Міністерство освіти інауки України
Тернопільськийнаціональний педагогічний університет
імені ВолодимираГнатюка
Кафедра філософії
та економічної теорії
Контрольна робота
на тему:
„Розвиток науки наУкраїні ”
План
Вступ.
1. Наука як продуктивна сила суспільства.
2. Закономірностірозвитку науки та її функції.
3. Тенденції сучасної науки на Україні.
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
XXстоліття — це епоха науково-технічної революції, століття прориву в ядро атомай у відкритий космос, синтезу органічних речовин, проникнення в геном, пізнаннямеханізмів поводження живих систем, століття інтеграції знань і комплексногорішення науково-практичних задач.
Заминуле сторіччя відбувся неймовірний підйом наукової думки людства, що набулазовсім новий напрямок розвитку — повна комп'ютеризація, Всесвітня павутина. Алезворотним боком видатних відкриттів стали величезної моці руйнування,наприклад, від ядерних вибухів. Наука породила цілий вузол протиріч.
Підвищення ролі наукив суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знаньпро науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають стимулюючи поглибленнядосліджень сфери науки в більш повному обсязі в єдності усіх її сторін. Такийаналіз науки передбачає звернення до її виникнення та розвитку.
Передісторія науки,поява наукового знання сягає своїм корінням в глибоке минуле. Становлення наукипов'язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли бувнагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх урізних видах практичної діяльності.
Метою нашогодослідження є спроба з’ясувати принципи та фактори впливу на розвиток наукиУкраїни.
В своїй роботі ми неставимо завдання дати аналіз всього ходу історичного розвитку науки на Українів усій повноті та цілісності. Швидше всього, мета — показати, що розвитокнаукового знання передбачає участь специфічної філософської детермінації.Виявлення механізму цієї детермінації вимагає звернення до історії науки іфілософії.
1. Наука якпродуктивна сила суспільства
Наука у сучасному суспільстві є соціальнимінститутом, який забезпечує вироблення, накопичення знання, їх використання упрактичній діяльності. З огляду на таке розуміння науки як суспільногоявища, виділяють кілька площин цього феномена.
Наука розглядається як одна з форм суспільної свідомості, оскільки вона виробляє уявлення про явища ізакони реального світу, які оформлені у вигляді емпіричного і теоретичногознання. Це дані про предмети навколишнього світу, суспільні процеси, явища,події, про закони і принципи вивчення об’єктів, про форми та способи їхпізнання. В результаті такої аналітичної діяльності формується узагальненезнання у формі окремих філософських висновків і світогляду в цілому. Такимчином, наука — це результат діяльності,сума набутих на даний момент знань, що у своїй сукупності створюють ціліснукартину світу.
Оскільки наукова діяльність є невід’ємноючастиною процесу пізнання людиною оточуючого світу, вона є складовою духовної культури суспільства і характеризується "… доцільноорганізованою творчою діяльністю по постановці, вибору та розв’язанню проблемдуховного і практичного освоєння світу".
Наука має свої специфічні особливості, якізабезпечують для неї центральне місце серед інших форм суспільної свідомості.Вона відрізняється об’єктивністю характерних для неї форм відображеннядійсності, тобто відносною істинністю знання, а також засобами їїцілеспрямованого досягнення, які узагальнені у понятті«раціональність».
Поняття «наука» пов’язане із діяльністю, спрямованою на одержання нового знання проприроду, суспільство і мислення. З огляду на цей аспект говорять і проіндивідуальну науково-дослідну роботу, і про систему такої роботи у певному науковомуосередку, установі, регіоні, державі, світі, тобто про певній вид суспільного розподілу праці.
Наукова діяльність здійснюється у певнихнапрямках, що дозволяє забезпечити більш ґрунтовне дослідження оточуючого нассвіту. У зв’язку з цим термін «наука» використовують для позначення галузі знань, наприклад, педагогіка як наука — це галузь знань, предметом якої є процес навчально-виховного впливу наособистість, його результат, норми оптимальної організації взаємодії між йогоучасниками.
Наука як соціальний інститут включає в себе "… вчених з їхнімизнаннями, здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією праці,всю сукупність знань, які є передумовою, засобами або результатами науковогодослідження, наукові установи з їх лабораторно-експериментальним устаткуванням,науково-дослідні програми творчої діяльності, методи і методикунауково-дослідної роботи, понятійний апарат, мережу наукової інформації,систему підготовки і атестації кадрів, форми функціонування і використання всіхнагромаджених знань".
Як соціальний інститут, наука є формою спільної діяльності, яка передбачає інтеграцію її учасників у відносноавтономні наукові спільноти. Різновидами наукової спільноти є науковідисципліни, наукові галузі та наукові школи.
Специфічна форма організації досліджень, якапередбачає об’єднання груп вчених навколо визнаного лідера з метою засвоєння таподальшої розробки його ідей — це наукова школа. Відінших форм дослідницької діяльності наукова школа відрізняється поєднаннямпроцесів одержання і накопичення інформації з підготовкою спеціалістів, тобтопередачею професійної компетентності від одного покоління до іншого. Існуваннянаукової школи та спільна і скоординована діяльність її членів сприятливовідбивається на формуванні наукового досвіду, на швидкості та ґрунтовностіформування нового покоління науковців. Для наукової школи характерною є єдністьтеоретичних поглядів, методологічного підходу та інших конгнітивних(пізнавальних) характеристик, відносно високий рівень соціальної інтеграції,який підтверджується особистим науковим авторитетом лідера даної науковоїшколи, стійкий доступ до джерел наукового спілкування (спеціальні видання,конференції).
Наука як форма спільної діяльності такожпередбачає соціальний контроль за обміном індивідуальними чи колективниминауковими досягненнями. В основі цього процесу лежать наукові комунікації (неформальні — приватні бесіди, листування таформальні — спеціалізовані професійні видання, публічні форуми) і структури (фундаментальні дослідження, прикладні дослідження тарозробки, впровадження), які стають фундаментом диференціації науковогоспівтовариства на спеціалізовані професійні групи — галузі науки.
Іншою стороною такої диференціації є наукова політика — зміст, процес і результат формування підсистемиуправління наукою, яка є надбудовою над процесом переносу наукових досягнень упрактику і забезпечує їх регуляцію у відповідності із певними державними абосуспільними пріоритетами.
Рівень розвитку науки обумовлює рівень розвиткусуспільства. її перетворення у безпосередню виробничу силу сприяє розв’язаннюгострих національних і глобальних проблем (таких, наприклад, як продовольча іенергетична), розширенню перспектив економічного та соціального прогресусуспільства. Особливе місце у цьому процесі відіграє освіта, оскількиформування всебічно розвиненої особистості та підготовка висококваліфікованихспеціалістів є важливим фактором соціально-економічного вдосконалення танауково-технічного прогресу, постійного оновлення всіх сфер життєдіяльностісуспільства.
Перетворюючись у провідний фактор розвиткусуспільного виробництва, наука стає основним рушієм докорінних якісних перетвореньвиробничих сил, що є сутністю науково-технічної революції. Як довготривалийпроцес науково-технічна революція обумовлена науково-технічним та соціальнимфакторами. Перший пов’язаний із успіхами природничих наук (відкриття електрона,створення теорії відносності та квантової механіки тощо), із революційнимизрушеннями у техніці (застосування електрики у виробництві, винайдення радіо,народження авіації, оволодіння атомною енергією, виникнення кібернетики).Другий фактор пов’язаний із різким ростом фінансування науки та збільшеннямкількості науково-дослідних установ, створенням у багатьох країнах системидержавного фінансування науки. У зв’язку з цим посилюються безпосередні зв’язкиміж наукою та практикою, прискорюється впровадження наукових розробок.
Для сучасного етапу науково-технічної революціїхарактерними є:
1) формуваннянової структури суспільного розподілу праці, у якій наука стає однією ізпровідних ланок;
2) перетвореннянауки у безпосередню виробничу силу в результаті поєднання науки, техніки івиробництва;
3) докорінне перетворення всіх основнихелементів виробничих сил — предмета праці, знарядь праці та самого працівника;
4) зростання інтенсифікації процесу виробництва;
5) впровадження комп’ютерних технологій, якізмінюють функцію і місце людини у процесі виробництва і застосовуються вуправлінні цим виробництвом, у організації дозвілля тощо.
Соціальне значення науково-технічної революціївизначається об’єктивними можливостями, які вона створює для рядусоціокультурних процесів: зміни змісту і характеру праці, подоланнясуперечностей між соціально різнорідними її видами, зростання рівня культури (втому числі загальної та спеціальної освіти) населення, посилення взаємодіїнаук, зростання ролі гуманітарного знання тощо. Наслідки науково-технічноїреволюції виходять за національні рамки і потребують спільних зусиль світовоїгромадськості, в тому числі, і наукової. Особливого значення набуває розвиток інформаційних*технологій, посилення ролі інформаційної діяльності у соціальному управлінні, інформатизаціїсуспільства. Про вплив науки на суспільство свідчить той факт, що рівеньостаннього визначається не тільки матеріальними витратами на його утримання,ефективність планування і управління державою, станом «людськогофактора», але й рівнем розвитку науки, загальної та професійної освіти.
Між наукою і суспільством існує і зворотній зв’язок.Високорозвинена держава, зокрема, сприяє розвитку науки в цілому і її галузей.На окремих етапах суспільного розвитку особливого значення набувають ті чи іншійого сфери, які потребують пріоритетної уваги з боку суспільства. Зокрема, наетапі становлення України як самостійної держави особливо важливим було виявитиці галузі соціально-економічної діяльності, щоб забезпечити її стабільнийпрогресивний розвиток. Такими галузями практичної та наукової діяльності моглистати металургійна промисловість, літакобудування, легка промисловість таенергетика. Нажаль, ці можливості не були вчасно і достатньо використані. Вданому випадку мало місце неналежне врахування однієї із найважливіших умовзабезпечення даної форми зв’язку — скоординованості між специфічнимиособливостями науки і пануючими суспільними нормами.
Як специфічна галузь діяльності, наука єпредметом спеціальної соціологічної дисципліни — соціології науки, а також прикладних досліджень, пов’язаних зформуванням наукової політики, розв’язанням завдань управління у даній галузі.
2.Закономірності розвитку науки та її функції
Підвищення ролі науки всуспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знаньпро науку. Аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку.
Становленнянауки пов’язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли бувнагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різнихвидах практичної діяльності.
Характеристикунауки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання– знання заради самого знання – і в досягненні його бачить вищу мету людськоїдіяльності. Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивнуоснову виникнення філософського дослідження науки, а необхідність танеминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.
Подальшийрозвиток науки привів до синтезу органічного поєднання теоретичних і емпіричнихметодів дослідження. Такий тип наукового пізнання характерний для науки Новогочасу.
Промисловареволюція призводить до розвитку капіталізму і виникнення науки нового типу –вона починає перетворюватися в безпосередню продуктивну силу суспільства.Загалом, в історичному генезисі науки можна виділити три основних періоди.
1. Переважноособистісно-світоглядна орієнтація науки: від її виникнення до Галілея іНьютона. Основною метою наукової діяльності в соціальному плані було формуваннязагального уявлення про світ і місце в ньому людини.
2. Переважнотехнологічна, матеріально виробнича орієнтація науки: починаючи з XVII ст. і досучасності. Технічна орієнтація науки була за результатами революційною як длятехніки, так і для самої науки. Техніка стає “певною силою знання” і все більшезалежить від успіхів наукових досліджень. Наука стає фактором виробничогопроцесу, який у свою чергу стає сферою її застосування. В цьому аспекті івиражається сутність нової цільової орієнтації науки, нового історичного етапуїї розвитку.
3. Орієнтація на розвитокінтелектуального творчого потенціалу особистості (сучасний етап). В ходінауково-технічного прогресу інтелектуальний, духовний розвиток людей стаєпровідним фактором зростання матеріального виробництва.
Розвиток науки в сучасномусуспільстві спричиняє “вертикальну” інтеграцію науки – тенденцію до всебільшого зближення науки з практикою, а в зв’язку з цим – до зближення міжфундаментальними і прикладними науками. Відбуваються суттєві зміни в науці яксистемі знання, поглиблюються процеси диференціації та інтеграції науковогознання.
Результатом диференціації єпоява окремих теоретичних систем і виділення їх у самостійні галузі науки ізсвоїм предметом, мовою і методом. Диференціація наукового знаннясупроводжується його інтеграцією, що являє собою не просто об’єднання існуючихсистем у щось єдине, не суму знань, досягнутих різними науками, а прагнення впроцесі взаємозв’язку запозичити один у одного і методи, і мову, щобзастосувати їх для вивчення свого об’єкта. Інтеграція шляхом перенесенняметодів і мови науки є одним із показників глибокої єдності сучасного науковогознання.
Інтеграція охоплює чітковідокремлені одна від одної науки і означає процес, пов’язаний зпідпорядкуванням окремих наук, що виділяються, цілісній структурі концептуальногокаркасу висхідного знання. Тенденція до інтеграції наук відображаєуніверсальний характер руху матерії та її основних атрибутів – простору, часу,причинності, можливості і дійсності та ін. Інтеграція і диференціаціядіалектично взаємопов’язані. Диференціація виступає як форма виділення новихконцепцій із знання, що стало традиційним, причому стара концепція можевиступати як хронічний випадок нової із збереженням її значення для певногокола явищ. Але в процесі диференціації розвиваються теорії, які починаютьнаближатися між собою, формуючи загальний концептуальний апарат і сприяючидальшому синтезу знання. Суміжні галузі різних наук зливаються, утворюючи новідисципліни. Так виникає нова наука, що виділяється із старої.
Саме діалектичний синтезстановить зміст зростаючого взаємозв’язку наук, а інтеграція виступає як формацієї взаємодії. Особливу роль виконує філософія, яка володіє універсальнимкатегоріальним апаратом і пронизує все інтелектуальне поле сучасних базиснихнаук.
Інтегративні потенції першза все виявляються у використанні принципів загального зв’язку явищ іматеріальної єдності світу. Разом з тим і інші принципи, закони та категоріїфілософії відіграють істотну роль в інтеграції наук про природу і суспільство,оскільки вони на загальному рівні відображають істотні взаємозв’язки міжатрибутами та властивостями матерії, між буттям та свідомістю.
Філософія, з одного боку,узагальнює інтегративні тенденції в окремих науках, а з другого, — виконуючиметодологічні функції пізнання, здійснює як синтез знання в окремих науковихдисциплінах, так і “зовнішній” синтез між дисциплінами та їхніми основнимипідрозділами.
Філософія, що є ядром такихінтегративно-загальнонаукових форм пізнання, як методологія, світогляд, науковакартина світу безпосередньо через них справляє великий вплив на зближення наукпро природу і суспільство, на розвиток техніки.
Розвитокбудь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є латентною, вонапочинається з виникнення «зародкових» робіт, роль яких встановлюється,звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза — періодпочаткового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується«вибуховим» зростанням інформації при менш швидкому зростаннікількості авторів. У третій фазі — період експлуатації ідей — галузь стаєдоступною для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікаційпомітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. В цей період у данійгалузі можуть зародитися «гарячі точки», які з часом відділяються віднеї і перетворюються в самостійні галузі досліджень. Четверта фаза названаперіодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники.Далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузідосліджень.
Розуміннянауки як системи знання цілком правомірне, оскільки її функцією є пізнання. І,звичайно, такий підхід до науки може бути цілком придатним для логіки науки.Але його обмеженість відразу виявляється, як тільки підійти до науки як доскладною явища, спробувати з'ясувати її закономірності і соціальні функції, щовідіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальніфункції, наука включається в процес розвитку як його інтегруючий фактор, а цілісуспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функціїнауки носять об'єктивний характер і визначаються суспільними потребами.
Зточки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична,прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а йперетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства.Відкриваючи об'єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука сприяєрозвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практичнафункція науки тісно пов'язана з гносеологічною.
Пізнавальнаі практична функції науки зумовлюють одна одну, виступають в діалектичнійєдності. Разом з тим, пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей,і, отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.
Різнігалузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою. Технічнінауки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне виробництво, тому вонимають прикладне значення. Природничі і гуманітарні науки переважно виконуютьпізнавальну роль.
Усучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функціїнауки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагаютьпередбачити спрямованість розвитку дійсності.
Засвоєннялюдиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома ваганауки в духовному житті суспільства надзвичайно зростає. Наука сприяєформуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань іспецифічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції всуспільстві.
Вреальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємопов'язані,ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. В процесі своєї історіївони постійно змінювались, принципово змінювалась і сама наука, розуміння їїпредмета і мети.
3. Тенденціїсучасної науки на Україні
Довгийчас в літературі домінувало уявлення про науку як про систему знання. Притакому підході вона мала таку структуру: факт, закон, проблема, ідея, гіпотеза,теорія тощо. Подібне розуміння науки містить у собі елемент істини, алеабсолютизація системи наукового знання унеможливлює з'ясування сутності науки.На сучасному етапі розвитку, коли виявилася невідокремленість наукового знаннявід процесу його отримання, точка зору на науку як на систему знання уявляєтьсяоднобічною.
Альтернативоюцій точці зору є розуміння науки як особливої форми діяльності. Прихильникитакої концепції акцентують увагу на реальному аспекті науки – на науковійдіяльності. Проте і тут не можна уникнути однобічності. Зосереджуючись напроцесі виробництва наукового знання, прибічники цієї точки зору абстрагуютьсявід розгляду структури пізнання, вважаючи, що структуру науки складаєсукупність етапів пізнавальної діяльності.
Протеі таке розуміння не виявилося кінцевим пунктом теоретичного осмислення науки.Йому на зміну прийшло розуміння науки як особливого процесу пізнання,складовими якого є пізнавальна діяльність, об'єкти, засоби та результатипізнання.
Розглянутаеволюція теоретичного розуміння науки пов'язана в основному з їїлогіко-гносеологічним аналізом. При цьому соціальна природа науки,соціально-культурна зумовленість її розвитку спеціально не досліджуються. Нинірозрив між логіко-гносеологічними і соціально-культурними аспектами наукипоступово ліквідується, а дослідження її соціальної детермінації становить своєріднийметодологічний фокус рефлексії над наукою, що пов'язано зі зростаннямсоціальної ролі науки і соціальною відповідальністю вченого за результати своєїдіяльності.
Відзначимо,що розуміння принципу соціальної детермінації пізнання теж зазнало суттєвихзмін. В літературі тривалий час панувала точка зору, згідно з якою суспільніпотреби безпосередньо визначають розвиток науки. Безумовно, така традиція ґрунтуєтьсяна реальних фактах. Проте безпосередня соціальна обумовленість науки є швидшевинятком, ніж загальним правилом. Справа в тому, що не всі цілі науковогопізнання безпосередньо задані суспільними потребами. Вони часто є результатомвнутрішнього розвитку науки. Якщо принцип соціальної детермінації науки зводитилише до безпосередньої зумовленості цілей наукової діяльності, то він втратитьстатус всезагальності та необхідності. Виникає наступна дилема: або принципсоціальної визначеності науки не є всезагальним, або його слід тлумачити більшшироко, ніж безпосередня зумовленість цілей наукового пізнання. Якщо ранішеакцентували увагу лише на соціально-культурній зумовленості розвитку пізнання,то нині — на адаптації наукового знання в тому чи іншому соціально-культурномусередовищі.
Важливоютенденцією розвитку науки є її подальша інтеграція. У цьому зв'язку уявляєтьсяпринциповою екстраполяція синтетичних процесів у науці та змісту знання напізнавальні засоби вираження і перетворення цього знання. Тут маються на увазіне лише спроби побудови загальної теорії систем. Не менш важливі ті зміни, яківідбуваються у сучасній методології науки. Вони характеризуютьсявзаємопроникненням, зближенням ідеалів природничо-наукового і гуманітарногознання. Істотною є і переорієнтація дослідницького інтересу з питання «якпізнавати?» на метапроблему «для чого пізнавати?» Інакше кажучи,важливим регулятором інтегративних процесів сучасної науки стають ціннісніаспекти.
Однієюз найважливіших тенденцій розвитку сучасної науки є орієнтація на людину.Проблема людини, її ролі та місця у сучасному світі нині набула гострогосоціального змісту. Вона знаходиться у центрі теоретичного дослідження цілогокомплексу наук: філософії, соціології, психології, біології, медицини,економіки, ергономіки тощо.
Важливуроль в орієнтації науки на людину відіграє розробка таких категорій, якуніверсальність і проективність, самодостатність і цілісність. Максималюдського буття розкривається через абсолютне і вічне, універсальність — черезконкретно-загальне, проективність — через категорію практики, самодостатність — через саморух і категорію субстанції. Принцип цілісності та світового порядкуреалізується через категорію закономірності та необхідності, доцільності тагармонії. Настанова на людиномірність буття передбачає категоріальний статуспоняття суб'єкта і розглядає людину як особливий світ (соціум).
Неменш суттєвим є виникнення нових наук (ергономіка, теорія гри) і поява новихгалузей у старих науках (конструктивістська математика, логіка практичнихміркувань тощо), що зумовлено людською діяльністю.
Щеоднією важливою тенденцією розвитку наукового пізнання є його технологічнеспрямування. Розвиток творчих здібностей людини стає потребою суспільноговиробництва. Подолання дихотомії технологічної та культурної функції науки — одна із особливостей сучасного наукового знання. Технологічне застосуваннязнання тією мірою, якою воно одночасно виступає як процес розвитку людини, єкультурним феноменом. Але неправомірно ототожнювати технологізацію науки зреалізацією її культурної функції. Результатом цього процесу є підвищенняпродуктивності суспільної праці не через розвиток техніки, а як наслідокзростання її культури.
Збігтехнологічної та культурної функції науки веде до взаємоперетворення зовнішніхі внутрішніх чинників наукового розвитку. Проблеми, які виникають увиробництві, адресовані науці не як зовнішні цілі, а як мета культурної людини,що перетворює світ. Це положення не виключає логіки самостійного розвиткунауки. Якщо наука виникла в результаті відокремлення духовних потенцій відматеріального виробництва і тривалий час була лише функцією останнього,реагуючи на його запити, то зараз самі ці запити і навіть цілі галузівиробництва конституюються завдяки іманентному розвиткові науки.
Розглядвзаємозв'язку науки і виробництва орієнтує дослідження не на минуле, а намайбутнє, тобто на створення людиною свого власного світу. А це накладає свійвідбиток і на розвиток самої людини. Вона повинна формуватися не як«частковий» робітник, а як універсальна, цілісна особистість.Розуміння науки в контексті людської діяльності веде до необхідності визнаннявнутрішньої соціальної зумовленості пізнання не лише суспільства, але іприроди. Звідси випливає, що пізнання світу водночас є самопізнанням людини, і,за логікою самої інтенції пізнавальної діяльності, воно містить у собісоціальний і гуманістичний сенс.
Гуманізаціянауки — тривалий процес. Незважаючи на потужні інтегративні тенденції, щовикликані науково-технічною революцією, зв'язки між природознавством ісуспільствознавством мають переважно зовнішній характер. Більше того, навітьвсередині однієї і тієї самої сфери природознавства вузька спеціалізаціярозділяє вчених стіною некомпетентності. Наукова діяльність значною мірою маєчастковий характер та виступає у формі спільної праці. Навіть проблеми, яківиникають на межі наук, ведуть до створення нових наукових дисциплін відповіднодо галузевого принципу їх структурування. Водночас стрімке зростанняінтегративних процесів свідчить, що вже на сучасному етапі галузевий принципперестав відповідати провідним тенденціям розвитку науки і виробництва.Відсутність необхідної гнучкості стає перешкодою на шляху науково-технічногопрогресу. Вузька спеціалізація і відсутність органічного взаємозв'язкуприродознавства і гуманітарних наук мають негативний вплив на розвиток науки вцілому.
Нинівтілення наукового знання в практику є односпрямованим процесом. Зворотнийзв'язок малоефективний. Саме це є причиною того, що в практику інколивтілюються не ті знання, які їй дійсно потрібні, а ті, які впроваджуються легшеі простіше. Цим пояснюються невміння і небажання більшості«виробничників» орієнтуватися на нові досягнення науки. Ситуаціяускладнюється ще й тим, що знання, яке має бути втілено в практику, носитькомплексний характер, тобто воно ґрунтується на різних, іноді взаємовиключнихідеалах раціональності.
Істотноюперешкодою на шляху успішного впровадження наукового знання в практику єкомандно-адміністративний метод управління. Він ефективний лише в екстремальнихситуаціях, проте, ставши нормою життя, він не тільки негативно впливає напідлеглих, а й дезорієнтує мислення керівництва. Такий керівник втрачаєвідчуття реальності, сприймає бажане за дійсне. Цьому сприяють і підлеглі.Неможливість виконання фантастичних прожектів штовхає їх на шлях фальсифікаціїданих, підтасовки цифр, відвертого обману. Тому демократизація всіх сферсуспільного життя, атмосфера творчого діалогу — запорука наукового вирішенняусіх нагальних проблем.
Усучасну епоху переважає інтенсивний розвиток прикладного знання, який ґрунтуєтьсяна його технологічному застосуванні, а не екстенсивний. Водночас обидвапараметри складають єдиний процес розвитку науки: кожний наступний рівень нашихуявлень дозволяє більш чітко окреслювати межі застосування тих чи іншихнаукових положень, а процес уточнення їх сфери істинності у багатьох випадках ведедо поглиблення змісту нашого знання.
Однієюіз цілей науки є передбачення можливих майбутніх змін об'єктів, у тому числі йтих, які відповідатимуть майбутнім типам практики. Для цього проводятьсявідповідні наукові розвідки, результати яких можуть знайти своє застосування упрактиці майбутнього. Конструювання бажаної реальності характерно не лише дляфундаментальних, але і для прикладних досліджень.
Висновки
Як специфічна галузь діяльності, наука єпредметом спеціальної соціологічної дисципліни — соціології науки, а також прикладних досліджень, пов’язаних зформуванням наукової політики, розв’язанням завдань управління у даній галузі.
Розвитокбудь-якої галузі науки має чотири фази. Перша фаза є латентною, вонапочинається з виникнення «зародкових» робіт, роль якихвстановлюється, звичайно, тільки при подальшому історичному аналізі. Друга фаза— період початкового оформлення і розвитку ідей. Вона характеризується«вибуховим» зростанням інформації при менш швидкому зростаннікількості авторів. У третій фазі — період експлуатації ідей — галузь стаєдоступною для освоєння ширшому колу авторів. Кількість авторів і публікаційпомітно зростає, але темпи цього зростання знижуються. В цей період у данійгалузі можуть зародитися «гарячі точки», які з часом відділяються віднеї і перетворюються в самостійні галузі досліджень. Четверта фаза названаперіодом насичення: галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники.Далі можливий розпад на декілька галузей або зникнення як самостійної галузідосліджень.
У сучасну епоху переважає інтенсивний розвиток прикладногознання, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а неекстенсивний. Водночас обидва параметри складають єдиний процес розвитку науки:кожний наступний рівень наших уявлень дозволяє більш чітко окреслювати межізастосування тих чи інших наукових положень, а процес уточнення їх сфериістинності у багатьох випадках веде до поглиблення змісту нашого знання.
Список використаної літератури
1. В.О. Вихрущ. Методологія та методика наукового дослідження.– Тернопіль, 2004. – 224с.
2. Кедров Б.М. О современной классификации наук: основные тенденции в её эволюции // Вопросы философии. – 1990. – №10. – С. 85-103.
3. Кратний словарь по социологии / под общей ред. Д.М.Гвишиани, Н.И. Лапина. – М.: Политиздат, 1988. – 479с.
4. Україна ХХІ століття: стратегія науки // Освіта. – 1992.
5. Кохановський. Філософія науки: підручник для ВНЗ. – К.:Освіта, 1994. – 360с.