Німецький орден, татари і Молдавія,— але допомога була більш демонстраційна, як фактична. Війна велася спершу на пограниччі Волині і Поділля (під Луцьком 1431 р., під Копистерином 1432 р.), а Свидригайлові полки заганялися такох глибоко в Галичину і Холмщину. Але прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим князем Жигмонта Кейстутовича. Боротьба перекинулася на все Велике князівство. Щоб відтягти від Свидригайла українських бояр, Ягайло і Жигмонт вирішили піти на поступки і надали православ-ним тих самих прав, що їх мали католики (1432, 1434 рр.). Це, справді, ослабило сили Свидригайла. Врешті він мусив здатися і зректися влади великого князя. Залишилось йому тільки Волинське князівство.
З того часу польські впливи у Великому князівстві ставали дедалі сильніші, а одночасно українські пани втрачали свої політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував централістичну політику супроти українських земель. Після смерті Свидригайла (1452) він скасував волинське князівство, що було гніздом українських автономістів, і передав Волинь під управу свого намісника. Українцї й Білорусини, невдоволені такою зміною політики, покладали свої надїі на молодшого Ягайлового брата Свитригайла: сей хоч був теж охрещений на католицтво, одначе все приязно тримав ся українських та білоруських князів та панів.
72. Визвольна війна 1648—1654 pp. закінчилася проголошенням на Переяславській раді 1654 р. входження України до складу Росії.
Але внаслідок складних умов боротьба українського народу за возз'єднання всіх українських земель у складі Української держави не завершилась. Північна Буковина разом з Молдовою, до якої входила, залишилася під гнітом султанської Туреччини, Закарпаття — під владою Угорщини, Східна Галичина — у складі Польщі. Правобережжя за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і «Вічним миром» 1686 р. залишилося під владою Польщі. Отже, до складу Росії ввійшла Лівобережна Україна з Києвом, під її впливом перебувало Запоріжжя, яке потім офіційно ввійшло до її складу. У складі Російської держави залишалася Слобожанщина.
Лівобережна Україна з Києвом після Переяславської ради 1654 р. в офіційних документах царського уряду почала називатися Малоросією, а в багатьох місцевих писаних пам'ятках і в усній мові часто іменувалася Гетьманщиною. Вона обіймала територію нинішніх Чернігівської, Полтавської, західну частину Сумської та Харківської областей, східну частину Черкаської, Київської областей.
Як і в усій Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 p. — через Малоросійський приказ.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького духівництва. Ці землі, а також землі вільні, «пустоші» перейшли до відання скарбу Війська Запорізького, тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними військовими поселеннями. У цих поселеннях, за переписом 1666 p., налічувалося 24 604 двори, не рахуючи дворів козацьких. Посполиті (так від польського слова «поспільство» — маса, простий народ — називали спочатку селян і міщан, а потім здебільшого селян) позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів, яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів, зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад.
Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів. Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали участь у визвольній війні.
Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. характерними рисами соціально-економічного розвитку українських земель були зростання крупного феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова та відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникають мануфактури; збільшення товарності виробництва; зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку.
73. Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.
Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до «побудови матеріально-технічної бази соціалізму». Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої.
Промисловий переворот у провідних галузях української промисловості створив матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки. Наприкінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпосництва, розпочалась індустріалізація.
Середньорічні темпи зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня. Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася майже вдвоє швидше.
У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брянського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним товариством криворізьких залізних руд про постачання сировини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного чавуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олександрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. завершено спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ). У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р. — Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в 1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи. Південноукраїнські металургійні підприємства були досить великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзівському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олександрівському — 4 тис. робітників.
Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона перетворилася в один з найрозвинутіших у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни та Південно-Захід-ний цукровобуряковий район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У зв'язку з початком Першої світової війни індустріалізація в Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізницями. У кінці XIX ст. Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в переробній її частка становила лише 15%. Основним виробником тютюну імперії була Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було дуже багато. Тому, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності в Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений характер цього розвитку.
74. Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці Гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року. Ця подія принципово вплинула на всю дальшу історію Українського народу і Європи в цілому.
Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України стало утвердження Української Козацької держави як правової автономії і суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація; відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів інституалізації державного устрою та системи влади в Україні. Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі. Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації українського етносу, його денаціоналізації, трансформації Української православної церкви, втрати її автономності.
Переяслівські події істотно вплинули на розвиток геополітичних процесів, розстановку сил на карті Європи. Істотно зміцнилися позиції Московської держави. Виникли передумови її перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої. Водночас відбулося істотне послаблення політичної сили і ваги Оттоманської Порти та її васала — Кримського ханства, посилення впливу Священної Римської імперії. Започатковано політичний переустрій Балкан.
Ставлення до Переяславської угоди 1654 року завжди було і залишається неоднозначним. Оцінка та з'ясування причин і наслідків цієї історичної події тлумачилися з позицій політичної доцільності Російської імперії. Особливих ідеологічних викривлень зазнала оцінка Переяславської угоди за часів Радянського Союзу: уся історія Українського народу подавалася як «віковічне прагнення возз’єднатися з російським». Цей міф був створений ще ідеологічним апаратом Російської імперії та суттєво скорегований радянським суспільствознавством у 1954 році – до 300-річчя події. Специфічне розуміння Переяславської Ради як акту «возз'єднання України з Росією» протягом 1950-1980-х років було однією з підвалин радянської імперської ідеології поряд з ідеологемами «Київської Русі — колиски трьох братніх народів», «нової історичної спільноти — радянського народу» тощо. Суттєвими залишаються можливості політичної експлуатації міфу про Переяславську Раду й нині. Недивлячись на те, що у наші дні Переяславський міф набув певної автономності у суспільній свідомості населення України, він і тепер активно використовується в поточному політичному житті.
Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у «березневих статтях» Хмельницького та «Жалуваній грамоті» царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.
75. У міжвоєнний період західноукраїнські землі знаходилися у складі трьох держав: Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина у складі Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковина-Румунії. Соціально-економічне становище цих територій у складі вище зазначених держав було дещо різне, але мало й багато спільного. Це були в переважній більшості аграрні регіони. Близько 80 % населення західноукраїнських земель займались сільським господарством. Проведені на початку 20-х років урядами цих країн аграрні реформи принципово не змінили аграрних відносин в цих регіонах. Селяни землі не отримали. Так, 33,8 % всіх оброблюваних земель Західної України належало поміщикам, 8% державі, 2,1 % церкві, 48,8% селянських господарств мали лише 2 га землі кожне, а близько 1 мли селян були безземельні або малоземельні. На Закарпатті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі. На Буковині було 115 тисяч безземельних і малоземельних господарств.
Значну роль у господарстві західноукраїнських земель відігравав кооперативний рух. Кількість кооперативів швидко зростала. Якщо в Галичині в 1921 році нараховувалось 580, то в 1939р. вже 4 тис. кооперативів, вони об'єднували понад 700 тис. чоловік.
Входження українських етнічних територій Північної Буковини та Бессарабії після Першої світової війни до складу Румунії та політика цієї держави щодо українців протягом більш ніж двох десятиліть наклали свій відбиток на становище краю, наслідки якого простежуються й нині.
Звичайно, становище українських земель у складі Румунії привертало увагу радянських дослідників ще 40-х рр. ХХ ст., коли Північна Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянського Союзу. Проте для більшості праць радянської доби характерне однобоке висвітлення проблеми, з традиційним засудженням політики Румунії як держави, яка визискувала і пригноблювала українців та інші народи. У свою чергу, приєднання краю до Української РСР подавалося виключно як позитивне явище, що сприяло національному, економічному й культурному відродженню українців. продолжение
--PAGE_BREAK--