Контрольна робота з Економічної теорії

Міністерство освіти і науки України Гуманітарний університет Запорізький інститут державного та муніципального управління Контрольна робота з Економічної теорії Запоріжжя 2005 Зміст Вступ 1 Поняття національної економіки 2 Сутність національного відтворення 3 Результати національного відтворення та показники, за допомогою

яких вони виміряються 14 Загальні висновки 21 Використана література 22 Вступ Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Вони досить помітно відрізняються одна від одної як за розміром території й чисельніс-тю населення, так і за економічною потужністю й, отже, місцем у світовий економіці. Проте національна економіка кожної країни є складовим елеме-нтом глобальної економічної системи.

Навіть наймень розвинуті країни докладають свій внесок у світовий процес економічного розвитку — свої-ми природними чи людськими ресурсами, виробництвом (хай і незначним у глобальному вимірі), споживанням імпортної продукції. Економічні ре-сурси використовують у рамках національної економіки. Основне її за-вдання — виробництво і розподіл споживчих

і капітальних благ, потрібних для підтримання життєдіяльності суспільства. Людство упродовж своєї історії використовує різні системи господа-рювання. Деякі з них передбачають використання грошей, а в інших гроші не потрібні. Одні системи господарювання забезпечують добробут людей, а в інших більшість населення перебуває на межі фізіологічного виживан-ня.

У цій темі з’ясуємо суть економічної системи та її основні компоненти, а також ознаки товарного господарства. Це допоможе нам зрозуміти, чому на рубежі тисячоліть значна кількість країн вибрала шлях до ринкової еко-номіки. Розглянемо в цій роботі більш детально поняття і основні риси націо-нальної економіки, поняття та сутність національного відтворення та пока-зники, за допомогою яких вони виміряються. 1 Поняття національної економіки

Національна економіка, або господарство країни — це сукупність під-приємств, домогосподарств і установ, які функціонують у межах певної держави. Вона характеризується певною галузевою і територіальною стру-ктурою, системою управління та певними соціально-економічними відно-синами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути ви-раженою через економічний потенціал, який означає сукупну спромож-ність галузей народного господарства виробляти

продукцію чи здійснюва-ти послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресур-сів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і грунтово-кліматичних умов), обсягу вироб-ничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транс-порт, зв’язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки. Ядром національної економіки є її галузі: промисловість, сільське го-сподарство, будівельний комплекс,

транспорт, зв’язок, банківська система, охорона здоров’я, освіта тощо. Промисловість у свою чергу поділяється на обробну й видобувну; обробна — на важку й легку і т.д. Співвідношення між окремими галузями економіки називають її галузевою структурою. Га-лузева структура відбиває суспільний поділ праці. Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні

окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розріз-няють поділ праці двох видів — усередині суспільства й усередині підпри-ємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями

тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізо-ваних операцій чи завдань. Великий поділ праці відбувся між племенами ще в умовах давнього суспільства. Одні племена спеціалізувалися на скотарстві, інші — на зем-леробстві. Спеціалізація обов’язково передбачає обмін продуктами праці. Спочатку обмін здійснювався у формі бартеру, або прямого продуктообмі-ну.

З поглибленням поділу праці виникають гроші, і обмін відбувається у вигляді торгівлі товарами і послугами. Людство не випадково поглиблює поділ праці та розвиває спеціаліза-цію. Воно давно усвідомило, що ці процеси забезпечують неабияку вигоду — підвищують продуктивність праці. Класичний приклад впливу поділу праці на зростання її продуктивно-сті знаходимо в Адама Сміта, який аналізував виробництво голок.

Один робітник упродовж дня міг виготовити кілька дюжин недосконалих голок, зазначив учений. Невелика ж група робітників, у якій кожен завдяки поділу виробничих функцій виконував прості повторювані операції, виготовляла тисячі голок за день. Спеціалізація робітників на виконанні окремої операції підвищує продуктивність праці, бо дає змогу повніше використати здібності й майс-терність людей. Крім того, спеціалізація сприяє навчанню у процесі праці.

Навіть за однакових природних здібностей спеціалізація людей на різних видах занять підвищуватиме продуктивність їхньої праці. Поділ праці відбувається не лише між окремими працівниками чи підприємствами, а також між регіонами країни та між країнами. Регіони країни спеціалізуються на виробництві різних видів господарської продук-ції чи виготовленні різних промислових виробів. Географічна спеціалізація виробництва дає змогу кожному регіону в межах країни чи різним країнам виробляти

ті продукти, які за наявних ресурсів можна виготовляти найефе-ктивніше. Розвиток спеціалізації посилює взаємозалежність економічних одиниць і зближує народи. Виготовлення будь-якого товару масового виробництва залежить, як правило, від добре налагодженої взаємодії багатьох спеціалізованих під-приємств. Наприклад, припинення з певних причин роботи на підприємстві, яке виготовляє двигуни для легкових автомобілів,

тимчасово може зменшити не лише обсяг виробництва останніх, а й споживання бензину. Це у свою чергу може призвести до скорочення видобутку нафти у нафтовидобувних країнах. Поглиблення поділу праці є важливою умовою нагромадження націо-нального багатства споживчих і капітальних благ, інтелектуальної власнос-ті й професійної майстерності працівників. Водночас у господарське життя залучається дедалі більший обсяг ресурсів: корисних копалин, сільського-

сподарських угідь, лісів, водоймищ, які є важливою складовою національ-ного багатства. З розвитком економіки вони, на жаль, вичерпуються, а стан довкілля погіршується. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці XX ст. Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продук-тивні сили країни. Потужність економіки країни в значної мірі залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва

— ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є: — праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на ви-робництво товарів та послуг); — технологія — наукові методи організації виробництва із застосу-ванням нотних процесів виробництва; — природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності; — капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій

і товарних формах. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, не-багато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього факто-ра. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн

Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робо-ча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумов-люють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн. В першу чергу, країн Західної Європи і Японії.

Китай спирається на фактори приро-дних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія . Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття

і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежу-ється родючою землею й значними покладами руд чорних металів, дереви-ни. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за пе-вних причин. На сучасному етапі розвитку світової економіки саме

капітал і техно-логія є вирішальним стимулом розвитку країни. Відповідно до переважання кожного секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріаль-ний і постіндустріальний. На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. У сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з сере-дини ХІХ століття; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розви-ваються.

Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції органічної хімії. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхли-вих темпів після другої світової війни. Супроводжувався початком їхньої індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною ме-тою економічної політики проголошували

індустріалізацію. Згадаємо, що й соціалістичне будівництво здійснювалося під доміну-ючим гаслом індустріалізації. У Радянському Союзі нагальною метою ста-вилося наздогнати США за виробництвом сталі, електроенергії, верстатів, видобутків вугілля, нафти, газу тощо. Аналогічні цілі ставив уряд Китаю в 60-х роках відносно Великої Британії. Багато в чому я мета була досягнута;

СРСР перегнав США по виробництву сталі й видобутку палива, Китай пе-ревищив усі показники промисловості Великої Британії. Проте цього ви-явилося недостатньо, щоб зрівнятися з розвинутими країнами по якісних показниках. У 70-80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула процес ін-дустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграр-них чи аграрно-

індустріальних вони перетворилися на „нові індустріальні країни” із розвиненою структурою промисловості. До цієї групи належать. Зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур. Таїланд, Філіппі-ни та деякі інші. Здавалося б, що у світовій економіці йде вирівнювання країн на індус-тріальній основі. Проте найрозвиненіші країни наприкінці

ХХ століття пе-рейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних парків, не кількістю виплавленої сталі, а обсягом і ефективністю надання послуг, в першу чергу, інформаційних. Слід зазна-чити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих краї-нах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія на-лежать до найбільших у світі виробників сільськогосподарської

продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті (ВВП) цих країн. В європейських країнах і США скорочується виробництво чорних металів; чорна металургія, як раніше легка промисловість, виробництво нескладної техніки начебто переміщу-ється із розвинутих країн в країни, що розвиваються. З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці пошири-лися уявлення про три типи економічного

розвитку, що послідовно зміню-ють один одного: до індустріальний (аграрний), індустріальний і постінду-стріальний (інформаційний). Постіндустріальний тип економіки базується на економному викорис-танні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб населення (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн приходилося на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп’ютерні центри,

програмне забезпечення, на фармацевтику. В еконо-міці США доданої вартості, створеної у промисловості, складав інфор-маційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох ви-падках по обороту перевищують традиційні товарні ринки. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю

споживаної речо-вини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання ін-форматики . 2 Сутність національного відтворення Національне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, між-державні економічні об’єднання тощо) е виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів

і послуг. Усі ці чотири стадії національного виробництва, по-перше, взаємопов’язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у по-стійному економічному кругообігу. Для існування людського суспільства виробництво має постійно відновлюватись через свої чотири стадії, адже без особистого споживання неможливе існування людей. Для цього потрі-бні постійне виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як осо-бистого, так

і виробничого призначення. Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням. Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів ви-робництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, се-редовища існування. При цьому відновлення останнього — нагальна по-треба суспільного відтворення в сучасних умовах

інтенсифікації виробни-цтва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення. Обов’язковою складовою процесу національного відтворення є його натурально-речова частина у вигляді відновлення продуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває проблема пропорційності — пев-них кількісних співвідношень між складовими суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати

ро-бочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропо-рціях. Порушення пропорційності неминуче призводить до зниження ефе-ктивності суспільного виробництва і негативно впливає на розвиток багат-ства суспільства та добробут його членів. Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних сус-пільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворен-ням предметів споживання

і засобів виробництва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов’язковою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як форма існування продуктивних сил. За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас по-стійно відновлюються відносини власності як соціально-економічні відно-сини виробництва,

що відповідають цій економічній системі. Вихідний пункт руху суспільного продукту — виробництво, кінцевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого рин-кового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвит-ку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвит-ком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв’язок між виробництвом і спо-живанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробництва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому продукті. Принципи розподілу відповіда-ють формам власності: той, хто панує

у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенде-нція до зрівнялівки неминуче призводить до застою, стагнації виробницт-ва, а разом з тим і споживання. Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробницт-ві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов’язаними по-слідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпоря-дниками. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здій-снюється обмін товарами

та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом ча-стку суспільного продукту. Обмін сприяє виробництву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг. Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживання, тоб-то реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується використанням засобів ви-робництва і робочої сили для виготовлення продукту: машин, будівель, хліба, м’яса, молока тощо. Особисте споживання — це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, куль-турному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є прос-то фізіологічним чи освітньо-культурним актом.

Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробниц-тва. Особисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов’язані та впливають одна на одну, починаю-чи з самого виробництва, що стає основою процесу відтворення. Відомо два види відтворення: просте

і розширене. Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залиша-ються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додат-ковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економі-кою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу.

Сьогодні просте від-творення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традицій-них укладах їх економіки. Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожному на-ступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготов-леного продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготов-леного суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшен-ня якості його складових.

Для розширеного відтворення в кожному насту-пному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінни-ми: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додат-ковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю викорис-таний на особисте споживання. Кількісні та якісні зміни факторів вироб-ництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, роз-витку науково-технічного прогресу.

Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількіс-ного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного від-творення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об’єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та пе-ріодичних криз в економіці. 3 Результати національного відтворення та показники, за допомогою яких вони виміряються

Ступінь розвитку національної економіки та національного відтво-рення вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розви-ток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: вало-вий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), на-ціональний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі

інші. Валовий внутрішній продукт — це продукція, що вироблена резиден-тами на просторі країни протягом року. Валовий національний продукт включає як суму доданої вартості, що створена в країні і складає ВВП, так і кошти, зароблені за кордоном. Показники ВВП і ВНП, звичайно, не збіга-ються. Розвинуті країни, що одержують значне позитивне сальдо від капі-талу, вкладеного за кордоном, мають показники

ВНП вищі, ніж ВВП. Про-те іноді високорозвинута країна має протилежну ситуацію. Наприклад, США в 1999 р. мали показник ВНП в 8351 млрд дол а ВВП — в 8709 млрд дол Пояснюється це тим, що США мають величезний внутрішній ринок, який поглинає переважну кількість товарів та послуг, вироблених в країні; високий рівень життя американців стимулює імпорт, і зовнішньото-рговельне сальдо США негативне; обсяг

іноземних інвестицій в країну дуже великий, і, відповідно, суттєву величину ставить відплив дивідендів. Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Для цього використовується показник ВВП на душу населення. Тільки абсолютний або тільки душовий показник ВВП повної уваги про економічний розвиток країни не дає; необхідно сполучати обидва ці показники, аналізуючи

рівень розвитку. Якщо абсолютна величина ВВП характеризує, перш за все, обсяг виробленої продукції та послуг, то його відносний показник визначає рівень продуктивності праці, організацію і культуру виробництва. Найрозвинутіші країни мають високі значення о обох показниках, як і найменш розвинуті мають обидва низьких показника. Але є специфічна група, яку складають нафтодобувні країни

Перської затоки, що мають ве-ликі надходження від експорту нафти. Оскільки щільність населення тут невелика, душові показники ВВП цих країн дуже високі. Проте, на відміну від розвинутих і нових індустріальних країн, вони характеризуються не-збалансованою структурою національної економіки. Узагальнюючим показником рівня розвитку національної економіки на глобальному рівні

є валовий світовий продукт (ВСП). Він виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу. Аналізуючи економіку країни, важливо знати ступінь її зовнішньоеко-номічної активності. Його визначають такі показники: експорт, імпорт, то-варообіг зовнішньої торгівлі, відкритість економіки щодо світового ринку, частка іноземного капіталу в економіці країни, величина активів резиден-тів за кордоном та

інші. Експортом називається вивезення товарів та послуг за межі країни. Імпорт — довіз товарів та послуг до країни з-за кордону. Різниці між екс-портом та імпортом складає сальдо зовнішньоторгівельного балансу краї-ни. Воно може бути позитивним (активним) або від’ємним (пасивним). Звичайно, уряд країни прагне до позитивного сальдо, бо це означає при-плив валюти до країни.

Найсприятливіші умови для цього є у розвинутих країн, чиї товари мають високу конкурентоспроможність. Із зовнішньою торгівлею пов’язано поняття відкритості національної економіки країни, тобто ступеня її участі в міжнародному поділу праці. Вона розраховується як співвідношення між експортом країни та її ВВП. Теоретично, чим більший показник відкритості, тим глибше участь країни в міжнародних економічних зв’язках. Але досить великий цей показник мають деякі країни, що розвиваються, наприклад

Арабські Емірати, Гайана та ін. Це від того, що їхні національні економіки майже цілком залежать від експорту сировини. З іншого боку, найпотужніші держави, такі як США, Японія, Франція, мають невисокі показники відкритості. Але це сві-дчить не про низьку “зануреність” країн у світову економіку, а про великі обсяги ВВП і наявність широкого внутрішнього ринку, що поглинає дома-шнє виробництво.

Показник відкритості України — 27 %, що взагалі характеризує до-статню відкритість нашої країни на зовнішні ринки; проте вона формуєть-ся в основному за рахунок експорту продукції недостатнього ступеня об-робки (руди, чорні метали) . Є також показник, що характеризує імпортозалежність крани (співвід-ношення між імпортом країни та її ВВП). Цей показник звичайно високий в країнах, що розвиваються,

і помірний або низький — в розвинутих. Інтенсивність зовнішньоекономічних зв’язків країни характеризується не тільки обсягами товарообігу, але й міжнародним рухом факторів вироб-ництва, до яких належать робоча сила, капітал і технології. Задача 1 Заплановані такі місячні показники ринкового попиту та пропозиції на товар А Ціна, грн/шт 12,0 11,0 10,5 9,5 9,0 8,5 8,0 7,0 Пропозиція, тис.грн 10,0 9,0 8,0 6,5 6,0 5,5 5,0 4,0

Попит, тис.грн 3,0 4,0 4,5 5,0 6,0 7,3 8,8 10,2 1. Зобразіть на одному графіку криві попиту та пропозиції і покажіть на осях координат величини очікуваної ціни та обсягу продаж. Рис. 1 Очікувана цина то обсяг продажу знаходиться як місце перетину кри-вих попиту та пропозиції. Згідно з умовами нашого завдання очікувана ці-на продажу буде 9 грн/шт.; очікуваний обсяг продажу — 6

одиниць товару. 2. Податок на додану вартість зростає. Покажіть за допомогою пунк-тирної лінії на графіку, побудованому відповідно до вказівок у завданні 1, можливі наслідки для попиту. Ріст податку на додану вартість змінє тільки криву пропозиції. Вона має буде рухати вправо, як це показано на рис. 2 Рис. 2 Нова рівноважна ціна Р2 зросте порівнянню зі старою

Р1 (9 грн./шт.), а попит — відповідно впаде і стане менше, ніж 6 одиниць товару. Задача 2 Авіакомпанія розглядає можливість організувати додаткові щоденні рейси з міста А в місто В. Вона має оцінити кількість пасажирів, які будуть користуватися цим рейсом. Які витрати слід, а які не треба враховувати, щоб вирішити, чи буде очікувана виручка достатньою, щоб цей рейс при-носив прибуток? Витрати виробництва — це те, у що обходиться створення продукту підприємству.

Витрати виробництва благ — це загальноекономічна катего-рія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення. Економічні витрати включають явні й неявні витрати. Явні витрати називають ще розрахунковими витратами. Це — платежі за залучені вхідні фактори, здійснені прямими грошовими внесками на ринку факторів, бо

сам виробник не володіє цими ресурсами. Такі платежі за ресурси вклю-чають витрати на електрику, паливо, сировину, працю тощо. Деякі ресурси, що використовуються у виробничому процесі, перебу-вають у безпосередньому володінні самої фірми. Наприклад, фізичний об-сяг капітальних благ, власником яких є виробник. Виробник володіє також управлінськими навиками й фінансовими ресурсами. Оскільки ці ресурси є власністю виробника, то йому потрібний певний неявний фактор витрат за використання

цих ресурсів. Прикладом неявних витрат є використання власником некупованих ресурсів (земля, капітал) у своїй діяльності. Загальні витрати в короткостроковому періоді часу дорівнюють сумі постійних і змінних витрат. Змінні витрати змінюються залежно від вели-чини обсягу виробництва продукції (послуг). Постійні витрати не залежать від кількості виробленої продукції (наданих послуг). Тому в нашому разі треба враховувати ті витрати, що ще водночас яв-ними та змінними.

Це — витрати на придбання нових або на амортизацію старих літаків, на додаткове технічне обслуговування парку машин, на до-даткову зарплатню персоналу, який буде працювати в нових рейсах, закупі-влю пального та інших матеріалів, на рекламу нових рейсів тощо. В пере-лік тих витрат, що не треба враховувати в даному разі є капітальні витрати на утримування капітальними спорудами, витрати на зарплатню основної частини персоналу,

на обслуговування раніш отриманих банківських кре-дитів тощо. Загальні висновки Національна економіка – це економічно й організаційно єдина система взаємопов’язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відпові-дна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеже-ній державними кордонами. Сучасну національну економіку характеризують низка ознак, які мож-на звести у декілька груп: — національний

суверенітет; — ресурсо-виробничі; — господарсько-організаційні; — товарообмінні. В цілому національна економіка виступає як досягнутий під впливом сукупності факторів цілісний організм, який функціонує за певними зако-нами. Для того, щоб Україна мала національну економіку потрібно провести структурну перебудову економіки з метою розвитку галузей які працюють на потреби держави. Це сільське господарство, машинобудування, маши-нобудування

для легкої промисловості, машинобудування для харчової промисловості, розвиток легкої та харчової промисловості, розвиток галу-зей, які виробляють складну побутову техніку, скорочення добувної проми-словості до потреб, металургії, виходячи з пріоритетів національних інте-ресів України. Національна економіка неможлива без розв’язання пробле-ми економічної безпеки. Економічна безпека формується виходячи із за-безпеченості природними ресурсами, фінансування коштами,

залежить від експорто- та імпортоорієнтації економіки. В цілому економіка України, крім структурної перебудови, потребує оновлення основного капіталу, зміни технології і відповідно проведення ряду реформ, покликаних забезпечити ефективності виробництва. Використана література 1. Гальчинський А.С Єщенко П.С Палкін Ю.І. Основи економічної тео-рії: Підручник. —

К Вища шк 1995. 2. Економіка зарубіжних країн / За ред. Ю.Г. Козака. — К ЦУЛ, 2003. 3. Мировая экономика: введение во внешнеэкономическую деятельность: Учебное пособие для ВУЗов М.В. Елова, Е.К. Муравьев, С.М.Панферова и др Под. ред. А.К. Шуркалина, Н.С. Цыниной. – М. Логос, 2000. 4. Мочерний С.В. Політична економія:

Навч. посібник. – К Знання-Прес, 2002. 5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект // К 2000. 6. Цвылев Р. Метаморфозы индустриальной экономики: проблема эконо-мических измерений // Мировая экономика и международные отноше-ния, № 2, 2001. 7. Экономическая теория (политэкономия): Учебник. — М Инфра-М 1997. 8. Экономическая теория: Учебник для

ВУЗов / Под ред. В.Д. Камаева. — М Владос, 1999.