НАУКОВА РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ХVІІ СТ. У КОНТЕКСТІ
спадковості АНТИЧНОЇ МАТЕМАТИКИ І МЕТОДОЛОГІЇ
Вступ
Уроботі проведено глибокий історико-епістемологічний аналіз впливу античноїнауки і математики на розвиток наукового раціоналізму ХVІІ ст., початок якогобуло закладено працями Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка.
Продовжуючитрадиції античних атомістів і математиків щодо раціональних засад науковогознання, мислителі ХVІІ ст. (І. Кеплер, І. Ньютон, Г. Лейбніц) прийшли допобудови диференціальних та інтегральних методів, земної і небесної механіки,що, у свою чергу, призвело до побудови нової наукової картини світу.
Питаннямрозвитку європейської раціональності ХVІІ ст. присвятили свої праці рядвітчизняних і закордонних дослідників: М.Монтель, Р.Елліс, М.Халл, Ф.Андерсон,Ф.Коплстон, Ж.Еска, К.Фаррінґтон, К.Уоллас, К.Маркс, Г.Ф.Александров,В.Ф.Асмус, М.Н.Мельвіль, Х.Н.Момджян, П.П. Гайденко, С.Я.Лур'є,М.К.Мамардашвілі, В.М.Свириденко, В.В.Кизима, С.Б.Кримський, П.Ф.Йолон,Б.А.Парахонский та ін.
Раціоналізмбезпосередньо пов’язаний з основним питанням філософії та її генезисом. Вінуособлює виникнення другого рівня світогляду, що сформувався у результатірозв’язання протиріччя між міфологічною картиною світу, побудованою за законамиуяви, та новим науковим знанням і мисленням. Філософія є світоглядним мисленнямабо раціоналізованим мислячим світоглядом. Вона генерується як системно-раціоналізованийсвітогляд на базі виникаючого нового наукового знання.
Західноєвропейськийраціоналізм формувався у період занепаду ренесансних тенденцій і зародженнякласицизму. Ці перетворення відбилися на всій системі культури Нового часу(літературі, мистецтві, науці, релігії, освіті і просвітництві, політиці).
Концентрованимтеоретичним виразом західноєвропейської філософської традиції стала методологіяраціоналізму XVII сторіччя. Вона виникає у відповідь на запити і потребипромислової революції, зароджуваного експериментального природознавства і всієїсистеми класичних наук Нового часу. У цей період, як відомо, формувалася теоріявсесвітньої історії, а також нова теорія права.
Такийнадзвичайно складний і багатоаспектний соціокультурний трансформаційний процесмає неоднозначне відношення до античної науки. У першу чергу до еталонівнаукової раціональності, вироблених у філософії і математиці давньогрецькогоперіоду розвитку суспільства.
Зарубіжніі вітчизняні історики, методологи науки також відзначають, що цей періодрозвитку історико-філософського процесу відбувався не стільки на основівідродженої (Ренесансом) античної думки, скільки на протиставленні їй. Прицьому початком історії філософії Нового часу практично всі дослідники вважаютьнаукову творчість Френсіса Бекона.
ФілософіяXXI сторіччя розвивається на основі не менш радикальних перетворень у всійсистемі суспільного виробництва під впливом розмаїття наукових і соціальнихреволюцій. Сьогодні відбувається немов подвійне заперечення самих основоположеньзахідноєвропейського раціоналізму. Його теоретичний початок багато з сучаснихмислителів пропонують іменувати у термінах «модернізму», тоді як нинішній станісторико-філософського процесу характеризується ними доволі розпливчастим іумовним поняттям «постмодернізм».
Прицьому критичного перегляду зазнають не лише теоретичні основи методологіїраціоналізму Нового часу. Сучасна постмодерністська критика значною міроюпоширюється також на всю історико-філософську традицію теоретичного раціоналізму,джерелами якого є надбання античної науки.
Самеце обумовлює актуальність задачі історико-філософського дослідження цілісних(системних) основ античного раціоналізму. Необхідним є ретроспективний аналізякісних ступенів еволюції раціоналістичної традиції усього світового історико-філософськогопроцесу. Однак ми обмежимося розглядом лише взаємодії двох якісно різних типівфілософського раціоналізму: античного і західноєвропейського (у методологіїраціоналізму Нового часу — на фазі його становлення).
Передуючицьому дослідженню, ми зафіксуємо ті вихідні теоретичні положення, які складаютьйого основу, передумовну частину і своєрідне евристичне тло:
· Філософський раціоналізм античної науки не може бути адекватно іцілісно зрозумілим і відображеним без системного аналізу основ і теоретичноїеволюції античної математики.
· У процесі відродження античної думки (у ренесансній філософії), їїкритичної переробки, у методології раціоналізму Нового часу відбулася втратачастини семантичного змісту і змісту теоретичного раціоналізму античної філософіїі математики.
· Сучасна постмодерністська критика раціоналістичної традиціїісторико-філософського процесу є переважно неадекватною (фундаментальнимзасадам античного і новоєвропейського раціоналізму), здебільшого безсистемною,спекулятивною, деструктивною.
· Задача відновлення фундаментальних основ теоретичного раціоналізмує об'єктивною потребою подальшого розвитку історико-філософського і науковогопроцесу і сучасного наукового прогресу.
Дляосмислення і відображення розмаїття теоретичних форм історичного і сучасногозахідноєвропейського раціоналізму, тим більше в його конкурентній опозиції івласному (іманентно-філософському) розвитку не менш багатоликих форм ірраціоналізму– потрібно не одне дослідження монографічного або дисертаційного змісту. Томуми вимушені істотно обмежити предмет дослідження лише первісними фазамистановлення західноєвропейського філософського раціоналізму у опозиціїметодології індуктивізму і дедуктивізму. Значною мірою репрезентантами творчогорозвитку цих методологій у раціоналізмі Нового часу виступають філософські системиі природничо-наукові праці Ф.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніца, І.Ньютона та їхпослідовників.
Напочатку проведемо системне співставлення основних ідей, теоретичних принципів,методів наукового дослідження, основних позицій цих мислителів, які мають (абоне мають) точні та адекватні теоретичні прообрази у системі раціоналізмуантичної філософії і математики. Однак відразу зауважимо, що мужність, яка полягаєу прагненні користуватися доводами власного розуму, якою пишається сучаснийфілософський постмодернізм, не належить йому одному. Принаймні ця теоретичнапозиція досить чітко була позначена навіть у ренесансній філософії. Так, наприклад,М.Монтель з усією визначеністю стверджував, що кожна конкретна людина, їївласний розум, воля, здібності є предметом істинної філософії. «Той предмет,який я вивчаю понад будь-який інший, – це я сам. Це моя метафізика, це моя фізика»[1, с. 365].
У ційстатті західноєвропейський раціоналізм у його історико-філософській і теоретико-еволюційнійобумовленості античною наукою і саморефлексивним критичним ставленням до неївиступає як спеціальний предмет дослідження. Взагалі філософський іматематичний раціоналізм, тобто теоретичний раціоналізм у його категоріально-понятійнійякісній і кількісній визначеності, є надзвичайно різноманітним теоретичнимпредметом. Він вимагає великої кількості аспектів розгляду і пошуку адекватнихметодів вивчення кожної з його особливих рис. Такою і була, на загал, вихіднафілософська позиція Ф. Бекона. Він стверджував, що кожен різноманітний теоретичнийпредмет вимагає розмаїття підходів [2, с. 346].
Пізнішеми доведемо, що сучасні непорозуміння у тлумаченні філософського раціоналізмубагато в чому обумовлені помилковим, спекулятивним ототожненням сутнісногозмісту поняття «раціональне» (і, отже, – раціоналізму) з одним лише «розумом».Натомість це поняття настільки ж нерозривно пов’язане з вимогою доцільності, які з атрибутом розумності. Розумність же поставленої мети припускає, крім іншого,вибір розумних засобів її досягнення. Більш того, родоначальник методологіїраціоналізму Нового часу наполягав на тому, що дуже часто вибір засобів для досягненнябажаних цілей “є більш істотним, аніж множення зусиль” [3, с. 223].
Ефективнимзасобом наукового пізнання є метод. Однак він повинен безупинновдосконалюватися – “разом з відкриттями” [2, с. 313]. Знання цього попереджає дослідникапро небезпеку потрапити у тенета консервативного мислення, тих пасток і оман,які несе в собі будь-який різновид догматизму. Це одна крайність, яка загрожуєвтратою самого підходу і шляху до істини. Інша крайність – відмова відбудь-якої нормативності, пошук істини без визначеної мети, очікуваногорезультату і методу його досягнення.
Крімзагальновідомих ідей і принципів античного раціоналізму, які були перенесенізагальним плином культурної трансформації у теоретичний зміст методологіїраціоналізму Нового часу, що відзначається у численних трактатах з історіїфілософії (Віндельбанд, Рассел, Таннері), авторами дуже рідко показується те,що вважається унікальним явищем і філософським досягненням саме цьогоісторичного періоду. Зокрема вчення Лейбніца про існування безлічі усіхможливих світів, його монадологія. У цьому відношенні варто вказати, наприклад,що ще Аристотель у своїй “Фізиці” використовував поняття «монади» у якостітеоретично нормативного і загальновідомого. Крім того, відомий історикфілософії Р.Елліс не безпідставно вважав, що монадологія Лейбніца є своєрідноюінтерпретацією, модифікацією і теоретичним розвитком філософськогоатомістичного вчення античних мислителів. Аргументом на користь цього слугуєзміст критичного порівняльного аналізу методології Ф.Бекона і Р.Декарта,зробленого Лейбніцем [4, с. 26, 43].
Багатоз відомих дослідників філософії Нового часу: М.Халл, Ф.Андерсон, Ф.Коплстон,Ж.Еска, К.Фаррінґтон — акцентують увагу на розвиткові у творчості Ф.Беконаантичних поглядів на природу кількісних змін і механіку руху, принципудетермінізму, каузальності тощо. При цьому обґрунтовується позиція, що самеФ.Бекон визначним чином вплинув на розвиток метафізичного і механістичного науковогосвітогляду своєї епохи в цілому. Однак при цьому часто випадають з поля зоруінші особливості гносеології і методології цього мислителя. Наприклад, прагненнярозвинути принцип цілісності, який є актуальним для сучасної філософії науки.Тим часом, цей принцип є доволі значимим для більшості античних мислителів (відФалеса до Аристотеля), а у цільових настановах Ф.Бекона він отримує природничо-науковийі філософський розвиток. Це справедливо підкреслює К.Фішер, докладноаргументуючи свою тезу про те, що кінцевою метою істинного дослідження, дляФ.Бекона, є пізнання цілого. Образ цілого будь-якої пізнаваної речі, процесу,відносин, взаємодії субстанції і сил є необхідною умовою досягнення істини. Цейобраз цілого необхідно постійно “утримувати перед очима” (у науках про природу)«як останню мету» [312, с. 83, 89].
Цейістотний момент відзначають також інші історики філософії. Так, наприклад,К.Уоллас приходить до переконливого висновку про те, що не лише щодо природи,але й щодо людини принцип цілісності виступає для Ф.Бекона основним. Він«виразно розглядав людину як цілісність».
Незвідністьфілософських поглядів Ф.Бекона до механіцизму обстоював у свій час і К.Маркс.Він відзначав, що навіть у класичній механіці цього періоду з'являєтьсятеоретична потреба у дослідженні живих сил природи, матерії. Маркс також підкреслював:«першою і найважливішою з природжених властивостей матерії є рух, – не лише якмеханічний і математичний рух, але понад те – як прагнення, життєвий дух, напруження[6, с. 142]».
Неадекватністьсучасних тлумачень, які доволі штучно, формально і спекулятивно зводятьметодологію раціоналізму Нового часу до механіцизму, може бути виявлена і вінших аспектах досліджень як беконівської філософії, так і багатьох іншихфілософських систем цього періоду. Про це свідчить, наприклад, основоположенняцієї філософії про те, що «складне принципово не може бути зведене до елементарного,простого». Ф.Бекон вважав поверховою саму ідею про тлумачення будь-якого рівняорганізації і будови матерії як суто “елементарного”. Він відкидав теоретичніуявлення про так звані первинні “елементарні якості”. Навпаки, теоретична позиція,яку він відстоював, полягала в тому, що жоден з існуючих у природі видіворганізації матерії «не може розглядатися як простий» [7, с. 18, 31].
Напротивагу тривіальній методології редукціонізму (від складного до простого,елементарного), Ф.Бекон розвиває висунені ще до Платона і Аристотеля ідеї про різноманіттяформ усього сущого, унікальність меж буття кожної індивідної речі, індивідуальнуі видову (системну) міру речей. Для цього він розвиває започатковане у античнійфілософії і математиці вчення про межу, вимагаючи у якості нормативногопринципу експериментального природознавства точного визначення природної міри імеж буття кожного пізнаваного предмета, кожної природної речі, явища, сутності.Бекон іменує це природним «дозуванням» і встановлює методологічне правило такоготеоретичного змісту: «У будь-якому дослідженні природи необхідно помітитикількість тіла необхідного для певної дії, наче його дозу; і необхіднодотримуватися обережності щодо як надмірної, так і недостатньої кількості» [2,с. 323]. Причому такі індивідуальні міри буття природних тіл повинні бутивіднайдені і надійним (фізично експериментальним і математично обробленим)чином встановлені не у довільних здогадах і гіпотезах розуму, а в самих речах.Ці міри, пише він, «повинні бути віднайдені у самих речах, а не отримані чи зправдоподібності, чи за здогадом» [2, с. 323]. При цьому важливими є не лишеякості і кількості, але також рух, стан, їх відносні положення.
Провідмінність методологічних установок і загальнотеоретичної філософської позиціїФ. Бекона від механіцизму обґрунтовано наголошують ряд провідних фахівців уцарині історії філософії і науки (Г.Ф.Александров, В.Ф.Асмус, М.Н.Мельвіль,Х.Н. Момджян, В.Голосов та інші). Вони розкривають зв'язок беконівського вченняз елементами античної стихійної діалектики Геракліта. Обґрунтовується також тойфакт, що у розробці філософських проблем, особливо у вченні про природу ібудову матерії, однією з центральних і домінуючих установок цього мислителябула така пізнавальна мета. Ф.Бекон прагнув розробити поняття про «діяльнуматерію», розкрити засади “мимовільного руху у природі”, створити теоретичнийобраз «активної матерії» [2, с. 106, 116]. При цьому неминучою ставала проблемарозгляду взаємозв'язку руху, простору, часу. Елементи діалектики беконівськоговчення найчіткіше проступають у теоретичному аналізові відповідної інадзвичайно багатопланової проблематики філософського раціоналізму. І саме вцьому питанні, як це з усією визначеністю обґрунтовує відомий німецький філософГ.Шмідт, вчення Бекона у певному сенсі передує кантівським антиноміям утлумаченні простору і часу.
Зпозиції загальної мети і логіки дослідження даної статті автор змушений акцентуватиувагу на теоретичній неповноті аналізу цієї історико-філософської проблеми.Адже акцент теоретичного взаємозв'язку між тлумаченнями антиномій простору-часуу вченнях Бекона і Канта має бути розглянутий з урахуванням загальних основеволюції філософського раціоналізму і анналів історії науки. Мова йде, у даномувипадку, саме про різноманіття раціоналістичних основ і наукових підходів дорозв’язання даної проблеми. Адже воно містить у собі, щоправда у імпліцитномувигляді, широкий спектр питань, пов’язаних з природою нескінченності(актуальної і потенційної), з аналізом діалектичних і формально-логічнихспіввідношень між кінечним і безкінечним взагалі. Ось чому ми повинні поможливості найбільш конкретним і визначеним теоретичним чином вказати підставирізноманіття вирішення цих проблем у античному раціоналізмі. При цьому напочатку слід розглянути ці проблеми у системі античного філософського раціоналізму,згодом порівнявши отримані результати з аналізом цієї ж проблематики ураціоналізмі античної математики. Тут же ми відзначимо стисло лише моменти, якістосуються суті питання, яке нами заторкується.
Першоюі найбільш відомою теоретичною підставою щодо даних питань можуть служитизнамениті апорії Зенона Елейського (формально-логічні антиномії руху). Другою,не менш важливою, але, на жаль, дуже рідко враховуваною у існуючій науковійлітературі з історії філософії, діалектики, методології науки підставою є математичнийатомізм, який виник у вигляді теоретичного узагальнення, модельного відображенняі розвитку вчення Левкіппа-Демокрита про атоми і порожнечу (проблема кінечногоабо нескінченного поділу, існування або відсутності його межі, антиномії безперервногоі дискретного). Третьою і теж добре відомою підставою можна вважати математику,астрономію і філософію піфагореїзму (проблема закономірної числової гармоніїсвіту, несумірності, антиномії раціонального та ірраціонального, задачіметризації просторово-часових характеристик рухомого і нерухомого буття).Четвертою – платонізм (розвиток теорії мірних відносин, антиномії співвідношеннямежі і безмежного, становлення і буття, єдиного і множинного). П'ятою – аристотелізм(антиномії доказового знання, обґрунтування необхідності межі і аксіом, вченняпро безмежне стосовно до величини часу і руху, диференціація актуальної і потенційноїнескінченності, виникнення з протилежностей, безперервність руху, простору,часу і багато іншого).
Однак,у нашому випадку, мало вказати на безперечну наявність достовірних основ ірізноманіття раціональних підходів у античній науці стосовно тієї групи метафізичнихі діалектичних проблем, які отримали нову інтерпретацію, когнітивний розвиток івирішення у наступні епохи — особливо період формування передумов і становленнязахідноєвропейського раціоналізму. Додатково до цього слід вказати також і шляхінформаційної трансляції ідей зі сфери теоретичних знань античного раціоналізмуу філософський і конкретно-науковий зміст методології раціоналізму Нового часу.Однак для зображення цілісного змісту такого теоретико-еволюційного шляху увідношенні кожної конкретної історико-філософської проблеми потрібне спеціальнеі доволі непросте дослідження. Тому ми обмежимося лише виділенням головної віхина цьому шляху. У даному випадку нею виступають, і саме стосовно досліджуваногопитання, наукові пошуки Галілео Галілея.
Називаючинаукову творчість цього філософа і натураліста надзвичайно обґрунтованою, алеаж ніяк не безперечною, П.П. Гайденко виділяє як начало «формування наукиНового часу» ряд дуже цінних, саме у досліджуваному нами аспекті, теоретичнихобставин. Розглянемо їх детальніше.
По-перше,шляхом еволюційної міграції теоретичних ідей, наприклад, аристотелізму, донаукового апарату ренесансної філософії і науки надходили не лише відповіднівчення, принципи, способи доказового міркування і обґрунтування конкретнихсистем знання, але також і формалізми. Правда, вони часом не мали абстрактно-символічної(формульної) аналітичної форми. Частіше це були змістовні формулюваннязакономірностей, мірних відносин, якісно і кількісно визначених пропорцій тощо.Скажімо, це стосується аристотелівської “формули швидкості”, «у Аристотеля цебула проста пропорційність, у XIV ст. на її місці постає досить складна функція,але основні правила залишаються ті ж самі: при постійній рушійній силі і постійномуопорі швидкість є постійною. І навпаки: будь-який рівномірний рух (принезмінному опорі) передбачає незмінну постійно діючу силу» [8, с. 466].
По-друге,навіть при абсолютизованих критично-теоретичних формах опозиції античномураціоналізмові Г.Галілей називав початком власної наукової позиції античнунауку. Тобто це аж ніяк не означає повної негації наукових ідей і принципівантичності. Навпаки, порівняння оригінальних текстів (античних і ренесансних авторів)переконливо свідчить про факти закономірної системної спадковості у еволюції ірозвитку наукових знань, запозичення основних ідей, способів постановки задач іметодів їх аналізу, щоправда, з дуже істотною, часом кардинальною модифікацієюїх вихідного (античного) теоретичного змісту.
Дужепоказова в цьому відношенні гносеологічна позиція Галілея, на розгляді якої намварто зупинитися більш докладно.
Усвій час Н.Наторп і Е.Кассірер переконливо показали, що демонстративна відмоваГалілея від теоретичної спадщини аристотелізму аж ніяк не виключала йогоспирання на інші традиції античної науки, часом діаметрально протилежні, як, наприклад:вчення Платона і Левкіппа-Демокрита.
Дійсно,Галілей прямо заявляв про своє скептичне ставлення до спадщини Аристотеля. «Якбагато положень я помітив у Аристотеля (я завжди маю на увазі натуральнуфілософію), – говорив Галілей –… які не просто хибні, але хибні так, що істиннимє діаметрально їм протилежне» [8, с. 252-253].
Тимчасом, це не заважає вченому у багатьох випадках спиратися на ідеї Аристотеля,Платона, Демокрита, деяких інших античних авторів (філософів, фізиків іматематиків). Незважаючи на критичне ставлення до великого Стагирита, Галілейвисоко цінує його і навіть опікується спеціальним дослідженням питання такогозмісту: що потрібно для того, щоб бути гарним філософом на зразок Аристотеля?
Уконтексті нашого дослідження ми торкнемося зв'язку наукової творчості Галілея зідеями математичного атомізму Демокрита. А саме щодо антиномій: кінцевого інескінченного, дискретного і безперервного. І при цьому у цілком визначеному аспекті– відносно математично і фізично тлумаченої «порожнечі». До речі, відомо, якупильну увагу цій проблемі приділяє також Аристотель у своїй «Фізиці». Однак іззазначеної вище причини Галілей звертається до Демокрита при аналізі древньоїпроблеми про причини зв’язності тіл.
Усвоїх “Бесідах і математичних доказах” він використовує ідеї математичногоатомізму Демокрита щодо ролі і функції «порожнечі» у розв’язанні проблемизв’язності тіл.
СпочаткуГалілей розглядає більш загальні питання, які стосуються проблеми зв’язності,єдності і упорядкованості світу в цілому. Особливо – космологічної моделіСонячної системи (геоцентричної і геліоцентричної). Він “затіває” наукову суперечку,щоб у діалозі послідовно і системно відобразити аргументацію на користь однієїй іншої «системи світу». Істотним при цьому є окреме твердження, адресованетеоретичним опонентам. Галілей говорить: “Ні ви, ні хто-небудь інший не довели,що світ кінечний і має певну форму, не є нескінченним і необмеженим”.
Вінумовно приймає дану тезу як обґрунтовану і говорить: я поступаюся вам поки що,допускаючи, що він є кінечним і обмеженим сферичною поверхнею, а тому повиненмати власний центр.
Однакпри цьому виникають природні контраргументи і сумніви такого змісту: наскількиімовірно те, що саме Земля, а не інше тіло, знаходиться в цьому центрі [8, с.415]. Опонент наводить як аргумент вчення Аристотеля, мотивуючи тим, що в нього,мов, є близько сотні доказів того, що світ кінечний, обмежений і сферичний.
На цеГалілей відповідає: що всі ці докази тільки за формою різноманітні. А зазмістом зводяться до одного єдиного, базованого на ідеї про рухомість Всесвіту.Якщо ж цю тезу відкинути, то і всі аристотелеві аргументи і докази виявлятьсяспростованими.
Укінцевому рахунку, цей фрагмент діалогу зводиться до проблеми вибору одного здвох суперечних засновків. Але на той момент не було надійних астрономічнихданих, які дозволяли б обґрунтовано зробити цей вибір. Ця антиномія стосуєтьсятого, чи визнати істинним, що:
— Земля міститься в центрі;
аботе, що
— небесні сфери рухаються навколо якогось іншого центру.
Розв’язанняцієї проблеми Галілеєм загальновідоме. Що ж стосується набагато більшчасткового, але не менш складного питання про зв’язність тіл через порожнечу,то воно досліджується істориками філософії і методологами науки значно рідше.Тим часом, це питання має не лише історичний, але й надзвичайно актуальний теоретичнийзміст для багатьох розділів сучасного математизованого природознавства інаукового світогляду. Зупинимося на цьому питанні спеціальним чином.
Проблема«зв’язності тіл», за Галілеєм, може бути зведена до двох головних теоретичнихзасад. Він так характеризує їх зміст. «Одна – це відомий острах порожнечі уприроді; ...інша – припустити яке-небудь зв’язуюче, яке, наче клей, щільно з'єднуєчастки, з яких складене тіло» [9, с. 124]. Але, якщо кожна дія повинна мати тількиодну кінцеву діючу причину, то виникає питання: чому не можна визнати такоюпорожнечу? Тобто визнати достатність саме її у розв’язанні цієї проблеми?
Залишаючиосторонь фізичний зміст порожнечі, аналізований Галілеєм, який докладноосвітлений в історії методології науки, зокрема у працях С.Я.Лур'є і П.П.Гайденко,ми розглянемо саме математичну сторону цієї проблеми. Адже саме вонадосліджувалася у математичному атомізмі Демокрита, а потім і багатьма піфагорійцямита їх послідовниками.
УГалілея математична інтерпретація фізичної порожнечі отримує таке тлумачення.«Те, що я сказав про прості лінії, – пише Галілей, — так само стосується поверхоньтвердих тіл, якщо розглядати їх як такі, що складаються з нескінченної безлічіатомів. Якщо ми розділимо тіло на безкінечне число частин, то, без сумніву, незможемо отримати з них тіла, яке займало б обсяг, який перевищував бипервинний, без того, щоб між частинами не утворилося порожнього простору,такого, який не заповнений речовиною даного тіла; але якщо допустити граничне ікрайнє розкладання тіла на позбавлені величини незліченні первинні складові, томожна уявити собі такі складові розтягнутими на величезний простір шляхомвключення не кінцевих порожніх просторів, а тільки нескінченно численнихпорожнеч, позбавлених величини» [там же, с. 78-79].
Подібнізакономірності відзначають також інші фахівці у галузі історії філософії таісторії науки. Істотне в цьому відношенні порівняння деяких базисних визначеньантичної науки з аналогічними принципами пізнання і визначеннями наступних історичнихфаз теоретичного розвитку науки взагалі, математичної і філософської особливо.При цьому подібність, часом навіть і змістовий “збіг” визначень у науковихтеоріях і метафізиці різних періодів всесвітньої історії є дуже вражаючим і повчальним.Він дозволяє, щоправда непрямим чином, більш адекватно оцінити масштабантичного впливу на зміст сучасної науки і філософії. Цей вплив аж ніяк не обмежуєтьсяепохою Відродження або методологією науки Нового часу, він поширюється навітьна різноманітні філософські системи, вчення і теорії періоду «класичної німецькоїфілософії» [11].
Збігвизначень, введених у античній науці і класичній німецькій філософії “не забуквою”, а за змістом, відзначають ряд сучасних дослідників з історіїфілософії, історії і методології науки. Визначивши фізику як науку про природу,а природу – як початок руху, Аристотель, по суті, започаткував те, що ми дониніназиваємо природознавством. І характерно, що понад дві тисячі років потомунаведені слова грецького мислителя майже буквально відтворив Кант.«Природознавство, – говорив він, – узагалі буває або чистим, або прикладнимвченням про рух» [10, с. 26].
Такимчином, конкретний епістемологічний, когнітивно-теоретичний зв'язок інаступність між античним науковим раціоналізмом (у філософії і математиці,фізиці і метафізиці) і раціоналізмом ренесансної філософії та методологіїНового часу (а також більш пізніх історичних періодів) виявляються навіть утаких випадках, коли ставлення до першого є гранично критичним. Більш того,еволюційно-епістемологічний зв'язок і теоретична спадковість є системними іполіфункціональними. Вони стосуються запозичення не лише окремих ідей, науковихпринципів і підходів. Навпаки, ренесансна наука (і пізніші) спирається націлісні вчення античної, аж до способів постановки і обґрунтування окремихпроблем, включаючи формулювання, формули, аргументи, докази і спростуванняокремих положень цих вчень. При цьому дуже часто відбувається якіснамодифікація тлумачення окремих понять, принципів, а часом і перетворенняцілісних вчень [12].
Висновок
Науковийогляд існуючих концепцій і дискусій у сучасній філософії науки з проблеммодернізації змісту, значення і сутності раціонального приводить до такихосновних висновків:
1.Виявляється надзвичайно істотний розрив у теоретичному тлумаченні поняття «раціонального»та «ірраціонального» з позицій теоретичної загальності у філософії іматематиці. Так, наприклад, у відношенні специфіки філософського способу освоєннядійсності і теоретико-філософського пізнання цілком адекватним (об'єктивномустанові) є вживання “ірраціонального” – видимості, на противагу тому, що всераціональне, навпаки, передбачає нерозривну пов’язаність з «дійсністю». Однак такіуподібнення не можуть вважатися цілком коректними щодо математичного знання.Адже не можна, не поступившись суворістю міркування та істиною, всерйоз вважатиірраціональні математичні числа видимістю. Настільки ж неправильним було б, навпаки,штучно наділяти атрибутом “дійсності” лише раціональні числа. Інша справа, коливидимість є негативним відношенням до раціонального в дійсності.
2. Показано, що в існуючих історико-філософських,історико-наукових дослідженнях, при всій їх плідності і безлічі ціннихтеоретичних результатів, все-таки аж до цього часу нерозкритими є системнізасади становлення античного філософського раціоналізму; не виявлені основніпричини, що обумовили істотні прогалини у вирішенні даної проблеми: штучний“обрив” генетичних начал формування античного раціоналізму (у крито-мікенськийперіод); неадекватність тлумачення «синкретизму» наукових знань на ранніх фазахформування раціоналістичного світогляду давньогрецького суспільства; ефектчасткового спрощення (щодо реального історичного процесу) – “лінійності” уісторико-філософських підходах до дослідження джерел західноєвропейськогораціоналізму (фрагментарне, вибіркове ставлення до аналізу двох протилежних івзаємодоповнюючих систем наукового знання: філософського і конкретно-наукового,особливо – математичного і всієї системи фактуально-емпіричного знанняпередраціоналістичного періоду становлення античної науки); принципованеповнота врахування генетичного “древа” еволюційних шляхів формування базиснихпонять, наукових термінів, принципів, взаємозалежності альтернативнихконцепцій, вчень, теорій; інноваційної міграції, модернізації і когнітивного, соціокультурноговзаємообміну ідей, принципів і цільових настанов пізнання, правил, прийомів іметодів організації пізнавального процесу, “дрейфу” фундаментальних понять міжірраціональними (наприклад, релігійно-міфологічними) і раціональними(наприклад, у системі емпірично фактуальних знань) складовими єдностіпередраціоналістичного світогляду; недооцінка, або ігнорування фактівдетермінації процесу формування наукової термінології і мови науки з бокуповсякденної практики, повсякденної свідомості, повсякденної (природної) мови,писемності; нівелювання специфіки функціонування наукових термінів і понятьприродної мови на якісно різних логіко-гносеологічних рівнях пізнавальногопроцесу: спеціально наукової, загальнонаукової і категоріально-філософськоїмови науки.
3.Отже, необхідно виявити джерела різноманіття трактувань сучасного раціоналізмуу античній математиці і філософії. Ясна річ, у тому випадку, коли існують реальніпрообрази наукових підходів і способів тлумачення того або іншого різновидураціонального: у античній і сучасній науці.
4.Тому порівняння великого числа наукових підходів і концепцій західноєвропейськогораціоналізму періоду модерну і сучасних тлумачень проблеми раціональноговзагалі буде здійснюватися нами надалі у аспекті вирішення питання про адекватність,повноту аргументації і теоретичну відповідність сучасних і античних концептів«раціональності».
5.Стосовно сучасного стану суспільства задача відновлення ідеалів і норм античногораціоналізму, беконівського етосу науки має не меншу цінність, аніж сам науково-технічнийпрогрес. Велика мета «відновлення наук і ремесел», усвідомленого розуміннятого, що «знання – сила», припускає доповнення у питанні єдності змісту іформи, автентичного зв'язку протилежних епістемологічних і теоретичних систем:знання філософського і знання математичного.
Література
1. Монтель М. Опыты. Соч. в 3-х тт. –Т.3.–М.-Л., 1960.
2. Бэкон Ф. Соч. в 2-х тт. –Т.1. –Мысль.1977. –567 с.
3. Мамардашвили М.К. Классический инеклассический идеалы рациональности. –Тбилиси, 1984.
4. Соколов В.В. Философский синтезГотфрида Лейбница //Г.В. Лейбниц. –Соч. в 4-х тт. –Т. 1. –М.: Мысль, 1982. –С.3-77.
5. Фишер К. Реальная философия и ее век.–СПб, 1870. –187 с.
6. Маркс К., Энгельс Ф. Святое семейство//Соч. Т.2. –М: Политич. лит-ра. 1973.
7. Субботин А.Л. Фрэнсис Бэкон и принципыего философии //Ф. Бэкон. –Соч. в 2-х тт. –Т.1. –М.: Мысль, 1977. –С. 5-53.
8. Галилей Галилео. Избранные труды в 2-хтт. –М.: Наука, 1964. –Т.1 –640 с.
9. Галилей Галилео. Избранные труды в 2-хтт. –М.: Наука, 1964. –Т.2 –572 с
10. Кант И. Критика чистого разума //Соч.в 6 тт. Т. 3. –М.: Мысль, 1964. –799 с.
11. Гайденко П.П. Эволюция понятия науки(ХVII-ХVIII вв.). Формирование научных программ Нового времени. –М.: Наука,1987.
12. Йолон П.Ф., Крымский С.Б., ПарахонскийБ.А. Рациональность в науке и культуре. Отв. редактор Иванов В.П. –К.: Науковадумка, 1989.