Київськийнаціональний університет імені Тараса Шевченка
Філософськийфакультет
Напрям«філософія»
Основираціоналізму Р.Декарта
Виконала
Студентка 2-го курсу
Заочного відділення
Капченко Олесі Леонідівни
Науковий керівник
Доктор філософських наук
Аляєв Генадій Євгенійович
Київ– 2008
ЗМІСТ
ВСТУП
1. РаціоналізмНового часу. Принцип сумніву Декарта
2. «Нованаука» Декарта
3. Метафізика і механіка у Декарта
4. Дослідження тіла і душі
ВИСНОВКИ
ВСТУП
Актуальність
На межі XVI-XVIIу Європі виник особливий період. Це був час перемоги нових економічнихвідносин, реалізації нових наукових і технічних ідей, становлення науки яккультурного феномену. Це була епоха Нового часу. І для становлення нової наукиНового часу була необхідна нова філософія. Її творцями заслужено вважають двохвидатних науковців, які стали на перехресті середньовічної науки та сучасної:Френсіса Бекона (1561-1626) та Рене Декарта (1596-1650). Основною ознакою новоїфілософії мали стати проблеми методології, і вони розроблялись Рене Декартом вруслі його методу наукового пізнання, раціоналістичного методу.
Раціоналізм якпевна філософська орієнтація і стилістика мислення виступав домінуючою лінієюрозвитку філософії, ще починаючи від Платона, проте особливого розвитку віннабув у пізніші часи, епоху Просвітництва, з властивими їй установками нарозумність і природну впорядкованість світу, наявність у ньому внутрішньоїлогіки та гармонії, переконаннями у здатності розуму пізнати цей світ іоблаштувати його в розумних межах. Усе дійсне розумне, усе розумне дійсне(Гегель). І постійно раціоналізм звертається до метафізичної проблематики зпошуками сутності, істини, межових субстанціональних основ сутнього,фундаментальних структур буття і свідомості, трансцендентальних умов можливостідосвіду та ін.
Вужче раціоналізмтрактується як цілісна гносеологічна концепція, яка вважає розум якнайголовнішу форму і джерело пізнання. Період формування такої філософії –Новий час, а саме епоха Просвітництва, коли працювали Р.Декарт, Б.Спіноза,Лейбніц та інші. Саме з Декарта, хоча він і працював під впливом Сократа,Платона, Аристотеля, Августина і інших, і розпочинається той вплив математикита природознавства на філософію. У цій епосі розум різко протиставлявся досвідуі почуттям, на чолі поступово ставала відмова від можливості отриманнянаукового знання через об’єктивні спостереження. Не заперечуючи ролі досвіду ічуттєвого пізнання як механізмів зв’язку розуму із світом, представникираціоналізму були переконані, що лише розум є джерелом наукового знання,виступаючи одночасно і критерієм його істинності. При цьому сам розум(раціональність) трактувався як особлива, універсальна, всезагальна і необхідналогічна система, яка оформлюється у вигляді кодексу правил, що визначаютьлюдську здатність пізнавати світ і створювати достовірні знання. Сама цяздібність видавалась вродженою.
Неістинні знаннябули наслідком впливу на людську душу її емоційного і вольового начал, ціпристрасті спотворюють істину на потребу почуттям і невірно сформульованимволею цілям і завданням.
Декарт виявивсебе у багатьох сферах науки. В історії математики він відомий перш за всепринципом математичного природознавства і створенням алгебраїчної арифметики.Він ввів буквенні символи, позначивши останніми буквами латинського алфавіту(x, y, z) змінні величини, ввів нинішнє позначення степені, заклав основитеорії рівнянь. Поняття числа і величини, які раніше існували окремо, такимчином стали об’єднаними. У своїй математиці він прагнув поєднати арифметику ігеометрію грецьких філософів. Історичне значення Декартової геометрії в тому,що тут був відкритий зв’язок величини і функції, що перетворило математику,ввів застосування алгебраїчних методів до геометричних об’єктів, обґрунтувавнеобхідність системи прямолінійних координат, створив аналітичну геометрію, якаоб’єднує геометричні і арифметичні величини.
Значний вкладДекарт зробив у формування оптики, відкрив закон заломлення світлового променяна межі двох різних середовищ, що надзвичайно вплинуло на удосконаленняоптичних приладів, а відповідно і на астрономію та навігацію.
Філософські,математичні, оптичні та інші розробки Декарта виявилися актуальним для багатьохгалузей науки навіть не своїми окремими здогадами, роздумами чи дослідженнями.Найбільшим його здобутком виявився запропонований метод розвитку нової людини,нової науки, Нового часу, сама методологія пізнання, розподіл реальності насуб’єкта і об’єкта, нові можливості арифметичної алгебри. Проте найбільшимметодологічним кроком виявився винайдений гносеологічний метод сумніву якнеобхідна здатність мислення, як єдине достовірне джерело пізнання.
Така широта охоплених галузей науки і знань вимагає більш детального ознайомлення із вихідними принципами, ходом роздумів Декарта та їх результатами, які вилились у доволі цілісну методологію Нової науки.
Мета — проаналізувати особливості раціоналізму Рене Декарта і виявити основні його елементи
Об’єкт – філософсько-методологічні погляди Рене Декарта
Предмет – основи раціоналізму Рене Декарта
Завдання:
1. Охарактеризувати особливості епохи Нового часу та передумови появи поглядів Рене Декарта
2. Виявити сутність принципу сумніву та його впливу на формування методу Декарта.
3. Проаналізувати методологічні особливості «нової науки» Декарта
4. Означити наслідки дії раціоналістичного методу Декарта на метафізику пізнання та онтологію.
1. РАЦІОНАЛІЗМНОВОГО ЧАСУ. ПРИНЦИП СУМНІВУ ДЕКАРТА
Раціоналізм (ratio– розум) як цілісна система гносеологічних світоглядних настанов формувався в17-18 ст. в так звану епоху Просвітництва як результат «торжества розуму»- розвитку математики і природознавства. Джерела цієї епохи прийнято шукати щеу давньогрецькій філософії, наприклад, Парменід розрізняв знання «поістині» (отримане через розум) і знання «по думці» (отримане врезультаті чуттєвого сприймання. Культ розуму Просвітництва намагався вирішитизапитання, як знання, отримане в процесі пізнавальної діяльності, набуваєоб’єктивного, всезагального і необхідного характеру. Одним із шляхом розумів нацією проблемою було применшення ролі відчуттів і сприймання, через якіреалізується зв’язок із світом, який, безсумнівно, призводить відрив відреального об’єкту пізнання, і звернення до розуму, як єдиного наукового джерелазнання. Саме так Декарт почав реалізовувати ідеї раціоналізму.
РаціоналізмДекарта виник у дусі часу. Свої твори Декарт написав в 20-40-хх роках ХVII ст.,але виявити їх зміст неможливо без урахування грандіозних змін в європейській(перш за все у західноєвропейській) історії в період Відродження, якийрозпочався в Італії вже в ХIV ст.., а до кінця ХV – початку ХVІ став ужезагальноєвропейським явищем. Це був час успіхів ранньо буржуазної культури, якабула представлена надзвичайно багатою творчістю гуманістів. Ранньо буржуазна посвоєму соціальному походженню культура гуманізму концентрувалась у містах, інароджувалась як антипод культурі феодальній, переважно сільській, іззастійно-ієрархічного суспільства. Ідеологічною основою для цього суспільствабула християнська релігії з її чисельними догмами, які так чи осмислювались усхоластичних філософських системах і побудовах. Гарячим прихильникомнауково-технічного прогресу, який пришвидшувався буржуазними перетвореннями ібув однією з основних сторін нової культури, неодноразового оголошував себе іДекарт.
Виробничі успіхив це ранній, мануфактурний період розвитку капіталізму в країнах ЗахідноїЄвропи сприяли розвитку наукових досліджень і застосуванню природничо-науковихзнань і у виробничій діяльності, і в інших сферах (мореплавання, військовасправа та ін.). Як ніколи доти наука стала виробничою силою у новій культурі.Гурти вчених-гуманістів поступово перетворювались у гуртки математиків іприрододослідників. Можливість практичного застосування наукових відкриттівзвертала до науки погляди правителів і буржуа. В Англії та Франції виниклиофіційно визнані товариства вчених – прообрази нинішніх академій наук.
У той період уФранції відмічалась гостра боротьба проти традиційного авторитету церкви іцерковної моралі, одночасно виявлялась гостра реакція на ці події. Релігійна,політична і філософська полеміка відбувалась у всіх вищих колах країни. Цимзаймались і вчені, і теологи, і літератори, і юристи, і чиновники. В центріуваги були суперечливі запитання апологетики, дебати проводились як всерединірозколотого католицького табору, так і між захисниками католицизму, з однієїсторони, і їх реальними чи уявними неортодоксальними опонентами, з іншої. Основнимикнигами стали Біблія (Священне писання, яке розглядалось як одкровенняпозаприроднього Бога) та метафорична «книга природи» (книги, збірноїпоглядів давньогрецької культури, не існує). Це було революційно післярелігійних «воєн» і інквізицій Середньовіччя
Такий спосібзвернення до двох джерел набув великої популярності у передових філософів епохиВідродження, які були зацікавлені головно у дослідженні природи. Декарт, ще неставши на цей шлях, уже з молодих літ прагнув до такої науки, яка зачерпуєфактаж досліджень із «книги природи». Він не приймає схоластичноївченості, яку переповнювало багато опусів, зміст яких був все більш і більшнесумісним з запитами життя. Разом з тим прагнення Декарта шукати істину ввласній свідомості виражало інтелектуальну зрілість людини Нового часу – посвоїй соціальній суті вже головним чином буржуазної людини, яка вважала, щохоча духовне життя суспільства неможливе без Священного письма, істина пізнанняприроди і самої людини може лежати лише на шляхах їх дослідження і самостійнихроздумів. Пізнання «книги світу» і здобування істини у власнійсвідомості виявились надзвичайно тісно пов’язаними одне з одним.
Декарт, якпредставник про-католицього напряму, все ж був на боці скептиків, що івиразилось у його радикальному сумніві, який згодом виразився у методі Декарта.Такий сумнів є не просто руйнівним, його ціль не в тому, щоб знищити довіру дознання (як у скептиків), а в тому, аби очистити знання від усіх сумнівних інедостовірних елементів. Така скептична критика Декарта є нічим іншим, ніжметодом радикального очищення.
Декарт продовживту принципову лінію, яка виражала ледве на найголовніший змістсоціально-філософської думки гуманістів попередніх віків. Їх опозиціясхоластичній філософії і феодально-теологічному світогляду в якостінайважливішого свого компоненту включала положення про природну рівність усіхлюдей, про однаковість людської природи. Це надісторичне поняття при усій йогоабстрактності стало для більшості гуманістів і їх послідовників теоретичнимстержнем критики ієрархізму феодального суспільства. Декарт не сформулювавжодних соціально-філософських концепцій, проте він вважав, що прогрес культуриможливий лише в тому випадку, якщо знаннями будуть володіти не лише пануючікласи. Такі знання – це природничонаукові галузі, оскільки саме з ним Декарт пов’язувавне лише прогрес людського суспільства, але і справу удосконалення самоїлюдської природи.
Для Декарта булиблизькі думки часу про об’єднання теоретичного пізнання з практичниммистецтвом, яке мало за ціль удосконалення природи і покращення життя людини. Гуманістичнафілософія, поставивши епохальну проблему втілення царства людини в реальному,земному житті (на відміну від небесного життя душі у християнській схоластиці),пов’язувала її з більш глибоким розумінням самої людини, і з пізнанням її, сприятиїї подальшому розвитку. Схожість цих ідей визначалась самим часом, тодішньоюепохою. Один з друзів Декарта Д’алібер, наприклад, мріяв створити за свої коштишколу мистецтв і ремесел, де робітники змогли б, не відволікаючись від свогощоденного ремесла, у вільний час удосконалюватись в теоретичних знання. Багатотеоретичних питань, якими займався Декарт, приваблювали його саме тим, що відвирішення цих питань залежало виконання важливих практичних задач.
Думки Декарта проперетворення науки і перші кроки до втілення цієї ідеї не випадково виникли уГолландії. Саме спосіб життя її суспільних класів (Буржуазна революція1566-1609 рр), природа і історія країни сприяли ходу думок саме в такомунапрямку. У Голландії були опубліковані основні книги Декарта: «Правиладля слідування розуму», «Роздуми про метод», «Первоначалафілософії» та ін. У них геній Декарта виразився завдяки тим дослідам іроздумам, які охоплювали не лише область філософії, але і майже всі знання проприроду.
Пізніше зрозвитком ідей дуалістичного підходу, вчений заслужено став одним із тихреволюціонерів, зусиллями яких і була створена наука нового часу, утворювавсяновий тип суспільства і людини, який і виразився як в соціально-економічномужитті, так і в ідеології епохи. Ідея про те, що на істину з більшою імовірністюможе наштовхнутись окрема людина, ніж цілий народ, наочно показало життя цьогофранцузького філософа і математика, засновника «нової філософії».Відштовхуючись від власного «принципу очевидності» (інтуїції), вінекстраполював її на нову культуру, наголошуючи, що будь-яке знання не можнаприймати за істинне, якщо воно не пізнане з очевидністю, це знання може бутиперевірене за допомогою природного «світла розуму». Декарт вважав, щоцей розум – не порожній, він з самого початку містить у собі вічні і необхідніістини, на які і орієнтується при здійсненні логічних операцій виведення ідоведення. Але для того, аби розум міг створювати нові ідеї, йому необхіднещось, що можна покласти за основу, що володіє настільки зрозумілою істинністю,що не буде викликати сумніву. Включення в роздуми розуму ідей і суджень, такимчином, можливе лише тоді, коли вони представляються розуму настільки ясно ічітко, що це не може дати жодного приводу для сумніву в їх достовірності.
У трактаті «Правиладля слідування розуму» Декарт намагався показати шлях розвитку цього «світларозуму», аби його носій, досягнувши певного ступеню досконалості,мистецтва, зміг відкрити, «винайти» і осягнути із самого способуудосконалення розуму шлях пізнання Істини. Це, відповідно, правила як прийоми,нормативи. Але в той же час – це правила методологічні, характерні для Новогочасу: істина невідома попередньо, її необхідно відкрити, винайти за допомогоюметоду, знаряддя, яким може скористатись будь-хто, незважаючи на розвиток йогорозуму, для успішного вирішення завдання – ввести ключове, принципово новерозділення на тих, хто пізнає і незалежний від них об’єктивний світ самихречей, які можуть бути пізнані. Звідси береться і суб’єкт-об’єктнепротиставлення у Декарта.
Для розвиткурозуму Декарт розробив цілу низку правил:
- «Ціллюнаукових занять повинне стати спрямовування розуму таким чином, аби він виносивміцні і істинні судження про усі предмети, які зустрічаються»
- «Потрібнозайматись лише такими предметами, про які наш розум здається здатним досягнутибезсумнівного і достовірного пізнання»
- «Впредметах нашого дослідження потрібно відшуковувати не те, що про них думатьінші чи що ми думаємо про них самі, але те, що ми ясно і очевидно можемовстановити чи надійно дедукувати, оскільки знання не може досягнуте по-іншому»
- «Методнеобхідний для відшуковування істини» … «Краще зовсім не думати провідшуковування будь-яких істин, ніж робити це без якогось методу.». «Ніколине сприймати за істину те, що брехливе і досягати пізнання всього»
- «Весьметод полягає в тому порядку і розміщенні того, на що спрямовано вістря розуму зціллю відкриття якоїсь істини. Ми суворо дотримуємось його, якщо будемопоступово зводити темні і смутні положення до більш простих а потім прагнути,виходячи з інтуїції найпростіших, підніматись по тим же сходинкам до пізнанняусіх інших»
- «Длятого, аби відділяти найбільш прості речі від складних і дотримуватись при цьомупорядку, необхідного у ряді речей, в якому ми безпосередньо виводимо якісь істиниз інших істин, які із них є найбільш простими і як відносяться від них інші:далі, ближче чи однаково».
- «Длязавершення знання потрібно те, що відноситься до нашого завдання, разом іокремо оглянути послідовним і неперервним рухом думки і охопити достатньою іметодичною енумерацією»
- «Якщосеред речей зустрінеться якась одна, яку наш розум не може охопити, достатньозрозуміти, то потрібно на ній зупинитись і не досліджувати інші, які ідуть занею, утримуючись від даремної праці»
- «Потрібнозвертати вістря розуму на найбільш незначні і прості речі і довго зупинятись наних, доки не звикнемо чітко і ясно бачити в них істину»
- «Длятого, аби зробити розум проникливим, необхідно вправляти його у дослідженніречей, які уже знайдені іншими, і методично вивчати усе, навіть найбільшнезначні мистецтва, але особливо ті, які пояснюють чи передбачають порядок»
- «Післятого, як ми засвоїмо декілька простих положень і виведемо з них якесь інше,корисно оглянути їх шляхом послідовного і неперервного руху думки, обдумати їхвзаємостосунки і чітко уявити одночасно найбільшу їх кількість, завдяки цьомунаше знання зробиться більш достовірним і наш розум набуде більшого кругозору».
- «Нарештіпотрібно використовувати усі допоміжні засоби інтелекту, уяви, почуттів і пам’ятіяк для чіткої інтуїції простих положень і для вірного порівняння того, щошукаємо з уже відомим… так ще і для того, аби знаходити ті положення, якіповинні бути порівнювані між собою; тобто, не потрібно нехтувати жодним іззасобів, які знаходяться у підпорядкуванні людини».
- «Колими добре розуміємо питання, потрібно звільнити його від усіх непотрібнихуявлень, звести його до найпростіших елементів і розбити його на таку жкількість можливих частин через енумерацію».
- «Сказаненеобхідно віднести і до реальної протяжності тіл; цю протяжність потрібноповністю уявити у вигляді простих фігур, таким чином воно робиться більшзрозумілим для інтелекту»
- «Частотакож корисно малювати ці фігури і надавати їх зовнішнім почуттям для того, абитаким чином нам було легше зосереджувати увагу нашого розуму»
- «Щож стосується речей, які не вимагають на даний момент уваги нашого розуму, хочаі необхідних для висновків, то краще зображати їх у вигляді скорочених, аніжповних фігур. Таким чином пам’ять не буде нам зраджувати і разом з тим думка небуде розпорошуватись, аби втримати в собі ці зміни, в той час, як вона зайнятавиведенням інших.
- »Зустрівшитруднощі, потрібно їх проглядати прямо, не звертаючи увагу на те, що деякі з їхтермінів відомі, а деякі невідомі, і інтуїтивно слідувати вірним шляхом по їхвзаємній залежності".
- «Черезцей метод роздумів потрібно знайти стільки величин, виражених двома різнимиспособами, скільки невідомих термінів ми допускаємо в якості відомих, для того,аби прямо оглянути ускладнення, оскільки таким чином ми будемо мати стільки жпорівнянь між двома різними термінами».
- «Віднайшовширівняння, потрібно здійснити пропущені нами дії, жодним чином не користуючисьмноженням, коли буде доцільно ділення».
- «Якщоє багато таких рівнянь, їх усіх необхідно звести до одного, а саме до того,члени якого займуть меншу кількість ступенів в ряді неперервно пропорційнихвеличин, відповідно якому вони і повинні бути розміщені по порядку».[ДекартР. Избранные произведения. М. Госполитиздат. 1950, с.79-160.]
Обдумуючи ідеюнової організації суспільства і життєдіяльності людини, Декарт ставить істиннезнання необхідністю і для пізнання, і для втілення в практичному житті. Те, щораніше відбувалось стихійно, він хотів поставити предметом свідомої і цілеспрямованоїволі, яка керується принципами розуму. Людина повинна контролювати історію увсіх її формах, розпочинаючи від будівництва міст, державних інститутів іправових норм, і доходячи до науки. Наукове знання повинне бути побудоване якєдина система того, що раніше виглядало лише зібранням випадкових істин.Основою (точкою відліку) такої системи повинне стати найбільш очевидне ідостовірне твердження (своєрідна істина в останній інстанції). Таким висловом є«мислю, отже існую». «Евдокс. Отже, оскільки ти не можезаперечувати свої сумніви, але, навпаки, явно сумніваєшся, причому настількиявно, що не можеш сумніватись у своєму сумніву, то істинно, що ти, щосумніваєшся, існуєш, причому це настільки істинно, що більше ти в цьомусумніватись не можеш» [Декарт Р. Разыскание истины посредствоместественного света// Декарт Р. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1989. — Т.I. — С.154-178–с.165 — С.166].
Декартівськийсумнів був породжений особливим методом дискутування ще у філософських класахшколи Ла-Флеш, де навчався філософ. Усі положення він намагався попередньоузгодити, звівши їх до одного аргументу, але настільки міцного, що йогозаперечити було надзвичайно складно. Розроблений детальніше у пізніші часи,сумнів був покликаний Декартом знести попередню, традиційну культуру івідмінити попередній тип свідомості, аби тим самим розчистити грунт дляпобудови нової будівлі – культури раціональної по самій своїй суті.Антитрадиціоналізм – альфа і омега філософії Декарта. Така нова наука, новараціональна культура могла бути побудована лише за допомогою логічної дедукції,виходячи із аксіоматичних настанов, отриманих методом сумніву.
Виходячи ізпопередньої філософії, заперечуючи її, будучи, таким чином, антитрадиціоналістом,сам Декарт визнавав, що одночасно, він спирався на неї. Декарт переконаний, щостворення нового методу мислення вимагає міцної основи. Така основа можливалише в самому розумі, в його внутрішньому першоджерелі – самосвідомості. Cogitoergo sum (мислю, значить існую) – це базовий принцип раціоналізму Декарта [ДекартР. Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истинув науках// Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 – c.269]. Цейаргумент передбачає переконання у перевазі розуму над чуттєвим, не простопринцип мислення, а суб’єктивно пережитий процес мислення від якого неможливовідділити власне мислячу людину. Але висуваючи це судження як самоочевидне, вініде слідом за Августином Блаженним, полеміка якого з скептицизмом античностівказала на неможливість засумніватись, принаймні, в існуванні самої особи, якасумнівається (так Декарт доводив безсумнівність людського «Я»). Тутвиявляється спільність у розумінні онтологічної значимості «внутрішньоїлюдини», яка отримує своє вираження у самосвідомості. Сама категорія самосвідомості,яка відіграє центральну роль у новій філософії, була по-суті не знайомаантичності, адже значимість свідомості – це продукт християнської цивілізації. Таі самосвідомість у Декарта як принцип ще не набуло повної автономії –істинність вихідного принципу як знання ясного і чіткого гарантовано у Декартанаявністю Бога, всемогутньої істоти, яка вклала у людину природне світлорозуму. Самосвідомість вважається Декартом вихідною точкою для будь-якогоіншого знання. Із таких роздумів аксіоматично виростала будівля наукифранцузького мислителя.
2. «НОВАНАУКА» ДЕКАРТА
Декартові сумнівиі відмова від усіх визначень виходять не з передумов принципової неможливостііснування цих визначень. Принцип Декарта, згідно якого необхідно у всьомусумніватись, він висуває не як ціль, а лише як засіб. Це Для нього чуттєваочевидність як основа, принцип достовірності пізнання неприйнятна. Це і є засібтворення нової науки.
Традиційна наука,яка передувала Декарту, в його очах виглядає, ніби давнє місто із хаотичноюзабудовою, нехай місцями і гарною, але в цілому непрактичною, неочевидною інеадекватною. Це змушує вченого підійти до створення нового методу розвиткунауки, який зробить людей «хазяїнами природи».
Можливості цієїнауки для людини доцільні лише після розробки відповідної гносеології. Декартвважав, що:
- потрібнобути впевненим, що усі зовнішні почуття, оскільки вони складають частини тіла,хоча ми і застосовуємо до об’єктів через дію, відчувають лише пасивно;
- післятого, як зовнішнє відчуття приведене об’єктом до руху, сприйнята фігурамоментально передається іншій частині тіла, яка називається «загальниммісцем чуття», до того ж так, що жодна сутність не переходить реально зодного місця на інше.
- «загальнемісце чуття» діє на фантазію чи уяву так само, як штам на віск,закріплюючи фігури чи ідеї, які приходять до нас від зовнішніх почуттів чистимиі безтілесними.
- рухомасила (самі нерви) мають свій початок у мозку, де знаходиться уява, збуджуєрізними способами, подібно, як зовнішнє відчуття збуджує «загальне місцечуття»
- сила,через яку ми безпосередньо пізнаємо речі, є чисто духовною, яка відрізняєтьсявід усього тілесного не менше, ніж кров від кісток, чи рука від ока.
Для нової науки Декартрозробив єдиний науковий метод. «Загальним методом для отриманнядостовірного знання повинна бути здійснювана по зразку математики дедукція, абовисновок шуканих істин із інших істин, достовірно встановлених і відомих»[Асмус В.Ф. Декарт. – М.: Государственное издательство политическойлитературы Госполитиздат, 1956. – 371 с. – с.163]. Під методом він розумівточні і прості правила, суворе дотримання яких завжди перешкоджає прийняттюневірного за істинне. Це обов’язково повинне без надмірних розумових зусиль,поступово і неперервно збільшувати знання, досягаючи такого стану, коли розумпізнає усе те, що для нього було недосяжним. Дедукція Декарта суттєвовідрізнялась від дедукції, яку широко застосовували схоластики. Якщосхоластична дедукція засновувалась на вченні формальної логіки про силогізм,тобто висновок, який може бути отриманий із розгляду формальних відношень міжтрьома поняттями, розподіленими за особливими правилами в засновках, то уДекарта – це математичний метод в найбільш загальному вигляді. Основноюфункцією розробленого «методу універсальної математики» Декарт вважавможливість, використовуючи метод дедукції, побудувати систему науки, длязабезпечення панування людини над природою. Саме це, поруч із Ф.Беконом, Декартставив основною кінцевою ціллю наукового пізнання. І якщо Бекон звернувся ірозробив індуктивний метод пізнання, то Декарт заснував свій метод на дедукції
Метод повинен бувперетворити пізнання в організовану діяльність, очистивши його відвипадковості, від суб’єктивності спостереження, збігу обставин, перетворитиспорадичні і випадкові рухи дослідників минулого у систематичне і планомірнездобування нових знань. Такий метод спрямовувався не на випадкові окремівідкриття, а прагнув охопити усе, не залишаючи жодних білих плям, створитивсезагальну понятійну сітку, в якій уже не буде складнощів заповнювати окреміелементи, віднаходити окремі істини. Така неперервність в результаті сталаодним із найважливіших принципів методу Декарта.
Основним засобомпізнання природи, основним інструментом методу, повинна стати математика. Цепояснюється тим, що саме поняття природи було суттєво змінено, в ньомузалишились лише ті властивості, які складають предмет математики: протяжність(величина), фігура і рух. Найважливішими елементами методу були зміна іпорядок. Зміна, як неперервність, розглянута вище. Щодо другого елементу, методє постійним дотриманням порядку. Математичний порядок у Декарта подібний домистецтва в’язання спицями, чи переплетення ниток тканини у нескінченнорізноманітні візерунки.
Отже, Декартомвиділялись наступні основні принципи методу:
- починатинеобхідно з простого і очевидного;
- шляхомдедукції потрібно отримувати більш складні висловлювання
- діятинеобхідно таким чином, аби не пропустити жодної ланки (неперервність логічноголанцюга), для чого потрібна інтуїція, яка бачить начала, і дедукція, яка дає зних наслідки.
Такі принципи ідозволити Декарту створювати нову науку. «Мені не було складно віднайтите, з чого потрібно починати, оскільки я уже знав, що починати треба знайпростішого і досяжного для розуміння; враховуючи, що серед усіх, хто ранішедосліджував істину в науках, лише математики змогли знайти деякі докази, тобтонадати докази безсумнівні і очевидні, я вже не сумнівався, що розпочинатипотрібно саме з тих, які досліджували вони… Однак я не мав наміру вивчати націй основі усі окремі науки, які зазвичай називають математикою. Побачивши, щохоча їх предмети різні, але все ж вони схожі між собою в тому, що розглядаютьне що інше, як різні відношення, які зустрічаються у предметах відношення, яподумав, що мені доцільно краще досліджувати ці відношення взагалі, мислячи їхне лише в тих предметах, які полегшували би мені їх пізнання, і жодним чином непов’язуючи з цими предметами, або тим краще застосувати їх потім до усіх інших,до яких вони підійдуть. Потім, прийнявши до уваги, що для вивчення цихвідношень мені доведеться розглядати кожне з них окремо і лише іноді нагадуватичи тлумачити їх по декілька разом, я подумав, що для кращого розгляду їх окремоя повинен уявити їх собі у вигляді ліній, оскільки я не знаходив нічого більшпростого, що я міг би уявити собі більш чітко у своїй уяві і відчутті. Аля длятого, аби краще тримати їх у пам’яті і зосередити увагу одразу на кількох,потрібно виразити їх якимись знаками, бажано якомога коротшими. Завдяки такомуспособу я міг запозичити усе найкраще в геометричному аналізі і в алгебрі івиправити усі недоліки однієї за допомогою іншої» [Декарт Р.Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину внауках //Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 – с.261]
Ці принципивиразились в відомих чотирьох правилах Декарта.
1) починати збезсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливопомислити;
2) розділятибудь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективноговирішення;
3) розпочинати зпростого і поступово просуватись до складного, цей рух має бути упорядкованим.
4) постійно перепровіряти вірність роздумів і складати якомога більш повні переліки і огляди,аби бути впевненим, що нічого не пропущено.
Математика невипадково лежить в основі методу Декарта, вона є для нього взірцем, оскількивона залишалась єдиною областю наукової творчості, всередині якої новаторствоне було небезпечним для пізнання. Навіть в понятті природи вчений залишаєматематичні характеристики (протяжність, фігура і рух). Зміна і порядокскладають також і основні процедури математики. Декарт вважав, що до областіматематики мають відноситись лише ті науки, в яких розглядається або порядок,або міра, і несуттєво, чи це будуть числа, чи фігури, чи зірки, чи звуки, чибудь-що інше, в чому можна відшукати ознаку міри. Так виводиться необхідністьіснування деякої загальної науки, яка користуючись поняттями порядку і міри, небуде займатись дослідженням окремих об’єктів. Саме математика повинна займатисьспіввідношенням цих елементів. Проте перш за все він вводить «вимір»і «одиницю виміру». Декарт підкреслює, що причина для зміни необов’язково повинно бути в самому об’єкті, але вона може бути і простомислимою, тобто встановлюватись довільно. Це пояснюється тим, що обидві причини– і реальна, і лише мислима, згідно Декарту, рівноцінна. Навіть ірраціональнічисла він мислив як «точні», а не як змінені на свої приблизнізначення. Втім, незважаючи на те, що при створенні алгебраїчної мови він вийшовза межі грецького канону, це все ж не означає, що він погрішив проти законівлогіки чи відкидав докази.
Одиниця вимірупри цьому є тією властивістю, яка охоплює усі ті речі, які можна порівняти міжсобою. Така властивість може, втім, надаватись речам довільно, і ті виміри, якіне мають місця у речах, є наслідком творіння інтелекту. Це, наприклад,визначення геометричних фігур. Отже, інтелект трактується Декартомноміналістично, як здатність конструювати поняття, відірвані від реальності. Звісно,природне світло інтелекту допомагає створенню понять, а це «світло» іє реальністю. Тобто повного відриву все ж немає.
Говорячи проДекарта як про математика, зазвичай вказують, що він удосконалив алгебраїчніпозначення і створив аналітичну геометрію". Насправді, основним йогоздобутком є те, що він створив уже вищезгаданий підхід до опису явищ дійсності– сучасну математичну мову. Незважаючи на постійне наближення геометрії доалгебри (до алгебри числової, арифметичної), він досягнув цього не зведеннямоднієї мови до іншої, а створенням нової мови – мови алгебри. За синтаксисомнова мова співпадає з арифметичною алгеброю, але за семантикою – згеометричною. Символи у цій мові не означають цифри чи величини, аспіввідношення величин. Саме це математики вважають суттю грандіозногоперевороту, зробленого Декартом.
Усі ірраціональнічисла, користуючись тим принципом Декарта, що реальна і мислима причини зміниоб’єкту рівноцінні, ми просто замінюємо. Так, замість числа 1,(6) (одна ціла ішість в періоді) пишеться 5/3. Здавалося б, 5/3 – це число, але насправді – цезамінник числа, це не число, а процес – в даному випадку ділення. Його можнауявити як нескінченний процес, який породжує послідовні знаки розкладу удесятинний дріб. По-іншому можна уявити також у вигляді розсічення областіраціональних чисел, тобто як деяке правило, яке ділить усі раціональні числа надва класи: ті, які менші 5/3 і ті, які більші 5/3. Це співвідношення можнавиражати і будь-якими іншими методами: дріб, з десятинною комою, корінь,співвідношення між двома відрізками (геометрично) та ін.
Ціль математикиДекарта – створення мовних моделей дійсності, тому для цього він дозволяєвикористовувати усі можливі засоби. Важливо лише, аби залишалась можливістьінтерпретувати ці знаки і здійснювати над ними відповідні мовні перетворення(питання мовної конвенції). Числа у Декарта – це збірна назва і дляраціональних чисел, і для ірраціональних.
У часи, якіпередують Декарту (засновані на арифметиці давніх греків) не було навітьарифметичної алгебри. Це мало перш за все філософські причини. Давніх малоцікавили арифметичні рівняння, адже рівняння другої ступені вже не мають точнихчислових рішень. А наближені обчислення у практичному житті їх не влаштовували.Рішення вони знаходили шляхом геометричної побудови. Філософія Декартареалізувала принцип відношення, яке не було для греків навіть ідеєю.Платонівська ідея – це узагальнений образ, форма, властивість: те, що можнауявити як більш чи менш цільний предмет. Будь-яка ідея у Платона є первинною імає незалежне існування, причому навіть більш реальне, ніж речей, які можначуттєво сприймати. Поняття співвідношення величин у Декарта уже відображаєпроцес виміру одного об’єкту за допомогою інших. Цей процес – не ідея Платона,вона уже вторинна і не існує реально: ідеї вічні і незмінні хоча б тому, що немають нічого спільного з процесами.
Цікаво, щопоняття співвідношення величин, яке відображає властивості процесу виміру, усуворій математичній формі вводилось ще Евдоксом і Евклідом. Однак у нихспіввідношення не було об’єктом, воно уступало місце пропорції.
Поняттяспіввідношення величин – це мовний конструкт, доволі складний, а Платонзабороняв вводити в математику конструкти, обмежував її базові поняття чіткоуявлюваними статистичними просторовими образами. В школі Платона навітьзневажали використання дробів у математиці. Таким чином, розвиток математики(алгебри) у Декарта супроводжувалось звільненням від кайданів платонізму.
Семантикаалгебраїчної мови Декарта набагато складніша за семантику арифметичної ігеометричної мови, які спираються на наявні образи. Використання такої мовизмінює вигляд на співвідношення між мовою і дійсністю. Виявляється, що буквиматематичної мови можуть означати не лише числа і фігури, а дещо більшабстрактне (конструкт не). Звідси бере початок винаходження нових математичнихмов і діалектів, введення нових конструктів. Фактично Декарт заклав основуопису явищ дійсності за допомогою формалізованих символьних мов.
Нова наука,розмістивши у собі математику, як формально-раціональний метод, за допомогоюякого можна «порахувати» будь-яку реальність, дозволяла встановлюватив ній міру і порядок за допомогою людського інтелекту. Навіть за відсутностіпевної одиниці виміру Декарт дозволяє для вирішення поставленого завдання взятиїї заміну або, навіть, одну з даних уже величин (чи іншу), яка може статизагальною мірою для усіх інших. Для окреслення в поняттях того «нового»світу Декарт підходить як інженер над задуманим механізмом. Одиниця виміру припобудові математики береться умовна, точка, лінія, поверхність грають рольумовних позначень. Алгебра тому і є зразком для «універсальної науки»,оскільки в ній закладено більше всього можливостей для побудови умовного світу,який розглядається Декартом як механізм, що відтворює ті ж наслідки, які можнаспостерігати в реальному світі.
Розвиваючи вченняпро метод нової науки, Декарт стає засновником раціоналізму, як методу,напрямку в теорії пізнання, який вважає всеохоплюючою і необхідною істинністьматематики, яка спирається на розум. Проте повністю пізнати особливостіраціоналізму можна лише розглянувши, окрім методу, ще і наслідки його роботи,філософське оформлення результатів дії цього методу. Адже навіть раціоналізмДекарта допускав у новій науці поняття Бога, духу.
3. МЕТАФІЗИКАІ МЕХАНІКА У ДЕКАРТА
Нову науку, якуДекарт прагне вибудувати, він порівнює з деревом. Корінь цього дерева — цеметафізика, стовбур – фізика, а гілки, які приносять корисні плоди, утворюютьконкретні науки, такі як етика, медицина і механіка, вони приносять безпосереднюкористь
Вихідноюпроблемою метафізики Декарта як науки про найбільш загальні особливостісутнього є питання про самоочевидні засновки. От сюди він і почав застосовуватисвій уже вищезгаданий метод сумніву. Метафізика повинна починатись з безпосередньоїконстатації певного існування. Декарт, використовуючи свій метод, випробовує насамоочевидність тези про буття світу, людського «Я», Бога. Світ можнауявити неіснуючим, якщо уявити, що наше життя є тривалим сном. У бутті Бога тежможна засумніватись.
Основи метафізикияк вчення про найбільш загальні принципи буття і знання Декарт виразив у 4частині «Роздумів про метод». Центральним поняттям раціоналістичноїметафізики є поняття субстанції, корені якого лежать ще в античній онтології.Декарт визначає субстанцію як річ (не емпірично даний предмет, не фізична річ,а будь-яка сутність взагалі), яка не потребує для власного існування нічого,окрім самої себе. Власне субстанцією є лише Бог, а для створеного ним світу цепоняття застосовується лише з умовністю, для виділення серед створених речейсаме тих, які для свого існування потребують лише звичайну підтримку Бога, відтих, які для цього потребують підтримку інших творінь, тому носять назвуякостей і атрибутів основних субстанцій.
Основна рисафілософського світогляду Декарта – дуалізм душі і тіла. Дуалізм визначає дух іматерію рівноправними началами, які не можна зводити один до одного. Нимнівелюється моністична за своєю природою (матеріалістичні погляди протиідеалістичних) філософська суперечка про первинність матерії чи духу.
У Декарта субстанціїбувають двох видів – духовні і матеріальні. Головним визначенням духовноїсубстанції є її неподільність, основною ознакою ж матеріальної – подільність донескінченності. Таким чином Декарт виявляє античне розуміння духовного таматеріального начал. Субстанції визначаються через протилежність: розум – якнеподільна, виявляється предметом метафізики, тіло – предметом фізики, тобтомеханіки. Для того, аби послідовно провести цей поділ всього сутнього на двісубстанції, Декарту було потрібно відсторонитись від тієї реальності, якадавала можливість подолання розриву між розумом і тілом – душу. Адже і вантичності, і в середньовіччі (томісти), душа виступала як «середня ланка»між духом і плоттю. При цьому душі надавались такі здібності, як уява, почуття,прагнення (бажання), які властиві і людині, і тварині.
Основні атрибутисубстанцій – це мислення і протяжність, усе інше – це атрибути цих двохособливостей:
1. Від мислення — модуси уяви, почуття, бажання. Цим самим підкреслюється, що немає потребидозволяти в людській істоті жодних субстанцій, окрім розуму і тіла.
2. Відпротяжності – модуси фігури, розміщення і руху.
Нематеріальнасубстанція має в собі ідеї, які властиві їй першопочатково (a priori), а ненабуті в результаті досвіду (a posteriori). До таких вроджених ідей Декартвідносить ідею Бога, як сутності все створеного, потім – ідею числе і фігур, атакож деякі загальні поняття, наприклад, аксіоми (типу, «якщо до рівнихвеличин додати рівні, то отримані наслідки будуть рівні між собою», або "ізнічого нічого не відбувається"). Ці ідеї і істини розглядаються Декартомяк втілення природного світла розуму.
Щодо характеру,способу формування, існування, джерел цих вроджених ідей суперечки тривали нелише в рефлексіях вченого, це була проблема, поставлена самою епохою. Вродженіідеї розглядались раціоналістами XVII ст. в якості умови можливостівсезагального і необхідного знання, тобто науки і наукової філософії.
Що ж стосуєтьсяматеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декартототожнює з природою, і через це наголошує на тому, що усе в природіпідпорядковується виключно механічним законам, які можуть бути відкриті задопомогою математичної науки – механіки. У природи відсутнє поняття цілі(Аристотель), поняття душі і життя (властиві епосі Ренесансу). Так формуваласьмеханістична картина світу, яка була основою природознавства і філософії аж допочатку ХІХ ст. Декарт виявився одним із творців класичної механіки.Ототожнивши природу з протяжністю, він створив теоретичний фундамент для тихідеалізацій, якими користувався Галілей, не зумівши сам пояснити, як можназастосовувати математику для вивчення природних явищ. До Декарта ніхто ненаважувався ототожнювати природу з протяжністю, тобто з чистою кількістю. Невипадково, саме Декарт створив у найбільш чистому виді уявлення про природу якпро гігантську механічну систему, яка приводиться до руху деяким поштовхомБога.
Основнимположенням натурфілософії Декарта є ототожнення матерії і простору. Такеототожнення є принципово новим і важливим для подальшого розвитку науки.Простір відрізняється від тілесної субстанції лише в нашому мисленні. Насправдісубстанція заключна в простір. Протяжність в довжину, ширину і глибину, якестворює простір, складає і тіло. Весь простір Декарт вважає нескінченним(космос), тому він легко відкидає аристотелівське поняття місця. Воно у вченоголише умовність, через розміщення по відношенню до інших тіл. Аби визначити цеположення, необхідно помітити деякі інші тіла, які вважаються непорушними; алевідносність цієї характеристики [непорушності] у незамкнутій системі недозволить зробити абсолютний замір. Це є підтвердженням умовності поняттямісця.
Дуже важливу рольвідіграє поняття, яке серйозно виявилося в науці саме завдяки Декарту, цепоняття функції, точніше функціональної залежності. Це поняття він впершеставить в центр тієї математики, яку він сам розробляв. Такий крок відігравнадзвичайно важливу роль не лише у створенні нової науки(математики-філософії), але і у формуванні само мого нового поняття науки. Самез цього кроку розпочинається розвиток уявлень усіх вчених про те, що наука є непросто пізнанням вічного і незмінного (як у математиці античних філософів), алешвидше осягненням і розумінням законів руху і зміни, яка повинна встановитизакономірні зв’язки елементів рухомого (мінливого) об’єкта. Справді, вводячиуявлення про одночасну зміну двох величин, з яких одна є функцією іншої(функціональна залежність), Декарт описував принцип руху у математиці. Це зновуж таки сприяло зближенню математики і механіки.
Таке природнепоєднання фізики як науки про рух з математикою дозволило розпочати експериментально-математичнідослідження у природничих науках того часу. Це сприяло перегляду усіх передумові принципів античної математики, перш за все через внесення у неї поняття руху(в часи античності це поняття розглядалось, але виключно у світоглядних, а нематематичних роздумах), а також принципів фізики попередніх часів, що включалоу себе звільнення її від аксіоми, що сфера реального, природного буттяпринципово відрізняється від сфери буття ідеального, тобто тим, чим займаєтьсяматематика.
Отже, зміна цихстарих наук відбувалась через внесення у них нових понять та принципів (уматематику – принцип руху, у природу – відхід від ідеального, від понять душі іжиття. Такі принципи укладають основу нової науки Декарта.
Нову наукуДекарт, як уже зазначалось, порівнює з деревом. Коренем цього дерева єметафізика, стовбуром – фізика, а плодоносні гілки утворюють конкретні науки:етика, медицина і механіка, які приносять безпосередню користь. З такої схемивидно, що необхідністю для ефективної діяльності усіх наук є вірна метафізика.
Побудованаметафізика, будучи органічно поєднаною з методом Декарта, організовує давню суперечкупершоджерела. Уявлення про субстанції у Декарта цілісно пов’язані з йоговченням про самосвідомість і мислення. «З того, що лише кожна людинаусвідомлює, що мислить, і може ментально виключити із себе чи із своєї душібудь-яку іншу субстанцію, як мислячу, так і протяжну, ми можемо зробитивисновок, що кожен із нас, якщо нас розглядати таким чином, реальновідрізняється від будь-якої іншої мислячої субстанції» (Декарт). В актімислення, таким чином, кожному мислячому безпосередньо надана його субстанція –субстанція мисляча, яка виключає будь-яку протяжну субстанцію, в тому числі ісаме тіло мислячого. Таке положення принципове для Декарта: протиставленнямислячої і протяжної, конкретніше, духовної і матеріальної реалізується удуалізм через уже згадане метафізичне коло.
Дуалізм Декартадозволяє оминути суперечності щодо первинності будь-якої субстанції (матерії чидуху), принаймні тому, що така проблема просто ігнорується. Вони існуютьпаралельно, хоча і взаємопов’язані. Це дало можливість філософу створитиматеріалістичну фізику, як вчення про протяжну субстанцію, і ідеалістичнупсихологію як вчення про субстанцію мислячу. Пов’язуючою їх ланкою Декартставить Бога, який вносить в природу рух і забезпечує інваріантність(незмінність) усіх її законів. Якщо ж духовне начало повністю виноситься замежі природи, остання перетворюється в простий механізм, об’єкт для людськогорозуму, саме такою вона постала у Декарта, який послідовно втілював в життяпринципи механіцизму.
Цікавою єособливість природи Бога. Разом із іншими представниками епохи Ренесансноїнатурфілософії він наближався до розуміння природи в некреаціоністичномусвітлі, Бог був певним поза природнім Богом, ідея Бога, хоча і існувала, але цебуло давнє уявлення про безособове біоморфне начало, яке діяло з глибинприроди, по відношенню до якої воно виступало як деякий вселенський принципєдності. Таке розуміння Бога в європейській філософії згодом стало позначатисьяк пантеїстичне.
4. ДОСЛІДЖЕННЯТІЛА І ДУШІ
Багато часуДекартом наділялось вивченню законів функціонування тваринних організмів. Всилу розподілу реальності на субстанцію матеріальну і духовну, які існуютьпаралельно, тварини він вважав тонкими машинами, здатними самостійноадаптовуватись до оточуючого середовища і адекватно реагувати на зовнішнівпливи. Це було пов’язано з тим, що тварини не мали у собі духовного. Звідси Декартвперше підійшов до поняття «рефлекс», виразивши його у вигляді схеми «стимул– реакція». Вплив передається у мозок, який є резервуаром «твариннихдухів», найдрібніших частин, які, потрапляючи в м’язи через пори,відкриваються через відхилення мозкової «шишковидної залози» (місцедля душі) дозволяють скорочуватись необхідним м’язам. Рухи тіла складають послідовністьтаких скорочень. Ототожнення тварин з машинами «жодним чином не видастьсядивним тим, хто знає, скільки різних автоматів, чи саморухомих машин, можестворити людське мистецтво, користуючись при цьому небагатьма частинами, упорівнянні з множиною кісток, м’язів, нервів, артерій, вен і усіх інших частин,які можна спостерігати в тілі кожної тварини» [Декарт Р. Рассуждение ометоде, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках//Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 — с. 282]
Розгляд людини уДекарта також був механістичним. Це зокрема було пояснено вимогами новогопередбуржуазного суспільства. Не дивно, що людина у Декарта була схожа на «машину».Саме мануфактурне виробництво розглядало людей, як органи деякого виробничогомеханізму, де кожен «гвинтик» — людська плоть, а функції робітникавизначаються тією «точкою», яку він займає в механізмі: функціональнаточка. Зв’язок функцій «часткових робітників» -«деталей»потенційної машини – відділяється від них самих і у вигляді плану, алгоритмувиробництва.
Причиною корінноїзміни характеру предметної діяльності тих часів став принцип машинноговиробництва, а саме, розділяти процес виробництва на складові фази і вирішуватизадачі, які виникають через застосування природничих наук.
Структуралюдської діяльності, в свою чергу, у своїй першооснові стає математичною. Втеоретичному відображенні цієї діяльності відбувались аналогічні процеси, якіпризвели до потреби нового методу і розвитку нової теорії.
Тварини не маютьдуші, більше того, вони її не потребують. Декарта більше дивувала наявністьдуші у людини, ніж відсутність її у тварин. Проте навіть цю наявність вінвиправдовував вимогою необхідності, оскільки душа дозволяла, в його розумінні,принаймні корегувати природні реакції тіла. Більше, Декарт намагався довести,все більше схиляючись у своєму раціоналізмі до, по суті, матеріалістичнихпозицій, залежність духу від тілесної організації. «Дух так сильнозалежить від темпераменту і розміщення органів тіла, що якщо взагалі можливознайти засіб зробити людей більш мудрим і більш здібними, ніж вони були досі,то я думаю, що потрібно шукати його в медицині» [Декарт Р. Рассуждениео методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину в науках //Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296 – с. 286].
З іншого боку вінпрагнув розглянути і структуру людського мислення. Безсумнівність «Я»була згадана вище. Людське «Я» піддати сумніву неможливо, оскількисам сумнів у своєму бутті доводить існування сумніву, а, отже, і «Я»,яке сумнівається. Як зазначалось, вислів Cogito ergo sum може виражатись як «Сумніваюсь,отже існую». Сумнів є лише одним із модусів мислення, поруч із бажанням,роз судковим осягненням, уявою, пам’яттю і відчуттям. Основою для мислення єсвідомість, тому несвідомих ідей не буває. Мислення є невід’ємною властивістюдуші. Душа не може не мислити, вона завжди прагне до пізнання. Душа постійнопідтримується в своєму існуванні Богом, оскільки вона – річ випадкова, бо неможе як бути, так і не бути. Тим не менше її він називає субстанцією, оскількидуша може існувати незалежно від тіла.
У житті тіло ідуша постійно і тісно взаємодіють. Принципова незалежність душі від тіла(теоретично) для Декарта є передумовою висновку про безсмертність людськоїдуші.
Самосвідомість незамкнута на себе, воно відкрите Богу, як джерелу мислення. Усі неістинні інеясні ідеї – продукт людини (тому і невірні), усі ясні ідеї ідуть від Бога,відповідно, істинні. Так формується металічне коло: існування будь-якоїреальності (зокрема і Бога) реалізується через самосвідомість, яказабезпечується тим-таки Богом.
Принцип «Мислю,отже існую» набув значення вихідного положення філософії на основі,принаймні, двох припущень. По-перше, античне (Платон) переконання вонтологічній перевазі світу, який пізнається розумом, на чуттєвим світом,оскільки сумніву у Декарта піддається перш за все світ чуттєвий, зокрема ілюдське тіло. По-друге, християнське наділення цінністю «внутрішньоїлюдини», особистості, яка згодом перетворилась в категорію «Я».Таким чином, філософія Декарта пішла далі античної, поклавши принцип мисленняне просто як об’єктивного процесу (античний Логос), а саме суб’єктивного іусвідомлюваного процесу, який неможливо відділити від суб’єкта мислення.
Одночасно зформулюванням нового методу і принципу мислення виникла необхідність іможливість постійної роботи над власним розумом людини, необхідність іможливість постійного звернення думки до дуки, постійного розвитку самоїздатності мислити, досліджувати, винаходити. Той розум, який повинен керуватисьправилами Декарта, це вже не споглядаючий і спокійний розум античногомислителя, це не застиглий, від Бога сформований Розум Середньовіччя, це розум,який здатний змінюватись, відсторонюватись від самого себе, це розум, якийвідповідає і історичному, і соціальному, і технічному динамізму Нового часу.
Вище ужезгадувалось про виділення Декартом свого власного розуміння самосвідомості.Перш за все це вимагалось протиставленням суб’єкта об’єкту, що змушувало шукатидостовірність знання в самому суб’єкті. Лише істинно пізнаний внутрішній об’єкт(суб’єкт) може пізнавати об’єкти зовнішні. Ця «внутрішня людина»,особистість – це суб’єктивно пережитий принцип мислення як об’єктивний процес («мислю,отже існую»). На відміну від Августина, який розробляв християнську етику,Декарт по-іншому трактував самосвідомість, як чисто суб’єктивну достовірність,розщеплюючи суб’єкт як сутність, яка протиставляється об’єкту. Розподілдійсності на суб’єкта і об’єкта (перш за все, пізнання) і виділило філософіюДекарта на окремий шлях, відмінний від античного чи середньовічного, християнського.Саме завдяки такому поділу і виділяється гносеологія як вчення про знання іпізнання.
ВИСНОВКИ
Декарт, як ікожен вчений, спирався на усі здобутки попередніх дослідників. В якості своєївсезагальної математики Декарт розглядає алгебру, як це колись було означено щедавньогрецьким філософом-неоплатоніком Проклом («mathesis universalis»у «Коментарях до Евкліда»), математиками і інженерами Б.Росселіно іРафаелле Бомбеллі. Алгебра не займається вивченням окремих об’єктів. Арифметикаі геометрія Декартом уподібнюється до алгебри, тобто вчений тут відходить відрозуміння цих сфер науки, як це було в античності. Алгебра для нього є зразкомматематичної науки, це пов’язано перш за все з тим, що він розглядає математикуяк науку про обчислення, абстрагуючись від специфіки тієї предметної області,до якої це обчисленням також можна застосувати. Очевидно, що при цьому Декартзначно наближає математику як теоретичне знання з логікою, логістикою, тобтотехнікою рахунку, відходячи від строгого розуміння математики, як це склалось вкласичний період античної науки. Навіть критикуючи античну математику,наголошуючи, що усі досягнення, докази, теореми у ній були досягнуті по сутівипадково, ніж цілеспрямовано, все ж він не надто далеко віддалився від попередніхсвітоглядних настанов.
Нарівні зПлатоном, Декарт бачив в математиці найбільш достовірну з наук, вважав, що лишевона може забезпечити базу для фізики. Але, на відміну від давньогрецькогофілософа, Декарт по-іншому розумів і саму математику, і її роль у пізнанніреальності. Якщо Платон розглядав математику перш за все як засіб дляпідготовки розуму для осягання деякої понадчуттєвої реальності, то у Декарта цезасіб пізнання саме емпіричного світу. З іншого боку, Платон різко протиставлявматематику логістиці, тобто теоретичну науку техніці обчислення, а Декарт,навпаки, наближав ці сфери, аж до повного ототожнення (хоча повністювідмінностей між математикою і технікою обчислення, він звісно, не знімає)Також Декарт вважав математику формальною наукою, правила і поняття якої єпросто творіннями інтелекту, незалежними від будь-якої реальності, а томутакими, які знаходяться над усіма її предметами (Платон, навпаки, вважавматематику змістовою наукою, оскільки предметом її вважав реальні об’єкти).Отже, незважаючи на здавалося б, понятійну близькість, революційність поглядівДекарта з очевидністю здійснила надзвичайний вплив на розвиток усієї науки (іфілософії, і математики, і інженерії, і психології та ін).
Власне філософіяДекарта яскраво ілюструє прагнення європейської культури до звільнення відстарих догм і побудови нової науки і самого життя «з чистого листа».Критерієм істини може бути лише «природнє світло» нашого розуму.Звісно, Декарт не заперечує і пізнавальної цінності досвіду, але він бачить йогофункцію виключно в тому, аби він приходив на допомогу розуму там, де йоговласних сил недостатньо для пізнання. Роздумуючи над умовами досягненнядостовірного знання, він формулює «правила методу», за допомогоюякого можна прийти до істини. Ці методи зводяться до чотирьох основнихположень, які вважаються основними для європейського раціоналізму:
1) починати збезсумнівного і самоочевидного, тобто з того, протилежне чому неможливопомислити;
2) розділятибудь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективноговирішення;
3) розпочинати зпростого і поступово просуватись до складного;
4) постійно перепровіряти вірність роздумів.
Самоочевиднеохоплюється розумом в інтелектуальній інтуїції, яку неможливо змішувати зчуттєвим спостереженням і яка дає чітке розуміння істини. Розподіл проблеми начастини дозволяє вивити в ній абсолютні, тобто самоочевидні елементи, від якихможна відштовхуватися в наступних дедукція. Дедукцією Декарт називає «рухдумки», в якому відбувається зчеплення інтуїтивних істин. Слабкістьлюдського інтелекту вимагає перевіряти коректність зроблених кроків на предметвідсутності порожнеч у роздумах. Така перевірка називається «енумерація»або "індукція". Наслідком послідовної і розгалуженої дедукції повиннастати побудова системи всезагального знання, деякої «універсальної науки».Основу для забезпечення ефективності усіх наук є вірно побудована метафізика.
Негативноюстороною філософії Декарта виявилась односторонність засвоєного ним чистомеханічного поняття про матерію, а також поступова відмова від індуктивногометоду через заперечення достовірності інформації, яку передають людськіпочуття і воля.
Здобуткираціоналістичної позиції Декарта не забулись із його відходом. Раціоналістичнатрадиція у пізніші часи знайшла своїх видатних прихильників у особі БенедиктаСпінози, Готфріда Лейбніца, Едмунда Гусерля та інших дослідників філософії табагатьох інших галузей науки.
ЛІТЕРАТУРА
1. АлексеевП.В., Панин А.В. Философия:Учебник.– М., 1996. Разд. 1.
2. АсмусВ.Ф. Декарт. М.: Высш. Школа, 2006, — 335 с.
3. БогомоловА. Буржуазная философия кануна и начала империализма. М.: Высшая школа,1977.-421с.История философии в кратком изложении – И90 Пер. с чеш. И.И.Богута –М.: Мысль, 1991
4. Большаясоветская энциклопедия.
5. Библер В.С.От наукоучения к логике культуры. Два философских введения в двадцать первыйвек. М., 1991
6. БыховскийБ.Э. Философия Декарта. М.; Л., 1940
7. Введениев философию: Учебник для вузов. В 2 ч. Ч.1 /Под общ. ред. И.Т. Фролова./- М.;Политиздат, 1989.
8. ГайденкоП.П.Эволюция понятия науки (формирование научных программ нового времени XVII — XVIII вв.). — М.: Наука, 1987
9. ГуссерльЭ. Картезианскиеразмышления.– М., 1998. § 1–3.
10. Декарт Р.Избранные произведения. М. Госполитиздат. 1950
11. Декарт Р.Размышления опервой философии // Декарт Р. Соч.: В 2 т.– Т.2.– М., 1994
12. Декарт Р.Разыскание истины посредством естественного света// Декарт Р. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1989. — Т.I. — С. 154-178
13. Декарт Р.Рассуждение о методе, чтобы верно направлять свой разум и отыскивать истину внауках// Сочинения: В 2 т. – Т.1. – М., 1989. С.250-296
14. Декарт Р.Сочинения в двух томах. Том 1.- М.: Мысль, 1989.- 654 c.
15. ДоброхотовА. Онтология иэтика cogito // Встреча с декартом.– М., 1996
16. Историяфилософии /Под ред. Г.Ф. Александрова и др. М., 1941. Т. 2. С.127, 135-136
17. Краткийочерк истории философии / Под ред. М.Т. Иовчука и др. 2-е изд. М., 1971.
18. КононовичЛ.Г., Медведева Г.И. Философия: учебник для высших учебных заведений. — Ростовн/Д.: Феникс, 1997.
19. КоневВ.А. Семинарскиебеседы по «Картезианским размышлениям»
20. КузнецоваА.П. Проблема субстанции в философии Декарта: Автореф. дис. канд. филос. наук.М., 1968
21. КузнецовБ.Г. Разум и бытие: Этюды о классич. рационализме и неклассич. науке. М., 1972
22. ЛюбимовН.А. Философия Декарта – СПб, 1886.
23. ЛяткерЯ.А. Декарт. М., Мысль, 1975.
24. МамардашвилиМ.К. Картезианские размышления. – Самара, 1996
25. МотрошиловаН. «Картезианскиемедитации» Гуссерля и «Картезианские размышления» Мамардашвили(двуединый путь к трансцендентальному ego) //Встреча с Декартом.– М., 1996.
26. НикулинД.В. Спор оприроде протяжения: Генри Мори-Рене Декарт // Вопросы истории естествознания итехники.– 1989.– № 4.
27. ОйзерманТ.И. Философское учение Ренэ Декарта / Декарт Р. Рассуждение о методе. М.,1953. С. 423-434
28. ОрынбековМ.С. Проблема субстанции в философии и науке. Алма-Ата, 1975
29. РадугинА. Философия. — М.: Владоc, 1995.
30. Рассел Б.История западнойфилософии.– М., 1993. Т. 1–2.
31. РеалеДж., Антисери Д.Западная философия от истоков до наших дней. – М., 1994–1997, Т. 1–4.
32. СоколовВ.В. Европейскаяфилософия XV–XVII веков. М.,– 1984.
33. СоколовВ.В. Философия Рене Декарта. М.: Политиздат, 1989.
34. СпиркинА.Г. — Основы философии: Учеб. пособие для вузов. — М.; Политиздат, 1988.
35. Философскаяэнциклопедия: В 5 т.– М., 1960–1970.
36. Философскийэнциклопедический словарь – М.: Сов. Энциклопедия, — 1983. – 840 с.
37. Фишер К. История Новой философии.Декарт: Его жизнь, сочинения и учение.– Спб., 1994.
38. ШульцД.П., Шульц С.Э., История современной психологии. С-Петербург, 1998
39. ЯрошевскийМ.Г. История психологии. М,1985
40. Boyer,Carl (1985). A History of Mathematics. Princeton, NJ: Princeton University Press. ISBN 0-691-02391-3.
41. Clarke,Desmond (2006). Descartes: A Biography. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-82301-3.
42. Costabel, Pierre (1987). René Descartes — Exercices pour leséléments des solides. Paris: Presses Universitaires de France.ISBN 2-13-040099-X.
43. Cottingham,John (1992). The Cambridge Companion to Descartes. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-36696-8.
44. Garber,Daniel (1992). Descartes' Metaphysical Physics. Chicago: University of Chicago Press. ISBN 0-226-28219-8.
45. Gaukroger,Stephen (1995). Descartes: An Intellectual Biography. Oxford: Oxford UniversityPress. ISBN 0-19-823994-7.
46. Garber,Daniel; Michael Ayers (1998). The Cambridge History of Seventeenth-CenturyPhilosophy. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-53721-5.
47. Grayling,A.C. (2005). Descartes: The Life and times of a Genius. New York: Walker PublishingCo., Inc… ISBN 0-8027-1501-X.
48. Farrell,John. «Demons of Descartes and Hobbes.» Paranoia and Modernity:Cervantes to Rousseau (Cornell UP, 2006), chapter seven.
49. Fulton J.S. The Cartesianism ofPhenomenology. Essays in Phenomenology. The Hague, 1966
50. Keeling,S. V. (1968). Descartes. Oxford: Oxford University Press. ISBN.
51. Melchert, Norman (2002). The Great Conversation: A Historical Introduction toPhilosophy. New York: McGraw Hill. ISBN 0-19-517510-7.
52. Sorrell,Tom (1987). Descartes. Oxford: Oxford University Press… ISBN 0-19-287636-8.
53. Schäfer,Rainer (2006). Zweifel und Sein — Der Ursprung des modernen Selbstbewusstseinsin Descartes' cogito. Wuerzburg: Koenigshausen&Neumann. ISBN 3-8260-3202-0.