--PAGE_BREAK-- У країнах з розвиненою ринковою економікою ринок державних цінних паперів виконує наступні функції:
• по-перше, з його допомогою здійснюється централізоване запозичення державою тимчасово вільних грошових коштів у комерційних банків, інвестиційних та фінансових компаній, різних підприємств і населення. Отримані таким чином грошові ресурси традиційно використовуються для не інфляційного фінансування дефіциту державного бюджету. Тобто, кошти, отримані від реалізації державних цінних паперів, дозволяють без інфляційно покрити дефіцит державного бюджету;
• по-друге, різні державні цінні папери активно використовуються при проведенні центральними банками грошово-кредитної політики. На практиці це означає регулювання за допомогою державних зобов'язань розмірів грошової маси, що знаходиться в обігу;
• по-третє, державні цінні папери, будучи надійними і ліквідними активами, застосовуються для підтримки ліквідності балансів фінансово-кредитних установ.
Таким чином саме державні цінні папери можуть стати основою для формування розвиненого вітчизняного фондового ринку в разі їх розміщення на умовах, що визначаються ринковою кон'юнктурою.
Загальна господарська та політична нестабільність обов'язково буде причиною значного коливання курсу державних цінних паперів. Це зробить їх одним з найбільш затребуваних товарів на фондовій біржі.
Ринки цінних паперів підрозділяються на первинний і вторинний, біржовий і позабіржовий.
Первинний ринок цінних паперів — це ринок, який обслуговує випуск (емісію) та первинне розміщення цінних паперів. Вторинний ринок є ринком, де виробляється купівля-продаж раніше випущених цінних паперів, характеризується операціями перепродажу цінних паперів.
З організаційних форм розрізняють біржовий ринок (фондова або валютна біржа) і позабіржовий ринок.
Позабіржовий ринок — сфера обігу цінних паперів, не допущених до котируванні на фондових біржах. На позабіржовому ринку розміщуються також нові випуски цінних паперів. Позабіржовий ринок організується дилерами, які можуть бути або не бути членами фондової біржі. Позабіржовий ринок цінних паперів проводиться за телефоном, телефаксом, комп'ютерних мережах. Він займається головним чином цінними паперами тих акціонерних товариств, які не мають достатньої кількості акцій або доходів для того, щоб зареєструвати (пройти лістинг) свої акції на який-небудь біржі. Позабіржовий ринок цінних паперів проводиться за телефоном, телефаксом, комп'ютерних мережах. Він займається головним чином цінними паперами тих акціонерних товариств, які не мають достатньої кількості акцій або доходів для того, щоб зареєструвати (пройти лістинг) свої акції на який-небудь біржі.
Операції з цінними паперами проводять фондові біржі (для паперів у валюті — валютні біржі) і інвестиційні інститути.
Фондова біржа являє собою організований і регулярно функціонуючий ринок з купівлі-продажу цінних паперів. Організаційно-фондова біржа представлена у формі господарюючого суб'єкта, що працює за ліцензією і займається обігом цінних паперів. Під зверненням цінних паперів розуміються їх купівля, продаж, а також інші дії, передбачені законодавством, що призводять до зміни власника цінних паперів. Біржа не є комерційним підприємством. Як господарюючий суб'єкт біржа надає приміщення для угод з цінними паперами, надає розрахункові та інформаційні послуги, дає певні гарантії, накладає обмеження на торгівлю цінними паперами і отримує комісійні від угод. Опції фондових бірж полягають у мобілізації тимчасово вільних грошових коштів через продаж цінних папери у встановленні ринкової вартості цінних паперів і у встановленні ринкової вартості цінних паперів.
Держава як правило, випускає цінні папери з метою залучення коштів для:
• фінансування поточного бюджетного дефіциту;
• погашення раніше розміщених позик;
• забезпечення касового виконання державного бюджету;
• згладжування нерівномірності надходження податкових платежів;
• забезпечення комерційних банків ліквідними резервними активами;
• фінансування цільових програм, що здійснюються місцевими органами влади;
підтримки соціально значимих установ і організацій.
Як вже раніше було сказано одним з напрямків покриття бюджетного дефіциту є залучення приватних коштів шляхом продажу державних цінних паперів. Однак слід зауважити що випуск державних цінних паперів є найбільш економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту порівняно з практикою запозичення коштів у центральному банку і залученням доходів від емісії грошей. Дійсно, використання кредитних ресурсів центрального банку звужує його можливості регулювання позичкового ринку і тому практично в усіх країнах з ринковою економікою встановлені обмеження на доступ уряду до цих ресурсів. Покриття дефіциту бюджету через емісію грошей призводить до надходження в обіг незабезпечених реальними активами платіжних засобів і пов'язане з інфляцією, розладом грошового обігу.
Уряд України, наприклад, в 1996 році за рахунок випуску внутрішніх державних позик планував профінансувати дефіцит держбюджету в розмірі 150 трлн. крб, тобто на 32,5%. Звичайно ж, масштаби залучення державою коштів шляхом емісії цінних паперів у різних державах далеко не однакові. Так, наприклад, в 1989 році в Італії співвідношення загального обсягу випущених цінних паперів і валовим внутрішнім продуктом становить 50,6%, в Японії — 40,4%, у той час як у Франції — 17,7%, а у ФРН — 16, 6%. [13]
Слід зазначити, що необхідність випуску боргових інструментів може з'явитися в зв'язку з потребою погашення раніше випущених урядом позик навіть без дефіцитності бюджету поточного року. Крім того, незалежно від наявності зазначених причин, в рамках одного бюджетного року нерідко виникають відносно короткі розриви між державними доходами і витратами. Вони зазвичай пов'язані з тим, що пік надходжень платежів до бюджету припадає на певні дати, встановлені для їх сплати і подання податкових декларацій, у той час як бюджетні витрати мають більш рівномірний розподіл за часом.
Випуск деяких видів державних цінних паперів може сприяти згладжуванню нерівномірності податкових надходжень, усуваючи тим самим причину касової незбалансованості бюджету. Наприклад, Казначейство (міністерство фінансів) Великобританії випускає іменні податково-депозитні сертифікати, які можуть за бажанням їх власників або в будь-який час бути повернені назад, або використані при сплаті податків. В останньому випадку за сертифікатами сплачуються підвищені відсотки, завдяки чому стимулюється інтерес платників до завчасному внесення сум податкових платежів і знижується ймовірність касових розривів між доходами і видатками бюджету.
Державні цінні папери можуть випускатися для фінансування програм, що здійснюються органами влади на місцях, а також для залучення коштів до позабюджетних фондів. Держава має право випускати не тільки свої власні цінні папери, а й давати гарантії за пайовою зобов'язаннями, що емітуються різними установами та організаціями, які на його думку заслуговують урядової підтримки. Такі часткові зобов'язання набувають статусу державних цінних паперів.
Фінансування державного боргу за допомогою випуску державних цінних паперів пов'язане з меншими витратами, ніж залучення коштів за допомогою банківських кредитів. Це пов'язано з тим, що урядові часткові зобов'язання відрізняють високою ліквідністю і інвестори зазнають набагато менше ускладнень при їх реалізації на вторинному ринку, ніж при перепродажі позик, наданих у позику державі. Тому державні цінні папери в країнах з ринковою економікою, як правило, є одним з основних джерел фінансування внутрішнього боргу
1.2 ЗАГАЛЬНІ УМОВИ ВИПУСКУ ТА РОЗМІЩЕННЯ
В економічно розвинених країнах державні цінні папери відіграють значну роль у фінансуванні державних витрат, підтримці ліквідності банківської системи, розвиток економіки в цілому.
Витрати держбюджету, що перевищують доходи, можна фінансувати і за рахунок кредиту, взятого державою у центрального або комерційних банків. Однак, як показала світова практика, кредити на ці цілі використовуються рідко, оскільки вимагають від держави великих витрат на оплату високих відсотків,які перевищуютьвитрати на емісію цінних паперів. Крім того, самі банки зацікавлені видавати короткострокові кредити під вищі відсотки. Емісія грошей для покриття витрат державного бюджету також небажана, оскільки це призводить до розладугрошового обігу та інфляції.
Таким чином, найбільш прийнятним варіантом фінансування витрат державного бюджету є випуск державних цінних паперів. Традиційно з їх допомогою вирішуються такі завдання.
Фінансування поточного дефіциту бюджету. Така необхідність виникає у зв'язку з можливими розривами між державними доходами і витратами: надходження до бюджету зазвичай припадають на певні дати, а витрати розподіляються більш рівномірно.
Погашення раніше розміщених позик. Потреба в емісії державних цінних паперів для даної мети виникає і при бездефіцитності державного бюджету.
Згладжування коливань при вступі податкових платежів до бюджету (усунення касової незбалансованості бюджету).
Забезпечення комерційних банків та інших кредитно-фінансових інститутів ліквідними і високоліквідними резервними активами. У ряді країн для цієї мети використовувалися короткострокові державні цінні папери. Вкладаючи в випускаються урядом боргові зобов'язання частину своїх ресурсів, кредитно-фінансові установи отримують дохід у вигляді відсотка.
Фінансування власних програм місцевих органів і капіталомістких проектів, а також залучення коштів до позабюджетних фондів.
Державні цінні папери, що випускаються центральним урядом і місцевими органами влади з метою мобілізації грошових ресурсів, бувають двох типів: ринкові цінні папери і неринкові державні боргові зобов'язання.
Ринкові цінні папери вільно звертаються і можуть перепродаватися іншим суб'єктам після їх первинного розміщення. До них відносяться: казначейські векселі, різні середньострокові облігації (ноти) та довгострокові державні боргові зобовязання.
Неринкові державні боргові зобов'язання призначені для розміщення головним чином серед населення. Вони не можуть вільно переходити від одного власника до іншого. Ці цінні папери є особливо ефективними в умовах розвитку ринку цінних паперів.
Первинне розміщення державних цінних паперів здійснюється з допомогою посередників. Серед останніх чільнеположення займають центральні банки, які не тільки організовують роботу щодо розміщення нових позик, а й у ряді випадків самі набувають великі пакети урядових боргових зобов'язань. У деяких державах ці функції виконують міністерства фінансів, а в більшості країн з розвиненою економікою в якості посередників при первинному розміщенні державних цінних паперів можуть виступати комерційні та інвестиційні банки, банкірські будинки. Разом з тим у ряді держав існують заборони на участь у якості посередників комерційних банків.
Основними способами розміщення державних цінних паперів є: аукціони, відкритий продаж, індивідуальне розміщення.
Аукціонна форма первинного розміщення цінних паперів характерна для більшості країн з розвиненою економікою. Подібним шляхом реалізуються короткострокові боргові зобов'язання, а в окремих державах — середньострокові і довгострокові.
Потенційні покупці заздалегідь подають заявки організаторам аукціону із зазначенням обсягу цінних паперів, які вони хотіли б придбати з урахуванням що міститься в заявці ціни. При цьому участь в аукціоні може бути на конкурентній і неконкурентної основі.
Відкритий продаж державних цінних паперів здійснюється за допомогою посередників (агентів), якими можуть виступати центральний банк або інші кредитно-фінансові інститути (в основному інвестиційні банки). Ця процедура триває протягом тривалого періоду (від декількох тижнів до декількох місяців), умови продажу публікуються заздалегідь.
При індивідуальному розміщенні міністерство фінансів з доручення уряду веде переговори з великими інвесторами про одержання кредиту під випуск боргових зобов'язань. Обговорюються умови отримання кредиту (обсяг випуску, процентна ставка тощо).
Емітентами державних цінних паперів можуть бути не тільки центральні, а й місцеві органи влади (муніципальні боргові зобов'язання).
Ринкові державні цінні папери вважаються найбільш надійними і ліквідними, тому активно продаються на вторинномуринку.
2.1. Український ринок державних цінних паперів
Відповідно до Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» центральні і місцеві органи влади мають право випускати два типи цінних паперів: облігації внутрішньої позики та казначейські зобов'язання. А відповідно до указів Президента України випускаються облігації зовнішньої позики.
Державні облігації внутрішньої позики.
Державні облігації широко використовуються урядами країн як інструменти залучення позикових коштів для фінансування поточного бюджетного дефіциту та обслуговування державного боргу. У більшості країн внутрішні державні облігації займають найважливішу частину в інструментальній структурі державного боргу.
У розвинених країнах, як правило, практично вся заборгованість держави втілена в цінних паперах, які випускаються для внутрішнього і зовнішнього ринку. Емітуючи цінні папери, держава виступає на фінансових ринках в ролі позичальника, причому на ринку цінних паперів державні структури — такі, як міністерства фінансів — є найбільшим позичальником.
Велика частина цінних паперів, що емітуються державами, розміщена на їх внутрішніх ринках. В, наприклад, у світі на внутрішні державні боргові цінні папери припадають на 95% від загальної суми заборгованості, а на зовнішні, відповідно — лише 5%.
Правда, в Україні останнє співвідношення принципово відрізняється від середніх світових пропорцій. У структурі прямого державного боргу, оформленого цінними паперами, на внутрішні папери доводиться лише 38.5%, а на зовнішні облігації, відповідно — 61.5%.
Крім того, внутрішні державні облігації займають, у переважній більшості країн, і основну частину національних ринків цінних паперів з фіксованим доходом. Якщо взяти групу країн з формою економікою, до яких належить і Україна, то тут у 2000 році державні боргові цінні папери становили в середньому 64%, а боргові цінні папери приватного сектора — 36%, від сукупного обсягу внутрішнього ринку цінних паперів з фіксованим доходом. [13]
У середньому у світі найбільшу частину облігацій, випущених на внутрішніх ринках, утримують банки. Проте, в багатьох країнах з форму економіки, ключовими інвесторами у внутрішні боргові цінні папери стали такі інвестори, як пенсійні фонди і страхові компанії.
Внутрішні державні облігації, як правило, є менш ризикованим фінансовим активом в даній країні. З точки зору обов'язковості виконання, інструменти внутрішнього ринку державних запозичень є менш жорсткими зобов'язаннями. Їх невиконання не означає таких серйозних негативних наслідків для кредитного рейтингу держави, як дефолт за міжнародними облігаціями та іншими зовнішніми борговими інструментами. Так, наприклад, дефолт за кредитами МВФ, Світового банку і більшості єврооблігацій автоматично тягне за собою крос-дефолт по всіх зобов'язаннях.
Як правило, номінальна вартість внутрішніх державних облігацій виражається в національній валюті. Відносна довгостроковість робить внутрішні державні цінні папери зручним інвестиційним інструментом для портфельних інвесторів з довгостроковими зобов'язаннями в національній валюті.
Важливо відзначити і те, що ринки більшості державних цінних паперів — це ринки оптові, тобто що пригнічують інвесторами на яких виступають великі інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії, банки, корпорації), а не приватні інвестори.
Особливо привабливою для цієї групи інвесторів можуть бути довгострокові державні облігації, оскільки це може надавати їм можливість збалансувати за термінами свої довгострокові пасиви з такими ж довгостроковими активами.
Початок утворення в Україні ринку внутрішнього державного боргу можна вважати 1994 рік, коли в уряді з'явилося чітке розуміння необхідності створення механізмів не емісійного покриття дефіциту бюджету, і коли почала формуватися нормативна база.
Перший випуск українських державних облігацій був здійснений в березні 1995 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 586 від 23 серпня 1994 року «Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1995 року».
Перший аукціон з розміщення державних облігацій, в якому брали участь 11 комерційних банків, проводився 10 березня 1995, другий і третій — відповідно 11 і 18 квітня. На цих аукціонах було розміщено облігацій на загальну суму емісії 1 трлн крб. (10 млн. грн.) Під високу дохідну ставку і залучено коштів до бюджету на суму 1187,2 млрд. крб.
Ринок ОВДП почав по справжньому швидко зростати з 1996 року. У цей період спостерігається значна трансформація структури покриття бюджетного дефіциту — заміни кредитів НБУ на позики через ринок державного боргу. При цьому залишається значний дефіцит бюджету. Позики здійснювалися практично за рахунок короткострокових інструментів (в основному до 1, максимум 1,5 р.). Протягом цього періоду номінальні прибутковості значно знизилися, а реальні залишилися на досить високому рівні. Серед інвесторів, крім банків, починають з'являтися нерезиденти. Їх частка поступово збільшується і досягає в 1997 році 70% від розміщених облігацій. [11]
Влітку 1997 року в портфелях іноземних інвесторів знаходилося 50% ОВДП. Приплив іноземного капіталу супроводжувалася ревальвацією гривні, зростанням валютних резервів НБУ. Але, вчасно не обмеживши приплив іноземного капіталу, уряд допустив помилку. Чи не розвинувши достатньої бази внутрішніх інвесторів, воно поставило себе в залежність від динаміки світових фінансових ринків.
Реальні ставки прибутковості на ринку ОВДП у період його бурхливого розвитку були сильно високими, що з одного боку сприяло залученню досить великих коштів від нерезидентів, а з іншого — призвела до великого навантаження на бюджет у вигляді витрат на обслуговування боргу за ОВДП.
Все це призвело до того, що існування ринку ОВГД виявилося недовгим, а результати його функціонування за 1995 — вересень 1998 року — дуже негативними для України. Починаючи з 1998 року, основним покупцем на аукціонах стає Нацбанк. Якщо в 1997 році НБУ закупив приблизно 14% річної емісії ОВДП, то в 1998 році його участь виросла до 52%. На початку серпня НБУ мав у своєму портфелі близько 60% ОВДП, нерезиденти — по 20%. [12]
У серпні — вересні 1998 року було здійснено декілька переходів ОВДП. Найбільш вдалими були конверсії для нерезидентів, оскільки вони мали значно кращі умови.
Головним результатом конверсії ОВДП резидентів (великих комерційних банків) була поява нового інструменту — конверсійних ОВДП (КОВДП) — на суму понад 687 млн. грн. за номіналом. У цей період ринок, як такої, фактично зникає. Практично єдиним покупцем ОВДП стає НБУ.
Після прийняття в травні 1999 року Закону «Про Національний банк України», НБУ втратив право купувати ОВДП безпосередньо на первинних аукціонах, але залишилася можливість здійснення цього через вторинний ринок або робити це через банки, рефінансуючи їх на відповідну суму.
Період реструктуризації державних боргових зобов'язань перед комерційними кредиторами закінчився в квітні 2000 року масштабної реструктуризацією різни зовнішніх українських облігацій на суму 2,6 млрд. дол. Приблизно в цей же період почалися розмови про необхідність відродження ринку внутрішнього боргу.
22 березня НБУ стверджує «Положення про порядок здійснення установами банківської системи операцій на ринку ВОГЗ», а 10 квітня Кабінет Міністрів приймає постанову «Про випуск ОВДП 2000 року». Перший аукціон відбувся вже 11-13 квітня. На них було залучено 1,2 млрд. грн. За офіційними даними випуск викупив один з найбільших банків. [1]
Причиною ж таких поспішних дій Уряду була необхідність здійснення 14 квітня грошової виплати на 220 млн. дол. в рахунок накопичених відсотків власників зовнішніх облігацій. Після цього протягом 2000 року обсяги операцій на первинному ринку ОВДП були дуже невеликими.
Значною подією на ринку внутрішніх державних облігацій стала повна реструктуризація портфеля ОВДП Нацбанку у вересні 2000 року — були випущені так звані процентні ОВДП (ПОВДП) на загальну суму 9,56 млрд. грн. Саме вони стали основними інструментами вторинного ринку в 2001 — 2002 році.
31 січня 2001 Уряд приймає нову постанову (№ 80) про ОВДП. Згідно з ним на ринку з'явилися державні цінні папери з новими назвами — короткострокові державні облігації (КДО) і середньо термінові державні облігації (СДО). Перші — дисконтні інструменти з періодом обігу до року; інші — з квартальними купонами та періодом обертання від 1 до 5 років. Відповідно до цієї постанови були також збільшений номінал однієї облігації — з 100 до 1000 грн. Залучені кошти на первинному ринку на тяжінні цього періоду перебували на досить низькому рівні, за винятком епізодичних сплесків (особливо в грудні, коли Уряду терміново необхідно було закривати дірки в бюджеті). [6]
У 2002 року Мініну, в основному за рахунок підвищення прибутковості, вдалося розмістити випуск середньо термінових облігацій (СДО). Це було 11 липня. Випуск СГО був розміщений на 80 млн. грн., Терміном у 1,5 років, під прибутковість в 14%. Мінфін намагався збільшити терміни інструментів, ці спроби були вдалими тільки в липні і в серпні 2002 року (частково за рахунок підвищення прибутковості).
У травні 2003 року вдалося залучити 165 млн. грн. під середню прибутковість 9,2% на середній термін у 25,9 місяців. Протягом літа 2003 року середній термін розміщення ОВДП склав приблизно 14 -17 місяців, але обсяги залучення були дуже скромними, поступово знижувалися, і склали всього 46 млн. грн. [11]
Незначне збільшення обсягу залучених коштів у вересні було здійснено завдяки розміщенню 2 вересня 1,5 літніх СГО на 50 млн. грн. Обсяги залучення в жовтні і листопаді ще виросли, склали 117,5 млн. грн. і 89,7 млн. грн. відповідно. Основним стимулюючим фактором купівлі середньострокових облігацій комерційними банками була й залишається можливість отримання під них рефінансування в НБУ
Спроби продовження термін позик тривають і досі.
У листопаді 2002 року в постанову № 80 були внесені зміни і в грудні на ринку з'явилися два нових види ОВДП: довгострокові державні облігації з достроковим погашенням і амортизаційні довгострокові державні облігації. Разом вони стали відомі як ДДО. Зміною в постанові № 80 введені так само і ДЦВ зі змінною ставкою доходу (індекс інфляції плюс 2 процентних пункти), але цей тип облігацій не отримав ніякого попиту на аукціонах у грудні 2002 року. Тому, зараз цей тип облігацій, передбачені нормативно базою (для них існують основні умови випуску), але вони до сих пір не були випущені і у зверненні їх немає.
Повний термін обігу ДДО становить 5 -5,5 років. Вони були випущені на відносно велику суму (1,3 млрд. грн.), Але розміщені переважно не ривкових методами, при цьому основними покупцями виступили великі системні банки, в першу чергу Ощадбанк.
Як вже було сказано, в кінці серпня 1998 року в результаті конверсії були випущені так звані КОВДП (конверсійні облігації внутрішньої державної позики) на загальну суму 687 млн. грн. Вони були випущені шістьма серіями рівного обсягу термінів на 3-5,5 років. Остання погашення КОВДП відбулося 27 лютого 2004 року. [11]
Найбільший обсяг на ринку займають ПОВДП, які були випущені у вересні 2000 року в результаті реструктуризації облігаційної боргу Уряду перед НБУ. В даний час в обігу перебувають приблизно на 7,53 млрд. грн. за номіналом, строком погашення то кількох тижнів до 7 років. [1]
Особливістю ПОВДП є те, що вони мають плаваючу процентну ставку, прив'язану до індексу споживчих цін, при цьому номінальна вартість не індексується залежно від інфляції.
Фактично, протягом 2001 — 2002 рр… ПОВДП були майже винятковим інструментом, який Нацбанк використовував для проведення операцій на відкритому ринку. Починаючи з 2003 року, ПОВДП не продаються взагалі і знаходяться виключно у власності НБУ. [12]
Крім облігацій, що випускаються на ринку, в обігу перебувають так само вже існуючі облігації, випущені в 1998 і 2000 рр… Таким чином, якщо виключити КОВДП та ПОВДП, на 1 вересня 2004 р. в обігу знаходяться внутрішні державні облігації:
• короткострокові державні облігації (КДО)
• середньострокові державні облігації (СДО)
• довгострокові державні облігації (ДДО) в тому числі:
o ДДО з достроковим погашенням
o амортизаційні ДДО.
Міністерство фінансів дисципліновано виконує свої зобов'язання з погашення та виплат відсотків по державних облігаціях, проте реального успіху в розвитку ринку ОВДП до цих пір досягти не вдалося: ринок залишився недостатньо прозорим, а практично відсутня конкуренція, навіть на первинному ринку.
Безпосереднім позичальником на ринку внутрішнього боргу України виступає Міністерство фінансів, яка діє від імені Уряду (Кабінету Міністрів України). [1]
Мінфін проводить первинні аукціони з розміщення ОВДП щовівторка. Аукціон з розміщення КМО проводиться щотижня у вівторок, а аукціони з розміщення СДО проводяться кожного місяця в першу, і подальшу повну тиждень у вівторок, сплата коштів — на наступний день. [1]
Проводяться аукціони Нацбанком — генеральним агентом Мінфіну з випуску і погашення ОВДП.
З 7 серпня 2003 функціонування первинного ринку початок регламентуватися новим нормативним документом Нацбанку, який був узгоджений з Мінфіном. Прийняття цього документа трохи відчистив стару нормативну базу, за рахунок скасування де-не-будь старих положень, але принципово мало, що змінилося в технології функціонування первинного ринку. [1]
Судячи з офіційною заявою, в найближчому майбутньому не слід очікувати будь-яких істотних змін у політиці Мінфіну на ринку внутрішньої державної обороту.
В Україні в 2001 р. основним покупцем ОВДП виступив Пенсійний фонд України. Він викупив біля 70% від загального обсягу розміщення ОВДП у 2001 р. (близько 800 млн. грн.). Частина комерційних банків склав біля 20%, а велика частина цих 20% припадала на Ощадний банк. Решта облігації (10%) придбала ще одна державна структура — Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. [12]
У 2002 — 2004 рр… картина мабуть трошки змінилася у бік системних банків, оскільки у Пенсійного фонду в цей період було менше вільних коштів, ніж у 2001 р. Але це не є особливо важливим, оскільки суть від цього не змінюється. Портфелі ОВДП Українських інвестиційних фондів і страхових компаній є дуже невеликими.
Фізичні особи і нерезиденти, на даний час, на ринку практично відсутня (а якщо і є, то точно тримають зовсім незначні пакети).
Що стосується нерезидентів, постанову КМУ і НБУ 1996 року, вимагає здійснення нерезидентами операцій з ОВДП виключно через уповноважені комерційні банки.
Державні облігації зовнішньої позики.
Розвитку ринку міжнародних облігацій сприяло багато факторів, серед яких слід виділити велике зростання випусків боргових цінних паперів урядами країн з метою фінансування значних бюджетних дефіцитів, а також скорочення обмежень на рух капіталів між країнами.
Взагалі, міжнародними облігаціями вважаються облігації, які розміщуються на закордонних ринках. Залежно від ринків, на яких розміщуються міжнародні облігації, їх можна розділити на такі види: єврооблігації, іноземні облігації і глобальні облігації.
Найчастіше дану класифікацію обмежують першими двома пунктами. Глобальні облігації — це, в принципі, гібрид двох перших видів інструментів.
Єврооблігації — це середньо-і довгострокові облігації, які випускаються урядами країн, муніципальними та корпоративними позичальниками та розміщуються за допомогою міжнародного синдикату за межами, як країни-емітента, так і країни, у валюті якої вони деноміновані. Єврооблігації є найбільш поширеним видом міжнародних облігацій.
Значно менш поширені так звані іноземні облігації. Вони випускаються і розміщуються емітентом у певному іноземній державі у валюті даної держави за допомогою синдикату з даної держави. Емітент зобов'язаний дотримуватися правил та інструкцій, передбачених органами влади країни, де здійснюється випуск. Тому іноземні облігації відрізняються від звичайних «внутрішніх», як правило, режимом оподаткування, методом розміщення, об'ємом розкриття інформації, обмеженнями на круг потенційних покупців. Найбільш відомим та великим регіональним ринком іноземних облігацій є, ринок іноземних облігацій у США.
продолжение
--PAGE_BREAK--