Наукове видання
МАЛИЙ ІванЙосипович
ДИБА МихайлоІванович
ГАЛАБУРДАМикола Костянтинович
ДЕРЖАВАІ РИНОК:
ФІЛОСОФІЯВЗАЄМОДІЇ
Монографія
За загальноюта науковою редакцією
доктораекономічних наук, професора
І. Й.Малого
Редактор Н. Царик
Художник обкладинки О. Шкатунова
Технічний редактор Т. Піхота
Коректор Н. Мельник
Верстка І. Андрієнко
Підписано додруку 10.06.05. Формат 60×84/16. Папір офсет. № 1.
Гарнітура ТипТаймс. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 20,92.
Обл.-вид. арк.23,92. Наклад 300 пр. Зам. № 04-2885.
Київськийнаціональний економічний університет
Свідоцтво провнесення до Державного реєстру
суб’єктіввидавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)
03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1
Тел./факс: (044) 458-00-66; 456-64-58
E-mail: publish@kneu.kiev.ua
ББК 65.011.3
М 87
Рецензенти
Ю. М. Бажал, д-р екон. наук, проф.
(Національнийуніверситет «Києво-Могилянська академія»)
Ю. М. Руденко, канд. екон. наук, доц.
(Київськийнаціональний економічний університет)
І. Ф.Радіонова, д-рекон. наук, проф.
(Київськийнаціональний економічний університет)
Рекомендованодо друку Вченою радою КНЕУ
Протокол № 10від 24.06.04
М 87 Малий І. Й.,Диба М. І., Галабурда М. К.
Держава і ринок:філософія взаємодії: Монографія /
За заг. та наук.ред. д-ра екон. наук, проф. І. Й. Малого. — К.: КНЕУ, 2005. — 358 с.
ISBN 966-574-754-1
У монографіїрозглядаються проблеми функціонування державного сектору економіки в умовахтрансформації економічної системи. Викладено фундаментальні засади взаємодії державиі ринку: методологічні основи дослідження, філософія взаємозв’язку, еволюція татипологія. Визначено нормативні принципи функціонування державного сектору вумовах змішаної економіки. Дано позитивний аналіз проблем формування державнихфункцій у трансформаційній економічній системі. Висвітлюютьсясоціально-економічні аспекти трансформації місця і ролі держави в економічнихсистемах пострадянських країн. Виявлено вплив позаекономічних детермінант наспецифіку державного втручання в економічні процеси, визначаються пріоритетисоціально-економічної політики, наголошується на необхідності посилення ролідержави в трансформаційних економічних системах.
Для викладачів істудентів економічних факультетів, наукових працівників, державногоменеджменту.
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1.Нова парадигма в методологіїдослідження суспільних явищ
1.1 Використання екуменічного підходу до дослідженнятрансформаційної економіки України
1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави втранзитивній економіці
1.3 Інституціональна методологія розуміння держави таринку
1.4 Трансцендентність інтересів у системідержава—громадянин
Література до розділу 1
Розділ 2.Еволюція функцій держави… 46
2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теоріявиникнення та типологія
2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект
2.3 Еволюція суспільних функцій держави
Література до розділу 2
Розділ 3.Взаємодія держави та економіки вконтексті суспільного вибору
3.1 Еволюція теорій економічної політики
3.2 Суспільні цінності у системі формування, прийняттята реалізації економіко-політичних рішень
3.3 Суспільний вибір та цільові детермінантиекономічної політики
Література до розділу 3
Розділ 4.Інституційна специфіка державногоуправління в трансформаційній економіці України
4.1 Державне управління економікою як органічнаскладова економічного розвитку
4.2 Інституціональні чинники державного управлінняекономікою
4.3 Державне регулювання економіки та його особливостів трансформаційний період
Література до розділу 4
Розділ 5.Трансформація місця і ролі державив економічних системах пострадянських країн
5.1 Методологічні підходи до проблем трансформації
5.2 Трансформація функцій держави на тереніпострадянських країн
5.3 Цільові пріоритети трансформаційних процесів вУкраїні
Література до розділу 5
Розділ 6.Соціально-економічні аспектитрансформаційних реформ
6.1 Теоретичні принципи соціалізації
6.2 Методи та інструменти соціалізації економіки
6.3 Інституційні основи соціальної економіки
6.4 Соціальна орієнтація НТП
Література до розділу 6
Розділ 7.Економічні методи та інструментидержавної корекції ринкових процесів
7.1 Антимонопольна політика держави
7.2 Державна кредитна політика
7.3 Державне регулювання інвестиційного процесу
Література до розділу 7
Розділ 8.Соціально-економічна політика перехідноїекономіки
8.1 Економічна політика в системі узгодженняекономічних інтересів суспільства
8.2 Соціальні пріоритети в структурі економічноїполітики
8.3 Соціальне регулювання в економіці України
Література до розділу 8
Вступ
Проблемадіалектики співвідношення держави й ринку — це одвічна проблема, яка на кожномуісторичному відрізку розвитку цивілізації та в кожній окремій країнівирішувалася самостійно й неоднозначно. З погляду сучасної економічної теоріїта крізь призму критичного аналізу нескінченної палітри національних моделейекономіки все переконливішим стає висновок про існування не тільки загальнихпринципів взаємодії держави і ринку, а й особливостей, що мають місце насучасному етапі в кожній окремій країні. Абсолютно ідентичних національнихекономік не буває у зв’язку з історичними, національними та інституційними особливостями.
Відмітною рисоюпропонованого монографічного дослідження є намагання авторів охарактеризуватишироту, глибину та складність взаємодії двох вихідних засад функціонуванняекономіки, діалектика взаємодії яких сприймається науковцями та практиками заспрощеною схемою, тобто за принципом або-або, чи більше-менше, тоді якретроспективний аналіз цих явищ засвідчує існування проблеми оптимальноговикористання урядами країн як державних інструментів регулювання економіки, такі важелів ринкового механізму. Уміння ви-
брати і віднайти найбільш результативну структуру всієї палітри співвідносностіцих засад у тісній прив’язці до конкретно-історичної ситуації кожної країнистановить філософію взаємодії ринку і держави на всіх етапах історіїцивілізації.
Необґрунтованаекспансія державного впливу практично на всі процеси в суспільстві є не меншоюзагрозою, ніж повне нівелювання її функціональних можливостей. Необхідністьоптимального поєднання державних функцій із принципами ринковогосаморегулювання залишається наріжним каменем теорії добробуту та теоріїдержавної політики.
Дослідженняпроцесів прийняття політичних рішень завжди виходить за межі чистої економічноїтеорії, охоплюючи філософію права, моралі та політики. У цьому контексті авторинавмисне зосередили аналітичну увагу на теорії виникнення держави, еволюціїсуспільних функцій та виокремленні економічних функцій на сучасному етапі.
Автори намагалисьуникнути політичної заангажованості та емоційних пристрастей, зосередивши увагуна державному секторі як на потенційному ресурсі або потенційній загрозіекономічного розвитку суспільства. Авторами монографії є: І. Й. Малий — загальнета наукове редагування і розділи 1, 2, 4, 7; М. І. Диба — розділи 5, 6, 8; М.К. Галабурда — розділ 3.
Розділ1. Нова парадигма в методології дослідження суспільних явищ
1.1 Використання екуменічного підходу до дослідженнятрансформаційної економіки України
Історія економічної думки засвідчує еволюційністьу розробленні та використанні методологічних принципів для висвітленняекономічних явищ. Першим економістом, який дав найбільш наукове та системнебачення законів розвитку економіки, був А. Сміт. У своїй книзі «Багатствонародів» за допомогою дедуктивно-індуктивного методу він уперше зміг осягнутимеханізм функціонування економіки за законами ринку. Його гіпотеза щодоекономічної поведінки людини, її індивідуального інтересу до отриманняекономічної вигоди як мотиваційної основи будь-якої діяльності та поєднанняцього інтересу з суспільним інтересом стала гаслом розвитку ринкової економікиминулих двох століть.
Зазначений вище методологічний відступ миздійснили з метою зосередження уваги економістів на зміні зовнішнього середовищата, власне, і самої людини. З моменту публікації «Багатства народів» А. Сміта“економічна людина” «кочує» по економічних концепціях, залишаючись незмінною.Творчість учених у цьому плані зайшла вже досить далеко. В економічній теоріїми вже отримали модель REMM (Resourseful, Evaluating, Maximizing Man), щоозначає Винахідливу, Оцінюючу, Максимізуючу Людину, яка містить творче начало усвоїй людській природі [1]. На думку Фріца Махлупа, “економічну людину” зробили«універсальним опудалом» [2], що уособлює лише егоїзм та раціональність. Мивиходимо з того, що таку модель “економічної людини” не можна зводити вабсолют, підпорядковуючи їй усі принципи функціонування економіки. Необхідністьтакого переосмислення диктується новими явищами в розвитку суспільства. Сучаснийетап ринкової трансформації командної економіки та ствердження різного родузмішаних моделей із соціальною орієнтацією свідчить про практичнунеспроможність суто ліберальних моделей економіки з повною свободою діяльності“економічної людини”. Сьогодні, як показує досвід Китаю, Швеції, Німеччини таінших країн, перевагу мають “економічні моделі”, що керуються соціальноюдоцільністю в поєднанні з потребами “економічної людини”, з урахуваннямособливостей інституційного середовища кожної країни.
Раціональність“економічної людини” зумовлює принцип методологічного індивідуалізмуекономічної теорії, відповідно до якого розгляд економічних явищ повиненздійснюватись як результат цілеспрямованої діяльності людей. К. Менгер, аслідом за ним і Й. Шумпетер сформулювали сутність цього принципу. Реалізаціяіндивідуального егоїстичного інтересу, який науково обґрунтував ще А. Сміт,справді була і залишається основним спонукальним мотивом раціоналізації йефективного ведення господарської діяльності на рівні приватних фірм. В умовахпервісного нагромадження капіталу, коли утверджувався дрібний приватний власникі коли його діяльність була націлена лише на збагачення, означена теоретичнатеза справді відображає реалії тієї історичної доби. Виокремленняіндивідуального інтересу, його егоїзму та способів задоволення є, по суті,вихідною категорією побудови теоретичної моделі функціонування економіки. Тобтовизначення провідної ролі якоїсь риси індивідуума, наприклад особистої свободи,дозволяє вибудувати струнку систему пояснення влаштування суспільства.
З погляду єдностіісторичного і логічного в кожний історичний період такими рисами були релігія,державність, свобода, справедливість, гуманізм тощо. Відомо, що видатнівчені-економісти, лауреати Нобелівської премії керувалися відповіднимипринципами при дослідженні обраної проблеми. Так, наприклад, класики політичноїекономії виходили з індивідуального інтересу та його реалізації, К. Маркс — ізсуперечностей розвитку та соціального принципу справедливості, маржиналізм — ізпсихологічних чинників поведінки, історична школа — з національних особливостейтощо.
Зазначимо, щотривалий час вітчизняна економічна наука базувалася на одних методологічнихзасадах — марксистсько-ленінських. Як науковий сприймався та розцінювався лишеодин підхід — діалектичний. В економічній теорії визнавався лише формаційнийпідхід до класифікації етапів еволюції суспільства, виробництво вважалосяосновною та визначальною стадією функціонування економіки, абсолютизувалисякласова суперечність та неминучість загибелі капіталістичної економіки. Незаперечуючи цього підходу, необхідно відзначити його обмеженість в аспектіохоплення всіх форм прояву економічних явищ. Аналогічну обмеженість можнаспостерігати і сьогодні, коли відкидається марксизм і визнається лише маржиналізм,або навпаки.
Як розвитоксуспільної науки, у тому числі й економічної теорії, так і розвиток суспільствав цілому пройшли у своєму історичному вимірі різні етапи і стадії, щовідрізнялись один від одного і якісно, і кількісно. Кожному з них були властивісвої особливі риси, які, відповідно, знаходили відображення в теоретичнихекономічних концепціях. Так, наприклад, в епоху К. Маркса, розвиток капіталізмухарактеризувався різким і значним соціальним розшаруванням та протистояннямкапіталу і праці, що, звичайно, знайшло відбиток у всесвітньо відомому вченніК. Маркса. Виникає питання щодо доцільності і повноти можливого використанняметодології марксистського методу для пояснення сучасних тенденцій в економіці.З погляду взаємозв’язку і взаємозалежності між економічними і соціальнимиявищами Марксову методологію необхідно всебічно використовувати, але щодопояснення сучасних тенденцій трансформації і глобалізації економіки зазначенийпідхід є обмеженим. Тобто необхідно активно використовувати всю сукупністьметрологічних прийомів, накопичених суспільною наукою.
Об’єктивність тадостовірність наукового дослідження сучасної економіки може бути досягнута лишеза умови «інтеграції» методології суспільних наук, оскільки суспільство таекономіка в цілому дедалі більше стають єдиною органічною цілісністю, де нетільки економічне, а й соціальне, психологічне та антропологічне взаємнокорелюються, тісно переплітаючись між собою. Тому слід визнати, що більшістьнауковців ще не готова до сприйняття єдності міждисциплінарних підходів, які миназиваємо екуменічним підходом до дослідження сьогоденної,постійно змінюваної і непередбачуваної економіки.
Одним з нових методологічних напрямівсуспільних наук є сприйняття їх складових (економіки, філософії, соціології, історії)як органічно цілого, де об’єкт дослідження один і той самий — суспільство. Томунаукове бачення дійсних сучасних тенденцій розвитку суспільства неможливе безурахування взаємодії цих складових. Розуміння економічних закономірностей розвиткусуспільства як складної та багатофакторної системи неможливе без урахуванняфілософії чи соціальної психології. Мотивація поведінки людей в організаціїсистеми виробництва розподілу та споживання виробленого продукту в суспільствізалежить не тільки від економічної вигоди, а й від економічної культури, системицінностей у суспільстві, особистого характеру політичних лідерів. Якщоекономічні чинники можна виміряти у вартісній формі, то культурні тапсихологічні, що впливають опосередковано, виміру не піддаються.
В. Леонтьєв, аналізуючи взаємозв’язок міжекономікою, антропологією, лінгвістикою чи географією, зазначав, що кожна з цихдисциплін розвинула «свій власний аналітичний апарат і досягла відповіднихуспіхів у поясненні явищ, що спостерігаються» [3]. Він робить висновок, щокожна з цих наук розвивається відокремлено одна від одної, і рекомендуєзастосовувати плюралістичний підхід, сутність якого полягає не «водночасному застосуванні суттєво різних типів аналізу, а в готовностіпереходити від одного типу інтерпретації до іншого. Пояснення такого методологічногоеклектизму лежить (і це принциповий момент наших суджень) в обмеженостібудь-якого типу пояснень або причинно-наслідкових зв’язків… Ні економічний, ніантропологічний, ні географічний аналіз не можуть при сучасному стані розвиткувідповідних наук привести до єдиного правильного твердження» [4]. Цей висновоктим більше підтверджується, якщо врахувати сучасні тенденції глобалізаціїекономіки та трансформації економічної і політичної систем у постсоціалістичнихкраїнах, де політичні та правові рішення, що інколи приймаються суб’єктивно, євизначальними при формуванні економічної системи, у тому числі й поведінкилюдини.
Важливе методологічне значення має питанняаргументованості використання методологічних та теоретичних принципів теоріїринкової економіки для дослідження тенденцій трансформаційної економікиУкраїни. Для визначення своєї позиції ми звернулися до дискусії міжсубстантивістами[1] і формалістами стосовноможливості застосування «сучасної економічної теорії» до аналізу примітивнихекономік. К. Полан’я вважає за необхідне розмежувати методологію, щовикористовується до аналізу ринкової економіки, і пропонує особливу методологіюдля неринкових економік, у тому числі й до змішаної економіки, де державазаймає активну позицію стосовно ринку. Він пропонує аналізувати неринковийкапіталізм під кутом зору соціальних відносин, інститутів державногорегулювання, впливу культури та звичаїв на економіку. На відміну відтрадиційної економічної науки, К. Полан’я застерігає від абсолютизаціїпостулатів про «економічну людину», заперечує «ринковий менталітет» як такий,що перешкоджає розумінню економічних систем неринкового типу. Він піддаєсумніву універсальні принципи поведінки людини, які в конкретних історичнихумовах (у просторі та часі) можуть змінюватися, від чого абстрагуєтьсятрадиційна економічна наука.
Субстантивісти розглядають економіку в ширшомутрактуванні як окремий «влаштований» інститут, аналіз якого можна здійснюватилише в контексті «всієї сукупності культурних традицій і суспільних відносинданого суспільства» [5]. Згідно з субстантивізмом визначальний характерекономіка має лише при капіталізмі вільної конкуренції. Вони правильно вважаютьпомилковим пристосування законів вільної конкуренції до неконкурентнихекономік. До таких ми відносимо примітивні докапіталістичні економіки, змішанімоделі економіки та країни з перехідною економікою.
Субстантивізм як методологічний напрямдослідження докапіталістичних суспільств передбачає аналіз економіки в тісномувзаємозв’язку з соціальною сферою, оскільки в неринкових економіках економічнірішення базуються на неекономічних мотивах. У цьому напрямі заслуговує уваги теоріяінституту, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати черезвідповідний інститут, що є визначальним для економіки [6]. Так,з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар,власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях дедалі більшоїваги набирає школа інститу-
ціоналізму.
Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» вцентр функціонування суспільства ставив боротьбу за існування між людьми, ідеюрозвитку та діяльності людей. Він критикує економічну науку за концентраціюуваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тодіяк причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожненняекономічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінкулюдської особистості в економічному розвитку. Послідовниками інституціональноїшколи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Гоббсон, висуваючи на перший планетичні норми життя, критикував принцип laisser faire класичної політичної економії,вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідеюнеобхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням[7].
Вітчизняна суспільна наука ще не зверталася додослідження взаємозалежності між українською родиною з її гуртовими цінностямита ринковими принципами організації економіки. Домінування колективізму тапринципів громади в Україні, на відміну від індивідуалізму в західних країнах,роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічноїінтеграції країн. Крім того, українському індивіду не вистачає фейєрбахівськогорозумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які збігалися біз суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто долюдини в історичних умовах трансформаційної економіки України, має статипредметом дослідження вітчизняних економістів.
Економічна культура, менталітет, релігія таісторичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічнийрозвиток і мають великий вплив на відносини розподілу, оскільки останні є нетільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльностідержавних владних установ, політичних інституцій тощо. У цьому плані не можнаобійти концепцію відомого російсько-американського соціолога Петирима Сорокіна.Особливістю його методології є розгляд розвитку су-
спільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає якпрояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумовуісторії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, —пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється… Людина завждибула єдиним творцем своєї історії…» [8]. Систему цінностей, систему культури,носіями яких є людина, він розглядав як висхідний чинник розвитку суспільства.
Радикальна трансформація економіки України насучасному етапі сконцентрувала увагу вчених-суспільствознавців на проблемахформування ринкового середовища, причому лише на питаннях свободи підприємництва,лібералізації економіки та ціноутворення, романтично розраховуючи навсесильність законів ринкового механізму. Десятирічний досвід реформування свідчитьпро однобокість такого підходу, сьогодні на формування механізму вільногопідприємництва, економічних пропорцій та забезпечення темпів економічногозростання впливають не тільки економічні закони, а й культура, право, політика,мораль тощо.
Необхідновідмовитися від фундаменталізму в економічній теорії, як надбання у філософії,що означає вічність теоретичного тлумачення окремих явищ. Фундаменталістськетрактування науки у філософії пов’язане з ідеєю стандартної структури науковогознання, яка виключає розуміння розвитку знання як лінійного процесу [9].Фундаменталізм в економіці вважається цінним, коли процедура дослідженняекономічних явищ відповідає критеріям строгості, повноти і несуперечливості, арезультати наукових висновків — реальній дійсності. З такою думкою можна було бпогодитися за умови незмінності суспільного буття. Однак у реальній практиці,де постійно змінюються всі складові економічної системи, а стосовно нашогопредмета дослідження — постійно змінюється не тільки національна економічнасистема, а й процес інтеграції між країнами та регіоналізація економіки. Уцьому плані ми погоджуємося з авторами, що критикують ринковий фундаменталізмяк незмінність ринкових важелів у всі часи та періоди цивілізації. Тобтометодологічні інструменти кожної теоретичної концепції можуть бути використанідля дослідження відповідної економічної проблеми.
Методологія синергетики, що набула розвитку востанні десятиріччя, обґрунтовує суттєві відмінності статичної і динамічноїмеханіки, поведінки замкнутих та відкритих систем, рівноважних та нерівноважнихсистем, взаємодії хаотичної та упорядкованої форм розвитку, тому, на нашпогляд, її необхідно використовувати при теоретичних дослідженнях економіки.Сьогодні немає такої галузі науки, в якій би не застосовувалися виробленісинергетикою поняття «складність», «нелінійність», «точка біфуркації»,«флуктуація», «дисипативні структури», «когерентність», «стохастичність»,«хаотичність» тощо. Повний та достовірний аналіз сучасної економічної системисьогодні неможливий лише з погляду якоїсь однієї школи економічної теорії, тутпотрібний міждисциплінарний підхід, який би охоплював право, політику, економічнукультуру, традиції тощо. Міждисциплінарні дослідження, які проводяться в межахсинергетики, виявили «…ефекти фазових переходів і утворення дисипативнихструктур» [10], тим самим підтвердили необхідність такого аналізу.
Синергетичний підхід є новим методологічнимзасобом, що застосовується до будь-яких за походженням систем, що функціонуютьна принципах самоорганізації, «сутність яких — це самодовільний перехід відменш упорядкованого стану до більш упорядкованого» [11]. Теорію біфуркаціїнеобхідно використовувати для пояснення стану хаосу в економіці, щотрансформується. Відомо, що «найбільш цікаві ідеї в історії філософії і наукивиникали якраз при зіткненні і взаємній критиці різних концептуальних каркасів,різних інтелектуальних парадигм» [12].
Оскільки «людство переступило допустиму межу»[13], і суто природні ресурси, які створюють умови його існування, майжевичерпані, люди змушені відшуковувати штучні джерела сировини, енергії, води,їжі тощо. Центр уваги наукових досліджень переноситься на створення умовжиттєдіяльності людини. Справджуються пророчі слова П. Тейяра де Шардена проте, що наука врешті-решт повернеться обличчям до людини, зробивши її «центромперспективи» та «конструювання універсуму», поставивши завдання розглядатилюдину з позиції «як жити повніше» [14]. Хоча зазначені слова сказані в сутофілософському плані, але, на наш погляд, для економічної теорії це маєпершочергове значення. Одним із засобів досягнення поставленої мети можеслужити формування системи цінностей людей, їх цивілізаційних норм споживання,досягнення гармонії в розвитку людства.
У цьому плані необхідно говорити про необхідність посилення етизаціїекономічної науки, спрямовуючи її на досягнення загальноцивілізаційних ідеаліві цінностей людства, оскільки «наука є проявом дії в людському суспільствісукупності людського мислення» [15].
Процес розвитку економічної науки, як ібудь-якої іншої, супроводжується виникненням все нових суперечливих, сплутаних,різноманітних ідей. Тому критикам та рецензентам треба ставитися толерантно тазважено до заперечення новітнього концептуального розгляду сучасних проблемекономіки. Авторитарність у науці завдає лише шкоди не тільки економічнійтеорії, а й господарській практиці, оскільки подолання важливих кризових явищ векономіці не терпить схоластичних дискусій та відстрочення. Зростаннядинамічності розвитку економіки зумовлює таку ж динаміку й у теоретичному їїобґрунтуванні. Процес розвитку економічної науки сьогодні стає не лише засобомпізнавальної діяльності, а й складовою економічної культури, чинникомекономічного зростання.
Американський соціолог та економіст Е. Тоффлер,досліджуючи ідею трьох хвиль в історії людської цивілізації, зазначав, що«протилежні сприйняття, які зіштовхуються, стрясають наш духовний всесвіт»,«пронизують захисний екран свідомості» [16], викликаючи безпорадність табезсилість економічної науки перед господарською практикою. Відомо, що наука яксоціальний інститут «була прямо поставлена на службу виробництву і суспільствув усіх їхніх функціях» [17], а визнаючи зростаючу роль відносин розподілу,можна припустити, що економічна наука повинна зосередитися на розробленніфінансових проблем суспільства як визначальної риси економічного розвитку насучасному етапі. Тому перед ученими-економістами при розробленні проблемтрансформаційної економіки України стоїть питання про етичну та моральнусторону економічної науки, про обґрунтування такої економічної системивиробництва, обміну та розподілу, яка б вела до поліпшення життя людей, а ненавпаки.
1.2 Нові методологічні аспекти аналізу держави в транзитивнійекономіці
Сучасні трансформаційні зміни в економіцінеможливо пояснити з позицій традиційних підходів. Ускладнення розвитку економікита її тісне переплетіння з іншими сферами людської діяльності конче потребуютьсинтезу методологічних прийомів не тільки суспільних, а й інших наук. Це неозначає, що необхідно метафізично застосовувати всі філософські досягненняпояснення принципів функціонування організованих і неорганізованих систем,механічно переносячи їх на економіку. Механічне застосування різного роду«механізмів», «синхронізації», «терапії», «віртуальності», «парадигм» тощо лишенівелює філософське тлумачення таких термінів. Відомий американський філософ Т.Кун у книзі «Структура наукових революцій» увів термін «парадигма» дляпояснення процесу зміни окремих концептуальних структур в історії розвиткунауки взагалі. Він виділяв два етапи у межах кожної такої парадигми: етапрозвитку «нормальної науки» та етап наукової революції [18]. Парадигма — цепевна модель чи взірець, нормальна ж наука спирається на одне або кілька минулихнаукових досягнень. Тому в економічній теорії виокремлення парадигми передбачаєпорівняльний аналіз усталених економічних концепцій з новітніми з погляду їхреволюційності, радикальності та прогресивності.
Особливість економічної науки в тому, що вонасьогодні не повинна обмежуватися лише матеріалістичним її визначенням як наукипро природу та причини матеріального багатства чи благополуччя. Водночас вона єнаукою, що «вивчає людську поведінку з погляду співвідношення між цілями таобмеженими засобами, які можуть мати різне споживання» [19]. Перехід відматеріалістичного до формального визначення економічної науки дав змогу розмежувативласне «об’єкт» та «предмет» дослідження.
Цілі економічної поведінки, його організація ірезультати становлять, на думку вчених, предмет економічної поведінки [20].Кожна економічна школа висуває своє трактування цілей, що супроводжується йвідповідною поведінкою. Так, представники ліберального напряму на перший планвисувають максимізацію задоволення індивідуальних потреб, інші школи висуваютьяк мету економічної поведінки забезпечення «життя, що відповідає уявленню пролюдську гідність» [21]. Марксизм взагалі ставить питання про досягненнянайбільшого задоволення потреб усього населення, що в практиці господарюванняотримало форму адміністративно-розподільних моделей економіки. Тобто можназробити висновок, що залежно від цілей суспільства визначається й економічнаповедінка індивідів, уся система взаємовідносин між ними.
Зазначимо, що поряд з ускладненням економікипоглиблюється і процес пізнання. Тому необхідною умовою економічного дослідженняє аналіз взаємозв’язку економічного з соціальним. Відокремлення соціології якокремої науки не означає, що в економічної науки відпала потреба аналізусоціальних наслідків та їх зворотного впливу на економіку. Відомо, що ранішеекономічна наука займалась проблематикою, яку ми сьогодні відносимо досоціології. У цьому контексті слід виділити теорію Карла Маркса, якого вважаютьвеликим економістом та соціологом ХІХ ст. [22]. У ХХ ст. між економічноютеорією та соціологією впродовж кількох десятків років існував конкретний поділпраці. Гайденко П. П. зазначає, що згідно з «Вебером, соціологія починаєтьсятам, де з’ясовується, що економічна людина — надто спрощена модель людини»[23].
А Т. Парсонс вважав соціологію наукою про цілі,а економічну теорію — про засоби досягнення поставлених цілей [24].Соціологія, економічна психологія та економічна культура стають сьогодні дедалівагомішими чинниками економічного розвитку.
Зазначимо, що високий рівень абстрактностіраціональної моделі людини, прийнятної в економічній теорії, її відносна незалежністьвід реальних чинників господарської поведінки, є сьогодні важливоюметодологічною проблемою. Співвідношення теорії та господарської практикизавжди було складним вузликом в економічній науці. Смітівський ринковийфундаменталізм та психологічна школа маржиналізму характеризують окремі сторониповедінки людини епохи вільної конкуренції 150-річної давності, використанняметодології яких не дозволяє пояснити сучасні особливості та відмінності мікро-та макроекономічного розвитку національних економік, темпи економічногозростання та рівень споживання.
Еволюція суспільної думки налічує цілу низкуметодологічних засад, що визначають концепцію розуміння суспільства. Так,перший революційний крок у розвитку суспільствознавства було зроблено в ХV—XVIст., коли на місце Бога було поставлено матеріальний інтерес. Приватнавласність визначалась як головний чинник і гарант незмінності природи людини, априватновласницькі відносини стали вихідною домінантою розуміння всієї економічноїсистеми, у тому числі й прогресу суспільства. Егоїзм людини, її приватний інтересстають вихідним методологічним пунктом різноманітних економічних шкіл, щорадикально видозмінює філософію суспільствознавства.
Виникнення марксизму якфілософсько-економічного вчення сформувало нову методологічну парадигму —можливість побудови нового суспільства на засадах суспільної власності. Своюфілософську концепцію марксизм побудував на діалектичних засадах, що дало змогупояснити сутність суспільства як суперечливої, історичної, внутрішньо цілісноїсистеми. Використовуючи власну методологію, марксизм обґрунтував соціальнісуперечності в розвитку капіталізму і його історичність, необхідність змінисуспільно-економічної формації. На сучасному етапі розвитку суспільства виниклапотреба в розробленні нової парадигми методології дослідження сучасних особливостей.
Аналіз суспільного життя має здійснюватися напідвалинах плюралізму власності та гармонійного поєднання загальнолюдських,класових, національних та інших пріоритетів. У своїх методологічних принципаханалізу сучасної економічної системи ми не відкидаємо економічного вчення К.Маркса, роздумів Е. Дюркгейма стосовно закономірностей розвитку йфункціонування духовності, соціально-стратифікаційної концепції П. Сорокіна йучення М. Вебера про культурно-побутові форми соціальності. Професор СорбонниЕміль Дюркгейм у своїй праці «Про розподіл суспільної праці» (1893 р.)зосередив увагу на значимості для суспільства права, моралі, релігії, почуттів,звичок, які визначають поведінку людини і які нав’язуються їй соціальним середовищем.
М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначностіматеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Він ставить в одинметодологічний ряд економічний, політичний, культурний, освітній, релігійний таінші чинники. Ні матеріальні інтереси, ні ідеї, на думку М. Вебера, не існуютьізольовано, одне потребує іншого як доповнення й завершення [25].
Продовжуючи ідеї М. Вебера, Й. Шумпетерзазначає, що економічна наука обов’язково «повинна включати чотири основніскладові: економічну теорію, економічну історію, статистику й економічнусоціологію» [26]. А в праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» Й. Шумпетерформулює першу теорію демократії як напрям економічної соціології. Економістипочали звертати увагу на політичну поведінку людини, яка має вирішальнезначення для прийняття економічних рішень на мікро- та макрорівні, впливаючитаким чином на еволюцію економічної системи й відповідно економічної теорії.
Для нашого предмета дослідження особливогозначення набувають «точка біфуркації» та «флуктація», на підставі яких можнатеоретично обґрунтувати нелінійність розвитку відносин у трансформаційнійекономіці та випадкові одиничні відхилення від стійких економічних принципів.Водночас ми відкидаємо метафізичність підходу до використання методологіїсинергетики в економічній теорії. Але десятирічний період трансформаціїсуспільства, що супроводжується дезорганізацією та хаосом у прямому тапереносному розумінні, підводить до висновку, що тільки поєднання нашогоекономічного мислення з синергетичним розумінням «зруйнує стереотип страхуперед хаосом, що йде з глибокої давнини, дасть змогу побачити красу іконструктивність хаосу» [27].
Перехідна економіка України, її трансформаціябули започатковані в результаті політичного рішення, а не стали наслідкомеволюційності попереднього економічного розвитку. Революційна зміна економічноїполітики, трансформація економічних і політичних інститутів привели доліквідації попередніх економічних принципів функціонування економічної системиі становлення нової, на ринкових засадах, системи. Активне втручання держави векономіку в другій половині ХХ ст., глобальна трансформація економіки натеренах постсоціалістичних країн та різного роду фінансові афери сучасностівисувають на передній план методологічну проблему ролі об’єктивного тасуб’єктивного в сучасному розвитку економіки. Ми схиляємося до думки щодовирішальності суб’єктивного чинника у визначенні пріоритетності напряміврозвитку економіки. Це підтверджується й визначальною роллю інформації впрогресі суспільства. Інформаційне суспільство, риси якого сьогодні набуваютьзрілості, продукується людиною, його свідомістю та відповідними політичними йекономічними цілями.
Методологічно адекватною системою поглядів насучасний суспільний розвиток є такі погляди, які обов’язково повинні враховуватиідеї «соціальної злагоди» (Конфуцій), «вічного миру» (І. Кант) та«раціонального соціуму» (М. Вебер). Генезис зазначених методологічних напрямів,їх творче, а не механічне використання для аналізу сучасної недосконалоїперехідної економіки повинні послужити теоретичним підґрунтям побудовиплатонівської «ідеальної держави» в Україні, формуванню соціально орієнтованоїринкової економіки.
Принцип верифікації в дослідженні відносиндержави та ринку становить необхідний елемент методології дослідження. Постійнезвірення теоретичних висновків з господарською практикою становить сутністьметоду верифікації. Окрім цього, специфіка відносин держави та ринку втранзитивній економіці не завжди адекватно відображається в ефективнійекономічній політиці держави. Наприклад, хоча сьогодні в економіці Українидосягнуто економічне зростання відносно 2000 р., великий зовнішній боргспричинює відволікання фінансових коштів на виплату процентів за боргом та йогоповернення, тим самим заморожується вітчизняне інвестування економіки, їїінноваційний розвиток, що в недалекому майбутньому призведе до скороченняобсягів виробництва, національного доходу, рівня споживання населення. Тобтосучасна економічна політика держави повинна обов’язково брати до увагизовнішній та внутрішній борги держави, щоб не допустити загострення проблемекономічного і соціального розвитку національної економіки в перспективі.
1.3 Інституціональна методологія розуміння держави та ринку
Формування новогоекономічного порядку відображається в структуризації суспільства, у становленніі розвитку нових інститутів, які й уособлюють органічну єдність економічного,правового, соціального і політичного. «При вирішенні практично будь-якоїекономічної проблеми, — писав лауреат Нобелівської премії Г. Мюрдаль, —об’єктом наукового дослідження має стати вся соціальна система, включаючи,окрім так званих економічних факторів, усе, що може впливати на майбутні подіїв економічній сфері» [28]. Використання методології інституціоналізму, як одногоз перспективних напрямів дослідження економіки в тісному взаємозв’язку з іншимисферами людської діяльності, дозволяє виокремити сутність та перманентністьрутини трансформаційної економіки, що спричиняють негативні соціальні наслідкита економічні втрати.
Методологіяінституціональної теорії набуває для аналізу транзитивних економік особливогозначення. «Технологічні та інституційні зміни — це ключі до розуміннясуспільної та економічної еволюції, якій властива залежність від її шляху…Взаємодія між державним устроєм та економікою, численність учасників з різнимступенем впливу на інституціональну зміну і роль культурної спадщини, що лежитьв основі живучості багатьох неофіційних обмежень, — усе це спричиняє до цієїскладності» [29].
Інституціональнийпідхід передбачає розгляд економіки не як раз і назавжди статичної системи, аяк живий організм, що постійно трансформується. Економіка України саме тепер іпереживає цей момент трансформації. Предметом дослідження інституціоналізму єне лише ринковий механізм саморегулювання і економічна людина, а й проблемибезробіття, структурної та регіональної незбалансованості, проблемивзаємозв’язку економіки і політики, визначення ролі держави, суспільноїорганізації людей. Для тих, хто матиме намір поглиблено вивчати інституціоналізм,без знання якого неможливо здійснювати економічну політику держави, називаємоосновоположників цього наукового напряму: Торстейн Веблен, Макс Вебер, УесліМітчелл, Джон Гелбрейт, Ян Тінберген, Даглас Норт, Трауінн Егертсон, ФренкНайт, Олівер Вільямсон, Річард Нельсон, Сідней Уінтер та інші. Праці цих ученихперекладені й видані російською та українською мовами.
Теорія суспільного вибору відображає спробу«раціоналізувати» норми, тобто побачити в нормах результат усвідомленого,раціонального вибору людей. Отже, суперечність між моделлю раціонального виборуі слідуванню нормам знімається. Теорія суспільного вибору вивчає насампередюридичні норми, що відображають результат політичного вибору, а також ті, щофіксуються у праві. Для пояснення юридичних норм використовується неокласичнамодель раціонального вибору. Зокрема, передбачається, що «політика — цескладний інституціональний процес, в основі якого люди вибирають різніальтернативи, зіставляючи їх зі своїми цінностями, подібно до того, як вонивибирають на ринку товар, керуючись лише особистими потребами» [30]. Інакшекажучи, норми та правила з’являються в результаті взаємодії індивідів наполітичному ринку. Звідси і наступний критерій оцінювання норм — їхефективність. Норми ефективні тоді, коли вони ґрунтуються на індивідуалістичнихцінностях та сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів.
Через механізм розподілу відбуваєтьсяреалізація особистого інтересу, наповнення його матеріальним змістом.Результатом розподілу суспільного продукту є отримання благ кожним членомсуспільства. Прагнення кожного до отримання більшої частки суспільногопродукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, можезабезпечуватися двома способами: перший — збільшення частки внеску кожного устворення продукту; другий — активний вплив на саму систему розподілу продукту.Перший спосіб належить до економічно об’єктивних норм суспільногоспівіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінськійсфері. За браком дійової демократичної системи управління суспільствомформування розподільних відносин більшою мірою визначається суб’єктивнимфактором, що призводить до перекосів та до розбалансування в економіці.
Приватнавласність, на думку Дж. С. Мілля, є фундаментальним та визначальним інститутом,з допомогою якого створений продукт розподіляється відповідно до витраченихфакторів виробництва, хоча «у своїх вторинних проявах інститут цей різноманітнийі схильний до видозмін» [31]. Рента, прибуток і заробітна плата є, власне,капіталістичними формами розподілу, що пов’язані з приватною власністю.Одноосібна приватна власність доби А. Сміта визначала досконалу конкурентнуформу розподілу відповідно до трьох факторів виробництва: землі, капіталу іпраці. В умовах вільної конкуренції XVIII—XIX ст. ринок за допомогою обмінуавтоматично регулював розподіл ресурсів та доходів. Головним дестабілізаційнимнаслідком ринкового розподілу ресурсів і доходів була криза надвиробництватоварів, яка могла на десятки років «законсервувати» економіку.
Сучасний етапрозвитку суспільства характеризується трьома основними чинниками, які змінилиобличчя капіталізму. Це, по-перше, залучення широких верств населення доволодіння власністю у вигляді акцій, що спричинило нову форму перерозподілу —отримання дивідендів як частини додаткової вартості і частки заробітної плати,яку не було використано на споживання. По-друге, активне втручання держави векономіку створило ефективну систему перерозподілу всіх названих доходів.Зазначені особливості сучасного розвитку капіталізму не були враховані прирозробленні концепції приватизації в більшості пострадянських країн, щопризвело до перетворення приватизації в розподіл економічних факторіввиробництва, тим самим викривляло процес формування приватної власності якінституційної основи економіки вільного підприємництва.
У країнах зперехідною економікою перехід від державної власності до приватної здійсненорадикальним, можна сказати, революційних шляхом. Політичне рішення держави уформі Програми і Закону про приватизацію, дозволило за короткий термін у формісертифікатної (Україна) чи ваучерної (Росія) приватизації здійснити формальноперехід економічних факторів виробництва з державної в приватну власність. Якдля економічної науки, так і для практики господарювання, важливого значення набуваєпитання щодо справжньої економічної природи «новоствореної» приватноївласності, оскільки з’ясування цього питання має важливе методологічне значеннядля формування економічних важелів стимулювання економічного розвитку.Економічна теорія використовує класичну методологію аналізу економічної природивідносин власності, одним із найбільш принципових положень якої є «… положенняпро трудовий характер власності та, як наслідок цього, об’єктивна зумовленістьв одній особі працівника і власника» [32]. З погляду загальноцивілізаційноїлогіки розвитку економіки слід говорити про тотожність праці і власності, аякщо виходити з формаційної логіки, потрібно розглядати власність крізь призмуконкретного еволюційного процесу зміни прав власності, що дає можливість здійснюватианаліз відносин власності в тісному взаємозв’язку зі змінами правил укладенняконтрактів, зі зміною поведінки самої людини. Тільки в контексті формаційногопідходу та з урахуванням методології інституціональної теорії можна виявитиокремі риси економічної сутності становлення приватної власності на економічніфактори в країнах із трансформаційною економікою.
Панування тієї чиіншої форми власності визначає в суспільстві відповідний тип економічної іполітичної систем. Монополізація державою всієї власності є необхідною, аленедостатньою економічною передумовою формування адміністративно-командної читоталітарної систем, які не є ефективними і життєздатними. Що ж до інститутуприватної власності в усіх його сучасних формах виявлення, то він є найпоширенішоюекономічною системою, тією об’єктивно необхідною закономірністю, без якої неможе розвиватися жодна країна світу. Але це ще не означає, що ми маємострімголов і наввипередки, будь-якою ціною і нашвидкуруч перевести все народнегосподарство на приватну форму власності. Будь-яка апологія приватної власностіґрунтується на такому припущенні: приватна власність означає гарантію на володіннялюдьми результатами їхньої праці, таланту й бережливості. Аналізуючиконтрактову гілку ефективності О. Е. Вільямсом дає досить влучне методологічнепосилання: «… у виданнях з прав власності ставиться питання про неправильнийрозподіл прав власності як причину хибного розподілу ресурсів (виділенонами. — Авт.)» [33].До ряду особливостей історичної практики не лишеУкраїни, а й інших пострадянських країн слід, на наш погляд, віднестиекономічний романтизм та утопізм світогляду, общинну форму співіснування йрабську психологію поведінки, науковий нігілізм мас і волюнтаризм особистості,злодійство й відчуження власної історії, ідолопоклонство та дуалізм у вчинках.Усі наші негаразди й біди від власної поведінки зокрема та прийнятих на різнихієрархічних рівнях державного управління рішень взагалі. Дуже влучним євисловлювання Дж. С. Мілля: «Правила, що визначають розподіл багатства,є такими, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства;вони досить різні в різні часи в різних країнах; і могли би бути щерізноманітнішими, якби цього забажали люди» [34]. Поведінка формується підвпливом історичного досвіду та з огляду на теперішні умови співіснування.Ідеться про необхідність теоретичного аналізу історичних тенденцій таособливостей поведінки кожного члена суспільства в перехідний період економіки.
Одним із теоретичних прорахунків у формуванніконцепції приватизації було недооцінювання факту розмежуваннякапіталу-власності та капіталу-функції. Оперуючи Марксовим баченнямкапіталістичної економіки, ми слідом за Марксом вважали, що після приватизаціїотримаємо в одній особі і власника, і організатора підприємства. Маркс ще невідрізняв підприємця від «грошової людини», оскільки на той час цього явища векономіці ще не було. З кінця ХІХ ст. і до наших днів існує тенденція виділенняокремо «чистих підприємців» і власників капіталу, або, як ще їх називають економісти,«грошових мішків». Ці явища чітко простежуються на прикладі функціонуванняакціонерних підприємств і банківського капіталу — основних організаційно-економічнихформ приватизації в Україні. У рамках акціонерного підприємства межа поділупроходить між акціонерами-власниками та правлінням підприємства — підприємцями,або менеджерами, як їх назвав Джеймс Бернхем. Як підтверджує практика приватизаціїв Україні, головою правління стає, як правило, колишній директор підприємствачи організації. Відсутність механізму контролю з боку акціонерів-засновниківпризвела до безконтрольності, повної безвідповідальності та свавілля в діях івчинках голів правління багатьох акціонерних товариств. Отже, у законодавчомупорядку був відкритий шлях до можливих зловживань, тобто до тіньової економіки.
Досліджуючиеволюцію поглядів на роль держави в макроекономічному регулюванні приватногобізнесу, важливо не уникнути впливу на економічні процеси чинниківсоціально-політичного та психологічного характеру. Представники інституціоналізмувважають, що кейнсіанська політика стимулювання ефективного попиту краще, ніжринок, здатна вирішувати завдання ефективного використання ресурсів, якщо вонасупроводжується заходами з контролю за цінами і доходами. Вагоме місце вконцепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою,центральне місце в якому відводиться державі, зокрема її фіскальним органам.Так, на думку Дж. Гелбрейта, необхідно більше покладатися на фіскальну, ніж нагрошово-кредитну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченнямбюджетного дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Він також стверджує,що необхідно збільшувати урядові витрати в суспільстві, для якого характернепроцвітання приватного бізнесу [35].
У кінці 1970-хроків започаткована нова концепція мікроекономіки фірми, в основу якоїпокладена неоінституціональна парадигма. Неокласична теорія фірми належить дотак званої групи технологічних теорій, другу групу формують організаційнітеорії, які розглядають фірму передусім як сукупність контрактів, як організацію,як інститут [36]. Слід зазначити, що неоінституційна парадигма має дві течії:перша аналізує організації «ззовні» через інституційне середовище (теоріясуспільного вибору, теорія прав власності), друга — досліджує організації«зсередини» (через систему договорів, контрактів (теорія трансакційних витрат).Важливе значення для дослідження фінансових посередників як організаційвідіграє економічна теорія трансакційних витрат, що є складовоюнеоінституційної економічної теорії.
Специфіка соціально-економічногоі політичного становища в Україні та, що одночасно відбувається, становленнядержавності і реформування економічної системи. Тому відсутність сталих ірозвинутих інститутів державності уповільнює і деформує процеси приватизації якголовного елементу реформування економіки. Відсутність зрілихдержавно-політичних інститутів, політичної волі щодо реформування економічноїсистеми, а також низький рівень знань ринкової економіки призвели суспільну системуУкраїни до кризи. Під час вручення Нобелівської премії Р. Коуз зауважив:«Значення інституціональних факторів в економічній теорії стало ясним у зв’язкуз сучасними подіями в країнах Східної Європи. Колишні комуністичні країнихочуть просуватися по шляху до ринкової економіки, їхні керівники прагнутьцього, але без відповідних інститутів ніяка ринкова економіка неможлива. Якщо бми більше знали про свою власну економіку, ми могли б надати їм більшудопомогу» [37].
Теорія поведінки передбачаєрозгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерелонеофіційних обмежень виводить із «суспільно передаваної інформації як частиниспадщини, котру називаємо культурою» [38]. Культура створює концептуальну,побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуттяпостачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національноїспадщини з суспільних наук (насамперед ідеться про економіку, філософію, право,політику, управління) сформували у нашого покоління зневажливість до науки тапринципів функціонування суспільства, в нашому випадку — державного управління.Цим самим стверджується романтична самовпевненість у власних видуманих різногороду теоріях та правильно прийнятих державних рішеннях. В умовах відсутностіуспадкованих традицій та наукових переконань державного управляння, постійнооновлювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи,чим стримують економічний розвиток.
Знання про суспільство євизначальним у формуванні поведінки людини та урядовця зокрема. Ще Джон СтюартМілль зазначав: «Як люди мислять, зумовлює те, що вони роблять…» [39]. Є і протилежне:як люди діють, так вони і мислять. Прийняття державних рішень (законів,нормативних актів чи адміністративних рішень виконавчої влади) є віддзеркаленнямсуспільної економічної думки та думки окремих виконавців. Усе залежить відтого, наскільки в суспільстві утвердилися демократичні начала та об’єктивністьприйняття рішень, коли поведінка окремого індивіда підпорядковується волібільшості. При адміністративній моделі економіки волюнтаристські рішеннявладних структур стають домінуючими, тому вони не можуть відображатиоб’єктивність економічного розвитку.
Ринковатрансформація командної економіки виявила теоретичну неспроможність економічноїнауки щодо вирішення проблем, які виникли в процесі її здійснення. Пояснюєтьсяце таким:
По-перше,слід визнати факт випереджаючого розвитку господарської практики порівняно зрозвитком економічної теорії. Ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені-економісти незмогли передбачити не тільки кризу економіки соціалістичних країн, а йфінансові кризи, що охопили низку країн на рубежі двох тисячоліть. Існування теоріїконвергенції двох систем є свідченням теоретичного визнання об’єктивностііснування командної і ринкової економік.
По-друге,романтичні проекти шокової терапії (обвальної приватизації), які булиреалізовані згідно з рекомендаціями спеціалістів Світового Банку (Дж. Сакса таінших) у країнах Східної Європи і які супроводжуються великимисоціально-економічними втратами для національної економіки, свідчать протеоретичну їх неспроможність. Позитивний досвід Китаю ринкового реформування,основою якого є концепція градуалізму, свідчить про існування у світовійекономічній думці досить аргументованого і виваженого теоретичногообґрунтування напрямів трансформації командної економіки.
По-третє,сьогодні необхідно сконцентрувати увагу вітчизняних економістів на об’єктивномуузагальненні інституційних змін в Україні, класифікувати проблеми першого,другого і т. д. порядку з погляду екуменічного підходу до аналізу економіки.Тобто економічні проблеми (інфляція, безробіття, зростання державного боргу,розподільна несправедливість тощо) необхідно розглядати в контексті тісноговзаємозв’язку з такими інституційними чинниками, як економічна культура, рівеньопанування населенням та правлячою елітою законів ринкової економіки, традицій,звичаїв тощо. Слід визнати, що вітчизняна економічна наука ще не опанувалатеорію інституціоналізму і неоіституціоналізму. Ми перебуваємо лише на стадіїкоментування досягнень сучасної світової економічної науки, тоді як вкрайпотрібно вже використовувати весь її методологічний інструментарій длявироблення ефективної державної економічної політики в Україні.
По-четверте, яксвідчать окремі дослідження перехідної економіки, сьогодні вже можназапропонувати конкретні пропозиції щодо корекції реформ державного управлінняінфляцією та зовнішнім боргом, удосконалення методики вартісного оцінюванняматеріальних та нематеріальних активів держави, розвитку малого підприємництва,налагодження економічного порядку на основі принципів вільної конкуренції тавикористання державного регулювання задля досягнення економічного зростання тадобробуту більшості людей.
У цьому аспекті заслуговує уваги теоріяінституту, що висунута субстантивістами, згідно з якою дослідження економічнихявищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним дляекономіки1. Так, з історії економічних учень мизнаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крімтого, в економічних дослідженнях все більшої ваги набирає школаінституціоналізму, методологія якої значною мірою відрізняється від класичногонапряму чи маржиналізму. Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центрфункціонування суспільства ставив боротьбу людей за існування, ідею їх розвиткута діяльності. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковійціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідкицього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічногоінтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людськоїособистості в економічному розвитку.
Послідовниками інституціональної школи були У.К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Висуваючи на перший план етичні норми життя,Гобсон критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважаваморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідеюнеобхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [40].На думку Гобсона, такі об’єкти розподілу, як багатство, дохід повинні оцінюватисяне тільки як результат витрат економічних факторів, а й як відображеннялюдських, життєвих витрат виробництва та корисності їх використання. Тобто маєвелике значення, як розподіляється і де використовується створений дохід.
Ідея поведінки людей пізніше була використанаДж. М. Кейнсом для розроблення концепції державного регулювання економіки.Кейнс зазначав, що «діяльність людей, а не сліпі та об’єктивні ринкові сили —от що лежить в основі «запасів та потоків», які розглядаються в економічномуаналізі. Виникнення та рух доходу також можуть бути пов’язані з поведінкоюлюдей, а при цьому підході навіть виявляється такий контроль, який сприяв биподоланню циклічних коливань, що породжуються капіталізмом» [41]. Психологічнасхильність людей до споживання, до ліквідності грошей та оцінювання майбутньоївигоди виступають у Кейнса вихідними методологічними моментами аналізузростання та розподілу національного доходу та зайнятості.
Економічнакультура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток наповедінку людей, на економічний розвиток, і великий вплив мають на відносинирозподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей,а й результатом діяльності політичних інституцій тощо.
У цьому плані неможна обійти концепцію Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розглядрозвитку суспільства через еволюцію типів культури. Історичні закони вінрозглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхіднупередумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок упередчи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється… Людина завжди була єдиним творцем свої історії…» [42]. Систему цінностей,систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як вихідний чинникрозвитку суспільства. Можна погодитися, що кожна система культури втілюється вправі, філософії, моралі, структурі виробничих відносин. На наш погляд,абстрактна абсолютизація ролі особистості та системи культури в розвиткусуспільства може призвести до появи суб’єктивістських теорій економічногорозвитку. Потрібен предметний та інтегрований, з погляду суспільних наук,аналіз поведінки політичного лідера чи державної влади стосовно відповідноїконкретної економічної ситуації країни та поставлених цілей.
Теоретичнеобґрунтування ефективної державної економічної політики залежить не тільки відвибору теоретичної моделі економічного розвитку, а й від конкретних історичнихумов її здійснення. Виступаючи проти революції в Росії, Г. Плеханов вважав, щодля цього необхідні відповідна економічна культура, послідовність економічноговизрівання умов. Тому зрозуміло, наприклад, що рівень економічної культуритакож визначає способи здійснення економічної політики (наприклад,приватизації, розподілу доходів тощо). Мається на увазі насамперед ступінь поєднанняполітичних та економічних методів організації економічної системи, врахуванняетичних норм. З іншого боку, не треба абсолютизувати роль культури, але йнедооцінка її може знизити науковий рівень дослідження особливостей перехідноїекономіки України, у тому числі й системи розподілу.
Як пояснитиіснуючі відмінності в системі розподілу в таких країнах, як Німеччина, Англія,Швеція, США чи Італія. У цих країнах домінувала ринкова форма організаціїекономіки, індивідуалізм та модернізація, тоді як системи розподілу створеногопродукту в суспільстві значною мірою різняться. Чинники цих відмінностейнеобхідно шукати в економічній культурі. Можна погодитися з П. Л. Бергером, щонеобхідно «звернути увагу на соціальні та культурні відмінності між Північною іЗахідною Європою, з одного боку, та Південною і Східною, з іншого» [43].Цікавим методологічним підходом П. Бергера в поясненні відмінностей міжекономічним розвитком країн є розгляд особливостей родини як соціоекономічноїланки функціонування суспільства. Порівнюючи етику китайської родини зцінностями латиноамериканських родин, він робить висновок, що китайська родина«функціонує як виробнича інституція (джерело капіталу і кредиту, надійна мережаділових контактів, наймання на роботу, система соціального страхування)», тодіяк мексиканська родина, навпаки, функціонує «як перерозподільна інституція,тобто виступає в ролі системи зобов’язань, згідно з якими кожен здобутокіндивідуальної соціальної мобільності швидко перерозподіляється численнимродичам», унаслідок чого «капітал не накопичується і ніхто не відходить далековід того місця, з якого почав» [44]. П. Бергер робить висновок, що два варіанти«родинності» характеризуються абсолютно різними формами економічної культури. Зцього випливає, що першопричини критичного економічного становища в Україні тав системі розподілу благ необхідно шукати не тільки в помилковості теоретичнихконцепцій реформування економіки, а й в особливостях родини, її «общинності», утаких ментальних рисах, як «романтизм», «свавілля» тощо, які накладають свійвідбиток на специфіку системи економічних, політичних та соціальних відносин.
Вітчизнянаекономічна наука ще надто мало приділяє уваги дослідженню взаємозалежності міжукраїнською родиною, з її гуртовими цінностями, та економічними формами організаціїспільної діяльності. Домінування колективізму, общинності на відміну відіндивідуалізму в західних країнах роблять беззахисним українського індивіда вумовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, слов’янськомуіндивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильнозрозумілих інтересів людини, які б збігалися з суспільними інтересами. Перехідвід абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовахперехідної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняноїекономічної науки на сучасному етапі.
90-ті роки XX ст. ознаменувалиповернення до несправедливо забутої інституціональної парадигми, яка вважається«третім шляхом» розвитку теоретико-економічної думки, відмінним віднеокласичного та кейнсіанського. У цей час двох представників сучасногоінституціоналізму було нагороджено Нобелівськими преміями: Р. Коуза у 1991 р.та Д. Норта у 1993 р. за розроблення теорії трансакційних витрат і дослідженняструктури прав власності. Сучасний інституціоналізм плідно використовує економічніідеї ранніх інституціоналістів та післявоєнні інституціональні концепції зметою розширення меж економічного аналізу в напрямі дослідження економічнихінституцій і організацій, їх мотивації та економічної поведінки на основіструктури прав власності та трансакцій.
До теорії трансакційних витрат (умежах теорії фірми і ринкових відносин) належить концепція американськоговченого Олівера Ітона Уільямсона (нар. 1932 р.), що залишається маловідомою длябільшості вітчизняних економістів. Показово, що саме О. Уільямсон у книзі«Ринки та ієрархії» вперше вжив термін «нова інституціональна економічнатеорія», яка базується на двох відправних твердженнях:
1) інститути відіграють важливу рольу господарському житті;
2) інститути піддаються науковомуаналізу.
Учений, на противагу неокласичномупідходу, виходить з того, що формування «правильних економічних інститутів» єбільш значним науково-прикладним завданням, аніж «формування правильних цін».
Погляди О. Уільямсона формувалися підвпливом ідей Г. Саймона (щодо обумовленості економічної поведінки людей і принципу«обмеженої раціональності»), К. Ерроу (про економічну роль інформації), Р.Коуза (щодо природи фірми і трансакційних витрат) та інших учених. Першимкроком стало вивчення проблем вертикальної інтеграції в термінах теоріїтрансакційних витрат, потім цей підхід було застосовано більш широко — при дослідженнірізнопланових економічних явищ — корпорації, профспілок, способів організації,державного регулювання, корпоративного управління, які мають схожу контрактнуприроду.
О. Уільямсон вміло поєднав економічнунауку з організаційною, синтезувавши досягнення прихильників інституціональноїтрадиції в економічній, правовій та організаційній науках. Новаінституціональна економічна теорія (НІЕТ) в особі Уільямсона запропонувалаконструктивну альтернативу неокласичній теорії ринків та фірми шляхом вивченняпорівняльних переваг внутрішньофірмової і ринкової моделей координації зпогляду економії ними трансакційних витрат. Крім того, вчений наголошує на необхідностіврахування в економічному аналізі таких факторів, як обмежена раціональність таопортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей). Ці питання набулирозгорнутого викладу у книзі «Ринки та ієрархії: аналіз і висновки для антимонопольногорегулювання» (1975).
Центральна теза другої значної роботиО. Уільямсона «Економічні інститути капіталізму: фірми, ринки та «відносна контрактація»(1985) — «загальна теорія контрактів може застосовуватися щодо трансакційбудь-яких типів». Було здійснено порівняльний аналіз ефективностіальтернативних механізмів управління і координації (великої ієрархічноїорганізації, ринку та їх змішаних форм) у здійсненні господарських угод (трансакцій).Особливостями книги є:
¾ активневикористання в економічному аналізі значної кількості правових теорійконтракту;
¾ поясненняорганізаційних рішень фірм переважно через поняття «специфічних активів»;
¾ розглядальтернативних механізмів управління контрактами: до діаметрально протилежних —ієрархії та ринку — додаються змішані, проміжні форми — довготерміновіконтракти, договори франчайзингу тощо.
Підходи і висновки О. Уільямсонатотожні поглядам інших представників сучасного інституціоналізму. Наприклад,Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія дедалі більше стає «наукоюпро контракти», а не «наукою про вибір».
О. Уільямсон, традиційно визначаючипоняття «інститутів» як «правил гри», що представлені неформальними обмеженнямина взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (Конституцією,законами, правами власності), модифікує це поняття шляхом урахування рівнярозвитку інституційного середовища, розгляду інститутів як механізмівуправління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій.Вивчення організацій протиставляється традиційній мікроекономічній теоріївиробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами іринком є заданим і сталим, залежним від рівня технології і рідкісностіресурсів. Теорія трансакційних витрат використовує як базову одиницю аналізуакт економічного «переходу» (трансакції) від завершальної стадії одноготехнологічного процесу до початкової стадії іншого, суміжного з першим.Трансакція — це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теоріїтрансакційних витрат. Вона виникає, коли товар чи послуга перетинає межусуміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами.Трансакційні витрати в О. Уільямсона — це сукупність попередніх (ех ante)витрат, пов’язаних з підготовкою проекту угоди, веденням переговорів ізабезпеченням гарантій та фактичних, дійсних витрат (ex post), викликанихнеефективним пристосуванням і коригуванням угоди, тобто ситуацією, колиреалізація контракту ускладнюється через його помилки і прорахунки абонепередбачені зовнішні фактори. Чіткої межі між адміністративно-командним(характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації іконтролю, на думку Уільямсона, не існує, а вибір на користь одного з нихзалежить від порівняння ефективності здійснення трансакцій («переходу»), якінабувають форми внутрішньо- і міжфірмових угод (контрактів).
Методологічні принципи дослідженнятрансакцій О. Уільямсона:
1) ефективність трансакціївизначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічностіактивів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов їїздійснення;
2) обмежена раціональність людей, якане дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання інаслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», якіпотребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди;
3) процес контрактації потрібновивчати комплексно, приділяючи особливу увагуex post стадії внаслідокрухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на exante стадії).
Теорія трансакційних витрат має чітковиражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховуєфактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратуєза посилення формалізації економічного аналізу.
Теорія трансакційних витрат О.Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняєтьсятаким:
1) є більш мікроаналітичною;
2) велику увагу приділяє поведінковимпередумовам (мотивам) економічної поведінки;
3) передбачає порівняльнийінституціональний аналіз;
4) розглядає фірму як структуриуправління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю;
5) досліджує економічне значенняспецифічності активів;
6) приділяє надзвичайну увагу ex postвитратам;
7) досліджує приватний, а не судовийпорядок вирішення конфліктів.
Отже, теоріятрансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізуекономічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних,правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринковогогосподарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченогомає теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженнігосподарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшуєможливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформу постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки —передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різнятьсясвоїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливостіреалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованогоО. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економікитрансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніжзастосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ.
1.4 Трансцендентність інтересів у системідержава—громадянин
Інтересирухають життям народів
(Гегель)
Трансформація командно-адміністративної моделісоціалізму в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, актуалізувалатеоретичне обґрунтування гармонізації інтересів у суспільстві. Це обумовленодвома радикальними процесами в суспільному житті України протягом останніхдесяти років: становленням державності та приватизацією державного майна.Утвердження державності передбачає формування окремого прошарку населення —державних управлінців (державного менеджменту) з отриманням відповіднихповноважень, влади та привілеїв. Це об’єктивний процес. Його формування супроводжуєтьсяінституціоналізацією політичної, правової та соціальної системи з відповіднимиінтересами політичних сил, ідеологія яких передбачає різний напрямсоціально-економічного розвитку України.
Приватизація державного майна досить гостропоставила питання про соціальну нерівність у суспільстві, про загострення суперечностейміж багатими та бідними верствами населення. Кожна соціальна група формує своюспецифічну систему інтересів, які можуть не збігатися у процесі подальшогоекономічного зростання. У цьому параграфі не ставиться завдання критичногоаналізу «суперечностей інтересів» між бідними і багатими, це вічна проблемавсієї історії існування цивілізації, тут лише зосереджено увагу наметодологічних питаннях ролі інтересів у складному взаємопереплетінніекономічних, політичних та соціальних складових сучасного суспільства.
Зазначимо, що інтерес — категорія філософська,економічна і соціальна. В інтересі органічно об’єднано дві сторони суспільногобуття — економічну та соціальну. Взаємозв’язок цих сторін найбільшою міроюпроявляється у сфері взаємодії держави та ринку в рамках національноїекономіки, а також у процесі глобалізації суспільства. Якщо економічна сторонаформує вимоги до економічної політики держави щодо використання обмеженихресурсів, то соціальна сторона характеризує його наслідки. Політична системасуспільства, рівень демократії дає змогу оптимізувати економічну і соціальніневідповідності. Суперечливість на-
слідків негативно відбивається на економічній поведінці суб’єктів (держави тафірм), що в кінцевому підсумку веде до змін в інституційній архітектоніцісуспільства, а значить і вирішенні соціальних конфліктів. Дуалізм економічногота соціального розв’язується через реалізацію інтересу. Практична значимістьреалізації інтересів проявляється в поведінці та проведенні відповідної політики.
Філософів таекономістів давно цікавили спонукальні мотиви, що рухають суспільний прогрес.Звільнивши етику від церковно-феодальних пут, відомий філософ Гельвеційобґрунтував егоїзм людини її природною властивістю і фактором прогресу суспільства.Матеріальність філософії Гельвеція справила на погляди А. Сміта вирішальнийвплив. Тому стає зрозумілим поведінка «економічної людини» А. Сміта, якабазується на теорії Гельвеція про користолюбний інтерес, на природномупрагненні кожного до своєї вигоди. Створена А. Смітом теорія поведінки «економічноїлюдини», її відносин у суспільстві заклали основи поглядів класичної політичноїекономії на рушійну мотивацію економічної системи, на принципи її функціонування.Зв’язок інтересів із задоволенням потреб людей, їх соціальних груп, об’єднаньтощо розкриває природу інтересу, як мотиваційної та рушійної сили суспільства.«Інтереси виступають могутніми двигунами економічного прогресу, створюють ту«пружину», котра приводить у рух економічний механізм» [45].
На відміну відпотреб, інтерес уособлює конкретизацію поведінки відповідного суб’єктагосподарювання залежно від внутрішнього стану самого суб’єкта, його місця іролі в суспільстві. Інтерес — це згусток економічних (матеріальних),соціальних, політичних та духовних потреб. Теоретично є виправданим абстрактнерозмежування економічних, соціальних та політичних інтересів.
Необхідно незабувати, що носієм інтересу виступає людина і тільки людина. Д. Рікардозазначав, що думки людей визначаються їхніми інтересами. У своєму листістосовно парламентської роботи від 9 травня 1822 р. він писав: «Скажіть мені, учому проявляються їхні інтереси, і я скажу вам, які заходи вони будутьзахищати» [46]. Реалізація інтересу завершує цілеспрямовану діяльністьсуб’єкта. Прийняття рішень на макрорівні обов’язково враховує наявністьпереважаючого впливу інтересів більшості в умовах демократичної системи, намікрорівні прийняття рішень здійснюється з огляду на індивідуальний (колективний)інтерес.
Інтереси маютьоб’єктивний характер і є спонукальними мотивами діяльності людей. Індивіди, щобреалізувати свої інтереси, вступаючи у відносини між собою, досягають певнихцілей у житті, діють згідно з суб’єктивними мотивами і переконаннями. Навідміну від природи, у суспільстві свідомо діють люди, вчинки якихпідпорядковані свідомим намірам і бажаним цілям [47]. Будь-яка мета причиннообумовлена інтересом.
На об’єктивнусторону інтересу вперше звернули увагу французькі матеріалісти. Д. Дідро стверджував:«Коли говорять про інтерес індивіда, верстви, нації — «мій інтерес», «інтересдержави», «його інтерес», «їх інтерес», — це означає дещо потрібне і кориснедля держави, для особи, для мене і т. п.» [48]. Корисність, тобтоматеріальність, є вихідною методологічною засадою будь-якого інтересу. К.Маркс, як перший та всесвітньо визнаний передусім соціолог, а не економіст,обґрунтував мотивацію поведінки та структуризацію інтересів в епоху первісногонагромадження капіталу, тобто в процесі формування капіталістичного суспільствав країнах Західної Європи. Існує думка про тотожність поглядів К. Маркса іфранцузьких матеріалістів на об’єктивність розуміння інтересів. Б. Губер,наприклад, доводить, що «К. Маркс від Гельвеція успадкував поняття правильно зрозумілогоособистого інтересу і використав його дещо по-своєму, у вигляді правильнозрозумілого класового інтересу, який повністю збігається з правильнозрозумілими інтересами представників класу» [49].
Як політичні, такі економічні інтереси поділяються на особисті та суспільні. Усі інші видиінтересів є, на наш погляд, похідними. Так, визнання колективних інтересівбазується на об’єднанні конкретних особистих інтересів у відповідній сферіпрояву. Наприклад, колективний інтерес фірми об’єднує осіб з метою виробництватовару чи надання послуг та отримання прибутку. Інтерес політичної партії єоб’єднанням індивідуальних поглядів членів партії чи солідарних з ними длявирішення тієї чи іншої проблеми. Суспільний інтерес має предметну форму проявуна рівні держави, яка і проводить відповідну політику в усіх сферах суспільногобуття. Колективний інтерес за місцем проживання може об’єднувати людей стосовноохорони навколишнього середовища, привласнення суспільних благ і т. п., щотакож опосередковано залежить як від поведінки кожного члена колективу, так івід їх впливу на рішення держави. Теоретично можна визнати наявністьсуспільних, колективних та особистих інтересів. Критерієм поділу інтересів унашому випадку є власність. У соціально-економічній літературі проводиться йінша класифікація інтересів.
Дослідженняпитань взаємодії держави та ринку передбачає аналіз механізму прийняттяполітичних рішень на рівні держави, що проявляється через реалізацію політичнихінтересів. У цьому плані ми розглядаємо людей у трьох іпостасях: як виборців, законодавціві осіб, котрі представляють виконавчу владу. Взаємовідносини між цими ролямипоказано у вигляді схеми (рис. 1.1).
/>
Рис. 1.1.Політичний механізм реалізації інтересу
Залежновід форми державного управління виборці можуть впливати на прийняття рішеньщодо досягнення своїх інтересів. Рішення проводяться в життя виконавчою владою,правила поведінки визначає законодавча влада. Дієвість означеного механізмузалежить від багатьох чинників політичного, економічного та соціального плану.Теорія державного управління розглядає можливість прийняття рішеньадміністратором під впливом не тільки законодавчого поля, а й політичноїзалежності чи економічної матеріальної зацікавленості. У боротьбу за прийняттявідповідного рішення включаються представники різного роду інтересів,вирішальним серед яких виступає економічний, а точніше матеріальний, інтерес.
Слідзазначити, що в транзитивній економіці України відбувається активний процесперерозподілу матеріальних благ, що неоднозначно впливає на інституціоналізаціюінтересів у суспільстві внаслідок шокового соціального розшарування населення.Тут важливо звернути увагу на неадекватну індивідуальну поведінку «мільйонера»,який усупереч логіці капіталізму замість капіталізації своїх доходів витрачаєїх на непродуктивне споживання, тобто лише на споживання. З іншого боку,соціально обкрадена людина, рівень достатку якої ще недавно був вищим запрожитковий мінімум, сьогодні перебуває в апатії і повністю деморалізована.Тобто в трасформаційній економіці, коли ще не закінчено приватизацію та невідбулися інші інституційні ринкові зміни, суб’єкти економіки не зацікавлені впідприємливій трудовій ініціативі щодо збільшення обсягів виробництва або зниженнясобівартості продукції чи послуг задля збільшення прибутків чи доходівнайманого робітника. Ці та інші проблеми сьогодні ще потрібно вирішити втеоретичному плані.
З поглядусоціального у структурі інтересу можна виділити чотири основні моменти:
1)соціальний стан суб’єкта, або сукупність його практичних зв’язків ізсуспільством;
2)ступінь усвідомлення стану, який може широко варіюватися від нерозуміння черезсмутне відчуття до ясного усвідомлення;
3)ідеальні спонукальні сили, або мотиви, діяльності, що напрямлені на певніоб’єкти інтересу;
4) самедійство, яке являє собою утвердження суб’єкта в об’єктивному світі. Останнєнайповніше проявляється в системі взаємодії держави з фірмами та кожнимгромадянином країни.
Заперечуючиматеріалізм К. Маркса, М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальнихі духовних детермінант у суспільному розвитку. Економічний чинник, за М.Вебером, треба розглядати на рівні з іншими — політичним, культурним, духовним,а не як визначальний. Жоден із факторів суспільного життя не слідабсолютизувати. Духовні чинники обумовлюють економіку не менше, ніж економікарозвиток духовності. Незважаючи на проголошену рівноправність, духовномучиннику М. Вебер надає перевагу, стверджуючи, що в основі капіталістичної економікилежить релігія[50; 51]. На думку Вебера, насправді між особистими і суспільнимиінтересами існує суперечність, яку він характеризував як суперечність міжформальною та змістовною раціональністю. Остання досягається при такомуфункціонуванні економіки, коли задовольняються потреби суспільства в цілому іразом з тим не порушуються загальновизнані етичні норми.
У суспільстві, заМарксом, провідними є економічні зв’язки. Ортодоксальний марксизм не тількиабсолютизував економічну детермінанту суспільного життя, а й довів її доабсурду. Ще сьогодні економісти і соціологи, спрощуючи Марксову теорію, стверджують:суспільне буття визначає суспільну свідомість, а виробництво — всі інші способиі види життєдіяльності. Підкресливши провідну роль матеріального виробництва,К. Маркс зовсім не закликав нехтувати політикою, мораллю чи побутом, людськимистосунками, духовним чи геополітичним чинниками. К. Маркс розглядав суспільствоу формі підсистеми об’єктивної реальності, що існує як процес діяльності таспілкування людей на основі їхніх інтересів.
Для нашогодослідження не має великого значення схоластичні сперечання стосовно сутностіінтересів як форми прояву економічних відносин, які так активно обговорювалисяв недавньому минулому вітчизняними економістами і філософами. Відправною точкоюнашого дослідження є розуміння інтересу як вияв мотиваційної сторони вдіяльності та поведінці як людини, так і держави чи міжнародних економічних таполітичних організацій. Така теоретична установка дозволяє використовуватитеорію інтересів для аналізу характеру всього спектра складних питаньекономічного розвитку як національної економіки, так і світового господарства вцілому. Тобто сьогодні вже можна стверджувати про активне формування такоїструктури інтересів: світове господарство (глобальна економіка) — держава(національна економіка) — громадянин (домашнє господарство). Досить актуальнимі ще недостатньо дослідженим залишається проблема еволюції внутрішньоїмотивації та рамок реалізації кожного з названих вище інтересів.
Реалізаціяінтересу прямо залежить від рівня розвитку матеріальних умов і суспільнихможливостей. Індивідуальний інтерес особистості прямо обумовлений йогоекономічним становищем. У рамках індивідуальної поведінки об’єктивний зв’язокміж економічним становищем і інтересами інколи істотно спотворюється. Те, що уформуванні інтересів соціальної групи чи верств населення є визначальнимфактором, у формуванні індивідуального інтересу виступає не єдиним, а навіть другоряднимфактором або взагалі відсутній як такий.
Економічнасистема характеризується різноманітністю інтересів. Залежно від форм власностінеобхідно розрізняти інтереси окремих осіб (приватний), колективні інтереси тасуспільства. Зазначеним інтересам притаманна як єдність, так і відмінності. Узв’язку з приватизацією в Україні значимість приватного інтересу набуває всебільшого значення. Приватний інтерес наповнюється матеріальним змістом, тобтоприватною власністю. Приватизація як економічна форма розподілу багатства сталависхідним поштовхом для формування економічно відокремленого суб’єкта зприватним інтересом, дії якого не завжди асоціюються з інтересами суспільства.
Звертаємоособливу увагу на взаємодію різних інтересів — як у соціальному аспекті, так ів економічному — на взаємодію виробництва, обміну, розподілу і споживання,тобто тих сторін і елементів, які мають місце в будь-якому суспільстві:розвиненому чи перехідному. Мета будь-якого суспільства — це рух до відносноїстійкої соціальної структури, до соціального порядку. Тому соціальнуорганізацію необхідно розглядати як намагання зберегти норми, які б недозволяли надзвичайним конфліктам руйнувати суспільство. Якщо ж ми незрозуміємо характеру соціально-економічної системи, яку ми створили (а мова йдепро Україну) й контролювати розвиток якої ми не здатні, і почнемо зновупоспішно діяти, як це ми зробили з приватизацією, вона може нас повністюзагубити. Що ми вже по суті й отримали. Дивовижність цієї системи в тому, щозусилля, які докладаються для поліпшення складної ситуації, часто призводять доще гіршого становища. Проблема стабільності соціальної системи може бутивирішена не шляхом удосконалення окремих її елементів, а через удосконалення«управління всім техніко-політико-економіко-природним комплексом» [52].
Маєтьсяна увазі досягнення гармонії всіх видів інтересів. Інтереси людей надзвичайносуперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людей як єднають, так іроз’єднують релігійні спільності чи розбіжності, етнічні особливості (народ, нація),соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурніпристрасті (суспільні організації: братства, спілки тощо), родинні зв’язки(рід, сім’я тощо). Проте матеріальний інтерес (відносини власності) є найбільшхарактерною ознакою, що з’єднує чи розділяє людей у різні соціальні спільності.Приватна власність узагальнила і легалізувала індивідуальний внутрішній інтереслюдини до індивідуальності, незалежності, окремості. Вона створила матеріальніпередумови відокремленого існування людини та її сім’ї. З іншого боку,усуспільнення виробництва вилилось у різноманітні форми матеріальної залежностівідокремленої на ранніх етапах розвитку суспільства приватної власності, соціальної,політичної і духовної залежності людини від людини. Поглибленнясоціально-економічної нерівності посилює соціальну залежність людей, а на ційоснові виникають різного роду суперечності, що підриває соціально-економічнустабільність розвитку суспільства.
Дослідженнядержави як політико-економічної засадної інституції суспільства обов’язковопотребує аналізу соціальної структури суспільства, характеристики інтересіврізних соціальних груп, класів, верств (страт), квінт. Уперше визначеннясоціальної групи дав англійський філософ Т. Гоббс у праці «Левіафан», визначившиїї як сукупність певного числа людей, об’єднаних спільним інтересом чи спільноюсправою; він дав інтерпретацію інтересу як основи об’єднання людей у соціальніспільності й спонукального мотиву їх діяльності [53]. Марксистська соціальнафілософія, започаткувавши теоретичний аналіз соціальної структури на засадахісторизму та практики, поділяє суспільство на основні й неосновні класи.Основні класи зумовлені способом виробництва, що визначає тип даногосуспільства, неосновні — залишилися від старого віджитого суспільства абопостають як носії майбутнього способу виробництва. Однією з головних вимогметодології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, щоаналізується. Його сутність — у пошуку реальних інтересів класів, що борються міжсобою й через це змушені приховувати їх за різними мотивами, ідеями та словами.У період існування Радянського Союзу методологія класового аналізу виявиласьабсолютизованою.
Зауважимо, що М.Вебер спробував розщепити класову структуру суспільства на відносно самостійнігрупи людей, що гуртуються на засадах фактично розрізнених інтересів у сферівиробництва, суспільного життя, політики. За твердженням інших західних учених,суспільство поділяється не на класи, а на особливі верстви — страти.Представниками соціальної стратифікації є російсько-американський соціальнийфілософ П. Сорокін, американський соціолог С. Ліпсет, англієць Т. Боттомор таінші дослідники. Вони пропонують різницю між верствами населення шукати не вкласовій структурі, а в стилі і способі життя, у розмірах прибутку, у різницірівнів культури, рівнів споживання, у ступені оволодіння політичною владою [54].
Відокремленістьіндивідуального інтересу реалізується через відчуження, що починається змоменту огородження людиною куска землі й оголошення його приватною власністю.З розвитком матеріального виробництва відчуження набуває економічних форм, уяких здійснюється життєдіяльність людини.
З реалізаціїкорисливого особистого інтересу бере початок усім відомий принцип «невидимоїруки» А. Сміта (мається на увазі автоматичний механізм конкурентного ринку), щорегулює ринкову економіку. Зазначимо, що погляди А. Сміта на рушійні силиекономічного розвитку лягли в основу сучасних теорій ринкової економіки іпринципів її функціонування. Відомий американський економіст-соціолог, професорДж. К. Гелбрейт пише: «Ми проповідуємо етику користолюбних інтересів, і ніколив нашій історії ми не пропагували її так красномовно, багатократно і навіть звідтінком виправданого гніву, як в ці останні роки…» [55]. Якби наші ідеологиреформ хоча б раз прочитали п’ять книг «Багатства народів» А. Сміта, тообов’язково натрапили б у другому розділі четвертої книги на виправдання А.Смітом протекціоністських дій держави стосовно захисту слабих вітчизняних галузейта виробництв від іноземних тарифів.
Прагнення кожногодо отримання більшої частки соціального продукту, що є об’єктивно зумовленим іприродним для людини, може забезпечуватися двома шляхами: перший — збільшеннямчастки вкладу кожним у створення продукту; другий — через активний вплив насаму політику держави задля отримання і привласнення особисто політичної ренти[56, с. 152—153]. Перший спосіб необхідно віднести до економічно об’єктивнихнорм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінськійсфері. В умовах відсутності дійової демократичної системи управліннясуспільством, формування оптимального механізму взаємодії держави та фірм(домашніх господарств) більшою мірою визначаються суб’єктивним фактором, щоведе до перекосів та до розбалансування в економіці.
Мотиваціяхарактеризується сукупністю внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукаютьлюдину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають ційдіяльності певної спрямованості й доцільності. У своїй поведінці кожен суб’єктекономічної системи (підприємець, державний службовець чи хтось інший)керується власним інтересом, що в умовах інституціоналізації суспільства єрушійною силою. Індивідуальний інтерес формується під впливом дії багатьохчинників: економічних, соціальних, політичних, ментальних і т. п. Економічнуоснову інтересу становить збагачення, соціальну — усвідомлення суспільноїєдності, політичну — підпорядкування владі, дотримання закону, ментальні такультурні чинники — цілий перелік етичних, історичних, спадкових, культурних тарелігійних рис, що відображають особливість прояву суб’єктивної сторониінтересу. Оскільки в рамках державної політики за всю історію розвитку нашогосуспільства, у тому числі в часи Русі, Козаччини, царської Росії, РадянськогоСоюзу, ніколи не стверджувалася приватна власність у тому капіталістичномурозумінні, якого вона досягла в країнах Західної Європи та Америки, то проблемаформування приватного інтересу та його гармонія з суспільним є визначальним установленні соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку. Якщоекономічні, соціальні та політичні чинники індивідуального інтересу є майжеадекватними для всіх народів, то ментальні та культурні чинники якразвідображають їх відмінності. На жаль, цим чинникам як економічна, так іфілософська наука ще дуже мало приділяють уваги.
Механізм взаємозв’язку політики держави зекономікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства,як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначаєполітику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна істроката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльностіі захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями.Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верствінтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, утому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаютьсяосновні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування,системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання векономіку.
Література до розділу 1
1. ВасильчукЮ. А.Трансформация потребностей — развитие личности и общества // Полис. — 1994. — №5. — С. 6—22.
2. MachlupE. TheUniversal Bogey // Essays in Honour of Lord Robbins. — L., 1972. — P. 99—117.
3. ЛеонтьевВ. Экономическиеэссе: Теория, исследования, факты и политика. — М.: Политиздат, 1990. — С. 28.
4. Там само.— С. 29.
5. Очеркиэкономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 84.
6. Більшдетально про субстантивізм та його напрями можна почитати в кн.: Очеркиэкономической антропологии. — М.: Наука, 1999. — С. 78—94.
7. СелигменБ. Основныетечения современной мысли. — М.: Прогресс, 1998. — С. 119.
8. СорокинП.Историческая необходимость // Социс. — 1989. — № 6. — С. 138.
9. РижкоВ. А.Концепція як форма наукового знання. — К.: Наук. думка, 1995. — С. 8—9 (212с.).
10. Степин В. С. Философская антропология ифилософия науки. — М.: Высшая школа, 1992. — С. 183. (191 с.).
11. Добронравова И. С. Виненергетика: становлениенелинейного мышления. – К.: Лыбидь, 1990. — С. 103 (192 с.).
12. Лекторский В. А. О толерантности, плюрализме икритицизме // Вопросы философии. — 1997. — № 11. — С. 46—54.
13. Новая постиндустриальнаяволна на Западе. Антология. — М.: Academia, 1999. — С. 578 (640 с).
14. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М.:Наука, 1987. — С. 38 (240 с.).
15. Вернадський В. И. О науке. Т. 1. Научноезнание. Научное творчество. Научная мысль. — Дубна: Феникс, 1997. — С. 344 (576с.).
16. Тоффлер Э. Третья волна. — М.: АСТ,1999. — С. 465 (782 с.).
17. Туровский М. Б. Философские основаниякультурологии. — М.: РОССПЭН, 1997. — С. 114 (440 с.).
18. Кун Т. Структура научных революций.— М.: Прогресс, 1975 — 281 с.
19. Роббинс Л. Предмет экономической науки// ТЕЗИС: теория и история экономических и социальных институтов и систем. —М., 1993. — Вып. 1. — 305 с.
20. Менеджмент и рынок:германская модель: Учеб. пособие / Под. ред. У. Рора и С. Долгова. — М.: БЕК,1995. — 264 с.
21. V. Nell-Breuning, O.Wirtschaftsethik // Lenk H. / Maring, M. (Hrsg.), Wirtschaft und Ethik. — Stuttgart, 1992.— 311 s.
22. Шумпетер Й. Капитализм, социализм идемократия. — М.: Экономика, 1995. — 540 с.
23. Гайденко П. П. Социология Макса Вебера // ВеберМ. Избр. произведения. — М.: Прогресс, 1990. — 283 с.
24. Granowetter M. The Old and New EconomicSociology: A History and an Agenda // Beyond the Marketplace: Rethinking Economyand Society / Ed. A. F. Robertson, R. Friedland. — N.Y., 1990. — Р. 89—112.
25. Макаренко В. П. Критика методологиисоциального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 105—116.
26. Шумпетер Й. А. История экономическогоанализа. — М.: Экономика, 1989. — Вып. 1. — 389 c.
27. Князева Е. Н., Курдюмов С. П. Антропный принцип в синергетике// Вопросы философии. — 1997. — № 3. — С. 62—79.
28. Myrdal G. «The Meaning andvalidity of Institutional Economics», in Dopfer, 1976. — P. 82.
29. Даглас Норт. Інституції, інституційназміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000,1998. — С. 133.
30. Мильчакова Н. Игра по правилам:«общественный договор» Джеймса Бьюкенена // Вопросы экономики. — 1994. — № 6. —С. 118.
31. Милль Дж. С. Основы политической экономиии некоторые аспекты их приложения к социальной философии: В 3-х т. / Пер. сангл. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 339.
32. Гальчинський А. С., Єщенко П.С., Палкін Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К., 1995. — С. 67.
33. Вільямсом Олівер Е. Економічні інституціїкапіталізму. Фірми, маркетинг, укладання контрактів. — К.: Артек, 2001. — С.27.
34. Милль Дж. С. Основы политическойэкономии: В 3-х т. / Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1980. — Т. 1. — С. 338.
35. СтігліцДж. Е.Економіка державного сектору / Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К.:Основи, 1998. — С. 248—249 (854 с.).
36. Нуреев Р. М. Курс микроэкономики: Учебник.— 2-е изд. — М.: НОРМА, 2001. — 572 с.
37. Amer. Ekon. — 1992. — Vol.82, № 4. — P. 714.
38. Норт Даглас. Інституції, інституційназміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 2000.— С. 52. (198 с.).
39. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в ХХстолітті: (Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державнихфінансів). — Львів: Каменяр, 2000. — С. 19 (303 с.).
40. Селигмен Б. Основные течения современноймысли. — М.: Прогресс, 1998. — 402 с.
41. Там само.
42. Сорокин П. Историческая необходимость// Социс. — 1989. — № 6. — С. 135—147.
43. Бергер П. Л. Капіталістична революція:П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. зангл. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передм. В. К. Черняка. — К.:Вища шк., 1995. — 247 с.
44. Там само.
45. Политическая экономия:Учебник / В. А. Медведев, Л. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — М.:Политиздат, 1990. — С. 87.
46. Давид Рикардо. Начало политической экономиии податного обложения / Пер. Д. Рязанова. — М.; Л., 1929. — С. 3.
47. Маркс К., Энгельс Ф. / Соч. — 2-е изд. — Т. 27. —С. 402.
48. Дидро Д. Избр. произв. — М.; Л.,1951. — С. 352.
49. Huber B. / Der Begrif des interessesin der sozialwissenschaften. Winterthur, 1958. — S. 45.
50. Макаренко В. П. Критика методологиисоциального познания М. Вебера // Филос. науки. — 1984. — № 6. — С. 107.
51. Кон И. Философский идеализм и кризисбуржуазной исторической мысли. — М., 1959. — С. 94.
52. Джей Форрестер. Эта странная социальнаясистема // Мировая экономика и международные отношения. — 1972. — № 6. — С. 96.
53. Гоббс Т. Избр. произв. — М., 1964. —Т. 2. — С. 244.
54. Липсет С. Политическая социология //Социология сегодня: Проблемы и перспективы. — М., 1971. — С. 146.
55. Злободневные цитаты //Известия. — 1987. — 28 июня.
56. Про суть та механізмприсвоєння політичної ренти див.: І. Й. Малий, М. К. Галабурда. Політична рента// Економічна енциклопедія: У 3 т. — Т. 3. / Редкол.: С. В. Мочерний (відп.ред.) та ін. — К.: Академія, 2002. — 952 с.
РОЗДІЛ 2. Еволюція функцій держави
2.1 Держава: соціально-економічна сутність, теорія виникнення татипологія
У суспільній літературі існує різне тлумачення терміна «держава». Нерідкойого вживають як синонім слів «країна», «народ», «суспільство», «вітчизна».По-різному термін «держава» визначається у філософських, соціологічних іполітологічних теоріях. Так, представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П.Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції), трактуючи її якправову форму для спільного життя народу, а також як «верховну юридичну особу»,«юридичну організацію народу», «юридичне уособлення нації». Виключно зправового погляду розглядав державу і німецький правник Г. Кельзен, якийототожнював її з правом. На його думку, держава являє собою систему відносинпанування і підлеглості, де воля одних виступає мотивом для інших. У такомурозумінні держава — це відносно централізований правопорядок. Г. Кельзенвважав, що будь-яка держава є правовою.
Соціологічну теорію держави розробив німецький юрист Р. Ієрінг. Вінвизначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечуєвищість суспільних інтересів над особистими.
Представники класової теорії держави (К. Маркс і Ф. Енгельс) наголошувалина класовій сутності державної влади. Держава, на їхню думку, — це комітет, якийуправляє загальними справами всієї буржуазії.
Науковий інтерес становить сучасне розуміння держави. Узагальнюючи різніпідходи, можна сказати, що держава — це організація суверенної політичноївлади, яка в рамках правових норм на території окремої країни здійснюєуправління суспільними сферами і забезпечує безпеку нації та гарантує права ісвободи громадянам.
З погляду політології, держава — це апарат, механізм, який захищаєінтереси населення певної території, регулює відносини між членами суспільства,у тому числі за допомогою примусу. Тобто державна влада передбачає можливістьпримусу з боку держави, застосування певних «силових» засобів. В окремихдержавах це призводить до порушення прав окремої людини, до приниження їїгідності. У демократичній державі влада, забезпечуючи інтереси суспільствазагалом, одночасно захищає права і свободи кожної людини.
Над питаннями про причини і шляхи виникнення держави люди почализамислюватися давно. Створювалися найрізноманітніші теорії, які по-різномутлумачили зазначені питання. Пояснюється це насамперед відмінностями історичнихі соціальних умов, у яких жили автори цих теорій, розмаїтістю їхніх ідеологічнихі філософських позицій.
Узагальнюючи різні літературні джерела, що стосуються сутності держави,можна виділити три підходи до дослідження цього питання. Перший —політико-філософський (античний), який відстоювали представники стародавньоїфілософії Аристотель та Цицерон. Згідно з цим підходом держава розглядається яксвого роду спілкування, організоване заради спільного блага, задоволеннящоденних потреб, як засіб вирішення «загальних справ» і регулювання відносин«народ—держава». В основі цих відносин лежить спільність інтересів.
Другий підхід — класовий. Його представники розглядають державу якрезультат поділу суспільства на класи та засіб класової боротьби, машину длягноблення одного класу іншим. Це марксистсько-ленінський підхід. Третій підхід— організаційно-правовий. Він визначає державу як організаційний і правовийзасіб регулювання суспільних відносин. Теорії про походження держави сталивиникати разом з еволюцією самої держави, відображаючи рівень розвиткуекономічного ладу і суспільної свідомості.
Сучасна теорія держави і права виділяє в теоріях походження держави двівеликі групи: так звані класичні теорії й інші. До класичних теорій відносять:Афінську, яка трактує виникнення держави як результат внутрішніх суперечностей[1]; Римську, що пов’язує виникнення держави з боротьбою між плебеями та патриціями;та Германську, яка вважає, що держава виникла внаслідок захоплення однимплеменем великих територій та необхідності створення єдиного центру зуправління ними [2].
Учені й сьогодні сперечаються щодо причин виникнення держави. Частина зних ці причини пов’язує з тим, що внаслідок розвитку людського суспільства,підвищення продуктивності праці і появи надлишків продуктів серед людейпоступово виникала нерівність. Водночас формувалися неоднакові, часомпротилежні інтереси різних груп людей — рабовласників і рабів, феодалів і селянтощо. Щоб утримати владу у своїх руках, не вистачало власних сил, авторитету.Необхідний був певний механізм, який допомагав би керувати суспільством,примушувати, в разі потреби, до покори.
У контекстітакого висновку залишаються актуальними думки Ф. Енгельса: «Первісне суспільствошляхом простого поділу праці створювало собі особливі органи для захисту своїхзагальних інтересів. Але згодом ці органи, і головний з них — державна влада,служачи своїм особливим інтересам, зі слуг суспільства перетворилися в йоговолодарів» [3], причому виникнення апарату державної влади не є результатомзусиль тільки панівного класу, це продукт суспільства в цілому на відомомуступені його розвитку.
Отже, основніпричини появи держав були такі:
— Необхідністьудосконалення керування суспільством. Це удосконалення, у свою чергу, булопов’язане з розвитком виробництва, появою нових галузей, поділом праці, зміноюумов розподілу суспільного продукту, виокремленням соціальних структур, їхукрупненням, зростанням чисельності населення, яке проживає на певнійтериторії, і т. п.
— Необхідністьорганізації великих суспільних робіт, об’єднання для їх виконання великих маслюдей. Це особливо було властиво тим регіонам, де основою виробництва булополивне землеробство, що вимагало будівництва каналів, водопідйомників,підтримання їх у робочому стані і т. п.
— Необхідністьпридушення опору експлуатованих. Процеси, що відбуваються при розпаді первісногосуспільства, з неминучістю ведуть до поділу суспільства, до появи багатих ібідних, до виникнення експлуатації меншістю більшості, а разом з тим до появисоціальних антагонізмів і опору тієї частини суспільства, яка зазнаєексплуатації.
— Необхідністьпідтримання в суспільстві порядку, що забезпечує функціонування суспільноговиробництва, соціальну стійкість суспільства, його стабільність, захист відможливого негативного зовнішнього впливу з боку сусідніх держав чи племен. Цезабезпечується, зокрема, підтриманням правопорядку, застосуванням різнихзаходів, у тому числі і примусових, з тим, щоб усі члени суспільства дотримувалисянорм права, що зароджується, навіть якщо ці норми не відповідають їхнімінтересам.
З погляду соціальної нерівності виникнення держави пояснюється з двохпозицій: класової і позакласової. Існують такі теорії позакласового підходу:патріархальна, договірна, теологічна, психологічна, теорія насильства,космічна.
Патріархальна теорія. Згідно з цією теорією держава виниклаз сім’ї. Вважається, що держава з’явилася ще тоді, коли люди жили родами ікерував життям батько патріарх. Сім’я зростала, і патріарх поступовоперетворювався на главу держави, сімейна влада — на державну.
Договірна теорія. Окремі вчені XVIII ст. пояснювалипояву держави досягненням угоди між людьми про розподіл функцій у суспільстві,коли одні керуватимуть, а інші — підкорятимуться. У цьому сутність договірноїтеорії походження держави.
Теологічна теорія. Згідно з цією теорією державастворена Богом, джерелом державної влади, як і всього сущого на Землі, є волявищої сили — Бога.
Психологічна теорія. Ця теорія доводить, що через своїпсихологічні особливості одна частина населення повинна панувати, а інша —підкорятися.
Теорія насильства. Стверджує, що держава виникла внаслідокнасильства в результаті завоювання одного племені іншим. Адже переможцюпотрібно було утримувати в покорі переможених.
Космічна теорія. Представники цієї теорії вважають, що держава наЗемлю принесена з космосу більш розвинутими цивілізаціями.
Кожна з цих перелічених теорій має своїх прихильників і противників,докази «за» і «проти». Але жодна з них не пояснює переконливо виникненнядержави. Найбільш обґрунтованою сьогодні з класового підходу єсоціально-економічна, або марксистська, теорія, яка пояснює виникнення держависоціально-економічними причинами.
Будь-яка держава характеризується такими ознаками: наявністю публічної(відкритої) влади, державної території, мови, громадянства, армії, грошовоїодиниці і фінансової системи.
Виникнення держави пов’язане з необхідністю регулювання відносин міжлюдьми, в суспільстві загалом, в економіці, іноді підтримання нерівності міжними.
Одним із поглядів на державу є, як зазначалося вище, договірна(природно-правова) теорія походження держави. Розглянемо її детальніше.
Теорія договірного походження держави також виникла в глибині сторіч. УСтародавній Греції деякі софісти вважали, що держава виникла в результатідоговірного об’єднання людей із метою забезпечення справедливості. Епікурвперше висловив думку, що держава виникає внаслідок взаємної угоди людей. Алеякщо в поглядах філософів Стародавньої Греції ми знаходимо лише зачатки даноїтеорії, то в працях блискучої плеяди мислителів ХVІІ—XVІІІ ст. М. Горація, Б.Спінози, А. Радищева, Г. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо й ін. вона набулаповного свого розвитку.
Прихильники природного права державу розглядають як результат юридичногоакта суспільного договору, що є породженням розумної волі народу, людськимвитвором або навіть винаходом. Отже, дана теорія пов’язується з механічнимуявленням про походження держави, згідно з яким вона є штучним утвореннямсвідомої волі людей, котрі погодилися об’єднатися заради кращого забезпеченнясвободи і порядку.
Договірна теорія була обґрунтована в працях Руссо. Аналізуючи історичнийдосвід, він дійшов висновку, що люди в природному стані мають певні права ісвободи. Потім заради добробуту виникає суспільний договір між кожним членомсуспільства й утворюваною державою. За цим договором люди передають частинусвоїх прав державній владі і беруть зобов’язання підпорядковуватися, а державазобов’язується охороняти невідчужувані права людини, тобто право власності,свободу, безпеку. Угода людей, на думку Руссо, — основа законної влади.Суверенітет належить народу в цілому, а правителі — це уповноважені народу, якізобов’язані звітувати перед ним і які змінюються відповідно до його волі.
Однак той же історичний досвід, як показав Руссо, засвідчив, що з часомправителі стали дивитися на державу як на свою власність, а на громадян — як насвоїх рабів. Вони стали деспотами, гнобителями народу. Деспотизм, за Руссо,вищий і крайній прояв суспільної нерівності, що виникла: нерівності багатих ібідних як наслідок влади; нерівності панів і рабів як наслідок попрання законноївлади владою сваволі. Ця нерівність стає причиною нової негативної рівності:перед деспотом усі рівні, тому що кожний дорівнює нулю. Але це вже не стараприродна рівність первісних людей, а рівність як перекручування природи.
Зауважимо, що науковість договірної теорії учені оцінюють доситьнеоднозначно і суперечливо. Має місце і повне заперечення її історичноїсамостійності, проте деякі аспекти даної концепції знайшли своє реальневтілення в практиці державного будівництва. Як приклад можна назвати СполученіШтати Америки, які у своїй конституції юридично закріпили договір між народами,котрі мешкають на їх території, і визначили цілі цього договору: утвердженняправосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяннязагальному добробуту, охорона права приватної власності і бізнесу тощо. На основідоговору між республіками був утворений і Союз Радянських СоціалістичнихРеспублік. Отже, елементи договірної теорії мають реальний історичний ґрунт.
Договірна теорія вперше показала, що держава виникає як результатсвідомої і цілеспрямованої діяльності людей. Вона являє собою створений людьмисуспільно-політичний інститут, що має величезний вплив на життя індивідів,груп, класів, усього суспільства. Цей інститут постійно змінюється під впливомяк внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Що стосується економічного аспектудоговірної теорії, то з ним пов’язані демократичні засади в економічнихвідносинах, утвердження відносин партнерства, взаємної відповідальності, атакож підконтрольності, підзвітності перед народом усіх державних та приватнихекономічних структур, їх змінюваності тощо.
Тривалий час у юридичній науці вітчизняній та деяких інших країн панувалиуявлення про державу, що ґрунтувалися на ідеї класового устрою суспільства.Відповідно до цієї ідеї держава розглядалася «як знаряддя, машина дляпридушення одного класу іншим», «організація економічно панівного класу» тощо.Однак таке визначення сутності держави не можна вважати безперечним. Здавнарозрізняли дві функції держави — забезпечення загального блага і здійсненняорганізованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з нихобумовлювалося конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Так,на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класовуструктуру з властивими їй антагоністичними суперечностями, сформувалося вченняпро класову боротьбу, що стало підґрунтям уявлень про державу і право. За такихумов воно було історично виправданим. Але це вчення не може бути основою длядослідження сутності держави і права, коли в суспільстві немає чітко окресленихкласів та існує складна і розгалужена соціальна структура. Соціальнісуперечності нині вже не є антагоністичними, а тому втрачає свою актуальністьорганізоване державою насильство стосовно великих соціальних груп. Рівеньматеріального достатку сучасної держави дозволяє забезпечити все більш широкимверствам населення рівень життя, що відповідає нинішнім уявленням про людськугідність.
Сьогодні, як і раніше, визначити сутність держави неможливо без аналізуісторичних умов, що складалися, тенденцій і динаміки їх розвитку. Сучаснийперіод розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічнийрозвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і свобод. Пріоритетнимистають ідеї гуманізму, загальнолюдські цінності. Усе це сьогодні знаходить своєвідображення в найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціальноорієнтованих.
Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому.Вона є організацією, яка певним чином відокремлена у вигляді механізму держави(державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування тарозвитку, особливі потреби та інтереси.
На нашу думку, вивчення характеристик держави повинно здійснюватись як зпогляду єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Держава єособливою формою організації суспільства, його внутрішньою організацією,структурою соціальних відносин, засобом їх упорядкування і забезпечення безперешкодногоіснування, об’єднує суспільство насамперед у вигляді певної території.
На підставі викладеного можна дійти висновку, що держава являє собоюформу організації суспільства, яка:
· об’єднуєв єдине ціле всіх членів суспільства, відображає та забезпечуєзагальносуспільні інтереси і потреби;
· об’єднуєчленів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія — цематеріальна база держави;
· об’єднуєвсе суспільство як ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичніпартії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо) охоплюютьлише окремі верстви населення;
· єпредставником суспільства, виступає від його імені у відносинах з іншимидержавами;
· об’єднуєчленів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їхньогожиття;
· єверховною організацією, тобто вищим за значенням та силою об’єднаннямсуспільства, всі інші соціальні організації у сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;
· єцентралізованою організацією, внутрішня структура держави здійснюється заієрархією, тобто підпорядкованістю нижчих організаційних структур (регіонів,місцевих органів державної влади й управління, державних підприємств і установ)вищим, і насамкінець — загальнодержавним (парламенту, президенту,міністерствам).
Попри те, що держава є формою організації інтересів усіх членівсуспільства, вона не об’єднує їх абсолютно в усіх аспектах і сферах їхньогожиття. Крім загальносуспільних інтересів, існують інтереси особливі таіндивідуальні, які відображаються, забезпечуються й охороняються відповіднимисоціальними об’єднаннями чи особисто індивідом. Держава не повинна самавтручатися у сферу цих інтересів, але обов’язком її є забезпечувати їхнезалежність, гарантувати й охороняти від втручання з боку інших суб’єктів.Незалежність різних соціальних організацій та індивідів, наявність гарантованихдержавою сфер їх «самостійного» життя — важлива ознака цивілізованості державиі суспільства.
Держава як організація всього суспільства має забезпечувати нормальніумови існування та розвитку усіх своїх громадян. Це здійснюється за допомогоюмеханізму держави — сукупності органів влади й управління, які концентрують,спрямовують зусилля громадян на здійснення загальносуспільних справ. Формидержавної діяльності можуть бути різні — управлінські, матеріально-технічні,ідеологічні, охоронні тощо. І тільки державі властива правотворча діяльність —установлення загальнообов’язкових для всього населення правил поведінки увигляді юридичних нормативних актів.
Дослідження розвитку держави в різних народів і в різний історичний часдозволяє виявити суттєві загальні риси, що є характерними, типовими для всіхдержав даного періоду, або різні типи держав.
Під типом держави необхідно розуміти класифікаційну характеристикудержав, що мають схожі загальні риси, з погляду устрою, управління,субординації повноважень суб’єктів держави, рівня культурно-духовного розвитку,цільової спрямованості тощо.
Поділ держави на відповідні типи покликаний допомогти з’ясувати, якуформу управління обрала та чи інша країна. Специфіка конкретної форми державибудь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілостірозвитку і досконалості тих чи інших складових держави. Тобто категорія формидержави безпосередньо залежить від сутності, цільової спрямованості та способуреалізації. На думку відомого юриста й філософа І. А. Ільїна, форма держави —не «політична схема», байдужа до життя людей, а жива організація. «Потрібно,щоб народ розумів свій життєвий устрій, умів організовуватися, щоб поважавзакони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість» [4].
Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бутивідповідно організована, побудована, сформована. Конкретна форма державибудь-якого історичного періоду визначається насамперед рівнем розвиткусуспільства, завданнями й цілями, яке воно ставить перед собою. Значний впливна становлення форми держави має культурний рівень народу, його історичнітрадиції, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. Наформу держави впливає також характер взаємин держави і його органів ізнедержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквоюта іншими організаціями). Можна зробити висновок, що категорія форми державибезпосередньо залежить від її змісту і визначається ним [5].
Вона показує, на яких принципах і як територіально побудована державнавлада, як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою та населенням,якими методами вона здійснюється.
Наголосимо на тому, що держава є універсальною політичною формоюорганізації суспільства, центральним елементом політичної системи. Ця тезаґрунтується на такому:
¾ у кожнійкраїні може бути багато політичних організацій, а держава існує лише одна;
¾ лишедержава може вирішувати будь-які загальносуспільні справи, а решта організаційвирішують, як правило, справи, що стосуються лише частини суспільства;
¾ лишедержава має право виступати від імені свого народу;
¾ лишевеління держави, втілені у правові норми, є загальнообов’язковими для всьогонаселення країни [6].
Отже, держава виступає передусім як політична інституція, що уособлює всіаспекти суспільної діяльності людей. У формі держави втілюється природа й організаціяпублічної влади — система закладів, що управляють економічною, політичною ісоціальною діяльністю людей. Нарешті, в ній виражається внутрішнійтериторіальний поділ суспільства. Форма держави завжди має відповідне правовезакріплення. Усі її елементи мають правову основу — вони фіксуються уконституції, законах, підзаконних актах.
Теорія держави, аналізуючи її історію, реально існуючі форми правління,розробила кілька їх класифікацій. Найпоширеніша з них — це поділ форм державиза кількістю правлячих осіб. Якщо влада належить одній особі — це монархія,якщо багатьом — аристократія, якщо всім — демократія, або республіка. Існуваннятакої класифікації було відмічено ще Геродотом [7].
Зазначимо, що нині аристократичної форми вже не існує. Тому сьогодні моваможе йти про монархію чи республіку, хоча окремі елементи аристократичної формиправління існують і досі (наприклад, палата лордів в англійському парламенті).
Республіку, як форму правління, характеризують такі ознаки:
обрання органівдержавної влади на певний термін і її колегіальний характер;
наявністьобраного на певний термін глави держави;
такий характердержавної влади, яка користується владними повноваженнями не за власнимбажанням, а за дорученням суверенного народу;
юридичнавідповідальність глави держави.
За історичними періодами свого існування республіки поділяються наантичні (держави-поліси — Афіни, Рим); середньовічні (феодальні — Венеція,Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свогорозквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.
Республіканська форма правління виникає там, де йдеться про політичнеоб’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського йсуспільного життя.
Спотвореною формою республіки є форма правління тоталітарної держави,відомий політолог Й. Шумпетер, будучи прихильником західної демократії ікритикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою зазначав, що майбутнєвсе-таки належить соціалізму [8]. Тоталітарній соціалістичній державі властивітакі ознаки:
наявністьправлячої партії, що становить ядро політичної системи і відіграє керівну рольв управлінні всіма державними й суспільними справами країни;
поєднання в однійособі вождя партії і глави держави, прагнення зберегти свої політичні пости;
наділення главидержави диктаторськими повноваженнями;
формальнийхарактер партійних і державних виборів;
підвищення роліпартійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільногой державного життя;
відсутністьюридичної відповідальності глави держави й партії.
Відомі такі види республік:
1) президентська;
2) парламентська;
3)президентсько-парламентська (змішана).
Президентська республіка ґрунтується на концепції незалежності органівзаконодавчої, виконавчої та судової влади. Ця форма правління не визнає поняттявищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитися повноваженняінших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главоюдержави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несевідповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління дієв умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика,Швейцарія).
У парламентській республіці уряд формується виключно парламентом іпідзвітний лише йому (Італія, ФРН). Глава держави не може впливати на складуряду і його політику.
Президентсько-парламентська республіка як форма правління передбачає, щоглава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатурупрем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом(Україна, Фінляндія, Франція).
На відміну від форм правління, організація держави розглядається зпогляду поділу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях,їх поділ між складовими держави.
Форма державного устрою показує:
якою є внутрішняструктура держави;
як будуютьсявідносини між центральними й місцевими державними органами;
· у якійдержавній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території[9].
За формою державного устрою розрізняють такі основні форми держав:
· унітарна;
федеративна;
конфедеративна.
У сучасній теорії державний устрій поділяють на унітарний (простий) іскладний.
Унітарна держава — це таке державне утворення, яке складається задміністративно-територіальних одиниць, що підпорядковуються центральниморганам влади й не мають ознак державної незалежності. Згідно зі статтею 2Конституції України [10] Україна є унітарною державою, її територія в межахіснуючого кордону є недоторканною. До унітарних належать також такі держави, якФранція, Туреччина, Японія, Фінляндія.
Унітарна держава характеризується такими ознаками:
верховнекерівництво здійснюють єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі,представницькі й судові органи;
на територіїунітарної держави діють одна конституція, єдина система законодавства, однегромадянство;
складовіунітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державнимсуверенітетом не володіють;
унітарна держава,на території якої проживають значні за чисельністю національності, широкодопускає національну й законодавчу автономію;
усі зовнішніміждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляютькраїну на міжнародній арені;
· має єдинізбройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державноївлади [11].
Ступінь і формиконтролю центральної влади над місцевими органами керування в різних унітарнихдержавах неоднакові. Відповідно розрізняють централізовану й децентралізовануунітарну держави.
Як уже зазначалося, форми державного керування з часом можутьзмінюватися, удосконалюватися, відчуваючи на собі вплив як внутрішніх, так ізовнішніх чинників. Але при цьому мають дотримуватися такі основні принципи:
· принципдемократизму та гуманізму в правовій діяльності держави, що передбачаєусвідомлення вагомості волі суспільства, спрямованість сили держави наздійснення, охорону та захист основних прав людини;
· принципнаціональної рівноправності — визнання і рівною мірою сприяння здійсненню,охороні та захисту основних прав «титульної» (корінної) нації та всіх іншихнацій, що живуть у даній державі;
· принципзаконності — спрямування діяльності держави на виконання законів, організаціядержавного керування на підставі законів і в порядку, передбаченому законом;
· принцип суверенностідержавної влади — єдність і незалежність державної влади як єдиного носія тавиразника суверенітету народу, його права на самовизначення;
· принцип«розподілу влади» — розподіл основних функціональних напрямів діяльностідержавного апарату (законодавство, законовиконання, судочинство, нагляд іконтроль) між відповідними спеціалізованими системами органів;
· принципненасильства — пріоритет у державній діяльності організаційних та виховнихметодів (методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення);
· принцип«громадянськості» — виконання державою своїх функцій із залучення муніципальнихорганів та різноманітних громадських об’єднань, співпрацюючи з ними.
2.2 Держава і ринок: організаційно-економічний аспект
Із становленням та розвитком державності в Україні нерозривно пов’язанийі процес зародження та розвитку підприємництва. Ці процеси в Україні, по суті,почалися в один і той самий час і постійно супроводжують один одного. Зприйняттям Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державнийсуверенітет України та схваленням 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежностіУкраїни було започатковано незворотний процес державотворення в Україні.
Зауважимо, що цей процес в Україні досить складний. Науковогообґрунтування і практичного досвіду державотворення майже немає. Такий досвід,власне, обмежений періодом від прийняття Парламентом України КонституціїУкраїни та відповідного великого пакету законів. Відсутність філософії іідеології державного будівництва в Україні нерідко призводить до виникненняколізій у відносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади, що, у своючергу, може спричинити порушення законів громадянами, підприємцями погіршенняполітичної та економічної ситуації в країні.
На сучасномуетапі особливо важливим є питання взаємодії держави і ринку. У розвинутихкраїнах це питання знайшло своє вираження у формуванні моделі «змішаноїекономіки». Змішана економіка посідає проміжне місце між командною та суто ринковоюекономікою. Під ринковою розуміється економіка вільної конкуренції, яка вчистому вигляді в реальній практиці практично не існує. Під змішаноюекономікою розуміють поєднання конкуруючих приватних підприємств зелементами централізованого державного регулювання. Економічний механізм такоївзаємодії ґрунтується на розподілі ресурсів за допомогою ринкового механізмуцін, тоді як держава коригує сукупний рівень виробництва через податкову,фіскальну грошово-кредитну та бюджетну політику, перерозподіляючи доходи задлязадоволення суспільних потреб.
У сучасних умовахзростання масштабів і прискорення швидкості кругообігу капіталу і грошейстабільність та необхідні пропорції в економіці не можуть бути забезпеченічерез ринковий механізм, тому з боку держави виникає потреба не тільки йогорегулювання, сьогодні вже цього замало. Потрібне постійне державне узгодженнявсіх економічних потоків, що може бути реалізовано через систему державногоуправління економікою. Однак воно має бути принципово відмінним від державногоуправління в умовах адміністративно-командної економіки.
Криза адміністративно-командної системи зумовила необхідністьрадикального реформування економічної системи, основною метою якої був перехіддо ринкового механізму господарювання. Домінування державної власності та їїмонополія в усіх галузях народного господарства перетворила кожного учасникагосподарської діяльності у простого виконавця команд, що подавалися зверху, тимсамим підривались його ініціатива і підприємливість.Адміністративно-насильницька система примусу до праці перетворила людей урабів, у гвинтиків із стереотипним, нав’язаним партійною ідеологією мисленням.Розподільний принцип зрівнялівки підірвав економічний механізм зацікавленості врезультатах діяльності. У нинішніх умовах трансформації економіки пересічнийгромадянин України був шокований безмежною свободою діяльності і радикальноюзміною політичних, соціально-економічних і моральних цінностей. Проте старістереотипи рухнули, а нові ще не народилися. Настав період вакууму, у якому івиникли деформовані, порівняно з загальноцивілізаційними, цінності ігіпертрофована економічна система. У вакуумі хаотичності й анархічностіорганізації суспільства і в боротьбі за переділ власності й багатства булозагублено головного суб’єкта активно функціонуючого ринкового господарства —масового середнього підприємця, який становить економічну і соціальну основуіндустріального капіталістичного суспільства.
Узагальнення світового досвіду розвитку підприємництва має великезначення для формування підприємницького середовища в Україні. Підприємець,підприємництво, підприємство і тощо є категоріями, що виражають сутність одногоявища. Способи і форми взаємовідносин між державою і підприємцем завжди були вцентрі уваги діяльності законодавців, урядовців і політиків. Для науковцівдослідження цієї проблеми є головною вимогою при розробленні теоретичнихмоделей регулювання економіки. Стисло викладемо своє бачення зазначеноїпроблеми.
Макс Вебер визначав капіталістичне підприємництво як економічнуактивність, що орієнтована на ринок і спрямована на отримання доходу шляхомобміну на ринку. В економічній літературі справедливо наголошують навзаємозалежності підприємництва і капіталізму. На думку Вебера, термін«капіталізм» застосовується лише до ситуацій, у яких економічні вимогисуспільства знаходять ресурси у вигляді капіталістичного підприємництва. ПітерЛ. Бергер звернув увагу на найпоширеніше визначення капіталізму як виробництвадля ринку підприємливими індивідами чи об’єднаннями їх з метою отримання прибутку[12].
Підприємництво як особлива сфера діяльності людей передбачає існуванняекономічної свободи у виборі виду діяльності та джерел її організації,прийняття управлінських рішень, свободи у розпорядженні власними доходами.Найважливішими рисами підприємця як персоніфікатора підприємництва є ініціативність,готовність до ризику, відповідальність, орієнтація на ефективність та якість,цілеспрямованість, організованість, раціональність у виборі ресурсів і вспоживанні тощо. Підприємство як організаційно-економічна форма підприємництва,відображає відокремлену структурну ланку, в межах якої здійснюється самостійнокругообіг матеріальних і фінансових ресурсів, формується підприємницький дохід.Величина доходу прямо залежить від зусиль та ініціативи підприємців. Можназробити висновок, що підприємництво передбачає як обов’язкову умову економічнусвободу, вільний доступ до ресурсів і ринків збуту, свободу ціноутворення тощо.
Зауважимо, що сьогодні в Україні необхідно застосовувати сучасні формипідприємництва, з тим щоб не повторювати помилок і суперечностей інших країн.Це можливо за умови наукового пізнання, всебічного вивчення найпередовішогодосвіду інших країн у розвитку підприємництва і становлення державності. Прицьому повинні не сліпо копіювати ті чи інші елементи господарювання, азастосовувати їх з урахуванням економічних, соціальних, культурних і ментальнихособливостей суспільного буття України.
Сучасному підприємництву властива раціональна калькуляція за допомогоюподвійної бухгалтерії, яка принципово відмінна від клерикальної техніки обліку,свідомо і раціонально розраховується очікуваний розмір прибутку, отриманнюякого підпорядкована вся підприємницька діяльність.
Досконала правова система й усезагальна комерціалізація економікиперетворили сучасне підприємництво в особливий фактор виробництва. АльфредМаршалл прирівнює організацію підприємництва до четвертого фактора виробництва.Дж. Б. Кларк приписує підприємцю функцію координації. П. Найт уводить менеджера,який здійснює координацію. Тобто сучасне підприємництво є достатньоусвідомленою і надто раціональною діяльністю, яке для отримання високихприбутків використовує передову науку і технологію, сучасні форми організаціївиробництва й економічні закони, право й інформацію.
У сучасних умовах, коли посилюється взаємозалежність і взаємодія великоїкількості факторів підприємницької діяльності, підвищуються вимоги допрофесійного й інтелектуального рівня його підготовки. У процесі прийняттярішень підприємець мусить сьогодні враховувати й інституційні фактори розвиткусуспільства, що вже прямо стосується функцій держави.
Слід зауважити, що активна підприємницька діяльність можлива лише вумовах свободи ринку, де механізм ціноутворення і конкуренції виконуєвідповідну роль у формуванні підприємницького доходу. Приватна власність єобов’язковою передумовою конкуренції. Але, як підкреслює Вальтер Ойкен, «…приватна власність залежно від форми ринку кожен раз означає дещо зовсім інше»[13]. Тобто, з одного боку приватна власність створює можливість для формуванняконкурентного середовища, а з іншого, зворотного, — форма конкуренціївідображає реальні можливості реалізації приватної власності.
В умовах досконалої конкуренції діяльність підприємців-власників отримуєсвободу і повноваження розпоряджатися факторами виробництва з метою задоволенняпотреб народного господарства. При цьому не обмежуються свобода і праводіяльності інших власників, що веде до утворення стану рівноваги в розподіліекономічної влади. Так, в умовах монополізації приватна власність виявляє своювнутрішню природу самовідтворення за рахунок перерозподілу необхідногопродукту, тобто за рахунок експлуатації, що призводить, як це підтверджуєісторичний досвід, до соціально-економічної кризи. Монополізація підриває такожумови стану рівноваги в розподілі економічної влади між приватними власниками,а значить, і конкурентний механізм саморозвитку суспільства. В. Ойкенпідкреслював, що приватна власність потребує контролю з боку конкуренції. Уданому випадку форма конкуренції відповідає формі власності, тим самимстворюються найбільш сприятливі умови для підприємницької діяльності всіхприватних власників.
Зауважимо, що кінець ХІХ ст. характеризується зародженням монополії, якапідриває конкуренцію. Процеси монополізації, розширюючись вглиб і вшир, сталистримуючим чинником розвитку вільного підприємництва. Механізм ринковогосаморегулювання в умовах монополізації не спрацьовує, тому ще в 30-ті роки Д.Кейнс правильно доводив необхідність державного регулювання економіки, азначить і відносин приватної власності, підприємницької діяльності. Але невсяке державне регулювання може бути спрямоване на підтримання вільногопідприємництва. Феодальна форма державності чи держава при командній системіекономіки виконували відповідні їм функції, узаконюючи і підтримуючигосподарські порядки, які навіть не передбачали свободи підприємницькоїдіяльності.
Отже, розвиток вільної конкуренції, а значить і підприємництва,неможливий в умовах феодального деспотизму, політичної залежності і свавілляможновладців. Розвиток ринкових відносин потребує державної гарантії приватногопривласнення новоствореного прибутку, законодавчого регулювання вільного рухукапіталів, робочої сили, товарів і послуг як у межах країни, так і поза їїмежами. Характер, ступінь і ефективність економіки вільного підприємництва в кожнійокремій країні залежать від соціально-економічних, правових, культурних іментальних особливостей кожної окремої національної країни. Іншими словами,ринок опирається на соціально-економічні, право-політичні інструкції таорганізації, які значною мірою детермінуються національно-історичнимиімперативами і логікою.
Відсутність в Україні сталих і розвинутих інститутів державності, як івідсутність політичної волі щодо вдосконалення економічної системи уповільнює ідеформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки.Негативно впливає на процес реформування і низький рівень знань ринкової економіки.
Держава якорганізаційно-політична форма функціонування суспільства може бути і гальмомподальшого прогресу, як це було при феодальній державі, коли народжуванедрібнотоварне підприємництво стримувалося феодальними законами. З іншого боку,державний устрій може бути головним чинником прогресу і стабільностісуспільства, як це сталося у США і багатьох країнах світу. Проголошена понад200 років тому Конституція США поклала край багатолітній війні і відкрила шляхдо створення наймогутнішої країни світу з найбільш вільним і ліберальним розвиткомрізних форм підприємництва. Головна ідеологічна ідея державності США полягає втому, що держава повинна підкорятися праву. Держава як суспільна угода людей,що довів Джон Локк у своїй праці «Трактати про врядування», зобов’язана визнаватиі захищати сфери свобод і права кожного громадянина. Ідею правової держави якпротиваги держави примусу знаходимо вже в грецькій філософії. Ця ідея втілена ів реальному житті деяких держав. На жаль, Україні ще далеко до реалізації ідеїправової держави. Зауважимо, що в правовій державі свобода власності іпідприємництва захищається державою від свавілля не тільки державнихадміністративних органів, а й від громадян, які мають відповідний вплив усуспільстві.
Кінець ХІХ і ХХст. характеризуються суперечливими тенденціями становлення правової держави іпідтримання свободи підприємництва. Епоха вільної конкуренції і ліберальноїекономіки ХІХ ст. відповідала потребам формування інститутів правової держави.Але процеси монополізації економіки якісно деформують саму сутність приватноївласності, підриваючи її мобілізуючу силу зсередини й одночасно обмежуючисвободу підприємницької діяльності інших суб’єктів господарювання. Приватнепідприємництво потребує контролю з боку конкуренції. Оскільки монополіяпідриває вільну конкуренцію, а значить і механізм контролю, то виникаєнеобхідність цього контролю з боку держави. Перші антитрестівські закони в СШАмали на меті саме обмеження процесів монополізації і підтримання вільноїконкуренції.
У сучасних умовахстановлення державних структур в Україні і формування приватних монополізованихвласників процес регулювання монополізації і підтримання конкурентного середовищаускладнюється. Спостерігається тенденція органічного поєднання івзаємозалежності владних структур та новоявлених монопольних власників, що єосновною і головною причиною затухання малого підприємництва. Для цьоговикористовуються економічні, політичні і навіть законодавчі засоби. Парламент,Президент і Уряд України повинні усвідомити незаперечну істину, яку переконливопідтверджує історичний досвід, що без дрібного власника, без свободипідприємницької діяльності розвиток економіки України не має перспективи.Монополізоване підприємництво, яке розбавлене кримінальними елементами, веде суспільстводо деградації, оскільки обмежує будь-яку ініціативу і почин мільйонів людей. Цямільйонна енергія і творчість залишаються сьогодні осторонь суспільнихпроцесів, а самі їх носії внаслідок цього також втрачають професійні якості,моральні переконання, віру в можливість досягнення прогресу.
Необхідно такожзважити і на спадщину, яка дісталась Україні від розпаду Радянського Союзу. Укомандно-адміністративній системі не тільки не було підприємців, кожна людинавиконувала роль гвинтика великої машини насильства. Старі правила були виразомсоціальних, моральних і економічних ідей радянського періоду утопізму,романтизму й догматизму; вони були скоріше продуктом почуттів, ніж розуму, івідбивали свавілля в економіці й політиці невеликої групи осіб. Якщо в Англіїчи іншій розвиненій країні нова нація підприємців виростала з тих, хтосамостійно створив власне багатство, тобто з людей сильних, рішучих, підприємливих,то в Україні генерація підприємців походить з тих, хто володів до реформивідповідною економічною чи політичною владою. А враховуючи те, що раніше нашесуспільство було розподільним, то й сучасні підприємці, як правило, є носіями розподільноїідеології, а не ідеології трудового примноження багатства, розбудови держави.
Викладений вищенедостатньо розвинений стан державних інституцій, а також негативний впливкорпоративного капіталу на економічну політику держави, спричинили в Україні анархіювладних угруповань. Розглядаючи питання економічного і державного порядкуВальтер Ойкен підкреслював, що в історії середньовіччя анархія спричинилатенденцію до абсолютизму, а сучасна анархія владних структур веде до пануваннябільш страхітливих порівняно з абсолютизмом сил, а саме до тиранії [14].
2.3 Еволюція суспільних функцій держави
Аналіз еволюціїсуспільних функцій держави має не тільки суто пізнавальне, академічне, а йполітико-практичне значення.
З його допомогоюможна глибше зрозуміти соціальну природу держави, її особливості і риси,взаємодію державних та ринкових важелів функціонування сучасної економічноїсистеми, чіткіше визначити як загальні тенденції, так і особливості цієївзаємодії на кожному історичному проміжку часу та в кожній окремій країні зтрансформаційною економікою. Іншими словами, щоб краще зрозуміти сучасниймеханізм взаємодії держави і ринку, потрібно знати, як вони виникли, якіосновні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їх утворення,становлення, розвиток, зміну їх форми і змісту.
Держава є вищоюза рівнем організації і значимості інститутом, який за своєюсоціально-економічною природою повинен забезпечувати одночасну реалізаціюособистих і суспільних інтересів, що досягається через виконання державоюпевних функцій. Висвітлення ролі і значимості кожної суспільної функції зпогляду єдності логічного й історичного допоможе з’ясувати логіку динамічногопоєднання ринку та держави залежно від історичного періоду та особливостейрозвитку суспільства. Така постановка питання є вкрай необхідною, оскільки даєзмогу зрозуміти мінливість форм і методів взаємодії держави і ринку залежно відцілей та можливостей, а також уможливлює використання інструментарію цієївзаємодії задля упорядкування суспільних відносин у країнах з трансформаційноюекономікою.
Треба зазначити,що сьогодні держава націлена передусім на виконання суспільних функцій, азначить становить основний стержень здійснення політики. Власне сама держава якорганізація була створена людством з єдиною метою — виконання суспільнихфункцій. Держава, здійснюючи відповідну політику, напрямляє всю діяльністькожного громадянина в суспільне русло. Платон свого часу дав таке визначенняполітики: «Політика — це мистецтво жити разом», підкресливши цим важливуоб’єднувальну функцію держави.
Суспільнасутність держави полягає в тому, що, відображаючи в цілому волю всіх громадян,вона таким чином визначає загальний напрям розвитку суспільства. Утвердженнязагального напряму відбувається не автоматично, а в досить важкій і складнійборотьбі, через систему державного управління суспільством у цілому, танаціональною економікою зокрема. Тому важливо назвати три аспекти, яківизначають ступінь реалізації державою своїх суспільних функцій. Перший аспектпоказує, якою мірою держава враховує загальні потреби, інтереси, цілі та волюгромадян, другий — як вона враховує особливі інтереси кожного громадянина,громади чи інтереси окремих груп людей, які не вписуються в русло загальнихсуспільних інтересів, і третій аспект — яким чином держава забезпечує розвитоксуспільства в цілому та поєднання суспільних та особистих інтересів.
Аналіз розвиткусуспільних функцій держави дає можливість зрозуміти, яким чином одні методидержавного регулювання ринкової економіки змінюють інші, їх межі,результативність та доцільність. Отже, потрібен не простий перелік суспільнихфункцій, які виконує держава. На наш погляд, особливо важливим є аналіззначимості тієї чи іншої суспільної функції виходячи з потреб розвитку самоїекономіки, яка становить матеріальну основу розвитку суспільства взагалі. Підтаким кутом зору й розглянемо державу.
Суспільні функціїдержави є основними напрямами її діяльності і виражають сутність і призначеннядержавного управління суспільними справами. Функції держави встановлюються залежновід основних завдань, які стоять перед державою на тому чи іншому етапірозвитку, і є засобом реалізації цих завдань. Зміст завдань визначаєтьсявнутрішніми і зовнішніми факторами. Відповідно до цього розрізняють внутрішні ізовнішні функції держави.
Функції держави —це насамперед сукупність функцій управління. Основними управлінськими функціямидержави є керівництво, координація, організація, контроль, прийняття рішень з метоюзбереження і розвитку соціуму, впорядкування його структури і діяльності,забезпечення безпеки громадян, створення оптимальних умов для їх різнобічноїжиттєдіяльності.
Залежно відрізноманітних критеріїв (рівня, галузі, характеру та обсягу управління) можнавиокремити різні види державного управління: координаційне, субординаційне,галузеве, територіальне, стратегічне, тактичне, оперативне, антикризове,регіональне, муніципальне, приватне та ін.
Отже, державапроявляє себе як унікальна й універсальна організація суспільства, яка наділенарізноманітними і динамічними характеристиками та виконує унікальні функції зуправління всіма важливими сферами суспільної діяльності.
Держава одночасновиступає соціально-політичним арбітром у суспільстві. Роль держави-арбітрапов’язана з неоднорідною структурою суспільства, різноманітні групи й окреміособистості якого мають власні інтереси. Тому й виникає необхідністьрозроблення загальних принципів, які б визначали розподіл суспільних цінностей:на охорону здоров’я, освіту, соціальне забезпечення і т. п. Втручання держави вцей розподіл дає змогу коригувати його з урахуванням соціальної справедливостіі стабільності в інтересах усього суспільства. Особливістьсоціально-політичного арбітражу держави в тому, що він здійснюється як контрольвід імені усього суспільства, в інтересах самого суспільства. У цьому розуміннідержава в ідеальному плані має бути соціально нейтральним інститутом,протистояти будь-якому впливу і нейтралізувати спроби впливати на нього.Здійснюючи соціально-політичний арбітраж, держава може надавати певні гарантіїодним (допомоги, пенсії) і встановлювати обмеження іншим. Система гарантій іобмежень, які держава постійно розробляє й використовує, і є вихіднимметодологічним пунктом до розуміння діалектики співвідношення держави й ринку. Томуможна зробити перший висновок, що ще до зародження ринкових відносин усуспільстві держава вже застосовувала інструменти (наприклад, збори та податки)для перерозподілу створеного продукту.
Держава єарбітром у вирішенні спірних питань (національних, класових, релігійних), шукаєформи компромісів, які б зберігали основи соціальної системи. Організаційнодержава забезпечує реалізацію своїх суспільних функцій завдяки використаннюлегітимного права на застосування насилля. Воно може бути у виглядізастосування кримінальної відповідальності, адміністративних, майнових та іншихсанкцій. У виняткових випадках гострої боротьби протидіючих сил арбітраждержави може набирати специфічних форм: може запроваджуватися надзвичайнийстан, заборонятися діяльність окремих партій і об’єднань, мітингів,демонстрацій, якщо вони дестабілізують ситуацію в країні. Легалізоване насилляпроводиться від імені всього суспільства і застосовується до тих осіб таорганізацій, які порушують установлені в законодавстві правила поведінки.
На сучасномуетапі розвитку теорії держави і права також зберігається функціональний підхіддо вивчення діяльної сторони держави, але з одним істотним уточненням:розширюється і поглиблюється розуміння соціального призначення держави, відкидаєтьсяпроголошуваний раніше жорсткий зв’язок між змінами класових характеристикдержави і, власне, її функцій. Цей зв’язок, як показав історичний досвід,виявився більш багатогранним — на функції держави впливають не стільки класовіхарактеристики держави, скільки нові умови і чинники існування сучасної цивілізації(екологія, ядерне озброєння, демографічні, сировинні й інші глобальніпроблеми). Справді, функціональний підхід дозволяє глибше вивчати тривалийісторичний процес виникнення, розвитку, зміни, руйнування, появи держав різнихтипів, видів, форм у різних народів, тобто процес формування й еволюції державності.Поняття державності саме і характеризує наявність державної організаціїсуспільства, різні етапи, які суспільство проходить у своєму історичномудержавному бутті, і найголовніше — різні функції, що держава виконує. Вивченняцих функцій дає змогу глибоко пізнати природу такого складного соціальногоінституту, як держава.
Суспільні функціїдержави характеризуються певними загальними рисами. Це виявляється в тому, щопо-перше, зміст кожної функції держави визначається сукупністю одноріднихаспектів державної діяльності.
По-друге, навідміну від функцій численних державних органів, спеціально призначених дляпевної діяльності, функції держави охоплюють її діяльність у цілому. Іншими словами,суспільні функції держави є ширшим поняттям порівняно з функціями окремихдержавних органів. Вони відповідають основним, суспільно значимим напрямам їїдіяльності, тоді як у функціях окремих виконавчих органів держави не завждиможна простежити соціальне призначення і сутність держави.
По-третє,суспільні функції держави мають комплексний характер, в яких знаходить своєвираження концентрація зусиль держави на вирішальних, життєво важливих напрямахїї внутрішньої чи зовнішньої діяльності.
Отже, можназробити висновок, що конкретна суспільна функція держави являє собою єдністьзмісту, форм і методів здійснення державної влади, нерозривно пов’язаних зданим напрямом діяльності держави.
У теорії державивикористовується поняття «еволюція функцій держави», що включає розвитокі зміну функцій під впливом як сутнісних і формальних характеристик держави,так і зовнішнього середовища, що розвивається. При цьому, зрозуміло, слід ураховувати,що обидва процеси не відірвані один від одного, хоча і характеризуютьсявідносною самостійністю.
Насамперед, нафункції держави впливає науково-технічний, інтелектуальний розвиток усієїцивілізації. Причому цей вплив двоякий. З одного боку, з’являється життєвоважливий напрям діяльності держави: підтримання науки, особливо фундаментальної,використання її результатів, розвиток і збагачення інтелектуального потенціалусуспільства. З іншого — обмеження небезпеки, що виникає від неконтрольованоговикористання сучасних науково-технічних досягнень. Це особливо стосуєтьсяядерних технологій, генетики, медичної біології і т. п.
Вивчення еволюціїфункцій держави, практичне використання наукових знань у цій галузі передбачаєнасамперед упорядкування всього державно-правового матеріалу, що нагромадилатеорія держави в цій сфері. Для цього використовується метод класифікації. Самез допомогою цього методу можна упорядкувати і зіставити все різноманіттядержавно-правових явищ і процесів.
Класифікаційнікритерії, тобто ознаки, що дозволяють віднести ті чи інші функції доконкретного класу чи групи, досить різноманітні. Ними можуть бути, зокрема,об’єкти і сфери державної діяльності, територіальний масштаб, спосіб державноговпливу на суспільні відносини, взаємини держав, зміст їхніх функцій.
Справді, длянаукових і практичних цілей функції держави можуть бути класифіковані зарізними критеріями. За часом дії вони поділяються на постійно здійснювані державоюна всіх етапах її існування і тимчасові, поява яких викликанаспецифічними умовами суспільного розвитку, а припинення — їх зникненням.
Висловлюєтьсятакож думка, що функції держави слід поділяти на основні і неосновні.Звичайно, такий поділ дуже умовний, оскільки критерій такого розмежуваннячітко не визначений. Кожна функція держави є об’єктивно необхідною для даноїдержави. Усі види діяльності держави однаково важливі, але це не виключає,звичайно, можливості визначення на різних етапах пріоритетних напрямів, на якихтреба зосередити увагу насамперед. Ці напрями стають для держави основними.
Класифікуватифункції держави можна також на основі принципу поділу влади. Відповіднорозрізняють функції:
¾ законодавчі(правотворчі);
¾ управлінські;
¾ правоохоронні,у тому числі судові;
¾ інформаційні.
Особливість даноїкласифікації полягає в тому, що вона відбиває процес реалізації державної влади.Це суто формальна класифікація, прив’язана до сукупності галузей державноївлади — законодавчої (представницької), виконавчої, судової, але вона дужечасто використовується для наукових і практичних цілей.
Слід звернутиособливу увагу на інформаційну функцію, що характеризує діяльністьчетвертої влади — засобів масової інформації. Вона має свій зміст, способи іструктуру, своє забезпечення. Специфіка цієї функції полягає в способах впливуна суспільство: цілеспрямована інформованість населення, а часом маніпулюваннясуспільною свідомістю, інші способи передання інформації створюють необхідніумови для існування і функціонування інших галузей влади, усієї держави.
У теорії державинайбільш поширене і визнане членування функцій на внутрішні й зовнішні,тобто визначення діяльності держави стосовно суспільства, особливоюорганізацією якого і є держава (внутрішня функція), і стосовно інших держав(зовнішня функція).
Внутрішні функції— це основні напрями діяльності держави з управління внутрішнім життям суспільства.Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами діяльності держави. Кожнадержава, незалежно від форми правління чи державного устрою, вирішує рядосновних економічних, соціальних, охоронних завдань. Крім того, у даний часнайважливішим завданням усіх держав є охорона навколишнього середовища.Відповідно до зазначених сфер діяльності розрізняють такі внутрішні функціїдержави:
¾ економічну;
¾ політичну;
¾ соціальну;
¾ фінансовогоконтролю;
¾ охорониправопорядку;
¾ екологічну.
Економічнафункціявиражаєтьсяу виробленні і координації державою стратегічних напрямів розвитку економікикраїни в оптимальному режимі. У правовій державі, що функціонує в умовахринкових товарних відносин, державне регулювання економіки здійснюється восновному економічними, а не адміністративними методами. Для такої державихарактерні свобода і самостійність власника, що забезпечують реальну рівність інезалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ.
Політична — регулювання відносин міжгромадянами, соціальними групами, класами, націями у зв’язку з реалізацієюїхніх політичних інтересів, гармонізацією інтересів різноманітних групсуспільства.
Соціальна — вироблення соціальноїполітики держави, забезпечення нормальних умов життя для всіх членів суспільства.
У правовійдержаві розподіл матеріальних благ здійснюється не тільки шляхом еквівалентногообміну між виробниками і споживачами. Її соціальна політика припускає,по-перше, розподіл соціальних благ незалежно від трудового внеску з метою забезпеченнягідного рівня життя для тих, хто з різних об’єктивних причин не може повноціннопрацювати. Держава виділяє необхідні кошти на охорону здоров’я, культурнийвідпочинок, освіту, будівництво житла, організацію чіткої роботи транспорту ізв’язку. Тим самим забезпечується належна реалізація прав громадян на охоронуздоров’я, відпочинок, житло, освіту, тобто тих соціальних прав, якими повинні вмаксимальному обсязі користуватися всі громадяни держави.
Становленнясоціальної правової держави проходить складний шлях. На початкових етапахрозвиток і збагачення суспільства веде до розшарування його на бідних ібагатих. Формально проголошена рівність відтворює нерівність матеріальну, що породжуєгострі соціальні конфлікти в суспільстві. І лише поступово правова державанабуває рис держави соціальної, доповнює формальні гарантії вільного розвиткуособистості матеріальними гарантіями соціальної захищеності. У цілому ж сучаснаправова держава гарантує реальну соціальну захищеність усім, хто перебуває векономічно невигідному становищі, і постійно збільшує асигнування на соціальнізаходи.
Тільки в умовахсвободи й економічної самостійності виробників матеріальних і духовних благдержава здатна проводити справедливу соціальну політику стосовно населеннякраїни.
Функціяфінансового контролювиражається у виявленні й обліку державою доходів виробників. За закономчастина цих доходів у вигляді податків направляється в державний бюджет длязадоволення соціальних та інших загальнодержавних потреб. Держава здійснюєконтроль за правильністю витрачання податків.
Вищий фінансовийконтроль за доходами і витратами, як зазначалося, здійснює парламент. На місцяхці функції виконують місцеві органи державної влади. В усіх державах правамитакого контролю володіють міністерства фінансів. В Англії, наприклад, розподілміж відомствами коштів державного бюджету та їх використання контролюєВідомство контролера і головного аудитора разом з міністерством фінансів. Якспеціальний орган фінансового контролю у США функціонує Генеральне управліннязвітності, очолюване головним контролером, який призначається президентом іможе бути зміщений тільки за рішенням обох палат Конгресу. У Франції дотриманнявсіма державними органами фінансової дисципліни в центрі і на місцях контролюєРахункова палата. Звіти Рахункової палати направляються президенту Франції,рішення її можна оскаржити тільки в Державну раду. Міністерство фінансів черезфінансових інспекторів безпосередньо контролює державні органи й установи зпитань бюджету і кошторису. У Франції існують також інспекції соціальногозабезпечення, освіти, мостів і доріг, лісів і вод, рудників і шахт, що контролюютьдоходи і витрати коштів державним і приватним секторами.
Специфічніфункції фінансового контролю здійснюють державні митниці, що контролюютьперевезення матеріальних цінностей через державний кордон і стягують митнізбори і мита. Грошовий збір з товарів і майна, що пропускаються через кордонпід контролем митних відомств, надходить у дохід держави.
Ефективнийфінансовий контроль дає змогу державі накопичувати певні кошти з метою їхподальшого використання в інтересах суспільства.
Функціяохорони правопорядку — це діяльність держави, спрямована на забезпечення точногоі повного здійснення її законодавчих розпоряджень усіма учасниками суспільнихвідносин. У правовій державі, де суспільне і державне життя будується на основісправедливих законів, інтереси суспільства, держави, особистості охороняютьсявід будь-яких незаконних зазіхань.
У центріправоохоронних дій держави насамперед перебуває особистість, особистість якгромадянин, як член суспільства, як вільний індивід, а також сама держава і їїрізні структури. Тому, охороняючи законні права й інтереси особистості, державаодночасно охороняє свої інтереси, інтереси всього суспільства.
Боротьба зправопорушеннями — важлива, але не головна сторона правоохоронної діяльностідержави. Держава покликана реально забезпечити, у тому числі за допомогоюспеціальних органів (суду, прокуратури і т. д.), такий порядок у суспільномужитті, який би цілком відповідав вимогам правових норм. Підтримання стабільногоправопорядку в країні — завдання всієї держави, всієї системи її органів.Примус у державній діяльності поступово втрачає свою силу при гармонічних,об’єктивно обумовлених економічних, політичних, соціальних і моральних стосункахгромадян і держави. Вона перетворюється в правовий порядок цивілізованогосуспільства.
Екологічнафункція— життєво важлива діяльність будь-якої сучасної держави, світовогоспівтовариства в цілому. Земля як об’єкт спільного проживання вимагає до себенайбільш раціонального і морально чуйного ставлення. У сучасних державах розробленевелике природоохоронне законодавство, що чітко регулює діяльність людей ірізних організацій в галузі використання природного середовища (прийняті законипро охорону тваринного світу, атмосферного повітря, природних ресурсів, вод,землі, лісів).
У багатьохкраїнах розроблені і діють національні програми з охорони навколишньогосередовища, що передбачають застосування активних заходів впливу до порушниківйого цілісності.
У США, наприклад,діє Закон про національну політику у сфері охорони навколишнього середовища,розроблені довгострокові програми з попередження забруднення атмосфери, водоймі ґрунту виробничими і побутовими відходами. Передбачено конкретні запобіжнізаходи щодо захисту навколишнього середовища від негативного впливу діяльностілюдей. При президентові США функціонує консультативний орган — Рада з якостінавколишнього середовища, діє також Федеральне агентство з охорони природногосвіту, наділене широкими повноваженнями з контролю за виконаннямприродоохоронного законодавства.
Функціядержави з оборони країни від зовнішнього нападу є важливим напрямом її діяльності.Історія підтверджує, що на всіх етапах розвитку держави існувала об’єктивнанеобхідність захисту від зовнішніх агресорів волі й незалежності країни, їїсуверенітету і територіальної цілісності.
Війни в захистБатьківщини, за звільнення території держави від окупантів з поглядуміжнародного права вважаються законними і справедливими. Функція оборони країниздійснюється економічними, політичними, дипломатичними і військовими засобами.У мирний час ця функція передбачає забезпечення всебічної підготовки країни довідсічі можливого нападу ззовні. У воєнний час вона набуває форми прямої збройноїборотьби із супротивником, під час якої відбувається об’єднання всіх сил країнидля досягнення перемоги.
Переважнабільшість сучасних держав сприйняла оборонну доктрину, сутність якої полягає устворенні оптимальної достатності сил і засобів для запобігання можливійагресії з боку іншої держави чи групи держав. Такий підхід до питаньвійськового протиборства значною мірою знижує можливість виникнення війн ужитті народів, припускаючи в майбутньому перспективу їх поступового зникнення.Водночас виконання функції оборони країни передбачає розроблення і здійсненняцілої системи державних заходів щодо зміцнення обороноздатності країни, підтриманнябойової могутності збройних сил як у мирний, так і у воєнний час. У цій системізаходів необхідно виділити такі:
1. Зміцненняоборонної могутності країни. Високу обороноздатність держави забезпечуєрозвинута й ефективна економіка, яка спирається на новітні досягненнянауково-технічного прогресу, що дозволяє задовольняти не тільки матеріальніпотреби суспільства, а й робити все необхідне для зміцнення оборонного потенціалукраїни. Сучасна економіка забезпечує необхідний рівень розвитку воєнноїпромисловості, виробництва новітніх зразків техніки і зброї, створення запасівстратегічної сировини і продовольства та інших компонентів оборонногопотенціалу держави.
2. Повсякденневдосконалювання збройних сил, постійне підвищення їх боєздатності. Кожнадержава повинна піклуватися про те, щоб її збройні сили були могутніми,мобільними, мали у своєму розпорядженні сучасні засоби захисту, професійно використовуваливсі види військової техніки і зброї, мали високу боєздатність і боєготовність,діяли в режимі законності.
3. Охоронадержавних кордонів. Ця діяльність здійснюється прикордонними військами чиіншими спеціальними підрозділами і спрямована на забезпечення прикордонногорежиму, обумовленого законодавством конкретної держави.
4. Організаціяцивільної оборони. Держави проводять ряд оборонних заходів у мирний час. Цядіяльність передбачає евакуацію жителів з населених пунктів, по якихнайімовірніші удари зброєю масового ураження. Вона пов’язана зі створеннямспеціальних захисних споруд, проведенням рятувальних і відбудовних робіт.
5. Військовенавчання запасу збройних сил (резервів). У багатьох країнах організовуєтьсяперіодична військова перепідготовка осіб, які перебувають на військовомуобліку. Це дозволяє у разі міждержавних військових конфліктів швидко розгортатизбройні сили й поповнювати їх кваліфікованим особовим складом. Державаорганізовує також позавійськову підготовку, що проводиться в середніх і вищихнавчальних закладах.
Зовнішніфункціїдержави являють собою основні напрями її діяльності на міжнародній арені. Вонипокликані вирішувати такі зовнішні завдання держави: установлення і підтриманнянормальних відносин з іншими державами і забезпечення оборони країни відможливої зовнішньої агресії. Відповідно до зазначених завдань розрізняють двіосновні зовнішні функції держави: взаємовигідне співробітництво з усіма іншимидержавами світового співтовариства й оборона країни від нападу ззовні.
Специфіказовнішніх функцій полягає в тому, що власне сама держава виникла насампередтому, що з’явилася потреба у групи людей, які вели осілий спосіб життя, узахисті обраної території від посягань інших племен чи груп людей. Тільки напізніших історичних етапах розвитку держави, тобто коли з’являються соціально-майноверозшарування населення у класичних формах (наприклад, класи, страти, прошарки),виникає потреба виконання державою своїх внутрішніх функцій. Тобто можназробити другий висновок, що з розвитком самої держави розширюється і колофункцій, які вона виконує. І навпаки, завдяки потребам виконання все більшоїкількості функцій розвивається і сама держава, значення якої для розвиткусуспільства зростає.
Нагадаємоосновний зміст окремих зовнішніх функцій. Оборонна — захист держави відзовнішньої небезпеки і військової агресії. Сучасний етап міжнародних відносинхарактеризується усвідомленням більшістю держав світу, що єдино можливий варіантрозвитку — мирне співіснування, тому воєнне протистояння хоча й залишається щедосить вагомим, але не вирішальним при розгляді територіальних чи інших спорівміж країнами. У більшості випадків вони вирішуються в рамках міжнародних організаційчерез систему домовленостей та голосування. А це вже прерогатива дипломатичноїфункції, функції підтримання прийнятних відносин з іншими державами, суб’єктамиміжнародного права, представництво країни на міжнародній арені.
Окремо необхідновиділити зовнішньоекономічну функцію, яка напрямлена на розвиток взаємовигідногоекономічного співробітництва з країнами і групами країн на міжнародній арені,участь у міжнародному поділі праці, обміні новітніми технологіями, координаціятоварообміну, розвиток кредитно-грошових зв’язків. В умовах глобалізації цяфункція набуває доленосного значення. У літературі виділяється глобальнеспівробітництво як окрема зовнішня функція суспільства. З такою постановкоюпитання можна погодитись, якщо під цією функцією розуміти координаціюміждержавної діяльності з вирішення таких глобальних проблем, як екологічна,демографічна, енергетична тощо. Тобто можна сформулювати третій висновок:значимість кожної суспільної функції держави для функціонування суспільстванеоднакова, вона визначається історичною ситуацією на міжнародній арені та рівнемрозвитку кожної країни окремо. Для окремих функцій держави основою єсоціальна її сутність та цільові орієнтири.
Органічнацілісність усього багатства суспільних функцій держави особливо актуальна дляпрактики державного управління. Не випадково найбільші труднощі викликає непізнання державного управління, а його застосування при регулюванні суспільноговиробництва. Державне управління вирізняє можливість використання всіх існуючиху суспільстві різноманітних ресурсів: матеріальних, інтелектуальних, соціальних,інформаційних, силових, демографічних.
Способизастосування методів державного впливу на ринок можуть бути адміністративними йекономічними.
Адміністративнийвплив —безпосередній вплив на інтереси об’єктів управління методами директивного примусуза допомогою дозволів, заборон, дисциплінарних санкцій, які застосовуютьсянезалежно від їх думки.
Економічнерегулювання— вплив держави на об’єкт управління опосередковано, через дію на йогоекономічні інтереси, тобто через господарське законодавство, фінансову,грошову, кредитну державну політику. У даному випадку відсутній прямийдирективний примус, об’єкт управління вільний у варіанті вибору дій, але у разісуперечності їх законодавству застосовуються економічні санкції (наприкладштраф за несплату податків). Економічне державне регулювання ринковогомеханізму може поділятися за функціями, галузями і сферами діяльності.
Держава відіграєвизначальну роль у життєдіяльності людей. Сутність суспільної ролі державиполягає в тому, що вона впливає на все суспільство. Суспільна роль, якувідіграє держава в управлінні справами суспільства, реалізується через функціїдержави, напрямлені зрештою на задоволення різноманітних потреб як окремихособистостей, еліт, соціальних груп, так і всього суспільства.
У науці продержаву з’являється нова сфера діяльності: підтримання і захист інтелектуальноївласності, тобто створення умов для успішної наукової діяльності, забезпеченнясправедливого оцінення цієї праці і гідної винагороди за використання цихрезультатів.
Визначальнийвплив на еволюцію функцій держави робить і екологічний фактор. Сутність цьоговпливу полягає в тому, що якщо кожна сучасна держава не візьме на себеобов’язок підтримувати умови існування людей на власній території, а також нестане взаємодіяти з іншими державами в збереженні загальнопланетарногосередовища існування людства, то в найближчий час неминучийзагальноцивілізаційний колапс, глобальна криза.
Еволюція функційу цій сфері відбувається на іншому якісному рівні, вимагає іншого ступеня обов’язковості,забезпеченості економічними, адміністративними, правовими засобами і методами.Інтернаціоналізація світової економіки, загальне переплетення економічнихінтересів, поява і панування транснаціональних компаній, інші економічніфактори планетного значення — ще одна сфера, що робить вплив на еволюціюфункцій. Шлях від конфронтації до співробітництва і, нарешті, до партнерства проходитьбільшість держав сучасного світу в зовнішньоекономічній діяльності.
До еволюціїфункцій держави підштовхує й інформатизація суспільства, що розвивається,створення баз даних, формування світового інформаційного простору. Але,безумовно, найбільший вплив на еволюцію функцій держави робить об’єктивнапотреба виключити саму можливість використання ядерної й іншої зброї масовогоураження, усунути небезпеку безконтрольного використання ядерних, хімічних таінших технологій.
Зазначена вищееволюція функцій торкається тією чи іншою мірою усіх без винятку сучаснихдержав. Разом з тим відбувається еволюція функцій, що стосується окремихдержав, особливо в економічній сфері, зокрема тоді, коли конкретні суспільстварозвиваються в напрямі ринкової економіки, переходять від соціалістичних,розподільних відносин до товарно-грошових, від тоталітарних режимів доліберально-демократичного.
Існує два основніекономічні методи державного регулювання:
1) досить жорсткаподаткова політика, що дозволяє державі успішно вирішувати її соціальнізавдання, а також перерозподіляти частину національного доходу з метою більшзбалансованого розвитку продуктивних сил суспільства;
2) створеннянайбільш сприятливих умов господарювання в пріоритетних галузях економіки,розвиток яких дає найбільшу вигоду суспільству в цілому.
Економічнадіяльність сучасної правової держави має такі напрями:
1. Державний впливна економічне життя суспільства в цілому, що виражається у формуванні державоюбюджету і в контролі за його витратами; у складанні програм економічногорозвитку в масштабі країни; у фінансуванні програм промислових і науковихдосліджень; у видачі субсидій виробникам матеріальних благ для стимулюваннявиробництва.
У державномурегулюванні економічних процесів беруть участь вищі і місцеві органи державноївлади, а також спеціалізовані установи. Такими установами, наприклад, у США єАдміністративно-бюджетне бюро, Рада економістів-консультантів, Національнеуправління трудовими відносинами, Федеральна резервна системам та ін. Вонивходять в апарат президента країни. Стимулюючий вплив на економіку роблять імісцеві органи держави. Вони забезпечують приплив капіталу і розвиток бізнесуна підопічній території з метою одержання коштів для місцевого бюджету.Підтримуючи підприємництво, залучаючи на свою територію нові компанії, місцевавлада, таким чином, розвиває інфраструктуру, вирішує проблему безробіття. Для здійсненняцих завдань використовується механізм податків, виділяються під будівництвоземельні ділянки, випускаються облігації для фінансування нових виробників.Економічна функція держави в основному полягає в регулятивних, стимулюючих,консультаційних діях, а не у створенні розподільних чи заборонних механізмів. Усучасному цивілізованому суспільстві тільки господарські одиниці і трудовіколективи (виробники) можуть вирішувати, які органи державного і господарськогокерування їм потрібні, у чому мають полягати функції цих органів, скільки їмплатити і за які послуги.
2. Економічнадіяльність держави виражається також у безпосередньому господарськомукерівництві державним сектором економіки (на державних підприємствах, вустановах, закладах). Тут держава саме виступає власником засобів виробництва,виробником матеріальних благ і послуг. Методи впливу на економічні відносини,що складаються в цьому секторі економіки, принципово не відрізняються відзагальних методів державного регулювання економічних процесів у країні.
Літературадо розділу 2
1. ПиголкинА. С. Общаятеория права. — М., 1995. — С. 61.
2. Там само.— С. 56—60.
3. ЭнгельсФ.Происхождение семьи, частной собственности и государства. — М., 1970. — С.183—206.
4. Основидержави і права: Навч. посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодійта ін. — К.: Либідь, 1997. — С. 56.
5. Там само.— С. 61.
6. ПастуховВ. П., Пеньківський В. Ф., Наум М. Ю. Основи правознавства: Навч. посібник. — К.: Знання,КОО, 2000. — 426 с. — С. 127.
7. Геродот. История в девяти книгах. —Л., 1982. — С. 164—166.
8. ПетражицкийЛ. И. Теориягосударства и права в связи с теорией нравственности. — СПб., 1997. — Т. 1. —С. 81—87.
9. ПравоУкраїни. — 1996. — № 3. — С. 19.
10. Конституція України. — К.,1996. — С. 2.
11. Основи держави і права: Навч.посібник / С. Д. Гусарев, Р. А. Калюжний, А. М. Колодій. — К.: Либідь, 1997. —С. 61.
12. Бергер П. Л. Капіталістична революція:П’ятдесят пропозицій щодо процвітання, рівності і свободи: Монографія / Пер. зангл. С. О. Макеєва, І. П. Дзюби, І. О. Крисіна; Передмова В. К. Черняка. — К.:Вища шк., 1995. — С. 35.
13. Ойкен В. Основные принципыэкономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. Л. И. Цедилина и К.Херрман-Пиллата; Вступ. сл. О. Р. Лациса. — М.: Прогресс, 1995. — С. 35.
14. Там само. — С. 428.
РОЗДІЛ 3. Взаємодіядержави та економіки в контексті суспільного вибору
3.1 Еволюціятеорій економічної політики
Уявлення просутність та характер економічної політики держави змінювалися з розвиткомсуспільства, а рішення, прийняті в минулому, можуть бути визначальними дляпоточної державної політики та значною мірою обмежувати дії владних кіл суспільства.Це, у свою чергу, обумовлює необхідність проведення аналізу еволюції поглядів уцій сфері у взаємозв’язку з історичними особливостями розвитку суспільства,характерними для кожного з етапів.
До теперішньогочасу було запропоновано дві теорії еволюції наукової думки: «теорія науковихреволюцій», що була висунута Т. Куном [1], та «теорія науково-дослідних програм»І. Лакатоша [2; 3]. За першою теорією, розвиток науки відображає, з одногобоку, постійні зміни, що виникають унаслідок накопичення і вдосконаленнянаукових знань у загальноприйнятих наукових рамках, які називаються парадигмою,а з іншого — різкі переходи від однієї панівної парадигми до іншої — «науковіреволюції». Останні виникають тоді, коли теоретична та емпірична неспроможністьстарої «парадигми» поєднуються з виникненням нової. Особливість цього підходуполягає в тому, що у кожен період часу наука ототожнюється з певною панівноюпарадигмою, а створення нових концепцій не пов’язується зі змістом старихпарадигм. Це, у свою чергу, відкидає минулі досягнення наукових досліджень тазводить нанівець можливості дослідження їх розвитку [4].
Саме тому більшістьнауковців приймають альтернативну теорію Імре Лакатоша, що відкидає ідеюрадикальної зміни парадигм (якщо дотримуватися його термінології, то«науково-дослідних програм»). Розвиток науки являє собою постійну конкуренціюнауково-дослідних програм — теоретичних рамок для створення концепцій імоделей. Складовими кожної із таких програм є незмінне «тверде ядро»беззаперечних аксіом, що формують його сутність, а також мінливий «захиснийпояс» допоміжних гіпотез (концепцій, моделей), які повинні «брати на себе ударперевірок». При неспроможності «захисного поясу» певної науково-дослідноїпрограми витримати критичні зауваження формується новий захист, що може зновувивести програму зі стану занепаду[2].Таким чином, дослідження історичного розвитку теорії переходить в аналіз історичноїеволюції конкуруючих науково-дослідних програм і відповідно відіграє доситьзначну роль у наукових дослідженнях.
Становлення ірозвиток теорії державної політики нерозривно пов’язані з фундаментальнимиособливостями еволюції економічної науки, філософії, політології, соціології.Фактично сукупність сказаного вище й обумовила те, що наш підхід до періодизаціїеволюції теорії економічної політики базується на різниці розуміння предметаекономічної теорії — як частини філософії моралі, як науки про матеріальнебагатство націй та як науки про раціональну поведінку людей на кожному з етапіврозвитку. На жаль, у нашому дослідженні ми не зможемо розкрити повною мірою всіетапи еволюції теорії економічної політики, а тому зупинимося тільки наосновних її фазах.
Безумовним можнавважати вплив філософії на розвиток економічної і політичної думки, адже самепогляди філософів формували концептуальні засади економічних і політичнихтеорій[3].Ми не будемо розглядати погляди античних філософів і середньовічних схоластів,які тривалий час домінували. Принципово нові підходи, які проявлялись у відходівід теології та умоглядних спекуляцій на користь аналізу і теоретичногоузагальнення при вивченні політики й економіки, з’явились у працях видатногофілософа Ніколо Макіавеллі[4].Він уперше обґрунтував підхід до політики як до емпіричної науки, що може бутиперевірена досвідом. На його думку, в основі політики лежить не християнськамораль, а інтереси та сила. Саме в його працях вперше було введенофундаментальне поняття — держава, що сьогодні є одним із ключових термінівсуспільних наук.
Погляди такихфілософів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель, І. Бентам, М. Вебер, К. Маркс, Дж.Роулз та багатьох інших знайшли своє відображення в економічних концепціяхдобробуту, справедливості, організації суспільства, місця і ролі держави тощо.У рамках даної роботи ми не зможемо розкрити всі існуючі підходи. Тому стислийогляд основних концепцій філософії політики і моралі, на які спираютьсябільшість нормативних теорій економічної політики, буде подано в наступномупараграфі.
Економічніконцепції політики як системи цілей, визначальних принципів, політичнихстратегій та інструментів впливу розвивалися з часів меркантилізму[5],що виник у процесі боротьби національних держав за отримання самостійності[6],набуваючи в кожному випадку різних національних особливостей. Меркантилістивисували на перший план національні інтереси держави. Могутність держави булаголовною метою економічної політики, досягнення якої мало забезпечуватись усімасилами суспільства. На методологічному рівні це було спробою визначеннянормативних принципів поведінки держави, згідно з якими добробут громадяннабуває значення лише тоді, коли він сприяє посиленню державної могутності. Урамках такого підходу найбільше значення має протекціонізм як метод захистунаціональних інтересів.
Однак важливоюметодологічною передумовою була незмінність запасів світових ресурсів, з чоговипливає, що будь-який акт обміну має нееквівалентний характер. А отже,зростання могутності однієї держави може відбуватися лише за рахунок іншої.Головним показником могутності країни вважався запас дорогоцінних металів, щовипливало з того значення грошей в економічній системі, яке їм приписувалимеркантилісти. Збільшення грошових запасів веде до підвищення економічноїактивності держави, а значить і до підвищення могутності[7] [5].
Методи проведення економічної політики, що пропонували меркантилісти, небули однаковими в різні періоди, через що виділяють ранній і пізніймеркантилізм. Ранній меркантилізм, або «система грошового балансу», передбачавпримусові заходи, які забороняли вивезення грошей за кордон («Статутвикористання» в Англії та інші законодавчі акти).
Більш виваженийпідхід простежується у працях пізніх меркантилістів (мануфактурниймеркантилізм, або система торгового балансу), які пропонували змінити засобиекономічної політики, — потрібно не перешкоджати вивезенню грошей із країни, апривертати їх до країни. Для обґрунтування своїх позицій Томас Ман розробляєконцепцію торгового балансу, за допомогою якої доводить необхідність вивезенняпевної частини грошей для забезпечення збільшення їх припливу в майбутньому.Різниця між експортом та імпортом, або сальдо торгового балансу, є, на думкумеркантилістів, найважливішим джерелом накопичення національного багатства.Тому протекціоністська політика держави включала елементи зовнішньоторговельноїполітики (заборона ввезення багатьох імпортних товарів, введення митних зборів,експортних премій, заохочення утворення торгових монополій) і промисловоїполітики (заходи, пов’язані зі зменшенням затрат на виробництво товарів, такіяк закони про максимальну заробітну плату, обмеження міграції робочої сили,обмеження експорту продуктів харчування, захоплення колоній для перетворення їхна сировинні придатки і розширення ринків збуту готової продукції).
Виникнення«класичної політичної економії»[8],що пов’язують із роботами А. Сміта і Д. Рікардо, дало новий поштовх розвиткутеорії економічної політики. На думку М. Блауга, праці їхніх попередників були«генеральними репетиціями науки, але ще не самою наукою» [6]. У своїй роботі«Дослідження про природу і причини багатства народів» А. Сміт обґрунтовуєконцепцію «невидимої руки», згідно з якою поведінка окремих індивідів, що діютьвідповідно до концепції «економічної людини», у кінцевому підсумку приводить домаксимально можливого суспільного добробуту. Максимізація добробутудосягається при необмеженій свободі ринкової діяльності [7].
Таким чином А.Сміт продовжує традиції фізіократів, відстоюючи на більш обґрунтованому рівні ідеологіюекономічного лібералізму і принципів економічної політикиlaissez-faire[9].Однак попри загальне негативне ставлення до державного втручання, Сміт виділяєвитрати на суспільні роботи, підтримання воєнної безпеки та забезпечення іпідтримання правової системи як необхідної частини державних витрат. Будь-якіінші види діяльності, на його думку, негативно впливатимуть на зростаннябагатства нації.
Остаточнозавершеного й узагальненого вигляду класична макроекономічна модель отримала впрацях Дж. С. Мілля [8], котрий, як і інші економісти-рікардіанці, поділявутилітарні погляди І. Бентама. Така модель включала три головні ринки: ринокблаг, ринок праці та ринок капіталу. Іншою особливістю означеної моделі буладвосекторність економіки, що поділялася на первинний сектор (сільськегосподарство та видобувна промисловість) і вторинний сектор (обробнапромисловість). На методологічному рівні дослідження проводилися в довгостроковомуперіоді, що дорівнював одному поколінню, при одночасному вираженні всіх змінниху реальних величинах (роль грошей зводилася до засобу обігу, що зменшуєтрансакційні затрати)[10]та рівності попиту і пропозиції (неможливість надвиробництва базувалася наоснові закону Ж. Б. Сея).
Прихильникикласичного підходу вважали, що ринковий механізм здатний забезпечувати повнузайнятість самостійно, без державного втручання. На їхню думку, економікатимчасово може виходити зі стану повної зайнятості, коли на неї впливаютьзовнішні негативні фактори (політичні перевороти, природні катаклізми тощо).Однак унаслідок здатності до автоматичного саморегулювання через деякий часекономіка повертається до рівноважного стану, який відповідає повнійзайнятості. Рівновагу в економіці забезпечують попит і пропозиція, процентніставки, заощадження та інвестиції. Таким чином, ринковий механізм можеавтоматично забезпечувати рівність попиту і пропозиції і тим самим виключаєтривалі порушення в економіці, у тому числі такі явища, як спад виробництва,інфляція, безробіття. Для розуміння їхніх теоретичних міркувань необхіднозвернутися в ті часи, коли в економіці переважала досконала конкуренція і монополіївідігравали незначну роль, а ринковий механізм міг певною мірою служитирегулятором товарно-грошових відносин. Крім того, спади і піднесеннявиробництва, що періодично виникали в економіці, хоча і супроводжувалисянегативними явищами, в цілому не мали глибокого впливу на економіку країни.
Незважаючи назначну роль, що відводилася ринковому саморегулюванню, Дж. С. Міль відстоюєконцепцію активної участі держави в економіці: вона, на його думку, маєфінансувати науку, створення ринкової інфраструктури, а також проводити продуманусоціальну політику.
На той час вакадемічних колах набувають поширення ідеї утилітарної теорії[11] суспільногодобробуту, яку започаткував англійський філософ Ієремія (Джеремі) Бентам. Воснові цієї теорії лежить етика, побудована на принципах гедонізму (в перекладіз грецької — задоволення, насолода), що пов’язує моральне добро іззадоволенням. Витоки цієї теорії можна знайти у давньогрецького філософаЕпікура, що в подальшому мала розвиток у працях таких філософів, як Дж. Локк,К. Гельвецій, Ч. Беккаріа, Ф. Хатчесон. У своїх працях І. Бентам висловлюєвласні погляди як фундаментальну аксіому теорії утилітаризму: «Міриломправильності є найбільше щастя найбільш можливої кількості людей»[12].Засобом досягнення такої мети він вважав «правильне» законодавство, щопобудоване на принципах «найбільшого щастя» (нормативні орієнтири при прийняттірішень), «психологічного гедонізму» (позитивні уявлення про егоїстичнуповедінку людей) та «поєднання обов’язків і інтересів»[13]. Отже,закон, за допомогою покарань та заохочень, має змінювати поведінку людей длядосягнення найбільшого добробуту в суспільстві.
Необхідно зауважити, що підхід до визначення категорії «суспільство» втеорії Бентамового утилітаризму певною мірою нагадує підхід сучасного атомізму,де суспільство розглядається як сума окремих індивідів, а суспільний інтерес єнічим іншим, як сумою індивідуальних інтересів усіх членів суспільства.
В основупринципів побудови «правильного» законодавства І. Бентам вводить термін «utility»(корисність) як підвалина цілей і критеріїв діяльності людей. За його словами,«природа поставила людину під управління двох верховних володарів — страждання(pain) і задоволення (pleasure). Їм одним дано визначати, що ми можемо робити,і вказувати, що ми повинні робити» [9]. Від терміну «utility» і дісталасвою назву теорія І. Бентама — «утилітаризм», яка лягла в основу економічноїтеорії ХІХ—ХХ ст.
Ієремія Бентам неподіляв поглядів «гармонії інтересів» А. Сміта. «Найважливішим завданням..., —писав він, — є визначення того, у що слід і в що не слід втручатися державі.Саме тут і тільки тут має практичне значення знання того, що відбувається чибуде відбуватися без втручання держави» [10]. Для проведення такого родуаналізу І. Бентам уперше запропонував концепцію аналізу задоволень тастраждань, яку деякі економісти вважають першоосновою сучасного аналізу затраті вигід, спираючись на яку ним було запропоновано здійснення перерозподілудоходів між багатими і бідними для забезпечення максимального добробуту в суспільстві(у наступному параграфі буде здійснено порівняння всіх теоретично обґрунтованихфункцій добробуту, що існують в економічній науці).
Саме ця теоріявідіграла значну роль у поширенні ідей «маржиналістської революції»: на неїспиралися такі засновники маржиналізму, як Г. Госсен, У. С. Джевонс, Ф.Еджуорт, А. Пігу. Сама ж «маржиналістська революція» привела до різких методологічнихі теоретичних змін в аналізі економічної політики.
До найважливішихелементів таких революційних змін можна віднести:
· використанняграничних величин, що дозволило використовувати диференціальне обчислення;
· оцінюванняекономічних явищ з погляду окремих суб’єктів господарювання;
· раціональністьповедінки людини у забезпеченні власного добробуту;
· використанняпринципів «методологічного індивідуалізму», згідно з яким закономірностіфункціонування економіки в цілому виводяться із поведінки окремих одиницьгосподарювання;
· використанняметодів дедукції на противагу історичним та індуктивним і замінапричинно-наслідкового аналізу функціональним, що стимулювало використанняматематичних методів;
· обґрунтуванняринку як рівноважної системи[14].
Слід зазначити, що в рамках маржиналістської течії існувало дві школи:австрійська (Карл Менгер, Ойген фон Бем-Баверк, Фрідріх фон Візер) та лозанська(Леон Вальрас та Вільфредо Парето). Саме остання відіграла, мабуть, найбільшуроль у формуванні неокласичної школи та теорії економіки добробуту (або, як їїще називають, теорії економічної політики). Найбільшої значимості в цьомуаспекті набувають роботи Вільфредо Парето, який відмовився від надмірногоаналізу кількісної теорії корисності. Використавши інструментарій кривихбайдужості Ф. Еджуорта, В. Парето здійснив аналіз вигідності[15] для пошуку оптимальнихумов розміщення ресурсів, на основі чого і була виведена перша теоремаекономіки добробуту «парето-оптимум» — критерій економічної ефективностінейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до цього критеріюпідвищення ефективності відбувається тільки тоді, коли в результаті йогоздійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршеннядобробуту інших. Адже якщо певна дія, яка була спрямована на економічнудіяльність, не тільки змінює добробут членів суспільства, а й перерозподіляєйого, то не можна однозначно оцінити вплив такої дії на добробут усьогосуспільства. Якщо при певному стані економіки жодні зміни у виробництві і розподіліне можуть підвищити добробут хоча б одного суб’єкта, не знижуючи добробутуінших, то такий стан називається ефективним (оптимальним) за Парето. Перевагакритерію оптимальності Парето полягає в тому, що його застосування не вимагаєпорівняння чи додавання індивідуальних корисностей.
Вільфредо Паретозаклав теоретичні підвалини не тільки економічної теорії суспільного добробуту(welfare economics), а й критеріїв компенсації Калдора-Хікса, що на сьогодні єодними із основних відправних моментів при розробленні і реалізації економічноїполітики.
У подальшомуорганічний синтез ідей маржиналізму і класичної економічної теорії, здійсненийА. Маршалом, остаточно виділив неокласичну економічну теорію. Підсумовуючивисновки представників цієї течії, відносно макроекономічної політики, можнавивести таке:
¾ Фіскальнаполітика зовсім неефективна, оскільки вона впливає лише на структуру сукупнихвитрат, витісняючи частки інвестиції (хоча самого формулювання поняття «ефектувитіснення» у неокласиків ще не було) через збільшення попиту на ринку капіталівпри здійсненні позик і тим самим підвищення процентної ставки.
¾ Експансіоністськагрошова політика держави може призвести, за кількісною теорією грошей, тількидо інфляції. Тому неокласики відводили державі лише функції виконання різнихвидів мікроекономічної політики (першопрохідником аналізу цієї сфери був А. С.Пігу).
¾ Державаповинна виробляти суспільні блага, боротися з монополіями, усувати різного родузовнішні ефекти, а також підтримувати безпеку, законність і правопорядок. Цим,з погляду неокласиків, і повинні обмежуватися функції держави.
Практично водночас в економічній науці виникають течії, що повністю абочастково не відповідали стандартам «мейнстриму». Насамперед це стосуєтьсянімецької історичної школи, характерними особливостями якої були:
· негативнеставлення до спроб універсалізації економічної теорії, абстрактно-дедуктивнихметодів дослідження та до концепції «економічної людини»[16];
· антикосмополітизм;
· трактуваннянародного господарства як єдиного цілого, що є невід’ємною складовоюсоціального життя і перебуває у постійному процесі еволюції;
· урахуванняпри економічному аналізі позаекономічних факторів (етнічних, ментальних,психологічних тощо);
· основоюзабезпечення гармонії інтересів різних суб’єктів суспільства вважалося державнерегулювання, а не «невидима рука ринку».
Отже, саме в рамках цього напряму зароджуються уявлення про національнуекономіку та національну економічну політику. Висхідними теоретичнимиобґрунтуваннями можна вважати праці німецьких економістів Густава Шмоллера,Вернера Зомбарта, Макса Вебера та ін. Тут варто згадати і теорію ФрідріхаЛіста, що спирається на принцип націоналізму та «виховного протекціонізму».
Учення Ф. Ліста про державу (та й у цілому весь його підхід до вивченнягосподарства), безсумнівно, віддзеркалює тогочасні історичні реалії економікиНімеччини. На той період (перша половина XІХ ст.) промисловість Німеччинирозвивалася при збереженні сильних феодальних пережитків у сільському господарствіі не могла витримати конкуренції з промисловістю більш розвинених зарубіжнихкраїн Європи, насамперед з Англією і Францією. Звідси і виникала необхідність удержавній політиці «виховного протекціонізму».
При цьому Ф. Ліст негативно ставився до протекціоністського захистусільського господарства. Такий захист, на його думку, неодмінно призведе дозростання цін на сировину і продукти харчування, що викличе негативні наслідкив промисловості.
Націоналізм, у розумінні Ф. Ліста, — середнє між індивідуалізмом ісвітовим суспільством. Уся економічна теорія, відповідно до цього, має трирозділи: приватна економія, політична економія (національна економіка всучасному розумінні) і космополітична економія (світова економіка в сучасномутрактуванні).
Розглядаючи національну економіку, Фрідріх Ліст виводить теоріюпродуктивних сил, що базується на таких тезах:
· сумабагатств окремих громадян менша за багатство країни взагалі;
· багатствокраїни складається із суми багатств окремих громадян та здатності створюватибагатство (продуктивні сили).
Для більшогорозуміння другої тези, Ліст приводить при-
клад-притчу важливості продуктивних сил як складових багатства. Батьки двохродин мають однаковий добробут. Один з них розділив своє багатство на рівнічастини і залишив у спадщину своїм синам. Інший же витратив усі гроші на освітусвоїх дітей. У результаті після смерті батьків діти першого одержують певніобмежені суми грошей, діти ж другого здатні самі, використовуючи наявні кошти іпридбані знання та навички, примножити капітал батька і заробляти новий. Такимчином, виграє другий із батьків.
Ставлячи на перше місце національні інтереси, Ліст наголошує на принципахдовгостроковості національної економічної політики: «Нація повинна жертвуватиматеріальними багатствами і переносити … позбавлення для придбання розумових ісоціальних сил заради вигоди в майбутньому» [11]. У своїх дослідженнях Ф. Лістне обмежувався рамками окремих країн, а розглядав національні економіки в їхорганічному поєднанні в загальносвітовому масштабі. Аналізуючи причини успіхучи невдачі різних країн у зовнішній торгівлі (період — перша половина ХІХ в.),Ліст називає цілу низку факторів (слід зазначити, що ні про яку глобалізаціютого часу і мови не могло бути), що актуальні й на сьогоднішньому етапірозвитку суспільства:
· географічнеположення;
· рівномірнийрозвиток усіх галузей промисловості;
· ступіньнаціональної єдності (що проявляється, зокрема, у здатності промисловцівпідтримати національну економіку) та іноземний вплив;
· політичнестановище країни та її політичні союзи;
· структуразовнішньої торгівлі й ефективність торговельної політики;
· наявністьтехнологічних секретів.
Зауважимо, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації національнаекономіка отримує якісно і кількісно новий економічний імпульс. Відкритістьнаціональних економік та їх інтеграція з іншими країнами, з одного боку,відкриває доступ до ринків, капіталів, технологій, нових форм підприємництва, аз іншого боку, відкриває доступ на внутрішній ринок досить сильному і конкурентоспроможномутранснаціональному капіталу. Його функціонування в умовах слабкої національноївлади та слабкої національної економіки робить досить сумнівним одержанняекономічних вигід, а в умовах феодального деспотизму, політичної залежності ісвавілля можновладців і зовсім неможливим. Отже, отримання вигід від інтеграціїможливе лише за умови сильної (економічно і політично) системи влади, яка зможезахистити національні інтереси.
Підтвердження цієї тези також можна знайти у Ф. Ліста: «Вільнаконкуренція не повинна підпорядковувати світові інтереси в рамках всесвітньоїасоціації інтересам однієї країни, тобто вільна конкуренція придатна тільки дляосіб однієї і тієї ж нації… Ті нації, що завдяки своєму моральному,розумовому, соціальному і політичному потенціалу почувають себе здатними дорозвитку промисловості, повинні звернутися до протекціоністської системи якнайдієвішої» [12]. Ця система придатна не тільки для підтримання матеріальноговиробництва, а й для інтелектуального потенціалу країни.
Таким чином, у національній економіці відтворюються види діяльності нетільки з безпосередніми (матеріалізованими в натуральному, грошовому чи іншомудоході), а й з непрямими (невідчужуваними від людини, що виявляються лише вдовгостроковій перспективі) результатами. Ознака культури в економіці — розкішнепродуктивного (неутилітарного) присвоєння благ, що вона може собі дозволити.Особливості тих чи інших способів включення у відтворювальний цикл благ ізтривалим циклом відтворення (невідтворюваних благ) — теж невід’ємна рисанаціональної економіки.
На основі таких висновків Ліст дає визначення такої галузі економічноїнауки, як національна економія: «Національна економія — наука, яка при визнаннііснуючих інтересів та індивідуальних умов націй учить, яким чином кожна з нихможе піднятися до того ж ступеня економічного розвитку, за якого її асоціація зіншими націями рівної культури на підставі вільної торгівлі стає можливою івигідною» [13].
Внесок німецької історичної школи важко переоцінити, адже саме її адептипочали використовувати в теорії економічної політики економіко-статистичніметоди, результати економіко-соціологічного та історичного аналізу і, що самеголовне, — інституційні фактори.
Іншоюнестандартною течією, що стала відправною точкою сучасної радикальноїполітичної економії (XX ст.)[17],є теорія німецького соціолога й економіста К. Маркса. Саме його економічнатеорія стала в XX ст. однією зі складових суспільної ідеології соціалістичнихкраїн з плановим господарством, у такий спосіб зробивши внесок у корінні змінияк соціально-економічної, так і загальної історії людства.
Ми не будемовдаватися до викладення змісту та основної суті Марксової теорії економічноїполітики, адже ця теорія достатньо відома вітчизняній науці. Зазначимо лише, щона сьогодні суперечки стосовно Марксового соціалізму ведуться в рамках вибору здвох помилкових альтернатив: або те, що має місце на сучасному етапі розвиткусуспільства відповідає уявленням Маркса, або марксизм — помилкова теорія. Однакмарксизм певною мірою повинен був саморозвиватися і самокоригуватися. Звідсивипливає, що марксизм XIX ст. для того щоб мати право називатися марксизмом і вXX ст., повинен був як концепція змінитися відповідно до реально існуючихсуспільних змін і, що найважливіше, концептуально обґрунтувати і самі ці зміни.Якщо зміни, що роблять картину світу XX ст. відмінною від картини XIX ст., відбулисяза Марксом, тобто в результаті дій тих суспільних сил, на які вказувала Марксовапарадигма XIX ст., у результаті розв’язання тих суспільних суперечностей, щофіксувала висхідна парадигма, то варто зробити висновок про безпідставністькритики марксизму. Точніше, критика марксизму має бути визнана справедливою,але тільки стосовно порочної практики застосування застарілої (але ще здатноїобновитися) парадигми XIX ст. до громадського життя XX ст.
Поява у 1936 р.праці Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей»ознаменувала початок кейнсіанської революції, яка, мабуть, так само як імаржиналістська, викликала значні зміни в економічній теорії, зокрема в теоріїекономічної політики[18].
Річ у тім, що саме кейнсіанська революція забезпечила виділеннямакроекономіки в самостійну галузь економічної науки. Характерною відмінністюнової методології аналізу стала незалежність досліджень від проблем цінності,конкуренції, поведінки споживача. Це, у свою чергу, стало передумовою відходувід принципів оптимізації і методологічного індивідуалізму як основнихпередумов при виведенні функцій економічних змінних і побудови економічнихмоделей.
Позитивний аналізВеликої депресії 1929—1933 рр. і швидких темпів економічного зростання плановоїекономіки Радянського Союзу, здійснений Дж. М. Кейнсом, М. Калецьким та іншимивченими, став поштовхом для відходу від закону Сея і, як наслідок, для появипринципово нового аналізу макроекономічних взаємозв’язків. На перший план буловисунуто елементи сукупного попиту та, зокрема, інвестицій в основний капітал.
А отже, зміни цихелементів слугуватимуть детермінантами як реального національного доходу, так ірівня зайнятості. У результаті цих досліджень було продемонстровано, що ринковаекономіка є внутрішньо нестабільною, а її нормальним станом є вимушенебезробіття. Було розвинуто дослідження системи закономірностей поведінковиххарактеристик фірм і споживачів, аналіз їх взаємодії і продемонстрованоефективність ринку як соціального механізму координації виробництва і розподілуприватних благ[19][14].
Остаточного ізавершеного вигляду теорія економічної політики набула в результатінормативного аналізу, проведеного голландським економістом Яном Тінбергеном(1903—1994, перший лауреат Нобелівської премії з економіки — 1969 р.).Визначивши економічну політику через систему дій уряду, яка повиннавключати вибір кінцевої цілі політики виходячи з максимізації функціїсуспільного благополуччя [15], Тінберген довів неспроможністьтрадиційного ізольованого підходу до аналізу різних типів економічної політики.Адже, на його думку, максимізація цільової функції можлива лише при одночаснійоптимізації як її складових, так і всіх політичних заходів, що використовуютьсяв рамках обраної моделі економіко-політичного устрою суспільства. Теоретичніідеї Я. Тінбергена в галузі економічної політики повною мірою були викладені впрацях «Теорія економічної політики» («The Theory of Economic Policy», 1952),«Централізація і децентралізація в економічній політиці» [16] і «Економічна політика:принципи і ціль» [17].
Попереднєвикладення основних етапів еволюції теорії економічної політики (рис. 3.1) даєзмогу визначити їх аналітичні обмеження в дослідженні сфери прийняття рішень.Передусім це стосується двозначності теоретичного опису політичних процесів,які традиційно фокусувалися на економічному дослідженні результатів політичнихрішень. У цьому разі влада та її економічна поведінка розглядались економістамияк екзогенні фактори економічних процесів. Це дозволило дослідити і вивчитиефекти, котрі викликає державна політика в економіці, тією мірою, якою цеможливо при абстрагуванні від двосторонніх взаємозв’язків між цими двомасферами прийняття рішень.
Слід зауважити,що для більшості економічних питань цей підхід виявився адекватним і дозволивотримати формальні відповіді на досить велику кількість питань стосовно відповіднихекономічних ефектів, що викликає зміна в поведінці влади. Однак для іншихпитань адекватність такої методології залишалася спірною, адже основноюпередумовою була незалежність мотивації поведінки урядовців від економічногоінтересу, а отже, субоптимальні політичні рішення вважалися неможливими.
Такеабстрагування від економіко-політичних взаємозалежностей, у свою чергу,призводило до втрати реалістичності результатів. Ця ситуація у сферіекономічних досліджень не задовольняла економістів, що знайшло відображення врезонансних працях представників академічних кіл. Уперше ідею про необхідністьдослідження взаємодії ринку і держави було висунуто П. Самуельсоном. У йогопраці «Повна теорія державних витрат» цій тезі було дано формальне доведення,що базувалося на неспроможностях ринку «при визначенні оптимального… рівняколективного споживання» [18] за умови включення суспільних товарів доспоживчого кошика домогосподарств, необхідності врахування альтернативнихпроцесів прийняття колективного рішення. Незважаючи на критичний аналіз П.Самуельсона, що поділив процеси колективного прийняття рішень з приводурозподілу приватних і суспільних товарів (відповідно через ціни та виборчі процеси),тенденція поділу сфер аналізу між економістами і політологами залишаласянепорушною досить довго.
/>
Рис. 3.1.Класифікація теорій економічної політики
Винятком сталидослідження Ентоні Доунса, чий внесок у поєднання цих двох суспільних наукнеможливо переоцінити. Найбільшої уваги заслуговує робота «Економічна теоріядемократії» [19], а саме викладена і доведена в ній теорема медіанного виборця1,що й досі залишилася наріжним каменем всієї економічної теорії політики.В подальшому все більше робіт було присвячено різним аспектам взаємного впливуекономічних і політичних рішень. Так, у своєму дослідженні з проблемстабільності економетричних оцінок Р. Лукас доводить, що прогнозування поведінкиекономічних агентів перебуває в повній залежності від їх економічних очікуваньстосовно поведінки влади (майбутньої цінової, бюджетної, інвестиційноїполітики, політики у сфері оплати праці тощо). Доти, доки політика владизалишається екзогенним фактором (як фактор погоди) довгострокові прогнозипрактично неможливі [20]. Дослідження інших економістів у цьому напряміґрунтувалися на необхідності пояснень таких проблем:
а) формулюванняфункціональних цілей вищих можновладців;
б) ідентифікаціїхарактерних обмежень можливої поведінки можновладців (виборчі процеси,можливість відкликання тощо);
в) ідентифікаціївсіх взаємозалежностей між приватним і су-
спільним секторами.
Власне термін «економічнатеорія політики»2 (ökonomischeTheorie der Politik) вперше було застосовано Бруно Фреєм у його статті«Ренесанс політичної економії», надрукованій у 1974 р. Саме в ній Б. Фрейретельно виокремив позитивну теорію економічної політики від альтернативнихпідходів та визначив її як спробу подолання розходжень між економічними іполітичними науками за допомогою застосування сучасних методів економічнихдосліджень до політичних проблем. У рамках однієї роботи ми не зможемо викластиеволюцію поглядів у цій сфері економічної науки, а тому обмежимося лише схематичнимзображенням розвитку економічної теорії політики (рис. 3.2) та викладеннямосновних постулатів, ключових напрямів.
1 У своїй видатній праці «Економічна теорія демократії» Е.Доунс сформулював і довів теорему, яка стосується колективного вибору у демократичномусуспільстві. За цією теоремою, політики будуть найбільше представляти поглядитих виборців, що перебувають у центрі політичного і соціального спектрасуспільства. Теорема використовується для пояснення характеру державних витраті є підґрунтям закону Аарона Директора, який стверджує, що перерозподіл доходівдержавою здійснюється на користь груп із середніми доходами. У подальшомутеоретичні розробки у цій сфері викликали появу робіт Гордона Таллока, ДарренаГранта та ін.
2 Синонімічними термінами, що вживаються у значенні«економічної теорії політики», є «теорія суспільного вибору», «теоріяендогенного визначення економічної політики» та «нова політична економія».Однак, на наш погляд, усі названі теорії входять до складу економічної теоріїполітики та у відокремленості не охоплюють її повного змісту.
/>
Рис. 3.2.Розвиток економічної теорії політики [21] * PBC (political business cycles) — політичніділові цикли; PT (partisan theory) — теоріяупереджених рішень; RE-PBC (rationalexpectations political business cycles) — раціональні очікуванняполітичних бізнес-циклів; RBuC (relatedrational budget cycle) — залежність раціональних бюджетних циклів; RPT (rational partisan theory) — раціональна теоріяупереджених рішень.
У теорії політичнихділових циклів М. Калецького розглядається вплив соціальних антагонізмів наекономічні коливання. Уперше в економічній науці на економічний вплив класовихконфліктів, що за своєю сутністю безпосередньо стосувалися коливання випускупродукції, було вказано в першому виданні «Капіталу» К. Маркса у 1867 р.Визначивши владу в термінах доступу до засобів виробництва (що мали більшийвплив, ніж управління урядів), можна простежити тенденції щодо відповідноїреакції класу капіталістів і пролетаріату на експансіоністську політику уряду.Якщо затяжна стадія експансіонізму викликала скорочення рівня зайнятості, топосилювалися переговорні дії профспілок стосовно умов і оплати праці найманихробітників. Такі переговори, як правило, закінчувалися зростанням доходів робітників,а отже, і зростанням витрат класу капіталістів. Скорочення прибутків викликалозворотну реакцію останніх, що виражалася в економічному спаді, напрямленому напосилення своєї влади. Продовжуючи ідеї К. Маркса, М. Калецький зауважує, щовіра в ортодоксальність кейнсіанської політики (досить поширена на часнаписання його теорії), не враховує класових суперечностей, що можутьспричинити активізацію класу підприємців у напрямі скорочення економічноїактивності. Різкий економічний спад, таким чином, викликав би нові експансіїуряду, що спричиняли б у кінцевому підсумку нові й нові політичні ділові циклив економіці [22].
Ураховуючивикладене, на нашу думку, основний внесок теорії М. Калецького полягає удемонстрації залежності економічних результатів від політичних факторів. Це, посуті, і стало поштовхом до продовження досліджень у сфері взаємозалежностейекономіки і політики. Джон Акерман, як і М. Калецький, досліджував механізми,якими політика (в найбільш широкому її розумінні) і політичні зміннівизначають, або принаймні впливають на економічні результати [23]. Такапостановка питання вимагала адаптації досліджень до соціальної функціїдобробуту.
Самі теоретичнідослідження соціальної функції добробуту[20], здебільшогоє математичним доповненням до аналітичних питань економічної теорії політики.Однак наприкінці 40-х років ХХ ст. означені дослідження сформували і виокремилиповну нормативну теорію, що досліджувала проблеми благополуччя різних економіко-політичнихустроїв суспільства та механізмів здійснення соціального вибору. Методологічніінструменти теорії використовувалися для обґрунтування (на основі оціннихсуджень) основних напрямів економічної політики. Як було зауважено вище, першепокоління моделей в економіці добробуту (що більшою мірою розвивалися підвпливом досліджень А. С. Пігу), яке базувалось на тому, що рівні індивідуальноїкорисності можуть бути зіставлені, вбачало досягнення добробуту суспільства укомбінуванні певним чином цих корисностей[21].Це, у свою чергу, дозволяло визначити оптимальну економічну політику відповіднодо тієї чи іншої бажаної суспільством функції добробуту.
Однак черезнедостатність підтверджень властивостей перших моделей економіки добробутуекономісти розвивали «ординальний» напрям досліджень [24], що передбачавнеможливість зіставлення корисностей між індивідами. Особливу роль відігралипраці А. П. Лернера і Дж. Р. Хікса [25], у яких автори здійснили перегляд концепціїдобробуту, взявши за основу «узагальнену» передумову ординальної корисності.Спираючись на дослідження В. Парето, відоміше в сучасній науці як концепціяПарето — оптимальності, було розроблено критерій відбору програм економічноїполітики Калдора-Хікса.
Істотні обмеженняу застосуванні критерію Калдора-Хікса спонукали економістів до продовженнясвоїх досліджень у цій сфері. Значного результату було досягнуто А. Бергсоном увідомій праці «Переформулювання окремих аспектів економіки добробуту», у 1947р. він був доповнений П. Е. Самуельсоном. За функцією добробуту Бергсонавідпадала потреба у порівнянні індивідуальних корисностей, адже її аргументамибули величини, що являли собою різні аспекти соціального стану. Функція суспільногодобробуту відповідно присвоює кожному стану свій індекс. Таким чином, якщо станА є кращим за стан Б, то і величина функції А буде більшою за величину функціїБ.
Кеннет Ерроу усвоїй «теоремі неможливості» визначає необхідні критерії досягнення суспільногодобробуту при одночасному збереженні демократії і вказує на дилемуневизначеності уряду. Г. Таллок зауважує, що «врегулювання теоретичноїнеможливості із практичними успіхами демократії вимагатиме послабленняозначених критеріїв» [26]. Фактично, хоча й не явно, така ситуація вимагалавнесення до нормативної концепції позитивного дослідження поведінки владноїеліти.
Не погоджуючисьіз основною проблематикою економічної теорії добробуту, що може бути вираженаяк нормативна соціальна проблема максимізації добробуту, Ентоні Доунс висуваєальтернативний погляд, котрий дістав назву «Теорія максимізації голосів і медіанного виборця». Визначивши дії владної еліти відповіднодо стандартних поведінкових передумов індивідуальних особистих інтересів,моделювання урядової поведінки в більшості випадків нагадує моделюванняповедінки фірм у мікроекономічній теорії. За цією гіпотезою, мотивацією до дійполітичних діячів служили «цілі максимізації голосів на виборах, а не будь-якіальтруїстичні чи ідеологічні мотиви»[22][27]. Застосування методології аналізу ринкових процесів у дослідженні сферипри-
йняття політичних рішень дало змогу стверджувати, що егоїстичні інтересиполітичних діячів врешті-решт приведуть до соціального оптимуму. Умовою такоїрівноваги є рівність граничних вигід і граничних витрат: «Уряди продовжуютьвитрачати доти, доки гранична вигода від збільшення голосів виборців не зрівняєтьсяіз граничними затратами на додаткову підтримку» [28]. Саме в працях Доунса булопродемонстровано ефективність застосування економічних інструментів під часаналізу політичних процесів і набуло завершеного вигляду формулювання державияк ендогенного фактора в моделі економічної системи, стираючи тим самим граніміж економічною і політичною науками.
Концептуально соціальна функція добробуту передувала дослідженнямоптимальних умов вироблення політики. Її нормативний характер одночасновказував і на її обмеженість у практичному застосуванні як інструментудослідження політичних рішень.
Одним ізваріантів вирішення проблеми дослідження взаємодії економіки і політики сталозастосування функції голосування, яка за своєю сутністю досить близькадо функції добробуту і спирається на припущення про ймовірний характерколективного вибору та розглядає його крізь призму максимізації кількості голосів,поданих за той чи інший варіант рішення. Завдяки такому підходу виникає можливістьаналізувати особливості довгострокової політичної рівноваги, тобтохарактеристики того комплексу заходів, що буде впроваджено у життя завдякидемократичному виявленню переваг членів суспільства.
Відмінність між функцієюголосуванняіфункцією популярності полягає увизначенні залежної змінної. З економічного погляду функції голосування(пояснення фактичної поведінки виборців) мають більші можливості, ніж функціїпопулярності (пояснення цільової поведінки виборців). Оскільки ці типи функційотримані для чіткого розуміння впливу на економічну систему, то і пояснювальнийакцент зроблено на коливання в поведінкових характеристиках виборців, що маютьнайнижчий ступінь лояльності, а отже, і відображають найвищий ступінь реакціїна політичні зміни. Найбільш цікавими в даному аспекті є емпіричні дослідженняГ. Крамера [29], що визначив залежність програм, напрямлених на безробіття таінфляцію, від циклічності політичних виборів. Заслуговують на увагу ідослідження Дж. Стіглера, який зосередив увагу на перерозподільних програмахуряду [30].
Інші дослідження проблеми поєднання функціїсоціального добробуту та демократичних засад у макроекономічному моделюваннібули сконцентровані навколо кривої Філліпса. Основна увага при цьомуприділялася впливу політичних циклів на упередженість рішень економічнихагентів. Однак значна критика стосовно необґрунтованості самої кривоїпризвела до необхідності перегляду «захисного поясу» цієї доктрини. В основікритичних зауважень лежав фактично новий макроекономічний підхід, що діставназву «теорія раціональних очікувань».
Заснована на новаторських внесках Р. Е. Лукаса, Т.Дж. Сарджента і Н. Уолліса концепція раціональних очікувань базуваласяна принципі, що індивіди здатні прогнозувати майбутній стан економічної системиза допомогою наявної інформації. Інформація використовується доти, докигранична собівартість її отримання не зрівняється з граничними вигодами від їївикористання. Це, у свою чергу, ставить під сумнів результативність короткостроковихстабілізаційних програм уряду.
Таким чином, основною вимогою ефективності програмекономічної політики уряду стає інформаційна асиметрія між урядом та іншимиекономічними агентами.
Беззаперечними вцьому випадку є аргументи, висунуті в рамках моделі суспільного (чиполітичного) вибору (public choice)[23]Нобелівським лауреатом Дж. Бьюкененом, що спирається на широку фактичнубазу реальної політичної практики і тому дозволяє використовувати отриманівисновки і застосовувані методи аналізу до поточної української практики.Зокрема, це стосується проблем лобізму, неплатежів, політичної невизначеностіспіввідношення ефективності і справедливості.
Центральну роль уцій теорії відіграють три базові передумови:
а) для опису поведінкилюдини в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й унеокласичній економічній теорії (тобто застосовується традиційна модельраціонального індивіда, що максимізує корисність);
б) процесвиявлення переваг індивідів у політичній сфері визначається в термінах ринковоївзаємодії;
в) досліджуютьсяпитання, аналогічні тим, що виникають у неокласичній економічній теорії, тобтопитання про існування, стабільність і ефективність політичної рівноваги, шляхівїї досягнення і т. п.
Ключова ідея теорії суспільного вибору полягає у визнанні того, щовикористання інструментів економічного регулювання залежить від змінних, щовпливають на рішення максимізуючих свої цільові функції суб’єктів політичногоринку. Передбачається, що метою влади, яка проводить політику, спрямовану на зміниосновних характеристик господарського середовища — розподілу прав власності івектора цін — є максимізація політичної підтримки з боку рядових виборців івпливових груп тиску. Останні, у свою чергу, при виборі об’єктів підтриманнявлади чи опозиційних сил керуються мотивом максимізації власного економічногодобробуту і надають підтримку тим, хто пропонує чи проводить найбільш вигіднийдля них політичний курс. Унаслідок цього заходи державної економічної політики,що у рамках основного напряму економічної теорії розуміються як «зовнішні»відносно господарської сфери, трактуються тут як ендогенні, що задаютьсяумовами функціонування всієї економіко-політичної системи.
До беззаперечнихпереваг теорії ендогенного визначення економічної політикивідносять її здатність ураховувати різні аспекти процесу прийняття державнихрішень. Дана теорія сформувала два основні підходи до вивчення механізмівгосподарського регулювання (повною мірою ці підходи висвітлені Г. Гросманом іЕ. Хелпманом [31]). З одного боку, у ряді робіт підкреслюється роль політичноїконкуренції між кандидатами на заняття виборних посад (цей підхід можна назвати«конкурентним»). З іншого боку, названі заходи можуть розглядатися як засібмаксимізації підтримки політичних сил, що вже перебувають при владі і можутьреально визначати, а не просто анонсувати політичний курс («монополістичнийпідхід»).
Кожний з цих підходів має «порівняльні переваги» у різних областяханалізу державної політики. Так, «конкурентний підхід» дозволяє досліджуватистратегічні проблеми: наскільки велика ймовірність збереження існуючогополітичного курсу; які основні риси пропонованих заходів, що відповідаютьумовам рівноваги на політичних ринках; у чиїх інтересах буде здійснюватися економічнерегулювання. «Монополістичний підхід», навпаки, може з успіхомвикористовуватися для розгляду тактичних проблем, пов’язаних з рутинноюдіяльністю влади щодо визначення конкретного розподілу прав власності йелементів цінового вектора.
З урахуваннямсказаного вище стає зрозумілим, що теорія суспільного вибору й особливо теоріяендогенного визначення економічної політики відкривають широкі можливості длявивчення проблем, пов’язаних із взаємодією економічної і політичної сфергромадського життя. Цим обумовлена безсумнівна привабливість застосуваннязазначених теорій для вивчення процесів, що відбуваються в країнах з економікоюперехідного типу. Названі теорії дають можливість по-новому висвітлити певніаспекти перетворень, здійснюваних сьогодні в Україні, а також визначити причиниїх недостатньої ефективності й адекватності.
3.2 Суспільніцінності у системі формування, прийняття та реалізації економіко-політичнихрішень
Сучасний станекономічного розвитку країн світового співтовариства свідчить про органічнуєдність та взаємозалежність економіки і політики. Держава є визначальним іводночас досить суперечливим елементом в економіці. Її залежність від існуючоїекономічної системи, з одного боку, та залежність економіки від державноїполітики, з іншого, демонструють всю складність цього інституту. Якщо ще двістіроків тому ринкова економіка розвивалася самостійно і майже незалежно віддержави (йдеться про капіталізм вільного підприємництва), то сьогодні, в епохутотального монополізму та державного втручання, розвиток економіки перебуває вповній залежності від політичних рішень різних гілок влади. Така залежність, усвою чергу, зумовлює необхідність проведення аналізу, зосередженого навиявленні концептуальних принципів проведення державної економічної політики.
За своєю сутністюекономічна політика являє собою відображення впливу держави на економічніпроцеси в суспільстві. Складовими будь-якої концепції економічноїполітики є система взаємозв’язаних цілей, визначальних принципів,стратегій та інструментів зваженого і цілеспрямованого впливу на економіку.В основу концепції має бути покладено постулат раціонального проведення заходівекономічної політики. Характер економічної політики залежить від місця і ролідержави у функціонуванні економіко-політичної системи та від особливостейфункціонування самої системи на певному етапі її розвитку.
Унауково-теоретичній інтерпретації це знаходить відображення в різноманітностінормативних припущень про природу держави, її функції та природу самоїекономічної системи.
Нормативніфункції держави, розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень,формують цілі, визначальні принципи та інструменти, спрямовані на покращенняблагополуччя суспільства. Фактично, хоча це і не виділяється економістами,нормативні функції держави перебувають у тісному взаємозв’язку з політичноюконституцією країни. Демократичність та ринкова орієнтація країни передбачаєзалежність нормативних функцій від індивідуалістичного політичного процесу.Тобто не існує ніяких інших суспільних цілей або потреб, крім тих, що визначенісамими індивідами. Цілі такого суспільства можна виразити як сукупність цілеййого громадян[24].У ринковій економіці суб’єкти господарювання голосують грошима, тоді як за демократіївиборці використовують свої голоси для досягнення бажаних цілей. У виконаннісвоїх нормативних функцій держава не може мати цілей, відмінних від цілей їїгромадян. Сама ж політика (у тому числі економічна) в цьому разі може трактуватисяяк обмін, за допомогою якого індивіди реалізують свої інтереси[25].
І навпаки,тоталітаризм та командно-адміністративна економічна система передбачають залежністьфункцій держави від патерналістських міркувань владних кіл суспільства(філософська концепція Левіафан-держави Т. Гоббса та її економічне трактуванняДж. М. Бьюкененом, концепція органічної, або тоталітарної, держави Г. Гегелятощо).
Таким чином, різноманітністьнаведених припущень окреслюють досить широкий діапазон можливих варіантівпроведення економічної політики — від повного невтручання держави в економіку(так звана політика laissez-faire) до абсолютного державного управлінняекономікою в рамках командно-адміністративної системи.
В економічнійлітературі, що розглядає проблеми формування, прийняття та реалізації державнихекономіко-політичних рішень, простежуються різні підходи щодо рекомендаційвідносно об’єктивних передумов формування цілей державного втручання векономічне життя суспільства, а також аргументів, якими вони підкріплюються. Убільшості робіт українських авторів здійснюється позитивний аналіз тапростежується одностайність думки, що об’єктивною загальнофілософськоюпередумовою проведення економічної політики є саме існування держави та усвідомленнятого, що функції держави були прийняті в минулому[26] [32; 33;34].
Крімзагальнофілософських, вітчизняна література виділяє соціально-економічніпередумови, які можна розглядати з різних позицій: з позиції стратегічних ітактичних цілей держави, з позиції реалізації державою її функцій, з позиціїролі держави в окремих економічних процесах. Це дозволяє поділити їх назагальні та специфічні. До загальних, які обумовлені виконанням державою їїфункцій, В. Науменко, Б. Панасюк та А. Деркач відносять:
¾ Постачанняекономіці необхідної кількості центральних грошей. Держава є монополістом іпротистоїть великій кількості покупців, що створюють попит на гроші. Тому тутвелика роль відводиться Національному банку, а також контролю за його діяльністю.
¾ Задоволеннянаселення у благах і послугах, які при цьому кожен має отримати в рівнійкількості, а споживання колективних благ має бути рівноправним. У світовійекономічній науці такі блага і послуги іменуються чистими суспільними товарами.До них належать національна оборона, державне управління, охорона громадськогопорядку, єдина енергетична система, фундаментальна наука, освіта та ін. Єтовари, які мають ознаки загальносуспільних і приватних товарів. Наприклад —вища освіта, котра може бути і державною, і приватною.
¾ Регулюваннячастини економічних процесів, що залишилися за межами ринкової економіки.Ідеться про забруднення навколишнього природного середовища, соціальний захистта забезпечення окремих верств населення, перерозподіл фінансових ресурсів черезбюджетний механізм… Це не суперечить принципам ринку, оскільки створюєможливість зробити те, що йому не під силу, але в чому є потреба у людей [35,с. 13; 36, с. 33-34; 37].
Більш широко, на основі узагальнення робіт вітчизняних фахівців,розкриває соціально-економічні передумови Л. І. Дмитриченко, до яких авторвідносить:
· сам фактіснування держави, що обумовлює необхідність формування бюджетних коштів дляреалізації державою її економічних функцій;
· наявністьпевної системи цілей держави як єдиної цілісності;
· процесиусуспільнення виробництва;
· забезпеченнярозвитку пріоритетних напрямів і галузей національної економіки, формування їїефективної структури;
· інституційнезабезпечення відтворювальних процесів;
· забезпеченняправової основи соціально-економічних процесів;
· реалізаціязовнішньоекономічної і зовнішньополітичної стратегії держави;
· наявністьокремих неспроможностей ринкової системи (інфляції, безробіття і т. п.);
· необхідністьдержавного підтримання життєдіяльності окремих громадян.
Специфічнісоціально-економічні передумови державного втручання, обумовленіконкретно-історичними умовами в країні, рівнем розвитку продуктивних сил івиробничих відносин. Це дає підстави для конкретизації і деталізації наведенихвище передумов стосовно кожної окремо взятої країни на певному етапі її розвитку[38].
Зауважимо, що,попри велику значимість для економічних досліджень позитивного аналізу черезможливість усвідомлення дій держави як складного соціально-економічногоінституту з усіма його вадами і перевагами, цей аналіз не дає можливості встановитивідправну точку для визначення концептуальних принципів і необхідних масштабівдержавного впливу на економіку. Так, висновки, зроблені на «багаторівневомуаналізі державного регулювання економіки», згідно з якими «необхідністьвтручання держави в соціально-економічні процеси продиктована тим, що всіреально існуючі економічні системи являють собою «змішані економіки» [39, с.41], як і висновки, що ґрунтуються на «історичному аналізі», відповідно до яких«визнання державного регулювання як елемента системи, іменованого господарськиммеханізмом, вже само по собі є об’єктивною загальнофілософською передумовою[40, с. 41], не дають підстав стверджувати, що це єдиний і правильний вибір.
Слід такожзазначити, що існує досить велика кількість позитивних та нормативних поглядівстосовно цілей і функцій держави в економічній системі суспільства, і ми незможемо повною мірою розкрити їх усі. Адже для економічної теорії питання проте, що повинна робити держава, які її функції, де межі її втручання векономічне життя, — це, по суті, «вічні питання». Вони лежать в основі«великого розколу» на консерватизм і реформізм, а економічна політика,схиляючись то вліво, то вправо, вирішує його залежно від конкретних історичнихумов. На цьому ж наголошують (посилаючись на К. Еклунда) Б. Є. Кваснюк і С. І.Киреєв: «Питання про те, мати планову чи ринкову економіку, в яких пропорціяхпланування і ринок мають сполучатися, в останні десятиліття стало об’єктомбурхливих дебатів» [41, с. 96].
Такі суперечностівикликані різноманітністю теоретичних припущень про природу самого ринку таприроду держави. Так, частина учених, розглядаючи державу як провідника, щонамагається максимізувати суспільний добробут, не бере до уваги більшістьфакторів, які на неї впливають і обмежують її діяльність. На противагу цьомуінші автори поведінку держави трактують як таку, що визначена конкретизацієюцілей учасників голосування, політиків і бюрократів, де питання оптимальноговирішення поставлених завдань можна розглядати як надбудову. На практиціпозиції більшості провідних економістів лежать між цими крайніми підходами —чистої максимізації благополуччя суспільства і детермінізму. Вибір тієї чиіншої позиції визначається вагою висунутих аргументів на користь певної моделіекономічної політики [42, с. 753—754].
Нормативнийаналіз вітчизняних авторів представлений незначною кількістю праць таздебільшого ґрунтується на західних теоретичних розробках. Адже, як зауважуютьБ. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв, «до початку 90-х років моделі змішаної економікирозроблялися виключно в західній літературі. У СРСР розроблення відповіднихконцепцій гальмувалося виключно ідеологічними догмами. Отже, для вирішеннянагальних проблем є сенс скористатися західними розробками, критичнопристосувавши їх до нашого сьогодення» [43, с. 83]. Такі міркування потребуютьзваженого підходу при формулюванні економіко-політичних рішень.
Зваженістьпідходу полягає у визначенні насамперед безумовних цінностей суспільства, які ббули підтримані всіма його членами в процесі прийняття політичних рішень і якіформували б конституційну основу цільової функції економічної політики демократичногосуспільства.
На нашу думку,такий аналіз слід розпочинати з передумов існування тієї чи іншої економічноїсистеми. Адже саме недоліки в організації і функціонуванні економічної системимає виправляти економічна політика. Крім того, історія знає багато прикладів,коли під час соціально-економічних катаклізмів (війна, революція, стихійні лихата економічні кризи) зростав вплив політичних рішень на економічне життякраїни, коли, окрім ролі організатора, держава виконувала функцію флагманасуспільства.
В основу нашогодослідження покладено стандартний підхід до обґрунтування цільової функціїдержави, що відштовхується від гіпотетичної ситуації досягнення ринковоїефективності, описаної в рамках ідеалізованої моделі вільної ринковоїекономіки. Основні результати досліджень необхідних передумов існуванняефективного ринку було зведено до двох фундаментальних теорем економікидобробуту [44, с. 94—96]. Перша теорема стверджує, що за певних умовконкурентні ринки ведуть до розподілу ресурсів з такою особливістю: не існуєтакого перерозподілу ресурсів, а отже, неможливі такі зміни у виробництві іспоживанні, щоб підвищення добробуту одного суб’єкта відбулося не за рахунокіншого. Таке розміщення ресурсів отримало назву парето-ефективного (абопарето-оптимального) на честь відомого італійського економіста-соціологаВільфредо Парето (1848—1923). Конкуренція веде до ефективності, оскількиприйняття рішень в індивідуалістичному суспільстві ґрунтується на порівнянніграничних вигід і граничних витрат.
МВ > МС
де MB —marginal benefit — граничні вигоди; МС — marginal cost — граничнівтрати.
Отже,парето-ефективність (те, що зазвичай розуміють під економічною ефективністю) єіндиферентною відносно будь-яких інших цінностей сучасного суспільства(справедливості, свободи та гуманістичних інституцій). А отже, такий цільовийпріоритет є безумовною ціннісною складовою будь-якої економічної політики,рішення стосовно якої приймаються будь-якою політичною організацієюсуспільства.
Друга теоремаполягає в тому, що кожна точка на кривій утилітарних можливостей можедосягатися конкурентною економікою за умови здійснення правильного розподілуресурсів, який має відповідати таким умовам:
1. Граничнанорма заміщення в споживанні (marginal rate of substitution in consumption)[27]між двома благами має бути однаковою для всіх споживачів.
2. Граничнанорма технічного заміщення (marginal rate of technical substitution)[28]має бути однаковою в усіх виробничих процесах.
3. Граничнанорма трансформації (marginal rate of transformation)[29] будь-якихдвох благ має дорівнювати граничній нормі заміщення в споживанні цих благ.
Однак економічнадійсність ніколи повністю не узгоджується з припущеннями основної конкурентноїмоделі. Порушення цих припущень належать до неспроможностей ринку, коли індивідуальнідії не ведуть до ефективної економіки за Парето.Аналіз і класифікаціяцих неспроможностей допоможе нам установити обмеження, в рамках яких ми зможемоідентифікувати потенційні функції держави.
Наш підхід до класифікації об’єктивних передумов державного втручаннябільшою мірою спиратиметься на концептуальні засади такого напряму, як теоріясуспільної економіки (Public Economics), що являє собою синтез усіх основнихпідходів в економічній теорії — неокласичного, кейнсіанського, нового інституціоналізму,а також суто емпіричного аналізу. Центральна проблема теорії суспільноїекономіки — питання про те, які послуги повинна забезпечувати держава, в якихмасштабах та розмірах. На відміну від невизначеного поняття «усуспільнення», цятеорія чітко сформулювала основні причини, що обумовлюють необхідністьдоповнення ринкового механізму регулювання державним.
1. Існуваннямонополій — передбачає відсутність сильної конкуренції, однак сама наявністьневеликої кількості фірм не означає відсутності конкуренції. Адже може існуватиможливість виходу на ринок потенційних претендентів на частку даного ринку,наявність товарів-заміщувачів. І навпаки, не завжди існують такі можливості —географічне положення, патент на винахід, що можуть надавати підприємстваммонопольного становища. Ефект масштабу, коли витрати на виробництво (на одиницювипуску) зменшуються разом зі зростанням виробництва, є найважливішоюпередумовою виникнення природних монополій. Усе це, а також Х-неефективність[30][45, с. 281], що викликана відсутністю необхідності у мінімізації витратмонополій, викликає неможливість ефективного розподілу ресурсів.
2. Товарисуспільного споживання[31]ілюструють практичну неможливість їх забезпечення приватним ринком. Дляпояснення цієї тези необхідно передусім визначитися із сутністю самої категорії.Як було показано вище, у вітчизняній літературі під суспільними товарамирозуміють товари, що забезпечуються державним сектором. Слід зауважити, що,по-перше, державний сектор може забезпечувати не тільки чистими суспільними тазмішаними товарами, а й приватними та обов’язковими товарами (освіта, деякімедичні послуги тощо). І по-друге, якщо все-таки йдеться про товари суспільногоспоживання, то теоретично існує можливість їх забезпечення приватним ринком задобровільними угодами, але через «проблему зайця»[32] забезпеченнявиявляється неадекватним. Тому визначення суспільних товарів як таких, щозабезпечуються державою, не дає уявлення про їх сутність.
У світовійекономічній науці теорію суспільних благ започаткувала італійська школа. Якзазначає Р. А. Масгрейв [46, с. 37—47], ще задовго до А. С. Пігу, У. Маццолачітко визначив специфічні властивості суспільних благ — їх неподільність таможливість використання всіма індивідами [47]. Трактування суспільних благсучасною економічною теорією є дещо відмінним: до таких відносять блага абопослуги, при забезпеченні якими одного індивіда вони стають доступними й дляінших без додаткових затрат. Така особливість відрізняє їх від приватних благ,споживання яких одним індивідом виключає їх споживання іншими. Дослідженняграничного випадку «чистих» суспільних товарів на основі споживчих зовнішніхфакторів було здійснено П. Самуельсоном. Він установив, що такі товари маютьбути неконкурентними і ненормованими в споживанні. Остання умова виключаєфункціонування ринку через те, що існує можливість отримати благо, незаплативши за нього, а якщо так, то ніхто й не платитиме. Тобто нормуванняспоживання суспільних благ за рахунок установлення ціни викличе неефективну, заПарето, пропозицію цих благ, що призведе до зменшення споживання і втрати суспільного«добробуту» [48]. До чистих суспільних товарів можна віднести маяк (класичнийприклад всіх підручників), оборону, охорону правопорядку, адже появадодаткового індивіда в суспільстві не викличе додаткових затрат на йогозабезпечення цим благом і можливість обмеження цього індивіда у споживанні цимблагом буде наближатися до нуля.
Таким чином, длявизначення належності товару до однієї з категорій, ми маємо зіставлятиграничні затрати на забезпечення кожного наступного індивіда і можливістьобмеження цього індивіда у споживанні. Слід зазначити, що існують товари, які маютьназвані характеристики в різному ступені їх прояву (наприклад, коли можливістьнормування існує, але вона є небажаною або надто дорогою), що дозволяє їхкласифікувати як змішані товари. До змішаних можна віднести єдині енергетичнісистеми, системи водопостачання, протипожежна служба (у таких випадках граничнізатрати на забезпечення кожного наступного індивіда дуже малі, хоча й не будутьдорівнювати нулю).
3. Виникненняекстерналій (зовнішні ефекти) вважається однією з найголовніших причин ринковихневдач, а отже, й причин державного втручання. «Ринок не може функціонуватиефективно, якщо існують екстерналії, під якими ми розуміємо ситуації, коливигоди від споживання розподіляються між багатьма і не можуть бути обмеженіодним споживачем або де економічна активність породжує суспільні витрати, якініхто з тих, хто їх зумовлює, не оплачуватиме — ні виробник, ні споживач» [49,с. 42]. Екстерналії виникають унаслідок впливу одного суб’єкта чи груписуб’єктів на іншого індивіда, за який даний індивід не платить або не отримуєкомпенсації. Поява екстерналій може бути викликана як виробниками, так іспоживачами. Екстерналії можуть здійснювати негативний вплив (негативніекстерналії) або позитивний (позитивні), загальний вплив або конкретний.Наслідки екстерналій можуть мати матеріальне і нематеріальне вираження. Існуєтакож особливий тип екстерналій — проблема ресурсів суспільного споживання,характерною рисою якого є наявність джерела рідкісних ресурсів, без обмеження вдоступі.
Екстерналії єосновною причиною ринкових невдач та неефективного розподілу ресурсів, а рівеньзатрат та виробництва, що пов’язані із контролем над цими екстерналіями, маєнеадекватний характер.
Неадекватнийхарактер рівня затрат та виробництва показано на рис. 3.3. За відсутностіекстерналій остаточна ринкова рівновага Q2 була б ефективною(граничні вигоди дорівнюють граничним приватним затратам). У разі, коли виникаєекстерналія, крива пропозиції відображатиме лише граничні приватні затрати і невідображатиме граничних суспільних затрат. Граничні приватні затрати невключають вартості породжених екстерналій, а граничні суспільні затратиілюструють сумарні додаткові затрати (приватні і суспільні) на виробництвододаткової одиниці продукції. Вимогою ефективності є рівність граничнихсуспільних затрат та граничної вигоди Q1. Тобто ефективнийрівень виробництва є нижчим за рівень ринкової рівноваги, а отже, ринковарівновага виявилася неефективною.
/>
Рис. 3.3.Надлишкове виробництво благ, що спричиняє екстерналії
Аналогічнаситуація складається і з ресурсами суспільного споживання — граничні суспільнівигоди є меншими від граничних приватних вигід.
Теоретичноприватний сектор, за відсутності впливу держави, має кілька шляхів усуненняекстерналій:
¾ інтерналізація(перехід у внутрішній стан) — створення додаткової виробничої одиниці, яка бсвоїм масштабом могла поглинути дану екстерналію;
¾ розподілправ власності дає кожному суб’єкту економіки право контролю ресурсів таотримання плати за їх використання;
¾ юнітизація(об’єднання) забезпечує систему обмежень у надмірному використанні суспільнихресурсів. Теорема Коуза доводить, що за наявності екстерналій при розподілісуспільних ресурсів сторони об’єднуються з метою адаптації та забезпеченняефективності [50];
¾ існуютьінші методи усунення екстерналій, більшість з яких можна об’єднати у методисанкцій з боку суспільства, та пропаганда суспільних цінностей. Дані методимають швидше моральний аспект, ніж економічний, тому немає сенсу їх подальшогорозгляду.
Необхідністьвирішення проблеми екстерналій є одним із головних чинників втручання держави векономіку, адже методи приватного розв’язання, як буде доведено нижче, не взмозі їх ефективно адаптувати.
Державневтручання в умовах екстерналій продиктоване трьома основними чинниками:
· Проблематоварів суспільного споживання на практиці не може бути розв’язана вказанимивище приватними методами, адже якщо хоча б один із суб’єктів, через власнувигоду відмовиться від угоди юнітизації, ця домовленість може бути розірвана.Саме тому в багатьох країнах держава законодавчо закріплює вимогу проюнітизацію.
· Юнітизаціята інтерналізація вимагають значних трансакційних затрат, а їх організація єтоваром суспільного споживання. Отже, у приватного сектору немає стимулів дляїх здійснення[33][51].
· Сталийпорядок прав власності часто спричиняє неефективність приватного механізмузменшення наслідків від екстерналій. Іншими словами, не завжди можна отриматикомпенсацію за нав’язані екстерналії.
І хоча державневтручання, крім означених переваг, має і певні недоліки, які пов’язані з тим,що політичний механізм не є досконалим засобом розподілу ресурсів і завждиіснує можливість зловживань зацікавленими групами, деякі з економістів виникненнядержави пов’язують саме з необхідністю створення механізмів щодо зменшеннявтрат від екстерналій [52].
4. Неповніринки з’являються там, де приватні ринки не в змозі забезпечити певним товаромчи послугою навіть за умови, що вартість пропозиції нижча, від суми, яку можутьсплатити споживачі. Більшість економістів схильні думати, що найбільш неповнимиринками в економіці є ринки страхування і кредитування. Саме тому ці сферипостійно перебувають у центрі уваги при розробленні програм економічноїполітики, яка передбачає визначення обсягів державного забезпечення приватнимитоварами.
5. Сутністьпоняття «інформаційна асиметрія» полягає в тому, що інформація пов’язана ізнеспроможностями ринку принаймні двома способами. Адже, по-перше, інформаціямає риси суспільного блага, які були викладені вище. По-друге, можуть існуватиситуації, коли інформація про певні екстернальні властивості товару значнозмінюється залежно від суб’єкта. Можливість появи економічної неефективностібуде невеликою для пошукових товарів (search goods), великою для — досвіднихтоварів (experience goods) та практично завжди відбуватиметься дляпостдосвідних товарів (postexperience goods) [53]. Найбільший прояв такої неспроможностіринку виявиться за умови, коли інформаційна асиметрія на первинних ринкахпоєднується з проблемою суспільних благ на вторинному.
6. Безробіття,інфляція і дисбаланс в економіці є найпоширенішими симптомами ринкових невдач.Збільшення рівня вимушеного безробіття зменшує загальний рівень ефективностіекономіки. І хоча економічно ефективний рівень безробіття може бути відміннимвід нуля, що сприятиме постачанню робочої сили на нові робочі місця, однак вінможе суперечити розподільним цілям. Високі темпи інфляції пов’язані зневизначеністю щодо майбутнього і криють ризик щодо інфляційних очікувань, якіпідривають не тільки рівень заощаджень та інвестицій, а й можуть через недовірудо національної валюти викликати гіперінфляцію.
Підсумовуючи сказане вище, слід зауважити, що всі названі ринкові невдачі невиключають одна одної, а більшість сучасних досліджень безробіття, інфляції тадиспропорцій в економіці зводяться до спроб віднести їх до тієї чи іншоїринкової невдачі. Крім того, данакласифікація неспроможностей ринку не претендує на абсолютну. Так, завизначеннями, що даються у Вищій школі державної політики Каліфорнійськогоуніверситету в Берклі, класифікація є дещо відмінною від названої нами (табл.3.1).
Таблиця 3.1
ПЕРЕЛІКНЕСПРОМОЖНОСТЕЙ РИНКУ ТА ЇХ НАСЛІДКІВ ДЛЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЕКОНОМІКИНеспроможність ринку Наслідки для ефективності економіки І. ТРАДИЦІЙНІ НЕСПРОМОЖНОСТІ РИНКУ
А. Суспільні блага Неконкурентні, виключні: придатні для продажу суспільні товари Недостатня пропозиція Неконкурентні, невиключні: чисті суспільні блага Недостатня пропозиція Конкурентні, невиключні: ресурси спільної власності Надмірне споживання, недостатнє інвестування
Б. Зовнішні ефекти Позитивні зовнішні ефекти Недостатня пропозиція, недостатнє споживання Негативні зовнішні ефекти Надмірна пропозиція, надмірне споживання Природна монополія
Недостатня пропозиція, Х-неефективність Інформаційна асиметрія: надмірна оцінка і недооцінка якості Надмірне споживання або недостатнє споживання II. ІНШІ ОБМЕЖЕННЯ КОНКУРЕНТНОЇ МОДЕЛІ
А. Ринки з небагатьма продавцями або покупцями Недостатня пропозиція
Б. Ендогенні або неприйнятні вподобання Ендогенні вподобання Як правило, надмірне споживання Взаємозалежність корисностей Неефективність розподілу Неприйнятні вподобання Надмірне споживання
В. Проблеми невизначеності Неповні ринки страхування: несприятливий вибір, моральна шкода й унікальні активи Недостатнє або надмірне споживання, недостатня пропозиція Неправильне розуміння ризику Надмірне або недостатнє споживання
Г. Міжчасові проблеми: некомерційні активи і банкрутство Неповні ринки капіталу, недостатнє інвестування
Д. Витрати пристосування Недостатнє використання ресурсів
Джерело: [54].
Отже, обмеженняконкурентної моделі ринкової економіки, визначають обставини, за яких приватнідії не ведуть до економічної ефективності, що вказує на можливість їїпідвищення за допомогою тієї чи іншої державної економічної політики.
Безсумнівно,форми, методи та обмеження впливу держави на приватний сектор за допомогоюекономічної політики визначаються насамперед цільовою функцією. Вибір цілейзалежить передусім від обраних концептуальних позицій стосовно нормативнихфункцій держави, широти аналізу проблем та від специфіки сформованої системицінностей конкретного суспільства на конкретному етапі його розвитку. Крімтого, не слід нехтувати і тим фактом, що в реальному житті розроблення чиоцінювання певної економічної політики здійснюється експертами на замовленнятих чи інших політичних сил, які бажають, щоб їхні інтереси були враховані.Тому формулювання цілей є досить складним питанням і вимагає зваженого підходу,як при виборі об’єкта аналізу політики, так і при вирішенні того, якою частиноюоднієї мети варто пожертвувати для досягнення іншої. Адже необхідно визначити,яких критеріїв слід дотримуватися.
Класифікаціяцілей економічної політики в сучасній економічній науці є досить різноманітноюі більшою мірою залежить від особливостей методологічних підходів різнихтеоретичних напрямів. Узагальнення основних підходів дозволяє поділити ціліекономічної політики на:
¾ кінцеві(основні) і проміжні (інструментальні), залежно від етапів здійснення;
¾ коротко-,середньо- та довгострокові, залежно від строків здійснення;
¾ ціліекономічного порядку (пріоритети ринкового розподілу ресурсів тощо),
¾ цілі,пов’язані з проходженням економічних процесів (стабільний рівень цін, повназайнятість та ін.), цілі впливу на структуру економіки (розвиток секторів,галузей, окремих підприємств тощо), залежно від сфери державного впливу наекономічні процеси.
У вітчизнянійекономічній літературі питанню цілей економічної політики приділено значнуувагу. Так, А. Г. Савченко зазначає, що «всі цілі макроекономічної політики можнарозділити на кінцеві і проміжні… Найбільш поширеним є твердження, згідно зяким кінцевими цілями макроекономічної політики є зростання реальних обсягіввиробництва в умовах повної зайнятості та стабільних цін… Таке визначеннякінцевих цілей макроекономічної політики є суперечливим і не відповідаєдійсності… Найвищою ціллю повинно бути зростання реальних обсягіввиробництва» [55, с. 7—8].
На нашу думку,таке твердження відповідно до запропонованої нами методології, потребуєуточнення. Адже досягнення цілі зростання реальних обсягів виробництва можливеі без поліпшення парето-ефективності (коли збільшення обсягів виробництва, аотже, і поліпшення становища певної частини суспільства, відбуватиметься зарахунок погіршення становища інших[34]).
А тому цеторкається розподільних відносин, і досить сумнівним буде схвалення такоїполітики всіма індивідами, з яких складається суспільство.
Дана позиціяпотребує детальнішого роз’яснення. Як зазначалося вище, визначення і постановкакінцевих цілей більшою мірою залежить від політичного устрою суспільства, якийможе варіюватись у широких межах: від тоталітарного режиму до народовладдя. Навідміну від тоталітаризму чи автократії, за яких цілі визначаються правлячоюелітою та нав’язуються суспільству, демократичний устрій передбачає врахуванняінтересів усіх верств населення, а отже, постановку цілей шляхом колективногоприйняття рішення. У демократичному суспільстві найкращим методом вибору цілейє агрегування індивідуальних переваг (методи прямої демократії — референдумтощо). Однак, ураховуючи складність та значні затрати, пов’язані з цим,постановка кінцевих цілей здійснюється системою представницької демократіїшляхом установлення більшості голосів.
Повертаючись доцілі збільшення випуску продукції, можна стверджувати, що за умови досягненняпарето-ефективності не погіршиться добробут жодного із членів суспільства, атому такі зміни будуть бажаною ціллю для суспільства. Таким чином, беззаперечнукінцеву ціль економічної політики можна виразити як зростання реальних обсягіввиробництва в умовах максимізації економічної ефективності.
Але чи є даневизначення остаточним? Чи ефективність враховує всі цінності сучасногосуспільства? Для з’ясування цього економічна теорія виходить за межі сутоекономічного аналізу і здійснює пошук в рамках філософії, соціології, релігії,історії та наших моральних інституцій, які в кінцевому підсумку, допомагають визначити функцію суспільногодобробуту, засновану на притаманних конкретному суспільству принципах справедливості[35].
На необхідності врахування інших цінностей при визначенні цілейекономічної політики зосереджено увагу в досить великій кількості досліджень [56; 57; 58; 59]. Так, Б. Панасюк та А. Деркач зазначають,що «побудова соціальної ринкової економікимає ґрунтуватися на історичних і духовних цінностях нації, категоріяхгеографічного і геополітичного простору, поєднанні ринкових факторів та ролідержави в регулюванні економікою, формуванні реального власника, потребахзростання продуктивності економіки, забезпеченні для цього стабільностіінфляції і національної валюти» [60]. Б. Є. Кваснюк та С. І. Киреєв вказують нанеобхідність урахування методологічних засад філософського плюралізму. Г.Розен, автор всесвітньо відомого підручника «Суспільні фінанси», обґрунтовуєвимогу постійного врахування фактора справедливості. У своїй праці «Рольаналізу витрат і вигід у виробленні політики» він зауважує, що «аналізполітики, в якому нехтують розподільними ефектами та обговорюють лише сукупнуефективність, зосереджений тільки на незначній частині проблеми»[36].
Запровадження цільової функції суспільного добробуту, яка перетворюєкорисності всіх індивідів на індекс суспільної корисності, стає альтернативнимпідходом при формулюванні цілей суспільства. Отже, цільова функція суспільногодобробуту буде складатися з індивідуальних корисностей кожного члена суспільства:
/>,
де /> — корисність />-го індивіда.
Форма, якоїнабирає означена функція, залежить від значень, яких набирає індивідуальнакорисність. Формулювання суспільної функції добробуту робить її обґрунтованоютільки тоді, коли вона виводиться з перевагіндивідів, що складають суспільство[37][61]. Однак у модель можуть бути введені й інші змінні, що робить її певноюмірою довільною. Незважаючи на довільність, функція суспільного добробуту єнайкращим інструментом при визначенні соціального оптимуму при розміщенніресурсів.
Обравши одну із функцій суспільного добробуту та спираючись на основніконцепції з філософії політики, ми зможемо зобразити криву соціальноїіндиферентності (байдужості) (рис. 3.4). Для ілюстрації цих концепційрозглянемо випадки основних функцій суспільного добробуту, на які спираються більшість нормативнихтеорій держави:
1. Ринковафункція суспільного добробуту (точки M і М¢ на рис. 3.4), що заснованана традиціях Т. Гоббса та Дж. Локка, визначається не конкретним розподіломдоходів, а процесами, що їх породжують. А отже, необхідно залишити рівенькорисності індивідів на тому рівні, який був визначений ринком. Згідно з цимперерозподільні функції держави зводяться лише до фінансування захисту їїгромадян від насильства, злодійства та шахрайства. Усі інші процеси перебуваютьпоза компетенцією держави. Певною мірою з цим висновком можна погодитися, аджеколи геометричним місцем межі корисностей індивідів є точка М¢, будь-яке втручання державине буде одностайно підтримане суспільством. Однакнеобґрунтованим у цій позиції залишається питання: чому втручання держави за можливості підвищення добробуту заПарето (просування по відрізку МС до точки С), недопустиме?
/>
Рис. 3.4. Ступінь набутої або втраченої корисності в альтернативнихфункціях добробуту
2. Утилітарнафункція (точка В на рис. 3.4), побудована за теорією І. Бентама,передбачає ціль максимізації корисності для всіх членів суспільства.Математично її можна подати як будь-яке позитивне лінійне перетворення функції:
/>
3. Роулсіанськафункція (точка R, рис. 3.4), побудована за теорією Дж. Роулза, за якоюціллю виступає збільшення корисності найменш забезпеченого індивіда. Саме Дж.Роулз запропонував принцип «Максі-міні» />, який можнаподати у лексикографічній формі так, що, коли два види політики є рівнозначнимидля індивіда, чий добробут погіршується, максимізується корисність найближчогоза станом добробуту індивіда [62].
4. Егалітарнафункція (точка Е, рис. 3.4), передбачає ціль зрівняння корисності всіхчленів суспільства. У вітчизняній літературі остання функція зазналанайгострішої критики (на жаль, у більшості випадків огульної), хоча західнаекономічна думка теоретично розвиває її окремі випадки. Найбільш цікавими длянас є праці Дж. Тобіна і Дж. Міда, в яких розглядаються випадки, коли прийняттяегалітарних рішень буде оптимальним. Так, Джеймс Едвард Мід розглядає функції суспільногодобробуту у взаємозв’язку із соціальним оптимумом, коли переваги суспільстваперебувають на відрізку ER (рис. 3.4). Залежно від нахилу функціїкорисності егалітарне рішення може бути оптимальним для суспільства. Іншийпідхід пропонує Джеймс Тобін. Він зауважує, що існують випадки, коли суспільнаоцінка добробуту не буде пов’язана з індивідуальними корисностями. Тобто колисуспільні переваги будуть віддані зрівнювальному розподілу конкретних благ (цеможуть бути життєво важливі блага і послуги, такі як певні програми охорониздоров’я тощо) та «односторонньо» зрівнювальному розподілу (певним гарантованиммінімумом окремих благ, таких, як освіта, житло тощо).
Незрозумілим уданому випадку залишається те, чому з такою легкістю вітчизняна економічнадумка відкинула всі минулі надбання. Як видно, в теоретичному аспекті проблемавирівнювання корисностей і сьогодні залишається відкритою для західної економічноїдумки.
Отже, іншою неменш важливою ціллю економічної політики єсоціально бажана зміна у розподілі доходу, яка ґрунтується на двох підходах:використання функції суспільного добробуту (функції нормативної економіки) таінституційному утилітаризмі (підхід у виборі економічних і політичнихінституцій для підвищення суспільного добробуту).
Метою дослідження є не оцінювання тих чи інших принципів філософіїморалі, а тому ми спиратимемося на визнані загальноцивілізаційні цінності,серед яких сучасне демократичне суспільство виділяє людську гідність (рівністьможливостей та мінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків(роулсіанські та утилітаристські функції суспільного добробуту), свободу(вибору і здійснення підприємницької діяльності, конкуренції, отримання іпоширення інформації, вибору місця проживання тощо), а також збереженняінституційних цінностей (сім’ї, національного суверенітету тощо).
Можна зробитивисновок, що неспроможності ринку вказують на обставини, за яких державнаекономічна політика може підвищити економічну ефективність. Але якщо прирозробленні економічної політики її необхідність не можна обґрунтувати жодноюіз неспроможностей ринку, її слід обґрунтовувати іншими, аніж ефективність,цінностями. Тобто навіть за умовидосягнення економікою парето-ефективності існують обставини, за яких державневтручання є необхідним:
¾ власна оцінка індивідів щодо їх добробуту не може бутикритерієм для висновків. Існують заслужені індивідом блага, які держава маєстимулювати, та негативні речі, яким вона має протидіяти. Цим обумовлюється нетільки необхідність інформування та обмеження у споживанні небажаними товарами(критеріями для цього можуть бути: шкідливість для здоров’я куріння, надмірногоспоживання алкоголю тощо), а й надання обов’язкових благ (початкова освіта,щеплення і т. п.). Цей погляд, коли держава обізнана в інтересах людей кращевід них самих, дістав назву патерналізм;
¾ ринкова економіка не в змозі самостійно здійснювати соціальнобажанийрозподіл. Як було показано вище, розподільні цілі економічної політики більшоюмірою відображають духовні цінності суспільства та його ставлення до кожноїлюдини.
Це означає, щоіншою не менш важливою, ніж ефективність, кінцевою ціллю економічної політики втеоретичній концепції добробуту є досягнення розподільної справедливості. Утімможна заперечити, що прагнення ефективності веде до максимальної сукупноїкількості благ, а отже, створює найкращу можливість для перерозподілу. Та неслід забувати, що розмежування між справедливістю розподілу й економічноюефективністю є певною мірою штучним, оскільки і те, і інше єскладовими однієї цілі — максимізації добробуту.
Однак,ураховуючи, що наслідком перерозподілу буде зменшення економічної ефективності,можна стверджувати, що питання пріоритетності та співвідношення цих двох цілей перебуває в центрі уваги при розробленнідержавної економічної політики. Адже характерною особливістю є те, що їхнеможливо досягти одночасно і повною мірою. А тому обидві концепції помітновиділяються в політичних рішеннях та теоретичних розробках (наприклад, увідмінності впливу розподілу ресурсів та розподілу доходів, на які вказано вмонографії І. Й. Малого [63]). На практиціпри оцінюванні альтернативних програм економічної політики визначають сумарнийрозподільний вплив на суспільство і ступінь набутої або втраченої ефективності.
Необхідно такожураховувати, що економічна політика є складовою загальнодержавної політики, аотже, їхні цілі не повинні бути суперечливими. Особливо це стосуєтьсярозподільних державних програм. Так однією із загальнодержавних політичнихцілей є свобода, а також рівність можливостей та здобутків[38], що можутьвступати в суперечність з розподільними цілями економічної політики. Тому прирозробленні програм економічної політики та їх здійснення слід дотримуватисявстановлених принципів (визначальних положень довгострокового характеру,відхилення від яких є недопустимим).
3.3 Суспільнийвибір та цільові детермінанти економічної політики
Колективні дії дозволяють суспільству виробляти, розподіляти та споживативеличезну кількість якнайрізноманітніших товарів та послуг. Більшістьколективних дій виникає завдяки добровільній домовленості між людьми на різнихрівнях суспільної організації. Однак державна політика охоплює насамперед такіколективні дії, які містять легітимні примусові заходи влади та які спрямованіна сприяння певним процесам або відохочення від них, навіть їх заборону.
Протягом усієї історії людство використовувало різноманітні механізмиреалізації суспільного вибору. Автократичні режими, за яких індивідуалістичніміркування однієї особи або невеликої групи формували суспільні рішення, дедалібільше поступаються системам агрегування переваг окремих осіб у суспільнийвибір. Перехід до демократичних форм правління і пристосування державноговтручання до вимог ринкової економіки хоча і не придушує індивідуалістичних тагрупових інтересів, однак і не виключає боротьби цих інтересів.Індивідуалістична нерівність поряд зі специфікою функціонування держависпонукує різні організовані групи суспільства боротися за владу, за контрольнад найважливішими його органами з метою реалізації власних інтересів.
Зважаючи наключову роль кінцевих цілей державної економічної політики, їх здійсненністьбільшою мірою залежить від наявності в розпорядженні держави якісних ікількісних інструментів. Інструменти економічної політики можна визначити якекономічні та соціальні змінні, які перебувають під контролем держави інабувають значень відповідних цілям політики (згідно із запропонованоюметодологією кількісні інструменти набуватимуть значень, які оптимізуютьфункцію суспільного добробуту або функцію втрат). Сфера застосування кількіснихінструментів дозволяє виділити такі категорії економічної політики, як фінансово-бюджетнуполітику, грошово-кредитну політику, політику валютного курсу, цінову таполітику доходів. Однак влада може впливати на змінні шляхом соціальних таінституціональних реформ, що визначаються як якісні інструменти впливу. До них,на прикладі економічної політики України, можна віднести проведенняприватизації, роздержавлення й лібералізації економіки.
Саме можливостідержави у використанні тих чи інших інструментів для досягнення кінцевих цілейекономічної політики визначають проміжні (інструментальні) цілі. Останні можнавизначити як умови, що полегшують досягнення кінцевих (самостійних) цілей.Ураховуючи демократичний характер суспільства, а отже, і легітимність заходівекономічної політики, з одного боку, та обмеженість ресурсів, з іншого, середінструментальних цілей на перший план виходять їх політична й економічназдійсненність. Як зауважують фахівці Вищої школи державної політикиКаліфорнійського університету в Берклі Д. Веймер і Е. Вайнінг, «аналіз політики— це мистецтво можливого, тому політичні та ресурсні обмеження є надтоважливими під час розроблення політики» [64, с. 332].
Що стосується економічноїздійсненності, то найбільшою мірою вона пов’язана з ресурснимиобмеженнями, а саме: з можливостями забезпечення розроблення, прийняття тапроведення економічної політики достатньою кількістю економічних ресурсів. Такепереконання випливає з необхідності мати достатню кількість факторіввиробництва для виконання кожного етапу здійснення економічної політики. Наперший погляд складається враження про надуманий характер поставленої проблеми.Однак, ураховуючи, що залучення економічних ресурсів водночас викликатиме змінив поведінці суб’єктів господарювання, цьому питанню буде приділена максимальнаувага в подальшому дослідженні.
Сучасний станрозвитку грошово-кредитних відносин дозволяє стверджувати, щофінансово-бюджетні обмеження являють собою визначальну частину ресурснихобмежень. Разом із тим не слід нехтувати й іншими обмеженнями, такими як бракадміністративної інфраструктури, людського і фізичного капіталу тощо.
Політичназдійсненність найбільшою мірою обумовлена обмеженнями, які накладає суспільство навикористання державою тих чи інших інструментів економічного впливу. Розробленнязаходів економічної політики має розглядатися в контексті реально існуючогомеханізму економіко-політичної організації суспільства. Оптимальне застосуванняінструментів економічної політики на практиці можливе лише за умови їхприйнятності в рамках політико-економічного процесу. Таким чином, неврахуванняцього аспекту може призвести до повного викривлення запропонованих заходівекономічної політики.
Отже, виникаєпроблема розроблення правила прийняття політичних рішень, яке маєвідповідати критеріям раціональності:
1. Колективнараціональність. Суспільна функція добробуту має визначати вибір між альтернативами наоснові будь-якої існуючої схеми індивідуальних переваг.
2. ПринципПарето. Якщокожен індивід ситуації В віддає перевагу ситуації А, то всуспільній функції добробуту ситуація А має оцінюватися вище ситуації В.
3. Незалежністьвід альтернатив, що не стосуються вибору. Суспільний вибір із групиальтернатив залежить виключно від індивідуальних переваг тільки відносно цихальтернатив і ніяких інших.
4. Відсутністьдиктату. Неіснує жодних переваг, що автоматично перевищують переваги інших індивідів.
У своїй «теоремінеможливості» Кеннет Ерроу продемонстрував неможливість формулювання такогоправила прийняття політичних рішень, що відповідало б усім переліченим умовам[65]. Отже, тільки послаблення однієї з умов може перевести суспільну функціюдобробуту в категорію «можливої».
Вплив обмежень навибір цілей можна проілюструвати за допомогою спрощено абстрагованої схеми,використавши інструментарій кривих байдужості — тих комбінацій цінності, які даютьоднаковий рівень корисності. На рис. 3.5 дві цілі економічної політики —ефективність і розподільна справедливість — подано на осях графіка. За основнимприпущенням, найкращим буде максимальне досягнення обох цілей (це прагненняможна виразити кривою байдужості I2). Однак при виникненніінструментальних обмежень (наприклад, бюджетних, позначених лініями BB¢ та PP¢), вибір цілей політики будездійснюватися з-поміж двох варіантів політики, означених точками дотику (Xта Y) кривих індиферентності до обмежувальних прямих.
/>
Рис. 3.5.Варіанти вибору цілей політики за інструментальних обмежень
Можливі варіанти,коли інструментальні обмеження (бюджетні чи політичні, позначені прямими BB¢ та PP¢) стають визначальними привиборі політики (вибір може здійснюватися поза рамками кривої I1 — умежах чотирикутника РНВ¢О)[39].Така ситуація робить неможливим досягнення політичних цілей у рамках«першого кращого»[40].Отже, виникає необхідність розроблення державою політики в рамках «другогокращого»[41]для оптимального збалансування економічних цілей та наявних економічнихінструментів [66]. Більше того, взаємозв’язок між цілями економічної політикита обмеженнями у використанні інструментів може впливати і на зміни успіввідношенні кінцевих цілей (точки Х і Y).
Слід зауважити,що, крім залежності оптимального рішення стосовно проведення економічноїполітики від інструментальних обмежень, існують і інші аспекти, які необхідновзяти до уваги. Це, по-перше, взаємозв’язок між рішеннями щодо економічноїполітики і різницею в цілях. Звісно, кожен із варіантів вирішення проблемекономічної політики в рамках «другого кращого» передбачає певне відхилення відкінцевої цілі, а отже, вкрай необхідним стає точне визначення межі, до якоїпринцип розподілу відповідає заданій функції суспільного добробуту. І,по-друге, розроблення політики в рамках «другого кращого» пов’язане знеможливістю раціоналізувати більшість проблем, що стоять на шляху домаксимізації добробуту, а також неможливістю передбачити всі аспектиспотворюючого (викривляючого) впливу інструментів економічної політики.
Слід такожнаголосити на існуванні об’єктивної колізії між суспільними потребами йінтересами бюрократії і ринкових суб’єктів. Річ у тім, що розподільні процесизавжди перебувають під могутнім впливом інтересів специфічних груп (конкретнихрозподільних інстанцій), з одного боку, і індивідуальних переваг суб’єктів ринку,з іншого. І будь-яка спроба гіпертрофувати те або інше, тобто зробити вибір накористь однієї сторони, несе в собі величезний ризик спотворюючого впливу навиявлені суспільні потреби. Зазначена колізія може бути сформульована у виглядіпевної теореми несумісності, відповідно до якої детермінізм незвіднихсуспільних потреб несумісний з ринковими чи квазіринковими процедурамирозподілу суспільних ресурсів, необхідних для задоволення цих потреб.
Більше того,взаємозв’язок між цілями економічної політики та обмеженнями у використанніінструментів може впливати і на зміни у співвідношенні кінцевих цілей (точки Хі Y на рис. 3.5), а отже, виникає необхідність у порівняльному аналізіальтернативних варіантів економічної політики. Здійснення такого аналізу можевідбуватися за допомогою одного з п’яти головних підходів:
1) стандартнийаналіз витрат і вигід;
2) якіснийаналіз витрат і вигід;
3) аналізекономічної ефективності;
4) модифікованийаналіз витрат і вигід;
5) багатоцільовийаналіз економічної політики.
Як було показановище, у реальній дійсності кількість цінностей, які необхідно враховувати прирозробленні економічної політики, може бути різною. Частина з них може не матикількісних вимірників (національна незалежність, людська гідність, свобода тощо).
У такому випадкузастосовується багатоцільовий аналіз1, який можна поділити на чотириетапи: вибір критеріїв оцінювання, визначення альтернативних варіантівполітики, оцінка альтернатив з погляду їхніх прогнозованих впливів на критерії,надання рекомендацій.
Найбільшоїскладності набувають саме перші два етапи багатоцільового аналізу. Адже,по-перше, добір критеріїв нерідко відбувається за принципом легкості виміру, ане ступенем виміру основної мети. У дію вступає своєрідний закон ДеніелаГрехема: «Легко вимірювані критерії, як правило, відводять важче вимірюванікритерії вбік від аналітичної уваги» [67]. Така тенденція до підривумети економічної політики (з’ясування основної цілі) особливо чіткопростежується в нормативних актах України. Визначається тільки те, що можналегко виміряти. Немає даних — немає проблем! Реальні ж цілі нелегкосформулювати і втілити в життя як реальну політику. А розроблення індикаторів,за допомогою яких можна вимірювати стан економіки, почалося відносно недавно ісупроводжується досить гострою критикою в академічних колах (рис. 3.6). І,по-друге, як зазначалося вище, альтернативні варіанти політики в більшостівипадків розробляються на замовлення певних політичних сил, що ставить підсумнів status quo (статус-кво) запропонованих програм.
Як і ринкам,державі (як політичній та функціональній організації суспільства) притаманнісвої вади. Досить часто наслідки тієї чи іншої економічної політики можуть бутинепередбачуваними, навіть сама невизначеність може стати непередбачуванимнаслідком. Вади державного регулювання виступають найвагомішим аргументомприхильників ринку.
[1] Багатоцільовий аналізвключає інструментарій усіх названих вище підходів. І навпаки, усі названіпідходи можна розглядати як окремі випадки багатоцільового аналізу.
/>
Рис. 3.6.Операціоналізація цілей економічної політики
Теорія суспільноїекономіки з її критеріями вибору напрямів економічної політики, державногопідприємництва чи урядового контролю пояснює глибинні причини державноговтручання в ринкову економіку й водночас окреслює межі цього втручання.Незаперечною заслугою цієї теорії є постановка питання про неспроможностідержави (влади). Неспроможності (фіаско) влади — це випадки, коли держава не взмозі забезпечити ефективний розподіл і використання суспільних ресурсів.Зазвичай до неспроможностей влади відносять:
1. Обмеженістьнеобхідної для прийняття рішень інформації. Подібно до того, як на ринкуможливе існування асиметричної інформації, так і урядові рішення можуть прийматисячасто за відсутності надійної статистики, наявність якої дозволила б прийнятибільш обґрунтоване рішення. Існування могутніх груп з особливими інтересами,активного лобі, могутнього бюрократичного апарату призводить до значногоперекручування навіть наявної інформації.
2. Недосконалістьполітичного процесу. Нагадаємо лише основні моменти: раціональне незнання,лобізм, маніпулювання голосами виборців унаслідок недосконалості регламенту,логролінг, пошуки політичної ренти, політико-економічний цикл і т. п.
3. Обмеженістьконтролю над бюрократією. Стрімке зростання державного апарату створює все новій нові проблеми в цій галузі.
4. Нездатністьдержави передбачити і контролювати найближчі і віддалені наслідки прийнятих неюрішень. Річ у тім, що економічні агенти часто реагують зовсім по-іншому, ніжсподівається влада. Їхні дії відчутно впливають на зміст і спрямованістьрозпочатих владою акцій (або законів, схвалених законодавчими зборами). Заходи,здійснювані державою, що входять до спільної структури, часто призводять довідмінних від початкових цілей наслідків. Тому кінцеві результати дій державизалежать не тільки, а нерідко й не стільки, від неї самої [68].
Якщо вилучити заналізу галузі інфраструктури, де державне втручання є найважливішою умовою розвиткупродуктивних сил, то стосовно основної маси галузей матеріального виробництва іпослуг подібної об’єктивної залежності не існує.
Крім означенихнеспроможностей влади, є ще одна не менш важлива теза на користь обмеженняпідприємницької діяльності держави. Не тільки тому, що, як правило, у державипідприємницька діяльність виходить гірше, ніж у приватній сфері, де діють могутніособисті стимули і спонукання. Як підкреслював Дж. С. Міль, держава,«відмовляючись від підприємництва, сприяє виконанню найважливішогоцивілізаційного завдання — діловому вихованню народу». «У народу, який не звикдо самостійної діяльності задля загальних інтересів, — пише він, — у народу,який зазвичай чекає від свого уряду відповідних вказівок та розпоряджень з усіхпитань, що становлять загальний інтерес, здібності розвинені лише наполовину, айого освіта — неповна...» [69, с. 384].
Звичайно,конкретні обставини вносять свої корективи і в реальній діяльності сферипрямого державного втручання виявляються значно ширше. Особливо це стосуєтьсяперехідної економіки, коли держава бере участь і в її реструктуризації, і вподоланні глибокої трансформаційної кризи. У цих умовах особливо потрібнапродумана політика зростання, що дозволяє сконцентрувати інвестиційні ресурси впріоритетних галузях і дати стимул для зростання економіки в цілому.
Однак перехід додемократичних форм правління і пристосування державного втручання до вимогринкової економіки не врятує державу від її традиційних вад — корупції ілобізму. Демократія протилежна диктатурі. Демократія не придушує інтересів, алевона не виключає і боротьби цих інтересів. Особливе становище держави спонукаєрізні організовані групи суспільства боротися за владу, за контроль наднайважливішими його органами з метою задоволення власних інтересів. Це, у своючергу, накладає певні обмеження на прийняття політичних рішень.
Різні соціальнігрупи мають свої «представництва» інтересів, що утворюють інституціональнуструктуру сучасного цивілізованого суспільства. Партії, профспілки, організаціїпідприємців, споживачів, фермерів, екологи та ін. на основі демократичних інститутівта процедур ведуть боротьбу і за частку в бюджеті, і за державні програми, зацілі і пріоритети економічної політики в цілому. Особливі інтереси має і самадержавна бюрократія, яка зацікавлена в розширенні державного апарату і програм.
Навколо дійвладних органів на всіх рівнях розгортаються опозиційні дії — групи зособливими інтересами через інститути політичної системи прагнуть отриматиякомога більше вигід за найнижчих витрат. Державні видатки в розвинених країнахзростали протягом останніх десятиріч настільки стрімко, що податкова система невстигала забезпечувати належне їх покриття. Це стало причиною існування майжехронічних бюджетних дефіцитів. На цьому ґрунті став швидко набирати авторитетуновий напрям аналізу, що перебуває на стику економічної теорії і політології, —теорія суспільного вибору. Як відзначав один з головних засновників цьогонапряму, лауреат Нобелівської премії 1986 р. Дж. М. Бьюкенен[42], «для меневтратило сенс аналізувати податки і суспільні витрати незалежно від вивченняполітичного процесу, за допомогою якого приймаються рішення з приводу обохсторін фінансових рахунків. Теорію суспільних фінансів не можна цілкомвідокремити від теорії політики» [70].
Умови перехідногоперіоду в Україні, малий досвід самої демократії, недостатній рівень їїінституціоналізації, а також підвищене значення держави як «поштовху»економічного зростання і структурної перебудови є особливо сприятливим ґрунтомдля дій впливових груп, що прагнуть роздобути якнайбільше власних вигід віддержавного втручання в економіку. Прихильники теорії суспільного виборувиходять з того, що держава — це або потенційний ресурс, або потенційна загрозадля кожної галузі даної країни. Завдяки своїй владі забороняти чи примушувати,відбирати чи давати кошти, держава може вибірково допомагати чи, навпаки,заподіювати шкоду безлічі галузей. А тому характер державного втручання нерідковизначається не тим, чого так вимагає ринок чи захист суспільних інтересів, атим, що це необхідно і вигідно якимось групам осіб чи галузям. Дж. Стіглерназиває чотири головні способи використання держави галуззю чи професійноюгрупою: 1) прямі грошові субсидії; 2) обмеження доступу в галузь, а отже, іконтроль за появою нових суперників (за допомогою імпортних і виробничих квот,протекціоністських тарифів і т. п.); 3) привілеї, що дозволяють даній галузівпливати на виробництво в суміжних галузях; 4) пряма фіксація цін. Як правило,одержувані галуззю вигоди (вони дістали назву «політичної ренти») не покриваютьзбитків, заподіюваних суспільству в цілому [71].
Крім галузевихінтересів, що задовольняються за допомогою лобіювання, прихильники теоріїсуспільного вибору виділяють дві важливі причини безпосереднього зростаннядержавних витрат. По-перше, здатність груп з низькими і середніми доходами(оскільки їх є більшість) дочекатися контролю над державною діяльністю зарахунок груп з високими доходами і використовувати цей контроль для розширенняперерозподільної ролі державних витрат і податків. По-друге, здатністьдержавної бюрократії стимулювати зростання витрат, у яких вона зацікавлена, черезсвої стратегічні позиції.
Відповідно до досліджень прихильників теорії суспільного вибору,залучення до аналізу політичних процесів викликає серйозні відхилення від умоврівноваги між приватним і суспільним виробництвом. Кожна група прагнемаксимально зменшити для своїх членів обсяг податків і водночас збільшитивеличину державних витрат або змінити їх структуру на свою користь.
У табл. 3.2 подано класифікацію основних джерел неспроможностей державноговтручання.
Таблиця 3.2
ДЖЕРЕЛАНЕСПРОМОЖНОСТЕЙ ВЛАДИНеспроможність влади Наслідки для економіки
Проблеми, властиві прямій демократії Парадокс голосування Неоднозначність програм Інтенсивність уподобань і пакетування позицій Витрати за неефективний суспільний вибір припадають на меншість
Проблеми, властиві представницькій владі Вплив організованих інтересів Пошуки ренти Географічні виборчі округи Розподіл «державного бюджету» Обмежені часові горизонти, породжені виборчими циклами Недостатнє інвестування Позування перед громадськістю Обмежений порядок денний
Проблеми, властиві бюрократичному забезпеченню Проблема державних інститутів Використання ресурсів не за призначенням Проблеми оцінювання благ
Х-неефективність Обмежена конкуренція
Х-неефективність Захист прав державних службовців Негнучкість Неспроможності державних інститутів як неспроможності ринку
Неефективність розміщення та Х-неефективність
Проблеми, властиві децентралізації Розмиті повноваження Проблеми втілення політики в життя Фіскальні зовнішні ефекти Нерівний розподіл місцевих суспільних благ
Джерело: [72].
Узагальнюючухарактеристику сучасної держави, економічну політику якої багато в чомувизначають інтереси зацікавлених груп, пропонує у своїй праці «Політичнаекономія держави добробуту» Дж. Бьюкенен. Він виділяє два типи держави: соціалістичнийі трансфертний. Перший тип держави — соціалістичний — безпосередньо забезпечуєвиробництво товарів і послуг. Другий — трансфертний (в ідеалі) нічого неробить, а лише перерозподіляє доходи — бере кошти (у формі податків) в одних іпередає їх іншим. Трансфертна держава може набувати дві форми: одна — це та, щоназивається «державою добробуту» (чи взаємодопомоги), коли перерозподілздійснюється відповідно до загальноприйнятих норм на користь найменшзабезпечених членів суспільства, тобто відповідно до конституційного договору,схваленого усіма членами суспільства; друга — змішана («збовтана») держава,перерозподіл у якій відбувається відповідно до політичного тиску тих чи іншихконкуруючих груп.
До означених групу сучасній державі відносять: аграрний сектор; протекціоновані галузі, щовиробляють імпортозаміщувальну продукцію; вищу освіту; споживачів муніципальнихтранспортних послуг та ін. Можна зробити висновок, що майже всі сучаснідемократичні держави поєднують обидві форми; розділити їх дуже важко, оскількивсі програми, у тому числі й ті, що являють собою явні «кормушки», відстоюютьсяі проштовхуються під гаслом «суспільних інтересів» [73].
Протидією всімцим неспроможностям прихильники теорії суспільного вибору вважають насампереддію конкуренції, вільні ринкові відносини у сфері як індивідуального, так ісуспільного вибору. Саме ринок у всій різноманітності його форм і проявів єосновою основ цивілізованого устрою суспільства. Але якщо неокласична теоріявиходить з того, що основні властивості ринку — свобода конкуренції і тенденціядо рівноваги — вже існують, то, за теорією суспільного вибору, ці умови аж ніякне виникають автоматично, вони мають бути створені і закріплені інституційно іконституційно.
Особлива увагаприділяється зовнішнім факторам обмеження зростання державного втручання векономіку. Державна бюро-
кратія зацікавлена в зростанні державних витрат, у розширенні державноговтручання в економіку. Щоб обмежити зростання впливу держави на економіку та їїпрагнення до збільшення державних програм, обмеження мають бути внесені ззовніу вигляді відповідних конституційно закріплених правил, які б і захистилиринкову систему від впливу надмірного перерозподілу, що спотворює діяльністьдержави. Як головні обмеження зазвичай розглядають законодавчо затверджену межузростання державного боргу, розмір бюджетного дефіциту, а також певне співвідношенняміж обсягом державних витрат і ВВП.
Перехіднийхарактер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади і цивілізованогогромадянського суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теорія суспільноїекономіки і суспільного вибору не може бути застосована до наших умов у всіх їїаспектах. Однак урахування всіх означених «за» та «проти» державного втручаннямає стати висхідним при розробленні концептуальних засад економічної політикикожної держави, особливо для України.
Літературадо розділу 3
1. Кун Т. Структура научных революций.— М.: Прогресс, 1975. — 281 с.
2. ЛакатосИ.Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. — М.: Медиум,1995. — 301 с.
3. LacatosI.Falsification and the Metodology of Scintific Research Programs // Lacatos andMusgrave, eds. Criticism and the Growth of Knowledge. — Cambridge: CambridgeUnivercity press, 1970. — Р. 15—38.
4. РозмаинскийИ. В., Холодилин К. А. История экономического анализа на Западе. — СПб, 2000. — 236с.
5. Кейнс Дж. М. Избранные произведения: Пер. сангл. — М.: Экономика, 1993. — 541 c.
6. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе:Пер. с англ. — М.: Дело-Лтд, 1994. — 730 с.
7. СмитА.Исследование о природе и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1962. —280 с.
8. МилльДж. С.Основы политической экономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447с.
9. Бентам И. Принципы законодательства // ДеборинА. Книга для чтения по истории философии: В 2 т. — М., 1925. — Т. 2.Принципы законодательства.
10. Bentham J. Manuel of political economy// Jeremy Bentham’s Economie Weitings / Ed. by W. Stark. — London, 1952. — Vol.1. — P. 224.
11. Лист Ф. Национальная системаполитической экономии. — СПб.: А. Э. Мертенс, 1891. — 452 с.
12. Там само.
13. Там само.
14. KeynesJ. M. A Monetary Theory of Production // The CollectedWritings of John Maynard Keynes. — L.: Macmillan, 1973. — Vol. XIII. — P.408—411.
15. Tinbergen J. In the Theory of EconomicPolicy. — Amsterdam: North Holland, 1952.
16. Tinbergen J. Centralization andDecentralization in Economic Policy, 1954.
17. Tinbergen J. Economic Policy: Principlesand Design, 1956. — 418 p.
18. Samuelson P. Pure Theory of PublicExpenditure // The Review of Economics and Statistics. — Vol. 36 (November). —P. 387—398.
19. Downs A. An Economic Theory ofDemocracy. — N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.
20. Lucas R. E. Econometric PolicyEvaluation: A Critique. // K. Brunner and A. H. Meltzer (eds). ThePhillips Curve and Labor Markets. — Vol. 1 of Carnegie. — Rochester ConferenceSeries on Public Policy. — Amsterdam: North-Holland, 1976. — P. 19—46.
21. Tanzi V. and Schuknecht L. Reconsidering the FiscalRole of Government: The International Perspective // American Economic Review.— Papers and Proceedings. — 1997. — Vol. 87 (May). — Р. 164—168.
22. Kalecki M. Political Aspects of FullEmployment // Political Quarterly. — 1943 (October / December). — Vol. 14. — Р.322—331.
23. Akerman J. Political Economic Cycles //Kyklos. — 1947. — Vol.1, № 2. — P. 107—117.
24. Robbins L. An Essay on the NatureSignificance of Economic Science. — L.: Macmillan, 1935.
25. Hicks J. R. The Foundations of Welfareeconomics // Economic Journal. — 1939. — Vol. 49. — Р. 696—712.
26. Tullok G. The General Irrelevance ofthe General Impossibility Theorem // Quarterly Journal of Economics. — Vol. 81.— Р. 256—270.
27. Downs A. An Economic Theory of Democracy.— N. Y.: Harper & Row, 1957. — 389 р.
28. Там само.
29. Kramer G. Short-Term Fluctuations inUS Voting Behaviour 1896—1964 // American Political Science Review. — 1971. —Vol. 65. — Р. 131—143.
30. Stigler G. J. General Economic Conditionsand National Elections // American Economic Review, Papers and Proceeding. —1973. — Vol. 63. — Р. 160—167.
31. Grossman G. M. and HelpmannE.Protection for Sale // American Economic Review. — September 1994. — Vol. 84. —№ 4. — Р. 833—850.
32. Гуревичев М. М. Государственноерегулирование в условиях рыночной экономики (Исследование эволюции). — Харьков:Основа, 1993. — 280 с.
33. Дідківська Л. І., Головко Л.С. Державнерегулювання економіки: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2000. — 209 с.
34. Стеченко Д. М. Державне регулюванняекономіки: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2000. — 176 с.
35. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудовисоціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.
36. Науменко В. І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозуванняі планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.
37. Панасюк Б. Государственноерегулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.
38. Дмитриченко Л. И. Государственноерегулирование экономики: методология и теория: Монография. — Донецк: УкрНТЭК,2001. — 329 с.
39. Там само.
40. Там само.
41. Трансформація моделіекономіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАНУкраїни В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.
42. Аткинсон Э. Б., Стиглиц Дж.Э. Лекции поэкономической теории государственного сектора. — М.: Аспект Пресс, 1995. — 832с. —С. 753—754.
43. Трансформація моделіекономіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАНУкраїни В. М. Геєця. — К.: Логос, 1999. — 500 с.
44. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора/ Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.
45. LeibensteinH., Beyond. Economic Man. — Cambridge, Mass.: Harvard UniversityPress, 1976. — 337 р.
46. Musgrave R. A., Peacock A. T. (eds) Classics in the Teorieof Public Finance. — L., 1967. — 338 р.
47. Mazzola U. The Formation of Prices ofPublic Goods. — 1890.
48. Samuelson P. (eds) Pure theory ofpublic expenditures and taxation // Public economics. — L.: Macmillan, 1969. —Р. 116—144.
49. Musqrave R. Public Finance in Theory andPractice. — 1989. — 695 р.
50. Coase R. H. The Problem of Social Cost// Journal of Law and Economics. — 1960. — № 3. — Р. 1—44.
51. MusgraveR. A. The Theory of Public Finance. — N. Y., 1959. — 467 р.
52. Стігліц Дж. Е. Економіка державного сектора/ Пер. з англ. А. Олійника, Р. Скільського. — К: Основи, 1998. — 854 c.
53. Stigler George J. The Economics of Information// Journal of Political Economy. — 1961. — Vol. 69. — № 3, June. — Р. 213—225.
54. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції іпрактика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.:Основи, 1998. — 654 с.
55. Савченко А. Г. Макроекономічна політика. —К.: КНЕУ, 2001. — 166 с.
56. КваснюкБ. Є. таКиреєв С. І.Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві (ідеологія,протиріччя, перспективи) / За ред. академіка НАН України В. М. Геєця. — К.:Логос, 1999. — 500 с.
57. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудовисоціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.
58. Науменко В.І., Панасюк Б. Я. Впровадження методів прогнозуванняі планування в умовах ринкової економіки. — К.: Глобус. — 1995. — 198 с.
59. Панасюк Б. Государственноерегулирование экономики // Экономика Украины. — 1994. — № 1. — С. 19—30.
60. Деркач А., Панасюк Б. Концепція побудовисоціальної ринкової економіки // Банківська справа. — 1999. — № 1. — С. 11—18.
61. Arrow K. Social choice and individualvalues. — N. Y.: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.
62. Роулз Дж. Теория справедливости. —Новосибирск, 1996. — 612 с.
63. МалийІ. Й. Теорія розподілу суспільного продукту: Монографія. —К.: КНЕУ, 2000. — 248 с.
64. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції іпрактика: Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.:Основи, 1998. — 654 с.
65. Arrow K. Social choice and individualvalues. — New York: Wiley, 1963. — Second Edition. — 224 р.
66. Lipsey R. G., Lancaster K. The General Teory of SecondBest // Review of Economic Studies. — 1956. — № 7. — Р. 11—32.
67. Graham D. Cost-Benefit Analysis underCertainty // American Economic Review. — September 1981. — Vol. 71. — № 4.
68. Нуреев Р. М. Джеймс Бьюкенен и теорияобщественного выбора Джеймс Бьюкенен. — Сочинения: Пер. с англ. — Серия:«Нобелевские лауреаты по экономике». — Т. 1 / Фонд экономической инициативы /Гл. ред. кол.: Нуреев Р. М. и др. — М.: Таурус Альфа, 1997. — С. 5—23.
69. Милль Дж. С. Основы политическойэкономии: В 3 т. — М., 1980—1981. — 495 с., — 480 с., — 447 с.
70. Buchanan J. The Political Economy of theWelfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.
71. StiglerG. Theory ofRegulation // Bell Journal. — 1971. — P. 3—21.
72. Веймер Д. Л., Вайнінг Е. Р. Аналіз політики: концепції іпрактика / Пер. з англ. І. Дзюби, А. Олійника / Наук. ред. О. Кілієвич. — К.:Основи, 1998. — 654 с.
73. Buchanan J. The Political Economy of theWelfere State. — Stockholm, 1988. — 220 р.
РОЗДІЛ 4. Інституційна специфіка державного управління втрансформаційній економіці України
4.1 Державнеуправління економікою як органічна складова економічного розвитку
З самоговиникнення держави існувало державне управління економікою. На превеликий жаль,економічна наука частіше використовує терміни “державне регулювання” чи“державне втручання”. Такий стан зумовлений домінуванням в економічній теоріїпонад двох століть ідей ринкового фундаменталізму, де державі відводиться роль«нічного сторожа». Насправді виконання державою будь-якої зі своїх функційнеможливе без мобілізації державних фінансів, які формуються за допомогоюподаткової системи. Історія мита та податків — це не тільки історія державотворення,а й зародження паростків державного управління економікою. Податкова система єпершим історичним інструментом державного управління економікою. Можна зробитивисновок, що державне управління економікою мало місце з дня заснуваннядержави, тоді як державне регулювання чи втручання з’явилися як результатнаукового усвідомлення більш активної ролі держави стосовно вже ринковоїекономіки.
Науковеусвідомлення значимості держави у примноженні багатства країни бере свійпочаток з виникнення меркантилізму, що вперше науково обґрунтував необхідністьпроведення державою активної торговельної політики. Німецька історична школазосередила увагу на історичних особливостях становлення держави та значимостіправа й інших атрибутів державності у формуванні конкурентоспроможноїнаціональної економіки. Старий та новий інституціоналізм є науковимвідображенням постійного повернення не тільки суспільствознавців, а й політиківдо визначення нової ролі держави залежно від змін в економіці, які відбуваютьсяза відповідний історичний проміжок часу. Загострення боротьби між країнами завикористання обмежених ресурсів та процеси глобалізації економіки гостроставлять проблему наукового обґрунтування нової ролі держави в цьомусуперечливому процесі. Ідеться про протилежні тенденції: з одного боку,глобалізація підриває державно-національну замкненість економічного розвитку,створюючи різного роду наддержавні міжнародні економічні інституції, а з іншого— загострення нерівномірності економічного розвитку між країнами висуває проблему«виживання» національної економіки, що потребує вищої державно-національноїсамоорганізації. Одним із шляхів самозбереження і є регіоналізація економіки.Тому держава в усіх її проявах на початку радикальних суспільних змін утретьому тисячолітті потребує нової самооцінки, а державне управління з кожнимроком набуває дедалі більшого значення не тільки для розвитку економіки, а йусіх інших сфер суспільного життя, в епіцентр якого висувається людина яккінцева мета суспільного буття людства.
Зауважимо, що всуспільній науці досить активно розробляється проблема державного управління якокремої галузі управління, тобто з погляду менеджменту державних організацій.Це, безперечно, правильно, але в такій постановці питання залишається позаувагою об’єкт державного управління. Мається на увазі, що державне управлінняздійснюється не заради державного управління, а управління насампередекономікою задля суспільного прогресу.
Державнеуправління як наука і як навчальна дисципліна виникло в результаті поглибленнясуспільного поділу праці, коли назріла необхідність виділення окремого прошаркунаселення — управлінців. Тому не можна заперечити потреби такого предмета.Незважаючи на «молодість» цієї науки, слід звернути увагу на відсутністьцільової практичної спрямованості. Так, у більшості праць з державногоуправління предмет дослідження обмежується «власними рамками», він неторкається конкретних проблем, що стоять перед державою, зокрема таких, якзахист території, розвиток економіки, вирішення соціальних, екологічних чи іншихпроблем.
Відомо, що вкожний історичний період суспільного розвитку державі необхідно вирішувативідповідні завдання: під час ведення війни держава концентрує увагу намобілізації всіх економічних, людських та інших ресурсів задля перемоги. Умирний час, як це було під час загальної кризи капіталізму в 1929—1933 рр.,держави вирішували проблеми соціально-економічного характеру. Тобто державнеуправління в кожний період розвитку суспільства зосереджене на вирішенніконкретних тактичних та стратегічних проблем. З цього погляду наукові праці здержавного управління не підпорядковані конкретній цільовій функції. Основнаувага зосереджується на відносинах між службовцями, принципах організації цихвідносин, на мотивації, дисципліні та ефективності діяльності кожногодержавного підрозділу в системі державного управління. Наука про таке державнеуправління ще досить молода, але вже досягнуто чималих результатів, про щойшлося в другому розділі. У цьому розділі ми акцентуємо на державномууправлінні економікою, на проблемі, яка в економічній літературі висвітленаще недостатньо.
Особливої вагинабуває державне управління в умовах «змішаної економічної системи». Частіше завсе під «змішаною економікою» розуміють поєднання державного і приватногопідприємництва, монополії і конкуренції, ринку і плану. Особливо це стосуєтьсятеорії змішаної економіки Поля Самуельсона та теорії Джона Кеннета Гелбрейта[1].
У зарубіжнихнаукових виданнях висвітлення цієї дилеми є епізодичним, оскільки ідеологіяліберальної ринкової економіки базується на ринкових принципах саморегуляції.Сьогодні суспільною наукою вже доведено і практика це підтвердила, що безактивного державного не тільки втручання, а й постійного управління досягтистабільних темпів економічного розвитку неможливо. Тому й стає нагальноюпотреба державного управління економікою, яка з кожним кроком стає все більшсуб’єктивною і все більше залежить від політичних рішень урядів і міжнароднихорганізацій.
Світовийі вже певний вітчизняний досвід дають можливість визначити основні напрями,на яких має ґрунтуватися ідеологія державного управління. Перший — системадержавного управління будується таким чином, щоб виконавча влада здійснюваласвою роботу, а приватні власники — свою в єдиному правовому полі. Держава можерозпочинати нову або виконувати постійно ту роботу, яку не виконує в країнініхто, але для суспільства вона необхідна. У перехідний період тут можуть бутипевні розумні і виважені корекції. Другий — уникнення конфліктів, досягненнявзаєморозуміння в політичному та економічному житті країни. Політична таекономічна нестабільність призводить до неможливості ефективного регулюванняекономіки, досягнення соціального консенсусу. Третій — формування відкритогосуспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, конкуренції,вільної торгівлі. Четвертий — надання пріоритетності вирішенню соціальнихзавдань, що стає наріжним каменем структурних перетворень в економіці. У цьомуконтексті всі дії держави спрямовуються під кутом зору побудови соціальної ринковоїекономіки[43].
Зауважимо, що «державнерегулювання економіки», «державне втручання в економіку»,«економічнаполітика держави», «державне управління економікою» не є ідентичнимипоняттями. Державне втручання в економіку символізує взаємодіюдвох незалежних суб’єктів, які є немовби відокремленими одиницями. Насправді,це не відповідає дійсності, оскільки економічна система є не незалежною віддержави, а її складовою. Використання означеного терміна має сенс лише вконтексті відстоювання ідеї повної свободи ринку, провідниками якої були А.Сміт, М. Фрідман, Ф. Хайєк. Заперечуючи вплив держави на економіку, вонивиступали проти втручання держави в економіку. Економічна політика державиозначає комплекс економічних цілей і заходів держави щодо забезпеченнявирішення завдань економічного розвитку в довгостроковому та короткостроковомуперіодах. Державне управління економікою це — «організуючий і регулюючий впливдержави на економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування тапідвищення результативності» [2, с. 14]. Основними функціями управління є:організація, координація, планування, регулювання, кадрове забезпечення,контроль. Що стосується державного регулювання, то воно є однією з функційдержавного управління.
Державнерегулювання економікою охоплює всі сторони суспільства. Сферами (чи областямисфери) державного регулювання ринкової економіки є:
¾ конкурентнеринкове середовище;
¾ економічніцикли;
¾ кризи намікроекономічному рівні;
¾ малозабезпеченіта соціально незахищені групи населення.
Будь-який процесуправління, у тому числі й державне управління, охоплює процеси організації,планування, регулювання і контролю. Тому державне регулювання є складовоюдержавного управління.
Уперше в історіїекономічної думки необхідність державного регулювання ринкової економікивизнали Дж. М. Кейнс та перші лауреати Нобелівської премії з економікиголландець Ян Тінберген і норвежець Рагнар Фріш. Я. Тінберген розробивконцепцію економічної політики, яка пізніше була віднесена до нормативних,тобто систему дій уряду, що повинна включати вибір кінцевої цілі політикивиходячи з максимізації функцій суспільного добробуту.
Необхідністьдержавного управління, у тому числі й регулювання економікою, обумовлена такимичинниками:
¾ недосконалістюта неспроможністю ринкового механізму забезпечити саморегулювання економіки;
¾ потребоюпошуку ефективніших та раціональніших варіантів задоволення потреб людей усуспільних благах;
¾ необхідністювирівнювання зовнішніх ефектів, що спричинені недієздатністю ринковогогосподарства до вирішення завдань економіки та її складових.
Метою державногоуправління економікою є забезпечення правової бази функціонування ринковоїекономіки, установлення законних і ефективних взаємовідносин між виробниками іспоживачами товарів та послуг. Через систему державного управління здійснюєтьсяне тільки корекція системи розподілу доходів з метою нівелювання соціальноїнерівності населення країни, а й забезпечується відповідний тип відтворення татемпів розвитку.
Досить цікавим єісторико-логічний аспект становлення державного управління економікою.Домінування в епоху первісного нагромадження капіталу в західних країнах Європинаукового переконання щодо спроможності ринку до саморегулювання економікивиявилося тимчасовим. Як і при феодалізмі, так і при капіталізмі ХІХ—ХХ ст.держава завжди займала активну позицію стосовно економіки. Дві світові війни таціла низка локальних війн ХХ ст. є свідченням активного та свідомого впливудержави на відтворювальні процеси в національній економіці. Власне, і сучаснамасштабна приватизація в постсоціалістичних країнах є не що інше, якрадикальний шлях зміни системи управління державним майном, а отже йекономікою.
Зверніть увагу,що процес приватизації в економіці не можна назвати ні державним втручанням, нідержавним регулюванням, але водночас держава відіграє висхідну визначальну рольу цьому процесі. Держава визначає нормативні правила приватизації, вартістьмайна, під керівництвом Фонду державного майна здійснюється сам процесприватизації та післяприватизаційного управління. Ці та інші аргументидозволяють зробити висновок щодо розуміння сутності та значимості державногоуправління у функціонуванні економікою.
Слід визнати, щосьогодні, на відміну від минулих століть, головним об’єктом державногоуправління стає економіка. Усуспільнення та зростання масштабів виробництва,ускладнення господарських та інформаційних зв’язків, зростання ролі фінансів векономіці, боротьба між країнами за використання обмежених ресурсів і т. п.радикально змінюють роль держави в економіці. Аналогічно змінюються й методи,масштаби та й сутність самого державного управління економікою. Розвитокбудь-якого сегмента економіки неможливий без державного управління. Так, наприклад,в результаті масового банкрутства банків в 1907 р. уряд США змушений був створитиФедеральну систему (1913 р.), за допомогою якої й забезпечується державнийконтроль за кредитною політикою. Тобто Федеральна система стала державним органомконтролю та управління грошово-кредитними ресурсами країни. У міру зростаннямасштабності і складності обміну роль держави в організації і регулюваннігрошової системи постійно зростає. Звісно, економічних криз чи інфляціїповністю уникнути неможливо, але те, що в країнах Заходу вже понад 70 роківнемає інфляційних стресів, свідчить про свідоме державне управління грошовоюсистемою.
Необхідновідзначити, що радянська економічна наука була ініціатором і провідникомпрактичного використання державного управління економікою, яке на пізнішихетапах розвитку суспільства стало адміністративним важелем і мало суб’єктивнийволюнтаристський характер, через що в другій половині ХХ ст. перетворилося настримуючий чинник розвитку економіки в Радянському Союзі. Водночас західнаекономічна думка зуміла творчо використати ідеї державного регулювання длянадання стабільності розвитку економіки своїх країн. А соціальні реформи МаргаретТетчер наприкінці 80-х років у Великій Британії є прикладом подальшогорозроблення методів державного управління економікою, коли функції державипомітно були модифіковані за рахунок копіювання державою ринкових принципів.Ідеться про реформи в службі охорони здоров’я та середньої освіти, де медичніустанови і школи перетворені у самоврядні організації, які конкурують між собоюза одержання контрактів. Клієнт, який отримав від держави ваучер на лікувальнічи освітянські послуги, сам має можливість обирати необхідну установу, тимсамим створюючи між ними конкуренцію. Отже, у державному секторі медичних таосвітянських послуг формується конкурентний порядок.
Держава, якнайвища за складністю форма організації, повинна відповідати своїм функціям тацілям, а державне управління напрямлене на реалізацію цих цілей. До цілейдержави належать максимізація багатства, досягнення соціальної справедливостіта гармонії, дотримання прав людини на життя тощо. Недостатньо в конституціїзадекларувати всі правові основи людських цінностей, які виробила цивілізація,необхідно ще впровадити їх у життя, тобто забезпечити їх дотримання тареалізацію. Якщо Даглас Норт і ставить питання про взаємодію держави з економікою,то, на наш погляд, така постановка питання є неповною, тому що вже потрібноговорити про державне управління економікою. Він застерігав від неоднозначногосприйняття процесів державотворення, підкреслюючи, що «правила створюютьсяздебільшого в інтересах особистого, а не суспільного добробуту» [3, с. 65].
Це має неабиякезначення для усвідомлення справжніх мотивів та визначення ідеології того чиіншого закону, що приймається державою. Ідеться про те, що законодавці,приймаючи закон під тиском об’єктивних потреб та «активності» голосів виборців,усе-таки в кінцевому своєму рішенні керуються «власними вигодами». Якраз це мавна увазі автор, коли говорив про особистий добробут. Зауважимо, що у свідомостігромадян пострадянських країн ще переважає «романтична» віра в доброгопрезидента та депутата, який може присвятити своє життя задля добробуту свогонароду. Оця східнослов’янська романтичність є одним зі стримуючих факторів нашляху створення демократичної правової держави. Щоб зрозуміти означену тезу таінші векторні відхилення в суспільному розвитку «постсоціалістичних країн», необхідноуточнити основні постулати державного управління і можливість їх творчоговикористання в подальшій корекції ринкових перетворень у країнах з перехідноюекономікою.
Державнеуправління — це прийняття рішень у сфері людської поведінки. Пізнання мотивівповедінки є висхідним пунктом формування принципів державного управління.Власне, сама поведінка людей формується під впливом багатьох чинників: економічних,соціальних, культурних, історичних, політичних, правових тощо. При цьому неслід забувати, що розуміння взаємодії цих чинників не є механічною сукупністю,а в кожній країні значимість кожного з них та їх сприйняття індивідуумом різна.Від цих чинників і залежать принципи державного управління, які сповідуються втій чи іншій державі.
Системадержавного управління має різну побудову і розкриває його як суспільне явище врізних аспектах. Передусім це система суб’єктно-об’єктових залежностей, в якихє найголовніше — зв’язок держави і суспільства, влади і народу. Ця система зпогляду її генезису поєднує суттєві риси, цивілізаційні й національніособливості цього суспільства, іншими словами, суспільну політичну природудержави і, відповідно, державного управління (цілі, функції, структури і т.п.). У спеціальній літературі є різні погляди щодо видів і конкретних методівуправління. Так, Ю. Козлов поділяє їх на дві групи: позаекономічного (прямого)та економічного (непрямого) впливу; А. Лунєв — на чотири: морально-політичні,економічні, організаційні, адміністративно-директивні; Г. Атаманчук — також начотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні.Є й інші підходи, коли виділяють методи одноосібні, колегіальні, колективні, комбінованітощо.
Д. Овсянкокласифікує методи державного управління за функціями суб’єктів управління. Вінвиділяє серед них загальні, що застосовуються при виконанні всіх або основнихфункцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, таспеціальні, які використовуються при здійсненні окремих функцій або на певнихстадіях управлінського процесу [4].
За способом діїчи впливу на суспільство виділяють загальні групи методів державного управлінняабо їх розмежування. Найчастіше користуються поширеною позицією пророзмежування таких загальних груп методів, як методи переконання і методипримусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьомуостанні групи можуть бути певною мірою прирівняні до так званихадміністративних і економічних методів управління [5]. Такого підходудотримуються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються докласифікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівноговпливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадкувикористовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв’язанніуправлінських завдань.
Державнеуправління тому і стає системою, а не хаотичним набором тих або іншихелементів, що в ньому всі елементи, його складові, погоджені, скоординовані,субординовані між собою безпосередньо на основі певних закономірностей,відносин і принципів, які, у свою чергу, детерміновані типом і рівнем розвиткуконкретного суспільства і держави. Методи й інструменти державного управліннязалежать від структури і динаміки проблем, які стоять перед економікою. Тобто,якщо перед економікою стоїть проблема подолання інфляції, то, відповідно, ідержава через систему управління бюджетом, доходами та податками, зовнішнімборгом визначає способи подолання інфляції. Можливості використання тієї чиіншої системи управління економікою залежить від типу державного устрою, про щойшлося в попередніх розділах.
Одна справа —побудова державного управління в монархічній державі, друга — варистократичній, третя — в демократичній. Це стосується і доформаційнихособливостей: між феодальною і капіталістичною державою існує велика різниця.Впливає і рівень розвитку суспільства і держави: адже в наш час, при міжнародномувизнанні деяких загальновідомих явищ (свобода, справедливість, право-демократіяі т. д.) конкретна побудова державного управління багато в чому залежить відсоціально-економічного, духовного і політичного розвитку даної держави. Прицьому першою умовою систематизації принципів державного управління є виділеннятих загальних закономірностей, відношень і процесів, які притаманні всійсистемі державного управління. Забезпечення міцності залежностей держави йсуспільства і становить щось вихідне, типове для закономірностей, відношень тавзаємозв’язків державного управління, які позначаються поняттямзагальносистемних принципів державного управління.
Необхідно бачитирізницю між самим трактуванням принципів, законодавчим їх оформленням тапрактичною реалізацією. Від розуміння суспільної природи принципів державногоуправління, їх взаємодії й залежить їх подальша «доля» у процесі реалізації вреальній практиці тієї чи іншої країни. Філософське усвідомлення суспільствомтих чи інших принципів і забезпечує їм адекватну реалізацію спочатку взаконодавчих актах, а потім і в реальному державному управлінні.
Звісно, сьогоднів суспільній науці є багато поглядів на державне управління, що об’єктивновідображає реальну дійсність і багатогранність світу. Насамперед це стосуєтьсярозуміння методів та принципів державного управління.
Адміністративніметоди (інша назва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотивиповедінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку,відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливостіадміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характервпливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковомувиконанню. Ці принципи мають свою специфіку в кожній із груп елементів,оскільки місце і роль цих груп у системі онтологічних елементів державногоуправління обумовлюють їх особливості.
Отже, цілкомзрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективностіврахування і використання виявлених і пізнаних закономірностей, на якихбазуються принципи державного управління.
Слід пам’ятати,що принципи управління — це його позитивні закономірності, які пізнані наукою імають місце в практиці, а також охарактеризовані (зафіксовані, закріплені) увідповідних поняттях. Звідси, на думку вчених, випливає висновок, що ознакамипринципу управління є: належність до пізнаних позитивних закономірностей;усталеність, закріпленість у суспільній свідомості [6].
Таким чином,принципи державного управління — це його позитивні закономірності, пізнанінаукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням чинних удержаві юридичних правил.
Принцип (відлатинського «рrіnciplum» — початок, основа) як поняття теорії відображає всистемі державного управління закономірності відносин, взаємозв’язки між їїелементами. Це специфічне поняття, що містить не стільки саму закономірність,відношення, взаємозв’язок, скільки наші знання про це. Принцип є фіксацієюрезультатів наукового пізнання з усіма наслідками, що звідси випливають. Тобтопринцип — це переконання людей щодо відповідних сталих взаємозв’язків міжсуб’єктами (фізичними та юридичними особами) в рамках державно-національної економіки.Принцип можна порівняти з інститутом, тільки це якісно інший рівень абстракції,і виконує він іншу функцію в пізнавальній та управлінській діяльності.
З філософськогопогляду в трактуванні принципів державного управління можна виділити тривзаємозв’язані і взаємообумовлені аспекти: по-перше, онтологічний, згідно зяким розкриваються сутнісні риси явища та їх соціальне походження. Цей аспект допомагаєвиявленню об’єктивних передумов, необхідних для систематизації принципівдержавного управління.
По-друге,гносеологічний, розкриває генезис принципів, їх взаємозв’язок з природою,сутністю, місцем і роллю цих закономірностей, відносин і взаємозв’язків, яківони відображають.
По-третє,методологічний, показуючи роль принципів у теоретичній і практичній діяльностілюдей у сфері державного управління, їх значення як інструменту перебудовидержавно-управлінських явищ, умови і способи їх дієвого застосування вуправлінській практиці.
У проблеміпринципів державного управління найбільше проявляється діалектика об’єктивногоі суб’єктивного пізнання, знання і практичної дії. Вони є не тільки предметомчистого пізнання та усвідомлення, а й об’єктивним правилом, згідно з яким іздійснюється державне управління. Недостатньо продекларувати той чи іншийпринцип, необхідно ще забезпечити його дію в практиці державного управліннятієї чи іншої країни. У науковій літературі досить часто наводиться низка не тількинайрізноманітніших, часто навіть не з’єднаних між собою принципів, інколинавіть їх систематизація. Так, наприклад, розрізняють такі підсистеми принципіву державному управлінні: політичні (соціально-політичні) і організаційні,організаційно-політичні, організаційно-технічної діяльності апарату управління,економічні, організаційно-правові, технічні, видові, окремі функціональні таін.
Організаційно-технологічні,до складу яких входять принципи єдиноначальності, поєднання федерального,регіонального і місцевого управління, конкурентності, розподіл праці, єдністьрозпорядження одного керівника, делегування повноважень, діапазону управління.Узагалі існує багато різних систематизаційних принципів державного управління,що говорить про великі труднощі виділення умов для такої інтелектуальноїроботи.
Усі переліченікласифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способивпливу на свідомість і поведінку людей у процесі державного управління. Не маєсенсу доводити достовірність чи хибність поглядів кожного з авторів. Тут важливозрозуміти не хибність, а значимість кожного погляду стосовно конкретноїситуації та історичної дійсності. Ми дотримуємося думки, що означені погляди засвоєю суспільною природою правильні та заслуговують уваги. Відмінність між нимиполягає в акцентуванні уваги на тих чи інших аспектах методів державногоуправління, які досить часто міняються залежно від конкретної історичноїситуації, настрою населення та проблем, що стоять перед суспільством.
Найчастішекористуються поширеною позицією про розмежування таких загальних груп методів,як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого(опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чиномприрівняні відповідно до так званих адміністративних і економічних методівуправління. Для вчених суспільствознавців України така постановка питання єдосить актуальною, оскільки ми є «живими» свідками історичного процесу:переходу державного управління від командно-адміністративних методів управліннядо демократичних, що базуються на волевиявленні кожного громадянина, крім того,державне управління економікою починає формуватися на основі використанняпринципів ринкового механізму.
Адміністративніметоди (іншаназва — організаційно-розпорядчі) зорієнтовані на такі мотиви поведінки, якусвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов’язку, відповідальності,прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливостіадміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характервпливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов’язковомувиконанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діютьна певному рівні управління, а також актам вищих органів управління.
Економічніметоди маютьнепрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичнудію цих методів, досить важко визначити їх прямий вплив на кінцевий результат.Економічні методи за виявом наслідків дії є більш довготривалими, ніжадміністративні.
Такий класифікаційнийпідхід вважається дещо спрощеним, адже, крім зазначених вище факторів,формування і застосування методів державного управління залежать від ситуації,місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічноготакту та інтуїції.
Суспільствознавціще не дійшли одностайної думки щодо принципів і методів державного управліннявзагалі й економічного зокрема. Це й зрозуміло, адже кожна країна, кожнадержава характеризуються своєю власною самобутньою історією, своїм власнимісторичним досвідом. Хоча з позицій сьогодення світ все більше інтегрується,активно відбуваються процеси глобалізації й інтеграції, взаємозближення народівта державного управління, але не треба забувати про «стійкість» власноїкультури, власної інституційної архітектоніки, яка обумовлена «історичноюпам’яттю» та спадковістю. Особливо про це потрібно пам’ятати при формуванніпринципів та методів державного управління в Україні, яка є ще досить молодоюдержавою в контексті історії цивілізації. Загальна декларація принципів іметодів управління не дає повного уявлення про їх дію. Наведемо використанняокремих принципів на прикладі України, оскільки для нас це є досить актуальнимі важливим.
Серед обставин,які визначають демократизм як принцип державного управління і які закріплені вКонституції України, насамперед треба виділити такі [7]:
· визнаннялюдини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпекинайвищою соціальною цінністю (ст. 3);
· проголошенняверховенства права (ст. 8);
· визнанняі гарантування місцевого самоврядування (ст. 7);
· визнаннятого, що державний примус здійснюється виключно у межах чинного законодавства(ст. 19);
· проголошенняправа на працю, страйки, відпочинок, соціальний захист, житло, достатній життєвийрівень, охорону здоров’я, безпечне для життя і здоров’я людей довкілля (ст.43—50);
· проосвіту, свободу творчості та ін.
Однією знайважливіших умов успішної побудови демократичної, правової, соціальноїдержави є забезпечення реальної участі громадян у вирішенні всієїрізноманітності питань державного і суспільного життя. Саме тому участьнаселення в управлінській діяльності держави є неодмінним принципом державногоуправління, закріпленим у Конституції, законах України і багатьох іншихзаконах.
Рівність громадянперед законом означає й однаковий захист їхніх прав. Так, відповідно доКонституції України кожен громадянин має право на життя, яке зобов’язаназахищати держава (ст. 27); на особисту недоторканність (ст. 29); соціальний(ст. 46), судовий (ст. 53) захист; правову допомогу (ст. 59).
Отже, дотриманняпринципу законності у державному управлінні передбачає [8]:
· утворенняуправлінських органів на підставі суворого дотримання чинного законодавства;
· функціонуваннядержавних органів і органів місцевого самоврядування виключно в межах правовихприписів;
· високусвідомість і дисциплінованість службовців апарату управління.
Законність якнайважливіший принцип діяльності фіксується у нормативних документах, яківизначають правовий статус суб’єктів державного управління. Цей принцип міститьтри взаємозв’язані та взаємозумовлені компоненти: по-перше, широка гласність;по-друге, громадська думка щодо функціонування суб’єктів державного управління;по-третє, широке її врахування під час вироблення управлінських рішень.
Слід зазначити,що принципи управління можна класифікувати залежно від критерію, як це булорозглянуто вище (за територіальною, галузевою, чи функціональною ознаками), такі за способом здійснення (організацій), за способом впливу на суспільство тощо.Особливої уваги потребує аналіз державного управління за територіальноюознакою, оскільки територіальний принцип дістає вияв у такій структурнійпобудові, за якої державні органи здійснюють комплексне управління на певних,чітко окреслених територіях [9]. До таких державних органів належать насампередобласні, Київська і Севастопольська міські, районні в областях, районні умістах Києві та Севастополі державні адміністрації. Конституція Українивизначає ці органи виконавчої влади як місцеві державні адміністрації (ст.118). Вони покликані захищати права і законні інтереси громадян і держави,забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток підпорядкованих їм територій(областей, районів, міст Києва і Севастополя та їх районів) і реалізаціюдержавної політики у визначених законодавством сферах управління.
Колективістськаза своєю сутністю управлінська праця, відповідно до принципу єдиноначальності,завжди об’єктивується у конкретних управлінських рішеннях, які приймаютьсякерівником органу управління. Наділяючи останнього правом приймати рішення,держава передбачає і його персональну відповідальність, яка не повинна залежативід рівня компетентності будь-яких рекомендацій і пропозицій, що справили впливна дане рішення. Зокрема, норми Загального положення про міністерство, іншийцентральний орган державної виконавчої влади передбачають, що рішення колегіїміністерства можуть втілюватись у життя лише наказами міністра. Останній женесе персональну відповідальність за виконання цих рішень перед Президентом іурядом України.
Велике значеннядля успішного здійснення державного управління має реалізація принципуоперативної самостійності. Усю багатоманітність управлінської діяльностінеможливо заздалегідь передбачити і зафіксувати у документах, які регламентуютьфункціонування органів управління. Складність вирішуваних питань зумовлюєнеобхідність аналізу значного обсягу інформації та наявності у багатьохспеціалістів різнопланової компетентності. Водночас динамікасоціально-економічних процесів спонукає державних службовців до оперативногоприйняття рішень. Тому держава, визначаючи і закріплюючиадміністративно-правовими нормами компетенцію органів управління, надає їмвідповідні можливості та оперативний простір для самостійних дій.
Вище розглянутасистема принципів державного управління в повному обсязі може бути використанадля управління економікою. Ще раз наголошуємо на тому, що це стосується самеозначеного об’єкта управління — економіки, оскільки на сучасному етапі це євизначальним, головним аспектом державного управління. Може виникнути питаннящодо використання адміністративних методів управління економікою. На нашпогляд, приклад побудови соціалізму в Радянському Союзі є свідченням активноговикористання цього методу, однак, як виявилося, не досить ефективного. Водночасдосвід пострадянських країн свідчить про успішне використання адміністративногометоду для вирішення соціальних проблем. Виходячи з позиції гуманізаціїсуспільства і мети досягнення добробуту для всіх можна вважати правильнимтрактування оптимального поєднання принципу соціальної справедливості приорганізації державного управління економікою.
Державнеуправління економікою повинно базуватися на теоретичному обґрунтуванніконкретної моделі економіки і способів її побудови; на визначенні пріоритетнихцінностей та економічного порядку, який повинен забезпечувати реалізацію цієїмоделі. Тому розроблення філософії взаємодії держави і ринку передбачаєдослідження багатогранності цього процесу, урахування впливу інституційного середовищана конкретну модель економіки. Без визначення цілей, цінностей у суспільствінеможливо спрогнозувати реальний рух економіки, яка є основною органічноюскладовою суспільного життя. І навпаки, економічний розвиток сьогоднінеможливий без політичного та соціального забезпечення, без активної ролідержави.
Слід такожзвернути увагу на те, що роль держави в економічних процесах посилюється насучасному етапі в усіх країнах світу, незалежно від політико-економічноїорієнтації, що домінує в тій чи інший країні світу.
Особливоїактуальності набувають питання про роль і місце державного управління в країнахз перехідною економікою. Від державної економічної політики залежить майбутнєекономіки. По суті, сьогодні формуються засадні принципи функціонування економічноїсистеми, що мають насамперед стратегічне значення. І якщо при цьому будутьдопущені помилки методологічного характеру, тобто коли неправильно будутьобрані принципи взаємодії держави і ринку, ми отримаємо неефективну інестабільну модель економіки, яку в майбутньому можуть очікувати кризи таінфляція, як це засвідчує приклад інших країн.
Саме зараз наставчас теоретичного осмислення економічної системи, яка була наспіх сформована наоснові формально задекларованих законів, які нині значною мірою не відображаютьреальних економічних механізмів взаємодії державних інституцій і ринковихприватних структур. Це об’єктивний процес, який обумовлений не тільки системноюкризою і формуванням радикально нової системи, а й становленням державностіУкраїни, формуванням державного менеджменту, інтелектуальної і бізнесовоїеліти. Процес, який перебуває лише на початковому етапі.
4.2Інституціональні чинники державного управління економікою
Теорія поведінкипередбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючиїх, джерело неофіційних обмежень виводить з «суспільно передаваної інформаціїяк частини спадщини, котру називаємо культурою» [10]. Культура створюєконцептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, якуоргани чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність науковоїнаціональної спадщини з суспільних наук та дисциплін (йдеться передусім проекономіку, філософію, право, політику, управління) формують у поколіньзневажливе ставлення до науки та принципів функціонування суспільства, у нашомувипадку — до державного управління. В умовах відсутності успадкованих традиційта наукових переконань державного управління постійно змінювані державніменеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи управління, які незавжди є ефективними і не завжди націлені на вирішення реальних потребекономіки.
Спосіб мислення,сприйняття навколишнього середовища, обробка інформації та на її основіприйняття рішень і визначають поведінку людини. Крім цього, на поведінкувпливають людські цінності, що домінують у державі. Якщо населення не вірить нів Бога, ні в справедливість чи будь-які інші ідеали, то й поведінка його буденепрогнозованою та архаїчною, або навпаки, якщо легко може повірити в утопічніпроекти чи рішення, як це відбулося з ученням про побудову комунізму, то,звісно, це вже інша крайність, яка може відкинути державу на узбіччяцивілізації на ціле століття. Романтизм, що властивий нам, в черговий раз заостанні два століття спонукав до радикальних змін суспільного життя, наслідкомчого є великі соціальні втрати, спад виробництва, зубожіння тощо. Мова йде проринкове реформування економіки, яке обов’язково в нас супроводжуєтьсярадикалізмом, компанійщиною, бездумним знищенням набутих здобутків в управлінніекономікою та державою. Наша ментальність в тому, що, відкидаючи цінностіекономічної культури, ми цураємося власного досвіду і, нарешті, ми заперечуємовласну історію. Якщо ми не поламає такий стереотип мислення, то ще не одне нашепокоління буде здійснювати різного роду експерименти та реформи над власнимнародом. Нерозвиненість неофіційних правил, або їх ще можна назвати традиціями,звичаями, нормативними правилами, тобто правила, що стали законом поведінки зарізноманітних обставин для кожного індивіда і які не стверджуються державою.Особливість України в тому, що тут не було державності, а це значить, що несформовані офіційні правила, а з іншого боку, національна неоднорідність несприяли розвитку та встановленню неофіційних правил. Таким чином, національнапсихологія поведінки не викристалізувалася в єдине органічне ціле з відповіднимирисами та вимогами, цим самим ще більшою мірою ускладнює формуванняорганічно-цілісної ефективної системи державного управління.
Ми нічого некажемо про конкретні організації і дуже мало говоримо про групи з інтересами.Ми також не аналізуємо впливу окремих осіб на перебіг політичних та економічнихпроцесів. Ми просто відкидаємо роль особистості у становленні держави тадержавного управління. Історія свідчить, що величність держави завждипов’язується з існуванням у відповідний історичний період особистості чифілософії, яка забезпечує реалізацію державності Конфуціанство у поєднанні зМао Цзедуном дозволило відродитись у формі держави китайському народу. Німецькафілософія, історична школа в економіці зуміли переломити історичний перебігвійн між князівствами та спонукати до створення єдиної німецької держави. Силамови, духу та неофіційних правил стали визначальними у постійному відродженнідержави.
Які ж цінності вУкраїни, на яких неофіційних чи офіційних правилах може базуватися становленнядержави та державного управління? Відповідь на таке питання дати важко, алепотрібно постійно її шукати.
Тисячолітняборотьба народу України за свою незалежність сформувала у людей лише прагненнядержавності, тоді як наукового обґрунтування і практичного досвідудержавотворення майже немає. Єдиним і найсильнішим позитивом процесудержавотворення в Україні є останній дев’ятирічний період незалежності України,під час якого Верховною Радою України прийнято великий пакет законів іКонституцію України. Відсутність філософії й ідеології державного будівництва вУкраїні досить часто веде до виникнення колізій у відносинах між законодавчою івиконавчою гілками влади, до грубого порушення законів громадянами, підприємцями,урядовцями і законодавцями, створює умови анархії і невпевненості взавтрашньому дні.
Державнеуправління — не тільки організаційно-управлінська діяльність, це органічноцілісна система інструментів, за допомогою яких держава досягає відповіднихцілей та вирішення соціально-економічних і політичних проблем. Будучи основнимносієм економічних знань та їх втіленням у життя, державне управління є такожвиразником розвитку таких наукових дисциплін, як право, економічна культура,економічна географія, муніципальні фінанси, менеджмент, економічна історія,статистика, галузеві та функціональні економіки. Державне управління, по суті,пронизує всі сторони суспільного буття, тому, звичайно, на його ефективність тарезультативність впливають чинники економічного та інституційного плану.
Головним стрижнемсутності державного управління є визначення цільової мети функціонуванняекономічної системи, конкретних функцій кожного елементу системи щодореалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементами системи державногоуправління. При цьому необхідно застерегти читачів старшого покоління віддогматичного порівняльного зіставлення з державним управлінням радянськогоперіоду. Там державне управління зводилося до чистого адміністрування, централізмута командування. Сьогодні вже має відбутися трансформація світогляду на економікута на форми і методи державного управління. Теорія державного сектору тауправління національною економікою вже використовує у своєму арсеналі такіконцепції, як державне регулювання, державна економічна політика, державнепрогнозування та планування, державне управління фінансами, державне управлінняінфляцією тощо. Окрім цього, процеси глобалізації, які екстенсивно таінтенсивно розвиваються, вимагають активної ролі держави щодо управлінняпроцесами інтеграції національної економіки у світове господарство, так ізахисті її від фінансової експансії міжнародного капіталу.
Водночасзаконодавство, політичні інституції, ринкова інфраструктура, демократичні таполітичні інституції ще не настільки є зрілими, щоб можна було досягти вищогорівня ефективності державного управління. Інституційні зміни, як результат трансформаціїекономіки України, є визначальними чинниками дієвості державного управління. Цеобумовлено такими трансформаційними змінами.
По-перше,незавершеність приватизації є протидіючим важелем подальшого розвиткудержавного управління. Приватизація постійно продукує боротьбу за переділвласності, а значить, порушення юридичного статусу суб’єкта ринку, що веде допорушення мікро- та макросередовища.
По-друге,зосередження уваги державного менеджменту навколо об’єктів приватизації, обсягияких постійно зменшуються, відволікає увагу від головного — вирішення проблемдержавного управління післяприватизаційними аспектами.
По-третє,оскільки сама державність в Україні лише стверджується, то, як наслідок цього,і державне управління ще надто незріле й недосконале.
Крім того, маємісце відносна архаїчність формування державних структур управління,відсутність наукового обґрунтування моделі управління, що пов’язана з пошукоммоделі державного устрою.
Гіпотетичнедержавне управління, що кочує по сторінках наукових праць, є за своєю сутністюправильним, але надто абстрактним, щоб можна було застосувати до конкретноїситуації, наприклад в Україні.
Якщо державніорганізації та їхні керівники зайняті управлінською діяльністю, то державнеуправління при цьому зміцнюється та вдосконалюється, якщо цього невідбувається, то й не самоутверджуються елементи державного управління. Інколиокремі організаційні структури державного управління створюються для вирішенняокремих питань або працевлаштування, що є результатом помилкових спонукальнихмотивів чи результатом суб’єктивного рішення окремих творців державноїдіяльності.
Збільшення кількостіосвітніх закладів з власними програмами і впливом на державу розширює горизонтита багатоваріантність теоретичного обґрунтування державного управління. Усе цеведе до еволюції поглядів на державу та державне управління і до утвердженнятолерантного ставлення до нових підходів у трактуванні співвідношеннядержавного управління та економіки.
Власне, державнеуправління взагалі без економіки є пустим звуком. Економіка є фінансовою базоюздійснення державного управління будь-якою сферою. Не може бути державного управліннязбройними силами, міліцією і т. п. без фінансового забезпечення. Тобтоакумуляція фінансових коштів у держави для виконання своїх функцій означаєпередусім управління економікою через систему перерозподілу створеногонаціонального доходу.
Недостатньосказати про дію чинників національної економічної психології, необхіднопроаналізувати їх. Так, сьогодні поза увагою науки залишилося дослідженнявпливу на систему управління таких національних рис, як заздрість, рабськапсихологія, відсутність знань та наукових переконань у галузі економіки, правата політики тощо.
Самоцінність тасуверенітет людської особистості формується протягом кількох століть.Психологічні та морально-етичні риси репрезентативної людини є інституційнимчинником, що стримує чи спонукає до прийняття відповідних рішень. Раціональначи ірраціональна поведінка державної бюрократії, яка на відповідному етапісвоєї зрілості починає розвиватися за власними їй (бюрократії) законами, ведедо її відокремлення від суспільства та громадських інтересів.
Недорозвиненістьдержавних інституцій, а також великий вплив корпоративного капіталу наекономічну політику держави, створили в Україні анархію владних угруповань.Розглядаючи питання економічного і державного порядку, Вальтер Ойкен підкреслював,що в історії середньовіччя анархія спричинила тенденцію до абсолютизму, асучасна анархія владних структур веде до панування більш страхітливих порівняноз абсолютизмом сил, а саме до тиранії [11, с. 248—354].
4.3 Державнерегулювання економіки та його особливості в трансформаційний період
Теорія перехідноїекономіки лише зароджується, тому питання державного управління також виявилисяскладними. Теоретична концепція державного управління ринковими перетвореннямимає дискусійний характер і не є абсолютно правильною і доведеною. До проблемперехідної економіки необхідно віднести пошук економічних моделейтрансформації, співвідносності держави і ринку, соціальної справедливості йекономічної ефективності, демократії й економічного порядку тощо. Так,польський економіст Г. Колодко вважає, що в перехідній економіці важлива рольналежить державному управлінню, а не самостійним ринковим інститутам [12].Достатньо аргументованою є критика західних економістів щодо недооцінкидержавою в країнах з перехідною економікою проблем соціальної рівності ісправедливого розподілу багатства [13]. Лауреат Нобелівської премії Дж. Стігліцпричинами недостатньої ефективності реформ називає нерозуміння реформаторамисамих засад ринкової економіки та процесу інституційних реформ [14]. Сталозрозумілим, що вирішення проблем перехідної економіки неможливе лише на ґрунтітеорій «Економікс», назріла потреба використання теорії нової політичноїекономії, тобто інституційної теорії. У цьому контексті великого значеннянабуває еволюційно-інституційна теорія Д. Норта [15] і розроблена на цій основікитайськими вченими концепція градуалізму. Сьогодні стало зрозуміло, що ринковатрансформація в країнах з перехідною економікою означає не тільки економічніперетворення, а й політичні, тому роль державного управління стає доситьвагомою і значимою.
Зазначимо,що основною функцією держави на сучасному етапі управління є економікою,оскільки майбутнє будь-якої країни залежить від економічної могутності. Не можебути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави. Це стосуєтьсянасамперед країн, де відбуваються трансформаційні процеси переходу відадміністративно-командної економіки до ринкової, а точніше — використанняелементів ринкового механізму. Досвід останнього десятиріччя України свідчить,що повна відмова від регулювання державою соціально-економічного розвитку,надання стихії ринку повної свободи привели до глибокої кризи, до стагнаціїекономіки, що супроводжувалося великими соціальними втратами, втечею природних,фінансових та трудових ресурсів за кордон. Досить перспективним і переконливимє досвід Китаю з державного управління процесами ринкового реформуванняекономіки, який зумів одночасно вирішити три проблеми: поступове й ефективнездійснення ринкових перетворень, залучення іноземних інвесторів і експорттоварів та послуг в інші країни.
Зазначимо,що державне регулювання економіки (ДРЕ) — економічна категорія, що визначаєсутність та способи активного впливу держави на розвиток економіки взагалі тапідтримання стабільності, пропорційності й динамічності розвитку зокрема. Це«сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ іорганізацій на розвиток суспільного виробництва (у т. ч. продуктивних сил,техніко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічнихвідносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються» [16].Під державним регулюванням економіки інші автори розуміють «вплив держави навідтворювальні процеси в економіці для досягнення цілей економічної політики»[17, с. 4].
У попередніхрозділах було розглянуто зміст державного регулювання економікою згідно звизначеними цілями, інструментами та засобами, які має у своєму розпорядженнідержава для проведення активної економічної політики. В умовах ринковихвідносин воно включає:
¾ інформуванняучасників ринку про інституційні зміни в суспільстві, про стан економіки іперспективи його розвитку;
¾ обґрунтуванняважливих пунктів економічної політики, яку передбачають проводити державніоргани влади в рамках даного етапу розвитку;
¾ заходищодо розвитку державного сектору економіки як одного з важливих інструментіввпливу держави на економічні процеси в країні.
Сутністьдержавного регулювання країн з трансформаційною економікою полягає не в повномузапереченні та руйнації старої системи, а в створенні більш ефективної системирегулювання економіки, яка б змогла стати конкурентоспроможною на світовомуринку.
Не можна зводитисутність державного регулювання економікою лише до набору сукупності методів іважелів управлінського впливу на соціальні та економічні процеси. Управлінськадія держави включає не тільки регулювання, а й організацію, планування таконтроль. Головним стрижнем сутності державного регулювання є визначенняцільової мети функціонування економічної системи, конкретних функцій кожногоелементу системи щодо реалізації цієї мети та їх взаємодії з іншими елементамисистеми державного регулювання.
У сучаснійекономічній науці утвердилися три підходи, а точніше моделі, державногорегулювання економіки: неокласична, неокейнсіанська і монетарна. Прибічникинеокласичного напряму зважають на те, що на сучасному етапі виробники іспоживачі на основі економічної інформації, якою вони володіють, ефективнішепланують свою економічну поведінку, завдяки чому відпадає гостра потреба вдержавному регулюванні економікою.
Неокейнсіанці —відстоюють кейнсіанську концепцію активної ролі держави в економіці виходячи зтого, що циклічні коливання в економіці й інфляція викликаються змінами всукупних витратах і пропозиції грошей, тому важливими інструментами державногорегулювання економіки є бюджетно-податкові важелі. В основу монетарного підходупокладено тезу визначальної ролі грошей у циклічному коливанні та інфляції.Роль державного регулювання зводиться лише до управління грошовим обігом якосновною ланкою, через яку забезпечується регулювання всієї економіки. Досягтиекономічної стабільності в економіці можна завдяки активній грошовій політиці.Монетаристи вважають, що у довгостроковому періоді (прихильники теорійраціональних очікувань поширюють це положення і на довгостроковий період)держава не може впливати на обсяг виробництва та зайнятість, що повертаються доприродного рівня.
Неокласики в кейнсіанській програмі зростання державних видатків,пов’язаних зі збільшенням податків, бачили обмеження «свободи особистості» [18,с. 155]. Джерела підвищення темпів зростання вони бачили у зростанні прибутківшляхом обмеження зростання заробітної плати, зниження податків на прибутки корпораційта індивідуального прибуткового податку, а також скорочення державних видатківна соціально-економічні потреби. Прихильники другої концепції (Р. Харрод, Е.Хансен, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль, Р. Солоу) стверджують, що бюджет повинен балансуватисяу процесі економічного циклу. За висловом Р. Харрода, «періоди поганих роківурівноважуються надлишковими надходженнями хороших років» [19, с. 136]. Р.Солоу вважає, що держава повинна вживати заходів щодо збалансування бюджету нев роки застою чи кризи, оскільки економічні проблеми тут можуть бути лишепоглиблені, а лише у сприятливі для економіки періоди [20, с. 18].
Е. Домаробґрунтовує доцільність бюджетного дефіциту створенням оптимістичних настроїв упідприємців стосовно перспектив економічного розвитку: «Якщо держава дієнесміливо через страх дефіциту, і розрахунки бізнесменів на майбутнє тому погані,інвестиції будуть недостатніми і великий дефіцит справді може стати необхіднимдля попередження масового безробіття» [21, с. 102]. Тобто ефективністьдержавного регулювання економікою залежить і від поведінки уряду, політичноїволі владних структур.
Крахадміністративно-командної моделі економіки був неминучим, оскільки базувався наабсолютизації ідеї соціального егалітаризму. Нині нашому суспільству загрожуєабсолютизація ринкових важелів, тобто протилежної ідеї, яка має місце векономічній теорії. Неадекватне сприйняття принципів ринкової економікизумовлене не тільки відсутністю ґрунтовних знань про неї у зв’язку ззапереченням вітчизняною економічною наукою капіталістичної економіки, а й тим,що в нашому суспільстві відбувається трансформація адміністративно-командноїмоделі. Це й привело суспільну думку до протилежного крайнього висновку —заперечення взагалі ролі держави в економіці. Абсолютизація ролі ринковихважелів, яку відстоюють представники ринкового фундаменталізму, при викладаннідисциплін економічного профілю може призвести до формування у студентів хибногосприйняття процесів, що мають місце в реальній економіці.
Сутність інапрями державного регулювання економікою ви-
пливають із виконуваних державою функцій. Основні функції держави з поглядурозвитку економіки були сформульовані Р. А. Масгрейвом у його фундаментальнійпраці «Фінанси в теорії і практиці» і включали таке: 1) надання або регулюваннянаявності та необхідної кількості суспільних благ; 2) розподіл доходів та майна;3) регулювання рівня зайнятості та рівня цін. Виходячи з того, що загаломіндивіди діють у своїх власних інтересах, держава зобов’язана брати на себевідповідальність за обґрунтування підстав для свого втручання у приватнийвибір. Саме обґрунтування підстав для будь-якого втручання має стати відправноюточкою як для оцінки поточної економічної політики, так і при розробленні новихекономічних програм в уряді України та прийняття нових законів Верховною РадоюУкраїни.
Державнийрегулюючий механізм є досить складним, і до нього входять: економічнепрогнозування, індикативне планування, об’єкти, цілі і пріоритети, методи таважелі регулювання. У державному регулюванні важливе місце, якщо не основне,належить економічним і правовим регуляторам та методам впливу на соціально-економічніпроцеси. Хоча різнобічність при цьому зменшується, але зростає деяка суспільнагармонія. Формуючи таку систему, виконавча і законодавча влада певною міроювраховували, що у ринковій економіці процеси настільки швидко змінюються, щогроміздкі, інертні, бюрократичні, некоординовані управлінські структури немогли ефективно впливати на них. Тому були спроби створити систему управління,яка відповідала б розвинутій, компактній і водночас мобільній державнійструктурі, що здатна постійно реагувати на ринкові вимоги, бути координованою.
Необхідність державної координації дій суб’єктів системи визначаєстворення організаційно-інституційної структури макросистеми, здатноївстановлювати правила поведінки для всіх суб’єктів господарювання та регулювативідносини власності. Особливе місце в цій структурі належить системі управліннядержавними корпоративними правами (ДКП).
Управління ДКП пов’язане з виконанням владно-розпорядчихповноважень, і дуже важливо окреслити межі владних відносин, здійснивши їхзаконодавче закріплення за державою як суб’єктом корпоративного управління.Підняття проблеми управління ДКП з рівня окремого підприємства на рівеньнаціональної економіки та розгляд його як елементу державного управління даютьзмогу зрозуміти різницю між обов’язками держави та обов’язками інших суб’єктівкорпоративного управління й довести необхідність розширення кола прав іможливостей держави як акціонера відносно прав і можливостей інших акціонерів.
Крім того, на наше переконання, систему управління ДКП доцільноструктурувати згідно з теорією права власності Р. Коуза. Право державноївласності може бути реалізоване таким чином:
¾ частина,в якій відносини власності є предметом публічно правового регулювання;
¾ частина,в якій відносини власності є предметом приватноправового регулювання.
Усвідомлення учасниками державно-управлінських відносиноб’єктивних державних потреб і необхідності коригування політики держави щододержавного корпоративного сектору становить мотиваційну основу для визнанняпублічно правового змісту ДКП, закріплюваних за державою у певному колі підприємств.
Головною метоюсистеми управління ДКП має бути скоординована з іншими складовими системидержавного регулювання економіки країни діяльність, спрямована на підвищенняефективності державного корпоративного сектору шляхом застосування ДКП дооб’єктів регулювання, а розвинуті інституційна і правова структури системиповинні забезпечити цивілізаційний рівень реструктуризації та ліквідаціїдержавної частки, використання фондових інструментів для залучення інвестиційта підвищення корпоративної культури на рівні як окремих підприємств здержавною часткою, так і країни в цілому [22].
Держава дедаліменше використовує для здійснення свого впливу прямі, адміністративно-командніформи і методи регулювання. Постійно збільшуються арсенал і питома ваганепрямих, гнучкіших підойм впливу держави на економіку, що мають переважноекономічний характер. Але все ж залишаються сфери (наприклад, антимонопольногорегулювання), де перевага цілком справедливо віддається прямимадміністративно-командним (іноді досить жорстким) методам регулювання [23].
Упроцесі формування такої системи враховувалися два відомі, теоретичнообґрунтовані напрями: перший — перехід до демократично-правової системиуправління як засобу проведення гнучких ефективних реформ, здатних сприйматинове на основі постійного контролю за діяльністю виконавчої влади різнихполітичних сил, наявності незалежної преси, обговорення народом переваг інедоліків урядової політики; другий — перехід до елементів авторитаризмуяк засобу забезпечення швидкого та ефективного подолання кризового стану векономіці, застосовуючи непопулярні, але необхідні реформи та досягнення керованостіекономікою. Кожному з цих напрямів притаманна істина, яка на кожному етапіспостерігається у країнах з ринковою економікою: по-перше, ринок не передбачаєнеобмеженої свободи дій; по-друге, існує безліч особливостей цих формуправління в кожній країні. В Україні виконавча і законодавча влададотримувалися першого напряму і такий вибір, мабуть, найбільшою міроюзабезпечив подолання складних кризових явищ наприкінці XX ст.
Важливоюумовою демократичного шляху розвитку країни ставало дотримання певнихідеологічних основ управління, за яких система державного управління формуєтьсятаким чином, щоб виконавча влада виконувала свою функцію, а приватні власники —свою, в єдиному правовому полі; уникнення конфліктів на основі досягненнявзаєморозуміння в політичному та економічному житті країни; формуваннявідкритого суспільства, приватної власності, здорових ринкових відносин, у томучислі конкуренції, вільної торгівлі; розвиток культури, особливо духовної, танадання пріоритетності вирішенню соціальних завдань, що стає наріжним каменемструктурних перетворень в економіці. Проте аналіз тогочасного стану економіки ікультури свідчив про недостатність реальних можливостей їх дотримання, а цезначною мірою ускладнювало виконання регулюючих функцій держави і, природно,подолання труднощів, які мали місце.
Рівеньрозвитку України кінця XX ст. характеризувався підпорядкуванням економічноїполітики впливовим групам, тенденцією централізації економічних ресурсів іприйняттям рішень лише на державному рівні, повною нездатністю регулювати банківськусистему і приватний сектор економіки, відсутністю здорових ринкових відносин іпроцвітанням різновидів монополізму. Це, у свою чергу, призвело до відсутностіздорових фінансових відносин, диспропорцій між цінами на продукціюпромисловості і сільського господарства, цінами та доходами населення, попитомі пропозицією, споживанням та нагромадженням. Ось за таких обставин іздійснювалося управління в державі, формувалися регулюючі механізми. Труднощіполягали в тому, що треба було зрозуміти ситуацію, за якої економіка можеефективно функціонувати під впливом, з одного боку, об’єктивних законів самоналагоджувальноїі саморегулівної системи, з іншого — державного регулювання із застосуваннямекономічних, правових та адміністративних важелів, а також, що найважливіше,індивідуальних намірів, думок, настроїв, довір’я і моральних обов’язків кожноїлюдини щодо економіки та держави в цілому.
Оскільки державає ініціатором і провідником реформ в Україні, то система державного управліннямає:
· забезпечуватицілеспрямовану реалізацію політики реформ;
· реагуватина автономні процеси, що відбуваються в суспільстві без втручання держави,впливати на них;
· домагатисяадекватності своїх дій та розроблених процедур існуючій суспільно-економічніймоделі [24].
Здійснюючидержавне регулювання економіки, важливо усвідомити, що більшістьсоціально-економічних процесів починає формуватися ще задовго до того, якз’являються їхні першівідчутні (позитивні чи негативні) наслідки, алетакими процесами треба вчитися керувати, починаючи з того періоду, коли вонилише зароджуються. Для цього їх необхідно розпізнавати, вивчати і спрямовуватив потрібне русло, з тим щоб пристосовувати все другорядне, чи допоміжне, доосновного процесу, спираючись на науково обґрунтоване передбачення йогорозвитку. Можна з впевненістю стверджувати, що регулюваннясоціально-економічними процесами — це мистецтво, воно, як відомо, не кожномудане. Методи, які використовуються при цьому, залежать від системи управління,яка діє в той чи інший період, — адміністративно-командної, що передбачаєбезпосереднє управління юридичними і фізичними особами, чидемократично-правової, в основі якої лежить управління процесами на основі сформованогорегулюючого механізму, де простежується перехід від управління особами доуправління процесами [25].
Дляздійснення своїх економічних функцій держава формує економічну політику, якастає визначальною основою регулювання економіки. Економічна політика відбиваєрівень ставлення держави до тих або інших соціальних та економічних процесів іце стає орієнтиром для всіх учасників ринкових відносин, усього спектрамакроекономіки. Для регулюючих функцій у розпорядженні держави існує цілийарсенал вивірених світовою і вітчизняною практикою економічних, правових іадміністративних важелів — ціни, податки, кредити, тарифи, інвестиції, цінніпапери, проценти, резерви, амортизаційні відрахування, бюджет, державнізамовлення, програми, пільги, мито, ліцензії, субсидії, штрафи, пені тощо [26].
Говорячи продержавне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієїважливої обставини. Потреба у державному регулюванні — цілком об’єктивна річ.Але реалізується вона не прямо (через діяння певних автоматичних ринкових механізмів),а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на метіяк виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре,якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жоднихпідстав для суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди.Певні політичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можутьвикористати її при здійсненні державного регулювання економіки для реалізаціїне загальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнахз розвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції,історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянськихдержав унаслідок нерозвиненості в них інститутів громадянського суспільства цівипадки ймовірні ще більшою мірою.
Перехіднийхарактер економіки, відсутність справжньої демократичної системи влади ірозвинутого цивільного суспільства обумовлюють той факт, що сучасна теоріясуспільної економіки і суспільного вибору не може бути використана в нашихумовах у всіх її аспектах. Однак урахування всіх означених «за» і «проти»державного втручання має стати висхідним при розробленні концептуальних засадекономічної політики кожної держави, особливо для України. Особливістю країнперехідної економіки є крайня обмеженість у джерелах фінансування. Це пов’язаноіз загальним кризовим станом економіки, спадом виробництва та падінням доходівна душу населення, що тільки в Україні продовжувалося протягом останніх 10років. Досліджуючи гострі проблеми формування малого підприємництва в Україні,З. Варналій стверджує, що «відсутність цілеспрямованої послідовної фінансовоїпідтримки держави та недосконала система оподаткування стали основниминегативними факторами на шляху формування ринкового середовища й розвиткумалого підприємництва» [27, с. 34].
Економічніі правові важелі регулювання використовуються в різних сферах управління зметою створення сприятливих умов розвитку господарських (інституційних) одиницьусіх форм власності на основі: забезпечення інфраструктури; підтриманняпідприємництва, стимулювання організації та ефективного функціонування ринковоїділової активності, створення умов мотивації виробництва і недопущення йогоспаду; зміцнення фінансово-кредитної системи; здійснення заходів щодонедопущення розвитку інфляційних процесів; створення механізму переходу однихформ власності в інші, і навпаки; стимулювання науково-технічного прогресу,інвестицій і структурної перебудови; регулювання демографічних процесів,міграції робочої сили; визначення валютних курсів і переливання капіталів; реалізаціїплатіжних балансів; здійснення перерозподільних функцій для забезпечення потребоборони, охорони порядку, державного управління, розвитку фундаментальноїнауки, енергетики тощо.
Адміністративніважеліможуть застосовуватися в таких сферах, які не охоплюються ринком,але значною мірою залежать від нього. Це використання національного багатства увигляді корисних копалин, землі; боротьба з монополізмом в усіх його проявах,коли економічні методи не дають необхідних результатів; розв’язання проблемекології, оскільки завдана природі шкода ніякими економічними заходами некомпенсується; допомога по безробіттю, виплати багатодітним, гарантованиймінімальний заробіток; захист національних інтересів у зовнішньоекономічнихзв’язках; забезпечення дотримання правил підприємництва і фінансово-кредитноїдіяльності; виконання регіональних тадержавних програм. Кожен важільмає застосовуватися у відповідних межах: економічні — щоб не зашкодити вільномурозвитку господарських одиниць; правові — щоб створювати правову основу длявільного підприємництва та конкуренції; адміністративні — щоб не допуститиформування командно-розподільних процесів. Проте важливою умовою мало стати те,що надмірне і, головне, некваліфіковане втручання держави в економічні процесиможе призвести до спаду виробництва, інфляції та інших негативних наслідків, бомайже кожен регулятормає подвійний, позитивний або негативний,вплив на соціально-економічні процеси. Мистецтво полягало в тому, щобвизначити, якому впливу надати перевагу і відповідно до цього застосувати тойчи інший регулятор. Наприклад, зниження податкового тиску позитивно впливає навиробництво, але негативно — на доходи бюджету; інвестиції в нові технологіїпідвищують продуктивність праці й водночас призводять до вивільнення працівників,збільшуючи рівень безробіття. Другою важливою умовою забезпечення ефективноговиконання регулюючої функції держави ставало визначення об’єктів регулювання іцілей, яких необхідно досягти на основі зваженої економічної політики.Установлення об’єктів і цілей було найскладнішим завданням державних органівуправління, від чого залежить успіх реалізації всієї політики держави вскладний кризовий період.
Вумовах стабільності економічного розвитку держава може значно децентралізуватисвої регулюючі функції. Однак у період уповільнення економічної активностідержавного і приватного секторів та появи небезпеки відхилення економіки відбажаного шляху розвитку, виникає необхідність терміново опрацювати економічнуполітику, яка б звела в єдине русло макроекономічну, фінансовугрошово-кредитну, зовнішньоекономічну, антимонопольну та соціальну політику. Цезабезпечує посилення координації роботи всіх державних органів, що здійснюютьрегулювання економіки, концентрації їхніх зусиль на вирішення кардинальнихпроблем економіки. У період значного розширення економічної діяльності інастання так званого перегріву економіки застосовується прогресивна системаоподаткування, що забезпечує перевищення податкових надходжень над рівнемекономічного зростання, а також поліпшує баланс бюджету внаслідок зниженнябюджетних витрат на допомогу по безробіттю, соціальне страхування тощо. Такимчином досягається стримуючий вплив на економіку, який відіграє рольохолоджувального фактора. У цей період фінансові важелі спрямовуються на запобіганнязростанню інфляції, яку породжує за таких умов надмірний попит.
ВУкраїні в умовах спаду виробництва вживалися заходи для стримування пропозиціїгрошей шляхом купівлі облігацій на відкритому ринку, або стримування попиту накапітал за допомогою регулювання процентної ставки через підвищення офіційноїпроцентної ставки.
Ефективністьдержавного регулювання економіки може бути знижена як унаслідок об’єктивногорозвитку подій, так і через застосування неадекватних засобів економічноїполітики держави. Серед них: неадекватність методологічної бази, недотриманнябалансу економічних стратегії і тактики, змішування цілей та засобів реформтощо. Певним загальним наслідком дії перелічених чинників та зворотним бокомнизької дієздатності української держави є розвиток корупції та «тіньової»економіки. Значне поширення цих явищ в Україні є одним із найбільш видимих проявівнизької ефективності державної політики, оскільки, по-перше, свідчить пронаявність вагомих стимулів для порушення економічними суб’єктами легальних нормта процедур через надмірну їх обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможністьдержави реалізувати свою владу належним чином, забезпечивши таке дотримання[28].
Запровадженнядержавного регулювання економікою стримувалося насамперед відсутністюорганізаційного механізму державного регулювання економіки і його правовогозабезпечення. Ішлося про методичне й організаційне забезпечення роботи цьогомеханізму, доведення розв’язання кожної проблеми від ідеї та загальноїконструкції до практичної реалізації. Теорія і практика вимагають посиленнякоординації робіт усіх державних органів, концентрації їхніх зусиль навирішенні кардинальних проблем країни, створенні єдиного механізму державногорегулювання економікою.
Дляреалізації економічної політики держави в Україні в умовах ринковоїтрансформації національної економіки відповідну регулюючу роль намагалисявідігравати органи державного управління: Міністерство економіки — з цінового ітарифного регулювання та державного замовлення; Міністерство зовнішніхекономічних зв’язків і торгівлі — з питань застосування квот, ліцензій та ін.;Національний банк — з грошово-кредитного і валютного регулювання; Міністерствофінансів — з фінансово-бюджетного і податкового регулювання; Антимонопольнийкомітет — з регулювання діяльності підприємств-монополістів; Державна митнаслужба — з митного регулювання, застосування митних нормативів; Міністерствопраці та соціальної політики — з питань регулювання доходів, зайнятості,створення робочих місць, поліпшення функціонування ринку праці тощо. У цьомувипадку були б виправданими докорінно змінені функції міністерств і відомств,які зобов’язані здійснювати управління соціально-економічними процесами,переважно за допомогою економічних, правових та адміністративних регуляторівбез прямого адміністративного тиску на суб’єкти господарювання. Проте елементидирективності і розподільних функцій міністерства і відомства продовжуваливикористовувати. Це стало важливим фактором удосконалення органів управління,використовуючи світовий досвід. Хоча національні органи управління економікою врозвинених країнах формуються переважно за функціональним принципом, водночасгалузевий принцип також існує. Зокрема, в США і Англії діють такі міністерстваі відомства: торгівлі, промисловості й енергетики, сільського господарства,рибальства, транспорту, фінансів, житлового будівництва і місцевого транспорту,навколишнього середовища, місцевого самоврядування, зайнятості, праці,соціального захисту, охорони здоров’я і соціальних служб, освіти, а такожскарбниці, федеральна резервна система [29].
Разомз тим у країнах ЄС з другої половини 1990-х років спостерігається тенденція допереключення пріоритетів розвитку з обмеження використання природних ресурсів увиробництві та стримування зростання товарного споживання на підвищенняефективності економіки. Відбувається ув’язування добробуту, насамперед, зпідвищенням темпів економічного зростання (зростання споживання товарів тапослуг), яке дає змогу також вирішити ряд соціальних та екологічних проблем.Цей процес ставить на перший план значущість індикаторів економічного зростанняй ефективності економіки. Така переорієнтація пріоритетів розвитку передбачаєпідвищення ефективності інвестицій і зростання інновацій у реальному секторінаціональних економік, а також підкреслює роль науки і наукомістких технологій,які знижують питому ресурсомісткість ВВП. Для України ініціювання високихтемпів економічного зростання є особливо важливою проблемою. Тому підвищенняефективності та наукомісткості економіки можна також пов’язати зі зниженнямресурсомісткості виробництва, збереженням національного науково-технологічногопотенціалу і ресурсів життєзабезпечення [30].
Літературадо розділу 4
1. КваснюкБ. Є., Киреєв С. І. Моделі соціально-економічного розвитку в перехідному суспільстві //Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) /За ред. В. М. Гейця. — К.: Логос, 1999.
2. Державнерегулювання економіки: Навч. посібник / С. М. Чистов, А. Є. Никифоров, Т. Ф.Куценко та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 316 c.
3. НортДаглас.Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І.Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.
4. ОвсянкоД. М.Административное право: Учеб. пособие / Отв. ред. Г. А. Туманов. — С. 65.
5. КолпаковВ. К. Адміністративнеправо України: Підручник. — К., — С. 187.
6. КовальЛ. В.Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1998. — С. 25.
7. Административноеправо Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 68.
8. КолпаковВ. К.Адміністративне право України: Підручник. — 3 вид., стереотип. — К.: ЮрінкомІнтер, 2001. — С. 690.
9. Административноеправо Украины. Общая часть: Учеб. пособие. — X.: Одиссей, 1999. — С. 212.
10. НортДаглас.Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І.Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.
11. ОйкенВ. Основныепринципы экономической политики: Пер. с нем. / Общ. ред. П. И. Цедилина и К.Херманн-Пилата; вступ. сл. О. Р. Лациса. — М., 1995. — 354 c.
12. КолодкоГ. Урокидесяти лет постсоциалистической трансформации // Вопросы экономики. — 1999. — №9. — С. 31.
13. КлейЛ. Что мы,экономисты, знаем о переходе к рыночной системе // Реформы глазами американскихи российских ученых. — Российский экономический журнал. — 1996. — С. 32.
14. СтиглицДж. Кудаведут реформы? (К десятилетию начала переходных процессов) // Вопросыэкономики. — 1999. — № 7. — С. 4.
15. НортД.Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки / Пер. з англ. І.Дзюби. — К.: Основи, 2000. — 198 с.
16. Економічнаенциклопедія: У 3 т. — К.: Академія, 2000. — Т. 1 — 864 c.
17. БандуркаО. М., Петрова К. Я., Удодова В. І. Державне регулювання економіки. — Харків: Вид-воун-ту внутр. справ, 2000. — 160 с.
18. ОсадчаяИ. М.Современное кейнсиаство. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.
19. ХарродР. Ф. Ктеории экономической динамики. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1959. — 212 с.
20. АндриановВ.Государственное регулирование и механизмы саморегуляции в рыночной экономике(мировой опыт и Россия) // Вопросы экономики. — 1996. — № 9. — С. 28—36.
21. ХарфизовР. Х.Критика теорий государственного регулирования капиталистической экономики. —М.: Изд-во Ин-та междунар. отношений, 1961. — 168 с.
22. ЧечетовМ., Жадан І.Особливості макроекономічного трансформування в умовах перехідної економіки //Економіка України. —2002. — № 6. — С. 4—12.
23. ГалицяІ. Державнерегулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6 — С.57.
24. ЖалілоЯ., Черніков Д. Дієвість економічної політики держави в контексті ринкового реформування// Економіка України. —2000. —№ 12. — С. 13.
25. ПанасюкБроніслав.Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.
26. ВатаманюкЗ., Реверчук С. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. — К.: Альтернатива, 2001.
27. ВарналійЗ. С.Державна фінансова підтримка у сфері малого підприємництва та шляхи їївдосконалення // Фінанси України. — 1996. — № 2. — С. 32—42.
28. http://www.niss.gov.ua/Table/Jalilo10/diev.htm.
29. ПанасюкБроніслав.Економічна політика в Україні наприкінці ХХ століття. — К.: Новий друк, 2002.
30. БадракО., Шостак Л.Цілі та пріоритети сталого розвитку України // Економіка України. —2002. — №10.
РОЗДІЛ 5. Трансформаціямісця і ролі держави в економічних системах пострадянських країн
5.1 Методологічніпідходи до проблем трансформації
Проблемаперехідного стану економічної системи є предметом досліджень економічної теоріїна досить великому проміжку часу. Трактування сутності і детермінант«перехідності» не була однаковою на різних історичних етапах. Так, дляАристотеля вона була пов’язана з принципом зміни взагалі, який міг відбуватисяв будь-яких варіантах і в «будь-який бік». Надалі «перехідність» органічнопов’язується з ідеєю суспільного прогресу, з переходом суспільства до процесуефективнішого зростання матеріальних і духовних благ. Саме такий підхід можнабачити, зокрема, у Д. Юма, А. Сен-Сімона, К. Маркса. За сучасних умов, ізподоланням однобокого трактування соціально-економічного прогресу,«перехідність» набуває нових рис — більш широкого, неоднозначного розумінняякісних та кількісних змін, а також розуміння важливої ролі єдності загальногой окремого в перехідних процесах. Остання обставина виражає й таку особливість«перехідності» в сучасних умовах, як багаторівневість. Її прояв пов’язаний іззагальними тенденціями, які характерні для всього світового співтовариства, ане лише з одиничними процесами, що відбуваються в окремих країнах (регіонах).Одночасно в механізмах функціонування економік окремих країн закладені й особливіформи взаємозв’язку загальних і одиничних ознак.
Перехідністьхарактеризує стан певної системи (суспільної, економічної, політичної та ін.),обумовлений в той або інший період поступальним характером розвитку. Уфункціонуванні всякої системи настає період, коли вона вичерпує свої можливостіі починає переростати (переходити) в іншу систему. Важливе місце в аналізіперехідності займає визначення характеру системи, що має бути сформована. Самоб’єкт аналізу у системному плані може бути поданий неоднозначно. Аналіз можнапровести крізь призму економічної або політичної системи, соціокультурнихфакторів, національних відносин і т. п. Тому з погляду економічної наукиприродним та необхідним є виділення саме економічної системи, що передбачає ваналізі змісту перехідності чітке дотримання єдності обраного критерію, тобтосоціально-економічного змісту тієї чи іншої системи. Без дотримання цієї умовинеможливо розкрити і зміст самої перехідності, етапи та кінцеві межіперехідного процесу. Так, некоректно було б говорити про перехід плановоїекономіки до демократичного суспільства, тому що в даному разі неправомірнозмішуються економічні й політичні аспекти дослідження, тобто розглядаютьсярізнопланові суспільні явища.
Насамперед стаєочевидним, що перехідний процес у постсоціалістичних країнах — це не простопроміжок часу, протягом якого мають відбутися ті чи інші зміни. Як булозазначено в літературі, з одного боку, перехідний період — це не короткочасний,а досить тривалий період, а з іншого — це період не «яких-небудь» змін, аглибокої трансформації старої системи [1, с. 149—151].
Внутрішніфактори, що об’єктивно обумовили початок перехідних процесів у колишніхсоціалістичних країнах, і сьогодні потребують глибокого аналізу, оскільки вонине розкриті належним чином і трактуються неоднозначно. Це пов’язано і з тим, щоз часом значно більшу роль, ніж на початку 1990-х років, стали надаватиглобальним чинникам. Зокрема, дедалі очевиднішою стала неможливість ефективноїреалізації адміністративно-командної моделі розвитку, яку в західній літературіназивають «наздоганяючою», що справді було характерно для економіки СРСР увесьперіод її функціонування. Складність розв’язання цього завдання — «догнати іперегнати», — на думку західних авторів, пов’язана й з традиційним його інструментом— обмеженістю виробничих ресурсів. Тому на перший план висувається інша модель— модель стійкого розвитку, а кризу планової системи значною мірою пов’язуютьіз цими обставинами.
Визнанняіснування закономірностей перехідних процесів, їх тривалості та складностіобумовлює необхідність розроблення особливої теорії перехідної економіки. Ниніця думка поділяється багатьма вітчизняними економістами [2; 3; 4; 5; 6].
При цьому всучасній літературі підкреслюється не тільки необхідність розроблення спеціальноїтеорії «системних переходів», а й визначаються теоретичні підходи, що могли бстати основою для обґрунтування нової парадигми: неоінституціональна теоріясуспільного вибору, теорія прав власності, еволюційного інституціоналізму таін.
Аналіз змісту перехідноїекономіки тісно пов’язаний із визначенням її соціально-економічного характеру:заради чого виникла ця «епоха», яка спрямованість її здійснення, у чому у кінцевомупідсумку вона повинна себе реалізувати. У зв’язку з важливістю розв’язанняцього питання, необхідно ще наголосити на принциповості вибору і застосуваннявідповідного критерію підходу до аналізу системи, що трансформується.Вирішальна роль такого критерію, пов’язана з його обмежувальною функцією. Виділенийкритерій повинен бути абстрагованим від факторів, що мають найменший вплив наспецифіку функціонування системи.
Виділенийкритерій підходу до аналізу системи відповідно «формує» і логіку дослідженнясоціально-економічних проблем перехідних процесів та механізму їх регулювання.Оскільки ж критеріїв, що відбивають реальні процеси функціонування і розвиткусистеми багато, то перехідна економіка в цілому є багатовекторним процесом.Однак питання «Куди йде сьогодні Україна?» припускає однозначну науковувідповідь на нього, а відповідно і вибір певного (одного) критерію — формуваннязасад соціально орієнтованої ринкової економіки.
Згідно зпроголошеними цільовими пріоритетами України основною метоюсоціально-економічної політики вважається формування такої моделі розвиткуекономіки, яка б мала довгостроковий потенціал зростання, здатністьзабезпечувати послідовне підвищення добробуту населення, ефективне розширеневідтворення, зміцнення конкурентоспроможності української продукції.
Зауважимо, що цямета подається як головний напрям перехідної економіки. Однак, на нашу думку,глибоко помилковою є така абсолютизація. Але ж альтернативність — одна звластивостей (закономірностей) перехідної економіки. Серед множини можливихваріантів завжди є варіант оптимальний, знайти який — завдання ідеологів-теоретиківперехідних процесів. Звичайно, виникає питання про критерій оптимальності. Алевін уже визначений, якщо ми визнаємо існування загальногосоціально-економічного напряму перехідної економіки, про який ішлося вище. Віні характеризує оптимальний варіант (приміром, не соціалізм, не капіталізм, ащось інше).
Абсолютизація, щоприпускає лише один варіант кінцевих результатів перехідної економіки, викликаєзаперечення і тому, що певний оптимум обумовлений рядом обмежень, властивих перехіднійекономіці. Ці обмеження (позитивного характеру) такі: рівень вихідного станурозвитку суспільства в соціально-економічному аспекті; реальний матеріальний ідуховний потенціал; цілеспрямовані зовнішні інвестиції, що дозволяють органічнореалізувати внутрішні можливості економіки. Ці обмеження істотно скорочуютькількість альтернатив, у рамках яких повинні відбуватися перехідні процеси.Саме тому останнім часом виник міжнародний термін «країна перехідного стану»,що стосується не всіх країн, а лише окремих (усього їх близько тридцяти) [7, с.143—144].
Визначальнийнапрям, з яким пов’язано досягнення кінцевої мети перехідної економіки, —становлення системи, що забезпечує суспільству стійкий розвиток. Звичайно, такезагальне рішення, що відповідає коротко лише на одне питання, породжує багатонових проблем: по-перше, не дуже ясно, як виглядає конкретно таке суспільство;по-друге, використання якісно нового критерію передбачає відповіднукласифікацію історії розвитку національної економіки; по-третє, новий підхідпотребує уточнення його місця в економічній теорії; по-четверте, важливоз’ясувати, чи правомірне використання виділеного критерію в Україні та іншихпостсоціалістичних країнах.
Отже, Україні вперіод перехідних процесів необхідно вирішувати проблем не менше, ніж іншим країнам.Крім розв’язання глобальної перспективної проблеми — формування системи, яказабезпечує стійкий розвиток, нашій країні потрібно вирішувати проблемисьогоднішні — формування системи ринкових відносин, а також «вчорашні», щозалишилися в спадщину від попередньої системи. Іншими словами, багатовекторнийхарактер перехідної економіки для України має далеко не лише теоретичне, а йбезпосередньо практичне значення.
Нечіткістьвизначення проблем соціально-економічного розвитку, які необхідно розв’язувати,може бути «виправдана» і тим, що майбутнє в теоретичному аналізі не може бутиясним і конкретним. Мова може йти лише про гіпотези, виокремлення характернихознак, принципів тощо. Істотною помилкою при цьому є й абсолютизація методуекстраполяції. Не випадково проблема майбутнього в теорії розглядається крізьпризму принципу перехідності.
У процесі нашогоаналізу важливо було б визначити і кінцеві межі сучасної перехідної економіки,але при цьому виявляється ще одна суттєва деталь. Річ у тім, що будь-яка високорозвинутаекономічна система не формується одномоментно, а пов’язана зі специфічнимперіодом переходу. Виникає питання, чи має цей період реальне значення?Позитивна відповідь, на наш погляд, залежить від того, як вибирається критерій,котрий характеризує найбільш розвинуту ланку перехідної економіки. Буде некоректнопов’язувати кінцеві межі перехідної української економіки зі становленнямринкової економіки, оскільки важливим завданням є ще формування самої ринковоїекономіки. Те ж саме можна сказати про перехід до постіндустріальногосуспільства. Реальним у даному разі завданням, найбільш близьким до конкретноїситуації і таким, що легше сприймається суспільним менталітетом, є, як ми вжезазначали, формування засад соціально орієнтованої ринкової економіки.
Невизначеністьціннісних пріоритетів українського суспільства створює додаткові труднощі дляформулювання кінцевих цілей перехідної економіки. Відсутність національної ідеїоб’єднання суспільства на патріотичних засадах обумовлювала індиферентність суспільствадо політичних процесів. Цей аспект особливо тісно пов’язаний із закріпленоюпротягом багатьох десятиліть нормою радянської людини бачити ясну безальтернативнумету руху, визначену на основі патерналістських міркувань владних кілсуспільства. Відповідною мірою, природно, подібні особливості проникли й ументалітет українського наукового співтовариства. Специфічний характерперехідної економіки, у тому числі й української, обумовлює існування різнихтеоретичних варіантів соціально-економічного розвитку.
Досвід німецькихповоєнних реформ, світових тенденцій і суперечливого вітчизняного досвідусвідчать про необхідність формулювання кінцевої мети перехідного періоду якпобудови держави добробуту або соціально орієнтованої ринкової економіки.Водночас цілком ясно, що для її формування слід пройти довгий шляхсоціально-економічного розвитку. Це певною мірою підготує населення досприйняття цієї системи, яка прийшла на зміну ідеології соціалізму. Річ у тім,що і в сучасних умовах значна частина населення постсоціалістичних країн віддаєперевагу мріям про такий соціально-економічний устрій, у якому держава бере насебе всю турботу про соціальну захищеність усього населення.
У сучаснійУкраїні практично сформована і функціонує економіка перехідного типу. Характеризуєтьсявона двома секторами економіки — приватним і державним, які ще слабо пов’язаніринковими відносинами, оскільки повністю ринок у країні не сформувався і дієвоне охоплює реального сектору економіки. Водночас багато фахівців-теоретиківвважають, що еволюційна концепція переходу до ринкових відносин за допомогоюформування двосекторної економіки має свої переваги. Ідея такої економіки дляпостсоціалістичних країн була висловлена П. Мюррелем (у прочитаній лекції насемінарі МВФ). Мета його пошуків — з’ясувати причини невдач в економікахсхідноєвропейських країн. Він вважає, що ці країни повинні стати на позиціїеволюційної парадигми розвитку економічних процесів [8, с. 65—66]. Перевагою еволюційногопідходу, на його думку, є три основні аспекти. По-перше, принципово іншийпогляд на поведінку інституцій та окремих суб’єктів порівняно з неокласичнимhomo oeconomicus (економічною людиною). Еволюційний підхід ураховує не тількиобмеженість виробничих можливостей господарських суб’єктів, а й спроможністьцих суб’єктів сприймати економічну інформацію, а також згладжує труднощі реалізаціївлади в ієрархічних організаціях. Організаціям важко змінювати діючу практику,а коли зміни усе ж відбуваються, то поведінка організацій містить рисиминулого. По-друге, даний підхід ураховує концепцію економічного середовища, утому числі й систему зовнішніх факторів, які впливають на поведінку економічнихсуб’єктів. По-третє, еволюційний підхід ураховує важливість відбору в процесіперманентних змін. Увага з внутрішньо-організаційних моментів переноситься назміну контролю над розподілом економічних ресурсів між неефективними (технічновідсталими) й ефективними галузями, які найбільше відповідають вимогамглобального розвитку.
Пояснюючи причинибільшої динамічності вільного ринку порівняно з плановим господарством,еволюційна теорія вказує на роль банкрутств і санкцій у витісненні неефективнихпідприємств, розмаїтість нових організаційних форм і технологій, що забезпечуєвільний доступ капіталів у будь-яку галузь та на природний процес відбору тихекономічних структур (суб’єктів), які відіграють домінуючу роль у розподіліресурсів, насамперед виробничих. Західна економічна наука намагається довести,як еволюційна теорія може сприяти розробленню програми економічних реформ,показати основні переваги двосекторного підходу при вирішенні проблем переходудо економіки ринкового типу. Ця концепція була висловлена (як зазначалося,Мюррелем) ще до того, як у нашій країні приступили до радикальних реформ,обравши шлях «шокової терапії», тобто не взявши до уваги рекомендацій,висловлених на семінарі МВФ. Наші реформатори не врахували того, що жоднареформа не може зробити все відразу, через надзвичайну складність завдань, щовиникають перед нею. Наслідки обраного національними реформаторами шляху переходудо ринкової економіки виявилися руйнівними для України.
Розробленнятехнології трансформації одного типу господарської системи іншою, за методамипорівняльної статики, передбачає одночасне розв’язання трьох проблем: а)забезпечення функціонування конституюючих принципів ринкової системи; б)формування оптимізаційних інструментів та методів державного регулювання; в)елімінування негативних наслідків реформ для суспільства. Вирішення цих проблемможливе при створенні двосекторної економіки, побудованої на основі оптимізаціївзаємодії державного і ринкового принципів регулювання.
Незаперечнимдоказом того, що в перші роки ринкової трансформації були допущені численніпомилки, є глибоке падіння обсягів виробництва, масове зубожіння країни табурхливе зростання безробіття. Отже, уряд України також мусив здійснити рішучікроки для виходу із соціально-економічної кризи. Але спочатку потрібно булоусвідомити, які саме були припущенні стратегічні помилки, і в перспективівибрати такий спосіб їх виправлення, щоб не припуститися нових.
Головнастратегічна помилка полягала в тому, що ринкові реформи в Україні розпочиналисябез чітко встановлених загальнонаціональних цілей. Відповідно, можна стверджуватий про порушення принципів раціональності проведення заходів економічноїполітики та національних інтересів держави. Копіюючи реформи Росії, обрали шляхповторення помилок. Держава повністю відлучилася від регулювання економікою. Вукраїнських політичних та економічних лідерів того часу переважала категоричністьмислення: від однієї крайності розвитку суспільства (державного соціалізму) доіншої — класичного капіталізму, хоча останній себе вичерпав ще в ХХ ст.
Відсутністьтеоретично обґрунтованих цілей, принципів та інструментів проведення реформобумовили суперечність цілей, їх підміну інструментальними індикаторамиполітики, а також застосування принципу легкості виміру замість ступеняохоплення основної проблеми при виборі критеріїв оцінювання економічноїполітики. Реальні цінності суспільства підмінилися ілюзією багатства (в класичномурозумінні) — великою кількістю іноземних товарів. Приватизація зарадиприватизації стала самоціллю трансформації економіки.
Чітко проявиласяв країні відірваність грошово-фінансової системи, зокрема банківської, відпотреб розвитку виробництва. Первісне нагромадження капіталу здійснювалося незавдяки праці, а за рахунок перерозподілу національного багатства, що несприяло створенню справжніх ринкових механізмів, а формувало ґрунт длявиникнення економічних парадоксів типу «нового посередника» та «підприємця», незацікавленого в сприянні розвитку національного виробництва. Корупція,економічна злочинна діяльність багатьох представників владної та політичноїеліти стали не менш важливою причиною викривлення принципів ефективності тасоціальної справедливості.
Вибір за основнуметодологію прискорення реформ засобів (інструментів) «шокової терапії» татрифазної послідовної схеми стратегії економічного розвитку Дж. Сакса(«стабілізація (3—5 років) + розвиток (10—15 років) + структурна перебудова економіки(20 років)») при невиваженій політиці лібералізації зовнішньоекономічноїдіяльності став головним гальмом становлення цивілізованих ринкових відносин україні.
Усе це за умовиодномоментної лібералізації цін, беззастережної лібералізаціїзовнішньоекономічної діяльності та політики «дорогих грошей» призвело до кризиплатежів і поставило значну частину виробничої сфери України на межубанкрутства.
Узагальнення таусвідомлення головних стратегічних помилок ринкових реформ робить можливимпошук конструктивних шляхів їх усунення. Аналіз літератури та результатівгосподарської практики обумовлює необхідність реалізації таких заходів:
По-перше,визначення і чітке формулювання цільових пріоритетів розвитку суспільства.Самостійність нашого економічного мислення означає формування національноїтеорії бажаного економіко-політичного устрою українського суспільства, яка маєдати повне обґрунтування всіх аспектів її функціонування.
По-друге,установлення принципів та інструментів проведення подальших реформ,обґрунтованих на основі існуючих теорій економіко-політичної системи тапопередньо визначених цільових пріоритетів. У цьому аспекті, великого значеннянабуває дотримання принципів соціальної компенсації. Останні, у свою чергу,визначатимуть стан добробуту широких верств населення.
По-третє,формування справжніх цінностей суспільства і передусім поваги до кваліфікованоївисокопродуктивної праці. Відродження власного виробництва пов’язане саме зцими проблемами, тому слід змістити акценти в бюджетній системі та системіоподаткування.
Світовий досвідпоказує: досягнення приросту виробництва на 5 % потребує реінвестування¼ валового внутрішнього продукту в інноваційний процес та науково-технічнідослідження. Таке співвідношення узгоджується з рекомендаціями вітчизняних ученихпро необхідність прискорення фінансування технологічних нововведень у 5—10разів [9].
По-четверте,істотне підвищення платоспроможності населення до такого рівня, за яким вонобуло б здатне купувати власні промислові товари, що є однією з умов відродженнянаціонального виробництва та розвитку ринкових відносин.
Для цього нинішнюреальну заробітну плату слід підвищити в 2—2,5 раза. Неодмінними умовами такогопідвищення заробітної плати є: проведення цілеспрямованої політики захистунаціонального ринку та виробника; формування раціонального механізмугосподарського регулювання; підпорядкування банківської системи інтересамвласного виробництва; зростання економічної свободи і підтримання ініціативирегіонів, особливо в питаннях створення вільних економічних зон; проведеннявиваженої та диференційованої політики лібералізації зовнішньоекономічноїдіяльності.
Існуюче становищезобов’язує науковців нашої країни бути в усьому, що стосується оцінкиекономічних перетворень, здійснених у попередні роки, максимально критичними таконструктивними. Важливо позбутись ілюзій, насамперед щодо того, наскількикоректною тоді була політика, навіть у своїй концептуальній основі. Країна ніколине стане впевнено на ноги, якщо науковці і практики будуть ухилятися відаргументованих відповідей на ці запитання. Необхідно визнати, що настання кризи— це не лише наслідок труднощів, успадкованих нами від радянських часів. Таківтрати не могли бути результатом і лише окремих помилок поточної політики, їїнепослідовності та суперечності, що справді мало місце. Треба бачити і серйозніпрорахунки у визначенні здійснюваного з 1991 р. курсу економічних перетворень.
Перекладаннявисокоабстрагованих неоліберальних моделей економічних перетворень на реальнупрактику господарювання в Україні в принципі не могло розв’язати всіх проблемтрансформації. «Рікардинський гріх», про який достатньо вичерпно описано внаукових працях, став однією із найвагоміших детермінант субоптимальностівітчизняних реформ, оскільки не враховувалися специфіка економіки України,складність завдань, які доводилося вирішувати у зв’язку зі становленням нашоїдержавності, глибина економічних підвалин адміністративно-командної економіки, розстановкаполітичних сил, кадровий потенціал, процеси, що відбувалися в духовному життісуспільства, ментальність людей, що сформувалася впродовж 70 років радянськоголаду. Такий підхід не відповідав реаліям нашого життя, і тому уникнутимасштабних втрат, яких зазнала економіка України, було практично неможливо.
Узагальнюючихарактер функціонування перехідних процесів в економіці України, слідвиокремити і таку обставину.
Загострюєтьсяпроблема конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Причому, за виняткомокремих підприємств, вона виникла штучним шляхом: собівартість виробів зростаєза рахунок автономного зростання трансакційних витрат. Формування ціновоїструктури на ринках України відбувається під впливом трансакційних витрат,зумовлених поширенням неспроможностей ринку і держави в досягненніпарето-ефективного розподілу ресурсів і доходів в економіці. Скороченнясукупного попиту в умовах автономного зростання витрат зумовлює дію ефектумасштабу та відповідне зростання реальних граничних витрат виробництва. Отже,перевищення потенційного рівня пропозиції над сукупним попитом обумовлює ціновуінфляцію з боку пропозиції.
Таксамо спотвореною залишається структурно-галузева будова української економіки.Наукова проблематика необхідності глибоких структурних перетвореньпромисловості України висвітлюється достатньо давно. Деформованість, високийрівень енерго- та капіталоємності виробництва успадковані від попередньоїадміністративної системи. За роки реформ ситуація не лише не поліпшилася, а йзначною мірою погіршилася. Частка паливно-сировинних галузей зросла з 1991 р.майже втричі і в 2003 р. становила половину від обсягів промисловоговиробництва. Водночас питома вага машинобудування, галузей соціальної спрямованості(легка і харчова промисловість) зменшилась удвічі і становила у 2003 р. —відповідно 13,1 % та 19,8 %. Радикальна зміна існуючих несприятливихдиспропорцій є одним з визначальних завдань промислової політики держави, якамає стати основним інструментом мобілізації і концентрації ресурсних таінституційних чинників підвищення конкурентоспроможності йструктурно-інноваційного оновлення української економіки, посилення їїсоціальної спрямованості [10].
Отже, якщо нашіурядовці й у перспективі покладатимуться на квазіринкові інструменти виправленняекономічних диспропорцій, якщо і надалі відбуватиметься консервація існуючоїгалузевої структури, то наша мета ринкової трансформації не матиме підстав дляїї реалізації. Економіка, в структурі якої майже 60 % становлять базові галузі,за всіма існуючими світовими стандартами є безперспективною з погляду темпіврозвитку. Адже є аксіомою, що потенціал їх зростання через малу швидкістьобороту капіталу вкрай обмежений.
Катастрофічнихмасштабів набуло фізичне і моральне зношення основних виробничих фондів (табл.5.1). Відволікання інвестиційних ресурсів із реального сектору у політичнусферу, що спостерігається останнім часом, не в змозі внести позитивні зміни увирішення і цієї проблеми. Дані Держкомстату України свідчать, що за роки кризиобсяг інвестицій скоротився майже у 5 разів, а реальне зношення основнихзасобів у провідних галузях сьогодні сягає 60—70 %. В енергетиці, на транспортіта в деяких інших галузях цей показник набагато перевищує критичну межу.
Таблиця 5.1
СТУПІНЬ ЗНОСУОСНОВНИХ ФОНДІВ ЗА ГАЛУЗЯМИ ЕКОНОМІКИ, % 1990 р. 1994 р. 1998 р. 1999 р. 2000 р. Усього (у тому числі худоба) 36,5 22,9 40,4 42,3 43,7 Виробничі основні фонди 42,6 23,7 46 47,2 47,5 промисловості 49,7 28,3 48,4 49 48,8 сільського господарства 26,1 19,9 39,2 42,4 48,3 транспорту 45,5 19 49,7 50,5 50,1 зв’язку 50 16,3 43,3 44,1 40,8 Невиробничі основні фонди 24,2 20,7 32,4 33,9 34,4 житлового господарства 21,6 26,7 24,6 27 29,4 охорони здоров’я, фізичної культури та соціального забезпечення 27,3 29,3 31,7 34,7 37,8 освіти 15,8 25 34,6 33,9 40,5 науки та наукового обслуговування 40 30,6 47,7 46,2 47,4
* Про внутрішнє ізовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України доВерховної Ради України 2004 рік.
Надійнихпередумов сталого зростання економіки України ще не існує, їх треба створювати.Це вимагає і відповідних конструктивних економіко-теоретичних розробок, у якихдуже важливо враховувати багатоаспектність та комплексність проблеми. З нашогопогляду, концептуальними напрямами таких реформ є:
По-перше,поглиблення знань про закономірності процесів ринкової трансформації економіки,що випливає з позицій раціонального розв’язання головного завдання системнихперетворень адміністративно-командної системи. Визначальним у цьому є інституційнезабезпечення політики реформ, завершення формування розгалуженої ринковоїінфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільнихправил, на які спирається економічна діяльність. Актуальною стала й іншапроблема — виправлення наявних перекручень у відносинах власності, забезпеченнялегалізації їхніх основних форм, політичної підтримки, надійного державногозахисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів,національного капіталу загалом. Дуже важливо у зв’язку з цим забезпечити впровадженняобґрунтованих механізмів державного регулювання земельного ринку. Ідеться,зрештою, про теоретичне обґрунтування необхідності впровадження реформ, щодозволить у перспективі українській економіці розвиватися на самодостатнійоснові.
По-друге,дієздатність і результативність ринкових реформ має оцінюватися з позицій їїспроможності забезпечити (через засоби регуляторної політики) створенняекономічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних конкурентнихпереваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бутиреалізовані через відсутність ринкових саморегуляторів, держава згідно зпозиціями, викладеними у третьому розділі, має виступати у ролі суб’єкта, щодоповнює ті ринкові механізми, які лише формуються, усувати неспроможностіринкового механізму.
По-третє, системареалізації конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішньогоринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки таструктурної політики, подоланні нагромаджених за роки реформ відтворювальнихдеформацій. У цьому аспекті важливо розробити конструктивну комплексну програмустимулювання внутрішнього ринку, здійснення політики виховного протекціонізму —захисту насамперед високотехнологічного потенціалу й інвестиційного комплексудержави.
По-четверте,потребує переосмислення логіка механізму макроекономічної стабілізації, що єодним з визначальних чинників дієздатності держави, оскільки функцію першості уцьому процесі виконувати монетарна політика не може, про що свідчить яквітчизняний досвід, так і досвід інших постсоціалістичних країн.
По-п’яте,необхідність зміцнення дієвості держави пов’язана і з істотним посиленням їївпливу на розвиток соціальної сфери. Першоосновою цього є надійний захист тадержавна підтримка соціально незахищених верств населення. Водночас, як буде показанодалі, соціальна політика не може обмежуватися лише державною підтримкоюсоціально незахищених верств населення.
Українськаекономічна наука має виробити свою специфічну модель післякризовогоекономічного розвитку. Ця модель вимагає особистого високого ступеня чіткостімікро- і макроекономічного управління, економічного регулювання і контролю збоку держави незалежно від форм власності і господарювання в єдиному правовомуполі [11, с. 81].
Механізмирегулювання економіки під час кардинальних перетворень у тих чи інших країнахдіють по-різному. Досвід країн — світових лідерів сучасного прогресу —переконує, що їх економічна могутність формувалася і формується під впливомпослідовних структурних і якісних перетворень з одночасним посиленнямрегулюючої ролі держави, включаючи внутрішні і зовнішні ринки, що підпадаютьпід її безпосередній вплив.
Ми поділяємоконцептуально-стратегічний підхід тих авторів, хто вважає, що однією з головнихфункцій держави є і буде у ХХІ ст. формування та здійснення високоефективноїнауково-технічної, соціально-економічної, ринкової, правової і духовноїполітики, що забезпечує сталий поступальний розвиток.
Реформуватибудь-яку систему можна по-різному, обираючи для цього як утворювальні, так іруйнівні або змішані моделі. В інтересах людини та й суспільства в ціломунеобхідно використовувати виключно утворювальні типи трансформаційних моделей,керуючись оціночним критерієм приросту внутрішнього валового продукту і національногодоходу на душу населення, розвитку інтелекту нації, духовного її збагачення,піднесення рівня життя народу, що гарантує прогресивні зрушення внауково-технологічній і суспільній сферах людської діяльності [12; 13; 14; 15;16; 17].
Загальна теорія перехіднихекономік віддзеркалює спільні тенденції та форми переходу до ринку. Національнатеорія перехідної економіки має охоплювати методологічні й теоретичні основианалізу загальних закономірностей перехідної економіки в органічномувзаємозв’язку з національно-державною специфікою переходу до ринку окремихкраїн.
5.2Трансформація функцій держави на терені пострадянських країн
Процеси ринковоїтрансформації економіки перебувають у тісному взаємозв’язку з демократичнимиперетвореннями базисних політичних засад функціонування суспільства. Важливимидетермінантами цих перетворень є свобода вибору, конкурентне середовище таплюралізм форм власності. Останні формуються через процеси роздержавлення іприватизації. Вони створюють, як уже зазначалося, лише одну із необхідних умовстановлення і розвитку системи ринкових відносин. Водночас економічна діяльністьдержави в період трансформаційних процесів є надзвичайно складною тадискусійною. З одного боку, до функцій держави входить регламентаціяекономічних процесів, що має принципове значення для формування сучаснихринкових відносин. Доки нові елементи, форми, методи господарювання ще не склалисяв систему, тобто перебувають у стадії становлення, її відтворення потребуєпідтримки і допомоги з боку держави. Іншими словами, важливим атрибутомринкової системи і своєрідним гарантом її існування стала держава у своїйекономічній і соціальній політиці.
Змістовненаповнення, цілеспрямованість реалізації економічних і соціальних функційдержави безпосередньо залежать, по-перше, від типу держави й обраногосуспільством економіко-політичного устрою, а по-друге, від того навантаження,що його несуть різні державні інститути в суспільстві.
У недалекомуминулому у вітчизняній економічній літературі практично загальновизнаною булаконцепція, відповідно до якої «соціалістична держава справляє активний вплив навсі сторони економічного життя: виробництво, обмін, розподіл і споживання.Державні органи керують розробленням й організовують здійснення планів розвиткупромисловості, сільського господарства, транспорту, товарообороту, заготівель,будівництва, фінансів, контролюють виконання цих планів, призначають керівниківпідприємств. Держава здійснює розподіл сукупного суспільного продукту,організовує матеріально-технічне постачання підприємств, веде зовнішнюторгівлю, контролює міру праці і споживання» [18, с. 125—126].
Перебудовніпроцеси, що мали місце в другій половині 1980-х років, до певної межі змінилиуявлення про економічну роль і функції держави. Так, у підручнику «Політичнаекономія», який було випущено у світ у 1988 р. за редакцією В. А. Медведєва, Л.І. Абалкіна, О. І. Ожерельєва, зокрема, зазначалося, що держава не обов’язковоповинна брати на себе безпосереднє керівництво всіма підприємствами, оскількиекономічна роль держави ефективно забезпечується різноманітністю форм їїдіяльності [19, с. 380]. Аналіз конкретних функцій держави в економічній сферідоводить, що сутність підходу авторів підручника збігається з доктриною, що їїдотримувалася офіційна радянська політекономія.
На їхню думку, векономіці держава покликана виконувати такі функції:
1) безпосередньогогосподарювання;
2) керівництвагосподарською діяльністю підприємств, об’єднань та інших ланок економіки і їїрегулювання;
3) визначенняправил економічної поведінки всіх суб’єктів господарювання;
4) керівництвазовнішньоекономічною діяльністю.
Незважаючи надеякі корективи старих уявлень, суттєві базисні функції держави в економічнійтеорії, одержавлення економіки в господарській практиці фактично перегляду непіддавалися. І це не випадково, оскільки необхідність збереження домінуючогостановища так званої загальнонародної (насправді державної) власності на засобивиробництва сумніву не викликала. Тому в рамках централізованої планової моделігосподарювання подібні погляди на роль і функції держави були цілкомзакономірними і логічними. Однак ринок — це саморегулівний механізм, якийустановлює рівновагу в економічній системі. Окремі періоди розвитку економікиможуть супроводжуватись її стагнацією та кризами з високим рівнем безробіття інадмірною інфляцією. Оскільки найвідчутніше інфляція і безробіття впливають нарівень життя в період економічних криз, то політику, спрямовану на макроекономічнустабілізацію, можна визначити як діяльність держави щодо антициклічногорегулювання.
На основівикладених у третьому розділі нормативних положень можна провести класифікаціюсучасних функцій держави в змішаній економіці. Як видно із табл. 5.2, широкевтручання держави в ринкові процеси має певні межі, зумовлені відповідниминеспроможностями.
Таблиця 5.2
Економічні функції сучасної державиНормативна Законодавче (а також у підзаконних актах) установлення правил економічних відносин Клієнтська Держава є замовником і покупцем продукції національного господарства для армії, поліції, освіти, охорони здоров’я, культури і т. п. Власницька Практично всі держави мають змішану економіку з різним співвідношенням приватної і суспільної власності Фінансово-розподільна Забезпечення грошових ресурсів для організації і функціонування державного устрою Гуманітарно-соціальна Створення умов для відтворення і розвитку людського капіталу, у тому числі соціального забезпечення, освіти, охорони здоров’я, набуття і підвищення кваліфікації Прогнозно-планова Проектування перспективного стану національного господарства (йдеться не про директивне планування, а про індикативні плани, що встановлює цілі розвитку економіки загалом і її окремих галузей). Центральні планові органи існують у ряді держав з ринковим господарством — Японії (Агентство економічного планування), Республіці Корея (Центральний інститут планування), Франції (Субміністерство плану), Туреччини (Міністерство економіки і планування) та ін. Ресурсно-розподільна Реалізація правил розподілу лімітованих національних природних ресурсів Координаційно-синхронізуюча Забезпечення пропорційності національного господарства у розрізі економічних секторів (промисловість, сільське господарство, сфера послуг), галузей і підгалузей, продуктових груп, ринків, соціально-економічної структури суспільства і т. д. (у ринкових умовах і перехідному періоді ця функція повинна здійснюватися більшою мірою фіскально-кредитними методами, ніж адміністративними) Ліцензійно-дозвільна Конкретизація в інтересах суспільства загальних правил стосовно організації певної діяльності Контрольно-санкціонуюча Забезпечення відповідності фактично здійснюваної діяльності правилам її організації Інвестиційно-технологічна Формування національної науково-дослідної, інвестиційної й інноваційно-технологічної політики Сертифікаційно-стандартизаційна Установлення техніко-експлуатаційних норм і забезпечення обов’язкової уніфікації виробів Правозахисна Забезпечення юридичних гарантій і захисту економічних інтересів учасників господарських відносин Охоронно-захисна Визначення правил і організація охорони майна економічних суб’єктів Еколого-захисна Установлення правил і вимог щодо захисту навколишнього життєво необхідного і природного середовища Медико-санітарна Визначення вимог з техніки безпеки й охорони праці, фітосанітарний захист і т. п. Пропагандно-мотиваційна Інформування і мотивація населення з метою підтримання владних ініціатив
Зіставляючинаведені вище економічні доктрини, можна сформулювати проблему ідентифікаціїфункцій держави в трансформаційній економічній системі. Дане питання єпредметом гострих політичних суперечок і наукових дискусій. Річ у тім, щоринкова реформа за методом «шокової терапії» розпочинається з так званоїлібералізації, тобто різкого обмеження ролі держави в економічній політиці, їївідмови від директивного планування, фондового розподілу матеріальних ресурсів,адміністративного регулювання цін і заробітної плати, монополії зовнішньоїторгівлі. Звичайно, певні заходи на початковому етапі ринкових перетворень булинеобхідні, аби привести до демонтажу командно-планову економіку. Проте, на нашпогляд, період такої лібералізації в Україні дещо затягнувся без обґрунтованихпідстав, а отже, призвів до ряду негативних наслідків, посиливши стихійнийхарактер багатьох перехідних процесів. Ситуація до того ж загострилася черезсвітову фінансово-валютну кризу, яка згубно позначилася на країнах з перехідноюекономікою. За такої ситуації стала поширюватися думка, що ринкові механізмистабілізації економічної ситуації вичерпано, що вихід можливий тільки внаслідокпереходу до мобілізаційної моделі економіки [20, с. 3—12; 21, с. 16]. Подібний перехід передбачаєвідновлення деяких істотних функцій командно-планової економіки, насампередцентралізованого розподілу найважливіших сировинних ресурсів за твердимицінами, упровадження державного замовлення, за невиконання якого керівникипідприємств несуть не тільки матеріальну, а й адміністративну відповідальність,контролю за фінансовими ресурсами комерційних банків, «замороження» «великої»приватизації, націоналізації ряду структуроутворювальних підприємств іфінансових інституцій, обмеження імпорту споживчих товарів, обов’язковогопродажу переважної частини валютної виручки від експорту, обмеження вивезеннявалюти тощо. На нашу думку, перехід до подібної «мобілізаційної моделі» [22, с.86—89] означатиме визнання повної невдачі політики ринкових реформ і тимчасовийвідхід на позиції командної економіки.
Постає запитання:наскільки ймовірною є згадана ситуація для України? На нашу думку, Україна маєзберегти свою ринкову спрямованість за таких умов:
1) різкезменшення соціальних втрат широких верств населення, що виникають у процесіреформ; використання принципів соціальної компенсації дасть змогу повернути довіруі підтримку суспільства;
2) широкезалучення внутрішніх джерел економічного зростання, що не потребують додатковихбюджетних витрат (прискорений розвиток середнього і малого бізнесу, зростаннясільськогосподарського виробництва на основі приватизації землі і розвиткуіпотеки, переорієнтація грошових потоків із фінансово-банківського сектору вреальний);
3) створеннясприятливих умов для залучення прямих іноземних інвестицій.
Разом з тим передУкраїною постає ряд гострих проблем середньо- і довгострокового характеру,пов’язаних з регулюванням перехідних процесів, формуванням вектора економічногорозвитку, який у перспективі дасть змогу перейти від стихійного нецивілізованогоринку до соціально орієнтованого ринкового господарства. Серед цих проблем насампередварто зупинитися на ролі держави у процесі «первісного нагромадження капіталу»[23]. В Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, основними методамипервісного нагромадження є перерозподіл створеного продукту та національногобагатства розподільними коаліціями та впливовими групами політичного тиску.
«Первісненагромадження» призвело до глибокої соціальної диференціації населення. Івідбувається це на тлі перманентного дефіциту бюджету держави, а отже,деградації науки, освіти, охорони здоров’я, культури, низького рівня соціальноїдопомоги незахищеним верствам населення. Звичайно, без процесу первісного нагромадженнякапіталу неможливий перехід до ринкової економіки. Проте це не означає, щоданий процес має бути пущений на самоплив, як це сталося у нас і наших близькихсусідів. Гадаємо, саме даний процес потребує глибокого і ретельного державногорегулювання, що дозволить надати йому цивілізованішого характеру [24, с. 15].
Відповідно до загальнихрекомендацій щодо проведення політики стабілізації необхідно збільшуватидержавні витрати і знижувати податки для стимулювання виробничих витрат приватногосектору в період масового безробіття або відповідно скорочувати державнівитрати і підвищувати податки для того, щоб оптимізувати витрати приватногосектору в період, коли суспільство особливо потерпає від інфляції.
Для розв’язанняцих складних завдань держава має досить широкий вибір напрямів діяльності. Це:
¾ фіскальнаі грошова політика, яка охоплює сукупність заходів у сфері грошового обігу іподатків, спрямованих на регулювання економічних процесів у країні;
¾ соціальнаполітика, у тому числі політика регулювання доходів, яка відповідає сукупностізаходів з боку держави, спрямованих на захист окремих соціальних прошарків ігруп населення;
¾ зовнішньоекономічнаполітика як система заходів, спрямованих на розвиток і регулювання економічних,насамперед торговельних, відносин з іншими державами.
До фіскальноїполітики передусім належить діяльність держави щодо використанняподатково-бюджетних інструментів з метою регулювання сукупного рівняекономічної активності. За допомогою цих інструментів держава розв’язує питаннянаціональної безпеки, забезпечує потреби населення в суспільних товарах і послугах,вирішує економічні, соціальні та інші проблеми. Через кошти бюджету державаможе впливати на безробіття й інфляцію, стимулювати ділову активність суб’єктівгосподарювання. Але непродумане застосування цього інструменту (наприклад,установлення непомірно високих податків) перетворює фіскальну політику нафактор, що дестабілізує економіку.
Не менш важливимінструментом впливу держави на економіку є грошово-кредитна політика.Здійснюючи регулювання грошової маси у сфері обігу, держава може впливати нарівень інфляції, ціни, інвестиційні процеси, обсяг виробництва і темпиекономічного зростання, рівень споживання населенням матеріальних і духовнихблаг. Чітка емісійна політика держави виключає як безконтрольний випуск ізапровадження в обіг надлишку грошової маси і незабезпечених цінних паперів,так і штучне обмеження їх. Стабілізація валютного ринку, своєчасне погашеннядержавної і міжгосподарської заборгованості потребують організації жорсткогорегульованого і контрольованого грошово-кредитного обігу, зі сплатою податківвід сукупних доходів, у тому числі від великомасштабної «тіньової» сфери.
До найважливішихнапрямів економічної діяльності держави належить регулюваннязовнішньоекономічної діяльності. Держава проводить торговельне і валютнерегулювання, використовує валютні обмеження і валютні інтервенції, квотування,ліцензування, митні збори, субсидії, податки та ін.
Вплив на розподілі розміщення виробничих ресурсів з метою підвищення їх ефективності державапровадить через галузеву політику, політику вибору децентралізованих, ринковихі централізованих регуляторів. Ринок сам має можливість ефективно розподілятиресурси. Але є обставини, де він діє неефективно або зовсім не спрацьовує. Так,при забрудненні навколишнього середовища населення несе витрати, яких йомусуб’єкт господарювання, як правило, не повертає. Для вирішення цих та інших проблемнеобхідне втручання держави, яке здійснюється через перерозподіл фінансових,матеріальних, трудових та інших ресурсів. Формами такого перерозподілу можутьбути податки, субсидії, дотації, доплати, безпосереднє державне регулювання,правові норми, прийняття фіксованих стандартів безпеки тощо. Усе це змушуєсуб’єктів господарювання нести додаткові витрати, які призводять до скороченняобсягів виробництва і господарської діяльності в цілому. Поряд з циминеприбутковими, але необхідними видами діяльності, суб’єкти господарюванняповинні робити додаткові витрати щодо захисту довкілля, упровадження нових«чистих» технологій, попередження ерозії ґрунтів, що є корисним длясуспільства, тощо. У таких випадках держава за допомогою різних заходівздійснює підтримку суб’єктів господарювання [25, с. 16].
Звичайно,напрями, форми, методи і механізми діяльності держави не залишаютьсянезмінними. За державою закріплюються класичні функції, але з розвиткомсуспільства, соціально-економічними змінами, модифікаціями у структурі татехнологічній базі суспільного виробництва, зрушеннями в діяльності тих чиінших сфер суспільного життя відбувається розвиток, збагачення, уточненняфункцій держави. До них можна віднести взяття на себе державою обов’язків усфері освіти, формуванні і підтриманні фундаментальної науки, створенніспеціальних зон для розроблення сучасних технологій, проведенні раціональноїпромислової політики, вирішенні екологічних питань. Наприклад, спільнадіяльність держав Західної Європи за останні десятиліття дала змогу здійснитиочищення ріки Рейн, яка кілька десятиліть тому була стічною канавою континенту.Це лише один парадоксальний приклад з «діяльності» ринку, який призвів доекологічної катастрофи, а наводити порядок довелося за допомогою держави.
Функції держави,у свою чергу, реалізуються завдяки різним джерелам фінансування шляхом вжиттяекономічних й адміністративних заохочувальних і обмежувальних заходів. Отже,ринковий механізм, що формується безпосередньо за допомогою держави, служитьтривалим і постійно діючим фактором розвитку перехідної економіки взагалі ідержавного регулювання зокрема. По-перше, він забезпечує державні органиоперативною і всебічною ринковою інформацією. По-друге, виступає індикатором розроблення,реалізації і коригування державних програм. По-третє, динамічна структурасучасного цивілізованого ринку активізує та оптимізує ринкову поведінкунаселення, його диференціацію і формування нових соціальних груп. Починаєтьсятрансформація ділків-рвачів у перспективно мислячих бізнесменів,управлінців-бюрократів — в управлінців-менеджерів, просто дисциплінованихпрацівників — в ініціативних, фахівців — у власників інтелектуальної власності.
Механізмреалізації функцій держави істотно різниться у період становлення (формування)ринкової економіки і за умов уже сформованої та відрегульованої економіки.Самоорганізація (а ринок — класичний її приклад), яка притаманна достатньо стійкимекономічним системам, малоефективна в період трансформації однієї системи віншу. Слід мати на увазі, що за соціально-економічної трансформаціїуніверсальний принцип самоорганізації сприяє посиленню консервативної, захисноїфункції, поверненню економіки до попереднього стану, вкоріненню старих тенденцій.Це дуже небезпечно для перетворень. До того ж відсутність раціональноїекономічної діяльності держави в період ринкових перетворень економіки посилюєнаростання хаотичних процесів. Подібні тенденції до консервації сформованихструктур і посилення хаотичних процесів чітко спостерігалися в системігосподарювання сучасної України.
На етапістановлення ринкової економіки механізм діяльності держави має вирішувати цілийряд проблем. Передусім це — формування нової системи відносин власності,становлення підприємництва, у тому числі малих, середніх і фермерських господарств,а також визначення оптимальних обсягів державного сектору економіки тощо.Розв’язання цих складних питань неможливе без цілеспрямованої діяльностідержави. Однак, аналізуючи спроби теоретичного обґрунтування цих питань українах з розвинутою економікою, окремі економісти вважають, що «не існуєзагальноприйнятного теоретичного пояснення» [26]. Практичні рішення залежатьвід наявних обставин, які склалися в умовах тієї чи іншої країни. Проте нерідкопри переході до ринкової економіки держава намагається негайно приступити до реалізаціїфункцій, що їх здійснюють держави в розвинутій ринковій економіці. При цьому невраховується той факт, що перш ніж стати одним із регуляторів ринковоїекономіки держава має виступити основним суб’єктом регулювально-створювальногопроцесу переходу до такої системи економіки [27, с. 9].
По-перше, такийперехідний період, як зазначалося, не є одномоментною зміною попередньоїекономічної системи: тривалий час ще існують елементи поєднання старої та новоїекономічної системи з притаманними їм методами господарювання та їх взаємодією.Продовжують діяти колишні інституційні та економічні структури з їх методамигосподарювання. За такої ситуації сформовані приватні економічні структури та«вживлювані» ринкові методи господарювання також функціонують і реалізуються нев чистому вигляді.
По-друге, якщо уфункціонуючій розвинутій ринковій економіці заходи стабілізації єархіважливими, то при переході до ринкової економіки вони мають бутидомінуючими. При цьому такі заходи набувають не вузької грошово-фінансовоїсутності, а ширшого загальноекономічного змісту, коли головне завдання полягаєв тому, щоб у процесі проведення реформ зберегти досягнутий економічнийпотенціал і забезпечити в цих межах стійке функціонування економіки.
По-третє, припереході до ринкових відносин виникає інша, ніж у розвинутій ринковійекономіці, проблема поєднання централізованого державного регулювання ідецентралізованого приватнопідприємницького саморегулювання, зміни їх характеруі ролі у вирішенні завдань як макроекономічного реформування, так істабілізації економіки. Критерій тут один — успішне розв’язання накресленихзавдань на кожному етапі трансформаційного процесу.
По-четверте,масштаби, форми і методи діяльності та її ефективність суттєво різняться укожній країні. Вони відображають історію, традиції, тип теологічної танаціональної культури, масштаби країни та її геополітичне становище тощо. Усеце має належним чином ураховуватися в наукових пошуках підходу до визначеннязмісту як стабілізуючих, так і створювальних засобів держави у перехіднийперіод. В українській ситуації її роль актуалізується і безпрецедентним усвітовій практиці падінням виробництва за період ринкових реформ.
Причинивітчизняної економічної кризи слід шукати в передумовах, породжених самеспецифічним переходом до ринку. Фундаментальні чинники цієї кризи полягають узанепаді традиційних господарських зв’язків, відсутності належного управлінняекономікою. За такої ситуації навіть існуючий, далеко не відсталийтехніко-економічний потенціал не використовується. До того ж проявилася зневагадо світового досвіду державного регулювання економіки, що обернулося не тількивтратою часу, а й надто високою соціальною ціною, яку сплачує за ринковіреформи український народ. Перша зумовила особливості періодизації становленнядержавного регулювання перехідної економіки нашої держави, а друга ускладнилаперехід країни до ринку.
Зупинимосядетальніше на періодизації державного регулювання в Україні. Перший етап(початок лібералізації цін) — початок 1992 р. — середина 1994 р. (до першихпрезидентських виборів). На цьому етапі ейфорія незалежності підштовхнулакерівництво країни до сумнівної політики стихійного дрейфу в бік ринку.Звичайно, такий перебіг подій став тимчасовим компромісом між прихильникамиринку і прибічниками адміністративно-командних методів у національнійекономіці. Проте подібна політика виявилася виразником усіх її бід. Українавступила у стадію перехідної економіки, яка неминуче потребує регулювання длявласного ж саморозвитку.
Другий етапстановлення державного регулювання охоплює другу половину 1994 р. (післявиборів нового Президента) — до середини 1996 р. (прийняття КонституціїУкраїни). Цей етап можна умовно назвати періодом позаконституційногостановлення державного регулювання.
Третій етап, щорозпочався з другої половини 1996 р., можна назвати етапом конституційногостановлення державного регулювання.
Аналіз показує,що функції держави чітко не розподілені в часі, хоча, зрозуміло, на початковомуетапі трансформаційного процесу вони пов’язані з демонтажем старої іформуванням елементів нової системи. Але це зовсім не означає, що її функції наякомусь етапі переходу цілком зживають себе. Наприклад, такі функції, якроздержавлення і приватизація, зберігають актуальність і значимість протягомусього періоду трансформації. І навпаки, цільова функція структурноїтрансформації за своїм змістом більшою мірою належить до творчих, хочазавдання, які розв’язуються в цей період, повинні бути закладені вже в процесіроздержавлення і приватизації.
На наш погляд,визначальними функціями перехідного періоду, що стосуються насампередінституційних перетворень і пов’язані з виконанням їх державою, є такі:
· роздержавленняі приватизація;
· формуванняконкурентного середовища;
· установленнянових «правил гри» на внутрішньому ринку у взаємодії зі світовим ринком;
· зменшеннясоціальних втрат суспільства, що виникають у процесі реформ.
Сучасна криза вУкраїні зумовлена не тільки прорахунками в проведенні ринкової реформи, а йтією спадщиною, що дісталася нам від адміністративно-командної економіки. Уколишній централізовано-плановій (соціалістичній) економіці держава виступалаорганізатором усієї економіки в масштабі суспільства. Характер і обсяг їїдіяльності були складнішими й масштабнішими. Поряд з політико-правовимзабезпеченням економіки держава виконувала практично всю сукупність функційщодо організації економіки на макро- і мікрорівнях, у регіональному ігалузевому аспектах. Основними з них були функції директивного планування іпланового управління з домінуванням адміністративних методів над економічними.На початку здійснення ринкової реформи держава повинна не тільки стати їїініціатором, а й правильно визначити зміст цього процесу і відповідно проводитидостатньо жорстку економічну політику [28, с. 71].
Кожна держава маєжити з урахуванням своїх можливостей. Якщо вона не в змозі звести свій бюджет,то треба розробити заходи, які ліквідують його дефіцит. Якщо бюджет своєчасноне забезпечує виплати заробітної плати, а пенсійний фонд — пенсії, томакроекономічна політика не може вирішити проблеми в інших сферах. Важливовизначитися з обов’язками держави та її можливостями щодо їх виконання.Сподіватися, що ринок сам розставить усе на свої місця, в економіці недоводиться. Держава не повинна усуватися від здійснення важливих функцій,пов’язаних з формуванням ринкових відносин і забезпеченням чіткого виконання правилринкової поведінки. Якщо ж кожний, слідуючи тенденціям ринку і вільноїконкуренції, прагнутиме до максимізації прибутку, керуючись виключно жадобою збагаченняі вважаючи, що загальний розквіт прийде сам по собі, то країні загрожуєдеградація.
Україна,втративши найприбутковішу власність і ставши фінансово неспроможною, сталавикористовувати владу для перерозподілу суспільної власності, бюджетних коштів,збирання податків для наповнення спорожнілої казни. Орієнтація на ринковустихію без наведення державою належного порядку призвела до хаосу в економіці.Ринкові ж механізми, які в розвинутих країнах удосконалювалися протягомстоліть, нам треба створити за короткий час. Будучи хронічно неплатоспроможною,наша держава стає дедалі залежнішою як від інших країн, так й від своїх грошовихмагнатів. Характерним нині є те, що владні структури роз’їдає корупція, якаведе до втрати поваги й авторитету держави. Усе це обмежує її вплив насоціально-економічні процеси.
Цікаво зазначити,що до основних індикаторів економічних реформ відносять темпи приватизації(кількісний показник). Від початку процесу приватизації змінено форму власностіпонад 90 тис. об’єктів, у тому числі у 2000—2003 pp. — 23,9 тис. об’єктів оціночноювартістю майна близько 11,7 млрд грн. Процес реформування власностіздійснювався здебільшого шляхом викупу та продажу на аукціоні (табл. 5.2).
Таблиця 5.2
ОБСЯГИ ТАСПОСОБИ ПРИВАТИЗАЦІЇ (2000—2003 рр.) Усього У тому числі 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. Кількість об’єктів, одиниць 23 920 5201 6023 6150 6546
Частка способу приватизації, % до:
підсумку викупу об’єкта приватизації 57,8 46,8 57,6 60,5 64,2 викупу за альтернативним планом приватизації 0,2 0,4 0,2 0,1 — викупу майна, зданого в оренду з викупом 15,5 16,3 14,2 15,4 15,9 продаж на аукціоні 22,1 30,2 23,1 19,8 17,0 продаж за некомерційним конкурсом 0,9 1,3 1,0 0,8 0,6 продаж за комерційним конкурсом 2,2 2,3 2,3 2,4 1,9 продаж акцій відкритих акціонерних товариств 1,3 2,7 1,6 1,0 0,4
* Про внутрішнє ізовнішнє становище України у 2003 р. Послання Президента України до ВерховноїРади України 2004 р.
Вжиті в останніроки в ряді країн Центральної і Східної Європи заходи щодо поєднання державногоінтервенціонізму (втручання) і лібералізації дали позитивні результати.Характерним у процесі проведення ринкових реформ для більшості країн — членівколишньої Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) є те, що вони, поновивши врезультаті демократизації «державну машину», уникнули її послаблення ізабезпечили її дієздатність та авторитет. При цьому попередні державніструктури, такі як армія, органи безпеки, апарати центральних відомств, булидеполітизовані, але не зруйновані. Державний апарат реорганізований у напряміпідвищення професіоналізму та ефективності управління. Майже в усіх цих країнахвиконавча влада утверджується як головний фактор підтримання порядку істабільності в суспільстві, боротьби зі злочинністю й анархією. Створенавідносно стійка і дієздатна державна влада на основі демократичного розвитку ібалансу між різними її гілками [29, с. 64].
Отже, теоретичнийаналіз й узагальнення міжнародного досвіду дають змогу констатувати, щоактивізуються функції держави в становленні і регулюванні ринкових відносин, атакож стверджувати, що до практичного їх втілення в життя проходить певнийперіод. Разом з тим слід зазначити, що відтворення сильної і впливової державиможе відбуватись як через перехід до авторитаризму, диктаторського правління,так і через поступове цілеспрямоване будівництво правової демократичноїдержави.
Держава маєобмежити «апетити» монополістів, які прагнуть надприбутків і влади над ринкомчерез завищені ціни на готову продукцію або занижені — на сільськогосподарськусировину, а також регулювання цін і тарифів природних монополій. Крім того,необхідно ліквідувати встановлені місцевими органами влади регіональні бар’єрина шляху переміщення товарів, міграції праці і капіталів, забезпечивши їх взаємопроникнення.Нарешті, держава має проводити політику стимулювання зовнішньої торгівлі, аотже, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок та його участі уміжнародній конкуренції. Остання сприяє впровадженню новітніх технологій,активізує прагнення національного виробника до зниження витрат, підвищенняякості та оновлення асортименту продукції. При цьому вільна торгівля потребуєрозумного протекціонізму. Слід також заохочувати глибоку структурну перебудовуекономіки, що дасть змогу народному господарству країни інтегруватися досистеми міжнародного поділу праці [30].
На нашу думку,спірним є й такий метод неемісійного покриття бюджетного дефіциту, як іноземнікредити. Оскільки Україна не має таких високоліквідних експортних товарів, якнафта, газ, ліс, хутро, золото, діаманти, кольорові метали, захопленняіноземними кредитами загрожує українській економіці «борговою петлею». Тому вкраїні фінансова стабілізація має такий несталий характер.
Необхідноюпередумовою нинішнього етапу переходу до ринку в Україні є наведення порядку вуправлінні державним майном. Адже приватизація відбувається за індивідуальнимисхемами, найцінніші об’єкти потрапляють до рук «впливових» людей, фінансовихолігархів і кримінальних груп. Завдання ж держави — одержати максимальний дохідвід продажу великих підприємств (контрольних пакетів акцій) і водночас залучитидо сфери виробництва великомасштабні інвестиції. Для цього необхідно, з одногобоку, обмежити всевладдя директорату приватизованих підприємств, які за безцінь(а нерідко і за кошти підприємств) скуповують акції або приватизаційнісертифікати в рядових членів трудових колективів, акумулюють контрольні пакетиі блокують доступ зовнішніх, стратегічних, у тому числі інституційних,інвесторів, здатних здійснити реальну модернізацію подібних виробництв.
З іншого боку,продаж великих підприємств має відбуватися на основі конкурсу інвестиційнихпроектів. Така загальновизнана думка, проте практика не лише деяких зарубіжнихкраїн, а вже й України свідчить, що конкурс проектів нерідко перетворюється наконкурс обіцянок, на які щедрі учасники торгів, котрі насправді скуповуютьакції з метою їх подальшого перепродажу. Тому доцільно передавати об’єкти увласність переможця конкурсу не відразу, а лише після того, як він справдірозпочне реалізацію свого інвестиційного проекту, тобто вкладе кошти в реальнусправу.
Реформапідприємств назріла, але вона не повинна призводити до масового банкрутстванеплатоспроможних, яких зараз більшість. Головне тут — відновитимакроекономічні зв’язки, створити умови для оздоровлення ситуації намікрорівні.
Істотним євизначення пріоритетів у структурній перебудові економіки. Адже в ХХІ ст.економіка неможлива без електронної та атомної промисловості, широкоговикористання інформатики, біотехнології тощо. Стимулювання науково-технічногопрогресу має стати одним з основних завдань у діяльності держави. У розвинутихкраїнах держава фінансує до половини витрат на наукові дослідження. На жаль,наша національна наука стала донором зарубіжної, оскільки через відсутністьелементарних умов для праці і життя тисячі вчених виїжджають за кордон.
Поряд з цимипроблемами не можна не звернути увагу на становище сільського господарства.Ідеться про занепад сільськогосподарського виробництва, його технологічнувідсталість, натуралізацію і, зрештою, деградацію сільського способу життя.Співвідношення держави і ринку деформувалось у бік вільного ринку. Віра вмогутність останнього — безперспективна і небезпечна позиція.
Держава, органидержавної влади повинні приділяти першочергову увагу розробленню і прийняттюнормативно-правової бази ринкової економіки, яка має визначати поведінку нетільки індивідуальних суб’єктів ринку, а й таких важливих інституцій йогоінфраструктури, як банки, фінансові і страхові компанії, інвестиційні йпенсійні фонди, товарні і фондові біржі, акціонерні товариства, малі фірми,трасти, холдинги, фінансово-промислові групи та ін. Зауважимо, що у країнах зрозвинутою ринковою економікою нормативно-правова база, яка регулює діяльністьсуб’єктів ринку, налічує тисячі нормативних актів. Створення такої бази, чіткевизначення прав та обов’язків кожного суб’єкта господарювання — основніпередумови формування цивілізованого ринку. Крім того, не менш важливим єстворення ефективного механізму реалізації нормативних актів, який би спонукаві примушував виконувати закони, а також формував етику ділових відносин.
5.3 Цільовіпріоритети трансформаційних процесів в Україні
Фактичний досвідперехідних процесів формує новий матеріал для теоретичного аналізу сучасноїукраїнської економічної системи. У визначенні головних завдань і перспективекономічної стратегії в Україні значну допомогу може надати аналіз практикиреалізації її в різних країнах світу. Велике значення для визначення теоріїперехідної економіки мають найбільш динамічні і суперечливі процеси, яківідбуваються у постсоціалістичних країнах. Водночас важко провести аналогії,оскільки ситуація в Україні істотно відрізняється не лише від тієї, що склаласяу високорозвинених країнах та країнах, що розвиваються, а й від ситуації у рядікраїн колишнього СРСР. Це змушує з певною обережністю ставитися до прямогозастосування зарубіжного досвіду в економіці України [31, с. 53].
У сучасних умовахпроцес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, які по-різномухарактеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відображають реаліїфункціонуючої системи (суспільні, економічні, політичні та ін.), у певний період,який обумовлює поступовий розвиток. У розвитку будь-якої економічної системинастає період, коли вона переростає свої можливості і розпочинає переростати віншу систему. Важливе місце в аналізі перехідного періоду відводиться визначеннюхарактеру системи.
Сьогодні вУкраїні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованоїнаціональної моделі. Основними напрямами реалізації такої моделі мають бути:
¾ всебічнерозширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульованийпроцес з боку держави і поступовий перехід до посилення ринковогосаморегулювання;
¾ цілеспрямованапідтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критеріюекономічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегіїта тактики;
¾ виваженапромислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метоюдосягнення соціальної ефективності і міжнародної конкурентоспроможностіекономіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
¾ максимальнезалучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки,використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів додоговірної економіки. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктамигосподарювання на ринку;
¾ стимулюванняефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;
¾ постійневрахування соціальних проблем економічних перетворень.
Важливимипроблемами для перехідної економіки — розроблення комплексної економічної стратегіїдержави, яка включає стратегічну мету суспільства, напрями її досягнення,стратегічні завдання і пріоритети. Стратегічною метою українського суспільства,як відомо, є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки, в якійпоєднуються інтереси різних прошарків суспільства з різними потребами йідеологічними установками, прагнення до свободи і рівності із самореалізацієюкожного індивіда, традиційна ментальність із загальнолюдськими цінностями,нівелюються індивідуалізм приватної власності і тоталітарність державної влади.Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженомувпливі на всі сторони соціально-економічної системи — виробничий потенціал,система економічних надбудовних відносин — та їх урахуванні з метою усуненнядеформацій і забезпечення її гармонічного розвитку.
Соціальнапереорієнтація економічної політики — це не тактичний крок, а основна метаздійснюваних реформ. Ідеться про безпосереднє втілення в життя завдань, щовизначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави,розбудову в Україні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки.Вивчення зарубіжного досвіду показує, що головними напрямами економічноїстратегії української держави мають бути: формування основ ринкової економіки,економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подоланнянегативних наслідків ринкової трансформації.
Перший напрямпередбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційнимзабезпеченням правового середовища, податковою і соціальною політикою функціямидержави стають свідома побудова ринкових інститутів і підтриманняпсевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційноїструктури, яка має підтримувати прогресивний рівень усуспільнення виробництва із часом поступатиметься місцем сформованим ринковим важелям. При цьомузменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою супроводжуватиметьсяпосиленням непрямих методів управління нею. Формування основ ринкової економікиповинно забезпечувати саморегулювання економічної системи.
Економічнастратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів,груп, прошарків (страт) населення. Тому має бути сформована соціальна база, вінтересах якої бажано було б здійснювати перетворення згідно зі стратегічноюметою. Досвід показує, що ефективний перехід до ринкової економіки в наш часможливий лише в рамках дотримання соціальних цінностей, особливо соціальноїсправедливості та стабільності.
Другий напряммає, на нашу думку, розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовійсфері, і включати також стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захистнавколишнього середовища тощо.
Третій напрям наґрунті реалізації перших двох має формувати умови для створеннязаінтересованості економічних суб’єктів у розширенні й удосконаленнівиробництва, структурній перебудові економіки. Орієнтиром при цьому мають бутиструктурні зміни у продуктивних силах, послідовне усунення макроекономічнихдиспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням,проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- імакрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністюпраці та її оплатою тощо. Стратегічний напрям забезпечення економічногозростання має сприяти відновленню збалансованого самовідтворення економічноїсистеми.
Четвертий напрямповинен забезпечити подолання недоліків командно-адміністративної системи черезруйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їхдіяльності, формування і розвиток ринкових інституційних структур, зменшеннябюджетних витрат на державний апарат управління. На жаль, в економічному таполітичному житті не припинялося протистояння Президента і парламенту. За1991—2000 рр. замінилося сім урядових кабінетів, але прихід чергового прем’єрааж ніяк не означає різкого повороту в проведенні економічної стратегії тарозробленні нової тактики її реалізації.
У сфері економікина тлі успішного формування основних ринкових інститутів (створення власноївалютної і кредитно-грошової системи, мережі комерційних банків, формуванняприватної власності, значному зменшенні частки державного сектору в економіці іт. п.) відзначаються такі негативні явища: падіння ВВП (у 1999 р. його обсяг,за різними джерелами, становив близько 60 % до 1990 р.); високий рівеньбюджетного дефіциту (1992 р. — 10 %, 1992—1997 р. — 6—8 %, у 2003 р. — 0,2 %);значне зростання зовнішньої і внутрішньої заборгованості; великі урядовівитрати (до 40 % ВВП за 1990—1998 рр., хоча середній показник для групи країн,до яких належить Україна, становить 16 %; частка державних витрат — на рівніпершої десятки розвинутих країн світу, а продуктивність економіки і прибутки надушу населення в нас у багато разів нижчі) [32, с. 27]. Відповідно до звітуСвітового банку за 1999 р. за доходами на душу населення Україна посідає одне зостанніх місць серед країн із перехідною економікою. Держава в особі урядузалишається основним споживачем кредитних ресурсів. Згідно зі звітом НБУ на 1квітня 1999 р. 54 % кредитних ресурсів надані державному сектору.
З одного боку, жорстка монетарна політика придушує продуктивну активністьнаціональних суб’єктів господарювання, з іншого — навіть наявні кредитніресурси направляються на споживання державного сектору, а не на прирістгрошової пропозиції в економіці. У комплексі це веде до падіння виробництва іпогіршення загальної економічної ситуації.
Важливим єоптимальне співвідношення названих напрямів економічної стратегії українськоїдержави в часі, їх взаємозалежність і підпорядкування. Як свідчить зарубіжнийдосвід, найефективнішою є одночасна дія в усіх напрямах з динамічнимспіввідношенням їх пріоритетності. Справді, економічна стабілізація єнеможливою без забезпечення хоча б тенденції економічного зростання. Стабілізаціятакож неможлива і без розвиненого ринкового середовища, оскільки здійснюєтьсяринковими важелями.
Слід відзначитипроблему суперечностей між окремими напрямами економічної стратегії, особливоміж стратегіями економічної стабілізації та зростання. Це обумовлюєнеобхідність виділення трьох етапів економічної стратегії соціально-економічнихреформ в Україні, кожен з яких має власну структуру напрямів, завдань іпріоритетів, набір відповідних заходів економічної тактики.
Тривалістькожного етапу об’єктивно детермінована характером перетворень, пов’язаних зізміною структури матеріального носія економічних відносин, інерційністю змінисуспільної свідомості, часом інституціоналізації результатів перебудови економічноїсистеми.
На першому етапіпріоритетним стають завдання макроекономічної стабілізації. Даний етаппередбачає відбудову галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у томучислі інвестиційного; протекціонізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулюванняосновних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причомузагальні темпи економічного зростання можуть бути негативними. Стратегічнізавдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.
На другому етапімає здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовкапередумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів,підвищення інвестиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкціяпродуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи зростання маютьбути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічнихважелів регулювання. Критерієм завершення етапу є накопичення критичної масиінвестицій та збільшення темпів економічного зростання.
Пріоритетомтретього етапу є стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництва,підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, становленнюраціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринковихважелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпиекономічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівняжиття населення.
Таким чином, нанашу думку, лише наступність і логічність зміни пріоритетних напрямів державноїекономічної стратегії дає можливість поєднувати хід економічних перетворень зготовністю до них економічної системи, запобігти суперечливості в реалізаціїокремих напрямів економічної стратегії. Це дає змогу провести планомірнурозбудову структури економічної стратегії та інститутів державної економічноївлади, пристосувати її до потреб конкретного стану соціально-економічноїсистеми.
Для здійсненнявказаних напрямів необхідно виділити певну кількість конкретних стратегічнихзавдань. До їх числа можна включити: переорієнтацію системи державних витрат;установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупногопопиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового;упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходидержави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначенням їхпріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулюваннягалузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеженнянекритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури,приватизацію неефективної державної власності; утворення державних інедержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктівгосподарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальнийзахист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознакамисистеми економічної стратегії в Україні повинні стати її цілісність,комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність інаступність.
Стратегічнезначення структурної політики полягає в тому, щоб економічну активність державипідпорядковувати її потребам. Зокрема, варто, на наш погляд, позбутися думкипро надзвичайну роль грошової політики і надати цій політиці належне в умовахУкраїни значення. У зв’язку з цим метою такої політики має бути забезпеченняруху товарів грошовою масою і орієнтація на поступове скорочення інфляції якрезультату загального зниження витрат, а не технічного зменшення пропозиціїгрошей.
Позитивну рольмає виконувати і кредитно-фінансова сфера, сприяючи акумуляції й перерозподілукоштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створенняумов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціальногострахування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміномповернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційноїінфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційногопотенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів тавведення пільгової амортизації.
У кредитнійполітиці слід орієнтуватися на активне кредитування при диференціаціїпроцентних ставок залежно від їх цільового спрямування та суворий контроль заним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена на стратегіюкредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно, на нашудумку, застосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів,запобігаючи зловживанням, у тому числі шляхом створення несприятливихмакроекономічних умов для спекулятивної активності. На стадії високого попитуна кредитні ресурси уряд повинен практикувати активне втручання в діяльністькредитно-фінансових інститутів з метою контролю за рухом коштів і нормоюприбутку, недопущення проявів монополізму. Для цього найефективнішою формою булаб концентрація банківського капіталу під державним (опосередкованим) контролем.
Значненедозавантаження потужностей при зростанні грошової маси та попиту внаслідокзбільшення пільгового кредитування викличе швидке відновлення основнихвиробництв і матиме незначний інфляційний ефект. Використання кредитів на інвестиційніпотреби справді стане інфляційним чинником, але це відбуватиметься на основівідновлення пропозиції, що дозволить за умови використання зваженої грошової тацінової політики запобігти значному інфляційному тиску. Тому пільгові кредити маютьбути обмежені пріоритетними галузями. Перспективною може стати і практиказастосування цільових кредитів для підприємств, пожвавлення роботи яких викличеланцюгову реакцію серед суміжних підприємств.
Особливе місце впозитивних структурних зрушеннях займає бюджетно-податкова стратегія, у зв’язкуз чим першочерговим завданням є поновлення бюджетних видатків як дієвого важеляекономічної стратегії. Бюджетні витрати повинні зосереджуватися на проведенніструктурних змін, здійсненні цільових інвестицій в обрані сектори економіки.Скорочення державних витрат має компенсуватися зростанням сукупного попиту ідецентралізованих інвестицій.
Незважаючи надефіцит державних коштів, слід зберегти систему пільг при оподаткуванні,звернувши увагу на створення умов для цільового використання одержанихсуб’єктами господарювання додаткових коштів.
Зменшеннябюджетних витрат можливе у разі здійснення взаємозаліків між державнимипідприємствами чи безпосередньої оплати боргів цих підприємств та установ, щодозволяє виключити подвійний рух коштів через банківську систему.
Ціноверегулювання є визначальною складовою стратегії стабілізаціїсоціально-економічних процесів у перехідній економіці. Цінова стратегіяпередбачає жорстке, аж до адміністративного, регулювання цін у монополізованихі базових «витратоутворювальних» галузях, контроль за формуванням собівартостій рівнем рентабельності. Відповідно до обраної державної стратегії ціноваполітика повинна сприяти перерозподілу ресурсів у пріоритетних напрямах,регулюванню доходів, забезпеченню структурної перебудови. У процесі насиченнятоварного ринку державний контроль за цінами має послаблюватися. Зазначимо, щоадміністративні обмеження ціни не обов’язково знижують економічну активність,оскільки на суб’єкта господарювання вони діють так само, як регулювання ціни збоку ринку. Здійснення економічної стратегії при жорсткому ціновому регулюванніформує умови для реалізації заінтересованості суб’єктів господарювання ускороченні витрат, підвищенні ефективності виробництва.
Світовий досвідпоказує, що стратегія держави повинна керуватися системою програм і проектівструктурної перебудови, які мали б визначити пріоритети розвитку галузей,інвестиційні пріоритети, у тому числі для залучення іноземних інвестицій,прогнозувати динаміку сукупного попиту під час їх реалізації. Важелями їхвиконання, крім фінансово-кредитної політики, можуть стати контрактна системадержавного замовлення, особливо стосовно планів із високим ступенем обов’язковості,причому розподіл державних замовлень повинен здійснюватися на конкурснійоснові, включати пільги для виробника. Пільги можуть бути передбачені і дляпідприємств, які добровільно згоджуються виконувати положення індикативногоплану.
Інвестиційнастратегія держави при обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися назбільшення приватних інвестицій. Шляхом до цього є поєднання збільшення власнихресурсів підприємств та зміни структури їх споживання. Якщо перше завданнядосягається пільговим оподаткуванням, зростанням амортизаційних відрахувань зарахунок індексації основних фондів, пом’якшенням платіжної кризи тощо, то другепотребує зміни всього комплексу екзогенних чинників приватної економічноїстратегії (тобто насамперед поліпшення макроекономічного становища), змін узаконодавстві і є значно тривалішим процесом. Тому необхідно спиратися надержавні капіталовкладення і централізований перерозподіл коштів, зокрема черезцільові позабюджетні фонди та формування інфраструктури для ефективного розвиткуприватних інвестицій.
Аналіз сучасногостану економіки України свідчить, що, незважаючи на скорочення ВВП порівняно з1990 р. більш як удвічі, одночасно зменшився фізичний обсяг капітальнихвкладень. Отже, Україна потребує інвестування. Важливою складовою внутрішньогоінвестування є оплата праці найманих працівників як одне з основних джерелзаощаджень населення та наповнення бюджету.
В умовахперехідної економіки надзвичайної гостроти набуває проблема власності. Прицьому важливою залишається роль державної власності як безпосереднього важеляреалізації державної економічної стратегії. Державні підприємства ще тривалийчас виступатимуть «донорами» випуску стратегічної продукції за регульованимицінами, на базі яких інші сектори економіки орієнтуються на ефективністьвиробництва.
Наявністьістотної частки державної власності потребує формування спеціальногоперспективного плану, що охоплює завдання з функціонування, розроблення йупровадження механізмів підвищення її ефективності.
Економікаколишнього СРСР, у тому числі й України, потребувала змін і перетворень, які бзабезпечили необхідні темпи економічного розвитку на основі ефективноговикористання ресурсів. Основні напрями, форми та методи реалізації стратегіїекономічного розвитку України не відповідали об’єктивним потребам, більше того,прямо їм суперечили, і достатньо переконливим доказом цього виявилисярезультати цих перетворень.
Аналіз стратегіїі тактики економічних реформ в Україні за період незалежності, на нашу думку,дає змогу виявити помилки в проведені ринкової трансформації. Таке дослідженнямає не тільки історичне (ретроспективне), а й практичне перспективне значення.
Стратегічноюпомилкою був пріоритет політичних цілей над економічними. Так, цілямперерозподілу власності й економічної влади були принесені в жертву цілісоціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рівня іякості життя людей. Руйнація старого соціально-економічного устрою призвела доруйнації матеріальних основ самого відтворення економіки. На тлі подій, щовідбувалися в республіках колишнього СРСР, позитивні результати демонструвалиреформи в КНР. Розвиваючи ринкові відносини, тобто рухаючись у тому ж самомунапрямі реформ, Китай вважав пріоритетними соціально-економічні, а не політичнімотиви і цілі реформ. Забезпечення більш ніж мільярдного населенняпродовольчими, промисловими товарами, розвиток нових технологій через вільніекономічні зони — такі були основні цілі. Самі ринкові перетвореннярозглядалися як засоби, підпорядковані цим стратегічним завданням. В економікуне вводилися і не «допускалися» руйнівні цілі і засоби.
У цьому полягаєпринципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у процесі реформ віднав’язаних політикою «кроків» до ринку, як це було в Україні. Навіть колиекономічна неефективність і руйнівний характер ринкових трансформацій сталиочевидними, були вжиті додаткові політичні заходи, спрямовані не на обмеження,а на насильницьке продовження реформ. Водночас активно пропагувалася йупроваджувалася ідея неможливості використання переваг планової економіки. Алепри цьому руйнувалася не просто форма організації та функціонування економіки,а її матеріальна основа — продуктивні сили, соціально-економічний потенціал.
Сутність такоїстратегії можна стисло охарактеризувати таким образним, але правильнимвисловом: «політика як концентроване гноблення економіки». Остання виявиласяжертвою першої. Здійснене політикою насильство над економікою дало своїнегативні результати. З цього, очевидно, необхідно зробити висновок про те, щоринкові перетворення, які мають статус реформ, повинні проводитися з чітковизначеними пріоритетними соціально-економічними цілями, з урахуваннямінтересів більшості населення. У цьому також мають бути зацікавлені й суб’єктигосподарювання, які нерідко стають збитковим об’єктом таких реформ.
До стратегічнихпомилок, що проявилися в процесі реформ, можна віднести і пріоритетний курс нарозвиток спекулятивного сектору економіки. Сподівання на те, що налагодженагрошово-кредитна система, фондовий ринок та інші елементи інфраструктури ринкуавтоматично стануть основою відродження економіки, виявилися помилковими.Сутність ринкової економіки полягає в розвитку конкуренції при виробництвітоварів і послуг. Перехід до ринку в Україні потребував становлення конкурентноговиробництва. Але реальний сектор економіки не тільки був позбавленийуваги з боку економічної політики, а навіть цілеспрямовано експлуатувавсяспекулятивним сектором. Штучно створена висока прибутковість кредитів призвеладо цілого ряду негативних результатів: незацікавленість фінансового ринку інвестуватиреальний сектор економіки; «перекачування» оборотних коштів підприємств уштучно створений високоприбутковий спекулятивний сектор; диспропорційнийрозвиток банківської системи, та величезний внутрішній борг.
Основний висновокзвідси може бути один: економічну політику необхідно перевернути з «голови наноги». Пріоритетним має стати реальний сектор економіки, саме цей секторповинна обслуговувати інфраструктура, добудовуватися над ним і органічнорозвиватися разом із ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але їїціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що длявиправлення становища не вистачає ресурсів у виснаженої української економіки.Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практичнонеможливо повернути, про що свідчать і судові справи щодо наших екс-урядовців.А виснаженому реальному секторі економіки нескоро вдасться створити інагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібніжертви. І як завжди їх візьме на себе основна частина населення, яка зовсім непричетна до розкрадання ресурсів держави.
Слід вказати й нате, що в економічній політиці чітко окреслилося поверхове уявлення про глибинуі рівні ринкових перетворень. Абсолютизувався лише формальний бік економічних іправових реформацій. Зокрема, великі інституційні і політичні зусилля булиспрямовані на зміну форм власності. Але до економічно змістовних перетворень,спрямованих на ефективне функціонування формально створених структур, справатак і не дійшла. Так, спочатку багато говорилося про «почуття власника», яке,на думку реформаторів, настільки сильне та дієве, що зміцнить характерфункціонування економіки і виведе її на «світлий» шлях ефективного розвитку.Потім постулювалася ідея «ефективного власника», розуміючи під ним банківські йінші фінансові установи, які спроможні брати участь у наступному туріперерозподілу власності. Але саме ці структури виявилися вкрай неефективними зоб’єктивних монетарних причин. Оскільки штучно створена прибутковістьспекулятивного сектору була значно вищою від прибутковості в реальному секторіекономіки, то «нові» власники зробили свій внесок лише у “перекачування” коштівіз реального сектору в нелегітимні «ніші», чим посилили економічні негаразди вкраїні. Що тут можна вважати ефективною власністю? Те, що ефективне з поглядуспекулятивного сектору, неефективне для реального сектору.
Прикладомформальних, недієвих заходів було масове перетворення державних підприємств вакціонерні товариства. На це були витрачені великі зусилля. Формування таких АТбуло «змістовним» лише з погляду перерозподілу прав власності, однак вонивиявилися беззмістовними з погляду економічної сутності власності. Адже головнамета акціонерних товариств полягає в розробленні перспективних інвестиційнихпроектів, акумуляції коштів для їх реалізації та розробленні ефективногомеханізму корпоративного управління. Цих своїх переваг з погляду економічногозмісту національні АТ не демонструють.
За данимиДержкомстату за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобівроздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального— 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України.Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважаютьпідприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза. При цьому сліднаголосити, що в Україну не можна було лінійно переносити західну модельприватизації. Про це неодноразово наголошувалось в нашій науковій літературі[33, с. 56]. Такий висновок випливає з того, що: по-перше, приватизація узахідних країнах здійснювалася в умовах іншого (ніж в Україні) співвідношенняміж державним і недержавним секторами економіки; по-друге, вона відбувалася вумовах розвинутих ринкових відносин і не в період глибокої кризи; по-третє, дляцього процесу були характерні більш виважені (помірні) темпи.
Державніпідприємства можна було перетворювати в акціонерні виходячи з економічноїдоцільності, а не просто з політичної кон’юнктури.
Стратегічніпомилки були обумовлені і недооцінкою інших факторів, на більш конкретномурівні. Так, стагнація та поглиблення економічної кризи виявили суттєві недолікив стратегії, заради якої було принесено багато жертв. Багаторічні зусилля урядубули спрямовані на те, щоб призупинити інфляцію. Для досягнення цієї мети незверталося належної уваги ні на значний спад виробництва, ні на зростаннябезробіття. Більше того, негативні макроекономічні процеси в реальному секторімогли відповідати монетаристським установкам закордонних експертів. Але урядтеж бажав і очікував піднесення економіки і скорочення безробіття. Відповіднодо монетаристських уявлень зниження інфляції (за будь-яку ціну) дасть зниженняпроцентної ставки, що, у свою чергу, збільшить інвестиції у реальний сектор(особливо коли процентна ставка опуститься до рівня прибутковості в реальномусекторі) і розвиток економіки буде забезпечений. Гальмування інфляції малобагато в чому економічно непідкріплений характер. Так, жорстка фінансоваполітика і «стиснута» грошова маса породжували ілюзію зниження інфляції. Протефактичний рівень інфляції відрізнявся від її офіційного рівня.
Таким чином, нашаекономіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці міждвома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською.А по суті — це альтернатива між пріоритетами розвитку реального і тіньовогосектору. Зростання реального сектору економіки є найнадійнішою основоювирішення всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупиненняінфляції. Але заради розвитку економіки тимчасово можна припустити і деякийбезпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі таінвестиційні товари. Альтернативою зниження інфляції при спаді виробництва ізбільшенні безробіття, з одного боку, і зростанні виробництва при певномупідвищенні рівня інфляції, з іншого, пріоритетним (у конкретній ситуаціїукраїнської економіки) на нашу думку, має бути другий напрям. Варто зауважити,що навіть монетаристська економічна теорія вважає інфляційно безпечною грошовуемісію.
Якщо оцінити зтеоретичних позицій нашу практичну економічну політику, то слід зазначити, щоуряд проводив жорстку фінансову політику (або політику «дорогих» грошей) вабсолютно неадекватній ситуації: при великих незайнятих ресурсах, викликанихглибоким спадом виробництва (більше 50 %), або, інакше, уряд проводив політику,що відповідає динаміці сукупного попиту, хоча економіка перебувала накейнсіанській ділянці кривої сукупної пропозиції. І основним результатомобмежень міг бути тільки спад виробництва.
Економіка Українизнову опинилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи звикладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виділити такі пріоритетнінапрями:
¾ пріоритетекономічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, щосприяють ефективному використанню ресурсів; економічному зростанню, підвищеннюрівня та якості життя населення;
¾ пріоритетреального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою).Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, необхідно розвернутигрошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політикастворила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тутпершочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему,що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;
¾ переборотидемонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.
На наш погляд,виділені пріоритети могли б сприяти більш раціональній реалізації стратегії тавиконанню програми соціально-економічного розвитку України.
Сьогодні нашакраїна має у своєму розпорядженні унікальний досвід конструювання самостійногонаціонального господарства. Розпочато формування соціально-економічної системизі стійкими інституціями ринку і ринковими відносинами.
Оскількивикористання в економічній політиці перехідного періоду новітніх теорій дотеперне принесло очікуваних результатів, остільки сьогодні вже ясно, що для їїправильного формування ні економіка, ні неокласичний напрям, які побудовані напринципі рівноваги економіки, не можуть дати вичерпних відповідей на всіпитання, поставлені життям. Виникла потреба у створенні загальної теоріїтрансформації, що відображала б цілісну картину економічних процесів, яківідбуваються в пострадянських країнах та інших державах світу. Вважаємо, що поєднаннянеокласичного та інституційного напрямів у теорії дало б можливість, з одногобоку, розглядати трансформацію як частину еволюційного процесу, а з іншого —аналізувати поведінку економічних суб’єктів у динаміці. Іншими словами, щоброзробити стратегію економічного розвитку і проводити конструктивну економічнуполітику в перехідний період, потрібно зрозуміти еволюційну природутрансформаційних процесів.
Шлях України вXXI ст. лежить у площині системної трансформації, спрямованої на кардинальнузміну всіх форм життєдіяльності суспільства. Ідеться про спроможність Українивідповісти на духовно-культурні, цивілізаційні, формаційні, геополітичні тасоціально-економічні виклики, від якої залежать її роль і місце в третьомутисячолітті. Поряд з цим важливо зміцнити нормативно-регулюючі функції держави,оскільки невиконання законів і безлад — одна з головних причин незадовільногофункціонування ринкових відносин в Україні.
В основі новоготрансформаційного курсу має бути відповідна економічна політика. За своєюсутністю — це концентрована, на-
уково обґрунтована діяльність держави щодо забезпечення раціонального йефективного функціонування національної економіки як на макро-, так імікрорівні. Довгострокова мета такої політики — структурна перебудоваекономіки, формування суб’єктів ринку, створення високотехнологічних іконкурентноспроможних виробництв, а також перехід до стійкого економічногозростання.
Літературадо розділу 5
1. ЧешковМ.«Советология на распутье» и «запутавшаяся переходность»? // МЭ и МО. — 1994. —№ 1. — С. 149—151.
2. БогиняД., Волинський Г. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 1999. —№ 5. — С. 12—21.
3. БузгалинА.Закономерности переходной экономики: Теория и методология // Вопросы экономики.— 1995. — № 2. — С. 40—50.
4. ВрублевськийВ. К., Хорошковський В. І. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України таїї національні інтереси. — К.: Демократична Україна, 1997. — 426 с.
5. Гош О. Система форм власностіперехідних суспільств // Економіка України. — 1996. — № 6. — С. 54—62.
6. ЧухноА. А.Проблеми теорії перехідного періоду: від командної до ринкової економіки /Економіка України. — 1996. — № 7. — С. 4—22.
7. Россия изарубежные страны: Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душунаселения) // Вопросы экономики. — 1997. — № 10. — С. 143—144.
8. МюррельП.Эволюционные реформы в экономике восточноевропейских стран // МЭ и МО. — 1991.— № 6. — С. 65—66.
9. ГеєцьВ. ЕкономікаУкраїни і моделі реформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУСпри КМ України, 1993. — 120 с.
10. Стратегія економічного ісоціального розвитку України (2004—2015 роки) «шляхом європейської інтеграції»/ А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004.— 416 с.
11. Лукінов І. Економічні трансформації(наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 81.
12. Гальчинський А. Відновити дієздатністьдержави / Економіка України. — 2000. — № 8. — С. 3—14.
13. Геєць В. Економіка України і моделіреформування, зміна структури та прогноз розвитку. — К.: ІДУС при КМ України,1993. — 120 с.
14. Лукінов І. Методи і засоби державногорегулювання економі-
ки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5. —
С. 8—11.
15. Павловський М. А. Макроекономіка перехідногоперіоду: Укр. контекст. — Житомир: Техніка, 1999. — 334 с.
16. Пахомов Ю. Н., Крымский С.Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.
17. Рибалкін В. Ринок як економічнийінститут власності // Економіка України. — 2001. — № 2. — С. 42—49.
18. Кльман А. Экономические механизмы. —М.: Прогресс: Универс., 1993. — 189 с. — С. 125—126.
19. Политическая экономия:Учебник для вузов / Под ред. В. А. Медведева, Л. И. Абалкина, О. И. Ожерельева.— М.: Политиздат, 1988. — 735 с. — С. 380.
20. Глазьев С., Маневич В. Социально-экономическаяэволюция России // Российский экономический журнал. — 1998. — № 1. — С. 3—12.
21. Митяев Д. Экономическая политика привозврате к мобилизационной модели развития // Российский экономический журнал.— 1998. — № 4. — С. 16.
22. Петраков Н., Перламутров В. Россия — зона экономическойкатастрофы // Вопросы экономики. — 1996. — № 3. — С. 86—89.
23. У принципі такі процеси немають нічого спільного з економічним терміном первісного нагромадженнякапіталу, адже відтворення основних фондів має звужений характер.
24. Богиня Д., Волинський Г. Державне регулюванняперехідних процесів // Економіка України. — 1999. — № 5. — С. 15.
25. Так само. — С. 16.
26. Роза Ж.-Ж. Национализация, приватизацияи распределение финансовой собственности // Вестн. Моск. ун-та. — Сер.Экономика. — 1994. — № 2. — С. 42—52.
27. Лукінов І. Методи і засоби державногорегулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 1999. — № 5.— С. 9.
28. Гуревичев М. Государственноерегулирование переходной экономики: Опыт Украины // МЭ и МО. — 1997. — № 7. —С. 71.
29. Так само. — С. 62—74.
30. Шамхалов Ф. И. Государство и экономика:(власть и бизнес). — М.: Экономика, 1999. — 414 с.
31. Лукінов І. Економічні трансформації(наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с. — С. 53.
32. Хансен Дж. Чрезмерное государственноепотребление и экономический рост: Украина в международной перспективе //Фондовый рынок. — 1999. — Февраль. — С. 27.
33. ЄщенкоП. Економікаперехідного періоду: теоретико-методологічні і методичні підходи // ЕкономікаУкраїни. — 2001. — № 5. — С. 56.
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІАСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ РЕФОРМ
6.1 Теоретичніпринципи соціалізації
Економічна сфераі притаманні їй проблеми ефективного забезпечення матеріальними благамисуспільства на перший погляд є індиферентними до соціальної сфери. Проте такаіндиферентність не виключає можливості формування соціальних інститутів,напрямлених на мінімізацію витрат та максимізацію вигід від суспільноївзаємодії. Цілком очевидним є взаємозв’язок між цілями економічного розвитку таінституційною структурою суспільства. Адже реальна економіка виходить за межіматеріального забезпечення потреб людини, а мотивація економічної поведінкиіндивідів — за оптимізаційні стимули. Подібні мотиви — це продуктфункціонування суспільної спільноти, побудованої на принципах методологічногоіндивідуалізму.
Класичний танеокласичний підходи розглядають соціальні засади формування суспільства увідриві від економічних, як дещо зовнішнє відносно економічної системисуспільства. Інституціональні та кейнсіанські напрями, особливо нове кейнсіанствой неоінституціональна теорія, не відокремлюють економічної будови суспільствавід її соціальної організації. За своєю сутністю сучасна методологіяекономічного аналізу ґрунтується на екуменічному поєднанні різних теоретичнихпідходів та напрямів наукового пізнання.
Зважаючи насказане вище, можна визначити, що трансформаційна економічна політика єскладовою системних перетворень у соціально-політичних, організаційних таінституційних детермінантах економічного розвитку суспільства. Ендогеннийхарактер економічної політики, у свою чергу, обумовлює необхідність чіткоговизначення всієї сукупності детермінант (системи знань, норм та цінностей), щовизначають індивідуалістичну функцію поведінки суспільства. Отже, цільовафункція економічної політики не може обмежуватися лише детермінантамиекономічної ефективності, а інструменти — переконанням про необхідністьформування соціально орієнтованої ринкової системи. Економічна політикатрансформаційних реформ повинна включати весь спектр соціально-економічних, політичнихта інституціональних переваг, виявлених на основі індивідуалістичної функціїсуспільного добробуту.
Соціальна сфера,будучи системою формування функціональних характеристик взаємодії індивідів усуспільстві (знань, норм і цінностей), включає як цілеспрямовані процеси впливуна особистість, так і спонтанні (екзогенні) процеси, що впливають на формуваннясуспільства. Концептуально соціалізація включає такі інструменти впливу наорганізаційні складові суспільства (індивідів, груп або колективи), які дозволяютьїм створити оптимальну функціональну структуру.
Операціоналізаціяцільових принципів соціально-економічного розвитку суспільства дає змогувизначити досить широкий спектр соціально-економічних індикаторів: характерзайнятості та умови праці; рівень освіти і професійно-кваліфікаційноїпідготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих інепродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структуру та якість платних ібезоплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсягинагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурногожиття; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічніумови життєдіяльності; стан генофонду суспільства. Оскільки зміни у соціальнійсфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства,зміни рівня соціальної нерівності викликають функціональні порушення в іншихсферах господарської діяльності.
Отже, соціальнасфера постає одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічнихпроблем, хоча, як відомо, соціальна й економічна сфери — це різні підсистемиєдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежністьі розвиток яких полягає у взаємозалежному системному прогресі, коли жоднапідсистема не може бути автономною і не може розвиватися на шкоду іншій, апрогресивні зміни в одній з них набувають реального змісту лише тоді, коли їмвідповідають такі самі зміни іншої підсистеми. Соціальній сфері властиві гнучкімеханізми самоорганізації, саморегуляції соціальних відносин і процесів, щозабезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування,удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення соціальноїсправедливості та згуртованості суспільства.
Синтезусоціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципуоптимальності, відповідає теза про подвійну роль людини у суспільномувиробництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і2) мети виробництва, потребам якого покликана служити економіка (соціальнийпідхід).
Економічний ісоціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і,відповідно, різні механізми координації її поведінки. Економічна людина (homooeconomicus, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншимилюдьми через ринки і ціни, її власний економічний добробут визначається доходомвідповідно до ринкової цінності того виробничого фактора, яким вона володіє.Соціальна людина взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальнепартнерство, соціальні традиції, її особистий добробут залежить від умов політичногосередовища, соціальних умов життя й особливо від соціальної захищеності ісамореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.
Отже, товарністьі соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тількилюдину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — індивідуальність людськоїповедінки в процесі економічної взаємодії суспільства. Аналіз ринкової організаціїекономічної системи відносин не включає морально-етичних та інституціональнихаспектів. За межами виробництва індивід залишається персоніфікованим буттямробочої сили, тому його соціальність характеру, його функціонування визнаєтьсялише в межах відтворення людини як носія робочої сили і тільки для такоговідтворення.
Одним із суттєвихнадбань сучасного підходу є екуменічне поєднання принципів аналізу чистоїекономічної теорії та інституціонального підходу, здійсненого в рамкахнеоінституціоналізму. Цей підхід покладає на економіку формування прав таобов’язків і передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, правона реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умовпраці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодотривалості робочого часу тощо.
Крім того,порядок у сфері праці і соціальних відносин містить нормування цільовихдетермінант, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких яксоціальна злагода, соціальний захист і соціальна справедливість. Це — і забезпеченнямінімального життєвого рівня, і страхування від ризиків життя, наданнясоціальної допомоги в одержанні освіти, а також підтримання високого рівнязайнятості й удосконалення її структури.
Соціальніпроблеми не тільки пронизують усі сфери життя суспільства. Функціонування всіхінших сфер економіки є обов’язковою умовою розвитку соціалізації, оскільки вних продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функціїполітичної системи суспільства тощо. У державній політиці взагалі та всоціальній політиці як її частині соціалізація стає фактором зміцнення іпідтримання стабільності суспільних відносин і процесів, їх відповідноїрівноваги. У свою чергу, проведення ціле-
спрямованої та послідовної соціальної політики, застосування дієвих важелівсоціального регулювання є необхідною умовою збереження держави як вищої формиорганізації суспільства.
Взаємодіяекономічного і соціального визначає перетворення, коли економічний розвитокзабезпечує зростання можливостей для задоволення соціальних потреб та зворотнудію соціальної складової на підтримання високої економічної активності. Отже,проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемамиекономічного зростання, тому інвестування соціальної сфери у розвинутих країнахсьогодні є важливою складовою їх суспільного прогресу.
Звідси зрозуміло,що соціальна функція економіки ніколи не була навантаженням на неї, авиявляється органічною складовою, внутрішнім ресурсом і стимулом економічногорозвитку, без реалізації якої економіка втрачає здатність до простого відтворювання.Про це свідчить досвід упровадження жорсткої стратегії, що мала на меті ринковереформування економіки в Україні, яке не передбачало заходів соціальногозахисту населення. Як наслідок, підвищення ефективності виробництва в умовахсоціального обвалу, що виник, супроводжувалося загостренням соціальних проблем.За цих умов необхідність зупинити падіння соціальної сфери вийшла на першийплан і таки повинна стати передумовою і метою економічних перетворень усуспільстві. Однак консервація свідомості, зневіра, збайдужіння і незадоволеннянаселення діями владних структур, що виникли як похідні негативних соціальнихпроцесів, вимагають нині від уряду країни проведення активної соціальноїполітики на рівні держави та нових підходів до умов і факторів, що визначаютьфункціонування економіки, серед яких духовний чинник сьогодні чи не більшважливий, ніж соціальний.
Важливим єпитання про умови соціалізації економіки. Його домінантою є оптимальнерозв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності тасоціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів іморальних цінностей, моделі соціально-економічного устрою суспільства,наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної таділової культури суспільства.
Принципиекономічної ефективності та соціальної справедливості слід оптимізувати, аджебільшість соціальних факторів, у тому числі розвиток науки, освіти, культури,створення належних житлових умов, охорона здоров’я, забезпечення раціональної зайнятостінаселення та багато інших сприяють як зростанню економічної ефективності, так іутвердженню соціальної справедливості. Втрата економічної ефективності вбільшості випадків спричинена викривленням принципів соціальної справедливості,зростанням соціальних втрат, що підтверджує курс українських владних структурна ринкову трансформацію економіки, який визначався за формулою: спочаткуреформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, і виявив тим самимдеструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й визначив величезні матеріальнівтрати для всієї економіки.
Забезпеченняекономічного, а водночас і соціального розвитку України вимагає орієнтації всіхсуспільних процесів на людину з її потребами духовного, фізичного вдосконаленнята забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні, що повинно визначатистратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціальноорієнтованої ринкової економіки. Однак це потребує руйнування традиційнихпоглядів на співвідношення економічного і соціального аспектів розвитку істановлення нової інституційної системи в суспільстві.
Перехід досучасної соціально орієнтованої економіки, що базується на новітніх технологіяхта інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якогоце виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність сприйняттяновацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність зарезультати своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — цевже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР. Вони,у свою чергу, потребують перетворень у технологічному способі виробництва,характері речових факторів виробництва, урахування мінливості суспільнихпотреб, забезпечення гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини,здобуття нею дедалі глибших і універсальніших знань про суспільство івиробничий процес. Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальнимстановищем, а економічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.
Ці наріжні істинищодо першочерговості соціальних заходів у трансформаційний період особливоактуальні для України у нинішніх умовах, що однозначно виявило впровадженняреформ шокової лібералізації, започаткованих півтора десятиріччя тому.
І хоча рішучогоповороту від цього провального напряму розвитку економіки ще не відбулося,проте в суспільній свідомості переважає прагнення викорінити ганебні руйнівнінаслідки волюнтаристської недалекоглядної денаціоналізації, проведеної в інтересахгруп з особливими інтересами, і розпочати перетворення в інтересах усьогосуспільства. Тільки це може привести у дію рушійні сили українськогосуспільства для забезпечення науково-технологічного прогресу та подоланняіснуючої двозначності, коли розвиток економіки не супроводжується відчутнимпіднесенням продуктивних сил та коли офіційно проголошується курс на соціальнийрозвиток суспільства, проте рішучого повороту за цим напрямом не відбувається.
Специфічнаскладність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності табезмежності. По суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бутипрямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, оскільки економічнимвідносинам завжди притаманні соціальні наслідки. Тому цілком зрозумілим єнеобхідність посилення соціальної орієнтації економіки на людину длязабезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації вУкраїні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери,унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю і недієздатну економіку,що позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства. При цьомусуспільство потерпає від безнадії щодо втілення проголошених зі створеннямнезалежної України і закріплених у її Конституції прав, які існують не більшеяк гасла для пересічних громадян, від конфлікту між надто багатими та надтобідними.
Українськаекономіка з упровадженням реформ опинилася у стані глибокої кризи внаслідокнехтування проблемами соціального захисту людини. Квазіринкова дегуманізованаспрямованість економіки виявилася у прагненні забезпечити ринкові перетворенняза будь-яку ціну з дотриманням «своєрідної» історичної традиції нехтуванняінтересами людини заради реформ і прогресу. Це призвело до наростаннясоціальної напруженості у суспільстві і стало логічним продовженням однобічноїмонетаристської орієнтації реформ і нерозуміння того, що ринок — не самоціль, алише засіб створення високоефективної та соціально орієнтованої економіки длязабезпечення високих життєвих стандартів людини.
Застосуваннякатегоричних ринкових абсолютів (реально — квазіринкових) стосовно конкретноїекономічної ситуації в Україні із фатальним неусвідомленням владою неможливостіавтоматичного вирішення соціальних проблем пересічної людини — мети й головноїрушійної сили економічних перетворень, ігноруванням її життєзабезпечення призапровадженні реформ прирікає їх на провал, оскільки ніякого автоматизму удіалектичному співвідношенні між первинним і вторинним — розвитком економіки іжиттєзабезпеченням людини — бути не може. Помітна руйнація існуючогосоціального статусу населення, яке, утім, і в минулі часи не забезпечувалосядостатніми заходами для розвитку особистості порівняно з тими, що створені узахідних країнах, призвела до поширення надзвичайної бідності. Вона охопила всіверстви населення, у тому числі інтелектуальну його частину, яка виявиласяусунутою від процесів реформування. Як наслідок, було створено економіку зіспотвореними і деформованими умовами суспільного відтворення, яке тривалий часхарактеризується рівнем матеріального забезпечення населення нижчим від біологічнихпотреб, що поставило під сумнів доцільність проведених реформ.
Водночасвідбувалося скорочення сфери реальної економіки. Досить згадати, що за цей часбуло ліквідовано 15 млн робочих місць, зниження зазнали технологічний ітехнічний рівні виробництва, що супроводжувалося падінням продуктивності праці,невиплатами заробітної плати, ще різкішим збільшенням її неадекватностітрудовим витратам (коли заробітна плата нездатна забезпечити найнижчий рівеньвідтворення трудових ресурсів) подальшим наростанням безробіття, відпливомпрацездатної та кваліфікованої робочої сили до нематеріальної сфери виробництва— переважно вуличної торгівлі. До того ж спрямованого нищення зазнали сферифундаментальних та прикладних наук шляхом зменшення обсягів їхніх робіт ічисельності науковців, що не відповідає прогресивному напряму скороченнячисельності працівників матеріального виробництва в міру зростання продуктивностіпраці на основі використання досягнень НТП, упровадження наукових розробок.
Проблемисоціалізації сучасної економіки України актуалізуються станом її трудовогопотенціалу й особливо загрозою депопуляції населення України, яке за останні 10років скоротилося більш як на 3 млн осіб і продовжує щорічно зменшуватися на500 тис. осіб, оскільки смертність удвічі перевищує народжуваність, продовжуєзростати міграція працездатної високоосвіченої частини населення, зменшуєтьсяпитома вага населення молодшого працездатного віку, унаслідок чого відбуваєтьсяактивне старіння нації. В Україні нині 28 % населення існує на межі бідності,14 % — на рівні злиденного існування, тобто 41 % усіх громадян вимушені вестиборотьбу за фізичне виживання, тоді як 1—2 % багатих людей отримують приблизно25 % усіх прибутків, і розрив між ними і бідними постійно збільшується, що породжуєсоціальну нестабільність, яка перетворилася у державі на реальну загрозунаціональній безпеці. З урахуванням негативних тенденцій у відтвореннінаселення Рада з вивчення продуктивних сил України НАНУ прогнозує йогоскорочення у 2075 р. до 10 млн осіб, тому нині перехід до активної соціальноїполітики на першому етапі повинен передбачати впровадження заходів, пов’язанихіз вирішенням завдань щодо більш рівномірного розподілу наслідків економічноїкризи між різними групами населення. Це потребує посилення регулювання державоюрозподілу (використання) прибутків як найважливішого чинника соціалізаціїперехідного періоду; відновлення потенціалу основних галузей соціальної сфери;заохочення державою та створення сприятливих умов для різних формсамодіяльності населення, у тому числі через додаткову зайнятість (городництво,садівництво тощо) як вимушених заходів соціального виживання.
Нагромадженняентальпійних явищ у соціальній сфері української економіки становить загрозувиникнення катастрофічних соціальних вибухів. Небезпечним наслідком нехтуваннясоціальною складовою економічних перетворень є деградація виробничої сфери,втрата кваліфікації та ділових якостей основною масою працівників, усунення віднаукової праці та процесу перетворення економіки інтелектуальної частинисуспільства — його справжньої еліти. Нищення продуктивних сил без створеннявідповідних інституційних умов для забезпечення рівних економічних можливостейгромадянам в Україні поєднувалося на початку проведення реформ із такимитрадиційними методами командної економіки, як обмеження демократичнихінститутів, недосконале законодавство, свідомо керована криміналізаціясуспільства з метою налагодження специфічного контролю за приватною діяльністюта організація молодіжної злочинності. Таким чином, податковий та кримінальнийтиск, політичне підприємництво, які охопили нині третю хвилю перерозподілудержавної власності, створили надто ризиковане середовище для здійснення вкраїні будь-якої економічної діяльності, що до того ж потерпає від свавілля ікорумпованості чиновництва, яке володіє монопольним правом дозволяти абозабороняти відкривати свою справу і створювати робочі місця, тобто чинитьперешкоди за основним напрямом соціального забезпечення населення. За своєюсутністю це відповідає порушенню висхідної мети економічної діяльності людини,якою є створення економічних благ для поліпшення умов життя. Усе це потребуєпроведення в країні активної соціальної політики на рівні держави, оскількиекономіка, в якій існують і розвиваються згадані негативні явища десоціалізаціїнаселення, не може бути внутрішньо збалансованою.
На сучасномуетапі в Україні здійснення трансформації національної економічної системисупроводжується такими ознаками: 1) тотальною приватизацією створеного працеюбагатьох поколінь національного багатства; 2) деградацією основної продуктивноїсили (людини) та соціальної сфери з позбавленням переважної більшості населенняосновних гарантованих Конституцією України прав на безоплатне отримання послугохорони здоров’я, безоплатну освіту, зокрема вищу та середню, оскільки останняза кількістю грошових внесків фактично перетворюється на платну; 3) руйнуваннямраціональних елементів державного регулювання економіки та соціальної сфериекономіки; 4) переходом до нераціональних соціальних дій, що відповідаютьархаїчним формам капіталізму із властивою йому байдужістю до технологічного укладуекономіки, орієнтацією не на створення нових джерел збагачення, а переважно нарозподіл уже створеного, нехтуванням соціальними інтересами суспільства. Томуважливо не тільки не допустити повторення традиційних вад капіталізму — макроекономічноїнестабільності, соціальної диференціації суспільства за доходами і добробутом тощо,а й уникнути на перехідному етапі утворення нових.
Можнаконстатувати, що в Україні досі відсутня чітко сформульована соціальна складоваїї економічної політики, оскільки з самого початку перетворень реформаторивідмовилися від паралельного пошуку нових критеріїв і механізмів соціалізаціїзагальноекономічного розвитку, прагнучи забезпечити швидкість реформ. Натомістьшвидкість була забезпечена переважно щодо трансформаційних перетвореньвласності на користь окремого прошарку населення, що досить виразно підкреслилоцілі та на-
слідки такої політики, яка не може служити основою довіри до влади та їїпідтримання з боку народу. Так, разом із безперечними частковими досягненнями,що стосуються становлення недержавного сектору економіки та прошарку підприємців,деякої демократизації економіки, зародження національних ринків (товарів,праці, капіталів, валюти), формування підвалин ринкової інфраструктури,розширення зовнішньоекономічних зв’язків та низки інших переваг, перехід доринкових відносин характеризується виникненням сплетіння негативнихсоціально-економічних явищ у нашій країні, що надали глибокій кризіперманентного, системного характеру, головними серед яких слід вважати такі: 1)структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв;2) висока енергомісткість виробництва; 3) екологічна небезпечність виробництва;4) високий ступінь фізичного й морального зношування основних виробничихфондів; 5) низька продуктивність праці (на відсталому обладнанні), але високийрівень напруженості праці та високий рівень експлуатації, зокрема увиробництві; 6) низький рівень заробітної плати; 7) низький рівень інвестуванняу людський капітал; 8) втеча «мізків»; 9) втеча капіталів з України; 10)некомплексне формування ринкової інфраструктури; 11) зростання борговогонавантаження на економіку; 12) низький рівень платіжної дисципліни; 13) велика«тінізація» економіки; 14) гіпертрофована диференціація населення за рівнемдоходів; 15) формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів,бездоглядних дітей) з числа тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млнробочих місць упродовж 90-х років, а житло — внаслідок відсутності правогозахисту від незаконних дій; 16) збільшення смертності внаслідок соціальнообумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів;17) криміналізація суспільства; 18) ігнорування підтримки соціального захистута забезпечення соціальних гарантій населення; 19) порушення прав людини з бокувладних структур; 20) витіснення більшості громадян-акціонерів зі сфериреальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основнихфондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважношахрайських структур при потуранні цим діям влади; 21) неефективна структуразовнішньої торгівлі тощо.
Вирішенняпроблеми обмежень соціального розвитку визначає межі соціалізації економіки закритеріями її гуманізації, оскільки обмеження формуються залежно від кількостітих, хто залишився без роботи і без житла, а іноді і без документів унаслідокнедосконалості законодавства або недотримання виконання його вимог щодообмеження шахрайства й афер у сфері економіки. Загальна чисельність таких людейза різними оцінками становить 10 % міського населення, проте насправді їхзначно більше з урахуванням такого ж контингенту сільського населення. Такимлюдям відмовляють у наданні медичних послуг, смітники — джерело їхніх доходів,вони на вулицях живуть, на вулицях і помирають. Безробіття, бідність сталипричиною десоціалізації сімей і виникнення на цій основі дитячоїбезпритульності. Ці явища існують на тлі постійного повторення основної метитрансформаційних реформ — побудови соціально орієнтованої економіки.
Таке насильствонад масами, що проявляється у благозвучності намірів і протилежності дій,лежить в основі парадоксальної ситуації, що саме тепер, після проголошеннядемократії, люди перестали цікавитися політикою. Але цей парадокс розкриваєтьсяпросто: у психології переживання відомо, що людина, яка не бачить ніякоговиходу з існуючої ситуації, впадає в стан фрустрації (поводиться цілком невідповідно до ситуації, наприклад б’ється головою об стіну або, навпаки, лежитьна підлозі, нерухомо дивлячись у стелю). Нагромаджені в суспільстві аномаліїнезаперечно свідчать про викривлення суспільних структур, відсутність уструктурі суспільних цінностей загальноцивілізаційних морально-етичних норм.Цим обумовлена необхідність зміни структури суспільних і політичних відносин,функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальноїсфер, оскільки нинішня українська економіка несе загрозу загострення соціальнихконфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичноговибуху.
Аналіз досвідурадикального реформування економіки України повністю підтверджує тезу щодоіндиферентності ультралібералізованого ринку до вирішення проблем соціальноїскладової економічного розвитку. Наймані працівники приватного секторуекономіки найчастіше позбавлені елементарних соціальних надбань — соціальногозахисту і забезпечення. Компрадорському капіталу через егоїстично обмеженепереважання власних інтересів і товарний підхід до людини властиво віднімати, ане поновлювати ресурси, особливо трудові. Досить сказати, що нині переважнабільшість працівників приватного сектору позбавлена елементарних соціальнихблаг щодо оплати відпусток, часу хвороби, подекуди відпустки не застосовуютьабо їх тривалість скорочена до 10 неоплачуваних робочих днів тощо. Згаданісоціальні негативи не є чимось несподіваним, непередбачуваним, особливо з оглядуна низький рівень моралі, відсутність духовних і моральних орієнтирів«соціальної меншості», але можна вести мову про абсолютну несумісність такихявищ із інтересами соціальної більшості. Отже, невідкладне практичне завданняполягає в тому, щоб забезпечити імперативний соціальний напрям розвитку економікив Україні.
Рушійною силоюперетворень соціальної сфери для відтворення системи соціального захистунаселення може стати лише держава, хоча це не означає повного повернення допатерналістської системи соціального захисту. У сучасному світі саме державнаполітика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинникомстворення системи соціально-економічних заходів, за допомогою яких держававпливає за певним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І це єголовною умовою забезпечення відповідності економічної діяльності соціальнимпрагненням суспільства. Отже, з огляду на це таким важливим є посилення ролідержави в розподілі та перерозподілі прибутків, соціалізації перехідного періодуз метою уникнення суспільних конфліктів.
За цим аспектомдержава є найважливішим елементом соціальної ринкової економіки, що повиннаформуватися, уникаючи тих кроків перехідної економіки, безперспективність якихв Україні очевидна. Це виявилося у безпрецедентному для мирного часу рівнідеградації всіх галузей соціальної сфери та утворенні найгіршого типусоціальної структури суспільства, яке дедалі виразніше поділяється на різніполюси, на одному з яких невелика частина населення (до 2 %), що становитьолігархічну верхівку влади, на другому полюсі — бідні люди (близько 60 %),розмір заробітної плати яких нижчий прожиткового мінімуму, пенсіонери,маргінали, паупери, пролетаріат, люмпен і бомжі, бездомні діти, які приреченіна злидні, зубожіння, жебрацтво. Крім цих полярних груп, 10 % населенняобслуговує багатіїв і 25 % — це так званий середній клас. Подібне нагромадженнятаких негативів є наслідком розвитку в Україні монополістичного капіталізму, ане соціально орієнтованої ринкової моделі економіки, що загрожує конфліктамиміж різними соціально-економічними групами і верствами суспільства тасуперечить державній економічній політиці демократичних західних суспільств[1].
Суттєвою вадоюсоціалізації української економіки є те, що в ній використовуються переважнонеадекватні методи підтримання соціальної сфери, позбавлені комплексності щодоврегулювання соціально-трудових відносин. У цій сфері й досі застосовуєтьсяпатерналістська політика всеохопної опіки населення, що мала місце зарадянських часів. Ця політика все одно неспроможна підвищити рівень мінімальнонеобхідних умов життєдіяльності та відтворення робочої сили з огляду на те, щолевова частина бюджетних коштів витрачається на підтримання неефективногопідприємництва, а не на соціальні цілі [2]. Подібний тип витрачання державнихкоштів не є ринковим і не здатний розв’язати жодної проблеми — ні піднесенняекономіки, ні підвищення добробуту громадян. За такого марнотратства суспільнихкоштів підвищення добробуту громадян, формування і підтримання підприємництва йсереднього класу як основної ланки, що зацікавлена у реформаційнихперетвореннях, та гаранта політичних свобод і демократичних прав стають вУкраїні неможливими.
Життєздатністьсоціально орієнтованої економіки забезпечується дотриманням необхідних межсоціального захисту, оскільки лише тоді створюються суспільні умови для того,щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої здібності,переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такоїекономіки — значний прошарок економічно активного населення, так званийсередній (між найбагатшими та бідними) клас матеріально забезпечених людей,далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальністьза свою долю і здатні стати двигуном економіки за своїм ставленням до праці,кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки танагромаджувати трудові прибутки.
Світовоюпрактикою доведено, що без середнього класу успішний розвиток країн у сучаснихумовах неможливий. Так, у розвинутих країнах середній клас, основою якого єсімейний бізнес, становить 2/3 суспільства, наприклад, у Швеції, Норвегії, Нідерландах,Бельгії це близько 70—75 % населення. Стандартними параметрами середнього класує розмір ВВП на одну людину, рівень освіти, тривалість життя, наявністьприватної власності та достатньої кількості майна (насамперед нерухомості),високий рівень достатку для процвітання власної сім’ї та усвідомлення себещасливою людиною, тобто середній клас формує власне і суспільне багатство,оскільки створює робочі місця, споживає послуги і творить навколо себе заможнийареал [3]. На жаль, нині в Україні відсутні суспільні умови для створеннясереднього класу, його становлення за деякими оцінками не відбулося і непланується у найближчому майбутньому [4], навпаки, непомірні податки, через яківилучається до 90 % доходу фізичної або юридичної особи, інфляція, яку панівнігрупи використовують як інструмент перерозподілу влади, грошей і власності насвою користь, свідчать про субоптимальний характер економіки [5]. На сучасномуетапі в українському суспільстві лише частково виявляють себе як середній класпрацівники державного менеджменту середнього рівня, які певним чиномадаптувалася до трансформаційних умов, чиновники середнього рангу, власникисередніх за розміром підприємств та нижчий прошарок вищої групи капіталістів.Проте слід зауважити, що такий середній клас не включає найбільш освіченої такваліфікованої групи населення, оскільки в Україні вона за соціальними умовамиіснування наближена до межі бідності або на рівні мінімального забезпечення.
Наявність ічисельне зростання середнього класу в українському суспільстві може статизапорукою формування ринкової економіки на основі приватної власності,економічної свободи, розвитку демократії, ліберально-демократичних цінностей тастворення власної національної еліти, оскільки до основних принципівфункціонування еліти суспільства відносять насамперед морально-етичні тадуховні цінності, а не рівень матеріального багатства. І навпаки, зі зменшеннямсереднього класу в суспільстві формується соціальна невизначеність тавідповідний ризик відкритої фази соціального конфлікту [6]. І якщо існуванняпривілейованого прошарку підприємців підриває конкуренцію, сприяє монополізаціїекономіки, то соціалізація ринку передбачає розширення й активізаціюрівноправної участі в ньому та в його регулюванні всього працездатногонаселення. Натомість нині маємо збереження відчуження громадян від засобіввиробництва, управління ринковими змінами, організації економіки, процесівприватизації. Таке відчуження набуває панівного характеру і звужує соціальнубазу реформування за рахунок усунення підприємливих груп населення, обмежує їхсвободу щодо вибору контактів, інформації, форм господарювання.
Отже, за цимнапрямом державою не забезпечені відповідні інституційні заходи щодо обмеженнянерівності і забезпечення всім громадянам повної економічної свободи, рівнихможливостей для досягнення успіху.
До того жперехідна економіка України потерпає від невизначеності не тільки межсоціалізації, а й відсутності теоретичного обґрунтування та перспективноїконцепції щодо вибору моделі соціально-економічного устрою суспільства. Томуспроби соціалізації видаються малозрозумілими, непослідовними і непереконливими,а популістські рішення, що спираються на кон’юнктурні цілі, мають наслідкомруйнування логіки соціальних пере-
творень і часто фінансово не забезпечені, а зобов’язання держави у соціальнійсфері, установлені законодавчо, значно перевищують фінансові можливостіреальних бюджетів.
Українськомусуспільству необхідно виробити нові підходи до визначення соціальної сфери таоцінювання її ролі в суспільному розвитку. Їх основою має бути визнання того,що людина — центр формування економічних і соціальних відносин, особистийдобробут її залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя йособливо від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно відїї внеску в результат виробництва. Тому одним із суттєвих завдань у сфері праціта соціальних відносин є недопущення того, аби людина як «засіб», факторвиробництва в економіці перетворювалася на інструмент.
Крім того, сферипраці і соціальних відносин повинні регулюватися з урахуванням соціальнихціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист ісоціальна справедливість, забезпечення належного життєвого рівня та захист відризиків життя, медичного обслуговування та освіти, підтримання високого рівнязайнятості й удосконалення її структури. У будь-якому разі не повиннапроводитися така соціально-економічна політика, яка спричинює збагачення однихсоціальних груп або класів за рахунок погіршення стану інших. Недотримання соціально-економічнихзасад справедливості в суспільстві унеможливлює соціальну стабільність таекономічне зростання. І соціальна, і економічна діяльність мають будуватися зурахуванням цього об’єктивного принципу, завдяки якому можна досягти узгодженостіекономічної ефективності та соціального ефекту.
Соціальний таекономічний порядок є тільки різними вимірниками і компонентами єдиногожиттєвого порядку, через це вони мають відповідати один одному, тобтоекономічний порядок має бути адекватним економічному зростанню та не підриватиекономічних стимулів. Утім в Україні давно підтримується невідповідність міжекономічним та соціальним, адже українська економіка давно забезпечиламожливості суттєвого підвищення заробітної плати й усієї соціальної сфери, алеце штучно стримується [7]. Отже, розірвано взаємозв’язок і взаємодоповнюваністьекономічного й соціального порядку та взаємозв’язок і взаємодоповнюваністьсоціальної та економічної сфер.
Досвід розвинутихкраїн слід урахувати й Україні. Посилення соціальної орієнтації економіки маєстати важливою характеристикою майбутньої стратегії соціально-економічногорозвитку. Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідженнясоціального забезпечення обумовили свого часу необхідність поглибленого аналізувідносин між працівниками в трудовому колективі та уважнішого ставлення досуспільних потреб людини. Цим питанням була присвячена низка праць економістів,соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданихпроблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці»,«співучасті трудівників», «якості трудового життя».
Для максимальногопристосування до потреб економічного розвитку і підтримання соціальноїстабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, якийзабезпечив би гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнивлюдину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання. Церозкріпачує працівника, сприяє усвідомленню ним своєї людської цінності,формуванню дієздатної особистості, економічно і соціально активної,раціональної за мисленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.
Такий підхід долюдського капіталу було сформовано економічною практикою провідних західнихкраїн, що дало змогу збудувати міцний теоретичний фундамент під практичнізаходи щодо розвитку людських ресурсів. Результатом визнання продуктивної природивкладень у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношенняекономічної і соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структуріробочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності далипоштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно відпрофесії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії людського капіталуформулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але вуповільненому темпі, і швидкість їх зростання й ступінь уповільнення позитивнопов’язані з рівнем освіти.
Виокремленняфактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерелоекономічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінилоставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальноїсфери як до непродуктивних і на цій основі дало змогу правильно визначити їхекономічну роль та поставити їх на одному рівні з галузями матеріальноговиробництва. Про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвідрозвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія,Південна Корея, Тайвань, уся стратегія прогресу яких відштовхувалася відрозвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявивсяглибокий вплив теорії людського капіталу на практику, що визначив докоріннізміни ставлення влади і ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їхресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутихкраїн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як факторпідвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почалирозглядатися як раціональна діяльність з економічного погляду.
Зростаннясоціалізації — це курс, що визначає загальний напрям руху, коли неминучасоціальна нерівність має бути збалансована пошуками справедливості, деіндивідуалізм урівноважується дуже розвинутим почуттям солідарності. Зростаннясоціальної орієнтації потребує підтримання певної рівноваги між демократичнимиінститутами і сильною державною владою, державним, регіональним,підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання,приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальноюсправедливістю, а ідеалам свободи і справедливості у суспільстві мають відповідатидві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін; 2)народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. Усучасному світі саме державна політика соціалізації економічного життя країнпостає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економічнихзаходів, за допомогою яких держава впливає на динаміку рівня та якості життянаселення. І це є головною умовою забезпечення відповідності економічноїдіяльності соціальним прагненням суспільства.
6.2 Методи та інструментисоціалізації економіки
Згідно зосновними принцами, обґрунтованими в концепції соціально орієнтованої ринковоїекономіки німецьких ордолібералів, на державу покладаються функції з формуваннянорм і цінностей, спрямованих на створення оптимальної функціональної структурисуспільства. У сучасних умовах держава повинна забезпечувати реалізаціюнасамперед таких загально цивілізаційних цінностей, як економічна ефективність, людська гідність (рівність можливостей тамінімальний рівень споживання), збільшення рівності здобутків (роулсіанські таутилітарні функції суспільного добробуту), свободу (вибору й здійсненняпідприємницької діяльності, конкуренції, отримання й поширення інформації,вибору місця проживання тощо), а також збереження інституційних цінностей(сім’ї, національного суверенітету держави та ін.).
Оптимальне співвідношення наведених вище складових соціально-економічногорозвитку, обумовлює раціоналізацію інструментів та методів державної політики.Використання методів реалізується переважно через механізми розподілу та перерозподілублаг у суспільстві. Насамперед ідеться про розподіл національного доходу черезбюджетну систему країни, яка ґрунтується на податковій політиці та політицідоходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції у розвитоксоціальної інфраструктури, тобто на «людський капітал», виплати соціальнихтрансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різнихпрошарків населення тощо. До методів соціального регулювання слід віднести ісоціальні трансферти — різні способи перерозподілу доходів, а також різногороду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочихмісць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулюваннядоходів і цін.
Соціалізаціяповинна передбачати широкий доступ до соціальних послуг через надання державнихкредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб унаслідокобмеженості ресурсів тільки для осіб з незначними доходами, а також до гарантованогомінімуму заробітної плати. Отже, проблеми розвитку соціальної сфери тіснопов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції усоціальну сферу у розвинутих країнах постають сьогодні важливою складовоюсуспільного прогресу. Взаємодія економічного і соціального означає не тільките, що економічний розвиток забезпечує зростання можливостей для задоволеннясоціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримання високоїекономічної активності. Соціалізація економіки має бути спрямована на виявленняпотенціалу людської особистості.
Соціальнаорієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічнуобстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільствазмінюються не тільки природні умови чи запаси ресурсів, а й людські потреби.Індивідуалістичність цільової функції суспільства обумовлює необхідністьпереоцінювання співвідношення складових економічного розвитку.
Зміни усоціальній сфері тісно пов’язані зі змінами в усіх сферах життєдіяльностісуспільства, тобто їм притаманна функціональна залежність відекономіко-політичної, гуманітарної та інших сфер суспільної взаємодії. Такевизначення соціального розвитку має багато аспектів і передбачає орієнтацією надуховне вдосконалення особистості, досягнення політичної і громадянської злагодив суспільстві, духовне вдосконалення суспільства через вплив на особистістьтощо. Йдеться про політичну, громадянську, економічну та соціальну стабільністьсуспільного і державного життя як обов’язкову передумову забезпечення належноїякості життя людини, її прав і свобод, тобто всіх тих детермінант, щовизначають категорію добробуту в суспільстві.
Зазначимо, щодуховні фактори разом з культурою буття народу, яка має спиратися на високийрівень суспільної моралі, справляють особливий вплив на соціальну сферу. Протесоціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі іншісфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватноперетворює кожну з них і разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер,унаслідок чого перебудовується, нейтралізує або асимілює ці впливи.
Оскількисуперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення —об’єктивна передумова діяльності індивідів та груп у соціальній сфері, основоюруху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх їїкомпонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб. Цей законуправляє функціонуванням як самого цілого, так і частин, що його створюють.Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, можестати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільніта особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреблюдей, і до соціально групової відмінності. Ця суперечність системна, вонавідтворює взаємодію елементів з системою і частини з цілим та виявляється якзагальна закономірність діалектичного процесу: роздвоєння об’єкта на протилежнічастини зі збереженням його як цілого.
Економічнийпрогрес тісно пов’язаний з прогресом соціальним, без цього взаємозв’язкунеможливий ані соціальний, ані економічний розвиток. Проте оцінити такийзв’язок складно, оскільки важко визначити результати соціальних процесів за допомогоюлише кількісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціальногота економічного — характерна риса системного суспільного розвитку. У ньомуекономічна якість прогресу однаковою мірою поєднується з соціальною якістю, щоконцептуально має передбачати домінування гуманістичних факторів, за якимилюдина визнається центром формування економічних і соціальних відносин.
Інтегральнимпоказником стану соціальної сфери суспільства виступає єдність істотних потребжиття людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери,рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальнесамопочуття людей, соціальна напруженість також конкретніші, пов’язані зоб’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості,соціальних груп у житлі, медичному і побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовномуспілкуванні, політичному житті.
Розвитоксоціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сферахарактеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляютьсяяк суттєві, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ іпроцесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодієюекономічних, політичних, соціокультурних виявів суспільного життя яккомпонентів конкретної соціальної системи суспільства, її взаємозв’язку зсуспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуютьсязавдяки діяльності людей, наукове пізнання якої можливе лише при врахуваннієдності об’єктивного та суб’єктивного. До них належать закони соціальнихпереміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвиткусоціальної структури, саморегулювання відносин на основі узгодження очікуваньсуб’єктів тощо.
Розвиток кожної зпідсистем соціальної сфери відбувається своїм шляхом, проте взаємозалежно.Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій,соціальної пам’яті обертається на практиці трагедіями для великої кількостілюдей, втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуваннюпротистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої є зайнятістьнаселення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить донарощування в суспільстві соціальних втрат, яким треба запобігати, а неприймати як невідворотне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності,солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню, та єкращими факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншимилюдьми, щоб не перетворити великі соціальні групи на супротивників реформ.
Диференціаціяекономічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересівкожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини, у тому числіті, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби —це потреби людини як особистості, що первісно задані самою природою людини ірозвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення тих чиінших потреб здійснюється за умов певного соціально-економічного порядку, тобтообмежень, що коригуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншимискладовими механізму. Пов’язано це з тим, що є угоди та дії, які гальмуютьконкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтуютьсоціальними інтересами на користь економічних. Тому має бути встановленийпорядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а такожнорм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона є безпосередньоюрушійною силою економічного розвитку між незалежними економічними суб’єктами.
У сучасних умовахпроцес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різномухарактеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліямфункціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певнимперіодом, який обумовлює поступовий розвиток. Отже, у розвитку будь-якоїекономічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості ірозпочинає переростати в іншу систему. Сьогодні в Україні існують усіпотенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделіна основі змін (це слід особливо підкреслити) в економічній стратегії, що полягаютьу визнанні пріоритетності структурної та промислової політики з урахуваннямфункціональної цілісності ринкової системи, та проведення приватизації якфактора підвищення економічної ефективності.
Основниминапрямами для реалізації такої моделі можуть бути:
¾ усебічнерозширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульованийпроцес з боку держави і поступового переходу до посилення ринковогосаморегулювання;
¾ цілеспрямованепідтримання державою ключових економічних параметрів, застосування критеріюекономічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегіїта тактики;
¾ виваженапромислова політика, цілеспрямована перебудова виробничої структури з метоюдосягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможностіекономіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;
¾ максимальнезалучення існуючої інституційної системи, урахування національної специфіки,використання історично сформованого менталітету економічних суб’єктів доекономічного процесу. Поєднання сильної держави з сильними суб’єктамигосподарювання на ринку;
¾ стимулюванняефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;
¾ постійневрахування соціальних проблем економічних перетворень.
Соціальноорієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарківсуспільства з різними потребами й ідеологічними установками, прагнення досвободи і рівності із самореалізацією кожного індивіда, традиційноїментальності із загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізмуприватної власності і тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієїстратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складникисоціально-економічної системи: виробничий потенціал, систему економічнихнадбудовних відносин та їх урахування з метою усунення деформацій і забезпеченнягармонійного розвитку суспільства.
Соціальнапереорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не яктактичний крок, а основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення вжиття завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічногорозвитку держави, розбудову в Україні ефективної соціально-орієнтованоїринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду дає змогу виокремити такіголовні напрями економічної стратегії держави для української економіки:формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпеченняекономічного зростання та подолання негативних наслідків незавершеної ринковоїтрансформації.
Перший напрям передбачає послідовнестворення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища,податковою і соціальною політикою функціями держави стають свідома побудоваринкових інститутів і підтримання псевдоринкової рівноваги за допомогоюутворення штучної координаційної структури, яка має підтримувати прогресивний рівеньсуспільного виробництва і з часом поступатиметься місцем сформованим ринковимважелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікоюповинно супроводжуватися посиленням непрямих методів управління. Формуванняоснов ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічноїсистеми.
Проте економічнастратегія набуває реальної сили, якщо здобуває масову підтримку різних класів,груп, прошарків (страт) населення, тому має бути сформована соціальна база дляїї втілення за умови дотримання соціальної справедливості та стабільності всуспільстві.
Другий напрям передбачає стримуванняпогіршення основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше,ніж стабілізація грошово-фінансової сфери, тобто включати стабілізаціювиробництва, рівня життя населення, захист довкілля тощо.
Третій напрям має реалізовувати досягненняперших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів дорозширення й удосконалення виробництва, структурної перебудови економіки наоснові структурних змін продуктивних сил із послідовним усуненняммакроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням іспоживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народногогосподарства, мікро- і макрорівнями, витратами і цінами, товарною і грошовоюмасами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників для забезпеченнязбалансованого самовідтворення економічної системи.
Четвертийнапрямповинен охоплювати заходи щодо подолання недоліків командно-адміністративноїсистеми через руйнацію владних управлінських структур та визначення критеріюефективності їх діяльності, формування і розвиток ринкових інституційнихструктур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободипідприємництва, застосування обмежень щодо зловживань бюрократичногочиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.
Здійснення економічноїстратегії за згаданими напрямами вимагає реалізації певних стратегічнихзавдань, які передбачають: переорієнтацію системи державних витрат;установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупногопопиту; розширення обсягів кредитування, особливо довгострокового;упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходидержави; розвиток прогресивних галузей народного господарства з визначеннямїхніх пріоритетів і перспектив; сприяння збільшенню заощаджень та інвестицій;регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій;обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення йогоструктури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних інедержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктівгосподарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальнийзахист населення; розвиток освіти, науки, культури тощо. Характерними ознакамисистеми економічної стратегії в Україні мають стати її цілісність,комплексність, узгодження елементів, неперервність у часі, послідовність інаступність.
Позитивну рольмає виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштівна структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створенняумов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного і соціальногострахування, емісію цінних паперів цільового призначення з невеликим терміномповернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційноїінфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційногопотенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів тавведення пільгової амортизації.
У кредитнійполітиці головним є активне кредитування із застосуванням диференційованостіпроцентних ставок залежно від їх цільового спрямування й суворого контролю заним. Стратегія різкого обмеження кредитування має бути замінена стратегієюкредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільнозастосовувати низькі процентні ставки для інвестиційних кредитів, запобігатизловживанням, зокрема через створення несприятливих макроекономічних умов дляспекулятивної активності. Інвестиційна стратегія при обмеженості державнихресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, у тому числііноземних, та зміну структури їх використання. Проте головним інвесторомУкраїни має стати його народ, а для цього насамперед необхідно, щобкваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні, а не нарівні жебраків. В Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реальної економіки,соціальної сфери тощо невиправдано низька, і водночас у кредитно-фінансовійсфері невиправдано завищена. Неприпустимо, що нині до бідної частини населенняналежить інтелектуальна його частина — працівники науки, освіти, охорониздоров’я, культури. Причому низький рівень реальної заробітної плати значноперевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом іпрацівників соціальної сфери зокрема не відповідають рівню можливостейекономіки України. До того ж ні середня, ні, тим більше, мінімальна заробітнаплата в Україні не виконує функції відтворення робочої сили навіть нанайнижчому рівні. Споживчий бюджет населення навіть з середніми доходами зарівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває намежі голодування. Проте слід пам’ятати, що низький рівень оплати праці — це нетільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Чим меншідоходи, тим менший (відповідно до попиту) рівень виробництва. Отже, нинішнінизькі доходи населення — фактор стримування розширення внутрішнього ринку татехнологічного оновлення виробництва.
Таким чином, нашаекономіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці міждвома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською і кейнсіанською,що у специфічних українських умовах стали, по суті, альтернативою міжпріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростанняреального сектору економіки є найбільш надійною основою вирішення всіхсоціально-економічних проблем, у тому числі призупинення інфляції, протетимчасово можна припустити і деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гостріобмеження на споживчі та інвестиційні товари.
Економіка Українизнову стала перед вибором напряму економічних перетворень. З огляду навикладене та з урахуванням уже набутого досвіду можна виділити такі стратегічнінапрями:
¾ пріоритетекономічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, щоведуть до ефективного використання ресурсів; економічного зростання, підвищеннярівня та якості життя населення;
¾ пріоритетреального сектору над спекулятивним та легітимної економіки над тіньовою.Будь-якими засобами, у тому числі адміністративними, необхідно розвернутигрошові потоки зі спекулятивного сектору до реального. Якщо стара економічнаполітика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тутпершочергове завдання для всіх гілок влади — створити грошово-кредитну систему,що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;
¾ переборотидемонетизацію економіки, у тому числі й засобами керованої інфляції.
Першочерговимизаходами подолання економічної кризи і забезпечення цивілізованого рівня життянаселення є активне впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічногорозвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованоїекономічної політики; конструктивне посилення політики держави в усіх сферахекономічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесівринкової трансформації.
Пріоритетнимибільш конкретними шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Українівиділено такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональноїпроцедури банкрутства щодо неконкурентоспроможних підприємств; формуванняфункціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційне та інвестиційнепідтримання всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва вгалузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання наекономіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризаціїта модернізації підприємств; легітимне упорядкування податкового тиску насуб’єктів та ліквідація тіньового сектору, особливо реприватизаціякримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможностінаселення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивноїпраці у вітчизняному виробництві.
Соціальноорієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхіднімежі соціального захисту, оскільки лише тоді забезпечуються суспільні умови длятого, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості,переходити до групи населення з більшими доходами. Соціальна база такоїекономіки — масовий прошарок економічно активного населення, яким виявляє себесередній клас, здатний стати двигуном економіки і виявляти вплив на проведенняактивної соціальної політики державою, що має стати головним пріоритетом у їїдіяльності.
6.3Інституційні основи соціальної економіки
Координуваннясоціальної економіки полягає у проведенні державою цілеспрямованої політикищодо забезпечення нею як суб’єктом економічних відносин формуванняінституційної структури соціальної сфери економіки і створення передумов для формуваннярізноманітних подібних інститутів іншими суб’єктами економічних відносин.
Соціальні функціїдержави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуютьсяКонституцією України і об’єднують численні складові, до основних з якихналежать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшеннямякості життя та стану генофонду; відтворення потенціалу ресурсів праці завимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо; забезпеченнязайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти,культури; поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами.Зокрема, на найближчий час конче потрібно головні зусилля зосередити на: 1)збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти,медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційноїкризи між різними групами населення, що вимагає від держави відповідногорегулювання доходів.
Формуваннясильних інститутів справедливо вважається більш важливим, ніж швидкістьпроведення реформ, проте на становлення інституційної системи в Українігальмівну дію виявляє фактор спадкоємності, коли в умовах інституційноїневпорядкованості приватизація відбулася в інтересах вузької групи суспільстваз особливими інтересами, що призвело до утворення переважно неефективнихвласників та розподільних коаліцій. Це, у свою чергу, суттєво впливає настворення і розбудову нової інституційної системи українського суспільства.
Такий підхід дореформування інституційної системи в Україні (особливо формальних норм)обумовив гостру політичну та адміністративну боротьбу як між різнимиполітичними угрупованнями та економічними групами, так і всередині владних структур(законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угрупованьта осіб), боротьба між якими точиться не за реалізацію загальнодержавнихінтересів, а за поліпшення власного становища або в інтересах груп.
Результатом такоїборотьби стало викривлення неформальних норм, пов’язаних зі сприйняттямзаконодавчої бази суспільством, що стає індикатором політичної нестабільності.Наслідками цього стали розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми«співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересахокремих осіб і корпоративно організованих груп, коли непривілейований приватнийсектор позбавлений можливості функціонувати у ринковому режимі, оскільки длячастини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державнихпільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватисяяк суспільне марнотратство. Отже, недосконалість інституційної системивиявляється у незабезпеченні дотримання стандартних правил взаємодії суб’єктівринку.
Як наслідок,гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею необхіднийпроцес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічноїсвободи людини та гарантій рівних умов для саморозвитку, рівноправної участі уринкових процесах усього працездатного населення. Натомість за необмеженоїдержавної влади «левіафана» та неадекватних підприємництву економічних умовтриває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління,організації та результатів праці, що має наслідком дестабілізацію суспільства,десоціалізацію особистості й можливість зловживання владним становищем.
Інституційніпастки, створені за період трансформаційних перетворень, гальмують процесиформування інституційної структури соціальної сфери економіки, що проявляєтьсяу непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, який незадовольняється, як відомо, лише заробітною платою, а щедро підживлюється зарахунок народу при потуранні держави додатковими пільгами щодо оплати житла,відпочинку, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю задіяльністю сьогоднішнього бюрократичного апарату, міцно укоріненогопсихологічно і матеріально в системі безоплатного існування за рахунок держави,у тому числі за привілейованим пенсійним забезпеченням — надто складний процес.Він потребує формування засад реальної демократії, з тим щоб покласти крайлицемірству державної влади щодо захисту основної маси населення та необмеженоїтурботи, що виявляється до найбільш забезпеченого прошарку українськогосуспільства, добре підгодованого приватизацією-розподілом державної власності.
Без скасуванняцих вад соціального буття в Україні важко розраховувати на створенняповнокровної інституційної системи, на довіру населення і позитивне сприйняттяреформ. Нині ж показником результативності соціальної діяльності держави є надзвичайнонизькі рівень та якість життя населення, скорочення соціальної сфери тазагальна бідність народу з відповідними показниками скорочення тривалості життята іншими параметрами, за якими оцінюються успіхи трансформаційних процесів.
Отже, соціальнаорієнтація економіки України стане можливою лише із запровадженням широкогокола інституційних заходів для підтримання певної рівноваги між демократичнимиінститутами і сильною державною владою, державним, регіональним,підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання,між приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальноюсправедливістю для збалансування соціальної нерівності, оскільки будь-якіперекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічноїсистеми. Органічний же розвиток рівною мірою визнає й економічні, і соціальніпараметри та їх взаємозв’язок, коли економічна якість розвитку (ефективність,дохідність) поєднується із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівеньдобробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо).
Інституційнізміни соціальної економіки постають як спосіб вирішення різнихорганізаційно-економічних завдань мікро- та макрорівнів шляхом удосконаленняабо формування окремих типів інститутів: регламентуванням державою правилпроведення колективних дій (законів, підзаконних актів), договірних відносинміж суб’єктами економічного процесу. Одні й ті самі економічні інститути водних випадках можуть бути ефективними, а в інших — гальмувати розвиток окремихсистем, зокрема систему охорони здоров’я, і це залежить не тільки від загальноїекономічної ситуації, в якій перебуває система на момент введення «нового»інституту. Ефективність інституційних змін насамперед залежить від загальноїінституційної структури кожної із систем.
Формуваннясоціальної інституційної системи відбувається під подвійним впливом інститутівусієї системи, в якій кожен з елементів (інститутів) зазнає впливуінституційного середовища і, у свою чергу, впливає на ефективність діяльностіінших інститутів та інституційної системи соціальної економіки у цілому. Типита форми як самих соціальних інститутів, так і їх комбінації доситьрізноманітні. Вони утворюють інституційну структуру соціальної економіки, щоохоплює сфери освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, системистрахування, громадського транспорту тощо. Важливо те, що ці інститутиобмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам.Сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, якийструктурує поведінку людей.
Практика довела,що ефективно можуть розвиватися лише «консенсусні» типи створюваних інститутів,тобто коли нова правова норма запроваджується внаслідок демократичного узгодженняі під пильною увагою держави щодо її дотримання. Велике значення має формуваннясоціальних інститутів зростання — приватної власності, конкуренції, відповідноїїм законодавчої бази, соціального страхування, оскільки саме вони є основоюстворення та розвитку громадянського суспільства.
Інститути усистемі соціальної економіки різняться формою та змістом, кожному типуінститутів притаманні як загальні риси, так і особливості, що в сукупностівизначають умови й наслідки їх одночасного функціонування. Цікавим щодо цього єприклад обмеження прав власності соціальною функцією. Так, у ст. 14 КонституціїФРН (1949 р.) законодавчо закріплено переважання суспільних інтересів надіндивідуальними щодо обмеження прав власника соціальними інтересами, тобтопередбачається домінування у суспільстві тенденції щодо використання власностіз метою досягнення загального добробуту. На сучасному етапі інституційнимиобмеженнями прав приватної власності виступають і такі заходи, як державнеоподаткування, пряме й опосередковане втручання держави у межах правогорегулювання економічної діяльності, забезпечення права робітників і службовцівна участь в управлінні підприємством, а також акціонерів, які володіють певноюкількістю акцій (але не найдрібніших акціонерів з одною-двома акціями).
Координаціясоціальної економіки здійснюється за умов відповідного інституційногозабезпечення, тобто вироблення відповідних норм права у сфері суспільних таекономічних відносин, а також заходів і дій держави, спрямованих на формуванняабо трансформацію існуючих інститутів власності, фінансових, соціальних,правових, політичних «правил гри», соціальних явищ (психологічних, етичних),які впливають на розвиток усієї економіки та соціальної сфери. Такимиінститутами є конкуренція, економічна свобода, монополії, держава, профспілки,податки, заробітна плата, страхування, сталий спосіб мислення, юридичні норми,правила, постанови, права соціальних верств, система відносин між суб’єктамигосподарювання тощо.
Соціальнестрахування та заробітна плата стають провідними механізмами збереження тазапобігання соціальних гарантій у випадках недопустимого зниження рівня життялюдини та відтворення можливих втрат унаслідок соціальних ризиків. ПрийнятаГенеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. загальна декларація прав людини визначилаправо кожного на соціальне забезпечення як від соціальних ризиків (хвороба,інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття), так і в усіх іншихвипадках втрати засобів до існування з причин, незалежних від людини,мінімальні норми такого захисту пізніше були визначені конвенцією Міжнародноїорганізації праці (МОП).
Інститутобов’язкового соціального страхування створений індустріальним суспільством длязабезпечення фінансування мінімальних соціальних гарантій у разі матеріальноїнезабезпеченості існування працездатного населення у зв’язку із втратоюпрацездатності (часткової, повної, тимчасової, постійної) або втратою місцяроботи.
Важливий інститутсоціального захисту населення — соціальна допомога, особливо найбіднішим, протеу перехідній економіці України фінансування цього напряму, особливо щодо забезпеченнянаселенню гарантованого мінімального доходу та відповідного рівня пенсій булонедостатнім. Система соціального захисту передбачає систему заходів,розроблених для забезпечення прожиткового мінімуму та доступу до гарантованихсоціальних послуг усіх членів суспільства: не тільки окремим громадянам, а йінститутам, від діяльності яких значною мірою залежить життєвий рівеньнаселення — це насамперед фінансування медичного обслуговування та освіти.
Серед надбудовнихфакторів інституційного вдосконалення соціальної економіки визначальну рольвідіграють юридичні, зокрема вдосконалення існуючих та прийняття нових правовихзаконів для формування юридичних форм інституційних змін у сфері базисних(економічних) відносин і вдосконалення на цій основі господарського механізму,який, у свою чергу, теж є важливим фактором інституційних перетворень.
Розвиток науки ітехнологій опосередковано впливає на зміни і перетворення соціально-економічнихінститутів через технолого-економічні (спеціалізація, кооперування) таорганізаційно-економічні відносини. Відсутність в Україні прогресивних зрушеньу сфері науки внаслідок недостатнього інституційного забезпечення танесформованості раціональних форм управління економікою призвели до погіршеннясоціального стану 90 % населення.
Максимальневикористання переваг запровадження ринкових відносин і на їх основі досягненняпозитивних зрушень у соціальній сфері неможливі без інституційного забезпеченняу суспільстві економічної свободи, що реалізується у різних формах і варіантахекономічної поведінки підприємств, сім’ї, індивідів щодо вибору сферизастосування своїх здібностей, знань, доходів тощо. Економічна свобода зурахуванням норм законодавства, інтересів інших суб’єктів господарюванняповинна поєднуватися з економічною відповідальністю.
Економічноюосновою свободи у сучасних умовах є поєднання приватної, колективної ідержавної власності, без значної частки якої на засоби виробництва, частинунаціонального доходу не може бути реалізована економічна свобода держави,існування самої економічної системи та в її межах приватної власності. Важливимдля розвитку трансформаційних процесів демократизації суспільства і самоїекономіки, у тому числі соціальної сфери, є забезпечення свободи інформаційноїсфери як основи незалежності засобів масової інформації, свободи слова,плюралізму та демократичних засад інформаційної діяльності, що визначаютьпрозорість усіх суспільних процесів, а отже, стають важливими чинниками їхудосконалення.
Зміна економічнихвідносин у процесі трансформації економіки обумовлює відповідні реформиінституційної структури, коли певні інститути припиняють своє існування зобов’язковим формуванням інших, більш придатних до існування у системі новихекономічних відносин, що особливо властиво сучасній українській економіці вцілому, для якої характерний пошук ефективних економічних механізмів івідповідних їм форм інституційної організації соціальної системи з метоюподальшого розвитку виробництва соціальних благ, підтримання рівня здоров’я нації,забезпечення соціального захисту населення на основі соціально прийнятногобалансу розподілу національного доходу.
Докорінних змінвимагають недосконалі та суперечливі закони, підзаконні акти, що регулюютьвідносини у сфері охорони здоров’я, освіти, пенсійного забезпечення. Новихпідходів потребують проблеми визначення заробітної плати в усіх сферах матеріальногоі нематеріального виробництва, оскільки нинішня середня заробітна плата вУкраїні ледь перевищує мінімально необхідний її рівень і не забезпечуєвідтворення робочої сили. Це призвело до того, що у державі немає навітьпростого відтворення населення і виникла загрозлива тенденція перевищення смертностінад народжуваністю, а отже, загроза депопуляції українського народу.
Змін потребуютьфінансові інститути, зокрема з метою адаптації сфери охорони здоров’я тасистеми пенсійного забезпечення до умов ринкової економіки, і ці зміни повинніпередбачати диференціацію підходів щодо організації їх фінансування та самофінансування.Так, важливою інституційною складовою сфери охорони здоров’я є забезпеченняконституційного права громадян України на безоплатну медичну допомогу. Не меншважлива складова — науково-дослідні інститути, діяльність яких є невід’ємнимелементом загальноекономічного інноваційного процесу. Найбільш ефективніінституційні зміни в цій галузі пов’язані з розвитком кооперації між державою,академічними центрами, фармацевтичними компаніями та компаніями, що виробляютьмедичну техніку за формою спільних дослідних центрів, консорціумів та спільнихдослідницьких програм.
Однією з гострихпроблем продовжує залишатися бюджетне забезпечення функціонування і розвиткусфери виробництва соціальних благ, тому відповідно має бути збільшенакоординаційна діяльність держави за цим напрямом, тобто держава повинна взятина себе: 1) забезпечення трудовими, матеріальними, фінансовими таінформаційними ресурсами наукової і дослідної роботи для здійсненняінноваційного розвитку економіки за аспектами досягнень НТП; 2) розвиток сфериохорони здоров’я, насамперед тих її ланок, що мають високий ступіньнеконкурентності та існування яких як соціального блага є необхідною умовою існуваннясуспільства (швидка допомога, санітарно-епідеміологічна служба,науково-дослідна робота тощо); 3) організацію колективних дій потенційнихспоживачів щодо ресурсного забезпечення сфери соціального виробництва; 4)заохочення колективних дій щодо забезпечення виробництва соціальних благ іпослуг.
Не можна вважатидосконалим перерозподіл обмежених коштів державного та місцевих бюджетів накористь соціального сектору економіки зі збільшенням загальної суми видатків насоціальний сектор у цілому. На практиці такий перерозподіл ресурсів на користьсоціалізації призведе до погіршення умов виробництва інших секторів економіки.Найбільш прийнятним вирішенням проблеми зростання обсягу фінансуваннясоціального сектору економіки є діяльність держави щодо оптимізації структуривсієї сукупності суспільних благ, ресурсного забезпечення їх виробництва тарозподіл фінансування за принципом економічної доцільності.
Без забезпеченнявисоких темпів економічного зростання та активної ролі держави щодовдосконалення податкової політики, збільшення обсягу дохідної частинидержавного та місцевих бюджетів істотне збільшення видатків на соціальніпотреби в найближчі роки малоймовірне, тому важливим напрямом діяльностідержави можна вважати залучення до соціальної сфери економіки позабюджетнихджерел фінансування.
Сьогодні одним ізтаких джерел могли б стати медичні страхові компанії як альтернативнийдержавній системі охорони здоров’я інститут. Інвестуючи страхові внески умедичну галузь, вони сприяли б створенню недержавних закладів охорони здоров’я.Нині страхові компанії не дають змоги широко користуватися послугами медичногострахування, оскільки вони перетворились у кращому випадку на посередників, а вгіршому — на структури для ухилення від сплати податків унаслідок недосконалогозаконодавства та надто низького рівня доходів більшої частини населення.
Отже, держава якзахід зростання соціальної сфери й економіки в цілому має рахуватися з такимважливим його джерелом, як зростання рівня соціального забезпечення населенняза рівнем заробітної плати.
Не можна визнатинормальною ситуацію, що склалася нині, коли найбільш дієвий вплив на проведеннядоцільної внутрішньої економічної політики та прийняття рішень на користь соціальногорозвитку української економіки справляють міжнародні чинники.
6.4 Соціальнаорієнтація НТП
Науково-технологічнийпрогрес як результат загального соціально-економічного, промислового йкультурного розвитку суспільства обумовлюється рівнем цього розвитку іспрямований на розв’язання комплексу економічних, соціальних та культурнихпроблем, що стоять перед багатогалузевим господарством країн з урахуваннямзростання чисельності населення та суспільних потреб. Узагальнюючим показникомНТП є стан розвитку технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованійпраці, і заміна ним технологічних способів виробництва, заснованих на машиннійі ручній праці. На жаль, в Україні на початку ХХІ ст. питома вага ручної працізалишається високою (до 40 %), як і рівень продуктивності праці. Останній упромисловості наприкінці 90-х років ХХ ст. був майже у 7—8 разів нижчим, ніж уСША, у сільському господарстві — майже в 10 разів, що свідчить про низькуефективність суспільного виробництва, заснованого на застарілих технологічнихпроцесах, предметах праці та недосконалих формах організації виробництва.
Між тим ниніінформатизація праці, кожної складової виробництва і всього технологічногопроцесу стала законом розвитку НТП і прикметною ознакою часу. Це якісно змінилорівень технологічної оснащеності (за сучасним визначенням — рівень розвиткуінформаційних технологій) і саму людину-працівника, рівень розвитку науки,наукомістких галузей, сприяло упровадженню найсучасніших форм і методіворганізації виробництва, підвищило ступінь застосування нових конструкційнихматеріалів (композитних, надчистих, надтвердих), принципово нових технологій(мембранних, плазмових тощо), які разом з досягненнями фундаментальних таприкладних наук якісно змінюють оволодіння людиною силами природи (зокремаядерною і термоядерною енергією) та її ставлення до природи у напрямі духовногоудосконалення людства.
На сучасномуетапі НТП закономірним є випереджувальний розвиток науки за ланцюгом «наука —технологія — виробництво» та розмежування і поділ праці за процесами науковоїдіяльності: фундаментальні дослідження, прикладні наукові дослідження і на їхоснові наукові розробки, що залучають поетапне створення нової продукції (експериментальних,дослідних зразків, дослідних партій, промислових зразків і партій, освоєнняпромислового виробництва). НТП нині становить основу триполюсної будовисучасної світової економіки, що призвело до збільшення розриву між розвинутимикраїнами і такими, що розвиваються. Цей розрив дедалі більше набуває ефекту«снігової кулі»: для освоєння, розвитку та перетворення у реальну продукціюдосягнень НТП країнам, які перебувають на периферії світового розвитку,необхідне нагромадження певної критичної маси як нематеріальних факторів(освітніх, наукових, культурних), так і матеріальних. Серед них найвагомішими єстворення дослідницької інфраструктури для здійснення наукового пошуку, одержаннярозробок і створення на їх основі нових видів продукції.
Отже, науканабуває вирішального значення на сучасному етапі розвитку, оскільки вонаперетворилася на безпосередню ефективну продуктивну силу суспільства, яказумовлює еволюційні та революційні зміни у сфері технологічного способувиробництва і на їх основі зміни інших елементів економічної системи (відносинекономічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних ігосподарського механізму) та всієї сукупності суспільних відносин — соціальних,політичних, правових тощо. Водночас НТП сам є результатом загальногосоціально-економічного, промислового і культурного розвитку суспільства, обумовлюєтьсярівнем цього розвитку і спрямований на розв’язання комплексу економічних,соціальних та культурних проблем, що стоять перед багатогалузевим господарствомкраїн, з урахуванням зростання населення та суспільних потреб.
Для України, щомає вагомий науково-технічний потенціал, одним із пріоритетних напрямівдержавної науково-технологічної політики повинно стати якісне трансформуваннянаукової сфери для забезпечення інноваційних зрушень за напрямом загальносвітовогоНТП.
Брак коштів івідверте ігнорування економічними відомствами визначених законодавством Українипріоритетів наукового розвитку спричинили зниження бюджетного фінансуваннянауки, а кризовий стан економіки ускладнив залучення коштів з інших джерел.Недостатність і хаотичність фінансування наукових досліджень не сприялиоптимальному використанню коштів. Непослідовність і неузгодженість дій апаратууправління при здійсненні науково-технологічної політики посилили негативнийсистемний ефект стосовно науки в цілому.
Глибокий спадвиробництва, лібералізація цін у торгівлі, втрата державного контролю надсуб’єктами економічної діяльності при майже повному збереженні державноївласності, порушення налагоджених десятиріччями господарських зв’язків зкраїнами СНД, надзвичайне зростання інфляції та дефіцит грошових платежів, авідповідно і збільшення дефіциту державного бюджету, призвели до глибокихекономічних змін у науковій сфері внаслідок скорочення фінансової підтримкинауки до рівня 0,5—0,8 % ВВП. Збереження наукових кадрів в умовах майже повногоскорочення витрат на придбання необхідних для проведення дослідного процесуобладнання і матеріалів поступово призвело до фактичного припинення науковоїдіяльності. Уже в 1992 р. наука втратила шосту частину науковців, і цей процестриває й нині.
У цей періодфактично відбувся майже повний розрив зв’язків науки з виробництвом, щовиявилося у зменшенні кількості безпосередніх замовлень на виконання НДДКР відпідприємств. Держава залишилася основним замовником на виконання НДДКР,щоправда, не завжди забезпечувала їх фінансування. У таких умовах навітьпозитивні явища щодо конкурсного фінансування наукових розробок за державниминауково-технологічними програмами було припинено відвертим ігноруванняморганами виконавчої влади Закону «Про основи державної політики у сферінауково-технічної діяльності», що не дозволило переломити негативних тенденційдеградації наукового потенціалу України. Брак коштів на виплату заробітної плати,безпрецедентне зростання заборгованості працівникам науки, примусовий перехідна скорочений режим роботи призвів до надзвичайного зростання рівня прихованогобезробіття в науковій сфері, яке за різними оцінками становило 90 %.
Такісоціально-економічні умови обмежили стартові можливості входження науки доринку, що позначилося і на стані виробництва, яке потребує глибокого оновлення.Усе це засвідчило неможливість проведення трансформації економіки на основівпровадження досягнень НТП та її соціалізації.
Отже, змінинаукової системи України з початку 1990 р. в основному відповідають умовамжорсткої державної консервативної політики, що характеризуєтьсянепріоритетністю наукового та інноваційного шляхів розвитку економіки у системідержавної підтримки. В Україні досі не створено необхідних умов для стимулюваннянауково-технологічного розвитку та інноваційної діяльності, а лише окресленозагальні контури механізму формування науково-технологічної політики. Певноюмірою це відбувається через опір управлінців, які керуються тезою пронеможливість в Україні інноваційного розвитку економіки, не розуміючи ключовогозначення науки у здійсненні НТП. Вони сподіваються, що такі технології рано чипізно прийдуть з-за кордону, не беручи до уваги, що реально трансфер технологійпов’язаний з надмірним ризиком як за економічними, так і за технологічними (утому числі екологічними) параметрами. Такий підхід обумовив вкрай недосконалета обмежене інституційне забезпечення науково-технологічного прогресу вУкраїні, яке поєднується з недостатнім фінансуванням державоюнауково-технологічних досліджень на тлі існування недосконалого оподаткування.
Сучасний арсеналзасобів державної підтримки наукових досліджень і розробок та інноваційноїактивності, передбачений законодавством України, надто бідний, незважаючи напроголошену у Законі України «Про основу державної політики у сфері наукової інауково-технічної діяльності» (1991 р.) державну пріоритетну підтримку розвиткунауки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складовоїнаціональної культури та освіти. На практиці такої підтримки держава незабезпечила, а стосовно оплати праці в науці та стимулювання науково-технічноїдіяльності дія згаданого закону була зупинена іншими законами, а такождекретами Кабміну та постановами Верховної Ради України.
Таке ставлення допроблем розвитку науково-технологічного прогресу свідчить про те, що держава непозбулася управлінських вад минулого, коли міністерства і відомства, по суті,були монополістами у своїй галузі. Це зумовлювало специфічний підхід до проблемНТП, який ускладнюється відсутністю в Україні традицій безпосередньогофункціонального державного регулювання та управління НТП. Науково-технологічнийта інноваційний розвиток багатьох країн світу свідчить, що за фінансуваннянауки на рівні 0,9 % ВВП вона виявляє себе в основному як витратна галузь.Отже, недофінансування науки не вигідне ні в економічному, ні в соціальномуплані, оскільки одне новостворене робоче місце науковця в науково-досліднійсфері сприяє створенню майже семи високопродуктивних робочих місць у виробничійсфері. Для ефективного проведення в життя державної політики щодо НТПнеобхідно, щоб уся система органів державного управління і все суспільствопрацювали на її реалізацію, а для цього необхідна соціальна переорієнтаціявсього суспільства.
Не будеперебільшенням висновок про те, що завоювання й утримання технологічноголідерства у світі Сполученими Штатами Америки є однією із найпоширеніших ідей уцій країні, яка утверджена у суспільній свідомості і стала мало не синонімомпатріотичних прагнень американців. Ідеями технологічного переважання насиченесуспільне життя Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчу участь унауково-технологічному оновленні виробництва практично всю націю. Ці ідеї сталипровідними щодо здійснення науково-технологічного прориву країнПівденно-Східної Азії. Водночас в Україні відсутні ознаки переорієнтаціїсистеми державного управління на здійснення науково-технологічної таінноваційної політики як головного фактора економічного і соціального розвитку.До того ж нерідко відомчі та особисті інтереси управлінців зовсім не збігаютьсяз визначальними напрямами НТП. Іноді, коли йдеться про надзвичайнузацікавленість країни у розробках, що забезпечують можливість відмовитися відімпорту якихось матеріалів, устаткування чи технологій, така відмова незбігається з особистими інтересами конкретних осіб, які здійснюють такийімпорт.
Важко заперечити,що на державному рівні в Україні не завжди здійснюється та політика, яка проголошується,або визначають і напрямляють її зовсім не ті суб’єкти, які повинні це робити.Здійснення науково-технологічної політики для забезпечення економічногозростання держави і вирішення соціальних проблем народу як неодмінної умовивходження України до кола технологічно розвинутих країн світу потребуєконцентрації зусиль усієї системи державного управління та послідовнихорганізаційно-контрольних заходів.
У розвинутихкраїнах, де наука виконує роль головного фактора відтворювального процесу,досягнуто необхідного рівня витрат на забезпечення ефективного використаннянауково-технологічного потенціалу. Так, відносні витрати у розрахунку на одногонауковця у розвинутих країнах становлять 100—180 тис. дол. США на рік. Таківитрати забезпечують стимулювання праці науковців і необхідні технологічніумови для проведення досліджень і наукових розробок. Фондоозброєністьдослідників у більшості розвинутих країн становить 50—60 тис. дол. США наодного зайнятого. Науково-технологічний сектор економіки розвинутих країнхарактеризується високою насиченістю робочої сили дослідниками: так, у Чехіїцей показник становить 23 дослідники на 10 тис. зайнятих в економіці, вУгорщині — 29, у Польщі — 34, Німеччині — 61, Японії — 96, у країнах ЄвропейськогоСоюзу — 50, в Україні — 41. Проте у згаданих країнах (крім Чехії)спостерігається тенденція постійного зростання кадрової забезпеченості, тоді якв Україні продовжується її скорочення [8].
Верховною РадоюУкраїни на початку нового тисячоліття затверджена нова Концепція науково-технологічногота інноваційного розвитку, яка передбачає активнішу позицію державних органівщодо розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіціта інших сферах. Передбачено зміни щодо соціального забезпечення науковоїсфери, зокрема підвищено заробітну плату окремим категоріям учених, істотнопідвищено пенсію науковцям. Але це свідчить лише про деякі зрушення у сферісоціального забезпечення науковців, а не про кардинальні цілеспрямовані змінинаукової та інноваційної систем, спрямовані на підвищення їх ефективності.
Існує ще однаможливість виведення економіки України на новий етап інноваційного розвиткузавдяки поглибленню міжнародного наукового співробітництва. За останні рокиістотно поліпшується його договірно-правова база. Підписано понад 30міжнародних угод про співпрацю у сфері науки і технологій. Розвиваєтьсянауково-технологічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом — заП’ятою програмою у сфері науково-технологічного розвитку і з фінансовоюпідтримкою комісією ЄС з питань науки та технологій. Зокрема, реалізуютьсяініціативи ЄС у сфері науково-технологічного розвитку (INTAS, TACIS, COPERNICUSтощо), хоча відсутність угоди про науково-технологічне співробітництво Україниз Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.
Вагомою нині стаєспівпраця українських дослідників із науковими організаціями США черезамериканські міжнародні фонди, зокрема Фонд цивільних досліджень та розвиткуСША.
Співпраця вченихУкраїни з такою міжнародною організацією, як НАТО, у науково-технологічнійсфері є одним з перспективних напрямів діяльності програм Ради євроатлантичногопартнерства. Так, за науковою програмою НАТО українськими науковцями отриманопонад 480 грантів, за їх кількістю Україна посідає друге місце після Росіїсеред країн євроатлантичного партнерства. Активізується такожнауково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи — Іспанією, Італією,Португалією та Грецією.
Позитивнатенденція розширення і поглиблення міжнародного співробітництва з Україною унауковій сфері, підвищення авторитету країни сприятимуть залученню інвестицій урозвиток національної науки і новітніх технологій, збереженню і розвитку їїнауково-технологічного потенціалу. Проте ефективність міжнародноїнауково-технологічної співпраці, темпи її розвитку значною мірою гальмуютьсядвома факторами: недосконалістю вітчизняного законодавства та йогоневідповідністю світовим нормам, невизначеністю на державному рівністратегічного курсу переорієнтації науково-технологічного розвитку країни зурахуванням потенціалу та потреб національного науково-технологічного таекономічного розвитку.
Міжнароднанауково-технологічна співпраця у сучасному світі є невід’ємною складовоюнаукового життя. Крім надзвичайно позитивного впливу наукового спілкуваннявчених на результативність дослідницького процесу, для України необхідність найтіснішогоспівробітництва із зарубіжними колегами посилюється ще й через дуже скрутнематеріально-технічне становище багатьох наукових колективів, які позбавленіможливості оновлювати наукове обладнання та закуповувати сучасні прилади іреактиви. Українські вчені нерідко виконують експериментальну частину науковихробіт під час кількамісячних відряджень до дослідних центрів розвинутих країн,а потім повертаються і обробляють та узагальнюють отримані результати вдома.Отже, лише завдяки співпраці українських науковців з ученими інших країн таучасті у виконанні міжнародних проектів вдалося зберегти ряд наукових шкілУкраїни.
/>Наша держава робить перші крокидо цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічнийпростір, оскільки до останнього часу вона не досягла статусу суб’єкта науково-технологічноїспівпраці і залишається країною, що постачає інтелектуальний потенціал дляінших, більш розвинутих країн.
У зв’язку з цимУкраїна має скористатися можливостями міжнародної науково-технологічноїспівпраці для зміцнення своїх позицій серед розвинутих країн світу і Європи.
Реальнеприскорення соціально-економічного розвитку України, вихід вітчизняноговиробника на світові ринки високотехнологічної і конкурентоспроможної продукціїстануть можливими лише за умови інноваційного перетворення виробничого потенціалуна основі впровадження власних науково-технологічних розробок, розширенняміжнародного співробітництва у науково-технологічній сфері або прямоготрансферу технологій, який, проте, завжди виявляється шляхом, що потребуєнайбільших фінансових витрат і пов’язаний із цілою низкою ускладнень.
Розвитоктехнологічного потенціалу України, як і всієї економіки (у тому числісоціальної сфери), гальмується існуванням надвитратності та неприпустимовеликої енерго- і матеріалоємності промисловості. Тому саме з урахуваннямнеобхідності їх подолання і повинні формуватися пріоритетні напрями науково-технологічногота інноваційного розвитку країни. Водночас слід брати до уваги, що длядосягнення відчутного ефекту на пріоритетних напрямах розвитку, як свідчитьсвітова практика, повинно зосереджуватися у 3—4 рази більше ресурсів, ніж нанепріоритетних.
Усе це вимагаєпристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики до потребпідтримання інноваційного характеру розвитку економіки; формування політикиобміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти; забезпечення юридичнихгарантій, що стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційнихпідприємств і фірм; розвиток комп’ютерних систем збирання та обробкиінформації, підтримання прийняття рішень, консультаційної мережі дляпідприємств і фізичних осіб.
Для успішноговдосконалення технологічних процесів виробництва все більшого значення набуваєзабезпечення потреб у відповідний науково-технологічній інформації тавпровадження сучасних інформаційних технологій, на які у світі вкладають коштипрактично всі користувачі. Разом з тим вирішенню цієї проблеми має сприяти ідержава. У зв’язку із відсутністю в Україні технологічних можливостейкористування банками даних глобальних мереж повинні використовуватися внутрішніможливості вітчизняного інформаційного ринку, особливо інформація щодо трансферутехнологій.
При цьому важливовраховувати можливий ризик використання трансферу технологій, що несуть загрозудля здоров’я населення або довкілля, а отже, необхідно застосовувати відповідніорганізаційно-інституційні обмеження та соціальні системи перепідготовкипрацівників.
Реалізаціютрансферу технологій найчастіше розглядають як передавання ноу-хау ітехнологічного обладнання між двома країнами. Застосовують також трансферитехнологій внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжрегіональний. Іноді владні структури,використовуючи трансфер високих технологій, особливо з метою вирішеннявійськових проблем, роблять неадекватні непродуктивні витрати, які породжуютьнові соціальні та економічні проблеми. Подібні факти спостерігалися вколишньому СРСР, коли рішення про трансфери технологій приймалися з огляду напідвищення міжнародного престижу та забезпечення військової переваги.Найчастіше у країнах, що реформуються, для державної підтримки трансферутехнологій коштів просто немає. Для оптимізації ризиків трансферу технологійдержава має запроваджувати прийнятний для неї напрям технологічногопереоснащення виробництва на основі забезпечення балансу інтересів вітчизнянихрозробників і зарубіжних утримувачів технологій. Відкритість ринку технологійкраїн, що розвиваються, може спричинити економічне уярмлення, тому найбільшихуспіхів в економічному зростанні досягають країни, де науково-технологічнийрозвиток перебуває під пильним контролем держави щодо реалізації та своєчасногокоригування економічного та соціального курсу.
Незважаючи назаходи, що здійснюються в Україні для поліпшення стану навколишньогосередовища, продовжується експлуатація природних багатств виробниками з оглядулише на власні інтереси. Тому забруднення навколишнього середовища та порушенняекологічних зв’язків в екосистемах стали сьогодні глобальними соціальнимипроблемами. Якість навколишнього середовища головним чином визначаєтьсясоціальною та технологічною організацією виробництва.
В Українівирішення цих завдань передбачає необхідність зламу механізмів гальмуваннянауково-технологічного прогресу корпоративно-бюрократичною системою перехідноїекономіки (зі збереженням досягнутого раніше науково-технологічного потенціалу)шляхом здійснення демократичної реформи власності, подолання монополізму ірозвитку асоційованих, а не корпоративних форм великих виробництв і підтриманняасоційованих форм дрібного підприємництва, руху до демократичного регулюванняринку і розвитку соціального забезпечення людини.
Важливо такожмаксимізувати можливості здійснення діяльності громадськими організаціями яксуб’єктами науково-технологічної політики реалізації НТП, зокрема длязапобігання виникненню певного протистояння влади і громадськості при вирішенніпроблем екологічної безпеки, щоб уникнути започаткування сумнівних за своїминаслідками проектів, оскільки громадським науковим організаціями належитьвеличезний сукупний потенціал людської ініціативи і професійних знань,залучення яких до реалізації НТП сприятиме успіху інноваційного розвиткуукраїнської економіки.
Соціальнаорієнтація НТП передбачає націленість науково-технологічної системи навирішення глобальних завдань соціального розвитку: підвищення якості життя,управління людськими ресурсами, інформатизації суспільства; підвищенняконкурентоспроможності; забезпечення сталого розвитку економіки; вирішенняпроблем енергозабезпечення, охорони довкілля. Очікується, що держава унайближчі десятиріччя, як і раніше, відіграватиме важливу роль щодостимулювання, регулювання та координації НТП і ще більше сконцентрує своїзусилля на формуванні національних інноваційних систем, зокрема через канализахідноєвропейської науково-технологічної співпраці.
Ниніінтелектуальні зусилля світової науки спрямовані на вдосконалення інформаційнихтехнологій, біології, найновіших методів біоінженерії, досліджень геному людини(у тому числі генної терапії) та засобів боротьби з найпоширенішими хворобами,особливо за сферами трансплантології та імунології. Людство прагне засобамибіології повернутися до своїх основ, подовжити активну життєдіяльність людинита максимально удосконалити якість існування, на підтримання якого і спрямованіінформаційні технології. Очікується, що подальша глобалізація НТП і пов’язані зним зміни суспільних потреб приведуть до створення і широкого впровадження унайближчі 40—50 років більш досконалих інформаційних технологій. З їхвикористанням розпочнеться перехід до нового технологічного укладу, який, заоцінками експертів, базуватиметься на неречових (польових) технологіях тазасобах передавання інформації за допомогою квантових комп’ютерів.
Таким чином,інформація стане найціннішим ресурсом розвитку за ноосферною перспективоюлюдства і переходом до інформаційного суспільства, в якому більшість людейпрацюватиме у сфері інформаційного, а не матеріального виробництва. Унаслідокцього питома вага інформаційних продуктів і послуг у загальній структурівалового продукту зросте масштабно. Це визначатиме зростання соціальногозначення цих проблем у зв’язку з необхідністю досягнення відповідного рівнязрілості економіки й усієї соціальної практики для перебудови інформаційноїструктури суспільства, оскільки нині навіть економічно найрозвинутіші країни щедалекі від такого рівня забезпечення інформаційного прогресу.
Соціалізаціяекономіки, її орієнтація на розвиток людини постають як процеси постійногопошуку й удосконалення засобів її реалізації на шляхах НТП. Тут діє загальнеправило: чим вищий економічний потенціал суспільства, тим більше можливостейдля розвиту людини, її творчості й віддачі у загальний і технологічний прогрес,які збільшують можливості для зростання економічної сфери, суспільногодобробуту, а отже і розвитку самої людини.
Перехіднійекономіці України властива специфічна технологічна структура, яка міститьдоіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні складові. Розвинутііндустріальні технології, що наближаються до автоматизованих, відзначаютьсянеобхідною гнучкістю і здатністю до переналагодження відповідно до швидкозмінюванихпотреб виробництва. Отже, й у суспільній технологічній структурі таківиробництва потребують форсованого розвитку і припинення процесів оновленнядоіндустріальних виробництв для сприяння прискореному оновленню фондів тихгалузей, де можливе найшвидше впровадження гнучких технологій. Це дасть змогуздійснити перехід від технологічних диспропорцій, властивих попереднійекономічній моделі, до нової соціально-економічної та технологічної якостісуспільства, тобто постіндустріальні технології стають базовими для здійсненнявиходу перехідної економіки із кризи. В Україні застосування таких технологійнасамперед має охопити науку, освіту, культуру та низку галузей так званихвисоких технологій (мікробіологія, електроніка, інформаційні технології,літако- і ракетобудування тощо).
Щодо технологічновідсталих виробництв повинна застосовуватися політика їх згортання з одночаснимперенавчанням і перекваліфікацією працівників для використання в індустріальнихта постіндустріальних галузях. У цьому сенсі освіта і культура стаютьтехнологічними факторами економіки.
Важливим напрямомприскореного розвитку економіки є модернізація та якісні зміни технологій утаких відсталих галузях, як будівництво, сільське господарство, переробна,харчова, легка промисловість, технологічними укладами яких залишаються раннійіндустріальний і доіндустріальний, а для цього теж необхідний випереджальнийрозвиток гнучких технологій та налагодження виробництва обладнання длязабезпечення цих галузей. Зростання у таких галузях може активізувати прогресінших сфер нині диспропорційної структури економіки.
Для забезпеченняруху сучасної економіки України до постіндустріального, постринковогосуспільства, орієнтованого на прогрес людини, має бути здійснена перебудова їїгалузевої структури з пріоритетом: 1) соціокультурних сфер, що забезпечуютьбезпосереднє відтворення людини; 2) розвитку сфер, що забезпечують технологічніумови такого відтворення: наукомістка обробна промисловість, високі технології;3) розвитку інфраструктури та інформаційних технологій. Це передбачає не тількиякісні зміни технологій важкої промисловості, машинобудування, легкої тахарчової промисловості, сільського господарства, а й відносне скороченнячисельності зайнятих у них.
Проте здійсненнявсіх цих заходів здатне породити низку інших проблем, якщо не враховуватитакого важливого складника суспільного багатства, як здатність людини, суб’єктаекономічних відносин, до соціальної творчості — створення нових формекономічної поведінки та життєдіяльності. Сьогодні нездатність більшої частининаселення ефективно брати участь у процесах розбудови і використання ринковихінститутів, залучатися до системи ринкових відносин стає гальмом розвиткуринку, а низький рівень здатності брати участь у самоуправлінні і формуванніорганізацій для захисту своїх прав (працівника, споживача, мешканця) гальмуєсучасні постринкові, соціалізовані форми економічного життя. Власне, ціпараметри і визначили соціальну індиферентність сучасного українськогосуспільства.
Загалом соціальнутворчість людини необхідно означити як ширше поняття, що включає вужче —підприємницьку діяльність, тобто йдеться про те, що інноваційні здібностілюдини, колективу мають бути спрямовані на цінності сучасного ринку, збільшеннягрошового багатства, досягнення макроекономічної рівноваги тощо. Інша річ, щосьогодні розширеного відтворення набуває бюрократична система влади, якасупроводжується розпадом форми поєднання виробників зі споживачами, працівників— із засобами виробництва. Продовжується відтворення відносин відчуженняпрацівника від засобів виробництва, властивих попередній економічній моделі, іцей процес передбачає створення відповідних інституційно-правових форм.
Однією іззакономірностей становлення нинішньої форми фінансово-монополістичногокапіталізму є підпорядкування інтересів особистості інтересам структури.Асоціальний тип відтворення для самозбереження та розвитку бюрократичноїсистеми, а не для споживання і збільшення прибутків визначають рух такоїсистеми, яка до того ж виявляє тенденцію до монополізації ринку. Соціальнізавдання ця система вирішує як елемент, що забезпечує її стабільність.Звичайно, механізми боротьби працівників за вирішення своїх соціальних проблемі реалізацію соціальних прав бюрократична система активно придушує.
Унаслідок усіхцих процесів невідворотно відбувається відторгнення економікою сучасних постіндустріальнихтехнологій та культурного прогресу, які базуються на можливостях вільногорозвитку особистості у соціально орієнтованому виробництві.
І разом з тимзазначеним тенденціям протистоять тенденції соціалізації, що породжуютьсяінтересами найманих працівників, які мають певний досвід соціальної творчості уминулому — і така соціальна творчість є загрозою руйнування сформованих інститутівта подолання відчуження працівників від засобів виробництва.
У перехіднійекономіці України боротьба цих двох тенденцій відтворювального процесустановить сутність сучасної економічної кризи, що має наслідком глибокудепресію соціальної, наукової сфер та культури. Для перехідної економікиУкраїни типовим стало відтворення відносин архаїчного капіталізму: жорсткаексплуатація за рахунок інтенсифікації праці, широке використання ручної праці,позаекономічні форми примушування до праці, придушення інноваційногопотенціалу, становлення примітивних форм організації праці, практичнавідсутність системи соціального захисту (соціального страхування, гарантій уразі непрацездатності, отримання пенсій тощо).
Зауважимо, щорозвиток асоціювання постає нині як загальносвітова тенденція соціалізації вмежах колективних підприємств «народного» сектору в загальному поступу до«економіки для людини» і перетворення здібностей людини на економічний потенціал,матеріальне суспільне багатство. Така економіка створює стимули та переборюєперешкоди для науково-технологічного, соціального і гуманітарного прогресу.
Саме НТП стаєзасобом забезпечення зростання соціально гарантованого мінімуму, поліпшеннясоціального захисту, скорочення робочого часу, збільшення вільного часу таполегшення процесу праці, і саме НТП сприяє реалізації практичної здатностітрудівників брати участь у вирішенні питань ефективного використанняінноваційного потенціалу (передусім самих працівників) для забезпеченнянауково-технологічного прогресу. Тобто реальні власники в економіці на мікро-та макрорівнях, якими є на колективних підприємствах більшість трудівників,включно з професійними менеджерами, і дрібні приватні власники, зацікавлені уреалізації інновацій, забезпечують ініціювання застосування досягнень НТП векономіці.
У той час якнинішня економічна ситуація в Україні з її величезними диспропорціями таінституційною незабезпеченістю створили протилежну мотиваційну атмосферу, колибільш вигідною формою використання капіталу стає посередницька діяльність, а ненауково-технологічний прогрес, лобістські структури, що виражають економічніінтереси специфічних груп тиску, більше зацікавлені у консерваціїтехнологічного та гуманітарного розвитку, а наявний у країні науковий ітехнологічний потенціал придушений, зберігається монополізм і економіка маєекстенсивний характер відтворення.
Практикаперехідної економіки підтвердила, що переборення бюрократичного гальмуваннянауково-технологічного прогресу є основною проблемою економіки. Щоб подолати їїнеобхідно усунути монополізм та корпоративні форми організації економічногожиття, оскільки вони відтворюють негативні тенденції не тільки стосовновласності, а й у формах економічної організації суспільства, ринку,технологічних, економічних і соціальних інновацій, та зацікавлені у консерваціїнинішнього стану справ для збереження корпоративних переваг. Обмеженнямонополізму потребує застосування таких заходів: 1) усунення соціальнихнаслідків монополізації ринків зі збереженням, якщо це технологічно таекономічно ефективно, великих господарських систем, що концентрують науковий таінноваційний потенціал; 2) формування контрмонополій споживачів та працівників;3) демократичне суспільне регулювання конкурентного ринкового середовища; 4)розвиток самоуправління тощо.
Для реалізаціїНТП необхідно стимулювати приплив інвестицій, ресурсів і насамперед людей усфери науки, освіти, високих технологій. Між тим упродовж 1990-х років вУкраїні спостерігалося скорочення фінансування наукової сфери, глибокі структурнідиспропорції, корпоративно-монополістична організація ринку, відсутністьцілеспрямованої структурної та науково-технологічної політики, що призвело доконцентрації капіталу, людських і технологічних ресурсів у сфері посередницькоїдіяльності, до втечі капіталу за кордон, консервації його у нерухомості. Іншіформи нагромадження капіталу — довгострокові капіталовкладення у людські здібності,науково-технологічний прогрес виявилися з економічного погляду невигідними. Длязламу системи гальмування НТП, особливо для усунення бар’єрів до впровадженняйого досягнень у реальну економіку необхідна інша система відносин відтворення,інша організація ринку, оскільки вони повинні забезпечувати об’єктивнузацікавленість інвесторів у розвитку НТП та людини як суб’єкта творчоїдіяльності, розвитку фундаментальних та прикладних галузей науки, освіти,культури.
Усе це потребуєподолання кризи у сфері НТП шляхом зміни системи економічних відносин унауковій галузі, системі освіти, культури через розвиток як ринкових, так іпостринкових форм організації: вільне асоціювання діячів науки та культури,розвиток пошукових досліджень у формах вільної творчої самоорганізації,співтворчості з державною підтримкою та через демократичне соціальнерегулювання розвитку науки.
Скороченнядержавного фінансування науки, примітивні комерційні форми організації наукипризводять до ще більшого гальмування НТП, ніж це було у недалекий застійнийперіод. Важливо не руйнувати потенціал великих науково-виробничих комплексів, уяких сконцентровані залишки науково-технологічного потенціалу українськоїекономіки, а застосовувати цілеспрямовану суспільну і державну підтримку найважливішихнаукових центрів та центрів наукових технологій, центрів освіти, культури. Ітільки тенденція соціалізації здатна запобігти цьому нищеннюнауково-технологічного, інноваційного та культурного потенціалів.
Висхідний стантрансформаційних перетворень обумовлює величезне коло проблем щодозапровадження ринкових реформ, несе загрозу конкуренції, НТП та регресивний типрозвитку. Подолання суперечності відтворення перехідної економіки, яка полягаєв тому, що найважливішими складниками такого відтворення стає певна системасуспільного регулювання відтворювальних процесів (у тому числі відтвореннявідносин власності) та динаміка їх перетворень, дозволить оптимізуватиструктуру суспільства. Основним питанням тут є регулювання відносин поєднанняпрацівника із засобами виробництва та процесів зайнятості. Проте найважливішоюскладовою має бути людина, яка є головною метою економічного розвитку, головнимресурсом і має стати суб’єктом соціально-економічної творчості, творцемсуспільного багатства. Людина може бути підпорядкована законам ринку і вестисебе як homo оeconomicus і може бути творцем нових суспільних відносин, отже,рухатися до асоційованих форм поєднання працівника із засобами виробництва, заяких буде переборюватися їх відчуження, а звільнення робочої сили матименаслідком лише необхідність перенавчання, а не збільшення безробіття. І тут надопомогу прийде така знайома форма стимулювання, як соціальне замовленнянауково-технологічного прогресу, оскільки перехідна економіка зберігаєможливості щодо соціальної переорієнтації НТП за загальнолюдським напрямомрозвитку економіки, орієнтованої на розвиток людини: економія праці та прогресїї творчого змісту; зміна макроекономічної структури для забезпечення розвиткулюдини; зростання тривалості та якості вільного часу; забезпечення прогресунауки, освіти, культури; підвищення якості продукції; вирішення екологічнихпроблем довкілля.
Саме згадані ціліпостають визначальними щодо НТП, який є засобом їх вирішення, проте необхіднанова якість НТП з огляду на системну кризу економіки України, якахарактеризується відсутністю стимулів і недостатньою матеріально-технічноюбазою НТП, існуванням диспропорцій, труднощами соціально-культурної кризи тазниженням інноваційного потенціалу населення. Така нова якість може бути досягнутаяк соціально-економічне замовлення НТП у перехідній економіці — розвиток наукиі технологій як засобу для зростання соціально-економічної ефективності. Неменш важливо забезпечити гуманітарний (соціально-культурний) прогрес за такимисферами: педагогіка, медицина, культура, охорона природи; соціальні інновації —створення нових сфер соціально-економічної організації суспільства; науково-технологічніінновації та їх упровадження.
Соціальнаорієнтація НТП у перехідній економіці України полягає у забезпеченніінтенсивного типу відтворення з відповідним використанням найсучаснішихтехнологій, притаманного традиційному індустріальному суспільству, а також урозширенні можливостей розвитку постіндустріального інтенсивного відтворення.До оптимальних шляхів реалізації програми соціалізації економічної системи усферах виробництва, культури, освіти, науки слід віднести:
1) відповідніінституційні перетворення і соціальне підтримання розвитку та використаннятворчого потенціалу кожного працівника;
2) стимулюваннянауково-технічного та гуманітарного прогресу державними засобами, забезпеченнясуспільної та приватної підтримки різних форм інноваційної діяльності;
3) забезпеченнясвободи створення різного роду колективів, творчих союзів, партнерства в науці,педагогічній та соціальній сферах, надання пільг для піонерних форм такоїдіяльності, для найповнішого використання творчого потенціалу людини та НТП;
4) створеннясистеми освіти для формування творчої особистості, здатної насамперед дошвидкого перенавчання, перекваліфікації, наділеної широкими різнобічнимизнаннями та високим потенціалом інноваційної діяльності;
5) створеннясистеми відносин у суспільстві, колективі, які забезпечують вивільненняінноваційного потенціалу всіх працівників: ідеться про партисипативнеуправління, створення сімейних фірм, запровадження «людських відносин», це,власне, той досвід, який частково запроваджувався у формі соціалістичногозмагання, яке переважно було бюрократичним механізмом централізованогоспонукання працівників. Такі форми сприяють запровадженню і вдосконаленнюметодів організації праці, виробничого процесу, всього економічного механізму;
6) запровадженняметодів самоуправління колективами для вирішення завдань стимулювання інноваційкожного працівника;
7) підтриманняпідприємницької діяльності як засобу демократичної організації управліннятехнологічним процесом;
8) виробленняі запровадження системи пільг науково-технологічним, економічним і соціальнимноваторам (особам і колективам, фірмам, суспільним об’єднанням, державним структурам,приватному колективному і державному бізнесу) для впровадження досягненьнауково-технологічного та гуманітарного прогресу;
9) формуванняцільових програм структурної перебудови економіки та засобів здійсненнянауково-технологічного і гуманітарного прогресу.
Суспільні фонди,конкурси, спеціальні програми, спрямовані на підтримання окремих осіб, зайнятихнауковою діяльністю, різних суспільних організацій, невеликих науковихколективів, великих науково-технологічних комплексів та науково-досліднихінститутів належать до арсеналу засобів, що можуть застосовуватися дляпідтримання різних форм інноваційної діяльності.
Не менш важливимє створення інформаційних систем, що забезпечують загальний доступ доінформації (банків даних) для інноваційної творчої діяльності, і цезабезпечення має бути безоплатним на відміну від комерційного використанняінформації, коли інформація використовується на умовах платності для одержаннягрошового, матеріального доходу.
І нарешті, слідзазначити, що якихось особливих стимулів НТП стосовно соціальної орієнтації,які діють окремо, в економіці не існує, крім стимулів економічного розвитку.
Літературадо розділу 6
1. Соскін І. Формуваннясереднього класу – основа прискорення руху України до НАТО // Економічнийчасопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.
2. Симоненко В. Біль //Економіст. — 2003. — № 1. — С. 12—15.
3. Соскін І. Формуваннясереднього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічнийчасопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.
4. Хрисанова С. Неактуальністькласового підходу в умовах трансформаційного суспільства // Економічний часописХХІ. — 2003. — № 4. — С. 28.
5. Соскін І. Формуваннясереднього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічнийчасопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.
6. Соскін І. Формуваннясереднього класу — основа прискорення руху України до НАТО // Економічнийчасопис ХХІ. — 2003. — № 4. — С. 24—26.
7. Проблеми і перспективи українськоїреформації / Г. В. Щокін, В. І. Куценко, М. Ф. Головатий та ін. — К.: МАУП,2001. — С. 44—71.
8. Актуальні питання методології тапрактики науково-технологічної політики / За ред. Б. А. Малицького. — К.:УкрІНТЕІ, 2001. — 204 с./>
РОЗДІЛ 7. ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ТАІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ КОРЕКЦІЇ РИНКОВИХ ПРОЦЕСІВ
7.1 Антимонопольнаполітика держави
У процесі трансформування економіки України, як і економікінших пострадянських країн, відбувається радикальна зміна не тільки економічноїсистеми, а й суспільної свідомості щодо питань взаємодії держави та ринку. Нацю проблему існують неоднозначні погляди. Одні автори виходять з досконалостісуто ринкового механізму, тобто саморегуляції, здатності ринку самостійно танайбільш ефективно розв’язувати економічні проблеми, інші вважають, що ринковастихія веде до появи економічних диспропорцій та соціальних конфліктів, томунадають перевагу державному регулюванню і передусім плануванню. Між тим обидвапідходи не позбавлені заідеологізованості та догматизму [1]. Згідно зекуменічним підходом до аналізу економічних явищ, який було розглянуто впершому розділі, зазначені вище думки не повинні повністю відкидатися привиробленні відповідної економічної політики. Кожна з них має сенс у частинівідображення якоїсь однієї сторони економічного процесу. Представники ринковоголібералізму правильно доводять тезу щодо можливості ринкового саморегулювання,але це не означає, що ринок спроможний повністю регулювати всі пропорції тазабезпечувати соціальну справедливість у суспільстві. Керуючись принципомраціоналізму та ефективності, ринок, навпаки, поглиблює соціальнунеоднорідність. Тому державне регулювання економічних, соціальних, екологічнихта інших проблем якраз надає економічному механізму динамічності, стабільностіта соціальної напрямленості.
В історіїекономічної думки існували різні погляди на роль держави в регулюванніекономічних процесів. До XVII ст. домінувало твердження, що держава повиннавідігравати активну роль у розвитку торгівлі та промисловості. Можнаприпустити, що у відповідь на цю теорію А. Сміт написав у 1776 р. книгу «Дослідженняпро природу і причини багатства народів», де відстоював думку про обмеженняролі уряду [2]. Розвиваючи вчення основоположників класичної політичноїекономії про «природний порядок», А. Сміт як ми вже зазначали, підкреслював, щоза умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодієюгосподарської діяльності людей керує «невидима рука», яка забезпечує загальнугармонії через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людейпідпорядковується об’єктивним закономірностям. Для епохи А. Сміта ця тезасправді була прямим і достовірним відображенням реальних процесів в економіці.Але півстоліття пізніше, коли почали проростати акціонерні товариства, щосприяли утвердженню елементів монополізму на ринку, сила «невидимої руки» почалитанути.
Крім того, виходячи з твердження щодо необхідності розмежуваннявиробничої і кінцевої ефективності[44]та можливої їх реалізації в умовах досконалої конкуренції, коли фірми адаптуютьграничні витрати до ринкових цін і досягають максимізації прибутку, необхіднозвернути увагу на ту обставину, що при пануванні на ринку монополій, ситуаціярадикально змінюється. Тобто досягнення виробничої та кінцевої ефективностістає проблематичним. В умовах монополії та олігополії фірми можуть диктуватиціни вище граничних витрат виробництва. У сучасних умовах ринокхарактеризується недосконалою конкуренцією і монополізмом, коли кінцеваефективність не збігається з виробничою ефективністю[3].
Обґрунтовуючипідходи до державного втручання в економіку, західні теоретики посилаються надві симетричні теорії: «провал ринку» та «провал держави». Якщо прихильникидержавного активізму виходять з «провалу ринку», то неоконсерваториобґрунтовують необхідність приватизації та дерегулювання, роблячи наголос самена «провалі держави», який на їхню думку, перевершує «провал ринку».
Ринок являє собоюпевний спосіб взаємодії виробників і споживачів продукції. Ринковий порядоквзаємодії економічних суб’єктів передбачає наявність конкуренції, економічногосуперництва виробників, споживачів, виробників і споживачів. Питанняконкурентності в економіці — це питання, у якій кількості поставили на ринкирізних товарів і послуг незалежно діючі виробники і споживачі, а також питанняступеня свободи їхнього входу на ці ринки і виходу з них. Основнимиінституційними засадами формування ринкового середовища є приватна власність,вільне ціноутворення, конкуренція, свобода укладання контрактів, вільний доступдо інформації тощо.
Вічною проблемою залишається вирішення питання щодо пошуку оптимальногопоєднання держави і ринку в контексті їх взаємодії в короткостроковому тадовгостроковому періодах з урахуванням конкретних завдань перед економікою, якінеобхідно розв’язати в кожній окремій країні на певний історичний період.Означена проблема є предметом гострих наукових і політичних суперечок. Річ утім, що ринкова реформа в постсоціалістичних країнах за моделлю «шоковоїтерапії» розпочинається з так званої «лібералізації», тобто різкого обмеженняекономічної ролі держави та її відходу зі сфери економіки. Лібералізація проявиласяв тому, що держава відмовилася від директивного планування, фондованогорозподілу матеріальних ресурсів, адміністративного регулювання цін і зарплати,від монополії зовнішньої торгівлі. На першому етапі ринкових реформ політикалібералізації була необхідною і виправданою, оскільки привела до демонтажукомандної, планово-розподільної системи і відкрила шлях розвиткові ринковихвідносин. До цього слід додати, що йшлося про обмеження економічної ролістарої, тобто тоталітарної, держави. Проте етап «лібералізації» (скороченняекономічних функцій держави) в Україні надмірно затягнувся, а тому призвів доряду негативних наслідків, посиливши стихійний характер багатьох перехіднихпроцесів. Цілком очевидно, що на сучасному етапі ринкових реформ економічнароль держави має істотно зрости.
З огляду наособливості перехідної економіки, очевидно, що місце держави в таких економікахповинно суттєво відрізнятися від того місця, яке посідає держава в країнах зрозвинутою економікою. Держава тут не тільки виконує регулюючі економічніфункції, а й стає суб’єктом економічних відносин, що матеріалізуються устворюваному нею державному секторі економіки. Особлива роль держави реалізуєтьсяв умовах необхідності розвитку приватного підприємництва та специфікидіалектики економіки та політики. Якщо в промислово розвинених країнах посиленняекономічних функцій держави відбувається внаслідок високого рівня усуспільненнявиробництва, проведення макроекономічної стабілізації, то в країнах зтранзитивною економікою зміцнення економічних функцій держави є результатомвідсталості, значної архаїчності та дезінтегрованості соціально-економічноїструктури. Життєво важливою проблемою є досягнення економічної незалежності, ісаме держава виступає домінантною силою у розв’язанні цього завдання.
Головнимипричинами особливої ролі держави у країнах з перехідною економікою є:
1) необхідністьрегулювання діяльності іноземного капіталу, з тим щоб максимально підвищитинародногосподарську ефективність його використання;
2) протистояннянесприятливій кон’юнктурі світового ринку в умовах нерозвиненості ринковогогосподарства і національного приватного підприємництва;
3) відсутністьу більшості з цих країн механізму суспільного відтворення, який спирався б нанаціональні цінності і враховував інституційні особливості;
4) необхідністьакумуляції коштів для нагромадження і розвитку суспільного капіталу;
5) потреба внайшвидшому оволодінні досягненнями НТП.
Держававпливає на соціально-економічну структуру не тільки через систему управління, ай через державний сектор економіки як безпосереднього учасника економічнихвідносин. Звідси й різні форми вияву економічних функцій держави. Перша з них —це встановлення «правил гри» (законодавчі та інші правові акти), фіскальна,грошово-кредитна політика, іншими словами, опосередкований або непрямий впливдержави. Друга форма — безпосередня участь держави у сфері виробництва таобігу, управління підприємствами, банками, об’єктами інфраструктури. Саме цяформа, на відміну від країн з розвинутою економікою, є основною для більшостікраїн з транзитивною економікою.
Уперехідній економіці лише започатковано формування окремих інституційнихелементів ринкової економіки, що супроводжується непередбаченою появоювеличезних сегментів недосконалої конкуренції на так званих неорганізованихринках. Водночас монополізм набуває нових форм і масштабів, що суперечитьінтересам досягнення високої кінцевої ефективності. Фактично в країнах з перехідноюекономікою відмовилися від планування, що призвело до анархії та дорозбалансованості в економіці. А приватизація і лібералізація не виконали своєїфункції створення підприємця та стимулювання зростання обсягів виробництва іпідвищення його ефективності. Тобто незрілі й до кінця не доведені інституційніринкові перетворення не привели до створення саморегулівного ринковогомеханізму, де конкуренція відігрівала би визначальну роль.
Упроцесі більш як десятирічного трансформування економіки стало зрозумілим, щодля формування ринкових принципів господарювання недостатньо розробитизаконодавство (закон про приватну власність тощо) та створити відповіднуорганізаційно-економічну структуру (фондову біржу тощо). Для цього необхідно щепереорієнтувати саму поведінку людини, систему прийняття нею рішень. Наприйняття рішень впливає й процес монополізації економіки, який у перехіднійекономіці набуває гіпертрофованих форм.
Більшість сегментів ринків у перехідній економіці України єконкурентними лише формально. Такий стан необхідно пояснювати не тільки низькимрівнем підприємництва, а й інституційними чинниками, що активно стримуютьрозвиток конкурентного середовища. До таких слід віднести розподільнупсихологію чиновників та виробничих управлінців, безініціативність, що пояснюєтьсярабською свідомістю, тощо. Тільки невелика частина підприємців ведуть активнуконкуренцію за збільшення частки на ринку. Згідно зі спостереженнями, що булиздійснені Держкомстатом, лише 26 % керівників промислових підприємств зазначаливисоку конкуренцію з боку аналогічних вітчизняних і 15 % — з боку аналогічнихзарубіжних товарів. Тільки в торгівлі, як показали опитування, спостерігаєтьсядосить жвава конкуренція серед вітчизняних підприємців. Відомо, що відсутністьконкуренції стримує зниження витрат виробництва, упровадження досягненьнауково-технічного прогресу, реструктуризацію підприємств, застосуваннятехнологічних інновацій.
Подоланнямонополізму включає ряд суттєвих моментів, які мають попередити штучніобмеження конкуренції. Монополіст — це не обов’язково дуже велика корпорація, акомпанія будь-якого розміру, що виключає конкуренцію. Таке становище виникаєвнаслідок захоплення джерел сировини та каналів збуту, а також різного типупортфельних угод між двома або кількома компаніями, спрямованими на витісненняконкурентів з ринку, його поділ між собою. Монополістом може бути фірма, якамонопольно володіє бізнес-інформацією, тому й приймає відповідне рішення, щодає змогу привласнювати надвисокі прибутки. Протидія обмежувальнійпрактиці, що реалізується в тій чи іншій формі, утворює безпосередню метусистеми антимонопольного захисту суспільства [4].
Щодо причинвиникнення монополій існує два погляди. За першим монополізм трактується яквипадковий, не властивий ринковому господарству, за другим — монополістичніутворення визначаються як закономірні. Один із прихильників такого погляду —англійський економіст А. Пігу — наполягає на тому, що «монополістична влада невиникає випадково» [5]. Вона є логічним завершенням стратегії підприємства.Перефразувавши це, можна сказати, що всі дороги ведуть до монополії. Щесформульований А. Смітом принцип економічної вигоди змушує підприємствопостійно шукати можливості збільшення прибутків і однією з них є досягненняпозиції монополіста. Отже, можна зробити висновок, що монополістичні тенденціїв економіці виникають із закону максимізації прибутку.
Оскільки на початку 90-х років в українській економіці повсюднопанував монополізм, то головний акцент у законах, які розроблялися і приймалисяв той час, робився на його подоланні. Українське законодавство, що регулюєекономічну конкуренцію, зароджувалося насамперед як антимонопольнезаконодавство. Запровадження антимонопольного законодавства було започаткованеще за часів адміністративно-командного соціалізму. Так, наприклад, ще в 1990 р.було прийнято Постанову Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо демонополізаціїнародного господарства», а в 1991 р. Закон СРСР «Про обмеження монополістичноїдіяльності в СРСР», який охопив майже всі положення, що притаманніантимонопольному законодавству розвинених країн. Першим правовим актомнезалежної України щодо регулювання монополізму став Закон України «Прообмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції упідприємницькій діяльності» від 18 лютого 1992 р.
Структура, компетенція, організація діяльності тапідзвітність Антимонопольного комітету України були визначені Законом України«Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. Треба зауважити,що згаданий вище Закон не є оригінальним, а спирається на відповідні законирозвинутих країн, таких як Японія, США та ін. У процесі ринкових перетворень булоліквідовано більшість монопольних структур[45].Верховна Рада України 21 грудня 1993 р. прийняла Постанову «Про Державнупрограму демонополізації економіки і розвитку конкуренції», а Указом ПрезидентаУкраїни від 21 березня 1995 р. було створено Міжвідомчу комісію з питаньдемонополізації економіки, що до 2001 р. була постійно діючим органом,спеціально створеним для координації дій міністерств, відомств, інших державнихорганів та органів місцевого самоврядування. Відповідні норми закріплено вКонституції України (ст. 42): «Держава забезпечує захист конкуренції упідприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищемна ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.Види і межі монополії визначаються законом». Завдяки наведеним вище законодавчимактам на етапі, що тривав до 1999 р., було визначено основні принципиантимонопольної політики України, що полягали у комплексному впровадженнізаходів демонополізації економіки й розвитку конкуренції у взаємозв’язку зіншими напрямами економічної реформи. Як результат — на загальнодержавних ірегіональних ринках з’явилися десятки тисяч самостійних суб’єктівгосподарювання, що стало передумовою для подальшого розвитку конкурентногосередовища.
Наведені обставини спричинили у 1999—2001 рр. перенесенняакцентів у державній економічній політиці зі здійснення заходівдемонополізації на забезпечення розвитку й удосконалення конкурентногосередовища. Державна політика у сфері обмеження монополізму та захистуконкуренції остаточно набула рис політики конкурентної. Указом ПрезидентаУкраїни від 26 лютого 1999 р. № 219/99 було визначено основні завдання органівАнтимонопольного комітету України (АМКУ), інших державних органів, органівмісцевого самоврядування, а також заходи, спрямовані на забезпечення реалізаціїнапрямів конкурентної політики в усіх галузях і сферах економіки. Надалі такізавдання було послідовно визначено Указом Президента України від 19 листопада2001 р. № 1097/2001 «Про основні напрями конкурентної політики на 2002—2004рр.». Цей Указ визначив мету, завдання та механізми реалізації конкурентноїполітики на сучасному етапі розвитку національної економіки [6]. Антимонопольнезаконодавство трансформовано в законодавство про захист економічноїконкуренції. Прийнятим у лютому 2000 р. Законом України «Про природнімонополії» визначено правові, організаційні та економічні засади державногорегулювання діяльності суб’єктів природних монополій. У березні 2002 р. набравчинності Закон України «Про захист економічної конкуренції», якийвизначає правові засади підтримання і захисту конкуренції. На сучасному етапіконкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формуванняефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектору векономіці України, удосконалення правил конкуренції, упровадження сучасних методівдержавного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, зменшеннячастки монопольного сектору у внутрішньому валовому продукті, розвиткуінституційного забезпечення конкурентної політики.
З огляду на невеликий досвід роботи АМКУ щодо захистуекономічної конкуренції в Україні активна діяльність його обмежується низькоюправовою культурою, волюнтаризмом в економічній діяльності держави танедосконалістю розмежування прав між суб’єктами господарювання та державнимиорганами управління [7]. Повноваження АМКУ за чинним і перспективним (ураховуючипроекти) законодавством про захист економічної конкуренції можна поділити натри великі групи [8]:
¾ групаповноважень щодо здійснення контролю за дотриманням законодавства про захистекономічної конкуренції;
¾ групаповноважень щодо здійснення контролю за узгодженими діями та концентрацією;
¾ групаповноважень щодо формування та реалізації конкурентної політики, нормативного йметодичного забезпечення узгодженої діяльності органів антимонопольногокомітету.
Глибока структурна демонополізація проведена в агропромисловомуі паливно-енергетичному комплексах, легкій, деревообробній промисловості.Конкурентне середовище створено в торгівлі, громадському харчуванні, побутовомуобслуговуванні. Аж ніяк не випадково найшвидшими темпами розвиваються тігалузі, де рівень конкуренції особливо високий: харчова, деревообробна,поліграфічна промисловість. Проте частка монопольного сектору у ВВП становитьще близько 40 % [9]. Вона надмірна і є одним із факторів, які гальмують економічнийрозвиток країни.
Органами Антимонопольного комітету України визначено, що на6951 товарному ринку за станом на 1 січня 2003 р. монопольні позиції займали4689 суб’єктів господарювання. З них 374 суб’єкти були монополістами на 560загальнодержавних ринках і 4315 — на 6391 регіональному товарному ринку. Середмонополізованих загальнодержавних ринків переважають ті, для яких єхарактерними високі бар’єри входження внаслідок значної фондомісткості, а такожобмеженості ресурсів. Це — ринки продукції машинобудування, металургії,хімічної та нафтохімічної промисловості. Серед монополізованих регіональнихринків найбільше ринків природних монополій (централізоване водопостачання іводовідведення, теплопостачання тощо), а також ринків комунальних послуг, що неналежать до сфери природних монополій (ринки з експлуатації і поточного ремонтужитлового фонду, технічного обслуговування та ремонту приладів обліку води,газу, тепла, електроенергії та ін.). Монополізованими є 890 регіональних ринківпослуг, пов’язаних зі здійсненням функцій держави та самоуправління. Серед них— оформлення та реєстрація документів на право власності на нерухоме майно,аналіз і підготовка висновків та інших документів для оформлення дозволів, ліцензій.
Існують, щоправда, 103 потенційно конкурентні ринки, демонополізаціюяких з різних причин не завершено [10]. Це — ринки хліба і хлібобулочнихвиробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79ринках пов’язане зі збереженням неринкових організаційних структур та розподільнихсистем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгівлі у сільськіймісцевості, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживчоїкооперації, послуг будівництва, ремонту та утримання доріг загальногокористування.
Таким чином, основна частина монополізованих товарних ринківв Україні — це ринки, монополізація яких зумовлена природними причинами таадміністративними факторами. Тому хоча можливості подальшого розвиткуконкуренції шляхом дроблення, ліквідації успадкованих від Радянського Союзумонопольних утворень частково вичерпані, але вже спостерігається формуваннянових структурних монополістичних угруповань (ринок нафтопродуктів,металургійної промисловості тощо). Основним змістом нового етапу конкурентноїполітики є захист уже створеного конкурентного середовища, перетворенняіснуючих конкурентних відносин в ефективніші.
Механізм ринкового саморегулювання не може гарантувати стабільності тапропорційності економічного розвитку. Тому держава й потрібна для відповідноїкорекції ринкових важелів саморегулювання економіки. Це передусім стосуєтьсястворення умов конкуренції для реалізації мотивів, що забезпечують ефективнефункціонування підприємств. Для української економіки вирішення цього питаннязначною мірою є новою і досить серйозною проблемою.
Зазначимо, що в окремих сферах економіки конкуренція є небажаною,суперечливою чи навіть неприйнятною формою економічних відносин. Це ті галузігосподарської діяльності, що потрапляють до розділу винятків із загального правила,які за своєю технологічною специфікою не вписуються в можливість досконалогоконкурентного змагання. До таких відносять підприємства, що забезпечуютьпостачання населення електроенергією, газом, водою, багатьма послугами зв’язкуі транспорту. Не тільки неможливо, а й не вигідно з суспільного погляду, щоб урайоні вашого місця проживання, наприклад, паралельно діяло б кілька незалежнихпідприємств щодо теплозабезпечення житла і кожне з них прокладало б свої власнікомунікації до квартир чи будинків.
Необхідність антимонопольного регулювання економіки обумовленанасамперед перевагами вільної конкуренції, завдяки яким досягається суспільнийпрогрес. До таких переваг необхідно віднести таке.
По-перше, конкуренція забезпечуєможливість вибору покупця чи продавця товару, що спричинює активну боротьбу міжними за отримання відповідного контракту чи угоди. Цим самим і стимулюєтьсяпроцес підвищення якості та розширення асортименту продукції, зниження цінтощо. Можливість вибору — це створення умов змагання за відповідний ресурс читовар. Тобто змагання (конкуренція) є активним інструментом впливу однієїсторони обміну на іншу.
По-друге, конкуренціязавдяки механізму вільного ціноутворення виконує функцію ефективного розподілуресурсів і кінцевих товарів. Вільне ціноутворення є необхідною і засадною складовоюринкового механізму. На принципах вільного ціноутворення базується ринок яксаморегулівна система.
По-третє, конкуренціявиконує контрольну функцію щодо відповідності інтересів приватногопідприємництва суспільним інтересам. Тільки ефективне та рентабельнепідприємництво залишається учасником ринкової діяльності, всі інші неефективніструктури змушені покинути ринкове середовище. У цьому плані конкуренція, зодного боку, забезпечує відбір ефективніших підприємств, з іншого — у разібанкрутства виникає проблема безробіття, яку ринок сам не в змозі вирішити.
По-четверте, конкуренціястворює зацікавленість в удосконаленні системи машин та технології,науково-технічному відновленні виробництва.
Законними формами державного контролю є патенти,авторські права, товарні знаки. Патент дає винахіднику нового продукту читехнології виключне право контролю за їх виробництвом протягом визначеногоперіоду. Держава забезпечує захист ідей винахідника, затрачених ним праці,грошей, часу від неоплачуваного присвоєння. Авторські права дають винахідникамвиключні права продавати чи тиражувати свої винаходи. Товарні знаки — цесимволіка, використовувана підприємствами, зареєструвавши яку, держава робитьнезаконним її використання іншими.
Суспільне регулювання діяльності економіки може здійснюватисяна основі використання різних форм. Звичайно держава вдається до ціновогоконтролю, установлюючи конкретні значення цін чи їхні граничні рівні дляпідприємств-монополістів. Нерідко держава для таких суб’єктів визначаєтериторію діяльності, контролює якість продукції. Ступінь обмежень ще залежитьвід того, є природний монополіст приватною чи державною структурою.
Одна з умов досягнення конкурентного середовища в Україні —реалізація триєдиної ролі Антимонопольного комітету України: як нормотворчогооргану, правозастосовного органу і як учасника формування конкурентної політикидержави. Означена триєдина роль АМКУ можлива лише за умов проведення чіткоїконкурентної політики і виявлення політичної волі законодавчої та виконавчоївлад. Також назріла нагальна необхідність не допускати обмежень конкуренції увипадках, коли державні органи одночасно здійснюють на певному ринкугосподарську діяльність і функції державного регулювання. Необхідно визначитисяз обсягами господарської діяльності державних органів і, де можливо, скоротитиїх. А там, де від такої діяльності відмовитися не можна, слід ввестирегулювання цін на платні послуги органів державної влади.
Дії,спрямовані на централізований розподіл товару, а також поділ ринків міжсуб’єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів,обсягом їх реалізації або закупівель, за колом споживачів чи продавців — шістьпорушень, або 1,3 % загальної кількості порушень даної категорії [11].
Основнимиринками, на яких виявлено і припинено зазначені порушення, були: ринкиагропромислового комплексу (39,8 % порушень); ринки автотранспорту (9,6 %);ринки страхових та інших фінансових послуг; ринки поставок природного газу підприємствамкомунального господарства, населенню та бюджетним організаціям; ринкикабельного телебачення; ринки вивезення твердих побутових відходів; ринкиветеринарних послуг, металобрухту, послуг щодо проведення експертних робіт,комплексних послуг з надання місць для торгівлі продовольчими і непродовольчимитоварами, метрологічних вимірювальних лабораторій підприємств та організацій,платних послуг судових експертиз, роздрібної торгівлі продовольчими товарами,засобами захисту рослин, надання послуг з охорони державної та іншої власності,реалізації лісопродукції, а також на ринках сухих будівельних сумішей.
Застаном на 1 січня 2003 р. державне регулювання цін (тарифів) здійснювалося у265 суб’єктів господарювання, які діють на 459 регіональних товарних ринках.Порівняно з 1 січня 2001 р. кількість суб’єктів господарювання, щодо якихздійснювалося таке регулювання, зменшилася на 12,5 %.
Водночас органи Комітету ініціювали скасування державногорегулювання цін і тарифів насамперед у зв’язку з розвитком конкуренції на діючихтоварних ринках. Однією з причин даних пропозицій було також те, що ранішевведене регулювання часом негативно позначалося як на умовах конкуренції навідповідних ринках, так і на інтересах споживачів цих товарів і послуг.
Ситуація, щосклалася у сфері природних монополій, пояснюється не тільки прагненняммонопольних утворень використати свою монопольну владу на ринку длязабезпечення власних інтересів за рахунок інших підприємців і споживачів, а й,насамперед, недосконалістю системи їх державного регулювання. Тому необхідноввести у дію механізм регулювання суб’єктів природних монополій, якийґрунтується на встановленні цінових обмежувачів та контролюванні витрат.Запропонований механізм дасть змогу уникнути негативних явищ, породженихприродними монополіями [12].
Говорячи продержавне регулювання економіки в цілому, не можна не враховувати однієїважливої обставини. Потреба у державному регулюванні — це цілком об’єктивнаріч. Але реалізується вона не прямо (через дію певних автоматичних ринкових механізмів),а опосередковано (через дії певних політичних сил). Ці сили можуть мати на метіяк виключно загальнонаціональні інтереси, так і корпоративні (власні). Добре,якщо перші з них повністю збігаються з другими. У цьому разі немає жодних підставдля суперечностей. Але на практиці така ситуація трапляється не завжди. Певніполітичні сили, що перебувають при владі у даний момент, можуть використати їїпри здійсненні державного регулювання економіки для реалізації незагальнонаціональних інтересів, а корпоративних (власних). Навіть у країнах зрозвинутою ринковою економікою, де існують усталені демократичні традиції,історія знає чимало таких прикладів. Для постсоціалістичних і пострадянськихдержав, унаслідок нерозвинутості в них інститутів громадянського суспільства,ці випадки ймовірні ще більшою мірою.
Тому всуспільстві необхідно встановити певний громадський контроль за тим, як державазабезпечує регулювання економіки, тобто контроль, який суспільство здійснює задіями уряду опосередковано — через неурядові інституції (зокрема, громадськіорганізації). І перша запорука дієвості такого контролю — це «прозорість» приздійсненні процедур державного регулювання економіки (за винятком тих, якіпов’язані з державною таємницею) [13].
Досвід розвиткукраїн пострадянського простору свідчить, що за умов становлення ринковихвідносин, коли ще не встигали повністю сформуватися основи вільногопідприємництва, роль держави та державного регулювання економіки повинна бути доситьактивною, зваженою та науково вивіреною. Лише за умов узгодженості таоптимальності поєднання державних важелів та ринкових принципів можназабезпечити розвиток країни у перехідний період своєї історії. Завдяки цьомупосилюється соціальна спрямованість держави. Державне управління зосереджуєтьсяна вирішенні проблем соціально-культурного розвитку суспільства на основіекономічного зростання. Використовуються сучасні методи управлінськоїдіяльності, відповідні стану соціально-економічного розвитку, підвищуєтьсяпрофесійний рівень працівників державною апарату, втілюються прогресивніуправлінські технології.
На жаль, зараздержавне управління діє в Україні ще не досить ефективно, що значною міроюзалежить як від перехідного характеру сучасного етапу розвитку суспільства, такі від того, що функціональна та структурна організація органів державної владиздебільшого залишилися від попередніх часів. У зв’язку з удосконаленнямфункцій, що виконуються державним апаратом, до його діяльності висуваютьсядедалі вищі вимоги.
Успішносправитися з новим завданням можна лише двома шляхами: або збільшуватикількість структурних підрозділів, а відповідно й кількість службовців, абозапроваджувати нові методи та форми роботи, істотно підвищуючи ефективністьуправлінських процесів. Другий шлях, як відомо, — наукова організація праці. Їїсутність полягає у розробленні та запровадженні новітніх досягненьнауково-технічного прогресу в повсякденну діяльність працівників державногоапарату.
Держава,визначаючи відправні ідеї, основні принципи стратегічної лінії в економічній,соціальній та інших сферах, має проводити збалансовану економічну політику, утому числі гармонійно поєднувати механізм конкуренції та засоби регулюваннядіяльності монополій. Конкуренція при цьому є елементом ринку, який забезпечуєйого саморегуляцію.
Функціонуваннясаморегулівного ринкового механізму і вплив держави на економічні процесихарактеризуються співвідношенням, що проявляється у певних функціях держави.Деякі з них спрямовані на підтримання і полегшення конкуренції на ринку, іншіполягають у спеціальному правовому регулюванні відносин, у яких беруть участьсуб’єкти господарювання, що посідають домінуючі позиції на ринку. Саме ціобставини спонукають державу запроваджувати систему організаційно-правовихзаходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб’єктів господарювання, якімають ринкову владу, а також здійснювати регулювання на конкретнихмонополізованих ринках.
Антимонопольнезаконодавство потребує певного коригування з урахуванням фактора міжнародноїконкуренції. Це стосується насамперед запровадження правил злиття компаній, щовідповідають міжнародній практиці. Ці правила мають установити чітку різницюміж тими злиттями і поглинаннями, які сприяють конкуренції, іантиконкурентними, а також регламентувати контроль за економічною концентрацією.Особливого доопрацювання потребують ряд основоположних принципів:
¾ забезпеченнярівності прав усіх суб’єктів господарювання щодо доступу до участі в конкурсахна отримання права постачання продукції для державних потреб;
¾ сприяннястворенню за участі підприємств та фінансово-кредитних установ лізинговихструктур, які б забезпечували використання у малому бізнесі вітчизняногообладнання на умовах лізингу.
Неоднозначність інепрямолінійність взаємодії конкуренції і монополії у зв’язку з мінливістюекономіки, процесів ринкової трансформації та глобалізації постійно висуваютьпроблему пошуку рецептів досягнення оптимальної взаємодії державного управліннята ринкових принципів саморегулювання, що і становить філософію взаємодіїдержави і ринку.
7.2 Державнакредитна політика
Держава у своємурозпорядженні має цілу низку важелів прямого й опосередкованого впливу нарозвиток економіки. Поряд з законодавчими та нормативними інструментамирегулювання суспільних процесів, держава може впливати на ринкові пропорціїчерез проведення валютно-грошової, фінансово-кредитної, інвестиційної таамортизаційної політики. Існують й інші інструменти та важелі, завдяки якимдержава може коригувати процес відтворення суспільного продукту. Якщо питаннямвалютно-грошової політики присвячено значну частину наукових праць, що булозрозумілою реакцією на необхідність вирішення проблеми запровадження тастабілізації національної грошової одиниці в Україні, то питання кредитноїполітики і ролі в цьому процесі держави не знайшли адекватного відображення внауковій літературі.
Кредит єскладовим фінансової системи і відображає систему відносин між суб’єктамигосподарювання щодо цільового й ефективного використання вільних грошовихкоштів. В умовах ринкової трансформації суспільства, спаду виробництва,дефіциту бюджету кредитні операції набувають особливого значення. Допущеннясуб’єктивізму в державному кредитуванні, тобто проведення його без відповідногонаукового обґрунтування в короткостроковому та довгостроковому періодах, можемати катастрофічні наслідки для економічного зростання національної економіки.Катастрофічні обсяги зовнішнього боргу України свідчить про те, що економікаУкраїни сьогодні перебуває в кредитній пастці, що негативно впливає навідтворення суспільного продукту та зростання добробуту людей. Економічнуполітику, яку проводить сьогодні держава, можна звести, по суті, до вирішенняпоточних фінансових і соціальних проблем, що в основному пов’язані зполітичними циклами та політичними перипетіями поточного характеру. Тому теоріякредиту, критичний аналіз його форм та способів надання в транзитивнійекономіці України, механізму повернення та напрямів використання в контексті інноваційногорозвитку, джерел повернення набувають великого значення для економіки в цілому.
Головне питанняпри отриманні кредитів — це результативність їх використання, а точніше, їхокупність та цільова відтворювальна спрямованість. Роль кредиту набулаособливого значення після відмови від золотого стандарту на Бреттон-Вудськійконференції 1944 р. та визнання кредитних грошей. Кредит та кредитні грошісьогодні визначають сутність економічного розвитку всіх країн, а проведенняправильної кредитної політики стало пріоритетним напрямом економічної політики.
Аналіз внутрішнього кредитування передбачає розгляд відповідногосектору фінансової системи. Кредитування необхідне для відновлення економічноїдіяльності всіх суб’єктів господарювання, у тому числі фізичних та юридичнихосіб, і держави в цілому. Історично кредит виник як потреба використаннявільних коштів для розширення виробництва ініціативних підприємців. Об’єктивноюстороною необхідності кредиту є:
¾ незбіг увідтворювальному процесі реалізації виготовленої продукції та придбаннясировини й інших матеріалів для нового циклу виробництва (потреба в оборотнихкоштах);
¾ банкрутствопідприємств та організацій;
¾ сезоннийхарактер виробництва чи інші технологічні особливості;
¾ коливаннядоходів та видатків, які можуть виникнути внаслідок несприятливоїмакроекономічної ситуації (зміни податкової системи, зборів та акцизів,інфляції і т. п.).
В економічній теорії вже давно висувалися гіпотези стосовно впливукредитно-грошового механізму на інфляційні явища [14; 15]. Загальна ідеягіпотез полягає в тому, що номінальна купівельна сила якого-небудь суспільствав даний момент вимірюється кількістю грошей в обігу і розмірами банківськогокредиту, що здійснюється за допомогою депозитних засобів обігу. Справді, якщобрати ситуацію в Україні, то банки шляхом розширення кредитування збільшуютьномінальну купівельну спроможність, вони тим самим збільшують кількість засобівобігу. Унаслідок цього ціни ростуть, але реальна купівельна сила незбільшується. Номінальні доходи населення загалом залишаються на попередньомурівні, зате їх реальна купівельна сила під впливом зростаючих цін падає. Тому вдержавній кредитній політиці слід керуватися таким висновком: банківськийчи інший вид кредиту тільки перерозподіляє купівельну силу.
У цілому кредит зменшує реальну платоспроможність осіб, котрі отримуютьтільки заробітну плату, і збільшує доходи власників капіталу (банкірів іокремих грошових підприємців), які можуть користуватися цим кредитом. Отриманідоходи в грошовій формі використовуються через кредит знову в обігу, за другимколом, збільшуючи грошову масу і тим самим відтворюючи попередній рівеньсоціально-економічних наслідків. Якщо використання кредитів не веде дозбільшення виробництва товарів та послуг, які користуються попитом у населенняі можуть бути реалізовані на ринку, тобто обміняні на гроші, то в такому разікредитні гроші не перетворилися в ліквідний товар, вони лише збільшили грошовумасу, а отже зменшили купівельну силу грошей. Таким чином, штучно створюєтьсянадлишкова грошова маса, яка і «стимулює» маховик інфляції.
Організаційно-економічною формою здійснення кредитної діяльностівиступають банки та кредитні спілки. Банкам належить основна і визначальна рольв організації кредитування, це, по суті, їх основна функція. Банки не стількисприяють приросту національного доходу, скільки здійснюють перерозподіл уженагромадженого багатства. Наслідками цієї політики є зменшення доходів сферивиробництва та витрат держави на освіту, медицину і т. п., і збільшення доходіву банківській сфері, створення фондів та утримання тіньової економіки.
Економічні дослідження свідчать про різке зростання упопередні роки за рахунок цього обсягів власних фондів банків України:статутного фонду, резервного фонду, фонду основних засобів, спеціальних фондів.Так, за 1992—1997 pp. зростання цих фондів становило фантастичну величину — з 2млн до 4166 млн грн, або у 2 тис. разів (у тому числі: в 1993 p. — у 37,5 раза,в 1994 p. — у 5,9, у 1995 p. — у 4,2, в 1996 p. — у 2 рази, а за п’ять місяців1997 p. — на 13,9 %) [16]. Пошук джерел такого фантастичного зростання банківськогокапіталу при державному дефіциті, спаді виробництва і низькому рівні доходівнаселення веде до одного висновку — таким джерелом є спекулятивні внутрішнікредити та чисті іноземні активи. Аналіз сучасних тенденцій в економіцісвідчить про поступове подолання означених негативних тенденцій. Але слідзавжди мати на увазі, що не тільки в країнах з перехідною економікою, а й урозвинених країнах, банки згідно зі своєю внутрішньою економічною природоюзавжди намагаються і намагатимуться здійснювати кредитну експансію будь-якої економіки,їх стримує від цієї діяльності лише жорсткий контроль з боку держави. Тому йможна спостерігати, що в розвинених країнах норма процента перебуває підпильним контролем держави в особі національного банку чи інших організацій.
Що стосується економіки України, то в умовах становлення державності, азначить, слабкості інститутів державного управління й контролю, з одного боку,та незавершеності процесу реформування, з іншого, держава ще не можеорганізувати прозорі і жорсткі правила кредитної діяльності, які б відповідалипотребам економіки. Тому в гонитві за дешевими грошима банки, зосередивши своюдіяльність лише на спекулятивній кредитній діяльності, усунулися від виконаннясвоїх основних функцій: мобілізації вільних коштів домашніх господарств і фірм,інвестування економіки, здійснення контролю за фінансовим станом підприємств таїх фінансової санації, здійснення взаємних платежів між суб’єктамигосподарювання.
Економісти минулого і сьогодення вважають проблеми взаємозв’язкувиробництва і кредиту найскладнішими в економічній науці та практиці у зв’язкуз загадковістю і постійно змінюваними властивостями означеної проблеми. Дляекономічної науки важливо відстежувати нові явища в механізмі пристосуванняспоживання і виробництва, взаємовпливові грошових коштів і виробничих ресурсівта зайнятості. Ці процеси постійно змінюються, тому й потребують пильноїпостійної уваги з боку економічної теорії.
На необґрунтоване розширення кредиту в умовах кризи звертаєувагу й Дж. Ст. Мілль. Підвищення чи зниження цін відносно звичайного рівняобумовлено, на його думку, підвищенням чи зниженням рівня кредитування [17]. При цьому, зразу після кризи настає різке скорочення користуваннякредитом. Непродуктивне кредитування економіки України, як свідчать статистичнідані, тільки ще більше поглиблює стагфляційні процеси.
Альфред Маршалл, досліджуючи причини чергування періодівінфляції і депресії в комерційній діяльності, прямо вказує на тісний зв’язок з«цими коливаннями реальної ставки процента, яка породжується змінамикупівельної сили грошей» [18]. Е. Хенсен вважав, що«єдиним ефективним заходом боротьби з безробіттям є постійне пристосуваннязасобів до цілей таким чином, щоб кредит міг опиратися на міцну основу точнихпередбачень (очікувань) і щоб безглузде розширення кредиту — головна причинаекономічних негараздів — могло б бути утримане в більш тісних межах» [19].
Велика облікова ставка процента гарантує високу цінукредитам, що веде до двоякого наслідку. З одного боку, дорогий кредит не підсилу підприємницькому капіталу, оскільки в умовах інфляції немає гарантії вреалізації товару з високою ціною, тобто є великий ризик. З іншого боку —висока ставка процента приносить великі бариші банківському капіталу, тому йпроцвітають спекулятивні кредити. Як наслідок, ми отримуємо ситуацію, згідно зякою виробництво стоїть, інвестицій немає, а псевдокредити надаються і неповертаються, тим самим щоразу збільшуючи грошову масу і посилюючи інфляцію.
Катастрофічність стану економіки України полягає в тому,що в умовах відсутності сформованого приватного сектору і ринкового механізмурегулювання економіки через співвідношення попиту і пропозиції, в умовах, дедомінує монополізація і розподільний механізм, немає об’єктивних передумовринкового саморегулювання кредитної вакханалії, тут потрібне державне вольовевтручання в ці процеси.
Теоретично можна стверджувати, що економіка України,згідно з кейнсіанським підходом, потрапила в «ліквідну пастку», за якоїзбільшення кількості грошей в обігу не веде до зміни ставки процента. Томуобґрунтування політики високої ставки процента є невиправданою і шкідливою дляекономічної стабілізації.
Особливістюмонетарної ситуації в Україні є те, що надвисока облікова ставка не тільки невпливає на зменшення обсягів кредитування, а навпаки, утримує їх на високомурівні. Ідеться про короткострокові кредити. Кредитні гроші викликають мультиплікативнерозширення грошової маси. Необґрунтована і неконтрольована з боку державикредитна експансія економіки України перетворила диспропорційну інфляцію,причиною якої раніше була диспропорція між грошовою масою та рівнем цін, усучасну кредитну інфляцію, що постійно відтворюється за рахунок високої ставкипроцента та зростання масштабів кредитування. Посилання прихильників високоїоблікової ставки на можливий дисконтований інфляційний ризик є необґрунтованимі викликає зворотний ефект: найвища облікова ставка виконує роль збудникаланцюгової інфляції. Так, графічне зображення динаміки співвідношенняоблікової, кредитної та депозитної ставок (діаграма на рис. 7.1) свідчить, що влипні 1998 р. відносно травня цього самого року облікова ставка виросла в дварази і становила 82 % замість 41 %, і протягом наступних чотирьох місяцівспровокувала карколомне зростання кредитної ставки, тоді як за депозитамиставка залишилася відносно незмінною.
Мультиплікативнийефект збільшення грошової маси за рахунок кредитної емісії підтверджується йрізким зростанням різниці між депозитною і кредитною ставками, яка з моментузбільшення облікової ставки також виросла за цей період майже вдвоє: з 26,3пункта в травні 1988 р. до 43,8 пункта в жовтні цього самого року.
ВизначенняНаціональним банком на поточний рік високої облікової ставки підсвідомо формуєу суб’єктів господарювання очікуваний відповідний рівень інфляції, що івизначає поведінку підприємницьких структур. Заходи з боку Національного банкущодо контролю за діяльністю комерційних банків стосовно руху грошових коштівповністю нівелюються базовою високою обліковою ставкою процента. На наш погляд,сьогодні немає жодних об’єктивних причин для утримання облікової ставки нарівні 80 %.
/>
Рис. 7.1. Динаміка співвідношення облікової, кредитної і депозитноїставок
/>
Рис. 7.2. Динаміка грошової маси в економіці України
/>
Динамікаруху грошової маси (діаграма на рис. 7.2) також характеризує різке збільшеннягрошової маси в роки високої різниці кредитної та депозитних ставок. Так,зростання різниці кредитної та депозитної ставок в 1993—1995 рр. спричинилорізке зростання грошової маси в 1994—1997 рр. (див рис. 7.2).
Причини цього явища потрібно шукати в правильності використаннямонетарної політики. М. Фрідман і А. Шварц, аналізуючи різкий спад грошовоїмаси в обігу під час Великої депресії 1929—1933 рр., дійшли висновку, що «концепційноне безсилість монетарного підходу до економіки, а навпаки — сила його неправильноговикористання завдає економіці величезної шкоди» [20]. Неправильневикористання монетарної політики для регулювання інфляції в Україні за останнітри роки призвело до надлишку грошової маси, тобто спричинило новий витокінфляції. Якщо в 1930-ті роки внаслідок нестачі грошей збанкрутували насампередбанки, то в економіці України, в умовах суб’єктивного збільшення грошової маси,замість банкрутства, ми отримали катастрофічне зростання чисельності банків таїхнього капіталу.
Кредит в економіці України не виконує своїх функцій. Цяпроблема повинна стати предметом наукового дослідження вітчизняних економістів.Апріорно можна стверджувати, що кредит не виконує своєї головної функції —функції акумуляції грошових коштів та їх інвестиційного використання тому, що єпоруч інший, легший механізм отримання доходу з використанням кредиту —інфляційний механізм збільшення кредитних грошей через утримання високої ставкипроцента, а також через механізм спекуляції та прямої крадіжки кредитнихгрошових коштів
(у нашому суспільстві це явище називають м’яко — неповерненням кредитів).
Крім означеноїфункції, кредит має виконувати функції капіталізації вільних грошових доходів,утворення додаткової до наявної в економіці купівельної спроможності, функціюгрошового обслуговування обігу капіталу в процесі його відтворення і т. п.[46]
Зауважимо функціюекономії грошових витрат, яку серед інших називає А. Гальчинський, кредит неможе виконувати, оскільки він, навпаки, веде до перевитрат грошового обігу.Єдина функція, яку реально виконує кредит в економіці України, — це функціяперерозподілу грошово-фінансових ресурсів, а якщо точніше, то і функціяперерозподілу багатства за рахунок інфляції. Таке становище повністю деформуєфункціонування фінансово-кредитного механізму
Уряд повиненвідіграти головну роль щодо виправлення становища в економіці України. Дж. К.Гелбрейт у праці «Економічні теорії і цілі суспільства», як прихильникнеокласичного напряму в економічній теорії, зауважує, що в регулюванніекономічних проблем «…уряд міг би управляти надходженням наявних кредитнихкоштів, і тим самим ставкою процента, за якою можуть бути отримані ці кошти».Далі, розглядаючи ефективність фінансової політики, він підкреслює, що«…активна фінансова політика перетворює ставку процента в планову або фіксовануцентральним банком ціну» [21].
Вирішення проблеми фінансової стабілізації в економіці України виходячи зкритичного аналізу спонукальних причин теперішньої інфляції можливе черездійове регулювання державою ставки процента (на сьогодні вона повинна неперевищувати 20 %), різке зменшення різниці між кредитною та депозитноюставками, надання процесу кредитування продуктивного, а не інфляційногохарактеру, організаційно-економічне поєднання функціонування відокремленогобанківського капіталу з промисловим та сільськогосподарським виробництвом.Необхідно подолати апокаліпсис в економічній свідомості й, нарешті, всімзрозуміти сурогатність і соціальну деструктивність нашої економіки, колиупродовж десяти останніх років кредит лише перерозподіляє доходи і багатство, замістьтого, щоб служити засобом примноження багатства в цілому.
Довгостроковекредитування за економічними функціями ідентифікується з інвестуванням.Використання довгострокових кредитів здійснюється під розширення виробництва,технологічну реконструкцію, інноваційну діяльність і т.п. Значного поширеннядовгострокове кредитування в економіці набуло під капітальне будівництво. Дужечасто, особливо раніше, мала місце ідентифікація терміна «інвестиції» ізтерміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому випадку розглядаються яквкладення коштів у відтворення основних фондів (будівель, устаткування,транспортних засобів). Але водночас інвестиції можуть здійснюватися й воборотні активи, і в різноманітні фінансові інструменти (акції, облігаціїтощо), і в окремі види нематеріальних активів (при-
дбання патентів, ліцензій, «ноу-хау» і т. ін.). Отже, капітальні вкладення євужчим поняттям і можуть розглядатися лише як одна з форм інвестицій, але не якїх аналог.
Кредитна системав Україні пройшла відповідний етап реформування. В умовахадміністративно-командної системи сфера кредитних стосунків була обмеженою:кредитні відносини між підприємствами та організаціями заборонялися, правонадання кредитів було закріплене лише за банками, за отриманий кредит підприємстване сплачували процентів. У теперішніх умовах переходу до ринкового механізму,на наш погляд, кредитні стосунки в економіці мають домінуюче значення.Запровадження після Бреттон-Вудської конференції кредитних грошей для регулюванняекономічних пропорцій перетворило кредит в основний засіб збагачення, акредитна система стала домінуючою в господарському механізмі національноїекономіки.
У перехіднійекономіці України мають місце процеси становлення фінансових такредитно-грошових взаємин, що повинні відповідати умовам ринкової економіки. Урозвинутих індустріальних країнах кредитний ринок формувався протягом кількохстоліть, тому кредитна система є відбалансованою та відрегульованою,економіко-правовий механізм банкрутства спрацьовує повністю, тому поверненнякредитів є гарантованим і безсумнівним явищем. Кредит виконує всі властиві йомуфункції.
Щоб дати реальнуоцінку ефективності кредитної системи і зрозуміти причини низького рівнядовгострокового кредитування, необхідно передусім охарактеризувати функціїкредиту та їх прояв в економіці України. Наперед зазначимо, що функції маютьоб’єктивний характер і тому є постійними властивостями кредиту. Крім того, уміру розвитку суспільства та зміни макро- та мікроситуації, змінюються іфункції кредиту.
Розглядаючикредит як перерозподільні відносини, можна зробити висновок, що кредит виконуєпершу, головну функцію — функцію перерозподілу коштів та цінностей на засадахповернення. Ця функція притаманна всім формам та видам кредиту. При виконанніфункції перерозподілу проявляється сутнісна основа кредиту.
Друга функція —антипаційна (емісійна) функція кредиту[47].Ця функція є специфічною з погляду своєї реалізації та соціально-економічнихнаслідків. Кредит (насамперед це стосується банківського) виконує емісійнуфункцію лише за умови безготівкового чи готівкового обігу грошей. Як ужезазначалося, поява після Другої світової війни замість золотих грошей світовихгрошей у вигляді долара США чи єврогрошей сьогодні спричинила активневикористання кредитних грошей. Тобто надання кредиту як міждержавного, так івнутрішнього збільшує суму грошей в обігу, а неповернення кредиту, що дужечасто буває у відносинах національних економік з міжнародними фінансовимиорганізаціями, або велика кредитна заборгованість в економіці України ведутьлише до збільшення грошової маси.
Класифікаціяфункцій кредиту є умовною, взаємозв’язок між функціями дуже тісний, оскільки врезультаті емісійної функції збільшується грошова маса, а товарна можезалишатися незмінною. Отже, в економіці відбувається процес інфляції, наслідкомякої є перерозподіл доходів і багатства.
Зазначимо, щовітчизняна економічна наука надавала великого значення при розгляді кредиту чиінших економічних явищ питанням сутності, функцій, форм прояву та напрямамудосконалення. Не можна заперечувати значимості такої постановки питання, алелише статичний підхід є далеко неповним, потрібно, на наш погляд, аналізувати явищев динаміці, у тісному взаємозв’язку з іншими економічними процесами, крізьпризму кількісного та якісного виміру.
Структуризаціякредитування створює можливість оперативного маневрування при дослідженніекономічної природи довгострокового кредитування. Це зумовлено специфікоюдовгострокового кредитування, яка полягає насамперед у розподілі поверненнякредиту в довгостроковому періоді, що пов’язано з економічним ризиком. В умовахінфляції, як це має місце в економіці України, довгостроковий кредит економічнонедоцільний унаслідок постійного обезцінення грошей та нестабільності нормипроцента.
З допомогоюдовгострокового кредитування можна вирішити проблеми науково-технічногопрогресу (будівництво нових заводів із сучасною технологією виробництва, автомагістралейі т.п.), подолання екологічних криз, розвиток інших капіталомістких виробництв.
Причини, що стримують розвиток довгострокового кредитуванняекономіки України:
¾ нестачакоштів для довгострокового кредитування, оскільки банк повинен мати в розпорядженнідостатньо великий капітал, щоб не збанкрутувати, якщо будуть втрати віддовгострокового кредитування;
¾ навіть,якщо і має банк достатньо грошових коштів, то новостворені комерційні банки немають досвіду з оцінювання ефективності та ризику проектів, які підлягаютьдовгостроковому кредитуванню;
¾ високийризик неповернення кредиту та існуюча в економіці тенденція неокупностіпроектів будівництва в строк;
¾ відсутністьекономічно цікавих інвестиційних проектів;
¾ ненадійнийта несприятливий податковий клімат;
¾ відсутністьнадійних гарантій контролю над підприємством навіть за наявності контрольногоабо блокуючого пакета акцій;
¾ банківськийменеджмент ще непідготовлений до проведення довгострокового кредитування,оскільки його економічна свідомість сформувалась в умовах гіперінфляції,великої швидкості обороту грошей, що базувалася в основному на торговельних тагрошово-обмінних операціях;
¾ чітко невизначено правового поля функціонування фінансового сектору з орієнтирамиринкової моделі господарювання. Прийняті Верховною Радою України правові актище не стали нормою поведінки в господарській практиці. В економіці ще діютьелементи законодавства системи централізованого планування;
¾ незавершеністьекономічних реформ та недосконалість розвитку ринкових важелів створилиситуацію «перехідності» економіки, де старі елементи ще не втратили своговпливу, а нові ще не набули потрібної ваги;
¾ теоретичноне відпрацьована економічною наукою модель фінансової системи, що має бутистворена в економіці України, немає єдності думок стосовно фінансовоїінфраструктури. Кредитну систему, на наш погляд, слід розглядати як інструментекономічних змін у суспільстві. Структурну перебудову економіки можназабезпечити лише за рахунок довгострокового кредитування;
¾ гострабанківська криза, в якій перебуває економіка України, як і інших країн, щосупроводжується появою нових нестійких банків — «карликів».
Це далеконеповний перелік усіх причин мікро- та макроекономічного рівнів, що стримуютьрозвиток довгострокового кредитування в економіки України. Визначаючизначимість тієї чи іншої причини, слід звернути увагу на ту обставину, що пасивністьдовгострокового кредитування зумовлена в економіці України більшою міроюопосередкованими факторами (політична нестабільність, інфляція, тінізаціяекономіки і т.п.), тоді як прямі чинники на тлі означених набувають другорядноїролі й активізуються лише при подоланні опосередкованих чинників.
Розвитокдовгострокового кредитування повинен враховувати не тільки елементи ринковогомеханізму, а й прямі інструменти державного регулювання. Такі країни зперехідною економікою, як Білорусь, Таджикистан і Туркменістан, у своїйкредитній політиці опираються на прямі інструменти регулювання економіки, утому числі й на державне кредитування. Що стосується формування в більшостіпострадянських країн міжбанківських грошових ринків, то їх роль у регулюванніфінансово-кредитних відносин ще незначна. Тому можна з впевненістюстверджувати, що ринкові підойми регулювання кредитних ресурсів ще неспрацьовують через недосконале інституційне середовище (масового поширеннянабуло спекулятивне кредитування, відсутність чіткої гарантованої системиповернення кредитів тощо), незавершеність приватизації, розпорошеністьбанківських фінансових ресурсів тощо.
Унаслідокдеформації діяльності банківської системи, яка сформувалася в умовахінфляційного переведення безготівки в готівку та різного роду комбінаційгрошово-обмінних операцій, створення умов довгострокового кредитування простоне можливе. Сьогодні потрібне радикальне реформування банківської системи, якаповинна стати відправним кроком у системі заходів щодо стабілізації економіки.Банківські менеджери ще не встигли за короткий період реформ опанувати ринковуфілософію, здебільшого представляють технократію, тому працюють завдякизалишкам адміністративної сиcтеми регулювання економіки. Більшість старихбанків виконують роль інструменту, за допомогою якого держава чи окреміноменклатурні елементи “перекачують” фінансові ресурси, що належать всьому суспільству,в приватну кишеню чи на підтримку некредитоспроможних підприємств черезпідтримання високої ставки процента.
Відсутність добреналагодженої, адекватної економічній системі банківської системи ускладнюєпроведення державної грошової політики. Крім того, інколи національний банквдається до коригування своєї політики з урахуванням поточних проблем (змінаумов кредитування чи формування резервів ставки рефінансування і т.д.), що щебільше ускладнює роботу банків. Нагромадження у банків безнадійних боргівпротидіє ефективному розподілу кредитів, у тому числі й довгострокових, щозменшує фінансові джерела структурної перебудови економіки. Банки намагаютьсявкладати свої активи в розширення кредитування держави, що є найменшризикованим вкладенням ресурсів. Банки економічно невиправдано зловживаютьбанківською маржею.
Нестійкістьбанківської системи, тобто наявність великої кількості неплатоспроможнихбанків, використання кредитних аукціонів та інших ринкових інструментів може щебільше ускладнити економічну ситуацію, якщо банки візьмуть позички за високоюціною з метою компенсації відсутності ліквідності.
Оскільки проблеми банківської системи в економіціУкраїни мають системний характер, тобто фінансова криза триває впродовж усьогоперіоду економічного реформування, то виникає потреба вироблення комплексноїстратегії реформування банківської системи з одночасним удосконаленнямринкового та державного регулювання, посилення контролю та звітності,підвищення кваліфікації банківських менеджерів і засновників банківськогокапіталу.
Довгостроковийкредит заповнює нестачу в коштах для здійснення капітальних вкладень. У ролікредитних ресурсів використовуються тимчасово вільні кошти підприємств інаселення, власні кошти банків, бюджетні кошти.
В умовах формуванняринкових відносин набувають розвитку нові форми мобілізації коштів, щовикористовуються на інвестування підприємств. Такими формами є цінні папери:акції, облігації, казначейські зобов’язання держави і т.п. Кошти, одержані відцінних паперів, направляються в оборот підприємств, а їхні власники отримуютьприбутки у вигляді дивідендів або процентів.
Джерелаінвестування малих підприємств багато в чому визначаються основними проблемамицих підприємств, якими є придбання «ноу-хау», устаткування, машин, механізмівдля будівництва виробничих помешкань.
Створюютьсяспеціальні фонди підтримки малих підприємств для фінансування заходів щодостворення нових і розвитку діючих малих підприємств. Засновниками фондівпідтримки малих підприємств можуть бути державні, кооперативні й інші підприємства,організації і громадяни. Фонди підтримки утворюються за рахунок добровільнихвнесків державних, кооперативних, суспільних та інших підприємств, установ ігромадян. У фонди підтримки направляються бюджетні кошти на стимулювання розвиткупріоритетних видів діяльності малих підприємств (виробництво товарів, наданняпослуг населенню й ін.). Ці фонди надають позички малим підприємствам,установлюють їм пільгові умови кредитування (субсидування).
Оформленнядовгострокового кредиту здійснюється в банківській установі при дотриманнівідповідних вимог. Оформляє кредит фінансовий замовник. Порядок оформленняфінансування залежить від того, чи є капітальні вкладення державними або ж зарахунок підприємства. Банки оформляють фінансування державних капітальнихвкладень при дотриманні будівництвом економіко-технологічних умов: наявностіпроектно-кошторисної документації, дотримання норм виділення капітальнихвкладень за роками будівництва та ін. Ці умови підтверджуються такими документами,як наявність плану капітального будівництва і титульного списку з будівництва,копії зведеного кошторисного розрахунку вартості, договори підряду та іншінеобхідні документи.
Довгостроковікредити позичальникам видаються, як правило, на строк від трьох до шести років.При цьому позичальник надає банку:
¾ техніко-економічнеобґрунтування доцільності капітальних витрат, де вказується сума кредиту, якупросять, розмір очікуваних прибутків, чистий прибуток, розрахунок окупностівитрат;
¾ дозвіл навідвід земельної ділянки при новому будівництві, договори на постачанняустаткування, інші документи;
¾ проекткредитного договору;
¾ заява наодержання кредиту;
¾ терміновезобов’язання на погашення кредиту;
¾ гарантійнийлист або заставне зобов’язання, складені за установленою формою;
¾ статутабо положення, що регламентує діяльність підприємства (якщо позичальник необслуговується даною установою банку);
¾ бухгалтерськийбаланс на останню звітну дату зі звітом про фінансові результати роботи.
Банк перевіряєнадані документи на одержання кредиту. Він здійснює оцінку кредитоспроможностіпозичальника на підставі бухгалтерського балансу й інших документів, щохарактеризують його фінансовий стан, аналізує можливість і доцільність здійсненнявитрат за рахунок довгострокового кредиту, реальність одержання позичальникомприбутку від проведення витрат, забезпечення своєчасного погашення кредиту,розглядає інші питання. Потім уточнюється поданий проект кредитного договору ів разі позитивного вирішення питання про видачу довгострокового кредитупозичальникові відкривають позичковий рахунок, з якого здійснюєтьсявикористання кредиту на оплату устаткування, наукових розробок, виконанихбудівельно-монтажних робіт, інших витрат. Кошти також можуть перераховуватися вразовому порядку або поетапно на розрахунковий рахунок позичальника.
Обсяг державногокредитування і його напрями визначаються державною інвестиційною політикоюУкраїни. Інвесторами, що використовують державний кредит, є міністерства,відомства, підприємства, об’єднання й організації, малі підприємства та іншіінвестори. Кредит дається на будівництво, реконструкцію, технічне переоснащенняоб’єктів і підприємств.
Для одержаннядержавного кредиту інвестори надають заявки, інші матеріали, що обґрунтовують потребув будівництві, реконструкції або технічному переоснащенні об’єктів виробничогопризначення.
Рішення пронадання державного кредиту на основі заявок інвесторів, виходячи з обсягівІнвестиційного фонду, приймає Національний банк разом із Міністерствомекономіки і Міністерством фінансів України. Це рішення оформлюється спільнимпротоколом, що є підставою для укладання кредитної угоди між Національнимбанком України і комерційними банками. Організація роботи з надання державногокредиту, його обліку та проведення розрахунків здійснюється Національним банкомУкраїни.
Кредитнівідносини між установами комерційних банків та інвесторами оформлюютьсяугодами, у яких визначаються: мета надання державного кредиту, строки йогоповернення, процентні ставки за використання, економічні санкції й особливіумови кредитування, зобов’язання банку й інвестора з інших питань надання івикористання кредиту.
Інвесторизобов’язані забезпечити цільове і своєчасне використання державного кредиту ійого повернення у визначені строки. Контроль за цільовим використанням кредитуздійснює Національний банк України.
Інвестор починаєпогашати кредит за рахунок власних коштів через рік після закінченнянормативного строку будівництва, реконструкції і технічного переоснащенняоб’єкта кредитування. Кошти, що звільнилися, перераховуються Комерційним банкомна рахунок Інвестиційного фонду України для повернення їх у державний бюджет.Контроль за своєчасним поверненням цих коштів у держбюджет здійснюєтьсяМіністерством фінансів України.
7.3 Державнерегулювання інвестиційного процесу
У даномунауковому повідомленні ми виходимо з того, що в контексті діалектики держави іринку для нас важливим є дослідження тих сторін інвестиційного процесу, завдякияким забезпечується як активний розвиток фірм, так і дотримання пропорційностівідтворення суспільного продукту в короткостроковому та довгостроковомуперіодах. У цьому плані важливим є розуміння категорій інвестиційного порядку,внутрішнього мотиваційного механізму інвестування фірм та його підпорядкуваннясуспільним інтересам, аналіз економічної природи взаємозв’язку інвестуванняекономіки як економічного процесу з зовнішніми чинниками,соціально-економічними наслідками і можливими інноваційними процесами.
Під інвестиційнимпроцесом ми розуміємо поведінку інвестора при виборі цінних паперів, обсягів істроків вкладень. З погляду характеру джерел інвестування, інвестиції можнаподілити на дві основні групи: валові приватні інвестиції та державні закупівлітоварів і послуг [22]. Перші складаються з кінцевих закупівель машин,обладнання й верстатів, будівництва та зміни запасів. До другої групи відносятьусі витрати на державне споживання (крім трансфертів). Економічна наукарозрізняє реальні, або прямі, інвестиції і фінансові — вкладення в цінні папери.
З теоретичного із практичного поглядів важливого значення набуває чітке розмежування інвестиційна реальні й фінансові. Реальні інвестиції включають інвестиції в який-небудьтип матеріально-уречевлених активів, таких як земля, будівлі, устаткування і т.п. Фінансові інвестиції являють собою контракти, що відображені на папері увигляді звичайних акцій або облігацій. Як правило, реальні інвестиціїздійснюються на первинному ринку цінних паперів, фінансові — на вторинномуринку. Реальні інвестиції передбачають приріст капіталу суспільства чи фірми, вяку вони вкладаються. Однак це відбувається далеко не завжди. У широкому планіінвестиції являють собою усі вкладення, наслідком яких є отримання прибутку абодосягнення певного соціального ефекту. При цьому під інвестиціями розуміютьтакож рух цінних паперів.
Одночасно існуєдумка, що до реального інвестування відносять і заміщення спожитих засобіввиробництва. Інвестиціями також дуже часто називають вкладення, які являютьсобою лише переміщення прав власності на вже існуючі активи. Потрібно мати наувазі, що не всі вкладення можуть бути інвестиціями, наприклад, при купівліділянки землі або цінних паперів, нерухомості, які вже перебувають в обігу,відбувається лише зміна власника, а не реальне прирощення капіталу. Такіоперації з теоретичного погляду і практики їх здійснення є трансфертними, а нечистими інвестиціями[48].Із зазначеного вище випливає, що приватизаційні сертифікати, які населенняУкраїни вклало в роздержавлення підприємств, не є інвестиційними засобами. Щостосується грошової приватизації, яка активно здійснюється протягом останніхп’яти років, то тут важливо з’ясувати, на які цілі використовуються грошовінадходження, що надійшли від приватизації. Якщо вони повністю надходять удержавний бюджет, витрати якого використовуються лише на виплату пенсій,заробітної плати тощо, то в такому разі ці грошові надходження не можна вважатиінвестиціями. Але коли зазначені кошти використовуються на будівництві доріг,електростанцій, підприємств тощо, то, звичайно, такі кошти є інвестиціями.
Від приватизаціїзалежить подальший розвиток економіки в цілому, в тому числі й основних їїскладових. Активність інвестиційних процесів у національній економіці прямозалежить від характеру і способу приватизації. Нагадаємо, що теоретичне обґрунтуваннянеобхідності проведення приватизації базувалося на концепції ринковогофундаменталізму, відповідно до якої ринковому механізму відводиться рольсаморегулівного важеля, що забезпечує ефективність економіки татехніко-інноваційний розвиток. Методологічно виходили з того, що приватнийвласник у ринкових умовах через механізм конкуренції спрямовуватиме своюдіяльність у напрямі розширеного відтворення власного капіталу на інноваційнійоснові. І науковці, і політики сподівалися, що достатньо прийняти низку законівщодо приватної власності, свободи підприємницької діяльності і т.п., як ринковиймеханізм цін стане каталізатором неефективних підприємств. Практика спростувалачергові утопічні сподівання.
Сьогодні вжестало зрозумілим, що недостатньо прийняти низку законодавчих актів, яківідкривають простір для ринкової лібералізації економіки, недостатньо здійснитий саму приватизацію, необхідно сформувати реальний економічний механізмрегулювання діяльності підприємств у післяприватизаційний період, який би йзабезпечив вирішення поставлених проблем. Виявляється, що ринковий механізмдосягає результативності за наявності в суспільстві відповідного інституційногосередовища. Головним і визначальним інститутом є держава, яка й формує відповіднуекономічну політику, правила й традиції людей.
Ефект власника вумовах сертифікатної приватизації не зміг реалізуватися через надзвичайновелику розпорошеність власності. Для нашого аналізу це досить важливо, оскількивиходячи зі строго наукового погляду приватизаційні сертифікати, які населеннявкладає в роздержавлені підприємства, не є інвестиційними засобами. Водночас,незважаючи на це, багато вчених населення вважає інвестором. Таке інвестуванняекономіки, на наш погляд, є фіктивним, оскільки не дає приросту нових продуктів.
Післяприватизаційнийперіод характеризується загостренням проблеми інвестиційного забезпеченняприватизованих підприємств. Боротьба за отримання іноземних інвестицій міжкраїнами Центральної та Східної Європи висуває на передній план проблемудослідження місця і ролі України в міжнародній інвестиційній діяльності.
Зауважимо, щоприватизація відкриває широкі можливості залучення іноземних інвестицій унаціональну економіку. Доцільність залучення іноземних інвесторів у процесприватизації і постприватизаційної діяльності підприємств доведена світовимдосвідом. Такий підхід створює сприятливі умови для зміцнення ринкових методівгосподарювання, залучення сучасних технологій, техніки та менеджменту,реструктуризації придбаного об’єкта і пристосування його до потреб ринку.
На відміну віддержавних підприємств, підхід до проблем інвестування приватизованих дещозмінюється. Залучення інвестицій тут відбувається під впливом кількох чинників.До перших і дуже важливих з них необхідно віднести намагання нових власниківпідприємства як юридичної особи розширяти виробництво, завоювати надійне соціально-економічнестановище на конкурентному ринку, технічно вдосконалювати виробничий процес. Залучаючиінвестиції, приватизоване підприємство перебуває в умовах, коли їх неналежневикористання може привести його до банкрутства, а власників — до втрати майна.Тому обґрунтованість залучення інвестицій і строків їх окупності у приватизованогопідприємства значно зростає і стає принциповим моментом в інвестиційному циклі.
У сучасних умовахвласних джерел інвестицій у приватизованих підприємств немає, і тому важливимелементом інвестиційної програми є визначення зовнішнього (відносно нього)інвестора — вітчизняного чи закордонного. Внутрішні стимули вдосконаленняінвестиційного забезпечення приватизованого підприємства полягають передусім утак званому ефекті власності. На жаль, слід відзначити, що в практиціукраїнської приватизації і постприватизаційного функціонування підприємств вінне проявився. Практика показала, що ефективність функціонування підприємствпісля приватизації у переважній більшості випадків лишається низькою. Це сталоодним з чинників спаду виробництва і зменшення валового внутрішнього продукту вУкраїні в 1995—2001 рр. Одночасно така ситуація була несприятливою дляінвестиційного забезпечення, бо зниження розмірів валового внутрішнього продуктуавтоматично веде до зменшення можливостей вітчизняного інвестування, оскількипідвищення норми нагромадження має свої межі. Відзначаючи сучасні тенденції доекономічного зростання, слід пам’ятати, що проблема інвестування економіки щезалишається гострою. Вільні грошові потоки в економіці України використовуютьсязначною мірою не на приріст виробничих потужностей, а на збільшення засобів індивідуальногокористування.
Зауважимо, щоприватизація в Україні ще не завершилася. Відсутність узгодженості між законодавчоюі виконавчою владою стосовно переліку об’єктів, які підлягають приватизації, таметодики оцінювання вартості, а також низький рівень теоретичного узагальненнятактики і стратегії поведінки вже приватизованих підприємств, по суті, залишилиці підприємства на самовиживання. Тобто ми ще раз переконуємося, що тільки віддержави, від її законодавчої та виконавчої гілок, залежить формування «правилгри», економічного порядку, який би «примусив» підприємства приймати рішеннявідповідно до вимог конкуренції, до потреби активного змагання за отриманняінвестицій. Отже, держава, оцінюючи особливості національної економіки,визначає інституційні обмеження, що дозволяють запрацювати ринковим важелям неспонтанно, стихійно та анархічно, а в руслі реалізації суспільних інтересів.
Вирішення питанняінвестицій для приватизованого підприємства можна здійснити, на наш погляд, ужев процесі самої купівлі-продажу цього підприємства. Сучасним українськимзаконодавством передбачена можливість включення в договір купівлі-продажузобов’язань щодо інвестування, передбаченого покупцем у бізнес-планах. Доситьчасто складається така ситуація, коли органи приватизації, в Україні це Фонддержавного майна, після укладення договорів купівлі-продажу не здійснюютьконтролю за дотриманням прийнятих цими договорами зобов’язань. Такий станпотребує посилення уваги з боку державних органів за діяльністю приватизованихпідприємств і може стати важливим фактором інтенсифікації інвестиційноїдіяльності [23].
Важливу роль длядослідження інвестиційної сфери відіграє визначення джерел інвестування, середяких необхідно виділити: власні й позичені кошти на інвестування, бюджетніінвестиції та залучений капітал. При більш детальному розгляді джерел інвестуванняможна виділити такі їх складові елементи:
¾ нагромадженнязаощаджень населення;
¾ прибуткисуб’єктів господарської діяльності, що капіталізуються;
¾ бюджетніта позабюджетні інвестиційні та інноваційні фонди;
¾ ресурсипенсійних, профспілкових, страхових та інших фондів, за умови залучення їх доінвестиційної діяльності;
¾ інвестиційнийпотенціал комерційних банків;
¾ кошти відприватизації державного майна;
¾ іноземніінвестиції;
¾ капіталфізичних та юридичних осіб України, що перебуває поза межами держави.
У сучасних умовахсфера інвестиційної діяльності визначається досить часто як ринок інвестиційнихресурсів, суб’єктами якого є всі інвестори, у тому числі й держава[49].
Для Українинеабияке значення має узагальнення досвіду інших країн щодо залучення іноземнихінвестицій. Так, процеси лібералізації і ринкової трансформації охопили одну ізнайбідніших країн Азії — В’єтнам, де дохід на душу населення становить лише 200дол. США. В’єтнам уже отримав від світового співтовариства допомогу на загальнусуму понад 3 млрд дол. США. Як це не парадоксально, але багато західних бізнесменіввважають примітивний стан економіки В’єтнаму перевагою, оскільки це відкриваєширокі можливості для різних видів діяльності в країні. Передусім іноземнихінвесторів приваблює низька вартість робочої сили, яка становить в середньому30 дол. у місяць. Але зростання податків, орендної плати та інших зборівзводить нанівець всі переваги, отримані від використання дешевої робочої сили.Тому зарубіжні компанії віддають перевагу інвестиціям в інші країни Азії.
Перехід багатьохкраїн Латинської Америки до неоліберальної моделі розвитку обумовив зміну їхполітики відносно іноземного капіталу. У більшості країн були розробленіпрограми стимулювання припливу зарубіжних інвестицій. У результаті прийнятихзаходів обсяг іноземних інвестицій в 1994 р. становив понад 50 млрд дол., що в2,5 раза більше, ніж 1990 р. Іноземні капіталовкладення здійснювались у форміпозик, кредитів, допомоги, прямих і портфельних інвестицій. Причому питома вагапрямих і портфельних інвестицій постійно зростає. Так, на сьогодні понад 90 %прямих іноземних інвестицій припадає на п’ять країн Латинської Америки:Мексику, Бразилію, Аргентину, Венесуелу і Колумбію. Незважаючи на високі темпипрямих іноземних інвестицій у країни Латинської Америки, темпи їх приростусьогодні нижчі, ніж у країнах Південної Америки і Південно-Східної Азії.Зауважимо, що успішне проведення реформ, інтенсифікація інтеграційних процесіву країнах Латинської Америки створили механізм економічної зацікавленості вінвестування економіки іноземними підприємцями.
Виходячи звикладеного слід констатувати, що однією з найважливіших передумовудосконалення інвестиційного механізму є проведення реформ, напрямлених нарозвиток ринкових стимулюючих факторів залучення іноземних інвестицій.Прикладом може бути інтерес іноземних інвесторів до економіки Перу. Післяприйняття закону про контракти, іноземні інвестиції в Перу досягли понад 3,1млрд дол., а найближчим часом очікується збільшення до 5 млрд дол. США. Основнінапрями інвестицій: комунікації, гірничодобувна промисловість і будівельнаіндустрія. На цьому прикладі ми спостерігаємо продуктивну форму інвестицій[24]. Новий інвестиційний закон прийнято в Йорданії, який прирівняв іноземнихінвесторів з вітчизняними, полегшив іноземним громадянам придбання власності[25].
Аналогічнітенденції спостерігаються і в Китаї. З 1979 р., коли були проголошені політикаекономічних реформ і відкритих дверей і були розроблені спеціальні економічні йприбережні зони, і до сьогоднішнього дня економіка Китаю характеризуєтьсядосить стабільними і високими темпами економічного зростання.
Як свідчитьдосвід зарубіжних країн, головним чинником та диригентом створення привабливогоінвестиційного клімату в країні є держава. Від її економічної політики та відправового поля, що гарантують привласнення доходів власникам інвестицій удовгостроковій перспективі, і залежить активність інвестиційної діяльності вкраїні. Крім того, однією з передумов удосконалення механізму інвестування єоволодіння вітчизняними урядовцями й експертами методикою оцінювання привабливостікраїни в цілому і дисконтування доходів для окремого приватизованого підприємства.Теоретичне узагальнення досвіду Німеччини засвідчує, що її інвестиційнупривабливість характеризують такі чинники: державне стимулювання будівництва іпридбання устаткування, державне фінансування розвитку інфраструктури іпідтримання швидкої реструктуризації приватизованих підприємств, державнагарантія кредитів і стабільність національної валюти, висока якість робочоїсили і менеджменту, глибока інтегрованість Німеччини в економічний простірЄвропейського Союзу.
Є ряд факторів,що стримують інвестування в Східну Німеччину. До них насамперед слід віднестизаконодавчі основи підприємництва, інфраструктуру, комуністичне минуле ікваліфікацію працівників, ризикованість тощо. Результати опитування 10 000італійських фірм засвідчують аналогічні попередні тенденції щодо важливості дляінвестора факторів: ринок збуту — 37 %, ринок робочої сили — 13, засобистимулювання інвестицій — 12, інфраструктура — 8 %. А підприємства, які вжездійснили інвестиції в Східну Німеччину, оцінили як критичні такі фактори:політичну і соціальну стабільність, економічне зростання і розвиток ринку,інвестиційні витрати. Ураховуючи активну державну політику щодо розвиткусучасної інфраструктури в Східній Німеччині, необхідно зазначити кількасуттєвих чинників, що протидіяли припливу капіталу. По-перше, у СхіднійНімеччині порівняно з країнами Заходу недостатньо була розвинута ринкова інфраструктураі застарілим було устаткування. По-друге, порівняно з іншими країнамиЦентральної і Східної Європи спостерігалося стрімке зростання вартості робочоїсили: в 1993 р. робітник Східної Німеччини заробляв у 8 разів більше чеського,в 10 разів більше польського і в 20 разів більше болгарського робітника [26].
Хоча економічні іструктурні умови Східної Німеччини й України суттєво різняться, на наш погляд,можна знайти напрями використання німецького досвіду. Це насамперед методика оцінюванняпідприємств, що приватизуються, сама технологія, а точніше, порядокприватизації; практика вирішення проблем інвестування, зайнятості й рівнядохідності. Заслуговує уваги і механізм державного регулювання інвестиційнихпроцесів, створення правових рамок для діяльності приватизованих підприємств,централізація відповідальності за проведення приватизації і подальше трирічнеінвестування та санацію приватизованих підприємств, система перепідготовкибезробітних і підготовки менеджерів, державної допомоги приватизованимпідприємствам.
В економічнихдослідженнях проблем активізації інвестицій дослідники взагалі оминають питанняінституційних чинників формування національного економічного середовища, у томучислі й інвестиційного. Поведінка суб’єктів господарювання формується не тількив умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості,доступу інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рисповедінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох столітьуспадковується, виступає таке мало досліджуване економічне явище, як злодійство(розкрадання).
Відомо, що зачотири роки приватизації обсяг інвестицій в економіку України скоротився в 4—5разів, а фізичне зношування основних засобів досягло 50 %, що виступає однією зпричин спаду виробництва. Щодо надійності інвестування Україна займає 143 місцеіз 170 країн світу. Тому насамперед стоїть питання про створення сприятливогоінвестиційного клімату для вітчизняних та іноземних інвесторів.
Реальний станречей є таким, що Україні за останні роки не вдалося забезпечити мінімальнонеобхідний рівень іноземних інвестицій, а потреба в них, за різними оцінкамисягає 40—50 млрд дол. США. До того ж при, на перший погляд, рівних умовахзалучення іноземних інвестицій в Україну вкладається коштів значно менше і вабсолютних показниках, і в розрахунку на душу населення. Так, наприклад, обсягифінансування з боку Євробанку в перерахунку на душу населення становлять: уЧехії — 30 екю, в Росії — 15, в Україні — 4 [27]. Приклад досить показовий.
Основна причинатакого становища полягає в тому, що будь-якого потенційного інвесторанасамперед турбує збереження його вкладень, іншими словами, гарантії з бокудержави базування на випадок «політичної плутанини». Для потенційного інвесторатакож необхідна впевненість у безповоротності ринкових перетворень. Сьогодні вУкраїні такої безповоротності не можуть гарантувати владні структури, навпаки,існують значні сили, що воліли б і надалі утримувати ситуацію цільовоїневизначеності, що дозволяє здійснювати різного роду фінансові комбінації таманіпуляції.
Виходячи з викладеногослід констатувати, що однією з найважливіших передумов удосконаленняінвестиційного механізму виступає успішне закінчення приватизації в Україні.Важливими елементами посилення інвестиційної спрямованості приватизаційнихпроцесів мають стати:
¾ розмежуванняфункцій Фонду держмайна як управлінця продажами підприємств, що приватизуються,і управлінця вже приватизованими підприємствами. Доцільно передати функціїкоординації і регулювання приватизованими підприємствами іншому відомству;
¾ розвитокі підтримання системи інвестиційних конкурсів;
¾ розробленняцілісної системи постприватизаційного підтримання підприємств;
¾ формуванняефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринку цінних паперів зметою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємств і створенняможливостей мобілізації капіталів;
¾ створеннямеханізму захисту прав акціонерів як «внутрішніх», так і «зовнішніх» на основірозроблення ефективної системи корпоративного управління та відповіднихмакроекономічних заходів з боку держави;
¾ реальнезалучення в приватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок інерухомості;
¾ відмінапільг трудовим колективам і керівництву при приватизації підприємств;
¾ прискоренаамортизація, розроблення ряду пільг для іноземних інвесторів; державнапідтримка важливих для економічного зростання галузей, великихнародногосподарських науково-технічних проектів.
Формуванняринкової економіки докорінно змінює роль держави, з’являються нові підходи інапрями в інвестиційному процесі, назріває необхідність застосування іншихметодів державного регулювання інвестицій. Необхідно зазначити такі напрямиактивізації інвестиційної політики країн світу. Перший — збільшення питомоїваги державного інвестування в загальних витратах бюджету взагалі. Так,державні інвестиції в Люксембургу в 1996 р. становили 26,85 млрд франків, тодіяк у 1995 р. — усього 818,9 млн франків. Тобто в 1996 р. 11 % було витрачено наінвестування [28]. Достатньо високий рівень державних інвестицій залишається вкраїнах Латинської Америки, Африки й Азії. Так, державні інвестиції в Уругваї в1994 р. становили 3,08 млрд песо (біля 600 млн дол.), з яких 2,38 млрд пішло набудівництво і 0,7 млрд песо — на закупівлю машин і устаткування [29].
Аналіз світовоїпрактики державного інвестування свідчить про те, що ці інвестиціївикористовуються, як правило, лише на відтворення чи розширення виробництвазасобів виробництва або на забезпечення суспільних потреб. Другий напрям інвестиційноїполітики — проведення реформ, напрямлених на розвиток стимулюючих факторівзалучення іноземних інвестицій.
Короткахарактеристика умов інвестування в Україні зводиться до такого. По-перше,наслідуючи від адміністративної системи домінування розподільних принципів вУкраїні, кошти не продаються, як це здійснюється в ринкових системах, апродовжують розподілятися Національним банком через комерційні банки шляхомнадання кредитів, які, у свою чергу, різко піднімають ставку процента, тимсамим штучно стимулюючи інфляцію. Якщо проаналізувати трирічну практику наданнякредитів, то можна спостерігати таку тенденцію. Державні кошти черезкредитування в безготівковій формі надходять на рахунки приватних підприємств,які пізніше переходять до приватної кишені у вигляді готівки. Комерційні банкинадавали кредити державним підприємствам під великі проценти, а останніздійснювали відшкодування процентів за рахунок зростання собівартості, азначить, через підвищення цін, які, у свою чергу, відшкодовувалися з кишенігромадян. Такий механізм має місце й сьогодні, тільки в менших масштабах,оскільки дедалі більше і більше держава через Національний банк, бюджетну таподаткову системи і з допомогою інших засобів контролює рух фінансових коштів.Зауважимо, що державний контроль ще на надто низькому рівні, якщо мова йде протіньову економіку.
По-друге, хочаправова система України перебуває на стадії активної законодавчої діяльності, аправовий інвестиційний режим в Україні регулюється понад десятьмаспеціалізованими інвестиційними законами, активної вітчизняної і зарубіжноїінвестиційної діяльності в Україні не спостерігається. Така тенденція пов’язанане тільки з законодавчою діяльністю, а й з економічними, політичними ісоціальними тенденціями. Економічні процеси в Україні мають кримінальнунапрямленість, а тіньовий характер розподільних і перерозподільних відносинпідривають усю систему зацікавленості, надійності і перспективності розвиткуінвестиційної діяльності. Крім того, самі закони про інвестиційну діяльність ніформально, ні змістовно не відповідають вимогам і потребам потенційнихінвесторів у ринковій економіці. Надто велика лібералізація економіки в умовахнерозвинутості державного регулювання і низької виконавчої дисципліни івідповідальності призвела до появи анархії і невизначеності в економіці.
По-третє, надтонизький рівень державного управління призводить до надмірного втручання впроцес інвестування державних чиновників, виходячи з мотивації задоволеннявласного інтересу. Тобто, образно кажучи, державні чиновники займаютьсярозбазарюванням фамільного срібла. У цьому аспекті має неабияке значеннятіньовий експорт капіталу, який прямо зменшує вітчизняні інвестиційніможливості. В основі цього явища лежить недовіра власників капіталів доекономічного режиму, бажання приховати капітали від непомірного оподаткуваннята посягань кримінальних структур. Тіньовий експорт капіталів лежить в основіотримання нелегальних доходів керівниками господарств і працівниками державнихустанов.
По-четверте,акумулювання вітчизняного капіталу за кордоном створює сьогодні головнупроблему — проблему повернення їх у вигляді інвестицій на Батьківщину. Це явищемає двояку, суперечливу властивість. З одного боку, власники цього капіталузацікавлені в поверненні цих коштів на Батьківщину, оскільки норма прибутку вУкраїні з урахуванням можливостей офіційної та тіньової економіки значноперевищує норму прибутку від використання цих коштів за кордоном. З іншогобоку, тіньовий характер зазначеного капіталу стримує його повернення внаслідоквисокого ступеня ризику, що пов’язано з необхідністю обґрунтування походженнякоштів, які використовуються для особистого споживання, закупівлівисоковартісної техніки, автомобілів, нерухомості тощо. Крім того, ризикобумовлений ще й необхідністю отримання офіційних кредитних та інвестиційних ресурсів,участі в приватизації, нейтралізації переслідувань тіньової діяльностідержавними органами.
По-п’яте, вУкраїні відсутня програма державного стимулювання іноземного інвестора черезмеханізм участі в процесі приватизації. Механізм приватизації в Україні,власне, націлений лише на приватизацію як на процес зміни власника, тоді якпитання інвестицій залишилися поза увагою цього процесу.
До важливихнапрямів адаптивної інвестиційної політики країни в умовах здійснення реформможна було б віднести: переорієнтацію інвестиційних потоків у розвитокнаукомістких галузей за одночасного створення сприятливого інноваційногоклімату, зосередження інноваційної діяльності на підприємствах, в асоціаціях,технопарках; використання біржового механізму для прискореного розвиткуінвестиційних процесів зі створенням необхідної інфраструктури,інституційно-правового й економічного середовища для самостійної інноваційноїдіяльності суб’єктів господарювання. Такий підхід дозволив би здійснититехнологічну реструктуризацію виробництва, націленого на досягнення конкурентнихпереваг вітчизняних виробів на світовому ринку. Це важливо не тільки з позиційрозвитку експортного потенціалу, а й для утримання внутрішнього ринку.
Відомо, що одниміз протидіючих факторів залучення іноземних інвестицій в економіку України єінфляція, фінансова та валютна нестабільність. Водночас без інвестиційнеможливе фінансове оздоровлення економіки. Сьогодні Уряд України використовуємонетарні інструменти стабілізації економіки, що призвело до різкого спадувиробництва та у зв’язку з цим ще більше загострило проблему фінансовогоголоду. М. Фрідман правильно зауважив, що достатньо забезпечити стабільністьгрошової одиниці, як виробництво під впливом конкуренції та інших важелів ринкусамо почне зростати і саморегулюватися. Тут ми забуваємо головне, що рецепт М.Фрідмана стосується уже сформованої ринкової економіки, де діє механізмринкової конкуренції, якою, звичайно, не є економіка України.
Вважаємо, що длястабілізації економіки України сьогодні слід використати концепцію Д. М. Кейнсапро те, що в умовах спаду економіки ефективний попит, що стимулює виробництво,повинен регулюватися державою за допомогою сильного захисту населення ідійсного рівня його доходів з регулюванням ставки процента й активізаціїінвестиційних механізмів інноваційної діяльності підприємств.
Важливим напрямомдержавного впливу на поліпшення інвестиційного клімату в Україні є легалізаціявітчизняних капіталів та їх переведення з тіньової економіки на ринокінвестиційних ресурсів. Ця проблема в сучасних умовах не вирішується однозначно,у суспільстві є різні думки і настрої щодо цього питання. Однак Уряд Українивважає, що такий резерв інвестування має бути задіяний і ніяк не може розробитиефективний комплекс заходів щодо його повернення в офіційну економіку. Заоцінкою Кабінету Міністрів, тільки за рахунок легалізації тіньових капіталівпротягом року в економіку повинно було б повернутись в 1997 р. близько 7 млрдгрн, а бюджетні надходження повинні були зрости більше ніж на 1,5 млрд грн[30]. Як стверджує практика, зазначені вище сподівання на приплив інвестиційнихнадходжень на сьогодні в Україні не виправдались.
Необхідно такожзазначити, що державне регулювання ринку інвестиційних ресурсів недостатньоорієнтоване на пожвавлення інвестиційного процесу і потребує суттєвогополіпшення. Таке поліпшення має базуватися на використанні методів так званоїпозитивістської негативної мотивації. До перших слід віднести стимулюваннянадходження інвестицій в економіку країни за допомогою системи заохочень.Негативна мотивація для інвестування полягає в захисті внутрішнього таіноземного інвестора і розробленні системи каральних санкцій за порушення їхніхправ.
За всієїважливості проведення активного державного регулювання інвестиційного процесувкрай гострою є проблема його кадрового обслуговування. По суті, питаннястосується створення відповідного інвестиційного менеджменту. На жаль,українським підприємцям і урядовцям сьогодні необхідно оволодіти основниминавичками обґрунтування інвестиційних проектів, ознайомитися з вимогами щодоскладання бізнес-планів. Це стосується як вітчизняного, так і іноземногоінвестування. У сучасних умовах інвестор наважиться вкласти свої кошти тількиза умови гарантування їх повернення, причому з певним договірним процентом.Сучасний менталітет українських підприємців (а на приватизованих підприємствахдиректорат практично не змінюється) полягає в намаганні отримати кредити, якправило, у валютній формі, використати їх для своїх цілей і не нести за цепрактично ніякої відповідальності. Дуже живуча психологія адміністративної системи,де за надані кошти відповідальність була мінімальна, практично не економічна,при цьому жодних гарантій ефективного вкладення капіталів господарники недавали.
В Україні дужемало справжніх спеціалістів з інвестиційного проектування. На жаль, тітехніко-економічні обґрунтування проектів, які використовувалися ще кількароків тому, сьогодні не просто застарілі, а зовсім не вписуються в сучаснуекономічну систему. Досвід показує, що більшість інвестиційних проектівнадзвичайно слабо розроблені з погляду інвестиційного ризику для потенційногоінвестора і гарантій передбаченої прибутковості. При поданні таких проектіввикористовується надзвичайно багато технічних термінів, що для іноземногоінвестора ускладнює їх прочитання і розуміння. Досить часто система ризиківзводиться до глобального та форс-мажорного ризику і мало уваги приділяєтьсялокальним та господарським ризикам, що для інвестора є, по суті, головним. Дляпроектів, що розробляються, характерна недостатня вивченість кон’юнктури ринкуінвестиційних ресурсів чи виготовлюваної продукції. Ці та інші недолікиінвестиційного менеджменту впливають на надходження капіталовкладень і знижуютьїх рівень та націленість на внутрішній ринок України.
Практикаінвестування в розвинутих країнах показує, що активна інвестиційна політикавиявляється успішною за потужного механізму залучення грошових вкладівнаселення (у тому числі і вивезених за кордон) та оборотних коштів підприємств;при розвинутому ринку цінних паперів, за умов ефективного використанняможливостей лізингових і страхових компаній, інвестиційних фондів, іпотечногокредитування.
На підставівикладеного можна дати такі рекомендації щодо визначення напрямів інвестиційноїполітики:
1. Необхідністьзбільшення іноземних інвестицій зумовлена тим, що Україна, як і всі країни зперехідною економікою, пов’язує з ними трансформацію всієї системигосподарювання і розв’язання таких внутрішніх економічних проблем, якнерівномірність регіонального розвитку, структурних диспропорцій в економіці,безробіття тощо. Визначальним чинником низької активності іноземних інвесторівє політична, фінансова і валютна нестабільність, у зв’язку з чим і виникаєпотреба вирішення цих проблем.
2. З метоюактивізації постприватизаційної інвестиційної підтримки підприємств необхіднорозробити нову методику грошової приватизації, яка б охоплювала матеріальнузацікавленість і штрафні санкції за постприватизаційне фінансуванняпідприємств, розмежувати функції Фонду державного майна як управлінця продажамидержавних підприємств та управлінця вже приватизованими підприємствами,передавши останню функцію іншому відомству.
3. Участьіноземних інвесторів передбачає наявність розвиненої ринкової інфраструктури,особливо формування ефективної правової та інвестиційної інфраструктури ринкуцінних паперів з метою забезпечення ліквідності акцій приватизованих підприємстві створення можливостей мобілізації капіталів; реальне залучення вприватизаційний і постприватизаційний процес земельних ділянок і нерухомості.
4. Необхідноконкретно і предметно підвищити творчий і конструктивний вплив інституційнихчинників на формування здорового і довірчого інвестиційного клімату в економіціУкраїни, необхідно вкрай зменшити роль і вплив на економічний розвиток тіньовоїекономіки.
5. Розробититеоретичну концепцію державного управління інвестиційними процесами, яка бураховувала підвищення питомої ваги інвестування за рахунок державного бюджету,оскільки прямі зарубіжні інвестиції спочатку позитивно впливають на станплатіжного балансу України, а пізніше цей вплив стає негативним у зв’язку зтим, що інвестор планує не тільки окупити свої витрати, а й отримати прибуток.
Літературадо розділу 7
1. Перехідна економіка / Під. ред. В.М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.
2. Смит А. Исследование оприроде и причинах богатства народов. — М.: Соцэкгиз, 1962.
3. Перехідна економіка / Під ред. В.М. Геєць, Є. Г. Панченко, І. Й. Малий та ін. — К.: Вища школа, 2003. — 591 с.
4. Костусєв О. Захистекономічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. — №7—8.
5. Пигу А. Экономическаятеория благосостояния. — М., 1985. — Т. 1. — С. 326.
6. Костусєв О. Захистекономічної конкуренції в Україні: стан і проблеми // Економіка України. — №7—8. — С. 23—28.
7. Підлісний В. Контроль завиконанням антимонопольного законодавства // Бухгалтерія — 2001. — № 14/2. — С.29—34.
8. Потапенко В. Проблемикомпетенції органів АМКУ // Юридичний журнал.— 2003. — № 11. — С. 27—28.
9. Річний звіт АМКУ за 2000 рік.
10. Захист економічної конкуренції вУкраїні: стан і проблеми / О. Костусєв // Економіка України. — № 7—8.
11. Ці та інші використані цифровідані взято з журналу Економіка України. — 2003. — № 8. — С. 13—19. — № 7. — С.4—9.
12. Супрун В. П. / Проблемидержавного регулювання природних монополій в Україні: розвиток та перспектив //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 12—21. — С. 22, 24.
13. Галиця Державнерегулювання в умовах ринкових відносин // Економіка України. — 2002. — № 6. —C. 58.
14. Див.: Robertson D. A Studyof Industrial Fluctuations. — London, 1915.
15. Alvin H. Hansen. Cycles ofProsperity and Depression in the United States, Great Britain and Germany[University of Wisconsin Studies in the Social Sciences and History № 5],Madison, 1921.
16. Панасюк В. Криза платежів:шляхи її подолання // Економіка України. — 1997. — № 11. — С. 11—12.
17. Милль Дж. Ст. Основыполитической экономии. Т. 2. — С. 276—278.
18. Маршалл А. Принципыэкономической науки: Пер. с англ. — М., 1993. — Т. 2. — С. 302.
19. Классики кейнсианства: В 2-х Т. —Т. 2. Экономические циклы и национальный доход. Ч. III—IV / Э. Хансен. Сост.:А. Г. Худокормов. — М., 1997. — С. 72.
20. Долан Е. Дж. и др. Деньги,банковскоедело и денежно-кредитная политика: Пер. с англ. — Л., 1991. — С. 247.
21. Гэлбрейт Дж. К.Экономические теории и цели общества: Пер. с англ. — М., 1976. — С. 49.
22. Кемпбелл Р. Макконнел, СтенлиЛ. Брю. Економикс. — М.: Республика, 1992. — С. 155—156.
23. Чепінога В. Г.Приватизація як фактор інвестиційної діяльності в Україні // Інвестиції іпідприємництво в Україні. — К.: Манускрипт, 1996. — С. 54—55; Малый И. И.Економико-правовые гарантии доходности инвестиций в Украине // Рынок,предприниматель, инвестиции. — К.: Манускрипт, 1995. — C. 150—151.
24. Inwestoren engagiren sich ctarkerin Peru // Nachr. Aussenhand. — 58. — № 181. — S. 1—2.
25. Jordanien mit neuemInwestitionsgesetz // Nachr. Aussenhand. — 58. — № 198. — S. 7.
26. Der Spiegel. — 1993. — № 39. — S.58.
27. Олійник О. Чи відкриєЄвробанк фінансові шлюзи в Україну? — Урядовий кур’єр. — 1996.— 1 жовтня. — С.5.
28. Luxemburg will kunftiginvestieren // Nachr. Aussenhand. — 1995. — 58, № 171. — S. 2.
29. Staatliche Investtijnen inUruguay rucklaufig // Nachr. Ausenhand. — 1995. — 58, № 136. — S. 2.
30. Див.: Доповідь Прем’єр-МіністраУкраїни про Програму діяльності Кабінету Міністрів України на сесії ВерховноїРади 15 жовтня 1996 р. // Голос України.— 1996. — 18 жовтня. — С. 4.
Розділ 8. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНАПОЛІТИКА ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ
8.1 Економічнаполітика в системі узгодження економічних інтересів суспільства
Органічнепоєднання принципів ринкового та державного регулювання економічних процесів єнеобхідною умовою пристосування економічної системи суспільства до постійномінливих детермінант інтернального та екстернального характеру. Відповідно доускладнення детермінованості економічної системи державне регулюванняпоповнюється новими інструментами і методами.
У теоретичномуплані держава являє собою абстрактну форму організації суспільства, у дійсності— це владний суб’єкт, наділений надзвичайними повноваженнями. Аргументомостаннього є як обсяги державної власності, так і відповідне її місце в інституційнійсистемі суспільства. Держава створює умови для того, щоб діяльність людей,спрямована на задоволення своїх безперервно зростаючих потреб, здійснюваласязгідно зі схваленими суспільством нормами, правилами і звичаями.
Однак, незважаючина те, що примус — основний інструмент реалізації державної влади, йоговикористання має свої межі. Останні визначаються легітимністю дій владноїструктури суспільства, що передбачає і легітимність інструментів державноговпливу на економічні процеси. Реалізація економічних функцій держави включаєнасамперед забезпечення економічних інтересів нації, створення відповідних умовдля розвитку цивілізованого суспільства.
Формуванняправової бази соціально-економічних відносин між суб’єктами господарюваннявиходить безпосередньо за рамки економічної сфери. Держава встановлює правила«економічної гри» для виробників (підприємств), споживачів (населення) та їїсамої. Необхідність проведення державою спеціальної політики векономіко-правовій сфері поділяють політики й економісти практично всіх країн зрозвинутим ринковим економічним устроєм. Важливе місце у розробленні питаньекономіко-правової політики належить, зокрема, німецькому вченому В. Ойкену[1].
Економічнаполітика держави, її економічні функції формуються нині в результаті складногомеханізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Такаполітика — результат певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодіюча сила.Функції держави як інструменту реалізації класових економічних інтересівобмежуються, дедалі більше поступаються місцем її загальноекономічним ізагальносоціальним функціям.
Самостійністьінститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки.Зокрема, відносна самостійність держави та апарату, який її обслуговує, можепризвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересамисуспільства.Ось чому навіть у високорозвинутих країнах залишаєтьсяактуальною проблема забезпечення контролю за механізмом прийняття державнихрішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.
Усі формивтручання держави в економіку утворюють цілісну систему. Кожна модельдержавного регулювання економіки являє собою певне поєднання елементів іреалізується у вигляді комплексу заходів економічної політики і відповіднихдержавних інституцій, що розробляють і реалізують ці заходи. Окремі напрямиекономічної політики повинні координуватися. Недостатнє врахування взаємовпливурізних заходів економічної політики може істотно обмежити ефективністьконкретних дій. Наприклад, заходи, спрямовані на скорочення витрат державногобюджету, неспроможні істотно знизити інфляцію, якщо вони не супроводжуютьсяконтролем над грошовою масою і жорсткою кредитною політикою центрального банку.
Відповідно допоширеного у 1990-ті роки науково-практичного підходу трансформація плановоїекономіки в ринкову відбувається тим ефективніше, чим інтенсивніше просуваютьсяринкові реформи. Проте цей підхід належною мірою не враховує розбіжностей устартових умовах, що дісталися в спадщину від планової економіки. Про цесвідчать, наприклад, досягнення країн з перехідною економікою, які недотримувалися традиційного підходу, згідно з яким процес лібералізації неминучесприятиме поліпшенню стану економіки. Виявилося, що для цього необхідний ще йцілий комплекс інших чинників. До найважливішого з них належить наявністьсильних й ефективно діючих державно-політичних інституцій. Очевидно, щолібералізація економіки у разі слабкості або деградації цих інституцій неспроможнадати бажаних результатів. Тут визначальними є не просто радикалізм чи ступіньлібералізації, поступовість чи прискорення темпів реформування, а сила абослабкість державних інституцій: слабка владна система створює сприятливий ґрунтдля свавілля з боку державних органів і чиновників, а відповідно і для корупціїта хабарництва.
Досить поширениму спеціальній літературі є визначення економічної політики держави якдіяльності її органів влади й управління, спрямованої на розробленнястратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, а також засобів для їхдосягнення з метою забезпечення стабільного економічного зростання. Складовимиекономічної політики є діалектичний взаємозв’язок економічної стратегії таекономічної тактики [2].
Економічнастратегія —це всебічний комплексний план (програма), спрямований на досягненнядовгострокової мети, що органічно включає напрями, завдання та пріоритетиекономічного розвитку.
Економічнатактика — цесистема форм і методів реалізації економічної стратегії, тобто комплекс заходіввпливу держави на перебіг конкретних економічних процесів з метою надання їм параметрів,які визначені завданнями економічної стратегії. Базовою метою економічноїстратегії держави є досягнення загального добробуту народу. У цьому планідержава як суб’єкт стратегії ототожнює себе з усім суспільством.
Напрями державноїекономічної стратегії повинні відповідати принципу повноти функціонуванняструктур господарювання, тобто системної самодостатності відтворювальнихциклів. Проте, незважаючи на всі існуючі відмінності, колишні соціалістичнікраїни раніше мали в цілому однакову економічну систему, основану нацентралізованому плануванні. Конкретні ж проблеми, що стоять перед цимикраїнами нині, вони успадкували від колишньої системи. Тому ці проблеми багатов чому схожі: низька ефективність виробництва, глибокі диспропорції і перекосив структурі економіки, дефіцит товарів, інфляція, значна зовнішнязаборгованість і т. п. Різняться ж вони за ступенем радикальності, термінами іпослідовністю проведення, засобами розв’язання поточних завдань.
Завданнядержавної економічної стратегії визначаються особливостямисоціально-економічної системи і являють собою досить гнучкий набір цілей іпріоритетів, які мають бути досягнуті в результаті реалізації економічноїполітики держави. За сучасної ринкової економіки до таких цілей належать:створення економіко-правового середовища та умов економічного зростання;формування ефективної структури виробничого потенціалу; забезпечення повноїзайнятості та справедливого розподілу (перерозподілу) доходів; створеннягрошової системи та досягнення зовнішньоекономічного балансу (рівноваги). Слідпідкреслити, що набір пріоритетів державної економічної стратегії формуєтьсязалежно від конкретного стану соціально-економічної системи. Інакше кажучи,стратегія трансформації постсоціалістичних економік полягає у виборіпріоритетів, завдань лібералізації або системних, насамперед інституційних,змін у формуванні раціональної системи інтересів.
Суттєвоюособливістю, що характеризує роль і місце держави в перехідних економіках, єте, що тут самі інституційні трансформації змушують постійно доводитилегітимність свого існування та своєї економічної політики (як і політикивзагалі). У даному аспекті особливого значення набуває консолідація економічнихінтересів, як показується в дослідженні, на двох рівнях. Перший — це так званийтрадиційний рівень, коли держава формує систему узгодження інтересів основнихекономічних суб’єктів. Другий рівень передбачає консолідацію інтересів влади(на жаль, як правило, корумпованих і монополістичних); основної маси населення;самої держави. У разі деформованості цієї системи держава може опинитися підвпливом певних кланових груп, що призведе до нехтування інтересами рештисуб’єктів та деструктивних наслідків. Тому посилення ролі держави, якаперебуває під впливом корпоративних інтересів певних економічних (олігархічних)груп, веде до загострення конфліктів у системі інтересів, суттєвого викривленнялегальних процедур в економічній сфері та поширення впливу кримінальнихструктур. За такого становища ці структури починають виконувати функції розподілудефіцитних ресурсів (наприклад, в Україні паливно-енергетич-них), кредитуваннясуб’єктів господарювання (через свої «кишенькові» банки) тощо. Наші реаліїсвідчать, що охоплення значної маси суб’єктів господарювання мережею такихсуспільно нелегітимних (а фактично кримінальних «послуг») істотно підриваєдієздатність держави. При цьому має місце реальне використання органівдержавної влади для задоволення своїх вузькокорпоративних інтересів.
Економічніінтереси формуються соціальними й економічними умовами діяльності суб’єктів.Але реальна дійсність (умови) завжди відображається у свідомості людей і незавжди вона є адекватною умовам. При цьому державний механізм регулювання маєвраховувати, що стан суб’єкта економічного інтересу у системі господарськихвідносин зумовлює вибіркове відношення суб’єкта інтересу до можливих напрямівдіяльності в межах існуючого (відносно суб’єкта) механізму господарськогорегулювання. Останній і обумовлює діапазон вибору і реалізації економічногоінтересу, а тому такий інтерес працює на відтворення відповідного механізмурегулювання економічних процесів, а в кінцевому підсумку тієї чи іншоїекономічної системи. Таким чином, економічний інтерес розглядається якоб’єктивна необхідність нового способу діяльності, який система задає суб’єктуяк засіб власного розвитку.
Дані положення іє методологічною основою про правомірність і необхідність посиленнякоординуючої і регулюючої ролі економічної політики держави як фактораузгодження економічних інтересів у перехідній економіці України.
Як свідчатьрезультати дослідження, шлях до національного успіху ринкових реформпередбачає: застосування гнучких підходів до формування економічних стратегій;поєднання традиційних і специфічних заходів економічної політики та забезпеченняспадковості її раціональних «зерен»; визначення чітких часових меж, у якихвідповідні «набори» регулюючих інструментів зберігатимуть ефективність;оперативну та адресну зміну інструментарію економічної політики до зміни їїоб’єкта; поєднання стратегічних цілей і тактичних засобів їх досягнення. Безостаннього може бути досягнутий лише тимчасовий, або локальний, позитивнийефект (балансування бюджету, мінімізація темпів інфляції тощо). Так,суперечність між стратегією і тактикою, в основі якої лежить суперечністьекономічних інтересів різних рівнів, останнім часом набула в Україні особливоїгостроти. Конкретним виявом цього є розрив між стратегічними завданнямиінноваційно орієнтованого прискорення зростання і формування соціальноорієнтованої економіки та потребами дотримання поточного фіскального іплатіжного балансів. Тому для нашого механізму регулювання економіки важливою єпроблема своєчасного коригування завдань та пріоритетів, а також конкретнихйого інструментів, які виконали своє призначення або віджили себе, і введення усклад механізму регулювання нових інструментів, здатних взяти на себе функціюреалізації завдань, які необхідно вирішити на наступних етапах переходу досоціально орієнтованої, постіндустріальної економіки. Гальмує і спотворює діюдосліджуваного механізму змішування цілей та засобів ринкових реформ. Доситьрельєфно таку плутанину можна простежити за 1990-ті роки на прикладахпостановки кількісних параметрів приватизації, зменшення бартеризації економікитощо. Але ж дієздатність стратегії державного регулювання насамперед полягає взабезпеченні позитивного ефекту трансформаційних змін.
При цьомуекономічна стратегія держави має бути спрямована прямо чи опосередковано надіяльність окремих (приватних, корпоративних тощо) економічних суб’єктів іформуватися в розрахунку на їхню раціональну господарську реакцію. Борегулятори господарського механізму за своїми засобами, формами є діямиекономічних суб’єктів, що захищають власні інтереси.
Запропонованіузагальнення і положення дозволяють зробити такі теоретико-практичні висновки:раціональне функціонування механізму господарського регулювання можливо лише заумови здатності економічних суб’єктів розробляти та здійснювати власніефективні стратегії; суттєва причина надмірної тривалості трансформаційногоспаду (кризи) в Україні випливає з того, що об’єктом економічної стратегіїдержави у 1990-х роках були в основному кількісні показники, а не конкретніекономічні суб’єкти, саме тому істотно погіршувався і стан підприємств,передусім реального сектору економіки, де більшість підприємств практичновтратили здатність до ведення самостійних відтворювальних процесів. Останнє, усвою чергу, також негативно відбилося на дієздатності держави внаслідокзагострення проблем податкових надходжень, формування кредитних ресурсів як головнихскладових ресурсно-фінансової основи державної політики.
Усе згаданеособливо вагоме для країн, що здійснюють перехід до ринкової економіки,оскільки тут слабкі як ринкові структури, так і владна система. Акцент має бутизроблений на підвищенні ролі держави у ринкових перетвореннях. Водночас зусиллямають бути спрямовані на зміцнення державних інститутів, створення новихінститутів, правил і норм, що стимулювали б чиновників діяти в інтересахсуспільства. Цьому можуть сприяти повномасштабне впровадженняліберально-демократичних інститутів, що забезпечують незалежність судів, системистримування і противаг, основаної на поділі гілок влади, ефективного контролюгромадськості над діями держави, установлення достатньо високих окладівпосадовим особам, підвищення їх морального і професійного рівня.
Перспективним,але поки що малодослідженим засобом підвищення ефективності держави, євикористання нею ринкових принципів і механізмів діяльності. З цією метою, яквважає Дж. Стігліц, держава може діяти в кількох напрямах:
· «вдаватисядо аукціонів як при закупівлі товарів і послуг, так і при розподілі суспільнихресурсів; укладати контракти на здійснення значної частини функцій, що ранішевиконувалися державою; використовувати методи оплати виконаної роботи тількизалежно від досягнутих результатів навіть у випадках, коли укладання контрактівне є можливим або бажаним;
· орієнтуватисяна ринкову інформацію; наприклад, держава може покладатися на ринкові оцінкипри здійсненні закупівель або використовувати інформацію про ставки процентащодо субординованої заборгованості за банківськими позичками для визначеннявідповідності розміру премії за ризик при страхуванні депозитів» [3].
Важливою функцієюдержавної економічної політики є впровадження схеми суспільної поведінки, якасприяла б досягненню компромісу між інтересами економічних суб’єктів іможливостями на даний час суспільної системи. При цьому в надбудовній сферівідбувається визнання суспільством процесів координації інтересів та формуванняспільних цілей, які генерують прийняття відповідних правових рішень. Отже,державна політика надає стихійному розвитку усвідомленості, координуючи йспрямовуючи дії окремих суб’єктів господарювання.
Вище вжезазначалося, що головним орієнтиром державної економічної політики має бутисуспільний інтерес, сутність якого полягає в досягненні сталого ізбалансованого суспільного прогресу. Неминучий конфлікт інтересів, який виникаєу процесі їх узгодження та реалізації, тим менший, чим ближчою є державнаекономічна політика до об’єктивно зумовленого суспільного інтересу. Такенаближення досягається за допомогою відповідної інституційної структуризаконодавчої, виконавчої і судової влади. Вона покликана всебічно аналізуватипередумови і наслідки управлінських рішень, виробляти адекватні правові,економічні засоби координації інтересів. Водночас через різні причини державаможе опинитися під впливом інтересів певних політичних груп (партій) та їхніхлідерів, що при нехтуванні іншими (економічними) інтересами призводить додеструкції суспільної системи і навіть країни. На важливість держави як фактораорганізації економічної політики вказували представники різних наукових шкіл,напрямів та ідеологічних поглядів — від Ф. Ліста до Дж. Кейнса та В. Ойкена, атакож їхні послідовники.
При аналізі місцяі ролі держави в трансформації економічної системи особливої уваги заслуговуєдослідження взаємодії економічних відносин із надбудовою. Самі по собінадбудовні відносини не є предметом економічної теорії, зокрема політекономії.Але вони, як відомо, активно взаємодіють з економічними відносинами. Томувзаємозв’язки економічних і надбудовних відносин повинні стати об’єктомполітико-економічних досліджень. Однак в економічній літературі економічнівідносини нерідко розглядаються поза їх зв’язком з надбудовою. Це призводить доштучного, «рафінованого» аналізу. Таке відокремлення цих відносин з метою їхдослідження, звичайно, необхідне. Але, з іншого боку, поряд з аналітичнимпотрібен і синтезуючий підхід. Якщо ж аналітика домінує над синтезом і економічнівідносини подаються в «препарованому» (чистому) вигляді, то вони істотновідрізняються від реальних відносин.
У цьому зв’язкудоречно нагадати аксіоматичне свого часу положення про визначальну роль базисущодо надбудови. Але воно, на наш погляд, має безумовне значення в планіісторичного генезису суспільних відносин. Будь-які реальні відносини в основномуадекватні тим матеріальним умовам, в яких вони відбуваються. Якісні зміни векономічних відносинах можливі лише на ґрунті та в результаті відповідних зміну матеріальних умовах життєдіяльності. Разом з тим з позиції функціонуванняекономічних відносин, їх розвитку, щоб упорядкувати політичні відносини,потрібна певна організація взагалі і державна влада зокрема. Тому політичнівідносини опосередковуються державою та іншими суспільними інститутами.Об’єктами політики стають усі соціально значущі, насамперед економічні, реаліїсуспільного життя.
Щодо економічноїполітики, то вона, на думку багатьох авторів, належить не до надбудови, а добазису [4; 5; 6]. Такий підхід правомірний. Економічна політика охоплює істотні,принципово важливі економічні відносини. Очевидно, що за інших рівних умов чимдосконалішою є політична структура суспільства, чим вищий рівень правовоїкультури, громадянської свідомості та моралі його членів, тим кращефункціонують і розвиваються економічні відносини. Взяті в соціально-груповому,класовому аспекті, вони реалізуються через економічну політику. Остання,безумовно, має свою специфіку. За формою реалізації це — особлива,опосередкована державою сфера економічних відносин, які мають свій економічнийзміст. Цю політику не слід ототожнювати з економікою. Але й протиставляти їхтакож було б неправильно.
Економічнаполітика є відображенням економіки, тобто особливою формою існуванняекономічних відносин. Це положення підкреслює два моменти. По-перше, економічнаполітика у своїй основі зумовлюється матеріальними інтересами тих чи іншихкласів, соціальних груп. По-друге, у сферу економічної політики «втягується» невся маса економічних відносин, а лише найсуттєвіші з них. Вона регулює основністорони між суб’єктами господарювання. При цьому залежно від об’єктів цихвідносин виокремлюють економічну політику в таких сферах, як регулюваннявиробництва та його структурна перебудова, відтворення трудових ресурсів, ціни,доходи, податки, фінанси і кредит, НТП тощо.
Звідси логічновипливає, що економічна політика — це стрижень економіки і належить вона не донадбудови, а до базису. Її об’єктом є особливий вид економічних відносин, якімає вивчати політична економія як наука. Вилучення економічної політики зпредмета політекономії істотно збіднює останню та орієнтує дослідження наемпіризм. Тому багато її концепцій і пропозицій, які не збігаються з реаліямиекономічної політики, залишаються некорисними (марними).
Конструктивністьдержавної влади полягає як у її здатності розробити напрями та цільовіорієнтири економічної стратегії, так і в спроможності реалізувати розробленінею нормативні акти, прийняті рішення (закони, укази, постанови тощо). В інституційнійсистемі виконавчої влади слід виокремити галузево-функціональні, регіональні,узгоджувальні державні і недержавні інститути: галузево-функціональні інститутиздійснюють доведення стратегічних завдань до конкретного суб’єкта; узгоджувальнізабезпечують збалансованість інтересів між суб’єктами і сприяють прийняттюкваліфікованих, легітимних рішень, регіональні — узгодженню економічноїполітики на відповідному рівні; недержавні спрямовані на структуруванняінтересів економічних суб’єктів, узгодження підприємницьких дій на мікро- імакрорівнях. Але всі ці інститути мають бути вмонтовані у державніузгоджувальні органи. Якщо такий зворотний зв’язок у реалізації державноїекономічної стратегії є досконалим, то можуть розроблятися пакети договірнихумов (держава — підприємці — профспілки), в яких формулюються узгодженінапрями, завдання та пріоритети стратегічного розвитку, зокрема національної програми(плану) соціально-економічного розвитку або планів нижчих рівнів.
У західнійекономічній літературі при розгляді державної активності в економіці стосовнохарактеристики діючого суб’єкта на національному рівні вживають термін «уряд».З нашого ж погляду, у даному разі правомірніше застосовувати термін «держава»,ураховуючи традиційні компоненти. Таким чином, поняття «суб’єкт державноїекономічної політики» набуває повнішого змісту, що дає змогу розглядатиособливості владної структури (держави) як один із чинників процесу регулюваннясуспільного, у тому числі й соціально-економічного, прогресу. Ефективністьекономічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правовуоснову і громадську атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринковоїсистеми.
Оскількицентралізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, тонеобхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальнихпараметрів державної економічної політики, на які орієнтуються у своїй господарськійдіяльності всі економічні суб’єкти. Це можуть бути різні показники: нормиоподаткування доходів; обсяг і структура державних бюджетних витрат ікредитно-грошового забезпечення економіки тощо. Держава, здійснюючицентралізоване регулювання, надає своїм заходам загального характеру.Відсутність селективного підходу забезпечує стабільність такого регулювання ісприяє підвищенню рівня узгодженості дій на макро- та мікрорівнях. Впливдержави на мікрорівні відбувається як через опосередковане регулювання, так ібезпосереднім (прямим) втручанням у діяльність господарських об’єктів. Цеможуть бути під-
приємства природної монополії (транспорту, енергетики, зв’язку), а також іншихгалузей, які перебувають у безпосередній державній власності. У розвинутихкраїнах Заходу від 20 до 30 % виробничих фондів є державною власністю; державіналежить близько 1/3 національного багатства. Держава перерозподіляє черезбюджет половину ВНП, здійснює до 20 % капітальних вкладень в економіку.Державний сектор відіграє важливу роль у процесі наближення до економічноїрівноваги в системі ринкового господарства. Завдяки йому держава виступаєбезпосереднім суб’єктом економічних відносин.
За данимиДержкомстату, за станом на 1 жовтня 2003 р. вартість основних засобівроздержавленого сектору економіки становила 24,8 %, а державного і комунального— 57,4 % від вартості основних засобів усіх підприємств і організацій України.Водночас за обсягами виробництва реформовані підприємства переважаютьпідприємства державної та комунальної форм власності у 2,9 раза.
Найбільшогоуспіху в процесі стабілізації здобули країни, які здійснювали послідовнуекономічну стратегію, кожний з етапів якої мав в основі досягнення попередньогоі формував передумови для наступного. Виходячи з наявного досвіду, найефективнішоюможна вважати стратегію, за якої здійснюється активне державне втручання наранніх стадіях розбудови ринку з поступовим збільшенням частки управлінськихфункцій у приватних економічних суб’єктів у міру їх готовності до цього. Тобтоуспішною є така економічна стратегія держави, що реально сприяє розвиткуефективних приватних економічних стратегій.
У ході реалізаціїекономічної політики держави можуть виникнути ряд чинників, які суттєвознижують ефективність державного регулювання економіки і потребуютьцілеспрямованого коригування у руслі підвищення дієздатності держави. Такі перешкодивиникають як унаслідок об’єктивного розвитку подій, так і через застосуваннянеадекватних методів економічної політики держави. Серед згаданих перешкодварто виокремити такі.
Невідповідністьметодологічної бази. У ході розроблення і реалізації стратегій економічної стабілізації вУкраїні не було враховано накопиченого досвіду регулювання нестабільнихекономічних систем, мало місце прикладне використання високоабстрактних теорійі моделей у перехідній економічній політиці України.
Недотриманнябазисних принципів економічної політики. Операціоналізація цільових пріоритетівекономічної політики реалізувалася за принципами легкості виміру танеобхідності локалізації короткострокових проблем (наприклад, мінімізаціятемпів інфляції, збалансування бюджету, стабілізація валютного курсу тощо).Більше того, формулювання цільових пріоритетів економічної політики відбувалосяшляхом зважування базисних індикаторів економічного розвитку на специфічнівузькогрупові інтереси розподільних коаліцій. Подібні суперечності, в основіяких лежить конфлікт економічних інтересів різних рівнів, останнім часом набулив Україні значного поширення. Конкретним проявом цього став розрив міжзавданнями інноваційно орієнтованого прискореного зростання і побудовисоціально орієнтованої економіки та потребами дотримування поточногофіскального і платіжного балансів.
Певним підсумкомдії перелічених чинників і зворотним боком низької дієздатності держави єрозвиток корупції і «тіньової» економіки. Значне поширення цих явищ векономічному полі України є одним з найпомітніших свідчень низької ефективностідержавної політики, оскільки, по-перше, демонструє наявність вагомих стимулівдля відходу суб’єктів господарювання від дотримання легальних норм і процедурчерез їх надмірну обтяжливість, а, по-друге, відображає неспроможність державиреалізувати свою владу належним чином.
Вище державнаекономічна політика розглядалася з позицій вироблення і досягненнядовгострокових орієнтирів. Водночас конкретні економічні інтереси завждипідпорядковуються досягненню чітко визначених завдань. У зв’язку з цимстратегічна складова економічної політики обов’язково потребує відповідноїпідсистеми реалізації, якою є економічна тактика. До кола її завдань входитьвивчення потенційних можливостей і закономірностей реакції суб’єктів натактичні заходи та їх здійснення. Суб’єктами економічної тактики виступаютьокремі державні органи й установи, на які припадає відповідна частка функцій тактичногорегулювання. Об’єкт економічної тактики — діяльність економічних суб’єктів, якарегулюється прямо або за допомогою впливу на набір економічних параметрів, щовикористовуються ними при формуванні своєї діяльності. На відміну від економічноїстратегії, що орієнтується на суспільний інтерес, економічна тактика маєвиходити з інтересів нижчих рівнів, а також може виявляти значну самостійність.Отже, динамічність економічних процесів викликає нагальну потребу в здійсненніоперативних дій з тактичного, або короткострокового, регулювання стратегічнихцілей органами виконавчої влади. У зв’язку з цим у світі історично склаласятенденція до концентрації виконавчої влади в авторитетного суб’єкта.Компетентність такого органу зумовлює мінімізацію лагу прийняття рішень, даєзмогу уникнути їх хибних варіантів, авторитетність забезпечує виконанняуправлінських рішень.
Стратегія ітактика перебувають у постійній діалектичній суперечності, в основі якої —об’єктивна суперечність між інтересами різних економічних суб’єктів.Розв’язання й одночасне відтворення цієї суперечності здійснюється як у процесізмін економічної тактики, так і модифікації державної економічної стратегії.Звідси можна стверджувати, що узгодження напрямів стратегічних і тактичних дійокремих суб’єктів в інтересах розвитку економічної системи здійснюєтьсявідповідною економічною політикою держави. Ця політика виступає категорієюякісно вищого порядку, оскільки її об’єктом є суспільно-економічна система вцілому. Проте кожний елемент економічної політики перебуває в органічномувзаємозв’язку і взаємодії з іншими складовими. Тому часткова реалізаціяекономічної політики в кращому випадку забезпечує часткові результати, ачастіше призводить до погіршення економічної ситуації. Успіх при здійсненніекономічної політики залежить від якомога швидкого приведення в дію всіхелементів, необхідних для зміни існуючої економічної системи. Отже, кожнаекономічна система має бути гнучкою стосовно тих чи інших змін. Це означає, щопри застосуванні економічних, правових, адміністративних важелів слід виходитиз конкретної економічної ситуації [7, с. 58—59].
Криза фінансівмікрорівня, катастрофічні звуження місткості внутрішнього ринку, надвисокийподатковий прес практично позбавили більшість підприємств здатності до веденнясамостійних відтворювальних процесів. Частина підприємств почала «зрощуватися»з владними структурами з метою одержання «ренти» у вигляді пільг, преференцій,послаблень у дотриманні нормативно-правових вимог. Це призвело до обтяженнядержавної політики тиском кланових інтересів, що істотно зменшило її дієвість ізбалансованість. Інша частина підприємств перемістилася до «тіньової»економіки, що також негативно позначилося на дієздатності держави внаслідокзагострення проблеми податкових надходжень як головної складовоїресурсно-фінансового фундаменту державної політики.
Згідно з данимиРахункової палати, на кінець 2003 р. розвинута система пільгового оподаткуваннята протекціоністська політика держави щодо окремих галузей економіки призвелидо бюджетних втрат на суму 36 млрд грн. Загальний обсяг пільг з оподаткування в2003 р. зріс майже на 40 %, порівняно з 2000 р., і сягнув 65 млрд грн. З нихнайсуттєвішими є пільги з податку на додану вартість, обсяги яких зросли за тойсамий період у 3,5 раза (з 15,9 до 56,7 млрд грн).
У цьому аспектіслід наголосити, що діючі умови надання пільг шляхом установлення різнихпідходів в оподаткуванні, дискримінують більшість учасників економічноїдіяльності. В Україні пільгами з оподаткування користувалися 103,7 тис. осібабо кожен шостий зареєстрований платник (15,2 %).
Справжняекономічна влада проявляється у здатності забезпечити стабільність перехіднихекономічних процесів. Її сегментація правомірна внаслідок чисельності формвласності: вона реалізується як в інституціоналізації форм власності і ринку, уроздержавленні і приватизації, так і в післяприватизаційному сприянніприватному підприємництву та ефективному управлінню державними підприємствами.Економічна влада юридичних і фізичних осіб являє собою відносини власника, щозабезпечують використання об’єкта власності в інтересах суб’єктагосподарювання. Чим активніша економічна влада, тим успішніше функціонуєперехідна економіка. До речі, останнім часом в Україні державне регулюванняпоступово стає каталізатором реалізації усіх форм економічної влади.
У мірустановлення перехідної економіки формується економічна еліта, яка сегментуєтьсяза вертикаллю (центр, регіон, підприємство) і горизонталлю (адміністрація,фінанси, виробництво, торгівля, зовнішньоекономічні зв’язки). На нашу думку,пріоритет тут мають людські якості і знання регіонів та галузей.
8.2 Соціальніпріоритети в структурі економічної політики
Соціальнісуперечності політики перехідного періоду щодо забезпечення стабільногоекономічного зростання змушують проаналізувати її складові та оцінитиперспективи майбутніх змін у контексті створення умов, які б сприяли сталомуекономічному розвитку в Україні. Ще у період здійснення «перебудовної» політикибагато хто з вітчизняних і зарубіжних учених-економістів дискутували тааналізували питання обґрунтування головних причин тривалого спаду економіки якколишнього СРСР, так і України [8; 9; 10]. За результатами подібних дослідженьз’ясувалося, що політика прискорення розвитку і перебудови не створиламожливостей для ефективного використання ресурсів і накопичення капіталу, томуі не розпочався процес форсування економічного розвитку на інтенсивній основі.Не відбулися й прогресивні структурні та інституційні зміни. Навпаки, економікадедалі деградувала і врешті-решт стала схожою за характером скоріше наекономіку рентного типу, ніж навіть на економіку, притаманну класичній, а тимпаче неокласичній індустріальній моделі розвитку суспільства. Саме в останній,на противагу ринковій економіці, виникають і зберігаються механізми, сформованіу період планового втручання в економічні процеси, через що і неспостерігається позитивного суспільного розвитку [11, с. 55].
Курс на соціальноорієнтовану ринкову економіку в Україні, що був проголошений на початку 90-хроків і набув особливого звучання з кінця 1994 р., не приніс суттєвихпозитивних змін. Що ж відбувалося в останні роки в економіці країни? Невже,незважаючи на видимі складові нової економічної політики, стара системапродовжувала переважати? Наявність подібних чинників означала б, що факториневдалого реформування зумовлені не лише помилками в економічному розвитку таумовами і факторами, що визначають функціонування економіки, а й іншимискладовими, які, на нашу думку, і полягають у соціальному і духовному факторах.
Оскількиекономічні відносини майже завжди мають соціальні наслідки, вони соціальні засвоєю природою. Отже, посилення подібної (соціальної) орієнтації економіки маєстати найважливішою характерною ознакою соціально-економічного розвиткуУкраїни. Перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки потребуєруйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного і соціальногоаспектів розвитку.
Сучасний періодхарактеризується економічним усуспільненням, але особливістю сьогоднішньогофункціонування є переорієнтація економічного усуспільнення в соціальне. Томусоціальне усуспільнення стає висхідним, основним і завершальним в суспільномурозвитку.
Традиційніпідходи розглядають соціальну сферу як похідну від економічної, що надаєсоціальному розвиткові рис додатка економічного прогресу. Такий підхід бувхарактерний переважно для індустріального суспільства і не враховував того, щоНТР уже відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якійекономічна могутність примножується шляхом упровадження високих технологій,управління інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунокзадоволення цілеспрямовано зростаючого рівня людських цінностей і потреб.
Перехід досучасної соціально орієнтованої ринкової економіки, що базується на новітніхтехнологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активностіпрацівника, на якого це виробництво спрямоване [12]. Високий професіоналізм,ефективність сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічноїтворчості, відповідальність за результати своєї діяльності, можливістьбезперервного самовдосконалення — такі вимоги висуваються до якості трудовоїповедінки людини за нових умов. Вони зумовлені розвитком НТР, який спричиняєперетворення у технологічному способі виробництва, характері речових факторіввиробництва, мінливості суспільних потреб. А найголовніше — НТР потребуєрозвитку самої людини, набуття нею дедалі глибших і масштабніших універсальнихзнань про суспільство і виробничий процес. Вона вимагає і гуманізації праці.Саме тому трудова активність людини обумовлена її соціальним становищем, аекономічний прогрес пов’язаний з прогресом соціальним.
Таблиця 8.1
¾ ОБСЯГНАУКОВИХ ТА НАУКОВО-ТЕХНIЧНИХ РОБIТ, ВИКОНАНИХ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ НАУКОВИХОРГАНIЗАЦIЙ, ЗА ВИДАМИ РОБIТРік Усього У тому числi фундаментальнi дослiдження прикладнi дослiдження розробки науково-технiчнi послуги у цiнах вiдповiдних рокiв
у % до
загального обсягу у цiнах вiдповiдних рокiв
у % до
загального обсягу
у цiнах
відповідних рокiв
у % до
загального обсягу у цiнах вiдповiдних рокiв
у % до
загального обсягу
Млн крб 1990 3831,1 232,8 6,1 1051,8 27,5 2365,1 61,7 181,4 4,7
Млн грн 1998 1269,0 205,5 16,2 297,5 23,4 682,8 53,8 83,2 6,6 1999 1578,2 220,5 14,0 330,3 20,9 918,6 58,2 108,7 6,9 2000 1978,4 266,6 13,5 436,7 22,1 1106,3 55,9 168,8 8,5 2001 2275,0 353,3 15,5 304,9 13,4 1317,2 57,9 299,6 13,2 2002 2496,7 424,8 17,0 343,6 13,8 1386,6 55,5 341,7 13,7 2003 2865,3 438,4 15,3 378,2 13,2 1618,9 56,5 429,8 15,0
* Про внутрішнє ізовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України доВерховної Ради України 2004 рік.
Новим етапом урозвитку поглядів на процес зростання соціальної орієнтації стала поява теорії«людського капіталу». Зміни у структурі робочої сили, підвищення рівня їїосвіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку науковогопояснення причин диференціації доходів залежно від професії і набутої кваліфікації.Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки звичайнопідвищуються з віком, але в уповільненому темпі. При цьому швидкість їхзростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рівнем освіти [13, с.109].
Змінисоціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціальногозабезпечення призвели до необхідності поглибленого аналізу відносин міжпрацівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреблюдини. Цим питанням була присвячена низка праць ряду економістів, соціологівта психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблемдістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці»,«співучасті трудящих», «якості трудового життя» [14, с. 11].
З метоюмаксимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтриманнясоціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальнихпроцесів, який би забезпечив для широких мас населення гарантоване задоволенняпервинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбуза суто фізичне виживання, не породжуючи, проте, утриманства і паразитизму. Церозкріпачує свідомість працівника, сприяє усвідомленню ним своєї цінності,формуванню дієздатної особистості, для якої характерні економічна і соціальнаактивність, раціональність мислення і поведінки, здатність самостійно прийматирішення.
Трудовуактивність слід розглядати як результат реалізації особистості у процесі праці,який тим вищий, чим змістовнішою є праця і досвідченішим та кваліфікованішимсам працівник. Звідси — необхідність у реконструкції процесу праці, збагаченніїї сутності, перетворенні технологічної бази виробництва, вкладенні інвестиційу саму людину, тобто в освіту, культуру, охорону здоров’я і т. п. Добробутлюдини, пов’язаний з рівнем розвитку соціальної сфери, стає визначальним усоціально-економічному розвитку в усьому світі. За ступенем розвинутостісоціальної сфери і добробуту народу оцінюються успіхи трансформаційнихпроцесів. Така оцінка відображається також у рівні освіченості, тривалостіжиття та ін.
Важливимзавданням соціальної орієнтації є, на нашу думку, поєднання інтересів суб’єктівгосподарювання на різних рівнях економічної системи. Річ у тім, що сучаснаекономіка являє собою систему, що складається з різнорідних інституційних елементів(підприємницьких структур різноманітних форм власності; інститутів ринковоїінфраструктури; держави, інтереси якої виражають регіональні і центральніоргани влади; недержавних інституцій і т. д.), що діють на різних рівнях(мікрорівні, регіональному, галузевому і міжгалузевому, макрорівні,міждержавному). Кожний із цих елементів, крім загальнодержавних інтересів, маєсвою іманентну систему інтересів, породжувану його природою і конкретним станому загальній економічній системі. У цілому або частково системи інтересів різнихелементів можуть збігатися. Проте досить часто спостерігаються ситуації, колиці системи інтересів або окремі інтереси суперечать одне одному. А це —об’єктивна основа для виникнення конфліктів в економіці та в суспільстві вцілому.
Соціальнаорієнтація має бути спрямована на прогнозування та виявлення конфліктів,усунення їх причин, а в перспективі й ліквідацію їх з мінімальними наслідками.Також важливим завданням економічної політики має стати несуперечливе узгодженняінтересів різних суб’єктів економічної системи з загальнодержавними інтересамиабо, іншими словами, приведення різноманітних інтересів економічних суб’єктівдо загального знаменника. Крім того, необхідно враховувати, що й сама системаінтересів окремих суб’єктів ринкового механізму — не суто статична, і для неїхарактерна відповідна динаміка.
Важливоюскладовою соціальної орієнтації економіки є розподіл доходів, рівеньномінальної і реальної заробітної плати і проблеми соціальної справедливості.
У ринковійекономіці розподіл доходів відбувається залежно від ефективності внесківвласників капіталу, засобів виробництва і робочої сили. Рівності у розподілі неіснує. У будь-якому суспільстві є люди, які не мають факторів виробництва, неможуть застосувати свою працю (безробітні) або не бажають працюватися черезвласні міркування. Розподіл доходів, таким чином, не гарантує кожній людиніприйнятний рівень доходів. У цьому і полягає соціальна несправедливість ринку.При цьому мається на увазі, що нерівність доходів — обов’язкова умоваефективного функціонування ринкової системи, тільки вона створює дійові стимулидо праці та інвестування.
При переході доринку диференціація також неминуча, проте якщо вона переходить за певну межу,то стає фактором соціальної дестабілізації. У нашій країні розрив у доходах 10% найменш і 10 % найбільш забезпеченого населення у 1997 р. становив, заофіційними даними, 13,2 раза. У розвинутих країнах Західної Європи він становив5—6, у США — майже 11 раз [15].
Розрив у рівніжиття цих груп збільшився з 7 разів у 1997 р. до 8 разів у 1999 р. Однак, заперіод 2000—2003 pp. спостерігалася стійка тенденція до зростання номінальнихта реальних наявних доходів населення (табл. 8.2). Реальні наявні доходинаселення зростали вищими темпами, ніж ВВП. Частка працівників, які вчасно неотримували заробітну плату, в загальній кількості працівників, зайнятих у всіхсферах економіки, зменшилася з 65,5 % на початок 2000 р. до 11,3 % на початок2004 р. і становила 1,3 млн осіб. За цей період практично стабілізувалисяпараметри, що характеризують диференціацію населення за рівнем життя (індексиДжині за розподілом сукупних витрат по децильних групах населення у 2000—2002pp. становили 0,29). Рівень бідності за ці роки був близько 27 %, а рівенькрайньої бідності — 14 %.
Таблиця 8.2
¾ ДИНАМІКАДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ (у відсотках до попереднього року)Показник 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. Доходи населення 131,2 122,7 117,1 113,7 у т. ч.: заробітна плата 132,5 120,7 117,2 118,6 прибуток та змішаний дохід 143,2 119,5 113,6 110,4 доходи від власності 137,2 128,7 123,9 97,0 соціальна допомога та інші одержані поточні трансферти 123,4 126,6 118,4 111,2 з них: соціальні допомоги 125,6 127,0 131,8 105,4 інші поточні трансферти 160,9 200,0 130,2 105,7 соціальні трансферти в натурі 118,9 118,1 104,7 119,1
* Про внутрішнє ізовнішнє становище України у 2003 році. Послання Президента України доВерховної Ради України 2004 рік.
У перехіднійекономіці України склалася унікальна ситуація: економіка базується набагатоукладності і найманій робочій силі, проте за своєю сутністю ще не єринковою. Роздержавлення власності на засоби виробництва, лібералізація цін,майже повне відсторонення держави від управління економікою, фінансами і банківськоюсистемою, створення нових систем бюджетних і позабюджетних доходів ще недостатні для того, щоб економіка перетворилась на ринкову, здатну не тількипідтримувати поточне виробництво, а й забезпечувати розширене відтворення.Розглянемо цю сентенцію на прикладі оплати праці працівників.
Як відомо, засоціалізму діяв неринковий механізм заробітної плати, що базувався надержавному регулюванні її найважливіших складових (тарифи, преміальнавинагорода та ін.). У процесі перебудови, а потім реформування економіки вінбув замінений на інший механізм, який головні питання регулювання заробітноїплати переніс на рівень підприємств, перетворивши заробітну плату з часткитрудящих у національному доході, на частку працівника у доході підприємства.Форми і системи, розмір оплати стали визначатися не на рівні суспільства, а нарівні підприємства. Між тим у ринковій економіці заробітна плата являє собоюціну робочої сили або ціну трудової послуги. Ціна праці визначається на ринку,а не на підприємстві. Будь-яка країна має свій, специфічний характерустановлення праці на ринку праці, а не на підприємстві. Проте для всіх країнспостерігаються загальні риси: вони включають багаторівневу систему договірногорегулювання, систему мінімальних державних гарантій у галузі оплати праці,податкову систему і систему інформації про рівень і динаміку заробітної плати(за галузями, категоріями працівників, професійно-кваліфікаційними групамитощо) (табл. 8.3).
Таблиця 8.3
ДИНАМІКАСПОЖИВЧИХ ЦІН, НОМІНАЛЬНОЇ ТА РЕАЛЬНОЇ ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ В УКРАЇНІ (грудень догрудня попереднього року), %Показник 1998 р. 1999 р. 2000 р. 2001 р. 2002 р. 2003 р. Індекс споживчих цін 281,7 139,1 110,1 120,0 119,2 111,6 Індекс номінальної заробітної плати 107,2 115,7 129,6 135,2 121,0 122,8 Індекс реальної заробітної плати 96,2 91,1 99,1 119,3 118,2 115,2
Джерело: [16, с. 251—262].
На перший погляд,в Україні є всі елементи ринкового механізму регулювання оплати праці. УЗаконах про підприємства, профспілки передбачається певна система угод:генеральних, галузевих, територіальних, а також колективних договорів напідприємстві. Проте з усієї множини цих юридичних документів щодовзаємовідносин роботодавців і працівників працюють лише договори на рівніпідприємств. Якщо врахувати, що значна частина підприємств (35—40 %)колективних договорів не укладала зовсім, значення цих договорів зовсімнезначне.
Інше питання —щодо мінімальної заробітної плати як соціальної гарантії від зубожіння. У 1998р. держава встановила мінімальну заробітну плату у розмірі 85 грн на місяць, щостановить близько 15 % фізіологічного прожиткового мінімуму. Така мінімальназаробітна плата не містить будь-якого економічного змісту. Разом з тим вона маєвідігравати велику роль, оскільки встановлює нижню межу ефективності праці істимулює підприємців усіх форм власності до підвищення кваліфікаціїпрацівників, їх освітнього і професіонального рівня з метою підвищення продуктивностіпраці, обмежує певним чином приплив в економіку некваліфікованої робочої сили,що, у свою чергу, сприяє поліпшенню її якісного складу, а це особливо важливодля НТП.
Далі.Установлення нормального рівня заробітної плати має вплив на заробітну платусередньо- і висококваліфікованих працівників, оскільки це повинно попереджатидовільне зниження ціни їх праці. Ця обставина також дуже важлива, оскількизаробітна плата цих категорій значно нижча, ніж у розвинутих і навіть середньорозвинутихкраїнах.
Ще один аспектспіввідношення заробітної плати та ефективності праці: низька заробітна платаніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Загальновідомо, що наша країна запродуктивністю праці у 3—4 рази поступається розвинутим державам (США,Німеччині, Франції, Канаді та Італії). Проте розрив у заробітній платі суттєвоперевищує розмір у продуктивності праці: він нижчий у 7—12 разів. Одночасно вУкраїні на одиницю заробітної плати виробляється приблизно у 3 рази більшепродукції, ніж у США.
Світовеспівтовариство (ООН) давно визнало, що заробітна плата нижче за 3 дол. загодину є граничною, що прирікає людину на півголодне існування. Наша заробітнаплата у 2—3 рази нижча. Японський підприємець К. Татеїсі писав, що популярнадумка, відповідно до якої тільки від підвищення продуктивності праці залежить ізростання заробітної плати, ніколи не буде джерелом трудового ентузіазму. Успіхсправі принесе інше — спочатку збільшення заробітної плати, а потім — зростанняпродуктивності праці [17, с. 32].
У соціальноорієнтованій економіці можуть бути виправдані й окремі великомасштабніперерозподіли доходів і факторів виробництва. Ринковий розподіл на основіконкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництва призводить дотого, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюється відповідно до йогограничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантує і не забезпечуєрівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутою ринковоюекономікою має місце нерівність в їх розподілі.
У рамкахпозитивної економічної теорії відповіді на питання, який саме розподіл доходівсправедливий, просто не існує. Адже практично є аксіомою, що одним із проявівфіаско ринку є неспроможність справедливого розподілу доходів, оскільки ринок —соціально нейтральний механізм. Це механізм рівноправного, але нерівногорозподілу. Математично можна розрахувати кількісні показники пропорційногорозподілу, але поняття справедливості — не нормативне судження, яке, крімекономічних, включає і морально-етичні проблеми.
Розрізняютьфункціональний і персональний розподіл доходів. Перший включає розподілнаціонального доходу між власниками різних факторів виробництва (праці,капіталу, землі, підприємництва). У цьому випадку виявляється, яка частка«національного пирога» припадає на зарплату, процент, рентні доходи, прибуток.Другий (персональний) вид розподілу — це розподіл національного доходу міжгромадянами країни, незалежно від того, власниками яких факторів виробництвавони є. Наприклад, яку частку національного доходу (у грошовому виразі) отримують10 % найбільш бідних і 10 % найбільш багатих сімей.
Взагалі соціальнасправедливість в економічній теорії — це проблема прийнятного ступенянерівності в розподілі доходів. І тут слід зауважити, що єдиної відповіді на цепитання в економістів-теоретиків не існує. Найбільш практично сприятливою, знашого погляду, серед відомих концепцій справедливого розподілу доходів(егалітаристської, утилітаристської, роусіанської) є ринкова.
Ринкова концепціявважає справедливим розподіл доходів, оснований на вільній грі ринкових цін,конкурентному механізмі попиту і пропозиції на фактори виробництва. Цей спосібніким не придумувався і не створювався. У цьому сенсі слід погодитися звисловом Ф. Хайєка: «Еволюція не може бути справедливою», оскільки, як вінвважає, «при зниженні диференціації, що виникає у результаті везіння одних іневезіння інших, процес відкриття нових можливостей був би повністюзнекровлений» [18, с. 130—131].
Таким чином, цяконцепція справедливості змушує задуматися над тим, чи слід державі втручатисяв процес перерозподілу доходів, якщо блага у вільному ринковому господарствідістаються лише тим, хто володіє грошима. Практика показала, що існуванняшироких зон бідності може породжувати негативні наслідки для стабільногозростання економіки, правопорядку, морального здоров’я тощо. По суті, цеочевидно і з погляду здорового глузду та політичного прагматизму лідерів, якіне бажають соціальних потрясінь у суспільстві.
Сьогоднінаселення України постало перед проблемою виховання, освіти, культури, охорониздоров’я — надто важливим нематеріальними ресурсами виробництва. Вони сталималодоступні широким верствам населення. За таких умов формування суспільнихструктур не тільки не прискорюється, а навпаки, гальмується. Практично сьогоднісуспільні структури розвинуті незадовільно, а демонтованакомандно-адміністративна система вже не здатна продуктивно регулювати соціальнежиття за старими зразками. Це — з одного боку. З іншого — з демонтажемадміністративно-командного управління соціальним життям одночасно демонтуєтьсяі державне управління економічним життям з надією, що почне працювати такзваний принцип невидимої руки Адама Сміта. Проте ця модель розвитку помилкова іне принесе позитивних результатів. Насамперед тому, що суб’єкти бажаютьпередусім задовольнити свої корисливі інтереси, ігноруючи суспільні потреби, щоякраз і є однією зі складових прояву громадянських прав.
За таких умовподальші перетворення в економіці визначатимуться тим, наскільки вдастьсявирішити накопичені суперечності і при цьому розширити соціальну базупідтримання ініційованих згори реформ, значно підвищити рівень економічноїактивності населення. Воно поки що у масовому порядку, через відсутністьможливостей підтримання підприємництвом і відчуження від засобів виробництва(власності), не виявляє активності, а скоріше за все шукає шляхів длянелегальної діяльності, а відповідно і для несплати податків. Народ,спостерігаючи за незаконним розподілом власності і спробами корпоративних групзакріпити згідно з її масштабом свій соціальний статус, не може бути активнимпрацівником і законослухняним підприємцем.
Населення не будевиявляти активності і в подальших перетвореннях в економіці і, ймовірніше, таксамо виявить незадоволеність і шукатиме шляхи для нелегальної діяльності.Оскільки можливості розширення потенціалу трудової активності для основної масинаселення в останні роки дедалі вужчають у зв’язку з тим, що доступ до освіти,культури, науки, творчої діяльності стає складнішим (держава нездатна їмнадавати відповідну підтримку), то скорочуватиметься і соціальна база реформ.Насамперед це стосується так званого середнього класу, який завжди був основоюі запорукою стабільності в суспільстві і найактивнішою його продуктивноюскладовою. В Україні ця верства переважно виявилася такою, що не спроможнаодержувати належні доходи від своєї праці, а його представники, як правило, неволодіють приватною власністю.
Отже, виходячи звикладеного, слід підкреслити, що провідну роль тут відіграє суспільство з йогосоціальними мотивами й інтересами, а не альтернативний процес задоволеннясоціальних потреб за зростаючої ролі соціальної невдоволеності і безперспективностівідносно активізації трудової мотивації населення. Звідси — безперспективністьодержання стабільних довгострокових ресурсів економічного зростання та їхефективного використання при збереженні механізмів минулого марнотратства.Вихідним при цьому вбачається розв’язання кількох проблем.
Перша з нихналежить до усвідомлення місця і ролі власного «Я» в сучасних умовах і завдань,які стоять перед суспільством і державою, у тому числі її владними структурамиі верхівкою, стосовно визначення перспектив розвитку.
Друга — цереалізація соціальної ролі праці в умовах визнання сучасного «Я» як основистановлення громадянського суспільства за одночасної зміни підходів до найманняна роботу, що відкриває шлях до накопичення власності через участь у прибутках.
Третя. Відхід відкорпоративної форми привласнення і задоволення вузькоособистих потреб і перехіддо власності, яка самовтілюється і завдяки якій громадянин має можливостісамореалізовуватися як член соціального суспільства.
Четверта —втілення у життя принципу главенства закону за рівності перед ним усіхпрошарків суспільства.
П’ята — вирішенняпроблеми становлення держави, в якій буде розв’язана не тільки проблемагромадянської згоди, а й визначено майбутній устрій.
Аналіз соціальноїполітики насамперед потребує уточнення змісту поняття «соціальний». Він перш завсе пов’язаний з усвідомленням місця й змісту соціальних процесів у розвиткусуспільства, що спостерігається в економічній, політичній і духовній сферах.Зміст цього поняття також відбиває зміни в національно-етнічному середовищі ідовкіллі. Тобто термін «соціальний» характеризує людину як працівника, членарізних політичних і громадських організацій, споживача матеріальних і духовнихблаг, сім’янина, представника певного етносу, перетворювача навколишньогосередовища та ін. Отже, у широкому розумінні між терміном «соціальний» іпоняттям «суспільний» особливих відмінностей не існує.
У вузькомузначенні під соціальними проблемами маються на увазі ті, що характеризуютьстановище людей, яке визначається рівнем економіки, тобто ступенем розвиткувиробництва і досягнутим на його основі рівнем життя населення. Отже, соціальнусферу формує комплекс відносин і зв’язків, які виникають між людьми,соціальними групами (суспільними стратами, класами) і суспільством в цілому іякі пов’язані із забезпеченням задоволення широкого спектра потреб, необхіднихдля відтворення життєдіяльності сучасної людини.
Розрізняють такожшироке і вузьке поняття категорії «соціальна політика». Так, говорячи просоціальну політику держави у вузькому значенні, розуміють дії уряду, якінацілені на розподіл і перерозподіл доходів різних членів і груп суспільства[19, с. 295]. У широкому розумінні соціальна політика — це один з напрямівмакроекономічного регулювання, призначення якого — забезпечити соціальнустабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові соціальносправедливі «стартові умови» для громадян країни. Є й інші визначення:соціальна політика держави — це сукупність науково сформульованих ідей,положень і концептуальних підходів (як тривалого, стратегічного, так ікороткострокового, тактичного характеру). Ці ідеї поєднуються із системоюконкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів, за допомогою якихпрактично регулюються соціальні процеси.
Ринковий розподілна основі конкурентного механізму попиту і пропозиції факторів виробництвапризводить до того, що винагорода кожного фактора виробництва здійснюєтьсявідповідно до його граничного продукту. Зрозуміло, що цей механізм не гарантуєі не забезпечує рівності в розподілі доходів і насправді в країнах з розвинутоюринковою економікою має місце нерівність в їх розподілі.
Основнимсуб’єктом соціальної політики (як і будь-якої іншої форми політики) є держава.Саме поняття передбачає діяльність останньої у різних сферах суспільного життя(економіці, юриспруденції і законотворчості соціальних і національних відносинах,культурі та ін.) з метою підготовки, прийняття та реалізації найважливішихрішень, що стосуються різних соціальних верств, груп та окремої людини в цихсферах. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами соціальноїполітики стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, спілкипідприємців, різні громадські організації.
Поряд з різнимисоціальними верствами і групами важливимиоб’єктами соціальної політикиє працездатна і непрацездатна частини населення, ставлення до яких з боку державимає бути взаємозв’язане. Крім того, соціальна політика має органічно узгоджуватисяз економічною. В обох випадках вона обов’язково спрямовується на трудовудіяльність людей, формування у них соціальних мотивів до ефективної праці.
Протягом 2000—2003pp. рівень безробіття населення віком 15—70 років, визначений за методологієюМОП, знизився з 11,7 до 9,1 % економічно активного населення відповідного віку.Водночас продовжує зростати рівень безробіття населення сільської місцевості.Кількість сільських безробітних, які звернулися за допомогою до державноїслужби зайнятості протягом 2003 р. (508,3 тис.), порівняно з відповіднимперіодом минулого року зросла на 7,6 %.
Держава та іншісоціальні інститути передусім повинні сприяти всебічному використанню сукупноїробочої сили, захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношенняміж рівнем заробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніхдо підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — доотримання нової професії) та ефективний пошук місця роботи. У сфері заробітноїплати та формування доходів найманих працівників соціальна політика має бутизорієнтованою на виконання заробітною платою всіх основних функцій(відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а також на оптимальнеспіввідношення між трудовими і нетрудовими (отримання процентів від вкладів,дивідендів) доходами, між заробітною платою високо- і низькооплачуванихкатегорій працівників та ін.
Важливим напрямомсоціальної політики щодо працездатного населення має бути прийняттяобґрунтованих рішень, які необхідно спрямовувати на розв’язання проблемгуманізації праці, її характеру і змісту, забезпечення гідних людини умов праці(санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки),піднесення технологічної і загальної культури виробництва, створеннясприятливого соціально-психологічного клімату на підприємстві тощо. У зв’язку знаявністю надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт соціальнаполітика має формувати раціональні рішення і з цих питань.
Соціальнаполітика щодо непрацездатного населенняполягає в його соціальномузахисті, який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (нацентральному, регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічнихзаходів, спрямованих на захист населення від безробіття і зростання цін,знецінення трудових заощаджень та ін. Основним суб’єктом соціального захисту єдержава. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини саме вона, сучаснаправова держава, повинна гарантувати право членів суспільства на такий рівеньжиття, який ураховує забезпечення їх їжею, житлом, медичним обслуговуванням,певним рівнем добробуту разом з родиною, право на соціальне забезпечення в разібезробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості та інших випадків втратикоштів до існування через незалежні від людини обставини. Порівняно з цимположенням у Конституції України право громадян на соціальний захист значнозвужене. Так, у статті 46 Основного закону зазначається, що громадяни маютьправо на соціальний захист, яке включає право на забезпечення їх у разі повної,часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, у разібезробіття через незалежні від них обставини, а також у старості та в інших випадках,передбачених законом.
Що стосуєтьсярозвинутих країн світу, то в них досягнуто такого рівня розвитку економічноїсистеми (продуктивних сил, техніко-економічних відносин, економічної власностіі господарського механізму) і соціальних інститутів, який дозволяє проводитисоціальну політику, зорієнтовану не лише на відтворення робочої сили нормальноїякості, а й певною мірою на розвиток особистості, її організаторських і творчихздібностей. Щодо непрацездатної частини населення, то соціальна політика в цихкраїнах спрямована на забезпечення не тільки фізіологічних, а й мінімальногообсягу соціальних і духовних потреб. Стосовно працездатної частини населеннянайяскравіше соціальна політика виявляється у загальноосвітньому рівнінаселення.
З часу проголошеннядержавної незалежності України в економічній і соціальній політиці на озброєннябула взята неокласична концепція, зокрема монетаризм. Відповідно до їїпостулатів найкращий соціальний захист населення забезпечує сам ринок.Прихильники цієї доктрини не усвідомлювали, що якраз ринок і неспроможнийвиконати таку функцію.
Соціальнаполітика передбачає реалізацію таких головних завдань: по-перше, ліквідаціюбідності та забезпечення динамічного зростання рівня життя населення; по-друге,соціалізація складових економічної політики (структурної, інвестиційної,цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової та ін.); по-третє, реалізаціяпринципів соціальної справедливості та забезпечення соціальних прав, гарантійнаселення, визначених конституційними нормами; по-четверте, забезпеченнясоціальної стабільності та соціальної безпеки в країні.
Реалізації цихчотирьох головних завдань мають бути підпорядковані всі структурні складовісоціальної політики (див. табл. 8.4).
Таблиця 8.4
ОСНОВНІСТРУКТУРНІ СКЛАДОВІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИСтруктурні складові Напрями у межах розділів 1. Розподіл і перерозподіл суспільного продукту
1.1. політика формування доходів населення; 1.1.1. політика стимулювання найманої праці; 1.1.2. політика формування доходів власників засобів виробництва і капіталу);
1.2. політика оподаткування доходів і майна;
1.2.1. політика прямого оподаткування доходів; 1.2.2. політика непрямого оподаткування доходів;
1.2.3. політика оподаткування майна населення, тобто нерухомості);
1.3. політика індексації доходів населення;
1.4. політика надання пільг, компенсацій і привілеїв;
1.5. політика обмеження «тіньових» доходів
2. Демографічна
політика
2.1. політика охорони материнства й дитинства;
2.2. політика стимулювання репродуктивного зростання населення;
2.3. політика регулювання шлюбно-сімейних відносин і державної допомоги сім’ї;
2.4. геронтологічна політика;
2.5. міграційна політика 3. Зайнятість та охорона праці
3.1. політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення;
3.2. політика організації та нормування праці;
3.3. політика забезпечення безпечних умов праці;
3.4. політика страхування праці (у разі безробіття, хвороби або каліцтва);
3.5. політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів
4. Соціальне
забезпечення і соціальне страхування
4.1. пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків;
4.2. політика медичного забезпечення і медичного страхування;
4.3. субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги);
4.4. політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів і ліквідації бідності
5. Соціальна
безпека
5.1. політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу;
5.2. антимаргінальна політика 6. Функціонально-цільові складові соціальної політики
6.1. тендерна політика;
6.2. молодіжна політика;
6.3. житлова політика;
6.4. політика розвитку соціальної сфери села;
6.5. рекреаційна політика;
6.6. політика захисту прав споживачів
Важливим аспектомє формування соціальної політики на рівні окремого підприємства. Реалізаціясоціальної політики на цьому рівні, особливо в умовах перехідної економіки,передбачає необхідність інтегруючої оцінки соціальної захищеності працівника ітрудового колективу. Елементи такої захищеності формуються у процесі втіленняключових соціальних принципів суспільства: соціальної справедливості,цілеспрямованого регулювання інтересів різних соціальних груп і т. п. Ціосновні принципи і цілі безпосередньо пов’язані з регулюванням соціальних процесівтрудового колективу, що являє собою сукупність методів, способів і прийомівцілеспрямованого впливу на колектив, внутрішньоколективні відносини та окремулюдину. Сукупність усіх цих відносин характеризує місце людей або груп узагальній соціальній організації підприємства, що забезпечує соціальну захищеністьпрацівників.
Сучаснаекономічна ситуація диктує необхідність підвищення ефективної соціальноїполітики на рівні підприємства шляхом концентрації зусиль на розв’язаннінайгостріших соціальних проблем і виробленні нових механізмів реалізаціїсоціальної політики, забезпечуючи раціональніше використання обмежених фінансовихі матеріальних ресурсів. На нашу думку, слід переорієнтувати соціальну політикуна активізацію факторів, що стимулюють високоефективну працю, підвищення на ційоснові матеріального добробуту працівників підприємства.
Розробленняефективної програми соціальних реформ полягає в оптимальному виборі форм іметодів розподілу і координації функцій реалізації соціальних перетворень між мікро-і макроекономічними рівнями залежно від конкретних умов перехідного періоду.Взаємозалежність макро- і мікрочинників при проведенні соціальної політики, їхвзаємодоповнення дозволить скоротити рівень соціальних ризиків і створити умовидля поступового розвитку українського суспільства у процесі його реформування.
Отже, повільний інепослідовний перебіг трансформацій у вітчизняній економіці, соціальнанестабільність і висока питома вага тих, хто втратив свій колишній соціальнийстатус, можуть виявитися загрозою для процесу реформування сучасного українськогосуспільства. З огляду на це значно посилюється роль програмно-цільового методупланування як стимулювального фактора реалізації прогресивноїсоціально-економічної політики.
Водночасрегулювання соціально-економічних процесів потребує безпосереднього державноговпливу на ринкову економіку через цільове програмування у поєднанні іззастосуванням ринкових принципів. Адресність та обов’язковість завдань програмимають доповнюватися системою економічних стимулів і господарських договорів. Донових механізмів можуть належати державні замовлення (контракти), договір проспільну діяльність, пайове субсидування, пільгове кредитування, проведення тендерів,залучення неурядових і комерційних організацій тощо.
Аналізуючи досвідпостсоціалістичного періоду в історії колишніх радянських республік, можначітко виокремити три основні моделі розроблення і реалізації соціальноїполітики: патерналістську модель, адресну та змішану (рис. 8.1).
/>
Рис. 8.1. Моделісоціальної політики
Патерналістськамодель соціального розвитку — це запозичення з практики регулювання соціальноїсфери ще за часів СРСР. Вона відзначається жорстким визначенням державою поведінкилюдини у соціальній сфері та охоплює соціальний захист практично всьогонаселення. Проте характерними рисами даної моделі були також низькаефективність, нездатність вирішити сучасні соціальні проблеми, тому одним зосновних завдань сучасного соціально-економічного розвитку стало проведення комплексних,системних перетворень у соціальній сфері.
Сьогодніпріоритетним напрямом соціальної політики є перехід до нової, ефективнішоїмоделі соціальної політики — адресної соціальної системи, що характеризується диференційованимпідходом до виконання соціальних функцій держави стосовно різних верствнаселення, перерозподілом соціальних витрат держави на користь найбільшуразливих груп населення, підвищенням ефективності соціальної системи,зниженням соціальної напруженості в суспільстві.
При цьомуадресність виділених на соціальні послуги коштів усуне усередненість ізарегламентованість у задоволенні соціальних потреб. Практика більшостірозвинутих країн довела необхідність дотримання і поєднання цих принципів. Протеце стало можливим завдяки тому, що понад 60 % створюваного національного доходув економічно розвинутих країнах розподіляється у формі оплати праці.
Соціальнаполітика у постсоціалістичній Україні, так само як і в інших країнах зперехідною економікою, була орієнтована переважно на збереження масштабівсоціальних послуг, що надаються державою. Усі інші положення, на яких маютьбазуватися принципи соціальної політики, відійшли на другий план. Тому на тлішвидкого падіння ВВП частка соціальних витрат у сукупних витратах державипостійно збільшувалась і досягла у 1999 р. майже 50 %. Усе це супроводжувалосяпомітним зростанням чисельності працівників галузі соціальної сфери як вабсолютному виразі, так і в процентах від загальної кількості зайнятих в економіці(до 1995 р. цей показник порівняно з 1985 р. збільшився на 20 %).
У країнах зринковою економікою основною формою соціального захисту населення залишаєтьсясоціальне страхування. Для сучасної системи соціального страхування України всеще характерні основні риси і проблеми патерналістської моделі соціальногорозвитку. Тому процес реформування страхової системи, що сформувалася зацентралізованого, планового управління і зрівнялівки при розподілі, ще дужедалекий від закінчення.
Проте непродуманасоціальна політика, навіть підвищення частки соціальних витрат у сукупнихвитратах держави, що мало місце у 1990-ті роки, не була здатна попередитизниження рівня життя населення. Це призвело лише до подальшого швидкого загостренняпроблеми бюджетного дефіциту.
Серед недоліківпатерналістської моделі необхідно виокремити такі:
¾ невідповідністьфінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених соціальнихзобов’язань;
¾ невиправдановисокі (з погляду фінансових можливостей) витрати на соціальну сферу;
¾ недостатняміжвідомча координація органів, що беруть участь у формуванні і реалізаціїсоціальної політики;
¾ перехреснареалізація соціальних програм, що сприяє дублюванню соціальної допомоги;
¾ недосконаласистема оцінювання ефективності витрат на соціальну сферу;
¾ відсутністьсистемного підходу до формування соціального захисту населення.
Тому найгострішоюбюджетною проблемою, розв’язання якої класифікується як одне із стратегічнихзавдань розвитку країни на сучасному етапі, стала незбалансованість ресурсів ізобов’язань держави. Практично у кожній галузі соціальної сфери існуютьприклади неефективного витрачання коштів, що насамперед пов’язано з недостатнімпросуванням реформ і переважанням безадресних форм соціальних виплат.
У більшостірозвинутих країн, за оцінкою Міжнародної організації праці, ефективністьпрограм соціальної підтримки (розраховується як частка сумарних соціальнихтрансфертів, що припадають на одну малозабезпечену родину) становить приблизно50 %. В Україні цей показник не перевищує позначки 5 %. Тільки чверть загальноїсуми, що йде на виплату пільг і допомог, припадає на частку «бідних»домогосподарств, які мають середній дохід нижче за прожитковий мінімум. Іншітри чверті спрямовуються на різні соціальні виплати домогосподарствам з доходомвище за прожитковий мінімум. Тобто основна частина соціальної допомогирозподіляється на користь забезпечених домогосподарств і зовсім не сприяєзменшенню диференціації суспільства і зниженню соціальної напруженості.
Ефективністьреалізації соціальної політики багато в чому залежить від чіткого розмежуваннявитрат і пільгових повноважень між бюджетами всіх рівнів.
Отже, соціальнасистема сучасної України відзначається архаїчністю структури розподілусоціальних послуг за видами, категоріями одержувачів, джерелами фінансування імісцями надання допомоги. Проте застосування на початковому етапісоціально-економічних перетворень у нашій державі патерналістської моделісоціальної політики було зумовлено цілим спектром об’єктивних причин: різкимпадінням рівня життя переважної частини населення; відсутністю досвідувирішення масштабних завдань у галузі соціальної політики; незабезпеченістютехнічними і нормативно-методичними засобами для вирішення багатьох завданьсоціальних реформ; недостатньою визначеністю соціально-економічних пріоритетівдержави; несформованістю соціальної структури суспільства; необхідністю повноговикористання тих ресурсів, форм і методів роботи, які залишилися віддореформеної системи соціального захисту.
Черезмасштабність і значимість накопичених проблем соціальна реформа розглядаєтьсяяк нерозривна складова економічної і фінансової стратегії держави, апріоритетним напрямом проведення соціальних реформ — перехід до моделі адресноїсоціальної політики, що реалізується з урахуванням наявних ресурсів іможливостей та орієнтованій на підтримання найуразливіших у соціальному планігруп населення. Подібний підхід до вирішення соціальних проблем дозволитьперерозподілити ресурси, що виділяються на реалізацію соціальної політики, накористь особливо нужденних категорій населення, збільшити розмір допомог таінших виплат, одночасно зменшуючи тягар неефективних витрат держави. До такихкатегорій населення насамперед слід віднести родини з дітьми, людей похилоговіку, інвалідів і безробітних з доходом нижче за прожитковий мінімум.
Слід відмітити йосновні принципи моделі адресної соціальної політики, найбільш практичнозначимими серед яких є: диференціація заходів соціальної політики державистосовно різних верств населення; виокремлення на основі науково обґрунтованихрозрахунків категорій одержувачів соціальної допомоги; «муніципалізація»соціальної політики за рахунок передання значної частини повноважень щодовизначення розмірів і форм надання соціальної допомоги на регіональний імуніципальний рівні; переведення системи соціального страхування на засадидобровільного страхування соціального ризику.
Одним зпринципових положень адресної моделі соціальної політики є мінімізація витрат,пов’язаних з коректним визначенням адресата соціальної допомоги. Розробленняефективних і недорогих методів перевірки рівня бідності, добре адаптованих домісцевих умов, є одним з найважливіших завдань у реформуванні соціальноїполітики. На жаль, існуючі методики перевірки бідності, що ґрунтуютьсянасамперед на обліку легальних доходів, є недосконалими і недостатніми. Отже,перейти до нової моделі соціального розвитку можливо лише за умови створенняефективних механізмів реалізації адресної соціальної політики, які повиннідиференціюватися за регіонами залежно від географічного положення, місцевихтрадицій, соціальної структури регіону, рівня життя та особливостей зайнятостінаселення, бюджетних можливостей територій та ін.
Складовимимеханізму реалізації адресної соціальної політики мають бути формування єдинихбаз даних про одержувачів соціальних послуг, допомог і пільг та здійснення їхперсоніфікованого обліку. Без цього неможливо підвищити ефективність соціальноїдопомоги, уникнути дублювання витрат.
Однак сам процеспереходу до ефективнішої моделі соціальної політики, якому притаманніскладність і глибина, потребує комплексного, системного підходу. Реформуваннясоціальної сфери не може розглядатися і реалізовуватися у відриві відздійснення макроекономічних перетворень, проведення реформи державної влади.Тому у цей період діє специфічна перехідна модель.
Крім того, слідураховувати політичну обстановку в країні, рівень соціальної напруженості,обсяг і характер накопичених соціальних проблем. Оскільки в Україні усеперелічене має місце, тож варто додержуватися поетапного, еволюційного підходудо побудови нової моделі соціальної політики. У даному процесі можна виокремититакі основні стадії: антикризове управління соціальними процесами усуспільстві; досягнення соціальної стабільності; стійкий розвиток соціальної сфери.
Таким чином,головне завдання і мистецтво соціальної політики — акумулювати в органічнійєдності реалізацію трьох основних функцій держави — забезпечення економічноїефективності, соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.
8.3 Соціальнерегулювання в економіці України
Процес збереженняі нарощування потенціалу соціальної сфери постсоціалістичного суспільства заумов трансформації економічних відносин, що змінюються у господарській ісоціальній сферах, реформування і пошук нових механізмів регулювання — усі ціпитання дедалі глибше усвідомлюються суспільством, політиками і керівниками якзначущі суспільні проблеми. Звідси — необхідність нової концепції дослідженнясоціальної сфери та на її основі нової моделі функціонування згаданої сфери вінтересах оптимізації соціальних процесів у суспільстві [20, с. 4].
Отже, соціальнадіяльність суспільства — цілісна підсистема, що постійно змінюється. Вонапороджена об’єктивною потребою у безперервному відтворенні суб’єктівсоціального процесу. Інакше кажучи, це стабільна галузь людської діяльності,спрямована на відновлення свого життя, простір для реалізації соціальноїфункції суспільства, в якому втілюються соціальні і цивільні права людини.Функціонування даної галузі визначається об’єктивними закономірностями іґрунтується на певних принципах соціальних змін, на основі яких об’єктивноформується регулювання.
У науковійлітературі існують різні підходи до встановлення структури соціальногорегулювання. В одних поділ соціального регулювання відбувається залежно відзмісту, у других — за основними функціями, у третіх — за категорійним апаратом,що характеризують соціальну проблему. Так, останню можна уявити як сукупністьсистем утворення та охорони здоров’я, сфери побутових і культурних послуг, транспортногообслуговування тощо або як історично досягнутий розподіл і закріплення функційсоціального регулювання у вигляді конкретних умов, обов’язків і можливостейсуспільства та його членів щодо задоволення і збагачення їхніх потреб (у даномуразі структура соціального регулювання виражає позиції та взаємозв’язокорганізаційно оформлених функцій як її власних складових). Поряд з викладеним єй інше визначення структури соціального регулювання. Кожний з таких підходівмає свої переваги. Однак, на наш погляд, доцільно структурувати соціальнерегулювання, виходячи з особливостей соціологічного аналізу.
Соціальнерегулювання не має жорстких просторових і тимчасових рамок. Воно існує не самопо собі, не ізольовано, а в певному взаємозв’язку. Соціальна проблема,виражаючи життєдіяльність у цілісному вигляді, що має своїм результатом людину,соціальні групи, нібито пронизує всі інші сфери життя суспільства. Водночасобов’язковою умовою її розвитку є функціонування всіх інших сфер, оскільки вних продукуються матеріальні, духовні блага і цінності, реалізуються функціїполітичної системи суспільства та ін. Стосовно них соціальне регулюваннявиступає як фактор зміцнення і підтримання стабільності соціальних відносин іпроцесів, їх відповідної рівноваги. Це є неодмінною умовою збереженняцілісності всієї суспільної системи.
Соціальнерегулювання повинно сприяти всебічному використанню сукупної робочої сили,захищати її від безробіття, тобто гарантувати таке співвідношення між рівнемзаробітної плати та допомоги безробітним, яке б стимулювало останніх на підвищеннясвого професійно-кваліфікаційного рівня (у разі потреби — на отримання новоїпрофесії) та ефективний пошук місця роботи.
У сферізаробітної плати та формування доходів соціальне регулювання зорієнтовано на виконаннявсіх основних функцій (відтворювальної, стимулювальної і розподільної), а такожна оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими доходами (отриманняпроцентів від вкладів, дивідендів), між заробітною платою високо- інизькооплачуваних категорій працівників та ін. [21, с. 36—41].
Соціальнерегулювання є однією з конкретних форм прояву процесу регулювання економікивзагалі, тому йому притаманні як властивості останнього, так і своя специфіка,сутність якої забезпечення соціальної стабільності і соціального прогресу. Соціальнерегулювання безпосередньо стосується добробуту людей, задоволення їхніхматеріальних, соціальних та інтелектуальних (у тому числі і культурних) потреб,формування у співвітчизників поваги до людської гідності, а також установленнясоціальної стабільності та соціального миру (спокою) в суспільстві.
Головну роль упроцесі соціального регулювання відіграє держава. Тому правомірно зазначити, щосоціальне регулювання — це система соціально-економічних заходів держави, за допомогоюяких вона впливає у певному напрямі на динаміку рівня та якості життянаселення.
Загальна метасоціального регулювання — оптимізація відповідності результатів економічноїдіяльності соціальним цілям суспільства.
Важливоюособливістю такого регулювання є те, що воно переважно має справу з механізмомрозподілу, перерозподілу і споживання матеріальних благ, насампереднаціонального доходу, — в основному через бюджетну систему країни. Таким чином,соціальне регулювання безпосередньо пов’язане з фінансово-бюджетною політикою,у тому числі податковою політикою та політикою доходів населення і держави. Заїх допомогою здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури,тобто в «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а такожраціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо.
Специфічнаскладність, яка виникає в процесі соціального регулювання, в його всеосяжності,а практично — безмежності. По суті, всі більш або менш значимі питання можутьбути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери, а тому і допроблеми соціального регулювання. Але неможливо «обійняти неосяжне».
Дляконструктивної реалізації проблеми соціального регулювання важливо виходити нез позиції теоретизування щодо меж соціальної сфери, а потрібно діяти зпрагматичного погляду — регулювати соціальні процеси і особливо ключові з них.
Для більшостікраїн з перехідною економікою, у тому числі й України, необхідність підвищеннядієвості соціального регулювання актуалізується і тим, що процес ринковихтрансформацій протягом 90-х років XX ст. характеризувався різким зниженнямефективності господарювання і падінням обсягів виробництва в умовах високогорівня інфляції, особливо на старті формування ринкових відносин. Усе цезумовило суттєве зниження рівня і якості життя для абсолютної більшостінаселення країн СНД. Різке зниження реальної заробітної плати і пенсій на тлізростання відкритого і скритого безробіття в Україні викликали в ряді галузей,сфер економіки та регіонів країни соціальне напруження. Серйозні бюджетніобмеження, у зв’язку з браком коштів, різко зменшили можливості держави впроведенні дієвої соціальної політики. За роки ринкових перетворень у країнівідбулася гіпертрофована диференціація доходів населення, реально визначиласятенденція до формування доходів громадян через різні форми нелегальної танетрудової діяльності, що призвело до суттєвої втрати стимулів довисокопродуктивної праці. У стані глибокої деградації перебувають усі галузісоціальної сфери. У багатьох людей утрачені основні ідеали, упевненість узавтрашньому дні, повага до праці та наростає почуття безвиході.
В умовахпрактично хронічного бюджетного дефіциту (в 1990-х роках) державою робилисьокремі, часом епізодичні, спроби пом’якшити негативні наслідки такого різкого падіннярівня життя абсолютної більшості українського населення, а також здійснюваласячасткова компенсація втрат для найбільш соціально вразливих груп (прошарків)населення.
Однак соціальнерегулювання як стрижень усієї соціальної політики держави на цьому етапіперехідного періоду було недостатньо дієвим та адресним, а іноді і простоефемерним. Так, продекларовані пільги, компенсації, виплати і допомоги впроваджувалисябез чіткого врахування реальних доходів їх одержувачів та членів їхніх сімей.Це, у свою чергу, різко обмежувало можливості для надання допомоги тим, хто їїсправді потребував. Про нереальність такого регулювання свідчили і спробивстановлення державними органами мінімальних рівнів заробітних плат, пенсій,прожиткових мінімумів для людей.
Для виокремленняосновних напрямів соціального регулювання в перехідній економіці в літературівикористовують різні підходи. Але, з нашого погляду, важливо враховувати те, щообсяг, напрямленість і методи державного регулювання соціальних процесівсуттєво залежать від вибору тієї чи іншої соціально-економічної моделі устроюсуспільства. Відсутність ясності у даному питанні неминуче прирікає соціальнерегулювання, як і всю соціальну політику, на непослідовність, робить їхмалозрозумілими та неефективними.
Прийнявшиконцепцію формування в перспективі соціально орієнтованої ринкової економіки,українська держава апріорі бере на себе і турботу про створення умов дляреалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також напрацю, освіту, охорону здоров’я і соціальне забезпечення у випадках непрацездатностіта безробіття. Здійснення цих заходів є завжди вихідною основою соціальногорегулювання в будь-якій цивілізованій країні.
Дуже важливопідкреслити, що на даному етапі державне соціальне регулювання має повною міроювраховувати становлення і розвиток української державності та місцевого(муніципального) самоуправління.
Ключовимпринципом при виокремленні (обґрунтуванні) пріоритетних напрямів соціальногорегулювання є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношенняекономічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження можездійснюватися у досить широкому діапазоні залежно від існуючої в тій чи іншійкраїні моделі соціально-економічного устрою суспільства, прийнятої ним системицінностей тощо. Але світовий досвід, особливо в другій половині минулогостоліття, переконливо довів, що економічна ефективність і соціальна справедливістьне є альтернативними, взаємовиключаючими установками. Багато соціальнихфакторів, у тому числі освіта, розвиток науки, культури, створення належнихжитлових умов, забезпечення раціональної зайнятості населення та інші,однаковою мірою сприяють як зростанню економічної ефективності, так іутвердженню соціальної справедливості. І, навпаки, віддача на самоплив вирішенняцих питань, примітивна економія на соціальних витратах не лише посилюютьнесправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводять до зниженняефективності економіки.
Разом з тим булоб глибокою помилкою перетворювати державу в своєрідний центр роздаваннядопомоги малозабезпеченим. Світовий досвід переконує, що така патерналістськапрактика з боку держави вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманськінастрої. Головний орієнтир соціального регулювання на сучасному етапі перехідноїекономіки — всілякими способами стимулювати економічну активність працездатноїчастини населення, створити передумови, за яких людина здатна своєю працею,ініціативою забезпечувати гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це повноюмірою відповідає вимогам економічної ефективності та принципу соціальноїсправедливості.
Процессоціального регулювання повинен органічно поєднувати розв’язання завдань якспецифічного для перехідної економіки короткострокового, так і взагалідовгострокового характеру.
Зокрема, нанайближчий час у нашій країні необхідно головні зусилля (окрім стабілізаціїзагальної економічної ситуації) зосередити на:
¾ збереженніпотенціалу ключових галузей соціальної сфери (освіти, науки, медичногообслуговування) як основи проведення в майбутньому активної соціальноїполітики;
¾ більшрівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групаминаселення, що неминуче потребує посилення з боку держави специфічногорегулювання доходів.
Одночаснодовгостроковий, стратегічний характер соціального регулювання має бутиспрямований на досягнення цілком визначених великомасштабних цілей. Такерегулювання не може мати абстрактного характеру. Його успіх і дієвість залежитьвирішальною мірою від урахування реального часу та реальної економічноїситуації в конкретній країні.
Соціальнерегулювання щодо непрацездатного населення полягає в його соціальному захисті,який передбачає обґрунтування рішень і вжиття державою (на центральному,регіональному і місцевому рівнях), профспілками комплексу соціально-економічнихзаходів, спрямованих на захист населення від безробіття і підвищення цін,знецінення трудових заощаджень та ін.
Зростаннясоціальної орієнтації економіки зумовили появу нових методів, формгосподарювання, пов’язаних з наближенням виробництва до споживачів, структурноюреорганізацією економіки, посиленням гнучкості ринку праці. На рівніпідприємств це означало безпосередню залежність заробітку від попиту на данийвид праці, індивідуальних якостей і заслуг працівників, а також від результатівдіяльності підприємства. Тим самим підвищилася роль ринкової кон’юнктури уформуванні ціни робочої сили [22, с. 49].
До соціальноїсфери належать усі об’єкти і процеси, які беруть безпосередню участь уформуванні її властивостей, пов’язаних з відтворенням і вдосконаленнямособистості (групи), задоволенням системи потреб. Їх взаємодія і створюєсоціальну сферу як систему з її якісними відмінностями. Тобто,матеріально-виробнича, політична і культурно-духовна сфери беруть опосередковануучасть у формуванні інтегративних якостей та впливають на соціальну сферу черезокремі компоненти. Вони пов’язані з нею мережею комунікацій, кожна з яких маєнеоднакове значення для функціонування соціальної сфери. До речі, до них слід віднестиі природнокліматичні умови, в яких функціонує соціальна сфера, що має у своємурозпорядженні необхідний набір компонентів речового, процесуального, ідейного ілюдського плану. Взаємодію цих структурних одиниць повинні породжувати властивіданій системі якісні особливості — соціальна інфраструктура і вироблювані неюпродукти споживання, процеси освіти, медичного, соціального і побутовогообслуговування, органи та інститути соціальної сфери, механізми і нормативнабаза регулювання споживчої поведінки населення.
Проте важливоювимогою, що висувається перед соціальним регулюванням у перехідній економіці, єдодержання принципу збереження соціальної рівноваги у процесі руху суспільствадо якісно нового стану. У цьому зв’язку необхідно звернути увагу на такісуттєві моменти.
Соціальна рівновагау сучасному цивілізованому суспільстві — це політика, що відображає інтересибільшості нації. На сьогодні соціальна рівновага підтримується такими методами:у соціальній сфері — забезпеченням рівних соціальних прав, соціальноїстабільності і рівня життя і доходів різних соціальних верств, локальними іглобальними механізмами захисту від обвалів ринку. В економічній сфері це —державне регулювання економіки, цін, доходів, сфери зайнятості, фінансуваннясоціальної структури як загальнодержавної системи соціального відтворення ісоціальних гарантій. Щодо політичної сфери, то тут мають місце масовадемократія, система інституційних механізмів забезпечення демократичних ісоціальних прав громадян, у тому числі механізмів їх реального впливу наполітику.
Виникнення таіснування всіх складових соціального регулювання та їх специфіка зумовленіголовною функцією соціальної сфери — соціальним відтворенням людей як суб’єктівжиттєдіяльності, поновленням ресурсів для життєзабезпечення, а також побудовоюсоціальних інститутів.
Соціальнерегулювання повинно виходити з того, що первинним елементом аналізу соціальноїсфери, з нашого погляду, є поняття «потреба індивідуума (групи)». Йому властивехарактерна для соціальної сфери в цілому основна суперечність — між зростаючимипотребами суб’єктів і можливостями їх задоволення. Ця суперечність є ключовою впроцесі саморозвитку, самореалізації кожного соціального суб’єкта. Її характері спрямованість багато в чому детермінують процеси розвитку соціальногорегулювання.
Важливими всоціальній діяльності особистості є ціннісні орієнтації, що втілюються відеалах, інтересах, спрямуваннях людей та визначають їхню поведінку. Ціннісніорієнтації формуються в ході історичного процесу соціалізації людини ісуспільства, закріплюються всією сукупністю життєвого досвіду. Сама системаціннісних орієнтацій має багаторівневу структуру, яка містить раціональний,емоційний і поведінковий компоненти. Її вершину становлять цінності, наближенідо ідеалу.
Значущийкомпонент соціальної сфери — соціальна інфраструктура. Під нею ми розуміємостійку сукупність матеріально-речовинних елементів, що створюють умови длязадоволення всього комплексу потреб з метою відтворення людини і суспільства.За своєю внутрішньою організацією інфраструктура соціальної сфери являє собоюсистему установ, підприємств та органів, що забезпечують функціонування всіхінститутів соціальної сфери, через які здійснюється упорядкування регулювання.
Окремі елементисоціальної інфраструктури не можуть бути взаємозамінні. Тільки за цілісногопідходу, що забезпечує раціональну життєдіяльність людей, можна говорити проефективність відтворення населення. Фундаментальна теорія розширеного відтворення— міцна основа інвестиційної політики будь-якої держави [23, с. 13].
Соціальнаінфраструктура може характеризуватися кількістю установ та організацій, щозабезпечують процеси утворення, медичного, побутового і транспортногообслуговування, а також числом місць у них і обсягом послуг, що надаються. Ваналізі функціонування соціальної інфраструктури важливі суб’єктивні оцінкилюдьми достатності реально існуючої соціальної інфраструктури у певному регіоніабо на конкретному підприємстві. За рівнем розвитку соціальної інфраструктури,який визначається шляхом здійснення аналізу, можна судити про ступінь задоволенняпотреб населення.
Отже, процесиосвіти, медичного, побутового і транспортного обслуговування, соціальногозахисту тощо являють собою сукупність статистично стійких актів соціальноївзаємодії людей, що детермінують їх спосіб життя, умови соціальноговідтворення. Ця взаємодія покликана служити двом взаємозв’язаним цілям:збереженню раніше накопиченого людського потенціалу, забезпеченню доступностіпослуг і створенню нових інституційних передумов удосконалення якісниххарактеристик соціальному відтворенню майбутніх поколінь, забезпеченнюзростання потенціалу соціальної сфери.
У соціальнійсфері діють два типи механізмів регулятивних впливів — спонтанний і свідомий.При цьому суспільство може перебувати на будь-якій стадії розвитку. Все одно вононе може абсолютно вивільнитися від стихійної волі випадку, але співвідношеннясвідомого і стихійного буває різним.
Спонтанниймеханізм функціонування соціальної сфери виявляється у неврегульованому впливіскладної і суперечливої сукупності факторів, умов на процеси відтвореннянаселення, їх переплетіння, зіткнення. Ці впливи торують собі шлях як загальнатенденція, що має вірогідний характер (наприклад, демографічні процесинароджуваності, смертності, шлюбності і т. п.).
Свідомі факторипов’язані з цілеспрямованою соціальною діяльністю людей, яка здійснюється черезспецифічні суспільні інститути — систему органів та організацій, щозабезпечують свідомий вплив на соціальну сферу з метою досягнення певнихрезультатів. На соціальні процеси в суспільстві на всіх його рівнях впливаютьпевним чином також політичні, громадські і релігійні організації.
Головною функцієюсоціальної сфери є функція соціального відтворення різних верств і групнаселення як суб’єктів історичного процесу, а також їх усебічного життєзабезпечення.Ця функція — одна з найважливіших для буття суспільства. У ній виявляєтьсянеобхідність реалізації генеральної потреби всього суспільства в підтримцісвого існування і перспектив цілісності та історичного розвитку. Разом з тим цязовнішня функція соціальної сфери являє собою інтегративний результатреалізації сукупності приватних, внутрішньосистемних функцій усіх її компонентів.Інакше кажучи, соціальне відтворення сприймається нами як усвідомлена,цілеспрямована діяльність членів спільноти з підтримання своєї цілісності істалості, забезпечення найсприятливіших умов для існування і розвитку відносинз іншою спільнотою. Оскільки йдеться про громадянське суспільство, яке є вихідноюумовою сучасного існування ринкової економіки, орієнтованої в соціальномуплані, то це має бути триєдина формула: «Я» — суспільне — держава [24, с. 23].
Відтвореннясоціальних суб’єктів є процесом еволюції всієї системи соціальних відносин.Вона охоплює всі прояви життя соціальної спільноти і виражається у безперервномуфункціонуванні соціальної структури, соціальних інститутів, соціальних норм іцінностей у межах конкретних економічних систем або певного історичногоперіоду. Циклічність відтворення поколінь людей втілює тенденції змінисоціальної системи, властиві конкретному етапу суспільного розвитку.
Одночасно зкількісним аспектом, що характеризує фізичне відтворення людей, соціальневідтворення як функція соціальної сфери має не менш важливий якісний зміст,пов’язаний з відтворенням певних соціальних якостей, необхідних людині дляжиття. Тобто воно включає відтворення на нових етапах розвитку суспільствавсієї сукупності умов життєдіяльності суб’єктів (передусім соціальноїінфраструктури), норм і цінностей, соціальної структури, соціальної організаціїі соціальних інститутів [25, с. 6].
Специфіку процесусоціального відтворення характеризують похідні функції соціальної сфери.Можливі різні основи для виокремлення груп функцій. На нашу думку, специфікусоціального відтворення можна висвітлити такими з них: соціорегулятивною,соціоадаптивною, соціопродуктивною, соціокультурною, соціодинамічною ісоціозахисною функціями.
Соціорегулятивнафункціярегламентує основні показники соціальної діяльності і відносини суб’єктів,спрямовані на підвищення ефективності використання потенціалу соціальної сфери.Її подальший розвиток може бути представлений системою норм, етичних цінностей,що виступають реальною основою макросоціального процесу зміни моделі поведінкиокремої людини і цілих груп, а також регулювальником їх соціальної діяльності.
Соціоадаптивнафункціярегулює і сприяє досягненню узгодженості дії людей у суспільстві, стимулюєдіяльність індивідуумів і соціальних груп, спрямовану на ефективнішу реалізаціюпотенціалу кожного, і вимірюється показниками, що характеризують стимули доефективної соціальної діяльності людини.
Соціопродуктивнафункціярегулює і дає можливість задовольнити всі потреби людей, необхідні длявідтворення соціального організму в його цілісності, якості на всіх структурнихрівнях суспільства. Ця функція описується системою об’єктивних і суб’єктивних,а також нормативних і реальних показників, що характеризують забезпеченістьнаселення продуктами споживання і послугами.
Соціокультурнафункціярегулює процеси залучення людини і різних соціальних груп до духовної сторонипроцесу відтворення, засвоєння соціально-етичного потенціалу суспільства,забезпечує узгодження ціннісних орієнтацій та інтересів різних суб’єктів,соціальну активність людей і може характеризуватися показниками успішностісоціалізації індивідуума, необхідністю конкретних соціальних структур, міроюузгодженості інтересів певних груп населення та ефективності соціальноїполітики, ступенем залучення їх до суспільних перетворень.
Соціодинамічнафункціяпов’язана з підвищенням якості життя населення, регулюванням та забезпеченнямтворчого, динамічного характеру практики на основі вдосконалення самихсуб’єктів життєдіяльності, розширення потенціалу соціальної сфери іхарактеризується системою показників соціальної мобільності в суспільстві.
Соціозахиснафункціярегулює та забезпечує соціальні гарантії і права, соціальну допомогу іпідтримку непрацездатним і малозабезпеченим членам суспільства і виражається усистемі показників, що визначають ступінь соціальної захищеності населення(прожитковий мінімум, чисельність населення, що перебуває за межею бідності,кількість та якість безкоштовних послуг, які забезпечують задоволення життєвоважливих потреб суб’єктів соціальної сфери).
Проте викладенакласифікація не виключає виокремлення й інших функцій, що свідчить пробагатогранність і складність самого соціального регулювання. Основою можутьслужити конкретні потреби суб’єктів соціального життя або конкретні функціїкожного її компонента, що мають доцільний характер. Головне, щоб забезпечувавсягармонійний прояв цих функцій і не порушувалася цілісність вирішення соціальнихпроблем.
Крім викладеного,слід зауважити, що розрізняють координацію і субординацію функцій. Так, функціїтаких компонентів соціальної сфери, як охорона здоров’я та освіта, узгоджуютьсяпо горизонталі, тобто координуються. Субординація функцій вказує на особливемісце і неоднакове значення кожного з компонентів у здійсненні функцій системи,на те, що будь-яка дана система, інтегруючи функції своїх компонентів, самавиконує певну роль в іншій, масштабнішій системі, компонентом якої вона є. З поглядуфункціональної субординації соціальна сфера виконує щодо суспільства функціювідтворення людини, а такі компоненти, як навчання, виховання, медичнеобслуговування тощо, нібито підпорядковані цій головній функції системи.
Ігноруваннярегулювання соціальних проблем на нинішньому етапі перехідного періоду можепризвести до значних витрат у перспективі, соціальних конфліктів. Необхідністьякомога оперативніших реформ соціальної сфери зумовлюється також зміноюбазового принципу організації суспільства. Потрібна адаптація соціальногокомплексу України до нових економічних умов з урахуванням історичних традицій,особливостей культури, суспільної свідомості, психології та життєвого устрою.Ринок з його неминучістю вимагає звернення до нових форм і методів виробництваі розподілу послуг, передбачає економний порядок витрачання державних коштівдля забезпечення гарантованого обсягу соціальних послуг населенню,раціоналізацію мережі установ соціальної сфери, часткову оплату послугспоживачами. Необхідність трансформації соціальної сфери пов’язана здецентралізацією на основі підвищення ролі регіональних і місцевих органіввлади у розв’язанні соціальних проблем, регулюванні діяльності підприємствсоціальної сфери.
Існуютьоб’єктивні й суб’єктивні обмеження щодо раціональності даної діяльності. Яквідмічає Ю. Пахомов, однобока реформа — гірше, ніж відсутність реформ. Зекономіки, яка структурно деградує і в якій відсутні інституційні регулятори таскріпи, легко виводяться фінансові потоки [26, с. 13—14].
Теоретичноможливі два варіанти соціально-економічного розвитку України. Перший віддаєперевагу соціальним засадам перед економічними. Він заперечує пріоритетністьрозвитку виробництва засобів виробництва і визнає продуктивний характер усіхсоціальних витрат та інвестицій. Це — курс на економіку «багатої людини». Протедля його здійснення необхідні нові технології, оптимальне співвідношенняринкового і державного регулювання, безліч форм власності тощо. Оскільки такіпередумови відсутні, перший варіант неможливий.
Другий варіантпередбачає курс на соціальне ринкове господарство, що поєднує сучасну ринковуекономіку, регулюючі функції держави і соціальний захист людей. Беручи до увагивітчизняні традиції державного втручання в економіку і державного патерналізмув галузі соціального захисту, а також процес переходу до ринку, цілком можливобуло б орієнтуватися на побудову соціально орієнтованої економіки і в Україні.Це, звичайно, потребує чисельних форм власності, переважання ринковогомеханізму координації діяльності суб’єктів господарювання, створення і захистудержавою конкурентного середовища, обмеження його господарської діяльностізадоволенням потреб у суспільних продуктах і послугах, наявністю державноїкоригуючої розподільної системи соціального забезпечення, пенсійних виплат, субсидійна житлове будівництво і соціальне підтримання тих, хто тимчасово або за вікомне здатний працювати.
У розвиткуукраїнського суспільства сьогодні намітилися три суспільні тенденції: державна,ліберальна і соціальна. Усі вони мають перебувати у взаємодії, доповнюючи ікоригуючи одна одну. Стосовно економічної сфери цей взаємозв’язок повиненвиражатися у взаємодії ринкових методів господарювання з регулюючою роллюдержави в економічних процесах і соціальній орієнтації економіки. У соціальнійсфері цей взаємозв’язок виявляється у поєднанні ролі держави як гарантасоціального захисту, реалізації соціальної справедливості і дії матеріальнихстимулів збільшення особистих доходів. Соціальна сфери покликана посістиключове місце у всій суспільній системі, здійснюючи значний вплив на всіпроцеси, що в ній відбуваються.
Економічний ефекті соціальний добробут суспільства мають перебувати у стані рівноваги. Ценеобхідно для здійснення органічного розвитку. Звичайно, сам перехід доринкової економіки передбачає певні корективи щодо процесу узгодження економічногоі соціального ефекту. Він потребує посилення ролі державної участі ірегулювання економічної діяльності, організації соціального захисту.
Перехід до ринкуу нинішніх конкретних умовах, що склалися в Україні, повинен бути особливовисокоорганізованим, керованим процесом. Він має бути націлений на інтересинародних мас і одночасно на створення виробничих, фінансово-кредитних,організаційних передумов на основі державного регулювання. Дж. Кейнс одним зперших наголосив на особливій функції уряду, яка полягає в активному втручаннів економіку засобами фіскальної політики. Створення умов для стимулюваннясукупного попиту державними заходами визнається основою забезпеченняекономічної стабільності в країні.
Відомі два шляхиадаптації соціальних проблем до ринкових умов. Перший пов’язаний з акцентом наекономічних перетвореннях, результати яких самі собою позначаться на станісоціальних проблем і соціальній ситуації у країні. Ідеологія іншого шляхупов’язана з підкоренням економічних перетворень радикальному поліпшеннюсоціальних показників суспільного розвитку, підвищенню рівня та якості життялюдей. На нашу думку, раціональніша друга концепція, оскільки більшою мірою відповідаєзавданням соціально-економічного розвитку України.
Ідеальнаконцепція соціальної сфери покликана забезпечити достатній з погляду прогресусуспільного розвитку рівень добробуту, доступність основних життєвих благ длябільшості населення. Вона повинна характеризуватися соціальною структурою, щобазується не на класовій поляризації, а на широкому спектрі соціальних верств,відмінності у становищі яких не мають дезінтегруючого характеру. Соціальнасфера має створювати можливості для соціальної мобільності, переходу уприбутковішу професійну групу, гарантувати необхідний рівень соціальногозахисту, можливість участі працівників і населення в управлінні підприємством ідержавою, розвиток соціальної, трудової і підприємницької активності. Вона маєзабезпечувати можливість самореалізації людини, свободу вибору галузідокладання своїх здібностей, у тому числі і на ринку праці.
Ступіньрозвинутості соціальної сфери може характеризуватися системою соціальнихіндикаторів. Основними з них є: величина прожиткового мінімуму; частканаселення, що перебуває за межею бідності; величина поляризації прибутків(децильний коефіцієнт); кількість людей, що здобувають освіту; перелік медичнихпослуг, доступних усьому населенню; частка безробітних у загальній чисельностіпрацездатного населення; середня тривалість життя; дитяча смертність;народжуваність.
Для законодавчихі виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування такіпоказники в їх оптимальному значенні можуть виступати як соціальні нормативидля кожного періоду і кожного регіону. Граничні ж їх значення стануть порогамисоціальної безпеки і свідчитимуть про те, що подальше зниження рівня та якостіжиття згубне для суспільства. Знаючи гранично допустимі нижні і можливі для досягненняраціональні норми, законодавчі і розпорядчі органи, інші суб’єкти впливу насоціальну сферу в рамках соціального партнерства зможуть визначати практичнізаходи щодо вирішення назрілих суперечностей і проблем.
Конструюванняпредставленої нами концепції соціальної сфери суспільства можливе, якщостратегія соціального розвитку суспільства спиратиметься на три ідеї. Це —необхідність забезпечення колективної соціальної безпеки, визнаннявідповідальності суспільства за добробут своїх членів, прийняття положення проможливість свідомого регулювання соціальними процесами [27, с. 20—21].
Крім того, требавиходити з таких фундаментальних принципів демократичного суспільства: наданнядержавою кожному членові суспільства певних соціальних гарантій існування;контроль над майновою і стратовою диференціацією населення; перерозподіл урозумних межах прибутків населення.
Соціальнерегулювання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду включає доситьширокий набір методів для своєї реалізації, які мають специфічну цільовуспрямованість. Насамперед це нормативи, що окреслюють мінімум соціальноїзабезпеченості та діють як законодавчо установлені та обов’язкові, — величинапрожиткового мінімуму, мінімальні розміри заробітної плати та пенсії тощо. Іншефункціональне призначення мають так звані соціальні індикатори, які характеризуютьпорогові, гранично допустимі рівні тих або інших показників: рівень безробіттята інфляції, забруднення навколишнього середовища та ін.
До системиметодів соціального регулювання відносять і соціальні трансферти — різніспособи перерозподілу доходів, а також різного роду безпосередньо регулюючіметоди: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності таякості робочої сили, погоджене регулювання доходів і цін.
У концептуальномувиразі соціальне регулювання, у тому числі й у перехідній економіці, має бутиспрямоване на радикальне поліпшення якості життя та суттєве підвищення рівняжиття населення.
Поняття рівня таякості життя населення відносять до синтетичних, комплексних понять, яківключають надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: масштаби,характер зайнятості та умови праці; рівень освіти тапрофесійно-кваліфікаційної, підготовки; розмір і структуру доходів та витрат;споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їх якість і обсяг; структурута якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і йогоблагоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштабизалучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціальногострахування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду населення суспільства.Усе це є, з одного боку, об’єктами соціального регулювання, а з іншого —специфічними напрямами такого регулювання.
Головне завданняі мистецтво державного соціального регулювання як складової регулюванняекономіки взагалі — раціонально мобілізувати, розподілити і направитиадресно-фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектрасоціальних проблем в умовах перехідної економіки, у тому числі і реформуваннясамої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін,які відбулися і відбуваються в Україні.
Літературадо розділу 8
1. ОйкенВ. Основныепринципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 496 с.
2. ДибаМ. І., Ком’яков О. М. Економічна політика держави як механізм узгодженнясуспільних інтересів // Економіст. — 2000. — № 1. — С. 92—95.
3. СтиглицДж. Ю.Экономика государственного сектора / Науч. ред. Г. М. Куманин. — М.: Изд-воМоск. ун-та: ИНФРА-М, 1997. — 720 с.
4. БєляєвО. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.
5. БілорусО. Г., Лук’яненко Д. Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку:Монографія. — К., 1998. — 416 с.
6. Курсэкономической теории: Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М.Н. Чепурина и Е. А. Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с.
7. МихасюкI., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки: Підручник. — Львів:Укр. технології, 1999. — 640 с. — С. 58—59.
8. АбалкинЛ. К целичерез кризис. — М., 1992. — 325 с.
9. ЛукіновІ.Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя). — К.: Книга, 1997. — 456 с.
10. Пахомов Ю. Н., Крымский С.Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К., 1998. — 432 с.
11. Дем’яненко С. До стратегії і тактикиекономічного реформування // Економіка України. — 2000. — № 2. — С. 55.
12. Безчасний Л., Онишко С. Тенденції на світовомуринку капіталів та їх вплив на інвестиційну діяльність в Україні. — 2001. — №3. — С. 4—12.
13. Беккер Г. Человеческий капитал:Отрывки из книги // США: экономика, политика, идеология. — 1993. — № 11—12. —С. 85—115. — С. 109.
14. Мотивація праці у ринковійекономіці: Проблеми теорії і практики // Відп. ред. Д. П. Бошня. — К.: ІЄНАНУкраїни. — 1997. — С. 11.
15. Россия и зарубежные страны:Сравнение по основным показателям (объем ВВП, ВВП на душу населения) // Вопросыэкономики. — 1997. — № 10. — С. 142—190.
16. Стратегія економічного ісоціального розвитку України (2004—2015 рр.) «шляхом європейської інтеграції» /А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. —416 с.
17. Тетеиси Кадзума. Вечный духпредпринимательства: Практическая философия бизнесмена. — К.:Укрзакордонвихасервис, 1992. — 204 с. — С. 32.
18. Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. —М., 1992. — 285 с. — С. 130—131.
19. Курс экономической теории:Учебник. — 4-е доп. и переработ. изд. / Под общ. ред. М. Н. Чепурина и Е. А.Киселевой. — Киров: АСА, 1999. — 752 с. — С. 295.
20. Куликов В. Социальные императивыпродолжения экономического реформирования / Российский экономический журнал. —2000. — № 1. — С. 4.
21. Сахань I. Зарплата має стати гарантієюдостатку // Аспекти праці. — 2001. — № 3. — С. 36—41.
22. Колот А. М. Еволюція державної політикизайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою. Міжвід. зб. / Зайнятістьта ринок праці. — Вип. 11. — 2000. — С. 49.
23. Лукінов І. Інвестиційний потенціалекономічного зростання // Вісник НАН України. — № 4. — С. 13.
24. Геєць В. Ринкова трансформація в1991—2000 роках: здобутки, труднощі, уроки // Вісник НАН України. — 2001. — №2. — С. 23.
25. Куликов В. Социальные императивыпродолжения экономического реформирования // Российский экономический журнал. —2000. — № 1. — С. 6.
26. Пахомов Ю. Ринкові трансформації вУкраїні у контексті світового досвіду // Вісник НАН України. — 2001. — № 3. —С. 13—14.
27. Лайкам К. Модели социальной политики //Общество и экономика. — 2000. — № 8. — С. 20—21.