Ринок як форма функціонування товарного господарства

МІНІСТЕРСТВООСІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙНАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІБОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Кафедраекономічної теорії
Кваліфікаційнаробота
РИНОКЯК ФОРМА ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА

Студентка 4 курсу, групи
спеціальності6.050100 –
економічнатеорія
Науковийкерівник
Черкаси2009

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РИНКУ ЯК ФОРМИФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА
1.1.ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ РИНКУ
1.2. СТРУКТУРА РИНКУ ТА МЕХАНІЗМ ЙОГО ДІЇ
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТРУКТУРИ РИНКУ УКРАЇНИ
2.1. МОДЕЛЬ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ ФІНАНСОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ
2.2. РОЗВИТОК РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ
2.3. РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИНКУ ВУКРАЇНІ
3.1. РИНОК ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
3.2. ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК: ПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП
 
Актуальністьтеми. Системнатрансформація України в напрямку ефективної соціально орієнтованої ринковоїекономіки пов’язується, перш за все, з переходом до типової в розвинутихкраїнах системи взаємозв’язку виробництва і потреб, в якій останні реалізуютьсячерез свою платоспроможну форму – попит. Подібна спрямованість економічнихреформ передбачає відмову від централізовано-планової моделі, зорієнтованої, впершу чергу, на досягнення необхідних обсягів виробництва, а не на забезпеченняреальних потреб.
ПроголошенняУкраїни незалежною державою відкрило реальні можливості переходу її до ринку.Подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму, коріннаперебудова економічних процесів шляхом здійснення радикальних реформ,спрямованих на ринкову трансформацію всіх сфер господарського життя суспільства– основні засади економічної та соціальної політики української держави.
Побудоварозвинутого ринкового господарства – процес досить складний і тривалий. Урозвинутих країнах Заходу він відбувся як природний, взаємопов’язаний зекономічним і соціальним прогресом суспільства.
Ринок —досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих формсуспільного прогресу.Ринкове господарство є середовищем,«атмосферою», в рамках і з допомогою яких відтворюються і пануютьвідносини і зв'язки товарного виробництва.
Ринок яксамодостатній, автоматично діючий, само регульований механізм— це абстракція,яка деякою мірою відбиває реалії XIX ст. Сучасний же ринок — це один зфеноменів, який зумовлює складну систему господарювання, в якій тісновзаємодіють ринкові закономірності, численні регулюючі інститути (передусімдержавні) і масова свідомість.
Питання ролі ринку, економічній системі знайшли чільне місце в дослідженнях найвидатнішихекономістів як минулого, так і сучасності. Серед них слід особливо відзначитироботи А. Сміта, Д. Рікардо, Дж.С. Мілля, К. Маркса, І. Фішера, Дж.М. Кейнса,М. Фрідмана, Л. Харріса та інших. Не дивлячись на те, що автори належать дорізних економічних шкіл, спільним для їх досліджень є визнання значної роліринку в досягненні рівноваги сукупного попиту та сукупної пропозиції. Окреміаспекти функціонування ринку досліджуються і в роботах таких авторів, як: М.М.Агарков, М.Ю. Алексеев, Б.І. Альохін, B.C.Балабанов, В.В. Бочаров, О.Д. Василик, А.В. Гальчинський, М.А.Гольцберг, Г.Дефоссе, Л.А. Дробозіна, А.О. Задоя, М. Климович, Т.Т. Ковальчук, В. Мусатов,В.М. Родіонова, П. Шепель та інших. Більшість наукових праць цих та іншихдослідників присвячена аналізу окремих конкретних сторін функціонування ринку,розробці методології та методики аналізу діяльності підприємств.
У контекстівизначення завдань особливого значення набувають проблеми функціонування ринкуяк основного механізму функціонування товарного господарства, відтвореннялюдини в сукупності її фізичних, інтелектуальних та духовних якостей.Незбалансованість ринку приводить до неможливості оптимального використаннятрудового, інноваційного і творчого потенціалу робочої сили, викликаємакроекономічну нестабільність та соціальну напруженість.
Темакваліфікаційної роботи є досить актуальною як з наукової, навчальної так ізпрактичної точки зору. Її дослідження дозволяє набути ґрунтовних знань в галузіекономічної теорії, міжнародних економічних відносин, ознайомитися з тим яквідбувається розвиток ринкових відносин, усвідомити особливості розвиткуосновних видів ринків, та виявити наслідки впливу на розвиток ринку.
Зв’язок роботиз науковими програмами, планами, темами. Тема роботи досить тісно пов’язана знауковими планами і програмами кафедри економічної теорії та міжнародноїекономіки. Дослідження, що здійснюється у цій кваліфікаційній роботізнаходиться у контексті науково-дослідної роботи, кафедри економічної теорії таміжнародної економіки за темою: “Соціально-економічні наслідки ринковихперетворень в постсоціалістичних країнах”.
Мета і задачідослідження. Метадослідження полягає у здійсненні комплексного політико-економічного аналізуринку як форми функціонування товарного господарства, його структури.
Для досягнення цієїмети першочергове значення має чітке визначення й реалізація таких завдань:
визначитисутність, структуру ринку;
виділити тасистематизувати різні види ринків;
розкритиособливості фінансового ринку;
виявитипріоритетні напрямки розвитку ринку послуг;
проаналізувати сегментиринку інновацій та технологій;
визначенняосновних напрямків впливу взаємодії сегментів ринків на макроекономічнуситуацію.
Предмет іоб’єкт дослідження. Об’єктом дослідження є ринок як форма функціонуваннятоварного господарства. Предметом роботи є особливості товарно-грошовихвідносин, що виникають між продавцем і покупцем.
Методологічніоснови дослідження. При дослідженні даної проблеми було використано такізагальнонаукові  та специфічні методи: діалектичного матеріалізму, науковоїабстракції, економіко-статистичні, метод порівняння, аналізу і синтезу та ін.При написанні роботи були опрацьовані такі джерела: наукові статті, монографії,статистичний щорічник.
Практичнезначення одержаних результатів даного дослідження полягає у тому, що одержані результати,щодо впливу ринку на розвиток товарного господарства, функціонування різнихвидів ринків та їх стан, можуть бути використані як додатковий теоретичнийматеріал для поглибленого вивчення тем  з економічних дисциплін,  тісно пов’язанихз розвитком ринкових відносин.
Структура таобсяг роботи. Структура кваліфікаційної роботи обумовлена логікою дослідження. Вонаскладається з вступу, основної частини, яка містить три розділи і сімпараграфів, висновків, списку використаних джерел, 2 таблиць, 3 рисунків, 3схем.

РОЗДІЛ1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РИНКУ ЯКФОРМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ТОВАРНОГО ГОСПОДАРСТВА
 
1.1ПОНЯТТЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ РИНКУ
У результатівиникнення суспільного поділу праці, приватної власності на засоби виробництвай економічного відокремлення товаровиробників суспільне виробництво набуваєтоварної форми. На певному етапі розвитку (капіталізм) ця товарна форма стаєпануючою, а товарно-грошові відносини починають опосередковувати практично всівідносини суспільства.
Можна сказати щоринок є наслідком поділу праці, але це ще далеко не все. Так, наприклад, першийподіл праці в первісній громаді не спричинило появи ринку, оскільки подібнийподіл мало чисто внутрішній характер, заснований на вікових і половихвідмінностях: чоловіка в первісному суспільстві йшли на полювання, а жінкизалишалися в будинку, стежили за порядком, підтримували вогонь, намагалисяорганізувати тоді ще примітивне зберігання продуктів й обмежене землеробськевиробництво, що дозволяло хоч якось підтримувати існування у випадку невдалогополювання або коли полювати було неможливо.
Такий поділ праціще не визначає мінових відносин. Поділ праці як джерело обміну й причина появиринку в широкому змісті цього слова знайшов своє значення пізніше, коли людивідкрили, що тварин можна приручити й одержувати від них молоко й іншіпродукти, і почав обробляти землю. Все це історично привело суспільство доподілу племен на скотарські, мисливські, землеробські, з'явилося виробництво,що постійно перевищувало безпосередні потреби людини, і відбувся розподілсуспільства на класи.
Обмін здобуваєпевний ступінь регулярності, коли, наприклад, ті, хто роблять молоко й м'ясо,віддають вівцю за зерно або, як це краще видно з більше пізнього приклада, колидомоткане полотно, що вироблялося раніше в патріархальних сім'ях, у певниймомент починає вироблятися в місті деякими соціальними групами людей(ремісниками), коли при поділі суспільства на класи відбувається певнадиференціація в споживанні.
Уже тодіпочинається розподіл на галузі, а пізніше — на тип виробництва й види продукту.Обмін спочатку носить випадковий характер і відбувається в найпростішій форміобміну товару на товар. Потім обмін стає усе більше звичним, відбувається усебільш часто, породжує гроші як посередника при обміні. Але ще довгий час вісторії людства обмін товарів залишався ще не визначальним явищем. Доситьзгадати середньовічні ярмарки, великий ринок улаштовувався раз або два в рік, акругом панувало натуральне господарство [17,63].
В античні часихазяї мали рабів, які робили маслинове масло й вино, призначене для споживанняїх грецькими або римськими панами. Крім того, раби робили взуття, тканини,товари загального користування, продукти, призначені для обміну, тобто товаривироблялися для споживання вузького правлячого класу, а не для широких народнихмас.
Так як можливістьобміну веде до поділу праці, то ступінь останнього завжди повинна обмежуватисямежами цієї можливості обміну або, інакше кажучи, розмірами ринку. Коли ринокнезначний, ні в кого не може бути спонукання присвятити себе цілкомякому-небудь одному заняттю через неможливість обміняти весь надлишок продуктусвоєї праці, що перевищує власне споживання, на потрібні йому продукти праціінших людей.
Водний транспортдля всіх видів праці відкриває більш великий ринок, ніж при існуванні одноголише сухопутного транспорту, поділ праці й удосконалювання всякого родупромислів природно вводяться вперше в приморських місцевостях і по берегахсудноплавних рік, а потім ці поліпшення через довгий час проникають у внутрішнічастини країни.
При такихперевагах водного транспорту представляється природним, що перші успіхи ремеселі промисловості мали місце там, де відкривався увесь світ для збуту продуктіввсіх видів праці.
Таким чином, увсіх цивілізованих народів гроші стали загальним знаряддям торгівлі, задопомогою якого продаються й купуються всякого роду товари або ж обмінюютьсяодин на іншій.
Кожна людинабагата або бідна залежно від того, у якому ступені вона може користуватисяпредметами необхідності, зручності й задоволення. Але після того як встановивсяподіл праці, власною працею людина може добувати лише дуже невелику частину цихпредметів: значно більшу частину їх він повинен одержувати від праці іншихлюдей; і він буде багатий або бідний залежно від кількості тієї праці, якою вінможе розпоряджатися або яке він може купити.
От чому в ті часиісторично ще не виникло ніякого економічного навчання: для цього ще не дозрілинеобхідні історичні умови. Навіть якщо в Аристотеля ми й знаходимо деякі натякина таке поняття, як товар, це ще не виходить, що ринок став звичайним явищем ужитті людей. Це явище затверджується коли в середньовічній громаді з'являєтьсяміський ринок. Ринок з'являється тоді, коли вільні ремісники середньовіччяпочинають робити певну кількість товарів для міського ринку, основою якого єобмін тканинами, предметами побуту й т.д. Але «часи прядки» тривалище століття, навіть при наявності міського ринку. Як би те не було, асередньовічний ринок багато в чому відрізнявся від сучасного, наприклад тим, щотовар вироблявся за замовленням, або, як ми сказали б сьогодні, панувавособливий вид поділу праці — по зробленому продукті [18,178].
Швець кроївшкіру, убивав цвяхи, пришивав підошву — загалом, робив всі, завершуючи своюроботу повністю, і випускав виріб у готовому виді. Ремісник був власникоммайстернею й власником зробленого їм продукту, тобто товару, що він ніс наринок. Мінові відносини цього товарообігу прекрасно визначені Марксом:міняється один товар на іншій. При цьому типі товарообігу гроші виступають лишеяк посередник і тільки у виняткових випадках — як капітал. Цей тип обміну можнапредставити формулою Т -Г -Т (товар — гроші — товар) [29,54].
У наші дніпромислове виробництво взуття ґрунтується на потоковому методі, коли працівниквиконує одну операцію або частину операції, які лише в сукупності ведуть довипуску готового виробу. Сьогодні працівник уже не є власником виробленоготовару й тим більше-засобів виробництва. По цій і багато інших причинахзалежність окремої людини у всіх його життєвих умовах від «ринку» усебільше збільшується.
При історичномурозгляді процесу становлення ринку відразу видно, що реальна дійсність не маєнічого загального з формалістичним поданням про двох людей, що роблять обмінтоварами: одна людина пропонує горіхи в обмін на інжир, відбувається безгрошоваугода, і із цього нібито розвивається процес обміну взагалі. Подібні речі немають нічого загального й з абстрактним поданням про продавця й покупця, щодіють на рівних початках і розглядаються як абстрактні одиниці. Навіть у такихспрощених гіпотезах варто виходити з реального положення речей. Загальновідомо,що з розвитком ринку обмін здобуває загальний характер, і при цьому якпосередник виступають гроші.
У процесістановлення й розвитку товарно-грошових відносин формується такий найважливішийїх елемент, як ринок. Тому причини виникнення товарно-грошових відносинрозкривають і причини виникнення товарного обігу й ринку. Водночас ринок (якокремий елемент) — це складне утворення, він має свою власну структуру, для йогофункціонування й розвитку необхідні специфічні умови. З часу виникнення ринкурізні напрями та школи економічної думки неоднозначно тлумачили його сутність.
Ринок як одна зкатегорій товарного виробництва у процесі еволюції зазнав істотнихкількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останніпонад два століття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набувчіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх,поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно дляхарактеристики ринкового попиту [30,67].
Першу спробу датинаукове визначення ринку зробив французький економіст О. Курно. На його думку,цей термін позначає «будь-який район, на якому взаємовідносини покупців іпродавців вільні, тому ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко йшвидко вирівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл стверджував, що «чимдосконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктахв один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». Упідручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, якийзводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремихтоварів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що «ринок — ценабір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначенняоб'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предметаекономічної науки, тобто без акцентування уваги на вивченні виробничих абоекономічних відносин. Крім того, не слід обмежувати ринок лише сферою товарногообміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок ціннихпаперів [30,69].
У сучаснійполітичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план привизначенні сутності ринку виходить система або певна сукупність економічнихвідносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями(формування попиту й пропозиції та ціни на товари). Крім того, необхідноз'ясувати основні суб'єкти ринку, між якими виникають і розвиваються таківідносини.
В однихвизначеннях такими суб'єктами називають сукупність покупців, у других —виробників і споживачів, продавців і покупців, у третіх — домашні господарства,підприємців і уряд, у четвертих — господарюючих суб'єктів. З погляду принципуісторизму суб'єктами ринку найдоцільніше називати домашні господарства (у томучислі окремих індивідів), різні типи фірм і організацій (насамперед крупнікорпорації) та державу (у тому числі наднаціональні органи).
Сучасний ринок —певна сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різнимитипами фірм та організацій (насамперед крупними компаніями) і державою (у томучислі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послугу сферіобігу та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарноговиробництва і грошового обігу. Основні ознаки сучасного ринку зображені насхемі 1.1.
/>

Схема 1.1.Характерні ознаки сучасного ринку [33,165]
Щоб датикомплексне (або системне) визначення сутності ринку, необхідно з'ясувати йогофункції.
Основнимифункціями ринку є[40,254]:
1. Ціноутворююча функція,тобто остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізація,перетворення продукту праці на товар.
2. Відтворювальнафункція – забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокремазв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічноїсистеми та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світовогоринку. З допомогою цієї функції здійснюється оборот сукупного суспільногопродукту та його складових частин.
3. Спонукаючафункція, суть якої полягає в спонуканні виробників товарів і послуг знижуватиіндивідуальні витрати порівняно із суспільно необхідними, підвищення суспільноїкорисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей.
4.  Регулюючафункція – регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різнимисферами та галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможногопопиту й пропозиції, нагромадження й споживання та інших пропорцій. Внаслідокцього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ,властивих командно-адмістративній системі.
5. Контролюючафункція – сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін.
6. Функціяпосилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн ісвітового господарства.
7. Функціясанації, тобто очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатнихпідприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно послаблюєвиробництво заради виробництва, а отже витратний характер економіки.
8. Інформаційнафункція – постійна наявність таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредиттощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарськоїдіяльності.
Таким чином,ринок слід розглядати як певну сукупність економічних відносин між різнимисуб'єктами, де відбуваються остаточне визнання й визначення їх вартості тареалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками зазниження витрат виробництва й підвищення суспільної корисності товарів, поліпшуєтьсяпропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервністьсуспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а такожздійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санаціяекономічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку,які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів.
Для ефективногофункціонування такого ринку необхідні відповідні умови [27,245]:
1. Реальнийплюралізм форм власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвідурозвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існуватиіндивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужійпраці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів,власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.
2. Здатністьсуб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такоговпливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективнихмонополій), знижує ефективність функціонування ринку.
3. Розвинуте антимонопольнезаконодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації. Це певноюмірою послаблює монополістичні тенденції в економіці й сприяє ефективномуфункціонуванню сучасного ринку.
4. Добрерозвинута система економічного та адміністративного регулювання економікидержавою (за переважання економічних методів). Це створює передумови дляіснування регульованого ринку.
5. Наявність ідоступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.
6. Конкурентнаборотьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності. Кількість їх увиробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7—8, оскільки 1—2суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.
7. Розвинутий ірозгалужений комплекс об'єктів власності, які можуть стати об'єктомкупівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила,інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні видицінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів  тощо, гроші, нерухомість,предмети споживання та ін.).
8. Наявністьринкової інфраструктури. Тобто комплексу інститутів, підприємств, служб таустанов, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктіввласності.
У певнійсукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок», ключову рольвідіграють відносини власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послугздійснюються їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласненнячужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили навідповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються черездіяльність посередників-лідерів тощо (внаслідок привласнення засновницькогоприбутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).
У нашомубуденному житті учасники (суб’єкти ) ринкових відносин, як правило, асоціюютьсяз покупцями й продавцями, які протистоять один одному в торговельних закладах(магазин, підприємство громадського харчування) або на базарі. Таке уявленняпро суб'єкти ринку не випадкове. Йоно породжене загальним обмеженням розумінняринку. Мова про це йшла вище. Насправді, враховуючи, що товарно-грошовівідносини в ринковій економіці опосередковують усі відносини суспільства,суб'єктами ринку практично стають всі учасники суспільного виробництва. Див.схему 1.2.
/>
Схема 2.1.Суб’єкти ринку [29,145]

Широкетрактування ринку, наведене вище, свідчить про те, що об'єктами ринковихвідносин у сучасній економіці стають усі результати суспільної діяльності.Тобто, ними можуть бути матеріальні продукти праці (засоби виробництва,предмети споживання, послуги, житло тощо); інтелектуальні продукти праці(інформація, наукові ідеї); робоча сила; цінні папери (акції,облігації); валюта, позичкові капітали і т. д. Див схему 2.3.
/>
Рис. 2.3. Об’єктиринку [29,146]
Отже, важливимчинником формування й розвитку ринку як форми функціонування товарногогосподарства був міжнародний поділ праці, а на сучасному етапі є процесінформатизації та глобалізації економіки. Суть глобалізаційного процесу полягаєу накопиченні структурних зрушень і подальшого формування цілісного світовогогосподарства, яке базується на новітніх інформаційних технологіях івсеохоплюючої транснаціоналізації процесів виробництва й  обміну.  Глобалізаціяхарактеризується руйнуванням національних кордонів, закладанням фундаментунового,  глобального суспільства. Розвиток світової глобальної мережі«Інтернет» та інформаційних технологій, інтернаціоналізація валютних ринків,розвиток міждержавних транспортних мереж, динамічний розвиток міжнародногоринку мобільного зв'язку — усе це відіграє ключову роль у діяльностіінфраструктурних елементів.
Оскільки вринкові відносини вступають різні суб’єкти, а до сфери обміну надходятьрізноманітні товари й послуги, то в країні формується досить складна ринковаструктура, яка включає найрізноманітніші види ринків.

1.2СТРУКТУРА РИНКУ ТА МЕХАНІЗМЙОГО ДІЇ
Структуру ринкурозглядають з різних точок зору, що пов’язано із складністю цієї системигосподарських відносин, які стосуються усього комплексу економічних, політичних,соціальних, правових, моральних та інших аспектів життєдіяльності людини ісуспільства.
Розрізняють такіструктурні ознаки класифікації ринків [5,50]:
з точки зоруекономічного призначення об’єктів ринкових відносин;
з точки зорутериторіального підходу;
з точки зоруконкретних видів характеристик товарів і послуг.
Пізнання ринку якекономічної категорії неможливо без глибокого аналізу його структури, тобтоелементів, з яких він складається, і які взаємодіють між собою. Для цього слідобрати критерії, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв можебути кілька, оскільки ринок є складним і багатоманітним утворенням економічногожиття.
Найбільшпоширеним є розгляд структури ринку з точки зору економічного призначенняоб’єктів ринкових відносин: ринок предметів споживання та послуг; засобіввиробництва; науково-технічних розробок та інформації; фінансовий, валютний, праці(робочоїсили).
Кожний з названихринків дуже різноманітний і в свою чергу поділяється на ринки взуття, косметики,швейних виробів, молочних, хлібних, м’ясних, рибних товарів, що існуютьвсередині ринку предметів споживання. Ринки машин, верстатів, нафтопродуктів, металу,вугілля органічно входять до складу ринку засобів виробництва. Ринки акцій, кредитнихресурсів є складовими фінансового ринку. Існує і такий критерій розмежуванняринку, як ступінь зрілості ринкових відносин: розвинений ринок, ринок, щоформується, ринки з різним ступенем обмежування конкуренції.
Ринок можнахарактеризувати відповідно до чинного законодавства як легальний і нелегальний.
Структура ринкуможе бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою: місцевийринок, окремих територій, регіонів, країни, ринок коаліцій різних країн, світовийринок.
Регіональні ринкипоєднані між собою і взаємодіють як певний органічний механізм. Саме цьомупорушення у будь-якій ланці відразу передаються решті ланок через ціни, попит, пропозицію,конкуренцію. Це означає, що ринок єдиний, а кожний його елемент – невід’ємнаскладова.
Розвиток ринковихвідносин долає територіальні перепони, ліквідовує економічний сепаратизм, ведеврешті-решт до інтеграції національного ринку у світовий.
Свої фізіологічніта соціальні потреби людина задовольняє на ринку предметів споживання. Вінбезпосередньо відображає виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів. Матеріальнеі нематеріальне виробництво має бути адекватним платоспроможному попитунаселення. Якщо цієї рівноваги немає, то у суспільстві настає дисбаланс: невистачає певної групи товарів споживання, з одного боку, і перевиробництво – зіншого. Ринок через конкуренцію, ціни, прибуток, перелив капіталу та інші йогомеханізми впливає на виробництво, змінюючи його структуру, ліквідує тим самимдиспропорції в економіці та у сфері обігу. Так відновлюється рівновага міжплатоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг.
Для Українихарактерним є дефіцит багатьох товарів, що забезпечує виробнику і продавцюмонопольне становище, надаючи можливість встановлювати завищені ціни, протидіятиформуванню ринкових відносин. Не подолавши цієї суперечності, збудувати ринокне вдається. На практиці це зумовить існування законних і незаконних формнеринкового розподілу, що призводитиме як до зрівнялівки, так і до збагаченнявсіх, хто має доступ до предметів споживання та послуг. Для того щоб виробитивідповідний антидефіцитний механізм, важливо знати причини, що відтворюютьтоварний голод у країні.
Головною причиноютакого становища є структурне створення економіки України. За влучним виразомодного з економістів, вона є самоїдською, тобто виробництво відбувається зарадивиробництва. Частка засобів виробництва у сукупному продукті країни становить64%, а предметів споживання – 36%. Особливо великі структурні перекоси у промисловості,де виробництво предметів споживання (група “Б” ) становить лише 30%, а решта –засоби виробництва (група “А”).Вихід полягає в тому, щоб змінити структуру виробництва,збільшити частку галузей, що виробляють предмети споживання: легку, харчову,м’ясо-молочну промисловість, інші сфери, в яких виробляються товари цієї групи [21,35].
Насичення ринкуспоживання залежить від перебудови агропромислового комплексу, докорінної змінивідносин між сільським господарством та промисловістю, іншими галузями. Третинаі більше вирощеної продукції ланів та ферм  втрачається через низький розвитокпереробної промисловості, нестачу холодильників, інших засобів зберігання продукції.Великі втрати продукції при транспортуванні. Отже, слід більш швидкими темпамирозвивати галузі переробної продукції, інфраструктуру, що сприятиме зберіганнюпродукції, поліпшенню її якості і як наслідок – насиченості нею ринку.
Десятки роківсело є специфічним донором для розвитку машинобудування, воєнного комплексу, будівництва,видобувних галузей. Ціни на комбайни, трактори, мінеральні добрива, пальнезростають набагато швидше, ніж на продукцію аграрного сектора. Якщо не подолатиподібні перекоси, ринок не матиме достатньої кількості продукції цієї сфери. Можестатися навіть, що товаровиробники перейдуть до натурального обміну.
Перепоною нашляху створення повноцінного ринку споживання на нинішньому етапі розвитку ємонополія державної торгівлі, яку слід подолати. Це відбувається за рахуноквідтворення приватних, кооперативних та інших підприємств торгівлі, якіформують реальне ринкове середовище, де діє конкуренція.
Важлива роль устворенні споживчого ринку має належати державі. Це проведення гнучкої та ефективноїінвестиційної політики щодо структурної перебудови народного господарства, кредитної,податкової політики в галузях, що виробляють товари народного споживання, зовнішньоекономічноїполітики з залученням іноземних інвесторів у галузі, що поставляють продукціюна ринок товарів споживання. Держава повинна стимулювати ділову активність усоціально значущих галузях.
Ринок засобіввиробництва. Свобода економічної діяльності господарюючих суб’єктів, їхнясамостійність залежать від забезпеченості засобами виробництва, можливостівільної реалізації продукції, встановлення на неї цін, укладання договорів. Підприємництвоіснує лише тоді, коли кожна юридична чи фізична особа має можливість вільнопридбати будь-які засоби виробництва. Для досягнення цієї мети у нашій країнімають відбутися докорінні перетворення і якомога швидший перехід до вільноїторгівлі засобами виробництва, де б її суб’єктами були різні власники. Це і єшлях побудови відповідного ринку, оскільки буде подоланий адміністративний монополізм,який безроздільно панував у нас у вигляді матеріально-технічного забезпечення іявляв собою командний розподіл ресурсів централізовано встановленими фондами,що ґрунтувався на закріпленні виробників і споживачів один до одного. Такийрозподіл призводив до того, що підприємство отримувало не те, що йому потрібно,а те, що дадуть. Фондування – це свого роду “карткова схема” для підприємств, якабула народжена в умовах дефіциту і, в свою чергу, породжувала штучний дефіцит імарнотратство. Розподільчий спосіб використання ресурсів штовхав підприємствана нагромадження запасів, які можна було обміняти на потрібні ресурси або матипро всяк випадок [19,63].
Реальний ринокнеможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва. Саме торгівлі, а нерозподілу. Лише вона сприятиме певній заінтересованості підприємств уефективному використанні матеріально – технічних ресурсів, примусить вивчати тапрогнозувати попит, динамічно перебудувати виробництво з урахуванням замовленьспоживачів, приймати оперативні самостійні рішення при зміні кон’юнктури. Ринокзасобів виробництва, як і будь-який товарний ринок, передбачає економічну іюридичну відповідальність за виконання контрактів та поставок. Порушення їхпризводить до втрати прибутку, а то і банкрутства. Демонополізація цьогосектора економіки, відтворення в ньому розвиненого конкурентного середовищавідбуваються через розвиток різноманітних форм власності у всіх галузяхекономіки, у тому числі й тих, що виробляють і реалізують засоби виробництва.
Формуванняповноцінного ринку засобів виробництва передбачає створення такого йогоінституту, як товарна біржа, де укладають контракти між виробниками іспоживачами, забезпечується співвідношення цін попиту і пропозиції.
Ринокнауково-технічних розробок та інформації. Цей сектор ринкового народного господарстваобслуговує всі сфери людської діяльності. Без впровадження новітніх досягненьнауки і техніки у виробництво не можна примножити національного багатства України,підвищити добробут її громадян, забезпечити їхнє духовне та інтелектуальнезростання. Цим визначається місце ринку науково-технічних розробок та інформаціїу суспільно-економічному житті. Проте значний науково-технічний потенціал унашій країні використовується вкрай незадовільно. На винаходи, перспективнірозробки, наукову інформацію майже немає попиту. Кількість підприємств, девикористовувався хоча б один винахід, швидко зменшується, внаслідок чогоневикористаними залишаються понад 80 відсотків винаходів, створених ізареєстрованих протягом 1985-1991 рр. Зменшення обсягів застосування  досягненьнауки і техніки призводить до консервації технічної відсталості народногогосподарства України з застарілими технологіями, вкрай спрацьованими основнимивиробничими фондами, порушеною екологією, важкими та небезпечними для людейумовами праці [20,39].
Причини такогостановища криються в тому, що науково-технічні розробки здійснювалися на основібюджетного фінансування і безплатно передавались, а не продавалися споживачам. Останніне тільки не несли відповідальності зі їхнє використання, а й не булизацікавлені у використанні їх, оскільки конкуренції не було, і вони моглилишитись дотації, яка виплачувалась з бюджету без урахування того, як працює підприємство.З такою економікою ринок несумісний. Вона, скоріше, як “королівство кривихдзеркал”, відбиває все у спотвореному вигляді.
В умовах ринкудокорінно змінюється відношення до науково-технічного прогресу. Кожнепідприємство, щоб вижити в умовах  жорстокої конкуренції, має підвищуватиефективність виробництва, а отже, і запроваджувати нову техніку, технологію, ноу-хау,що робить їх предметами купівлі-продажу. Це примушує науковців, винахідників, всіх,хто займається розробкою техніки, технології, удосконалювати та інтенсифікуватисвою роботу, шукати нові науково-технічні рішення, забезпечувати їхнюконкурентноздатність.
Формування ринкунауково-технічних  розробок та інформації передбачає переведення установ, щозаймаються цією діяльністю, на комерційні засади; створення тимчасовихнауково-технічних колективів, центрів поширення нової технології та передовогодосвіду; розвитку інформаційного забезпечення. При цьому зазначимо, що всі ціформи в умовах ринкових відносин мають бути ефективними, інакше зацікавленостізамовника не буде.
Введеннясправжніх ринкових відносин у цій сфері діяльності вимагає часу і без підтримкита регулювання з боку держави не відбудеться. Є напрями науково-технічнихрозробок, які не можуть бути чисто ринковими, наприклад фундаментальнідослідження, пізнання в галузі історії, культури. Вони мають фінансувати  здержавного бюджету. Відомо, що навіть розвинені країни не дозволяють собіпроводити науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи з усього спектрунауково-технічних дисциплін, оскільки реалізація великомасштабних програмвимагає значних ресурсів. Виходячи з тієї ситуації, в якій знаходитьсяекономіка України, коли можливості виділення фінансових і матеріально-технічнихресурсів вкрай обмежені, науково-технічна політика держави повинна матиселективний характер, будуватися на обґрунтованій стратегії вибору тареалізації пріоритетів. Вони мають бути пов’язані з першочерговими структурнимизмінами в економіці та тими, що здатні стати конкурентними на зовнішньомуринку.
Фінансовий ринок– це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля – продажфінансових ресурсів. Вона характерна лише для розвиненої ринкової економіки івключає: ринок капіталів(інвестиційний ринок), ринок кредитів, ринок цінних паперів.Такий ринок формується на основі коштів підприємств, організацій і населення йобслуговує оборот платіжних коштів, кредитів та цінних паперів. У розвиненомуконкурентному середовищі він створює гнучкий механізм мобілізації таперерозподілу вільних коштів для забезпечення фінансування витрат підприємстві організацій,істотного розширення можливостей вишукування  необхідних фінансових ресурсівдля виробничого і соціального розвитку [50,245].
Ринок капіталів (інвестиційнийринок) здійснює інвестиції, тобто вкладення у виробничу і невиробничу сфери економіки,забезпечуючи загальний розвиток їх.
Джереломінвестиційного капіталу до 70-х років у нашій країні був державний бюджет. З70-х років підприємствам надана певна  можливість самостійно здійснюватичастину інвестицій. Проте частка їх була малою, що не давало змогипідприємствам бути незалежними в інвестиційній діяльності. Більше того, купитизасоби виробництва при централізованому матеріально – технічному забезпеченнібуло неможливо. Все це виключало можливість існування інвестиційного ринку.Останній стає реальністю лише за умов, коли господарюючі суб’єкти мають власнікошти на ці цілі. Отже, джерелом їх є прибуток від господарської діяльності. Інвестиційнийринок активно впливає на інші ринки, в тому числі на ринок предметів споживанняі послуг. Наприклад, якщо певний товар користується підвищеним попитом, тозбільшення його виробництва залежить від капіталовкладень в цю сферу. А це, всвою чергу, призводить до зростання попиту на відповідне знаряддя та предмети праці,робочу силу, тобто сприяє розширенню виробництва в інших галузях [22,205].
Оборот капіталу усфері, де виробляються товари широкого вжитку, більш прискорений через меншийцикл виробництва, ніж у суднобудуванні, видобувних галузях, будівництві тощо. Зодного боку, це сприяє більш швидкому поверненню вкладених у справу грошей, а зіншого – зумовлює посилення конкуренції, нестабільність через активний впливмоди, сезону і тощо.
Оскількиконкуренція стимулює активне впровадження нової техніки та технології, розробкунових моделей товарів, підвищення їхньої якості, підприємства потребують всенових інвестицій. Важливим джерелом їх є кредит, який надається у вигляді позикі являє собою необхідний компонент фінансового ринку – кредитний ринок.
Кредитний ринок єсистемою відносин між позикодавцями і позикоодержувачами з приводу позики в товарнійабо грошовій формі. Суб’єктами кредитного ринку виступають юридичні особи (підприємства,організації, банки, держава) через свої повноправні органи, а також фізичніособи(громадяни).Залежно від суб’єктів і змісту відносин розрізняють: взаємнийкредит, тобто кредитні відносини між підприємствами, фізичними особами інебанківськими закладами; різновидом взаємного кредиту є комерційний кредит утоварній формі, що надається постачальником покупцеві; банківський кредитнадається банками, як правило, у грошовій формі; при державному кредитікредитором виступає держава; кредит на цілі споживання може надаватися у формівзаємного(комерційного) і банківського; позикоодержувачами є фізичні особи.
Позикоодержувачізалежно від величини позики, строку, на який вона береться, попиту і пропозиціїкредитів, рівня інфляції та інших економічних факторів сплачують кредиторампевний процент. Ринок цінних паперів у вигляді акцій, облігацій, зобов’язаньдержавної скарбниці, ощадних сертифікатів та векселів не тільки є прямим продовженнямкредитного ринку, з яким він взаємодіє а й має багато особливостей, одна з якихполягає у необхідності правового регулювання відносин між усіма йогоучасниками. Цінні папери – це грошові документи, які визначають взаємовідносиниміж суб’єктами, що їх випустили, і тими, хто придбав їх. Вони передбачаютьвиплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачігрошових та інших прав, передбачених цими документами, особам, що є власникамиїх.
Акція свідчить, щоїї власник став одним з співвласників підприємства і має права на отриманняпевної частки прибутку, який називається дивідендом, на управлінняпідприємством, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерногопідприємства. Акції випускаються на пред’явника та іменні. Кожна акція маєномінальну вартість, а у випадку вільного обігу на ринку цінних паперів – іринковий курс. Останній залежить від кількості акцій, розміру дивіденднихвиплат та позичкового процента.
На ціну акціїзначною мірою впливає довіра до того чи іншого підприємства. Воно ґрунтуєтьсяяк на суб’єктивній інформації, так і на реальних фактах щодо перспективрозвитку господарства.
Власник облігаціїє кредитором одного з суб’єктів господарювання, за що отримує певний фіксованийпроцент. Засоби, які вкладені в акції, можуть бути компенсовані лише черезпродаж їх на фондовій біржі за курсом, а облігації – через передбачений часвідшкодовуються за номінальною вартістю.
Зобов’язаннядержавної скарбниці засвідчують, що їхній власник вніс кошти в бюджет, що даєйому право на отримання фінансового доходу протягом усього строку володінняцими цінними паперами. Вони бувають  коротко, середньо — і довгострокові(відкількох місяців до одного року,5 і 25 років).Держава здійснює за ними щорічновиплати за купонами, а також за тиражними погашеннями шляхом викупу. Ощаднісертифікати-це письмове свідоцтво кредитної установи про депонування коштів, якедає право на отримання через визначений строк депозиту і процентів за ним.Вексель – грошове зобов’язання, яке має бути сплачене боржником його власнику.
Ринок ціннихпаперів у нашій країні перебуває у зародковому стані, але він має активно розвиватися.Все більше фізичних і юридичних осіб намагатимуться стати власниками цінних паперів. Акція дає більші дивіденди, облігація– менший процент, проте є більш надійною, оскільки не пов’язана з ризиком. Однак власникоблігацій не має можливості брати участі у розвитку компанії, розділити їїфінансовий успіх. Мрія будь-якого інвестора – купити цінний папір, який бипоєднував високу прибутковість з не менш високою надійністю. Таким міг би бутиактив, який би поєднував позитивні якості акцій та облігацій.
Конвертованіоблігації та привілейовані акції – цінні папери, які інвестор може обміняти напевну кількість звичайних акцій того самого емітента. З погляду покупцяперевагами таких активів є поєднання гарантованого процентного (купонного)доходу і погашення основної суми з можливістю виграшу від приросту курсовоївартості звичайних акцій. Для емітента випуск конвертованих облігацій – засіброзміщення додаткових акцій за цінами, вищими за їхню поточну ринкову вартість.
Ринок ціннихпаперів складається з двох частин – первинного і вторинного ринків. На першомувідбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх у обіг. Другий ринок призначенийдля перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через щоринок цінних паперів називають фондовим ринком. Саме він дає змогу в ринковійекономіці забезпечити тісні прямі та зворотні зв’язки між відтворенням справжньогокапіталу і того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Зокрема, прямийзв’язок біржової кон’юнктури залежно від стану справ у економіці дає можливістьфондовій біржі через зміну курсів цінних паперів виконувати роль барометраекономічної кон’юнктури. Зворотні зв’язки виявляються у впливі коливаньрозмірів акціонерного капіталу на переливання капіталу в інші галузі,фінансування підприємств тощо.
Валютний ринок — це такий специфічний ринок, де предметом купівлі – продажу є різнінаціональні валюти. Їхнє функціонування зумовлено розвиткомзовнішньоекономічних зв’язків між різними країнами і необхідністю взаємнихрозрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи, наприклад, український карбованецьдо американського долара, японської ієни, англійського фунта стерлінгів тощо. Якщоукраїнські підприємці ввозять американські товари, слід розрахуватись доларами,за англійські – фунтами стерлінгів, за японські – ієнами. На валютному ринкувідбувається взаємодія попиту на різні національні валюти та пропозиція їх, щоі встановлює або доларова, або фунтова, або ієна ціна українського карбованця.Інакше кажучи, за певну суму карбованців можна отримати 1 долар, а отже, івартісне вираження товару.
У різних країнахзалежно від стану розвитку економіки, ринкових відносин валютні операції можутьздійснювати різні суб’єкти. За умов обмеженості ринку валюти це право надаєтьсялише державним установам під керівництвом і контролем центрального банку. Заумов повної конвертованості валютного ринку це право надається всім суб’єктам,які мають валютні банківські рахунки.
Практикафункціонування ринкової системи свідчить, що заборона здійснювати валютніоперації всім учасникам економічного життя призводить до формування чорного аботак званих паралельних ринків валюти.
Ринокпраці(робочої сили) – створення повноцінного ринку праці є однією знайважливіших ланок у розвиненій ринковій системі й означає надання прав кожнійлюдині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибором назасадах трудового найму. Такий вибір визначається суспільними потребами таіндивідуальними можливостями, і тому заробітна плата працівників залежатиме відвартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.
Для того щобоб’єктом купівлі – продажу стала робоча сила, слід подолати прикріплення людинидо житла, місцевості, надати їй можливості вільного переїзду в межах країни іпоза нею. Досягти цього можна за умов створення ринку житла, вільного придбаннябудинку, квартири або оренди їх на певний час.
Формування ринкупраці призведе не лише до існування умов для вільного вибору професії або видудіяльності, а й до вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільномувиробництві. Інакше кажучи, не лише людина, яка здатна до праці, може це робитичи не робити, але й той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А цеозначає, що невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття, надзвичайноважлива економічна і соціальна проблема будь-якої країни.
Фактично в усіхкраїнах існує система компенсації втрат доходів у зв’язку з безробіттям. Якправило, допомога надається з спеціальних страхових фондів у розмірі 50-75відсотків середнього заробітку за останній час протягом встановленого періоду. Післязакінчення цього строку в багатьох країнах надається державна допомога вменшому розмірі і, як правило, виходячи з індивідуально визначених потреб [6,24].
Системапрацевлаштування і перекваліфікації здійснюється за допомогою бірж праці. Витратина перекваліфікацію компенсуються з державного бюджету. Фірми, що вивільнюютьпрацівників, також мають певні зобов’язання щодо отримання ними кваліфікації, необхідноїдля працевлаштування. Здійснюють перенавчання спеціалізовані фірми, діють накомерційних засадах, і заклади системи професійного навчання.
Ринок, якийзаборонений законом, називають тіньовим. Він є продовженням тіньової економіки,що являє собою несанкціоновану господарську діяльність. Така економіка існує увсіх країнах незалежно від соціально – економічного устрою.
Нелегальний ринокмає таку саму структуру, що й легальний(законний), тобто його елементами є іпредмети споживання, і засоби виробництва, і кредит, і робоча сила.
Міжнароднапрактика до тіньової економіки відносить два компоненти:
заниження абоприховування від обліку доходів від реалізованої у країні діяльності;
доходи віднезаконної в країні діяльності.
Перший компонентпов’язаний з легальними видами діяльності, доходи від якої приховуються зрізних причин: це, зокрема, приховування від податкових органів нерегулярнихзаробітків та доходів.
Другий компонентназивають нелегальною, підпільною або чорною економікою: наркобізнес, проституція,рекет та інші види злочинної діяльності. Ця діяльність переважно не створюєповної продукції, лише перерозподіляє уже створені доходи.
Чорний риноквиникає внаслідок нездорових потреб окремих людей і намагання інших нажитися нацьому.
Несанкціонованадіяльність сприяє розвитку шахрайства, крадіжкам, зловживанням чиновниківвладних структур і виникнення мафії.
Боротьба зтіньовою економікою може бути успішною лише при подоланні товарного дефіциту, монопольних явищ у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Ніякимиадміністративними карними методами при збережені їхньої економічної базимафіозні структури побороти не вдається.
Як бачимо, переліченіринки, зберігаючи загальні риси, відрізняються об’єктом купівлі – продажу, специфікоюціноутворення, формування попиту та пропозиції, способом споживання івідтворення. Кожний ринок має своє місце реалізації (товарна, фондова, валютнабіржа, біржа праці).Однак при цьому всі вони є елементами єдиного цілого, що йутворює інститут ринку.

РОЗДІЛ2. АНАЛІЗ СТРУКТУРИ РИНКУУКРАЇНИ
 
2.1МОДЕЛЬ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ ФІНАНСОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ
Ефективність тарезультативність здійснюваних в Україні заходів по стабілізації економіки,пошуку шляхів забезпечення довготривалого розвитку багато в чому визначаютьсямірою адекватності вихідних теоретичних положень, на яких будуються відповіднізаходи, реальним економічним умовам, що склалися в країні. Аналізконцептуального підґрунтя сучасної економічної політики показує, що далеко не завждитака відповідність досягається.
Більшістьекономічних шкіл (монетаризм, неокласика, кейнсіанство тощо) відводять провіднуроль у ринковому механізмі саморегулювання основних економічних пропорцій самефінансовому ринку. Недостатня розвиненість цього ринку в Україні, служитьголовною перепоною на шляху використання нагромадженого у світі досвідудосягнення макроекономічної стабільності та розвитку за допомогою самефінансово-кредитних важелів управління економікою.
Аналізспіввідношення питомої ваги вживаних у вітчизняній практиці фінансовихінструментів одночасно дає змогу говорити і про відповідну модельну оцінкуфінансового ринку.
Становленняконтрактних відносин під час розвитку економічних, у тому числі і фінансовихсистем, як відомо, може відбуватися за трьома моделями: англо-американською(або — англосаксонською), романо-німецькою (інші назви — євроконтинентальна,німецько-японська) та ісламською. Перші дві з них вважаються головними.Англосаксонська модель характеризується порівняно більшим економічниміндивідуалізмом з відповідною перевагою випуску цінних паперів у зовнішньомуфінансуванні, а також розвиненою системою інститутів фондового ринку. Уромано-німецькій моделі переважає довгострокове кредитування банківськимиструктурами і пріоритетний розвиток банків як фінансових посередників.
Принциповавідмінність цих двох моделей полягає в тому, що романо-німецька уособлюєдомінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу,тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акційі пайових сертифікатів як пріоритетний інструментарій формування контрактнихвідносин. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвиненішої мережіпосередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масовихпослуг дрібними учасниками ринку. Об'єм-ніша структура власності в країнахЄвросоюзу та Японії поєднується з посиленими державним адмініструванням іцентралізацією потоків капіталу [48,54].
Традиції системиісламських фінансів ґрунтуються на забороні та інколи на обмеженні отриманнявідсоткової винагороди за проведення фінансових операцій — доходи здебільшоговиплачуються як результат участі у прибутках, а не як процентні нарахування.Ісламські фінансові інститути позбавлені змоги стягувати попередньо фіксовануплату, угоди контрактуються у формі пайової участі, придбання майнапосередником і перепродажу його клієнту в розстрочку зі збільшеною платою заризик. Для акумуляції ресурсів замість традиційних депозитних рахунківвикористовують акції, інвестиційні та ощадні вклади, сертифікати пайових івзаємних фондів, тобто ті інструменти, виплати за якими наперед не фіксуються івідбуваються на основі розподілу прибутку з фінансовою установою. У такихкраїнах, як Пакистан, Кувейт, Індонезія, Іран відсутні ринки облігацій.Незначними є ринки облігацій порівняно з ринками акцій в Йорданії та Єгипті.Заборонені й строкові угоди з похідними цінними паперами. Розрахунки й переказигрошей поряд з традиційними методами їх організації (з використанням послугбанків) можуть бути забезпечені й у нетрадиційних формах без участі офіційних посередників— угоди «хавала». Наслідком застосування ісламської моделіфінансового ринку є спрощена його структура та уніфікація вживаних фінансовихінструментів; переважання великих, у тому числі й сімейних власників-інвесторіву структурі акціонерних капіталів; відсутність масових дрібних інвесторів іспекулянтів. Ці особливості свідчать про порівняно обмежену ліквідність фінансовихринків, що використовують ісламську модель розвитку.
Фінансовий ринокУкраїни еволюціонує шляхом модифікації кількісних і якісних характеристик свогорозвитку — насамперед через упровадження нових фінансових інструментів,операцій і послуг. Разом із наявними проблемами (незадовільні оцінкикапіталізації, ліквідності та прозорості, слабкий захист прав власності)спостерігаються очікувані ознаки інституціоналізації ринку: переважанняінституційних учасників — інвесторів, кредиторів і реципієнтів капіталу надіндивідуальними, що засвідчує зрілість корпоративних (об'єднаних) варіантіврозміщення активів та професіональне використання коштів; поширення організованихформ встановлення і реалізації фінансових відносин, що означає легітимність тапрозорість намірів учасників-контракторів при здійсненні угод [51,114].
Посередницькадіяльність банківських і небанківських структур як продуцентів послугспрямована на задоволення потреб клієнтів у залученні чи/або розміщеннікапіталу. Якість фінансового сервісу поступово стає визначальним компонентомекономічного розвитку.
Вбачаєтьсядоцільним визначити особливості розвитку вітчизняного фінансового ринку черезаналіз використання тих чи інших фінансових інструментів. У нижченаведенійтаблиці міститься інформація, що характеризує співвідношення використанняпайових і боргових фінансових інструментів (інструментів власності та боргу) нафінансовому ринку України. див. таб.2.1.

Таблиця. 2.1.
Використання пайовихта боргових інструментів на фінансовому ринку України (на кінець відповідногороку)[14,76]Фінансові інструменти 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. 2004 р. 2005 р. млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % млрд. грн. % Інструменти власності' 23,3 28,5 31,3 25,3 46,7 32,4 68,6 39,8 81,5 40,1 99,2 38,4 Інструменти боргу 58,2 71,5 92,2 74,7 97,4 67,6 103,4 60,2 121,5 59,9 158,6 61,6 /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> /> />
Кількіснітабличні викладки у межах поданого періоду спонукають до однозначного висновкущодо переваги інструментів боргу в сукупності засобів фінансування розвиткуінституційних одиниць. Попри поступальне зростання вартісного вимірувикористовуваних фінансових інструментів обох видів (у 8,7 разу щодо інструментіввласності та у 4,4 разу щодо інструментів боргу), помітні змінні відносніоцінки їх питомої ваги. Так, використання інструментів боргу переважає над інструментамивласності і різниця між ними досить значна. Деталізація останнього твердженнязводиться до того, що за наявності тренду зростання вартісних характеристикобох варіантів фінансування спостерігається практично дворазове скороченнярозриву між ними у відносному виразі, тоді як у 2000 році боргові інструментипереважали над пайовими у 3,1 разу, то у 2004—2005 роках уже у 1,5—1,6 разу.Незважаючи на поступове стиснення такого «лагу», реальні обставинидають підстави характеризувати фінансовий ринок України як борговий.
До чинників, щозумовлюють борговий характер фінансового ринку України, а також особливостіпереважного застосування фінансових інструментів з фіксованою дохідністювідноситься [10,11]:
1. Тенденція допосилення інсайдерської структури власності з переважанням великихкорпоративних власників.
За поступовоїконцентрації капіталу мажоритарні власники підприємств не зацікавлені врозмиванні власності в акціонерних капіталах і тому схиляються до використаннязасобів боргового фінансування. Зрозуміло, що цілям забезпечення корпоративногоконтролю в інтересах великих власників, інсайдерів, менеджерів найадекватнішевідповідає практика застосування кредитних інструментів. В окремих ситуаціяхпереважання операцій з акціями над операціями з інструментами боргу може бутивикликане тимчасовими спекулятивними ефектами, приміром, як це спостерігалосяраніше, в період ажіотажного розпродажу державної власності й епізодичнихсплесків портфельного інвестування.
Побудоваінсайдерського типу корпоративного управління, де зменшується питома вагавласності держави і працівників-членів трудового колективу як дрібнихінвесторів — з одного боку, і підвищується роль адміністрації (менеджменту) тазовнішніх великих інвесторів — з іншого, є визначальною тенденцією постприватизаційногоперерозподілу капіталу на ринках України, Росії й інших держав. Апелювання доумов економічних перетворень у Росії, Україні та країн, що розвиваються, єдоцільним з урахуванням спорідненої політики економічного розвитку і підходівдо реструктуризації власності в корпоративному секторі.
Спільністьпоглядів щодо становлення саме інсайдерського типу господарювання у періодреформ акцентується у працях Ю. Петруні, А. Радигіна та Р. Ентова, Т.Долгопятової й інших. Як зазначає Р. Капелюшников, упродовж 1995—2004 роківпитома вага менеджерів в акціонерних капіталах російських корпорацій зросла з11,2% до 21,0% при зниженні частки працівників підприємств з 43,6% до 27,2%.Внаслідок посиленої концентрації власності в обігу перебуває незначна кількістьакцій, попит і пропозиція на них є пакетною, а населення практично відстороненевід організованих ринків[31,121].
Тому фінансовийринок України може бути схарактеризований як «stakeholder capitalism» — «капіталізм власниківвеликих пакетів», в основі якого виокремлюється німецько-японська модель.Можливості активізації вияву елементів побудови англосаксонської моделі єнезначними, оскільки орієнтація на «пакетну» структуру власностіобмежує розвиток ринку акцій [43,372].
2. Стабільновисока питома вага банківського кредиту в сукупності засобів фінансування.
Обсяги кредитногопортфеля вітчизняної банківської системи постійно зростали упродовж останніхроків як стосовно ВВП країни (більш ніж двократне зростання від 11,5% у 2000році до 25,6% на початок 2004 року), так і у вартісному виразі (досягли 67,8млрд. грн. на початок 2004 року і майже 88 млрд. грн. наприкінці жовтня 2004року). У структурі кредитів комерційних банків найбільша питома вага, майже 80%посідають кредити, надані суб'єктам господарювання. З урахуванням незначнихобсягів вторинного ринку акцій диспропорції вибору фінансових інструментівзалучення капіталу і відповідні уподобання учасників ринку очевидні. Такожспостерігається модифікація банківського кредиту через упровадженнясек'юритизованих форм фінансування, наприклад, через поширення іпотечних ізаставних кредитних інструментів. Позитивною є динаміка надання кредитівфізичним особам, обсяг яких за 2000—2005 роки зріс більш ніж удев'ятеро, щозасвідчує одночасно і диверсифікацію банківських інструментів у сегментіспоживчого кредитування та зростання доходів населення (за оцінкамиДержкомстату, останні за вищезазначений період збільшились майже у півтораразу) [41,19].
3. Фізичні особи(домогосподарства) як потенційно масовий інвестор є консервативними іобмеженими у виборі фінансових продуктів.
Пропозиції щодорозміщення вільних коштів домогосподарств залишаються не доситьдиверсифікованими внаслідок обмеженого переліку наявних фінансовихінструментів. Новаторські пропозиції щодо розміщення капіталу від банківських інебанківських посередників трапляються епізодично.
Переважна частказаощаджень населення має депозитний характер з використанням відповіднихбанківських інструментів або ж елементарно тезаврується як скарб у номінаціяхіноземної валюти. Вкладення домогосподарств у цінні папери вкрай незначні. Затаких умов підходи до організації кредитування банками клієнтів орієнтуютьсяздебільшого не на попит (який до того ж далеко не усталений), а пов'язуються зрегулятивними вимогами, умовами формування ресурсної бази, святковими чиіміджевими презентаціями.
4. Спорідненістьгалузевої структури економіки і галузевої характеристики цінних паперів.
Структурнідиспропорції експортозалежної економіки відомі. У межах вітчизняного фондовогоринку домінують активи підприємств сфери паливно-енергетичного комплексу. Алеоскільки їх акціонування здебільшого уже відбулося чи в окремих випадкахзберігаються обмеження на приватизацію, то насамперед, з метою фінансуваннярозвитку, такі підприємства використовують емісії корпоративних облігацій таінструменти банківського кредитування. Організований ринок акцій сконцентрованофактично на пропозиціях кількох емітентів (наприклад, індексний кошик ПФТСстановлять акції десяти — дванадцяти підприємств). У 2002—2004 рокахспостерігався бум емісій корпоративних облігацій (понад 4,2 млрд. грн. протягомкожного із зазначених років). У 2005 році подібна тенденція зберігалася. Заоцінками експертів, головною особливістю сучасного стану вітчизняного ринкукорпоративних облігацій є те, що основний попит на них формує незначна групавітчизняних банків. Тобто банки розвивають кредитний ринок безпосередньо черезгрошові інструменти і сприяння обігу корпоративних облігацій [42,152].
Таким чином,загальні й специфічні риси вітчизняної економіки, що відображаються вособливостях становлення інститутів фінансового ринку, тяжіють донімецько-японського типу господарювання з переважним використанням борговихінструментів для фінансування потреб економічного розвитку.
Водночас слід зазначити,що вибір прийнятної моделі фінансового ринку залежить від багатьох чинників.Серед них, зокрема, історичні умови та прогнозні сценарії розвитку фінансовоїсистеми, традиції господарського (комерційного) права, форми первісного танаступного перегрупування власності, дія інфраструктурних інститутів, станвзаємозумовленого захисту прав постачальників і реципієнтів капіталу.Інвестиційні уподобання учасників ринку також значною мірою визначаються цимиобставинами. До того ж обов'язково повинна бути забезпечена максимальна вконкретних умовах ліквідність фінансових активів, розподіл відповідальності йефективна система управління фінансовими ризиками, прозорість ринку, можливістьзбільшення його місткості та капіталізації й інтегрування із зарубіжними ринками.
Таким чином,взаємодія сегментів фінансового ринку здатна спрацьовувати і як амортизатор, іяк резонатор макроекономічної ситуації. Реальна динаміка формується якрівнодіюча цих сил. Суперечливість є формою відображення протиріччя міжринковим регулюванням та державним втручанням у відповідні економічнівідносини. Як свідчить історичний досвід, ефективність функціонування економікив цілому та її різних секторів зокрема (в тому числі фінансового ринку)вирішальною мірою залежить від знаходження оптимального поєднання регулюючихдій ринку та держави.
2.2РОЗВИТОК РИНКУ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ
Міжнародний ринокпослуг посідає провідне місце у процесах розвитку й трансформації світовогоринку, викликаних глобалізацією. Ця галузь постійно і динамічно розвивається,створює робочі місця й дає значні прибутки країнам світу. Сфера послуг має усіпередумови для подальшого розширення і вдосконалення.
Функціонуванняринку послуг в кожній окремій країні має свої особливості. Адже кожна держававживає певних заходів для підтримки того сегмента ринку послуг, який маєвідповідні перспективи на майбутнє, а спеціалізація країни на тих чи іншихвидах послуг залежить від рівня її економічного розвитку.
Особливостіучасті України у міжнародній торгівлі послугами в 90-х роках XX століття та на початку XXI століття традиційно зумовлювалисятим, що вона певною мірою компенсувала негативне сальдо загальноготорговельного балансу країни. Це відбувалося завдяки наявності таких особливоважливих для торгівлі послугами переваг міжнародної економічної діяльності, яксприятливе географічне розташування, наявність відповідно до історичнихтрадицій участі у міжнародній торгівлі розгалуженої транспортної інфраструктурита рухомого складу [38,42].
Упродовж 90-хроків характерним було значне збільшення сектору послуг, але це не свідчило просекторальну оптимізацію української економіки. Адже відбувалося майженекероване падіння виробництва та інколи спостерігалася навіть деградаціявиробничої інфраструктури й ресурсної бази. Зростання безробіття упромисловості виштовхувало людей у сферу послуг і в сільське господарство,причому сфера послуг, як правило, не виявляла попиту на високоосвіченихвиробників та сучасні моделі використання кваліфікованої праці, а ставалатимчасовим притулком для знедолених робітників і фахівців із різних галузейекономіки.
Сучасний станзовнішньої торгівлі послугами в Україні характеризується даними, представленимина рис.2.1.,2.2.,2.3.

/>
Рис. 2.1. Динамікаторгівлі послугами в Україні, млн. дол. США.[23,72]
Аналізуючи цідані, зауважимо, що безумовно позитивним явищем для України є порівняно значнийрозвиток сфери послуг, який розпочався у 2000 році і триває й досі. Проте їїструктура дещо гіпертрофована. Адже основну частку в ній становлять транспортніпослуги — 82,7%, особливо послуги трубопровідного транспорту. Водночас рівеньекспорту ділових, туристичних послуг, а тим більше послуг інформаційних ітаких, що пов'язані з докладанням висококваліфікованих виробничих зусиль, невідповідає потенціалу України.
/>
Рис. 2.2.Структура українського експорту послуг у 2005 році [23,73]

/>
Рис. 2.3.Структура українського імпорту послуг у 2005 році [23, 73]
Відбуваєтьсязбільшення частки послуг у структурі українського імпорту. Україна закуповуєтранспортні, комунікаційні, будівельні, фінансові, професійні — бухгалтерські,правові, консультаційні, інженерні, архітектурні, дослідницькі послуги. Уструктурі імпорту транспортні послуги становлять 23,4%, подорожі — 4,2%,послуги зв'язку — 5,7%, фінансові та страхові — 8,3%, будівельні послуги —2,3%, різні ділові, професійні та технічні послуги — 13,8%.
Розвиток ринковоїекономіки України відбувається в умовах жорсткої конкуренції на національномуринку послуг і на ринках послуг за кордоном. Відставання в деяких галузяхвітчизняної економіки від світових лідерів, з одного боку, та значні здобутки вінших, наявність досвідчених галузевих фахівців і навіть географічні переваги,з іншого, визначають рівень та специфіку участі вітчизняних суб'єктів ринкупослуг у міжнародному співробітництві, а також міру й інструменти державноговтручання у перебіг подій на ринку послуг.
Поки що участь Україниу торгівлі послугами значною мірою зводиться до «надання в послугу своєїтериторії» для транзиту російських енергоносіїв.
Тому упродовжостанніх років найбільша частка української торгівлі послугами припадала самена Росію. Відповідно у структурі української торгівлі послугами головнимиекспортерами є країни СНД (54,7%), Європи (28,2%), Азії (7,0%), а імпортерами —країни Європи (38,7%), СНД (24,3%), Америки (20,4%) [44,283].
Україна посідаєодне з помітних місць у світі щодо наявності унікальних туристичних такультурно-рекреаційних ресурсів.
Водночас вУкраїні туризм ще не набув пріоритетного становища. Це пов'язано з відсутністюінтегрованої системи взаємозв'язків між усіма галузями народного господарства,зокрема між транспортом, промисловістю, сільським господарством, будівництвом,медициною, культурою тощо.
В Українітуристична індустрія перебуває в стадії становлення як самостійний секторекономіки. У 2001 році країну відвідало 11,9 млн. іноземних громадян. Обсягв'їзного туризму зріс на 31,8% порівняно з минулими роками, стрімкоскорочується кількість одноденних відвідувачів. Уперше за останні 5 років більшяк удвічі скоротилося число транзитних відвідувань України. У 2006 р. зросла на5% кількість внутрішніх туристів, які подорожували Україною. Послуги звнутрішнього туризму було надано 6,9 млн. громадян України. Кількістьекскурсантів сягнула 18,96 млн. осіб, що перевищило рівень попереднього року на7,5% [45,62].
Обсяг експортутуристичних послуг у 2005 році становив 117 млн. дол. США, що на 14,4% більшевід рівня попереднього року. Загальний обсяг імпорту зріс на 17,1% порівняно з2004 роком і становив у 2005 році 58,9 млн. дол. США [47,59].
Необхідною умовоюрозвитку туризму в Україні є ефективне функціонування готельної індустрії, щодає близько 60% усіх доходів від туризму.
На сьогоднірозвиток індустрії готельного бізнесу в Україні гальмується низкою зовнішніх івнутрішніх чинників. До зовнішніх чинників низької ефективності готельнихпідприємств належать: падіння попиту, низька заповнюваність, скороченняномерного фонду, відсутність конкуренції, нерівномірне податкове навантаження,низька конкурентоспроможність готельних послуг, високий державний ризик,низькорозвинена інфраструктура туризму, висока вартість будівництва іреконструкції готелів. Внутрішніми чинниками є: неефективна організація праці,низька якість пропонованого набору послуг, неефективне виробництво послуг,відсутність кваліфікованих кадрів.
Тому сьогодніважливим є зміна структури галузі, зокрема поява висококатегорійних готелів ускладі мережі і малих готелів сімейного типу.
Перспективирозвитку туризму в Україні пов'язані з реалізацією глобальної програмистворення в Україні транспортних коридорів та розвитку Криму. Ефективнийрозвиток туристичної галузі тісно пов'язаний зі сферою розгалуженоїтранспортної інфраструктури, адже транспортні послуги відіграють визначальну рольпри переміщенні людських, грошових, товарних потоків.
Структуратранспортних комунікацій у системі інтеграції України в Міжнародну транспортнумережу характеризується її широкою номенклатурою: до неї входить залізничний,автомобільний, морський, річковий, авіаційний та інші види транспорту.
Обсяг експорту транспортнихпослуг України у 2005 році становив 3514 млн. дол. США, імпорту — 325,3 млн. дол.США. У структурі експорту цього виду послуг головна частка припадає натрубопровідний транспорт — 51,9%. Питома вага залізничного транспорту — 15,8%,морського — 13,8%, повітряного — 10,5%. У структурі імпорту транспортних послугпровідне місце посідає залізничний транспорт — 51,6%. Питома вага повітряноготранспорту становить 29,4%, морського — 7,4% [47,98].
Залізничнийтранспорт є найрозвиненіший в Україні, за загальною довжиною шляхів він посідаєчетверте місце у світі після США, Росії та Канади. За вантажообігом він виконуєосновні обсяги перевезень (40—50%), а за пасажирообігом є безперечним лідером(здійснює 50—70% від загального обсягу перевезень).
Автомобільнийтранспорт, що посідає значне місце у міжнародних пасажирських та вантажнихперевезеннях, стабільно перевищує обсяг перевезень вантажів залізничноготранспорту у 4,5—5 разів, а за обсягами перевезень пасажирів — у 5—6 разів.
Морськомутранспорту в Україні належить третє місце за вантажообігом післятрубопровідного та залізничного транспорту, однак за кількістю відправленихвантажів у нього незначне місце (близько 1%), як і в річкового транспорту.Домінуюча частка обсягів перевезень у закордонному плаванні (близько 95%). Наморському транспорті до складу Мінтрансу України входить 18 портів. Практичноусі вони можуть бути використані для забезпечення міжнародних транспортнихзв'язків, а також для надання послуг транзитним пасажирам та вантажопотокам6.
Річковийтранспорт хоча й не відіграє визначальної ролі в обсягах вантажних тапасажирських перевезень в Україні, проте за рівнем доходів має відносні перевагипорівняно з іншими видами транспорту. Але, незважаючи на це, ефективністьфункціонування його значно нижча (близько 20%), ніж у країнах, що мають подібніресурси. Головними недоліками річкових портів в Україні, що не дає їм змогипретендувати на відповідність міжнародним стандартам, є недостатня пропускнаспроможність, відсутність необхідної техніки для перевантаження контейнерів, атакож природнокліматичні обмеження судноплавства.
Повітрянийтранспорт не відіграє істотної ролі в загальному обсязі вантажних тапасажирських перевезень в Україні, хоча залишається поза конкуренцією з-поміжінших видів транспорту відносно швидкості доставки пасажирів і терміновихвантажів на велику відстань. На авіатранспорті України у 36 аеропортах діютьприкордонні та митні служби, з них 17 мають статус міжнародних. Водночасустаткування та пропускна спроможність міжнародних секторів і аеропортів не повноюмірою відповідають міжнародним стандартам [46,148].
Трубопровіднийтранспорт України має достатні виробничі потужності для забезпечення Україниенергоносіями — нафтою та газом, а також для виконання функції транзитуросійської нафти й газу у країни Південно-Східної Європи. Вигідне географічнерозташування України дає можливість використовувати транспортні мережі всистемі міжнародних транспортних коридорів (МТК). Головною проблемою в Українілишаються відсутність і неспроможність залучення інвестицій для реконструкціїМТК, ненадійне й нестабільне інформаційне забезпечення, відсутність поєднання зсистемою міжнародного зв'язку та узгодженості з міжнародними транспортнимиорганами.
Забезпеченняміжнародних економічних відносин України з провідними державами ринковогопростору потребує розвитку послуг зв'язку, якими традиційно є телефонна,пейджингова, телеграфна, інші сфери телекомунікацій. Позитивними чинникамирозвитку ринку телекомунікацій в Україні є: висока місткість ринку уміжнародних масштабах; низьке насичення ринку телекомунікаційних послуг вУкраїні; транзитне розташування країни на шляху основних комунікацій з Європи вАзію; висока інтенсивність зовнішніх товарних, фінансових, транспортних,морських потоків; наявність внутрішніх чинників особливого характеру — високийрівень освіти населення; високий рівень урбанізації; культурна і споживчаорієнтація значної частки населення на європейські стандарти й умови життявнаслідок інтенсивного культурного, міграційного і господарського обміну зкраїнами Західної Європи. Однак розвиток телекомунікацій згідно зі світовимистандартами в Україні відбувається дуже повільно, що, у свою чергу, гальмуєрозвиток інших перспективних галузей економіки. Головним негативним чинником єнизький рівень життя більшості населення.
Так, у 2005 роціобсяг експорту послуг зв'язку становив 83,2 млн. дол. США, що на 5,9 млн. дол.США, або на 6,6%, менше від рівня попереднього року та на 93,1 млн. дол. США,або на 52,8% менше, ніж у 1995 році.
Імпорт послугзв'язку також зменшився у 2005 році (на 19,8 млн. дол. США, або на 20%, та132,3 млн. дол. США, або 62,6% відповідно) [47,87].
Перспективниминапрямками розвитку телекомунікацій в Україні зараз вважають: розвиток-мобільногоі пейджингового зв'язку; прокладення нових волоконно-оптичних ліній та замінафізично й морально застарілих аналогових АТС на цифрові.
Пропозиціюінформаційних послуг на українському ринку можна поділити на три основнихсектори:
— чистоінформаційні послуги (надання адресно-довідкової інформації, телекомунікаційніпослуги тощо);
—інформаційно-консалтингові послуги, тобто послуги, які мають ознаки якінформаційного, так і консалтингового характеру (маркетингові дослідження,перевірка надійності партнерів тощо);
— консалтинговіпослуги (консультування з зовнішньоекономічної діяльності, юридичніконсультації тощо).
Ринокконсалтингових послуг в Україні останніми роками розвивається досить швидкимитемпами. Здебільшого це відбувається за рахунок приватизації, яка ще незавершилася, тобто завдяки замовленням Фонду державного майна України, а такождедалі більшому попиту на обов'язковий аудит за міжнародними стандартами з бокубанків.
Найпоширенішою вУкраїні складовою консалтингу є розроблення проектів бізнес-планів, необхіднихпри отриманні банківських та інших кредитів. Дістав поширення і такий різновидбізнес-планування, як інвестиційне проектування, адже жодний іноземний інвесторне почне працювати з організаціями, які прагнуть отримати інвестиції, безвиконання ними низки підготовчих процедур, оскільки йому треба знати плани щодорозпорядження капіталовкладеннями.
Близько 60%виручки від реалізації консалтингових послуг в Україні припадає науправлінський та бізнес-консалтинг, а також на юридичні й податкові послуги. Цевідповідає світовій практиці. У розвинених країнах податковий консалтингстановить помітну частину аудиторсько-консалтингової мережі, а управлінськийвзагалі виокремлюється в самостійну сферу послуг.
Консультування усфері застосування інформаційних технологій, як і оцінювальна діяльність, єсамостійною сферою послуг зі своєю специфікою та досить високою конкуренцією.Хоч у світі аудиторсько-консалтингові фірми активно здійснюють консалтинг усфері інформатики, у нашій країні подібні послуги пропонують менше 25% аудиторськихфірм.
Розвиток страховоїгалузі в Україні супроводжується появою значної кількості малих страховиків. У2004 році було зареєстровано 331 страхову компанію та 68 брокерів (у 1998 році— 233 страховики, а у 2000 році — 263). На початок 2005 року сукупний розмірсплаченого статутного капіталу 120 провідних компаній, на які припадає понаддві третини страхового ринку, становив 951,6 млн. грн., зібраних премій —2663,8 млн. грн. При цьому лише 11% українських компаній володіють власнимкапіталом і 8% — статутним фондом понад 10 млн. грн. За таких обставин поява наринку великих іноземних страховиків загрожує ціновим демпінгом з перспективоюподальшого монопольного підняття цін. Експорт страхових послуг України становиву 2005 році 14,4 млн. дол. США, перевищивши рівень попереднього року в 2,6разу. Імпорт страхових послуг становив 52,9 млн. дол. США, що на 11,2 млн. дол.США, або на 26,9% більше, ніж у 2004 році. З метою посиленняконкурентоспроможності українські страховики повинні істотно підвищитикапіталізацію за рахунок нарощування власних ресурсів, об'єднання та купівлімалих страхових компаній, входження у промислово-фінансові чи холдингові групи.Великий блок проблем на ринку страхових послуг зумовлений загальноюмакроекономічною ситуацією, характер зміни якої визначає подальші перспективистрахування в Україні. Серед основних підойм пришвидшеного розвитку галузі —підвищення доходів населення, розвиток фінансової інфраструктури, поліпшення інвестиційногоклімату та інше [8,24].
Таким чином,аналіз функціонування ринку послуг України на сучасному етапі свідчить про те,що наша країна має всі передумови для розвитку, модифікації і розширеннянаціонального ринку послуг та участі у міжнародній торгівлі ними.
З метоюоптимізації національного механізму регулювання участі України в роботіміжнародного ринку послуг необхідне комплексне узгодження цілей розвиткуокремих галузей і структурних підрозділів економіки й міжнародних зобов'язаньдержави, її очікувань від інших держав щодо їхніх процедур регулювання торгівліз нашою країною. Але якщо друге — те, що стосується міжнародних економічнихвідносин з іншими державами, — багато в чому є предметом переговорів, узгодженьта значною мірою залежить від загальної інтеграції України до євроструктур,міжнародних торговельних об'єднань, то перше — цілі розвитку національноговиробництва — мають бути визначені чітко і ґрунтовно.
2.3РИНОК ІННОВАЦІЙ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ РОЗРОБОК
Хоча позиції таперспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма критеріямибільш сприятливими, ніж у країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми малив цій сфері сталу від'ємну динаміку.
Так у ліцензійнійторгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2005 р.витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17,3млн дол. США, надходження — 1,3 млн дол. США. 3 226 ліцензійних угод, укладених58 господарськими суб’єктами України на початок 2005 p., 53 (21,2 %) стосувалися права на використання винаходів, 35 (14 %) —ноу-хау, 109 (44,0 %) — послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з нихпідписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни) [9,47].
Їх розподіл покраїнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6 (10 %) — Польщею, 5 (8,3 %) —Китаєм, по 3 (5 %) — з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заходівнутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає «продукція» вітчизнянихдослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпровадженінововведення [9,47].
На часткуНаціональної Академії наук України — головного продуцента наукових знань ітехнологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9тис. осіб) — припало лише 6 тис. ліцензійних угод, що підписані в 2001 р. зпартнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія, Китай, В'єтнам таПольща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН:інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів тасплавів, технічної теплофізики [11,104].
Із 27 закупленихза цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів,промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 — ноу-хау та послугтипу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росіїта Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, алезалучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вагавиготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % їїзагального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належатьні до новітніх (мають 10—15-річний «вік»), ні до наукомістких. Отже,відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково «відпрацьованих» технологій.Такими є, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюновихвиробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансферому країни, що розвиваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, вУкраїну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.
Патентнадіяльність може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу йноваторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україніхарактеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальнувласність на 10 тис. чол. (у США і Японії — 3,5 і 27 відповідно). Чисельністьвинахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх роківмайже в 1,5 раза. Всього на початок 2002 р. зареєстровано 25 897 патентів навинаходи, 288 — на корисні моделі, 2 472 — на промислові зразки, 11 244 — назнаки для товарів і послуг [12,154].
Якісне жнаповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останньогочасу реєструється без проведення експертизи по суті. Досі не створенопередбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів ізпроведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходисягає 4—5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров'я,розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництвоцукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології вцій номенклатурі є поодинокими.
Міжнародневизнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десятивітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходівнабрала в 1999—2002 pp. такого вигляду: 1409; 707; 438; 251. Щорічні витрати України.пов’язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, сягають 5,0 млн дол.США, доходи — лише приблизно 10,0 млн грн.[15,12]
Останніми рокамив Україні набули відчутного розвитку лізингові операції — їх загальний обсяг,за даними асоціації «Укрлізинг». сягає 700 млн дол. США, 3/4 з яких становлятьміжнародні трансакції. 50 % їх припадає на сільгоспмашини, 25 % — на промисловеобладнання, 20 % — на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрямтрансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт) і, по-друге, має ненауково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер [28,67].
Великі надіїмасштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і покладалися на створенняспільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшістьіз понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої тавнутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки,технології. «Головний біль» зарубіжних і вітчизняних підприємців — нестійкийінвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки, її загальнадезорганізація.
І, нарешті,звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційнонайрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб'єктівнауково-технічного, а точніше — наукового потенціалу України.
Правовесередовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових іміжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, ізміжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програмпідтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій таінновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національнихбюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо,тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зіспільних розробок, у 2003—2005 pp. варіювалося від 48 до 34 млндол. США.[37,87]
Ще доволі високийу світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 2004 р.вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувалисьдослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за одинрік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах,виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках— допомога від різних фондів, 320 робіт виконувалися на контрактній основі дляорганізацій 30 країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися віноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених,понад 2,0 тис. статей та наукових доповідей.
У процесахміжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави Дедалі відчутнішуроль відіграють ринкові засади: мотиваційний менеджмент і науково-технічний маркетинг,зміна форм власності і самодостатність, орієнтація на матеріалізованийрезультат пошуку та потенційного споживача. Але суспільна криза і концептуальнаневизначеність, брак державно-правового забезпечення і дисципліни зобов'язань,ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних) і належного досвіду,криміналізація економіки і пауперизація інтелігенції призводять до вкрайнебажаного демпінгового або «тіньового» відпливу ідей, дослідницького наробку,«умів», відчутної упущеної комерційної вигоди.
Розглянуті явищаі тенденції позиціонування України на міжнародному ринку технологій являютьсобою зовнішню інфраструктуру науково-технічної сфери вітчизняної економіки.Вирішальна ж роль у її глибинній трансформації, генеруванні інтелектуального продуктузалишається за національними науково-технічними системами. їх тісновзаємопов'язані складові — науково-технічний потенціал і науково-технологічната інноваційна політика. Проблемно-орієнтований аналіз цих складових дає змогуінтегровано оцінити можливості й напрями адаптації перехідної економіки Українидо процесів техноглобалізму. Зупинімося лише на кількох фрагментах нинішньоїеволюції науково-технічного потенціалу і науково-технологічної та інноваційноїполітики держави.
Науково-технічнийпотенціал країни в загальному плані визначається як його економічноюпродуктивністю, а саме «виробництвом» знань, так і — ще більшою мірою —можливостями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме великийчасовий лаг «від ідеї до продукту» створює повсюдно найгострішу проблему.
Зміни внауково-технічному потенціалі України в останнє десятиріччя набули руйнівногохарактеру в усіх його трьох підсистемах: новаційного менеджменту (наукові кадриі дослідницький доробок): інноваційного менеджменту (впровадження і ринковеосвоєння нововведень); функціонально-ресурсного менеджменту (організація йуправління: фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення).
Так, якщо напочатку 90-х років, за даними ООН. реальна забезпеченість науково-інженернимикадрами в Україні становила 6,7 осіб на 1 тис. населення (у США — 3,8, у Швеції— 3,0. у Нідерландах — 2,6, у Франції — 2.2 особи), то нині вона скоротиласявтроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100,0 тис. осіб (у 1990р. — 313,0 тис). Вітчизняна наука «старіє»: кожний п'ятий фахівець — пенсіонер,частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 % [52,985].
Загострюєтьсяструктурний перекіс в інноватиці — більш ніж половина докторів і кандидатівнаук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час яку сфері заводського впровадження новацій їх лише ), 3 %. Значна частка елітнихучених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівцівемігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в науковихдослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їхспеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних.біологічних, медичних. Гіпертрофоване «рекрутування» до аспірантури в галузяхсуспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальнимпотребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.
Обсягнауково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивнимпри цьому можна було б вважати оптимізацію за «світовими стандартами»співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 %: 25 %:60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевогосектора науки — основного впроваджувача технологічних інновацій, по-друге, вінне привів, як це має місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальнихдосліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса науковихкадрів вищої кваліфікації, і, по-третє, не супроводжувався необхіднимфінансуванням, особливо на стадії освоєння [35,98].
Екстремальнимумовам, що склалися в країні, насилу, але достойно «протистоять» ті галузізнань, які мають вагомий творчий доробок: вітчизняні наукові школи планетарногозначення (електрозварювання, надтвердих матеріалів, імпульсних процесів,композиційних матеріалів, космічних технологій, кібернетики, медицини тощо).Вони «роблять погоду» в українській науці, персоніфікують високотехнологічнінапрями НТР, але ані їх, ані їхніх «метрів» не обминає невблаганна суспільнакриза.
Зміни аналогічногохарактеру простежуються і в інших підсистемах вітчизняного науково-технічногопотенціалу.
Щодо другоїскладової національних науково-технічних систем — політики у сфері науки ітехніки, то вона не тільки формує технологічну «траєкторію» розвитку країн, алеє нині для більшості з них по суті транснаціональною, її пріоритети, цілі,завдання, функції, механізми визначаються загальними тенденціяминауково-технічної революції і світового ринку технологій. З огляду навирішальну роль технологій у міжнародній конкурентоспроможності, можливості«подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їхньоговикористання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процесививезення-ввезення технологій як засіб національного убезпечення.
Сучасні ринковіперетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, інтегруванню країни втехноглобалістський тренд. Вони порушили усталений адміністративний механізмрегулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентногоринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації,самовідтворення).
У контекстіпроголошеного на найвищому офіційному рівні інноваційного імперативудержавно-господарського відродження України, переходу від екзогенного доендогенного типу виробництва найбільш «вузьке місце» становить відсутністьсталої, всебічно обгрунтованої, реальної й далекосяжної економічної парадигми,ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.
Концепціяостанньої розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національногоуніверситету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.
Перший — цееколого-інноваційний імператив реформування народногосподарського комплексуУкраїни. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища,продовольчої й ресурсної бази і друге рядність товарного насичення ринку напочатковому етапі.
Другий принцип —інноваційно-випереджувальний напрям науково промислової революції в країні. Вінреалізується шляхом стратегічного вибору і концентрації ресурсів на найперспективніших,адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог так званої«технології проривів».
Третій принцип —це масштабна «інтелектуалізація» професійно-кадрового потенціалу України веколого-реноваційному та інноваційно-випереджу вальному напрямах.
Усі триконцептуальні принципи мають актуальне звучання з огляду на сучасні тенденціїтехноглобалізму та можуть слугувати базовими при обґрунтуванні вітчизняноїмоделі технологічного відродження України.
«Пропустивши»попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна має нагальнупотребу якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних «ніш»на світових ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим, виходячи іззапропонованої концепції, довгострокову мету має становити досягнення лідерськихпозицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації наміжнародному ринку технологій наукомістких природоохоронних процесів та послуг.Тим більше що. за компетентними прогнозами, альтернативу наявній ціновій таякісно-продуктовій конкуренції має скласти в найближчому майбутньомуекологічная науково-технічна безпека товарів.
Ефективнепоєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бій несу, як показуєдосвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню наукове технічного потенціалуУкраїни, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій.
Досвід багатьохрозвинутих країн переконує, що формування конкурентного експортного потенціалубезпосередньо залежить від рівня науково-інноваційної сфери країни та її впливуна технологічну динаміку оновлення виробництва. Кризові явища в економіціУкраїни привели до великого дефіциту державного бюджету і різкого скороченняфінансування науково-технічної сфери.
Базові показникистану та динаміки розвитку інноваційної діяльності в Україні за останні рокипредставлено в таблиці 2.2.
Таблиця 2.2.
Розвиток науки йінноваційної діяльності в Україні [36,123]Показник 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005 Фахівці, зайняті науковими дослідженнями і розробками, ніс. осіб 295,0 248,5 222,1 207,4 179,8 160,1 142,5 134,4 126,0 120,8 Питома вага виконаних науково* технічних робіт у ВВП, % 1,81 1,40 1,41 1,35 1,34 1,38 1,36 1,22 1,2 1,13
Кількість розробок зі створення нових видів техніки і
технологій, гне. од. 33,7 31,6 29,9 24,2 21,2 14,9 11,5 10,2 10,7 7,5 Кількість використаних винаходів, од. 8674 7211 6087 1953 1366 1097 1187 1614 1632 1905
Кількість створених
нових і пнів машин, обладнання, приладів і засобів автоматизації, од. 526 458 574 637 498 407 335 268 266 300
З наведених вищеданих випливає загальний висновок про занепад наукової сфери країни. Заостанній період помітно скоротилася кількість зайнятих науковими дослідженнямий розробками. Так. з 1996 р. вона скоротилася майже в 2,5 раза. Якщо в США,Японії на 1000 осіб припадає близько семи наукових працівників, то в Українітепер — менш ніж три. Це можна пояснити зменшенням обсягу замовлень на науковупродукцію, які надходять від сфери матеріального виробництва, а також падіннямпрестижу наукової й освітньої діяльності через невисокі доходи від неї.
За розглядуванийперіод більш як наполовину скоротився обсяг виконання науково-технічних робіт.До того ж зменшення робіт відбувається у базових сферах створення тавиготовлення якісно нових зразків продукції — У сфері фундаментальнихдосліджень, НДДКР. в експериментальній базі виробництва.
Експортнийпотенціал промисловості вирішальною мірою залежить від розвиткумашинобудування, електротехнічної та електронної галузей, які є лідерами восвоєнні нової конкурентоспроможної продукції. Але слабкий фінансовий стан фірмі науково-проектних організацій, зменшення їх кількості призводять до помітногоскорочення робіт зі створення й освоєння нової техніки.
Йдеться, зокрема,про енергетичне устаткування, електротехнічні машини, металорізні верстати,ливарне, металургійне та гірничошахтне обладнання а також прилади, засобиавтоматизації та обчислювальну техніку тощо. А ще недавно ця продукціястановила досить помітну частку в експорті України. Зменшення майже на 50 % заозначений період виробництва нових типів машин, устаткування, апаратів,приладів, засобів автоматизації підриває саму основу виробництва і якісногооновлення продукції.
Технічний рівеньзразків нової техніки не відповідає сучасним вимогам. Частка зразків техніки,де втілено принципово нові технічні рішення, в останні роки не перевищує 7 %.Тому й не дивно, що тільки 2,6 % створених у 2004 р. зразків нової техніки засвоїми техніко-економічними параметрами перевищили кращі світові аналоги.Технічний рівень кожного третього зразка взагалі не визначений черезвідсутність інформації на підприємствах про найкращі світові аналоги. Триваєскорочення випущеної вперше в Україні нової продукції, яка становить лише 2 %загальної кількості. А в кінцевому підсумку не відбувається оновлення основнихфондів.
Все цепозначилося на інноваційній діяльності в цілому, яка різко скоротилася заостаннє десятиріччя, хоча і на його початку (1996 р.) інноваційна активність невідповідала статусові України як великої індустріальної держави. Зруйнованостарий механізм стимулювання НТП, технологічних змін, творчого пошуку в країні,але не створено нового механізму, базованого на поєднанні державних стимулів таринкового інструментарію. Поки що спостерігається тенденція до подальшогоскорочення кількості підприємств і організацій, сконцентрованих на новаторськійнауково-технічній діяльності, зменшується кількість винаходів. Усе це свідчитьпро слабкість, інертність та неефективність інноваційної політики.
По суті невідбувається принципових змін у ставленні промислових підприємств доінноваційної діяльності. В останні роки інноваційна діяльність майже 90 %промислових підприємств, що впроваджують нововведення, була спрямована навідновлення продукції, з них близько 70 % освоювали виробництво товарівнародного споживання і тільки майже 8 % — машин і обладнання.
Таким чином,можна зробити висновок: інноваційний клімат в Україні в цілому є несприятливим.І якщо досить оперативно не вжити кардинальних заходів з метою його суттєвогополіпшення, то в перспективі нас чекає ще більш застаріла виробнича база,технічна залежність, скорочення можливостей інтегрування України в систему МПП,особливо в західноєвропейському напрямі, а як наслідок — втратаконкурентоспроможності промислового сектора країни на внутрішньому йзовнішньому ринках.
Особливезанепокоєння у цьому плані викликає стан машинобудівного комплексу. Нині тутсклався критичний дисбаланс між науково-технічним і виробничим потенціалами тафактичним рівнем виробництва, що зумовлено двома обставинами. По-перше, це скороченняекспорту продукції машинобудування (тепловозів, екскаваторів, металорізнихверстатів, обробних центрів і т. п.) до Росії і країн СНД. а також споживчихтоварів довгострокового користування (телевізорів, магнітофонів, холодильників,пральних машин).
По-друге, і цеголовна причина, підприємства машинобудівного комплексу практично відмовляютьсявід впровадження вітчизняних науково-технічних розробок, для яких необхіднікооперація виробників і науки, перекваліфікація кадрів, а також заміназастарілого виробничого обладнання. Деградація структури виробництва, занепадВПК, який був провідником НТП, та невикористання вітчизняних новацій призводятьдо втрати висококваліфікованих кадрів, міграції їх за межі країни, посилюютьсоціальне напруження в суспільстві, гальмують подолання економічної кризи.
Отже, з метоюпідвищення темпів зростання та обсягів виробництва сучасної промисловоїпродукції необхідно рішучіше задіяти такі чинники науково-технічної діяльності,як збільшення обсягів фінансування науки та розробок, залучення діючихліцензій: активізувати роботу зі створення нових зразків, освоєння продукції;підготовки науково-технічних кадрів; інтенсифікувати науково-технічні роботи тавинахідницьку діяльність.

РОЗДІЛ3. ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИРОЗВИТКУ РИНКУ В УКРАЇНІ
 
3.1РИНОК ЯК ЗАСІБ ВІДРОДЖЕННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
Лібералізованийринок виявився найкращим засобом так званого реформування постсоціалістичнихсуспільств. Він швидко й ефективно зруйнував командну економіку, сприявшвидкому первісному нагромадженню великих капіталів за рахунок одержавленоїекономіки, насадженню капіталізму. Глибоке руйнування суспільства тривалодесять років, проте вічним воно не могло бути. З 1999 p., коли падіння досягло «дна,»почалося поступове відродження економіки, яке ще є далеким до завершення.
Яким би не бувринок, сьогодні він — об'єктивно необхідне явище і має діяти. Діє ринок лишеостільки, оскільки піддається впливу конкуренції між учасниками обміну.Зрозуміло, що епоха вільної конкуренції на Заході минула наприкінці XIX ст. Тепер усі суб'єкти ринковихвідносин відразу потрапляють в умови панування ТНК і змушені підпорядковуватисьїм. Тому постсоціалістичні перехідні суспільства з перших років свого існуванняформують законодавство, спрямоване на захист конкуренції між товаровиробниками.Орієнтуючись на більш як столітній досвід Заходу, Україна створила одне зкращих серед країн СНД антимонопольне законодавство, яке, до речі, належноадаптоване до законодавства ЄС. Вона має закони «Про Антимонопольний комітетУкраїни» (1993 p.) іззмінами та доповненнями 2000, 2002, 2003 і 2004 pp., «Про захист економічноїконкуренції» (2001 р.), «Про захист національного товаровиробника віддемпінгового імпорту» (1999 р.), «Про захист національноготоваровиробника від субсидованого імпорту» (1999 р.), «Прорекламу» (2003 р.), «Про засади державної регуляторної політики усфері господарської діяльності» (2003 р.) та ін. З 1 січня 2004 р. набравчинності Господарський кодекс України, який встановлює: «Держава здійснюєантимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сферігосподарювання на основі загальнодержавних програм...» (ст. 18, п. 1).Указом Президента України (2001 р.) було схвалено програму «Основні напрямиконкурентної політики на 2002-2004 роки» [34,34].
Отже,антимонопольне законодавство створено, та це зовсім не означає, що конкурентнийринок функціонує в Україні. Названі документи мають істотні вади. «Основнінапрями конкурентної політики», наприклад, повинні були б містити заходи,що забезпечують безумовну реалізацію вимог законодавства і самої конкурентноїполітики держави. Проте, як і всі подібні документи сьогодні, вони нікого ні дочого не зобов'язують. У них йдеться про «створення ефективного конкурентногосередовища», «подолання негативного впливу тіньового сектораекономіки на конкуренцію», «забезпечення виваженого підходу щодопорушення антидемпінгових процедур» тощо, але ці вірні й потрібніположення не конкретизовано, не вказано, як, хто, що, коли, яким коштом повиненце робити, хто відповідає, хто контролює і т. п.
Господарськийкодекс України встановлює: «Правила конкуренції… визначаються цимКодексом та іншими законами» (ст.18, п. 4). Як це не дивно, Закон України«Про захист економічної конкуренції» не визначає, що конкретно вінмає захищати. Навіть статті про економічну конкуренцію як правову нормуринкових відносин у Законі немає. Він весь стосується погодженихантиконкурентних дій. Боротися ж з анти-конкурентними діями і формувати конкурентнесередовище — не одне й те саме.
Наочний прикладтого, як впливають прийняті Верховною Радою і підписані Президентом ЗакониУкраїни на ринкові відносини, показав у 2002 р. наш зерновий ринок. Якраз урозпал жнив того року було оприлюднено Закон України «Про зерно та ринокзерна в Україні», який зазначав: «Основними засадами державноїполітики щодо регулювання ринку зерна є:… забезпечення внутрішніх потребдержави у продовольчому, насіннєвому, фуражному, технічному зерні та заходівщодо нарощування його експорту...» (ст. 9, п. 2). Як бачимо, закон чітковизначає «державну політику щодо регулювання ринку зерна». До чогопризвела ця «державна політика», підтримувана особисто Президентом,особливо щодо «нарощування його експорту», ще всі добре пам'ятають:Україні довелось імпортувати мільйони тонн збіжжя за вдвічі вищі ціни, щоб недопустити голоду, а також підняти внутрішні ціни на хлібні вироби більш якупівтора раза. Подібне діється на ринку металу: країна відчуває гострий йогодефіцит, тоді як 85% металу експортується.
Проблема нетільки в тому, що ринки основних продуктів не регулюються державою, а самітоваровиробники не знають потреб країни.
Закон України«Про захист економічної конкуренції» визначає:"… Органи влади,органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управліннята контролю зобов'язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-якихнеправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію" (ст.4, п. 2).
Але в дійсностівсе маємо навпаки чиновники всіх рівнів перешкоджають створенню новихпідприємств, владарюють над підприємцями, контролюють суди і т.п., так що вУкраїні діє не сила права, а право сили. У такий же спосіб діють у взаєминахміж собою підприємці. «Самі підприємницькі структури також часто порушуютьправила конкуренції. Вони не тільки домовляються між собою про ціни, розподілринків, а й поводять себе вкрай некоректно по відношенню одна до одної.
Виходить так, щов країні сформовано не конкурентний ринок, а, навпаки, анти-ринковувседозволеність, діють не об'єктивні закони ринку, а закон джунглів, законсили. Трагедія України (і не тільки України) в тому, що методи ринковоїборотьби запозичуються у Заходу, в Європи, а Європа і США уважно наглядають зареформами в пострадянському світі. До того ж, чим більше посилюютьсяфінансово-промислові клани в Україні, тим далі зростає антиринковавседозволеність, але й тим більше Україна наближається до того стану, колиЄвропа, яка фактично виступає учасницею творення цієї антиринкової вседозволеності,визнає-таки економіку України ринковою. Чи не здається кожному, знайомому ізстаном ринку в Україні, що все тут — мало схоже на цивілізовану країну. Це йпримусило більшість бізнесменів вийти у процесі президентських виборів навулиці.
Влада іреформатори дедалі частіше апелюють до Антимонопольного комітету України. АМКУ,звичайно, працює незадовільно. Він сам організовує свою діяльність, сам,звісно, веде її і сам же контролює себе. Через це становище не змінюється. Воной не може змінитися, бо такі реформи, таке суспільство, такий стан, бо іншогоза цих конкретних історичних умов і не могло бути.
Ніяких істотнихзрушень у формуванні цивілізованого ринку і цивілізованого суспільства ми недосягнемо, доки на ділі не забезпечимо того, про що часто ведемо мову, — незробимо усі відносини в суспільстві справді прозорими. Стосується це усіхсторін суспільного життя. У всьому повинні діяти об'єктивний закон, право іздоровий глузд. Роботодавець має бути таким же підзвітним, як і найманийпрацівник. Принаймні доти, доки в країні не стане діяти на повну силу Закон,про комерційну таємницю треба забути. Капітал має усвідомити, що змусивсуспільство до таких надзвичайних порядків передусім він сам, через загальнувседозволеність.
В Україніпродовжується важкий процес демократизації політичної системи. Він необхідний,але цього мало. Важливо глибоко реформувати всю суспільну систему в напряміформування дійсно прозорого, демократичного, тобто громадянського суспільства.
Досягаєтьсяпрозорість суспільного життя по-різному. Скажімо, не може затверджуватися звітуряду про виконання закону про бюджет країни без перевірки його парламентськоюопозицією, не можуть питання приватизації вирішуватися в кабінеті ПрезидентаУкраїни, без участі ради трудового колективу.
На багато щоздатні тут різні колективні органи, спеціалізовані комісії Рад народнихдепутатів. Але це ще не вирішення проблеми, і вона не тільки у тому, що комісіїне непідкупні. Треба змінювати становище в суспільстві в цілому, а це можездійснити лише сам народ через активно підтримуваний владою, справді незалежний,справді народний контроль. Склад його органів повинен відбивати соціально-економічнуструктуру суспільства, на всіх рівнях його мають очолювати люди „відверстата“, „від плуга“. Потрібно, щоб Народний контроль працювавголовним чином через підзвітні комісії, у тісній взаємодії з радами трудовихколективів, з відповідними комісіями Рад народних депутатів.
Разом з тим вУкраїні має скластись розуміння необхідності глибоких змін у суспільстві, зокремав його ставленні до ринку, бо без конкурентного ринку цивілізованогоперехідного суспільства не побудувати.
Ринок дієактивніше і повніше, якщо він представлений суб'єктами різних форм власності.Адже це — соціальна взаємодія різних інтересів.
Перехіднуекономіку характеризує багатоукладність. У постсоціалістичних перехіднихсуспільствах об'єктивно формуються господарські уклади, що ґрунтуються насуспільній, приватній та індивідуальній формах власності. Об'єктивний характербагатоукладності перехідної економіки диктує вільний вибір трудовимиколективами чи фізичними особами форми господарства і створює рівні умовигосподарювання кожному з них. Ця об'єктивна вимога постсоціалістичногоперехідного суспільства знайшла правове оформлення у Господарському кодексіУкраїни, ст.6 якого встановлює: „Загальними принципами господарювання вУкраїні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державоюусіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності; захистнаціонального товаровиробника“ тощо.
Економічневідродження України відбувається на тлі істотних порушень інституціональнихоснов економіки, структурних перекосів, гострих соціальних суперечностей. Уприватизаційному процесі не досягнуто головного — відокремлення влади відпідприємництва. Фінансово-промислові групи тісно пов'язані з владнимиструктурами. Протиправно отримана приватна власність не має ні правовихгарантій недоторканності та захисту від політично мотивованого перерозподілу,ні суспільної легітимності. „Приватизація супроводжувалася численниминедоліками концептуального, нормативно-правового,організаційно-методологічного, економічного,… інформаційного характеру,часто тіньовими, а нерідко і кримінальними методами. На найвищому рівніофіційно визнано, що ці процеси фактично не контролюються державою. Недолікипроцесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками системидержавного управління, з поширеною в її середовищі корупцією.
У формуванніринкових відносин важливу роль відіграє законодавство. Воно має бутидемократичним. Проте, демократичне законодавство може успішно діяти вдемократичному суспільстві, а в глибоко криміналізованому суспільстві воночасто на руку кримінальним структурам.
Митний кодексУкраїни фактично закриває доступ громадськості до статистичної інформації, чимі користуються кримінальні ділки. Широко використовується протиправнепривласнення державного майна штучно збанкрутілих держпідприємств замість того,щоб реалізовувати його на відкритих торгах.
Так самоздебільшого неринковими методами здійснюється в Україні перерозподіл власності.За закономірних умов підприємство, що не витримує конкуренції, привласнюєтьсяконкурентом. В Україні, з одного боку, тривалий час функціонують підприємства,що офіційно є збитковими. Належної уваги держава їм, як правило, не приділяє. Зіншого боку, вона інтенсивно приватизує державні і колективні підприємства звисокою ефективністю та прибутковістю виробництва. Приватизуються й такіпідприємства, як правило, за пільговими умовами.
Щоб змуситисуб'єктів економіки рахуватися з вимогами ринку, потрібно перекрити всі лазівкидо позаринкових джерел збагачення. Найбагатші серед них, поза приватизацією, —бюджетні кошти. Найсприятливіші умови для зловживань у фінансовій сфері утворюєдецентралізація фінансів.
Отже, рух усіхбюджетних коштів має бути прозорим і жорстко централізованим. Досягти цьогоможна єдиним шляхом — централізацією всіх фінансових джерел держави в єдинійфінансовій установі країни — Міністерстві фінансів. У рамках Мінфіну Українидоцільно об'єднати Державну податкову адміністрацію, Державну митну службу,Пенсійний та інші сьогодні позабюджетні фонди, зібравши всі суспільні фінанси уЗведений бюджет України. В уряді має бути друга посада першого віце-прем'єра зпитань фінансів, інвестицій та інновацій, який стане інтегратором фінансової таінвестиційної діяльності виконавчої влади. За мобілізацію фінансових ресурсівдержави і за їх розподіл між відомствами мають персонально відповідати Першийвіце-прем'єр, міністр фінансів, їх заступники і керівники відповідних служб; заефективне використання фінансових ресурсів у рамках відомств — перші заступникикерівників цих відомств, підзвітні у фінансових питаннях і міністру фінансів.Необхідно ліквідувати систему позабюджетних доходів і зборів силових міністерств.
Український ринокуспішно нищить і система податкових пільг суб'єктам економіки. їх загальнийобсяг у 2003 р. Рахункова палата України оцінює в 65 млрд. грн. Це -86,3%Зведеного бюджету країни. Пільги виводять “пільговиків» із системинормальних ринкових відносин, дискримінують інших учасників ринку. Причому,масштаби пільг швидко зростають: за 2001-2003 pp. ВВП збільшився на 32,9%, а обсягподаткових пільг — на 38,9%, що свідчить про посилення розкладаючого впливупільг на ринок. Треба взяти до уваги й те, що чорна металургія, продукція якоїна 85% експортується, має найбільше пільг — у 2003 р. 8,1 млрд. грн., харчовапромисловість — 4,3, машинобудівна — 4,1 млрд. грн.7. Без пільг не обійтись,але їх детальна прозора перевірка Верховною Радою давно назріла [16,144].
Утвореннясамостійних національних економік після зруйнування СРСР спричинило помітнепосилення монополізму. Створені в розрахунку на значно ширший ринокпідприємства тепер діють на вужчому просторі. Прозорість кордонів відкриладорогу на український ринок світовим монополіям. У результаті ринок Українистав наскрізь монополізованим, багато в чому гіршим за радянський ринок. Він несприяє відродженню України. У конкретних умовах України монополізм можнаподолати лише через державне регулювання ринкових відносин. Те саме слідсказати про приватну форму власності. Вона поки-що мало виявила свою ринковуефективність. Нарада керівників і власників підприємств металургійногокомплексу
Усе зазначенедоводить: реформування постсоціалістичної власності не формує активнихсуб'єктів ринку. Принаймні помітних змін тут не відбулося.
Зважаючи насучасні умови відродження України, треба взяти до уваги таке. Ринок здатнийактивізувати економіку, проте він може мобілізувати тільки наявні можливості.Незахідні суспільства можуть щось запозичити у Заходу. Та можливості такогошляху вкрай обмежені, тому й не дивно, що «ринковий світ» приростаєтільки на 2-3% на рік. Сучасне відродження України має ґрунтуватися наінноваційній базі. Безрозгортання фундаментальних наукових досліджень, безпланомірного погодження розвитку науки і економіки, економіки і суспільства тутне обійтись. Це може забезпечити всеохоплюючий план-прогноз. Він є нагальноюпотребою часу. Це мають усвідомити не тільки Національний інститут стратегічнихдосліджень та Інститут економічного прогнозування НАНУ, не тількиПрем'єр-міністр і Міністр економіки, а й усе суспільство.
Формуванняринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринковихінститутів, які існують лише в зародковому стані. Це повинно відбуватися засхемою, яка враховує економічні, політичні, історичні та психологічніособливості, характерні для нашої країни.
Передусімзазначимо, що Україна ніколи не мала високорозвинених товарно-грошовихвідносин, її становлення по суті розпочалося після скасування кріпацтва у 1861р. і відбувалося на фоні значних феодальних пережитків. Великим було втручаннядержави в економіку.
Після 1917 р.протягом майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорувавринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результатвідомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталимрівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкоюекономікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим,відсутністю демократичних інститутів [3,75].
Однією з головнихпричин, що призвела до побудови такого суспільства, була панівна доктрина«безринкового соціалізму». Ця теорія сприяла проведенню політики автаркії,тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна незаймає відповідного місця у міжнародному поділі праці, в зовнішньоекономічнихзв'язках.
У нас відсутнійвизначальний ринковий інститут—економічна самостійність господарюючих суб'єктів.Саме він гарантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічнувідповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств Україниналежать державі, управляються її органами, що сприяє високому ступенюмонополізму. Промислові підприємства, великі за обсягом виробництва,вузькоспеціалізовані. Останнє з суто технологічних причин не дає можливостішвидко розукрупнити їх, а отже, і приватизувати. За цих умов формальна замінадержавного власника на приватного не тільки нічого не змінить, а й сприятимеподальшому зменшенню обсягів виробництва продукції, зниженню її якості,усуненню тих початкових елементів конкуренції, які вже мали місце за державноївласності. До того ж відбудеться швидкий занепад і руйнування гігантськихпідприємств, які є домінуючими у нашій економіці.
Відтворенняінституту багатосуб'єктивних власників має відбуватися шляхом роздержавленнявласності, її трансформації у різні форми — колективну, індивідуальну,державну. Це сприятиме утворенню багатьох форм господарювання та відтвореннюконкурентного середовища.
Невіддільнимінститутом ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентногосередовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтересипродавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичнеположення економічної теорії діє лише при наявності відповідних інших ринковихумов: демонополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різнихформ господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються нез єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. У пас усіх цих передумовпоки що немає в розвиненому вигляді.
Лібералізація цінпри високому рівні монополізму призводить до обов'язкового зростання їх і нестворює стимулів до виробництва. Отже, те, що є правильним теоретично і діє заумов, які відтворюють ринкове середовище у будь-якій країні, не може бутиправильним для нашої економіки, де поки що не створені відповідні ринковіінститути.
Нерозуміння цьоготеоретичного положення владними структурами України, зняття обмежень на ціни вумовах монопольного характеру виробництва, розриву господарських зв'язківвикликало бурхливе зростання цін, зниження купівельної спроможності карбованцяі відповідно нарощування грошової емісії для підтримування товарообороту.
В умовах перехідноїекономіки визначення купівельної спроможності грошей таким ціновим зіставленнямне є раціональним. Гонитва грошей за цінами триватиме доти, доки ціни не будутьобмеженими і не стабілізується купівельна спроможність карбованця, не будутьстворені умови для стимулювання товарного виробництва.
Ось чому всучасних умовах нам, як і іншим постсоціалістичним країнам, що переходять доринкової економіки, необхідне ринкове регулювання, в тому числі щодоціноутворення.
Конкуренція,вільне ціноутворення як необхідні інститути ринку не можуть функціонувати черезвідсутність ринкової інфраструктури (бірж, інформаційно-комерційних, оптових тапостачальницьких організацій, пунктів прокату), культури ведення ринковоїекономіки (немає досвіду роботи і кадрів).
Створенняринкової інфраструктури відбувається повільно, з великими відхиленнями.Товарних бірж, наприклад, у нас засновано більше, ніж у США або в будь-якійіншій країні. І це зрозуміло: не так просто за короткий час перейти післястількох років життя в умовах командно-розподільчої економіки до системикоординат, де діють закони ринку, немає такого втручання в економіку з бокудержави. Проте процес формування ринкової інфраструктури відбувається, йоготреба прискорювати. Набувають досвіду і кадри, що працюють в інститутах ринку.
Для того щобсуб'єкти національного ринку не тільки мали ринкову інфраструктуру, правовласності на засоби виробництва і продукцію, а й могли реалізувати це право,крім економічних потрібні ще й правові передумови. Ось чому в країні йде процесвідпрацювання і прийняття юридичних законів, які сприяють формуванню ринковогосередовища. Проте він іде повільно, часто в прийняті закони вносяться суттєвізміни, відсутня узгодженість законодавчих актів. Все це гальмує ринковіперетворення. Юридичні закони мають відображати реалії економічного життя, бутинаціленими на відтворення конкурентного середовища. Слід відпрацювати механізмреалізації цих законів.
Відтворюючиринкові інститути, не можна забувати, що ринок будують люди, від їхньоїсвідомості, бажання, розуміння залежить дуже багато. Якщо суспільна свідомістьне буде настроєна на ринкову хвилю, то ринок будуватись не буде. Цей процесможе затягтись, а то й піти у якомусь іншому напрямі. Слід врахувати, щопсихологічний стан наших людей нині досить складний і суперечливий. Вони нетільки мало знають про ринок, а й вважають, що держава кинула їх напризволяще.У такій обстановці вибір моделі й шляху побудови ринку має надзвичайно важливезначення.
Відомо, що всікраїни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо,є ринок американський, канадський, німецький, японський тощо. На який з нихможе орієнтуватись Україна.
Канадськийваріант приваблює своїми методами розв'язання соціальних питань, де великачастина витрат на медичне обслуговування, освіту здійснюється державою. Взв'язку з цим там більші податки. В США — навпаки, податки менші, але цівитрати несуть самі громадяни.
Виходячи з того,що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності,можна зробити висновок: будувати економіку, в якій домінував би дрібнийприватний сектор, Україні недоцільно, оскільки у нас переважає державнавласність.
Специфікоюекономіки України є і те, що в ній переважного розвитку набули промисловість(особливо важка) і сільське господарство. Тут виробляється понад 80 відсотківсуспільного продукту.
Допускаючиіноземний капітал в економіку, треба також регулювати ці процеси, адже це можепризвести до втрат в певних галузях виробництва, подальшого спотворенняекономіки, яка перетвориться на технологічний придаток розвинених країн, девідбуваються екологічно шкідливі або безперспективні процеси.
3.2ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РИНОК: ПОЛІТИЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ
Полеміка щододоцільності та необхідності залучення іноземних інвестицій для економікикраїни-реципієнта як у зарубіжній, так і вітчизняній науковій літературіведеться досить давно.
Потреба уіноземних інвестиціях для України обумовлена надзвичайно низькою інвестиційноюактивністю власних товаровиробників через тривалу кризу та стагнаціювиробництва; гострою необхідністю технічної і технологічної модернізаціївиробництва і всієї ринкової та соціальної інфраструктури на базі імпортусучасних машин і устаткування; використання передового досвіту управління таорганізації підприємницької діяльності; потребами впровадження в усі сферигосподарського життя нових методів управління, менеджменту та маркетингу якневід’ємних атрибутів ринкової системи; формуванням інноваційної моделіекономічного розвитку;  потребою у запровадженні ноу-хау та нового виробництва;фінансування дефіциту поточного рахунку платіжного балансу та імпортукапітального обладнання для модернізації та реконструкції економіки України;поповнення внутрішніх заощаджень капіталу та забезпечення фінансуванняпідприємств, галузей, секторів економіки тощо. При чому автор підкреслює, що урезультаті залучення необхідної кількості іноземних інвестицій до національноїекономіки України переваги отримують не тільки інвестори (у вигляді прибутків),а й економіка нашої країни, а саме:
збільшуютьсяобсяги виробничих потужностей та  ресурсів, поширюються передові технології тауправлінський досвід;
з’являються новіне тільки матеріальні і фінансові ресурси, а й мобілізуються і більшпродуктивно використовуються вже наявні ресурси;
прямі інвестиціїсприяють розвитку національної науково-дослідної бази; стимулюється конкуренціяі пов’язані з нею позитивні явища ( підрив позицій місцевих монополій, зниженняцін та підвищення якості продукції, що заміщує  імпорт та застарілі вироби місцевоговиробництва);
підвищуєтьсяпопит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;
збільшуютьсянадходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;
в умовах слабкогоконтролю за використанням  державних позик інвестиційний ризик переноситься наіноземних інвесторів, які самостійно  вирішують проблему самоокупності [9,5].
Але, звичайно,позитивний вплив іноземного інвестування на економіку України не може бутиабсолютним, тому в економічній  літературі виділяють певні негативні наслідицього процесу, найголовнішими серед яких є такі:
імпортованіресурси працюють для окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється.Тому говорити про зростання виробничого потенціалу країни за рахунок іноземнихінвестицій має сенс лише в тому плані, що ці інвестиції стимулюють розвитокприймаючої країни в цілому;
цілі іноземногоінвестора можуть не збігатись з національними;
підприємства зіноземними інвестиціями як канали передачі технологій часто перетворюються назакриті, тобто слабко пов’язаними з іншими її частинами національної економіки;
іноземніінвестиції можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво,поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та національній валюті;
суттєві експортінадходження найбільш реальні у сировинній галузі, а у обробній промисловостііноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;
нерегульованийрозвиток підприємств з іноземними інвестиціями може підсилити соціальнерозшарування.
З огляду на ціпозитивні та негативні наслідки іноземного інвестування, в економіці Україні єпевні особливі тенденції, які характеризують розвиток іноземного інвестування:перевага партнерів з країн, що розвиваються ( за кількістю інвестицій) іпартнерів з розвинутих країн (за обсягами); орієнтація підприємств з іноземнимиінвестиціями на виробництво товарів, якими світові ринки практично насичені, ісферу послуг. Це свідчить про те, що головною метою іноземного інвестування є просто збут продукції без митних та протекціоністських обмежень; нерівномірністьрозподілу інвестицій за галузями і регіонами, їх зосередженість у промисловихцентрах України; значна частка майнових внесків іноземних інвесторів узагальних обсягах інвестицій; слабке використання механізмів фінансового ринкудля інвестування.
Отже, як мибачимо, більшість тенденцій іноземного інвестування в Україні є негативними, аце свідчить про потребу негайного впровадження комплексу заходів з суттєвогопокращення інвестиційного клімату України та з підвищення загального рівнярозвитку національної економіки у цілому. І хоча іноземні інвестиції дляУкраїни можуть бути не тільки позитивними, бо вони спричиняють певні негативніпроцеси, які можуть стримувати загальний розвиток національної економіки,функціонування економіки у перехідний період неможливий без залученнядодаткових коштів, навіть незважаючи на негативні моменти. Тому активізаціяіноземного інвестування є дуже важливою для України, але можлива вона лише заумов пожвавлення економіки та виникнення позитивних тенденцій у відродженнівиробництва. Адже досягнення в країні певної макроекономічної стабільності тазростання виробництва є передумова зовнішніх інвестицій, а не навпаки. Отже, насьогоднішньому етапі розвитку економіки України найважливішим завданням євпровадження активних заходів з подолання негативних тенденцій у розвиткунаціональної економіки.
Незначні обсягиіноземних інвестицій в першу чергу обумовлені непривабливістю інвестиційногоклімату України для інвесторів. Але причини цієї непривабливості іноземніінвестори та вітчизняні економісти трактують дещо по-різному. Так, у 2002 роціАдміністрація Президента України, Американська торгова палата, компанія“Ернстенд Янг”, Бюро делегата німецької економіки, Європейська Бізнес-асоціаціяпровели анкетне опитування 122 найбільших іноземних інвесторів відносноінвестиційного клімату в Україні. Основними перепонами на шляху іноземногоінвестування вони вважають: бюрократизм та корупцію місцевих та центральнихорганів влади; відсутність податкової реформи та посилення податкового тиску;складні податкові процедури та проблеми з своєчасним поверненням ПДВ; складне інезрозуміле ліцензування, сертифікаційні та митні процедури; відсутністьзастави землі і простих процедур викупа землі; недостатня прозовість процесуприватизації; відсутність незалежної судової влади [1,168].
На нашу ж думку,якщо об’єднати всі негаразди економіки України у певні групи, можна виокремититри основні причини, які гальмують активність іноземного інвестування.По-перше, це слабкий захист прав іноземного інвестора. На сьогоднішній деньдосить важко реалізувати захист як майнових прав, так і бізнес інтересів, ісправа тут не зовсім у корупції, а в нездатності судовою системою виконуватипокладені на неї функції.
По-друге, дуженизькі інфраструктурні можливості: слабо розвинений фондовий та страховийринки; слабкі інвестиційні та інноваційні компанії; фактично відсутніінвестиційні інструменти. Портфельний інвестор навряд знайде в Україні щосьпривабливе для себе. Так як він розраховує на збільшення вартості ціннихпаперів, чи на отримання дивідендів. А в Україні навіть великі підприємства непоспішають показувати свої прибутки і нараховувати дивіденди. Тому зароблятивін може лише на різниці в ціні, а прогнозувати цю різницю в нашому нестійкомукліматі і при теперішньому стані фондового ринку навряд хто зможе.
По-третє,практично не можливо спрогнозувати розвиток економічної ситуації. Як наслідок –прогнозувати бізнес і його результати також неможливо. В Україні – нестабільніумови бізнесу, але негативним є о не зміни нормативно-правових актів, анепередбаченість їх змін. Тому необхідно створити публічну, прозору політикузаконодавчої, виконавчої та судової влади. Це для інвестора найважливіше. А минамагаємося замінити нормальний інвестиційний клімат пільгами, насправді жпільги інвесторів цікавлять найменше. Бізнес повинен бути окупним без пільг –будь-який інвестор орієнтується саме на це, а податкова пільга – це простоможливість більше заробляти.
Так як економікаУкраїни має непривабливий інвестиційний клімат, а для нормального їїфункціонування необхідні додаткові кошти, то для усунення негативних тенденційі стимулювання іноземного інвестування у економіці України доцільно вдатись докомплексу загальних та спеціальних заходів. Але в першу чергу необхідно дотримуватисьтаких принципів:
незмінності (стабільності ) основних законодавчих положень щодо умов іноземногоінвестування;
диференційованогопідходу до податкових та інших пільг іноземним інвесторам, з огляду на обсягиіноземних інвестицій, види, форми й сфери інвестування та з урахуваннямвідповідних пріоритетів розвитку економіки;
надійності,доступності та оперативності організаційного та інформаційно-методичногозабезпечення, залучення і здійснення іноземних інвестицій.
Дотримуючись цихпринципів необхідно впровадити в економіку низку заходів з покращення інвестиційногоклімату. Ці заходи пов’язані з оптимізацією законодавчої бази, надання пільг,розвитку промислово-фінансових груп, функціонування фінансового ринку, діяльності банків, здійснення приватизації, проведення конверсії, селективноїполітики стосовно регіонів, галузей, видів виробництва для іноземногоінвестування, взаємин з міжнародними фінансовими організаціями, облікузовнішньополітичного фактора.
Важливу рольтакож відіграє удосконалення застосування деяких показників інвестиційноїдіяльності та модифікації менталітету працівників в умовах ринковогосередовища. До їх числа можна віднести створення вільних економічнихекономічних зон, поліпшення чинної податкової системи, амортизаційної та інноваційноїполітики і т.д.
Нестабільністьзаконів обумовлює невпевненість іноземних інвесторів та ініціює нераціональнуекономічну поведінку. Створення відлагодженої законодавчо-регульованоїінфраструктури передбачає існування трьох базових чинників: а) “прозорість” іпростота правової бази; б) поважне ставлення до неї всіх суб’єктів економічнихвідносин; в) стабільність та визначеність, що унеможливлює  коригування законіввідповідно до певних інтересів окремих осіб [7,54].
Стабільністьважлива через те, що інвестування, на відміну від торгівлі, відбуваєтьсяпротягом тривалого проміжку часу – 2-3 роки, а можливість отримання прибуткупередбачає значно триваліший проміжок часу. На наш погляд, у умовах Українизарано ставити знак тотожності між поняттям “стабільність” та “незмінність”.Остання, безперечно, складає невід’ємний компонент першої і важлива дляіноземних інвесторів. Проте невідлагодженість правового простору не даєможливості забезпечити стабільність.
Першим кроком уформуванні механізму залучення та розміщення іноземних інвестицій мусить статистворення чіткої гарантії недоторканності власності, так як прагматичністьзахідних бізнесменів не дозволяє здійснювати інвестування на підставі обіцянокта запевнень. До нагальних завдань законодачої і виконавчої гілок владиналежить створення надійного середовища, за якого буде забезпечене страхуваннявкладених коштів та реальність безперешкодного отримання дивідендів. Для цьогодоцільне створення цільового фонду або страхових фондів у вільноконвертованій валюті,зокрема за рахунок фінансових ресурсів окремих країн та міжнароднихорганізацій.
Результативністьіноземного інвестування прямо залежить від удосконалення чинного закодавства.Це стосується Закону України “Про режим іноземного інвестування” стосовнорегулювання лише прямих інвестицій, не враховуючи портфельні. Покращеннязаконодавства передбачає і спрощення порядку реєстрації підприємств з іноземноючасткою, порядку перетину кордону, зменшення податків, зниження мита на ввіз тавивіз товарів.
Потребуєрадикальних змін Земельний кодекс та вирішення питання власності іноземнихінвесторів на землю.
2. Припливуіноземного капіталу також у певній мірі зашкодила повна відміна після прийняттяЗаконів України “Про оподаткування прибутку підприємств” (28 грудня 1994 р.) і“Про режим іноземного інвестування” (19 березня 1996 р.) пільг іноземнимінвесторам, що були передбачені декретом “Про режим іноземного інвестування”(20 травня 1993 р.) та попередніми законодавчими  актами. У той же час слідмати на увазі, що загалом іноземні інвестори з великою підозрою ставляться докраїни, яка надає їм особливі умови порівняно з місцевими виробниками, оскількиусвідомлюють загрозу втрат цих привілеїв[32,80].
Проблема наданняпільг іноземному капіталу належить до найактуальніших та дискусійних у світовійтеорії та практиці іноземного інвестування. Деякі представники міжнароднихофіційних кіл та вчені вважають за необхідне відмовитись від стимулюваннянадходжень зовнішніх коштів. Аналогічні міркування існують  і серед вітчизнянихдослідників. На думку М.С. Герасимчука, “іноземні інвестори не повинні матипереваг над вітчизняними, у обох повинні бути рівні, однаково сприятливіумови”. Це підтверджує прагнення багатьох суб’єктів підприємницької діяльності(насамперед суднобудування), які бажають отримати податкові пільги, післясписання заборгованості “АвтоЗАЗу”. Пільги окремим підприємствам призводять довтрати податковою системою України прозорості, рівності, економічноїраціональності та нейтрального характеру.
Тому існування пільгповинно бути  належним чином зафіксованим. Пріоритет у пільговому оподаткуванніповинен надаватись спеціалізованому виробництву наукоємної або дефіцитноїпродукції, необхідна диференціація податкових пільг за критерієм галузевоговкладення капіталу, термінів та обсягів іноземних інвестицій, ступенявикористання товарів і послуг вітчизняного виробництва. Цьому істотно сприятимеякнайшвидша оптимізація податкової системи та запровадження у її межахдодаткових пільг для іноземного капіталу, зокрема звільнення від оподаткуваннядивідендів, отриманих власниками приватизованого підприємства у періодреструктуризації, та частини прибутку, реінвестованого в основний капітал.Прибуток же  від експлуатації придбаних основних засобів, на нашу думку,доцільно не оподатковувати протягом часу їх окупності.
3. Забезпеченнюіноземного інвестування, переливу коштів з сфери обігу до виробничої сфери тазапобіганню їх відпливу за кордон допоможе розробка механізмів інтеграціїфінансового ринку з виробничою сферою, зокрема за рахунок створенняпромислово-фінансових груп (ПФГ) та оптимізація функціонування фондових бірж,через які мобілізують кошти для капітальних вкладень у промисловість та іншігалузі.
Але до ідеїфункціонування ПФГ  слід підходити вкрай обережно. По-перше, надання їмподаткових пільг стимулюватиме експорт вітчизняних товарів і таким чиномпороджуватиме їх внутрішній дефіцит. По-друге, інтернаціональні за своєюструктурою ПФГ можуть спрямовувати доходи для отримання прибутку за межамиУкраїни, уникаючи оподаткування.
4. Одним ззавдань інвестиційної політики є створення національного ринку капіталів шляхомформування фондового ринку, проведення приватизації і зниження процентнихставок по кредитах. Важливим фактором підвищення інтересу іноземного капіталудо економіки України може стати використання ринку цінних паперів,нерозвиненість якого обмежує приплив зовнішніх фінансових ресурсів. Принормальному функціонуванні він створює умови для ефективного вкладення,купівлі, продажу (перепродажу) капіталу. Шляхом придбання цінних паперіввідбувається акумуляція інвестицій у народне господарство, його модернізація таструктурна перебудова. Розвинений ринок цінних паперів полегшує перехідвласності у руки іноземних інвесторів. Чекає вирішення проблема застави, оскількиу функціонуванні ринкових систем існує практика виходу на ринок цінних паперівшляхом застави власності.
Активізаціїфондового ринку сприятиме поява на вторинному ринку ліквідних акцій великихпідприємств, які підлягатимуть приватизації.
5. Недосконалезаконодавство не дає змоги розгорнути діяльність вітчизняним інвесторам.Успішна робота всіх видів підприємств залежить від створення нормальних умов усферах кредитно-фінансової діяльності та грошового обігу, засобом залученняіноземного капіталу може стати реорганізація банківської системи.
За своєюорганізацією та фаховою компетенцією вітчизняні банки рідко проводять реальнуоцінку проектів, що є звичним для західних інвестиційних та комерційних банків.На сьогодні вони головним чином виступають у якості посередників операцій зукладання кредитних угод. Це спричинено браком досвіду, оскільки раніше вибірваріантів та проектів, а також доцільність їх фінансування та включення певнихструктурних одиниць до кредитної лінії становили прерогативу міністерств.
Тепер вітчизнянимбанкам доцільно різко посилити роль комерційного кредиту у використанніфінансових ресурсів, перетворити через банківський кредит заощадження населенняу інвестиції. При цьому механізм стимулювання інвестиційної активності банківпотребує розробки. Можливе встановлення для них сприятливих нормативів дляекономічної діяльності та підкріплення фінансовими ресурсами за умови, щопитома вага довгострокового кредитування в загальному обсязі кредитногопортфеля складатиме не менше 25%, а також надання податкових пільг комерційнимбанкам, які кредитують довгостроковий розвиток приватного вітчизняноговиробництва [49,382].
Однією з формзалучення зовнішніх кредитних ресурсів могла б стати система франчайзінгу, заякої володар (держава) делегує права розпорядження капіталом одержувачу(комерційному банку). Цей  метод можна удосконалити шляхом надання банкам правне тільки розпоряджатись фінансовими ресурсами, а й певних повноважень зісплати відсотків за борговими зобов’язаннями, а інколи – й самих боргів. Тодіотримані зовнішні позики працюватимуть у якості внутрішніх кредитних ресурсів інасамперед – інвестиційних коштів, а банки сконцентрували б зусилля надетальному розрахунку та обґрунтуванні всіх проектів.
6.  Проведенняприватизації належить до засобів здійснення іноземного інвестування тасистемної трансформації. Головне її завдання полягає у залученні коштів векономіку. Водночас слід пам’ятати, що приватизація є інструментомкороткострокової дії, який залежить від створення привабливого економічногопростору  для інвестора. Також варто передбачати і можливість викупупідприємства з метою його подальшого закриття Для запобігання цьому прирозробці інвестиційної програми необхідно враховувати:
вид, обсяги татерміни здійснення первинних капітальних інвестицій;
вимоги щодозбереження або заздалегідь обумовленого подальшого профілю діяльностіпідприємства;
проблемисоціального захисту працівників з наданням їм певних гарантій за умов продажуконтрольного пакету акцій;
контроль зареалізацією інвестиційної програми з можливістю застосування штрафних санкцій;
ймовірнідодаткові умови, пов’язані зі збереженням робочих місць, охороною навколишньогосередовища тощо [4,115].
Для створеннядовіри іноземних інвесторів потрібне законодавче закріплення можливості продажуїм об’єктів приватизації разом з земельними ділянками (або здійснити їходночасну приватизацію під інвестиційні зобов’язання), а також надання пільг уобмін на виконання додаткових інвестиційних зобов’язань у післяприватизаційнийперіод. Велике значення тут відіграють завершення сертифікаційної приватизаціїта забезпечення захисту майнових прав.
7. Особлива увагамусить бути приділена конверсії. Як і в економіці України у цілому, тут існуєбагато заплутаних питань. Насамперед вони пов’язані з відсутністю концепціїконверсії та регулюючих її законодавчих актів, а також низкою невирішенихміжнародних аспектів.
Більшістьпідприємств оборонного комплексу можуть бути приватизованими; до того жпіддавати конверсії потрібно не все військове виробництво, а лише йогонадлишкові потужності. Через надмірні витрати на конверсію  доцільним є наданняпереваги не останній в чистому вигляді, а комплексу заходів з інтеграціївійськового та цивільного бізнесу та їхнього взаємного переливу капіталів.Звичайно, такі величезні заводи, як “Арсенал” (м. Київ) та “Південмаш”(м.Дніпропетровськ), мусять залишатись державними. Але існує багато невеликихрадіозаводів та заводів колишнього Мінмашпрому, які реально перетворити наоб’єкти приватної власності. Та незбалансованість законодавства не даєможливості визначити можливу форму участі у приватизації обробної промисловостіпідприємницьких структур, а тим більше іноземних, та залучення їх коштів устворення акціонерного товариства закритого типу на військовому виробництві.
На нашу думку,приватизацію, поряд з легкою та харчовою промисловістю, можна починати з ВПК.Після опублікування списку підприємств, що підлягають приватизації, доцільнооголосити конкурс для західних партнерів, які стали б їх співвласниками.
Конверсія становитьне тільки економічну проблему. До її вирішення корисно залучити ізовнішньополітичні структури, керуючись при залученні іноземного капіталупрограмою озброєння та класифікацією підприємств, які підлягають конверсії.
8. Потребуєрозробки система прийому оптимальних варіантів включення іноземного капіталу уструктуру національної економіки, яка у нас формується спонтанно, щопритаманне  для країн, які не застосовують міжнародні економічні відносини вінтересах розвитку національної економіки.
Селективнаінвестиційна політика мусить бути сконцентрована на інвестиціях, які перш завсе спрямовані на організацію та налагодження виробництва імпортозаміщуючих таекспортоорієнтованих галузей. Аналіз надходження та використання іноземнихінвестицій в Україні засвідчив, що лише 40% зовнішніх коштів припадає наекспортоорієнтовані сектори – агропромисловий комплекс (14,5%), машинобудування(12,8%) та видобувні сировинні галузі (12,5%). Розвиток даних тенденційактуальний і надалі[24,48].
Насамкінецьнапрочуд терміново слід звернути увагу на промислову, наукову, освітню татранспортну інфраструктуру, яка невтримно занепадає. Якщо негайно незабезпечити її підтримкою і модернізацією, то вже найближчим часом воназруйнується і фактично доведеться споруджувати  її заново. В такому випадкужодний серйозний інвестор не ризикне вкладати кошти навіть за сформованогогромадянського суспільства, як головної гарантії надходження інвестицій.
9.  Стратегіяподальшого розвитку України включає формування відносин з рядом міжнароднихфінансових організацій, зокрема Світовим банком і Міжнародним валютним фондом.Використання їхніх кредитів є нормальним явищем у практиці багатьох країнсвіту, до того ж кредити мають пільговий характер з певною можливістюреструктуризації, а підписання угоди з МВФ у багатьох випадках генерує подальшенадходження приватних інвестицій, слугує каталізатором, що відчиняє українськимприватним компаніям доступ до кредитів приватних зарубіжних банків. Проте МВФта Світовий банк практикують використання усереднених неоліберальних шаблонів,а не диференційованих підходів до конкретних країн. Акцент при цьому робитьсяне на розвитку виробництва, а на застосування різних маневрів фінансовогоплану.
Також важливою єспівпраця з ООН, ЮНКТАД, ЮНІДО, Міжнародною Фінансовою Корпорацією,Європейським банком реконструкції та розвитку тощо, що також визначає місцеУкраїни у світовому господарстві і підвищує зацікавленість іноземних інвесторівдо вітчизняної економіки.
10.Підприємницька діяльність вимагає ретельного обліку зовнішньополітичнихситуацій. При укладанні угоди з будь-якою країною слід знати контекст їївідносин з іншими державами та проаналізувати їх геопотетичну динаміку.
Зараз існуєбезперечна енергетична залежність України від Росії, на яку припадає 90% імпортунафти (причому вимоги мінімальної економічної незалежності становлять 25%імпортування з одного джерела). А інвестори вельми заінтересовані встабільності та маршрутах транспортування нафти, інакше виникне потреба узбільшення видатків на будівництво трубопроводів [25,60].
Не повинні бутипроігнорованими тенденції протистояння між Європою та Америкою, з одного боку,та ісламськими державами -  з другого. Це означає не необхідність зведеннянанівець українсько-іранських стосунків, а бажаність вивчення альтернативнихшляхів імпорту нафти з арабських країн – ОАЕ, Бахрейну, Катару та ін.
Ліквідаціїзалежності від деяких країн і зниженню ризику від втрати капіталовкладеньдопоможе географічна диверсифікація як зовнішньо-торговельних стосунків, так іінвестиційної взаємодії.
Отже,впровадження цих заходів сприятиме підвищенню привабливості інвестиційногоклімату України та піднесенню загального рівня розвитку національної економікиу цілому, що збільшить довіру іноземних інвесторів до вітчизняного виробництваі дозволить залучити більші обсяги коштів. Але іноземні інвестори мають своюдумку щодо заходів, які повинні проводитись для подолання перешкод на шляхуіноземних інвестицій і вони мають більш спеціальний характер. Так,“інвестиційна компанія Sigma Bleuzer з американською компанією ThunderbirdCorporate Consalting Group проаналізували, що заважає залученню та ефективномувикористанню іноземного капіталу. В результаті експерти підготували конкретнірекомендації уряду України по покращенню інвестиційного клімату, а саме:
Створити системуреєстрації бізнесу у вигляді одноетапного процесу.
Скоротитикількість контролюючих органів.
Припинитипрактику закриття підприємств державними органами, якщо вони не складаютьпрямої загрози безпеці, здоров’ю людей чи оточуючому середовищу.
Зняти обмеженняна купівлю та  лізинг комерційної нерухомості, землі  та житла.
Ліквідуватипривілейовані диспути до землі, державних контрактів, кредитів.
УдосконалитиМитний кодекс і інші торгові закони, щоб вони відповідали світовим стандартам.
Заборонити всіморганам державного регулювання залишати собі частину штрафів, які вонистягують.
Фінансувати збюджету в потрібному обсязі роботу суддів, ввести обов’язкове підвищеннякваліфікації службовців суду.
Прийняти новийГромадянський кодекс.
ПрийнятиПодатковий кодекс
Покращитимеханізм виконання рішень суду.
Прийняти Закон“Про акціонерні товариства”.
Провестиадміністративну реформу.
Лібералізувативалютні операції, в тому числі відмінити всі обмеження, які стосуютьсявикористання іноземної валюти, отриманої від зовнішньоторгових операцій” [2,16].
Це далеко неповний перелік рекомендацій, підготовлених цими компаніями. Список дужеширокий. На нашу думку, доки влада не виконає хоча б частину цих рекомендацій,іноземні інвестори не почнуть вкладати в Україну більше коштів.
Отже,негативність інвестиційного клімату України для іноземного інвестування єочевидною, але шляхи вирішення цих проблем є. Тому перед урядом України стоїтьзавдання швидкого реагування на негативні тенденції розвитку вітчизняноїекономіки і впровадження активних заходів з  раціонального використанняіснуючих іноземних інвестиції та з залучення нових.  При цьому уряд повинен,враховуючи національні інтереси, звертати увагу на рекомендації іноземнихінвесторів щодо покращення інвестиційного клімату, бо відтік іноземнихкапіталів в останні роки починає гостро відбиватись на стані вітчизняноїекономіки.

ВИСНОВКИ
Детальний аналізринку як форми функціонування товарного господарства дає підстави зробити такі висновки:
Ринок –синтетична категорія, за допомогою якої визначаються різноманітні за змістом іпараметрами явища. Історично слово «ринок» характеризувало певне місце, депродавалися та купувалися товари. Внаслідок розвитку засобів зв’язкунеобхідність певного фізичного місця зустрічей для взаємодії  продавців тапокупців стає несуттєвою. Саме тому в даний час під терміном «ринок» розуміютьбудь-яку впорядковану структуру, що забезпечує нормальну взаємодію продавців іпокупців.
Сучасна економікаявляє собою синтез великої кількості взаємодіючих ринків. Їх підрозділяють нарізні види залежно від умов діяльності суб’єктів ринкових відносин,відповідності чинному законодавству за ознакою простору дії, об’єкта купівліпродажу та ін. Залежно від об’єктів купівлі-продажу розрізняють такі видиринків: товарів широкого вжитку, товарів промислового призначення, праці,цінних паперів, науково-технічних знань, фінансовий та ін. Кожен вид ринку, маєсвою інфраструктуру, свій набір інструментів, які забезпечують йогожиттєдіяльність. Окремі види ринків не існують самі по собі. Всі вони пов’язаніміж собою, утворюючи розгалужену ринкову систему. Вона діє не тільки в межахтієї чи іншої країни, а й глобально, охоплюючи своїм впливом значну частинусвітового господарства.
Фінансовий ринокє особливим механізмом взаємодії власників заощаджень, посередників та реальнихінвесторів, який ґрунтується на принципах добровільності та економічноїдоцільності і дозволяє мобілізувати заощадження в фінансові ресурси,трансформувати їх в фінансові фонди та реалізувати як реальні інвестиції.Фінансовий ринок виконує функції: мобілізація заощаджень в фінансові ресурси(доринкова): трансформація фінансових ресурсів в фшансові фонди(внутрішньоринкова); стимулювання ефективного використання інвестицій (післяринкова);інформування про стан економіки в цілому та окремих її складових(загальноринкова);
Специфічною рисоюфінансового ринку є відсутність чіткого розмежування суб'єктів на покупців тапродавців. З позиції покупців фінансових послуг останні можна поділити заознаками комплементарності та субституції. Перше є свідченням певної цілосностіцієї сфери, що визначає передумови співпадання інтересів певних суб'єктів (встабільності та надійності фінансового ринку тощо). Друге призводить дорозмежування учасників, перетворює їх у конкурентів;
Між фінансовимринком та реальним сектором економіки має місце обопільний вплив. Стабілізуючийвплив з боку цього ринку відбувається шляхом перерозподілу фінансових ресурсівмрк сегментами, що позитивно діє на економічне зростання. Дестабілізуючий впливможе мати місце при економічно некоректних діях держави. Причини останніх пов'язані з низькою якістю складання та управління державним бюджетом. Практичнимвирішенням цієї проблеми є прийняття певних нормативних положень, здатнихлокалізували можливості політичного маніпулювання економічними процесами;
Ринок сферипослуг є, з одного боку, органічною складовою всієї ринкової економіки, а зіншого — виступає як відокремлена самостійна система, в якій ціна на послугиформується не тільки на основі загальних ринкових важелів (співвідношенняпопиту та пропозиції), а й специфічних чинників, що властиві  лише ринку послуг: індивідуальній адресній корисності, маркетинговій інформації, якісниххарактеристик виробника послуг тощо.
Аналіз ринкупослуг дозволяє виокремити наступні його особливості: а) високу швидкістьобороту капіталу внаслідок більш короткого виробничого циклу; б) територіальнусегментацію і локальність; в) високу диференційованість продукту в одній і тійже галузі; д) індивідуальність і нестандартність наданих послуг і технологій вбагатьох галузях сфери послуг; є) високу невизначеність результату при наданніпослуг, наявність асиметрії маркетингової інформації; ж) високу чуттєвість доринкової кон'юнктури в зв'язку з неможливістю транспортувати та накопичуватипослуги, особливостями самого процесу надання послуг, що зумовлений особистимконтактом виробника та споживача.
Становлення ринкупослуг в трансформаційній економіці передбачає формування ринкового середовища:наявність економічної свободи підприємництва й вибору, реалізації особистогоінтересу як головного мотиву поведінки, вільного доступу до економічнихресурсів, інформації та ринків збуту, вільного входу і виходу з галузі.
Нерівномірність,нестабільність та міжгалузева диспропорційність формування ринку товарів втрансформаційній економіці України потребує активного і своєчасного втручання возначений процес.
Світовий досвідпоказує, що конкурентоспроможність країни на світових ринках, її пріоритети вміжнародному поділі праці забезпечуються в наш час за наявності двох головнихумов. По-перше, країні необхідно мати досить розвинуті науково-технічний таінтелектуальний потенціали. По-друге, її контакт зі світовим ринковимгосподарством може забезпечити якісна ринкова внутрішня інфраструктура.
Процесупровадження інновацій в Україні характеризується тією негативною ознакою, щовони мають досить короткий життєвий цикл. Це не лише зумовлює низькуконкурентноздатність вітчизняної продукції, а й, блокує розвиток інноваційногокомплексу й прикладної науки, створює реальну небезпеку виникненнятехнологічної залежності вітчизняної промисловості від іноземних розробок.
Іноземніінвестиції є потужним джерелом додаткових коштів, яких гостро потребує нашаекономіка. Тому необхідне швидке впровадження заходів з покращенняінвестиційного клімату в Україні та розширення методів та способів іноземногоінвестування. Для цього небхідно спочатку визначити пріоритети у розвиткунаціональної економіки і вже згідно з цими пріоритетами створювати правові таекономічні основи для збільшення обсягів іноземних інвестицій. Необхідно увестиперсональну відповідальність урядовців за терміни і напрямки використанняіноземних інвестицій, потрібно вирішити питання щодо надання підприємствам зіноземними інвестиціями права власності на земельну ділянку, зменшитиподатковий тягар, активізувати кредитну політику та удосконалити митну.

СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.  БагроваІ.В., Гетьман О.О., Власюк В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: Навч.посіб. / За ред. IB. Багрової. — К.: «Центр навчальної літератури». —2004. — С 168—169.
2.  Вірван Л.А. Иностранное инвестироввание в економику Украины // Діловий вісник, 2004. —  №5 ( 120). — с. 16-17.
3.  Гош О.Ринок як засіб відродження перехідної економіки України // Економіка України. –2005 – № 12 – С. 75-82.
4.  ДаниленкоА. А. Ефективність прямих іноземних інвестицій у промисловість України //Фінанси України — 2006 — №6 — С. 115-121
5.  ДахноваЕ. Е. Институциональные формы организации рынка инфраструктурных услуг //Харків: ХДЕУ, Економіка розвитку. — 2005. — № 3. -С. 50-54
6.  ДергачевВ. А.Зарубежные модели «зкономическогочуда» Украденный социализм или капитализм счеловеческим лицом — Одесса Лотос. 1994 -53с.
7.  ДергачевВ.А. Свободные зкономические зоны в современном мире. —ОдессаСудоходство, 1996 —92с.
8.  ДмитрієваО. А. Вплив ринку фінансових послуг на інвестиційний процес // Фінанси України.– 2005 – № 5 – С. 20-24.
9.  ДолгопятоваТ. Модели и механизмы корпоративного контроля в российской промышленности //Вопросы экономики. — 2006. — №5. — С. 47.
10.     ЗадояА.О., Ткаченко І.П. Фінансовий ринок як засіб трансформації заощаджень  в інвестиції  // Академічний  огляд. – 2006. — №   1. — С. 11-16.
11.     КапелюшниковР. Крупнейшие и доминирующие собственники в российской промышленности //Вопросы экономики. —2003. — №1. — С. 104.
12.     КозакЮ.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. — К.: Центр  навчальної літератури. Видавництво «АртЕк», 2002. — 436с.
13.     КозикВ.В., Пайкова Л.А., Даниленко Н.Б.Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб.-3-тєвид., перероб. і доп.-К.: Знання-Прес,2002.- 406с.
14.     КорнєєвВ. В. Модель та інструментарій фінансового ринку України // Фінанси України. –2005 – № 7 – С. 76-81.
15.     КрючковаИ Капитал с политической окраской // Деловая неделя — 2006 —№34 (194) —2-8 сентября —С. 12
16.     КузнецоваН. П. Зкономический рост история и современность — СПб Издательский дом«Сентябрь», 2001 —144 с.
17.     Лымарь Е.  Е.  Инфраструктурное  обеспечение  развития  рыночных институтов // Молодыеученые — науке, тєхнологеям и профессиональному образованию: проблемы и новыерешения: Материалы междунар. науч.-практ. конф. (13-17 нояб. 2000 г., Москва).- М., 2005. — С. 63-65
18.     Лымарь Е.Е. Инфраструктурная роль государства в рыночной системе // Вестн. Нац. техн.ун-та «Харьк. политехи, ин-т». — 2001. — Вып. 24, ч. 4. — С. 178— 179
19.     Лымарь Е.Е. Проблемы оптимизации  инфраструктурных услуг на энергорынке Украины //Проблемы равновесия экономических систем в условиях рыночной трансформации:Материалы [II] межвуз. науч.-практ. конф., Харьков, 14 дек. 2001 г. / Нар. укр.акад. — X., 2001. — С. 63-64
20.     Лымарь Е.Е. Рыночная инфраструктура как фактор макроэкономического равновесия //Проблемы равновесия экономических систем в условиях трансформации: Материалымежвуз. науч.-практ. конф., Харьков, 27 апр. 2001 г. / Нар. укр. акад. — X.,2001. — С. 39-41
21.     Лымарь Е.Е. Экономическое содержание инфраструктурной услуги // Вісн. Харк. нац. ун-ту.- 2005. — № 551. — С. 35-39
22.     Льмарь Е. Е. Роль банковской системы вформировании инфраструктуры финансового рынка // Вісн. Харк. нац. ун-ту.Економічна серія. -X., 2005. — № 508. — С. 205-208
23.     МакогонЮ. Україна на зовнішніх ринках, перспективи // Економіка України — 2005 — №4 —С. 72-80
24.     Марченко С. Міжнародна кредитно-рейтинговаоцінка інвестиційної привабливості України // Банківська справа. – 2004. — №1. — с.48-58
25.     МихайловськаО. Моделювання інвестиційної привабливості спеціальних економічних зон // Економіст—2004 —№8 —С. 60-63
26.     НовицькийВ. Є. Міжнародна економічна діяльність України: Підручник. — К.:, КНЕУ,2003.—948с.
27.     ОвчинниковК. П. Международное разделение труда: тенденции и противоречия. М.: Экономика, 1987. — 324с.
28.     Онишко С.В. Фінансовий потенціал інноваційного розвитку економіки. // Фінанси України. –2005 – № 6 – С. 67-74.
29.     Основивнешнеэкономических знаний / Подред. И. ГІ. Фаминского. М.: Международны отношения, 1994. – 236 с.
30.     Основиекономічної теорії / За ред. С.В. Мочерного: Посібник для студентів вищихнавчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – 472 с.
31.     ПетруняЮ.Є. Непрофесійні суб'єкти ринку акцій України. — К.: Т-во «Знання».— 1999. -С. 121-136.
32.     ПідліснаО. Ефективність залучення інвестицій в Україну: інноваційно-інвестиційнісистеми // Економіст. -  2005. — №4. — с. 80-84
33.     Політичнаекономія: Навч. посібник/ К.Т.Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред.Д-ра екон.наук.проф.К.Т.Кривенка.–К.: КНЕУ,2001.–508с
34.     ПосланняПрезидента України до Верховної Ради України // Економіст —2004 —№7. – С.34
35.     Просоціальне економічне становище України за січень травень 2004 року Державнийкомітет статистики України До парламентських слухань на тему «Економічнаполітика України актуальні питання»—К Державний комітет статистики України,2004 —98с.
36.     Проблемистановлення інноваційної політики в Україні / Макаренко І П, Трофимчук О М,Кузьменко ВП та ін, за ред І П Макаренко — К.: УІДНСІР ін-т еволюц економіки,2004 —123 с.
37.     РадыгинА., Энтов Р. Инфорсмент прав собственности и контрактных обязательств //Вопросы экономики. — 2003. — №5. — С. 87.
38.     РумянцевА.П., Коваленко Ю.О. Міжнародна торгівля послугами: Навч. посібник. — К.: Центрнавчальної літератури. — 2003. — С. 60.
39.     СеменовК. А. Принципи развития международного разделения труда. М.: Гуманитарное знание, 1996.
40.     СіваченкоІ. Ю., Кухарська Н 0, Левицький МА Вільні економічні зони Навчальний посібник —К Дакор, Алерта, 2001 — 480 с.
41.     СпивакЛ.С. Финансовые услуги страхового бизнеса в сфере охраны здоровья // Финансовыеуслуги.- 2006.- № 3-4.- С. 19-22.
42.     СпівакЛ.С, Терещенко А.Н. Державне регулювання фондового ринку та послуг //Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI століття:Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 1-2 березня 2000 р.- К.:КДТЕУ, 2000, ч.2.- С. 152-154
43.     СпівакЛ.С.  Суперечливість фінансового забезпечення розвитку сфери послуг // Науковийвісник Волинського державного університету імені Лесі Українки / Економічні науки.-2006.- №4.- С.372-373
44.     СпівакЛ.С. Зростання ролі сфери послуг в цивілізаційному розвитку // Еволюціяекономічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження тавикладання): Матеріали Міжнар. наук.-метод. конф. 26-27 квітня 2006 р./Відп.ред.І.Й.Малий,Н.О.Татаренко.-К.: КНЕУ,2006.-С.283-285
45.     СпівакЛ.С. Методологічні проблеми дослідження сфери послуг в умовах трансформаціїекономіки України // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць. — К.,2005. — С.62-67.
46.     СпівакЛ.С. Структуризація ринку послуг в перехідній економіці // Стратегіяекономічного розвитку України: Наук. зб. — Вип.5 / Відп.ред. О.П.Степанов.- К.:КНЕУ, 2005. — С. 148-153.
47.     Статистичнийщорічник України за 2005 рік—К. Державний комітет статистикиУкраїни, 2005 — 600 с.
48.     СфремоваН.Ф., Саніна О.В., Ткаченко І.П., Щвець В.Я. Фінансовий механізм та його впливна ефективне функціонування підприємства. — К.: Вища школа, 1998. — 145 с.
49.     ТимоховаГ. Б., Лымарь Е. Е. Активизация инвестиционных процессов в инфраструктуреУкраины // Вчені зап. Харк. гуманіт. ін-ту «Нар. укр. акад.» -2002. — Т. 8. — С. 382-388
50.     ТкаченкоИ.П. Методическое пособие для студентов по курсу «Финансовыйменеджмент». — Днепродзержинск: Днепродзержинский государственный технический университет,1998. — 526 с.
51.     ТкаченкоИ.П. Субституция и комплементарность сегментов финансового рынка // Академічнийогляд., 2006. — №    1-2. -С. 114
52.     ФедоренкоІ П Інноваційна модель розвитку України специфіка і перспективи / Економікапроблеми теорії та практики Збірник наукових праць Випуск 192 В 4 т Том III —Дніпропетровськ ДНУ. 2004 — С. 985-993