КОНТРОЛЬНАРОБОТА
Попредмету «Історіяекономічних вчень»
ЗМІСТ
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКАМЕРКАНТЕЛІЗМУ
16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С.ПОДОЛИНСЬКОГО І М.ДРАГОМАНОВА
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
56. КОНЦЕПЦІЯ «СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА
ЛІТЕРАТУРА
6. ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКАМЕРКАНТЕЛІЗМУ
Меркантилізм – першав історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епохупервісного нагромадження капіталу в Англії, Італії,Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це першасистема економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політикаєвропейських держав – політика державного протекціонізму.
Меркантилізм (відітал. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерелобагатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішняторгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системимеркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізмурозробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснюваласутність грошей їх природними властивостями та кількісну(номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовнимизнаками, які не мають власної внутрішньої вартості.
В своєму розвиткудоктрина меркантилізму пройшла два етапи:
ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.) ґрунтувавсяна теорії грошового балансу;
зрілиймеркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії торговельного балансу.
Ранніймеркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язанихзавдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утриманнягрошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі.Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили замежі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезеннязолота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшеннявагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їхкількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високихмитних тарифів, зниження позичкового проценту.
СтаффордВільям(1554–1612) – найвідоміший представник англійського ранньогомеркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайнихскарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошовогобалансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він якідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити вивозитимонети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення вАнглію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.
СкаруффіГаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теоріїгрошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу істворити єдину монету для всіх країн.
Зрілиймеркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарногообміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивномунагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненніактивного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументаціяполітики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортнихгалузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення відподатків та ін.).
МонкретьєнАнтуан (1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичноїекономії” (1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політичнаекономія”, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії.Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державнегосподарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останнілише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру знульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратамидля іншої. Він обґрунтовує політику торговельногобалансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур,мореплавства і торгівлі.
МенТомас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директорпершого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми проторгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії узовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовуєтеорію активного (сприятливого) торговельного балансу.
Мен вважав, щозбагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічнимизасобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали ускасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а несировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпортудеяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарівв інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхіднепідтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими дляіноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортомі утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.
Ідея активноготоргового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил,промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разомз тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму:відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошовихпотоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичнунеможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновкизрілих меркантилістів.
ЛоуДжон(1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основнапраця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націюгрошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язувавекономічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошейзалучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття.На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути неметалічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошовогопропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на двастоліття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби збезробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошейпаперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом –надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію ізнецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банкрутствомпідприємств і банків.
ЮмДевід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалисяпитань торговельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту.Вважається одним з фундаторів кількісної теорії грошей. Виступив як критикмеркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належнооцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошовихпотоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоціннихметалів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за якихекспорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теоріюактивного торговельного балансу.
Найбільш відомимипредставниками меркантилізму в Росії були АфанасійОрдін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту”(1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та ІванПосошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство”(1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.
Представником меркантилізмув Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професорКиєво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму,активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував зрозвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення,вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка єзапорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.
16. НОВА ІСТОРИЧНА ШКОЛА
Нова історичнашкола зосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядаласьяк необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повиннабути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям.Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теоріїна економічну теорію марксизму.
Найбільший внесоку концепцію німецької “нової історичної школи” зробили Густав Шмоллер(1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер(1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядавдержаву як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої єзапорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життявизначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами.Соціально-реформістські концепції Брентано були спрямовані на подоланнясуперечностей між працею і капіталом. Він пропагував ідею “соціального миру” ісуспільної рівноваги, був прихильником організації профспілок, кооперації іфабричного законодавства та ідеологом таких об’єднань, як картелі, вбачав у нихнайважливіший засіб стабілізації економіки.
Послідовники“нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та МаксВебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства.Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливогосоціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль,рівень освіти та суспільна ідеологія. Праці Зомбарта присвячені проблемамсоціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінкусуб’єктів. Психологічне прагнення людини до свободи економічної діяльностізабезпечує її збагачення, яке в свою чергу зумовлює зміни у суспільнійпсихології. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією єсильнішими і тому мають право насаджувати свою мораль іншим, завойовуючи собіжиттєвий простір, тому його іноді вважають ідеологом нацизму. Вебер досліджуєморально-етичну природу суспільно-історичних процесів. Він стверджував, щоекономічні відносини головним чином визначаються менталітетом нації, суспільноюмораллю. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.
26. ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С.ПОДОЛИНСЬКОГО І М. ДРАГОМАНОВА
Особливостіісторичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.:якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, топрогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу докапіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст.формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський тареволюційно-демократичний.
Упореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазноголібералізму стояв видатний український мислитель Μ. Драгоманов (1841-1895),значна частина наукового доробку якого присвячена суспільно-економічнимпроблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинароднуспрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнєсуспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способомвиробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничимгромадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва – сільськимгромадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.
Праціряду українських економістів стали визначним внеском у розвиток світовоїекономічної науки.
ПодолинськийСергій Андрійович(1850–1891) – видатний український учений,громадський діяч, який написав ряд праць з питань економіки. Найвидатнішим йоготвором, що знаменував справжній прорив у світовій науці, стала стаття “Працялюдини і її відношення до розподілу енергії” (1880). У ній Подолинськийрозробив енергетичну теорію органічного життя. Він проаналізуваврозподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, давнове природничо-наукове визначення праці як діяльності, що збільшуєенергетичний бюджет людства (“закон Подолинського”). Він уперше усвітовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезупродуктів харчування з неорганічних елементів. Подолинський вважав, щопозбавити людство від розтрати природних ресурсів і забезпечити найбільшеакумулювання енергії може лише соціалізм.
36. СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ
Теоріїекономічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, підвпливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися наабсолютизацію регулюючої ролі ринку, то тепер почали враховувати й кейнсіанськіпідходи. Ці теорії називають консервативними, оскільки їхні автори, як іраніше, дотримувались неокласичних принципів.
Чиказька школа (монетаризм) – течіянеолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті яксвоєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора вгосподарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцієюдержавного регулювання.
Попередникамисучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер іЛ. Мізес.
ФішерІрвінг(1867–1947)– американський економіст і статистик, якоговважають засновником монетаризму. Він розвинувкількісну теорію грошей. Знамените “рівняння обміну”:МV=РQ, виведене ним у 1946 р., стало основою розробки концепціїсучасного монетаризму. Фішер очолив групуамериканських теоретиків (Г.Саймонс, Ф.Найт та ін.), котрі як і Кейнс доводили,що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечуваликейнсіанські методи регулювання, що базувались на експансіоністській грошовійполітиці (дефіциті бюджету). Послідовником цієї школи, а також засновником “новоїшколи монетаризму” став М. Фрідмен (н. 1912).
ФрідменМілтон(нар. 1912)– видатний американський економіст, лауреат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів СІІІА. Основніпраці – “Нариси позитивної теорії” (1953), “Кількісна теорія грошей” (1956), “Програмамонетарної стабілізації” (1959), “Теоретичні основи аналізукредитно-грошової системи” (1970), “Грошіта економічний розвиток” (1973), “Монетарна історія США, 1867-1960” (1981,у співавторстві з Анною Шварц).
Фрідменпропонує модель, основою якої є стабілізація економіки монетарними засобами.Вона спираєтьсяна особливу грошову теорію, згідно якої грошова сферавизнається важелем державного регулювання економіки. Відкритість економіки розглядаєтьсяФрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації.Фрідмен пропонуєдержаві маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки.Ці основні відмінності зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багатопізніше інших неоліберальних моделей, була реакцією на активне впровадженнякейнсіанських рекомендацій та їх негативні наслідки.
Спираючись набазу даних з економічної історії США, Фрідмен доводить, що циклічністьекономічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігупровокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропонування грошей мають бути основнимиоб’єктами державного контролю. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, можескористатись лише одним інструментом впливу на економіку – грошовою емісією.Виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризивиробництва, а надлишкова – до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимальнонеобхідної кількості грошей для нормального функціонування економіки за допомогою“рівняння обміну”: загальна ціна створеного в межах країни продукту повиннадорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обігу грошей.Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВВП. Фрідмен увів поняття “портфелюактивів” (сукупності всіх ресурсів індивіда, його багатства) якпроміжну категорію, що пов’язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людинивідносно “портфелю активів”, стійкість якого забезпечує і стійкість ВВП.
Фрідмен виводить рівняннядовгострокової рівноваги грошового ринку, згідно якого пропонуєпідтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційнихгрошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) – на рівні 1 %. У ціломущорічний приріст не повинен перевищувати 4–5 %, що забезпечить “природнийрівень безробіття”. На відміну від кейнсіанців, які в аналізі залежності між інфляцієюта безробіттям посилалися на “криву Філліпса”, Фрідмен доводить, у довгостроковомуперіоді такої залежності не існує. Прискорення інфляції позитивно впливає набезробіття лише тимчасово, у довгостроковому періоді економіка повертається до“природного рівня” зайнятості, а інфляція не забезпечує її зростання.Концепцією “природного рівня безробіття” Фрідмін пояснив явище стагфляції.
Фрідмен критикуєполітику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причинрозбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету,скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунокрегульованої грошової емісії та зменшення державних витрат. Соціальна сфера неповинна бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Монетарнаконцепція успішно пройшла апробацію у 1969-70 рр., коли Фрідмен був радникомпрезидента Ніксона, але тріумфом його теорії стала концепція стабілізаціїамериканської економіки 80-х рр. – “рейганоміка”, яка дозволила США подолатитруднощі спаду, послабити інфляцію, зміцнити долар. Фрідмен також брав участь урозробці концепції побудови ринкової економіки у Чілі. Разом з тим, чималокраїн Заходу, а згодом і Сходу, які вдавалися до монетаристських методівборотьби з інфляцією, згодом поступово відмовляються від них. Для багатьохкраїн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки,виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
46. ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ К. КАУТСЬКОГО
Соціал-демократичнийрух в економічному та політичному відношенні є нині досить впливовою силою, яказначною мірою визначає напрями сучасного розвитку різних держав світу. Історіяйого формування тісно зв'язана з еволюцією суспільства, хоч соціалістичнідоктрини, як невід'ємний елемент і вираз мрії людства про щасливе, справедливемайбутнє існували і розвивались відносно незалежно від розвитку татрансформації класичної економічної науки. Майбутнє пов'язувалось зістановленням суспільної, загальнонародної власності на засоби виробництва тасуспільних форм розподілу доходів, із розвитком економіки, позбавленоїсуперечностей та криз.
Насоціал-реформістських позиціях стояв також К. Каутський, хоча він й намагавсявідмежуватись від берштейніанства (важливим висновком Бернштейна, якийкатегорично не сприймали ортодоксальні марксисти, було твердження про те, щокомунізм не є кінцевою метою історичного розвитку людства, а форми віддаленогомайбутнього непередбачувані).
К. Каутський(1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909)обґрунтовує невідворотність епохи соціальної революції як об'єктивнозумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства.Монополізація виробництва як закономірний етап розвитку капіталізму, на йогодумку, усуспільнює економіку і привносить до неї планове начало, а тому немаєнеобхідності в практичних революційних діях та завоюванні влади збройнимшляхом, достатньо парламентських методів боротьби за контроль над економічноювладою.
Аналізуючисучасні йому процеси — монополізацію виробництва, імперіалізм як економічнийпереділ світу між союзами капіталістів, колоніальну політику розвинених держав,він стверджував, що ці явища є об'єктивними і свідчать про поступальнийрозвиток світової економіки, яка в перспективі стане картелізованою,позбудеться міждержавних суперечностей. На цій «ультраімперіалістичній» стадіїрозвитку капіталізму, коли великі галузеві монополії зіллються в єдинийвсесвітній картель, виникнуть умови для планомірного регулювання господарства усвітовому масштабі, що, власне, і означатиме соціальний переворот.
Каутськийзасуджував війну, виступав за мирне вирішення всіх проблем. Його теорія«ультраімперіалізму» закликала до реформізму як засобу суспільної перебудови.
З початком першоїсвітової війни Каутський, закликає до еволюційного, реформістського вирішеннясоціально-економічних проблем, посилаючись на те, що монополістичний капіталізмсам формує умови для економічних трансформацій, для становлення ери«організованого капіталізму».
Ідеї Каутськогозацікавили не тільки соціал-демократів, а й деяких марксистів. Згодом, у працяхмарксистів О. Бауера і К. Шмідта помітна еволюція їхніх поглядів відрадикалізму до реформізму.
56. КОНЦЕПЦІЯ „СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОГО ГОСПОДАРСТВА“
Неолібералізм– напрямсучасної економічної теорії, що обґрунтовує необхідність поєднання принципіввільного підприємництва з обмеженим державним втручанням і створення“соціального ринкового господарства”– економічного порядку, в якомуринковий механізм ціноутворення сполучається з державним економічнимрегулюванням і соціальним захистом населення.
Центринеолібералізму утворилися в Англії, Німеччині, Франції та США і отримали назвувідповідно “лондонської школи” (Ф.Хайєк, Л.Роббінс та ін.), “фрайбурзькоїшколи” (В. Ойкен, В. Репке, Л.Ерхард та ін.), “паризької школи”(Ж.-Л.Рюеф, М.Алле, Е.Малінво, Л.Столерю та ін.) та “чиказької(монетарної) школи” (Л.Мізес, М.Фрідмен та їн.).
Лондонськашкола неолібералізму характеризується найбільшим використанням основнихпринципів неокласицизму. Найдокладніше англійський варіант неолібералізму, щобазується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком.
ХайєкФрідріх(1899–1992) – англійський економіст, лауреат Нобелівськоїпремії. Основні праці – “Ціни й виробництво” (1929), “Грошоватеорія та економічний цикл” (1933), “Дорога до рабства”(1944), “Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), “Прибуток,процент та інвестиції” (1949), “Конституція свободи”(1960), “Закон, законодавство і свобода” (1973-79), “Роздержавленнягрошей” (1976).
Хайєкпереконано відстоював принципи неокласичної теоріїнавіть в період їїзанепаду, рішуче виступав проти державного втручання в ринкову економіку. Воснову доктрини Хайєка покладено ідею “спонтанного порядку”, що ґрунтується наіндивідуальній свободі. Оскільки інформацію, на основі якої господарюючісуб’єкти приймають рішення, надає ринок, то будь-яка координація з боку державипризведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючиірраціональні економічні дії. Він заперечує бюджетні методи державноговтручання, що призводять до дефіциту, експансіоністську грошову політику якзасіб фінансування урядових видатків. Він наполягає на обмеженні впливу державина грошову сферу і пропонує скасувати монополію держави на випуск грошей.Головне завдання держави – охорона “спонтанного порядку”, створення сильноїконкурентної економіки. Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність втручаннядержави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту,право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливузовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Книга “Дорога до рабства”, в якій Хайєк здійснивкритичний аналіз планової (соціалістичної) економічної системи, зробила йогознаменитим, стала класикою XX ст. У ній він стверджує, що будь-якевідхилення фундаментального принципу індивідуальної свободи, з якою б благородноюметою воно не здійснювалося, в перспективі призводить до диктатури. Навітьпомірне одержавлення економіки веде до встановлення тоталітарного ладу. Досвідрозвитку країн Заходу 70-80-х рр. реально довів, що нарощування державноговтручання в економіку має границі, за якими воно перетворюється на реальнузагрозу функціонуванню ринкової системи.
Фрайбурзькашкола (ордолібералізм) – утворилася в кінці 30-х років у Фрайбурзькомууніверситеті й запропонувала дещо інші параметри неоліберальної моделірозвитку: на державу покладається не тільки формування умов успішного розвиткуекономіки на конкурентних засадах – раціональної правової бази та ідеологіїсоціального партнерства, а й створення розвиненої інфраструктури соціальнихгарантій. Ці принципи знайшли відображення в багатьох неоліберальних теоріях,особливо в “теорії порядків” Вальтера Ойкена.
ОйкенВальтер(1891–1950)– видатний німецький економіст, професор Фрайбурзького університету, засновникі глава фрайбурзької школи. Основні праці – “Основні принципинаціональної економії” (1940),“Основні принципи економічноїполітики” (1952). У 1948 р. Ойкен став редактором неоліберальногощорічника під назвою “Ордо” (“лад змагання”). Відтоді німецькийнеолібералізм часто називають ордолібералізмом.
Ойкен вважав, щовідомі господарські системи є комбінацією різноманітних господарських форм.Об’єктом дослідження можуть бути лише “ідеальні типи” господарства, яких вінвиділив два:центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Попри всіпереваги ринкової економіки, вона не реалізує принципу соціальноїсправедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система,побудована на суспільній власності. Проте центрально-кероване господарство виключаєринковий обмін, управляється центральним керуючим органом і відзначається такимрівнем планування, за якого всі економічні зв’язки заміщено адміністративнимивертикальними зв’язками центру з фірмами. Ойкен вважав, що централізаціясуперечить самій природі економіки і руйнує її.
Реальнітипи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, вяких дозах змішуватимуться “ідеальні типи”. Цю ідею було покладено в основутеорії “соціально-ринкового господарства”.
Самтермін “соціальне ринкове господарство” увів у науковий обігнімецький економіст Арнольд Мюллер-Армак (1895–1977) у праці “Господарськийпорядок і господарська політика” (1956). Під “соціальним ринковимгосподарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства,заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Державаза допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід,забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналогцього терміну – “змішана економіка”.
Ідеологіяордолібералізму вперше була успішно реалізована під час економічних реформ уповоєнній Німеччині.
ЕрхардЛюдвіг(1897–1977) – видатний німецький економіст і державний діяч, якого вважають“батьком” “німецького економічного дива”. Ерхард був одним з теоретиків“соціально-ринкового господарства”, – доктрини, яку втілив у життя, піднявшиекономіку Німеччини з руїн до вершин економічного добробуту. У книзі “Добробут для всіх” (1956) вінпідбиває підсумки економічної реформи, спрямованої на свідоме створення новогоекономічного ладу. На початку реформи він вимагав скасування всіхрегламентуючих економічну діяльність функцій держави, зміст господарськоїреформи вбачав у лібералізації економічного життя. Державне втручання обмежувалосяправовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковомумеханізмові й не виходив за межі соціальної сфери. Вже у 1957 році він констатувавстворення “сформованого суспільства”, яке досягло високого рівнядобробуту та економічної стабільності. Наступний етап розвитку Ерхардпов’язував з удосконаленням соціальної функції держави, зростанням урядовихвидатків на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Ціположення обґрунтовували й інші економісти фрайбурзької школи. В. Репке та О.Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошукивони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принциписвідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму,ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
РепкеВільгельм(1899–1966) – швейцарський економіст. Основні праці – “Кон'юнктура”(1922), “Чи правильна німецька економічна політика?” (1950).Репке розробляє концепцію “ринкового господарства”, під якимрозуміє такий господарський порядок, основою якого є приватна власність таекономічний інтерес окремого виробника, котрому протистоїть споживач. Засадиринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна забезпечуватипідтримку вільної конкуренції та вільного ціноутворення, господарськогопорядку, за якого б спрацьовували економічні стимули до праці. “Соціальне ринковегосподарство”, за визначенням Репке, є “шляхом до економічного гуманізму”.
Паризькашкола (дирижизм) – виникла у 20-30 рр. і спиралась на теоретичні засади,запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму.Але формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франціївідбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активноїрегулювальної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвиткувраховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.
Чиказька школа (монетаризм) – течіянеолібералізму, що виникла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті яксвоєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора вгосподарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцієюдержавного регулювання.
Попередникамисучасного монетаризму були відомі американські дослідники І. Фішер іЛ. Мізес.
Для багатьохкраїн спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнала економіки,виявилися значно більшими, ніж позитивний ефект від зниження темпів інфляції.
ЛІТЕРАТУРА
1. БілоконенкоО. В. Історія економічних вчень, К., 2001.
2. БілоконенкоО. В. Історія економічних вчень: Конспект лекцій / Європейський ун-т. — К.:Видавництво Європейського ун-ту, 2003. — 90с.
3. Історіяекономічних вчень. За. ред. Корнійчук Л. Я., К. КНЕУ – 2001.
4. Історіяекономічних вчень. К-ЦНЛ — 2004.
5. ЄфремовВ. В. Історія економічних вчень. Від стародавніх часів до становленняекономічної науки. — Ніжин: Видавництво НДПУ ім. Миколи Гоголя, 2004. — 113с.
6. КушнірВасиль Семенович. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищихнавч. закл… — Х.: Еспада, 2004. — 208с.
7. НестеренкоОлена Петрівна. Історія економічних вчень: Курс лекцій / МіжрегіональнаАкадемія управління персоналом (МАУП). — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.:МАУП, 2000. — 132с.
8. НестеренкоО. П. Історія економічних вчень, К. МаУП – 2002.
9. РеверчукС. К. Історія економічних вчень: тести і вправи. К- Атіка. -2002.
10. Ревчун Б.Г. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл… — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 136с.
11. Саух І.В. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів /Житомирський держ. ун-т ім. Івана Франка. — Житомир: Видавництво ЖДУім.І.Франка, 2005. — 260с.
12. СорвинаТ. Н. История экономической мысли двадцатого столетия М -2001.
13. ЮхименкоП. І, Леоненко П. М. Історія економічних вчень К. Знання — Прос — 2002.
14. ЯдгаровЯ. С. История экономических учений. -М., 2000.