Інноваційна політика

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліні “Економіка і організація інноваційноїдіяльності"
на тему: Інноваційна політика

План
 
Вступ
1. Суттєвість інноваційної політики
2. Роль держави у формуванні інноваційної політики промислових підприємств України
3. Принципи державної інноваційноїполітики
4. Інноваційні стратегії
Література
Вступ
Інноваційна політика є важливою частиноюдержавної економічної політики, але разом з тим має самостійний характер і єдинамічним інструментом державного господарювання та підприємництва.
Інноваційна політика спрямована на створеннясприятливих умов для розвитку інноваційних процесів; на концентрацію фінансовихресурсів на пріоритетних напрямах науки, зменшення ризику приватних компаній упроцесі розробки нової високотехнологічної продукції; складання комплекснихпрогнозів національного інноваційного розвитку; формування цільовихнауково-технічних програм; створення ринку для нововведень, скорочення витратфірм, що здійснюють НДДКР; на поширення науково-технічних знань якнайважливішого економічного ресурсу.
Інноваційна система держави — це новий вимірекономічних і соціальних відносин, що ґрунтується на пріоритетному розвиткузнань і технологій їхнього використання. Це — перехід у новий вимір суспільнихцінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, атехнології їхнього застосування створюють якісно новий вимір добробуту цілогосуспільства. Головна мета таких перетворень — підвищення конкурентоспроможностіекономіки й поліпшення життя людей.
1. Суттєвість інноваційної політики
Під інноваційною політикою слід розумітикомплекс принципів та взаємопідтримуючих економічних, правових, організаційнихі соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесівінноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основнимзавдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основнихпринципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.
Метою інноваційної політики провідних країнсвіту є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності,що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку,обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвиткувенчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначаєпріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхипідтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційнихпрограм.
Пріоритетні напрями — це тематичні сфери науки і техніки,які мають першочергове значення для досягнення перспективних і поточних цілейсоціально-економічного розвитку. Вони формуються під впливомнаціонально-економічних, політичних, екологічних та інших чинників. Залежно відмасштабу вирізняються глобальні (загальносвітові), міжнародні (система країн) інаціональні (окремі країни) пріоритети розвитку науки й техніки.
Пріоритетні напрями деталізуються в переліку критичнихтехнологій, які мають міжгалузевий характер, при цьому ураховується їх вплив наконкурентоспроможність продукції, якість життя, поліпшення екологічної ситуації.
Пріоритетні напрями реалізуються у вигляді важливихміжгалузевих проектів і програм зі створення, освоєння та поширення технологій,що здатні кардинально змінити технологічний базис економіки. Наприклад,міжнародні пріоритетні напрями ЄС на 1994-1998 pp. були відображені в 19програмах, які охоплювали інформаційні технології та телекомунікації, програмивиробничих технологій і матеріалів, навколишнього середовища і клімату,біомедицини й охорони здоров'я, сільського господарства і керованоготермоядерного синтезу.
Держава одночасно розробляє і принципи, на основі яких будепроводитись політика в науці та в інноваційній сфері, а також механізмреалізації цієї політики. Ці принципи залежать від економічної системи, якасклалась у країні, механізмів економіко-правового регулювання економічнихвідносин, соціального розвитку країни. Практично в усіх індустріальних країнахнововведення є одним з пріоритетних напрямів у політиці уряду, адже це основанаціональної незалежності й економічного розвитку. Наприклад, у довгостроковійпрограмі реформ Б. Клінтона, яка була ухвалена Конгресом у 1993 p., головнароль відводилась досягненню країною світового науково-технічного лідерства. Програмапередбачала послідовну реалізацію доктрини «глобальної технологічноїконкурентоспроможності США в умовах глобальної конкуренції».
Уряди західноєвропейських країн, починаючи з 90-х років, якуже зазначалось, підсилили увагу до інноваційних проблем. У прийнятихспеціальних програмах розвитку нововведень передбачались заходи щодостимулювання інноваційної діяльності фірм, формувались нові механізмиміжнаціонального співробітництва в рамках ЄС зі створення інновацій.
Перехід України до ринкової системигосподарювання призвів до зміни розуміння місця й основної мети інноваційноїполітики на підприємстві. Новій системі притаманне планування намікрорівні, тобто підприємство самостійно визначає, з ким, як, коли, для кого іяким чином працювати. Особливість інноваційної діяльності в ринкових умовахполягає передусім в її орієнтації на попит споживача. Вирішення внутрішніхінноваційних завдань підприємства як виробника так чи інакше маєпідпорядкований характер. За умов конкуренції сильні позиції матимепідприємство, яке гнучко реагує на потреби ринку й спроможне задовольнити новупотребу або ж запропонувати новий чи поліпшений засіб задоволення існуючої. Тобтойдеться про інновацію, яка стає ключовим фактором конкурентоспроможностіпідприємства, а інноваційна політика — основою політики підприємницької.
Щоб зрозуміти значення якісно нового підходудо розгляду економіки України, слід звернутися до теоретичних та практичнихположень, які пов'язані з впровадженням інноваційного шляху розвитку в ринковихумовах господарювання.
Вивчення та впровадження в практику положень інноваційнихтеорій при переході на інноваційну модель розвитку зумовлюється декількомапричинами.
По-перше, необхідно виходити з того, що інноваційний шляхрозвитку економіки є невід'ємною частиною загальносвітового науково-технічногопрогресу.
По-друге, перехід відкомандно-адміністративного управління до ринкової економіки муситьсупроводжуватися й відповідними змінами у сфері управління інноваційноюдіяльністю. Щоб уникнути помилок, слід визначити й застосовувати напрактиці теоретичні й практичні підходи до використання інновацій в умовахринкової економіки.
Цікаво, що ідею нового технічного вирішення або шлях донього підказують потреби ринку (45%), умови виробництва (30%) та аналізтехнічних можливостей (21%).
Інноваційна політика передбачає об'єднання мети технічноїполітики та політики капіталовкладень і спрямована на впровадження новихтехнологій та видів продукції. Вона передбачає вибір визначених об'єктівдосліджень, за допомогою яких підприємство намагається сприяти передусімсистематичним пошукам нових технологічних можливостей.
У цьому розумінні стратегічне управлінняінноваціями орієнтується на досягнення майбутніх результатів безпосередньочерез інноваційний процес (стадія досліджень, впровадження нововведень увиробниче використання, впровадження нового продукту в ринкове середовище).
Розробка інноваційної політики підприємствапередбачає визначення мети і стратегій його розвитку на найближчу й подальшуперспективи, виходячи з оцінки потенційних можливостей підприємства йзабезпеченості його відповідними ресурсами.
Підприємство формує власну інноваційнуполітику, орієнтуючись на державну інноваційну політику, яка визначаєпріоритетні напрями розвитку НТП й забезпечує їхню підтримку, власні інтереси йресурсні можливості, потреби ринку.2. Роль держави у формуванні інноваційноїполітики промислових підприємств України
Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системинеможливо без активної участі держави. Варто враховувати, що роль держави встановленні інноваційної економіки значно більше ніж при регулюванні звичайноїекономічної політики. Це повинне передбачати розробку стратегії переходу доінноваційної моделі розвитку на основі використання методів науковогопланування на всіх рівнях управління, підвищення рівня інноваційної культури.
Проблемами інноваційної діяльності підприємствУкраїни займалися такі науковці: О.І. Волков, Ж.А. Говоруха, Л.І. Федулова, М.П.Денисенко, А.А. Мазур та інші. Також велика увага цьому питаннюприділяється співробітниками Науково-дослідного економічного інститутуМіністерства економіки України В. Ф Бесєдіним, М.М. Якубовським, О.Л. Фещенко. Алепостійні зміни в економіці України вимагають здійснення системних досліджень зметою виявлення характерних тенденцій та закономірностей інноваційного розвиткупромисловості для визначення стратегічних завдань її подальшого перетворення якодин із головних факторів забезпечення конкурентоспроможності країни.
Крім того, для формування національної інноваційної системиУкраїни важливо мати нормативно-правову базу регулювання інноваційноїдіяльності. На законодавчому рівні інноваційна діяльність України визначена«Концепцією науково-технологічного й інноваційного розвитку України»,Законом України «Про інноваційну діяльність», Законом України «Пропріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» та ін.
Створення інноваційної системи в державі не єразовою акцією, а є системним багаторівневим завданням, рішення якого вимагаєпостійної й наполегливої роботи всього суспільства. Інноваційна системане формується спонтанно на основі механізмів саморегуляції, а вимагає активноговтручання й управління цим процесом з боку держави. Інноваційна політикаповинна бути погоджена із загальною економічною політикою держави й формуватисяна базі законів з відповідним матеріально-технічним і фінансовим забезпеченням.
Регулююча економічна й соціальна роль державив сучасному суспільстві акумулює функції державних органів по регулюваннюінновацій. До найважливіших з них відносяться:
Акумулювання коштів на наукові дослідження й інновації. Необхіднаконцентрація ресурсів може досягатися за рахунок як дії загальних механізмівперерозподілу через бюджет, так і формування спеціальних фондів. Ця функціяможе здійснюватися шляхом не тільки безпосереднього фінансування інноваційнихпроцесів з державних коштів, але й сприяння акумулюванню ресурсів в приватних,акціонерних, змішаних, суспільних і міжнародних структурах. У ряді випадківдержава може концентрувати як фінансові засоби, так і необхідні для здійсненняінновацій інтелектуальні й матеріально-технічні ресурси.
Координація інноваційної діяльності, Переддержавою виникає завдання визначити загальні стратегічні орієнтири інноваційнихпроцесів. З метою їхнього досягнення держава сприяє кооперації йвзаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структуриформують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Крімтого, актуальними завданнями є координація в тимчасовому аспекті, яка бсинхронізувала нововведення по технологічних ланцюжках і стадіямнауково-інноваційного циклу, а також зм'якшення циклічності інвестиційних іінноваційних процесів.
Стимулювання інновацій. Центральне місце тут займаютьзаохочення конкуренції, різноманітні фінансові субсидії й пільги учасникамінноваційних процесів. Велике значення має часткове або повне державнестрахування інноваційних ризиків. Держава здатна здійснювати "інноваційнийтиск" на господарюючих суб'єктів введенням санкцій за випуск застарілоїпродукції або використання застарілих технологій.
Створення правової бази для інноваційних процесів. Важливимє не тільки формування необхідного законодавства, що з'єднає його стабільністьі своєчасне коректування відповідно до суспільних і технологічних змін, але йстворення реально діючих механізмів, які забезпечать його дотримання.
Кадрове забезпечення інновацій. Зміст програм навчання вдержавних навчальних закладах повинен сприяти як розвитку творчого потенціалугенераторів інновацій, так і сприйнятливості фахівців до нововведень. Необхіднопрагнути до досягнення збалансованості універсальних і спеціальних знань, атакож уявлень про комерціалізацію інновацій. Важливо в кожного сформуватинавички до постійної самоосвіти протягом всього активного життя.
Формування науково-інноваційної інфраструктури.Держава забезпечує створення відповідного законодавчого поля й формуванняінфраструктури ринку інновацій.
Інституціональне забезпечення інноваційних процесів. Тут,насамперед, виділяється створення державних організації й підрозділів, щовиконують науково-дослідні розробки і здійснюють нововведення в галузяхдержавного сектора економіки (таких, як оборона, охорона здоров'я, та ін). Державатакож сприяє поширенню в економіці організаційних структур, найбільш ефективнихз погляду продукування й впровадження інновацій (великих корпорацій, малогобізнесу).
Регулювання соціальної й екологічної направленостейінновацій. З одного боку, держава визнана надавати особливу підтримкунововведенням, що забезпечують соціальну стабільність і підтримку екологічноїрівноваги, а з іншого боку — тільки на державному рівні можливо запобігтинегативним впливам, пов'язані із НТП, і нейтралізувати їхні наслідки.
 3. Принципи державноїінноваційної політики
Основними принципами державної інноваційної політики є:
орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
формування нормативно-правової бази у сфері інноваційноїдіяльності;
створення умов для збереження, розвитку і використання вітчизняногонауково-технічного та інноваційного потенціалу;
забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитноїсфери у розвитку інноваційної діяльності;
ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційнійдіяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняноїпродукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної,податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
інформаційне забезпечення суб'єктівінноваційної діяльності;
підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.
Пріоритет інновацій над традиційним виробництвом передбачаєвизнання за наукою провідної ролі в системі продуктивних сил. Тількивикористовуючи на практиці результати наукових досліджень, можна забезпечитиконкурентоспроможність продукції та самих підприємств.
Свобода наукової та науково-технічної творчості в контекстіінноваційної діяльності забезпечується відповідними законодавчими актами таКонституцією держави.
Інтеграція наукової, науково-технічної діяльності й освітизміцнює взаємозв'язки між системою освіти та науково-виробничими системами, щодає змогу прискорити впровадження інновацій у виробництво, а наукову діяльністьорієнтувати на вирішення виробничих проблем.
Принцип підтримки конкуренції у сфері науки, техніки йінноваційній діяльності означає поєднання стимулювання з функціонуваннямінноваційних структур в умовах конкурентного середовища.
Держава стимулює інноваційну активність, сприяє розвиткунауки, малого інноваційного підприємництва й обмежує діяльністьпідприємств-монополістів через антимонопольне законодавство. Зростаєчисельність інноваційних фірм, які конкурують між собою, що стимулюєінноваційний розвиток.
Концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах забезпечуєвирішення глобальних першочергових проблем інноваційної діяльності, розробленнявідповідних програм з урахуванням інноваційного потенціалу держави, якістановлять основу сучасного технологічного прогресу. Наприклад, США прагне статисвітовим науково-дослідним центром, де буде зосереджена більшість усіхпринципових наукових розробок планети і налагоджений процес дослідноговиробництва найсучасніших, технічно складних і дорогих промислових виробів тасистем, що стане новою спеціалізацією країни в міжнародному поділі праці.
Інноваційна політика ґрунтується передусім на пріоритетахзагальної економічної політики і має динамічний характер.
Увесь період становлення та розвитку системи державногорегулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділитина три етапи.
Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охоплюєдва напрями державної політики, які між собою були недостатньо скоординовані йорганізаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державноїполітики був спрямований на підтримку НДЦКР у вищій школі, підготовку науковихкадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях.
Другий напрям був націлений на регулювання галузевоїструктури виробництва, підтримку НДЦКР підприємств і сумісних з власнимсектором досліджень.
Науково-технічна політика цього періоду окреслюваласьобмеженим колом завдань, першими ланками інноваційного процесу, накопиченнямзнань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичневикористання одержаних результатів.
Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведенняпосилилась у зв'язку з серйозними труднощами, які виникли під час промисловогоосвоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабнихстратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Самев цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку тарозроблення нових засобів стимулювання НДЦКР, прискорення впровадження увиробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучалисьу сферу державного втручання, виникла необхідність об'єднання наукової йтехнічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною,промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовкий використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційногорозвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальнихзакладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та іншихорганізаційних форм взаємозв'язку науки й виробництва).
Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризуєтьсяформуванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормативної бази, якамає стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційноїдіяльності; створенням нових організаційних форм проведення суміснихміжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подальшимрозвитком інформаційної технології як чинника економічного зростання у XXI ст. Слідзазначити, що західні вчені інформацію розглядають не як просту сукупністьданих, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповіднимизнаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництваз іншими людьми.
«Соціальна нерівність виникає внаслідок нерівногодоступу до освіти; неосвіченість — довічний супутник громадян другого сорту»,- пише з цього приводу Ф. Фукуяма. Західні вчені наголошують на тому, що в нашчас інформація є найбільш демократичним джерелом влади, оскільки всі мають донеї доступ, а монополія на володіння знанням узагалі неможлива.
Унікальність інформації як чинника виробництва полягає вможливостях її самозростання завдяки інтелектуальним здібностям людини. Споживанняінформації не означає її ліквідацію, а сприяє появі принципово нового рівнязнань. Виникає ланцюгова реакція: знання породжують нові знання.
Отже, як стверджують західні вчені, навіть та країна, яка немає достатніх матеріальних і фінансових ресурсів, може досягти високих темпівзростання та технологічного прориву за рахунок використання інтелектуальногопотенціалу нації й «людського капіталу». Ці твердження вкрайактуальні для сучасної України.
Кінцевою метою ринкових перетворень, як відомо, є створенняв Україні соціально орієнтованої та внутрішньо збалансованої національноїекономіки, що може органічно інтегруватися в систему міжнародного поділу праціта посісти відповідне місце серед розвинених країн світу. Реалізація цієїстратегії, виходячи з реалій сучасного становища України, можлива лише за умовупровадження науково обґрунтованої державної політики структурноїпереорієнтації економіки, що має інноваційно-інвестиційну спрямованість.
Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Прооснови державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цимзаконом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державноїнауково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структуридержавного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм іметодів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законіпроголошено, що державна науково-технічна політика — це складовасоціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями,принципи, форми та методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усіскладові державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вонивзаємопов'язані й тісно взаємодіють.
Відповідно до положень «Концепціїнауково-технологічного та інноваційного розвитку України» (схваленоюпостановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-XIV) в умовахжорсткого дефіциту коштів в основу формування і реалізації державнихпріоритетів у сфері науки та технологій покладено принципи відповідностіосновних напрямів науково-технологічного розвитку головним проблемам таперспективам розвитку суспільства. Отже, головними пріоритетами державноїполітики України визначені:
у сфері наукового розвитку: фундаментальна наука, прикладнідослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний,виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції насвітовий ринок; вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрівз пріоритетних напрямів науково-технологічного розвитку; наукове забезпеченнявирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; системаінформаційного та матеріально-технічного забезпечення наукової діяльності;
у сфері технологічного розвитку: дослідження та створенняумов для високопродуктивної праці й сучасного побуту людини; забезпечення медичнихзакладів медичною технікою, а населення — лікарськими препаратами, засобамипрофілактики і лікування; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;
сучасних технологій і техніки для електроенергетики,переробних галузей виробництва, передусім агропромислового комплексу, легкої тахарчової промисловості;
у сфері виробництва: формування наукомістких виробничихпроцесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків,інкубаторів тощо); створення кон
курентоспроможних переробних виробництв; технологічне йтехнічне оновлення базових галузей економіки держави; упровадженнявисокорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів.
Основним механізмом реалізації пріоритетних напрямів маютьбути загальнодержавні та галузеві наукові й науково-технологічні програми.
Пріоритетними напрямами прогресивних структурних зрушень таінноваційного оновлення виробництва в Україні традиційно вважаютьсялітакобудування, ракетно-космічна галузь, суднобудування, машинобудування (приладобудування,виробництво енергетичного устаткування та важке машинобудування). У нашійкраїні є високий науково-технічний потенціал визнаних у світі власних науковихшкіл та унікальних технологій розроблення нових матеріалів, біотехнології,радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання,технологій у галузі інформатики, телекомунікацій та зв'язку тощо. Длязбереження та примноження цього потенціалу в Україні прийнято низкунаціональних комплексних програм.
Для України поки що характерні відсутність радикальних (базових)інновацій, незначна кількість інноваційної продукції принципової новизни,низька інноваційна активність підприємств. Наприклад, нові технічні рішення нарівні винаходу були використані у процесі створення лише 9% загальної кількостізразків нової техніки.
До основних причин, які перешкоджають розвитку інноваційнихпроцесів у державі, належать такі:
відсутність цілісної кодифікованої системи законодавства,яке має врегулювати правовідносини у сфері інноваційної діяльності;
розрив між необхідним обсягом інвестиційних ресурсів дляінноваційної реструктуризації економіки та фактичним їх обсягом;
великий ризик розробки та освоєння інновацій і відсутністьмеханізмів щодо покриття та страхування цих ризиків;
низький рівень підготовленості керівників та персоналу намікро — і макрорівнях до здійснення управління інноваційним процесом на всіхстадіях його життєвого циклу;
недостатність інформації про новітні технології, пропозиції
їх трансферту та кон'юнктуру інноваційного ринку.
Внаслідок дії зазначених та інших причин, які гальмуютьінноваційний розвиток країни, раніше створений науково-технічний потенціалзалишається без попиту, що знов-таки призводить до його руйнації і стагфляціїекономіки.
4. Інноваційні стратегії
Перед усіма підприємствами та організаціями в умовахринкової економіки стоять схожі завдання: отримання максимального тадовготермінового прибутку, стійкий розвиток, забезпечення переваги надконкурентами. Але якщо одні підприємства досягають значних успіхів у вирішенніцих завдань і стають лідерами ринку, то інші — змушені постійно боротися завиживання або навіть зникають. Виникає питання: за рахунок чого кращіпідприємства досягли свого успіху, і що повинні робити інші підприємства, щобстати на одному рівні з лідерами? Однозначної відповіді на це запитання немає,але можна з упевненістю сказати, що ефективне залучення та використанняінновацій завжди забезпечує стрімке зростання компанії. Тому будь-якепідприємство, яке хоче досягти високих результатів у конкурентній боротьбіповинно насамперед це усвідомити і приділити відповідну увагу своїйінноваційній діяльності.
Зараз, враховуючи зростаючу конкуренцію й складність ринків,інновації в управлінській практиці стали необхідністю для бізнесу по всьомусвіту. У сучасних провідних компаніях використовуються такі інновації, що, впершу чергу, пов’язані з прибутковістю та операційною ефективністю. Фактично,всі провідні сучасні менеджери пропонують стратегії отримання цінності від„стискання” операційного середовища за рахунок тиску ціни та маржі. Ця провіднатенденція менеджменту інновацій закладена в таких основних стратегіях:
«Virtual Scale» — тактика здобуття економії намасштабі через участь в альянсах без обтяжування балансу;
«Design to Value» — демонструє, якстворити додаткову цінність за нижчою вартістю через крос-функціональнеспівробітництво на критичних ранніх стадіях проектування, де в продукті абопослузі фіксується 80% вартості та цінності;
«Getting the Most from Outsourcing» — демонструє, яккомпанії можуть захистити себе від негативних наслідків аутсорсингу, якщо вонизважатимуть на внутрішні управлінські проблеми, налагодять відносини зпостачальниками та переоцінять аутсорсингові послуги, враховуючи конкуренцію;
«The Four Sources of Intelligent Innovation»- виходить з розуміння того, що зниження витрат та контроль можуть якомога далізаглибитися у відділи R&D (Дослідження&Розвитку),тим самим послаблюючи креативність R&D. Щоб виграти конкуренцію на впровадження інновацій,компанії мають використовувати 4 джерела інтелектуальної інноваційноїдіяльності: розуміння споживачів, глобальну мережу, вміння прогнозувати таінноваційну організацію. Серед цих чотирьох провідних інноваційних стратегій сучасніменеджери віддають перевагу стратегії Virtual Scale, головнимчином через те, що дана стратегія забезпечує економію намасштабі через участь в альянсах та без обтяжування балансу. Сьогодні, лише декілька компаній — такі гіганти, як Procter & Gamble та Toyota — знаходяться у заздрісному положенні щодо здатності використовуваннясвоїх розмірів в операційних масштабах, зменшуючи собівартістьодиниці продукції і збільшуючи ефективність виробництва, щодає змогу створювати стійкі конкурентні переваги. Інша більшістькомпаній стикається з хвилюючою перспективою: малі за розмірамипідприємства, у яких відчувається нестача домінантного ринковогоположення або фондів для заволодіння інших компаній, розуміють, що досягнення рівня масштабу, необхідного, щоб хоча б приблизно вийти на рівень з галузевими гігантамиперетворюється на безкорисливу та зайву гонку. Такаситуація для „негігантів" — неприємна але звичайна. Та запропонована вищестратегія дозволяє вирішити дану дилему. Шляхом вмілого структуруванняальянсів, організації можуть комбінувати власні активи і можливості длядосягнення переваг ефекту від масштабу, які б вони не змогли досягти поодинці.
Література
1.        Говоруха Ж.А. Питання розвитку інноваційноїдіяльності підприємств України // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 8. — с.107-115. с.
2.        Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник/ О.І. Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін.; Під ред. проф. О.І. Волкова,проф. М.П. Денисенка. — К.: ВД «Професіонал», 2004. — 960 с.
3.        Каракай Ю. Роль государства в стимулировании инновационной деятельности// Экономика Украины. — 2007. — № 3. — с.14-21.
4.        Самойлик Е. Формированию национальной инновационной системы Украинытребуется государственное внимание // Голос Украины. — 2007. — № 142. — с.17.
5.        Сухоруков А.І., ДаниловО.Д., Недашківськшї М.М., Сухорукова О.А. Управлінняінноваціями /За ред. А.І. Сухорукова. — К.: ВД «Комп'ютерc».- 2003. — 206 с.
6.        Фісун А.О. Роль функції інвестування інновацій векономічному зростанні // Фінанси України. — 2007. — № 6. — с.46 — 55.