Контрольна робота
З дисципліни: “Державне регулювання економіки”
Тема:
“Досвідреформування економіки України”
Зміст
Вступ
1. Стабілізація фінансової політикиуряду – стабілізація в Україні в цілому
2. Реалізація стабілізаційної програмиреформування економіки України
3. Ринкова трансформація економікиУкраїни
4. Підсумки розвитку економікиУкраїни за останнє десятиріччя
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Становленнясуверенної України знаменує собою поглиблення процесу демократичних економічнихреформ, спрямованих на ефективну інтеграцію в світове ринкове поле, яке поєднуєв собі ринкові засади і механізм державного регулювання.
Сучасний ринокрегулюється державою за допомогою правових актів, що закріплюють ринковівідносини, широкого використання договірних відносин, через фінансуваннярозвитку державного сектора, науки, культури, освіти, соціального захистунаселення, через податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення та іншірегулятори з метою досягнення цілей, визначених державною соціально-економічноюполітикою.
У західнійекономічній літературі регулюючі функції держави в ринковій економіці зводятьсядо трьох основних — законодавчої, стабілізуючої, розподільної. Зокрема, врамках законодавчої функції держава розробляє систему економічних, соціальнихта організаційно-господарських законів і постанов, які виступають правовимизасадами ринкової економіки.
В українськійекономіці перехідний період до ринку істотно змінює зміст і характер державногорегулювання економіки. Від функції прямого директивного планування економікидержава переходить до функції регулювання ринкових відносин вільнихрівноправних економічних суб'єктів. На перший план виступають такі економічніелементи і важелі впливу, як прогнозування та індикативне планування, розробкасистеми цільових програм та формування принципово нової фінансово-бюджетної тагрошово-кредитної політики, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності.
1.Стабілізація фінансової політики уряду – стабілізація в Україні в цілому
В умовах,переходу до соціальної ринкової економіки різко зростає значення фінансів ікредиту. Ефективність соціально-економічних перетворень у перехідний періодможна оцінювати за результатами виконання двох найважливіших планів — державногобюджету і кредитного плану Національного банкуУкраїни. Від стану, їх виконання значно залежить успіх переходу до ринку ірозвиток економіки.
У формуванні істановленні фінансової політики в Україні можна виділити три етапи.
Перший — 24серпій 1991 р. — 16 листопада 1992 р. тобто від проголошення політичної незалежностіі до здобуття незалежності української економіки від російського рубля. Яквідомо, рубль продовжував обслуговувати наш безготівковий обіг, доки не буловведено купоно-кар6ованець (до 16 листопада 1992 р.).
Другий період — з листопада1992 р. по вересень 1993 р. Це період пошуків державою “власного обличчя” уфінансовій політиці.
Третій періодтриває з жовтня 1993 р. Це етап реальних років у фінансовій політиці, якіхарактеризуються певними позитивними зрушеннями у фінансово-грошовій сфері,погашенням гіперінфляції, його можна трактувати як переддень економічнихреформ в Україні, беручи до уваги і грошову реформу 1996 р.
Під час першогоперіоду фінансова політика України як суверенної держави майже повністюзалежала від фінансової політики Росії. Україна вимушена була вслід за Росієюлібералізувати ціни. Український грошовий ринок у 1992 р. пройшов три етапирозвитку. Перший — від моменту лібералізації цін у січні-травні-червні: тодіреальна грошова маса (номінальна, скоригована на зростання цін) зменшилася у7-8 разів. У товарному обігу виникла серйозна диспропорція, що поклало початоккризі неплатежів. Це значно зумовило розрив господарських зв'язків, прискорилоспад виробництва, впровадження бартерних операцій та остаточний розвал грошовоїсистеми. В Україні на той час функціонували дві валюти — купоно-карбованець, щообслуговував готівковий обіг, і російський рубль, який, будучи валютою іншоїдержави, обслуговував безготівковий обіг. Тоді ж були проіндексовані обіговікошти державного сектора. Набув розвитку нелегальний «чорний» ринокрубля.
У результатіінтенсивної емісії на фінансовому ринку України нагромадилася велика масагрошей, яка у значній кількості мігрувала до Росії, — там, були порівняно вищівідсоткові ставки за кредити, а ціни були нижчими. Тому в наступні місяціУкраїна знову опинилася без фінансових ресурсів.
Водночас у Росіїбуло вжито низку заходів з подолання кризи неплатежів (кредитування державногосектора). Це мало короткотерміновий позитивний ефект, що виявилось у стабілізаціївиробничого сектора, більшій стійкості банківської системи, зростанні додаткаякий надходив до російського бюджету. Однак усе це практично не вплинуло наполітику України, завдяки ЦБР жорстко регулював надходження рублів в Українучерез Російський контрольний центр.
Другій етапхарактеризувався тим, що фінансовий стан підприємств України різко погіршився,тоді як російських — поліпшився. На початку жовтня 1992 р. Росія провелалібералізацію цін на енергоносії, у результаті чого ефективне функціонуваннябагатьох енергомістких виробництв в Україні стало неможливим. Платіжна кризапродовжувала зростати. Банки всілякими способами затримували на рахунках коштиклієнтів, а комерційні структури використовували ці кошти для свого збагачення.
Окрім того, в Україністрімко розвивався інфляційний процес, оскільки ціни на енергоносії та всі видисировини різко зросли. Нестача фінансових ресурсів стала хронічною і наросталавеличезними темпами, що почало загрожувати повним крахом фінансової системи.
У цей час урядУкраїни зробив хибний крок, який призвів до штучного зростання зовнішньогоборгу. У жовтні 1992 р. в Москві був підписаний договір України з Росією,відповідно до якого Українська держава взяла на себе відповідальність за боргиукраїнських підприємств, тоді як Росія від аналогічного рішення щодо російськихпідприємств відмовилась. Ще однією причиною штучного зростання зовнішньогоборгу України стали неадекватні ціни, за якими наша держава продавала, а вдеяких випадках і продовжує продавати свої товари. Зокрема, ціни на російськунафту були (й залишаються) вищими, ніж світові, тоді як, на думку спеціалістів,ціни, за якими Україна продає свої товари в Росію та інші країни СНД, були всередньому на 35% нижчі від світових. Результатом цього також є зростаннязовнішнього боргу України. Із запровадженням Росією світових цій на енергоносіїУкраїна мала б запровадити аналогічну плату за транзит товарів Росії та іншихкраїн СНД своєю територією. Цей транзит у шість разів перевищує обсяги нашоготранзиту територією Росії та країн СНД. Вартість транзиту нафти і газу черезУкраїну становить 3,7 млрд. дол.США, за транзит інших видів вантажів (усіма видами транспорту) Україна могла ботримати ще 5,1 млрд. дол. США. Загальна сума становила 68,8 млрд. дол.
Криза неплатежів,яка виникла восени 1992 p., змусила уряд України прийняти рішення про вихід ізрубльової зони тa девальвувати свою національну валюту в 1,5 рази.
Крім того, уперіод з 24 серпня 1991 р. до 16 листопада 1992 р. уряд України припустивсятаких помилок.
Купон не бувуведений у готівковий і безготівковий обіг одночасно.
Не було створеностабілізаційного фонду для підтримки національної грошової одиниці. Рішення протакий фонд прийнято лише на початку 1994р.
Купон у ролітимчасової української валюти, як свідчить світовий досвід, мав змогу ефективнофункціонувати лише п'ять-шість місяців. Пізніше його потрібно було замінитиповноцінною валютою (гривнею) ще принаймні в червні 1992 р. Можна згадатиситуацію, яка склалася свого часу в Українській Народній Республіці. Під часпершої спроби побудувати незалежну державу у видатного українського економістаМ. Туган-Барановського запитали, чи потрібно вводити гривню. Відповідь булатакою: «Вводити і негайно!» Хоча ситуація у ці роки також була дужескладною: перша світова війна, розруха, громадянська війна.
Зазначимо, щокупон не виконував функції нагромадження, тобто його не сприймали як одну ізформ майна. Тому в 1991-1992 pp. відбулася «втеча» купона в реальнітоварні цінності, що стало ще однією причиною зростання цін. Крім того, процеснагромадження відбувався у вільно конвертованій валюті (ВКВ), а це тежспричиняло падіння ціни купона.
Отже, протягомпершого періоду розвитку фінансової політики незалежної України було втраченосприятливий момент для введення повноцінної української валюти.
За період1991-1993 pp. загострилася криза й у валютній системі, відбулося штучнезаниження в десятки разів курсу національної валюти стосовно російськогорубля. Не було гарантовано і забезпечено репатріацію (повернення) валютноговиторгу експортерів. Зменшився зовнішньоторговельний оборот з негативним дляУкраїни сальдо платіжного балансу.
Кредитні емісіїНБУ не сприяли гальмуванню спаду виробництва. Понад 80% кредитів булиспрямовані у державний сектор економіки на підтримку передусім збанкрутілихпідприємств. Найдоцільніше було б закрити такі підприємства згідно з Законом«Про банкрутство», надаючи підтримку тільки найважливішим з них.Проте були прокредитовані підприємства і цілі галузі без урахування їхньоїзначимості, що і стало вирішальним інфляційним фактором.
Унаслідокперелічених негараздів в економіці України відбулося сторазове зростанняроздрібних цін за вдвічі нижчих темпів зростання заробітної плати. Частказаробітної плати в собівартості продукції зменшилася майже вдвічі. Поволізникали і стимули до праці.
У фінансовійполітиці Української держави значне місце посідає грошова реформа 1996 р.Середньомісячна інфляція за серпень 1996 — липень 1997 pp. становила 1.4 %, аза відповідний період 1995-1996 pp.-5.1 %. Зміцнення гривні сприяло зміні структуригрошової маси. Якщо на початок серпня 1996 р. питома вага національної валюти вструктурі грошової маси М2 становила 82.1%, то на відповідний період поточногороку — 85.3 %.
Довіра до новоїгрошової одиниці зумовила зростання вкладів населення в комерційні банки.Питома вага строкових вкладів у загальній сумі вкладів населення за аналогічнийперіод зросла майже на 10%.
Сьогодніфінансово-економічна ситуація в Україні є складною; суперечливою інеоднозначною. Об'єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічноїполітики нині поставлено питання про перехід до економічного зростання. Останнєможливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації.
Фінансова криза вУкраїні (неплатежі, спад виробництва, інфляція, девальвація гривні) є головнимдестабілізаційним фактором економічного життя. Наповнення дохідної частинибюджету за рахунок повного збору податків, а також зовнішніх запозичень,зменшення державних витрат — це важливий, проте не основний шлях виходу ізкризової ситуації. Тому в рамках поглиблення ринкової трансформації требаспрямувати ринкові механізми та інститути до відновлення і розвиткунаціонального виробництва на сучасній техніко-технологічній і організаційнійоснові, проведення радикальних структурних перетворень у галузевій ітериторіальній структурі господарства.
Це дасть змогусуттєво збільшити доходи як національних виробників, так і населення, що станеосновою для вирішення фінансових проблем в Україні. Крім того, для виходу ізфінансової кризи і зміцнення економічної безпеки держави потрібно:
- досягтиперелому в розвитку інвестиційного процесу, забезпечити прискорений розвитокпріоритетних галузей та виробництв — високотехнологічного машинобудування(особливо ВПК) та агропромислового комплексу;
- активізуватироботу з подолання кризи неплатежів, у тім числі за рахунок використаннявексельного обігу, використовувати в повному обсязі Закон про банкрутство,звести до мінімуму бартерні операції;
- створитисприятливі умови для залучення в національну економіку іноземного капіталу,віддаючи перевагу прямим закордонним інвестиціям;
- вестиактивну і цілеспрямовану діяльність щодо повернення в Україну грошових засобів,вивезених за межі держави, скорочення тіньового, сектора економіки, поверненнязакордонних кредитів, одержаних підприємствами під гарантії уряду;
- сприятипідвищенню кредитної спроможності комерційних банків зниженню рівня відсотковоїставки та збільшенню частки довготермінових кредитів.
Грошовастабілізація в нашій країні досягнута, проте без фінансової стабілізації вона єштучною, а фінансова без стабілізації виробництва — нестійкою. Україна стоїтьперед потребою доповнити грошову стабілізацію фінансовою, а фінансову — стабілізацією виробництва. Звідси випливає, що фінанси і підприємництво єголовними ланками у ланцюгу економічних реформ. Здорові фінанси — це здоровевиробництво. Зростання виробництва було і є основою фінансово-економічноїстабілізації і процвітання.
2.Реалізація стабілізаційної програми реформуванняекономіки України
Пріоритетнимзавданням Програми є зміцнення основ громадянського суспільства, подальшеформування відкритого демократичного суспільства та нової національно-державноїідентичності людини як громадянина України.
Усе це можна забезпечитилише за умови подолання тенденції занепаду економіки та забезпечення стабільновисоких темпів економічного зростання.
На підставіаналізу ситуації, з уроків 1998 p., коли суттєвому випробуванню була підданатак важко вистраждана Україною фінансова стабільність, визначено такі три етаписоціально-економічного розвитку України:
перший (1999 — 2000 pp.) — досягнення стабілізації економіки та перехід до економічногозростання;
другий (2001 — 2005 рр.) — проведення інтенсивних змій структури економіки та підвищення їїефективності, досягнення темпів приросту ВВП до 7 % на рік;
третій (2006 — 2010 pp.) — продовження структурної перебудови економіки та забезпеченнявисоких (до 8 % щорічно) темпів зростання.
Економічнезростання потребує спрямування значних обсягів виробленого продукту вінвестиції.
Вирішальнимифакторами стабілізації в 2003-2004 pp. і започаткування зростання є такі:
Прийняттяреального бюджету. Його дефіцит суттєво не збільшує внутрішні та зовнішнізапозичення, створює довіру до фінансової політики держави.
Помірнадевальвація національної валюти та інфляція зберігають умови і надаютьорієнтири для ефективного виробництва.
Зниження ставкирефінансування і переорієнтація діяльності банківської системи забезпечуютькредитну підтримку реального виробництва.
Нормалізаціявиплати заробітної плати і значне скорочення заборгованості щодо соціальнихвиплат із бюджету.
Впровадженнязаходів, спрямованих на прискорену легалізацію тіньової економіки, а саме:задіяння механізму повернення тіньових коштів, у тому числі з-за кордону, долегального обігу на користь національного виробництва.
Розвиток малогопідприємництва, яке приведе до підвищення конкурентоспроможності українськихтоварів, поліпшення структури виробництва і структури зайнятості.
Реструктуризаціявеликих підприємств АПК, розвиток приватного сектора в сільськомугосподарстві, що дасть змогу збільшити експорт продовольчих товарів.
Залучення прямихіноземних інвестицій в експортоспроможні галузі, що сприятиме переорієнтаціїзовнішньої торгівлі на нові товари та нові ринки.
Для забезпеченнястабільного зростання на початку наступного тисячоліття принципово важливим єрадикальне реформування податкової системи, скорочення вже протягом 2003 та2004 років щонайменше на 15 — 20% (сукупного) податкового навантаження натоваровиробників та поліпшення якості бюджетних витрат. Ключовим для цього єприйняття Податкового кодексу.
Економічнезростання неможливе без суттєвого оновлення основних фондів та їхньоїструктури. Без цього три чверті з них у 2010 р. можуть досягти критичного віку(понад 20 років) та не відповідатимуть вимогам технологій XXI століття,обмежуватимуть можливості здійснення політики технологічних проривів.
Принципововажливим є відповідно до комплексної державної програми енергозбереження наперіод до 2010 р. радикальне зменшення енергомісткості виробництва тапідвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому ізовнішньому ринках. Цьому повинно сприяти ліквідація на першому етапіреструктуризації фінансових боргів підприємств і забезпечення дії ринковихмеханізмів, вилучення неконкурентоспроможних виробництв. Нагадаємо, що навиробництво одного долара ВВП країна витрачає 3,25 умовного палива проти 0,6 вЗахідній Європі. Крім усього іншого, це повинно забезпечити зростання експортуукраїнських товарів і послуг з темпами 7 — 8 % щорічно. Досить високі темпизростання імпорту (хоча й нижчі від експорту) зумовлені потребою залученнязначних обсягів інвестиційних та інноваційних ресурсів. Водночас завданням єпослідовне скорочення від'ємного сальдо торговельного балансу та досягнення,починаючи з 2007 p., його рівня не менше, ніж 2-3 % від зовнішньоготорговельного обороту.
Надто важливою єпослідовна легалізація тіньової економіки і зменшення її обсягів щонайменше на25 % до 2005 р. та на 70 — 80% до 2010 р.
Потрібновизначити, передусім, пріоритети науково-технологічного та інноваційногорозвитку:
-створення та впровадження нових енерго- та ресурсозбережних технологій,розвиток екологічно чистої енергетики;
-розроблення нових технологій, у тім числі біотехнології для сільськогогосподарства та переробних галузей, легкої та харчової промисловості;
-технологічне і технічне оновлення базових та переробних галузей;
-високотехнологічні конкурентоспроможні виробництва в літакобудуванні,ракетно-космічному комплексі, судно- та автомобілебудуванні, а також сучаснихозброєнь;
-створення та використання перспективних інформаційних технологій тасистем зв'язку;
-розвиток інформаційних комунікацій та потрібного обладнання;
-виробництво вітчизняних інформаційних технологій (не менше 20 % відпотреб внутрішнього ринку);
-створення та впровадження нових матеріалів та речовин з високимиконкурентоспроможними властивостями, в тому числі імпортозамінних.
Програма маєсистемний характер, охоплює весь комплекс економічних та соціальних сфер, всісторони державного впливу на них.
3. Ринковатрансформація економіки України
Науковці пропонуютьширокий спектр пояснень причин тих значних труднощів, з якими зіткнуласяУкраїна на шляху реформування економіки. Один з найобгрунтованіших підходів доаналізу проблеми сформулював П. Конвей. Згідно з його теорією, першоджерелом більшості проблемперехідного періоду у пострадянських країнах є нестача заощаджень,опосередкованих через формальні фінансові ринки. Ця нестача заощаджень,відповідно, зумовлена різким зменшенням купівельної спроможності населенняпісля розпаду СРСР та надто низьким рівнем розвитку фінансових ринків у цихкраїнах.
Перш ніжаналізувати розвиток економічної ситуації в Україні після відновленнянезалежності, треба згадати про успадкований стан економіки. Крім ужерозглянутого грошового надлишку, другим вкрай негативним чинником був значнийфіскальний дефіцит. У 1987-1989 рр. дефіцит бюджету СРСР становив 7,5% ВНП, адержавний борг сягнув 43,4% ВНП. Ще один важливий чинник — негативний шокпродуктивності, тобто зниження обсягу виробництва і продуктивності праці увітчизняній економіці.
Реформи, якихпотребувала Україна, можна розділити на дві принципово різні групи — реформипершого та другого покоління. До першої групи варто зачислити ті з них, якібезпосередньо пов'язані з поняттям «переходу». Стосовнопострадянських держав цей термін набуває ширшого розуміння. Йдеться передусімпро політичний перехід до незалежної держави, що потребує створеннявідповідного інституційного та законодавчого середовища. У царині економікинеобхідний перехід від стану однієї з складових господарського механізму доповноцінної економіки, інтегрованої у світову систему; і, нарешті, перехід віддержавної власності та адміністративного розподілу ресурсів і товарів доприватної власності та лібералізованих цін. Унаслідок проведення цих реформпершого покоління повинні бути створені усі необхідні інститути незалежноїдержави з ринковою економікою.
Зміст реформдругого покоління полягає в обмеженні ролі уряду як безпосереднього учасника нафінансових ринках. Їхнім результатом стане економічне зростання, зумовленеефективнішим використанням інвестиційних ресурсів.
Період кризи1991-1994 рр.З огляду на показники зниження ВВП та темпів інфляції для пострадянських країнвиділяють, здебільшого, два періоди: кризи 1991-1994 рр. та стабілізації1995-1997 рр. Стосовно України другий період доречніше буде називати періодомвідносної стабілізації і продовжити його часові межі принаймні до 1999 р.
Ще у 1991 р.роздрібні ціни в пострадянських країнах зросли майже у 1,5 раза. З початком1992 р. в Україні ціни було лібералізовано. Середньомісячні зміни індексуспоживчих цін (ІСЦ) у першому кварталі становили 75,4%. Різке зменшеннязаощаджень-прагнення населення, підприємств та уряду споживати більшу часткупоточного доходу — стало природним відгуком на екстремальну економічнуситуацію. Ще однією причиною такої поведінки була неефективна політика уряду.
Крім фактичногообсягу заощаджень, дуже важливою є і їхня форма. Заощаджувати можна задопомогою формальних фінансових ринків, неформальних фінансових ринків танагромадження товарів. Від вибору способу заощаджень залежить ефективністьрозподілу ресурсів в економіці і вплив на ситуацію загалом. Наприклад, коли єзначний дефіцит бюджету, то заощадження приватного сектора у формі накопиченнятоварів негативно впливатимуть і на інфляцію, і на обсяг виробництва значносильніше, ніж заощадження у вигляді вкладів у межах формальної фінансовоїсистеми.
Негативний впливзменшення обсягу заощаджень, опосередкованих через фінансову систему, нарівень виробництва має два прояви. По-перше, підприємствам потрібні кошти дляфінансування купівлі проміжних факторів виробництва. Якщо фінансова системанеспроможна забезпечити підприємства цими коштами, то вони змушені скорочувативиробництво або запроваджувати альтернативні форми обміну. Обсяг виробництва іпродуктивність праці у цьому разі знижуються. По-друге, сам перехід передбачаєзначні витрати, бо потрібні кошти на нові виробничі потужності, об'єктиінфраструктури, вихід на нові ринки, перекваліфікацію працівників тощо. Інакшекажучи, потрібні значні інвестиції. Будь-які заходи урядової політики, якізменшують опосередковані заощадження, призведуть до зменшення інвестицій іконсервації стану економічного спаду.
Упродовж1991-1994 рр. в Україні було проведено згадані реформи першого покоління.Ситуація з заощадженнями склалась така. Приватний сектор значно витрачав своїзаощадження. Успадковані вимушені заощадження ґрунтувалися на сподіванні, щотовари будуть доступні у майбутньому за контрольованими цінами; лібералізаціяцін усунула підстави для подібних сподівань. Дефіцит консолідованого бюджету у1991 р. становив 13,6% ВВП, у 1992 — 29,3, у 1993- 9,7, у 1994 р.- 7,8% ВВП.Іноземні позичальники були неготові надати позики такого масштабу, щобкомпенсувати високий рівень витрачання національних заощаджень.
Глибина ітривалість економічної депресії у пострадянських країнах вирішальним чиномзалежала від вибору, який їм усім довелося зробити наприкінці 1991 р. Цейвибір стосувався шляхів вирішення двох фундаментальних проблем. Кожен урядпередусім повинен був визначити свою фіскальну стратегію — зменшувати чи збільшуватифіскальний дефіцит; і якщо збільшувати, то у який спосіб його фінансувати.Крім того, треба було ухвалити рішення щодо того, залишатися чи ні у єдинійрублевій зоні. Країни Балтії обрали шлях зменшення фіскального дефіциту івиходу з рублевої зони. Як невдовзі з'ясувалося, це рішення було єдиноправильним. Уряду України з низки об'єктивних та суб'єктивних причин забраклополітичної волі, щоб зважитися на аналогічні кроки. Водночас, як свідчатьрезультати економетричного аналізу макроекономічних показників пострадянськихкраїн, коефіцієнт кореляції між темпом економічного зростання та бюджетнимнадлишком становив 0,60 у 1992 р. і 0,66 у 1994 р., а коефіцієнт кореляції міжтемпом інфляції та бюджетним надлишком, відповідно,-0,53 і -0,68. Такі високізначення коефіцієнтів кореляції означають безпосередній зв'язок між фіскальнимдефіцитом і глибиною економічного спаду та інфляцією.
У розпалідепресії у фінансовому секторі України, як і більшості інших пострадянськихкраїн, було ухвалено рішення, яке несприятливо впливало на економічну ситуаціюв цілому. Банки зобов'язали надавати кредити вибраним позичальникам. Такі«адресні» кредити забезпечували привілейований доступ до джерелфінансування і були покликані підтримувати важливі сектори економіки. Ці кредитинадавали за низькими номінальними процентними ставками, що за дуже високихтемпів інфляції означало від'ємні реальні процентні ставки. Для прикладу, усічні 1993 р. реальна процентна ставка за кредити комерційних банків становила- 40,8%, упродовж шести місяців цього року вона змінювалася у межах від -7,7%до -11,6%, а упродовж решти п'яти місяців від -18,8 до -29,7%.
З погляду уряду,таке рішення мало низку переваг. По-перше, важливі (на його думку) секториекономіки отримували гарантований доступ до кредитних ресурсів. По-друге,знижувалася ціна цих кредитів для позичальників. По-третє, це давало змогузменшити фіскальний дефіцит. Якщо позичальником був сам уряд, то низьканомінальна процентна ставка не надто збільшувала дефіцит бюджету. Якщо ж позичальникомставало державне підприємство, то фактичні субсидії воно одержувало коштомприбутків фінансового сектора, а не з бюджету.
Однак негативнінаслідки адресного кредитування значніші. На ринку кредитних ресурсів булобагато позичальників, проте уряд задля підтримки важливих виробників тазбереження рівня зайнятості вибирав деяку частину з них. За відсутностідержавного втручання ці привілейовані позичальники конкурували б з рештоюбажаючих і платили фінансовим посередникам позитивну реальну процентну ставку.У цій же ситуації вибрані позичальники отримували дешеві кредити у комерційнихбанках. Потім Національний банк України надавав кредити комерційним банкам занижчою номінальною процентною ставкою, щоб гарантувати їм прибуток. Такі операціїне містили жодного ризику і були досить бажаними для комерційних банків.Термін повернення кредитів становив від шести місяців до двох років. За тихекономічних умов це означало, що адресні кредити фінансували за рахунокінфляційного податку. Рефінансування відбувалося за високими від'ємнимиреальними процентними ставками, тобто уряд фактично надавав реальні трансферипривілейованим галузям та секторам економіки.
Адресні кредитибули не єдиним видом використання інвестиційних ресурсів. Проте інші види позиквиявились значно ризикованішими для банків з огляду на брак інформації щодоіндивідуальних позичальників і реальних механізмів забезпечення повернення позик.З іншого боку, дешевизна кредитів у Національному банку не сприяла зростаннюзацікавленості банків у залученні вкладів населення за високими номінальнимипроцентними ставками.
Результатполітики адресного кредитування — ситуація так званого фінансового стримування.Реальні процентні ставки за вклади у національній валюті були від'ємними. Зависоких темпів інфляції фінансові інститути надто повільно змінювали номінальніпроцентні ставки, що можна пояснити декількома причинами. Передусім, це моглабути просто значна інерція, успадкована з часів командно-адміністративноїсистеми, коли цим установам не доводилося оперативно реагувати на ті чи іншізміни економічної ситуації. Крім того, як уже зазначено, не було особливихстимулів залучати кошти населення. І, нарешті, за різких коливань темпівінфляції операції на ринку кредитів у національній валюті були надторизиковими. У пошуку менш ризикових прибутків фінансові посередники схилялисядо проведення операцій в іноземній валюті. Фінансові інституції, якіпропонували позики і вклади у національній валюті, зважаючи на панування державнихустанов на цьому ринку, перебували у заздалегідь програшному стані, і такіпослуги швидко занепали. Зберігання коштів у цих інституціях означало реальнізбитки.
Наслідкамифінансового стримування стали нестача готівки та фрагментація фінансовихринків. Нестача готівки була в Україні влітку 1993 р. і виявлялася унеспроможності підприємств вчасно виплачувати заробітну платню, а уряду — пенсії та інші трансфери. Тому запроваджено суттєві обмеження на вилученнякоштів з банківських вкладів. Фірми і підприємства мали ще й додатковіантистимули до зберігання коштів у фінансових посередників: уряд використовувавбанківську систему для збирання податку на додану вартість та деяких інших.
Невигідність умовдля вкладення коштів разом з побоюванням «заморожування» вкладівспонукали населення заощаджувати поза межами фінансової системи — у форміпридбання товарів про запас, зберігання готівки у національній та іноземнійвалюті. Приватні комерційні банки намагалися залучити валютні заощадженнянаселення, пропонуючи високі додатні реальні процентні ставки. Ринокфінансових ресурсів розпався на ринки ресурсів у національній та іноземнійвалюті з абсолютно протилежними значеннями реальних процентних ставок на цихринках. На першому з ринків реальні процентні ставки здебільшого були від'ємними,оскільки позики у національній валюті не розподіляли згідно з механізмомекономічної конкуренції. Підприємства, які отримували адресні кредити, не булиприбутковими, а практично їх субсидував уряд через низькі номінальні процентніставки.
Фрагментаціяфінансового ринку супроводжувалася зростанням кількості спеціалізованихнебанківських фінансових інститутів найпо-ширеніші з-поміж яких — трастовікомпанії. Вони пропонували вклади або акції, які обіцяли віддачу значно вищу,ніж у формальній фінансовій системі. Діяльність таких компаній не регулювалині Національний банк, ні інші державні органи. Значна більшість з них булашахрайськими, і справа закінчувалася їхнім банкрутством та зникненням керівнихосіб компаній разом з коштами вкладників.
Виконаний аналіздає змогу зробити деякі висновки стосовно розвитку фінансового сектора вУкраїні у період депресії. Ринок фінансових ресурсів розділився на два секториз протилежною динамікою реальних процентних ставок. Банки вибирали для своєїдіяльності здебільшого лише один з цих секторів — або у національній, або віноземній валюті. З великої кількості новостворених комерційних банків лишенезначна частина пропонувала привабливі умови для вкладників. Законодавствосприяло появі небанківських фінансових посередників, я часто обіцяли значновищу віддачу на вкладені кошти. Загалом економічну ситуацію в Україні у1991-1994 рр. характеризували високі темпи інфляції та спаду виробництва,звуження приватних і державних заощаджень та обмеженість іноземних позик.
4. Підсумкирозвитку економіки України за останнє десятиріччя
Після десятироків незалежності можна підвести деякі підсумки розвитку України як незалежноїдержави з позиції відсотку реалізації потенційних можливостей. Надзвичайноважко сьогодні оцінити ті можливості, котрі мала країна на початок 90-х років.Існують діаметрально-протилежні погляди на потенціал країни та відсоток йогореалізації. Однак існування ряду країн пострадянського простору, для якихпочаток умови можна порівняти, дає матеріал для побудови порівнянь таспіввідношень стосовно темпів розвитку, що спостерігаються в країні та за їїмежами. Оскільки під прапор незалежності ми стали під впливом прагненняшвидкого об'єднання з Європою, виникає питання: наскільки ми наблизились домети і як державне регулювання сприяло виконанню цього завдання.
З початку 90-хроків суспільна думка вважала, що здобуття державної незалежності та важеліринкової економіки забезпечать суттєве і стрімке зростання економіки і,відповідно, життєвого рівня громадян України. Вважалось, що ми вже Європа,тобто країна за багатьма показниками близька, наприклад, до, Франції. Точказору, що «ми вже Європа» зробила «ведмежу послугу», нашомуекономічному розвитку. Оскільки «ми вже Європа», то і податки повиннісплачуватись не гірше, ніж у Європі. Звідси стрімке введення основних видівподатків та відповідних податкових ставок нарівні, ніж у розвинутих країнЄвропи. Прийому знехтувався той факт, що до сучасного рівня оподаткування цікраїни шли довгі десятиріччя і стан податкових систем відповідає розвинутійструктурі ринкових відносин. Структура виробництва Радянського Союзу і,відповідно, Радянської України не була спрямована на задоволення потрібностейвнутрішнього ринку (основну частину, на перший погляд, значного ВВД складала продукціявійськово-промислового комплексу). Конвертація виробництва була можливою тількипри значних обсягах інвестування в економіку та наявності менеджерів, здатнихпрацювати в умовах перехідної економіки, а потік дешевих імпортних товарів длянаселення не залишив ніяких шансів вітчизняному виробнику.
У РадянськійУкраїні до початку здобуття незалежності був накопичений значний інерційнийпотенціал зростання соціальних зобов'язань держави. Рівень державногонавантаження на економіку колишнього Радянського Союзу важко оцінити, але,ймовірно, не зважаючи на низький рівень безкоштовної освіти та, особливо,медичного обслуговування, він був значним. Бюджет пострадянської України зпочатку 90-х років не витримав такого навантаження, і держава вдалася до масштабногоінфляційного фінансування соціальних програм. Крім того, з часів РадянськогоСоюзу залишилася 700-тисячна українська армія, оснащена ядерною зброю; державніпідприємства, які повинні були дати головний внесок в дохідну частину бюджету,стрімко перейшли до бартерних операцій і більшу частину своєї діяльностіперенесли у тінь. Після фінансової (але не бюджетної) стабілізації 1995-1996років і введення гривні настав новий етап розвитку української економіки, який,на жаль, також супроводжувався значними стратегічними і тактичними помилкамиукраїнського керівництва. Так, у 1996 році в оборот були випущені облігаціївнутрішньої державної позики (ОВДП) — фінансовий інструмент, використовуваний убудь-який країні. Відомо, що ці папери не обмежені ризиком (теоретично) ізвичайно мають найменшу дохідність з цінних паперів, які використовуються україні. Однак, можливо, це широко відомий факт з фінансового менеджменту не буввідомий спеціалістам Міністерства фінансів. Мабуть, вони дуже прагнули отриматигрошові резерви або стерилізувати надмірну грошову масу. Існує точка зору, щоце був шанс для деяких юридичних осіб отримати державні кредити під меншийвідсоток і значно покращити свій фінансовий стан за рахунок ОВДП, дохідністьяких досягла 70% річних при темпах інфляції ~10% за 1996 рік. Як це буває убудь-якій фінансовій піраміді, перші отримали значні прибутки, нерезидентивзагалі уникнули втрат, останні мають реструктуризований на тривалий періодчасу борг Уряду. Унаслідок цих дій такий фінансовий інструмент, якнизькодохідні та безризикові державні цінні папери, був надовго втрачений дляукраїнської економіки. Крім того, для фондового ринку України неможливо знайтипочаткову точку, яка б відповідала дохідності безризикових цінних паперів іпідтримувала б дохідність інших цінних паперів на належному рівні. Тобто,наслідки подій 1996-1998 років мають довгостроковий вплив як на формуваннябюджету, так і на функціонування фондового ринку.
На жаль, плановий(у найгіршому розумінні цього терміну) підхід залишився діючим при регулюванніукраїнської економіки. Люди старшого покоління пам'ятають плани побудовикомуністичного суспільства за 20 років, коли післявоєнні темпи розвиткуРадянського Союзу були заплановані на 20 років уперед. Дійсність знищила ціпроекти і замість обіцяного комунізму у 1980 році у Москві пройшли Олімпійськіігри. У 1999 році напередодні президентських виборів була створена урядовапрограма «Україна 2010», яка передбачає вступ до Європейського союзуяк наслідок прискореного розвитку країни на протягом десятиріччя (7-8% річногоприросту ВВП). Цікаво, що початкова точка розвитку ВВП на душу населення накінець другого тисячоліття була визначена у розмірі $2000, тоді як офіційнийпоказник складає тільки 1/3 частину цієї величини. Ніяких міркувань прообгрунтування цієї оцінки і можливих шляхів трансформування тіньової економікив офіційну автори програми, на жаль, не навели. Крім того, не врахованимвиявився той факт, що бажані $4000 ВВП на душу населення у 2010 році навряд чибудуть достатньою умовою вступу до Євросоюзу (існують також інші необхідні длявиконання макроекономічні показники), оскільки він за цей проміжок часузробить крок до значно більших обсягів ВВП.
На наш погляд,головним джерелом зроблених похибок є недостатнє врахування можливих варіантіврозвитку подій, відсутність адекватних моделей, які б відображали сучасніреалії розвитку. Так, при сценарному прогнозуванні, як правило не враховуєтьсяповна група подій, причому «хвости розподілу» відтинаються навіть нена 10%, а на значно більшому рівні значимості. У площі прорахування можливихнаслідків прийнятих рішень можна розглянути експеримент угірничо-металургійного комплексі, коли на ці підприємства був суттєво зниженийподатковий тиск (на 2/3 податку на прибуток) та екологічні платежі. З одногобоку, багато цих підприємств увійшли до списку 100 найкращих в Україні заваловим доходом, прибутком та сплаченими податками за 2000 рік. Зниженняподаткового тиску та вихід до світового ринку сприяли детінізації підприємствгірничо-металургійного комплексу, оскільки західні партнери не схильні доспівробітництва з фірмами, які декларують збитковість своїх підприємств. Вонизабезпечили стабільність курсу гривні за останні 2 роки та сплату зовнішньогоборгу завдяки експорту продукції металургійних підприємств (60% валютнихнадходжень до бюджету). З іншого боку, вони збільшили залежність нашої економікивід зовнішніх факторів (кон'юнктура на світовому ринку чорних та кольоровихметалів) і не сприяли розвитку внутрішнього ринку. Низька заробітна плата(незбалансоване зменшення податку на прибуток зробило невигідним підвищеннязаробітної плати) та обмеження екологічних платежів надалі підприємствамможливість використання демпінгових цін для просування своєї продукції насвітовий ринок. Це підвищує ризик введення санкцій проти українськихметалургів на світовому ринку. Крім того, безконтрольне підвищення забрудненнязовнішнього середовища може призвести до локальних екологічних катастроф урайонах розташування комбінатів.
Відомо, що значначастина українців має доход, нижче за законодавчо встановлений мінімум — 316гривен у місяць, або $2 на добу. Цій межі не відповідає нижній рівень нізарплат, ні пенсій. Існує два варіанти у рішенні цієї проблеми. Перший —фіскальний: встановити мінімальну заробітну плату та пенсії на цьому рівні і,відповідно, підвищити неоподатковуваний мінімум, а додаткові кошти взяти знайбільш забезпечених верств населення. На жаль, цей шлях неможливо реалізуватиу сучасних умовах, тому що це призведе до подальшої тінізації як власнихприбутків громадян, так і підприємств. Другий — ліберальний, який не потребуєдодаткових бюджетних витрат, а створює реальні можливості для розвиткудрібного бізнесу, коли особистість буде дійсно зацікавлена у сплачуванніподатків в обмін на захист та підтримку влади.
На жаль, кожнийнаступний український уряд оголошує боротьбу з бідністю першочерговою метою,але, у найкращому випадку, лише дещо підвищує номінальний рівень заробітноїплати, а реальні доходи населення продовжують знижуватися (інфляція зростаєшвидше). І це також цілком зрозуміло, оскільки державні ресурси (бюджет країни)надзвичайно обмежені.
Висновки
На шляху ринковоїтрансформації економіки українське суспільство зазнало серйозних випробувань.Перехід відбувається дуже повільно, не завжди послідовно, зі значнимиматеріальними втратами та моральними збитками для населення. Серед чималоїкількості різноманітних теорій, які намагаються пояснити характерні особливостіцього процесу, пильнішої уваги заслуговує концепція, запропонована П. Конвеєм.Основна її ідея полягає у тому, що більшість проблем перехідного періодупов'язані з нестачею заощаджень, опосередкованих через фінансові ринки.
Розвитокекономічної ситуації в Україні у періоді депресії 1991-1994 рр. значно залежаввід впливу стартових умов, успадкованих від СРСР: нагромадженого грошовогонадлишку, негативного шоку продуктивності та великого фіскального дефіциту.Грошовий надлишок — вимушені заощадження домогосподарств у вигляді готівки табанківських вкладів — означав надлишок купівельної спроможності в економіці.Зумовлена цим гіперінфляція була підтримана нестачею заощаджень, зокремадержавних — дефіцит бюджету становив майже 10% ВВП. Реальна процентна ставка завклади у фінансовому секторі майже два роки була від'ємною, що стало серйознимантистимулом для опосередкованих приватних заощаджень. Приватних заощаджень невистачало для компенсації витрачання заощаджень державних, а іноземні позикибули надто обмеженими, щоб помітно впливати на ситуацію.
Урядова стратегіяфінансування дефіциту бюджету через інфляційний податок ґрунтувалася нанагромадженні приватним сектором номінальних активів у національній валюті. Цезумовило вилучення заощаджень з банківського сектора і переведення їх віноземну валюту. Утворилося «зачароване» коло: зниження рівняорганізованих заощаджень — вищі темпи інфляції — зниження реальної процентноїставки — подальше зниження рівня організованих заощаджень. У поєднанні зсистемою адресного кредитування це призвело до так званого фінансовогостримування. Від'ємна реальна процентна ставка за вклади у національній валютізумовила фрагментацію ринку фінансових ресурсів. Нестача позикових коштів убанківському секторі означала їхнє раціонування і подальше зниження обсягу виробництвачерез низький рівень інвестицій.
Роки 1995-1999 вУкраїні можна вважати періодом відносної стабілізації. Країні вдалося подолатиінфляцію, хоча зниження обсягу виробництва не припинилося, а тільки значносповільнилися його темпи. На відміну від більшості інших постсоціалістичнихкраїн, стабілізація була пов'язана не з повним усуненням дефіциту бюджету, а зізбалансуванням заощаджень. Україна отримала ширший доступ до іноземних позик.Завдяки поступовій відмові від адресного кредитування реальні процентні ставкистали додатними, а вклади у межах фінансового сектора зросли. Позитивні зміниу динаміці заощаджень стали однією з важливих передумов початку економічногозростання в Україні у 2000 р.
Однак поки що неможна сказати, що переваги організованих заощаджень для економічного зростанняактивно і повністю використовуються. Остаточне збалансування заощадженьзалежить від усвідомлення державними мужами обмеженості своїх можливостей уцарині соціального забезпечення. Економічне зростання буде стабільним ітривалим тільки за умови сильного і розвинутого фінансового сектору, коли самеприватні заощадження стануть надійним джерелом інвестицій. Тому сприяннявідновленню і підвищенню рівня заощаджень — одне з найважливіших завданьекономічної політики уряду у період переходу до ринку.
Домінантоюекономічних перетворень в Україні є макроекономічна стабілізація, основнимискладовими першочергових завдань якої для перехідних економік є розв'язанняпроблем обмеження існуючого надмірного попиту, зниження рівня дефіциту зведеногодержавного бюджету та від'ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу, а такожзростання зовнішньої заборгованості.
Названі складовіполітики стабілізації економіки розглядаються як такі, що в подальшому можутьдати можливість переходу до реалізації політики макроекономічного контролюситуації та забезпечення стратегії економічного зростання, — в першу чергу, зарахунок фіскальної та грошово-кредитної політики, а також включення на цеймомент інших складових реформи, особливо в частині необхідних інституційнихзмін. Що особливо важливо? Найкращою або бажаною була б ситуація, при якійвдалося б об'єднати економічні і соціальні інтереси громадян таким чином, щобринкова економіка набула характерну ознаку сучасності, тобто була соціальнаорієнтованою.
Як висновок можнавизначити декілька складових економічної політики стабілізації, які були бспрямовані: на активізацію процесів реструктуризації, що дозволить прискоритидиверсифікацію діяльності більшості підприємств; надзвичайно швидке визначенняпріоритетів національного рівня, які зберігатимуться і розвиватимуться припідтримці держави. Якщо ми серйозно не опрацюємо економічну базу цихстратегічний питань, то малий бізнес не зможе оперативно спрацювати уструктурних перетвореннях, які очікуються в економіці. Крім того,дослідженнями, проведеними ще за радянських часів, нами встановлено, що багатов чому нагромаджений капітал втратив свою цінність і ринкову вартість. Отже,існує загроза створення досить серйозних передумов процесу дестабілізаціїекономіки при нагромадженні великої кількості безробітних. Це тривалий часзалишатиметься досить серйозним дестабілізуючим фактором.
Усе сказанезасвідчує: фаза реформування може затягнутися, а очікуване пожвавлення — невідбутися. Це може порушити, передусім, досягнуту стабільність цін, щоускладнить умови виконання зобов'язань державою. Тобто у реалізації подібноговиду стабілізаційної політики, коли затримується настання пожвавлення векономіці, така політика приводить до того, що економіка—ніби знаходження уболоті: витягнувши одну ногу, застряєш другою, і навпаки.
Списоквикористаної літератури
1. В.В. Войтенко“Вплив податково-бюджетної системи на розвиток економіки”// Формування ринковихвідносин в УКРАЇНІ: збірник наукових праць. Вип.2(21)/Наук.ред.І.К. Бондар. –К., 2003. – 109с.
2. Галь В.М. Розвиток малого та середнього бізнесу вУкраїні //Вісник Національного банку України (укр.).- 2003.- № 1.- с 13-15
3. Государственноерегулирование рыночнойэкономики: Учебн.пособие. – 2-е изд. – М: Дело, 2002. – 280с.
4. ДжонСтігліц. Економіка державного сектору — К.: «Атіка», 1997.
5. І. Михасюк,А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. Державне регулювання економіки. – ЛНУім.Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. – 640с.
6. МельникА.Ф. Державне регулювання економіки. — К.: " Наукова думка", 1994.
7. Основи економ. теорії: Підручних у 2-х кн…Кн..2:/ Ю.В.Ніколенко та ін.; — 2-ге вид. Перероб. і доп. – К.: Либідь,1998.-272с.
8. СтельмащукА.М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон,2001. –362с.
9. СтеченкоД.М. Державне регулювання економіки: Навч.посібник. – К.: МАУП,2000.-176с.