Екологічний рух: світовий досвід та українські реалії

Реферат
на тему:
«Екологічний рух:світовий досвід та українські реалії»

План
Вступ
1. Теоретичні принципиполітологічного аналізу екологічних проблем
1.1 Аналізсоціально-екологічної політики
1.2 Історіографіяеколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільних відносин
2. Екологічний рух
2.1 Етапи розвиткуекологічного руху в Україні
2.2 Міжнародна екологічнабезпека: сучасні виміри та принципи реалізації
3. Екологічна політикаУкраїни
3.1 Міжнародна співпрацяУкраїни у галузі охорони навколишнього природного середовища
3.2 Національнаекологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку
Висновок
Список використаної літератури

Вступ
Актуальністьтеми дослідження проблем екологічної політики України на сучасному етапізумовлена об’єктивними потребами національного розвитку, імперативами сучасноїсвітової глобалізації та вимогами колективної екологічної безпеки, необхідністюінтеграції України в європейське співтовариство та її функціонування в системахєвропейської економічної безпеки тощо. Національне відродження України якрозвинутої демократії з ринковою економікою також важко уявити без чітковиваженої державної екологічної політики.
Усучасних умовах об’єктивно актуалізувалося творення механізмів прийняттяполітичних рішень в екологічній сфері через досягнення політичного консенсусута стабільності інтересів різних інститутів та суб’єктів політичної влади вукраїнському суспільстві. Піднесення значимості формування та вдосконаленняекологічної політики в українській державі відповідає запитам кожного їїпересічного громадянина, передбачає зміцнення засад екологічної ідеології вконтексті легальної економіки та публічної політики, подальше глибиннедемократичне реформування суспільно-політичного устрою. Сучасненаціонально-державне відродження в Україні неможливе при ігноруваннізагальнолюдського характеру соціально-економічних проблем збереження тавідтворення екологічного середовища.
Враховуючивітчизняний досвід та сучасну багаторівневу пострадянську ментальністьукраїнських громадян, державі необхідно точно уявляти міру власноївідповідальності у цій сфері. Слід значно більше уваги приділяти формуваннюсуспільного розуміння означених процесів, усіма конституційно доступними талегітимними засобами підносити роль влади для розв’язання соціоекологічнихсуперечностей у контексті політико-ідеологічного, соціально-економічного тадуховного реформування, насичуючи внутрішній зміст відповідних тенденційпрактикою повсякденного життя, підносячи суспільство до осягнення наріжноїглобальної ідеологеми новітньої доби: процеси життєдіяльності людини як однієїз форм життя на планеті, органічної частки природи не можуть відбуватися при ігноруванніінтересів останньої.
Всеохоплюючаекологічна стратегія розвитку України як вияв волі її влади та громадян жити іпрацювати у чистому природному довкіллі, на рівні сучасних вимог європейськогоспівтовариства повинна уособитися у реальній практиці сутнісного наповненняукраїнської державної політики конкретними кроками просування до гуманнихстратегічних орієнтирів світової цивілізації. Потреба подальшої розробки тадеталізації політичних інституційно-засадничих основ екологічної стратегіїУкраїни в контексті глобального розвитку повинна зайняти гідне місце середкомплексу державних питань і суспільних підходів, пов'язаних з охороною природина всіх рівнях управління та господарювання.
Об’єктдослідження – процес формування і здійснення екологічної політики України вконтексті глобального розвитку.
Предметдослідження – стратегія розв’язання проблем національної екологічної політики увзаємозв’язках з іншими різновидами державної політики як основажиттєзабезпечення й сталого розвитку України у контексті сучасних глобальнихполітичних та еколого-економічних процесів цивілізаційного розвитку,особливостей та реальних механізмів розбудови української державності,утвердження національної екологічної свідомості та культури, їх змісту тавпливу.
Метоюдослідження є аналіз проблем сучасної національної екологічної політики, їїпріоритетів, цілей, процесуальності, закономірностей, механізмів, тенденцій,характеру, умов, особливостей становлення та функціонування як самостійноїсфери суспільних відносин, пов'язаної з системним реформуванням та розвиткомукраїнського суспільства серед глобальних цивілізаційних процесів.
Уконтексті означеної мети виділені наступні дослідницькі завдання:
— вивчититеоретичні принципи політологічного аналізу екологічних проблем;
-     проаналізувати етапи розвитку екологічного руху України;
-     дослідити екологічну політику України.

1.Теоретичні принципи політологічного аналізу екологічних проблем
1.1Аналіз соціально-екологічної політики
Основнимикатегоріями соціології екології є «соціально-екологічна система», «екологічнасвідомість», «екологічна поведінка», «екологічна освіта», «екологічнакультура», «екологічна політика» тощо.
Ціелементи та функції поєднані в три взаємопов'язані підсистеми: населеннярегіону, об'єкти природного середовища; суб'єкти, що впливають на довкілля.Населення (соціальна спільнота) є центральним елементом екологічної системи. Дооб'єктів природного середовища належать атмосферне повітря, води, рибніресурси, ґрунт, ліси, флора та фауна, природні території, що перебувають підохороною, клімат у регіоні та мікроклімат як наслідок діяльності людей тощо. Досуб'єктів впливу на природне середовище належать: паливний, енергетичний,металургійний, машинобудівний, оборонний, агропромисловий,транспортно-дорожний, будівельний комплекси; лісова, хімічна, гірничодобувнапромисловість; відходи користування, комунальне господарство, військовадіяльність, техногенні аварії та катастрофи тощо. Елементи екологічної системивзаємодіють між собою, відображаючись у масовій свідомості. Стансоціально-економічної системи залежить від багатьох чинників, одним знайважливіших серед яких є екологічна свідомість.
Екологічнасвідомість — індивідуальна і колективна (суспільна) здатність до усвідомленнянерозривного зв'язку людини з природою, залежності добробуту людей відцілісності природного середовища, вміння та звичка діяти, не порушуючи зв'язківта кругообігів у природі.
Соціально-екологічнасистема — сукупність структурних елементів та їх функцій, що характеризуютьекологічну безпеку населення на регіональному та локальному рівнях. [2]
Досягненнягармонійності та оптимальності взаємовідносин у системі «суспільство-природа» єголовною передумовою та засобом подолання загрози глобальної екологічноїкатастрофи та породженої антропогенною діяльністю глобальної екологічної кризи,яка ставить під загрозу саме існування людини як біологічної істоти. Дляреалізації цієї стратегічної, в соціально-екологічному відношенні, мети людствунеобхідно здійснити цілий комплекс глобальних заходів. Здійснення цих заходів єдосить складною справою, оскільки передбачає «нав'язування» всім членамсуспільства певних цілей та норм поведінки і забезпечується окремим видомвладних відносин, який називається соціально-екологічною політикою.
Соціально-екологічнаполітика — це сукупність науково обґрунтованих принципів охорони та формуванняоточуючого природного середовища, що базуються на всесторонньому врахуваннізаконів його розвитку, і що передбачає оптимальну структуру виробничих сил,темпи, пропорції розвитку яких забезпечують відтворення природного середовищата гарантують суспільству економічне процвітання та благополуччя. Вона є тимзасобом, який повинен сконцентрувати зусилля суспільства у напрямку оптимізаціїйого природоперетворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою.
Метасоціально-екологічної політики полягає у забезпеченні гармонічної взаємодіїсуспільства та природи, в покращанні якості оточуючого середовища в процесіфункціонування економіки за умови повного задоволення матеріальних, духовних таекологічних потреб суспільства. Соціально-екологічна політика покликанаузгодити соціальні та екологічні цілі суспільства як основу розв'язанняпроблеми глобальної екологічної кризи. [3]
Отже,соціально-екологічна політика — це сукупність науково обґрунтованих принципівохорони та формування оточуючого природного середовища, яка є тим засобом, якийповинен сконцентрувати зусилля суспільства у напрямку оптимізації йогоприродоперетворюючої діяльності та гармонізації відносин з природою.
1.2Історіографія еколого-політологічних проблем у контексті аналізу суспільнихвідносин
Політологічнихпраць з проблем екологічної політики України в контексті як національного, такі глобального розвитку суспільних відносин поки що немає. Значнаосвітньо-нормативна література, статті в сучасній науковій періодиці подекудилише окреслюють підходи до обраної теми.
Відомимитеоретиками обраної теми були Вернадський В., Печча А., Подолинський С., вченіРимського клубу. У сучасних філософських працях Водоп’янова П., Гірусова Е.,Гіренка Ф., Крутя І., Мойсеєва М. осмислюються суттєві ознаки сучасноїекологічної ситуації, проблеми збереження природи, управління екологічноюситуацією як раціонального природокористування. У працях Бачинського Г.,Голубця М., Гродзинського А., Реймерса М. природа і суспільство розглядаютьсяяк єдина соціоекосистема; Андрущенка В., Бар’яхтара В., Качинського А.,Кравченко С., Крисаченка В., Яцика А. висвітлюється роль природного довкілля усамовизначенні людини – особистісному і національному, особливе місцеприродного довкілля у формуванні екологічної культури українського етносу,становлення екологічної свідомості та екологічної культури, проблемиекологічної безпеки.
Безпосереднійнауковий інтерес мають дослідження Гардащук Т., Кисельова М., Хилька М. зпроблем екологічної політики у контексті соціальної філософії, Васюти С.,Небоженка В., Салтовського О., Філіпчука Г., Шибка В. у контексті соціології таісторії, а також праці Андрейцева В., які присвячені екологічній політиці зточки зору правового забезпечення. Здійснений аналіз свідчить про усвідомленнясучасними вченими необхідності глибокого дослідження взаємозв’язку політичнихта економічних важелів при розробці та впровадженні екологічної політики.Зокрема, про це йдеться в працях Веклич О., Галушкіної Т., Данилишина Б.,Долішнього М., Дорогунцова С., Мельник Л., Сахаєва В., Синякевича І., ТуниціЮ., Шевчука В., де ґрунтовно розглядаються, зокрема, економічні інструментиекологічної політики.
Важливезначення має історіографія досвіду промислово розвинених країн у сфері охоронидовкілля, раціонального природокористування, вирішення екологічних проблем урізних галузях економіки. Серед них можна виділити праці американськихдослідників Арнольда Ф., Бомола В. (автора всесвітньо відомої праці “Теоріяекологічної політики”), присвячені економічним та правовим аспектам державноїполітики США щодо захисту довкілля, Фостера С. з проблем співвідношенняприватизації, суспільної власності та регулювання природних монополій,російського вченого Писарева В. з екологічної безпеки як важливого компонентунаціональної безпеки США, українського дослідника Костика В. з проблемекологічного розвитку посткапіталістичного суспільства тощо.
Насучасному етапі існують декілька течій обраної теми. Перші спроби науковогорозгляду проблеми майбутнього було зроблено в рамках течії, що отримала в науціназву «російський космізм» і об'єднувала погляди ряду вчених, які проживали натериторії Російської імперії. Початок цьому напрямку наукової думки, якприйнято вважати, було покладено утопічним романом В.Ф. Одоєвського«Незакінчена утопія 4338 рік. Петербурзькі листи», що побачив світ в 30-х рокахXIX ст. Російський космізм обґрунтовує ідею єдності людей не з ідейсоціального, політичного, ідеологічного порядку, а виходячи з ідейсоціально-екологічних, виносячи на перший план ставлення людей до природи, їхвзаємодію. Російський космізм по суті відроджує ідею І.Канта про те, що світстає визначеним у взаємній діяльності суспільства та природи, тобто людинадовизначає світ своєю діяльністю, і закони світу такі, що вони стають повністювизначеними тільки у вільній творчій діяльності людей. У рамках цієїтеоретичної течії була розроблена концепція природно-історичного тіла (В.В. Докучаєв),складено прообраз першого глобально-екологічного прогнозу (М.І. Умов),сформульована ідея геокосмічної цивілізації (М.Ф. Федоров, К.Е. Ціолковський),висунуто вихідні положення теорії ноосфери (В.І. Вернадський), проведенорозмежування між антропоцентризмом та антропокосмізмом (М.Г. Холодний),виявлена залежність поведінки людини та «космічною активністю» (О.Л. Чижевський).Багато з цих напрацювань і сьогодні активно використовуютьсясоціально-екологічною наукою, а теорія біосфери та ноосфери В.І. Вернадськоголежить в її основі. Серед інших положень значний інтерес викликають ідеї одногоз засновників теоретичної космонавтики К.Е. Ціолковського, погляди якого намайбутнє взаємовідносин суспільства та природи було викладено в його «космічнійфілософії». Подібних поглядів притримується і сучасний молдавський вчений А.Д. Урсул(передбачається перебазування в космос не лише найбільш шкідливих з екологічноїточки зору виробництв, але й багато іншого, оскільки умови космосу виявлятьсябільш природними для їх широкомасштабного розвитку, в той час як на Землі існуєряд обмежень). Більш цікавим є підхід російського філософа М.Ф. Федорова, якийстворив «філософію спільної справи», де в контексті космічної тематикирозробляв глобально-екологічні проблеми в виразах «гігієнічне питання»,«санітарно-харчове питання», «метеорологічне управління».
Середнайбільш відомих представників ще однієї течії, екопесимізму, можна назватипрізвища О. Тофлера, Е. Фрома, Дж.Мак-Дермота, Ж. Еллюля, Г. Мюлера, Б. Скінерата інших. Одним з засновників цього напрямку по праву вважають американськогофутуролога О. Тофлера. В роботі «Шок від майбутнього», що набула широкоїпопулярності, він робить висновок про те, що людство створило цивілізацію, якусамо не може зрозуміти, і розвиток якої воно нездатне контролювати. Причиноюцього він називає панування індустріальних технологій, які не управляютьсялюдиною, а керують нею. Крайню позицію в екопесимізмі виражає французькийфутуролог Е. Мюрез, який в своїй роботі «Заповіт для майбутнього світу»найкращим способом вирішення сьогоднішніх екологічних проблем людства вважаєобмін «помірними» ядерними ударами. Після такого «невеликого» ядерногоконфлікту різко зменшиться населення планети і, тим самим, автоматично зникнутьпроблеми з перенаселенням, нестачею природних ресурсів, продуктів харчування іт.п.
Технооптимістичнатечія представлена іменами таких визначних вчених, як У. Ростоу, Дж. Гелбрейт,Р. Арон, З. Бжезинський, Д. Бем, Б. Гаврилишин та іншими. Визнаючи, що зрозвитком та якісними змінами в продуктивних силах людства повинна відбутись ізміна характеру соціоприродних відносин, вони саме у прискореному прогресінауки та техніки і відповідних трансформаціях існуючих соціальних системвбачають головну передумову подолання загрози глобальної екологічної кризи.Практично всі прихильники технооптимізму вважали, що саме поєднання досягненьсучасної науково-технічної революції та ринкової економіки, при певнійкореляції системи цінностей та соціальних пріоритетів, є основою виходу зглобальної екологічної кризи.
Вфутуристичних концепціях кінця XX ст. проблема вирішення проблем увзаємовідносинах суспільства та природи часто корелюється з питаннями виборустратегій соціального розвитку. За цим критерієм у сучасній західній соціальнійекології можна виділити такі основні напрямки:
1) консервативний(неоконсервативний);
2)ліберальний (неоліберальний);
3)радикальний (правий та лівий). [1]
Різке погіршання стану довкілля в останні десятиріччязумовило появу нового напрямку в рамках пошуку шляхів переходу до сталогорозвитку – екологічної економіки. Екологічна економіка – це трансдисциплінарнийпідхід, деяке інтелектуальне поле, в якому вивчається взаємодія екологічних таекономічних систем в найширшому аспекті з метою розвитку глибокого розуміннязаконів цілісної системи «природа – суспільство» і створення засадполітики. Проблемами формування засад екологічної економіки, створенняефективного організаційно-економічного механізму природокористування, зокремаметодології визначення екологічних витрат займаються такі відомі українські тазарубіжні вчені: С. Бобильов, О. Веклич, Б. Данилишин, Л. Гринів, Л. Мельник,І. Синякевич, Ю. Стадницький, Ю. Туниця, І. Глазиріна, І. Потравний, Г. Дейлі,Р. Костанза та ін.[4]
Отже, в умовах незалежної національно-державної розбудовиУкраїни відбувається закономірна активізація політологічних досліджень різнихнапрямів політичного та соціально-економічного реформування українськогосуспільства, методологічних проблем модерного політологічного аналізу. Алепроблеми екологічної політики в цих працях, на жаль, не знаходять належноговідображення. А розглянувши основні, найбільш показові, концепції майбутнього увзаємовідносинах суспільства та природи, ми можемо зробити висновок про те, щоіснує певна кореляція між цілями суспільного та соціального розвитку, щоописується основним законом соціальної екології.

2.Екологічний рух
Екологічний рух – сукупна діяльність громадян і громад.організацій, що спрямована на захист і реанімацію природи і здійснюється вмісцевих і планетарних масштабах задля гармонізації відносин людини тадовкілля. Термін «екологія» (від грец. – оселя, середовище та – слово, вчення)запровадив 1866 нім. учений Е.Геккель для означення вчення про системні зв’язкиміж живими організмами і середовищем їхнього існування. Значний внесок установлення та розвиток екології зробили українські вчені, зокремаВ.Вернадський, Г.Висоцький, М.Холодний та ін.
У 20 ст. сфера вживання терміна «екологія» істотнорозширилася. Нині він використовується не лише в біологічному, а й векономічному, політичному та філософському смислах.
Екологічний рух бере свій початок з 1950-х рр., коли длябільшості громадян розвинених країн світу стало очевидним, що стан довкілля нанашій планеті і в окремих її регіонах значно погіршився, а технології, якіінтенсивно розвиваються, руйнують сприятливий для людини баланс природних сил.Саме тоді на базі розрізнених природоохоронних груп, клубів, асоціацій почалистворюватися загальнонаціональні організації. Однією з перших таких організаційбула Партія захисників навколишнього середовища, що виникла 1973 у ВеликійБританії. На серед. 1980-х рр. розгорнули діяльність національні організаціїції– партії «зелених» у Німеччині, Ірландії, Бельгії, Данії, Люксембурзі, Франції,Італії, Іспанії, Австрії, Швейцарії, Швеції та Греції. Сьогодні Екологічний рухє глобальним явищем, його вплив відчувають усі держави світу. [5]
Отже, екологічний рух — сукупна діяльність громадян і громад.організацій, що спрямована на захист і реанімацію природи.

2.1Етапи розвитку екологічного руху в Україні
Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапи розвитку:1) 1960-ті – 1-ша пол. 1980-х рр. (пасивна фаза): упродовж цього періодуреальну природоохоронну діяльність вели лише деякі місцеві групи активістів(боротьба з браконьєрством, організація екологічних експедицій, акційприродоохоронців тощо). В серед. 1970-х рр. утворилися природоохороннікраєзнавчі організації, зокрема у Вінниці, Тернополі та ін. містах, однак усівони були проурядовими, їхня діяльність – контрольованою (напр., через Т-воохорони природи СРСР), а чисельність реальних активістів Екологічного руху буланевеликою;
2) 1986–91 (активна фаза). Після Чорнобильської катастрофи1986 відбувся злет Екологічного руху в Україні. Цьому сприяло поширенняправдивої інформації про критичний стан довкілля в країні, яке стало можливим вумовах перебудови в СРСР. 1987–90 створюються різноманітні масові екологічніорганізації, у переважній більшості – неурядові (об’єднання, клуби,кооперативи, к-ти, фонди та ін.). Значно посилюється політизація Екологічногоруху, проводяться мітинги і демонстрації, на яких екологічні гасла доповнюютьсяполіт., поширюється практика блокування робіт на екологічно шкідливих об’єктах.Першою національною неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ»,зареєстрований 1987 завдяки активній підтримці О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачиндита ін. (зокрема, під впливом акцій «Зеленого світу» припинено будівництвоЧигиринської та Крим. АЕС);
3) на поч. 1990-х рр. Екологічний рух набуває нових форм.Після здобуття Україною державної незалежності у перших законодавчих актахВерховної Ради України (напр., у Законі України «Про охорону навколишньогоприродного середовища» 1991) було проголошено нову стратегіюприродокористування та здійснення контролю над забезпеченням екологічногосуверенітету. В цей час Україна гостро відчувала екологічні проблеми: наслідкиаварії на ЧАЕС; погіршення якості питної води; критичне забрудненняДонецько-Придніпровського промислового регіону. Зусиллями активістівЕкологічний рух в Україні набув спрямованості на вдосконалення правовогорегулювання питань охорони природи та запровадження мораторію на спорудженнянових АЕС на тер. д-ви.
Визначилися гол. напрями діяльності екологічних організацій –науково-практична екологія (власне екологія, екологічний моніторинг, екологічневиробництво та ін.); природоохоронна активність (боротьба з браконьєрством іконкретними забруднювачами навколишнього середовища, проведення заходів,спрямованих на очищення тер.); прямі акції протесту (пікетування, блокування);політ. та ідеологічна діяльність (робота в органах влади різних рівнів,розробка альтернативних концепцій, пропаганда й інформування нас.).
Однією з найвпливовіших екологічних організацій в Україні є«Грінпіс-Україна», заснована як національне відділення «Грінпіс інтернейшнл»(«Greenpeace»), що проводить кампанії на захист природних ресурсів, заенергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на тер. Українишкідливих речовин. 1991 зареєстрована Міністерством юстиції України Партіязелених України. Групою відомих учених 1991 був заснований Національнийекологічний центр. Впливовими стали неурядові організації: Укр. екологічнаспілка «Врятуватись від Чорнобилів», «Комітет порятунку Дніпра та малих рік»,Національний екологічний центр «Довкілля», асоціація «Еколоміст», кримськаасоціація «Екологія і світ», «Мама-86» (екологічна організація матерів, яка маєлабораторію для дослідження здоров’я дітей), «Дитина і довкілля», «Екоправо»,укр. екологічна ліга «Зелене досьє», молодіжна організація «Зелена Україна»тощо. Активно діють: Українське товариство охорони природи, Всеукраїнськийблагодійний фонд «Паросток», Товариство птахів, Всеукраїнська екологічна ліга,Національна асоціація природоохоронних тер. (об’єднує 8 заповідників).
Правовий статус громадських екологічних об’єднаньвизначається Законом України «Про об’єднання громадян» (1992), а такожвідповідними положеннями інших законодавчих актів (зокрема Закону про охоронуатмосферного повітря, Лісового, Водного кодексів).
Загалом із 1714 громад. організацій України близько 80спрямовують свої зусилля на захист природи. Новий імпульс для громад. активностідає участь України в міжнародному співробітництві в питаннях екології. З метоюспівпраці урядових і неурядових природоохоронних організацій при Міністерствіекології та природних ресурсів України діє Громадська рада.[5]
На сучасному етапі в Україні існують так звані екоклуби, асаме:
— Екоклуб «Зелена Хвиля» від НаУКМА, Київ
— конгрес екоклубів України
— Екоклуб м. Рівне
— Карпатський ЕкоКлуб «Рутенія»
— Екологічний клуб «КАРПАТИ».
Можна відзначити деякі екологічні організації: «ГолосПрироди», Екологічний молодіжний центр „Юніеко”, Інформаційно-видавничийцентр „Зелене досьє”, Ліга діячів заповідної справи, Міжнародна організація„Жіноча громада”, Товариство охорони та вивчення птахів України, Українськаекологічна організація „Зелений світ”-2, Українське товариство охорони природи,Асоціація підтримки біологічного та ландшафтного різноманіття Криму „Гурзуф-97”, Громадське об'єднання „Людина на Землі”, Придніпровськийнауково-технічний та інформаційний центр чистих виробництв, Міжнароднийекологічний фонд „Азовське море” та інші. [6]
Станом на 2006 рік в Україні існувало 440 зареєстрованихМін'юстом організацій природоохоронного спрямування, 28 з них малиВсеукраїнський статус.[7]
Отже, Екологічний рух в Україні пройшов 3 основні етапирозвитку: пасивна фаза, активна фаза та етап після здобуття державноїнезалежності. Існую близько 440 зареєстрованих організацій природоохоронногоспрямування.
2.2 Міжнародна екологічна безпека: сучасні виміри та принципиреалізації
Глобалізація світового економічного простору таінтернаціоналізація екологічних проблем спричиняють трансформацію стратегічнихорієнтирів розвитку людства в напрямку досягнення збалансованості рівніврозподілу еколого-економічних благ та раціональності використання природнихресурсів між країнами.
Всепланетарне зростання екологічних загроз змушує оцінюватиїх як визначальні й спрямовуючі фактори в сфері розвитку міжнародних відносинта відповідних змін у геополітичній ситуації. Це пов’язано зі складністю ісуперечливістю процесів взаємодії систем техногенної цивілізації та природи.Власне ці взаємодії відбуваються за своїми законами, які разом узяті спроможнітранслювати синергетичні ефекти в майбутнє. Через це загрози в природній ітехногенній сферах у найближчій перспективі можуть стати домінуючими. Цізагрози, в свою чергу, здатні створювати та активізувати ряд інших загроз, щопроявляються винятково високим градієнтом посилення факторів ураженнянаселення, навколишнього середовища в момент їх виникнення, акумуляції тарозвитку.
Зростання масштабів антропогенного впливу на біосферу танеспроможність за ряду випадків призупинити посилення екологічних ризиківфункціонування економічних і політичних систем індустріальних країн, на думкубагатьох учених (О. Білоруса, О. Васюти, А. Гальчинського, З. Герасимчука, Б.Губського, М. Долішнього, А. Філіпенка, Є. Хлобистова, О. Чумаченка, В. Шевчуката ін.), засвідчує складний внутрішній і зовнішній контекст формування міжнародноїекологічної безпеки. Водночас спостерігається утворення надконтинентальнихцентрів сили впливу на ці процеси через активізацію нових форм конкуренціїакторів міжнародних відносин – держав-лідерів економічного розвитку,транснаціональних корпорацій, транснаціональних банків, світових виробничихцентрів, техномегаполісів, міжнародних неурядових організацій та ін. За своєюконфігурацією та структурою ці актори є надзвичайно рухливі та економічнопотужні в потенціалі перерозподілу ресурсів світу. Все це обумовлює екологічнийпріоритет в економічному та науково-технічному прогресі людства, зумовлюючистворення єдиної консолідованої системи міждержавних заходів природоохоронногохарактеру – міжнародної екологічної безпеки.
Міжнародна екологічна безпека являє собою системний ібагаторівневий процес інтеграції, регіоналізації, лібералізації та демократизаціїміжнародних відносин, складові механізму якого формують комплекс екологічнихумов існування людства і впливають на функціонування природоохороннихінституцій, екологічних організацій, спричиняючи створення спеціальних режиміввзаємовідносин країн з метою упередження екологічних небезпек. Ці складові єосновою формування стійкості світової економічної системи.
Сучасна система міжнародної екологічної безпекихарактеризується гнучкістю, динамічністю, трансформаційністю, що передбачає:
— залучення країн світу до природоохоронної та екологічноїдіяльності;
— активізацію процесу укладання міжнародних угодприродозахисного та екологічного спрямування;
— утворення нового вектору функціонування, впливу тарозширення діяльності дієвих акторів міжнародних відносин (ТНК, ТНБ, неурядовихгромадських організації);
— створення національних і міжнародних структур, якікоординують природоохоронну діяльність, екологічну політику як у регіонах, такі в масштабах усієї планети;
— екологізацію традиційних форм міжнародних відносин та їхінститутів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Формування міжнародної екологічної безпеки має здійснюватисьне за рахунок дискримінації, знедолення людей в певних регіонах і країнахсвіту, а реалізовуватися у відповідності до загальновизнаних світовоюспільнотою паритетних засад із урахуванням:
— надпріоритетності міжнародної екологічної безпеки;
— високого статусу міжнародної екологічної безпеки та їїполітичної підтримки;
— пріоритету загальнолюдських цінностей і права народів,країн світу на безпечне довкілля;
— інтернаціоналізації міжнародної екологічної безпеки, щопередбачає співробітництво всіх держав;
— інтеграції міжнародної екологічної безпеки в життєвіцінності й пріоритети розвитку людства;
— колективного характеру міжнародної екологічної безпеки –«принцип природа не знає кордонів»;
— рівності суб’єктів міжнародної екологічної безпеки;
— системної складності і невизначеності якісно-кількіснихпараметрів міжнародної екологічної безпеки;
— збереження цінності наданих благ в часі екологічноюбезпекою;
— системного характеру міжнародної екологічної безпеки;
— просторового консерватизму міжнародної екологічної безпеки,що полягає у неможливості транспортування більшості екологічних благ танедієвості реалізації прав споживачів на захист від техногенного ризику шляхомепізидочних відвідувань екологічно безпечних зон діяльності;
— співробітництва в надзвичайних екологічних ситуаціях;
— мирного врегулювання спорів;
— системного обміну екологічною інформацією;
— запобігання транскордонному забрудненню довкілля;
— добросусідства та не заподіяння шкоди іншим спільнотам,етносам, народам, країнами світу;
— науково-технічної співпраці у сфері міжнародної екологічноїбезпеки;
— міжнародної відповідальності за транскордонну шкодудовкіллю через впровадження спеціальними міжнародними інституціями механізмівекономічних санкцій для країни-порушників;
— політичних пріоритетів міжнародної екологічної безпекипередбачає єдність економіки і політики;
— громадського контролю міжнародної екологічної безпеки;
Зазначені принципи міжнародної екологічної безпекизасвідчують системну взаємозумовленість рівнів раціоналізаціїприродокористування, якості навколишнього середовища, стану природно-ресурсногота енергетичного потенціалу між країнами світу, з одного боку, і потенціаломрозвитку світової спільноти, з іншого. [8]
Отже, врятувати людство від глобальних екологічних загроз єможливим за умов консолідації зусиль у напрямку формування міжнародноїекологічної безпеки та спрямування світової економічної спільноти до новихвимірів благополуччя та добробуту, які зорієнтовані на засади стійкого,збалансованого та безпечного розвитку сучасних і прийдешніх поколінь.

3. Екологічна політика України
3.1 Міжнародна співпраця України у галузі охоронинавколишнього природного середовища
Охорона навколишнього природного середовища, раціональневикористання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки дляжиттєдіяльності людини – невід`ємна умова сталого економічного та соціальногорозвитку України.
Міжнародна екологічна співпраця в галузі охорони довкіллярозпочалася в 50 – 60 роках, коли були досягнуті і підписані перші угоди проохорону Світового океану від забруднень нафтопродуктами, охорону природи йприродних ресурсів. Протягом останніх 40 років під егідою ООН було створенодесятки органів, центрів і програм з охорони довкілля:
— 1970р.– Міжнародна програма МАБ („Людина і біосфера”);
— 1972р.– ЮНЕП (Програма міжнародної співпраці з проблеми природного середовища);
— ВООЗ(Всесвітня організація охорони здоров’я);
— МКОСР(Міжнароднакомісія з охорони довкілля та розвитку);
— ЮНІСЕФ(Дитячий фонд ООН)4
АМО (Всесвітняметеорологічна організація) та інші. [9]
Уміжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша державапосідає одне з вагомих місць. Будучи членом ООН, Україна є суверенною стороною18 міжнародних угод з питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях,а також понад 10 двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охоронинавколишнього середовища. Українська держава з перших днів незалежності активноспівпрацює у міжнародних природоохоронних заходах та реалізації екологічнихпрограм і проектів. Так, відповідно до Закону «Про природно-заповідний фондУкраїни» від 26 листопада 1993 року видано Указ Президента України «Пробіосферні заповідники», яким затверджено перелік біосферних заповідників вУкраїні, що внесені Бюро міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО«Людина та біосфера» до міжнародної мережі біосферних заповідників. Станом налистопад 1993 р. таких заповідників було три: Асканія-Нова (Херсонськаобласть), Чорноморський (Херсонська, Миколаївська області), Карпатський(Закарпатська область). Міністерству закордонних справ України і Академії наукУкраїни доручено підготувати матеріали, необхідні для підписання угоди зРеспублікою Польща та Словацькою Республікою про створення міжнародногобіосферного заповідника «Східні Карпати».
Міжнароднеспівробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища посідаєодне з важливих місць у зовнішньополітичному курсі України. Україна підписала44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідами Білоруссю,Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми провзаємопорозуміння щодо співробітництва в галузі охорони довкілля підписані зАвстрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілляукладена урядом України з урядом Ізраїлю; про співробітництво в галузі ядерноїбезпеки і захисту від радіації — з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічнорозвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків ібіорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управлінняводними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильськоїкатастрофи — з Данією, Нідерландами, США. Міжнародне співробітництво в галузіядерної та радіаційної безпеки здійснюється Україною з МАГАТЕ і ЄвропейськимСоюзом у рамках програми ТАСIS, а також на двосторонній основі — з США, ФРН,Канадою, Швецією та Японією. Україна підписала Меморандум про співробітництвоурядів України та Канади з питань зміни клімату, а також Протокол проспівробітництво з питань зміни клімату з Нідерландами і почала впровадженнятрьох спільних проектів.
Українає суверенною стороною 26 багатосторонніх міжнародних договорів та 3 протоколіву галузі охорони довкілля. Готується підписання, ратифікації та приєднання щедо 20 міжнародних конвенцій, протоколів і угод. Україна (в особі Міністерстваохорони навколишнього природного середовища України) брала активну участь урозробці Орхунської конвенції, Картахенського протоколу про біобезпеку доКонвенції про біологічне різноманіття 1992 р., Протоколу про воду і здоров’я доКонвенції про охорону і використання транскордонних водотоків і міжнароднихозер 1992 р., Протоколу про скорочення викидів азоту, легких органічних сполук,Протоколу про важкі метали до Конвенції про транскордонне забруднення повітряна великі відстані.
Українає членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов’язана ізвирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО,ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської ЕкономічноїКомісії, насамперед, її Комітету з екологічної політики.
З1995 року Україна, як відомо, є членом Ради Європи — однієї з найвпливовішихорганізацій, в діяльності яких питання охорони навколишнього середовищазаймають важливе місце. Входження України до європейських політичних іекономічних структур є одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політикиУкраїни на сучасному етапі. Програма міжнародного співробітництва з ЄС у галузіохорони довкілля передбачає гармонізацію національного законодавства іззаконодавством ЄС і, зокрема, підходів до створення системи національнихекологічних стандартів, впровадження екологічно чистих технологій, ресурсо- таенергозаощадження, гармонізацію системи аналітичних вимірів і оцінку станунавколишнього середовища.
Українабула активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів вРіо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті тампрограмні документи та реалізує їх на національному рівні.
Важливоюподією, що стимулювала розвиток міжнародного права навколишнього середовища наєвропейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовищадля Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишньогосередовища (Люцерна, Швейцарія, 28—30 квітня 1993 р.). Такі конференції сталитрадиційними. Вони відбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році — вОрхусі (Данія). У 2003 році в Києві працювала конференція «Довкілля дляЄвропи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охоронидовкілля.
Українаяк член ООН є суверенною стороною багатьох міжнародних природоохоронних угод іразом з іншими країнами світу продовжує активно працювати над завданнями щодоврятування нашої планети від екологічного лиха.
Світовийбанк і його складовий Інститут Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)звернувся до фінансування природоохоронних заходів в 1969 р. Тоді ж бувстворений спеціальний відділ з охорони природи. З того часу банк відігрававважливу роль у цій сфері, а до середини 1990-х років він уже фінансував багатопроектів, які мають природоохоронну компоненту з суто природоохоронними цілями:відновлення лісових масивів, управління водними ресурсами, боротьбу ззабрудненням.
Великаорганізація, якою є МБРР, спочатку створена для забезпечення економічногозростання, логічно дійшла до того, що охорона навколишнього середовища як нарівні регіону, так і в глобальному аспекті стала одним із пріоритетних напрямівйого діяльності.
Наверхньому рівні формування інвестиційної політики МБРР визначає пріоритетніпроблеми в галузі охорони навколишнього середовища. До них належать: руйнуванняприродного середовища проживання; деградація земель; деградація і вичерпанняресурсів свіжої води; міське, промислове і сільськогосподарське забруднення;глобальні проблеми (скорочення різноманіття біологічних видів, виснаженняозонового шару, інші форми змін в атмосфері, які створюють умови дляглобального потепління та ін.).
ІнтеграціяУкраїни в систему світового господарства дозволяє сподіватися, що вона попадаєв орбіту діяльності МБРР. У зв’язку з цим потребує удосконалення технологіявиділення коштів під конкретний проект. Самі по собі пріоритети сформульованідосить абстрактно і являють собою вершину піраміди. Кожному пріоритетувідповідає деякий набір проблем. Цей етап вибору зветься ідентифікацієюпріоритетної проблеми.
Нанаступному етапі виявляються прямі і побічні причини, які породжують розглянутіпроблеми. Потім розглядаються можливі напрями втручання і загальна проблемаінвестицій. На заключному етапі аналізу виявляються норми і джерела фінансовоїдопомоги.
Конкретніприклади найбільш важливих програм: організація управління захистомнавколишнього середовища і використання природних ресурсів на Філіппінах,охорона природи Середземноморського регіону, захист тропічних лісів та ін.
Природоохороннаспрямованість так чи інакше торкається кожного проекту, який фінансуєтьсябанком. Перш ніж виділяти кошти, МБРР в обов’язковому порядку проводить оцінкушкідливого впливу на навколишнє середовище щодо кожного проекту. Це необхіднийелемент прийняття рішень з проектів, і від їх результатів залежить рішеннябанку. В недалекому майбутньому можливо МБРР вийде і на наш ринок. [10]
Подальшийрозвиток міжнародного співробітництва передбачає: укладання та координаціювиконання двохсторонніх угод про співробітництво в галузі охорони навколишньогосередовища з сусідніми державами України та державами, співробітництво з якимивідповідає національним пріоритетам (на сьогодні укладено понад 30 угод), ратифікаціюта координацію виконання вимог регіональних і глобальних природоохороннихконвенцій, розробку національних планів щодо виконання вимог конвенцій,пріоритетних з національної точки зору, перш за все Рамкової Конвенції ООН прозміну клімату, Віденської Конвенції про охорону озонового шару, Конвенції ООНпро збереження біологічного різноманіття, Конвенції про охорону та використаннятранскордонних водотоків і міжнародних озер, Конвенції про захист Чорного морявід забруднень та ін., координацію реалізації положень Пан-Європейськоїекологічної політики, розробленої в процесах «Довкілля для Європи»,«Транспорт і довкілля», та координацію підготовки і проведення в 2003році у Києві Пан-Європейської Міністерської конференції «Довкілля дляЄвропи», розробку та реалізацію комплексу заходів, що випливають ізстратегічного рішення про асоційоване членство в Європейському Союзі. [11]
Отже,у міжнародному співробітництві з охорони навколишнього середовища наша державапосідає одне з вагомих місць. Україна є суверенною стороною 18 міжнародних угодз питань екології, бере участь у 20 міжнародних конвенціях, а також понад 10двосторонніх угодах, виконує міжнародні зобов’язання з охорони навколишньогосередовища. Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність якихпов’язана із вирішенням глобальних чи регіональних проблем, охорони довкілля.
3.2 Національнаекологічна політика України за роки незалежності і шляхи подальшого її розвитку
Десятиліттямидо здобуття незалежності народногосподарський комплекс України централізованоформувався з величезними структурними диспропорціями. Ще у 30-ті рокиУкраїнській РСР була визначена спеціалізація по виробництву металу, вугілля,зброї і продуктів харчування. Неефективна економічна система сприяланераціональному використанню ресурсів та непомірному споживанню енергії, невизнавала вартості природних ресурсiв, наголошувала лише на виробництві i кількіснихцілях, не створювала стимулів збереження та сталого використання природнихресурсiв i навколишнього середовища. Використання застарілих технологій таобладнання, висока концентрація потенційно небезпечних об'єктів в окремихреґіонах, велика зношеність основних фондів зумовлюють значну ймовірністьвиникнення техногенних аварій і катастроф з тяжкими наслідками для довкілля.
Екологічнінаслідки такої політики для економіки України занадто важкі — до 10 вiдсоткiввтрат валового внутрішнього продукту у вигляді зменшення продуктивності тапередчасної втрати основних фондiв, природних і людських ресурсів.Ресурсомiсткiсть валового нацiонального продукту у 3 рази перевищує світовийрівень. Високий рівень індустріалізації та урбанізації призвів до погіршення умовжиття, здоров'я населення, підвищення захворювання, смертності та зниженнянароджуваності. У критичному екологічному стані опинився Днiпро — головна воднаартерія України. При цьому в колишній системі об'єктивна екологічна інформаціязамовчувалася, права громадян на екологічно безпечні умови життя ігнорувалися. [11]
Наважусьзаявити, що саме екологічна неосвіченість — як державних управлінців всіхщаблів, так і населення, — помножена на новітню споживацьку свідомість, і єпершопричиною поглиблення екологічної кризи в Україні. Саме поглиблення, аджекризу Україна отримала у спадок від радянської доби.
НиніУкраїна впроваджує енергозатратну (енергоємність одиниці ВВП Україні в 3-4 разиперевищує середньоєвропейські показники) та ресурсозатратну модель економічногорозвитку, яка спричинює кризовий стан навколишнього середовища та здоров’янаселення. Відбувається прискорений розвиток видобувних галузей, а в структуріекспорту переважає не готова, а проміжна (низькотехнологічна) продукція ісировина (більше 30 %). Економіка України, деформована в бік важких галузейвиробництва, потребує в 4-5 разів більше матеріальних, капітальних,енергетичних, мінеральних та інших ресурсів порівняно з економікою країн зізбалансованою структурою промисловості, в яких значну частку становлять легкапромисловість, сфера послуг та наукомісткі сучасні виробництва.
Так,екстенсивне ведення сільського господарства призвело до того, що рівеньрозораності земельного фонду України сягнув ледь не найвищого рівня у світі — до 80 % всієї території країни. А хімізація аграрної галузі«посприяла» процесам забруднення колись еталонних ґрунтів. На початкутретього тисячоліття вчені Ради з вивчення продуктивних сил Національноїакадемії наук України констатували: тільки 7 % земельної площі країни єекологічно чистими територіями, ще 8 % можна віднести до умовно чистих, а 15 %- до слабозабруднених. Водночас 40 % площі країни є екологічно забрудненими, 30% мають найгірші умови для життя людини.
РадянськаЕра Побудови Комунізму змінилася Епохою Накопичення Капіталу, а та плавноперейшла в Епоху Побудови Суспільства Споживання. Відтак, у перші рокинезалежності України розпочався справжній екоцид, тобто знищення біологічнихресурсів. На сьогодні в нашій країні зарегульовано біля 65 % річкового стоку іподальше його регулювання спричинить загрозу гідрологічної катастрофи. Тобтоводи для будівництва та експлуатації нових 22 реакторів в Україні, якізапланувала влада в 2006 році («Енергетична стратегія України до 2030року») просто НЕМАЄ. Ця ж проблема виникне у разі розбудови гігантськихгідроелектростанцій. Заплановане державне фінансування розвитку атомноїенергетики в 30 разів перевищує план для альтернативних та відновлюванихджерел, хоча саме вони разом із системними заходами щодо енергозбереження єпріоритетами розвитку енергетичних стратегій країн ЄС.
Одниміз головних інструментів збереження й відновлення тваринного та рослинногосвіту є заповідання територій. Проте останніми роками Україною котиться хвилянезаконного захоплення земель заповідників, природних і ландшафтних парків. Всеце відбувається під тиском корпоративних економічних інтересів вузького колаосіб. При цьому основним фактором для спрощення цих протизаконних операцій євідсутність проектів землеустрою об’єктів ПЗФ. Наприклад, межі для територійПЗФ загальнодержавного значення встановлено лише на 45 % їх загальної площі, амісцевого значення -28 %. І це при тому, що саме ці природоохоронні території єєдиною надією на збереження екосистем. У сучасній Україні частка територій ПЗФє меншою за 5 % площі країни, тоді як обсяг заповідності в Європі у середньомусягає 15-17 %, а за підрахунками ряду вчених-екологів мав би бути не менше 30%.
Отже,невипадково Україна стала й місцем, куди кримінальні «підприємці»почали звозити небезпечні відходи з багатих країн. Відомо про кілька схем, заякими з промислових підприємств Європи збирався токсичний непотріб і підвиглядом промислової сировини завозився в Україну. Наприклад, справа«кислих гудронів» (відходів нафтопереробки), тисячі тонн яких у2001-2004 роках із території Угорщини були завезені на Львівщину, а звідти і вінші регіони держави. Ще більшого розголосу набула справа «преміксів»- речовин невідомого походження (вочевидь, суміші різних відходів, перемелениху порошок). Їх протягом 1999-2004 років з тієї ж Угорщини завозили в Україну.
ВУкраїні відбувається підміна поняття «стійкий» («сталий»)розвиток на саме сталий економічний розвиток. За визначенням Комісії ООН зісталого розвитку, його мета — задовольняти потреби сучасного суспільства, неставлячи під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.Теорія сталого розвитку є альтернативою парадигмі економічного зростання, якаігнорує екологічну небезпеку від розвитку за екстенсивною моделлю. Парадигма жсталого розвитку включає в себе вимоги до захисту довкілля, соціальноїсправедливості та відсутності расової, національної, соціальної та будь-якоїіншої дискримінації. Отже, виникає питання: яким чином українське суспільствомає вирішувати зазначені проблеми? Що робити, якщо уряд відмовляється провадитиполітику сталого, екологічно збалансованого розвитку? Відповідь очевидна — українці мають об’єднуватися в екологічні громадські організації і змушуватицентральну та місцеву владу поважати екологічні права громадян, а також дбатипро майбутнє громади і країни, яке напряму залежить від стану природногосередовища.[7]
Екологічнаполітика України за роки незалежності в цілому сформована. У березні 1998 рокуВерховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики угалузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпеченняекологічної безпеки». Цей документ на державному рівні проголосивдовгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем України.
Зароки нашої незалежності практично створено нове природоохоронне законодавство,яке включає Земельний (1992), Лісовий (1994), Водний (1995) кодекси та Кодекспро надра (1994), закони України «Про охорону навколишнього природногосередовища» (1991), «Про природно-заповідний фонд» (1992),«Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про твариннийсвіт» (1993), «Про екологічну експертизу» (1995), «Провикористання ядерної енергії та радіаційну безпеку» (1995), «Проповодження з радіоактивними відходами» (1995), «Про відходи»(1998), «Про рослинний світ» (1999) «Про зону надзвичайноїекологічної ситуації», «Про захист населення і територій віднадзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру» і «Прооб'єкти підвищеної небезпеки» (2000) та інші.[11]
Отже,екологічна неосвіченість є першопричиною поглиблення екологічної кризи вУкраїні. Українці мають об’єднуватися в екологічні громадські організації ізмушувати центральну та місцеву владу поважати екологічні права громадян.Екологічна політика України за роки незалежності в цілому сформована, практичностворено нове природоохоронне законодавство.

Висновок
Всвоєму дослідженні автор розкрив науковий розвиток поглядів на висунуту ним утемі проблему: «Екологычний рух: світовий досвід і українські реалії»,акцентуючи увагу на різносторонніх аспектах розвитку теорії екологічноїполітики. Деякі вчені в своїх роботах осмислюють суттєві ознаки сучасноїекологічної ситуації, проблеми збереження природи, управління екологічноюситуацією як раціонального природокористування та проблем екологічної політикиу контексті соціальної філософії. Інші ж науковці надають важливе значеннявирішенню екологічних проблем у різних галузях економіки.
Автортакож розкрив причини актуальності даної проблематики і необхідності їїподальшого наукового аналізу. Головним чином розробка цієї теми є важливоючерез можливість використання екологічного досвіду задля сукупної діяльностігромадян і громадських організацій, що спрямована на захист і реанімаціюприроди. Таким чином, аналізуючи вже наявний матеріал можна виділити загальнізакономірності, які допоможуть прогнозувати екологічне майбутнє та наслідки тихчи інших рішень та дій.
Дослідившиекологічну політику України автор робить висновок, що екологічний рух в Україніпройшов 3 основні етапи розвитку і після здобуття Україною державноїнезалежності у перших законодавчих актах Верховної Ради України булопроголошено нову стратегію природокористування та здійснення контролю надзабезпеченням екологічного суверенітету. Основним планом дій є розвитокекологічної свідомості та культури, які є необхідними умовами для подоланняглобальної екологічної кризи і відвернення глобальної екологічної катастрофи,яка загрожує підривом самих основ біологічного існування людини.
Глобальнізміни клімату та розгортання екологічної кризи вимагає об’єднання зусиль всьогоукраїнського суспільства. Авангардом запровадження політики сталого розвиткупоки що залишаються екологічні організації. Однак, щоб голос екогромадськостібув почутий, нас має стати значно більше. Всі українці, які турбуються про своїхдітей та їхнє майбутнє, мають якщо не створювати, то принаймні підтримувати їхвласною участю у різноманітних акціях, морально, а за можливості й матеріально.Запровадження енергозберігаючих технологій, ощадливе природокористування,боротьба зі сміттям та безпечне поводження з відходами, заборона генетичномодифікованих організмів та розвиток органічного сільського господарства,заборона винищення лісів і парків, збереження української землі — саме ці темимають стати головними під час спілкування політичних партій з громадами тагромадськими екологічними організаціями, які обстоюють інтереси пересічнихгромадян України.