Економічнітеорії національної економіки
1. Німецькаісторична школа. Ф. Ліст – засновник теорії національної економіки
Засновникомтеорії національної економіки вважається німецький економіст Фрідріх Ліст(1789-1846). Він жив у ті часи, коли на європейському континенті домінуваладоктрина Адама Сміта. Послідовники (Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Д. Рікардо) вносилив неї деякі доповнення та виправлення. Так, Д.Рікардо доповнив принципабсолютних переваг у теорії міжнародної торгівлі, розглянувши випадок відносних(порівняльних) переваг. Але сама ідея вільної торгівлі була прийнятаекономістами більшості країн як догма — відносно неї панувала майже повнаодностайність.
Напоч. ХІХ ст. німецькі вчені були знайомі з британською класичною політичноюекономією, але вони вважали, що її висновки та рекомендації є неприйнятними дляумов Німеччини. Їх не влаштовували абстрактність цієї теорії та, особливо, їїпретензія на універсальність. Німецькі вчені вважали, що економіка кожноїкраїни розвивається за своїми власними законами, які пов’язані з їїгеографічними умовами, історичними розвитком, національно-культурнимитрадиціями та навіть рисами національного характеру.
Німеччинана початку ХІХ ст. являла з себе конгломерат з 40 невеликих держав, розділенихполітичними та економічними кордонами (митницями). Дивною особливістю цьогоугруповання була та обставина, що відносно сусідніх країн ніяких мит неіснувало. Німецькі держави закривали свої кордони одна від одної, але Німеччинав цілому, позбавлена центральної влади, залишалася відкритою для іноземнихтоварів. Найбільш сильна держава – Пруссія — виступила з ідеєю об’єднаннянімецьких земель, спочатку в митному союзі. Торгівельне об’єднання сучасноїНімеччини сталося лише у 1834 р.
Більшістьнімецьких вчених дотримувалися ідеалістичної концепції історичного процесу (щоможна пояснити авторитетом Гегеля), тому вони не сприймали матеріалістичніпогляди на економіку англійських класиків. Політику вільної міжнародноїторгівлі німці вважали придатною лише для держав, які знаходяться на вищихстадіях економічного розвитку. А ті країни, що лише увійшли в промислову стадію,повинні, на їхню думку, дотримуватися «виховного протекціонізму». Томунепридатним вважали німці і принцип невтручання держави в рішеннясоціально-економічних проблем.
Такимчином, у середині ХІХ ст. зародилася німецька історична школа. Заснував їїФрідріх Ліст. Зі своєю «Національною системою політичної економії» (1841) вінстав першим теоретиком протекціонізму. На думку Ф. Ліста, школа А.Смітависунула космополітичну гіпотезу, згідно з якою все людство складається зокремих індивідів, тож беруться до уваги лише індивідуальні інтереси. Але міжлюдиною і людством історія поставила нації, а класична школа забула про це.Кожна людина складає частину нації, і її індивідуальний добробут значнозалежить від політичної могутності нації.
Зточки зору Ф. Ліста, економіка має виходити з інтересів нації, головним з якихвін вважав здатність до виробництва, до задоволення потреб нації в цілому.Політична економія є «такою наукою, яка вчить, яким чином кожна нація можепіднятися на такий ступінь економічної культури, на який союз її з іншимицивілізованими націями буде завдяки свободі обміну можливим і корисним».
Лістназиває багато таких «ступенів культури» — починаючи від дикості та закінчуючиторгівельно-промисловою стадією. Нація стає нормальною лише при досягненніостаннього стану, тому її обов’язок – всіма силами прагнути до цієї стадії.Посприяти якнайшвидшому досягненню повинна торгівельна політика. Протекціонізму Ліста не виступає універсальним засобом, який можна застосовувати до усіхкраїн, усіх епох та усіх товарів. Він розглядається як інструмент, придатнийлише у відповідних умовах та при певних обставинах:
1) коли вінпереслідує мету індустріального виховання нації (непридатний до Англії,виховання якої закінчилося);
2) за умов,що дана нація є відсталою у порівнянні з передовими іноземними державами, томуне може з ними конкурувати;
3) державаповинна мати помірний клімат, обширні території, багаті на ресурси та значненаселення.
«Досвідвчить нас, що вітер заносить насіння з країни в країну і що таким чиномпустельні рівнини можуть перетворитися на густолистяні ліси. Але чи розсудливочинив би лісник, століттями очікуючи, доки вітер не насадить у його країніліси? Хіба нерозумно вчинив би він, намагаючись за допомогою розплідниківдосягнути своєї мети за кілька десятків років? Історія вчить нас, що цілі націїуспішно здійснювали те, що робить наш лісник».
Лістнаголошує на тому, що саме острівна ізольованість забезпечила Англії вирішальніпереваги перед континентальною Європою в розвитку духу заповзятливості тапродуктивних сил нації.
Вісторії економічних вчень прийнято підкреслювати, що Ліст першим систематичнокористувався історією та історичними порівняннями як аргументацією в політичнійекономії. Його доводи зводилися до того, що класики дуже поспішно робилизагальні практичні висновки зі своїх теорій. Вони забували, що можна переходитивід чистої теорії до її практичного застосування лише за умовою відтворення вякості опосередкованих ланок міркувань про місце, час, середовище.
2. «Нова»історична школа: перехід від історичної школи до неолібералізму
Уподальшому ідеї історичної школи розвивалися німецькими економістами тасоціологами (нова історична школа). Німеччина вже була єдиною національноюдержавою, відпала необхідність доводити життєву важливість об’єднання тажорсткого протекціонізму. Але націоналістичні мотиви та культ державизалишилися традиційними рисами, що підживлювалися зовнішньополітичноюагресивністю Німецької держави.
Маржиналістськареволюція, що відкрила нову еру в економічній науці, обійшла Німеччинустороною. Економісти-історики різко негативно ставилися до австрійської школи,справедливо вбачаючи в ній різновид теоретичної та абстрактної економічноїнауки.
Густавфон Шмоллер (1838-1917) запропонував нову концепцію народного господарства, вцентр якої поставив «спільність мови, історії, звичаїв, ідей», яка більшглибоко, ніж будь-що інше (товари, капітал, державність), пов’язує окремігосподарства. Він та його учні вважали неприйнятним абстрактно-дедуктивнийметод Д.Рікардо, ізольований від історії, психології, етики, особливих рис, щонакладалися національністю та культурою. Вони не вважали за можливевикористання математики в економіці (психіка людини – занадто складна задачадля диференційного числення), але були активними прибічниками використаннястатистичного матеріалу, обробки емпіричних даних.
Вернерфон Зомбарт (1863-1941) відомий як автор книг «Євреї та господарське життя»(основна ідея: капіталізм створили євреї) та «Торгаші та герої», в якій націїгероїв (арійців) протиставлялися «нації крамарів» (англійців та євреїв).Щоправда, євреї зустріли книгу як антисемітську, а їхні противники — якнедостатньо антисемітську. Перебільшення ролі національного чинника у створеннікапіталізму врешті-решт привели автора в табір націонал-соціалістів. Вінздійснив еволюцію від марксизму до фашизму.
МаксВебер (1864-1920) належав до числа універсальних мислителів, яких все менше ізпоглибленням спеціалізації в галузі суспільних наук. Він є автором відомихтворів — «Протестантської етики та духу капіталізму», «Історії господарств», вяких висунув концепцію «ідеальних типів суспільних систем», за допомогою якихможна вивчати та пояснювати процеси історичного та економічного розвитку різнихнародів. Взагалі в творчості М. Вебера простежується думка, що розвитокекономічного життя народів визначаються певними загальними законами, якіпробивають собі дорогу скрізь всі особливості національних традицій, конкретнихісторичних обставин та національного характеру.
Економістиісторичної школи фактично започаткували економічну соціологію, довели значеннястатистичних фактів, історії економічного життя. Для того, щоб зрозумітиреальність, не слід спрощувати або схематизувати її. Важливо спиратися нафакти, органічно поєднувати теоретичний аналіз та дослідження витоківекономічних явищ, брати до уваги неекономічні чинники.
3. Німецькийнеолібералізм — ордолібералізм
Періодміж двома світовими війнами, як відомо, був періодом розвитку державногорегулювання економіки. Але якщо в США та в більшості країн Західної Європи припослідовному використанні кейнсіанських рецептів ринок не постраждав, то вНімеччині ситуація складалася інакше. Фашистський режим, який склався напочатку 30-х рр., прагнув до максимальної мілітаризації економіки, пошкоджуючипри цьому ринковий механізм. Тому німецьким економістам доводилося вирішувати 2проблеми:
1) розроблятивласну стратегію і тактику державного впливу на економічне життя, (скомпрометованого практикоюдержавного регулювання в фашистській Німеччині);
2) активнозахищати основи ринкової економіки від силового руйнівного втручання в неї.
Цимзадачам відповідала нова доктрина – неолібералізм, її прибічники в самій назвіпідкреслювали свою прихильність принципам економічної свободи та конкуренції,але у той самий час їхні погляди відрізнялися від поглядів класичноголібералізму, що бере початок від А. Сміта. Таким чином, неолібералізм – цесвоєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж вкейнсіанстві, акценті на підтриманні природного ринкового механізму.
Основоположникомнеолібералізму в Німеччині став Вальтер Ойкен (1891-1950). Саме він заклавтеоретичну основу післявоєнної реформи у ФРН.
В. Ойкен- духовний батько “соціального ринкового господарства”, найбільш значнийнімецький економіст ХХ ст. Народився він у дуже інтелігентній родині: батько –Рудольф Ойкен, відомий філософ, лауреат Нобелівської (1908) премії злітератури, мати – художниця. У 22 роки, за рік до початку Першої світовоївійни, він захищає в Боннському університеті свою першу докторську дисертацію“Утворення союзів у морському судноплавстві”. Під час війни перебуває нафронті, отримує нагороду за хоробрість. Після війни в 1921 р. захищає другудокторську дисертацію – “Забезпечення азотом у світі”. З 1927 р. працює уФрайбурзькому університеті (до речі, німецька школа неолібералізму має саметаку назву — фрайбурзька). Лише наприкінці 20-х рр. він звертається дометодологічних проблем економічних досліджень. В. Ойкен зненавидівгітлерівський режим з першого дня, був навіть арештований після замаху наГітлера 20.07.1944, але гестапо не знайшло достатніх доказів його провини. Йогоосновні книги: “Основи національної економіки” (1940), “Основні принципиекономічної політики” (1952 – після смерті підготовлена до друку дружиноюЕдітою Ойкен). Перша книга знаменує собою початок повороту німецькоїекономічної науки від “історичної школи” до неокласичного напрямку.
В. Ойкенбув супротивником абстрактних схем. Він пропонує використовувати методинаукової морфології, згідно з якою «історичне різноманіття сформувалося врезультаті змішення відносно небагаточисельних чистих форм». В.Ойкен порівнюєморфологію з абеткою: з букв так само складаються слова. Реальна економіка – цесуміш різних форм. Він розвиває ідеї Макса Вебера про чисті форми та виділяє 2типи господарств:
· централізованепланове господарство;
· конкурентнеринкове господарство.
Своєрідністьтієї чи іншої економіки полягає не в специфічній для неї формі, а в томуспособі, за допомогою якого здійснюється комбінація чистих форм економічноїдіяльності та в тій ролі, яку грають деякі з них. Ця ідея В. Ойкена – додати доаналізу процесу аналіз порядку (фактично — інституціонального середовища, вякому протікає економічний процес) – пізніше набув великої популярності.
Напрямок,що започаткований Ойкеном має назву ордолібералізм (від Ordnung — порядок),тобто це теорія економічного порядку. Добрий господарський порядок неутворюється самий по собі, він повинен встановлюватися. Оформлення порядку єзадачею економічної політики держави. Держава організує ринок, проводячиполітику порядку, що можна звести до гасла “свобода і порядок”. Головну проблемуОйкен вбачав у приборканні монополій, усуванні жорсткої системи державногорегулювання. Він обґрунтовує політику «середнього шляху», економічну політикуекспериментів.
німецька національна економіка
4. Основисоціально-ринкової економіки
Практичневтілення ідеї ордолібералізму відбулося в ході реконструкції економікипіслявоєнної Німеччини, що були здійснені протягом серії економічних реформ. Головноюдіючою особою цих реформ був Людвіг Ерхард, якого справедливо називають«архітектором німецького економічного дива».
ЛюдвігЕрхард (1897-1977) — директор Управління господарства об’єднаних західних зонокупації у 1948 р., міністр економіки новоствореної ФРН з 1949 р. по 1963 р. таканцлер республіки після смерті К.Аденауера в 1963-66 рр.
Першимзаходом, проведеним у червні 1948 р., була грошова реформа (яка готуваласяпротягом двох років). Нова німецька марка обмінювалася у співвідношенні 1 нована 10 старих, що виводилися з обігу. Це дозволило значно скоротити розміригрошової маси. Через півроку припинилося зростання цін. Стабілізаціягрошово-кредитної системи стала передумовою проведення економічної реформи.Іншими сприятливими чинниками були дешева робоча сила, незадоволений попитнаселення, зовнішня підтримка (план Маршалла). Держава підтримувала вугільну,металургійну галузі, електроенергетику. Інвесторам та підприємцям надавалисяподаткові пільги. Реформи Л.Ерхарда увійшли у підручники як зразок майстерноговибору моменту для реалізації рішень, ефективного використання засобів таметодів перетворень.
Модельсоціального ринкового господарства своєю популярністю зобов’язана ефективнійполітиці Л. Ерхарда, що забезпечила надзвичайно високі темпи зростання. Поняття„соціальна ринкова економіка” було вперше використане у 1947 році соратником Л.Ерхарда Альфредом Мюллером-Армаком в його роботі „Командна економіка та ринковаекономіка” для того, щоб позначити розроблену ним концепцію нового економічногопорядку, яка полягала у поєднанні конкуренції з соціальною компенсацією.
Використаннятеорії та практики класичного лібералізму в Німеччині було непридатним також ічерез те, що вони ігнорували проблему соціальної справедливості. А це в умовахзростаючого впливу соціалізму було неприйнятно. У цих обставинах буласформована теорія та практична програма соціально-ринкового господарства яксинтез економічної раціональності та соціальної справедливості (синтезлібералізму та соціалізму, що з точки зору правовірних лібералів єантагоністично непримиримими).
Такимчином, соціально ринкове господарство – це спроба досягти синтезу між ринковимипроцесами та суспільним прогресом. Його основні відмінні риси такі.
1. Обґрунтуванняособливої ролі держави. Ринкова економіка, конкуренція не реалізуютьсяавтоматично, потрібний економічний порядок, який встановлює держава (це вже не«нічний сторож» економіки, а «футбольний арбітр» на полі,що самий не грає, але стежить за дотриманням «правил гри», тобтовільної конкуренції.
2. Найважливішоюпередумовою виконання державою своїх функцій є проведення чіткої економічноїполітики, у тому числі соціальної. В.Ойкен писав, що соціальну політику неможна розглядати як безкоштовний додаток до решти політики. А.Л. Ерхард ще у1948 р. ставив задачу масової купівельної спроможності всіх прошарків населення– його основна праця мала назву “Добробут для всіх”.
3. Один звизначальних принципів – розвиток конкуренції, що потребує певних інституційнихпередумов. Конкуренція сприяє економічному зростанню, підвищеннюпродуктивності, технічному прогресу, до того ж виконує і соціальну функцію.
Принциписоціального ринкового господарства:
· плюралізм форм власності;
· економічна свобода виробників, повнасвобода доступу на ринки для всіх суб’єктів господарства;
· вільна конкуренція та ціноутворення(доповнена контролем за монополіями);
· стабілізація грошового обігу (це питаннявирішує лише Центральний банк);
· сталість економічної політики(мінливість примушує вступати у монопольні об’єднання);
· справедливий розподіл ВВП (за рахунокпрогресивного оподаткування);
· соціальні гарантії незахищеним (Рішеннялежить не в поділі, а у множенні національної економіки. “Добробут для всіх”. –С.205).
Неолібералізмзіграв провідну роль і в об’єднанні Німеччини, колишніх східних та західнихземель (юридичне злиття ФРН та НДР відбулося 3 жовтня 1990 р.). Самийоб’єднуючий процес відбувався в основному за принципами В.Ойкена та навітьнаслідував деякі особливості реформ Ерхарда (ще у липні 1990 р., до юридичногооб’єднання марка НДР була вилучена з обігу та замінена на марку ФРН).
Щоправда,сучасні економічні теорії аналізують економічні процеси не за допомогоюойкеновських підходів. Та й німецькі реформатори вважали теорію Ойкена занадтоакадемічною, недоробленою, не пристосованою до практичної реалізації. Ойкентакож не залишався у боргу – різко критикував непослідовність та багаточисельніпомилки уряду Аденауера-Ерхарда. Теорія Ойкена, дійсно, не є універсальноюнаукою. Вона не дає відповіді на всі проблеми, але вона висвічує ті проблеми,які ігноруються іншими концепціями.
Проблемавзаємопов’язаних правил, інститутів залишається донині важливою задачею інаукового аналізу, і господарських дій. Її ігнорування веде до серйознихпомилок в економічній політиці. У 90-х рр. реформатори «першої хвилі» убагатьох постсоціалістичних країнах спиралися на постулати монетаризму.Фінансова стабілізація, лібералізація цін самі по собі не були помилковими.Проблема полягала в тім, що ці заходи вживалися за умов відсутності необхіднихправил – не було умов для конкуренції, приватна власність не з’являлася врезультаті приватизації, оскільки не був створений механізм відповідальності.
Вумовах цих трансформаційних процесів було виявлено значення тих принципів, наяких має будуватися ринкова економіка, ці принципи повинні мати пріоритет передінструментами. Можна сказати, що ідеї Ойкена для умов нашої трансформації були,можливо, навіть більш актуальними, ніж для розвинутого соціального ринковогогосподарства.
ДЗ. Л.Ерхардписав: «Коли кажуть про «німецьке диво», мають на увазі, в першу чергу, економіку…Але диво ще і в тому, — що, пройшовши за 10 років (всього 10 років!) чистилищеекономічної реформи, німецький народ вийшов з неї новою нацією, так мало схожоюна німців всієї попередньої історії». Прокоментуйте.
5. Дослідженнянаціональної економки в межах інших теоретичних течій
Окрімнімецьких економістів певний внесок до теоретичних основ національної економкибув зроблений французькою інституційно-соціологічною школою. Найвідомішийпредставник – Франсуа Перру (1903-1987). Ця школа заслуговує на увагу хоча бтому, що висунуті нею рекомендації соціального контролю були використані напрактиці – в розвитку індикативного планування.
Щеодним представником інституційного напрямку був Гуннар Мюрдаль (1898-1987),фактичний засновник стокгольмської школи. Він критикував чисто економічнийпідхід до проблем добробуту, при якому не зазначаються політичні цілі. Одна знайвідоміших його робіт – книга «Азіатська драма: Дослідження бідностінародів», в якій він робить висновок, що нещастя цих країн обумовлені головнимчином архаїчними, застарілими інститутами та поглядами, які пронизують всюсистему соціального, економічного та духовного життя.
Близькіідеї, що пов’язували економічні та етнонаціональні процеси, висловлював СергійМиколайович Булгаков, засновник російської християнської політекономії, якийвважав господарство виразником духу народу. В оцінці значення релігії дляекономічного розвитку він був солідарний з М. Вебером.
Традиціїнімецької історичної школи були своєрідним чином продовжені в американськійекономічній думці першої третини ХХ ст. – інституціоналізмі. Новий напрямок бувсхожим на історичну школу як цілями, так і конкретною тематикою дослідження(хоча Т. Веблен критикував емпіризм Г. Шмоллера). Їх зближує націленість на:
1) більшшироку інтерпретацію людської поведінки – на відміну від моделі Homo ecomomicusдо уваги беруться антропологічні, психологічні, соціальні аспекти;
2) соціальніпроблеми в якості інструмента реформ.
Поняття«інститут» вперше був вжитий у 1918 р. Уолтером Гамільтоном. Він розумів йогояк спосіб мислення або дії, що доволі поширені та міцно закріплені у звичкахгруп або звичаях народу.
Інституціональнимчинникам розвитку національної економіки буде присвячена окрема тема курсу.