НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА ДЕТЕРМІНАЦІЯ
ЦІННІСНОГО СВІТУ ОСОБИСТОСТІ
Новий поворот суспільної практики, нові духовні орієнтації потребують уважногопогляду на ті аспекти даної проблеми, які пов’язані з соціальним оновленням інаціональним відродженням. У зв’язку з цим важливо простежити, яке місце займаєнаціональне у системі цінностей особистості, які структурні елементи впливаютьна формування її національної самовизначеності.
Сьогодні поняття «історична свідомість» є одним із найважливіших у такихсферах, як наука управління, політологія, економіка, педагогіка, соціальнапсихологія, мистецтво тощо. У західноєвропейській літературі існує безлічвизначень цього поняття. Так, польський учений Мечислав Міхалік визначає: «Історичнасвідомість – це інтелектуальний стан суспільства і індивідів, який виникає наоснові певного рівня ознайомлення, розуміння та здатності оцінювати факти іподії минулого свого народу, аналізованого на тлі загального історичногопроцесу, а також їх здатності усвідомити власні обов’язки стосовно сьогодення імайбутнього народу і держави.»
Історична свідомість є складником суспільної свідомості, її суб’єктами єяк різні соціальні групи і верстви, так і окремі індивіди. Суб’єктом історичноїсвідомості є весь народ, але, як вважають більшість дослідників, найактивнішоюв усвідомленні процесів, подій минулого є творча інтелігенція. І це розумілизавойовники і деспоти: перш ніж утвердити своє абсолютне панування знищувалипередусім інтелігенцію, добре знаючи, що без інтелігенції народ перетворюєтьсяв «просто населення», забуває, ким він був, сліпо повторює за директивнимиорганами, ким він є, звісно, з точки зору останніх.
Світ цінностей –це передусім світ культури, духовності людини, її історичної свідомості,історичної пам’яті, тих оцінок, у яких виражається міра духовного багатства особистості.Історична свідомість – це феномен, який характеризується суб’єктивністю іегоцентричністю оцінок подій в житті інших народів, класів, релігій, власноїісторії виключно під кутом зору власного інтересу. Тут немає місця виваженим іоб’єктивним оцінкам, натомість легко на ґрунті певних інтересів домінуютьрізного роду національні, державні, класові та релігійні симпатії чи антипатії.
Історична свідомість не тільки віддзеркалює певний стан суспільноїсвідомості, але і сама активно впливає на її форми і характер. Вона є активнимзасобом впливу на соціальні процеси. Отже, вона є не тільки відображенням подійминулого в свідомості людини, а й вихідним пунктом, причиною багатьох поглядів,позицій і соціальних дій сьогодення. Вона активно впливає на соціальніпрограми, більшою чи меншою мірою визначає політичну поведінку особистостей ісоціальних груп, які складають мозаїку сучасного суспільства. Історична свідомістьє розмаїтим явищем, в якому фактографічні складники поєднані зі сфероюзагальнотеоретичних, специфічних суджень дій певної спільноти.
Сьогодні наше суспільство кровно зацікавлене в тому, щоб кожнаособистість знайшла себе й своє місце в зовсім нових умовах, у системіпринципово нових ціннісних координат, що виникли в результаті значнихсоціально-економічних і політичних змін. Минулий досвід ціннісної орієнтації всуспільному та індивідуальному житті за цих умов чимдалі знецінюється.Більшість людей все важче сприймає нові реальності, котрі не піддаютьсяпоцінуванню за ціннісною шкалою, сформованою за інших умов. Тому сьогоднішнєповернення до визнання загальнолюдських цінностей є важливим ступенем свободи вїї людському та соціальному проявах. Та чи має людина внутрішні резерви втворчому виборі і вчинків, які збільшили б її потенціал і ступіньвідповідальності за все, що коїться довкола неї? Чи можна визначити комплекснайсуттєвіших цінностей, орієнтація на які дала б можливість людині жити врівеньіз часом, подолати духовну кризу, здобути моральну рівновагу?
Щоб зрозуміти й оцінити у сучасному сприйнятті соціально-філософськийсмисл цих питань, потрібен глибокий аналіз складних і багатозначних процесівсуспільного життя та дослідження всього багатства особистості, її внутрішньогосвіту, свідомості, поведінки.
Система цінностей особистості має відносно самостійний характер – цепідкреслювали у своїх працях В. Віндельбанд, М. Гартман, М. Вебер, В.Франк, їїструктура включає взаємодію таких параметрів, як цінності життя і його сенсу,цінність морального вибору вчинку та поведінки, індивідуально-соціальніцінності, що відбивають структуру діяльності особистості, специфічний спосіб їїіснування. У філософсько антропологічній традиції М. Шелер та А. Гелен, якірозглядали цінності як систему, що компенсує конститутивну людині інстинктивнунедостатність. Система цінностей, з точки зору функції, відіграє роль «культурногокоду» за аналогією з біологічним кодом (ДНК і РНК), що несе у собі інформаціюпро розвиток людини і суспільства, завдяки якому і розгортається той чи іншийтип суспільства. Систему цінностей у даному випадку слід розглядати як ядробудь-якої культури. Вона визначає можливі сфери діяльності людей, регулює їхповсякденну поведінку у суспільному цілому, регулює конфлікти, акумулює у собіобґрунтування раціональності відповідного способу життя, легітимностісоціальних інститутів.
Поведінка людей у суспільстві, як така, що відносно повторюється,закріплює певну взаємозалежність моральних вимог у досвіді поколінь, аморальними цінностями виступають проголошувані суспільною моральністю принципи,правила поведінки, ідеали. Усталена в суспільстві система цінностей єсукупністю моральних оцінок і пронизує всю культуру суспільства, відбиваючись усвітоглядно-філософських концепціях, у творах мистецтва, проголошуючись упроцесі виховання підростаючого покоління, закріплюючись в типовому для даноїепохи ладі [3].
Цінності й виникаючі на їх основі ціннісні орієнтації, відображуючи певніусталені відносини в суспільстві, детерміновані насамперед тим чи іншимхарактером суспільних відносин. Однак зауважимо, що абсолютизувати залежністьцінностей і ціннісних орієнтацій від характеру суспільних відносин не слід.Активність свідомості й свобода вибору в системі цінностей і цінніснихорієнтацій не може бути перебільшена.
Як свідчить досвід ХХ ст., загроза людському існуванню завжди булапов’язана з загрозою існування її як особистості, з попранням її прав і свобод,безлюдністю та безконтрольністю соціальної системи. Ось чому збереження життяможливе лише в гідних людини умовах, тобто має відповідати «ідеї» людини. Однакжоден з існуючих соціальних порядків не може претендувати на те, щобвідповідати цій вимозі. Цінності повинні опиратися не тільки на належне буттята його збереження, але і включити як трансісторичний сенс, якийвикристалізувався у традиції, так і можливий майбутній досвід, деякий проект «кращогожиття.»
Разом з тим посилюється тенденція пошуку таких абсолютів в минулому – втрадиції, у народних звичаях, тобто у перевіреному історією досвіді. У зв’язкуз цим зростає інтерес до народної і національної культури як онтологічноговиміру етносу. Ця тенденція знайшла свій розвиток і в концепціях ціннісногоконсерватизму.
Аналіз даної проблеми необхідно почати з визначення природинаціонального. Нація є конкретним проявом етнічного, його особливим утворенням.Етнос являє собою діалектичну єдність двох сторін – природно-біологічної ісоціальної. В етнічних спільнотах біологічне існує через соціальне і навпаки.Будучи за своїм походженням феноменом ані чисто соціальним, ані виключнобіологічним, етнічне проявляється десь на переході, на межі характеристик.Процес етнічних відносин логічно можна уявити як процес заміщення природнихдетермінацій на соціальні. І якщо архаїчна стадія розвитку етносів, як зауважуєЮ.В. Бромлей, відзначена домінуванням природно-біологічних детермінант надсоціальними, то на стадії національній, на якій відбувається інтеґрація етнічнихспільнот в нації, між якими утворюються міжнаціональні зв’язки, соціальнікомпоненти починають домінувати над природними.
Нація об’єднує людей не за властивістю їх кровної спорідненості, що несев собі в значній мірі тавро їх природної спільності, а як певну соціокультурну,історичну спільність, яка не зводиться до чисто етнічних особливостей, хоча частішеза все пов’язана з певним етносом. Межа між етносом і нацією – це межа між тим,що потребує від неї певного особистого зусилля і свідомого вибору. У цьомузначені нація протистоїть кровно-родинній обмеженості людей. Нація є формаоб’єднання в умовах «громадянського суспільства.» Нація не заперечує етнос, авиводить його існування на новий щабель, звільняючи індивіда від «природної»прив’язки до нього. Відповідно, історична еволюція етнічної свідомостіздійснюється від стану «Я – індивід» через стан «Я – особистість» до стану «Я –індивідуальність».
Такий загально-концептуальний підхід допомагає розгортанню логічновпорядкованих уявлень про зміст національної свідомості і самосвідомості. Всистемі соціальних зв’язків національна належність відіграє домінуючу роль.
Кожен народ, якщо не зараз, то колись у тенденції, крім самосвідомості,має (чи принаймні мав) власну мову, культурно-побутові традиції, якісьхарактерні психологічні особливості тощо. «Отже, – пише Ю.В. Павленко, – такіознаки етносу, як самосвідомість, культура, мова тощо, є похідними від сталогоі тривалого існування окремого життєздатного соціального організму (в сучасномусвіті – держави), представники якого усвідомлюють органічну спільність власнихінтересів та спроможні до співдіяльності заради їх досягнення».
Доля економічних, політичних, духовних і соціальних перетворень, щовідбуваються в нашій країні, залежить від кожного громадянина України, від йогодуховної, творчої та практичної діяльності. Духовні чинники в життєдіяльностіособистості відіграють надто важливу роль, особливо у переломні історичніепохи, пов’язані зі зміною парадигм. Домінуюче положення серед них займаютьісторична пам’ять, свідомість і самосвідомість, культура, звичаї і, безумовно,традиції. У сучасних умовах особливу актуальність набуває розробка філософськогоаспекту трансформаційних процесів, пошук тих елементів, структур соціальногопроцесу, що сприяють підвищенню тривкості соціуму, перетворенню його в систему,що ефективно саморазвивається. На наш погляд, необхідно розглянути роль і місцетрадицій в умовах зміни соціальних орієнтирів. Дослідження традиції яксоціального феномену має достатньо серйозну розробку в світовій і вітчизнянійфілософській думці. Її постановка і розв’язання в різні історичні епохи булаобумовлена різними історичними, соціально-політичними обставинами і культурнимичинниками. Роль традицій в розвитку суспільства досліджував М.О. Барг, В.М.Межуєв та інші. В.П.Козловський багато уваги приділяв аналізу традицій вісторичному процесі, їхньому впливу на формування самобутності культурногосвіту людини: “…традиція є та форма, яка організує людську діяльність в їїісторії у деяку єдність умов здійснення суб’єктивної активності особистості усвіті історичного досвіду. Традиція немовби ідентифікує особистісну активністьзі стійкістю предметно-значущих зв’язків, бо створює історично виробленуєдність особистості і світу, і тим самим єдність особистості з історією цьогосвіту. Без традицій неможливе збереження, передача, реконструкція івдосконалення досвіду попередніх ґенерацій. Традиція є носієм латентногосоціокультурного досвіду людства, що актуалізувався. Латентна частинатрадиційного досвіду людства є його необхідною частиною, яка на певномуісторичному етапі, а особливо в переломні історичні моменти, актуалізується істає її явною, домінуючою частиною, що буде складати інваріант нової традиції,її соціокультурну матрицю.
Для кожної історичної епохи характерні традиції з певною соціокультурноюматрицею. Циклічність соціокультурного історичного процесу пов’язана зі зміноюпевних історичних епох, припускає і циклічність традицій з відповідною матрицею.Соціокультурна матриця традиції, як стверджують дослідники, зазнає певних змін,але інваріант традиції зберігається.
Неперервність традиційної спадщини, згідно з Гердером, можлива лише «завдякипрагненню стати особистістю, яке продовжується ціле життя. Лише черезособистісне культивування традиційного досвіду «ми говоримо про виховання людськогороду», кожна людина лише завдяки вихованню стає людиною, а весь людський рідіснує лише у сплетінні індивідів».
Як зазначає В.П. Козловський, кожна національна культура виробляє свійдуховний досвід,, який складає умови спадкоємності поколінь, умови поступовогоскладання культурних традицій. Для соціуму традиція виступає завдяки історичнійпам’яті, що акумулювалася в ній, досвіду людства. Традиції в умовах змінисоціальних орієнтирів забезпечують в соціокультурному історичному процесіпередусім тривкість соціуму. Традиція несе в собі не лише інформацію проминулий досвід людства, вона органічно включає в себе й ідеал. Саме ідеал,втілений у традиції, якщо він відповідає тенденціям суспільного розвитку, можеперетворити традицію на життєво необхідний елемент соціуму, що дозволитьподолати його нестабільність і нестійкість.
В умовах зміни соціальних орієнтирів співвідношення між великою ілокальною традицією характеризується зростанням частки останньої в колі традиції,що актуалізувалась. У кризові, переломні епохи насамперед редистрибуціятрадиції відчуває на собі наслідки соціальної мобільності, порушень суспільнихзв’язків, що раніше існували. Як результат – інтенсивність редистрибуції падає,традиція здійснює свою роль, що зв’язує й інтеґрує суспільство шляхомреципрокації (повернення). Саме на рівні локальних традицій відбуваєтьсяосновна течія збереження, передачі й поновлення історичного досвіду соціуму.
Примітною рисою філософії нашої епохи є звернення до проблем людини вконтексті повсякденного буття, її категорії обумовлені не тільки філософськоютрадицією, а й життям, його реальними проблемами. Наш час покликав до життятакі філософські напрями, як феноменологія, екзистенціалізм, «філософія життя»,персоналізм, в яких були докорінно переглянуті сама позиція розуму, що пізнаєпроблему людини, погляди на історію. Останнє має важливе методологічне значеннядля вироблення цільної концепції етногенезу людського суспільства.
Аналізуючи «фундаментальні конституції» існування, Гайдеґґер показує, щовизначальним є співвідношення людини зі світом. Звичайна повсякденність «буттяв світі» складає основну структуру людського існування. Пізнання є «модус буттяіснування як буття в світі», пізнавальне відношення похідне від первинногопрактичного відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світупостає в цьому випадку як сума умінь, спеціалізованих навичок. До нього такожвходять моральні, правові норми, звичаї, які об’єктивуються в зовнішнійдіяльності людини, що збігається з її соціальною поведінкою.
Структура життєвого досвіду включає в себе механізм допредикативних,нерефлексованих рівнів людського досвіду, тобто ті рівні людського буття, вяких здійснюється надання світу людського смислу. Життєвий досвід – церозуміння природних та суспільних умов, способів відтворення буття людей, яке єреальним процесом їх життя. Для окремої людини їх значимість полягає не вспіввіднесенні з тією або іншою системою знань, догматами ідеологічноїконцепції, а з реальними потребами відтворення життя.
За А. Байбуріним, важливе місце в етнічній ідентифікації займає ритуал якособлива програма поведінки. Його принципом є незмінність, одноманітність іобов’язковість поведінки для всіх членів колективу. Жорсткість програмизабезпечує успішне проходження найбільш небезпечних точок сценарію життя.Колектив переборює небезпеку максимально згуртованим і за єдиним для всіхрецептом поведінки [10]. Обряди, звичаї, норми поведінки, етикет мають свійсоціально-відтворювальний смисл. Внаслідок низької виробничої сили трудовадіяльність не мала свого особливого визначення в системі семіотичних зв’язківпервісних спільностей і розглядалась в загальному контексті етногенезу.
В епоху розпаду первісного суспільства домінуючою орієнтацією системи символічнихпозначень стає фіксація і опосередкування перш за все виробничих відносин, якміж людьми, так і між продуктами їх діяльності. Це веде до виникнення проблемиєдиного смислового значення багатоаспектної і різнопланової життєдіяльності,яка формується за допомогою обмеженої системи символічних засобів. Засвоєннялюдської культури суспільства здійснюється двома шляхами: вербальної передачідосвіду і через маніпуляцію створеними даним суспільством артефактами.
Але, як засвідчує М.Т. Степико, етнічна система, в якій людина не єоб’єктом історичної дії, з часом втрачає стимули свого саморозвитку абоприречена на загибель внаслідок агресивності інших етносів (що і відбувалось вісторії не раз), або значно уповільнює свою еволюцію внаслідок консервації відносин,що склались.
Виділяють і такий шлях етногенезу, котрий обумовлений прогресомвиробничих сил, орієнтований на людину як вищу самоцінність. Епоха Відродженняу країнах Західної Європи, послідовно реалізувала цей принцип, однак акцент нарозвиток індивідуальності означав тим самим послаблення етнічнихвзаємозв’язків. Л. Гумильов цю фазу етногенезу називає виродженням. Цей періодхарактеризується зародженням машинного виробництва, суб’єктом якого є уже непредставник того чи іншого етносу, а працівник в структурі трудового колективу.Розподіл функціональних ролей здійснюється уже на рівні не етнічної спільності,а підприємництва, і це обумовлено предметом праці, її засобами. В умовахмашинного виробництва виникає нова історична спільність людей – нація. З цьоговитікає така закономірність, що з ускладненням соціальної структури суспільстваетнічні зв’язки ослаблюються, на їх місце приходять соціальні.
Етнічна, національна визначеність трудової діяльності в умовах машинноговиробництва існує як ступінь досконалості технологій, системи машин,організації праці. Саме М.О.Бердяєв зауважив, що великі технічні винаходизавжди мають національний характер і не національне лише технічне використаннявеликих винаходів, які легко засвоюються усіма народами.
Машинне виробництво створило матеріальні передумови для переходу людствана вищий ступінь етногенезу, який характеризується відношенням «індивід –етнос». Відомий американський економіст Т.Шульц довів, що зростаннянаціонального доходу в економіці сучасних країн вирішальною мірою залежить відоб’єкту капітальних вкладень в примноження людських знань і професійноїмайстерності. Сюди входять витрати на загальну та вищу освіту, навчання безвідриву від виробництва, охорону здоров’я, господарську інформацію і міграцію людей.Шульц запропонував ставитись до людини як до багатства, яке можна збільшити задопомогою капіталовкладень, і довів, що продуктивність, ефективність, окупністьтаких капіталовкладень суттєво вища, ніж звичайних позалюдських.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед нами стоїтьзавдання консолідації нації з метою реалізації політичних, економічних ісоціальних реформ. А цей процес неможливий без відродження і формуваннядуховності нації, національної свідомості й самосвідомості. Саме під впливомісторичної пам’яті відбувається процес «соціального наслідування», у результатіякого зберігаються найбільш суттєві соціально-психологічні характеристики,завдяки яким нація зберігає себе. На етапі самовизначення кожна нація повиннаусвідомити сама себе, свої інтереси, потреби, своє місце в світі, тобтосформувати свій національний світогляд.
З цієї точки зору, зазначає М. Степико, національна ідея є реакцієюсамозбереження суспільності як середовища існування і розвитку індивідів. Аморальність трудової діяльності повинна стати атрибутивною її характеристикоючерез усвідомлення людиною сутності зв’язку з потребами своєї спільности. Вкраїнах, де забезпечена взаємообумовленість розвитку відношення індивід –етнос, такі поняття виробничої діяльності, як брак, прогульники і т.д., немають свідомого визначення, оскільки діяльність осягає собою як всіх, так і кожногочерез реалізацію їх потреб. У країнах Заходу традиції, психологічні стереотипиорганічно включені в трудовий процес, є основою його технології і особливоорганізації виробництва.
Людська культура існувала завжди і не може існувати інакше як сукупністьетнічних культур. І все загальнолюдське, всезагальні моменти в ній, чи то сфераекономіки, соціальних стосунків, духовного життя, науки, мистецтва, традиційвиникають не десь поза простором та часом, а саме в процесі функціонування тарозвитку тих чи інших етнічних культур. «Вселюдське, як не дивно, яскравішевиступає там, де культура творить своє, національно-специфічне: якщо воно –справжній здобуток культури, а не підробка, не повторення, то рано чи пізно цейпродукт творчості нації стає надбанням інших, оцінюється як національний внесоку міжнародний культурний фонд». І це стосується усіх сфер людськоїжиттєдіяльності, усіх загальнолюдських цінностей.
До однієї з найхарактерніших рис етнічної культури (це визначення, на нашпогляд, точніше, оскільки не всі людські соціально-історичні спільностірозвивалися до рівня нації, багато їх досі перебувають на стадії народності,племені) слід віднести її самобутність, тобто ту сукупність рис духовного йматеріального життя, яке історично складалося й іманентне конкретній людськійспільності. Характерною рисою даного феномена виступає цілісність –підпорядкування всіх елементів культури (права, моралі, релігії, мистецтва,філософії й багатьох інших) єдиним законам функціонування людських спільнот іїхнього духовного життя. В конкретному етнічному середовищі такепідпорядкування набуває свого власного самобутнього вираження. Для специфічноїструктури етнічної культури характерний особливий тип супідрядності їїелементів: висунення якихось із них на перший план або, навпаки, невисокийїхній статус у межах системи, наприклад гіпертрофована роль релігії в рядікультур арабо-мусульманського регіону.
Диференціація між різними етнічними культурами може відбуватися й наоснові дуже суттєвих формаційних розходжень, і на рівні розходжень локальнихтипів культури. Країнам, які належать до однієї суспільної формації, притаманнийзначний спектр розходжень і в сфері матеріального виробництва, і в політичнійорганізації, і в сфері духовного життя.
Навіть побіжний погляд на реалії тих суспільств, які традиційно відносятьдо рабовласницької формації (Стародавній Єгипет, Стародавня Греція, СтародавнійКитай, Стародавня Індія), дає уявлення про різноманітність усіх сторін їхньогобуття. Причому ця диференційованість настільки вражаюча, що виникає у деякихісториків прагнення до перегляду сталих класифікаційних принципів. Проте це нестільки викликане необхідністю, скільки пов’язане з труднощами поєднання історичногоі логічного підходів і дослідженні конкретного суспільства.
Кожну конкретну одиницю історичного процесу, що постає в усьому багатствісвоїх визначень, в усій своїй самобутності й специфічності проявів загального,доцільно розглядати як етнічну культуру, котра вносить елемент своєрідностімайже в усі свої компоненти, зокрема, і світогляд, що виступає головнимкомпонентом у духовній культурі, її ядром. Під світоглядом мається на увазіпохідний, структуротворчий принцип духовності, що пронизує всю культуру йвизначає в ній міру її розвитку та консервації, річище її внутрішньогосамовираження та поширення назовні.
Культурно-історичний тип світогляду виступає як систематизація,осмислення того аморфного, ледве помітного феномена, який цілком реально існуєй може бути названий світосприйняттям епохи та культури. Світосприйняття несе всобі величезну кількість елементів суспільної психології, окремих емоцій,уривчастих уявлень, поглядів, бажань й реакцій на природний і соціальний світ.
В межах культури можуть співіснувати або протидіяти різноманітні варіантисвітогляду, котрі, поза всякими суперечностями несуть в собі незгладимий слідспільності у відображенні рівня розвитку свого суспільства, його сильних іслабких сторін, переваження тих чи інших елементів усьогосоціально-економічного та духовного життя. Типи світоглядів, співвідносні вмежах даної культури, створюють в усій різноманітності своїх проявів уфілософії, політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії суспільну ідеологію,котра має в кожному конкретному випадку національно-культурні особливості. Самечерез світоглядні орієнтації етнічна культура впливає на формування відповідноїїй моральної системи. І тому історично визначена система моралі перебуває вмежах ширшої цілісності культури, котра передбачає в імперативній за своєюсуттю формі специфічний тип зв’язку всіх своїх компонентів. Завдяки цьому забезпечуєтьсяглибина, сутнісна єдність цієї культури.
Загальнокультурна «парадигма», або ядро культури (йдеться про особливийпринцип зв’язку всіх її компонентів, що забезпечує сутнісні культурні реформи),будучи специфічним відображенням у духовній сфері особливостей структури й походженнятієї чи іншої суспільної формації та її локально-історичних проявів, визначає взагальних і водночас важливих рисах парадигму моральної системи кожної даноїепохи, кожного даного суспільства. Дана парадигма моралі закріплюється всіммасивом етнічної культури. Моральні уявлення освячуються національнимитрадиціями, що виступають як норми поведінки, оцінки відносин для мільйонів людей.Будь яка етнічна культура продукує той чи інший моральний ідеал, що постаєпідсумком усього розвитку культури конкретного етносу. Розмаїтість етнокультуридемонструє високу цінність індивідуального морального досвіду кожного окремогоетносу (цієї колективної особистості), оскільки без індивідуального осягненняістини не може бути віри в неї, а отже й учинку, опертого на її закони.
Кожний етнос мусить сам, у звершеннях своєї історії та культури, пройтивласний шлях морального вдосконалення й віднайдення етнічної істини. Шлях цейвільний і неповторний, але з цієї причини мораль, створена на всі часи й длявсіх народів, незастосовна ні до якого часу й ні до якого народу, бо уніфікаціяморалі, кодифікування її в абстрактно загальнообов’язкових формах, позбавляютьмораль її власне людського, особистісного значення, перетворюючи етнічні нормина чужу репресивно ворожу етносові силу. Мораль кожної історичної епохи йкожного конкретного суспільства не зводиться до простого механічногоконгломерату різних елементів (норм, цінностей, принципів), а виступаєсистемним об’єктом, зі своєю специфічною структурою, що забезпечує внутрішнюєдність системи. В межах культури моральна система покликана виконувати порядіз традиційними й такі функції, як трансляція морального досвіду попередніхпоколінь, перетворення власних структурних компонентів і типу їхньоїсупідрядності як відображення соціально-економічних перетворень у розвиткусуспільства; приведення традицій і актів творчості в своїх межах дозбалансованого співвідношення на основі загального характеру функціонуванняданої формації. Поза трансляцією морального досвіду попередніх поколінь виникаєпитання й про доцільність наявності загальнокультурного принципу спадкоємності,що пронизує собою всі складові цілої етнічної культури. Без перетворення своїхструктурних компонентів під дією мінливих національно-історичних реалійморальна система з живого соціального організму, що має забезпечувати особливурегулятивну функцію, перетворюється на мертву догму, котра перешкоджаєпоступальному розвитку суспільства. Відсутність збалансованості між традицією йтворчістю в межах моральної системи спричиняє або її крах унаслідок безконтрольногопревалювання інноваційних процесів, що ставить питання про виникнення новоїморальної системи, або, якщо безроздільно превалюють традиції, пережитковиміснуванням даної форми моралі, що знов-таки загрожує їх загибеллю в історичнійперспективі. Орієнтація моральної системи на переважне збереження або ж напереважну творчу перебудову свого змісту залежить від характеру світогляднихорієнтацій суспільства, особистостей тієї чи іншої епохи.
Осмислюючи нову суспільну дійсність, вчені досліджують основні підходи дорозуміння нації як з позиції етногенезу, так і в контексті політичної нації,особливості національної ідентифікації українців впродовж історичного розвиткута в просторовому вимірі – в різних регіонах України.
Українське культурне життя упродовж століть не було достатньоусамостійнене, а значна частина українців перебувала поза Україною. У ситуаціїтакої духовної межовості навіть мова не може бути абсолютним критеріємприналежності людини до певної нації. Таким критерієм, на думку Д.Чижевського,стають національні особливості, що виявляються в думанні. Дійсно, мова виконуєбагато функцій в житті людства. І перш за все виділяють комунікативну функцію,коли мова використовується для інформаційного зв’язку між членами суспільства.Засобом спілкування вона є для тих, хто нею володіє. «Тільки для них вона єзасобом ідентифікації, ототожнена в межах певної суспільності. Ця ідентифікаціявиявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо своюспільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, щоживуть далеко від нас, в інших краях».
В коло життєвих інтересів певного народу були включені об’єкти дійсності,які мало важили для іншого, або й зовсім були йому невідомі. Будь-який елементдійсності, освоєний в процесі людської діяльності, стаючи елементом певноїкультури, набуває значення для окремої соціальної спільноти, а також окремоїособи. Ці відмінності знаходять відображення у мові, як засоби ідентифікаціїдля тих, хто володіє нею. Втрата мови веде до зникнення її носія – певноїспільноти, нації, етносу. Втрачаються ті ціннісні орієнтири, які буливистраждані й набуті етносом в ході його історії. Особі, яка не ідентифікує себеяк представника певної спільноти, загрожує становище людини без роду й племені,що до деякої міри синонімічно людині без ідеалів, поглядів, моралі. Кожналюдина має свій власний погляд на життя, але світогляд особи не виникає напорожньому місці. Він виростає на певному культурному підґрунті і в значніймірі детермінується останнім. Це підґрунтя – картина світу етносу, якавиражається за допомогою живої мови.
Картина світу є тією спільною світоглядною базою, без якої не можездійснюватись спілкування і взаєморозуміння членів спільноти, а відповідно неможе бути і мови про існування окремої самобутньої спільності – народу абоетносу. Ця компонента світобачення людини сприяє тісному зв’язку знань іповедінки людей у суспільстві. Вона має характерну тенденцію до уніфікаціїплюралістичних образів реальності і прагнення до гомогенного бачення дійсності.На такому поєднаному баченні дійсності ґрунтуються ті специфічні світоглядніідеали, які притаманні окремому народу як індивідуальності серед інших народівсвіту. Орієнтуючись на ці ідеали, людська спільнота творить окрему самобутнюкультуру, в якій знаходить своє самовираження її індивідуальність.
Нині, коли наша держава стає на шлях творення громадського суспільства,виникає неодмінна потреба формування в її громадян нового демократичногосвітогляду, виховання почуття національної і громадянської гідності,самоповаги. Розв’язання таких завдань неможливе без з’ясування взаємозв’язкунаціональної культури та ціннісного світу особистості. Сьогодні треба непротиставляти національне й загальнолюдське, а шукати їх раціональноговзаємозв’язку. Націю необхідно трактувати як проміжну ланку між особистістю ілюдством.
Вільний національно-культурний розвиток кожного народу можливий лише заумов здобуття національної суверенної держави, і в рідкісних винятках – пригарантованій національній автономії, що пов’язує теоретичне дослідження українськоїеміграції з демократичними цінностями світової суспільної думки.
Література
1. Michalik M. Swiadomosspo1eczna. – Warszawa, 1985.- s. 14.
2. Кисель М.А. Метаморфозыкультуры // Из истории философского наследия древнего Средиземноморья. – М.,1989. – ч.1.– С.3.
3. Титаренко А.И. Антиидеи: опытсоциально-этического анализа. М.: Мысль 1984.
4. Бромлей Ю.В.Этнознаковыефункции культуры. – М.: Наука 1991.
5. Павленко Ю.В. Етнос тасоціодинаміка національної культури // Онтотлогічні проблеми культури. – К.,1994.
6. Барг М.А. Эпохи и идеи:становление историзма. – М.: Мисль,1987.
7. Межуев В.М. Проблемыфилософии культуры: опыт историко-материалистического анализа. – М.: Мисль,1984.
8. Козловский В.П.Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности // Мировоззренческаякультура личности. – К., 1986. – С.248.
9. Гердер И. Идеи к философииистории человечества. – М., 1977.
10. КозловскийВ.П. Культурно-исторические традиции и мировоззрение личности //Мировоззренческая культура личности. – К., 1986. – С.251
11. БайбуринА. Ритуал в системе знаковых средств культуры // Этнознаковые функции культуры.– М., 1991. – С.26.
12. ГумилевЛ. География этноса в исторический период. – Л., 1990. – С.142.
13. Факоте Д.Ограбление будущего. Размышление о новой форме эксплуатации // Иностр. лит-ра.– 1988. – №5. – С. 188-203; №6. – С. 195-213.
14. ПоповичМ.В. Національна культура: культура нації. – К., 1991. – С.61.