Проблемиекології та шляхи їх вирішення
Пропроблеми екології по-справжньому заговорили в 70-ті роки нашого століття, колине тільки фахівці, але й рядові громадяни відчули, яку зростаючу погрозу несенинішньому й майбутньому поколінням техногенна цивілізація. Забрудненняатмосфери, отруєння рік і озер, кислотні дощі, відходи, що збільшуютьвиробництва, використані радіоактивні речовини і багато чого іншого — все це немогло не вплинути на ріст інтересу широких верств населення до проблемекології. У зв'язку із цим змінився й сам погляд на предмет екології. Самтермін «екологія» був уведений Е. Геккелем понад сто років тому і як самостійнанаукова дисципліна вона сформувалася ще в 1900 р., проте довгий час воназалишалася чисто біологічною дисципліною. У цей час екологія вийшла вже із цихвузьких рамок і стала по суті справи міждисциплінарним напрямком дослідженьпроцесів, пов'язаних із взаємодією біосфери й суспільства. Як указує відомийфахівець із цих питань Ю. Одум, зараз екологія оформилася в принципово новуінтегровану дисципліну, що зв'язує фізичні й біологічні явища й утворюючий містміж природними й суспільними науками.
Прозв'язок екології із суспільними й гуманітарними науками свідчить поява таких їїрозділів, як соціальної, медичної, історичної, етична екології.
Більшеповне уявлення про екологію і її завдання ми одержимо, якщо будемо розглядатиструктуру й динаміку різних екологічних систем, а також різні рівні їхньоїорганізації й ієрархії.
Доекологічних систем звичайно відносять всі живі системи разом з навколишнімїхнім середовищем, починаючи від окремої популяції й кінчаючи біосферою. Всівони є відкритими системами, які обмінюються з навколишнім природнимсередовищем речовиною, енергією або інформацією. Найменшою одиницею екології єсукупність організмів певного виду, які взаємодіють між собою усередині виду, авид як цілісна система — з навколишнім середовищем. Отже, ні молекулярний, ніклітинний рівні, не розглядаються в екології, хоча й жива молекула, і клітина,і тим більше організм являють собою відкриті системи, які можуть існуватизавдяки взаємодії із середовищем. Навіть окремі популяції в чистому видівиділити важко, оскільки в природній природі вони поєднуються в більше великіспівтовариства живих систем і взаємодіють також з неживими факторамисередовища.
Напопуляційному рівні, розрізняють такі співтовариства, або екологічні системи,як біоценози й біогеоценози, у яких співтовариства живих організмівдосліджуються в тісному зв'язку з неорганічними умовами їхнього існування,наприклад, ґрунтом, мікрокліматом, гідрологією місцевості й т.п. Ще більшвеликим системним об'єднанням в екології вважається біом, що включає у свійсклад живі системи й неживі фактори на великій території, наприклад, листяніпороди дерев. Нарешті, біосфера охоплює, згідно В.І. Вернадському, всю живу, біокоснуй кісну речовини на поверхні нашої планети. І хоча вона у відомих межахфункціонує автономно, але в остаточному підсумку може існувати й розвиватисятільки за рахунок енергії Сонця й тому є також відкритою системою, що навідміну від інших систем називають екосферою.
Векології найбільше значення для вивчення структури її систем здобуває аналізтих трофічних, або харчових, зв'язків, які з'єднують різні популяції один зодним.
Теперми звернемося до більше докладної класифікації, щоб з'ясувати механізмфункціонування трофічних зв'язків. Ми будемо розрізняти автотрофні йгетеротрофні організми відповідно до того, чи харчуються вони самостійно зарахунок перетворення неорганічної енергії, або ж поїдають інші живі організми.Тому в екосистемі можна виділити два рівні:
— наверхньому, автотрофному рівні, що називають також зеленим поясом, ми зустрічаємосяз рослинами, що містять хлорофіл і переробляють сонячну енергію й простінеорганічні речовини в складні органічні сполуки;
— нанижньому, гетеротрофному рівні відбувається перетворення й розкладання цихорганічних сполук у прості.
Такимчином, у механізмі трофічних зв'язків можна виділити наступні елементи:
— продуценти автотрофних організмів, головним чином зелених рослин, які можутьробити їжу із простих неорганічних речовин;
— фаготрофи, до яких належать гетеротрофні тварини, що харчуються іншими живимиорганізмами, рослинними й тваринами;
— сапротрофи, які одержують енергію шляхом розкладання мертвих тканин аборозчиненої органічної речовини.
Узв'язку із цим гетеротрофні організми розділяють на біофагов, що поїдають живіорганізми, і сапрофагів, що харчуються мертвими тканинами.
Одназ характерних рис всіх екосистем полягає в тому, що в них відбувається постійнавзаємодія автотрофних і гетеротрофних підсистем організмів. Така взаємодіяприводить до круговороту речовини в природі, незважаючи на те, що інодіорганізми розділені в просторі. Як ми бачили, автотрофні процеси найбільшеінтенсивно протікають на зеленому ярусі системи, де рослинам доступний сонячнесвітло, у той час як на нижньому ярусі посилено протікають гетеротрофніпроцеси. Аналогічний розрив між цими процесами може відбуватися й у часі,причому значний розрив між виробництвом органічної речовини автотрофами йгетеротрофами приводить до його нагромадження. Саме завдяки такому тимчасовомурозриву на нашій планеті утворилися величезні запаси викопного палива.
Взаємодіїміж частинами й цілим в екологічних системах можуть досліджуватися двомашляхами. З одного боку, вивченням властивостей частин і екстраполяцією їх навластивості цілого. Така відомість властивостей цілого до суми властивостеййого частин являє собою типовий випадок редукціонизма й тому стикається ізчималими труднощами. З іншого боку, визнання специфічності властивостей цілого,незвідності їх до властивостей частин відкриває значні перспективи длядослідження й одержання ефективних нових результатів. Звичайно в конкретнихдослідженнях системний метод вивчення стає зовсім необхідним у тих випадках,коли частини цілого настільки тісно зв'язані між собою, що їх важко відокремитидруг від друга й за допомогою такого прийому одержати знання про властивостісистеми в цілому. На противагу цьому сумативний метод використовується тоді,коли окремі частини сукупності можуть вивчатися відносно незалежно друг віддруга й тому властивості цілого можна виявити шляхом підсумовування властивостейчастин.
Звідсистає ясним, що кожний із цих методів варто застосовувати на своєму місці,залежно від конкретних умов дослідження, а отже, вони не виключають, априпускають і доповнюють один одного. Сумативний підхід часто виявляєтьсядоцільним при проведенні експериментів з такими екологічними сукупностями, якідосліджують, наприклад, вплив різних зовнішніх факторів на систему. Системнийпідхід нерідко використовується при побудові теоретичних моделей, колинеобхідно з'ясувати взаємодію різних частин екосистеми.
Моделюванняявляє собою абстрактне вираження реальних процесів, що відбуваються в природі.Воно може здійснюватися в словесній формі за допомогою відповідних понять івеличин, що характеризують поводження й розвиток екосистем. Нерідко для більшоїясності й наочності в цих же цілях використовуються графічні моделі. Оскількиважливою метою моделювання є пророкування поводження системи в різних умовах ів різні періоди часу, остільки в останні роки в екології стали частішеприбігати до побудови математичних моделей, починаючи від найпростіших, типутак званого чорного ящика, і закінчуючи надскладними, у яких ураховується діявеликого числа змінних. Для їхнього розрахунку використовуються потужнікомп'ютери й інша обчислювальна техніка.
Убіологічних дослідженнях, особливо в класичній теорії еволюції, звичайноробиться упор на вивчення впливу навколишнього середовища на живі організми іїхні системи. Саме під таким кутом зору розглядається дія різних факторів наїхню еволюцію. Однак живі системи аж ніяк не є пасивними в цій взаємодії. Вониу свою чергу впливають на навколишнє їхнє середовище.
Найбільшоюмірою такий вплив можна простежити на прикладі більших екосистем. Саме натакого роду факти опирається відома гіпотеза Геї, висунута в 1970-е рр. фізикомі винахідником Джеймсом Лавлоком і мікробіологом Лінн Маргуліс. Своя назва цягіпотеза одержала від давньогрецького слова «Гея», що позначає землю. Вонапропонує зовсім інший підхід до причин і факторів становлення життя на нашійпланеті. Якщо традиційно допускають, що життя на Землі з'явилася після того,коли виникла спочатку атмосфера зі значним змістом у ній кисню, те, відповіднодо гіпотези Геї, утворення кисню й атмосфери в цілому зобов'язано впливу тихнайпростіших живих організмів, які в анаеробних, тобто без кисневих умовахстали виділяти в навколишній простір кисень. Своє припущення автори гіпотезипідтверджують посиланням на те, що на близькі до Землі планетах Марсі й Венеріїхня атмосфера складається відповідно на 95 і 98% з вуглекислого газу, кисню жеМарс містить 0,13%, а на Венері замічені лише його сліди. Приблизно така жкартина спостерігалася б на безжиттєвій Землі. Звичайно, гіпотеза Геї маєпотребу в подальших розробці й обґрунтуванні, але опирається вона на важливу йу загальному виді визнану багатьма ідею, що життя забезпечує умови для свогоподальшого існування й розвитку. Ця ідея аж ніяк не є чистим умоглядом, апідтверджується численними фактами з історії розвитку органічного миру.
Фактитакож свідчать, що екосистема не тільки випробовує вплив з боку навколишньогосередовища, але у свою чергу робить зворотна дія на неї й відповідним чином їїформує.
Оскількиекосистема — система відкрита, вона не може не взаємодіяти зі своїм оточенням ітим самим не впливати на нього. Тільки постійна й безперервна взаємодія ізсередовищем підтримує життєві процеси в будь-який екосистемі. У результатітакої взаємодії здійснюється постійний обмін енергією й речовиною між екосистемоюі середовищем, що проявляється, по-перше, у засвоєнні абіотичних, або неорганічних,факторів середовища (сонячна енергія, вода, мінеральні речовини й т.п.),по-друге, біотичних, або органічних, факторів за допомогою тих трофічних(харчових) зв'язків, які існують між різними живими системами. Функціонування йеволюція екосистем залежать не тільки від круговороту речовини й енергії, щоіснує в природі. Щоб вижити, а тим більше розвиватися, екосистеми повиннівідповідним чином регулювати свою діяльність і управлятися, а це вимагаєвстановлення інформаційних зв'язків між різними підсистемами й елементамисистеми.
Порядз потоками енергії й круговоротом речовини екосистеми зв'язані такожінформаційними мережами. Керування й регулювання в них здійснюється задопомогою фізичних і хімічних елементів. Такі керуючі системи по своєму функціональномупризначенню можна розглядати як кібернетичні. Однак на відміну від штучнихсистем, створених людиною, у природних екосистемах елементи керуваннярозосереджені усередині самої системи й тому процес регулювання й керування вних відбувається не із зовнішнього спеціального органа керування, як утехнічних кібернетичних системах.
Відповіднодо кібернетичних принципів, усякий процес керування пов'язаний з передачею йперетворенням інформації. Для стійкого динамічного функціонування системинеобхідно, по-перше, наявність прямих сигналів, що несуть інформацію відкеруючого до виконавчого пристрою, по-друге, зворотних сигналів, які інформуютькеруючий пристрій про виконання команд. Одержавши такі сигнали, керуючийпристрій віддає команду про коректування системи, якщо її положеннявідхиляється від заданого або встановленого. Саме таким способом здійснюєтьсяавтоматичне регулювання не тільки в кібернетичних системах, але й у живихорганізмах. У фізіології цей спосіб підтримки динамічної рівноваги був сформульованийамериканським фізіологом Уолтером Кенноном (1871-1945) у вигляді принципугомеостазу, відповідно до якого всі найважливіші параметри організму(температура тіла, частота пульсу й подиху, склад крові й кров'яний тиск і ін.)підтримуються на постійному рівні завдяки зворотним сигналам, що надходять ізорганів у головний мозок.
Кібернетикаузагальнила це положення у вигляді принципу зворотного зв'язку. Неважкозрозуміти, що зазначений принцип пояснює лише процес досягнення й збереженнядинамічної рівноваги в будь-якій системі, але для того щоб зрозуміти, яквідбуваються еволюція й розвиток систем, необхідно визнати виникнення змін устані й структурі систем. А для цього варто ввести принцип позитивногозворотного зв'язку, відповідно до якого безперервні впливи на систему,поступово накопичуючись, приводять до руйнування колишніх зв'язків між їїчастинами й виникненню нової її структури.
В екосистемахживої природи дія цих принципів здобуває більше складний характер, оскільки, якми бачили, що регулюють центри в них дифузні, або розподілені усередині всієїсистеми, а наявність надмірності, коли та сама функція виконується декількомакомпонентами, забезпечує необхідну стабільність системи. Ця стабільністьзалежить від безлічі умов, але визначальні серед них — ступінь опорузовнішнього середовища й ефективність роботи керуючих механізмів самої системи.Для більше конкретної характеристики стабільності екосистем звичайно вводятьпоняття резистентної стійкості, що визначається як здатність системи пручатисязовнішнім навантаженням і залишатися при цьому стійкій. Поняття пружноїстійкості характеризує здатність системи швидко відновлювати свою стійкість.При сприятливих умовах зовнішнього середовища екосистеми звичайно підвищуютьсвою опірність ускладненням внутрішньої структури. Раптові й випадкові змінизовнішнього середовища (наприклад шторми) можуть різко знизити стійкість екосистемий навіть зруйнувати її. Таким чином, тісний взаємозв'язок і взаємодія міжживими організмами й навколишнім середовищем являють собою характерну рису всіхекосистем. Хоча окремий організм, будучи відкритою системою, також взаємодіє зоточенням, проте взаємодія екосистеми із середовищем має більше ефективний істалий характер.
Цяособливість проявляється насамперед у досягненні більшої стабільностіфункціонування й розвитку екосистем у порівнянні з окремими організмами врезультаті встановлення інформаційних зв'язків між окремими організмами врамках системи, виникнення ієрархічних відносин між окремими її підсистемами,які приводять до ускладнення її структури. У зв'язку із цим ще раз вартопідкреслити, що будь-яка екосистема, починаючи від популяції й кінчаючи екосферою,являють собою надорганізмений рівень організації живого в природі, що якісновідрізняється від окремого організму. Саме в результаті об'єднання окремихорганізмів у рамках цілого, їхньої взаємодії один з одним екосистема здобуваєнові, системні властивості, які відсутні в окремих організмів. Відповідно доцього міняються й різні відносини й зв'язки екосистеми з навколишнімсередовищем. Найбільш важливими й по суті вирішальними є енергетичні зв'язки.
Якщопростежити процеси перетворення й одержання енергії в екосистемах, то не можнане прийти до того висновку, що зробив згадуваний вище Майєр, що затверджував,що життя є створення сонячного променя. Дійсно, промениста енергія Сонця задопомогою фотохімічного синтезу спочатку перетвориться зеленими рослинами ворганічні сполуки, які згодом служать їжею для тварин, які харчуютьсярослинами, а останні у свою чергу — їжею для інших тварин. Крім того, задовгодо цього органічна речовина, заготовлена протягом тисячоріч рослинами, як ісамі рослини, особливо дерева, піддалися численним хімічним перетворенням іутворили те викопне паливо, що дотепер служить найважливішим джерелом енергіїдля суспільства.
В екосистемахвідбувається постійне перетворення сонячної енергії в більше концентровані їїформи спочатку автотрофними рослинами, а потім гетеротрофними тваринами йлюдиною. При цьому на кожній стадії перетворення енергії відбувається також їїдисіпація, або розсіювання, у навколишній простір. Закон збереження енергіїповністю вірний й до цих систем, тому що ніколи не спостерігалися випадкистворення енергії з нічого. Енергія може лише перетворюватися з однієї форми віншу, але вона ніколи й нікуди не зникає.
Другийзакон термодинаміки, що у фізиці звичайно формулюють за допомогою поняттяентропії, в екології воліють виражати за допомогою твердження про перетворенняконцентрованої енергії в розсіяну. Процес концентрації розсіяної сонячноїенергії відбувається, як уже говорилося вище, у різних живих системах і охоплюєтривалий період часу. Отримана концентрована енергія може бути надалівикористана в екосистемах у вигляді їжі, а в техніці — як паливо. В обохвипадках буде відбуватися перетворення концентрованої енергії в розсіяну. Якуенергію можна вважати концентрованої?
Зекологічної точки зору, енергія по способу свого одержання буде тим більшеконцентрованої, чим далі відстоїть джерело її одержання, наприклад їжа, відпочатку перетворення розсіяної сонячної енергії, тобто від автотрофнихорганізмів, а саме зелених рослин і мікроорганізмів.
Уфізичних термінах концентровану енергію можна визначити як таку, яка володієнизьким ступенем ентропії, тобто характерна меншим ступенем безладдя. Адже врезультаті концентрації енергії відбувається виведення безладу із системи взовнішнє середовище. Тому якщо безлад в системі зменшується, то в зовнішнімсередовищі він збільшується.
Навідміну від концентрації розсіювання енергії супроводжується зростаннямбезладдя в системі. Тому якщо система залишиться закритої, то вона виявитьсяповністю дезорганізованої, тобто прийде в стан максимального безладдя, щовідповідає встановленню теплової рівноваги в системі.
Такимчином, з енергетичної точки зору системи можуть описуватися не тількикількісно, але і якісно, причому високоякісними будуть уважатися найбільшконцентровані форми енергії, які можуть мати більше високий робочий потенціал,тобто можливістю зробити відповідну роботу. Так, наприклад, викопне паливо маєбільший робочий потенціал, чим неуважна сонячна енергія. Аналогічно цьомутваринна їжа є більше якісної, чим рослинна. Опосередковано якістьвикористовуваної енергії визначається хімічною структурою її джерела.
Всінаведені вище міркування показують, що при енергетичному підході завданняекології по суті справи зводиться до вивчення зв'язку між неуважним сонячнимвипромінюванням і екосистемами, а також процесами послідовного перетворенняменш концентрованих форм енергії в більше концентровані.
Оскількиматеріальне виробництво суспільства істотно залежить від використання енергії,остільки представляється доцільним провести класифікацію екосистем з поглядузастосування їхньої енергії в інтересах розвитку суспільства й насамперед йогопродуктивних сил. На цій основі можна виділити чотири фундаментальних типи екосистем.
1.Природні системи, що повністю залежать від енергії сонячного випромінювання,які можна назвати системами, спонукуваними Сонцем. Незважаючи на те що такісистеми не в змозі підтримувати достатню щільність населення, вони протеважливі для збереження необхідних екологічних умов на планеті. Слід такожзазначити, що такі природні системи займають величезну площу на земнійповерхні. Адже тільки одні океани покривають 70% цієї поверхні.
2.Природні системи, спонукувані Сонцем, а також одержують енергію з іншихприродних джерел, до яких ставляться прибережні ділянки морів і океанів, більшіозера, тропічні ліси й деякі інші екосистеми. Крім сонячної енергії, такісистеми функціонують і ростуть за рахунок енергії, наприклад, морських прибоїв,припливів, глибоководних плинів, рік, дощів, вітру й тому подібних джерел.
3.Природні системи, спонукувані Сонцем і такі, які получають енергією відвикопного палива (нафта, вугілля, деревина й ін.). Історично такі змішаніприродні й штучні екосистеми вперше виникли в сільському господарстві дляоброблення культурних рослин і поліпшення порід свійських тварина. Спочатку тамзастосовувалася м'язова сила людини й тварин, а згодом і енергія машин, щопрацюють на викопному паливі.
4.Сучасні міські, індустріально-міські системи, що використовують головним чиноменергію викопних горючих, переважно нафти, вугілля, газу, а також радіоактивнихречовин для одержання атомної енергії. У цих системах виробляється основнебагатство країни у вигляді різноманітних промислових товарів, а також переробкахарчових продуктів для харчування більших мас сконцентрованого в містах ііндустріальних центрах населення. Сировина для такої переробки вони одержуютьіз сільськогосподарських екосистем. Енергетична залежність індустріальнихцентрів від Сонця мінімальна, тому що енергоносії вони одержують від добувноїпромисловості, а продукти харчування — від сільського господарства.
Інтенсивнезростання промисловості в розвинених країнах супроводжується всі зростаючимспоживанням енергії й одночасно всі відходами, що збільшуються, виробництва.Забруднення атмосферного повітря, отруєння водних джерел, нагромадженнярадіоактивних відходів — неминучі супутники життя у великих індустріальнихцентрах. Хижацька експлуатація швидко, що скорочуються запасів, викопногопалива, погоня за прибутком за всяку ціну й особливо за рахунок порушенняекологічного балансу в навколишнім середовищі — все це з особливою гостротоювисуває перед людством і насамперед перед промислово розвиненими країнамиглобальну екологічну проблему збереження динамічної рівноваги біосфери йнормального життєзабезпечення людей. Оскільки зараз наша цивілізація перебуваєв процесі переходу від біосфери до ноосфери, коли розум стає визначальною силоюсуспільства, те цілком природно задуматися над глобальною стратегією йперспективами подальшого розвитку миру. Хоча будувати прогнози завждиризиковано, проте вони необхідні для того, щоб намітити основні напрямки, пояких з певним ступенем імовірності можна ефективно підготуватися до зустрічімайбутнього.
Недолікув таких прогнозах і сценаріях майбутнього розвитку не відчувається. Одні з нихмають оптимістичний характер і роблять ставку головним чином на те, що новатехнологія буде принципово відрізнятися від сучасної, стане безвідхідної, меншенергоємної й більше зробленої по інших параметрах. Інші вважають, що присталій тенденції розвитку ніяка технологія не врятує суспільство, якщо людибудуть безупинно збільшувати споживання, підприємці домагатися одержаннямаксимального прибутку, а промислово розвинені країни незмінно прагнути доекономічного росту.
Вихідз екологічної кризи, що насувається, багато хто бачить у радикальній змінісвідомості людей, їхньої моральності, у відмові від погляду на природу якоб'єкт бездумної експлуатації її людиною. Однак однієї зміни й удосконалюванняпоглядів і моральності людей явно недостатньо для виходу з екологічної кризи йрішення екологічних проблем у майбутньому. Для цього необхідно насамперед, щобсуспільство у своїй економічній діяльності враховувало не тільки безпосередніматеріальні й трудові ресурси, затрачувані на виробництво товарів і послуг, алей ту шкоду, що наноситься навколишньому середовищу в результаті такоговиробництва. Усі визнають, що ринкова економіка поки ще не навчилася це робити.Очевидно, що економія енергоносіїв і інших швидко зменшуваних запасів сировини,створення небрудної й безвідхідної технології, пошуки й використанняальтернативних джерел енергії — все це багато в чому зможе допомогти рішеннюекологічної проблеми, принаймні послабити її гостроту.
Уцьому зв'язку заслуговує на особливу увагу ініціатива вчених і суспільнихдіячів, що об'єдналися в рамках Римського клубу, учасники якого зібралися в1968 р. для обговорення актуальних глобальних проблем людства. Перша ж доповідь«Межі росту», представлений американськими вченими Денисом і Донеллой Медоузамив 1972 р., викликав найсильніший шок серед багатьох політичних діячів іпредставників громадськості. Ґрунтуючись на фактичних даних і тенденціяхекономічного, технічного й соціального розвитку, автори побудували комп'ютернумодель сучасного суспільства, у якій були враховані зв'язки між різнимипідсистемами суспільства й вплив на них різних факторів росту. Вони показали, щоякщо споживання ресурсів і промисловий ріст разом зі збільшенням чисельностінаселення будуть тривати колишніми темпами, то буде досягнута «межа росту», заяким неминуче піде катастрофа. Хоча багато фахівців критикували доповідь за те,що в ньому не враховуються зусилля суспільства по вдосконалюванню технології,пошукам нових джерел енергії й сировини й т.д., але всі змушені були визнати,що в ньому втримується обґрунтована тривога за майбутнє людства.
Удругій доповіді — «Людство на роздоріжжі», представленому Михайлом Месаровичемі Едуардом Пестелем, переборені деякі недоліки першого й намічені перспективирозвитку не стільки світового співтовариства, скільки окремих його регіонів.Такий підхід ураховує конкретні особливості й умови росту окремих регіонів мируй тому краще підходить для рішення екологічних, енергетичних, сировинних іінших глобальних проблем. У наступних доповідях обговорювалися більше конкретніпроблеми, що стосуються відносин зі слаборозвиненими країнами, переробкивідходів, використання енергії й інші.
ДіяльністьРимського клубу привернула увагу широкої публіки до актуальних глобальнихпроблем сучасності, зокрема, до такій життєвого для всього людства проблемі, якзбереження навколишнього природного середовища. Учасники клубу намітили такожможливі шляхи рішення проблем, однак поставивши правильний діагноз виниклимтруднощам і хворобам сучасного суспільства, вони мало досягли в тім, щобпереконати суспільство прислухатися до їхніх порад і почати конкретні дії пореалізації висунутих ними програм і рекомендацій.
Література
1. Андерсон Дж.М. Екологія йнауки про навколишнє середовище: Біосфера, екосистеми, людина. — К., 1996
2. Бертокс П. РаддД. Стратегія захисту навколишнього середовища від забруднень. — К., 1997
3. Ревелль П, Ревелль Ч.Середовище нашого перебування. — К., 1999
4. Холличер Вальтер. Природав науковій картині світу. — К., 1997
5. Красилов В.А. Охранаприроды: принципы, проблемы, приоритеты / Институт охраны природы и заповедногодела. М., 1992.-